Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

кафедра історичного краєзнавства

Реферат з історії України

на тему
“Військове мистецтво у запорізьких козаків”

Виконала
Студентка 1 курсу
Групи ЕКЕ-12с
Свєтла Вікторія Анатоліївна

Львів 2023
 2

Військове мистецтво запорізьких козаків — специфічні, характерні

Війську Запорізькому, стратегічні та тактичні методи і засоби ведення бойових
дій. Вони володіли різними видами зброї.
У постійній боротьбі з ворогами запорізьке козацтво створило самобутнє
військове мистецтво, ставши на рівень кращих європейських армій. Його зброя
складалася з рушниць різного калібру, пістолетів, шабель. Поширеними були
також луки зі стрілами, бойові ножі, келепи (бойові молотки) або чекани, якими
розбивали ворожі обладунки, довгі списи з металевими наконечниками, що
використовувались, якщо їх скласти у вигляді ґрат, при переході через багно,
якірці та рогульки проти ворожої кінноти тощо.
Основу війська становила піхота, яку вважали найкращою в Європі.
Найпоширенішим видом піхотного бойового порядку був так званий "табір",
коли у центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох
рядів зсунутих і скріплених між собою возів, розташовувалося військо. Такий
спосіб давав змогу швидко переходити від наступального бою до оборони і
навпаки. Очевидці зазначали, що у такому таборі сотня козаків могла відбити
цілу тисячу поляків і ще більше татар.
Козацька кіннота була не такою численною, як піхота, але і її дії
відзначалися майстерністю. Вона, як правило, наступала "лавою" —
шикувалася напівколом і атакувала не лише з фронту, а й з флангів, заходячи у
тил ворога.
Артилерія запорожців складалася з важких гармат для облоги й захисту,
а також легких рухливих фальконетів. Січ мала також свій вітрильно-весловий
флот з великих човнів-чайок або байдаків і, як свідчать окремі джерела, навіть
своєрідні підводні човни. Широко використовувалися розвідка, різні засоби
дезінформації ворога, фортифікаційні земляні роботи тощо. Складовими успіху
запорізького козацтва у бою насамперед були особиста хоробрість, постійні
заняття військовою справою, досконале знання місцевості, на якій воно діяло
проти ворогів.
 3

Відомий французький філософ Вольтер у своїй праці "Козаки при дворі

Людовіка XIV" наводить цікавий факт. Королеві Франції доповіли, що
українські козаки пиячать і не несуть військової служби. Тоді монарх наказав
влаштувати змагання між козаками та іншими іноземними частинами, які
перебували під його командуванням ( швейцарці, німецькі ландскнехти тощо). І
виявилося, що саме козаки досконало володіли усіма видами зброї та здобули
заслужену перемогу в цій боротьбі.
Запорізька Січ була своєрідним лицарським орденом, що вимагав від
своїх членів особливої дисципліни і самопосвяти. Даючи характеристику
запорожців, Г. Боплан, французький інженер та картограф, безпосередній свідок
тодішніх подій в Україні, зазначав: "Вони кмітливі і проникливі, дотепні і
надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять
свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та
повстають проти шляхтичів, бачачи, що їх у чомусь утискають. Вони добре
загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах,
відважні, сміливі, чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать. Вони
високі на зріст, вправні, енергійні, відзначаються міцним здоров'ям. Мало хто з
козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине
на полі слави".
В усіх своїх справах запорізькі козаки керувалися не писаними законами,
а "стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом". Це
пояснювалося порівняно коротким терміном існування Запорізької Січі, щоб
виробити, систематизувати й викласти на папері закони, постійними воєнними
діями, які не сприяли законотворчості, та побоюванням козаків, що писані
закони могли б змінити та обмежити їхні свободи.
За козацьким правом, як вхід, такі вихід із Січі були вільними і
перебування тут не обмежувалось якимось терміном. Запорізьким козаком міг
стати кожен, хто прибував на Січ, але за умови володіння українською мовою,
сповідування православ'я та 7-річного військового навчання. Прийнятий до
козацького товариства записувався до одного з 38 куренів і для того, щоб
 4

позбавитися від можливого переслідування за попередню діяльність, наприклад

за втечу від пана, змінював своє прізвище на якесь нове прізвисько. Усі козаки
вважалися рівними, мали однакові права і називали один одного товаришами.
При вияві пошани до уваги брався не вік козака, а час його вступу до Січі: хто
вступив раніше, мав перевагу перед пізнішим прибульцем, тому останній
називав першого "батьком", а перший останнього — "сином" , хоча "батькові"
могло бути 20, а "синові" 40 років.
На Запоріжжі жорстоко каралися прояви будь-яких аморальних вчинків.
Нещадно викорінювали злодійство, розбій, неповагу до жінки, матірну лайку,
конокрадство. Не було місця в козацькому товаристві зраді, боягузтву, підлості,
шахрайству. Навіть кара смерті за вживання алкоголю під час походу,
приведення жінки на Січ, не кажучи вже про тяжкі злочини, тут вважалася
нормою (до речі, страти злочинців проводили самі злочинці). Найтяжчим
покаранням для запорожця було вигнання його з ганьбою з січового товариства.
Вірність козацькому звичаю, громаді цінувалася понад усе.
Цікавим фактом є те, що у запорізьких козаків гопак вважався теж одним
з елементів військового мистецтва. Олекса Стороженко у своєму «Марко
Проклятому», написаному на основі козацьких переказів, подає такий опис
застосування бойового гопака, зокрема рукопашного бою козака-характерника:
«Пан Підпальський натягнув вірьовку і став зав'язувать. Не вспів він вдруге
завузлить, як з лістви просунулась здоровенна рука і вхопила його за чуб;
блиснув кинжал — і оком не змигнуть, як разом з обезголовленим трупом
звалився з дуба чоловік у чорному кобеняку і татарській кучмі. Не
доторкаючись ще до землі, він одною рукою затопив патера по тім'ї, а другою
жовніра у висок так, що обидва попадали мертві». Ясна річ, що виконання
таких прийомів вимагало неабиякої майстерності. Саме цьому й научав бойовий
гопак, котрий був своєрідним козацьким ушу. Але за своєю ефективністю він
перевищував ушу та інші східні бойові мистецтва. Щоб лише станцювати
давній козацький танець гопак, необхідно вміти чимало, що виходить за рамки
традиційних східних єдиноборств. А виконання пісні під час танцю ускладнює
 5

вправи і разом з тим ефективно тренує дихальний апарат і витривалість воїна.

Поєднуючи бойові вправи й танці з піснями, наші предки чудово знали, що
роблять. Іноземці, описуючи побут козаків, зазначали, що вони цілими днями
тільки співають і танцюють, а потім, в один голос, дивувалися їхній
надлюдській силі, витривалості й неймовірним подвигам у бою. Спробували б
вони так проспівати та потанцювати — зрозуміли б, звідки сила береться. До
речі, козаки танцювали при повному озброєнні, з шаблею в кожній руці. Таким
чином танці виконували функції своєрідних тренувань. У гопаку, аркані,
метелиці, козачку чітко простежуються зв'язки бойових прийомів, подібних до
ката в карате. Дослідник бойової спадщини козацтва львів'янин Володимир
Пилат виділяє в гопаку ефективну систему відходів від супротивника, способи
боротьби ногами, як на землі, так і в повітрі. «Повзунці», «тинки», «розніжка»
— це все удари. «Щупак» — удар у стрибку двома ногами вперед, «пістоль» —
удар однією ногою у стрибку вбік. Є там і багато рухів для рук, які імітують
блоки та удари, особливо із шаблею. Причому від простих рухів козаки йшли до
складніших. Так звані «повзунці», коли козак у присяді, тримаючи в обох руках
по шаблі, почергово викидає вперед ноги і таким чином рухається, спочатку
виконували на землі, а потім на барилі, на бочці, яка котиться.
Про існування потужної системи козацького вишколу є багато
історичних свідчень. Про це пише і посол австрійського імператора Еріх
Лясота, і Альберто Віміна, і невідомий автор брошури «Поразка татар і турків,
завдана Замойським» (Надрукована у Франції у 1590-му році): козаки —
войовничі, хоробрі солдати, народ відважний і невгамовний, у переважній
більшості складається з вигнанців, які до них прибули вдосконалюватися у
воєнному мистецтві. Отже, бойове мистецтво на Січі було на надзвичайно
високому рівні, бо інакше чого б звідусіль з'їжджалися сюди воїни
вдосконалюватися?
Неабияким цікавим фактом є те, що у козаків існувала техніка ухиляння
від куль. Ця техніка під час Першої та Другої світових воєн була відомою як
«козацьке мистецтво хитання маятника». До речі, разом із знаменитим
 6

пересуванням по-пластунськи вона увійшла в арсенали загонів спеціального

призначення багатьох армій світу. Це знаменита техніка «гойдків» —
погойдувань тіла вперед, назад і в сторони, коли вага за рахунок інерції руху
тіла плавно переноситься то вправо, то вліво. Крім уміння ухилятися від куль,
вона дозволяє використати в бою енергію та силу противника та різко
збільшувати силу і швидкість ударів.
Існували й на Січі козаки-характерники. Характерники були
представниками особливого, вищого стану козаків, наділені таємними
військовими знаннями та посвячені в магічні ритуали та обряди. Але ритуали ці
були нічим іншим як унікальною й надзвичайно складною системою
психофізичної підготовки воїнів. Нічого спільного, як твердять часом, з
нечистою силою вони не мали. Якщо звичайна людина використовує лише
чотири відсотки закладених у неї можливостей психіки, то характерник
використовував свої резерви й досягав фантастичних результатів, які дійсно
часом можна було сприйняти за чари. У козаків навіть була своя термінологія:
«гіпноз» вони називали «химорода». Термін «каверзник» відповідав нашому
«фокусник». Щоб стати характерником, потрібно було пройти складні
випробування — кандидат мав переплисти на човні всі Дніпровські пороги, що
зробити під час «великої води» було практично неможливо. Та виконуючи
неможливе, коли стирається грань між життям і смертю, у людини і
проявляються надлюдські здібності.
На Запорозькій Січі школою характерництва був славнозвісний
Пластунівський курінь, у якому характерники вишколювали знаменитих
козацьких розвідників-пластунів, вчили їх характерництву та унікальним
бойовим мистецтвам «Спас» та «Бойовий гопак», які дозволяли виживати та
виходити переможцями з будь-яких ситуацій. До речі, про цей курінь за
радянських часів заборонено було навіть згадувати, як і про етимологію слова
«пластуни» — самобутню формацію розвідників саме із Запорозької Січі.
На жаль, сьогодні збереглося мало даних про діяльність на Січі
пластунів. По перше, тому, що радянська історіографія намагалася зобразити це
 7

військо як збіговисько свавільних втікачів-кріпаків, що не хотіли працювати на

пана. Затушовувалася наявність у них серйозних військових інституцій, у тому
числі розвідувальної організації. А з другого боку, при зруйнуванні Січі козаки
самі частково знищили архіви, а частково вивезли в Туреччину (там вони й
зникли). Не можна забувати й про те, що для того часу була притаманною усна
передача таємниць.
Спас — це українське бойове мистецтво. Перша письмова згадка про
Спас була зазначена в журналі ''Техника – молодежи'' № 2 за 1989 рік. Саме в
цьому номері було надруковано статтю Безклубого Леоніда Петровича ''Интерес
моей мысли''. В ній автор розповідає про те, як його дід навчав цього бойового
мистецтва. Навчання відбувалося в ігровій формі доти, доки тіло юного Леоніда
не сприймало той чи інший рух.
Як розповідав згодом Леонід Петрович, деякі слова звідти були
викреслені. Радянська цензура прибрала інформацію зокрема про те, що Спас
— це бойове мистецтво запорізьких козаків.
Спас був відомий ще з княжих часів, серед бродників, а згодом й серед
запорізьких козаків, а точніше, серед пластунів. Всі удари призначені для
максимально швидкого знешкодження ворога. Навіть існує вислів: ''Спас — це
швидкоплинний бій на знищення''.
Особливістю Спасу є техніка, яка називається ''гойдок''. Вона є рухливою
базою цього бойового мистецтва. Задачею ''гойдка'' є максимально швидке
зближення з ворогом із одночасним ухиленням з лінії атаки та заходом
супротивнику в бік. Ключовим у виконанні ''гойдка'' є ''червона пляма" —
дистанція початку ''гойдка''.
На своїх семінарах Леонід Безклубий розповідав також про "гойдок
смерті'' — техніку, яка дозволяє ухилятися від пострілів пістолета з одночасним
зближенням до ворога.
Рухи та удари у Спасі — ''робочі'', тобто такі, які використовувалися
українцями у повсякденному житті. Відповідно, назва ударів передає їхній зміст
— ''через'', ''гуп'', ''вихлист'', ''вулик'', ''вкляк'', ''налигач'', ''матня'', ''клаксончик'',
 8

''поцілунок'', ''здриг'' і ''нишпорка''. Існує ще ''хрещений джмелик'' та ''стріла

монгола'', але ці дві назви більше позначають удари у конкретні місця, ніж
відрізняються технікою завдавання.
Навчання у Спасі відбувається в першу чергу завдяки певним
специфічним іграм. Такий підхід зумовлено високою травматичністю техніки.
Найбільш поширеними є ''Смалений вовк'', ''Сірко на прив'язі'', ''Цурки-палки'',
''Панас''. Хоча, система підготовки не обмежується лише цими іграми. Вони
складають систему підготовки козака — ''козацький грай''. Наразі ''козацький
грай'' найбільш розвинено в Миколаєві.
Характерними ознаками духовного життя Запорізької Січі, котру цілком
обґрунтовано називали "християнською козацькою республікою", були глибока
релігійність козаків та ревний захист ними православної віри. Скрізь, де
закладалася Січ, вони негайно будували храм на честь Покрови Пресвятої
Богородиці, яку вважали своєю покровителькою. У межах "Вольностей Війська
Запорізького" існувало понад 60 церков. Спонукувані релігійними почуттями,
запорізькі козаки регулярно відвідували Богослужіння та молебні, давали дари
та пожертви на церкви, двічі на рік у мирний час, за словами Д. Яворницького,
ходили пішки "на прощу", щоб поклонятися святим місцям у Самарський,
Мотронинський, Києво-Печерський та деякі інші монастирі. Окремі з них там
залишалися назавжди.
На Запорізькій Січі існував постійний вишкіл лицарського, військового
мистецтва. Сюди збиралися відважні юнаки з усієї України. При січовій церкві,
як і при багатьох інших парафіяльних церквах "Вольностей Війська
Запорізького", діяла школа, де навчалися від 30 до 80 школярів. Тут навчали
читати і писати, закону Божого, співів. Джерелом книжної богословської та
світської мудрості став Києво-Могилянський колегіум, з яким підтримувалися
тісні зв'язки. Постійна взаємодія існувала з українськими монастирями —
осередками гуманітарних знань. Запорожці пересічно знали декілька мов,
зокрема, крім рідної, польську, турецьку, татарську, випускники колегіуму
 9

додавали до цього переліку грецьку й латину, звичай навчатися в університетах

Західної Європи давав знання інших європейських мов та наук.
Унікальним явищем, яке зародилося на Запорізькій Січі й не мало
аналогів у світовій історії, було кобзарство. Своїми піснями та думами, в яких
оспівувалися герої визвольних змагань, лунали заклики до повстання, кобзарі
піднімали народ на боротьбу проти іноземних загарбників, соціального та
національно-релігійного гніту. Вони пробуджували й розвивали українську
національну свідомість.
Отже, в Запорізькій Січі найяскравіше віддзеркалилося прагнення
українського народу до свободи і незалежного державного життя, що робило її
виразником загальнонаціональних інтересів. Всупереч існуючим політичним
кордонам Запорізька Січ завжди прагнула поширити свій державний
суверенітет на інші українські землі, визволити їх з-під влади шляхти та
встановити "козацькі порядки". В Україні не було практично жодної сфери
життя, яка б залишилася поза увагою Запорізької Січі. Вона матеріально
підтримувала діяльність братств та навчальних закладів, опікувалася
православною вірою, фінансувала просвітницьку роботу православних церков і
монастирів тощо. Запорізьке козацтво на своїх землях ліквідувало кріпосницькі
порядки, впроваджуючи прогресивніші буржуазні відносини, послідовно
формувало демократичні інститути, які з часом як клітини національної
державності утвердилися на більшості українських земель.
 10

Висновок

На мою думку, яку я формую на основі зроблених мною досліджень на

задану тему, козаки були дуже вправними воїнами, які роками тренувались
задля того, щоб досягти тих досконалих результатів у бою, які в них були. У них
існували спеціальні школи, а отже вони не були неграмотними. Важливим є те,
що вони знали багато європейських мов, адже мали можливість навчатися за
межами України. Це доводить те, що вони були не просто сильними воїнами, а
ще й освіченими людьми.
Багато цікавих фактів було заборонено російською цензурою за
радянських часів, проте існувало багато переказів з уст в уста, а також
писемних джерел, які ретельно охоронялись і, на щастя, все ж таки деяка цінна
інформація дійшла до наших часів.
Зокрема, це інформація про бойові техніки або так званий “спас”. Сюди
входили такі вправи, які козаки використовували у повсякденному житті, а
також мистецтво ухиляння від куль, яке ще називалось “маятником”. Особисто
для мене це дуже захоплююча інформація, адже раніше мені було тільки відомо
про піхоту, кінноту, розвідку, флот та оборонну систему.
Я вважаю, що нам не слід нехтувати тим, ким були запорізькі козаки, а
також їхніми звичаям та віруваннями. Адже вони несли у собі культуру
вірування, проводили богослужіння, що було невід’ємною частиною їхнього
життя. Також своєю покровителькою і захисницею вони вважали Покрову
Божої матері, тому в це свято і відзначають день українського козацтва та
захисників України.
 11

Використані джерела:

1. http://politics.ellib.org.ua/pages-9119.html
2. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B0%D1%81_(%D0
%B1%D0%BE%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B5_%D0%BC%D0%B8
%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE)
3. https://day.kyiv.ua/article/taym-aut/hopak-yak-boyove-mystetstvo
4. Щербак В.О. Українське козацтво: Формування соціального стану. Друга
половина XV- середина XVII ст. – К.,2000.
5. Наливайко Д. Козацька християнська республіка. - К.,1992.
6. https://moodle.znu.edu.ua/pluginfile.php?file=/105049/mod_resource/content
/1/lekc_Ist_koz_07.pdf
7. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. – Львів: Світ, 1990. –Т.І.
8. Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ; Запоріжжя, 2006.
9. Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали:
історичні розповіді про запорізьке козацтво. – Дніпропетровськ:
Промінь, 1990.
10. Сергійчук В. І. Морські походи запорожців. – К.,1992.