Відповіді на запитання

1. У чому полягає гуманістичний зміст категорійного імперативу І. Канта?

2. Які, за Гегелем, основні етапи розвитку абсолютної ідеї?
3. Чому філософія Л. Фейербаха називається антропо¬логічною?
4. Які проблеми моралі є у філософії І. Канта?
5. В чому сутність філософської концепції творчості Шеллінга?
6. Які ви знаєте основні аспекти розуміння субстанції за Г. Гегелем?
7. Що таке предмет і «річ в собі» у філософії І. Канта? Як вони співвідносяться?

1. У його основі лежать просторово-часові схеми дії. Результат досвіду–предметний зміст

нашого пізнання, побудований категоріями розсудку. За Кантом, існує ще один рівень
роботи інтелекту–розум. Він оперує ідеями, які і визначають спосіб упорядкування
категорій розсудку. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя і буття: що є Бог, чи
існують безсмертя душі та свобода волі. Ідеї не стосуються досвіду, бо виходять далеко
за його межі. За Кантом, тут ми спираємось лише на віру. Звідси випливає знаменита теза
І.Канта: "Мені довелося обмежити розум, щоб звільнити місце для віри". До надбань
філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері
моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх. розумів як суверенних чинників
свідомого вибору поведінки. Звідси випливає, що кожен окремий розум повинен у
прийнятті рішень діяти як усезагальний розум. На цій основі формулюється кантівський
"категоричний імператив" ("остаточне повеління"): «Чини завжди так, щоб максима (тобто
вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всезагального закону». Це
означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість
такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що, де йдеться
про мистецький смак людини, не діють закони логічного обгрунтування. Тому естетичні
сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як
ціннісні, оцінні.

2. 1) До виникнення природи і людини, коли Абсолютна ідея знаходиться поза часом і

простором у стихії чистого розуму, і виступає як система категорій і понять. Ці категорії є
ступені розвитку ідеї, вони змістовні самі по собі і тому становлять сутність речей;
2) Другий етап саморозвитку - природа. Природу Гегель називає інобуттям; Абсолютної
ідеї. Створюючи природу, Абсолютна ідея визначає себе і тим самим відчужується від
своєї істинної сутності, постаючи у вигляді кінцевих чуттєвих, тілесних одиничностей;
3) Третій етап розвитку Абсолютної ідеї - абсолютний дух. На цьому етапі Абсолютна ідея
залишає природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення
(самопізнання ідеї).

3. Свою філософію Фейербах називав антропологізмом, оскільки людина проголошується

основним предметом філософії. Сутність людини, за Фейербахом, - це сама людина,
конкретний індивід. Виходячи з такого розуміння, Фейербах ставить такі важливі для
кожної людини запитання: що таке життя, щастя, любов, смерть, надія? Основний,
вихідний пункт і кінцева мета пошуків відповідей - цілісна, реальна людина. Ключова для
Фейербаха формула людська природа; об’єднує і природу, і людину. Таким чином,
людська природа тлумачиться ним переважно як біологічна. Окремий індивід для нього є
не історично-духовним утворенням, як у Гегеля, а ланкою у розвитку людського розвитку.
4. Цікавим та своєрідним є трактування Іммануїлом Кантом поняття щастя. В його етиці
поняття загального морального закону, тобто категоричного імперативу, виступає як
існуюче поряд з щастям. Вони взаємодоповнюють одне одного. Людина має бути
щасливою, тому що вона повинна бути нею. Щастя означає отримувати задоволення від
виконаного обов’язку.
Насамперед центральним поняттям в основі кантіанської етики виступає поняття моралі
та моральності. Основою в діяльності людини має стати всезагальний людський
моральний обов’язок – категоричний імператив, який є обов’язковим внутрішнім стержнем
кожного індивіда. Проте, нажаль, ідеї Канта, хоча є глобальними та морально вірними, є
утопічними та не здатними для повноцінного функціонування в сучасному суспільстві.

5. Центральною ідеєю Шеллінга, яка уможливила йому побудувати систему

"філософії природи" і систему "трансцендентального ідеалізму", є ідея "абсолютного
розуму, в якому суб'єктивне і об'єктивне — неподільні". З погляду Шеллінга, "абсолютним
може бути лише самопізнання безумовної тотожності".

6. Гегель сформулював також основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних

змін у якісні і, навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення
заперечення.

Аналізуючи поняття кількості та якості, Гегель показує, що зміни буття є не лише

переходом однієї величини в іншу, а й переходом якісного в кількісне і, навпаки.
Досліджуючи зростання якісності у кількісних категоріях, Гегель приходить до категорії
міри, яка поєднує кількість та якість у єдність, синтезує їх у вищій єдності.

Це відбувається таким чином: розвиток якості приводить до збільшення, зростання

кількісних характеристик, які в свою чергу сприяють інтенсифікації якості. Але цей процес
розвивається до певних меж, які визначаються категорією "міра". Коли ці межі
порушуються, відбувається стрибок, тобто розрив поступовості у розвитку. Завдяки
стрибку виникає нова якість і відповідні їй кількісні визначення. Міра, на думку Гегеля, як
синтез кількості є завершенним буттям.

7. РІЧ У СОБІ - філософське поняття, за допомогою якого мислиться річ сама по собі,
як вона існує об'єктивно, поза й незалежно від форм суб'єктивного її сприйняття в
людській діяльності й пізнанні; одне з найскладніших і найсуперечливіших, та разом із
тим, ключових понять категоріальної структури "критичної" філософії Канта, одна з
опор усієї її гносеологічної конструкції, співвідносне з поняттями: "річ для нас", явище.

Завдяки йому Канту вдалося чітко вказати на джерело відчуттів, змісту знання, і збудника
апріорних форм споглядання й мислення; довести принципову неспроможність
метафізичних претензій на позадосвідне знання та здійснити ґрунтовну критику
метафізики ХУІІ-ХУІІІ ст.; наголосити на нескінченності та суперечливості пізнавального
процесу; віднайти важливу ланку між теоретичним і практичним розумом, теоретичною й
практичною філософією; чітко виокремити та окреслити ті сфери людської
життєдіяльності, які виходять за межі наукового знання (мораль, релігія, мистецтво);
побудувати фундаментальну, вражаючу своєю докладністю, вишуканістю й довершеністю,
теорію ідеалів (гносеологічного, морального, естетичного).