Форми державного правління

ЗМІСТ

ВСТУП.............................................................................................................3

РОЗДІЛ І. ФОРМА ПРАВЛІННЯ ЯК СПОСІБ ОРГАНІЗАЦІЇ

ДЕРЖАВНОЇ

ВЛАДИ............................................................................................................6

1.1......................................................................................................................П
оняття та ознаки форми правління........................................................................6

1.2....................................................................................................................Кр
итерії класифікації форми правління..................................................................18

1.3....................................................................................................................Чи
нники вибору форми правління...........................................................................35

Висновки до Розділу І..................................................................................50

РОЗДІЛ ІІ. РОЗВИТОК ФОРМИ ПРАВЛІННЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ 53

2.1. Класифікація
форми правління встановленої первинною редакцією Конституції
України 53
2.2....................................................................................................................К
ласифікація форми правління закріпленої чинною редакцією Конституції
України...................................................................................................................64
Висновки до Розділу ІІ.................................................................................70

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМНІ МОМЕНТИ НАЯВНОЇ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ

В УКРАЇНІ ТА МОЖЛИВІ ШЛЯХИ ЇХ УСУНЕННЯ.....................................72
Висновки до Розділу ІІІ...............................................................................79
 3
ВИСНОВКИ..................................................................................................80

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ....................................................84

 4

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Незважаючи на відновлення

парламентсько-президентської республіки в Україні в 2014 році, пошук
найбільш ефективної моделі державного управління продовжується.
Насамперед це є наслідком нестабільності політичної системи та
неадекватності законодавства, яке регулює взаємодію вищих гілок державної
влади, зокрема Президента України, Верховної Ради України та Кабінету
Міністрів України.
В умовах нинішньої політичної кризи, поєднаної з негативними
соціально-економічними факторами та пандемією COVID-19, вирішення
вищезазначених проблем можливо лише за умови єдності та співпраці вищих
органів влади держави. Варто зазначити, що, виходячи з досвіду багатьох
народів, успішне вирішення навіть найскладніших соціальних проблем
вимагає чіткого розмежування ролей кожного органу управління не лише в
рамках держави, а й у самому суспільстві. . Пріоритетом цих ролей має бути
розвиток правової держави, розвиток громадянського суспільства та
сприяння ефективним механізмам саморегулювання суспільних процесів.
Отже, стає очевидним, що одним із найактуальніших завдань у
державотворчому процесі нашої країни є визначення оптимальної форми
правління, яка б відповідала потребам суспільства, а також забезпечувала
конституційне регулювання становлення та розвитку громадянського
суспільства.
У наш час існує безліч точок зору щодо найбільш підходящої для
України структури державного управління. Одні стверджують, що нинішня
парламентсько-президентська республіка є оптимальним вибором, а інші
пропонують президентсько-парламентську республіку як найбільш
сприятливу форму правління. Крім того, навколо впровадження
парламентської республіки з обмеженою президентською роллю точаться
жваві дебати, а також дискусії про підтримку президентської системи з
обмеженими парламентськими повноваженнями.
 5

Значущість даного дослідження зумовлена різними проблемами, що

постають в Україні, які актуалізують необхідність розгляду республіки як
найвигіднішого ладу для країни.
Пошук ідеальної моделі державного управління в Україні є предметом
значних наукових досліджень. Численні дослідники, серед яких Авраменко
Л.В., Алексєєнко І.Г., Бариська Ю.О., Бостан Л.М., Ведерніков Ю.А.,
Волощук О.Т., Б.П. Ганба, Б.Б. Глотов, В.М. Кириченко, В.П. Колісник, В.В.
Кравченко, В.В. Лемак, З.С. Манько, Мартинюк Р. С., Ю.М. В. Мацієвський,
П. В. Мироненко, О. В. Онищенко, Р. М. Павленко, І. В. Процюк, С. Г.
Серьогіна, О. Ф. Скакун, О. Совгиря. Дослідженню цієї теми присвятили свої
зусилля В., Сухонос В. В., Тацій В. Я., Черняк Є. В., Шаповал В. М. та багато
інших. Незважаючи на обширні дослідження, проведені цими вченими,
пошуки оптимальної форми правління в Україні тривають, навіть після
майже трьох десятиліть після проголошення незалежності країни.
Метою цього дослідження є дослідити еволюцію урядової структури в
Україні за часи її незалежності та визначити найбільш ефективну модель її
розвитку.
Для досягнення цілей дослідження необхідно виконати декілька завдань.
Ці завдання включають визначення понять і характеристик державного
устрою, встановлення критеріїв для класифікації різних форм правління,
аналіз факторів, що впливають на вибір тієї чи іншої форми правління,
класифікацію форм правління, викладених у вихідній та поточній версіях
Конституції України, а також досліджуючи виклики, пов’язані з існуючою
формою правління в Україні, та пропонуючи шляхи їх вирішення. Об’єктом
дослідження є інститут форми правління, а предметом дослідження є
конкретна форма правління в Україні.
Вибір методів дослідження зумовлений цілями та завданнями,
поставленими в дослідженні, а також характером предмета та об’єкта
дослідження.

У дослідженні поняття та ознак форми державного правління

 6
застосовувався діалектичний метод, а класифікацію форм державного
правління розглядали історико-правовим та порівняльно-правовим методами
дослідження. Аналіз форми правління за Конституцією України передбачав
застосування формально-юридичного та формально-логічного методів. З
використанням системного підходу системно проаналізовано фактори, що
впливають на вибір форми правління. Нормативно-порівняльним методом
досліджено положення Конституції України та інших відповідних законів.
Дослідження проблемних аспектів існуючої форми правління в Україні та
можливих шляхів вирішення передбачало використання методів аналізу та
синтезу, а також методів індукції та дедукції.
 7

РОЗДІЛ І

ФОРМА ПРАВЛІННЯ ЯК СПОСІБ ОРГАНІЗАЦІЇ

ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

1.1. Поняття та ознаки форми правління

Важливо з самого початку визнати, що форма держави є складним

соціально-політичним явищем, яке відіграє вирішальну роль у визначенні її
природи, розвитку, організації, правління та режиму. Він відображає
фундаментальні характеристики організації та функціонування конкретних
держав. Розглядаючи державу та її форму, ми стикаємося з такими
категоріями, як форма правління, форма устрою, форма державного режиму.
Серед цих елементів форма правління є особливо спірною як у
конституційному праві, так і в загальній теорії держави і права. Він
представляє важливий аспект форми держави, впливаючи на структурні,
інституційні та функціональні аспекти верховної влади в державі. Отже, це
вважається постійною науковою проблемою, яку постійно шукають для
вирішення.
Для подальших розробок стає вкрай важливим встановити чітке
розуміння концепції форми правління, оскільки різні дослідники брали участь
у широких дебатах, що призвело до різних точок зору на тлумачення
предмета, що розглядається.

У стародавні часи дослідження структури уряду виникло як наукове

заняття завдяки внеску поважних мислителів, які заклали міцну основу для
вивчення, аналізу та дослідження держави. Вони заглиблювалися в його зміст,
 8
сутність, різні форми, особливо акцентували увагу на формі правління. Цей
акцент зберігався впродовж історії, оскільки наступні дослідники приділяли
значну увагу різним формам державного управління. Ще в античності поняття
«форма правління» охоплювало всі без винятку сторони державного життя.
Сьогодні, незважаючи на наявність поряд з державою численних
альтернативних форм соціальної організації, вона залишається державою, яка
здійснює свій регулятивний вплив на всі сторони суспільного буття. Отже,
досліджуючи будь-яке суспільне явище, ми незмінно стикаємось із запитами
щодо організації та діяльності держави.
І. О. Ільїн, відомий релігійний філософ і правознавець, підкреслював
фундаментальну природу держави як колективу індивідів, які об’єднуються
під верховенством права, пов’язаних спільною територією та центральною
владою. Така перспектива підкреслює значення форми правління у сфері
конституційного права, оскільки вона безпосередньо стосується організації та
здійснення влади в державі.
Протягом історії поняття «форма правління» щодо правової основи
держави зазнавало різноманітних трансформацій. В аграрних суспільствах
значення форми державного правління зводилося до способу
престолонаслідування глави держави — успадкування чи виборів. Однак із
розпадом феодалізму та появою індустріалізму ця перспектива змінилася.

Трансформація суспільства, відзначена зменшенням авторитету монархів

і зростанням парламентського представництва, змістила центр уваги з того, як
передається влада (успадкування чи обрання глави держави), на те, як
складаються відносини між главою держави, парламентом і уряд
структурований. Це передбачає вивчення балансу повноважень і принципу
поділу влади. Поняття форми державного правління зазнає різноманітних
тлумачень у сучасній юридичній літературі як у міжнародній, так і у
вітчизняній літературі. Різноманітність поглядів можна пояснити різним
розумінням концепції. У той час як російська та українська юридична
література тяжіє до визначення поняття через чіткі визначення, європейська
література схильна характеризувати сутність поняття шляхом аналізу різних
 9
форм державного правління.
У сфері політології поняття форми держави має важливе значення в наш
час. Вона служить прямим відображенням сутності та змісту самої держави. У
той час як сутність держави визначає розподіл державної влади і вирішує
питання про те, хто нею володіє і в чиїх інтересах, концепція форми держави
заглиблюється в організацію державної влади. Він охоплює представництво
органів управління, процес їх створення, здійснення повноважень і методи, які
використовуються для здійснення державної влади. Ефективність держави
залежить від того, як її влада структурована та виконується.

Практичне значення форми держави стає очевидним при розгляді

державного управління та підтримання правопорядку.
Для глибшого розуміння досліджуваної концепції розглянемо точку зору
вчених на це питання. На думку досвідченого фахівця в галузі
конституційного права, форма правління є невід'ємною складовою
державного устрою. Він охоплює способи створення вищих органів державної
влади, їх юрисдикцію, організаційну структуру, принципи взаємозв'язку та
рівень залучення громадськості до їх встановлення. Простіше кажучи, форма
державного правління означає певний спосіб організації верховної влади в
державі. Це передбачає структуру, процес створення, юрисдикцію вищих
органів державної влади, встановлені протоколи взаємодії між ними, ступінь
участі громадськості в їх формуванні.
На думку фахівця в галузі теорії держави і права та порівняльного
конституційного права В. М. Кириченка, зрозуміти форму правління в будь-
якій державі можна, досліджуючи структуру та повноваження вищих органів
державної влади, процес якими утворюються ці тіла, і динаміка їх
взаємозв'язку. Крім того, рівень участі громадян у формуванні цих органів
влади, ступінь впливу населення на державні рішення, тривалість їх
повноважень та механізми легітимації державної влади відіграють роль у
визначенні того, хто має владу в державі та чиї інтереси обслуговуються.
 10

1.2. Критерії класифікації форми правління

Після встановлення визначення форми державного правління наша увага

тепер переходить до її класифікації. Ми поділяємо переконання Р. С.
Мартинюка, що класифікація форми державного правління є досить
дискусійним і широко досліджуваним теоретичним питанням не лише в межах
конституційного права, а й у ширшому полі юридичної науки. Актуальність і
дискусії навколо цієї теми проявляються у відсутності комплексної
доктринальної розробки щодо змістових характеристик і критеріїв класифікації
форм державного правління в сучасній політології. Незважаючи на велику
кількість наукових робіт з цього питання, єдиної системи критеріїв або
класифікації не було створено. Це можна пояснити існуванням різних
теоретичних поглядів, які лежать в основі різних класифікацій форм правління.

Для того, щоб належним чином класифікувати різні форми державного

правління, важливо спочатку встановити чітке розуміння концепції
класифікації. Термін «класифікація» походить від латинського слова «classis»,
що означає ранг або клас. Цей латинський корінь укладає фундаментальну суть
класифікації, яка передбачає поділ об’єктів у конкретній сукупності на основі
спільних характеристик з метою формування системи класів. Отже,
класифікацію можна визначити як систему понять (або класів), які організовані
за певною ознакою в межах певної галузі знань або людської діяльності. Ця
система служить засобом встановлення зв'язків між цими поняттями (класами).
По суті, процес класифікації включає виявлення спільних ознак серед цих
понять і їх використання для побудови ієрархічної системи. Ці загальні ознаки,
які називаються ознаками класифікації, є вирішальними для досягнення
бажаного результату класифікації.

Важливо визнати, що природа та суть державних урядів ніколи не

залишалися постійними та незмінними. Натомість вони зазнають постійних
змін і еволюції під впливом різних економічних, соціально-політичних,
 11
ідеологічних та інших факторів, а також нашого розуміння їх, що розвивається.
Таким чином, досліджуючи класифікацію форм правління, вважається
доцільним взяти історичну перспективу, оскільки сучасні дослідження
спираються на минулі аналізи.

Протягом історії різні стародавні філософи та юристи, включаючи

Платона, Геракліта, Піфагора, Арістотеля, Цицерона та Полібія,
дотримувалися різних, а часом і суперечливих точок зору щодо категоризації
різних форм правління. Так було навіть за часів Стародавньої Греції та Риму.
Найперші точки зору на цю тему були переважно висловлені цими впливовими
діячами.

У своїй відомій праці «Політея» Платон класифікував уряд на три основні

форми — монархію, аристократію та демократію, причому кожна форма
поділялася далі. Монархія, яка характеризується правлінням однієї особи,
може проявлятися як законна (король), так і гнобительська (тиран).
Аристократія, з іншого боку, представляє правління небагатьох обраних і може
бути або правлінням доброчесних, або правлінням корумпованих (олігархія).
Демократія, правління народу, може бути як законною, так і незаконною,
мирною чи насильницькою. Крім того, у своїх працях Платон також визнав
існування «змішаної» форми правління.

Платон, будучи ідеалістом, мав глибокий вплив не лише на його

філософські переконання, а й на його погляди на політику та право, особливо
коли йшлося про концепцію «ідеальної держави» та її організаційної
структури. Платон критично досліджував різні форми правління, беручи до
уваги недоліки та виклики, пов’язані з людською природою. Що робить
класифікацію форм правління Платона важливою, так це те, що він був
першим, хто встановив таку класифікацію, навіть незважаючи на те, що
 12
стародавні суспільства раніше не брали участі в дискусіях щодо критеріїв
категоризації різних форм правління.

У класифікації державного управління Геракліт і Піфагор, два античні

вчені, ввели поняття «аристократія» і «демократія». Використання ними
інтелектуального стандарту для визначення цих термінів означало
революційний відхід від методів, використовуваних вищезгаданими
філософами.

Термін «аристократ» зазвичай асоціюється з поняттям «найкращий» або

«найблагородніший». У цьому сенсі аристократія відноситься до управління
інтелектуальною, моральною та освіченою елітою, яку часто називають
«аристократією розуму та духу».

Поняття «аристократії по крові» можна віднести до Аристотеля, який

провів широкий розгляд різних форм правління. Арістотель виділив шість
потенційних форм: демократія, політея, аристократія, олігархія, монархія та
тиранія. Серед них він прихильно ставився до монархії, аристократії, і politeia
(суміш олігархії та демократії). З іншого боку, Аристотель вважав інші три
форми правління несприятливими.

Аристотель обговорював концепцію «змішаного» правління, яке

передбачає поєднання елементів різних форм правління. Він вважав, що деякі
форми, такі як тиранія, чиста олігархія та крайня демократія, є виродженими.
Натомість він виступав за інтеграцію найкращих аспектів із різних форм для
створення більш бажаної системи.

Стародавній вчений Полібій зауважив, що держави, подібно до живих

організмів, переживають цикли зростання та занепаду. Початковий етап
розвитку держави характеризується монархією — формою правління,
заснованою на законності. Монархія з часом поступається місцем тиранії,
правлінню, заснованому на примусі. Згідно з Полібієм, держава прогресує до
аристократії, що представляє період процвітання. Демократія слідує за
 13
аристократією, але з часом її замінює олігархія. Коли держава входить у фазу
занепаду, олігархія перетворюється на охлократію.

Серед античних філософів важливе значення має категоризація різних

типів правління Цицероном. Він виділив наступні класифікації:

- Влада монархії, також відомої як королівська влада, знаходиться в одній

особі, яку називають королем. Цей тип державного устрою характеризується
верховною владою монарха.

- Аристократія, або влада оптиматів, є формою правління, де владу мають

обрані особи. Рішення і дії цієї громадської спільноти керуються волею
оптиматів.

- Демократія, за Цицероном у його праці «Держава», це форма правління,

при якій влада знаходиться в руках народу. У такій спільноті люди мають
повноваження приймати рішення та керувати собою.

Він втілює принцип «res populi», латинський вислів, який перекладається

як «держава — це справа народу».

Поняття республіки, форми правління, спочатку визначалося як держава.

Цю точку зору згодом підтримали у своїх працях впливові мислителі
Середньовіччя, такі як Н. Макіавеллі та Ж. Боден.

Погляди філософів на категоризацію різних форм правління залишалися

відносно послідовними протягом історії, з деякими уточненнями на цьому
шляху. На думку Т. Гоббса, першочерговою метою будь-якого уряду має бути
підтримання миру всередині держави. Він відкидає олігархію, тиранію та
змішану монархію як життєздатні варіанти, натомість зосереджується на
 14
монархії, демократії та аристократії. У демократії влада належить народу, а в
аристократії вона належить еліті. Проте Т. Гоббс стверджує, що найбільш
сприятливою формою правління є абсолютна монархія, оскільки її переваги
навіть під час війни перевершують переваги демократичних і аристократичних
систем.

Відповідно до правових міркувань англійського філософа Д. Локка, тип

правління визначається індивідом або групою осіб, які володіють
законодавчою владою. Якщо влада здійснюється представниками, обраними
більшістю, це вважається демократією. З іншого боку, якщо кілька обраних
осіб мають законодавчу владу, це класифікується як олігархія. Нарешті, якщо
законодавча влада зосереджена в руках однієї особи, вона визнається
монархією. Тому аналіз Д. Локка поділяє форми правління на три категорії:
демократія, олігархія та монархія.

Ш.-Л. Монтеск'є, творець теорії поділу влади, поділяв уряди на три типи:
республіканські, монархічні та деспотичні. На думку Монтеск'є,
республіканський уряд характеризується тим, що верховна влада належить або
всьому народові, або його частині. З іншого боку, монархічний уряд — це
уряд, у якому керує одна особа за допомогою встановлених і незмінних систем.

Деспотична форма правління, за визначенням, - це уряд, де вся влада

належить одній особі без будь-якої уваги до законів чи правил. Німецькі
мислителі представили цікаві погляди на класифікацію форм правління.
Наприклад, І. Кант класифікував форми правління на основі двох відмінних
ознак.

На думку І. Канта, найкращою формою правління є самодержавство, яке

він розглядав як найпростішу форму через обмежене число суб’єктів
законодавчої влади та прямолінійну реалізацію принципу поділу влади.
Навпаки, Кант вважав демократію найгіршою формою правління, оскільки
вона є найскладнішою і створює проблеми як з точки зору кількості суб’єктів
законодавчої влади, так і характеру реалізації принципу поділу влади.
 15
На думку Х.-В.-Ф. Гегель, держава охоплює три різні влади: законодавчу,
урядову та власність. Гегель не погоджувався з думкою, що ці повноваження
повинні бути рівними і взаємно обмеженими, оскільки ця перспектива
передбачає ворожнечу та опозицію між гілками, що призводить до страху та
недовіри. Натомість політичним ідеалом Гегеля є конституційна монархія.
Концепція республіки як форми правління виникла лише після буржуазних
революцій, де тепер вона розуміється як держава, створена народом, з
соціальною метою захисту спільних інтересів.

Російські дослідники висунули власні точки зору на класифікацію форм

правління. Один із таких науковців К. Гаджиєв за допомогою системного
підходу та структурно-функціонального аналізу виокремив дві основні форми
правління: ліберально-демократичну та диктаторську. Ці дві форми далі
поділяються на різні типи на основі національно-історичних звичаїв.

Ліберально-демократична форма правління охоплює різні типи,

включаючи парламентську республіку, конституційну монархію,
президентську республіку та змішану парламентсько-президентську
республіку1. З іншого боку, диктаторські форми правління характеризуються
авторитарним або тоталітарним правлінням, яке може приймати різні форми,
такі як традиційна монархія, військово-політичний режим, громадянська
підтримка (бонапартизм) або проект модернізації в авторитарній категорії. З
іншого боку, тоталітаризм має три різні різновиди: більшовицький,
фашистський і нацистський2.

Інший дослідник І. Хомеров класифікує уряд на сім різних форм:

парламентський, президентський, напівпрезидентський, суперпрезидентський,
військово-поліцейський, псевдопарламентський і монархічний3. З іншого боку,
Р. Мухаєв класифікує форми правління як «чисті» та класичні (такі як монархія
та республіка), або нетипові, що включають змішані форми, такі як
дуалістична монархія та президентсько-парламентська республіка, а також
гібридні форми, такі як монархічна республіка і республіканська монархія4.
 16
Навпаки, Е. Грігоніс стверджує, що всі типи правління можна віднести до
унітарної системи з поділами, де як монархія, так і республіка можуть
підпадати під будь-яку категорію5. Отже, у сучасній юридичній науці
обґрунтовуються точки зору вищезазначених вчених, що приводить нас до
визначення того, що різні форми правління можна класифікувати на два
основні типи: монархію та республіку.
17
 18

РОЗДІЛ ІІ

РОЗВИТОК ФОРМИ ПРАВЛІННЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

2.1. Класифікація форми правління, встановленої

первинною редакцією Конституції України

Категоризація уряду широко визнана як вирішальний аспект у створенні

політичної системи суспільства. Особливо це стосується постсоціалістичних
країн, що розвиваються, включно з Україною, оскільки вони прагнуть
демократизувати свою державу та суспільство, здійснити конституційні
реформи та подолати протиріччя у реалізації демократичних принципів. Отже,
виникає нагальна потреба всебічного осмислення цього поняття та практично-
політичного явища, яке воно охоплює.

У контексті національного державотворення успішна реалізація принципу

поділу влади, фундаментального аспекту будь-якої сучасної демократичної
держави, значною мірою залежить від ефективності керівної структури.
Протягом історії було очевидно, що гармонійна співпраця між усіма гілками
влади має вирішальне значення для ефективного та прогресивного
функціонування державного апарату. Такий інклюзивний підхід не лише
забезпечує належну роботу державного механізму, а й сприяє розбудові
демократичної та соціально-правової держави, про що йдеться в Конституції.
Тому вкрай необхідно дослідити первісну форму правління, встановлену в
Україні Конституцією 1996 року.

Розвитку молодої держави гальмує негативне явище систематичної зміни

форми правління з урахуванням політичної ситуації в державі. Для повного
 19
розуміння початкової редакції Конституції України важливо спочатку
ознайомитися із загальним поняттям конституції.

В даний час існує два відмінних тлумачення поняття «конституція».

Перше, відоме як матеріальне значення, відноситься до письмового документа
або збірки актів і конституційних звичаїв. Цей документ проголошує і
забезпечує права і свободи людини і громадянина, закріплює основи
суспільного устрою, визначає форму правління і територіальний устрій,
визначає структуру і юрисдикцію центральних і місцевих органів влади,
встановлює державну символіку і столицю. . Друге тлумачення, відоме як
формальне значення, визначає конституцію як закон або групу законів, які
мають вищу юридичну владу над усіма іншими законами та актами. У цьому
сенсі конституція діє як закон для законів, з чіткою процедурою її прийняття та
внесення змін, і вона має верховенство в правовій системі держави.

Відомий фахівець з конституційного права С.А.Авакян підтримує

викладену позицію, стверджуючи, що конституція як за змістом, так і за
формою охоплює письмові акти, сукупність актів або конституційні звичаї, які
закріплюють і забезпечують права і свободи людини і громадянина. Крім того,
він визначає фундаментальні принципи соціальної структури, системи
управління, територіального устрою, основи центральної та місцевої влади,
їхню юрисдикцію та взаємовідносини, державні символи, столицю, а у своєму
формальному сенсі він складається із законів або ряд законів, які мають вищу
юридичну силу над іншими законами.

Подібної точки зору дотримується О. В. Оніщенко, про що свідчить її

дисертаційне дослідження, в якому зроблено висновок, що під матеріальним
тлумаченням конституції мається на увазі письмовий документ або сукупність
актів і конституційних звичаїв, які окреслюють і захищають права і свободи
людини і громадянина. Він також встановлює основні принципи суспільного
устрою, державного устрою, державного устрою, систему органів державної
влади, місцевого самоврядування та інші питання конституційного значення.
Основна увага зосереджена на осмисленні предмета конституційного
 20
регулювання, а отже, і на розумінні змісту Конституції України. На відміну від
цього, офіційна конституція розглядається як документ, який є
основоположним законом держави, який приймається та змінюється за
допомогою спеціальної процедури, яка зазвичай окреслюється в самій
конституції. Він має вищу юридичну владу і може вважатися «законом
законів».

Конституція України посідає особливе місце як комплексний правовий

документ, що відображає волю українського народу та закріплює основні
принципи державного і суспільного ладу. Викладено структуру та
функціонування державної влади та місцевого самоврядування, а також
механізми здійснення державної влади. Крім того, він встановлює юридичні
права та обов’язки окремих осіб і територіальний устрій країни. Конституція
України охоплює широкий спектр норм, які мають вищу юридичну силу і
поширюються на всі сфери життя суспільства, включаючи політику,
економіку, соціальні питання та духовність. Вона виділяється серед інших
джерел конституційного права широтою і глибиною своїх положень.

Національна правова система охоплює різноманітні джерела, в тому числі

і специфічні для цієї галузі. Кожен громадянин і учасник суспільних відносин
підкоряється нормам, визначеним Конституцією України. Багато з цих
конституційних норм мають конститутивний характер.

Важливу роль у визначенні форми правління в державі відіграє

Конституція України. Згідно зі статтею 5 Конституції, Україна визнається
республікою, вищою владою і єдиним джерелом влади є народ. Народ
здійснює свою владу як безпосередньо, так і через різні органи державної
влади та органи місцевого самоврядування. Хоча може здатися, що це
конституційне положення вирішує питання форми правління України, важливо
зазначити, що з моменту здобуття незалежності в структурі державного
управління країни відбувалися послідовні та свідомі зміни.

Починаючи з дня проголошення державного суверенітету 16 липня 1990

року, республіка в Україні пережила ряд змін у своєму політичному устрої.
Спочатку вона діяла як парламентська республіка (щоправда, не в
 21
традиційному розумінні) з 16 липня 1990 р. до 1 грудня 1991 р., коли відбувся
всенародний референдум щодо затвердження Акту проголошення
незалежності України, датованого 24 серпня. , 1991. Варто зазначити, що
посаду Президента було введено 5 липня 1991 року.

Форма державного правління в Україні зазнала кількох змін протягом її

історії. З 05.07.1991 по 08.06.1995 Україна діяла як парламентсько-
президентська республіка. У цей час діяв Конституційний договір, який
встановлював відносини між Верховною Радою та Президентом. З червня 1995
р. Україна перейшла до президентсько-парламентської республіки. Ця зміна
відбулася після скасування Конституційного договору 28 червня 1996 р. та
прийняття Конституції України 1996 р. Президент офіційно визначив цю
змішану республіканську форму правління, подаючи проект Конституції до
Верховної Ради 20.03. /1996. Ця система діяла до вересня 2005 року.

1 січня 2006 р. Україна перейшла до парламентсько-президентської

республіки відповідно до Закону України «Про внесення змін до Конституції
України», прийнятого Верховною Радою 8 грудня 2004 р. Ця зміна призвела до
змішаної республіканської форми. уряду, де повноваження президента, уряду
та парламенту були дещо скориговані з метою пріоритетності останніх.

З 30 вересня 2010 року по 21 лютого 2014 року в Україні діяла

президентсько-парламентська республіка. Це встановлено на підставі Рішення
Конституційного Суду України, прийнятого за конституційним поданням 252
народних депутатів України. У поданні було поставлено під сумнів
відповідність Конституції України Закону України "Про внесення змін до
Конституції України" від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, а саме щодо порядку
внесення змін до Конституції.

З 21 лютого 2014 року діє парламентсько-президентська республіка, яка

діє відповідно до Закону України "Про відновлення дії деяких положень
Конституції України" за номером 742-VII3.

Дослідження перебігу урядової трансформації в Україні показує, що,

виходячи з оригінальної редакції Конституції України, наша держава за
 22
структурою правління діяла як президентсько-парламентська республіка.
Важливо підкреслити, що зміна форми державного управління тісно пов’язана
зі змінами в політичному ландшафті та зміною лояльності українських
громадян.

У спеціальній науковій літературі представлена точка зору щодо

доцільності розгляду форми правління у зв’язку зі здійсненням державної
влади та розміщенням політичних центрів влади, а не лише зосередження
уваги на монархії чи республіці. Така перспектива ставить під сумнів
упереджене припущення про те, що заміна монархії на республіку автоматично
означає вищий рівень демократії.

Як зазначає вітчизняний вчений Р. С. Мартинюк, президентська

республіка в США, парламентська республіка в сучасній Німеччині та змішана
система в П'ятій Французькій Республіці демонструють вражаючі
функціональні якості. Проте без демократичних традицій, обмеженого рівня
розвитку громадянського суспільства та недостатньо розвиненої партійної
системи будь-яка форма правління обов’язково виявить властиві їй вади.

Отже, Україна, як зазначено в першій редакції Конституції, діяла за

президентсько-парламентською системою. Щоб повністю зрозуміти природу
цієї форми правління, доцільно розглянути визначальні риси президентської
республіки загалом, а також цей специфічний варіант змішаної республіки.

Президентська республіка - це тип правління, при якому президент

наділений широким спектром повноважень, дозволяючи їм здійснювати
державну владу.
 23
Що стосується президентської республіки, то вона має такі відмінні
ознаки: - Президент, як правило, обирається окремо від парламенту шляхом
прямого або непрямого голосування, і виконує функції як глави держави, так і
глави уряду. Президент формує уряд самостійно або з подальшим схваленням
верхньої палати парламенту. - Парламент має повноваження над
законодавчою владою.
У типовій урядовій структурі парламент має обмежений вплив на уряд і
не має можливості висловити вотум недовіри або достроково припинити свої
повноваження. Натомість уряд підзвітний президенту, хоча парламентський
контроль залишається можливим. Роль прем’єр-міністра, якщо вона присутня,
часто є допоміжною та зосереджена на координації, нагадуючи посаду
«адміністративного» прем’єр-міністра в деяких країнах, що розвиваються.
Завдяки своєму підвищеному статусу президент може захищати інтереси
виконавчої влади шляхом активної реалізації політики виконавчої влади,
видання виконавчих актів, законодавчої ініціативи, використання права вето
та різноманітних засобів впливу на законодавчу владу. Широкі повноваження
президента дозволяють контролювати діяльність парламенту, включаючи
повноваження розпускати парламент і використовувати право вето.
Як правило, у цих державах президент є головою політичної партії, яка
перемогла на президентських виборах, і члени цієї партії складають уряд.
Однак сучасна юридична наука класифікує президентські республіки на різні
типи, включаючи президентсько-монократичну, президентсько-партократичну
та президентсько-військову. Хоча так можна класифікувати президентську
форму правління, важливо зазначити, що вона не має жодних внутрішніх
недоліків.

Запропонована класифікація зосереджена навколо єдиного критерію,

який стосується ролі політичних партій і встановлення уряду, зокрема
 24
державного режиму. У літературі ці різні форми об’єднані терміном
«суперпрезидентська республіка».
Отже, виходячи з вищезазначених факторів, ми можемо визначити
окремий тип правління, відомий як президентська монократична республіка.
Ця форма правління характеризується президентським абсолютизмом, коли
президент бере на себе керівництво єдиною легальною партією, виступає в
якості головного ідеолога нації та встановлює офіційно затверджену ідеологію
(як видно з таких прикладів, як Гана за Кваме Нкрума, Гвінея за Секу Туре та
Заїр під Мобуту). У деяких випадках президенти навіть обіймають посаду
протягом усього життя (наприклад, у Заїрі, Тунісі, Уганді та Екваторіальній
Гвінеї). Іншим варіантом є президентсько-військова республіка, яка виникає
після військових переворотів і призводить до створення військової
адміністрації. Нарешті, є президентсько-партократична республіка, де
президент обирається вищим органом влади єдиної правлячої партії країни (як
це спостерігається в Анголі, Беніні, Конго та Мозамбіку).
Наша увага зосереджена насамперед на змішаній республіці в контексті
президентсько-парламентської системи. Ця форма правління поєднує в собі
елементи як президентської, так і парламентської республік, охоплюючи такі
аспекти:
У президентській республіці президент займає більш значущу і
авторитетну посаду порівняно з парламентською. Це пов’язано з тим, що
президент обирається безпосередньо народом або через колегію виборців. У
результаті президент має ширший спектр повноважень, включаючи
можливість впливати на законотворчий процес, законодавчу ініціативу,
накладати вето на акти парламенту, видавати нормативно-правові акти.
Президент здійснює ці повноваження або безпосередньо в
напівпрезидентських республіках, або через уряд у напівпарламентських
республіках. Крім того, президент призначає прем'єр-міністра, який виконує
 25
функції глави уряду, за погодженням з парламентом. Крім того, президент
зазвичай бере на себе роль головнокомандувача збройними силами, формує
військову доктрину держави та функціонує як окрема гілка державної влади.
У змішаних республіках часто використовується система контрасигнації, яка
вимагає, щоб певні дії президента були підписані главою уряду, який несе
відповідальність перед парламентом.
Існує два типи змішаних республік: президентсько-парламентська та
парламентсько-президентська, кожна з яких має свої унікальні
характеристики. Початкова редакція Основного Закону в Україні
встановлювала президентсько-парламентський устрій, який мав такі
особливості:
1) Президент є главою держави, тоді як прем'єр-міністр або президент
виконує роль глави уряду.
2) Президент обирається народом, а прем'єр-міністр призначається
президентом за погодженням з парламентом або самостійно.
3) Пост прем'єр-міністра є необхідною посадою в державному апараті,
навіть якщо він не є главою уряду.
4) Більшість міністрів призначаються або президентом, або парламентом
за поданням прем'єр-міністра.
5) Варто зазначити, що, окрім України в період 1996-2004 та 2010-2014
років, іншими прикладами президентсько-парламентських республік є
Франція (де Президент має повноваження призначати Прем’єр-міністра згідно
зі статтею 8 Конвенції). Конституція) і Росія.
За згодою Президента Російської Федерації статтею 82 Конституції РФ
надані певні повноваження і пільги.

У країнах зі змішаною формою правління, таких як Росія і Греція,

президент володіє значною владою, іноді навіть перевершує владу президента
 26
в президентській республіці. Це пов’язано з тим, що президент не лише
призначає прем’єр-міністра, але й є охоронцем конституції, суверенітету,
територіальної цілісності та правонаступництва держави. Крім того,
президент наділений арбітражними повноваженнями для забезпечення
гармонійного функціонування різних гілок влади. Але для того, щоб
президентська партія мала такий рівень повноважень, вона повинна виграти
поспіль і президентські, і парламентські вибори. Цікаво відзначити, що
змішана форма правління стала популярною в країнах, які переходять від
авторитаризму до демократії, наприклад в Україні, оскільки вони прагнуть
узгодити з принципами європейського конституціоналізму.
У президентсько-парламентській республіці присутні елементи як
президентської, так і парламентської системи. Дослідники підкреслюють, що
ключовим аспектом такого типу республіки є наявність президента, який
обирається шляхом виборів, подібно до президентської моделі. Важливо
зазначити, що президент має виконавчу владу, хоча в Україні президент не
пов’язаний з жодною гілкою влади. Крім того, уряд підзвітний законодавчій
гілці влади, що є характеристикою, запозиченою з парламентської моделі. Цю
систему виконавчої влади можна описати як біцефальну або дуалістичну,
оскільки вона передбачає змагання між президентом і парламентом за
контроль над виконавчою владою. Вкрай важливо розглянути роль як
президента, так і парламентської більшості в цій формі правління.

Правління в Україні може бути президентським або парламентським,

коли конкуруючі політичні партії представляють інтереси народу. З 1996 по
2004 рік в Україні діяла президентська форма правління, як зазначає Р. С.
Мартинюк. Цей тип правління пропонує певні переваги, яких немає в
змішаних парламентсько-президентських чи парламентських республіках.
Однією з таких переваг є принцип одноособового керівництва, який дозволяє
 27
Президенту України відігравати вирішальну стабілізуючу роль у сфері
виконавчої влади, особливо в умовах низької функціональної ефективності
парламенту. Однак насправді ця форма правління не може повною мірою
реалізувати свій позитивний потенціал через авторитарний характер владної
структури, що призводить до значно низького рівня легітимності. Така
нелегітимність становить серйозну загрозу для нормального розвитку держави
Україна.
Після ретельного аналізу початкової редакції Конституції України ми
дійшли розуміння, що Україна була структурована як президентсько-
парламентська республіка, яку можна віднести до категорії змішаної форми
правління. У цьому типі республіки і парламент, і президент мають владу над
діями уряду, відомі як подвійний контроль. Слід зазначити, що в цій
президентсько-парламентській системі Президент України мав більші
повноваження порівняно з парламентом. У таких республіках президент має
більший вплив на формування уряду та має можливість давати інструкції та
контролювати його роботу, незважаючи на те, що він не є офіційним главою
уряду.

Формування уряду надає раді повноваження скасовувати нормативні акти,

відправляти у відставку та проводити засідання, серед інших широких
повноважень.

2.2. Класифікація форми правління закріпленої чинною редакцією

Конституції України
 28
За весь час незалежності нашої країни відбулася суттєва трансформація
форми правління. Спочатку ми діяли як де-факто президентська республіка, де
Президент України мав виконавчу владу, як це було встановлено
конституційним договором 1994 року. Але з 1996 по 2006 рік ми перейшли до
президентсько-парламентської республіки. Згодом, у період з 2006 по 2010
роки, наша держава прийняла парламентсько-президентську систему. На жаль,
у 2010 році цю конституційну реформу скасували, повернувши нас до
президентсько-парламентської форми правління. Однак важливо зазначити, що
в цей час парламент і уряд були маргіналізовані, що призвело до дедалі
більшої концентрації влади в президентській владі. Це зрештою призвело до
узурпації як вертикального, так і горизонтального розподілу влади, що стало
поштовхом до революційних подій кінця 2013 – початку 2014 рр. Революція
Гідності успішно повалила олігархічний режим В. Януковича, що призвело до
відновлення парламентсько-президентської влади. система державного устрою.
21 лютого 2014 року Верховна Рада України проголосувала за відновлення
парламентсько-президентської форми правління, яка діяла з 2006 по 2010 роки
за президентства В. Ющенка. У світлі цих подій важливо вивчити особливості
нашої нинішньої форми правління, як це викладено в Конституції України.

Наша держава, згідно з чинною Конституцією України, віднесена до

парламентсько-президентської республіки. Ця конкретна форма правління
відноситься до категорії змішаних республік, де президент, як глава держави,
бере на себе ініціативу, пропонуючи політику та рішення.

Парламентсько-президентська республіка відрізняється складом уряду,

зокрема кандидатурою прем’єр-міністра, яка повинна отримати обов’язкове
схвалення всього парламенту1.
 29
У парламентсько-президентській республіці президент виступає главою
держави, а прем'єр-міністр бере на себе роль глави уряду. Президент
обирається народом, а міністри призначаються парламентом за рекомендацією
прем'єр-міністра або президента. Деякі країни, такі як Болгарія, Словенія та
Монголія, дотримуються цієї системи, де президент призначає прем’єр-
міністра до Національних зборів, а парламент потім надає схвалення.

Досліджуючи особливості української парламентсько-президентської

республіки, важливо заглибитись у конституційну основу переходу від
президентсько-парламентської системи до парламентсько-президентської.
Конкретні аспекти внутрішнього переходу до парламентсько-президентської
республіки можна окреслити так:

Посилено функції парламенту та розширено його повноваження.

Що стосується участі у формуванні вищих і центральних органів

виконавчої влади, установа виконує кілька ролей: парламент за підтримки
коаліції депутатських фракцій пропонує кандидатів на посади Прем’єр-
міністра та членів Кабінету Міністрів. до Президента України. Парламент
відповідає за призначення прем'єр-міністра, міністра оборони та міністра
закордонних справ за поданням президента. Крім того, Прем'єр-міністр
призначає інших членів Кабінету Міністрів, а також керівників
Антимонопольного комітету, Держкомтелерадіо та Фонду держмайна.
Парламент також має повноваження звільняти цих осіб з посад і приймати
рішення про відставку Прем’єр-міністра та членів Кабінету Міністрів. Крім
того, голова Служби безпеки України може бути призначений на посаду або
звільнений з посади парламентом за поданням Президента. У разі винесення
резолюції недовіри Кабінету міністрів парламент несе відповідальність за його
формування.
 30
Внесено зміни до суб’єктів законодавчої ініціативи, таким правом тепер
мають лише Президент України, народні депутати та Кабінет Міністрів
України. Раніше Національний банк України також мав можливість
законодавчої ініціативи. Крім того, спрощено процедуру подолання вето
Президента на законопроект у парламенті. Якщо Президент України не
підпише закон після його повторного розгляду Верховною Радою, закон
невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України та
публікується за його підписом. Нарешті, до законодавства внесено тимчасові
зміни.

Термін повноважень парламенту збільшено з 4 до 5 років, що є суттєвою

зміною. Крім того, повноваження Президента були обмежені внаслідок
посилення повноважень Верховної Ради України, зокрема щодо її установчої
функції.

Подовження повноважень лідера коаліції депутатських фракцій для

формування уряду є офіційним обов'язком Президента України. За поданням
коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді Президент вносить до
Верховної Ради подання щодо обрання Прем'єр-міністра України. Верховна
Рада зобов’язана затвердити це призначення протягом 15 днів з дня отримання
пропозиції.

– Уряд не може бути відправлений у відставку лише главою держави.

– Президент України не може самостійно приймати рішення про

дострокове припинення повноважень Верховної Ради.

- У разі дострокового закінчення повноважень Президента України до

обрання та вступу на посаду нового Президента тимчасово виконує його
обов’язки Голова Верховної Ради України (раніше цей обов’язок покладався на
Прем’єр-міністра України).
 31
– Уряд тепер більш підзвітний парламенту, а повноваження Президента та
Кабінету Міністрів України вирівняно таким чином, щоб зменшити залежність
Кабміну від Президента.

Формування Кабінету Міністрів України є результатом коаліції,

сформованої депутатськими фракціями у Верховній Раді України. Цей Кабінет
міністрів діє у подвійній (двоголовій) залежності, підзвітний як Президенту
України, так і Верховній Раді України. Крім того, він підлягає контролю та
звітності перед Верховною Радою. Програму діяльності Кабінету Міністрів
України затверджує Верховна Рада України. Діяльність уряду тепер
регулюється певними нормативно-правовими основами, такими як
Конституція, закони, укази Президента України, постанови Верховної Ради
України. Це встановлює ієрархічну структуру законодавчих актів і визначає
місце державних актів у системі нормативних актів держави. Важливо
зазначити, що не існує такого поняття, як ідеальна форма правління, оскільки
кожна форма має свої потенційні недоліки. Однак ці недоліки можна
пом’якшити шляхом впровадження компенсаторних механізмів. Ефективність
республіканських форм правління залежить від політичної і правової культури
суспільства, сили партійної системи. Конкретний обраний варіант державного
управління в цих умовах стає менш значущим. Президентська республіка в
США, парламентська республіка в сучасній Німеччині і змішана республіка у
Франції демонструють виняткові функціональні характеристики. Однак за
відсутності демократичних традицій, слабкого громадянського суспільства та
недостатньо розвиненої партійної системи будь-яка форма правління неминуче
виявить властиві їй вади. Зрештою, стан партійної системи країни, нюанси її
політико-правової культури є вирішальними факторами у визначенні
відповідної форми правління. Отже, навіть парламентсько-президентська
республіка в Україні в її нинішньому стані має певні недоліки, які потребують
усунення.
 32
Провівши дослідження, ми визначили, що згідно з чинною редакцією
Конституції України Україна віднесена до парламентсько-президентської
республіки. Ця форма правління вважається різновидом змішаної республіки,
де президент, як глава держави, має повноваження призначати членів уряду,
зокрема прем’єр-міністра, який потім має бути затверджений усім
парламентом. Аналізуючи еволюцію форми правління в Україні, стає
очевидним, що
 33

РОЗДІЛ ІІІ

ПРОБЛЕМНІ МОМЕНТИ НАЯВНОЇ ФОРМИ

ПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ ТА МОЖЛИВІ ШЛЯХИ ЇХ
УСУНЕННЯ

Протягом майже трьох десятиліть незалежності Україна робила постійні

спроби прийняти різні форми правління у процесі свого державотворення.
Однак жодна з цих спроб не дала істотно ефективних довгострокових
результатів. Натомість вони викликали опозицію з боку різних владних
структур, допускали нехтування законністю, перешкоджали реформам у
різних сферах життя суспільства, підривали довіру громадян до влади в
цілому. Отже, Україна опинилася в тривалій кризі, яка охопила політичну,
економічну, ідеологічну та інші аспекти суспільства. Незважаючи на успіх
Революції Гідності та подальшу зміну політичного керівництва, пошуки
оптимальної форми правління все ще тривають. Тому можна очікувати, що
найближчим часом відбудуться нові спроби оптимізувати систему
управління в Україні.
Неефективність форми правління нашої країни пояснюється, зокрема,
тим, що під час відбору враховуються думки лише відомих політичних сил.
Зокрема, враховано їх реальний вплив на конституційний процес. П.В.
Мироненко наголошує, що в дискусії навколо форми правління беруть участь
депутати, міністри, журналісти, а розв’язувати це питання повинні в першу
чергу експерти, які володіють глибокими знаннями про різні форми
правління і тривалий час проводять ретельні дослідження світового та
вітчизняного досвіду. справа. Їх всебічний аналіз повинен спиратися на
наукові методології, чіткі стандарти оцінки, статистичні дані та ретельний
розгляд.

Сучасний політичний стан в країні1, на жаль, ставить на перше місце

 34
інтереси меншості, зокрема олігархії, при виборі форми правління. На жаль,
ці умови заважають просуванню України до демократичної та правової
держави.
Недостатній розвиток, недосконалість і неналагодженість партійної
системи заважають формуванню ідеального уряду. Ця система має
вирішальне значення для забезпечення стабільної парламентської більшості,
що, у свою чергу, дозволяє сформувати уряд на чолі з главою уряду, який
може ефективно реалізовувати державну політику та вирішувати поставлені
цілі. Наша позиція – за змішану (парламентсько-президентську) форму
правління в Україні, оскільки це наразі найбільш оптимальний варіант. Проте
ми визнаємо необхідність удосконалення існуючої змішаної форми правління
в Україні. Практичний досвід підкреслив необхідність запровадження змін
для покращення функціонування вищої державної влади та сприяння
гармонійній та функціональній співпраці між державними установами.
Особливо важливо виправити помилки та внести необхідні зміни в
імплементацію основних законів країни.
Одним із факторів, який перешкоджає становленню ідеальної влади в
Україні, є розподіл виконавчої влади між двома центрами влади, які мають
приблизно рівний вплив. Крім того, бракує чіткості щодо розподілу
повноважень між цими центрами, що призводить до конфліктів між їхніми
лідерами, а саме президентом і прем’єр-міністром, а також до напруженості
між президентом і парламентом. Вищезазначені питання сприяють
формуванню оптимальної структури влади в Україні.

Виникнення політичних криз і перешкоди ефективній реалізації

політики переважно пояснюються цими недоліками. Історичні дані свідчать
про те, що ці конфлікти були особливо гострими під час президентства В.
Ющенка, що зробило державу вразливою до впливу важкої фінансової кризи
2008 року. Крім того, ці конфлікти стають більш очевидними, коли президент
не має парламентської більшості. Однак навіть у випадках, коли президент
дійсно володіє більшістю, можуть виникати суперечки між президентом і
прем’єр-міністром через окрему інституційну владу, надану останньому.
 35
Крім того, можна припустити, що широкі повноваження президента в Україні
ще більше сприяють поширенню конфліктів.
Ерозія довіри до демократичних політичних інституцій і держави в
цілому є прямим наслідком політичної нестабільності, від якої страждає
регіон. Нещодавнє дослідження показало, що країни в різних регіонах світу з
різним економічним і соціальним становищем зазнають зниження довіри до
свого уряду та парламенту після прийняття напівпрезидентської системи
правління. Це зниження довіри може особливо дестабілізувати молоді
демократії. Озираючись на історію України, не дивно, що рішення Януковича
повернутися до Конституції 1996 року зустріло мінімальний опір населення,
виснаженого роками політичних конфліктів між президентом Ющенком і
прем’єр-міністрами Тимошенко та Янукович1.
Важливим зауваженням вітчизняного конституціоналіста В. М.
Шаповала є те, що справжню природу змішаної форми правління не можна
визначити лише шляхом порівняння її якостей з іншими сучасними формами.
Вирішальний аспект полягає в балансі конституційних і фактичних
повноважень у сфері виконавчої влади, зокрема Президента та Прем’єр-
міністра2.

Для вирішення конфлікту в системі вищої державної влади України

необхідно створити ефективну систему стримувань і противаг. Прем’єр-
міністр України має відповідати за безпосереднє керівництво урядом, а глава
держави – за окремими напрямами діяльності уряду. Важливо зазначити, що
ця модель не передбачає контролю Президента над Урядом і Прем’єр-
міністром, а скоріше дотримується дуалістичної організаційної структури,
визначеної чинною Конституцією України. Ця структура спрямована на
посилення ролі глави уряду.
Тому досить несподівано, що першочерговим завданням цього
механізму є забезпечення гармонійного розподілу повноважень між
президентом і главою уряду. Тому фундаментальним аспектом безперебійної
роботи гібридної (президентсько-парламентської) системи є впровадження
ефективного механізму досягнення політичного консенсусу. Отже, виникає
 36
необхідність удосконалення існуючої в Україні парламентсько-
президентської системи, або, як пропонує С. Серьогіна, оптимізації існуючої
напівпрезидентської моделі1.
У світлі соціальної динаміки, що розвивається, ми вважаємо, що
ефективність змішаної (парламентсько-президентської) системи правління в
Україні може бути досягнута лише через встановлення внутрішньої
злагодженості між вищими посадовими особами, відповідальними за
здійснення вищої державної влади. Важливо зазначити, що дискурс навколо
можливих відхилень від цієї змішаної форми правління продовжується.
В. Сухонос висвітлює конституційно-правову привабливість
президентських форм правління, особливо акцентуючи увагу на суто
президентських або президентсько-парламентських республіках у всіх
пострадянських державах. Одним із потенційних варіантів ідеальної форми
правління є президентська республіка, як пояснює Сухонос. Ця перевага
підкреслюється одразу після розпаду Радянського Союзу.

У Радянському Союзі символом незалежності союзних республік

вважалася роль президента, а не виборного губернатора. У результаті кожна
союзна республіка, а інколи навіть автономні республіки, прагнули включити
цю посаду до своєї урядової структури. Проте досвід показує, що будь-яка
спроба наділення Президента України більшими повноваженнями
сприймається як рух до авторитаризму як у суспільстві, так і в політичній
сфері. Особливо яскраво цей настрій був за часів правління В. Януковича.
З 1 жовтня 2010 р. по 21 лютого 2014 р. в Україні діяла перша редакція
Конституції 1996 р. У цей час В. Янукович перебрав на себе розширені
повноваження Президента Л. Кучми. Прийняття Закону України «Про
Кабінет Міністрів України» в новій редакції 7 жовтня 2010 р. ще більше
зміцнило домінуюче становище Президента в державному апараті, зробивши
уряд підпорядкованим главі держави. Хоча уряд було визнано вищим
органом виконавчої влади, він знову став підзвітним Президенту України та
підконтрольним Верховній Раді. Крім того, Президент повернув собі
повноваження призначати прем’єр-міністра (за погодженням з парламентом)
 37
і обирати членів уряду, а також відправляти уряд у відставку. Разом із цим
Законом Верховна Рада внесла зміни до 32 інших законів щодо приведення їх
у відповідність із рішенням Конституційного Суду України про скасування
конституційної реформи 2004 року.

Таким чином, акт прийняття цього рішення є свідченням опори судової

влади на адміністрацію президента.

Можна стверджувати, що повернення до президентсько-парламентської

республіки є помилковим рішенням. Проте Ю. Тимошенко представляє
альтернативну точку зору, яку ми вважаємо досить актуальною. У червні 2018
року Тимошенко привернула значний резонанс своєю пропозицією
оптимальної форми правління. Вона пропонує перехід до парламентської
республіки «канцлерського типу», де партія-переможець отримає абсолютну
більшість депутатських мандатів. Згідно з цією системою, роль президента
була б усунена, а його обов’язки були б розподілені між прем’єр-міністром,
який обирається народом і автоматично стає лідером партії-переможця, і
«колективним президентом», що складається з «моральних влади.

Парламентська форма правління характеризується злиттям законодавчої

та виконавчої влади в парламенті. По суті, парламент не тільки володіє
законодавчою владою, але й формує уряд, надаючи йому повноваження
виконавчої влади. Хоча ці гілки влади формально незалежні, на практиці вони
складно переплетені. Ця система управління поширена в різних європейських
країнах, таких як Німеччина, Італія, Австрія, Греція, Швейцарія, Ісландія та
Фінляндія, що свідчить про її широке впровадження в регіоні.

Концентрація влади в межах одного суб’єкта є ключовою

характеристикою цієї системи, яка пропонує кілька переваг. У парламентській
республіці прийняття рішень вимагає більшості голосів у парламенті, без
жодного іншого органу чи особи, уповноваженого накладати вето на
парламентські рішення.
 38
У парламентській системі існує велика ймовірність співпраці між гілками
влади, мінімізуючи конфлікти. Крім того, усі члени кабінету міністрів також
обіймають посади в парламенті, що дозволяє поєднувати виконавчу
відповідальність і законодавчу роботу. Це гарантує, що влада не буде
зосереджена в руках однієї особи, захищаючи від появи диктатури. Однак
важливо визнати, що парламентська система не позбавлена недоліків. До
недоліків парламентської республіки можна віднести:

Багатопартійна коаліція в Україні характеризується своєю ненадійністю та

короткостроковістю. Це дозволяє часто змінювати уряд і призупиняти
прийняття закону, оскільки парламент має повноваження призначати як уряд,
так і президента. Парламент залишається при владі до наступних виборів без
можливості розпуску. У парламентській системі парламент має безконтрольну
владу без будь-якого балансу з боку інших гілок влади. Уряд залежить від
парламенту, що може призвести до ситуації, коли партія з помилковою
політичною лінією отримає більшість місць і її дії не можуть бути призупинені
до наступних виборів. Враховуючи ці фактори, можна зробити висновок, що
оптимальною формою правління для України є змішана республіка, а саме
парламентсько-президентська система. Однак повернення до цієї форми
правління у 2014 році було складним через вимогу функціонуючої та
стабільної партійної системи, якої зараз в Україні немає. Парламентсько-
президентська система передбачає підпорядкування уряду законодавчій гілці
влади, сприяючи інституційному розвитку до парламентської форми правління
та створенню ефективних засобів парламентського контролю.

В Україні історичні події показали, що президентсько-парламентська

республіка не була успішною внаслідок двох значних соціальних потрясінь, які
відбулися за президентства Л. Кучми та В. Януковича. Ці інциденти мали
місце, коли в Україні діяла президентсько-парламентська система, що
підкреслювало її відсутність стабільності. Враховуючи це, а також такі
чинники, як вплив влади на законодавчу гілку влади, збереження пропорційної
виборчої системи тощо, ми твердо переконані, що парламентсько-
 39
президентська форма правління є найбільш прийнятним варіантом для
України.
 40

ВИСНОВКИ

1. Організація та реалізація державної влади, структура та функціонування

державних органів, їх повноваження та взаємозв’язки, взаємовідносини з
населенням (у тому числі рівень участі громадян у їх створенні) охоплюються
поняттям уряду.

Організація державного управління є життєво важливим аспектом

загальної структури держави. Він обертається навколо того, як верховна влада
структурована в державі, головним чином зосереджуючись на формальних
засобах, за допомогою яких державна влада формується та поновлюється
(таких як вибори чи правонаступництво), а також на принципах, що регулюють
взаємодію між цією владою та широким населенням. . Джерелом влади може
бути воля окремої людини, колективна воля всього населення або воля
домінуючого соціального прошарку, широко відомого як олігархія.

Дослідження державних класифікацій привело до визначення, що

численні класифікації форм правління є неадекватними через відсутність чітко
визначеного та загальноприйнятого набору основних критеріїв. Тому вкрай
важливо дотримуватися давньої позиції, згідно з якою форми правління
складаються з монархії та республіки, кожна з яких охоплює різні підкатегорії.

У системі монархії влада керувати державою зосереджена в одній особі,

відомої як монарх. Ця влада повністю або частково успадковується правлячою
династією або встановлюється альтернативними способами. З іншого боку,
республіка — це тип правління, при якому вищі органи державної влади
безпосередньо обираються населенням або виборними установами на певний
термін.

При виборі урядової структури враховуються кілька факторів. До них

належать історичний контекст держави та розподіл політичної влади всередині
держави.
 41

На вибір форми правління впливає ряд факторів, зокрема історичний

контекст, правовий і державний устрій, рівень правової культури, економічний
розвиток, соціальна сутність та інші міркування. Ці фактори відіграють значну
роль у визначенні форми правління будь-якої країни світу, і Україна не є
винятком. Поєднання цих факторів разом формує процес прийняття рішень
щодо форми правління. Протягом своєї історії Україна зазнавала
систематичних конституційних змін, що призвело до зміни президентської та
парламентської систем правління. Це свідчить про те, що Україна ще не
визначилася з остаточною формою правління.

У першій редакції Конституції України Україна була заснована як змішана

республіка, тобто президентсько-парламентська республіка.

У республіці, яка має змішану форму, і парламент, і президент

контролюють дії уряду, що призводить до системи подвійного контролю.
Однією з характерних рис президентсько-парламентської республіки в Україні
було надання Президентом України більших повноважень порівняно з
парламентом.

Президентсько-парламентські республіки надають президенту більші

повноваження у формуванні уряду та здійсненні впливу на нього порівняно з
парламентом. Незважаючи на те, що він не є офіційним главою уряду,
президент у цих республіках має право видавати виконавчі інструкції,
головувати на засіданнях уряду, скасовувати нормативні акти, видані урядом,
відправляти у відставку та має широкі повноваження щодо його формування,
серед іншого. обов'язки.

За чинною редакцією Конституції Україна діє як парламентсько-

президентська республіка. Ця форма правління, відома як змішана республіка,
передбачає, що президент особисто пропонує склад уряду, зокрема
призначення прем’єр-міністра. Однак для завершення цих призначень має
схвалити весь парламент.
 42
Аналізуючи зміну структури влади в Україні, стає очевидним, що перехід
від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-
президентської республіки приніс значні зміни. Раніше влада в Україні була
лише інструментом президентської влади. Однак у новій системі на
функціонування уряду в першу чергу впливає баланс сил у парламенті. Ця
зміна призвела до вищого рівня автономії у відносинах між урядом і
парламентом. Президент України більше не має повноважень односторонньо
відправляти у відставку Кабінет Міністрів на власний розсуд. Хоча президент
продовжує активно брати участь у справах Кабінету, його повноваження
значно обмежені, і вони повинні враховувати законодавчий орган. Для
відправки Кабінету міністрів у відставку потрібен вотум недовіри Верховної
Ради. Крім того, Президент України обмежив повноваження щодо розпуску
парламенту.

Ефективність будь-якої форми державного правління залежить від

злагодженого функціонування владного трикутника, який складається з глави
держави, глави уряду та парламенту. Вкрай важливо, щоб у вирішенні спірних
питань був досягнутий консенсус, а також не переступаючи межі,
дотримувались повноважень, наданих Конституцією України та її законами.
Перш за все інтереси українського народу мають бути пріоритетними. У
сучасних умовах оптимальною формою правління для України є змішана
республіка, а саме парламентсько-президентська система. Однак перехід назад
до цієї системи у 2014 році зіткнувся зі значними труднощами. Це пов’язано
насамперед з тим, що передумовою успішного існування такої структури влади
є діюча та стабільна партійна система, яка, на жаль, є недосяжною в сучасних
реаліях України.

Парламентсько-президентська система передбачає підпорядкування уряду

законодавчій гілці влади, сприяючи інституційному зростанню до
парламентської форми правління. Цей розвиток потребує створення
ефективних парламентських механізмів контролю за урядом і підтримки
балансу влади між виконавчою та законодавчою гілками влади.
 43
Враховуючи зазначені вище чинники, включно з пропорційною виборчою
системою, ми вважаємо, що парламентсько-президентська система правління є
найбільш прийнятним варіантом для України.
 44

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 року №

254к/96-ВР.

Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

2. Про проголошення незалежності України: Постанова, Акт

Верховної Ради Української РСР від 24.08.1991 № 1427-XII. Відомості
Верховної Ради України (ВВР), 1991, № 38, ст.502.
3. Конституційний договір між Верховною Радою України та
Президентом України про основні засади організації та функціонування
державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до
прийняття нової Конституції України: Конституційний договір від
08.06.1995 № 1к/95-ВР. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1995, №
18, ст.133.
4. Про внесення змін до Конституції України: Закон України від
08.12.2004

№ 2222-IV. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2005, № 2, ст.44.

5. Про відновлення дії окремих положень Конституції України:

Закон України від 21.02.2014 № 742-VII. Відомості Верховної Ради
(ВВР), 2014,
№ 11, ст.143. Рішення Конституційного Суду України у справі за
конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо
відповідності Конституції України (конституційності) Закону України
«Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року
№ 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до
Конституції України): Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010. Офіційний
вісник України від 01.10.2010 2010 р., № 72/1 Спеціальний випуск; № 77,
2010, с., стор. 7,
стаття 2597.
 45
6. Bluntschli J.K. The Theory of the State. Kitchener. 2000. 491 р.

7. Duverger М. The Idea of Politics: The Uses of Power in Society..

London: Methuen. 1966. 230 р.
8. Kresak P. Porovnavacie statne pravo. Bratislava : Univerzita
Komenského, 1992. 454 c.
 46

9. Аверчук Р. Експлейнер про найважливіше: пояснюємо,

що не так із формою правління в
Україні. URL: https://voxukraine.org/cards/pravlinnya/index.html.
(дата звернення: 29.06.2020).
10. Авраменко Л. В. Теорія держави і права. Харків: СПД ФО
Вапнярчук Н. М., 2004. 287 с.
11. Алєксєєнко І. Г. Президентська республіка як парадигма взаємодії
політичних інститутів. Наукові праці Чорноморського державного
університету імені Петра Могили. Сер. : Політологія. 2010. Т. 149, Вип.
137. С. 73-77.
12. Андреева Г.Н. Конституционное право зарубежных стран:
Повторительный курс в вопросах и ответах. 2-е изд., перераб. и доп. М.:
Норма, 2008. 416 с.
13. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран. М. :
Форум, 2000. 488 с.
14. Аристотель. Сочинения: В 4-х т. Т. 4. Пер. с древнегреч.; Общ.
ред. А. И. Доватура. М.: Мысль, 1983. 830 с.
15. Балюк Г. И. Взаимосвязь правовой культуры и социалистической
демократии. Киев : О-во «Знание» УССР, 1984. 48 с.
16. Бариська Я. О. Фактори, які впливають на форму державного
правління.

Форум права. 2012. № 4. С. 61-65.

17. Бариська Я. О. Форма державного правління як категорія

теоретико- правової науки. Науковий вісник Ужгородського університету
: Серія: Право. Ужгород : Говерла, Вип. 16 2011.Вип. 16. С. 12-14.
18. Благож Й. Формы правления и права человека в буржуазных
государствах. М.: Юридическая литература, 1985. 222 с.
19. Боровікова В.С. Сутність держави: науково-понятійне тлумачення
в теорії держави Б. Кістяківського. Науковий Вісник Львівського
університету внутрішніх справ. №1. 2018. С. 3-17.
 47

20. Бостан Л. М. Історія держави і права зарубіжних країн. 2-е вид.

перероб. й доп.: Навч. посібник. Київ: Центр учбової літератури, 2008. 730
с.
21. Бостан С. К. Форма правління сучасної держави: проблеми історії,
теорії, практики: монографія. Запоріжжя: Юрид. ін-т, 2005. 540 с.
22. Брежнев О.В. Конституционно-правовые споры как явления
современной действительности (генезис, содержание, порядок
разрешения). Сравнительное конституционное обозрение, 2005, №4 (53).
С. 3-8.
23. Ведєрніков Ю. А.. Теорія держави і права: учебное пособие Київ :
Знання, 2008. 333 с.
24. Ветютнев Ю. Ю. Государственно-правовые закономерности:
вопросы теории и методологии : автореф. дис. на соискание учен.степени
канд. юрид. наук : спец. 12.00.01. Теория и история права и государства;
история учений о праве и государстве». Саратов, 2004. 26 с.
25. Волинка К. Г. Теорія держави і права: Навч. посіб. К.: МАУП,
2003. 240 с. 26.Волощук О.Т. Форма правління: поняття та сутність.
Науковий вісник
Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. С. 33-38.
27.Волощук О.Т. Форма правління: поняття та сутність. Науковий вісник

Чернівецького університету. 2011. Випуск 559. Правознавство. С. 33-

38.

28. Гаджиев К.С. Политическая наука. М.: Международные

отношения. 1995.

400 с.

29. Ганьба Б.П. Проблеми і перспективи

вдосконалення форми державного правління сучасної
України. URL: http://www.pjv.nuoua.od.ua/v1_2011/04.pdf
(дата звернення: 29.06.2020).
30. Глотов Б. Б. Класифікація форм державного правління:
 48
український контекст. Актуальні проблеми державного управління та
місцевого самоврядування: зб. наук. пр. Д.: ДРІДУ НАДУ, 2010. Вип. 2(5).
С. 207- 211.
31. Гомеров И. Н. Государство и государственная власть:
предпосылки, особенности, структура. Москва. ООО «Изд-воЮКЭА»,
2002. 830 с.
 49

32. Григонис Э. П. Теория государства и права: курс лекций. СПб.:

Питер, 2002. 318 с.
33. Демиденко Г. Г. Історія вчень про право і державу. Навчальний
посібник.

Харків: Консум, 2004. 432 c.

34. Долгошея Н. О. Страхування в запитаннях та відповідях : навч.

посіб. Київ

: Центр учбової літератури, 2010. 316 с.

35. Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические институты.

М.: Юристь, 2002. 365 с.
36. Загальна теорія держави і права: Підручник для студентів
юридичних вищих навчальних закладів; За ред. М. В. Цвіка, О. В.
Петришина. Харків: Право, 2011. 584 с.
37. Ильин И. А. Общее учение о государстве и праве
(фрагменты).

Правоведение. 1992. № 3. С. 86-101.

38. История древнего Востока: От государственных образований до

древних империй. Под ред. А. В. Седова; Ин-т востоковедения. М.: Вост.
лит., 2004. 895 с.
39. Кант І. Критика чистого розуму. Переклад з німецької Ігоря
Бурковського.

Київ: Юніверс, 2000. 504 с.

40. Кельман М.С. Загальна теорія держави та права: підручник. 3-е

вид, стереотипне. Л.: Новий Світ-2000, 2009. 584 с.
41. Кириченко В. М., Куракін О. М.. Теорія держави і права:
модульний курс: Навч. посіб. К.: Центр учбової літератури, 2010. 264 с.
42. Кірюхін Д. І. Вступ до філософії релігії Гегеля. Філософія як
спекулятивна теологія. К. : ПАРАПАН, 2009. 204 с.
43. Комаров С. А. Теория государства и права. М. : НОРМА,
 50
2003. 448 с. 44.Конституции зарубежных государств. М. : БЕК, 1996.
137 с.
45. Конституционное (государственное) право зарубежных стран :
учебник : В 4-х т. отв. ред. Б. А. Страшун.2-е изд., испр. и доп. М. : Изд-во
БЕК, 1996. Т. 1-2. 778 с.
 51

46. Конституционное право. Энциклопедический словарь. Под ред.

С.А. Авакьян. М.: Норма, 2000. 675 с.
47. Конституційне право зарубіжних країн : хрестоматія : навч. посіб.
упоряд.

В. О. Ріяка. К. : Юрінком Інтер, 2007. 384 с.

48. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник; За заг.

ред. В. О. Ріяки. 2-е вид., допов. і перероб. К.: Юрінком Інтер, 2006. 544 с.
49. Конституційне право України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл.
За ред. В. П. Колісника та Ю. Г. Барабаша. Х.: Право, 2008. 416 с.
50. Кравченко В. В. Конституційне право України : навчальний
посібник.

Вид. 4-те, виправл. та доповн. К. : Атіка, 2006. 568 с.

51. Крестовська Н.М., Матвеева Л.Г. Теорія держави і права:

Елементарний курс. Видання друге. X.: ТОВ «Одіссей», 2008. 432 с.
52. Лазарєв В.В. Общая теория государства и права. М.: Юристъ,
2007. 517 с. 53.Лемак В. Форма государственного правления в Украине:
проблемы
идентификации и реформирования. Правовая система Украины:
история, состояние и перспективы. В пяти томах. Т. 1: Методологические
и историко-теоретические проблемы формирования и развития правовой
системы Украины. Харьков, Право, 2011. С. 234-269.

54. Локк Дж. Два трактата о правлении. Источник: Локк Дж.

Сочинения: В 3 т. Т. 3. М.: Мысль, 1988. 488 с.
55. Макарова З.С. Республіканська форма державного правління:
поняття та види. Порівняльно-аналітичне право. 2014. №5. С. 52-56.
56. Манько О. Є. Поняття форм державного правління в
конституційному праві. Форум права. 2009. № 3. С. 424-430.
57. Мартинюк Р. Класифікація форми правління: проблема вибору
критеріїв.

Право України. 2018. № 12. С. 207-219.

 52
58. Мартинюк Р.С. Критерії та чинники вибору форми правління в
Україні.

Часопис Національного університету «Острозька

академія». Серія

«Право». 2012. № 2 (6). С. 1-17.

 53

59. Марченко М. Н. Методологические проблемы изучения форм

государства.

Проблемы теории государства и права.1999. № 2. С. 162-191.

60. Мацієвський Ю. В. Який режим будує В. Янукович і що з того

вийде? Наукові записки. НаУОА. Серія «Політологія». Вип. 5. Острог,
2011. C. 274–289.
61. Мироненко П. В. Форма правління як концептуальна і прикладна
проблема. Суспільно-політичні процеси. 2016. Вип. 3. С. 11-60.
62. Мироненко П. В. Форма правління: політичні трансформації на
зламі століть : монографія.К. : ВЦ «Академія», 2014. 220 с.
63. Мухаев Р. Т. Теория государства и права: учебник. 2-е изд.,
перераб. идоп.

Москва ЮНИТИ-ДАНА, 2005. 544 с.

64. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства. Москва: 2012.

560 с. 65.Новая философская энциклопедия : в 4 т. пред. науч.-ред. совета
В. С.
Стёпин. 2-е изд., испр. и доп. М. : Мысль, 2010. 2816 с.

66. Оніщенко О. В. Конституція України як основне джерело

конституційного права України. Автореферат дисертації на здобуття
наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ, 2005. 21 с.
67. Павленко Р. М. Парламентська відповідальність уряду: світовий та
український досвід. К. : Вид. дім «КМ Академія», 2002. 253 с.
68. Петришин О. Змішана республіканська форма державного
правління: питання теорії та практики. Право України. 2009. № 10. С. 57-
60.
69. Пилипенко В. В. Особливості діяльності комуністичних партій
Ірану після ісламської революції. Модернізація політичної системи
сучасної України: стан та перспективи розвитку : Збірник матеріалів XІІ
Всеукраїнської науково-практичної конференції (26 грудня 2018 р.).
Сєвєродонецьк : вид- во СНУ ім. В. Даля, 2019. С. 65-67.
 54
70. Платон. Собрание починений : в 4 т. Т. 1. общ. ред. А. Ф.Лосева.
М. : Мысль, 1990. 860 с.
 55

71. Политический процесс: основные аспекты и способы анализа: Сб.

учебных матеріалом. Под ред. Мелешкиной Е.Ю. М.: Изд-во «Весь Мир»,
2001. 304 с.
72. Політологічний словник: навч. посіб. за ред. М. Ф. Головатогота
О. В. Антонюка. Київ. МАУП, 2005. 792 с.
73. Проблемы общей теории права и государства. под ред. В. С.
Нерсесянца.

М. : Норма, 2000. 832 с.

74. Протасова В.Є. Парламентсько-президентська республіка:

сутність, особливості, різновиди : дис. канд. юрид. наук : 12.00.01. X.,
2007. 222 с.
75. Процюк І. В. Сучасні монархії: зміст і сутність. Держава та
регіони.

Серія: Право, 2018 р., № 3 (61). С. 33-38.

76. Рябов С.Г. Політологічна теоpія деpжави: Hавч. посібник для

студентів гуманіт. фак. вищ. навч.закладів. К.: ТАHДEМ, 1996. 384 с.
77. Саветчук Н. М. Правова культура: шляхи формування та розвитку.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні:
Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 60-річчю
проголошення Загальної Декларації прав людини, (м. Івано-Франківськ, 28
листопада 2008 р.). Івано-Франківськ, 2008. С. 276-282.
78. Серьогіна С. Г. Форма правління в Україні: конституційно-
правовий аспект: автореф. дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.02; МОН
України, Нац. Ун-т «Юридична академія України імені Ярослава
Мудрого». Х., 2013. 42 с.
79. Серьогіна С. Оптимізація статусу президента як ключова ланка
конституційної реформи в Україні. Право України. 2009. № 6. С. 23-28.
80. Скакун О. Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс):
підруч. Х. : Еспада, 2006. 776 с.
81. Скакун О. Ф. Теорія права і держави: Підручник. К.: Алерта;
 56
КНТ ; ЦУЛ, 2009. 520 с.
82. Совгиря О. В., Шукліна Н. Г. Конституційне право України.
Повний курс: наич. посіб. 2-ге вид., перероб. і допов. К. : Юрінком Інтер,
2012. 544 с.
 57

83. Сухонос В. В. Інститут глави держави в умовах республіки :

конституційно-правовий та історико-теоретичний аспекти : монографія.
Суми : Університетська книга, 2013. 318 с.
84. Сухонос В. Теорія держави і права: навч. посібник. Суми:
ВТД

«Університетська книга», 2005. 326 с.

85. Сучасні монархії в світі – королі та королеви в ХХІ ст.. Альтер-

ЕГО: політико-економічний веб-журнал. 2011. №16. С. 11-19.
86. Тацій В.Я. Конституція України. Науково-практичний коментар.
Харків: Право, 2011. 128 с.
87. Теорiя держави i права : пiдручник; за ред. О.В. Петришина.
Х.: Право, 2015. 368 с.
88. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник. За ред. О.
В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. К.: Юрінком Інтер, 2006. 688 с.
89. Теорія держави та права : навч. посіб. за заг. ред. С. Д.
Гусарєва, О. Д. Тихомирова. К. : НАВС, Освіта України, 2017. 320 с.
90. УшаковА. А. О понятии
историческоготипа государства и права.

Правоведение. 1983. № 5. С. 24-31.

91. Фриц К. фон. Теория смешанной конституции в античности:

критический анализ политических взглядов Полибия. Пер. с англ. СПб.:
Издательство СПбГУ, 2007. 419 с.
92. Хропанюк В. Н. Теория государства и права : учеб. для вузов. 3-е
изд., испр. и доп. М. : Интерстиль : Омега-Л, 2006. 384 с.
93. Цицерон Марк Тулій. Про державу, Про закони, Про природу
богів. Пер. з лат. В. Литвинова. Київ: Основи, 1998. 476 с.
94. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. М., 1981. 484
с.

95. Челлен Р. Государство как форма жизни: пер. с швед.

РОССПЭН, 2008.
 58
319 с.

96. Червонюк В. И. Теория государства и права: Учебник. Москва:

ИНФРА- М, 2009. 704 с.
 59

97. Черняк Є. В. Зміна форми правління як мета конституційних

перетворень: порівняльно-правовий аспект. Актуальні проблеми
вітчизняної юриспруденції. Спецвипуск, ч. 2. 2017. С. 40-43.
98. Чечель О. М. Тип економічної системи як чинник економічної
політики держави. Державне будівництво. 2009. № 2. URL:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/DeBu_2009_2_29. (дата звернення: 29.06.2020).
99. Чиркин В.Є. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник.
4-е вид., Перераб. і доп. М.: Юристь, 2006. 669 с.
100. Шаповал В. Форма держави
в конституційному праві. Вісник
Конституційного суду України. 2003. № 2. С. 47-58.
101. Шаповал В. Форма державного правління як
конституційний modus vivendi сучасної держави. Право України. 2009.
№ 10. С. 38-56.
102. Шаповал В.Н. Сравнительное конституционное право. К.:
Княгиня Ольга, 2007. 416 с.