Країно 5 тема

1.Цивілізаційна теорія А. Тойнбі.

Тойнбі (Toynbee) Арнольд Джозеф (1889-1975) – видатний англійський історик та

соціолог. Народився в Лондоні в сім’ї літератора. Вчився в Оксфорді і Британській
археологічній школі. Приймав участь в археологічних експедиціях У Греції. Працював
у Британському Міністерстві іноземних справ і кореспондентом газети.

Був професором міжнародної історії в Лондонській економічній школі. Тойнбі

відрізняла велика працездатність і творча активність. Головна його праця створила
нову епоху в англійській соціології - 12-томне «Постижение истории» («A Study of
History», 1934-1961). Це цикл творів з найважливіших проблем розвитку культур,
релігій і суспільних формацій.

Саме як автор "A Study of Hіstory", фундаментальної праці, присвяченої генезисові,

ростові і розпаду культур і цивілізацій, Тойнбі і залишиться в історії гуманітарного
знання. Тойнбі ставив перед собою задачу збагнення діючих сил світової історії - тих
сил, що здатні як породити цивілізацію, так і знищити її. А в тому, що цивілізації
смертні, сумніватися на початку XX століття вже не приходилося. Перша світова війна
з її хімічною зброєю, підводною і повітряною війною, кулеметами і танками сьогодні -
після Хіросіми й Освенцима - здається нам чимось старомодним, і ми забуваємо, що
число жертв тієї війни обчислювалося мільйонами, і що вона мала для сучасників
воістину апокаліпсичний масштаб. Питання про генезис, розвиток і смерть культур
знаходив нову актуальність і особливу гостроту.

Тойнбі починає своє дослідження зі спроб визначення збагненного предметного поля

історичного дослідження, і приходить до висновку, що в такій якості не можуть бути
сприйняті національні держави. Розглядаючи історичний шлях Англії, Тойнбі
відзначає, що більшість подій національної історії країни, виявляється осягаються не у
відриві від історії країн, з якими Англія була зв'язана тисячею соціокультурних ниток;
а це означає, що елементарною одиницею аналізу для історика повинна бути сутність
більш високого порядку спільності, у яку й Англія, і країни, її навколишні, могли б
бути включені як структурні одиниці цілого. Таку сутність Тойнбі визначає як
"цивілізацію", а конкретно - як "цивілізацію християнського Заходу", або просто
"західну цивілізацію".

Однак очевидно, що західна цивілізація - ні єдина у світовій історії, ні перша в

ланцюзі своїх сестер. Посуваючи розглядові усю світову історію Тойнбі дійшов
висновку, що число цивілізацій, що існували на всьому її протязі, не таке вже і велике.
Він нараховує їх, всього 21 (а включаючи цивілізації-супутники і застиглі цивілізації -
37), і саме їх розглядає як основний структурний елемент світової історії,
термінологічну і методологічну основу для подальших міркувань.
Цивілізації існують як цілісні в соціокультурному відношенні й обмежені в просторі і
часі людські суспільства. Вони знаходяться між собою в досить складних відносинах.
Але що саме створює Цивілізацію? Як і чому вона виникає?

Для того, щоб зрозуміти Тойнбі, важливо пам’ятати, що він – релігійний мислитель. А
для релігійної, християнської свідомості, джерелом істини може буди як Розум, так і
Одкровення, найкращим є сполучення цих двох першооснов Істини. Саме тому у
творчості Тойнбі вигадливим образом переплелися методи строгого наукового
пізнання й елементи раціоналістичного інтуїтивізму. Історія є справою рук Творця,
здійснена через існування людини і людства, і в цьому змісті вона є вінцем
божественного Одкровення. Присутність Одкровення в історії вселяє християнському
мислителю деякий оптимізм: історія не позбавлена змісту, і людина повинна тільки
осягти його.

Тойнбі прагне до «постижения истории» – всієї історії в цілому, і тільки для цього
починає спробу дослідження її окремих частин, подібно лікареві, що досліджує окремі
органи хворого. Метою дослідження є спроба збагнення механізму соціогенезу,
механізму, що був би у високому ступені універсальний для всіх і кожної окремо
цивілізацій – а значить, і для всієї історії в цілому. При цьому Тойнбі не претендує на
те, що він зможе виявити універсальні сили соціогенезу. Він хоче усього лише осягти
механізм соціальної реалізації цих сил.

Трьома ключовими компонентами генезису цивілізацій, по Тойнбі, є універсальна

держава, всесвітня церква і рух племен. Наявність цих компонентів дозволяє говорити
про існування цивілізації. Однак цивілізації не виникають самі по собі; необхідна
особлива історична ситуація для того, щоб відбувся її розвиток. Подібну ситуацію
Тойнбі позначає як ситуацію "Вызова-и-Ответа". І якщо в наявності маються навіть усі
три базові компоненти генезису цивілізацій, але відсутній Виклик, то не буде і
Виклику тобто, розвитку цивілізації.

Елементарною "клітинкою" історії Т. вважає зіткнення Виклику, що ставить під

погрозу існування суспільства, і творчої Відповіді, що дається людьми. Виклик, у
метафізичному плані означаючий Божественний іспит людини, що дозволяє
реалізувати його волю, у своїх емпіричних проявах різноманітний: це може бути
погіршення природних умов, зовнішнє завоювання, поява в надрах суспільства
сторонніх соціальних сил, тиск "варварів" та ін. Відповідно, людський вибір, у
метафізичному змісті - вибір, що є між добром і злом, в емпіричному плані є творче
зусилля, покликане дозволити конкретну проблемну ситуацію.

Якщо в принциповому плані човниковий рух Виклику-і-Відповіді трансісторично й

утворить історію, то в конкретних умовах місця і часу удала Відповідь народжує
"локальну цивілізацію", що володіє неповторною своєрідністю. Автором Відповіді, по
Тойнбі, є не суспільство в цілому, а творча меншість, що за допомогою мімесису
(наслідування) прилучає інертну масу до нових соціальних цінностей.
Локальні цивілізації порівнюються одна з одною, що дозволяє за допомогою
порівняльного аналізу вивести емпірично обґрунтовані закономірності історії. За
генезисом цивілізації випливає фаза росту поступального руху, можливого завдяки
повторюваному чергуванню успішних Відповідей і всіх нових Викликів,
народжуваних зміною суспільства. Критеріями росту цивілізації Тойнбі вважає
процеси самовизначення (переорієнтації Викликів ззовні усередину суспільства,
знаходження їм неповторного вигляду) і диференціації (посилення внутрішньої
розмаїтості).

За ростом випливає фаза надламу, викликана деградацією еліти: творча меншість

вироджується в правлячу меншість, заклопотана лише збереженням власної влади,
заснованої вже не на добровільному підпорядкуванні, а на силі. Моральне відчуження
більшості розколює суспільство, що перестає бути гармонійною єдністю.

Для початку Тойнбі виходив з вчень німецького філософа Освальда Шпенглера (1880-
1936), який розглядав культури як ізольовані організми, що проходять 4 стадії – від
розквіту до занепаду. Тойнбі вніс в концепції Шпенглера ряд важливих корегувань.
Так, шпенглерівському поняттю про «сліпу долю», що царює в історії, Тойнбі
протипоставив релігійно-історичне поняття «Вызов-и-Ответ». Згідно Тойнбі, Вища
Божественна Реальність ставить перед культурами задачі само здійснення (Виклик)
через кризи, географічні фактори і т.д. Якщо культура дає правильну Відповідь, її
місія реалізується; в гіршому випадку вона приречена на занепад чи завмирає. Тойнбі
не вважав культури абсолютно ізольованими і бачив в релігії сполучний елемент.

Однак, на відміну від Шпенглера, Тойнбі не розглядає кожну культуру як

відособлений і замкнутий у собі організм. Навпаки, кожна локальна культура виступає
в нього як одна з безлічі ступіней на шляху реалізації людиною свого божественного
призначення. Але історичний шлях людини не є щось споконвічно визначене йому
ззовні, і Тойнбі прагне розкрити можливість альтернатив у розвитку культури.

Однак, полемізуючи зі шпенглерівским фаталізмом соціального старіння і смерті,

Тойнбі підкреслює, що цивілізація не є організм із жорстко заданим життєвим циклом.
Хід історії визначається творчим зусиллям людини, і поки еліта зберігає духовний
потенціал, цивілізація життєздатна.

Заслуга Тойнбі полягає в тому, що він розкрив діалогічну сутність розвитку культури
у своїй концепції "Виклику і Відповіді" (Див.: Тойнбі А. Дж. Постижение истории:
Збірник. М., 1991. С. 106-142).

Тойнбі починає з того, що відмовляється розглядати історію як реалізацію одного

фактора, що детермінує: «… Причина генезиса цивилизаций кроется не в
единственном факторе, а в комбинации нескольких; это не единственная сущность, а
отношение» (Там же. С. 107). Отже, історію творить відношення, але яке? Тойнбі
бачить в історії реалізацію божественного початку, що прагне до досконалості свого
культурно-історичного втілення, але зіштовхується при цьому з зовнішніми
перешкодами, з конфронтуючою зовнішньою необхідністю. Однак ці перешкоди
перетворюються для творця в умову прогресу. «… Функция «внешнего фактора»
заключается в том, чтобы превратить «внутренний творческий импульс» в постоянный
стимул, способствующий реализации потенциально возможных творческих вариаций»
(Там же. С. 108). Перешкода сприймається творчим початком як Виклик, Відповіддю
на який є новий акт культурно-історичного творення.

Тойнбі не дає цьому творчому початкові "наукового" імені, але фактично мова йде про
вільний дух, що здійснює себе в історії. Спосіб цього здійснення викладається Тойнбі
в термінах притчі про боротьбу Бога і Диявола. Диявол кидає Богові "Виклик", але
своїми підривними діями він лише виявляє слабкі сторони божественного утвору, тим
самим спонукуючи Бога до "Відповіді", тобто до нової творчості. «Дьявол обречен на
проигрыш (…) Зная, что Господь не отвергнет-, предложенного пари, Дьявол не
ведает, что Бог молчаливо и терпеливо ждет, что предложение будет сделано. Получив
возможность уничтожить одного из избранников Бога, Дьявол в своем ликовании не
замечает, что он тем самым дает Богу возможность совершить акт нового творения. И
таким образом божественная цель достигается с помощью Дьявола, но без его ведома»
(Там же. С. 109).

Однак яка ж роль самої людини, що є предметом суперечки Бога і Диявола?

Відповідаючи на це питання, Тойнбі схиляється до того, що людина і є та сама істота,
що несе в собі і "божественний " творчий початок, і "диявольське" прагнення до
руйнування.

Виклик - це така ситуація, при якій існування даного суспільства виявляється під
якоюсь загрозою. Виклик може бути всіляким. У ситуації Виклику виявилися
давньогрецькі міста - держави, що зштовхнулися з недостачею продуктів харчування в
зв'язку з ростом населення і скороченням родючих земель внаслідок ерозії.

Поліси відповіли на цей Виклик по-різному: одні (Коринф, Халкіда) почали

колонізацію варварських узбереж Середземномор'я; інші (Спарта) мілітаризували своє
життя і скорили сусідні (теж еллінські) землі; треті (Афіни) переорієнтували
споживання сільгоспродуктів на імпорт і приступили до форсованого розвитку
ремесел. Таким чином, на один Виклик було дано щонайменше три різних Відповіді,
що означали початок формування трьох принципово різних суспільств і культур.

Аналогічно, підвищенню Австрії, на думку Тойнбі, сприяло її протистояння з

Туреччиною, що робила її форпостом Європи. Розвиток цивілізацій Межиріччя в
Єгипті було Відповіддю на Виклик природи - періодичні і могутні розливи рік.
Наявність Виклику абсолютно обов'язкове для початку генезису нової цивілізації, і без
нього спонтанного розвитку цивілізації не відбувається.
Відзначимо, що цілком можлива ситуація, коли Виклик, запропонований природою
і/або людьми, залишиться без Відповіді. Це означає, що дане суспільство або
припиняє своє автономне існування, стаючи частиною іншого цілого, або гине зовсім,
не залишаючи про себе історичного сліду. Ми знаємо про цивілізації, наприклад
Межиріччя, багато чого - але хто знає, скільки народів кануло в Лету в цьому регіоні,
так і не зумівши дати свою Відповідь на постійний Виклик природи?

Який же механізм вироблення Відповіді? Завдяки яким стимулам нове рішуче

опановує старим, підкоряючи його собі і перетворюючи його? Тойнбі думав, що в
цьому контексті ключова роль належить творчій меншості, що створює Відповідь, а
також мімесису, соціальному наслідуванню, завдяки якому Відповідь стає надбанням
нетворчої більшості.

Причини мімесису можуть бути різними, але Відповідь неодмінно адекватна ситуації
Виклику. І якщо Виклик настільки значимий, що відчувається всім суспільством,
тобто, і його нетворчою більшістю, то стає очевидним, що творча меншість, що
знайшла Відповідь, краще адаптована до нової ситуації. Отже, цивілізації живуть і
ростуть доти, поки:

а) творча меншість здатна давати адекватні Відповіді на нові Виклики;

б) нетворча більшість має волю до продовження мімесису.

Отже, Виклик і Відповідь знаходяться у джерел цивілізацій. Немає ніякої вихідної для
всіх цивілізацій батьківської культури; усі цивілізації повинні були пройти всі етапи
історичного шляху культурогенезу. Розходження полягає лише в тім, наскільки
адекватна Відповідь була знайдена кожною культурою на пред'явлений їй Виклик.
Одні цивілізації змогли знайти в собі досить творчих сил - і сама ця сила, у підсумку,
виявляється новим імпульсом до культурного росту, що означає народження нового
суспільства, культури, цивілізації.

Але іноді Виклик виявляється занадто обтяжливим - і породжує лише уповільнену,

невпевнену Відповідь. Культура, що виробила таку Відповідь, перебуває в стані
застою, у кращому випадку - уповільненого розвитку. І, нарешті, занадто могутній
Виклик може залишитися без Відповіді, що означає крах даного суспільства і даної
цивілізації.

Отже, хід історії визначається співвідношенням Виклику і Відповіді, вічним

коливанням між Сциллою загибелі і Харибдою застою. «Вызов-и-Ответ» пронизують
історію всіх культур, вічно міняючи один одного. Тойнбі не прагне до пошуку
Універсального Ключа культурогенезу - він лише описує механізм цього генезису,
механізм, що кожна культура наповняє власним змістом.

Якщо відвернутися від образного стилю викладу, то концепція Тойнбі дає ключ до
розуміння творчої природи і можливої альтернативності культурно-історичного
процесу. Розвиток культури здійснюється як серія Відповідей, що даються творчим
людським духом на ті Виклики, що кидає йому природа, суспільство і внутрішня
нескінченність самої людини. При цьому завжди можливі різні варіанти розвитку,
тому що можливі різні Відповіді на той самий Виклик. В усвідомленні цієї
фундаментальної обставини і складається неминуще значення концепції Тойнбі.

Концепція Тойнбі, що уражала як грандіозністю задуму, так і непослідовністю його

виконання досить неоднозначно сприймалася як на Заході, так і в нашій країні. У нас
Тойнбі було прийнято лаяти як "представника буржуазної історії соціології, що прагне
переосмислити весь суспільно-історичний розвиток людства в дусі лжетеорії
круговороту локальних цивілізацій, спростованої марксистським навчанням". Західні
історики не могли пробачити Тойнбі недостатню строгість викладу, настільки
властиву його праці, а також мниму претензію на універсальність. Однак без
вдумливого аналізу "Постижение истории" Тойнбі духовна картина XX століття не
може бути зрозуміла. Його філософія історії не є бездоганною і - тим більше -
пророчою: Тойнбі усього лише показав, що історія відкрита для збагнення і що
людство здатне дати гідну Відповідь на Виклик світобудови».

2. С.Гантінгтон про цивілізаційні аспекти сучасного світового порядку.

ХАНТІНГТОН (Huntington), Самюель Філліпс (1927-2008) – видатний американський

політолог, один з найвпливовіших вчених і дослідників у політичній сфері у другій
половині ХХ – на початку ХХІ ст., президент Американської асоціації політичних
наук (1986-1987). Автор концепцій «хвиль демократизації» та «зіткнення цивілізацій».
Автор числених праць у галузі політичної модернізації, міжнародних відносин, теорії
демократії та ін. Основні праці: “Політичний порядок у суспільствах, що змінюються”
(1968); “Криза демократії” (1975); “Третя хвиля: Демократизація наприкінці ХХ
століття” (1991), “Зіткнення цивілізацій” (1996), “Хто ми?” (2004).

«Зіткнення цивілізацій і зміна світового порядку» (1996) – одна з найрезонансніших

політологічних робіт кінця ХХ ст. Книга написана на основі опублікованої в журналі
«Foreign Affairs» статті «Зіткнення цивілізацій?» (1993), а також повідомлення «Зміна
середовища безпеки та американських національних інтересів» (1992) для проекту
інституту ім. Дж. Оліна. Основним змістом книги є обґрунтування нової парадигми
світової політики в сучасному світі.

С. Хантінгтон відзначає багатополюсність та поліцивілізаційність сучасної глобальної

політики. На думку вченого, у світі після «холодної війни» найбільш важливими
відмінностями між людьми є вже не ідеологічні, політичні або економічні, а власне
культурні розходження. І хоча основними гравцями на полі світової політики
залишаються національні держави, у новому світовому порядку глобальна політика
постає перед нами саме як політика цивілізацій.
На думку Хантінгтона, світовий порядок у ХХІ ст. буде визначатися взаємодією
різних культур-цивілізацій, межі яких збігаються з межами ареалів поширення певних
мов і стилів життя. Цивілізацію Хантінгтон визначає як найвище культурне утворення,
що поєднує людей на основі самоідентифікації та спільності таких елементів
культури, як мова, релігія, звичаї тощо.

Поряд із західною цивілізацією, що поєднує культуру Північної Америки й Західної

Європи, вчений виділяє ще вісім цивілізацій: слов’яно-православну, буддистську,
японську, ісламську, індуську, латиноамериканську, африканську та сінську.

У новому світовому порядку лінії «культурних розломів» – меж між цивілізаціями –

стають тими найважливішими межами, уздовж яких і можливе виникнення основних
конфліктів у глобальній політиці, які Хантінгтон називає «зіткненням цивілізацій».

Після подій 11 вересня 2001 р. концепція С. Хантінгтона про поліцивілізаційний

конфліктний світ стала офіційною доктриною зовнішньої політики США. У новій
геополітичній ситуації початку ХХІ ст. виживання Заходу, за словами Хантінгтона,
безпосередньо залежить від того, чи сприймуть його жителі свою цивілізацію не як
універсальну, а як унікальну. Уникнути ж глобального «зіткнення цивілізацій» буде
можливим лише за умови, що всі світові лідери усвідомлять поліцивілізаційний
характер сучасної глобальної політики.

“Культура є силою, що одночасно і поєднує, і роз’єднує. Люди, розділені ідеологією,

але поєднані культурою, об’єднуються, як це зробили дві Німеччини, починають
робити дві Кореї та кілька Китаїв. Суспільства, поєднані ідеологією, але в силу
історичних обставин роз’єднані культурою, розпадаються, як це сталося з Радянським
Союзом, Югославією та Боснією, або входять у стан напруженості, як у випадку з
Україною, Нігерією, Суданом, Індією, Шрі-Ланкою та ін… ”

“Виникає світовий порядок, заснований на цивілізаціях: суспільства, що мають

культурні подібності, співробітничають одне з одним; спроби перенесення рис однієї
цивілізації до іншої виявляються марними; країни групуються навколо провідних або
стрижневих країн своїх цивілізацій. Культура та різні види культурної ідентифікації
(які на самому широкому рівні є ідентифікацією цивілізації) визначають моделі
згуртованості, дезінтеграції та конфлікту. Причини неможливості встановлення
демократії у більшій частині мусульманського світу в значній мірі криються в
ісламській культурі. Розвиток посткомуністичних суспільств Східної Європи та на
просторі колишнього Радянського Союзу зумовлюється цивілізаційною
ідентифікацією.”

“У світі після «холодної війни» глобальна політика вперше в історії стала

багатополюсною та мультіцивілізаційною. Суперництво наддержав змінилося
зіткненням цивілізацій. У цьому новому світі найбільш масштабні, важливі та
небезпечні конфлікти відбудуться не між соціальними класами, бідними та багатими, а
між народами різної культурної ідентифікації… Культурні співтовариства приходять
на зміну блокам часів «холодної війни», і лінії розламу між цивілізаціями стають
центральними лініями конфліктів у глобальній політиці. У новому світі центральним
фактором, що визначає симпатії та антипатії країни, стане культурна ідентичність.
Питання «На чиїй ви стороні?» змінилося більш принциповим : «Хто ви?» Кожна
країна повинна мати відповідь. Ця відповідь, культурна ідентичність країни, і визначає
її місце у світовій політиці, її друзів і ворогів…”

3. О. Тоффлер про три етапи у розвитку світової цивілізації.

Еволюція світу, на думку Е. Тоффлера, є хвилеподібною, причому вплив техніки на

суспільство також має хвилеподібний характер, а технологічні зміни визначають тип
суспільства і культури.

Тоффлер представляє логіку трьох хвиль.

Перша хвиля – "сільськогосподарська цивілізація". Основою життя суспільства першої

хвилі, інститутів культури, сім'ї, політики є земля, простий поділ праці, економіка
функціонує децентралізовано, і кожна громада виробляє більшу частку необхідного.
Суспільство першої хвилі використовувало, за образним виразом Е. Тоффлера,
"енергію живих батарей" – м'язову силу людини та тварини, а також енергію вітру,
Сонця та води.

Друга хвиля означала появу "індустріальної цивілізації", яка принесла з собою нові
інститути, відносини та цінності. Найбільш важливими ознаками другої хвилі
Тоффлер визнав процеси стандартизації, спеціалізації та синхронізації, концентрації,
максималізації (масовості), централізації виробництва. Друга хвиля почалася з
промислової революції (XVIII ст.). Численні різноманітні елементи утворили систему
масового виробництва, споживання, освіти, засоби масової інформації разом зі
спеціальними інститутами – школами, корпораціями та політичними партіями.
Змінилася навіть структура родини – від великої селянської родини, яка включала
кілька поколінь, до малої нуклеарної родини, характерної для індустріального
суспільства. Специфічною ознакою індустріального суспільства став поділ
економічної системи на виробництво і споживання. Індустріалізм зруйнував єдність
виробництва і споживання, характерну для аграрної цивілізації, відокремивши ці
структури економіки. Зрештою виробництво набуло характеру виробництва не для
себе, а для обміну, а сама економіка (суспільне господарство) стала ринковою.

Третя хвиля – "постіндустріальна цивілізація" – стала породженням нових технологій.

Вона усунула основну основну ознаку індустріальної цивілізації – стандартизацію.
Відхід від традиційного масового виробництва супроводжувався демасифікацією
ринків та споживання. Економіки країн третьої хвилі базуються на розумовій праці,
основним ресурсом стали нематеріальні активи, а некваліфіковані та неосвічені
робітники втрачали роботу. Навіть інститут родини втратив масовість: місце
неуклеарної родини з одним із батьків, пари що уклали другий шлюб, бездітні родини
тощо. Однорідність суспільства другої хвилі замінено різнорідністю
постіндустріальної цивілізації.

Отже, на зміну етиці споживання має прийти етика самообслуговування, що несе в

собі інші цінності й типи поведінки. В останній повага до людини залежить вже не від
наявного у неї капіталу, а від практичної віддачі в безпосередній її діяльності.
Внаслідок цього змінюється цінність не лише окремої людини, а й суспільства
загалом. Па думку Тоффлера, відбувається своєрідна «гуманізація» суспільства,
оскільки мірою того як знецінюється влада капіталу, зникає і притаманний
капіталізмові дух користолюбства.

Внаслідок цього виникають можливості для нового типу поведінки особи в сфері
виробництва, дозвілля, культури, освіти. Тоффлер присвятив окремий розділ
«майбутній особистості». Особистість майбутнього неможливо змальовувати в
термінах попередньої цивілізації. Адже йдеться про переворот в усьому внутрішньому
світі людини, який позначиться на її свідомості й підсвідомості.

Тому найзагальніша ідея Тофлера полягає в тому, що людство вступило на шлях

прискорення змін, а це радикальним чином вплине на весь комплекс життєзначущих
цінностей і орієнтирів.

4) «Занепад Європи» Освальда Шпенглера.

Освальд Шпенглер (1880–1936) – німецький філософ і культуролог, історик і

публіцист, представник філософії життя.

О. Шпенглер став всесвітньо відомим після сенсаційного успіху його головної пращ
"Занепад Європи" (1918–1922). Основний зміст цієї книги полягає у тому, що кожна
культура, наприклад, західноєвропейська, живе, підкоряючись особливим, лише для
неї характерним принципам і цінностям. Вона переживає періоди виникнення,
розквіту, старіння і загибелі. Історія ж у цілому являє собою співіснування і зміну
різних культур.

О. Шпенглер заперечував світовий прогрес, обстоюючи циклічність розвитку. Він

підкреслював, що свій метод запозичив у Гете, а сміливості ставити питання навчився
у Ніцше.

Основна ідея розуміння історії у О. Шпенглера полягає в тому, що він прирівнює світ
історії до світу природи. Всесвітня історія, за Шпенглером, – це ряд автономних
культур, кожна з яких формувалася цілком ізольовано, виробляючи свій неповторний
стиль. Поєднує їх лише органічний (біологічний) характер.

Культура тлумачиться ним як "організм", який, по-перше, має жорстку єдність і, по-
друге, відокремлений від інших, подібних йому "організмів". Єдиної загальнолюдської
культури немає і бути не може. Пересічний вік культури становить 1000 років, які
охоплюють ті самі чотири цикли, про які йшлося вище: весна (молодість), літо
(зростання), осінь (зрілість), зима (занепад). А далі – смерть без жодної можливості
відродження.

За Шпенглером, культура "народжується" в той момент, коли "Велика душа"

пробуджується зі спіритуального постійно дитинного людства, віддаляється і творить
свою форму із безформного та стає зв´язаною і смертною річчю із незв´язаного та
вичікуючого. Культура процвітає на терені точно означеного соціального і природного
середовища і, мов рослина, пов´язана з останнім. Культура вмирає, коли "Душа" вже
вичерпала всю суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, мистецтва, держав,
наук і повертається до "Прото-Душі".

В останньому циклі (зима-занепад) кожної культури постає її вульгарна форма, яку

Шпенглер називає цивілізацією. Характерною прикметою останньої є дегуманізація,
мілітаризація, технізація, бюрократизація. Західна культура саме тепер, на думку
Шпенглера, досягла цієї стадії.

Шпенглер нараховує вісім культур (цивілізацій): єгипетська, індійська, вавилонська,

китайська, "аполлонська", тобто греко-римська, "фаустівська", тобто
західноєвропейська, "магічна", тобто культура Візантії та арабів, і культура майя.

Отже, замість поділу історії на давню, середньовічну, новітню Шпенглер пропонує

свої вісім автономних, ізольованих культур та порівняльний метод, означений
терміном "гомологія", взятим з біології (адже всі культури (цивілізації) проходять той
же самий біологічний розвиток від народження до смерті).

Аналогічні форми різних культур (цивілізацій) треба вважати синхронними:

єгипетські піраміди є сучасниками готичних соборів; геометрія Евкліда подає руку
Дорійській колоні, а Александр Великий та Наполеон "живуть" в один і той самий час.
З іншого боку, давньогрецькі скульптори Поліклет та Фідій співзвучні й через те
синхронні із західноєвропейськими композиторами Бахом та Генделем, а Руссо,
Сократ і Будда постають сучасниками, бо кожен з них провіщав кінець своєї культури.

5. «Кінець історії» Френсіса Фукуями.

Фукуяма (Fukuyama), Френсіс (1952) – американський політолог, футуролог, автор

концепції “кінця історії”. Головна праця – “Кінець історії і остання людина” (1992).
Серед інших робіт: “Великий крах. Людська природа й відтворення соціального
порядку” (1999), “Наше постлюдське майбутнє. Наслідки біотехнологічної революції”
(2002); “Сильна держава: управління й світовий порядок у ХХІ столітті” (2004).

«Кінець історії та остання людина» (1992) – одна з найпопулярніших політичних

праць кінця ХХ ст. Книга написана на основі статті «Кінець історії?» (1989), у якій
Фукуяма стверджував, що «за останні роки у світі виник небувалий консенсус із
приводу легітимності ліберальної демократії як системи правління» (який
підсилювався поступовою поразкою конкуруючих ідеологій – фашизму, комунізму та
ін.).

Прагнучи спрогнозувати характер і напрямок розвитку сучасного світового

політичного процесу, Ф. Фукуяма стверджує, що поширення по всьому світу західних
(демократичних) цінностей і ліберальних принципів функціонування економіки
неминуче приведуть до формування ліберальної демократії, що являє собою «кінцевий
пункт ідеологічної еволюції людства».

Історія людства, за Фукуямою, закінчується разом із політичним протистоянням

періоду “холодної війни”, що давав найбільший імпульс розвитку цивілізації. Вчений
висуває модель повного домінування ліберальних цінностей, реалізація якої призведе
до «кінця історії» – закінчення періоду політичного та ідеологічного протистояння,
створення глобальної ліберально-демократичної цивілізації.

Терористична атака 11 вересня 2001 р. на вежі Всесвітнього торгового центру в Нью-

Йорку і будинок Пентагона у Вашингтоні, що забрала життя більше трьох тисяч
мирних людей, змусила вченого переосмислити основні положення своєї теорії, що
базувалася на ідеї неминучості демократичних перетворень у світі, і визнати, що,
незважаючи на досягнення Заходу й поразку комунізму та фашизму, світовий
розвиток зовсім не відповідає оптимістичному сценарію «кінця історії». У своїй
останній роботі «Америка на розпутті» (2006) Фукуяма підкреслює, що «кінець
історії» не означає неминучий транснаціональний рух до ліберальної демократії.
«Кінець історії», за Фукуямою, – це лише «розмова про модернізацію» (де ліберальна
демократія виступає одним із низки «побічних продуктів» процесу модернізації
політичних систем).

“Ліберальна демократія може представляти собою «кінцевий пункт ідеологічної

революції людства» і «остаточну форму правління в людському суспільстві», будучи
тим самим «кінцем історії». Це означає, що в той час, як більш ранні форми правління
характеризувалися невиправними дефектами та ірраціонально-стями, що зрештою
приводили до їх катастрофи, ліберальна демократія, як стверджується, позбавлена
таких фундаментальних внутрішніх протиріч. Хоча якісь сучасні країни можуть
зазнати невдачі в спробі досягти стабільної ліберальної демократії, а інші можуть
повернутися до більш примітивних форм правління, на кшталт теократії або
військової диктатури, але ідеал ліберальної демократії поліпшити не можна… Те, що,
на мою думку, підійшло до кінця, – це не послідовність подій, навіть подій серйозних і
великих, а Історія з великої букви – тобто історія, що розуміється як єдиний, логічно
послідовний еволюційний процес, що розглядається з урахуванням досвіду часів і
народів”