Національна академія державного управління

при Президентові України

Кафедра державного управління та менеджменту

Творча робота
з навчальної дисципліни:
„Теорія та історія державного управління”

Виконав: Лихолат Є.С.

Група: 12, вечірній факультет

Київ, 2005 р.
 2
1. Управління як засіб реалізації влади

У вітчизняній та зарубіжній літературі ще не склалося сталого й

загальновизнаного поняття державного управління. Одні його трактують з точки
зору суті, реального змісту, інші — форм, яких воно набирає і в яких функціонує.
Найчастіше воно визначається шляхом відмежування одних від інших видів
державної діяльності — вся позазаконодавча та позасудова діяльність держави і
становить зміст державного управління. Таке формальне визначення не розкриває
справжньої суті державного управління, його призначення.
З позицій юридичної науки, державне управління визначається як
виконавча й розпорядча діяльність держави. І це визначення в достатній мірі не
розкриває матеріальної суті управлінської діяльності, не вичерпує її змісту, та й
саме поняття виконавчої й розпорядчої діяльності потребує уточнення.
Мабуть, більш продуктивним буде підхід з точки зору реального змісту
управління як специфічного виду суспільної діяльності, визначення його
характерних рис й ознак, не обмежуючись юридичною формальною оцінкою.
Подібний підхід характерний для представників загально-соціологічних наукових
напрямів, що досліджують проблеми управління. Вони переважно визначають
управління як систематично здійснюваний цілеспрямований вплив людей на
суспільну систему в цілому чи на її окремі ланки на підставі пізнання й
використання властивих системі об'єктивних закономірностей і тенденцій в
інтересах забезпечення її оптимального функціонування та розвитку, досягнення
поставленої мети. Цим визначенням підкреслюється найголовніше призначення
управління — забезпечення функціонування та розвитку суспільства як єдиного
цілого, його організуючий характер. Отже, управління — це і є організуюча
діяльність держави, що спрямована на виконання її завдань та функцій.
Однак в тлумаченні управління з боку соціологів слід відзначити
абстрактно-кібернетичний акцент, що підкреслює найбільш загальні
закономірності управління, характерні для всіх керованих систем, зокрема систем
соціального (суспільного) типу. Але ця система особливого роду, де сутність
процесів управління проявляється не стільки у кількісних, скільки у якісних
характеристиках, і абстрактно-кібернетичний підхід до проблем управління в
 3
суспільному середовищі не дає адекватного формалізованого опису досліджуваних
процесів, оскільки ігнорує їх соціально-свідому природу.
Найсуттєвішим, що відрізняє соціальне управління від інших видів
управління (технічного й біологічного), є те, що воно здійснюється шляхом впливу
на свідомість і волю, а, отже, інтерес людини для досягнення поставленої мети. А
будь-яка цілепокладаюча діяльність людей пов'язана з реалізацією їх інтересу як
усвідомленої потреби, що обумовлена їх матеріальним буттям, об'єктивною
соціально-економічною структурою суспільства, тобто соціальна мета є явищем
суспільної свідомості як вираження загальних потреб та інтересів соціальних груп.
Об'єктами управління є соціальна організація суспільства з властивими їй
соціальною структурою і соціальними процесами.
Таким чином, спеціальні інститути управління, які в тій чи іншій формі
завжди існували в суспільстві, утворювалися для свідомого впливу людей на
процеси суспільного розвитку, для регулювання суспільних відносин. Сила і межі
цього впливу обумовлюються соціально-економічною природою та ступенем
зрілості суспільства.
Тому державне управління як суспільне явище, його форми, методи,
принципи, характер обумовлюються завжди і скрізь проблемами суспільного
розвитку, що здійснюються в інтересах певних соціальних верств і груп. Дане
явище пов'язане з системою суспільних відносин не тільки безпосередньо через
реальні управлінські процеси, що відбуваються з приводу суспільного
виробництва, але й опосередковано через свідомість, певні форми знань, різні
управлінські доктрини, теорії й концепції. Отже, на формування управлінських
відносин активно впливають не тільки матеріальні чинники, але й суспільна
свідомість, передусім політико-правова та організаційно-управлінська. Причому
характер, спрямованість і ступінь впливу на суспільні відносини з боку тих чи
інших управлінських поглядів в кінцевому підсумку обумовлені суспільно-
політичною природою самих соціальних сил. Саме вони й визначають межі
поступовості існуючої в тому чи іншому суспільстві системи знань, серед них і
управлінських.
 4
Нові завдання й функції держави перехідного періоду зумовлюють і новий
зміст її управлінської діяльності, і отже, визначають форми, методи управління,
систему та структуру органів державного управління. Раніше у наукових
публікаціях домінуючою позицією були положення, за якими державне управління
розглядалося як управління людьми. І для цього було досить підстав, оскільки
державне управління як політична та владно-примусова діяльність, що одержала ці
якості від держави — політичної організації, вважалося чисто політичною
категорією, покликаною впливати лише на поведінку людей в потрібному для
пануючого класу напрямі. Але тим самим затушовувались ознаки управління як
специфічного виду суспільної діяльності.
Навіть за найпростіших форм організації колективної праці функції
управління не обмежувалися тільки впливом на поведінку людей, воно справляло і
загальні функції, що виникають з руху усього виробничого механізму та потреб
розвитку суспільства як єдиного цілого. Суспільні процеси є загальним об'єктом
управлінської діяльності держави. Та управління — різноманітна державна
діяльність, котра охоплює не тільки сфери виробництва та розподілу, але й сферу
духовного життя, різні сторони людського співжиття.
Зрозуміло, управлінський вплив спрямований насамперед на поведінку
людей. Однак держава управляє не тільки людьми, а й речовими елементами
виробничого та духовного життя людини — природними, матеріальними і
фінансовими ресурсами, територіями, матеріальними об'єктами культури, тобто
усіма тими «речами», що знаходяться у її розпорядженні. Навіть за умов значного
скорочення кількості об'єктів державної власності в процесі приватизації в
безпосередньому володінні держави залишаються найбільші підприємства базових
галузей економіки та військово-промислового комплексу.
Поступове роздержавлення та демонополізація економіки, запуск
ринкового механізму саморегулювання проте не звільняє державу від необхідності
здійснювати широкі економічні, соціально-культурні й інші загальні та спеціальні
функції, а зобов'язує виконувати їх в інших формах і других методах, ніж раніше:
сприянням утворенню ринку капіталу, житла, цінних паперів, прогнозуванням,
податковою, кредитною і дотаційною політикою, пільговим квотуванням,
 5
заохоченням науково-технічного прогресу та ін., тобто державне регулювання
економіки не має нічого спільного з директивними методами командно-
адміністративного управління.
Владно-примусовий характер державного управління в ринкових умовах
якісно змінюється, хоч і зберігає свою принципову природу (мається на увазі
владна природа, оскільки її витоками є державна воля). Здійснення загальних
функцій, обслуговування суспільних потреб не виключає застосування
владнорегулюючих і примусових заходів державного управління, але вони
становлять лише допоміжну основу змісту цієї діяльності. Це — заходи
заохочення, стимулювання, переконання, формування громадської думки та
свідомості, почуття відповідальності та обов'язку. Лише у підтриманні
встановленого правопорядку держава залишається непохитною і широко
застосовує владно-примусові засоби.
Отже, характеристика соціальної сутності управління, в тому числі
державного, включає такі риси.
1. Суспільство як соціальна організація — це складна самокерована
система, що самоуправляється і постійно перебуває в русі, не може існувати без
наявності безперервного управління. Тому управління є способом існування
соціальної організації, її іманентний елемент.
2. Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби
самого суспільства як самокерованої системи (що самоуправляється) і супроводить
усю історію суспільства, набираючи політичного характеру та відповідних
державних форм в суспільстві соціального розшарування. При аналізі сутності
державного управління не можна ігнорувати його політичного аспекту. Але цей
фактор не має применшувати загально-соціальне призначення управління,
відсувати на другий план питання техніки й технології управління, що веде до
зниження його ефективності.
3. Кожному типу соціальної організації, конкретно-історичному суспільству
притаманні свій зміст, свої специфічні процеси, форми і методи управління. Тому
зміст управління не можна відривати від середовища його функціонування.
 6
4. Соціальне управління — елемент системи суспільних відносин і його
характер і зміст залежать від їх сутності. В свою чергу соціальне управління
зводиться до впорядкування та розвитку суспільних відносин.
5. З переходом у постіндустріальне суспільство, розвитком науково-
технічної революції, зростанням і ускладненням техніки та технології виробництва
значно зростає питома вага управління речами та процесами виробництва. В цих
умовах людина має розкрити усі свої творчі потенції, аби успішно виконати нові
трудові функції і соціальні обов'язки, а її роль як соціальної істоти та участь в
управлінні людьми не тільки не зменшуватиметься, а, навпаки, зростатиме.
6. «Матеріальний» зміст управління як соціальної функції виявляється
передусім в організаторській діяльності і це одна з головних рис державного
управління. Організуюча діяльність реалізується шляхом об'єднання, узгодження,
регулювання, координації, контролю, а також владно-регулюючими і примусовими
заходами держави. Організаційний зміст управління найбільш чітко виражається в
плануванні колективних зусиль та розподілі обов'язків їх учасників у досягненні
конкретних цілей, в розпорядництві, тобто в регулюванні повсякденної діяльності
колективів, в контролі за ходом здійснення поставленої мети, в організаційному
забезпеченні усіх стадій управлінського процесу.
Тобто управління — це насамперед організація дій по координації,
об'єднанню в систему спеціалізованих зусиль групи людей.
7. Мета є найважливішою характеристикою управління — визначенням
його призначення. Власне задля певних досягнень і здійснюється управління. Не
можна вважати управлінням безцільні перетворення, оскільки вони є
беззмістовними.
8. Тільки динамічне цілепокладання і цілеспрямовані дії можуть
забезпечити прогрес суспільства. Так званий період застою колишнього
радянського суспільства відзначався наявністю лише негативних зворотних зв'язків
у структурному відношенні, а в функціональному — сталістю завдань управління,
не сприйнятих народом, збереженням попередньої якісної визначеності без
урахування вимог зміни зовнішнього середовища, суспільного застою, а не
 7
розвитку, статики, не руху, що суперечить самій природі людського суспільства.
Крах такої системи був неминучим.
Будь-яка самокерована система, в тому числі і соціальна, мусить мати
принаймні властивість гомеостазису, тобто спроможність зберігати у відносній
постійності свої основні параметри в умовах зміни середовища. Однак гомеостазис
не є достатньою ознакою системи управління. Складні системи управління в
суспільстві мають бути спроможними у процесі розвитку переходити з одного
якісного стану до іншого, підтримувати динамічну рівновагу з оточенням,
забезпечувати сучасне й ефективне приведення суспільства до відповідності з
притаманними йому об'єктивними закономірностями та тенденціями поступового
розвитку. Природно-історичний процес в основному так і розвивався від одного —
нижчого — ступеня, до другого — вищого.
Досвід історії (колишнього соціалістичного табору) поставив зовсім нове
завдання — повернути суспільство до якісних параметрів підприємницької
суспільно-економічної формації. Подібні завдання соціальні системи управління
ніколи не розв'язували, до того ж вони суперечать загальній об'єктивній тенденції
розвитку людства, що і призвело до глибокої кризи постсоціалістичного
суспільства. В даному разі метою управління є не підвищення організованості
системи, ії розвитку, а руйнування структури. З цим завданням нові суб'єкти
управління успішно впоралися. Можна припустити, що це проміжний етап процесу
управління з метою реорганізації систем, але поки що не видно доцільності і
корисності ефекту управлінського впливу.
9. Упорядкування суспільних відносин, збереження їхньої сталості та
доцільності у розвитку для конкретно-історичного суспільства забезпечується
організуючою роллю управління, але для практичного переведення управлінського
впливу у напрямку, що визначається соціальними завданнями, для забезпечення
належної соціальної поведінки індивідів необхідний авторитет, влада. І в
соціальній організації управління виступає як організуючий процес реалізації
влади, як її динаміка. Немає суспільства без управління, як і немає управління в
суспільстві без пануючої волі, влади, авторитету.
 8
Таким чином, влада виступає як функціональна властивість, іманентна
якість соціальної організації, і реалізується вона через соціальне управління. Це
означає, що управління у царині суспільних відносин має здійснюватися на основі
підпорядкованості, єдності волі учасників спільної діяльності. Сукупна воля
підпорядковує собі індивідуальні волі, владарюючий нав'язує свою волю
підвладному, керує діями та вчинками індивідів, тобто здійснює управління
людьми.
10. Практичне здійснення управлінських процесів залежить від наявних
суспільних умов, а останні в кінцевому рахунку обумовлені матеріальними
умовами життя суспільства. Та оскільки управлінська діяльність — це суб'єктивна
діяльність людей, відтак вона залежить і від суспільного досвіду, рівня культури та
свідомості людей, зрілості суспільства, його технічних можливостей,
оптимальності і масштабності соціальних завдань та ін.
Визначені соціальні особливості управління являють собою найсуттєвіше в
його змісті, отже, властиві також і державному управлінню. Якщо в цілому
управління в суспільстві являє собою загально-соціальну функцію, що реалізується
через владно-організуючу діяльність з метою забезпечення узгодженості спільної
праці та побуту людей для досягнення суспільне значущих завдань, то державне
управління відноситься до функцій держави, яка вносить в цю діяльність
притаманні їй ознаки державного устрою та форми державного правління, поділу
державної влади, правотворчості, правозастосування і правоохорони, верховенство
закону та державного примусу щодо його забезпечення тощо.
Все це робить зміст державного управління значною мірою юридичне
спеціалізованим, обумовлюючи першочергове значення таких пізнавальних
об'єктів, як суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління, та
право як вирішальний засіб їх унормування й впорядкування.
 9
2. Верховна Рада УРСР: статус, повноваження та компентенція
Три чверті століття проіснувала на основній території України радянська
державність. Навколо її сутності та історії тривають дискусії, під час яких
спостерігається широкий діапазон оцінок - від цілковитого схвалення до повного
заперечення. Одна сторона у цьому диспуті, посилаючись на безсумнівну й
абсолютну залежність Української РСР від загальносоюзного компартійно-
державного центру, взагалі заперечує наявність протягом цього часу реальної
державності національного характеру. Звідси логічно випливає висновок про
окупаційний або колоніальний характер радянської влади в Україні. Інша сторона
вважає, що радянський лад реалізував усі потреби й прагнення українського
народу.
Не будемо заглиблюватися в дискусії, ідеологічний характер яких
спотворює справжню картину минулого. Спинимося на конкретних питаннях:
характері та механізмах функціонування національного різновиду радянської
державності, її пов’язаності з диктатурою вождів тоталітарної партії,
закономірностях і напрямах еволюції.
Стереотипним є уявлення про цілковиту прив’язку радянської влади до
КПРС. Насправді ж вільні вибори 1990 р. в трьох західних областях УРСР уперше
явили світові такий феномен, як антикомуністична радянська влада. Виявилося, що
контроль над радами інших партій не змінював їх.
В основу функціонування рад закладався принцип неподільності влади. До
речі, на ньому ґрунтувалося й самодержавство. Незважаючи на полярну
протилежність політичних режимів Російської імперії та Радянського Союзу, між
ними простежується наступність у техніці владарювання. Розуміння цієї
наступності утруднила конституційна реформа 1936 р., яка одягла ради в
парламентські шати. Проте вони завжди були носіями диктатури, а не демократії.
Цього не заперечувала й партія В. Леніна. Вона вбачала в радах державну
форму диктатури робітничого класу, а в самій собі - його революційний авангард.
Виходило так, що після оволодіння радами робітнича диктатура перетворювалася
на диктатуру партії більшовиків. Сама ж партія будувалася на засадах
«демократичного централізму», який вимагав безумовної підпорядкованості
 10
нижчих ланок вищим. Завдяки цьому влада диктаторського походження
зосереджувалася на останньому щаблі компартійно-радянської конструкції - у
Центральному комітеті більшовицької партії.
Ради виникли під час російських революцій 1905 і 1917 рр. Спочатку вони
мали функції комітетів по керівництва страйками. Під час цих страйків, що
охоплювали десятки підприємств, ради ставали фактично органами влади у містах.
Поява рад, ще не знаних в історії класових організацій, пояснювалася винятковою
гостротою соціальних суперечностей в самодержавній Росії.
12 березня (27 лютого за старим стилем) 1917 р. у столиці Росії утворилися
два органи влади - легітимний (Тимчасовий комітет розпущеної імператором
Державної Думи) і революційний (Виконавчий комітет Петроградської ради
робітничих і солдатських депутатів). Однак партії соціал-демократів (меншовиків) і
есерів, які контролювали ради в перші місяці революції, не вважали їх органами
державної влади. Тому Петроградська рада дозволила думському комітету
сформувати Тимчасовий уряд, на який покладалися підготовка і проведення
Установчих зборів. Як передбачалося програмами всіх соціалістичних партій,
Установчі збори повинні були після повалення самодержавства дати країні закони і
постійний уряд.
Негайно відмовитися від підтримки Тимчасового уряду змусив свою партію
В. Ленін після повернення з еміграції. Він розглядав ради як орган влади, а
становище, що склалося після повалення самодержавства - як двовладдя. Не
турбуючись про скликання Установчих зборів, більшовики повинні були завоювати
ради, що відкривало шлях до встановлення однопартійної диктатури.
Більшовики були єдиною партією, яка використовувала у боротьбі за владу
силові структури: збройні загони червоногвардійців і робітничої міліції. Перед
переворотом у жовтні 1917 р. вони тимчасово відмовилися від непопулярних у
масах комуністичних гасел і взяли на озброєння лозунги, висунуті революцією. Це
допомогло їм оволодіти радами зсередини і встановити свою диктатуру.
Відтоді найважливішою сферою діяльності партії більшовиків стало так
зване «радянське будівництво»: творення мережі рад з контрольованим складом
депутатів. При цьому безпосередньо на себе партія взяла обмежену кількість
 11
державних функцій. Левова частка управлінської роботи покладалася на виконкоми
рад різних рівнів. «Виконавчим комітетом» найвищого рівня, зрозуміло, став
радянський уряд - Рада народних комісарів.
Отже, партійний апарат зберігав усю політичну владу, але не брав на себе
відповідальності за поточні справи. Радянський апарат позбавлявся політичного
впливу, але наділявся повним обсягом розпорядчих функцій. Можливі
непорозуміння між ними попереджувалися простим засобом: ключові посади в
радянських установах заміщувалися членами партії. Кваліфікація, досвід і
компетентність посадових осіб бралися до уваги лише потім.
Сконструйований В. Леніним тандем «партія - ради» не випадково дістав
назву радянської влади.
З одного боку, через систему рад він заглиблювався в народні маси.
Досягалося це шляхом наділення мільйонів громадян цілком реальними, хоча й
обмеженими управлінськими або контрольними функціями. Створювалася
цілковита ілюзія народовладдя. Мало хто сумнівався в народності режиму, його
пов’язаності з інтересами простих людей. Та й свої кадри цей режим черпав з
народних глибин. Робітничо-селянське походження стало знаком вищої соціальної
якості, подібно до того, як до революції таким знаком вважалося дворянське
походження.
З іншого боку, в країні панувала не відображена в конституції диктатура
партійних вождів. Починаючи з виборів до радянських органів влади, вони
контролювали через парткоми геть усе. Симбіоз партійної диктатури з владою
радянських органів давав більшовикам можливість будувати державу в будь-яких
організаційних формах. Видимі конструкції влади не мали особливого значення, бо
за ними ховалася диктатура жорстко централізованої партії.
Така особливість політичного режиму була свідомо використана
більшовиками з метою відновлення контролю над усіма територіями колишньої
імперії. Конструював національну радянську державність В. Ленін. Головним
полігоном у відпрацюванні національної політики більшовиків стала Україна.
 12
Для завоювання Української Народної Республіки використовувалася як
військова сила, так і наявні на її території ради та більшовицькі організації з їх
воєнізованими підрозділами. Як правило, Центральна Рада не заважала їм існувати.
У листопаді 1917 р. в ЦК РСДРП(б) вперше обговорювалася можливість
утворення територіальної організації більшовицької партії в рамках України.
Невдовзі після цього в Києві відбулася обласна конференція РСДРП(б) за участі Г.
Зінов’єва. Деякі її учасники відкинули ідею всеукраїнського партійного центру,
інші запропонували заснувати самостійну комуністичну партію. Пройшло рішення,
яке підтримував Г. Зінов’єв: створити обласну організацію єдиної партії під назвою
«РСДРП(б) - Соціал-демократія України». На конференції більшовицьких
організацій Донецько-Криворізької області, яка відбувалася в ці дні у Харкові,
питання про утворення українського партійного центру не виникало.
Більшу оперативність більшовики виявили у створенні всеукраїнського
радянського центру. Адже Центральна Рада завершувала підготовку до виборів в
українські Установчі збори. Передбачалися ці вибори на основі загального, рівного
і пропорційного виборчого права з таємним голосуванням. На противагу
демократичним виборам було вирішено якнайшвидше скликати Всеукраїнський
з’їзд рад з тим, щоб проголосити радянську республіку
Перший радянський уряд офіційно назвали робітничо-селянським, хоч
делегатів від селян на Всеукраїнському з’їзді рад у Харкові майже не було. До
уряду увійшли в основному діячі більшовиків, які народилися або працювали в
Україні.
Радянська Україна створювалася з тактичних міркувань, щоб полегшити
завоювання УНР. Однак ця подія посередньо вплинула на розв’язання доленосного
для українського народу питання про те, чим є Україна. Керуючись даними
перепису 1897 р. про етнічний склад населення, ЦР визначила кордони УНР у
складі дев’яти губерній (Таврійська губернія - без Криму). Проте це була тільки
заявка, якої не визнав центральний російський уряд. Тимчасовий уряд вважав, що
автономна Україна може бути визнана лише у складі п’яти губерній, територія яких
була приєднана до Московської держави у 1654 р. При конструюванні
всеукраїнського більшовицького центру мова не заходила про Донецько-
 13
Криворізьку область. Звідси можна зробити висновок, що позиція центрального
російського уряду у питанні про кордони України відразу після жовтневого
перевороту не змінилася, хоч змінився уряд. Зміна відбулася під час підготовки
Всеукраїнського з’їзду рад. Це засвідчила адресована організаторам з’їзду
настанова наркома у справах національностей Й. Сталіна, який рекомендував
залучити до цієї роботи одеситів, харків’ян і катеринославців. Прагматичний
підтекст рекомендації зрозумілий: у заселених переважно українцями з XVIII ст.
східних та південних губерніях існувало значно більше рад, ніж на корінних
етнічних землях.
Після утворення харківського радянського центру Раднарком мав
можливість воювати з ЦР з-за його спини. Через місяць після утворення радянської
УНР, 26 січня 1918 р., збройні сили під командуванням М. Муравйова захопили
Київ. До кінця січня під контролем більшовиків опинилася майже вся Україна.
Проте перший період радянської влади в Україні тривав недовго. За умовами
Брестського мирного договору від 3 березня 1918 р. Раднарком зобов’язувався
вивести з України свої війська.
З утворенням харківського радянського центру були зроблені практичні
кроки й для організації республіканського партійного центру. У квітні 1918 р. на
нараді в м. Таганрог (нині Ростовської обл., РФ) зробити це не вдалося. Була
запропонована і прийнята тільки назва партійної організації - Комуністична партія
(більшовиків) України, скорочено КП(б)У. Назва мала свідчити про наявність
самостійної комуністичної партії. Насправді КП(б)У була утворена на установчому
з’їзді в Москві у липні 1918 р. як обласна організація єдиної централізованої партії
- РКП(б). В резолюції з’їзду перед членами КП(б)У ставилося завдання «боротися
за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського
централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки» 1.
Після поразки Німеччини у світовій війні Брестський мир втратив свою
чинність, і радянська Росія поспішила відновити контроль над країнами Балтії та
Україною. 28 листопада 1918 р. політбюро ЦК РКП(б) санкціонувало утворення
Робітничо-селянського уряду України, хоча ця акція суперечила продиктованим В.
Леніним резолюціям установчого з’їзду КП(б)У. Щоб належним чином оці- нити
 14
причини такого рішення, досить проаналізувати написаний наступного дня лист В.
Леніна головкому Червоної армії І. Вацетісу:
«З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні
тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має
ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії,
Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу
атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська
були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не
зустрічало б їх як визволителів» 2.
Отже, більшовики на відміну від білогвардійців починали розуміти
безперспективність силового варіанта. Вони не бажали, щоб їх розглядали як
окупантів. Ленінська партія залишала білогвардійським генералам вкрай
непопулярну в національних регіонах ідею реставрації «единой» і «неделимой»
Російської імперії. На відміну від своїх головних противників у громадянській
війні, вона готова була декларувати незалежність нових держав, перед якими
ставилася лише одна обов’язкова умова. Ці держави мали бути радянськими.
Москва навіть брала на себе турботу створювати саме такі держави, посилаючи у
відповідні регіони свої війська і загони чекістів.
Нічого дивного в такій політиці не було: В. Ленін використовував
особливість радянського політичного устрою - давати змогу будувати унітарну
централізовану державу під виглядом сукупності незалежних одна від одної
республік.
Для центру така політика становила певний ризик: незважаючи на партійну
диктатуру, яка сталевими обручами скріплювала в єдине ціле «незалежні»
республіки, влада радянських органів була реальною. Саме реальність влади і
створювала у населення національних окраїн колишньої імперії ілюзію власної
державності.
Партія більшовиків не приховувала тимчасовості цієї національної
політики. У березні 1919 р. VIII партійний з’їзд прийняв програму РКП(б), в якій
проголошувалося: «Як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності партія
виставляє федеративне об’єднання держав, організованих за радянським типом» 3.
 15
Державність у національних республіках будувалася з однією перспективою - щоб
зникнути.
У першій половині 1919 р. Україна, за винятком невеликої території на
Правобережжі, знову перейшла під контроль більшовиків. 6 січня Тимчасовий
робітничо-селянський уряд відмовився від визначеної ЦР назви - УНР. Нова
офіційна назва держави відтоді встановлювалася за аналогією з радянською Росією
- Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Такий порядок слів
залишався до Конституції 1936 р., коли абревіатура змінилася на УРСР (слово
«радянська» в назві перейшло з третього на друге місце).
Під керівництвом Тимчасового робітничо-селянського уряду та
організованих ним революційних комітетів здійснювалося «радянське
будівництво»: відбір кандидатів у депутати рад, проведення виборів, створення
апарату виконавчих комітетів. Тими, хто опирався диктатурі, займалися чекісти. 29
січня 1919 р. уряд було перетворено на постійний. В. Затонський запропонував
знову назвати його Народним секретаріатом. Але в цьому більше не було потреби.
Відділи уряду назвали за російським взірцем - народними комісаріатами, а сам
уряд - Радою народних комісарів (РНК) УСРР.
Під час повторного завоювання України відомства Раднаркому РСФРР
почали розбудовувати власні структури у «самостійній» республіці. Це поставило
під знак запитання доцільність існування уряду УСРР.
Дії центральних відомств РСФРР на території України не були їхньою
самодіяльністю. Про це свідчить постанова політбюро ЦК РКП(б) від 8 квітня 1919
р. за підписами В. Леніна, Й. Сталіна і М. Крестінського, надіслана в ЦК КП(б)У:
1 червня 1919 р. ВЦВК видав декрет, який увійшов в історію під неточною
назвою декрету про «воєнно-політичний союз». 14 червня ЦВК рад України
підтвердив його чинність у республіці. За об’єднуваними відомствами залишалися
назви народних комісаріатів (крім військового, яке скасовувалося), бо інакше
руйнувався б фасад створюваної в УСРР національної державності. Однак у бесіді з
кореспондентом газети «Правда», опублікованій 24 травня, Л. Каменєв вказав, що
не можна обмежуватися об’єднанням основних наркоматів двох урядів. «Взагалі
треба злити Україну з Росією», - заявив він.
 16
Влітку 1919 р. УСРР загинула під ударами денікінських армій і
антирадянських селянських повстань. Якраз тоді при ВЦВК була створена комісія
на чолі з Л. Каменєвим, покликана опрацювати рекомендації щодо «постійних і
тимчасових форм об’єднання РСФРР та інших радянських республік». Колишній
голова РНК УСРР Х. Раковський, який входив до складу комісії, відкинув
пропозицію Л. Каменєва перетворити незалежні національні республіки в
автономні республіки РСФРР. Через розбіжність думок комісія припинила
існування.
Восени 1919 р. наступ трьох армій Л. Троцького відновив контроль
радянської Росії над територією України. Знову постала проблема державного
центру УСРР: чи доцільно його відбудовувати? 19 листопада Х. Раковський
звернувся до В. Леніна з документом «Тези з українського питання», в якому
йшлося про необхідність відтворення УСРР як формально незалежної держави, але
при об’єднанні в єдиному московському центрі управління обороною і
«командними висотами» економіки на засадах декрету ВЦВК від 1 червня 1919 р. 8
Дальший хід подій відтворюється за книгою «В.И. Ленин. Неизвестные
документы. 1891-1922», опублікованою в 1999 р. Російським державним архівом
соціально-політичної історії.
21 листопада політбюро ЦК РКП(б) обговорило тези Х. Раковського,
представлені В. Леніним від свого імені. В ленінській інтерпретації вони набули
дещо іншого змісту. Зокрема, другий пункт мав такий вигляд:
«Временный блок с «боротьбистами» для образования правительства и до
съезда советов, при одновременном приступе к пропаганде полного слияния с
РСФСР.
Пока - самостоятельная УССР в тесной федерации с РСФСР, на основе
I.VI.1919».
Під час обговорення на політбюро ЦК В. Ленін закреслив у першому абзаці
процитованого уривка слово «правительство» і поставив більш точний термін -
центр. На полях проти слів про пропаганду повного злиття він вписав пояснююче
слово, що не входило в текст: «флёром» (серпанком). Тобто пропаганда повного
злиття мала бути обережною, щоб виявити реакцію громадськості України. Весь
 17
другий абзац уривка він викреслив, а на полях записав: «Сами украинские рабочие
и крестьяне решат свою судьбу».
Щоб остаточно прояснити обставини збереження української радянської
державності після завершення громадянської війни (в грудні 1919 - лютому 1920 р.
ніхто не міг передбачити міцного закріплення білогвардійців у Криму і вторгнення
військ Ю. Пілсудського разом з армією УНР в Україну), слід проаналізувати
написаний В. Леніним 29 грудня «Лист до робітників і селян України з приводу
перемог над Денікіним». Цей лист поширювався серед населення України у
величезній кількості примірників. Основна його думка була наступною: «Тільки
самі українські робітники і селяни на своєму Всеукраїнському з’їзді Рад можуть
вирішити і вирішать питання про те, чи зливати Україну з Росією, чи лишати
Україну самостійною і незалежною республікою і в останньому разі який саме
федеративний зв’язок установити між цією республікою і Росією».
Проте пафос цих рядків оманливий. Більшовики не збиралися проводити
референдум. Рішення мав прийняти, як підкреслював В. Ленін, IV Всеукраїнський
з’їзд рад. Скликання його мало увінчувати здійснюване Всеукрревкомом
«радянське будівництво». Норми представництва не змінювалися порівняно з
попереднім з’їздом: один делегат від 10 тис. осіб міського пролетарського
населення, або від сільської волості (10-12 тис. мешканців), або від кожного полку
Червоної армії (менше тисячі бійців). В Україні більшовики довіряли тільки
червоноармійцям, які не були місцевими жителями.
У переважній більшості на з’їзд все-таки потрапили представники
національних сил. На той час вони вже поділилися на дві частини. Менша з них, як
і С. Петлюра, бажала продовжувати збройну боротьбу за незалежну УНР. Проте С.
Петлюра міг запропонувати тільки військовий союз з Ю. Пілсудським, навколо
доцільності якого й досі точаться гострі дискусії. Інша частина після денікінської
окупації готова була укласти союз з ленінською Росією, яка пропонувала утворення
незалежної радянської республіки. Всі розуміли відносність незалежності, але не
було реальної можливості протистояти арміям Л. Троцького. У той складний час на
комуністичну платформу ставала значна частина представників діючих в Україні
 18
соціалістичних партій - українських і російських есерів, українських соціал-
демократів і меншовиків, єврейських соціалістів.
Після війни в центральному компартійно-радянському апараті почали
лунати голоси на користь повернення до губернського адміністративно-
територіального поділу. Політбюро ЦК РКП(б) не підтримало цього, але схилялося
до перетворення юридично незалежних радянських держав на автономні
республіки РСФРР. З метою опрацювання питання про відносини між радянськими
республіками у серпні 1922 р. була утворена комісія оргбюро ЦК РКП(б) на чолі з
В. Куйбишевим. Аргументуючи позицію більшості її членів, Й. Сталін 22 вересня
звернувся до В. Леніна (який тоді перебував на лікуванні в Горках) з листом цілком
відвертого змісту:
«За чотири роки громадянської війни, коли ми внаслідок інтервенції
змушені були демонструвати лібералізм Москви в національному питанні, ми
встигли виховати серед комуністів, всупереч своєму бажанню, справжніх і
послідовних соціал-незалежників, які вимагають справжньої незалежності в усіх
смислах і розцінюють втручання Цека РКП як обман і лицемірність з боку Москви.
Ми переживаємо таку смугу розвитку, коли форма, закон, конституція не можуть
бути ігноровані, коли молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність
відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про незалежність за чисту
монету і так само вперто вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції
незалежних республік».
Комісія оргбюро ЦК схвалила розроблений Й. Сталіним проект резолюції
«Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками», який передбачав
входження останніх до Росії на правах автономних.
У Конституції СРСР термін «федерація» не випадково вживався тільки у
назвах двох республік - Російської і Закавказької. Справжню федерацію утворює
поділ влади між центром і периферією. Радянський Союз маскувався під
федерацію, а насправді був унітарною державою. Диктатурі відповідає унітаризм.
Відразу ж після утворення СРСР керівництво РКП(б) поставило на порядок
денний чергового партійного з’їзду пункт про шляхи розв’язання національного
 19
питання. ХII партійний з’їзд у квітні 1923 р. затвердив політику коренізації як
офіційну лінію. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.
Висхідним документом, що визначав суть і рамки українізації радянського
типу, слід вважати резолюцію VIII партконференції «Про радянську владу на
Україні» (грудень 1919 р.). Суть українізації як форми коренізації влади полягала в
такій вимозі: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право
трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою».
Українців намагалися переконати в тому, що радянська влада - це не окупаційна, а
їхня власна влада. Переслідувану сотні років рідну мову українці повинні були
тепер почути у школах і закладах культури. Чи було це поступкою влади
національним прагненням українського народу?
Комуністична диктатура трималася на трьох китах - терорі, вихованні й
пропаганді. Радянська коренізація мала змусити чекістів, учителів, професорів і
пропагандистів перейти на мову населення, у середовищі якого вони працювали.
Щоб розв’язати це завдання, влада просувалася двома шляхами. По-перше,
російськомовні спеціалісти і функціонери примушувалися до засвоєння
національної мови. По-друге, компартійні комітети і виконавчі комітети рад усіх
рівнів, а також всі державні установи й силові структури поповнювалися місцевим
населенням.
Однак радянська кампанія українізації не могла не зближуватися у певних
своїх вимірах з національною політикою українізації, яку здійснювали українські
уряди, починаючи з ЦР і створеного нею Генерального секретаріату. Завдання
українізації, яку здійснювали національні уряди, полягали як у пропаганді
протилежних радянському способу життя демократичних цінностей, так і в
елементарній дерусифікації культурного і громадсько-політичного життя. Ось ця
дерусифікація й була спільним знаменником для обох типів українізації -
національного і радянського.
Харківський компартійно-радянський субцентр різко виділявся серед
периферійних органів влади колосальними розмірами. За економічним та
людським потенціалом Україна практично дорівнювала всім іншим національним
республікам, разом узятим. Саме тому вона користувалася підвищеною увагою
 20
конкуруючих кланів у Кремлі. Після вимушеного відходу В. Леніна від влади в
грудні 1922 р. кожний член політбюро ЦК РКП(б) бажав заручитися підтримкою
Компартії України. Л. Троцькому і Г. Зінов’єву це не вдалося, хоч вони й були
вихідцями з України. Це реалізував Й. Сталін, який спромігся відкликати з України
Х. Раковського і згодом призначити генеральним секретарем ЦК КП(б)У свого
підручного Л. Кагановича. Залізною рукою останній згуртував навколо Й. Сталіна
партійну організацію України. КП(б)У беззастережно підтримала генсека ЦК
РКП(б) в його тривалій боротьбі за владу з «троцькістами», «новою опозицією»,
«об’єднаною опозицією» і «правим ухилом».
Однак за цю підтримку треба було платити. Націонал-комуністи в ЦК
КП(б)У, які складалися з нечисленних більшовиків українського походження і
колишніх боротьбистів, скористалися сприятливою політичною кон’юнктурою в
інтересах відродження української мови і культури.
Перетворення української мови на фактично державну мову в рамках УСРР
було найбільшим досягненням націонал-комуністів. Користуючись підтримкою Л.
Кагановича, М. Скрипник на посаді наркома освіти витискав з офіційної політики
українізації максимум можливого.
У 1924 р. в Київ на постійне проживання вернувся з еміграції М.
Грушевський, щоб присвятити себе служінню українській науці. Раніше від нього
або вслід за ним Збруч перетнули десятки тисяч українців, щоб працювати або
навчатися в радянській Україні.
Українізація здійснювалася навіть за межами УСРР - в місцях компактного
проживання українців. Так, населення Кубані, яке на дві третини складалося з
українців, мало можливість навчати дітей в українських шко- лах, читати
українські газети і журнали, слухати передачі місцевого радіо рідною мовою. З
часом націонал-комуністи стали робити прозорі натяки на те, що було б
справедливо передати Кубанський округ Північно - Кавказького краю Україні.
Українізація не зачіпала інтересів російськомовного населення. Проте
російська інтелігенція в Україні вперше відчула себе національною меншиною.
 21
З іншого боку, завдяки успіхам українізації мільйони українців за межами
СРСР починали сподіватися на те, що українська радянська державність з часом
стане справжньою, а не нав’язаною ззовні.
З поразкою «правого ухилу» Й. Сталін остаточно зайняв вакантне після
смерті В. Леніна місце вождя державної партії. Відразу припинилася ліберальна
політика як в національній, так і в соціально-економічній сфері. Десятиліття 1929-
38 рр. стало періодом інтенсивно насаджуваних зверху реформ. Вони були
спрямовані, як стверджували пропагандисти, на побудову соціалізму в одній країні.
Фактично ж йшлося про створення державної директивної економіки - соціально-
економічного фундаменту для зміцнілого у 20-х рр. тоталітарного політичного
устрою. Кінцевою метою сталінського штурму було перетворення Радянського
Союзу в економічно могутню країну, здатну проводити на міжнародній арені
наступальну політику.
Україна опинилася в епіцентрі сталінських репресій. Українські селяни
опиралися колективізації з особливим завзяттям, тому що вони здебільшого не
знали общинних порядків. Коли непевний стан «колективного керівництва»
вичерпав себе і Й. Сталін перетворився на одноосібного вождя, він став сприймати
саме існування найбільшої національної республіки як загрозу особистій владі.
Побоювання викликав навіть республіканський компартійно-радянський субцентр
влади. Для політичного режиму, позбавленого освяченої Богом легітимності або
реального конституційного регулювання, такий згусток влади поза центром був
перманентною загрозою. Й. Сталін знав лише один спосіб боротьби з потенційною
небезпекою - превентивні репресії.
Щоб загнати селян в колгоспи, показовим репресіям була піддана
найзаможніша їх частина, оголошена «куркульським прошарком». Щоб змусити
колгоспників працювати на державу в громадському господарстві, Й. Сталін
застосував терор голодом.

Важко переоцінити ратний подвиг українського народу. Разом з іншими

народами СРСР він боровся за знищення людиноненависницького «нового
 22
порядку» в Європі. Радянській армії український народ дав мільйони бійців,
десятки тисяч командирів, сотні генералів, багатьох воєначальників.
Слід окремо спинитися на діях Організації українських націоналістів (ОУН)
і Української повстанської армії (УПА) в роки Другої світової війни, а точніше -
після нападу гітлерівців на СРСР, коли ця війна стала сприйматися радянським
населенням як Велика Вітчизняна. Остання назва має патріотично-емоційний
підтекст і не може стосуватися вермахту або УПА. Активісти бандерівської
частини ОУН і створена ними повстансько-партизанська армія протягом певного
періоду воювали проти обох учасників радянсько-німецької війни.
Возз’єднання Західної України з УРСР є закономірним наслідком світових
воєн і революцій ХХ ст. Безпосередньо воно випливало з конфігурації кордонів у
Європі, визначених рішеннями Тегеранської, Ялтинської і Потсдамської
конференцій голів трьох держав та мирних договорів, укладених Об’єднаними
Націями з Німеччиною та її союзниками. Спираючись на рішення Паризької
мирної конференції 1919 р., У. Черчілль запропонував прокласти кордон між
Польщею і СРСР по лінії Керзона. У компенсацію Польща діставала рівновелику
територію від Німеччини. Перегляд кордонів у Центрально-Східній Європі
супроводжувався примусовим переміщенням величезної маси людей - не менше
десятка мільйонів.
Відбудовні роботи в Україні почалися після відступу німецьких військ.
Головною їх метою було негайне відродження потенціалу важкої промисловості
республіки. Воєнно-промисловий комплекс Радянського Союзу не міг обійтися без
українського вугілля й металу. Відбудова української залізничної мережі була
вкрай необхідною для забезпечення наступальних операцій Радянської армії у
Східній Європі.
У середині січня 1944 р. Раднарком, ЦК КП(б)У, Президія Верховної Ради
УРСР, ряд наркоматів та інших республіканських організацій були перебазовані в
Київ. З метою зосередження управління відбудовними роботами в одних руках
перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов з лютого 1944 р. очолив й Раднарком.
Таке поєднання функцій ніколи раніше не практикувалося.
 23
До кінця 1945 р. було відновлено близько третини довоєнного
індустріального потенціалу республіки. Пояснюється цей феномен наявністю
єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу. За заявками
наркоматів в Україну ввозилося все те, чого вона гостро потребувала.
Централізований розподіл засобів виробництва в натуральній формі допомагав
швидко задовольнити потреби місцевостей, які постраждали від воєнних дій та
окупації.
З війни Радянський Союз вийшов ослабленим економічно, але зміцнілим у
політичному та військовому відношенні. Наявність колосального воєнно-
промислового потенціалу перетворювала його на наддержаву. Радянське
керівництво розгорнуло ядерну програму, виконання якої спрямовувалося,
головним чином, проти США. Удавано дружні відносини з країнами Заходу
переросли у 1946 р. у «холодну війну». Певне пом’якшення міжнародної
напруженості досягалося лише завдяки зусиллям Організації Об’єднаних Націй,
яку держави-переможниці вирішили утворити у червні 1945 р.
Серед держав-засновниць ООН були Україна й Білорусія - дві національні
республіки Радянського Союзу, які зробили особливо великий внесок у розгром
гітлерівської Німеччини та її союзників. На першій сесії Генеральної Асамблеї
ООН, яка відкрилася у Лондоні в січні 1946 р., УРСР була обрана членом ряду
спеціалізованих організацій. На другій сесії Генасамблеї у листопаді 1947 р. вона
була обрана непостійним членом Ради Безпеки.
У складі 21 держави Україна взяла участь у Паризькій мирній конференції,
на якій були укладені мирні договори з Італією, Болгарією, Угорщиною,
Фінляндією та Румунією. Принципове для неї значення цих домовленостей
полягало в тому, що Угорщина й Румунія відмовилися від претензій на возз’єднані
з УРСР українські землі, якими раніше вони володіли (Закарпатська Україна,
Північна Буковина, Хотинщина, Південна Бессарабія). Закарпатська Україна була
возз’єднана з УРСР вже після війни, на основі договору, укладеного в червні 1945
р. між Чехословаччиною і Радянським Союзом.
Державний кордон між СРСР і Польщею остаточно визначився договором,
укладеним у Москві 16 серпня 1945 р. У межах Польщі залишився ряд історичних
 24
українських земель - Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина. З іншого боку,
у західних і правобережних областях УРСР залишалися сотні тисяч поляків, які тут
проживали впродовж багатьох поколінь.
Щоб «зміцнити» встановлений кордон, тоталітарні уряди Польщі й СРСР
вдалися до випробуваного методу напівдобровільних переселень або примусових
депортацій. З території Польщі в УРСР за 1945-46 рр. було переселено 483 тис.
осіб, а з України у Польщу - 810 тис. осіб.
Після війни сталінські пропагандисти перестали називати СРСР обложеною
фортецею соціалізму. Радянська дипломатія вийшла на широку арену, щоб
повсюдно утверджувати вплив своєї країни. Зміна зовнішньополітичної ролі
позначилася й на лексиці. Зокрема, з весни 1946 р. народні комісари стали
іменуватися міністрами - як в усьому світі.
У статусі Ради міністрів УРСР не відбулося жодних змін. Як і раніше,
український уряд управляв лише невеликою часткою економічного і культурного
потенціалу республіки. Міністерство закордонних справ УРСР з невеликим
штатом співробітників обслуговувало лише представництво республіки в ООН та
інших міжнародних організаціях. Україні категорично заборонялося
встановлювати відносини з іншими країнами на рівні посольств або консульств.
Народний комісаріат оборони УРСР проіснував лише до осені 1945 р.
За першу післявоєнну п’ятирічку (1946-50 рр.) народне господарство
України в цілому вийшло на довоєнний рівень виробництва. Однак ізольованість
від світового ринку давалася взнаки: радянська індустрія дедалі більше відставала
за технічною оснащеністю від передових країн світу.
Успіхи відбудови забезпечувалися невеликою часткою заробітної плати
робітників та службовців у національному доході, а також нееквівалентним
обміном між містом і селом. Оплата праці в колгоспах була вкрай низькою, а
підсобні господарства колгоспників обкладалися високими податками й
обов’язковими натуральними поставками. Незважаючи на тяжку посуху 1946 р. у
південних областях, накладений державою тягар не зменшився. Голод 1946-47 рр.
відібрав життя сотень тисяч селян.
 25
У стислі терміни, переважно за 1948-49 рр., у західних областях республіки
була здійснена суцільна колективізація сільського господарства. Методи її були
такими ж брутальними, як і ті, що застосовувалися в східних областях у 1929-33
рр. Намагаючись протистояти державі, яка відбирала власність і перетворювала
селянина на найману робочу силу, найрішучіші йшли у ліси, де переховувалися бої
вики УПА. Партизанську активність на західних землях владі вдалося згасити
тільки у 1952 р.
Урядові установи, які відповідали за розвиток культурної сфери, постійно
відчували нестачу коштів. Як і раніше, культурне будівництво фінансувалося за
залишковим принципом. Тому школи й клуби нерідко споруджувалися методами
народної будови.
В лютому 1957 р. пленум ЦК КПРС започаткував найбільш резонансну
реформу М. Хрущова в галузі економіки: радикальну децентралізацію управління
промисловістю. Щоб підвищити ефективність виробництва, було вирішено
відмовитися від «прив’язки» майже кожного більш-менш великого підприємства до
Москви, де розміщувалися галузеві центри управління - міністерства.
Неможливість передбачити з одного центру всі нюанси виробничого процесу в
кожному окремо взятому пункті велетенської країни була цілком очевидною.
Незабаром після цього пленуму ЦК Верховна Рада СРСР прийняла закон
про ліквідацію 10 загальносоюзних і 115 союзно-республіканських міністерств.
Замість них створювалися 103 територіальні ради народного господарства, у тому
числі в Україні - 11 раднаргоспів. У відання українських раднаргоспів перейшли
підприємства, які виробляли абсолютну більшість промислової продукції.
Запровадження раднаргоспів замість міністерств влаштовувало М. Хру-
щова як політика. Реформа послаблювала позиції могутньої московської
бюрократії, яка підтримувала суперників першого секретаря ЦК КПРС в
компартійно-радянському керівництві. Відповідно посилювалися позиції місцевих
господарників, тісно пов’язаних з партійним апаратом, який надійно
контролювався М. Хрущовим.
Перший етап перебудови охоплював 1985-86 рр. і проходив під гаслом
«більше соціалізму». Саме під час нього відбулася найбільша в історії людства
 26
Чорнобильська катастрофа. З часом завдяки гласності стали відомі її жахливі
масштаби. Громадяни України гостро відчули небезпеку визначальних для них
політичних, економічних та екологічних рішень, які приймалися за межами
республіки. Чорнобиль відіграв роль каталізатора суспільно-політичних процесів,
які з часом набули революційного характеру.
Другий етап перебудови, який відбувався під девізом «більше демократії»,
охоплював 1987-88 рр. Його головною подією став провал економічних реформ.
Це можна було б передбачити, якби над реформаторами не тяжіла
комуністична доктрина. Засвоєні політиками з дитинства стереотипи призводили
до сприймання дійсності навіть великого масштабу у викривленому вигляді. Чого
варте хоча б формулювання порядку денного червневого (1987 р.) пленуму ЦК
КПРС, який проголосив політику економічних реформ: «Про докорінну перебудову
управління економікою». Як і в часи М. Хрущова, суть реформ замикалася на
проблемі управління при збереженні існуючих виробничих відносин.
Новий етап формування української політичної нації почався на рубежі 90-х
рр. XX ст. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт про державний
суверенітет, а 24 серпня 1991 р. — Акт проголошення незалежності України. 1
грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, на якому народ підтвердив
цей історичний вибір (за схвалення Акта проголошення незалежності висловилися
92 % учасників голосування). Того ж дня було обрано й першого Президента
держави.
За короткий термін Україна створила нову систему державного управління,
власні Збройні Сили, органи безпеки і правопорядку. Зріс рівень політичних свобод
громадян, було знято всі обмеження в духовному розвиткові українського та інших
етносів. Україна встановила дипломатичні відносини з десятками держав світу,
уклала з багатьма з них двосторонні договори. Розпочалася напружена робота зі
створення ефективної економічної системи, розвинених інститутів демократії,
підвищення авторитету держави на міжнародній арені. 28 червня 1996 р. Верховна
Рада прийняла нову Конституцію України. У вересні 1996 р. було здійснено
неконфіскаційну грошову реформу і введено повноцінну українську валюту —
гривню.
 27
За відносно короткий строк молодій державі вдалося створити певну
систему регулювання етнонаціональних процесів. Іншими словами, було зроблено
перші кроки забезпечення єдності і цілісності країни в нових історичних умовах,
узгодження загальнодержавних і регіональних інтересів, інтересів Українського
народу в цілому і всіх етносів, що його складають, розвитку їх етнічної, культурної,
мовної і релігійної самобутності.
Демократичні політико-правові засади розбудови української політичної
нації дістали адекватне тлумачення в Конституції України. Смисл визначення
Українського народу з великої літери включає в себе як поліетнічну специфіку
населення України, так і його громадянську, політичну сутність — рівність
громадян усіх національностей перед законом. Більше того, в частині третій
преамбули Конституції право на самовизначення, проголошення незалежності
України закріплено не тільки за “українською нацією”, а й за “усім Українським
народом”, чим підтверджено об’єктивну реальність: Україна є батьківщиною,
рідним домом для громадян усіх національностей.

Література
1. Волковинський В.М., Кульчицький С.В. Християн Раковський:
Політичний портрет. - К., 1990.
2. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя. 1919-1928. - К.,
1996.
3. Ленин В.И. Неизвестные документы. 1891-1922. - М., 1999.
4. Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Зб. документів і матеріалів. -
К., 1994.
5. Бойко О. Украина-Польша: миграционные процессы 40-х годов. - К.,
1997.
6. Акція «Вісла»: Документи. - Львів, 1997.
7. Новітня історія України. 1900- 2000. - К., 2000.