Практичне заняття

План

1. Проблемно-пошукові завдання та вправи

1. Кому з філософів нового часу належить висловлювання «Поверхнева філософія схиляє
до безбожництва, глибини ж філософії навертають розум людей до релігії»?
2. Що Томас Гоббс вважав природними законами існування людей, незмінними і вічними?
3. Назвіть чотири способи досягнення мудрості або істинного знання за Р. Декартом.
4. Першопричина руху за Декартом: а) матеріальна; б) Бог; в) невідома; г) матеріальна та
ідеальна водночас.
5. У чому полягає велич людини за Б. Паскалем?
6. Кому з філософів Нового часу належать роздуми про сутність та існування Бога, зведені
до висновку: «У Бога сутність не відрізняється від існування»?
7. На яких засадах ґрунтувалися афоризми Ф. Бекона: «Знання — це сила», «Знання — це
влада»?
8. Вчення про монади як сукупність великої кількості субстанцій створив: а) Т. Гоббс; б) Ф.
Бекон; в) Р. Декарт; г) Г. В. Лейбніц.
2. Проблемно-пошукові завдання та вправи до теми "Німецька класична філософія"
1. Доведіть особливість натурфілософії Шеллінга.
2. Що допомогло К. Марксу відкрити нові перспективи для матеріалістичної інтерпретації
проблем історії та культури?
3. Окресліть, в якому напрямі розвивали свої філософські ідеї І. Г. Фіхте та Ф. Шеллінг?
4. Окресліть основні складові філософської системи Г. Гегеля.

Відповіді:

I. 1. Висловлювання належить англійському філософу Френсісу Бекону.

2. Гоббс розглядав свободу як основу природного права, яке він визначав як «свободу
кожної людини використовувати свої власні сили на свій розсуд для збереження своєї
власної природи, тобто власного життя, і, відповідно, свободу робити все те, що на її
думку і розуміння є найбільш придатним для цього».
3. Пізнання самоочевидних істин; чуттєвий досвід; знання, отримане в результаті
спілкування з іншими людьми; читання книг.
4. б) Бог
5. Велич людини – в його здатності мислити. Вся наша гідність – в здатності мислити.
Лише думка підносить нас, а не простір і час, в яких ми – ніщо.
6. Декарту
7. На засаді того, що знання, на думку філософа, має забезпечити людині владу над
природою і слугувати суспільству. Наука тут розуміється в суто практичному сенсі – як
засіб, а не самоціль . Так вимальовується базове ідеологічне (в значенні – системи ідей)
ставлення до освіти як до однієї з провідних галузей діяльності, яка дає людині цю силу, і
ця сила є то більшою, що більше практичної значущості вона має. Призначення освіти –
ввести раціональні основи у природну стихію людини, «охопити пристрасті і пороки
розумними основами, забезпечити свідому лінію поведінки людини». А цінність знання є,
за Беконом, суспільною потребою.
8. г) Г.В. Лейбніц
 II. 1. Фрідріх Шеллінг формулює три принципи натурфілософії:
 по-перше, природа матерія єдина. В ній немає абсолютних якісних різниць, які раніше
називали різноманітними субстанціями або першоелементами, що не розкладаються, і якими
із давніх-давен звикли вважати повітря, воду, вогонь;
 по-друге, природа розвивається і змінюється. Природа не тільки продукт, а є
продуктивність, абсолютна діяльність. Ступені розвитку природи це її потенції (можливості);
 по-третє, в основі вчення про природу лежить принцип загальної подвійності. Життя є
єдність двох процесів розпаду і відновлення речовин. Подвійність у кожному живому тілі
постійно підтримує оновлення матерії. Зрозуміло ж, природа (матерія) для Фрідріха Шеллінга
це єдине ціле, що розвиває подвійність і є джерелом постійного оновлення. Природа, основа
всього існуючого, є «велика філософська таємниця».
Іншими словами, для Шеллінга, як і для Канта, Фіхте, предмет філософії суть творчого
діяльного початку в світі. Фрідріх Шеллінг говорить, що природа здійснює у розвитку коло її
розвиток є одночасно і пізнання природою самої себе. Природа повертає до себе в людському
розумі інтелігентність. «Розумні людські встановлення», насамперед «правовий порядок»,
називає другою природою. Свій же завершений вислів продуктивна сила природи знаходить у
художній творчості. Художня творчість мистецтво вище науки і філософії.

Шеллінг, так саме як і Кант, знаходить тільки одну сферу перемоги духа над природою: розуму
над самим собою сферу релігійних цінностей. Чим ближче Кант і Шеллінг підходили до
розумного визначення волі як сфери надприродної, особливого життя людини, тим глибше
виявлявся розрив між природним і розумно-вільним, між розумом і його релігійно-етичним
втіленням.

2.  Попередні представники цієї течії — французькі матеріалісти і Фейербах — виходили з

природи (матерії) і пояснювали людину (сферу культури) через природу. Така позиція, як
відомо, називається натуралізмом. Маркс зробив спробу матеріалістичного тлумачення
людини не як природної, а як практичної і, отже, культурно-історичної істоти. Взявши
практику (працю) за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи для
матеріалістичного витлумачення проблем історії та культури, особи і свободи, практичної
діяльності й пізнання.
3. Фіхте особливо наполягав на тому, що ретельно фіксована конструктивна діяльність
розумового Я відкриває шлях до значного підвищення достовірності та ефективності
наукової теорії (і в тому він мав рацію). Щодо людини, то Фіхте вважав діяльність її
першим і основним визначенням: "Діяти! Діяти! — ось для чого ми існуємо". Відповідно
особливою цінністю стає свобода: "Істинною метою людського роду... є не розуміння
буття, а розумне становлення через свободу".
Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінґ (1775—1854), поділяючи думки Канта й Фіхте, по-
своєму змінив в ідеях останнього змістові акценти. Шеллінґ вважав, що вихідним пунктом
для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює. Будь-які кроки
такого самоусвідомлення постають як єдність, тотожність об'єкта та суб'єкта. Останні
завжди співвідносні; сказавши "об'єкт", ми неодмінно маємо на увазі, що таким він є для
когось, тобто для суб'єкта, і навпаки. Водночас вони є сторонами розуму, що усвідомлює
себе, який лише один може бути початком як знання, так і реальності. Отже, такий розум є
єдністю дії та споглядання.
 Й.Г.Фіхте та Ф.В.Й.Шеллінґ розвинули ідеї І.Канта в напрямі зближення форм
інтелектуальної активності та форм буття, наполягаючи на їх генетичному зв'язку аж до
повного ототожнення.
4. Гегель поділяє свою логіку на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та
на суб'єктивну логіку — вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку,
хоч цей поділ і носить умовний характер). Вся логіка, за його думкою, має об'єктивне
значення, збігається з наукою про речі, що осягаються в думках.

Гегелівська ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза —

антитеза — синтез. Кожна логічна категорія, як і кожний розділ всього курсу логіки, як і
кожна частина філософської системи, в цілому розвиваються тріадичним порядком:
буття — сутність — поняття, чутливість — розсудок — розум, одиничне-особливе-
всезагальне… Тріадичність самодіяльності поняття — це принцип гегелівської філософії,
випливає з його діалектичного методу. Діалектичний синтез протилежностей здійснюється
або підкоренням протилежних сторін, категорій третьою, вищою (причина — дія —
взаємодія), або встановленням субординації (співпорядкування).

Гегель відрізняв два підрівні діалектичної логіки: розсудкову діалектику, яка здатна звести
разом і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їх
взаємопереходи, та розумну діалектику, що вміє це зробити. Розвиток останньої є
найбільшим історичним досягненням Гегеля.