Військове мистецтво, традиції та побут

українського козацтва

Військове мистецтво козаків пов’язане з тими жорсткими умовами, у яких

знаходилося Військо Запорозьке. З одного боку, козаки жили в стані постійної
бойової готовності до відсічі степових нападників, з іншого — вони не могли
сподіватися на підтримку держави, поки не створили власної держави.

Запорозьке військо поділялося на: піхоту, кінноту й артилерію. Ударну силу

козацького війська становила піхота. Неперевершену славу козаки здобули саме як
піхотинці. Бойового успіху піхота досягала або за рахунок раптової атаки, або
веденням щільного рушнично-гарматного вогню. Козаки шикувалися в три шеренги.
Стріляла прицільно тільки перша шеренга, друга передавала зброю, заряджену
третьою шеренгою. До речі, у Європі до Тридцятилітньої війни включно стрільці
вважалися допоміжними частинами, які шикувалися в 4-6 шеренг. У козаків
вогнепальна зброя застосовувалася як основна. Це були рушниці, аркебузи, мушкети,
гаківниці, яничарки тощо. Козаки були дуже влучними стрільцями. Один з
європейських послів А. Віміна розповідав: «Мені траплялося бачити, як вони кулею
гасили свічку, відсікаючи нагар так, наче це зроблено за допомогою щипців».
Водночас козаки влучно стріляли й з луків, прикриваючи мушкетерів, поки ті
перезаряджали зброю. У ближньому бою насамперед кіннотники застосовували
пістолі-бандольєти, списи, шаблі, кинджали, ножі, келепи (бойові молотки).
Козацьке військо бездоганно володіло саперною справою. Козаки вміли швидко та
якісно будувати міцні земляні укріплення під час бою. Сучасник Ш. Старовольський
стверджував, що козаки обов’язково брали у похід сокири, лопати й усе потрібне,
щоб насипати вали. За потреби навіть кіннотники могли спішитися й за чверть
години побудувати в лісі засіки й великий табір, до якого не могла доступитися
чисельніша ворожа кіннота. З огляду на чисельну перевагу ворога володіння
саперною справою було питанням життя чи смерті.

Неперевершеної майстерності козаки досягли у використанні рухомого табору з

возів. Він мав вигляд витягнутого прямокутника. Його бічні сторони утворювали
вози, поставлені в 1 або навіть 12 рядів. На возах першого чи другого ряду були
встановлені гармати. Між рядами возів ішли піхотинці з вогнепальною зброєю,
готовою до бою. Передня й задня сторони прямокутника були не замкнені. їх
прикривала кіннота. Для замкнення цих сторін слугували «крила», їх утворювали
декілька довших за інші рядів возів. Якщо табір раптово зупинявся для оборони,
«крила» заверталися й замикали передню та задню сторони. Далі «миттєво, подібно
до кротів, розривши землю, — розповідав турецький історик про козаків під час
походу 1657 р., — вони взяли величезний табір у кільце. Виставили навкруги варту...
вирили лінію рівчака й закріпили його 40-50 гарматами. Потім вони зв’язали
ланцюгами свої сім тисяч возів і опоясали ними свій табір. У проміжках між возами
було виставлено багато рушниць».
Якщо оборона затягувалася, козаки закопували колеса возів у землю. Її насипали й
на вози. Навколо них із зовнішньої та внутрішньої сторін копали мережу окопів,
насипали бруствери, і все це з’єднували сполучними ходами. Попереду своїх позицій
для ворога нерідко влаштовували пастки — «вовчі ями».
З часом козаки навчилися використовувати рухомі табори й для наступу на ворога.
Під їхнім прикриттям вони здійснювали справжні бойові рейди. Так, у серпні 1621 р.,
утворивши рухомий табір, 45-47-тисячне козацьке військо, постійно відбиваючи
атаки кримських татар, пройшло територією Молдови, дісталося Хотина, де відіграло
вирішальну роль у перемозі над турками.

Битва під Хотином (1621)

Хотинська битва 1621 — битва між військами Речі Посполитої та Османської
імперії біля міста Хотина, завершальна частина Хотинської війни1620—1621
років. Закінчилась перемогою об'єднаних сил Речі Посполитої та українського
козацтва. Величезний внесок у знищення османської армії під Хотином
зробили запорізькі козаки на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. Внаслідок
поразки під Хотином, турецький султан Осман II був змушений припинити
війну.

Коли козацьке військо вирушало в похід, то попереду нього рухався розвідувальний

загін, який розсилав у всі боки розвідувальні роз’їзди. За ним на відстані 4-6 км —
передовий загін, а на відстані 11-15 км — головні сили. Бій із ворогом козаки
розпочинали герцем — двобоєм окремих сміливців або невеликих загонів. Коли з
ворожого табору ніхто не виходив, на адресу ворожого війська сипалися образи,
звинувачення в боягузтві та нікчемності.

Якщо вороже військо не виходило до бою, козаки розпочинали облогу. Для

артилерійського обстрілу навпроти стін фортеці чи валу ворожого табору козаки
насипали свій вал, ще вищий. Водночас сапери робили підкопи під ворожі стіни чи
вали й закладали міни, улаштовуючи проломи у ворожих укріпленнях.
Якщо супротивник вирішував дати бій, козацьке військо залишало табір і
шикувалося в бойовий порядок. У центр ставала піхота. У розривах між піхотними
підрозділами позиції займали гармаші з легкою артилерією. На флангах
розміщувалася козацька легка кіннота. У важких боях піхота наступала під
прикриттям шанців, які копали самі ж піхотинці. Козацька атака проводилася лавою
— наступом дугою, що давало можливість не лише вести бойові дії проти ворога з
фронту, а й охоплювати його з флангів і заходити в тил. Бій, під час якого козаки
змішувалися з ворогом, вони називали галасом. Бій, який вели окремі загони, не
пов’язані між собою, отримав назву розгардіяш. Якщо ж козацький підрозділ
потрапляв в оточення, він шикувався у «триангулу» (трикутник) і бився на смерть.
Ведучи бойові дії, козаки влаштовували засідки, добре вивчали місце майбутнього
бою. Щоб завдати удару в найвразливішому місці, командири тримали напоготові
резерв.
Джерела засвідчують, що козаки мали потужну артилерію. Так, козацький
літописець С. Величко стверджував, що в січовій фортеці стояло напоготові 50
гармат. Артилерія завжди супроводжувала кінні й піші загони. Запорозьке військо
застосовувало переважно гармати середнього та малого калібру. Саме це
забезпечувало козацькій артилерії високу рухливість. З розповіді польського
жовніра про битву під Жовтими Водами ми довідуємося, як рухомий польський табір
обігнали козаки, які тримали в руках гармати. Вони зупинилися, злізли з коней,
поклали гармати на землю й прямою наводкою вдарили по польському війську. Сіли
на коней, змінили позиції і знову дали залп. Втрати в поляків були такими великими,
що за них заступилися татари, які злякалися, що їм не дістанеться ясиру, тобто
полонених. Ураховуючи досвід успішних дій мобільної артилерії, Б. Хмельницький
наказав перевести легкі морські гармати на однокінну двоколісну тягу й випередив
європейських артилеристів на сотню років.

Легка кіннота використовувалась як допоміжне військо. На неї покладалися

розвідка, переслідування, рейди в тили ворога, флангові атаки, заманювання ворога
в пастки.
Добре налагодженими були сторожова й розвідувальна служби. Запорожці створили
оригінальну сигналізацію. Вона складалася з «маяків», або «гляд», і «фігур», які
утворювали своєрідний світловий телеграф. Щойно помітивши ворога, козаки
запалювали першу фігуру з бочок, наповнених смолою, за нею починала диміти
друга, третя... Чорний густий дим у небі попереджав населення про наближення
нападників.
Військово-морське мистецтво. Запорозькі козаки зарекомендували себе як славні
моряки. Вони будували човни-чайки на 20-30 чи на 50-70 вояків.

Ю. Брандт. Козацька розвідка. 1873 р.

На великих човнах установлювали 4-6 гармат, на малих — 1-2. До бортів

прикріплювали пояси з очерету, які під час бурі утримували човни на хвилях, як
поплавки, а в бою вони були додатковим захистом від ворожих стріл і куль.

Оскільки козаки не могли взяти на чайки важку артилерію, вони не могли вести
артилерійської дуелі з ворожими суднами. Водночас у відкритому морі козаки, ідучи
на суднах з низькими бортами, першими помічали великі турецькі галери чи галіони.
Вони намагалися наблизитися до ворога непомітно вночі або вдень з боку сонця чи
прикривалися туманом. Козаки брали вороже судно на абордаж. У морських битвах
вони сміливо атакували як окремі кораблі, так і цілі турецькі флотилії, часто
здобуваючи премогу.
. Щоб стати справжнім козаком, слід було пройти дуже нелегку школу навчання й скласти
суворі іспити, які витримували не всі, тож не всі й ставали козаками.
Новачок, незалежно від віку, приймався спочатку в «молодики». Молодик сім років учився
фехтувати, влучно стріляти, «реп'яхом» на коні сидіти, виконувати гопак, який колись був не
танцем, а різновидом бойового мистецтва, що полягав у вмінні вести бій найперше ногами з
багатьма суперниками. Крім того, козак розвивав у собі силу й спритність. Керували
навчанням досвідчені воїни й полководці, при яких юнаки служили джурами.
Козак мав не тільки бути неперевершеним воїном, а й так само добре знати грамоту, основи
астрономії, медицини. Більш талановиті навчалися ще й основам дипломатії, вивчали іноземні
мови, оскільки у невтомній боротьбі доводилося бувати у різних країнах.
Кепський той козак, який не вмів грати бодай би на одному народному інструменті, чи не вмів
би співати й танцювати.
Лише після успішного навчання майбутній козак допускався до іспиту на звання запорожця.
Такий іспит мав напівжартівливий характер. Спочатку юнак мав з'їсти миску дуже
наперченого борщу і випити кварту горілки, опісля чого пройти по колоді, перекинутій між
скелями на березі Дніпра, і не впасти у воду.  Наступне випробування — подолати всі пороги,
пливучи човном по Дніпру проти течії. На завершення молодик, осідлавши необ'їждженого
коня задом наперед, без сідла й вуздечки мав проскакати по степу й благополучно
повернутися.
Перевіряли новачка й на такі якості, як кмітливість, товариськість, уміння не розгублюватись
у складних ситуаціях.
Побут козаків
Одяг – друга шкіра козака. Він носив тільки свій одяг і тримав його в чистоті. Прийти на
застілля брудним – за це можна було легко стати об'єктом загальних насмішок.
Любителі випити, козаки на застіллях намагалися не напиватися до чортиків. Випивати не
змушували – це справа добровільна, але хоча б пригубити чарку під час тосту козак
зобов'язаний. Примітно, що «горілку» козаки розносили виключно на підносах, і якщо до
випивки тягнувся той, хто вже добряче «набрався», його просто обносили. Одна з застільних
пісень нагадувала: «Пий, та розум не пропивай». Ставлення козаків до п'яниць було вкрай
негативним. Померлого випиваку гребували ховати з усіма – для них був окремий цвинтар,
поруч з самогубцями. П'яницям рідко ставили хрести, але завжди забивали осиковий кіл у
могилу.

Злочин та покарання на Січі

Палітра злочинів і покарань на Запорізькій Січі була надзвичайно різноманітна.
Найтяжчим вважалося вбивство козаком козака, за здійснення такого злочину обвинуваченого
закопували в землю разом із своєю жертвою. За стародавнім козацьким повір'ям вважалося,
що під землею жертва вічно буде душити кривдника, адже вбивцю зв'язували і клали під
труну.

Нанесення тілесних пошкоджень у п'яному вигляді із застосуванням зброї інколи каралося

переламуванням однієї ноги. За більшу провину переламували руку і ногу, що фактично
означало відлучення від козацького ремесла;
За дезертирство, програш бою, ухилення від зайняття посади або пияцтво під час походу на
злочинця очікувала смертна кара. П'яного під час морського походу викидали за борт, а під
час сухопутного маршу — прив'язували до коня і ганяли по степу, доки винуватий не
помирав.
Для профілактики пияцтва на Запоріжжі існував так званий Гадючий острів, куди січовики

відправляли невиправних пияків, де й кидали їх напризволяще.

За крадіжку чи розбій обвинуваченого теж  очікувала смертна кара. Неповернення боргу
тягнуло за собою приковування до лафета гармати. Винний звільнявся лише в тому разі, коли
повертав борг, або хтось із родичів чи друзів поручався за нього. Мали місце повішення
козака догори ногами та ребром за гак. У такому положенні небіжчик продовжував
перебувати до того часу, поки кістки не опадали на землю.
За козацьким звичаєм смертної кари можна було уникнути лише у тому разі, якщо котрась із
дівчат бажала вийти за приреченого заміж. Однак такі факти були поодинокі і мали місце
лише в середовищі паланкових козаків.
Найбільш поширеним покаранням серед козаків було приковування злодіїв до ганебного
стовпа і забивання буковими киями осіб, що здійснили конокрадство, пограбування купців,
порушували військову дисципліну. Траплялося таке, що деякі засуджені не лише залишалися
живими, але й отримували від товаришів гроші за мужність.
За вчинення дрібних правопорушень передбачалося обмеження певних прав, зокрема
накладалася заборона на зайняття виборних козацьких посад.
Покарання на Запорізькій Січі мало на меті підтримання військової дисципліни в козацькому
середовищі та служило своєрідною профілактикою для тих, хто бажав оволодіти козацьким
ремеслом. У такий спосіб товариство намагалося відгородитися від тих бажаючих
покозачитися, хто мав кримінальне минуле або, за висловом Миколи Гоголя, "у кого вже
моталася біля шиї мотузка".
Козацькі розваги
Що є гра для того, хто постійно мусить перебувати у стані готовності до війни? Козацькі
забави вигадувались задля гарту найрізноманітніших якостей козака, це й ігри на фізичну
силу, на швидкість реакції, на нестандартне мислення.
Частою розвагою для козаків ставало змагання «лава-на-лаву»: збиралися  дві групи козаків,
шикувалися один проти одного.  Козаки трималися зціпленими у лікті руками  по типу ланок
ланцюга. По команді старого козака-судді дві команди атакували одна одну. Ціль – відтіснити
«лаву» суперника, повалити або розірвати її.
Подібною козацькою розвагою ще можна назвати перетягування канату двома групами
козаків. Нерідко, задля веселощів канат перетягували над багнюкою, калюжею чи струмком,
куди потрапляли переможені під загальний регіт товариства.

Ще один досить поширений вид козацьких розваг – стрибання у мішку. Дострибати першим
до визначеної точки і не впасти – ось що мав зробити козак. Так тренувалась сила,
витривалість, координація рухів та весь комплекс м’язів, що відповідав за їзду верхи.
Кулачні бої були досить розповсюдженим дозвіллям в усьому світі, особливо – у  військовому
середовищі. Козацтво не було винятком.  Вищі шанси на перемогу мав не сильніший, а більш
досвідчений козак, що не раз тикав дулі смерті і знав можливості свого тіла. Такими
поєдинками здобувалось краще володіння собою і часткова психологічна готовність до вже
справжнього двобою.
Козацькі забави не виключали співи й танці. Метою було не тільки себе показати, а й
тренувати голос, правильне глибоке дихання, серцево-судинну систему і опорно-руховий
апарат. Викрутаси верхи на коні тренували вправність і невимушеність їзди.
Гуртова риболовля і полювання часто виступали не тільки матеріальним промислом, а й
цікавою забавою. У випадку риболовлі змагались у часі непорушності й тиші з вудкою.
Особливо цікавим для козаків було, сидячи у човні, влучно цілити у рибу навколо багром чи
простим списом. Полювали рушницею і луком на звіра чи птаха. Так тренувалась влучність і
нервова витривалість, вміння безшумно ходити по лісу, що особливо цінувалось у пластунів.
Козаки розважались розколюванням поліняк за допомогою шабель, ними ж брились і фігурно
нарізали овочі на куліш. Особливо ж вони полюбляли знімати шапки з голів товаришів за
допомогою кулі з пістоля чи самопала. Важко уявити, якої витримки і вправності вимагали
такі витребеньки. Завдання ускладнювалось вживанням алкоголю. Це дуже важливий момент,
адже алкогольним сп’янінням імітувались зміни у психічному стані під час бою, при
пораненнях і контузіях.
Козаки дуже цінували люльку і тютюн, які подеколи вважались ціннішими за жінку. Була така
козацька розвага: знайти якийсь дуже міцний тютюн і смалити його, поки один з козаків не
закашляється. Братчики потім довго кепкували з такого сіроманця.
На останок варто згадати і своєрідні інтелектуальні козацькі забави. Сидячи по вечері біля
вогнища, або перебуваючи у рейді чи на сторожі, козаки полюбляли вигадувати байки. Хто
придумає найбільш смішливу і дотепну історію, той стає душею компанії та загальним
улюбленцем.
Ось такими майстрами були козаки у питанні вигадування різноманітних забав і розваг. Це
ставало у пригоді під час сірих буднів чи виснажливих військових походів, гартувало тіло і
дух та сповнювало оптимізму воїнів-захисників України.