2.2. Онтологічний дуалізм. Р. Декарт.

Рене Декарт, засновник новоєвропейської філософії свідомості, який сформулював психофізичну

проблему, головний представник дуалізму.

У класичному вигляді психофізична проблема була сформульована французьким мислителем

XVII століття Рене Декартом.

Рене́ Дека́рт (31 березня 1596, 11 лютого 1650, Стокгольм)

французький філософ, фізик, фізіолог, математик, основоположник аналітичної геометрії. У
математиці Декарт запровадив декартову систему координат, дав поняття змінної величини
і функції. У фізиці він сформулював закон збереження кількості руху, запровадив
поняття імпульсу сили. Декарт — автор методу радикального сумніву
в філософії, механіцизму у фізиці, ввів у науковий обіг поняття рефлексу.

Декарт вважав, що світ складається з двох субстанцій: матеріальної і духовної. При цьому
основним атрибутом матерії є протяжність, а основним атрибутом духу - мислення.

З цієї точки зору, людина являє собою поєднання протяжного тіла і мислячого духу.

Така позиція стала відома як психофізичний дуалізм.

Психофізична проблема у постановці Декарта формулюється так: Як корелюють в людині її тіло і

дух? У сучасній філософії психофізична проблема визначається як питання про співвідношення
ментальних станів (наших думок, бажань, почуттів і т. п.) і фізичних станів мозку.

Існує два основних напрямки вирішення психофізичної проблеми - це дуалізм і монізм.

ДУАЛІЗМ

Перший, як ми бачили на прикладі Декарта, виходить з припущення про те, що свідомість володіє
особливою природою, принципово несвідомих до фізичної матеріальної реальності.

Існує кілька варіантів дуалізму. (основних 2 – класичний - дуалізм властивостей і Інтеракціонізм

НО про це буде нище.)

На думку Декарта , душа є мислячою субстанцією, її сутність проста й непротяжна. Р. Декарт

виводить це із свого постулату “Мислю, отже, існую” – відповідно, він вважає, що він –
субстанція, вся сутність, природа якої полягає в мисленні. Вона не має нічого спільного з тілом,
але сполучається з ним в єдиній точці – шишкоподібній залозі в центрі мозку. На противагу
мислячій субстанції, сутність матерії – в її протяжності.

Отже, дві форми буття є докорінно відмінними. Таким чином, зв'язок між ними має
випадковий характер і цілком залежить від волі Бога. Подібний спосіб вирішення проблеми
взаємодії тіла й свідомості дістав назву оказіоналізм.

Дуалізм - є онтологією двох незалежних, незвідних одне до одного начал

ТОБТО Дуалізм в філософії - це одночасно і протиставлення, і союз ідеалізму і
матеріалізму.
Це така думка, яке розглядає в людському світі прояв і боротьбу двох антагоністичних
один одному факторів, їх антагонізм утворює все те, що є в реальності. У цій
нерозривній парі існують суперечливі початку: Бог і створений ним світ; біле добро і
темне зло; таке ж протилежне біле і чорне, нарешті, властиві всьому живому світло і
темрява - саме це дуалізм в філософії
Метафізика двох буттєвих принципів - явище досить давнє і таке, що з'являлося в різних
формах.

Згадаймо, зокрема, зороастризм (добре і зле начало), гностицизм з маніхейством (добре,

духовне, і зле, матеріальне), індійську школу санкх'я (пуруша і пракриті), філософську систему
Р.Декарта (духовне і матеріальне).

При цьому концепція переваги розуму і його базовий пріоритет в основі наукового
пізнання і звичайного буття доводилася Декартом так: на світлі надто багато різних
явищ і творів, зміст яких осягнути не можна, це ускладнює життя, але зате дозволяє
виставляти сумніви з приводу того, що бачиться простим і ясним. З цього потрібно
вивести тезу, що сумніви будуть в усі часи і при будь-яких умовах.
Взагалі, мислити здатна лише людина, яка існує в реальності, а значить, здатність
мислення буде базою одночасно і буття, і наукового пізнання. Уміння мислити - це
функція людського розуму. З цього потрібно зробити висновок, що саме людський розум
буде головною першопричиною всього існуючого.

ОСНОВА БУТТЯ

При вивченні філософії людського буття Декарт шукав базове визначення, яке дало б
можливість визначити всі сторони цього терміна. В результаті тривалих роздумів він
виводить фактор філософської субстанції.

Субстанція (на його думку) - це те, що вміє існувати без сторонньої допомоги - тобто для
присутності субстанції не треба принципово нічого, крім існування її самої. Але цим
властивістю може мати у своєму розпорядженні тільки єдина субстанція. Саме її і
визначають як Бога. Він існує завжди, він незрозумілий для людини, всесильний і є
абсолютною основою всього існуючого.

Дуалізм в цьому відношенні показує свою подвійність не як слабкість, а, навпаки, як

сильну сторону концепції.

ВИРОБНИЧІ СУБСТАНЦІЇ

Дуалізм розглядався їм не тільки з матеріального боку, але і з ідеалістичною складовою.

Всемогутній Бог колись був творцем, що створив навколишній світ, який, як і Бог,
ділиться своєю сутністю на субстанції. Створені ним власні субстанції також в стані бути
самі по собі, незалежно від інших похідних. Автономні вони, лише торкаючись один
одного. А по відношенню до всемогутнього Бога - тільки похідні.

Концепція Декарта розділяє вторинні субстанції на наступні напрямки:

 матеріальні субстанції;
 духовні складові.
Надалі він виділяє ознаки обох напрямків існуючих субстанцій. Наприклад, для
матеріальних субстанцій це звичайне матеріальне тяжіння, для духовних ж - мислення.
Декарт дуалізм душі і тіла поєднує і розділяє одночасно.

У своїх роздумах вчений зазначає, що людина утворюється і з духовних, і зі звичайних

матеріальних субстанцій.

Ці роздуми підштовхують до ідеї дуалізму або подвійності природи людини. Декарт

вказує, що не існує особливої причини шукати непростий відповідь н про те, що може
бути першопричиною появи світу і людини: їх свідомість чи матерія.

Аргументи на користь дуалізму: (типу він дійсно існує)

Основний аргумент на користь дуалізму просто апелює до здорового глузду більшості людей.
Якщо запитати, що таке свідомість, то багато хто скаже, що це щось тотожне їх «Я», або душі, або
іншої подібної суті, але при цьому напевно відмовляться від ідеї, згідно з якою свідомість - це
просто мозок або його частину.

Деякі сучасні філософи порівнюють подібні інтуїції здорового глузду з переконанням у тому, що
Земля має плоску форму. Інтуїтивно це представляється очевидним, але наука давно довела
помилковість такої точки зору.

Більш сучасний аргумент на підтримку дуалізму полягає в тому, що ментальне і фізичне мають
дуже різні і, можливо, несумісні властивості. Ментальні події мають певне суб'єктивне якість, у
той час як фізичні події подібного якості не мають. Ми можемо відчувати певну біль, бачити
певний знайомий відтінок синього і т. п.

Теза дуалістів полягає в тому, що подібні речі не можуть бути зредуковані до чого-то фізичній. У
сучасній аналітичній філософії виділяються два основних види дуалізму.

Класичний субстанціональних дуалізм слідом за Декартом стверджує, що свідомість і матерія

існують повністю незалежно один від одного. Більш молода теорія, дуалізм властивостей,
вважає, що хоча існує лише одна субстанція або одна реальність (матеріальна), свідомість, тим не
менш, пов'язане з набором нередукованих до матеріальної реальності властивостей, які
емерджентним породжуються на основі матеріальних систем (мозку).

Інтеракціонізм. Інтераціоністскій дуалізм або просто інтеракціонізму - це різновид дуалізму, яка

сходить до концепції Декарта.

У XX столітті цю теорію захищали Карл Поппер і Джон Екклз.

Інтеракціонізму припускає, що ментальні стани, такі як думки і бажання, взаємодіють з фізичним

станом.

Класичний аргумент Декарта у підтримку інтеракціонізму можна сформулювати наступним

чином: ми маємо ясну і чітку ідею свідомості як мислячої речі, яка не протяжних в просторі, і
ми також маємо ясну і чітку ідею протяжного тіла.
Тому свідомість і тіло не можуть бути ідентичними, оскільки вони мають радикально різні
властивості. У той же час, очевидно, що наші ментальні стани (думки, бажання і т. п.)
каузальних(казуальний – це Який зумовлюється певною причиною; причинний.) впливають на наші
тіла і навпаки.

Коли дитина торкається до гарячого чайника (фізична подія), що заподіює йому біль (ментальне
подія), він вчиться бути обережним з подібними речами (ще одне ментальне подія) і так далі.
Головною передумовою аргументів Декарта є те, що «ясні і виразні ідеї» у нашій свідомості з
необхідністю є істинними. Більш того, наш розум повністю доступний нам (ми маємо так званий
привілейований доступ до власного свідомості).

Однак більшість сучасних філософів не вважають подібні погляди самоочевидними, особливо

після робіт Фрейда (який показав, що зовнішній спостерігач-психолог може зрозуміти несвідому
мотивацію людини краще, ніж він сам), П. Дюгема (філософ науки може розуміти методи
наукового відкриття краще, ніж сам вчений), Малиновського (антрополог може знати звички і
навички людини краще, ніж він сам), а також фахівців з теорії сприйняття.

Всі вони показали, що ідея привілейованого і ідеального доступу до нашого власним свідомості
є досить спірною.

Інші види дуалізму. Існує кілька інших форм дуалізму, які виникли як подальший розвиток ідей
Декарта.

• Теорія психофізичного паралелізму, згідно з якою свідомість і тіло, що мають різні онтологічні
статуси, не чинять каузальних впливу один на одного, але розвиваються паралельно, причому їх
взаємодія лише представляється нам. Цю теорію обстоював Лейбниць. Він стверджував, що між
ментальним і фізичним існує гармонія, підтримувана Богом (див. Попередньо встановлено
гармонія).

• Окказіоналізм, представлений французьким послідовником Декарта Мальбраншем, який

припускав, що відносини між фізичними подіями або між фізичними та ментальними подіями
насправді не є каузальних. З точки зору Мальбранша, причини в кожному конкретному випадку
пов'язані зі своїми наслідками за допомогою безпосереднього божественного втручання.

• Епіфеноменалізм, стверджує, що ментальні феномени не можуть бути джерелом каузальних

впливів. Фізичні події можуть впливати на інші фізичні події, а також на ментальні події, але
ментальні події не можуть казуально впливати на що-небудь, оскільки вони всього лише інертні
субпродукти (епіфеномени) фізичної реальності.

• Дуалізм властивостей, що припускає, що коли матерія організована певним способом (тобто

так, як організоване людське тіло), в ній виникають ментальні властивості.

ПРИНЦИП МИСЛЕННЯ

Людське мислення вчений робить основою всіх принципів загальної філософії і науки.
У базу людського життя і діяльності, існування і дії з цього часу поставлені не тільки такі
важливі цінності, як духовність - основа людини, але і безумовно безсмертна, націлена на
шлях до Бога людська душа.
Дуалізм в філософії став однією з перших і м'яких спроб відтіснитирелігійну складову в

філософії.

СПОСІБ РЕАЛІЗАЦІЇ

Р. Декарт вирішував проблему співвідношення реального і ідеального наступним

методом: в рамках нашого мислення є концепція Бога як абсолютно досконалої Істоти.
Але весь попередній досвід людей, що живуть говорить про те, що ми, люди, хоча і
розумні, але істоти все ж обмежені і далеко не досконалі. І виникає питання: "Як ця не
зовсім проста концепція отримала таке визнання і подальший розвиток?"

Декарт вважає єдино правильною думку, що сама по собі ця ідея була викликана людині
ззовні, а її автор, творець, і є всемогутній Бог, який і вклав в людський розум поняття
про самого себе як про абсолютно досконалу істота.

Таким чином, сам Бог робиться у Декарта певним гарантом розуміння в майбутньому
людиною світу і об'єктивності цього пізнання. Сліпе благоговіння перед всемогутнім
Богом випливає в більшу довіру до існуючого розуму. Таким чином у Декарта
проявляється віра в Бога.

ДУМАЮ ЦЕ НЕПОТРІБНЕ – АЛЕ ТАК НА ВСЯКИЙ ВИПАДОК РАПТом Джунь спитає

МЕТАФІЗИЧНІ РОЗМИСЛИ РЕНЕ ДЕКАРТА

Рене написав метафізичні розсмисли, в яких доводить існування Бога та реальну

відмінність між душею і тілом людини. (Декарт Р. Метафізичні розмисли. -
К., 2000. - С. 7-70.)

!Чесно я хз чи це він їх підсумував чи то вже зробили в історіографії – але в книжці пише що

їх ШІСТЬ

КОРОТКИЙ ВИКЛАД ЗМІСТУ ШЕСТИ НАСТУПНИХ “РОЗМИСЛІВ”:

1.- У “Першому розмислі” докази, завдяки яким ми маємо можливість сумніватися

стосовно всіх речей взагалі, а головне речей матеріальних, принаймні доти, доки не
матимемо інших наукових обґрунтувань, окрім тих, які мали донині.

2. – тут припускає, що речі, стосовно існування яких він має бодай найменший сумнів,
не існують зовсім, хоча тим часом усвідомлює, що абсолютно неможливо
заперечувати власне існування. Саме таке міркування водночас дуже корисне, бо в
такий спосіб воно легко відрізняє речі, які стосуються його, тобто речі, приналежні до
мислячої природи, від речей, приналежних до тіла.

Отже, перший і головний засновок, необхідний для пізнання безсмертя душі, — це ясне й
чітке поняття про неї, цілком відмінне від будь-якого існуючого поняття про тіло: власне,
це і було тут досягнуте.

3. - я пояснив досить розлого головний доказ, яким скористався, щоб довести

існування Бога. Прояснив у цих відповідях через порівняння з дуже досконалою
машиною, ідею якої надибуємо в розумі якогось робітника; а оскільки як об'єктивний вияв
ця ідея мусить мати якусь причину — чи то вміння робітника, чи то знання, набуті від
інших, то так само неможлива й ідея Бога, яка живе в нас і не може мати жодної власної
причини, крім самого Бога.

4. - У “Четвертому розмислі” я доводжу — все, що ми сприймаємо дуже ясно й чітко,

тобто істинне; і водночас пояснюю, в чому полягає суть помилки або брехні, усе це
необхідно знати як для підтвердження попередніх доказів, так і для ліпшого осмислення
наступних.

5. - У “П'ятому розмислі” — попри те що там пояснюється тілесна природа, а також

новими доказами доводиться існування.

6 - В “Шостому розмислі” я розрізняю здатність мислення й уяву, описую тут ознаки

цієї відмінності. Показую, в чому полягає справжня відмінність людської душі від тіла, й
водночас доводжу, що вони між собою так тісно поєднані й переплетені, аж утворюють
разом одне ціле.

Я виявляю тут усі помилки, які зумовлюються почуттями, й розповідаю про способи, як їх
уникнути. Нарешті наводжу всі докази, з яких можна зробити висновок про існування
матеріальних речей: не тому що вважаю ці докази дуже корисними, аби довести те, про
що вони свідчать, а саме, про існування певного світу, про те, що люди мають тіла та інші
подібні речі, в яких ніколи не сумнівалася жодна людина із здоровим глуздом, а тому що,
розглядаючи ці докази зблизька, розумієш, вони ані надто неспростовні, ані надто
очевидні, як ті, що приводять нас до пізнання Бога і нашої душі, отже, саме ці докази
найдостовірніші й найочевидніші, які тільки можуть виникнути в свідомості людського
духу.

Висновок. Рене Декарт у своїй філософії робив наголос на значення суб’єкта і його
прагнення до якомога більшої достовірності знання. Його метою в філософії є досягнення
безсумнівної істини так як в цій філософії вихідним пунктом є сумнів. У своїх працях Декарт
намагається довести існування всього, що існує поза самосвідомістю і йому це вдається
тільки через доведення буття Бога. Декартівська антропологія також ґрунтується на ідеї
дуалізму тілесної і духовної субстанцій. Людина містить у собі частини з обох світів. Їх
гармонію у людині Декарт намагався пояснити через вчення про життєві духи; які
забезпечують взаємодію тілесного з духовним.

2.3. Плюралізм буття в сучасній філософії

Плюралізм (лат. Pluralis – множинний) – це багатозначність, нелінійність, варіативність гіпотез,
визнання дечого багатоманітного: багато початків, багато світів, багато причин. У процесі
обговорення питання чи проблеми плюралізм допускає множинність поглядів, припущень, думок,
визнає альтернативу.

Як парадигму наукового мислення сутність плюралізму визначив Ф. Бекон у праці «Про принципи і
початки»: «плюралізм – думка тих, хто визнає багато принципів».
 ТОБТО - Плюралізм — філософське вчення, згідно з яким існує кілька
незалежних начал буття чи основ знання.

В історії філософської думки були спроби створення плюралістичних

філософських учень у строгому розумінні слова, тобто таких, які в
основі світорозуміння виділяють понад дві субстанції. Сам термін
«плюралізм» для визначення філософських вчень, що обгрунтовують
погляд, відповідно до якого існує більше двох першооснов або первинних
начал буття, уперше запроваджено німецьким філософом Християном
Вольфом [1679–1754].

Загальновідомо, сьогодні плюралізм є однією з головних характеристик і

гасел різних філософських шкіл і ідеологічних концепцій.

ТОЖ, Поступово, в ХХ столітті, у філософській, соціологічній літературі і загалом в

суспільно-політичній сфері термін «плюралізм» набуває широкого вжитку.

У сучасній зарубіжній політичній філософії та соціології йдеться про такі види

плюралізму:

– онтологічний: визнає існування множинності незалежних одне від одного

першоначал і прагне «замаскувати» суперечки між матеріалізмом та ідеалізмом;

– гносеологічний: утверджує рівноправ'я багатьох істин відносно одного й того само

явища та заперечує існування об'єктивної істини;

– методологічний: відкидає єдину, і передусім, діалектико-матеріалістичну

методологію, що забезпечує пізнання об'єктивних законів розвитку природи,
суспільства й орієнтується на будь-які рівноцінні методи пізнання;

– соціологічний: відкидає існування єдиного критерію домінуючої рушійної сили

суспільного розвитку;

– аксиологічний (ціннісний): відкидає наявність єдиного критерію оцінки людських

цінностей і визнає рівноправне існування різноманітних цінностей у суспільстві;

– логічний: утверджує визнання вибірковості в процесі вибору тієї або іншої системи
логіки;

– етичний: передбачає визнання цінності вільної творчої діяльності [5, с. 15–27].

Концепція плюралізму в минулому столітті мала великий вплив на цілу низку

філософсько-світоглядних напрямів: прагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізм та
інші ірраціональні течії.

В кінці ХІХ-ХХ ст. плюралізм поширювався і розвивався як в андоцентричних

філософських концепціях, абсолютизуючи унікальність особистого досвіду (персоналізм,
екзистенціалізм), так і в епістемології (прагматизм Вільяма Джеймса, філософія науки
Карла Поппера, і , особливо, теоретичний плюралізм Пауля Фейєрабенда).

1. Персоналізм. Осередок інтересу персоналістів - особистість у її відношенні до Бога

і до інших особистостей; ресурси свободи та творчості; проблеми комунікації.
Особистість перетворюється на фундаментальну онтологічну категорію, основний прояв
буття, в якому вольова активність, діяльність поєднується з безперервністю існування.
Тому особистість і її досвід суть єдина реальність, - стверджує представник раннього
покоління американських персоналістів Боун (див. «Personalism», Boston, 1908, p. 107).
Але витоки особистості кореняться не в ній самій, а в нескінченному єдиному початку,
Бога і є достатньою підставою будь-якої активності.

2. Екзистенціалізм. Екзистенціалізм (фр. existentialisme від лат. Exsistentia - існування),

філософія існування - напрям у філософії XX століття, акцентують свою увагу на
унікальності ірраціонального буття людини.
Екзистенціалізм розвивався паралельно спорідненим напрямками персоналізму та
філософської антропології, від яких він відрізняється насамперед ідеєю подолання (а не
розкриття) людиною власної сутності і великим акцентом на глибині емоційної природи.
У чистому вигляді екзистенціалізм як філософський напрямок ніколи не існував.
Суперечливість цього терміна виходить з самого змісту «екзистенції», так як вона за
визначенням індивідуальна і неповторна, означає переживання окремо взятого індивіда,
несхожого ні на кого. Певним аналогом «екзистенції» можна вважати «душу» людини.
Ця суперечливість є причиною того, що практично ніхто з мислителів, які зараховують до
екзистенціалізму, не був у дійсності філософ-екзистенціаліст. Єдиним, хто чітко
висловлював свою приналежність до цього напрямку, був Жан-Поль Сартр. Його позиція
була позначена в доповіді «Екзистенціалізм - це гуманізм», де він і зробив спробу
узагальнити екзистенціалістські устремління окремих мислителів початку XX століття.
3. Прагматизм Вільяма Джеймса. У силу своєї націленості на конкретність досвіду
прагматизм Джеймса не прив'язується до яких-небудь особливим результатами або
системам світу, а є продуктивним методом. Для порівняння поглядів або теорій треба
подивитися, як будуть відрізнятися між собою одержувані з них висновки. Якщо
практичні наслідки не будуть дійсно різні, то і відповідні подання принципово не
розрізняються. Будь-які поняття і наукові закони являють собою корисні інструменти в
боротьбі за існування, що обираються з міркувань зручності. Саме прагматизм дозволяє
подолати догматичні претензії на остаточну істину.

4. Філософія науки Карла Поппера. Карл Поппер вивчав відносини між конкуруючими і
що змінюють один одного науковими теоріями. * В процесі розвитку знання зростає
глибина і складність розв'язуваних проблем, але ця складність залежить від самого рівня
науки на певному часовому етапі її розвитку. * Перехід від однієї теорії до іншої не
висловлює ніякого накопичення знання (нова теорія складається з нових проблем, що
породжуються нею). * Метою науки є досягнення високоінформативної змісту.

5. Пауль Фейерабенд. Позиція Фейєрабенда вважається у філософському співтоваристві

досить радикальною, оскільки вона передбачає, що філософія не може успішно описати
науку в цілому, як не може вона і розробити метод відділення наукових праць від
ненаукових сутностей, таких, як міфи. Вона також припускає, що розроблений і
рекомендований філософами «загальний курс» розвитку науки повинен бути відкинутий
вченими, якщо це необхідно для подальшого прогресу.