Ст.

5
Управлінська діяльність – сукупність вироблених історичним досвідом, науковим
пізнанням і талантом людей навиків, умінь, способів, засобів доцільних вчинків і дій
людини у сфері управління

Метою управління є наперед визначений результат (стан об’єкта), на досягнення якого

спрямовані засоби і методи регулювання соціально-економічного розвитку та покращення
екологічного стану.

6 ст.
П’ять складових процесу управління:
Планування - це процес визначення мети, постановки завдань, розроблення структури
організації, технології виробництва, визначення необхідних трудових і матеріальних
ресурсів, а також розробка рішень і заходів щодо досягнення мети.
Організація виконання прийнятих рішень охоплює набір процедур, починаючи з їх
документального оформлення і завершуючи конкретними діями щодо втілення у життя.
Комплектація кадрів включає декілька систем кадрової політики за: принципом
покровительства (партійного або бюрократичного), коли керівник на власний розсуд
призначає службовців, та принципом заслуг, коли добір кадрів здійснюється на основі
здібностей, знань і навичок в умовах відкритого змагання (конкурсу)
Мотивація: До мотивів державної служби відносяться: владні (кратичні), престиж,
перспектива просування по службі, матеріальна винагорода і певні привілеї, прагнення
реалізувати свої професійні надбання для суспільної мети, політичні переконання,
зворотний зв'язок між керівниками і підлеглими.
Контроль забезпечує підбиття підсумків, зворотний зв'язок і виділення критичних точок.
виявляється у таких видах: конституційний контроль, підконтрольність органів держави
законам, адміністративне судочинство, прокурорський нагляд, контроль фінансово-
ревізійних органів тощо.

Риси управлінської діяльності:

1 Владний характер, який характеризується наявністю у суб'єкта управління певних
повноважень, делегованих державою
2. Масштабність, яка проявляється в управлінському впливі на економіку, соціально-
культурну та адміністративно-політичну сфери
3. Систематичність. Сутність її полягає в тому, що державне управління здійснюється не
час від часу, не за потреби, а постійно.
4. Підпорядкованість - наявність у системі органів, які здійснюють державне управління,
вищих і нижчих функціональних ланок з чіткою субординацією та ієрархією
5. Підконтрольний характер діяльності, зумовлений наявністю органів, які здійснюють
контроль і нагляд за реалізацією функцій державного управління.

7 ст.
1. Тенденція до монополізації На ринку починають домінувати великі виробники, що
ставить під загрозу ринкову рівновагу, робить ринки нерелевантними, тобто такими, на
яких відсутня дієва конкуренція.
2. Нездатність ринку забезпечити людей товарами суспільного споживання Ринковий
механізм орієнтує на задоволення індивідуальних запитів, тобто на виробництво
приватних благ, які, будучи спожиті однією особою, не можуть одночасно бути
спожитими іншими.
3. Не фіксуються ринком зовнішні ефекти Ринковий механізм ефективно функціонує тоді,
коли ціна товару дорівнює суспільним витратам його виробництва, а цінність для покупця
співпадає з вигідністю цього товару для суспільства. Але не завжди витрати виробництва і
вигоди споживання знаходять повне відображення у ринкових цінах.
4. Нехтування ринком проблем справедливості і рівності Ринкові відносини формально
створюють для всіх членів суспільства рівні можливості. Однак, оскільки люди за своїми
здібностями нерівні, то перевагу одержують ті, хто здатний працювати, у кого для цього є
відповідні здібності, але є частина суспільства які з об'єктивних причин не можуть
займатися економічною діяльністю.

8 ст.
Держава виникає як результат суспільного договору держава виникає в результаті
суспільного договору між людьми як наслідок усвідомлення ними своїх нагальних
потреб та інтересів.

У широкому розумінні соціальні структура це- це складова суспільства, в основі якої

лежить процес функціонування та розвитку соціальних (суспільних) відносин.

Соціальна стратифікація – це диференціація суспільства на соціальні класи та верстви

населення. Стратифікація — це розташування індивідів і груп згори вниз
горизонтальними шарами (стратами) за ознакою нерівності в прибутках, власності, рівні
освіти, обсягу влади, професійному престижі, стилі життя.

Соціальна мобільність - це перехід індивіда, соціального об'єкта або цінності,

створеної або модифікованої завдяки людській діяльності, від однієї соціальної позиції
до іншої.

9 ст.
Бюрократична організація – це організація яка має ієрархічна структура влади, кожна
посада має чітко визначені обов'язки і відповідальність, всі посади передбачають фахову
підготовку тих осіб, які їх будуть обіймати. адміністративні накази, правила, процедури і
повноваження оформлюються у письмовій формі і постійно зберігаються.

Структура управління виражає форму, будову суб'єкта управління, спосіб його

внутрішньої організації, зв'язки елементів суб'єкта між собою (порядок розташування,
підпорядкованість окремих ланок управлінського апарату), котрі дають змогу виконувати
необхідні функції управління.

Традиційна структура передбачає жорсткий розподіл управлінської діяльності за

функціями, підрозділами й посадами. Вона заснована на широкому застосуванні
регламентуючих документів і передбачає суворе дотримання ієрархічної субординації в
стосунках начальник — підлеглий. Найважливішого значення надається повноваженням і
відповідальності посад, а не кваліфікації і досвіду персоналу.

На противагу цьому органічна модель структури ґрунтується на зміні мети, завдань,

визначених окремим працівникам залежно від змін обстановки. Для неї характерні
система повноважень і відповідальності, окреслена в загальному; мережна і горизонтальна
(а не строго ієрархічна) структура контролю, влади й комунікацій; прагнення до
особистих узгоджень завдань підприємства і шляхів виконання їх, а не складання
інструкцій, наказів; пріоритет кваліфікації та досвіду в організаційно-виробничій
діяльності й т. ін.
 10 ст.
Об’єкт науки державного та регіонального управління є діяльність органів виконавчої
влади

Основними напрямами досліджень науки державного та регіонального управління є:

а) організація державного управління на різних рівнях - центральному, регіональному та
місцевому (розробка загальної теорії апарату державного управління, проблем
централізації і децентралізації, управлінських функцій, координації державного
управління як цілісної системи);

б) проблема добору і підготовки управлінських кадрів – дослідження питань оптимальної

структури штатного складу державних службовців, управління персоналом у державних
органах, професійно-кваліфікаційні вимоги до державних службовців, а також проблем
лідерства і боротьби з бюрократизмом;

в) техніка державного управління, зокрема розробка теорії прийняття державно-

управлінських рішень, політичного прогнозування, методів державного управління,
технології зв'язків з громадськістю.

Предметом науки державного та регіонального управління є функції, принципи,

організаційна структура, методи і форми діяльності апарату державного управління,
державна служба, а предметом науки державного управління є організація, форми і
закономірності функціонування системи органів виконавчої влади.

11 ст.
Як наука:
охоплює теоретичні дослідження проблем організації, становлення й розвитку державного
управління, зокрема побудови й оптимального функціонування системи органів
виконавчої влади.

Як нвачальна дисципліна:
дає своїм слухачам знання принципів, функцій, методів і прийомів управління, організації
державного апарату і державної служби, форм управлінської діяльності, державно-
управлінських відносин.

До загальних методів належать:

традиційний метод шляхом концентрації зусиль на меті апарату державного управління -
сприяти ефективності (досягнення бажаних організаційних цілей), продуктивності
(досягнення цілей без зайвих затрат);

інституційний підхід - дає можливість дослідити взаємозалежність і взаємозв'язок між

змінами інституційних структур апарату державного управління і змістом державної
політики;

соціологічний підхід дає можливість досліджувати апарат державного управління з точки

зору його ефективності (досягнення бажаних організаційних цілей) й продуктивності
(досягнення цілей без зайвих затрат);

комплексний підхід, дає можливість вийти за межі суто адміністративно-управлінської

сфери і застосувати методи інших суспільно-гуманітарних наук та наукових знань;
історичний підхід допомагає відстежувати вплив зовнішнього середовища в часовому
просторі на управлінську систему, передбачати та аналізувати її еволюцію, адекватну
викликам часу.;

культурологічний підхід дає можливість установити залежність управлінської поведінки

суб'єктів державного управління від рівня культури суспільства;

біхевіористський підхід фокусує увагу на людському факторі, взаємозв'язках та співпраці

службовців, наголошуючи на розвитку інтуїції, спонукаючи управлінців та науковців
досліджувати нераціональні й раціональні, неформальні й формальні аспекти
організаційної поведінки.

12 ст.
Другу групу становлять логічні методи пізнання:
системний підхід дає можливість розглядати державно-управлінські явища в сукупності
соціальних зв'язків, виявлення цілого та його частин, вивчити окремі складові апарату
державного управління в загальній системі організації державної влади.

функціональний підхід, фіксуючи увагу на специфіці змісту управлінської діяльності, є

підставою виявлення об'єктивно необхідних на даному етапі державотворення функцій
державного управління, пошуку оптимальних варіантів їх розподілу в апараті державного
управління;

метод структурного аналізу, сприяє розробці науково обґрунтованої методології

визначення функцій апарату державного управління та дозволяє різноманітність цих
функцій звести до таких науково обґрунтованих організаційних форм виконавчої влади,
які не тільки відповідають різноманітності системи об'єктів управління, а й спроможні
забезпечити оптимальність її розвитку;

метод порівняльного аналізу дає можливість виявляти тенденції і напрями розвитку

виконавчої влади, її взаємов'язки з іншими гілками влади та визначити її місце в
державному механізмі.

ситуаційний метод через інтерпретування існуючих напрацювань у сфері політико-

управлінської теорії на сучасний стан державного управління і передбачення можливих
змін сприяє розробці науково обґрунтованої методології його оптимізації.

До третьої групи належать методи емпіричних досліджень:

аналіз наукових праць та документальної бази дає можливість визначити недоліки

законодавчого та нормотворчого характеру, які негативно впливають на ефективність
державного управління, та визначити загальні підходи вдосконалення якості правового
забезпечення політико-управлінської діяльності;

аналіз та узагальнення практичної діяльності органів виконавчої влади та органів

місцевого самоврядування в контексті переходу до нової парадигми призначення
публічної влади дає змогу встановити найбільш об'єктивні методологічні підходи щодо
розмежування і збалансування функцій і повноважень органів цих систем з метою
підвищення їх ефективності.

Принципи державного та регіонального управління - це фундаментальні істини,

позитивні закономірності, керівні ідеї, основні положення, норми поведінки, що
відображають закони розвитку відносин управління, сформульовані у вигляді певного
наукового положення, закріпленого переважно у правовій формі, на основі якого
будується і функціонує апарат державного управління.

Загальні принципи використання методів: принцип поєднання методів різної

змістовної природи (наприклад, економічних, соціально-психологічних, адміністративних
та ін.); принцип адекватності, тобто відповідності методу управлінським завданням;
принцип своєчасності та оперативності; принцип ефективності у використанні методів
(вимагає вирішення проблеми з мінімально можливими організаційними ресурсами).

Спеціальні принципи використання методів. Щодо методів впливу (етап реалізації

управлінського рішення) це можуть бути: принцип переваги організації та переконання
над примусом; принцип збалансування переконання і примусу (дозволів і заборон);
принцип персоналізації відповідальності та персоніфікації покарання тощо.

14 ст.
В субстанціональному значенні держава — це організоване в певній корпорації населення,
що функціонує в просторі та часі.

В атрибутивному значенні держава — це устрій певних суспільних відносин, офіційний

устрій певного суспільства, його оформлення.

В інституційному значенні держава — це апарат публічної влади, державно-правові

органи, що здійснюють державну владу.

15 ст.
держава — це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини
населення в соціально-неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і
примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для
населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління
загальносуспільними справами. Це механізм управління суспільством.

1) наявність публічної влади, що здійснюється певною групою людей (державні

службовці), зайнятою виключно управлінням суспільством як цілісною системою;
2) монополія на владу щодо всього населення, тобто незбіг публічної влади з владою
народу;
3) правом здійснювати внутрішню та зовнішню політику від імені всієї нації;
4) суверенним правом видання законів і правил, обов'язкових для всіх груп населення і
кожного громадянина;
5) організацією влади за певним територіальним принципом-адміністративно-
територіальним поділом;
6) монопольним правом вилучення податків, формуванням національного бюджету.
7) існуванням певної групи людей, зайнятих виключно управлінням суспільством як
цілісною системою

Держава являє собою механізм управління, апарат організації, що володіє засобами за-
охочення, примусу, контролю і насильства.
 16 ст.
У будь-якому суспільстві існують і пребувають у взаємодії кілька видів влади - політична,
економічна, духовна, сімейна тощо.

Політична влада характеризується такими ознаками:

- здатністю, готовністю суб'єкта влади виявити політичну волю;
- охопленням усього політичного простору взаємодією різних політичних суб'єктів;
- наявністю політичних організацій, через які суб'єкт політичного волевиявлення здійснює
політичну діяльність;
- осмисленням політичного інтересу і політичних потреб;
- забезпеченням соціального панування в суспільстві суб'єкта політичної влади.

Державна влада - це інструмент забезпечення існування держави та досягнення її цілей

через систему повноважень і засобів, що застосовуються від імені суспільства для захисту
і реалізації спільного інтересу, забезпечення загальних і часткових потреб, реалізації
функцій регулювання та вирішення конфліктів у суспільстві.

17 ст.

Найхарактерніші ознаки державного управління

- Виконавчо-розпорядчий характер означає, що державне управління становлять
два взаємопов'язаних аспекти: виконавча та розпорядча діяльність.
- Підзаконність державного управління розуміється як здійснення виконавчо-
розпорядчої діяльності на основі правових норм, головне місце серед яких
належить Конституції, законам, актам глави держави.
- Ієрархічність полягає в тому, що система органів виконавчої влади по¬будована
на засадах чіткої підпорядкованості та субординації нижчестоящих органів
вищестоящим.

Об'єктами управління можуть бути поведінка окремих людей та груп, суспільна праця і
виробництво, технічні засоби (верстати, машини, агрегати), тварини і рослини.

Відповідно до цього (до об'єкта) прийнято поділяти управління на декілька видів:

технічне (керівництво технічними процесами, управління механізмами, агрегатами),
біологічне (регулювання розмноженням та розвитком тварин і рослин) та соціальне
(управління людьми, управління в суспільстві).
 Управління

технічне біологічне соціальне

Державне Громадське Церковне Сімейне

Законодавча Виконавчо- Діяльність щодо

діяльність розпорядча здійснення правосуддя
діяльність

18 ст.
Функції державного управління – частина правлінської діяльності держави, що
здійснюється на основі закону чи іншого правового акта органами виконавчої влади
притаманними їм методами для виконання завдань державного управління.

Всі вні функції держави можна класифікувати за такими критеріями:

1) залежно від поділу влади — законодавчі, виконавчо-розпорядчі, судові і контрольно-

наглядові. Всі вони забезпечують функції управління суспільством і державою;

2) залежно від їх ролі в суспільстві — основні і другорядні;

3) залежно від сфери впливу і здійснення — внутрішні і зовнішні;

4) залежно від сфери суспільного життя — економічні, політичні, соціальні, гуманітарні,

екологічні, ідеологічні;

5) залежно від терміну виконання — постійні і тимчасові. Всі функції держави

діалектичне розвиваються, основні стають другорядними (неосновними), і навпаки, одні
зникають і з'являються нові, яких раніше не існувало.

19 ст.
Загальна (основні) –
- політико-адміністративні
- економічні
- соціальні
- гуманітарні

Спеціалізовані:
стратегічне планування,
функцію прийняття управлінських рішень,
функцію організації діяльності,
функцію мотивації,
контрольну функцію
Допоміжні:
управління людськими ресурсами,
бюджетна функція,
юридично-судова функція,
діловодство і документування,
зв'язки з громадськістю

20 ст.
Визначають такі групи методві:
Адміністративні методи (інша назва організаційно-розпорядчі) зорієнтовані на такі
мотиви поведінки, як усвідомлена необхідність дисципліни праці, почуття обов'язку,
відповідальності, прагнення людини працювати у певній організації, розуміння
можливості адміністративного покарання тощо.

Економічні методи це система прийомів і засобів прямої дії на суб’єктів господарювання

шляхом запровадження фінансово-економічних законів, створення грошово-кредитних
відносин з метою створення оптимальних умов, що забезпечують досягнення високих
економічних результатів.

Правові методи використовуються, по-перше, для юридичного закріплення

управлінських відносин, що вже склалися, і по-друге, для розвитку цих відносин
відповідно до поставлених управлінських цілей.

Соціально-психологічні методи управління - способи і прийоми управлінських впливів,

що базуються на використанні об'єктивних наукових положень соціального розвитку і
психології

МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Адміністративні:
регламентаційні,
розпорядчі,
нормативні.

Правові:
Правове регулювання
Переконання і примус
Субординація і координація

Економічні:
індикативне планування;
державне регулювання;
грошово-кредитна та фінансова політика;
конкурентна політика;
вплив на ринкове ціноутворення

Соціально-психологічні методи :
соціальні,
морально-етичні,
психологічні.
2) за спрямованістю впливу методи управління розглядаються залежно від джерела
керівного впливу. Відповідно розрізняють три групи методів:
орієнтовані на загальнодержавний рівень;
різноманітні структури (галузі, регіони, установи, організації тощо);
рівень орієнтований окремого працівника -

21 ст.

3. За організаційними формами методи управління реалізуються у різних видах:

тип впливу (акт, норма);
спосіб здійснення впливу (одноособовий, колективний, колегіальний);
часової характеристики (разові та періодичні, тактичні та стратегічні, довготермінові та
короткотермінові);
особливості впливу (виправляти результати або запобігати їм, активно втручатися чи
вичікувати).

4. За характером розрізняють: прямий або непрямий управлінський влив

До першої групи належать методи правового регулювання, публічного адміністрування,

що передбачають досягнення конкретного результату.
Непрямий вплив (демократизація, оптимізація управління, оподаткування тощо)
передбачає створення сукупності умов для досягнення кінцевих результатів.

Американська система державного управління:

4) жорсткий механізм стримувань і противаг;
б) децентралізація влади у прийнятті політичних рішень;
6) обмежене втручання держави в економічну та соціальну сфери;
7) найменший державний сектор економіки (складає 10 % від національного
господарства) і найменші державні витрати (20 % від ВВП);
8) екстраполяція принципів і методів приватного бізнесу на державне управління;
9) висока мобільність і конкурентність працівників державної служби;
10) високий ступінь контролю керівників над підлеглими

22 ст.

Японське державне управління:

4) груповий принцип ухвалення рішень і груповий контроль;
5) національне регулювання економіки, яке передбачає заохочування конкуренції між
підприємствами;
6) наявність сильних протекціоністських заходів у сільському господарстві та
поміркованих в промисловості;
7) найнижчий рівень соціального державного забезпечення, перекладання цієї функції на
сім'ю

Європейска модель
Для неї характерні закрита система державної служби (за винятком Великої Британії),
кадрова, наймана і змішана системи набору державних службовців.

23 ст
Для соціалістичної моделі державного управління характерні такі ознаки:
- підпорядкованість державного управління партійному керівництву;
- відсутність судового і громадського контролю над адміністративними органами;
- централізоване директивне планування і централізоване державне постачання;
- централізоване управління економічною і соціальною сферами;
- становлення панівного класу управлінських кадрів — номенклатури;
- високий рівень корумпованості державного апарату;
- репресивно-каральна орієнтація державного апарату з діапазоном форм від відкрито
м'яких до вельми жорстких, завуальованих під прагнення навести порядок.

Для державного управління перехідних суспільств характерні такі ознаки:

- кланово-корпоративний, а не партійний принцип формування державних органів;
- залежність державних, політико-адміністративних органів від державного апарату;
- надмірна централізація прийняття державних рішень;
- нечіткість і розмитість меж компетенції державних органів, внаслідок чого існує
дублювання їх функцій;
- малоосвічена, корумпована державна бюрократія.

24 ст.
Державне регулювання економіки
З теоретичного погляду— це система знань про сутність, закономірності дії та правила
застосування типових методів та засобів впливу держави на хід соціально-економічного
розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики.

З практичного погляду — це сфера діяльності держави для цілеспрямованого впливу на

поведінку учасників ринкових відносин з метою забезпечення пріоритетів державної
економічної політики. Вважається, що первинним суб’єктом державного регулювання є
людина (громадянин).

25 ст.
Суб’єкти державного регулювання економіки – це носії виразники та
виконавці господарських інтересів

- соціальні групи, що відрізняються одна від одоної майном, доходами

видами діяльності, професіями, галузевими та регіональними інтересами;
- об’єднання громадян, асоціації, профспілки, спілки підприємців
фермерів, політичні партії

Об’єкти державного регулювання економіки – це сфери, галуз економіки а

також явища, ситуації та умови соціально-економічного життя країни, де
виникли або можуть виникати проблеми, які не вирішуються автоматично
або невідкладно, як того вимагають умови нормального функціонування
економіки й підтримання соціальної стабільності

- економічна система держави в цілому;

- економічна підсистема (економіка регіонів, господарських комплексів,
галузей, секторів економіки)
- соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість,
інформація, науково-технічний прогрес, екологія, конюктура);
- відносини (кредитні, фінансові,зовнішньоекономічні)
- ринки (товарів, послуг інвестицій, цінних паперів, фондів)
- підприємства (установи, заклади, організації) державні органи, домашні
господасртва
Рис 3.2. Головні елементи механізму державного регулювання
Основні функції державного регулювання економіки:
Цільова — полягає у визначенні цілей, пріоритетів і основних напрямків розвитку
національної економіки.

Стимулююча передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на

діяльність господарюючих суб'єктів (їхні інтереси) і стимулювати економічні процеси у
бажаному для суспільства напрямку.

26 ст.

Нормативна (регламентуюча) — держава за допомогою законів, законодавчих актів і

нормативів встановлює певні правила діяльності для суб'єктів економіки, визначає
правовий простір.

Коригуюча — зводиться до коригування (лат. — виправляти) розподілу ресурсів в

економіці з метою розвитку прогресивних процесів, усунення легативних екстерналій і
забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя суспільства.

Соціальна — передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин

(наприклад, між підприємцями і робітниками), перерозподіл доходів, забезпечення
соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища тощо.

Безпосереднє управління неринковим сектором економіки — це регулювання

державного сектору економіки, створення суспільних товарів і благ.

Контролююча — означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням

законів, нормативних актів, економічних, екологічних та соціальних стандартів тощо.

Структура економіки країни – це співвідношення, які відображають взаємозв'язки й

взаємозалежності окремих частин економіки, окремих її секторів, галузей.

Залежно від змісту економічних явищ та процесів, зв’язки між якими відображаються у
пропорціях…..:
Відтворювальні пропорції, характеризують співвідношення елементів, сторін, стадій
процесу відтворення (виробництва, розподілу, обміну та споживання), тобто
відображають відтворювальну структуру економіки.

Регіональні пропорції відображають розміщення продуктивних сил у країні,

співвідношення регіонів та інших територіальних утворень у виробництві ВВП та ВНД,
тобто територіально-господарську структуру економіки

27 ст.
Секторальні пропорції характеризують співвідношення на рівні секторів економіки з
приводу виробництва ВВП і утворення ВНД та їх розподілу, перерозподілу і
використання на споживання та нагромадження, що відображає секторальну структуру
економіки.

Зовнішньоекономічні пропорції відображає пропорції між експортом та імпортом товарів,

послуг, капіталів тощо, які певною мірою є функціональними пропорціями НЕС.

Розрізняють два типи структурної політики:

активна (держава застосовує інструменти прямого та опосередкованого впливу)
пасивна (держава створює правову базу для ринкового саморегулювання структури
економіки).

Розрізняють галузеву та регіональну структурну політику.

У першому випадку об’єктом державної політики виступають підприємства певних
галузей чи виробництв.

У другому - увага зосереджується на економічно відсталих районах з метою підтягування

їх до середнього по країні рівня розвитку.

В галузевій структурній політиці виділяють два напрями державної підтримки галузей:

1)економічна політика держави спрямована на захист та подання фінансової допомоги

галузям, які перебувають у стані занепаду і потребують докорінної реконструкції
виробничого апарату шляхом надання субсидій, високих імпортних тарифів, податкових
та кредитних пільг, тощо;
2) економічна політика спрямована на стимулювання розвитку галузей, які або
відповідають передовим напрямам, або мають велике експортне значення. (ТУТ НЕ
ПОНЯТНО ЗАЧЕМ В КОНСПЕКТЕ ОСТАВИЛИ СВОБОДНОЕ МЕСТО
ОБОЗНАЧЕНИЕ РАСКРІТО ПОЛНОСТЬЮ!!!

28 ст.
Державний вплив на структурну перебудову може здійснюватися за допомогою методів
прямого регулювання (через фінансування, систему державних замовлень та закупок)
і непрямого регулювання (через систему правових та економічних регуляторів з метою
орієнтації суб'єктів господарювання на досягнення цілей та пріоритетів структурної
політики).

Важелі державного стимулювання структурних зрушень:

- система податків з їх диференціацією за відповідними суб'єктами та об'єктами
оподаткування і застосування податкових ставок та пільг
- надання кредитних пільг, проведення політики прискореної амортизації;
- надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій дотацій,
бюджетних позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів;
- проведення митної політики, в тому числі встановлення різних імпортних та
експортних тарифів тощо.

Серед основних критеріїв оптимізації механізму державного регулювання структурних

зрушень та структурної перебудови можна виділити:

● формування оптимальних галузевих та регіональних пропорцій відтворення;

● збільшення прибутковості і рентабельності роботи підприємств.

До найбільш ефективних напрямів структурної трансформації економіки можна віднести:

розвиток галузей, які збільшують обсяги експортної продукції і відповідно забезпечують
збільшення валютних надходжень до країни з наступним інвестуванням
високотехнологічних виробництв;

29 ст.
збільшення обсягів виробництва споживчих та інших товарів, які здатні на внутрішньому
ринку замінити імпортну продукцію;
розширення виробництва конкурентоспроможних товарів з метою захоплення ринків
збуту в країнах, що розвиваються;

стимулювання впровадження ресурсозберігаючих технологій, які підвищують рівень

конкурентноспроможності товарів;

збільшення кількості високотехнологічних та наукомістких виробництв в сферах, які

здатні підвищувати ефективність інших галузей національної економіки;

скорочення кількості депресивних виробництва, де спадає ефективність ресурсів чи

зменшується попит на продукцію.

Об’єктами соціальної політики є суспільні, зокрема соціальні, відносини, процеси

життєдіяльності соціуму, що безпосередньо чи опосередковано впливають на формування
соціальної безпеки людини, задоволення нею власних соціальних потреб та інтересів,
освоєння і творення соціальних цінностей.

Соціальна політика держави включає:

- регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів
економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою
силою);

- вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

- розподіл і перерозподіл доходів населення;

30 ст.
- формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних
гарантій економічно активній частині населення;

- створення системи соціального захисту населення;

- забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони

здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);

- захист навколишнього середовища тощо.

Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика

виступає елементом:

- життєздатності суспільства;

- стабілізації та розвитку суспільства;

- консолідації суспільства.

Моделі соціальної політики держави:

Модель розвитку соціальної сфери і соціального захисту в адміністративно-командній
економіці — превалювання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва;
жорсткий контроль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розподілу
(егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, отриманої на державних
підприємствах, їх основним джерелом; заохочення колективних форм споживання, у тому
числі в "натуральному вираженні" (надання безоплатного житла, відпочинку, соціальних
послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим трансфертам; незацікавленість в
особистих збереженнях та інвестуванні.

Американська модель соціальної політики — найбільш лібералізований варіант, який

базується на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку
й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При
цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення.

Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) — найбільш соціалізована

модель, тобто економіка найбільшою мірою працює на задоволення потреб членів
суспільства.
Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет
(понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів,
домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, активною
упереджувальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою
політикою доходів, високим рівнем соціального захисту населення, що забезпечується в
основному за державні кошти.

Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що

перерозподіляється через державний бюджет
(близько 50%), створенням розвиненої системи соціального захисту на основі залучення
коштів держави та підприємців.

Японська модель соціальної політики передбачає проведення політики вирівнювання

доходів, особливу політику використання робочої сили), домінування психології
колективізму,
солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб'єктами у вирішенні
соціально-економічних проблем, виділення питань підвищення життєвого рівня населення
в ранг національних пріоритетів.

Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) є проміжною між

лібералізованою американською і соціально орієнтованою шведською та німецькою
моделями.
Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання соціальних
процесів з боку держави, проте нижчий, ніж в останніх двох моделях, рівень
оподаткування і перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, має
місце приблизно рівний розподіл витрат на соціальне забезпечення між державою та
приватним сектором, пасивна державна політика на ринку праці.

Модель соціальної політики Української держави має представляти собою симбіоз

лібералізму та соціальної орієнтації.
Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави
створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів. Друга
складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

32 ст.
Соціальний захист - це система державних заходів щодо забезпечення достойного
матеріального і соціального становища громадян.

Соціальний захист економічно активного населення здійснюється за такими напрямками:

1. заходи держави, які пов’язані з кваліфікаційною підготовкою до трудової діяльності,
2. заходи, що забезпечують можливість реалізації здібностей кожного в процесі трудової
та виробничої діяльності і сам процес такої діяльності,
3. заходи, спрямовані на створення нових робочих місць і підтримку працівників, які
втратили роботу.

Соціальний захист- державна підримка верств населення, що може зазнати негативного

впливу від ринкових процесів:

Показниками результативності соціальної політики є рівень і якість життя

населення. Під рівнем життя населення слід розуміти міру задоволення матеріальних,
духовних і соціальних потреб людини, яку забезпечує сукупність матеріальних і
соціальних умов життя.

Для оцінки рівня життя населення використовуються такі показники:

прожитковий мінімум; величина вартості прожиткового мінімуму; вартісна величина
«споживчого кошика» продуктів харчування; межа малозабезпеченості; мінімальна
заробітна плата та мінімальна пенсія тощо.

Основні напрями соціальної політики держави щодо ….:

- виплачувати стипендії за час перепідготовки та грошову допомогу по безробіттю,

гарантувати збереження безперервного та спеціального стажу в цей період;
- організувати розгалужену державну службу зайнятості;
- надавати пільги підприємствам, які створюють нові робочі місця.

33 ст.
У процесі формування ринкової економіки на державу покладається обов’язок розбудови
соціальної інфраструктури,
яка створює можливості для соціального обслуговування населення, забезпечує економію
суспільної праці, збільшує фонд вільного часу людей, поліпшує використання бюджету
сім’ї, узгоджує доходи з попитом населення, забезпечує комфортність навколишнього
середовища.

На макрорівні функції державного регулювання рівня життя й соціального захисту

населення здійснюють
Міністерство економіки, Міністерство праці і соціальної політики.

Під економічною політикою розуміють взаємопов’язану систему довгострокових і

поточних цілей економічного розвитку що визначені державою, комплекс відповідних
державних рішень та заходів, спрямованих на досягнення цих цілей з використанням
державної влади в сфері економіки.

34 ст.
Суб'єктами економічної політики є політична влада, різні політичні структури,
недержавні союзи, об'єднання, система лобіювання.

Структура економічної політики:

1. Структурна політика.
2. Фінансово-кредитна політика.
3. Інвестиційна політика.
4. Соціальна політика.
5. Зовнішньо-економічна політика.
6. Науково–технічна політика.
7. Податкова політика.

Можна сформулювати кілька загальних цілей економічної політики у ринковій

економічній системі:
…….
- захист і підтримання конкурентного господарського порядку, принципів економічної
свободи.
- соціальна безпека і стабільність.
- рівновага зовнішньоторговельних операцій і платіжного балансу, ефективний курс
національної валюти.

Організаційно-правові засади управління національною безпекою.

Під національною безпекою розуміють стан захищеності державного суверенітету,
конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й
оборонного потенціалу України,
законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності
іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп і осіб.

Сили (суб'єкти) забезпечення національної безпеки теж є різноманітними. Вони

включають:

Український народ — громадяни на виборах, референдумах, а також через органи

державної влади й органи місцевого самоврядування висловлюють і реалізують своє
бачення щодо забезпечення національної безпеки, привертають увагу суспільних і
державних інститутів до небезпечних явищ, захищають власну безпеку;

35 ст.
Верховну Раду України — в межах своїх повноважень здійснює законодавче регулювання
й контроль за діяльністю органів державної влади та посадових осіб щодо здійснення
ними відповідних повноважень у сфері національної безпеки;

Президента України як главу держави — забезпечує державну незалежність, здійснює

керівництво в сферах національної безпеки й оборони;

Раду національної безпеки й оборони України як координаційний орган з питань

національної безпеки і оборони при Президентові України — координує та контролює
діяльність органів виконавчої влади в сферах національної безпеки й оборони;

Кабінет Міністрів України — вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності,

національної безпеки й боротьби зі злочинністю;

Конституційний Суд України — вирішує питання про відповідність законів та інших

правових актів у сфері національної безпеки Конституції України й дає офіційне їх
тлумачення;

Прокуратуру України — здійснює наглядові повноваження у сфері національної безпеки;

Національний банк України — розробляє та здійснює емісійно-кредитну політику в
інтересах національної безпеки;

міністерства та інші центральні органи виконавчої влади — в межах своїх повноважень

забезпечують реалізацію законів, указів, концепцій, програм, постанов органів державної
влади у сфері національної безпеки, створюють і підтримують у стані готовності й
застосування відповідні сили та засоби безпеки.

36 ст.
Діяльність служби безпеки України її органів і співробітників ґрунтується на принципах
законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійності й відповідальності перед
народом України.

Діяльність цих органів здійснюється за такими основними напрямами:

1) контррозвідувальна діяльність;
2) боротьба з корупцією й організованою злочинністю;
3) розвідувальна діяльність.

Основним напрямом державної політики національної безпеки України є:

в політичній сфері — створення механізмів захисту прав громадян, запобігання й
усунення спроб втручання у внутрішні справи України;

в економічній сфері — недопущення незаконного використання бюджетних коштів,

контроль за експортно-імпортною діяльністю;

в соціальній сфері — виявлення та усунення причин, що зумовлюють різке розшарування

суспільства, вжиття своєчасних заходів щодо протидії кризовим демографічним процесам;

у воєнній сфері — створення ефективних механізмів і проведення комплексних заходів

щодо запобігання можливій агресії або воєнному конфлікту, локалізації та ліквідації їх
наслідків, запобігання спробам і усунення порушень державного кордону й територіальної
цілісності України;

в екологічній сфері — впровадження та контроль за дотриманням науково обґрунтованих

нормативів природокористування й охорони довкілля, контроль за станом навколишнього
природного середовища;

в науково-технічній сфері — вжиття комплексних заходів щодо захисту та розвитку

науково-технічного потенціалу, виявлення та усунення причин науково-технологічного
відставання;

в інформаційній сфері — вжиття комплексних заходів щодо захисту свого інформаційного

простору, виявлення й усунення причин інформаційної дискримінації України тощо.

38 ст.
Державна влада- це публічно-політичні відносини панування і підкорення між
суб'єктами, що спираються на державний примус.

Єдиним органом законодавчої влади в України є є Верховна Рада,, що складається з

однієї плати…. Строком на 4 роки
 39 ст.
Для керівництва своєю роботою Верховна Рада України обирає Голову, Першого
заступника і заступника Голови Верховної Ради.

Ознаки виконавчої влади:

1. Орган виконавчої влади являє собою організацію - колектив людей - державних
службовців.
2. Кожен орган виконавчої влади має офіційне найменування та повноваження
використовувати різні атрибути з державною символікою.
3. Вони створюються державою у встановленому законом порядку спеціально для
здійснення її управлінських функцій - функцій державної виконавчої влади (забезпечують
фактичну реалізацію цієї влади).
4. Кожний орган наділений державно-владними повноваженнями, має певний обсяг прав
та обов'язків у сфері державного управління, компетенцію.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві

державні адміністрації

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд

України.

40 ст.
Система органів виконавчої влади включає структурні ланки трьох організаційно-
правових рівнів:
1. Вищий рівень – Кабінет Міністрів України.

2. Центральний рівень – міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої

влади прирівняні до державних комітетів та центральні органи виконавчої влади зі
спеціальним статусом.

3. Місцевий, або територіальний, рівень, на якому діють;

• органи виконавчої влади загальної компетенції – Рада Міністрів Автономної Республіки

Крим, обласні, районні. Київська і Севастопольська міські державні адміністрації;

41 ст.

Про низьку ефективність виконавчої влади свідчать:

1. рівень безробіття й реальних доходів населення;
2. неефективне управління державною власністю, у результаті чого величезний
виробничий потенціал фактично не працює на державу;
3. невиправдане втручання держави в діяльність суб'єктів ведення господарства, що
гальмує розвиток підприємництва в Україні.

Основні причини низької ефективності виконавчої влади:

1. непогодженість дій різних виконавчих структур, непослідовність і суперечливість
рішень, низьку виконавчу дисципліну;
2. дублювання споріднених функцій різними органами;
3. надлишкову концентрацію функцій управління на вищих щаблях виконавчої влади;
4. незбалансовану регіональну політику;
5. закритість органів виконавчої влади для контролю з боку суспільства;
6. корупцію й економічну злочинність у державних структурах, а також низький престиж
державної служби в Україні.

Відповідно до статті 85 Кодексу України на Верховну Раду України покладено виконання

таких основних функції у сфері державного управління:
1) прийняття законів;
2) затвердження загальнодержавних програм економічного розвитку;

42 ст.

3) законодавче визначення засад створення і функціонування фінансового, грошового,

кредитного та інвестиційного ринків;
4) затверджувати Державний бюджет України та вносити зміни до нього;
5) законодавчо визначати статус національної валюти, а також статус іноземних
валют на території України;
6) контроль за виконанням Державного бюджету, прийняття рішення щодо звіту про
його виконання;
7) затверджувати рішення про надання Україною позик і економічної допомоги
іноземним державам та міжнародним організаціям;
8) затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають
приватизації;
9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру;
10) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до
Конституції;

Конституція України закріпила за Верховною Радою такі повноваження щодо формування

структур виконавчої влади:
1. надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра;

2. призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за

поданням Президента України;

3. призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України;

4. затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Служби безпеки

України, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України
військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України;

5. надання згоди на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України

Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України,
Голови Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення
України.

Судова система України – це сукупність усіх судів держави, основаних на єдиних

засадах організації і діяльності, що здійснюють судову владу.

43 ст.
Система господарських судів складається з чотирьох ланок:
1) місцеві господарські суди;
2) апеляційні господарські суди;
3) Вищий господарський суд;
4) Верховний Суд України (Судова палата у господарських справах).

Загальні суди:
-Верховний суд
-Апеляційний суд
-Місцевий суд

Спеціалізовані суди:
- Вищий господарський суд
- Вищий адміністративний суд

Місцевий суд розглядає як суд першої інстанції і розглядає справи, віднесені

процесуальним законом до його підсудності.

44 ст.

Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень місцевих судів і як
суди першої інстанції в адміністративних, кримінальних та цивільних справах, які
віднесено до їхньої підсудності законом.

Верховний суд України у межах своїх повноважень розглядає як суд першої інстанції
у касаційному порядку, порядку нагляду і в зв’язку з нововиявленими обставинами;
· вивчає і узагальнює судову практику;
· аналізує судову статистику;
· дає керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, судам з питань
застосування законодавства, що виникають при розгляді судових справ;
· здійснює контроль за виконанням судами України керівних роз’яснень Пленуму
Верховного Cуду;
· вирішує в межах своїх повноважень питання, що випливають з міжнародних
договорів України та здійснює інші повноваження;
· має право прийняти до свого розгляду будь-яку справу, підсудну вищестоящому
суду або передати на розгляд відповідного суду України.

45 ст.

До складу Уряду України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-

міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призначається
Верховною Радою України за поданням Президента України.

46 ст.
У складі Кабінету Міністрів України діють такі урядові комітети:

1. з питань реформ під керівництвом Прем'єр-міністра України;

2. Урядовий комітет з питань економічної політики;
3. Урядовий комітет з питань правової політики, оборони і правоохоронної діяльності;
4.Урядовий комітет з питань гуманітарної і соціальної політики;
5.Урядовий комітет європейської інтеграції і міжнародної співпраці.
 Прем’єр міністр призначається Верховною Радою України за поданням Президента
України.

Обов’язки Прем’єр-міністр включають:

1. веде переговори і підписує в установленому порядку міжнародні договори;
2. здійснює керівництво відповідними колегіальними органами (комітетами,
комісіями, радами);
3. координує роботу з проведення адміністративної реформи
4. спрямовує, координує та контролює діяльність МЗС, Міноборони, МВС, СБУ,
Адміністрації Державної прикордонної служби та Управління державної охорони
тощо.
5. спрямовує і координує діяльність Першого віце-прем'єр-міністра і віце-
прем'єр-міністрів України, міністрів, керівників інших центральних органів
виконавчої влади.

Згідно із статтею 116 Конституції України на Уряд покладено такі повноваження:

1. забезпечення державного суверенітету і економічної самостійності України,
здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави;
2. вживання заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

47 ст.
3. забезпечення проведення фінансової, цінової інвестиційної та податкової
політики; політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту,
освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки та
природокористування;
4. розроблення і здійснення загальнодержавної програми економічного, науково-
технічного, соціального і культурного розвитку України;
5. забезпечення рівних умов розвитку для всіх форм власності; здійснення управління
об`єктами державної власності;
6. розроблення проекту Закону про Державний бюджет України і забезпечення
виконання затвердженого Верховною Радою бюджету України, подання Верховній
Раді звіту про його виконання;
7. здійснення заходів щодо обороноздатності і національної безпеки України,
громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
8. організація і забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності України,
митної справи.

За характером вони поділяються на галузеві та функціональні. Більшість з них галузеві:

кожне управляє певною галуззю. Функціональні міністерства виконують певну основну
функцію (міністерство фінансів - з організації діяльності у сфері фінансів, міністерство
праці - у сфері праці тощо).

Міністерства України включають:

1. Міністерство аграрної політики та продовольства України;
2. Міністерство внутрішніх справ України;
3. Міністерство економічного розвитку і торгівлі України
4. Міністерство oсвіти і науки, молоді та спорту України
5. Міністерство екології та природних ресурсів України
6. Міністерство енергетики та вугільної промисловості України
7. Міністерство соціальної політики України
8. Міністерство надзвичайних ситуацій України
 9. Міністерство України у справах сім'ї, молоді та спорту
10. Міністерство економічного розвитку і торгівлі України
11. Міністерство закордонних справ України
12. Міністерство культури та туризму України
13. Міністерство оборони України
14. Міністерство охорони здоров'я України
15. Міністерство промислової політики України
16. Міністерство фінансів України
17. Міністерство юстиції України

48 ст.
Міністерство як центральний орган будується за такою схемою:
- керівництво (Міністр, державний секретар міністерства і його заступників, колегія)
- виробничі структурні підрозділи (управління, відділи)
- штабні підрозділи, які займаються організаційною діяльністю всередині міністерства
(бухгалтерія, управління кадрів і ін.).

Посадові повноваження міністра включають:

- видає накази,
- організовує і контролює їх виконання,
-у разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої
влади спільні акти.

Повноваження міністерств у реалізації економічної і соціальної політики держави

включають:
1) формування і реалізація державної політики у відповідних секторах державного
управління;
2) вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина;
3) здійснення заходів щодо удосконалення діяльності з надання адміністративних послуг
у відповідних секторах державного управління;
4) розробка і реалізація цільових програм розвитку у відповідних секторах державного
управління;
5) розробка загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального,
національно-культурного розвитку України, охорони довкілля тощо та забезпечення їх
виконання

49 ст.

Вони вносять пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам

Кабінету Міністрів України, реалізують цю політику в певній сфері діяльності,
здійснюють управління в ній, міжгалузеву координацію й функціональне регулювання з
питань, віднесеним до їх відання.

Діяльність державних комітетів спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або

віце-прем'єр-міністри чи міністри.

Міністерства і державні комітети діють на підставі відповідних законодавчих

нормативних актів, Вони утворюються, реорганізовуються та ліквідуються Кабінетом
Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України ….
ЦОВВ зі спеціальним статусом, які є новим видом органів виконавчої влади,
особливість яких полягає в тому, що всі питання їх правового статусу та взаємовідносин з
іншими органами мають вирішуватися шляхом прийняття законів, що визначають
порядок діяльності й повноваження саме цих ЦОВВ.

Територіальні органи (підрозділи) міністерств – це державні органи, які утворюються

відповідними ЦОВВ для реалізації їх функцій і повноважень на місцевому
територіальному рівні, тобто в областях або районах, містах Києві і Севастополі.

50 ст.
Повноваження місцевих держадміністрацій складають:

1) забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних

інтересів громадян;

2) соціально-економічного розвитку відповідних територій;

3) бюджету, фінансів та обліку тощо.

Місцеві органи (територіальні підрозділи) міністерств і державних комітетів, які не

входять
Їх повноваження складають:
1. Організовує виконання законодавчих актів та контроль за їх реалізацією;
2. прогнозує перспективні напрямки і стратегічні цілі,
3. бере участь у реалізації загальнодержавних і регіональних програм економічного і
соціального розвитку та ін..

51 ст.
Об’єктами ДРП є - територіальні утворення, у межах яких здійснюється державне
управління та місцеве самоврядування. Склад цих об'єктів визначається адміністративно-
територіальним устроєм та економічним районуванням України.

Субєктами ДРП є- центральні та місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого

самоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання, пов'язані із соціально-
економічним розвитком регіонів.

52 ст.
Ключовими інструментами сучасної регіональної політики є:

До складових частин ДРП відносять:

1. Економічна політика. Сутність економічної політики полягає в забезпеченні

регіонам можливостей для самостійного розвитку на умовах самофінансування та
самозабезпечення.
2. Соціальна політика передбачає заходи щодо підвищення зайнятості населення і
реалізується в активній регіональній соціально-економічній політиці, що спрямована
на задоволення потреб населення у добровільному виборі виду діяльності, розвиток
підприємництва (фермерства), стимулювання створення інноваційних технологій,
впровадження нових форм організації праці.
 53 ст.

3. Науково-технічна політика має спрямовуватися на розвиток фундаментальної та

прикладної науки для визначення пріоритетних об’єктів щодо вдосконалення та
розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності в регіонах, формування
конкурентоспроможної інформаційної системи України та її інтеграції в європейські
та світові системи.
4. Екологічна політика повинна бути спрямована на зменшення неприпустимого
забруднення довкілля, зниження забрудненості води, повітря, проти деградації землі,
на захист лісів.
5. Демографічна політика має гальмувати депопуляційні процеси та деструктурування
населення, перш за все – зупинити скорочення населення України.
6. Гуманітарна політика має бути побудована на засадах розуміння того, що людина є
найважливішою цінністю суспільства, а це вимагає вирішення найважливіших
проблем розвитку її духовності та моралі, освіти, поліпшення якості життя, що мають
спиратися на ідеї справедливості, патріотизму, поєднання світових та національних
цінностей, гуманності, захисту людської гідності та принципів сучасної світової
політичної і соціальної демократії
7. Національна політика повинна забезпечувати захист загальнонаціональних інтересів
усього народу України відповідно до розробленої національної ідеї для задоволення
духовних, мовних, культурних потреб українського народу та більш як 100
національностей, народностей та етнічних груп країни, консолідацію різних етносів і
етнічних груп за умов забезпечення їх рівноправності та вільного розвитку, а також
сприяти розвитку міжнаціональної солідарності й співробітництва.
8. Зовнішньоекономічна політика передбачає залучення іноземного капіталу, зовнішні
позики та створення вільних економічних зон (ВЕЗ) для активізації підприємництва,
формування ринкової інфраструктури, а також нарощування експортного капіталу
окремих регіонів, що потребують прискореного розвитку.
9. Управлінська політика. Основною її метою є створення єдиної системи
регіонального управління, що відповідає завданням регіонального розвитку.

54 ст.
До основних складових елементів механізму державного регулювання відносять:
законодавчо-нормативна база;
•бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку та селективна
підтримка окремих регіонів з боку держави;
• реалізація державних регіональних програм, а також індикативних прогнозів
і місцевих програм соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-
територіальних утворень;
•створення та розвиток спеціальних (вільних) економічних зон у певних
регіонах;
• розвиток міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

До неї належать: Закони України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і
регіональне самоврядування» (1995 р.); «Про формування місцевих органів влади» (1994
р.); «Про cтолицю України — місто-герой Київ» (1999 р.); «Про бюджетну систему
України» (1995 р.); Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори»
(1993 р.) та інші нормативно-правові акти:
законодавчі акти визначають права і обов’язки регіонів у бюджетній і податковій
політиці України, їх повноваження в управлінні майном, що перебуває у
загальнодержавній власності, їх участь у реалізації загальнодержавних та регіональних
програм.

55 ст.
Економіко-географічне положення можна розглядати за такими основними
ознаками:

Відносно елементів суспільного відтворення.

- виробничо-географічне, тобто положення щодо баз матеріального виробництва, центрів
тяжіння господарського життя або економічних ресурсів;

- ринкове - відносно ринків збуту споживчих товарів виробничого призначення;

- демографічне - відносно зосередження населення, трудових ресурсів;

- транспортно-географічне - відносно транспортної мережі з урахуванням її

перевізної здатності, швидкості та вартості транспортування.

2. Відносно району, області, країни:

- Центральне адміністративних областей України (Київська, Житомирська,
Кіровоградська, Черкаська) характеризуються близькістю до Дніпра, центрів паливно-
енергетичного комплексу Придніпров'я і Донбасу, можливістю отримувати різні види
металу і палива.

- периферійне – віддалене від центрів ЕГП

- ексцентричне-

56 ст.
природні умови - це тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил
є істотними для життя та діяльності людського суспільства у виробничій і невиробничій
сферах;

природні ресурси - це тіла й сили, які на певному рівні розвитку продуктивних сил і
вивченості можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства у
формі безпосередньої участі в матеріальній діяльності.

Досліджуючи механізми формування регіональної структури виробництва, можна

відстежити такі тенденції:

1) розвиток галузей, де найефективніше розвинуті малі форми організації на основі

приватної власності (сфера обслуговування, сільське господарство, легка, харчова
промисловість тощо), відбувається під впливом ринкових важелів: попиту, пропозиції,
конкуренції і ціни. Функції держави зводяться до регулювання ринкових процесів;

2) розміщення і розвиток підприємств базових галузей економіки, таких як паливно-

енергетичний комплекс, гірничовидобувна промисловість, металургія, деякі галузі
машинобудування і хімічної промисловості потребує економічного обґрунтування.

Населення є найважливішим фактором економічного і соціального розвитку та

забезпечує:
 57 ст.
Складовими компонентами соціально-побутової інфраструктури є:
- торгівля – заклади торгівлі (магазини, кіоски в тому чилсі сувенірні)
- громадського харчуваня – ресторани, кафе бари, інші підприємства громадського
харчування
- ЖКХ- під-ва готельного господарства, під-ва електропостачання, під-ва
теплопостачання, під-ва водопостачання та водовідведення, дорожні під-ва
- Побутове обслуговування – ремонтні майстерні, сауни, фотомайстерні, перукарні,
автостоянки
- Громадський транспорт та зв'язок – залізничне, автомобліьтне, повітряне, морське,
річкове
- Державне страхування населення- медичне, пенсійне, соціальне тощо.

Складовими компонентами соціально-духовної інфраструктури є :

Освіта, наука, релігія – всі вищі та середні навчальні заклади, релігійні установи, наукові
центри
- культура і мистецтво- всі заклади культури
- охорона здоровя та спорт – медичні заклади, оздоровчі, спортивні
- сімя- оціальна група, яка складається з людей, які зазвичай перебувають у шлюбі,
їхніх дітей (власних або прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв'язками
з подружжям, кровних родичів, і здійснює свою життєдіяльність на основі
спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної
відповідальності, виховання дітей.
- інститутів громадянського суспільства - громадські організації
релігійні організації
благодійні організації,
професійні спілки
об'єднання професійних спілок,
творчі спілки,
асоціації,
організації роботодавців,
недержавні засоби масової інформації
інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства
України

58 ст.
До складу муніципальних фінансів входять місцеві бюджети територіально-
адміністративних одиниць і фінанси суб'єктів господарювання, що використовуються для
задоволення територіальних потреб.

Відповідно до статті 61 Закону України «Про місцеве самоврядування» місцеві бюджети

включають: бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети
районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.

Бюджет місцевого самоврядування – це бюджети територіальних громад сіл, селищ,

міст та їх об'єднань.
Основними функціями місцевих бюджетів є :
1. формування грошових фондів для забезпечення діяльності місцевих органів влади;
2. розподіл і використання грошових коштів між галузями економіки;
3. контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств, організацій, установ,
підвідомчих органам місцевого (регіонального) самоврядування.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних і регулюючих джерел

доходів.

60 ст.
Головними завданнями державної політики у сфері самоврядування є
1. трансформація державної влади та місцевого самоврядування на засадах
децентралізації, деконцентрації, субсидіарності;

2. розмежування відповідальності інститутів державної влади і влади місцевого

самоврядування, їх повноважень;

3. забезпечення реалізації конституційного права жителів членів територіальних громад

— на здійснення місцевого самоврядування;

61 ст.

4. створення умов для реалізації функцій і повноважень територіальних громад, органів і

посадових осіб місцевого самоврядування;

5. надання якісних громадських та державних послуг з наближенням до рівня їх

споживання за принципом субсидіарності;

6. формування ресурсної бази, необхідної для виконання завдань і повноважень місцевого

самоврядування;

7. синхронізація процесу розбудови дієздатних територіальних громад з

адміністративною, податковою, земельною, житлово-комунальною реформами.

До пріоритетних завдань державної політики в галузі місцевого самоврядування

належить:
- Удосконалення організації й функціонування системи місцевого самоврядування,
формування її територіальної основи -базових адміністративно-територіальних одиниць, у
межах яких громади, жителі цих адміністративно-територіальних одиниць самостійно
вирішують всі питання місцевого значення.

- . Оптимізація організаційних засад здійснення виконавчої влади на регіональному та

місцевому рівнях, чіткий розподіл повноважень між органами місцевого самоврядування
та місцевими органами державної влади.

- Зміцнення гарантій місцевого самоврядування, удосконалення механізмів захисту прав

та інтересів територіальних громад. їх органів, посадових осіб.

- Створення умов для взаємодії територіальних громад, у т. ч. на регіональному та

міжнародному рівнях.
 62 ст.
Державна політика у сфері місцевого самоврядування базується на Конституції та законах
України (про місцеве самоврядування. Державний бюджет, освіту, культуру, охорону
здоров'я і т. д.), …

Укази Президента України "Про державну підтримку розвитку місцевого самоврядування

в Україні", "Про зміцнення економічних основ самоврядування міст України", про
Концепцію державної регіональної політики.

Принципи місцевого самоврядування:

- самофінансування і самозабезпечення;
- оптимальної децентралізації;
- реальної керованості територією;
- обов'язковості рішень органів місцевого та регіонального самоврядування,
прийнятих у рамках закону.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних

громад сіл, селищ і міст є районні та обласні ради.

63 ст.
Однією з характерних особливостей системи місцевого самоврядування, здійснюваного на
рівні територіальних громад сіл, селищ, міст, є те, що вона має своє продовження як на
регіональному рівні,
в особі районних, обласних рад-органів місцевого самоврядування, що представляють
спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, так і на мікрорівні
(будинків, вулиць, кварталів, мікрорайонів),

64 ст.
До основних галузевих повноважень місцевих державних адміністрацій належать такі:
Повноваження в галузі соціально-економічного розвитку
· розробка проектів програм соціально-економічного розвитку і подання їх на
затвердження відповідній раді, забезпечення їх виконання тощо

Повноваження в галузі бюджету та фінансів

- складає відповідно до визначених у щорічному посланні Президента України до
Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України пріоритетів і
подає на затвердження ради проект відповідного бюджету та забезпечує його
виконання; звітує перед відповідною радою про його виконання тощо.

Повноваження в галузі управління майном, приватизації сприяння розвитку

підприємництва та здійснення державної регуляторної політики
· здійснює на відповідній території управління об’єктами, що перебувають у державній
власності та передані до сфери її управління, прийняття рішень про створення,
реорганізацію та ліквідацію підприємств, установ і організацій, що належать до сфери її
управління, а також здійснення делегованих відповідною радою функцій управління
майном, що перебуває у спільній власності територіальних громад тощо.
Повноваження в галузі містобудування, житлово-комунального господарства, побутового,
торговельного обслуговування, транспорту і зв’язку
· організація розробки та проведення експертизи містобудівної документації населених
пунктів відповідно до державних норм і стандартів тощо

Повноваження в галузі використання та охорони земель, природних ресурсів і охорони

довкілля
· розробка та забезпечення виконання затверджених у встановленому законом порядку
програм раціонального використання земель, лісів, підвищення родючості грунтів, що
перебувають у державній власності тощо.

Повноваження в галузі науки, освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту,

материнства і дитинства, сім’ї та молоді
· реалізація державної політики в галузі науки, освіти, охорони здоров’я, культури,
фізкультури і спорту, материнства і дитинства, сім’ї та молоді тощо.

Повноваження в галузі соціального забезпечення та соціального захисту населення

· реалізація державної політики в галузі соціального забезпечення та
соціального захисту соціально незахищених громадян - пенсіонерів, інвалідів, одиноких
непрацездатних, дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, осіб із їх
числа, одиноких матерів, багатодітних сімей, інших громадян, які внаслідок
недостатньої матеріальної забезпеченості потребують допомоги та соціальної
підтримки з боку держави тощо.

Повноваження в галузі зайнятості населення, праці та заробітної плати

· забезпечення реалізації державних гарантій у сфері праці тощо

Повноваження в галузі забезпечення законності, правопорядку, прав і свобод громадян

· забезпечення виконання Конституції та законів України, рішень Конституційного Суду
України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної
влади тощо

Повноваження в галузі міжнародних та зовнішньоекономічних відносин

· сприяння розвитку міжнародного співробітництва в галузі економіки, захисту прав
людини, боротьби з тероризмом, екологічної безпеки, охорони здоров’я, науки, освіти,
культури, туризму, фізкультури і спорту тощо

Повноваження в галузі оборонної роботи

· забезпечення виконання законодавства про військовий обов’язок посадовими особами і
громадянами, підприємствами, установами і організаціями тощо.

65 ст.

………..органи самоорганізації населення.

Територіальна громада - це жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села,

селища, міста, що є самостійними адміністративно- територіальними одиницями, або
добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

До власних повноважень належать:

- соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку;
- в галузі бюджету, фінансів і цін;
- щодо управління комунальною власністю;
- в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного
обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку;
- у галузі будівництва;
- освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту тощо

66 ст.
До делегованих повноважень відноситься:
-здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства,
використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого
значення, відтворенням лісів;
- реєстрація суб'єктів права власності на землю; реєстрація права користування землею і
договорів на оренду землі; видача документів, що посвідчують право власності і право
користування землею;
- вжиття необхідних заходів щодо ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій відповідно
до закону, інформування про них населення, залучення в установленому законом порядку
до цих робіт підприємств, установ та організацій, а також населення;
- визначення території для складування, зберігання або розміщення виробничих,
побутових та інших відходів відповідно до законодавства тощо.

Органічним доповненням місцевого самоврядування є органи самоорганізації населення

(будинкові, вуличні, квартальні та ін.), які утворюються з ініціативи жителів сіл, селищ і
міст з дозволу відповідних рад.

67 ст.
Державна служба це- професійна діяльність щодо практичного виконання завдань і
функцій держави особами, які мають посади в державних органах та одержують заробітну
плату за рахунок державних коштів.

Цілі державної служби:

- охорона інтересів суспільства, прав і свобод громадян
- досягнення цілісності держави
- забезпечення ефективної діяльності органів державної влади за рахунок
впровадження прогресивних управлінських технологій

Функції державної служби – це

функціями державної служби є:

правотворча. Іншими словами цю функцію можна назвати нормотворчою, яка

проявляється у законопроектній діяльності, а також в експертній, аналітичній, довідковій
роботі державних службовців у процесі підготовки законо проектів;

організаційна. Державна служба покликана забезпечити координацію й упорядкування

діяльності державних органів, об'єднуючи їх в один державний апарат легітимної
державної влади.
регулятивна. Державна служба проявляє себе при підготовці різних конкретних програм
державної діяльності, інших державних рішень. У цьому розумінні держав на служба
виконує важливу регулятивну функцію, яка проявляється в тому, щоб забезпечити
погодженість інтересів різних верств суспільства

забезпечувально-відновлювальна, тобто забезпечення прав і свобод людини й

громадянина;

примусу, тобто застосування державою встановлених у законодавстві заходів державного

примусу в суворо визначених ситуаціях як необхідний елемент демократичного правового
порядку;

контролю, тобто забезпечення державного контролю й нагляду у сфері управлінської

діяльності держави.

69 ст
цивільна загальна служба — здійснення загальних, стандартних функцій, що характерні
для всякого виду державної служби, яка не відрізняється галузевою специфікою;

цивільна спеціальна служба — її реалізація встановлюється особливими правовими

актами, за якими державні службовці обіймають певні посади в державних органах
конкретної, спеціальної компетенції, що відображається на практичній діяльності
персоналу (наприклад, суддівська, залізнична, нотаріальна, дипломатична служба та ін.)

мілітаризована служба - характерними захист життя і здоров’я людей, забезпечення

безпеки громадян, порядку управління, основних прав громадян.

Конституція України регулює суспільні відносини у держави і має вищу юридичну силу
Закон України «Про державну службу» визначає принципи, правові та організаційні
засади державної служби, умови та порядок реалізації громадянами України права на
державну службу.

70 ст.
Статус державного службовця — особливий вид спеціально визначених і гарантованих
державою норм, що характеризують місце державного службовця в суспільстві.

Правовий аспект статусу державного службовця обумовлений змістом державно-

службових правовідносин.

Організаційний аспект статусу державного службовця визначається місцем органу

державної влади в структурі державного апарату, посадою, яку він обіймає в цьому органі.

Визначені Законом України «Про державну службу» права державного службовця можна
поділити на три групи:

- права, які забезпечують розуміння службовцями свого правового статусу та його

правовий захист (ознайомлення з документами, які визначають його права та обов’язки,
ознайомлення з усіма матеріалами своєї особової справи, проведення на його вимогу
службового розслідування для спростування відомостей тощо)

- права, які сприяють безпосередньому виконанню службових обов’язків (одержання в

установленому порядку інформації та матеріалів, відвідування в установленому порядку
для виконання посадових обов’язків підприємств, внесення пропозицій щодо
вдосконалення державної служби в будь-які інстанції тощо)

- права, які сприяють посиленню посадової активності державного службовця,

реалізації його конституційних прав і свобод, які забезпечують соціальні гарантії
державного службовця (участь за своєю ініціативою в конкурсі на заміщення
вакантної посади, пенсійне забезпечення з урахуванням стажу державної служби,
об’єднання в професійні спілки з метою захисту своїх прав, соціально-економічних
і професійних інтересів тощо).

71 ст.
Обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу: не можуть бути обраними або
призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які:
1. визнані у встановленому порядку недієздатними;
2. мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;
3. у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам,
які є їх близькими родичами чи свояками

Стаття 16. Обмеження, пов'язані з проходженням державної служби

1. Державний службовець не має права вчиняти дії, передбачені статтями 1 і 5 Закону

України "Про боротьбу з корупцією" ( 356/95-ВР ). ( Частина перша статті 16 в редакції
Закону N 358/95-ВР від 05.10.95 )

2. Державні службовці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що

перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу.
3. Державні службовці не мають права займатися підприємницькою діяльністю

4. Інші обмеження, пов'язані з проходженням державної служби окремими

категоріями державних службовців, встановлюються виключно законодавчими
актами України.

Рис.8.2. До системи органів управління державною службою належать:

Координаційна Рада з питань державної служби при Президентові України як його

консультативно-дорадчий орган;

Кабінет Міністрів України;

Головне управління державної служби України;

кадрова служба органу державної влади.

72 ст
Для забезпечення проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та
функціонального управління державною службою в Україні створено центральний орган
виконавчої влади — Головне управління державної служби України
(Головдержслужба України).

Основними завданнями цього органу є:

1. участь у формуванні та проведення разом із іншими державними органами єдиної

державної політики у сфері державної служби;

2. забезпечення функціонального управління державною службою;

3. прогнозування та планування потреби державних органів та їх апарату в кадрах;

4. розроблення заходів щодо підвищення ефективності державної служби, координація і

контроль їх виконання;

5. здійснення методичного керівництва проведенням конкурсного відбору, атестація

державних службовців та заходів, спрямованих на запобігання проявам корупції серед
державних службовців;

6. організація підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних

службовців

Державна кадрова політика (де її суб’єктом виступає держава) визначає місце і роль
кадрів у суспільстві, мету, завдання, найважливіші напрями і принципи роботи державних
структур з кадрами, головні критерії їх оцінки, шляхи вдосконалення підготовки,
перепідготовки та підвищення кваліфікації, раціональне використання кадрового
потенціалу країни.
Складові державної кадрової політики
- підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів;
- відбір кадрів для заміщення посад;
- підвищення престижності посад, пов’язаних із здійсненням функцій держави;
- інформаційне забезпечення прийняття кадрових рішень;
- оцінка ефективності роботи кадрів;
- забезпечення відповідальності та запобігання корупції.

73 ст.

Основні принципи побудови і реалізації державної кадрової політики в Україні:

- спрямованість на забезпечення потреб людини, гарантування її прав та свобод;
- пріоритетність національних інтересів;
- професіоналізм і компетентність;
- оптимальне поєднання повноважень та відповідальності;
- політична і релігійна нейтральність;
- відкритість і прозорість;
- врахування місцевих та регіональних особливостей;
- використання передового світового досвіду;
- формування нової управлінської національної культури.

До Адміністративних методів належать такі мотиви поведінки, як усвідомлена

необхідність дисципліни праці, почуття обов'язку, прагнення людини трудитися в певної
організації і т.п.

Економічні методи включають матеріальне стимулювання колективів і окремих

працівників. Ці методи засновані на використанні економічного механізму.

Соціально-психологічні методи управління в свою чергу засновані на використанні

соціального механізму (система взаємовідносин у колективі, соціальні потреби і т.п.).

74 ст.
Ефективність управління - це сукупна результативність роботи всього трудового
колективу організації, системи заходів, які є наслідком окремих зусиль керівника і
спеціалістів.

Критерій ефективності — це наближене вираження критерію раціональності у прийнятті

рішення. Тому коли вимірюють чи оцінюють ефективність, потрібно знати, які або чиї
цінності максимізуються.

75 ст.

Рис.9.1
Ефективність державного управління:

- загальну соціальну ефективність державного управління;

- ефективність організації і функціонування суб'єктів державного

управління;

- ефективність діяльності управлінських органів і посадових осіб.

Соціальна ефективність державного управління розкриває актуальність,
раціональність та ефективність будь-якої діяльності, у тому числі і на стадії
«споживання», вона досягається протягом і в підсумку всього життєвого циклу механізму,
технології, ідеї, організаційної форми тощо

Критерії загальної соціальної ефективності державного управління — це ті, які дають

можливість бачити і, бажано, вимірювати досягнутий через державне управління рівень
задоволення назрілих потреб, інтересів і цілей суспільства, окремої соціальної групи,
конкретної особи.

До критеріїв загальної соціальної ефективності державного управління можна

віднести:
1. рівень продуктивності праці, співвіднесений зі світовими параметрами за її
відповідними видами;
2. темпи і масштаби приросту національного багатства;
3. рівень життя населення порівняно зі стандартами розвинутих країн;
4. впорядкованість, безпеку, сталість та надійність суспільних відносин, їх відтворення з
наростаючим позитивним результатом.

76 ст.
Функціональна оцінка являє собою соціально-економічну категорію, що розкриває
взаємозв’язок між результатами управлінської діяльності, вираженими соціальними
ефектами та техніко-економічними показниками, та витратами управлінської праці.

Критреії функціональної оцінки:

1. покликані віддзеркалювати здатність забезпечувати необхідне регулювання
суспільними процесами.
2. можуть застосовуватися для аналізу функціонування як усього державного
апарату, так і його окремих складових.

Витратна оцінка - це обсяг управлінської діяльності, що виражається в реалізації

нормативно-правових засад забезпечення життєдіяльності суспільства, у здійсненні
організаційно-розпорядчих, консультативно-дорадчих і нормо-проектних повноважень, у
витратах робочого часу державних службовців.

Критерії витратної оцінки:

1. ефективність («еffесtіvеnеss»),
2. продуктивність («рrоduсtіvіtу»)
3. робоча норма («wоrklоаd») .

Способи оцінки й аналізу економічної продуктивності органів державного управління:

1. Витрати часу на вирішення управлінських питань і здійснення управлінських операцій.

2. Функціонування державно-управлінської системи, її підсистем та інших організаційних
структур (реальна практика управлінської поведінки конкретних посадових осіб).
3. Складність організації суб'єкта державного управління, його підсистем і ланок.

Критерії Ефективності діяльності управлінських органів і посадових осіб:

1. Ступінь відповідності напрямів, змісту і результатів управлінської діяльності органів і
посадових осіб тим її параметрам, які відображені у правовому статусі органу й окремої
посади.
2. Законність рішень і дій органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а
також їх посадових осіб.
3. Реальність управлінських впливів (має забезпечувати цілеорієнтацію, організацію і
нормативне регулювання керованими об'єктами).
4. Зміст управлінських актів (рішень, вчинків, дій і т. д.) з погляду відображення в них
запитів і потреб людей, спрямованості на їх добробут і розвиток.
5. Характер й обсяг взаємозв'язків відповідних органів державної влади чи органів
місцевого самоврядування та їх посадових осіб з громадянами, їх об'єднаннями і
колективами (показує рівень демократизму управлінської діяльності).
6. Міра забезпечення в рішеннях і діях органу і його посадових осіб престижу держави.

77.ст..
Контроль у державному управлінні- це одна з форм здійснення державної влади, що
забезпечує дотримання законів і інших правових актів, що видаються органами держави.

Об’єктом парламентського контролю є діяльність органів державної влади та органів

місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій різних форм власності.

Інструменти парламентського контрольного включають:

1. депутатський запит (стаття 86)
2. притягнення Кабінету Міністрів України до парламентської відповідальності (ст..87)
3. парламентське розслідування (ст. 89)

78 ст.
Судовий контроль здійснють система судів загальної і спеціальної юрисдикції.

Конституційний суд України забезпечує контроль за :

1. відповідність законів та інших правових актів Конституції України і офіційного
тлумачення Конституції України та законів України.
2. стримуванням і противагою між главою держави, парламентом, урядом і судами.
3. Додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення
Президента України з поста в межах, визначених Конституцією
4. Відповідністю Конституції чинних міжнародних договорів України, або тих
міжнародних, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх
обов'язковість
5. офіційним тлумаченням Конституції та законів України

Цілями контролю в системі виконавчої влади є забезпечення законності

функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування,
бюджетних установ і організацій, суб'єктів господарювання всіх форм власності в різних
галузях, сферах і видах діяльності.

В Україні внутрівідомчий контроль за діяльністю підпорядкованих підрозділів

здійснюють в основному міністерства. В Україні створюється складна система органів
контролю, які мають різну організаційну форму та правове становище у системі органів
виконавчої влади.
Центральне місце у здійсненні позавідомчого контролю належить державним
комітетам та центральним органам виконавчої влади зі спеціальним статусом. До
цієї групи суб'єктів контролю слід віднести Антимонопольний комітет України, що
зайається забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності.

До органів з функціями міжгалузевого контролю належать Державний комітет

стандартизації, метрології та сертифікації України, органи статистики, органи з питань
безпечної життєдіяльності населення, органи контролю за цінами.

79 ст.
Органами фінансового контролю в Україні є органи, що спеціально створюються для
здійснення контрольних функцій, або органи виконавчої влади, на які поряд з їх
основними завданнями покладено здійснення контрольних функцій у відповідній галузі
фінансової сфери.

80 ст.
Серед основних чинників що мають домінуючий вплив на хід сучасних перетворень
адміністративно-управлінських систем національних держав, слід назвати такі:
1. загальносвітова інформаційно-комунікаційна революція як базовий фактор роз-
витку глобалізації;
2. становлення глобальної економіки, поширення ринкової економічної моделі на
всі регіони світу, зменшення можливостей держав контролювати внутрішні соціально-
економічні процеси;
3. розширення інституціалізованих арен політичної мобілізації, нагляду, ухвалення
рішень, що перетинають національні політичні юрисдикції; стирання межі між зовніш-
ньою і внутрішньою політикою держав, перспектива формування “глобальної держави”;
4. стимулювання процесу демократизації світової спільноти, утвердження демокра-
тичних цінностей та інститутів у країнах з відмінними соціально-політичними традиція-
ми та реаліями;
5. зростання впливовості розмаїтого конгломерату нових суб’єктів влади - недер-
жавних акторів, зокрема міжнародних організацій і режимів, регіональних утворень,
неформальних центрів прийняття світогосподарських та політичних рішень

81. ст.
Концепція нового державного менеджменту – це використання у практиці державного
управління ринкових моделей регулювання.

Головні напрями реформи управління за концепцією нового державного менеджменту:

1. приватизація зорієнтованих на ринок державних підприємств та напрямів
діяльності держави (державні функції передаються приватним організаціям, як
правило на умовах укладання угод)
2. зорієнтованість на клієнта (оперативне й гнучке реагування на потреби замовників
державних послуг, користувачів та їх максимальне задоволення)
3. децентралізація управління (децентралізований фінансовий менеджмент,
управління персоналом, управління якістю роботи;
4. делегування владних повноважень і відповідальності з центрального на нижчі рівні
державного управління, активізація діяльності місцевих органів влади та
недержавних організацій у розробленні й виконанні стратегічних цілей державної
політики
 5. встановлення через систему оцінки результатів діяльності персональної
відповідальності за якість роботи.

Теорія суспільно-політичних мереж- відштовхується від тієї ж основної ідеї,

що і новий державний менеджмент: сучасній державі не вдається забезпечити
задоволення суспільних потреб.

82 ст.

Мережевий підхід до державного управління означає сукупність інтегрованих

державних та недержавних утворень у різних сферах суспільного життя, учасники
яких взаємодіють між собою на підставі спільного інтересу, ресурсної залежності,
горизонтальних формальних та неформальних відносин, просякнутих особливою
культурою консенсусу з метою спільного розв’язання суспільно значущих проблем

концепції нового способу управління - “врядування” (governance). засвідчує

становлення особливого типу управління, суть якого відображається у формулі
“управління без уряду”

Характерні ознаки управлінської діяльності у категоріях відрядування:

- публічне управління як практика координації діяльності всіх суспільних інсти-
тутів (державних, приватних, громадських та міжнародних) на всіх рівнях на принципах
рівноправної участі, комунікаційної прозорості, широкої дискусії та консенсусу;
- усі партнери з управління мають спільні завдання, обмінюються власними ресурсами і не
переслідують приватних інтересів;
- орієнтування на дотримання балансу інтересів усіх учасників управлінського
процесу та досягнення загального блага при ухваленні політико-управлінських рішень;
- оцінювання управління суспільними справами не лише за економічними індика-
торами ефективності, а й за політико-моральними критеріями;
- упровадження нових форм та процедур взаємопідзвітності уряду, бізнес-асоціацій та
громадського сектора.

83 ст.
Основні складові реформи у Португалії:

1) прийнятий Адміністративно-процедурний кодекс, що чітко закріпив стандарти та

процедури надання адміністративних послуг;
2) введена в дію електронна інформаційна система для громадян про державні
послуги INFOCID;
3) в одному нормативному акті закріплені засади функціонування державної служби;
4) оновлена система оплати праці державних службовців, що не зазнавала змін з
1935 року;
5) закладені нормативні засади та практично впроваджено державно-приватне
партнерство.

Основні складові реформи у Франції:

 1) надання всіх адміністративних послуг делеговане на місцевий рівень органам
місцевого самоврядування;
2) вища влада на місцях передана виборним органам місцевого самоврядування;
3) представники виконавчої влади на місцях зберігли за собою лише повноваження з
контролю надання послуг населенню;
4) така форма державного контролю забезпечила єдність стандартів та якість
надання послуг населенню;
5) розроблена нова система навчання державних службовців.

84 ст.
Указ включав такі основні зміни:
1) введена типологія федеральних органів виконавчої влади (ФОВВ): міністерство,
служба та агентство;
2) введена єдина типологія державних функцій: нормотворчі, контроль-наглядові,
державні послуги та управління об’єктами державної власності;
3) визначені співвідношення типів органів та типів функцій (усунений вбудований
конфлікт функцій та визначені межі відповідальності органів);
4) проведена реструктуризація системи ФОВВ: реорганізація, ліквідація та
утворення органів;
5) визначена ієрархія органів у системі ФОВВ.

1. Оптимізовано систему органів виконавчої влади:

- усунено конфлікт функцій та дублювання,
- запроваджено європейський підхід до типології ЦОВВ та чітко визначено зони
відповідальності ЦОВВ: міністерство (формування державної політики), державна служба
(надання послуг), державна інспекція (контроль та нагляд), державне агентство
(управління майном). Внаслідок чого:
- зменшено кількість ЦОВВ з 111 до 74,
- затверджено нові положення про ЦОВВ,
- ліквідовано 46 урядових органів в системі ЦОВВ

2. внесено зміни до Закону України "Про Кабінет Міністірів України",

- зменшено кількість членів Кабінету Міністрів України з 36 до 16,

85 ст.
3. реформовано систему контролю і нагляду:
- кількість контролюючих органів скорочено з 69 до 11,
- розпочато реформу системи технічного регулювання,
- закладено основу для оптимізації системи контролю за безпечністю харчових
продуктів.

децентралізація (ліквідація надлишкових функцій місцевих ОВВ, реструктуризація

або приватизація державних підприємств, усунення дублювань між місцевими
державними адміністраціями та територіальними органами ЦОВВ);

узгодженість державного управління з ринковою економікою (Аутсорсинг

державних функцій, конкуренція щодо надання державних послуг, скорочення кількості
заступників губернаторів, скорочення кількості чиновників, об’єднання посад для більш
чіткого розмежування повноважень, розподіл функцій органів місцевого самоврядування,
які здійснюються на різних територіальних рівнях);
 інституціалізація служби в органах місцевого самоврядування (становлення
інституту служби в органах місцевого самоврядування через прийняття Закону України “
Про службу в органах місцевого самоврядування”, розмежування повноважень органів
виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері надання державних послуг.

Завдання реформи державної служби:

1. створення політично нейтрального інституту державної служби;
2. підвищення престижності державної служби;
3. врегулювання статусу державного службовця;
4. підвищення якості послуг, які надають державні службовці;
5. введення в дію прозорого механізму прийняття на державну службу;
6. введення в дію ефективного механізму запобігання корупції;
7. створення умов прозорої діяльності органів державної влади;
8. підвищення рівня соціального та матеріального захисту державних службовців.
9. введення системної класифікації посад залежно від характеру та обсягу посадових
обов’язків;
10. єдині стандарти прийняття на службу.

86 ст.
1. У новому антикорупційному законодавстві передбачено не тільки щорічне
декларування майна та доходів службових осіб, а також декларування їх видатків. Тобто,
крім відомостей про майно та доходи за рік, у декларації подають відомості про витрати,
наприклад, при придбані нерухомості, земельних ділянок, транспортних засобів або
утримання цього майна.

2. Значно посилено відповідальність за корупційні правопорушення. Якщо у старому

законі особи, які порушили антикорупційне законодавство, притягалися лише до
адміністративної відповідальності, наразі Закон передбачає 4 види відповідальності –
кримінальну, цивільно-правову, адміністративну та дисциплінарну.

3. Новацією Закону є запровадження норм, які регламентують питання етичної

поведінки службових осіб, недопущення та врегулювання конфлікту інтересів.

4. З метою підвищення якості відбору кандидатів на зайняття посад у державній

службі, службі в органах місцевого самоврядування, а також внутрішніх справ,
прокуратури, митної та податкової служби з 2012 року запроваджено комплексну
спеціальну перевірку щодо цих кандидатів.

Публічним службовцям Заборонено використовувати свої службові повноваження та

пов`язані з цим можливості, у тому числі:
1. неправомірно сприяти фізичним або юридичним особам у здійсненні ними
господарської діяльності, одержанні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів, пільг,
укладанні контрактів (у тому числі на закупівлю товарів, робіт і послуг за державні
кошти);
2. неправомірно сприяти призначенню на посаду особи;
3. неправомірно втручатися у діяльність органів державної влади, органів місцевого
самоврядування або посадових осіб;
4. неправомірно надавати перевагу фізичним або юридичним особам у зв'язку з
підготовкою проектів, виданням нормативно-правових актів та прийняттям рішень,
затвердженням (погодженням) висновків.