ЗАПОРІЗЬКА СІЧ – КОЗАЦЬКА ПРОТОДЕРЖАВА.

1. Виникнення та еволюція українського козацтва: соціальні передумови,

джерела та причини виникнення; характерні риси та особливості
українського козацтва.

2. Запорізька Січ – християнська козацька республіка

а) територія та військово-адміністративний устрій;
б) козацьке самоврядування: органи влади, правова система

3. П. Конашевич – Сагайдачний та його роль у перетворенні козацтва в

політичну силу з державницькими ідеями.

4. Культурний феномен українського козацтва :

а) традиції, звичаї, побут, заняття;
б) освіта, архітектура, музика, живопис.
 1. Виникнення та еволюція українського козацтва: соціальні передумови,
джерела та причини виникнення; характерні риси та особливості
українського козацтва.

1.Виникнення українського козацтва

  Поява козаків на українських землях спостерігається наприкінці ХV ст. під впливом

серйозних причини. По-перше, цього вимагала необхідність протистояти постійній
загрозі з боку татар, які регулярно, по декілька разів на рік здійснювали набіги на
українські землі, грабували та руйнували їх і, найголовніше, брали ясир, тобто тисячами
забирали молодих і здорових юнаків і дівчат для продажу на рабському ринку у Кафі 
(Крим). По-друге, потрібно мати на увазі посилення пригнічення з боку Польщі, яке
проявлялося після утворення Речі Посполитої у політичній, економічній і релігійній
сферах. В таких умовах українські селяни і козаки прагнули переселитися на вільні
запорозькі землі. По-третє, українському народу, який нещодавно мав свою велику і
розвинуту державу Київську Русь, важко було погодитись на бездержавне і пригнічене
становище. Названі обставини сприяли виникненню такої соціально-політичної і воєнної
потуги, як українське козацтво. 

 Отже, українське козацтво – це воєнізована частина українського суспільства, яка

спочатку боролася проти татар, а згодом очолила національно-визвольну боротьбу
українців за свободу і відновлення національної державності. Воно мало три різні форми.
Основна з них – це запорозьке, низове, вільне козацтво, що розташувалось у пониззі
Дніпра. Реєстрове козацтво було на службі у короля і одержувало за це заробітну платню
за спеціальним списком (реєстром). Незважаючи на службу королю, реєстрові козаки не
відмовлялися від своєї рідної віри і мови та неодноразово спільно із запорожцями
виступали проти польської шляхти. В деяких прикордонних містах ще
існувало городове козацтво, яке охороняло населення від татарських набігів.

      Головним осередком козаччини стає фортеця Запорозька Січ, яку розпочали будувати

у 1554 р. на дніпровському острові Мала Хортиця. У її розбудові брав участь один з
перших козацьких гетьманів Дмитро Вишневецький (Байда). Згодом виникає розгалужена
організація козацтва, що діяла на засадах військової демократії: козаки і козацька рада
вільно обирали представників своєї влади – гетьмана, старшину, отаманів, які вже були їм
підзвітними. Існувала рівність всіх громадян Гетьмáнщини, було вільне володіння землею,
на сторожі якої стояло козацьке судочинство (кріпацтва не було). Сучасні історики
наголошують, що козацький демократизм продовжував аналогічні традиції Київської
Русі і багато в чому навіть випереджав політичну практику європейських країн. Отже,
Запорозька Січ з самого початку була цікавим зразком демократичного державного
утворення. Невипадково український історик М.Костомаров називав її «козацькою
християнською республікою».

З часом кількість реєстрових козаків зростала: 1590 р. їх налічувалося 1 тис. осіб, 1625
р. — 6 тис, а 1631 р. — вже 8 тис. Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625
р. мало шість полків — Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський,
Переяславський, Чигиринський. Серйозним ударом по реєстровцям і по всій козацькій
верстві була «Ординація війська Запорозького реєстрового» (1638), яка зменшила
кількість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва.

На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове

(городове) козацтво — заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній
службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво — козаки, які проживали в
пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове
козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і не маючи офіційно
визначеного статусу вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте,
незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце
в становій ієрархії Речі Посполитої.

Отже, протягом XV—XVI ст. в суспільстві формується нова соціальна верства —

козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що
небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для
формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у
попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення людей до
самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу
були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.;
посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту;
зростання зовнішньої загрози з боку турків та татар.
 2. Запорізька Січ – християнська козацька республіка
А) територія та військово-адміністративний устрій;
Б) козацьке самоврядування: органи влади, правова система

Зародком нової української державності — козацької — стала Запорозька Січ. її

демократичний характер пояснюється тим, що Запорозьку Січ створив сам народ для
подолання загрози знищення; козакам були потрібні злагода й порозуміння.

Козацька Січ мала надійні укріплення. її оточували глибокі рови і високі земляні вали з
гарматами, вежами з бійницями, де постійно чергували озброєні козаки.

Запорозькій Січі були притаманні ознаки республіки: власна територія, система

виборних органів влади, правові звичаї, військо. Вищим законодавчим,
адміністративним та судовим органом Січі була Січова Рада. Її рішення вважалися
думкою всього війська і були обов'язковими для виконання. Рада розглядала
найважливіші питання внутрішньої політики: проводила розподіл земель, угідь та
рибних ловищ, судила за тяжкі злочини. Загальна (військова) рада проходила на Січі 2
— З рази на рік (1 січня, після Великодня, 1 жовтня). На Радах обирали козацький
уряд (схема 2).

Уряд Запорізької Січі

Гетьман або
кошовий отаман Обозний, пушкар

- Затверджував Писар Осавул - Очолював

Військовий суддя
судові вироки артилерію
- Очолював - Організовував
- Вершив вищий суд
- Очолював канцелярію охорону Січі - Керували
дипломатичні побудовою табору в
- Виконував
переговори - Складав і - Підтримував поході
обовґязки отамана
підписував дисципліну й
за його відсутністю
- Мав вищу документи порядок у війську - Займалися обліком
військово- і комплектуванням
адміністративну війська
владу

Хоча в руках козацької старшини були зосереджені влада й багатство, у Запорозькій

Січі не було кріпацтва. Існувала формальна рівність між козаками, які могли
користуватися землею, угіддями, брати участь у загальновійськових радах, обирати
старшину.

В адміністративно-територіальному відношенні Запорозька Січ поділялася на паланки

(округи) на чолі з полковниками. Умови прийому до Січі передбачали вірність
православ'ю, уміння володіти зброєю, дотримання традицій товариства, відсутність
родини. Жінок у Січ не допускали. Одружені козаки жили в прикордонних із Січчю
районах — зимівниках. Символом влади військової старшини були прапор, булава,
печатка, бунчук, литаври, пірнач. Усі разом вони складали клейноди, тобто військові
відзнаки та символи влади. До прапора козаки ставилися як до святині. Козацький стяг
був червоного (малинового) кольору, на одному боці якого було зображено Святого
Архангела Михаїла (білим кольором), на іншому — хрест. Символом влади була
військова печатка з гербом Січі — козак з рушницею на плечі, із шаблею та списом,
устромленим у землю.

Запорозька Січ посіла гідне місце в історії України XVII—XVIII ст. «Славне
Запорожжя» стало місцем, де селяни та бідні городяни знаходили притулок від
феодального та національного гніту. Січ залишалася оплотом волелюбності українців,
звідси розходилися хвилі народних повстань проти панування шляхетської Польщі,
проти ненависного кріпацтва. Запорозька Січ була політичним центром українського
народу. її місце в суспільно-політичному житті України було ключовим, що давало
підставу називати українців «нацією козаків», а Січ — за демократичні порядки —
козацькою республікою.
 3. П. Конашевич – Сагайдачний та його роль у перетворенні козацтва в
політичну силу з державницькими ідеями.

У 1601 році прибув на Запорізьку Січ. У козацьких походах на Молдавію, Лівонію

виявив себе як хоробрий та умілий воїн. Він швидко завоював авторитет серед
запорожців. Під проводом Сагайдачного козаки здійснили успішні походи проти
Туреччини і Кримського ханства. Особливого розголосу в Європі лицарська
звитяга українських козаків набуває після здобуття ними у 1614 році турецької
фортеці Синоп, а згодом і Кафи – величезного невільницького ринку в Криму.
Козаки розбили 14 тисяч мусульман, потопили багато турецьких галер,
визволивши тисячі українських бранців.

Сагайдачний усвідомлював необхідність боротьби й проти Речі Посполитої, але

діяв дипломатично, використовуючи слушні нагоди для втілення своїх задумів. Так
було у 1618 році, коли король Речі Посполитої звернувся до гетьмана
Сагайдачного з проханням взяти участь у поході на Москву. Вислухавши короля,
Сагайдачний висунув такі вимоги: розширення козацької території; свобода
православної віри в Україні; збільшення чисельності реєстрового козацького
війська; визнання Річчю Посполитою судової та адміністративної автономії
України.

Король і сенат погодилися на вимоги Сагайдачного, і той, зібравши 20-тисячне

військо, в серпні 1618 року рушив через Сіверщину вглиб Московського князівства.
Його козаки захопили Путивль і Рильськ, Курськ і Єлець – усього близько 20 міст
Московії, розбили ополчення під проводом князів Пожарського й Волконського та
полки на чолі з Бутурліним – і у вересні разом з поляками взяли Москву в облогу.

Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими ворітьми Земляного валу й

готувалося до штурму. Проте польська шляхта відмовилась продовжувати війну,
підписавши з московітами вигідне для себе перемир’я.

У польсько-турецькій війні, яка розпочалася 1620 року, війська султана розгромили

поляків у Молдові й готувалися до походу на Річ Посполиту. На допомогу їй знову
прийшов Сагайдачний із сорокатисячним козацьким військом. Саме він відіграв
вирішальну роль у розгромі трьохсоттисячної турецької армії під Хотином,
продемонструвавши бездоганне уміння керувати піхотою і кавалерією,
налагоджувати їхні спільні дії в обороні та в наступальних діях проти
супротивника, який переважав чисельністю. Хотинський мир, підписаний турками й
поляками, був вигідний і для України.

Проявляв гетьман турботу і про розвиток національної освіти та культури. Він з

усім Військом Запорізьким увійшов до складу Київського братства, взявши його під
свою протекцію. Сагайдачний прагнув відновити значення Києва як православного
та культурного центру, він підтримував діяльність лаврського митрополита Єлисея
Плетенецького і створеного ним навколо друкарні Києво-Печерської лаври гуртка
учених, друкарів та письменників.

Прагнення діяти наступально, намір завершити усякий маневр ударом - стає для
Сагайдачного одним з основних принципів на протязі всієї його полководницької діяльності.
Причому застосування цього принципу в кожному бою було різне. Він кожен раз шукав саме
той шлях, який в даних конкретних умовах найкоротшим шляхом вів до перемоги.
 Виходячи з цього, Сагайдачний відкинув таку форму стратегічних дій, що була притаманна
найманим європейським арміям того часу, як то маневрування на комунікаціях району воєнних
дій з метою ухилення від битви, і виробив свою стратегію, основними напрямками якої
були:
 блокування головних комунікацій та стратегічних об'єктів в районі воєнних дій
(фортець, шляхів сполучення, зв'язку та постачання);
 проведення серії битв перед Генеральною битвою з метою виснаження або введення в
оману противника;
 масування основних сил і засобів війська Запорозького на головному напрямку як у
наступі, так і в обороні, з метою розгромити ворожу армію, або досягти вирішального
результату в ході воєнних дій найкоротшим шляхом і з мінімальними втратами.
Яскравим свідоцтвом цього є похід козацького війська на Москву у 1618 р., а також Хотинська
війна 1621 року, які підтвердили відповідність козацької стратегії й тактики вимогам часу, та
забезпечили Війську Запорозькому набуття міжнародного авторитету.

Найперше він виступає поборником прав козацького люду, намагаючись у різний спосіб —
переговорний і таємний, силовий і дипломатичний — добитися визнання козацької військової
та політичної організації. При цьому Сагайдачний обстоює право українців на самостійність та
незалежність, що передбачало виведення з території України військ Речі Посполитої.

Сучасні історики вважають, що саме за Сагайдачного відбулось усвідомлення українською

громадою своє автохтонної ідентичності та визначення територій і кордонів тодішньої
держави.

Ще одне непересічне діяння Сагайдачного — він переносить центр політичного життя із Січі до
Києва. Сталося це після московського походу 1618 року, коли гетьман 20-тисячне військо
скерував не на Січ, а на Київщину. Гетьманський полк прибув до Києва, де згодом
Сагайдачного було проголошено «Гетьманом над Київською Україною та Гетьманом всього
війська Запорозького».

Тоді ж Сагайдачний перейнявся давньою ідеєю поновлення православної ієрархії.

Ліквідовується Берестейська церковна унія, проти якої Конашевич виступав ще в молодості.
Ігуменом Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря обирається Іов Борецький, один із
засновників Київського братства, який був у дружніх стосунках з Сагайдачним. Борецький
згуртовує довкола себе значні православні сили, до яких приєднуються світські діячі та
натхненники.

Ваговим фактором відновлення впливу православ’я на теренах козацької держави стає

колективний вступ Війська Запорозького до Київського братства.

За кілька років, скориставшись важким становищем Речі Посполитої, Сагайдачний

добивається від польського уряду задоволення козацьких вимог щодо свободи віросповідання,
скасування обмеження вольностей і прав козацтва, визнання влади гетьмана над всією
Україною тощо. Фактично, це було визнання автономної козацької держави.
 4. .Культурний феномен українського козацтва :
А) традиції, звичаї, побут, заняття;
Б) освіта, архітектура, музика, живопис.
Освіта
Козак мав не тільки бути неперевершеним воїном, а й так само добре знати грамоту,
основи астрономії, медицини. Більш талановиті навчалися ще й основам дипломатії,
вивчали іноземні мови, оскільки у невтомній боротьбі доводилося бувати у різних
країнах.

Вбрання
Одяг – друга шкіра козака. Він носив тільки свій одяг і тримав його в чистоті. Прийти на
застілля брудним – за це можна було легко стати об’єктом загальних насмішок.

 У великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя за
волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а все
інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й
рятували один одного або захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили.
Воно було однією з таємних причин їх непереможності.
  Повернувшись з походу, козаки ділили здобич. Потім
починали гуляти. У пияцтві та гулянні вони старалися
перевершити один одного. Але вживати спиртне під
час військових походів було заборонено. За пияцтво,
як і за зраду, передбачалася смертна кара. У жодній
армії світу не було таких вимог.
Відгулявши кілька днів козаки поверталися в буденне
життя. Вставали до сходу сонця, йшли на річку
купатися, їли житнє борошно з водою і засмаженою
олією. Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Потім
бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій
одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та
коней, займалися господарством. Юнаки змагалися в
їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися.
Виганяючи ворога з рідного краю, козаки брали чимало хлопців із собою на Січ і
віддавали в науку до куренів. Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, той козак, що
привіз його, брав свого вихованця щоб той чистив зброю, порався біля коня, всіляко
допомагав у походах. Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на
обід. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм "Отче наш” і тільки після
цього приступали до їжі. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши, козаки збиралися
на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Коли ставало нудно, вони
починали готуватися до новго походу.
За злочини покарання і страти призначалися різні. Застосовувалися: привґязання до
гармати за зневагу до начальства, за грошовий борг; шмагання нагаєм за злодійство.
Найпопулярнішою стратою було забивання киями. Також використовували шибениці.
Найстрашнішим було закопування злочинця живим в землю.