ПАВЛО ПРАВИЙ

Святослав, каган русів. Убитий та оббреханий

(історичне розслідування)

Автор вдячний професору О.В. Борисовій,

в дискусіях з якою, часто дуже запальних,
народжувалася ідея цієї книги.

Історія подібна до цвяха, на

який можна повісити все,
що завгодно.
О. Дюма.

ВІД АВТОРА

Пізньої весни 972 року по Різдву Христову флотилія лодій відчалила

від невеликого острова, що так зручно вмостився у північному куті Чорного
моря – майже біля самісінького гирла Дніпра. Тут, на новому торгівельному
шляху з Києва до Константинополя, вже давно розташовувався опорний
пункт русів, і кораблі прибували на острів регулярно, з часу сходження криги
на Дніпрі і до нового льодоставу.
Але зараз це був не купецький караван. Цієї пори року купецькі
каравани йшли в іншому напрямку – вниз Дніпром, до Істра, і далі, до
Босфору, над яким, мов вічно голодний павук, гніздився величезний
ваговитий Царгород. Вітрила лодій, що поверталися зараз в Русь, не сяяли
чистотою, але були старими, в дірах та латках. Залишки руссо-слов`янського
війська поверталися до Києва після невдалої війни з Візантією і тяжкої
зимівлі на острівці, що його наскрізь пронизували люті зимові вітри.
 2
Отаман, невисокий, кряжистий чоловік середніх років, в простій
полотняній сорочці та вицвівших шароварах, що виднілися з-під потертого,
сяк-так заштопаного плаща, сидів на носі передового човна. Погляд його,
важкий і нерухомий, було спрямовано кудись за обрій, в той бік, звідки
повертався флот і де назавжди залишилася краща частина його війська.
Чи про них думав Великий князь київський Святослав? Чи своїх
бойових побратимів, друзів, з якими пройшов землі Сіверщини й Візантії,
Хозарії й Тавриди, Болгарії й Кавказу і які лежали тепер в землі сирій і вже
недосяжній, згадував Каган русів Свендислейф? Чи думав він про тих, що
вціліли – в більшості поранених і хворих, які не були здатні навіть впоратися
як слід з вітрилами та веслами? А може, каган думав про єдиного вцілілого
воєводу, котрий ще восени, одразу після укладення мирної угоди з
візантійцями, виконуючи секретний наказ Святослава, пішов до Києва?
Пішов з більшою частиною дружини, верхи, не обтяжений обозом та
обладунками, і з того часу про нього не було жодних чуток. Де ти, Свенельд?
Похмура мовчанка панувала й серед воїнів. Раз у раз позирали вони
на похилену голену, з довгим пуком волосся на маківці, голову князя, не
наважуючись потурбувати людину, яку поважали, боялися та любили. Про
що думали вони? Жалкували за награбованими й втраченими скарбами?
Лютилися з прикрості, що не змогли впоратися з хитрими, зарозумілими
візантійцями? Палали ненавистю до зради, що визріла там, де цього ніхто не
очікував?
Так, і Свендіслейф, і його побратими знали про зраду. Про те, що
віроломні греки, не зумівши подолати русів в чесному бою, вже заплатили
печенігам срібло та золото. Що чужі очі давно вже пильно слідкують за
просуванням флотилії, чекаючи, коли вона дістанеться порогів і воїни
змушені будуть зійти на берег. Що саме через зраду не повернувся Свенельд
з новим військом. Не зміг повернутися.
Ні Святославові, ні воїнам його «малої дружини» вже ніколи не
судилося побачити київські кручі, високі, потужні стіни дитинця, куполи
 3
церков і дорогих серцю людей - дружин і наречених, батьків, матерів і
сестер. Тому що летіли, летіли, невидимі за пагорбами вершники на
низькорослих, витривалих конячках від загону до загону, від роз'їзду до
роз'їзду, координуючи дії численного, розтягнутого уздовж річки війська.
Кільце печенігів навколо русів стискалося.
Святослав. У прадавній історії нашого народу немає, мабуть, жодного
князя, описаного романтичніше і красивіше. Але в той самий час, немає
жодного, який був би настільки оббреханий. Брехня ця багатошарова і міцна,
мов танкова броня. Її не пробити жодними аргументами. Не пробити ніякими
фактами. На неї працюють цілі взводи академіків, роти докторів наук і
батальйони кандидатів, укупі з доцентами.
І найстрашніше навіть не те, що добра половина цих людей свято
переконана у власній правоті. Найстрашніше те, що інша половина чітко
знає, що працює на брехню. Першу категорію учених зрозуміти можна: вони
обстоюють свої погляди, історичні концепції, які розробляють багато років,
на дуже мізерному фактичному матеріалі. І сам Святослав, і його предки -
Рюрик, Ігор, Олег, Ольга - особи швидше легендарні, ніж історичні, адже про
них так мало відомо. Ось і вимушені дослідники, в чому вони чесно
зізнаються, канву розвитку історії Київської Русі будувати досить абстрактно
- на припущеннях, дедукції і допущеннях.
Ці історики дискутують один з одним і з опонентами, але дискутують
цивілізовано, не виключаючи можливості іншої інтерпретації відомих нам
фактів і подій більш ніж двотисячолітньої давнини. І навіть не поділяючи їх
позиції, окрім поваги, висловити на їх адресу нема чого.
А от інша категорія так званих «учених» відома безмежною
нахабністю, нетерпимістю до іншої думки, агресивністю у відстоюванні своєї
точки зору, яку вони вважають єдино вірною, як колись вважали таким
вчення Маркса-Леніна. Це вони, визнаючи в приватних бесідах недоліки
своїх теорій, публічно намагаються всіляко дискредитувати версії опонентів.
Їхній улюблений прийом - не захищати своє, а облити брудом чуже. Це вони
 4
на перше місце ставлять не прагнення добитися історичної правди, а
збереження своїх вчених ступенів, привілеїв, нагород, а також фінансування
державою виключно власних досліджень.
«Не дамо переписати історію»! - ось їх гасло, заклик, під яким вони
йдуть у бій. Гасло, яке останніми роками лунає все голосніше, з чимдалі
більшою часткою істерики. Ось цим «історикам» і присвячується в першу
чергу ця книга.

«Убитий і оббреханий», - такий підзаголовок дали ми цій книзі ще й

тому, що впродовж віків не лише літописці і учені, але письменники і
режисери, священики і поети, художники і журналісти на вимогу
можновладців обмовляли нашу з вами історію. Наших предків. У тому числі
й Святослава із славного роду Каганів руських, Великих князів Київських,
роду, який бере свій початок від легендарного Рюрика і присікається на
останньому, кого по праву крові можна було називати справжнім
Рюриковичем; людині, яка вже в новітній час, воюючи простим найманцем в
Югославії, склала голову в цій чужій їй землі.
Підзаголовок цей, якщо розібратися, торкається не лише і не стільки
князя Святослава, але усього нашого народу, його минулого, сьогодення і
майбутнього, тому що без першого і другого немає третього. Впродовж
століть князі, царі, імператори, генеральні секретарі воювали з нашою
історією. Тепер цим займаються президенти та прем'єри, міністри освіти і
культури з благовидими ситими обличчями, випещеними інтелігентськими
борідками і отруйними серцями. Маскуючись під патріотів землі української
(російської, білоруської), вони бризкають слиною: «не дамо переписати
історію»! Їх імена ви, Читач, без зусиль назвете самі.
Вони воюють наполегливо і послідовно. З нами усіма. Вони оголосили
хрестовий похід проти «негідників, що намагаються переписувати історію».
Ми ж відповімо: було б що переписувати. Кому, як не їм, знати:
переписувати, насправді, нічого. Суперечливі, сповнені логічних нестиковок
 5
і відвертої брехні, оповіданнячка про княгиню Ольгу; Святослава і
Володимира Великого; Андрія Боголюбського і Чингисхана; Петра I і
Мазепу; Катерину II і Хмельницького; Шевченка і Ленина; Ковпака і
Бандеру; Сирка і Берію, а також сотні й сотні історичних діячів, з життя та
діянь яких полягає наша історія, - оповіданячка і є. А історії немає.

Їм це вигідно. З багатьох причин. Одна їх головних - влада. Вони

чітко усвідомлюють, що знання - це не лише сила, але і влада. Чим менше ми
знаємо, тим меншою загрозу для них є. Чим менше ми знаємо свою історію,
тим легше нами керувати. Історія - це досвід вікового життя цілого народу.
Якщо народ позбавити цього, він гине, він деградує, перетворюючись на
населення. На натовп. А натовп можна направити куди завгодно. Народ, що
не зберіг досвіду свого колишнього життя, можна озброїти проти кого
завгодно.
І озброюють.
Та чи вигідно нам з вами, шанований Читачу, бути неуками? Чи
хочемо ми, щоб наші діти залишалися в неуцтві? Чи, може, час вже
поставити питання перед академіками і професорами, президентами і
прем'єрами, літераторами і журналістами про те, коли ж нас припинять
годувати казками і дадуть відповідь, чому в нашій історії все доладно лише
до тих пір, поки не візьмешся читати її критично? Чому для нас вони
вигадують одну історію, а у своєму середовищі, в монографіях і статтях, що
їх розраховано переважно на вузькопрофесійне коло, обговорюють щось
абсолютно протилежне?
Навряд чи вони здадуться без бою. Але в той же час вони особисто
якраз всіляко намагаються уникнути того бою, сховавшись у затишку
персональних кабінетів. За них воюють полчища напівграмотних найманців,
котрі щодня вихлюпують в книжкові магазини та Інтернет тонни бруду й
брехні. Значить, нам треба цей бій прийняти. І виграти його, всім разом. Нас
правді нас не так вже й мало: Олександр Бушков і Віктор Суворов; Борис
 6
Соколов і Олена Галкіна; Юрій Фельштинський і Михайло Голденков; Ольга
Борисова і Надія Нікітенко; Михайло Палій і Марк Солонін; Анатолій
Фоменко і Михайло Брайчевський.
Нас багато. Серед нас є професійні історики і журналісти,
письменники і звичайні учителі історії провінційних середніх шкіл. Кожен
може спробувати себе в ролі дослідника. Запевняємо вас, це дуже
захоплюює, тому що справжній, чесний, історик подібний до детектива,
котрий в процесі розслідування збирає всі матеріали - і ті, котрі
підтверджують версію, що її дослідник висунув, так і ті, що працюють проти
неї. Цим чесний історик відрізняється від шарлатанів, які не гребують для
підпори своїх сумнівних гіпотез ховати незручні відомості під килим.
Нехай наші погляди багато в чому різняться. Нехай ми не у всьому
згодні один з одним. Але головне - ми готові і згодні дискутувати. Ми готові
шукати істину. Правду. І цим відрізняємося від більшості маститих
академіків, які давно вже не висувають ніяких нових ідей та концепцій. Вони
щосили намагаються очистити від плісняви і гнилизни старі.

Ця робота замислювалася як книга про Святослава. Проте сталося

так, що писати довелося не лише і навіть не стільки про нього.
Це є книга про цілий народ, який пірати від історії скопом зарахували
в язичники і дикуни. Це є книга про людей, котрі протистояли могутнім
імперіям, помирали, але не зраджували. Не зраджували історію своїх предків,
свого Бога, своїх товаришів. Не торгували Батьківщиною і честю. Поважали
супротивника і милували повержених. З них би брати приклад нашим
вельможам від науки і політики. Та й усім нам.
Тож давайте все ж ризикнемо не послухатися грізних окликів,
спробуємо «переписати історію» і знайти аргументи на користь версії того,
що і Святослав, і його предки не були варварами. Що вони не молилися
язичницьким богам. Не лили на вівтарі кров безневинних жертв. І з
Константинополем воювали не унаслідок своєї дикості й патологічної
 7
агресивності, не «по беззаконню», а виключно з релігійних мотивів. І з тих
же мотивів константинопольські хроністи зробили з давніх русів язичників,
навіть не потурбувавшись верстати це більш чи менш правдоподібно.
Давайте спробуємо зазирнути в морок століть, і, можливо, ми
побачимо не підтвердження ублюдочній теорії про якихось, одягнених в
шкури, вошивих, безграмотних розбійниках-вікінгах, що ощасливили нас
створенням держави Київської; не історію про бородатих, тупих слов'ян, які
животіли в лісовій глушині, вклоняючись пенькам та болоту, але - відомості
про потужний, гордий, жорстокий, з неоднозначною історією народ. Народ,
ім'я якого вимовлялося із страхом, ненавистю, але і дуже часто - з повагою. У
Візантії і в Хозарії, в Персії і Болгарії, у Священній Римській імперії і в
імперії франків.
Отже, ми починаємо.
 8

ГЛАВА ПЕРША
«ОТКУДУ ЕСТЬ ПОШЛА РУСКАЯ ЗЕМЛА».
РУСИ. РЮРИК. ПОЧАТОК

В офіційній історіографії утвердилася абсолютно помилкова думка

про те, що Русь як держава з'явилася завдяки варязському племені русів і
його проводирям з роду шведського конунга Рюрика.
В принципі, кожен, хто вчився у школі і хоча би просто відкривав
підручник історії, знає загальноприйняту версію генеалогії Рюриковичів
взагалі, і перших київських князів зокрема, тому детально викладати її тут, як
нам здається, не потрібно.
У той же час все ж необхідно виділити основні тези, на яких
базується сучасна історія «дохристиянської» Русі.
Перше. Київ було засновано представниками слов'янської династії
Києвичів в V - VII ст. Останніми її князями були легендарний Аскольд і Дір,
котрих, як відомо, було убито Олегом, внаслідок чого рід Рюриковичів і
посів Київ.
Друге. Рюриковичі - це вікінги, конунги норманського племені русів,
які прийшли до Києва з Великого Новгорода, а туди - із Скандинавії
(Швеції), як варіант - транзитом через Південну Балтику (острів Рюген,
сучасна Німеччина).
Третє. І руси, і місцеві слов'янські племена (у тому числі поляни,
князями яких були Аскольд і Дір) перебували в страшній дикості і
язичництві, за винятком дуже нечисленних представників нормансько-
слов`янскої знаті, котрі хрестилися в 860 році (так зване «Аскольдове
хрещення»).
Четверте. Більшість норманів та слов'ян залишалися язичниками аж
до правління Володимира Великого. Виключення складає лише княгиня
Ольга, яка хрестилася в Константинополі вже на схилі віку свого, за що
 9
заслужила зневагу підданих і навіть власного сина, зате була канонізована
православною церквою.
П'яте. Найзатятішим ворогом християн був князь Святослав, котрий
навіть збирався (після невдалої війни у Болгарії) вирізати всіх православних
у Києві, включно з власними синами, оскільки саме в християнах бачив
причину своїх невдач.
Шосте. Саме київських християн на чолі з сином Святослава
Ярополком і найближчим сподвижником князя, - воєводою Свенельдом, слід
вважати ініціаторами знищення язичницької частини київського війська на
Дніпрі, саме вони «замовили» Святослава печенізькому ханові Курі.
Відразу скажемо: ми вважаємо думку, що зараз панує, м'яко кажучи,
помилковою за усіма шістьма пунктами. В деяких випадках дослідники не
враховують фактів, що не вкладаються у загальноприйняту історичну
концепцію. При цьому вони (дослідники) неодмінно вказують на сумнівність
і суперечливість таких аргументів, випускаючи з уваги (це також треба
визнати), що їх власні аргументи далеко не бездоганні. А в деяких випадках є
присутніми відверта й безпардонна брехня, підтасовування та фальсифікація
фактів.
Проблема є настільки складною, а протиріч і нестикувань настільки
багато, що в процесі розслідування ми неминуче зіткнемося з необхідністю
перескакувати з одного десятиліття (і навіть століття) в інше, від одного
історичного персонажа до іншого. Імена, події, регіони, зіставлення дат. Це
пристойно заплутує, тому ми вимушені перепросити читачів за певну
непослідовність у викладі, а також зміну стилістики нашого оповідання.
Потерпіть, це важливо.
Потерпіть, і на якомусь етапі ви раптом зрозумієте: можлива
абсолютно інша інтерпретація вже начебто відомих нам фактів, і як наслідок
- абсолютно інше, сліпуче інше минуле нашого народу відкривається перед
нами раптом!
 10
***
Розпочнемо навіть не з Києва. Не з Кия, Щека і Хорива,
документальних свідчень про існування яких - немає абсолютно. І навіть не з
Аскольда і Діра, адже безперечних відомостей про реальність цих історичних
персоналій - не набагато більше. Розпочнемо з походження русів.
Різного роду фроянови, тихомирови, сєдови і толочки стверджували і
стверджують, що руси або були одним із слов'янських племен, або ж були
частиною норманского або, точніше, скандинавського етносу. Те, що маємо
далі, знайоме до оскоми: слов'яни, що жили в районі Ладозького озера,
запросили Рюрика і його рід на князювання, оскільки самі не могли навести у
своїй землі «порядку»; той захоплює (за іншими відомостями - будує)
Ладогу, потім Новгород, а далі - вже його спадкоємці підпорядковують Київ.
Розчулює і захоплює вміння обтяжених вченими ступенями і
державними нагородами істориків висмоктувати аргументи з пальця. Це де,
окрім «Повісті минулих літ», написано, що Рюрик був «князем варязьким»?
Чесна відповідь має бути такою: ніде. Не згадується такий діяч ні в
європейських хроніках, ні в скандинавському епосі. Український історик
М.С. Грушевський абсолютно справедливо дивується (тут і далі у
відповідних випадках пер. з російської наш, П.П.):
«Скандинавські саги, які добре знають своїх земляків, що ходили
на Русь на службу до тутешніх князів, нічого не знають про
скандинавське походження київської князівської династії, зовсім не
підозрюють про нього. Увесь арсенал доказів, що його зібрали захисники
літописної теорії про варязьке походження київської держави (так зв.
норманістами), доводить тільки (що ми і без цього знаємо), що в ІХ-Х ст.
в дружинах київських князів було багато варягів і що внаслідок цього,
напр., у Візантії не уміли іноді відрізнити варягів від слов'янської Русі»
[1].
Але, якісно гепнувши «норманістів» «під дих», Грушевський тут таки
впадає в інші крайнощі: подібно до інших істориків-«патріотів», він робить
русів… слов'янами. Така позиція ученого не одинична. Окрім істориків
української «патріотичної» школи (в Росії її називають націоналістичною),
 11
тезу про «слов'янську Русь» підтримують і багато російських дослідників,
починаючи з Ломоносова (в Росії цю школу називають патріотичною).
Давайте у зв'язку з цим повернемося до М. С. Грушевського:
«Насправді, напр. хронологія «Повісті» не витримує критики
навіть в її виправленому вигляді. Появу варязьких конунгів в Києві
«Повість» відносить до 860-х років через те, що в 860-х роках у Візантії
вже знають Русь, а автор «Повісті» вважав цю Русь Київською. Але
насправді візантійці знають Русь вже на початку ІХ ст., - звичайно, Русь,
що приходила не із Скандинавії, а з українських земель. Уторували
дорогу через Східну Європу до Візантії варяги, які вже були на службі у
київських князів, головним чином з кінця Х ст., коли Володимир
Великий послав варязький корпус на допомогу візантійському
імператорові, у якого він пізніше залишився на службі; відтоді Дніпро
став для цих скандинавських авантюристів шляхом з «Варяг в Греки»
називає його автор «Повісті». У тубільній традиції ім'я Русі пов'язане
найближчим чином із землею полян і, очевидно, було її одвічним ім'ям;
усі старання відшукати сліди існування Русі в скандинавських землях не
привели ні до яких позитивних результатів» (там же).
При усій повазі до метра історичної науки і Президента Української
Народної Республіки, до його патріотизму, дозволимо собі не погодитися.
Шановний Михайло Сергійович або не відав про існування певних джерел,
які суперечать його теорії, або, як це часто буває, «не звернув на них уваги».
«Слов'янофіли», стверджуючи про полянське походження Русі,
ґрунтуються на «Повісті минулих літ», автор якої постійно ставить плем'я
полян поряд з Руссю. Тут вони потрапляють в неприємну ситуацію, оскільки
мають якось пояснювати етимологію терміну «Русь». «Норманістам»
простіше, адже Нестор, наче на замовлення, залишив в літопису уточнення,
мовляв, саме варягів і звали Руссю. Подарунок воістину царський, бо нікому
з хроністів, літописців та істориків ні дві тисячі років тому, ні сьогодні
абсолютно не відоме скандинавське плем'я русів.
Отож, як ми вже казали, «норманістам» простіше - у них є хоча б
Нестор. А що робити патріотам («націоналістам»)? І з'являються раптом
перли на зразок тих, коли походження терміну «Русь» пояснюють... русявими
головами слов'ян. Наче в германців усі без виключення були «білявими
 12
бестіями». Наче у греків переважали зачіски в стилі «африканос» відповідної
масті. Наче франки не були світловолосими.
Для різноманітності шкільні підручники і науково-популярна
література розбавляються версією про те, що «Русь» - це є похідне від назви
річки Рось, по берегах якої жили, нібито, засновники Київської держави -
поляни. Таке судження можна зустріти і в книгах маститих істориків, котрі,
чомусь, не спромоглися пояснити, за яким дідьком полянам знадобилося
називати свою країну на честь болотистої, завширшки двадцять метрів річки,
а не на честь себе, коханих, як це зробили, приміром, франки, англи, греки
або ті ж поляки.
Проте і до Нестора питань не менше, якщо не на порядок більше.
Вчитаємося ж у слова, які для багатьох поколінь істориків ототожнили русів
із скандинавами:
«І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя, який би володів
нами і рядив за угодою, по праву».
Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів -
русь, як ото одні звуться свеями, а другі - норманами, англами, інші -
готами, - отак і ці» [2].
Та ось яка біда - і про шведів, і про англів, і навіть про готландців
відомо широко. А от про русів…
Як же бути? Багатьом історикам з числа «норманістів» не давала
спокою ця проблема. Довго ламали вони свої вчені голови у пошуках виходу.
Довго і наполегливо шукали, чим би підкріпити слова Нестора. І раптом - о,
щастя! Як кажуть, еврика!
Є слово «руотсі». Так називали шведів їх сусіди - фіни. Ура, осьдечки
вони, руси! І в наші голови вже зі шкільної лави забивають істини, які після
умілих маніпуляцій та багаторазових повторень, перетворюються на
«прописні».
«Міллєр і Байєр (автори «норманської» теорії, - П.П.), спираючись
на документи, доводили «неросійське» походження «Русі». У фінському
«руотсі» - шведи (до речі, таке ж позначення скандинавів існує в інших
угро-фінських мовах: естонське roots, водское rotsi, ливское rvot's,
карельське rotsi)» [3].
 13
Виглядає, звичайно, красиво. Солідно. Академічно. А ми запитаємо
єхидно: а чому, власне, ми мусимо приймати саме фінську назву шведів. Чи
естонську? Що, карели або водь для нас авторитет? Невже двісті, триста
років тому вони були авторитетом для учених із Сорбони, Оксфорду,
Геттенбергу? А тисячу років тому для кого вони були авторитетом? Ні,
шановані, авторитетом вони були для німців - Міллєра, Байєра і Шлецера. І
для тих, хто сьогодні з піною на вустах доводить згубність «переписування
історії» авторитетами залишаються.
Сучасних любителів чудської мови повідомимо, що в європейських
хроніках ні фінська, ні водська, ні навіть готландська назва шведів не
застосовується. Там шведів іменують не інакше, як свеви (як варіант - свеби).
Точно так, як і інші народи, що населяли балтійське узбережжя, - эсти, ліви,
пруси, водь - іменувалися свеонами. До цього, в тексті знаменитого
«Баварського географа» уточнюється: «свеви не народжені, а засіяні» [4]. В
перекладі зрозумілішою мовою, ця фраза означає, що шведи не є
автохтонними жителями Скандинавії, вони - народ прийшлий. Пізніше ми
побачимо, звідки вони «засівалися».
Що іще можна підкинути любителям фінського «слова»? Можна було
б запитати, чому, власне, вони дивляться в бік Швеції, в той час як набагато
ближче географічно жив інший народ, назва якого практично співзвучна з
назвою русів, через що їх часто плутали і європейські, і візантійські джерела.
Народ цей - руги. Мешкав він на острові Рюген, що у Балтійському морі,
якраз біля берегів сучасної Німеччини.
Що впадає у вічі при прочитанні уривка з «Повісті минулих літ»?
Нестор не просто говорить про Русь, - стилістично його слова є уточненням.
При цьому додамо, що Нестор в одному абзаці застосовує уточнення двічі.
Для чого він це робить? Для кого так пише? Невже сучасники Нестора не
знали (в разі, якщо скандинавське походження Русі - правда), що руси - одно
з північних племен? Напрошується висновок, що ці уточнення - пізніша
вставка, що не має до пера автора літопису жодного стосунку.
 14
Комусь, в набагато пізніші століття, навіщось знадобилося зробити з
русів скандинавів, щоб потім цей «факт» наполегливо вдовблювати у голови
читачів. І перестаралися. Причому, до такої міри, що цей уривок тексту
літопису став абсолютно непридатним для читання.

***
Втім, проблема є набагато глибшою. Річ в тім, що великі сумніви
викликає достовірність не лише цього літописного фрагмента, але й самої
«Повісті…» в цілому. У цьому, вибачте на слові, «документі» настільки
багато протиріч і нестикувань, що, об'єктивно кажучи, в якості історичного
джерела, тобто фундаменту, на якому могла б ґрунтуватися певна наукова
концепція, він абсолютно не годиться. Вірніше, не так - за бажання, текстами
«Повісті…» можна довести абсолютно взаємовиключні версії, що ми пізніше
і продемонструємо.
Чи усвідомлюють недоліки літопису учені? Звичайно. Чи критикують
її достовірність? Ще й як. Тоді що змушує їх створювати свої побудови на
цьому документі? А просто інших немає. Повторимо: «Повість минулих літ»
- єдиний літопис, хронологічно максимально наближений до часів, котрі в
ньому змальовуються.
Що ж роблять «дослідники» з протиріччями і нестикуваннями в
цьому документі? Та просто не помічають тих, які грають проти версії, що
ними доводиться.
Але і це ще не все. Щоб до кінця розібратися з Нестором, звернемо
увагу на один незначний факт. Дрібничку.
Річ у тім, що оригінал тексту цього літопису не зберігся. Його було
свідомо й по-варварськи знищено. Ви запитаєте: ким? Татаро-монголами?
Гітлерівцями? Більшовиками? Маніяками? У кого б ще піднялася рука
свідомо знищити унікальну пам'ятку старовини?
Рука піднялася у Всеросійської імператриці. Ми просимо вибачення
за різкість, але по-іншому тут не скажеш: оригінальний текст «Повісті
 15
минулих літ» було знищено за прямим наказом шпигунки прусського
королівського двору Софії Августи Фредеріки фон Анхальт-Цербст-
Дорнбург. Ця особа більш відома під іншим ім'ям. Прийнявши для
конспірації православ'я, вона за сумісництвом працювала ще й імператрицею
Всеросійською під оперативним псевдонімом «Катерина ІІ».
Одночасно Софія Фредеріка наказала придворним історикам, на чолі
з «щирими русаками» Міллєром та Шлецером, заснувати Історичну комісію,
завданням якої був пошук давніх літописів і написання на їх основі історії
Росії. І ось, в процесі своєї бурхливої діяльності вищезазначена комісія (по
тому, як зник оригінал «Повісті…») почала раптом знаходити в архівах
невідомі раніше списки (копії) головного літопису Русі. Багато копій. У
колишні часи вони чомусь ніяк не виявлялися, а тут як поперло!..
От у цих списках і виявилися факти… Ви, вірно, здогадалися, Читач, -
факти, що підтверджують «норманську» теорію. Авторами якої, зрозуміло, за
абсолютно випадкового збігу, були ті самі Міллєр і Шлецер.
Найбільш відомими (і, на думку істориків, найбільш достовірними) з
існуючих списків «Повісті минулих літ» є Лаврентіївський та Іпатіївский
літописи. Ось що говорять про ці «достовірні» документи самі ж історики:
«Вступивши на великокняжий престол в результаті народного
повстання 1113 року, Володимир Мономах, дуже зацікавлений в
літературно публіцистичній творчості (і сам талановитий письменник),
звернув пильну увагу на Несторову «Повість». Він оцінив виняткові
якості твору, але в цілому не залишився ним задоволений. Тому він
передав його на переробку ігуменові Михайлівського Видубецького
монастиря Сильвестру, людині, судячи з усього, не дуже талановитій і не
дуже умілій в літературних справах.
Робота Сильвестра теж не задовольнила Мономаха. Її навіть не
було доведено до кінця і вона увірвалася на статті 1110 року. Надалі
«Повість минулих літ» допрацьовувалася під наглядом Мстислава
Володимировича, сина великого князя. Так народилася третя редакція
«Повісті» <...>
… Метод роботи Мстиславових книжників Б. Рибаков називає
«грубим», «неохайним» і «поспішним». Саме ця редакція дійшла до нас у
складі численних рукописів пізнішого часу, з числа яких найбільш
древніми (і найбільш авторитетними) є Лаврентіївська (кінець XIV
століття) та Іпатіївська (початок XV століття)» [5].
 16
Ви розумієте, шанований Читачу, що це означає? Це ж катастрофа!
Це що завгодно, але тільки не літопис! Що завгодно, але не історичне
джерело, яке заслуговує на довіру дослідників!
Не лише Брайчевский, але й сам академік Рибаков, авторитет першої
величини в радянській і світовій історичній науці вважали «Повість минулих
літ» не більше ніж підробкою. Або, якщо сказати м'якше, «літературно-
публіцистичним» твором.
Звернемо увагу на вираз «в цілому не залишився ним задоволений».
Що ж наказав Мономах вирізати з «Повісті…»? Що вписати? Як саме
«доопрацьовувався» літопис під наглядом Мстислава?
І це, повторимося, не рахуючи темних маніпуляцій з документами в
«(Анти) Історичній комісії» Катерини ІІ. Не нав'язуємо нікому своєї думки,
але нам здається цілком можливим, що єкатерининські фальсифікатори
просто звалюють на більш ранніх попередників власні гріхи.
Втім, по правді сказати, і сам Владимир Мономах мав дуже важливі
причини для фальсифікації літопису. Річ у тім, що за його правління Церква
Русі остаточно «впала» під грецький, тобто візантійський обряд. Дійшло до
того, що навіть храми, що їх зведено за Володимира Великого і Ярослава
Мудрого, переосвячували.
Цей державний «діяч», як і його батько - князь Всеволод Ярославич -
жив і помер маріонеткою візантійського імператорського двору. Син
константинопольської принцеси Маріам (онука того самого Варди Скліра, з
яким жорстоко бився Святослав), Володимир, не маючи реальної влади над
удільними князями, намагався зберегти свій вплив як «морального лідера»
Русі. Іншого способу, інакше як спертися на Константинопольського
патріарха, він не придумав. В результаті київський князівський двір потрапив
під жорсткий прес візантійського контролю.
Прислані з Константинополя ченці, повністю контролювали життя і
діяльність Київської митрополії і Київської держави. Від розподілу
фінансових коштів до написання ікон. Від спорудження церков до
 17
облаштування кладовищ. Від настановлення священиків на приходи до
створення монастирів. Від затвердження раціону послушників в монастирях
до написання літописів. Від канонізації святих до благословення військових
дій проти сусідів. Від зберігання архівів до боротьби з відьмами.
За візантійськими поняттями, ті країни, в яких було прийнято
православне християнство грецького обряду, автоматично входили в
політичну орбіту Константинополя, вважалися частиною «Румейскої
співдружності» і мало не вотчиною імператорів. Тому грецькі ченці
втручалися не лише в церковне життя, але і в державну політику,
забезпечуючи інтереси династії Комнинів.
За те, що Владимир Мономах «поставив» Русь у ідеологічно-
клерикальне ярмо Візантії (зараз би сказали: повністю здав культурно-
інформаційний простір), ромейський цесар - за версією самих же
московських царів - вирішив наділити свого вірного васала подарунком.
Прислав золотий, оздоблений привезеними з Русі ж соболями, вінець. Була у
ромеїв така практика - дарувати за найвищому звоління вірним людям титул
кесаря (аналог європейського герцога).
Зараз так звана Шапка Мономаха зберігається в московському Кремлі
як одна з дорогоцінних реліквій, якою, починаючи з Івана IV, коронувалися
московські царі. І екскурсоводи, з незнання, захлинаючись, хваляться нею
перед іноземними туристами: «а вашим королям, мовляв, такого не
дарували».
Так от, цьому «державному діячеві» дуже не хотілося залишати в
літописах слід іншого християнства, яке існувало в Русі принаймні, з часів
перших Рюриковичів. Мономаху потрібно було з пам'яті народу витравити
все, що не влаштовувало Царгород. Тому, з благословення князя, стояв за
спиною літописця пузатий чернець-грек і уважно стежив за тим, щоб не
потрапили до літопису неугодні візантійцям відомості. Але про це - пізніше,
а доки про русів.
 18
***
Не всі історики сліпо підкоряються магії «Повісті минулих літ».
Багато хто розуміє, що нестикування і протиріччя в цьому документі роблять
посилання на «Повість» малопереконливими. Плюс відверті фальсифікації,
наприклад, знаменита дев`ята сторінка Радзивіллівського літопису, та сама,
підробна сторінка, на якій Шлецер з товариши живописав історію
покликання в Русь Рюрика.
Що ж робити? Відмовитися від «норманської теорії»? Та ні в якому
разі! Подивимося, як цю проблему вирішують «просунуті» учені. Л.М.
Гумільов, ймовірно, прагнучи якимсь чином підкріпити хистку версію
«Повісті…», прив'язує найзнаменитішого руса - Рюрика - до певного
історичного персонажа, який приблизно в цей час знаходився на службі у
короля франків.
«Біографія Рюрика є непростою. За «професією» він був варяг,
тобто найманий воїн. За своїм походженням - рус. Здається, у нього були
зв'язки з південною Прибалтикою. Він нібито їздив в Данію, де
зустрічався з франкським королем Карлом Лисим. Після, в 862 р., він
повернувся в Новгород, де захопив владу за допомогою якогось
старійшини Гостомисла. (Ми не знаємо точно, чи означає слово
«Гостомисл» власне ім'я людини або прізвисько того, хто «мислить»,
тобто співчуває, «гостям» - прибульцям). Незабаром в Новгороді
спалахнуло повстання проти Рюрика, яке очолив Вадим Хоробрий. Але
Рюрик убив Вадима і знову підпорядкував собі Новгород і прилеглі
області: Ладогу, Білоозеро та Ізборськ.
Існує легенда про двох братів Рюрика, Синеуса і Трувора, що
виникла в результаті нерозуміння слів літопису: «Рюрик, його родичі
(sine hus) і дружинники (thru voring)». Дружинників Рюрик посадив в
Изборську, родичів відправив далі, на Білоозеро, сам, спираючись на
Ладогу, де було варязьке селище, сів в Новгороді. Так, шляхом
підпорядкування навколишніх слов'ян, финно-угров і балтів, він
створив свою державу» [6].
Що впадає у вічі в цьому уривку? По-перше, академік Гумільов
чотири рази застосовує вирази типу: «не знаємо точно», «здається», «нібито».
Чому так? Та просто немає ніяких джерел, які б підтвердили версію,
викладену в «Повісті минулих літ», наприклад, стосовно Гостомисла. Що ж
до служби (нібито) Рюрика у франкського короля, то тут більш ніж
 19
вірогідний простий збіг імен, хіба мало Рюриків-Рориків вешталося
тогочасною Європою в пошуках грошей та пригод.
І абсолютно немає гарантії того, що згадуваний в європейських
хроніках варяг Рорик Фрисландський є предком Святослава. Швидше,
навпаки, є маса аргументів, які відправляють цю версію в розряд
фантастичних.
Опоненти скажуть: конфуз перекладу з латини, в результаті якого
народилися Трувор та Синеус, якраз і свідчить про те, що служба саме цього
Рюрика і його людей у франків була більш ніж вірогідна, інакше як ця історія
з'явилася б в роботах, з питання утвердження норманів в слов'янських
землях?
Насправді, це нічого не доводить. Адже в наших літописах немає
нічого подібного, а спроба сучасних істориків «прив'язати» Рюрика до
Європи, відшукавши йому «двійника» в оточенні франкського короля - дуже
сумнівна.
Наприклад, нікого чомусь не дивує той факт, що Рорик
Фрисландський, згідно з хронікою, служив при дворі Людовика
Благочестивого, від якого за вірну і довголітню службу ще в 826 році
отримав «… у лен володіння на узбережжі Фризії з центром в Дорестаді»
(wikipedia.org). Це означає, що він, особливо якщо врахувати спосіб життя
варягів, фізично не міг дотягнути до 879 року, та ще і мати на момент смерті
шестирічного сина.
Затверджуючи тезу про sine hus і thru voring, сумлінний дослідник
зобов'язаний довести, що Нестор свого часу дійсно неправильно переклав
латину. Чи є відомості про те, що літописець мав документ, в якому латина
ця звучала? Сказано хоч десь про те, що Нестор був вчений латинському
слову? На жаль…
Більше того, низка дослідників дає й інший переклад, виходячи з
того, як подано в літературі:
 20
«... повне ім'я Рюрика Людбрандсона (не лякайтеся, це, так би
мовити, «по батькові» легендарної особи, - П.П.) (Рорика Фрисландського),
саме він за хронологією виступає як літописний Рюрик - Herraud -
Hrorekt Ludbrandson Signjotr Truvar (Херрауд-Рюрик Людбрандсон
Синьйор Трувар. Трувар трактується як «Великий воїн», або
«Переможець» [7].
У зв'язку з цим цілком логічно автор робить висновок, що
«... титул «сеньйор» міг отримати в Європі тільки хрещений
васал якогось із західноєвропейських королів (Рорик і був васалом
Карла Великого). Комусь дуже було вигідно подавати Рюрика і ранніх
Рюриковичів «варварами-язичниками» (там же).
Кому вигідно? Питання риторичне. Як вже оголошувалося, ми з
великим скепсисом ставимося щодо можливості того, що Рюрик
Людбрандсон (Рорик Фрисладський) був тим самим Рюриком. Ми і причину
свого скепсису позначили досить чітко. Проте зауважимо, що для вченої
більшості, навіть ця версія є небезпечною. Тому, що доведеться пояснювати,
як Рюрик і його рід, хрестившись у Європі (за католицьким, до речі,
обрядом!) в Русі раптом знову перетворився на язичника.
А якщо вони в язичництво не поверталися (та і до чого б їм це?), тоді
треба вигадати причину, з якої Рюриковичі не «нагнули» киян і не охрестили
їх. За католицьким обрядом. І ще треба щось розповісти збентеженій
спільноті про те, як у хрещеного Рюрика раптом з'явилися сини й онуки -
язичники. Тож навіть ця гіпотеза, що її придумали, аби «оселити»
Рюриковичів в Європі і зробити з них варягів, так і залишиться гіпотезою.
До речі, а як із вправами наших істориків у латині верстати
наполегливе прагнення тих таки істориків виводити термін «Русь» з
фінського? Даруйте, але це дуже схоже на дії школяра-двієчника: коли треба,
дивимося в словник латини, а коли треба - у фінський.
Гумільов усе це розумів, тому і вставляв у свою роботу обмовки типу
«нібито». Ми додамо: непорозуміння з Синеусом і Трувором свідчить якраз
про те, що переклад цей було зроблено ученими, котрі мали можливість
знайомитися з європейськими історичними хроніками у величезному об'ємі
(насправді, не зустрівся ж «Синеус» в тій, що першою трапила під руку),
 21
тобто, котрі мали доступ до бібліотек європейських університетів і
королівських архівів Франції, Данії, Німеччини.
Сумнівно, щоб Нестор знав латину. А ось Міллер, Шлецер і іже з
ними такі знання мали. І, на відміну від Нестора, можливість доступу до
архівів та бібліотек Західної Європи мали. Та ще і за рахунок російської
казни.
Цікаво і те, що у більшості своїй всі дослідження історії Русі учені
проводять чомусь за текстом Лаврентіївського списку «Повісті…». Інтерес
російських істориків зрозумілий. Цей «шедевр» - єдиний, в якому згадується
рік створення Москви - 1147-й. В інших списках, а також в іноземних
хроніках цю знаменну дату не згадано (напр. Михайло Голдєнков та
Володимир Бєлінський вважають, що Москву засновано вже в період
входження Володимиро-Суздальського князівства до Золотої Орди, як пункт
збору данини на перетині торгових шляхів).
А от ані Іпатіївський, ні Радзивилівський літописи у Москві не
люблять. Так не люблять, що останній, наприклад, чомусь не спромоглися
перекласти сучасною російською мовою. Незважаючи на вклеєну хвацькими
«хлопцями» Шлецера 9-у фальсифіковану сторінку і декілька, справжніх, але
таких, що не вписувалися в «норманську» теорію - вирізаних.
Слідом за тамтешніми ученими, за якимось збігом, ці літописи не
люблять і вчені українські. І хоча Радзивилівський літопис не переведено
нашою мовою, зате Леонід Махновець, незважаючи на колосальний тиск не
лише вченої братії, але й чиновників з КПРС, що володарювала тоді, зробив
просто унікальний переклад українською літопису Іпатіївського.
У своєму дослідженні ми переважно використовуватимемо матеріали
не Лаврентіївського списку «Повісті минулих літ» (далі - ПМЛ), а дуже не
любимого «серйозними істориками» Іпатіївського. Не тому, що нам так
подобається, а саме тому, що вони його не люблять.
***
 22
А от білоруський автор Михайло Голдєнков, відверто ґрунтуючи свої
судження на роботах Гумільова, вже і припущень ніяких не робить, подаючи
європейську епопею Рюрика як доведений факт. Це дуже прикро, хоча
прагнення дослідників хоч якось прив'язати Рюрика якщо не до шведської, то
хоч би до датської гілки варягів дуже похвально в плані відведення нас від
історичних реалій.
Одним словом, прямих доказів того, що руси взагалі, і Рюрик
зокрема, є вихідцями із Скандинавії (чи хоч би з Данії) - досі немає. Вся
упевненість істориків і пересічних громадян, які їх слухають, ґрунтуються на
довголітньому промиванні мізків, яке зводиться до запевнень, що це було
саме так. Тут використовується стара магічна формула: «Це так, тому що
інакше бути не може». В поєднанні з вимогами не допустити «переписування
історії».
В результаті досі юне покоління вивчає щось, що лише називається
історією і вимагає до себе поваги тільки тому, що його вкрито пилом,
пліснявою і написане воно вкритими цими ж не дуже духмяними
субстанціями «маститими істориками».
Але чи так вже й непорушна ця версія? Невже інакше - ніяк? Давайте
пошукаємо аргументи, що підтверджують альтернативну гіпотезу. Може,
вона виявиться стрункішою, ніж та, яку придумали свого часу німці?
Для цього нам доведеться, як це часто буває в подібних випадках,
повернутися у протилежний бік. В буквальному розумінні слова. На Північ
ми вже дивилися і побачили там, як і належить, лише холодну туманну млу,
яка плавно переходить в непроглядну полярну ніч.
Настала черга Півдня.

***
В Несторовому літопису згадується Новгород, в якому сів Рюрик на
початку свого правління в слов'янських землях. Пікантність ситуації полягає
 23
в тому, що досі ніхто з істориків не довів, що Великий Новгород (така повна
його назва) взагалі існував у ті славетні часи!
Це якраз той випадок, коли і письмові джерела, і археологічні
дослідження не можуть ні підтвердити, ні спростувати версію. Те саме
стосується і Ладоги, яка, нібито, також була вотчиною Рюрика.
А якщо цих міст не існувало на момент «покликання» Рюрика і
«Синеуса» з «Трувором», то виникає цілком закономірне питання: хто у
такому разі, і, головне, куди запросив конунга князювати? За якими
багатствами кинувся «Рорик» з набитого золотом та сріблом двору Карла
Лисого у болота Прибалтики?
Невже товариш, який, за твердженням Гумільова та Голдєнкова,
служив при дворі франкського короля і мав статус настільки високий, що
удостоївся згадки в історичних хроніках, погодився князювати в
нужденному, загубленому серед глухих лісів селі з п'яти дворів? Невже
спокусився житієм в землянці? Невже проміняв на неї свій замок в
Дорестаді?
Давайте ж поглянемо, що там у Нестора? Подивилися. Переконалися.
Згідно «Повісті минулих літ», саме Рюрик будував і Ладогу, і Новгород. Так
чому ж в скандинавських джерелах про такі грандіозні події - ні слова?
Найсмішнішим ту є те, що до цього часу давно існував інший
Новгород, який неодноразово згадується у візантійських та інших джерелах, і
про який добре відомо нашим ученим. Йдеться про Неаполь Скіфський,
залишки якого до сьогодні збереглися на околицях м. Сімферополя.
Чим же цікаве це місто для нас у світлі проблеми походження русів?
Існує цікавий історичний документ – «Житіє святого Стефана
Сурозького».
«По смерті святого (Стефана. - О. Г.) минуло мало років.
Прийшла рать велика руська з Новгорода, князь Бравлін дуже сильний
і, пополонив від Корсуня до Корчева, з многою силою прийшов до
Сурожа. Десять днів тривала зла битва, за десять днів Бравлін, силою
зламавши залізні ворота, увійшов до міста». [4].
 24
Так от, згадувані тут Сурож, Корсунь і Корчев - це, відповідно,
сучасні Судак, Севастополь і Керч, а події, про які розповідається,
відносяться до кінця VIII - першої половини ІХ століття. Примітно, що в цей
час Великого Новгорода, як мовиться, і в проекті не було, а Рюрик,
будівельник цього самого Новгорода, не то що не міг служити Карлу Лисому,
але цілком імовірно, що обоє вони ще й народитися не встигли!
Як такий збіг пояснює традиційна історіографія? Традиційно і
пояснює: мовляв, Бравлін - один з варязьких князів, що прийшов з військом
із землі новгородської. Тобто з Прибалтики. Говорячи мовою Грушевського,
«торували дорогу з Варяг в Геки».
Спроби окремих дослідників, таких як професор Г.В. Вернадський
або той же Л.М. Гумільов привернути увагу громадськості до абсолютно
диких протиріч, що ними сповнено цю теорію, холоднокровно ігноруються.
«У тексті, що його приведено, неясно майже все. Хто були згадані
тут руси? Що за дивне ім'я - Бравлін, бо розуміння його як епітета
«бранливий» (тобто войовничий) натягнуте і непереконливе? Звідки
прийшов цей Бравлін, з якого «Новгорода»? Адже відомого Новгорода
на початку IX ст. ще не існувало»? [8].
З приводу «бранливий» - так це наші професори і академіки
навигадували. Вони ще й не на таке здатні. Наприклад, термін «варяги»
зводять до шведського «вар» (клятва). До чого тут нормани і як їх назва
співвідноситься із словом «клятва» - можуть пояснити лише самі автори
цього пасажу. Зауважимо, що таким чином можна обґрунтувати все, що
завгодно.
Цікаво, як би пани вчені мужі відреагували, якби походження
сибірського племені ненців ми пояснили тим, що це - нащадки німців? А що?
Прийшли козачки Єрмака і побачили, що місцеві товариші сидять в пивниці,
топчуть сосиски з капустою і запивають усе це добрим ячмінним пивком. Тут
же донці і зметикували: місцеві-то з фриців вийшли! Так їх і прозвали. Це
потім у них очі вузькими стали, від надмірного споживання «Баварського
світлого».
Усе це, як мовиться, було б дуже смішно, якби не було так сумно.
 25
Тільки у випадку з Бравліном, як би вони не старалися, у «метрів» ці
хитрощі не пройдуть, оскільки все одно Неаполь Скіфський нема куди
подіти. Надто багато за нього згадується у візантійських хроніках. І дуже
часто - у зв'язку з русами.
«Г.В. Вернадський відзначає, що є дві версії житія св. Стефана
Сурозького: коротка - грецька і довга - російська, віднесена В.Г.
Васільєвським до XVI ст., але відома в Росії з початку XV ст. Після
критики версій Г.В. Вернадський вказує, що згадуваний в них
«Новгород» - це скіфський Неаполь (Сімферополь) і що руси прийшли в
Крим з Доно-донецького ареалу. Перш ніж досягти Сурожу, руси
пограбували усе узбережжя Криму, від Херсонесу до Керчі, причому
особливо постраждали церкви. А в Сурожі їх вождь прийняв хрещення і
повернув військову здобич церквам» [8].
Скептики заперечать в тому сенсі, що на одному цьому факті
ґрунтувати твердження, нібито руси і Рюрик родом з Криму або донецьких
степів - неправильно. І будуть праві. Але в тому-то йрава, що, на велику
прикрість ортодоксів, руси в Чорноморсько-азовському регіоні якраз таки
чудово локалізуються. І джерел, що підтверджують цей сумний для деяких
факт, - безліч.
Численні арабські документи згадують про три міста русів: KUYABA
(Куяба), S.LABA (Слаба) і URTAB (Уртаб). До речі, професійні історики
якось вже дуже вільно поводяться і з назвами, і із статусом цих утворень.
Так, у більшості вітчизняних книг ми прочитаємо ці назви як: Артанія,
Куявія і Славія. Як говориться, порівняйте і відчуйте різницю.
Навіщо знадобилося так перекручувати латину? А все затим же: дуже
вже хочеться ототожнити ці назви (до речі, у «маститих вчених» вони чомусь
з міст - як в арабських джерелах - перетворилися на країни) з певними
територіями. Хоча досі ведуться суперечки щодо того, де ж розташовувалися
ці утворення, більшість фахівців вважають, що Куявію слід шукати в Києві,
Славію - в Новгородській землі, а Артанію - в Керчі і на Тамані.
З приводу Артанії (вірніше Ортанії, вірніше, Уртабу), принципових
заперечень не маємо. Пізніше ці території увійшли до знаменитого і
загадкового Тмутороканського князівства, в столиці якого – Тмуторокані
 26
(Тамарха, Матраха, Таматарха) - розташовувалася ще й митрополича
кафедра.
А ось якщо не зациклюватися на Києві і Великому Новгороді, то для
локалізації Куяби та Слаби можна підібрати й інші регіони, при цьому вона
(локалізація) виглядатиме природніше. Одним з таких регіонів якраз і могли
бути степи Донбасу, а інший помістимо в північній частині Кримського
півострова і прилеглих до перешийку приазовських степах - північний Тавр.
Чи є тому свідоцтва? Та скільки завгодно. Візантійський автор
Георгій Кедрін, наприклад, у зв'язку з хрещенням русів, що мало місце у VIII
- ІХ столітті, згадує північне Приазов'я:
«Народ скіфський, що біля Північного Тавру мешкає, жорстокий
і лютий… гнів Божий (після нападу на Константинополь. - О.Г.),
випробувавши, в країну свою повернувшися. Потім прислав в Царгород
посольство, просили сподобить їх святого хрещення, яке і отримали» [4].
Ще однією країною русів, на думку російського археолога О.С.
Галкіної, був Руський каганат, який займав заплави річок Сіверський Донець
і Оскол. Це підтверджується низкою археологічних розкопок, а також
свідченнями арабських мандрівників (Худуд аль-Алам та інші).
Таким чином, усупереч загальноприйнятій думці, країни (вірніше,
міста) русів цілком могли розташовуватися на мапі приблизно так.
Уртаб - це Таматарха, територія якої більш менш співпадає з межами
стародавнього Боспорського царства. Прикметно, що араби, описуючи одну з
країн русів, відмічають, що вона розташована на острові, протяжністю в три
дні шляху (приблизно 120 км), земля якого настільки сира, що в ній грузнуть
ноги. Подивимося на фізичну карту Тамані, Прикубання та Керчі і
переконаємося, що боліт там - аж занадто. А в VI - VIII сторіччях клімат був
набагато вологіший і, відповідно, боліт і озер було ще більше.
До того ж, в арабській мові і острів, і півострів мають однакову
транскрипцію.
Куяба - це описаний О. Галкіною Руський каганат в степах Донбасу. І
хто сказав, що назва має бути співзвучною Києву? А якщо її безпосередньо
 27
пов'язано з гідронімом, назвою річки, наприклад Каяли, - р. Швидкої (за В.
Афанасьєвим); р. Калитва (за В.І. Стрєлєцкім), які впадають в Сіверський
Донець. Або сучасна р. Берда (Агарліберт, Каяли-Берт, Каяла, Каяла-Берда,
Берла) - біля сучасного Бердянська (за В.І. Григоровичем)? Нарешті, є
Кальчик і Кальміус в Донецькій області.
Знайдіть на мапі Калитву або Швидку, і ви зрозумієте, чому тамтешні
жителі з хвилюванням розповідають про численні фундаменти з білого
каменю, що збереглися до сьогодення; чому вони переконані, що це є
залишки білих замків-бургів русів, про безліч яких писали арабські
мандрівники.
Слаба - Кримський півострів і Північне Приазов'я, столиця - Неаполь
Скіфський. І не слід штучно підганяти назву цієї країни під ільменських
словенів. Хто зараз може сказати, як називалися гори, річки і озера Криму до
того, як їх перейменували кримські татари? Як до їх появи називалися річки
Бельбек, Альма? Ось, якщо комусь невідомо, як переводиться з
кримськотатарського назва річки Кача - повідомимо: Хрест. Хіба це
татарська назва? Чи татари просто переклали її з давньогерманської?
А як називалася річка Беш-Терек, на якій колись стояв Неаполь
Скіфський? З тюркської ця назва перекладається як «П'ять дерев». В кого як,
але у автора цієї роботи з деяких пір досить специфічне ставлення до будь-
яких назв, в яких міститься згадка про дерева (древів, деревлян, древлян, ekt).
Вплив русів в Азово-чорноморському регіоні був настільки великий,
що саме Чорне море, аж до Х століття, в європейських, візантійських,
арабських і персидських творах іменувалося не інакше як Руським. Саме з
цього регіону війська русів здійснювали походи на Константинополь, Кавказ,
в Персію. Саме з цього регіону, за нашим переконанням, прийшли руси і у
Київ.

***
Хто ж такі руси? Від кого походять? Чиєї крові будуть?
 28
Це плем'я, вірніше, племінне об'єднання, споріднене хозарам і яке
входило колись, на правах васалів, в могутній Хозарський каганат.
У суспільстві чомусь затвердилася думка, що хозари - це вузькоокі,
одягнені у шкури, вилицюваті кочовики. Загалом, типові монголоїди. Між
тим, це не так. І кочовиками вони були далеко не все, і монголоїдами - не
більше ніж сучасні українці, і релігія їхня була далекою від так званого
язичництва.
Насправді, і хозари, і Русі були нащадками сармато-аланського
суперетносу, який, у свою чергу, тісно пов'язаний з кіммерійцями і скіфами.
Іншими словами, і хозари, і Русі - іраномовні споріднені народи.
Про це, зокрема, писали і арабські, і персидські джерела. Наприклад,
анонімний автор твору Муджмаль ат-Таваріх (Збірка історій), 1126 р.:
«Рус і Хозар були від однієї матері і батька. Потім Рус виріс і,
оскільки він не мав місця, яке йому припало б до душі, написав листа до
Хозара і попросив у того частину його країни, щоб там облаштуватися»
[8].
«І облаштувався в Криму, біля Сімферополя, що іменувався
Неаполь Скіфський» (там же), - відзначає Гумільов.
Руси (тоді вони називалися росомони) - це нащадки іраномовних
сармато-алан. Тільки росомоны разом з язигами складали готський етнос, а
хозари походять від алан, так само, як і касоги, котрі є предками сучасних
черкесів та ясів (осетин). Цікаво, що впродовж століть хозари, касоги і яси
були постійними військовими союзниками Рюриковичів. Ці усі народи й
говорили практично однією мовою. Порівняйте, приміром, українське слово
«коло» (круг) і осетинське «коло» (круг).
Не суперечить це і даним археологічної науки. І руси, і хозари, на
думку низки сучасних учених, походять з салтівскої (або салтово-маяцької)
археологічної культури. Алани - теж. Автори деяких статей навіть
пропонують співвідносити згадувані арабами «салтанські мечі» русів із
салтівськими мечами, тобто однолезовими палашами.
За великим рахунком, справедливим буде твердження, що над
степами Північного Причорномор'я з початку Нової ери володарювали
 29
нащадки древніх іранців (аріїв), якими були і германомовні готи з русами, і
хозари, котрі дещо відрізнялися від них в культурному і мовному плані.
Звичайно, були тут і тюрки - частина гунського суперетносу, а також (з
деякими обмовками відносно них «тюрк скости», про що ми ще
говоритимемо) - булгари.
Але перші були занадто нечисленні, щоб протистояти асиміляції в
готсько-хозарському і слов'янському середовищі, а другі, сподобившись на
створення в VII столітті Великої Болгарії (північне узбережжя Азовського
моря і Північна Припонтида), швидко розкололися на декілька племінних
об'єднань, які незабаром також розчинились поміж іншими народами Степу.
Відомо, що слов'янські племена, котрі мешкали на лівому березі
Дніпра, платили данину хозарам. Але ж хто збирав цю данину? Руси, що
контролювали західні і південні околиці величезного Хозарського каганату,
були васалами хозар. Логічно було б вважати, що саме вони
«препрезентували» Хозарський каганат і в землях слов'ян, у тому числі в
Києві, тобто і данину на користь Итиля збирали. У свою чергу, це означає,
що в Києві повинен був сидіти представник русів, намісник, що стежив за
порядком.
З іншого боку, ряд сучасних дослідників вважає, що з V-го і,
принаймні, до VII-го століття більшість населення Києва складали зовсім не
слов'яни. Київ навіть мав, як відзначає Костянтин Багрянородний, другу
назва - Самватас, явно хозарського походження (це, до речі, розбиває версію
про те, що Київ - це «Куява»).
Так от, швидше за все, і Аскольд, і Дір теж були ніякі не слов'яни, а ті
ж руси. Про це свідчить іранське походження їх імен (Дір - Дарій, Аскольд -
Осколт), мабуть, дещо слов'янізоване чи то літописцем, чи то вже їх
сучасниками-слов'янами.
А оскільки це були намісники, то навряд чи Осколт і Дарій мали
титул князів. Напевно їх статус прирівнювався до становища тисяцького або
воєводи в пізнішій Русі (ярл у норманів, ельтебер у гуно-савірів).
 30
Окрім державних утворень россомонів, у Криму відома і держава
готів - Кримська Готія, що проіснувала ціле тисячоліття, - з V по XV
століття. Вона розташовувалася на Мангупському плато і в прилеглих до
нього долинах, виходячи до Чорного моря в районі сучасних Партеніда,
Інкермана, Севастополя та низки інших опорних пунктів. Якраз там, де
протікає річка Кача. Столицею цієї держави було місто-фортеця Дорос.
На цю обставину, шанований Читач, слід звернути особливу увагу
вже зараз, хоча пізніше ми дуже детально повернемося і до готів, і до Доросу.
Без з'ясування «родинних зв'язків» хозар, русів і готів не можна зрозуміти
політику перших князів київських з роду Рюриковичів, у тому числі й логіку
їх військових походів.
Але це ще не все. Тут зіграли важливу роль і болгари. Не ті, які зараз
асимільовані в слов'янському середовищі, а - справжні. У 635 році хан
Кубрат підпорядкував собі усі булгарскі племена, що жили в Північному
Причорномор'ї від Дона до Дунаю, і заснував «Велику Болгарію». Після
смерті хана в 642 році це утворення під тиском хозар розпалося на
«… чотири угрупування, а саме: гунногундурів і деяку частину
орди кутригурів, які залишилися під владою хозар на територіях свого
попереднього перебування в степах Приазов'я і басейну річки
Сіверський Донець; іншу частину кутригурів, яка відкочовувала до
Середнього Поволжя і Нижнього Прикам`я; орду хана Аспаруха, що
відійшла на захід в степи Подніпровського Правобережжя; і частина
унногундурів (рідне плем'я Кубрата), яка відокремилася від орди
Аспаруха, просунулася з Приазов'я в степову зону Кримського
півострова» [9].
Чому це важливо? Не лише тому, що рідне плем'я засновника Великої
Болгарії залишилося в Північному Причорномор'ї (це - колосальний аргумент
в претензіях на землі і чинник, який впливає на історію династичних браків,
про що говоритимемо в главі, присвяченій княгині Ользі, її походженню та
історії шлюбу з Ігорем). Не лише тому, що, всупереч штампованим
уявленням про древніх болгар як про кочівників, які (уявлення, звісно) міцно
укорінилися серед загалу, болгарами, котрі влаштувалися в Приазов'ї і
Криму, до VIII століття було створено
 31
«...болгарську за етнічною приналежністю, землеробська
матеріальна культура» (там же).
Болгари, які створили в Криму цю «землеробську культуру», стали
відомі під етнонімом «чорні болгари», і під цією назвою вони часто
стикаються з русами й фігурують в літописних зведеннях.
Та найголовніше, саме болгари стали авангардом Хозарії в її боротьбі
проти Кримської Готії:
«До середини VIII століття кутригурська орда у складі військ
Хозарського каганату вторглася до Кримського півострова <...>
Просунувшись в гірський Крим, ця орда захопила Байдарську
долину і розгромила Кримську Готию» (там же).
Запам'ятаємо цю важливу обставину. Саме з тої миті між кримськими
болгарами і готами-русами встановлюються дуже довгі і дуже неоднозначні
стосунки, попри те, що і раніше вони дуже тісно взаємодіяли. Досить сказати,
що готи і болгари, ймовірно, є спорідненими народами через кіммерійців, чия
кров текла в жилах і тих, і інших. Так, низка сучасних болгарських учених
вважає, що колись мова болгар відносилася до східноіранської групи, а
зовсім не була тюркською від початку.
Тут, мабуть, Читач поставить питання: якщо доказів південного
походження русів так багато, то чому ж офіційна історіографія наполегливо
тримається за «норманський вектор»? Чим для можновладців небезпечні
руси Донбасу і Криму?
Річ у тому, що «чорноморські руси» вже мінімум з IV століття
сповідували християнство. Спеціально підкреслимо: мінімум з IV століття.
Розкопки, які в 2010 р. проводилися в Харківській області (територія
гіпотетичного Руського каганату), показали, що готсько-россомонський
етнос вже з II - III століття в переважній своїй більшості було хрещено.
Щоправда, то було далеко не те християнство, яке ми знаємо тепер,
але про це - окрема розмова. Це - непроста тема «православ'я русів».
Але і «правильне», тобто грецьке православ'я було далеко не чуже
цьому народу, що, на нашу думку, стало однією з причин його розколу і
виходу Рюриковичів з Криму на Русь.
 32
« <…> І не лише цей народ (дунайські болгари, що прийняли
хрещення на початку 860-х рр., - О.Г.) проміняв перше нечестя на віру в
Христа, але навіть багатьма багаторазово прославлені руси, що в
жорстокості і скверновбивстві далеко залишають за собою усіх; які,
поневоливши тих, що знаходяться довкола себе і звідси помисливши про
себе високе, підняли руки й проти Ромейської держави, - нині навіть і ці
проміняли еллінське і нечестиве вчення («еллін» в грецькій
богословській традиції означає «язичник», - О.Г.), якого трималися
раніше, на чисту і непідробну віру християнську, з любов'ю поставивши
себе в чині підданих і друзів наших, замість грабування нас і великої
проти нас зухвалості, яку мали незадовго. І до такої міри в них
розігралося бажання і ревнощі віри, що прийняли єпископа і пастиря і
цілують вірування християн з великою завзятістю і ревністю» [4].
Це - знамените Окружне послання патріарха Константинопольського
Фотія до церковних ієрархів, яке відноситься до другої половини IX століття.
Поняттям «еллінське» греки нагороджували язичницькі релігійні системи.
Але як розуміти словосполучення «і нечестиве»? Навіщо Фотію було ділити
«язичництво», яке нібито сповідували руси, на дві категорії: еллінське і(!)
нечестиве?
Вчитаймося ще раз. З сенсу і побудови фрази витікає, що патріарх
мав на увазі ту обставину, що далеко не всі руси були «еллінами», що багато
хто з них належав до якоїсь релігійної системи, яка в очах греків була
«нечестивою». Інакше, якби йшлося про одне, - літера «і» тут явно зайва, за
стилістикою має стояти кома.
Йдемо далі. Як розуміти фразу «на чисту і непідробну віру»?
Замінимо тут «віру» на «Християнство» що отримаємо? По всьому виходить,
що якась частина русів належала все-таки до якоїсь «віри», тільки в очах
ортодоксальних грецьких священиків віра ця, по-перше, була «не чистою», а
по-друге, немов би «підробною». Це точно не язичництво, інакше не
крутився б так Фотій дзиґою.
Запам'ятаємо ці, начебто малопомітні дрібниці, тому що насправді
вони - найважливіші свідчення на користь тієї обставини, що руси
сповідували свою, відмінну від грецького варіанту, віру в Творця.
 33
Обставини хрещення русів (чи, принаймні, тієї їх частини, що
мешкала в ареалі Дон-Донбас-Крим) настільки широко зафіксовано в
джерелах, що сперечатися з ними немає сенсу. У візантійських документах
перераховуються центри Хозарської митрополії, серед яких ми бачимо і
готський Дорос (митрополиче місто), і руську Таматарху (виділення
курсивом наше, - П.П.) :
«Задля зміцнення візантійського впливу в Північному
Причорномор'ї було створено митрополію з центром в столиці готської
області Доросі. Канонічна територія цієї митрополії поширювалася на
увесь Хозарський каганат. Вона включала сім єпархій: Хоцирську
(Карасубазар), Астельськую (Ітиль), Хваліську (Хорезм), Оногурську
(Прикубанння), Бретерську (Терек? Тарики?), Гунську (Варачан,
Семендер) і Таматахрську» [10].
Так от, саме віра русів і стала причиною того, що колись давно, ще з
часів Володимира Мономаха, тільки-но греки підпорядкували собі Київську
єпархію, почалося планомірне знищення будь яких відомостей про дійсне
походження русів.
Якщо Рюрика «оселити» на Півночі й призначити у нормани, його ще
можна зробити «язичником», так би мовити, за аксіомою. Рюрик був швед?
Прекрасно. Коли хрестилася Швеція? На початку ХІ століття, королем
Улафом Скетконунгом. Деякі історики наважуються робити з Рюрика
норвежця і навіть данця. Норвегію теж хрещено на початку ХІ ст. (св. Олав).
Данію - у другій половині Х ст. (Оттон І). Загалом, куди не кинь оком - скрізь
широка нива для засівання «норманістами» своєю теорією.
А от якщо прийняти за відправну точку південне походження кагана,
то вже необхідно буде доводити тезу щодо його язичництва. А де їх узяти,
докази? Знову з «Повісті минулих літ» висмоктувати?
Нижче ми побачимо: аргументів на користь того, що і сам Рюрик, і
його нащадки - Ігор, Ольга, Святослав - були християнами, набагато більше,
ніж проти.
В ті часи віра грала первинну роль не лише в культурному або
внутрішньополітичному житті різних держав. Частенько і уся зовнішня
 34
політика будувалася з позиції захисту своєї віри від посягань ззовні або ж
насадження її іншим народам.
Отже, нас цікавить, яке ж християнство могли сповідувати руси?
Відповідь напрошується сама собою - аріанство, яке вони, за наявними
відомостями, приймають в період з II по IV століття. У Європі аріанство так і
називали: Руська віра. Ще у неї була назва Готська єресь. Або (як зараз її
схильні називати деякі історики) - Православ'я русів.
Знавці заперечать, що аріанство як релігійний напрям виникає лише
після 325 року, тобто після Першого Нікейського собору, назване по імені
лідера цієї течії - єпископа Арія, тому вести мову про II і III сторіччя не є
коректним. Ми це визнаємо. Проте аріанство в даному випадку у нас – це…
назва християнства до того, як воно стало називатися християнством.
Так, яким би шокуючим не був для сучасних вірян цей факт, але
християнством їхня віра стала лише після 325 року. Як вона називалася до
цього? Ніхто не знає, тому що відомості про це видалено з літописів і
священних тестів на вимогу і під керівництвом церковних ієрархів Риму та
Константинополя.
Втім, про це ми ще поговоримо. Зараз необхідно лише вказати на те,
що питання щодо віросповідання русів є напрочуд важливим. Без урахування
цього просто неможливо осягнути принципів зовнішньої політики нащадків
Рюрика в ІХ-Х сторіччях.

***
Але як же з'явився Рюрик в Києві? - запитаєте ви. Ніяк. Не було його
там. «Повість минулих літ» говорить про те, що Рюрик помер в Новгороді.
Ми вже встановили, що насправді більш ніж ймовірно, що то міг бути
Неаполь Скіфський.
Цікаво ось що: як Рюрик в це місто потрапив? Чи він жив там
постійно? Напевно, ні, оскільки в літопису згадується невдоволення місцевих
 35
жителів прибульцями і повстання проти Рюрика під проводом Вадима
Хороброго або, як його ще називають, Вадима Новгородського.
Втім (і це слід обов'язково сказати), імені Вадима Хороброго в
«Повісті минулих літ» немає. Воно з'являється в пізніших зведеннях - так
званому Никонівському літописі XVI століття. І це підозріло (ми ж бо
пам'ятаємо, як пізніші «історики» поводилися з подібними документами).
Задамося ось яким питанням: а що це за дивовижне на ті часи ім'я -
Вадим?
Зазирнемо в довідкову літературу і… Етимологію його виводять із
староруського «водити» - сіяти смуту, звинувачувати, зводити наклеп. Чи
випадково так вийшло, що деякий проводир, що виступив проти Рюрика,
прозивається… наклепником. Чи баламутом - кому як подобається.
Аби піднятися на самого кагана русів, треба було мати велику
сміливість. Мабуть, звідси і прізвисько. Такий ось хоробрий баламут, що
«наїхав» на кагана русів, і, як годиться, каганом цим обезголовлений.
Потрібно пам'ятати, що «староруська» мова XVI - XVIII віків не має
ніякого відношення до мови, якою говорили в столітті десятому, а є не чим
іншим, як церковнослов’янською. Котра походить із староболгарської, або,
ще точніше – старомакедонської. Звідси висновок - переказ про повстання
Вадима Хороброго знадобився вже в пізніші часи. Зовсім не виключено, що і
сам Никонівський літопис, «розшуканий» Історичною комісією Катерини ІІ,
в значній частині своїй - підробка. Недаремно легенда про Вадима Хороброго
так подобалося Анхальт Цербстській (пер. з російської наш, П.П.):
«...Катерина II виводить Вадима у своєму драматичному творі:
«Історична вистава з життя Рюрика». Вадим в цій п'єсі є епізодичним
героєм, двоюрідним братом мудрого Рюрика, але з легкої руки освіченої
імператриці почалося бурхливе життя Вадима Хороброго в російській
літературі» (http://ru.wikipedia.org/wiki/Вадим Храбрый).
Це так написано у Вікіпедії. З легкої руки почалося бурхливе життя.
А якби не було руки, якби не було особи, якій ця «легка рука» належала, то
не було б і Вадима Хороброго. Взагалі. І в літописах його би не було.
 36
І ще. З темою Вадима Хороброго, як і надбання наукою
Никонівського літопису, тісно пов'язана особистість члена Історичної комісії,
єдиного нормального ученого і патріота в тій компанії - В.М. Татіщєва.
Випадковість? Напевно, ні. Можливий варіант, за якого підневільний
історик, виконуючи «побажання» влади «ввести в літопис» певного
слов'янського мужа, котрий би чинив опір Рюрику, зробив це так, аби
кожному критично мислячому дослідникові було зрозуміло, що це - обман.
Так з'явилося ім'я Вадим.
Не вірите? Тоді поясніть, чому (якщо хоч на хвилинку повірити
офіціозу) ім'я Рюрика, як і належить, - «скандинавського» походження, а ім'я
його двоюрідного брата (отже, теж «варяга») - чомусь - слов'янське (вірніше,
«староруське»)? При чому ще й дібрано таким чином, аби вказати на
особисті якості цього «героя».
Але повернемося до питання «Новгороду» і версії про причини
виходу русів з Криму та Доно-донецького регіону в ліси Подніпров'я.

***
Все стає на свої місця, якщо пам'ятати про епохальні зміни, які
сталися в Хозарському каганаті на початку IX століття. Владу там захоплює
мудрий, далекоглядний і амбітний хаган Обадія, який був представником
іудейської меншості. З цієї миті в країні, яка раніше відрізнялася гідною
наслідування віротерпимістю в усіх верствах населення, відбувається різкий
крін у бік іудаїзму.
Незабаром спалахують громадянські війни. Першими, силами
найманих військ з каганату витісняються хозарські тюрки, що складали
військову верству держави. У такий спосіб Обадія позбавився від єдиної
сили, яка могла серйозно протистояти зміцненню влади іудо-хозар усередині
каганату.
 37
Болгари, котрі жили на Сіверському Дінці і в Приазов'ї, на той час
були настільки ослаблені, що став набирати незворотні масштаби процес їх
асиміляції.
Болгар Криму «викурити» з добре захищеного самою природою
півострова було не так-то просто. До того ж їх підтримували ситуативні
союзники - таври, готи, руси, алани і, головне, ромеї. Тому Хозарія поки що
просто блокувала Крим. До часу.
Руси, котрі перебували у якійсь васальній залежності від Хозарського
каганату, але фактично мали якщо не самостійні державні утворення
(Руський каганат), то чимось на зразок права на екстериторіальність,
природно, бачили, до чого все йде. Поки Хозарія була політеїстичною
державою, руси могли почувати себе тут цілком комфортно. Природжені
воїни, вони не займалися землеробством і не розводили худобу в
промислових масштабах. Їх ремеслом була війна і торгівля. Будучи
військовою елітою Степу, руси стояли на самих вищих східцях державної
ієрархії Хозарії.
Все змінилося після 807 року. Іудаїзм, украй агресивно налаштований
проти не-іудеїв, зробив неможливим збереження статус-кво. Готи і руси, не
такі численні, щоб відкрито виступити проти Ітиля, змушені були
маневрувати. Ймовірно, зовсім не випадково саме на цей період приходиться
свідоцтво патріарха Фотія про хрещення частини русів, точніше, про їх
перехід в грецьке православ'я.
Певне, повторилося те ж саме, що готський світ вже пережив в IV
столітті, під час нашестя гунів. Тоді готи розкололися на прибічників опору і
тих, хто вважав за краще піти далі на захід. Розкол був настільки глибокий,
що привів до братовбивчої міжусобиці і цілого ряду самогубств
представників готської еліти.
Тепер же вододіл проліг по лінії віри. Єдиною силою, яка могла з
успіхом протистояти Хозарії в причорноморському регіоні, була Візантія.
Але умовою військової, дипломатичної і фінансової підтримки греки могли
 38
поставити перехід готів та русів з аріанства в православ'я грецького обряду. І
частина готсько-росомонського етносу віддала перевагу кроку, який давав
можливість залишитися в Криму. Опорним пунктом цього співтовариства
став Дорос.
Інше угрупування, не побажавши зраджувати віру пращурів,
збирається покинути насиджені місця і піти геть. Куди? Відповідь одна: до
Києва, тим паче, там вже сидять намісники русів - Осколт і Дарій.
Тут, як це часто буває, в середовищі самих росомонів виникає
конфлікт, пов'язаний, мабуть, з небажанням окремих родів зніматися з
насиджених місць і йти у невідомість. Супротивників Рюрика очолює той,
кого згодом назвуть Вадимом Новгородським.
Примітно, що до цього часового відтинку сходить не лише повстання
Вадима Хороброго, але і смерть «Трувора» та «Синеуса», причому - в один
рік. З високою мірою вірогідності можна припустити, що ці події мають
тісний зв'язок, оскільки трапляються практично одночасно. Що, коли в 60-і
роки ІХ століття Рюрик в результаті деяких «розбірок» усередині племінного
об'єднання, залишається без дружини і значної частини родичів?
Окрім цього, великі питання викликає і смерть самого Рюрика. За
літописом, він залишає малолітнього сина – Інгвара (Ігоря), якому на той
момент ледве виповнилося 6 років. Отже, на момент загибелі Рюрик був в
цілком дітородному віці й помер зовсім не від старості. А якщо врахувати,
що син у нього начебто був єдиний, що ніяк не відповідало звичаям
степовиків і реаліями того часу, зі значною длоею ймовірності можна
припускати, що Рюрик помер (вірніше, загинув) в зовсім молодому віці,
просто не встигнувши залишити інших спадкоємців.
В принципі, це цілком підтверджується тією обставиною, що
наступник Рюрика - Олег - благополучно прожив до середини 30-х років Х
століття, і не просто прожив, але був в силах брати участь у військових
походах. Отже, був дуже молодий на момент смерті Рюрика котрий, на думку
багатьох авторитетних учених (і вони, на наш погляд, десь праві), доводився
 39
Олегу двоюрідним братом. Значить, він і сам зовсім не був убіленим
сивиною бородатим старцем, яким нам його малює офіційна історіографія.
І ось, вірні Рюрику люди, вже з Олегом, під тиском, з одного боку,
хозар, а з іншої - переможців-одноплемінників, підтриманих греками, були
вимушені, забравши Інгвара, піти з Таврики в землю Київську. Про початок
виходу русів до Київської землі ще за життя Рюрика говориться і в літописі:
«Того ж літа втекли від Рюрика з Новгорода в Київ багато
новгородських мужів» [5].
Не бентежтеся визначенням «втекли» - це слово можна розуміти і так
і так. Зовсім не обов'язково, що ті невідомі руси втікали від свого кагана. То
цілком міг бути передовий загін, що його військова рада русів вислала
попереду основної маси народу.
Чи є відомості про той конфлікт? Є, і про це трохи нижче. Поки ж
скажемо, що, міркуючи логічно, міграція Рюриковичів з Криму до Києва
мала під собою вагомі причини, хоча ґрунтуються вони лише на непрямих
свідоцтвах.
В той же час, з точки зору «норманської теорії», абсолютно
незрозуміло, яка нелегка понесла Олега з відносно нещодавно завойованих
земель ільменських словенів до Києва. Спроби пояснити це зухвалим
авантюризмом, безмірною тягою варягів до мандрів і захоплень нових земель
- абсолютна, на наш погляд, нісенітниця.
Уявимо собі, що «норманісти» праві, і Рюрик дійсно князював в
Новгороді Великому. При цьому звернемо увагу на одну цікаву дрібничку.
«Повість минулих літ» повідомляє про те, що з Новгорода до Києва після
смерті Рюрика «Віщий» Олег рвонув не сам. Він навіщось бере з собою
дитину. Інгвара. Навіщо? Яка необхідність змусила опікуна тягнути в
невідомість єдиного спадкоємця князя, наражаючи на його смертельну
небезпеку?
Відповідь начебто напрошується сама собою: Олег хотів
продемонструвати Осколту і його людям спадкоємця з тим, щоб ті
добровільно «здали» місто тому, хто має на нього право по крові (Інгвару).
 40
Проте насправді ніякої «демонстрації» не вийшло. Більше того – її і
не планували! Згідно літопису, Олег чомусь княжича ховає аж до самої
кульмінації. Удавшись до хитрості, він, переодягнувшись в купця і
переодягнувши в таке ж плаття своїх людей, заманює Осколта з Дарієм у
пастку, і тільки після того, як стає зрозуміло, що вони не зможуть учинити
опору, показує Ігоря. Значить, підозрював або, найімовірніше, знав, що
присутність спадкоємця Рюрика ніяк не сподвигне опонентів на добровільну
поступку владою (інакше, чому довелося їх убити?).
Якщо це так, то повертаємося до попереднього питання: чому не
можна було залишити Інгвара з надійними людьми в Новгороді, а коли
вирішиться питання з Києвом, коли переодягнені купцями руси Олега
порубають прибічників Аскольда і Діра, «виписати» туди дитину?
Все, що можна тут придумати, це… цілковита відсутність у
Новгороді «надійних людей». Ні на кого було залишати хлопчика. Інакше, як
пояснити, що в умовах багатомісячної подорожі, коли невідоме не лише те,
що чекає тебе в Києві, але і за найближчим поворотом річки, Інгвар, тим не
менш, знаходився у більшій безпеці, ніж в Новгороді?
Постійте, але ж це нісенітниця! Невже руси були настільки тупі, щоб
рухатися на захоплення нових земель, не укріпившись, як слід, у вже
завойованих? А якщо Київ не прийме Ігоря і опікуна його, Олега, що тоді?
Повертатися назад і знову підкорювати ільменських словенів, котрі точно
повстануть, як тільки остання лодія русів зникне з очей? Чи ж пощастить?
Ось і виходить, що руси просто були змушені рушити на Київ усією
«командою», включно з дітьми. І зовсім не з Великого Новгорода, він бо
(якщо прийняти «норманську теорію») якраз мав би залишатися базою,
опорним пунктом в подальших походах русів.
Руси грали ва-банк, оскільки повертатися їм не було куди. Отже, ми
можемо говорити не про Великий Новгород, а про Неаполь скіфський.
Дійсно, тоді все «б'ється»: в Криму вже господарювали хозари, а
одноплемінники, які вирішили залишитися, щоб отримати підтримку
 41
могутньої Візантії, почали переходити в іншу, «істинну» з точки зору греків,
віру, тобто вони нічим в очах Рюриковичів від хозар не відрізнялися.
Є ще один натяк на те, що етнонім «Русь» ніяк не може бути
скандинавського, тобто варязького походження. І міститься він в тій самій
«Повісті минулих літ». Ось як змальовує Нестор початок правління Олега в
Києві:
«І сів Олег, князюючи, в Києві, і сказав Олег: «Нехай буде це
мати містам руським». І були у нього варяги, і словени, та інші, що
прозвалися руссю. Той Олег почав ставити міста і встановив данину
словенам, і кривичам, і мєрі, і встановив варягам давати данину від
Новгорода по 300 гривен щорічно заради збереження миру, що і давалося
варягам до самої смерті Ярослава» [2].
До яких висновків підводить цей уривок? Перше. Не лише слов'яни та
«інші» отримали ім'я «Русь» в цей час, але і варяги, що прямо витікає з
тексту. Ясно, як божий день: ось - слов'яни, ось - варяги. А ось - інші, які не
мають відношення ні до тих, ні до інших, і саме вони «прозивалися» руссю. І
не потрібно бути «маститим істориком», щоб розуміти: якщо слов'яни і
варяги стали прозиватися «Руссю» на зразок інших - значить, саме вони, ці
таємничі інші, були в Києві головними.
Друге. Літописець чітко пише про те, що данина в 300 гривен від
Новгорода варягам давалася не тому, що вони Новгородом володіли, а щоб
місто це позбавили від своїх набігів, а у разі відвідування його - поводилися
пай-хлопчиками. Отже, варяги були тут чужі, у кращому разі - найманці,
яких притягали до міжкланових і міжплемінних «розбірок».
Висновок: руси взагалі, і Рюриковичі зокрема, ніякого стосунку до
варягів не мали, так само, як і до новгородського князювання.
Через очевидну неправдоподібність історії захоплення Олегом Києва
багато істориків погоджуються вважати її вигадкою. Ось коментар М.
Брайчевського до «Повісті минулих літ»:
«Далі в тексті літопису пішла розповідь про захоплення Києва
Олегом, але про зміст його не маємо ніяких достовірних даних. В
усякому разі, те, що дійшло до нас у складі «Повісті минулих літ»,
напевно, не має з попереднім викладом нічого спільного. Це - розсказка,
 42
створена книжниками Ярослава Мудрого, з повним ігноруванням
історичної правдоподібності і здорового глузду» [5].
Абсолютно з вами згодні, метр. У сенсі відсутності в «розсказці»
історичної правдоподібності і навіть «здорового глузду». Але при цьому
обмовимося: вони відсутні лише у тому випадку, якщо ми продовжуємо
наполягати, що руси прийшли в Київ від Ладоги, а не з Криму.
Втім, «ігнорування історичної правдоподібності» учений, швидше за
все, відносить до сцени з переодяганням Олега і його воїнів в купецьке
плаття. Дійсно: яка в цьому була необхідність? Якщо Олег був варягом, то
ніякої особливої «купецької форми одягу» у нього не було - вікінги є вікінги -
і воювали, і торгували, і бенкетували в тому, що на них. А ось «південні»
руси мали декілька варіантів одягу, про що пишуть і арабські, і візантійські
хроністи.
Ми ж схиляємося до того, що переодягання Олегу потрібне було для
того, щоб… Втім, про це ми поговоримо в главі, присвяченою дивному
«роздвоєнню» Олега. Повірте, шанований Читач, там не все так просто. Зате
страшенно цікаво.
Ще один маленький штришок. Усім відомо, що правитель русів мав
титул кагана. Титул цей - відверто степового, тобто південного походження.
«Норманістам» треба дуже постаратися, щоб пояснити, чому Рюрик носив
титул конунга (якщо він дійсно був варягом), а його син раптом став каганом.
Аби уникати подібних «незручних» питань, історики акцентують
увагу винятково на титулі «князь», яким проводирі русів обзавелися як
сюзерени слов'ян. А ось «конунга» наші «маститі історики» втратили
швидко, рішуче і назавжди. Цікаво, чом би це?
Так і повелося, що титул «каган» (причому не дуже охоче)
вживається в середовищі професійних істориків, тоді як «пересічні»
громадяни України знають лише князів. І народу нашому промили мізки
настільки, що він нині титул «каган» асоціює перш за все з Хазарією, або
тюрками; переконали, що «князь» - красиво й круто. А це ж є кричущою
неправдою і несправедливістю, бо каганом іменуватися куди як почесніше!
 43
Та що там – Рюрик! Олег, Ігор, не кажучи вже про Святослава, дуже сильно
розсердилися б на якого-небудь «маститого», якщо той потрапив би в ті часи
і обізвав їх «князем». А поняття про міру жорстокості покарання за зневагу у
каганів було своєрідне…
Версія південного походження Русі дуже красива і дуже
правдоподібна. Але для наших професійних істориків небезпечна єдино тим,
що доведеться з'ясовувати, яке ж віросповідання було у «чорноморських
русів». А це - ніщо інше, як пряма і явна загроза легенді про хрещення Русі
Володимиром. І, відповідно, казці про те, що не лише азбука, але і
християнство, православ'я прийшло в Київ з Візантії. Не «православ'я русів»,
а православ'я грецького обряду.

***
На завершення цієї глави дамо опис побуту, звичаїв і устоїв русів із
знаменитої роботи Ібн Русте «Коштовні цінності» (по О. Галкіна. Таємниці
Руського каганату):
«Що ж до ар-Русії, то вона знаходиться на острові, оточеному
озером. Острів, на якому вони (руси) живуть, протяжністю в три дні
шляху, вкритий лісами і болотами, нездоровий і сирий до того, що
вартує лише людині ступити ногою на землю, як остання труситься
через велику кількість в ній вологи. У них є цар, що називається хакан
русів. Вони нападають на слов'ян, під'їжджають до них в кораблях,
висаджуються, забирають їх в полон, везуть в Хозаран і Булкар і там
продають. Вони не мають ріллі, а живляться лише тим, що привозять із
землі слов'ян.
Коли у них народжується син, то він (рус) дарує новонародженому
голий меч, кладе його перед дитиною і говорить: «Я не залишаю тобі в
спадок ніякого майна, і немає у тебе нічого, крім того, що здобудеш ти
цим мечем».
І не мають вони нерухомого майна, ні сіл, ні ріллі. Єдине їх
зайняття - торгівля соболями, білками та іншим хутром, яке вони
продають покупцям. Отримують вони призначену ціну грошима і
зав'язують їх у свої пояси. Вони дотримуються чистоти свого одягу, їх
чоловіки носять золоті браслети. З рабами вони поводяться добре і
піклуються про їх одяг, тому що торгують (ними). У них багато міст, і
живуть вони привільно.
 44
Гостей шанують, і з чужоземцями, які шукають їх заступництва,
поводяться добре, так само як і з тими, хто часто у них буває, не
дозволяючи нікому зі своїх кривдити або утискувати таких людей. Якщо
ж хто з них скривдить або утискуватиме чужоземця, то допомагають і
захищають останнього. Мечі у них Сулейманові. І якщо яке-небудь їх
плем'я (рід) піднімається (проти кого-небудь), то виступають вони усі. І
немає тоді між ними розбрату, але виступають одностайно на ворога,
поки не переможуть його.
І якщо один з них порушить справу проти іншого, то зве його на
суд до царя, перед яким (вони) і сперечаються. Коли ж цар проголосив
вирок, виконується те, що він велів. Якщо ж обидві сторони невдоволені
вироком царя, то за його наказом справа вирішується зброєю (мечами), і
чий з мечів гостріший, той і перемагає. На цей поєдинок родичі (обох
сторін) приходять озброєні і стають. Потім суперники вступають у бій, і
хто здолає супротивника, виграє справу.
Є в них знахарі, з котрих деякі керують царем, нібито вони їх
(русів) начальники (така важлива роль жерців є характерною для
іраномовних суспільств, - О. Г.). Трапляється, що вони наказують
принести жертву Творцеві їх тим, чим вони побажають: жінками,
чоловіками, кіньми. І якщо знахарі наказують, то не виконати їх наказу
ніяк неможливо. Узявши людину або тварину, знахар накидає йому на
шию петлю, вішає жертву на колоду і чекає, поки вона не задихнеться, і
говорить, що це жертва Богові.
Вони хоробрі і мужні, і якщо нападають на інший народ, то не
відстають, поки не знищать його повністю. Переможених винищують
або навертають у рабство. Вони високого зросту, ставні і сміливі в
нападах. Але на коні сміливості не проявляють, і усі свої набіги та
походи здійснюють на кораблях.
(Руси) носять широкі шаровари, на кожні з яких йде сто ліктів
матерії. Надіваючи такі шаровари, збирають їх у збірку біля колін, до
яких потім і прив'язують. Ніхто з них не випорожнюється наодинці, але
обов'язково супроводжують руса троє його товаришів і оберігають його.
Усі вони постійно носять мечі, оскільки мало довіряють один
одному, і підступність між ними справа звичайна. Якщо кому з них
вдається придбати хоч трохи майна, то рідний брат або товариш його
негайно почне йому заздрити і намагатися його убити або пограбувати.
Коли у них помирає хто-небудь зі знатних, йому викопують
могилу у вигляді великого будинку, кладуть його туди, і разом з ним
кладуть в ту ж могилу його одяг і золоті браслети, які він носив. Потім
опускають туди безліч їстівних припасів, посудини з напоями і
карбовану монету. Нарешті, в могилу кладуть живу улюблену дружину
покійника. Після цього отвір могили закладають, і дружина помирає в
ув`язенні».
 45
Звернемо увагу на «Сулейманові мечі» і шаровари. І на поховальний
обряд звернемо найпильнішу увагу.
Правда ж, опублікувавши цей текст, можна з чистим сумлінням
припиняти всякі розмови щодо скандинавського походження русів та
дискусію про «покликання варягів»?
 46
ГЛАВА ДРУГА.
ЯК НИНІ ЗБИРАЄТЬСЯ «ВІЩИЙ» ОЛЕГ…

Якщо хто і може змагатися зі Святославом в загадковості і

романтичності, то це, поза сумнівом, знаменитий «Віщий» Олег. Навколо цієї
історичної фігури досі не замовкають дискусії, головним лейтмотивом яких є
навіть не його діяльність, а те, чи існувала ця людина взагалі.
І ще одне питання не залишає в спокої тих, хто цікавиться цією
особистістю: коли, як і де помер Олег. Чи можна вірити описаній в «Повісті
минулих літ» історії з «гробовою змією»? Пушкін, наприклад, вірив.
Згідно «Повісті минулих літ», Олег почав князювати в Новгороді
одразу по смерті Рюрика, з 879 року, в якості опікуна його сина -
малолітнього Ігоря.
Що відомо про людину, названу у билинах «Віщим», тобто
всезнаючим, всевідаючим? Та практично, нічого, - чесно визнають історики.
Отут і починається найцікавіше. Крім літопису Нестора, достовірних
відомостей про «Олега» немає в жодному документі, тому навіть в
монографіях про нього говориться як про «напівлегендарну особистість». І є
через що. Елементарний аналіз творінь тих же шанованих істориків, під
редакцією яких виходять шкільні підручники, показує, що для широких
народних мас вони пишуть одне, а в дослідженнях, які розраховано, так би
мовити, на вживання у вузькопрофесійному середовищі - щось абсолютно
інше.
Спершу скажемо, що з моменту смерті Рюрика в літописах починає
відбуватися нез'ясовна і абсолютно жахлива плутанина не лише з іменами,
але і з датами.
Ось уривок з роботи Л. Гумільова «Від Русі до Росії»:
«Згідно літопису, Рюрик помер в 879 р., залишивши сина, якого
звали Ігор, по скандинавськи Інгвар, тобто «молодший». Оскільки Ігор,
за словами літописця, був «Детескъ вельми» («дуже малий»), за словами
літописця, владу прийняв воєвода на ім'я Хельги, тобто Олег».
 47
На перший погляд, питань немає. Тим більше що «Хельги» і «Олег»
начебто як співзвучні. Правда, ім'я це не скандинавське, а давньогерманське.
Проте у того ж Гумилева, в цій же роботі читаємо:
«Потім виступили руси. Вождя їхнього в джерелі названо Х-л-гу
(Хельгу, тобто Олег), хоча за «Повістю минулих літ» в цей час правив
Ігор Старий. Якщо Хельгу - власна назва, то це був тезко Віщого Олега,
але швидше це титул скандинавського вождя, тобто мається на увазі сам
Ігор, бо Хельгу названий «царем Росії».
І ось тут шанований академік починає викрутаси, бо розуміє, що
змальовані в другій цитаті події 938 року ніяк не можуть бути віднесені до
особи «Олега», оскільки на той час, як стверджують самі ж історики, вже
впродовж 26 років правив князь Ігор. Більше того, згідно офіційної версії,
Олег давно (з 912 року) лежав в могилі. Ось тому знадобилася версія з
«титулом»:
«Хельги» - це було навіть не ім'я, а титул скандинавських вождів,
«чаклун», що означав одночасно, і «військовий вождь» (там же).
Дуже сумнівне, чи знаєте, пояснення. Як завжди, коли вимагається
щось «прикрити». Ібн Русте прямо заявляє про наявність у русів жерців
(знахарів), яким підкоряються навіть царі. А Гумільов намагається
переконати нас в тому, що царі не підкорялися нікому. Що нікому було
підкорятися. Що руси - єдиний народ у світі, який жерців не мав, у якого
військові вожді і жерці - в одній особі. Але араб був сучасником русів і бачив
їх своїми очима, а Гумільов, вибачте, міг спостерігати їх тільки уві сні.
До відома прибічників вигадок Льва Миколайовича: у скандинавів
чаклуни (які також були і хранителями історії народу, творцями поезій)
звалися не міфічними «хельгами» а – скальдами.
Та це ще, так би мовити, квіточки. У пориві по-людськи зрозумілого,
але для об'єктивного історика дуже згубного бажання пояснити історичні
нестикування, Лев Миколайович «чаклуном» і «військовим вождем»
примудряється зробити навіть жінку! Йдеться про наречену Інгвара.
Коментуючи історію із зарученням княжича з «псковитянкою Ольгою»,
Гумільов пише:
 48
«Ольга - це жіночий рід імені Олег. Тут ми, швидше за все, знову
стикаємося з титулом, не знаючи справжнього імені історичної особи»
(там же).
Дозвольте, метр, але це вже повна маячня! Це ж та сама Ольга! За
твердженням професорів і академіків, саме вона була дружиною князя Ігоря!
Матір'ю Святослава і бабкою Володимира! Це легендарна княгиня, якій,
згідно тієї ж «Повісті минулих літ», сам візантійський імператор пропонував
руку і серце! Одна з шести жінок в історії християнства, канонізована як
свята рівноапостольна! Як же це ми не знаємо «справжнього імені історичної
особи»? І як жінка могла бути «одночасно чаклуном і військовим вождем»?
Тим більше, якщо вона не з роду Рюрика і, можливо, взагалі не
варязького племені? За кого ж нас академік має?
І якщо Хельги - це титул, то хто ще носив його, окрім вказаних осіб?
Відповідь: ніхто. І якщо Хельги - це титул, то в яких джерелах ми можемо
відшукати згадку про нього? Відповідь: ні в яких. Це абсолютна вигадка
(можна сказати і трохи толерантніше: здогадка) пізніших дослідників Русі,
щоб пояснити плутанину з іменами, - занадто вже багато «Хельге» раптом
з`являється в Русі Х сторіччя.
Пізніше ми ще розглянемо це питання і побачимо, що в історії
періоду ранніх Рюриковичів було не лише, як мінімум, два Олега, але і два
Ігоря. Не рахуючи двох, а може бути, навіть трьох Ольг. І не поспішайте
крутити пальцем у скроні. Самі все побачите, все прочитаєте і все оціните.
До речі, давайте повернемося до дати заручин Ігоря з Ольгою (в ПВЛ
Нестора її немає, Гумільов та інші історики, говорячи про цю подію,
спираються на т.з. Третій Новгородський літопис). Як таке могло статися, що
Олег підпорядковує Київ в 882, а Псков захоплює лише в 883 році? Чому
обов'язково захоплює? Та тому, що заручення малолітніх дітей в ту епоху
майже завжди означало закріплення влади над якою-небудь важливою
провінцією, приєднаною силовими методами.
Якщо «Олег» на чолі роського війська прийшов з Криму, тоді все
сходиться: в 882 році він утверджується в Києві, а наступного, тільки-но
 49
зійшла крига на річках, просувається далі на північ, до Пскова і Новгорода. А
от «норманістам» треба потрудитися, аби пояснити, чому руси спочатку
захопили Київ, що відстояв більш ніж в тисячі кілометрах від Новгорода, і
лише потім - Псков, до якого, - швидким бігом півдня.
Наступне делікатне питання. Як ми вже говорили, в Криму, в районі
Інкермана та Бахчисарая, існувала країна Дорі, яка у візантійських і
європейських джерелах іменується Кримською Готією, і в якій, принаймні,
вже з V століття панувало християнство.
Так от, в хроніках є розповідь про те, як 932-933 рр. згадане
князівство зіткнулося з військовою силою Хозарського каганату і в якийсь
момент опинилося на межі катастрофи. І тоді тамтешні князі вирішили
звернутися по допомогу не в Царгород, а до… правителя, що царював
«... на північ від Дунаю, сильного численним військом і гордого
бойовою силою, по відношенню ж до тамтешніх звичаїв не відрізнялися
нічим своїм власним» [10].
На думку авторів, згаданий правитель був руським князем, «Віщим»
Олегом або Ігорем. Що ж могла означати фраза відносно відсутності яких-
небудь особливостей в звичаях вказаних народів? У всі часи таких критеріїв
було три: мова, віра і загальні традиції устрою, під якими ми розуміємо
спосіб господарювання, механізми врегулювання конфліктів, шлюбні і
взагалі родинні звичаї, племінні закони і т. д.
Абсолютно очевидно, що у будь-якому випадку все це спирається на
два головні наріжні камені - мову і віру. Без першого немає племінної єдності
і етнічної самоідентифікації. Без другого неможливий увесь життєвий устрій,
починаючи від шлюбних обрядів і закінчуючи способом принесення клятви
перед судом або під час ухвалення угод.
Тут ми повертаємося до теми вірогідного конфлікту в середовищі
россомонів, що стався на півстоліття раніше і в результаті якого, власне,
Рюриковичі й опинилися в Києві. Стає зрозуміло, чому володарі Дорі не
просто звернулися по допомогу до могутнього північного сусіда, а
 50
«ухвалили і помиритися з ними, і себе віддати їм» (виділення курсивом
наше, - П.П.) [10].
Мабуть, тих, хто зробив ставку на підтримку з боку Візантії і
залишився в Криму, в цей час теж почали клювати такі собі смажені птахи.
Часу з моменту конфлікту пройшло не так багато, і процес переходу в
грецьке православ'я кримських готів та русів ще не набув незворотного
лавиноподібного характеру.
А може, все набагато простіше, і розгадка полягає в словосполученні
«себе віддати їм»? Росомони і готи, що колись побили в усобиці й викинули
геть значну частину братів, тепер визнають їх першість та погоджуються на
підпорядковане, принижене становище, оскільки зрадили віру предків.
Можливо, що вони були згодні і на повернення до аріанства.
У такому разі, народжувалася потужне державне утворення, що
протягнулося від Балтійського до Руського (Чорного) моря. І якби результати
війни, про яку ми говоритимемо нижче, були іншими…
Втім, є і певні сумніви в мотивах цього посольства. Такі горді й
зарозумілі люди як готи просто так не принижувалися, навіть перед своїми
одноплемінниками. Інша справа, якщо до цього часу в Кримській Готії
сталися певні зміни політичного характеру, що зробило становище її
корінних жителів нестерпним. Таким могло стати питання зміни влади,
вірніше, правлячої династії.
Пояснимо свою думку. До прийняття готами та русами Криму
православ'я грецького обряду в Дорі, як і належить, володарювала
германська еліта. Однак затим... Одним з наслідків переходу частини готів-
русів в грецьке православ'я стало те, що поступово греки почали
встановлювати тут свої порядки. І дуже навіть можливо, що на певному
етапі, нарешті, сталася зміна правлячої династії. Готско-росомонську знать
візантійці м'якенько відсунули й утвердили власних ставлеників.
 51
Те, що це могло бути саме так, побічно підтверджується зміною
приблизно саме в цей період назви країни - з германського Дорі (Дорос) на
грецьке Феодоро. Про це ми говоритимемо в інших главах, і дуже детально.
Звичайно, посли могли розраховувати ще й на те, що Київ
спокуситься на помсту Хозарії, яка, перейшовши в іудаїзм, також зрадила
древню віру в єдиного Творця. Взагалі, говорячи про Хозарський каганат,
автори в першу чергу згадують про іудаїзм. А що було у хозар до нього?
Глухо говорять про «віру батьків» і таким чином роблять висновок
про те, що хозари були язичниками. Проте чим була їх «язичницька» віра? На
це питання, Читач, жоден історик вам відповіді не дасть. Але ось в арабських
джерелах раз у раз знаходимо згадки про якогось Творця, що йому
вклонялися хозари. А це вже, пробачте, не язичництво.
Знавці скажуть: вірування хозар ґрунтувалися на загальнотюркських
політеїстичних системах, основою яких була віра у верховного бога Тенгрі
(тенгріанство). Докази? Їх немає. Просто Тенгрі, передусім у монголів (Небо-
батько), дуже вже добре підходив до згадуваного в джерелах Небесного
Отця хозар.
До чого ми хилимо? Річ у тім, що віра русів, та сама готська єресь,
припускала якраз існування нествореного, єдиного Творця. Бога-Отця.
Тож, зовсім не виключено, і навіть напевне, що Хозар і Рус, які
походить «від одного батька й матері», мали і одну релігію. Хакан Обадія
змінив її на іудаїзм і тим самим протиставив себе русам, котрі залишилися
єдиними хранителями древньої віри.
Про давнє суперництво київських русів з хозарами відомо також і з
оповідей, що їх викладено в Несторовій «Повісті». Так, в 884 році «Віщий»
Олег, підпорядкувавши собі сіверян, наклав на них «данину легку».
Соловйов вважав, що цим князь намагався схилити сіверян, які на той
момент були данниками хозар, на свою сторону:
«Я ворог козарам, а зовсім не вам» [11].
 52
Та сама історія сталася і з радимичами, які також були хозарськими
данниками. Ті стали платити по два шеляга від рала - стільки ж, скільки
платили колишнім сюзеренам.
Цікаво, що правителі сіверян, котрі були, як і київські руси,
намісниками Хозарії, носили титул «ельтеберів», що приблизно відповідає
титулу герцога в Європі, на відміну від «імператорського» титулу правителів
степових русів.
В процесі поглинання Сіверщини Києвом, владу ельтеберів було
повалено. Проте, як не дивно, подібне «звільнення» місцевому населенню
навряд чи сподобалося. Річ у тім, що це були не підневільні слов'яни, як в
Києві, а нащадки кримських гуно-савіров, одвічних супротивників сармато-
аланів.
У даному контексті дуже цікаво виглядає легенда про заснування
Переяслава на землях Сіверщини. Згідно з нею, місто було названо на честь
якогось юнака, слов'янина за національністю і кожум'яки за професією,
котрий нібито на цьому місці в сутичці переміг печенізького багатиря.
Але вся річ у тому, що, згідно з цією легендою (викладеною в ПВЛ)
сутичка кожум'яки з печенізьким громилою мала місце бути в часи…
Володимира Святославича, а конкретніше, в 992 році від Різдва Христова:
«Володимир же, рад бувши, заклав город на броду тому і назвав
його Переяславлем, бо [тут] перейняв славу отрок той» [2].
Легенда красива, слів немає. Тільки от... У будь-якому путівнику, у
будь-якій книзі з історії Русі ми прочитаємо, що Переяслав було засновано
ще в 907 році. Мінімум. Князював тоді в Києві Олег. І печенігів у той час не
було в причорноморських степах. Їх не було видно навіть на далекому
східному обрії.
Хто ж правий, путівники чи Нестор? Праві путівники. Бо в тій же
«Повісті минулих літ» чорним по білому написано, що в 907 році Переяслав
не просто заснований - він тоді вже існував. Чому датою, з якою ведеться
історія цього міста, вважається 907-й? За традицією. В науці існує правило:
 53
роком створення міста (країни, провінції, сіла) вважати дату першої його
згадки в літописах або інших офіційних документах.
Переяслав числиться серед тих міст, яким повинна була виплатити
данину Візантія за договором між ромеями і Олегом від 907 року.
Тож від кого «переяв славу» безіменний київський отрок? І чи існував
хоробрий кожум'яка насправді? Значно правдоподібнішою виглядає версія, за
якою Переяслав було засновано в сіверських землях Олегом як опорний
пункт русів після підкорення місцевих ельтеберів. Ось від кого руси
«переяли славу», тобто владу в цих землях.

***
Обговоривши тему Хельге-Олега, торкнувшись ще раз проблеми
зв'язку Києва з Кримською Готією, тепер звернемо увагу на жахливі діри й
протиріччя в історії Русі того періоду. І діри ці стосуються не кого-небудь, а
князя Інгвара (Ігоря) та його дружини, княгині Хельге (Ольги), котрі нібито є
батьками Святослава.
Перше. На момент смерті Рюрика, згідно «Повісті минулих літ»,
Ігорю було «усього лише» 6 років. Вік, дійсно, не дуже. Але Святославові,
коли він був приблизно в тих же літах, це не завадило почати битву проти
деревлян (пізніше ми цей момент розглянемо детальніше), а ось про Ігоря, аж
до 912 року, - жодних відомостей. Та й пізніше, до 941 року, коли його ім'я
згадується у зв'язку з атакою військами русів Константинополя, теж.
Згідно офіційної історіографії, Ігор стає князем київським у... 32 роки.
Чому? Та за середньої тривалості життя в ті часи - це вже майже пенсійний
вік! Чому Олег не зняв опікунства року так 896-го, коли Інгварові
виповнилося шістнадцять? Чому одружуватися в 903 році він міг, а
князювати - ні?
Друге. Попри те, що «дорослий» Ігор, нарешті, сходить на
великокняжий престол, Хельге («Олег») продовжує в деяких джерелах
 54
згадуватися як правитель (каган) Русі (933, 938 рр.). В цей час Ігорю
стукнуло, відповідно, 53 і 58 років!
Так от, на усі ці питання існує єдина можлива відповідь: «Віщий»
Олег був не просто воїном з оточення Рюрика - він був його родичем. В
принципі, з цим згідно і більшість дослідників, правда, питання про ступень
їхніх родинних зв`язків при цьому намагаються обійти. Зараз, як вже
говорилося, прийнято вважати Олега двоюрідним братом Рюрика. Проте…
Степове право (саме степове, що зайвий раз підтверджує версію
південного походження роду Рюриковичів) говорить, що у разі смерті
володаря переважне право на титул перед неповнолітнім сином покійного
має його дядько. І не просто дядько - але дядько по чоловічій лінії – рідний
брат батька. Пізніше ця норма закріпиться в традиційному
правонаступництві Київської Русі.
В такому разі все сходиться. Олег міг князювати і в 913, і в 933, і в
938 роках, тоді як Інгвар терпляче чекав своєї черги, тобто смерті Олега.
Коли ж настав цей довгоочікуваний для Ігоря момент? На перший
погляд, відповідь напрошується сама собою: якщо ім'я Олега востаннє
згадується в 938 році, отже і дата спадкоємності лежить десь в цьому періоді.
Але не квапитимемося. Зазирнемо до шкільних підручників. А потім
до монографій «маститих» професорів. Переконаємося: навіть якщо в
літописах хтось і згадується через декілька десятків років після офіційної
дати своєї загибелі, це ще не означає, що необхідно переглядати офіціоз.
Академіки непохитні: нема чого «переписувати історію», навіть якщо для
цього є документальні підстави. Мовляв, не варто ворушити минуле. Тому
досі датою смерті Олега залишається саме 912 рік.
На чому ґрунтується ця упевненість? По-перше, по-друге, і, по-третє -
на «Повісті минулих літ»:
«У рік 6421(913). Після Олега став князювати Ігор».
 55
Правда, більшість учених, починаючи з Ключевського, відносять
початок князювання Ігоря до 912 року, що підтверджується даними
астрономів (згадана в літописі поява комети Галлея), проте до цього сильно
не чіплятимемося, оскільки шкутильгає не лише опис та інтерпретація
ключових історичних подій, але й хронологія «Повісті»… Маємо протиріччя,
що його простою плутаниною з датами не пояснити.
Як вирішити його? Відомі нам монографії відповіді не дають. Давайте
спробуємо розібратися самі.
Для цього складемо щось подібне до хронологічної таблиці.
Смерть Рюрика - 879 рік, Інгвару 6 років.
Захоплення Олегом Києва - 882 рік, Інгвару 9 років.
Заручення Інгвара з Хельге - 883 рік, Інгвару 10 років, Ользі мінімум
5 років.
Весілля Інгвара і Хельге - 903 рік, їм, відповідно, 30 і 25 років.
Вступ Інгвара на князівський стіл - 912 рік, Інгвару і Хельге,
відповідно, 39 і 34 роки.
Війна київських русів з далеймитами на Кавказі в якості найманців
хозар - 913 рік.
Початок війни київських русів з Хозарією, захоплення Самкерця і
поразка від хозарського полководця Песаха - 939 рік, Інгвару 66 років,
Хельге - 61 рік.
Похід русів на Константинополь - 941 рік, Інгвару 68 років, Хельге -
63 роки.
Народження Святослава Ігоревича - 942 рік, Інгвару 69 років, Хельге -
64 роки.
Похід русів на Бердаа (Кавказ) - 943-944 рр., Інгвару - 70, Хельге 65
років.
Похід русів на Константинополь - 944 рік.
Смерть Інгвара в древлянській землі - 944 рік.
 56
Що в першу чергу впадає у вічі? Не заручини Інгвара з Хельге в
такому ранньому віці - для тих часів це є цілком звичайною справою. І не
відносно пізнє одруження (заміжжя), все-таки це - династичний брак і ті, хто
його організовував, могли просто чекати на слушний момент.
До речі, обряд заручин може бути ще одним непрямим свідченням
того, що особи, що брали в ньому участь як з боку жениха, так і з боку
нареченої, були християнами, а зовсім не язичниками, у котрих такого
поняття просто не існувало.
Впадає у вічі дивовижний вік подружжя для народження свого
первістка - Святослава. Це - щось за гранню фантастики. Це - казка. А це ж -
не перший випадок «пізніх» (вірніше, суперпізніх) дітей у роської еліти,
згадайте Рюрика і його сина Ігоря. Маститі історики, у відповідь на прохання
прокоментувати ці чудеса лише бурмочуть щось нерозбірливе. Воно і
зрозуміло: їм рекомендовано не акцентувати увагу не подібних дрібницях,
вони і не акцентують. А ми… А ми дуже детально усе це розглянемо. Трохи
пізніше. А доки - про Олега.
У нашій імпровізованій таблиці звертає на себе увагу ще один момент
- фактичний збіг дати вступу на князівський стіл Інгвара та походу русів на
далеймитів. Цю військову акцію в історичній літературі практично не
висвітлено, попри те, що вона є однією з найважливіших віх в історії
Київської Русі «дохристиянського» періоду, оскільки може безпосередньо
стосуватися долі і «Віщого» Олега, і Ігоря (Інгвара).
Можливо, таке ставлення істориків (літописці також не дуже
жалували цю подію) викликане тим, що цей похід не приніс слави воїнству
русів. Навпаки, це було одна з найстрашніших поразок каганів і князів з роду
Рюриковичів. Поразка «Віщого» Олега.

***
Це було так. На початок Х століття араби-мусульмани захоплюють
прикаспійські землі, частину Закавказзя і виходять безпосередньо до меж
 57
Хозарського каганату (найпівнічнішою точкою арабської експансії стає
Дербент).
Хагани Ітиля опинилися в досить складній ситуації, оскільки наймані
гурганці, мусульмани за віросповіданням, котрі складали основу хозарського
війська, відмовилися воювати з одновірцями.
Мабуть, не останню роль тут зіграв арабський «дипломат» ібн
Фадлан, який рухався перед мусульманським військом з караваном,
навантаженим золотом.
Офіційно «дипломат» нібито йшов з посольством до Волзької
Булгарії. Насправді, цей тип був ні ким іншим, як арабським шпигуном
(можливо, навіть «подвійним агентом», працюючи одночасно і на арабів, і на
хозарських іудеїв). В усякому разі, ібн Фадлан до булгар не потрапив, зате з
його появою обстановка в Хозарському каганаті дестабілізувалася кінцево.
Правитель Хозарії змушений був звернутися по допомогу до
київських русів, пообіцявши їм щедру плату, а також збереження усієї
награбованої у мусульман здобичі.
Заради об’єктивності слід сказати, що «Записка» ібн Фадлана
відносить його подорож до 922 року, тобто на 10 років пізніше за похід
Олега. Проте тут може мати місце як взаємна плутанина в датах, так і
навмисне спотворення інформації, викладеної в рукописі. Досить сказати, що
наші історики не сумніваються, що ібн Фадлан ішов до Волзької Булгарії,
тоді як сам він пише про те, що посольство прямувало до Аль Хасана, сина
Бальтавара, «царя слов'ян».
На «Аль Хасана» уваги можна не звертати, оскільки араби просто
перекладали важковимовні імена іноземців на свій лад. А ось те, що одного з
«царів слов'ян» звали Балтавар… Дуже це схоже на ельтебера.
Це дає підставу деяким дослідникам припускати, що посольство
спрямовувалося не у Волзьку Булгарію, а саме в «землі слов'ян» - на
Сіверщину.
 58
Несумісність дат походу Олега і посольства арабів цілком можна
пояснити тим, що ібн Фадлан не був членом посольства, але лише
відрядженим до нього чиновником, як він сам себе називає
«...клієнт Мухаммада ібн Сулаймана, посла аль Муктадіра до
царя слов'ян» [12].
Словом, питання з арабським «дипломатом» дуже і дуже не просте,
вимагає спеціальних досліджень і тривалих наукових дискусій. Нам же, як не
шкода відволікатися, але цей відступ зробити було необхідно. Як мовиться,
щоб уникнути непорозумінь. Продовжимо.
Руси на умовляння піддалися. Влітку 913 року вони вдерлися на
Північний Кавказ і впродовж декількох місяців відважно билися з
далеймітами, поки епідемія дизентерії не змусила їх відступити, втративши
від хвороб чи не половину війська. Але таким чином, як розповідають
історики, арабську експансію на Північному Кавказі було все ж зупинено.
А ось далі починається щось дивне. Дивне і підле. Щось, таке, що не
удостоїлося елементарного аналізу фахівців-істориків.
Згідно з хроніками, гурганці раптом почали вимагати у хагана
дозволу виступити… проти русів, щоб, як пояснили найманці, помститися за
убитих єдиновірців. Їм все одно, що ці єдиновірці, подібно до сарани,
насувалися на Ітиль, який, до речі, гурганці присяглися захищати. Їм все
одно, що руси цей самий Ітиль замість них і захищали. Одним словом, даєш
голови невірних!
Що ж володар Хозарського каганату зробив? З криком «Зрада!»
вихопив шаблю і, очоливши вірні йому війська, вирубав під корінь
«гурганську заразу»? Розсадив на палях призвідників бунту? Здер з них
шкури на барабани? Вигнав гурганців з країни? Може, хоча б оштрафував?
На жаль, хаган... дозволяє їм зайнятися знищенням його ж власних
союзників! Більше того, ця жахлива і безглузда (якщо припустити, що вона
була стихійною) поведінка гурганців ніяких наслідків для них не мала і в
майбутньому. Поставимо собі питання, чи міг хаган і надалі довіряти своїй
 59
гвардії, яка коїть, що їй заманеться, не звертаючи уваги на сюзерена? А якщо
ні, то чому не покарав дворушників?
Якщо подивитися на цю історію з точки зору здорового глузду,
нічого, окрім подиву, вона не викликає. Швидше, це сюжет для
низькопробного телесеріалу типу «Кармеліти» або «Російського спецназу».
То була класична зрада. Хозари, вірніше, їхня гурганська гвардія завдають
удару в спину союзникам.
Руси билися відважно, проте сили були нерівні. Велика частина їх
війська полягла на полі битви. Жменька тих, що залишилися в живих, пішла
у Степ, без продовольства, без коней і майже без зброї. Тут на них нападають
кочівники-буртаси, які й довершують справу. В результаті з числа русів до
Києва не повернувся ніхто!
Природно, хозарські хроніки не можуть прямо сказати про те, що
кампанія 913 року була нічим іншим, як пасткою, до якої русів заманили з
метою їх повного винищення. Тому й знадобилася нелегкотравна легенда про
буйних, некерованих гурганців, котрі, якщо вірити цим відомостям, робили
що хотіли, ігноруючи політичні інтереси країни в цілому, і хагана зокрема.
Проте елементарний аналіз ходу подій показує, що знищення війська
русів було результатом добре спланованої і скоординованої акції. Це навіть
складно назвати зрадою, оскільки із самого початку русам було приготовано
саме такий кінець. Тут і арабські «агресори», і гурганська мусульманська
гвардія, що диктувала хагану свої умови, і, кочовики-буртаси, які дуже
вчасно опинилися на шляху відступу русів.
І цей ібн Фадлан… Це ще питання, на кого він працював. В усякому
разі, повернувшись до Багдаду, цей горе-дипломат оголосив про те, що його
місія по впровадженню ісламу в Хозарії і Болгарії (даруйте, в «землях
слов'ян») успіху не мала. А гроші? Де величезні суми, асигновані на цей
проект? Так теє... Пограбували, мовляв, його бідолашного якісь невідомі. В
масках.
 60
Український історик О.В. Борисова знаходить оригінальне і дуже
правдоподібне пояснення фатальним «невдачам» ібн Фадлана. Вона звертає
увагу на його інтерпретацію походження легендарного народу Гога і Магога,
що нібито мешкав у північно-східній Європі.
Так от, в письмових традиціях усіх, повторюємо, абсолютно усіх,
окрім єврейського, народів, прийнято ототожнювати Гога і Магога з
«проклятим коліном Ізраїлевим». У праці ж ібн Фадлана стверджується, що
Гог і Магог - предки слов'ян. А ця посилка, навпаки, зустрічається в
єврейських і тільки в єврейських текстах.
Отже, ібн Фадлан писав, спираючись на іудейські трактати, що,
враховуючи величезний бібліографічний потенціал тодішньої арабської
науки, принаймні, дивно. Якщо тільки цей «безсрібник» не був агентом
хозарських іудеїв.
Підтримуючи версію О.В. Борисової, звернемо увагу на одну дивну
обставину. Руси були найняті нібито для відбиття арабської агресії на
хозарські землі. Але насправді ми не знаходимо ніяких відомостей про те, що
така агресія мала місце бути (мається на увазі саме в цей період часу).
Руси вриваються на Північний Кавказ, а «агресори» зустрічають їх…
зачинившись у фортеці Дербент - тій, яку вони побудували ще у кінці VI
століття. Відтоді вони мали чимало часу для подальшого просування на
північ. Проте мусульмани чомусь мирно сиділи на місці більше трьох
століть, і йти далі не збиралися.
От і виходить, що Олега і його воїнів хозари просто обдурили.
Заманили до Каспію під приводом спільної боротьби з мусульманами, але з
єдиною метою: завдати русам удару, від якого ті не змогли б оговтатися.
На перший погляд, ніякої логіки в такій поведінці хозар немає.
Навпаки, Русь і надалі цілком могла бути союзником Хозарії у боротьбі з
арабами. Безглуздо послаблювати дружнього сусіда, якщо він єдиний може
допомогти боротися з іншим сусідом, далеко не дружнім.
 61
Так, зовні це не має ніякого сенсу. Але це - було. Отже, потрібно
шукати внутрішню підоснову. У люб'язно наданій нам О.В. Борисовою
рукописі «Православ'я русів: лід і полум'я» подається відповідь на питання
про дивну політику хозарських іудеїв.
Для правителів Ітиля завданням номер один було зовсім не відбиття
арабського тиску, бо вони розуміли, що натиск арабів на північ давно вже
видихався, і що прямої загрози з цього боку немає.
Зате загрозу, причому не військову і не економічну, а страшнішу -
релігійно-світоглядну - являла Русь періоду перших Рюриковичів. Пов'язано
це з релігійною системою, що існувала у них, і яку О.В. Борисова пропонує
називати «православ'ям русів».
Хозарському каганату з його іудаїзмом як державною релігією, було
дуже важливо знищити «православ'я русів», що утвердилося в слов'янських
землях з приходом туди із Криму Рюриковичів (а ми ж пам'ятаємо, що
причиною їх виходу з причорноморських степів став якраз серйозний
релігійний конфлікт з Хозарією). Далі починав здійснюватися
великомасштабний проект, основною метою якого було, не мало не багато, -
світове панування.
Інсинуації? Гучні слова? Марення? Називайте як хочете. Тільки від
звинувачень в антисемітизмі (так і чуються полум'яні промови деяких панів)
звільніть. Давайте краще подивимося, наскільки ми не праві.
На початку Х століття вплив Константинополя в Чорноморсько-
азовському регіоні через низку об'єктивних причин слабшає, так само, як і
представників сармато-аланського населення, і в першу чергу - русів.
Хозарський каганат повністю контролює північне і східне Приазов'я і
практично увесь Крим. Саме в цей період Чорне море, що раніше носило
назву на честь гордого племені русів, стало в деяких джерелах іменуватися
Хозарським. Як і Азовське. Як і Каспій.
 62
На півночі каганат підпорядковує собі чудь, в’ятичів, кривичів,
мордву та інших. На заході - племена сіверян. До цього часу підкорено і
включено в каганат народи алан, касогів і болгар басейну Кубані. Захоплено
Північний Кавказ. У Криму лише гірський масив Готії та крихітна смужка
землі, що належала Візантії, з містами уздовж південного берега залишалися
непідвладні Хозарії.
По суті, Київ, який Рюриковичі явочним порядком вирвали з числа
данників Хозарії, залишався єдиною перешкодою для встановлення гегемонії
Ітиля на величезному просторі від Північного Кавказу на півдні до
Новгорода на півночі, від Уралу на сході до Вісли і Дунаю на заході. Більше
того: затвердившись в Києві, Рюриковичі з успіхом кидали Хозарії виклик!
Досить хоч би згадати «перепідпорядкування» Києву колишніх хозарських
данників - сіверів.
З русами треба було щось робити. Прямий військовий конфлікт Ітилю
через низку обставин був не вигідний. Залишалися інтриги. І першим удар
планувався по військовому потенціалу русів. Підірвавши його, прикінчивши
родову і племінну еліту росомонів, хозарські іудеї повинні були зробити
наступний крок - затвердити в Києві своїх ставлеників, а через них - іудаїзм
як державну релігію вже в самій Русі.
Підтвердження того, що такі плани існували, дає нам та ж Несторова
«Повість». У легенді про «вибір віри» князем Володимиром серед місіонерів,
що прибули до Києва, літописець згадує й іудеїв. Але іудаїзм ніякого
місіонерства не знав і не знає. Виходить, Нестор прибрехав? Як стверджує О.
Борисова, таким чином, літописець підкреслював цивілізаційно правильний
вибір Володимира і одночасно в алегоричній формі викривав таємні плани
хозарських іудеїв відносно Русі.
Загалом, якби Ітилю вдалося встановити контроль над Руссю,
виникала перспектива виникнення надпотужного імперського утворення, до
якого увійшли би не лише землі власне Хозарського каганату, але і слов'ян,
«Чорноморської Русі» і навіть дунайських болгар. Під контроль Хозарського
 63
каганату потрапили б ключові, кажучи нинішньою термінологією,
транспортні коридори: «З Варяг у Греки» (відкритий в другій половині Х
століття русами); «Дунайський» (зв'язував землі Священної Римської імперії,
Угорщини, Чехії, Болгарії, Візантії, тобто фактично усієї західноєвропейської
цивілізації).
А транспортний коридор під загальною назвою «Ітиль», що зв'язував
Азово-чорноморський і Каспійський регіони через річкові системи Дону,
Волги та Оки з Балтією, і раніше перебував під безроздільним контролем
Хозарського каганату.
Окрім цього, потрібно пам'ятати, що руси на той час фактично
контролювали найважливішу частину так званого Транс'європейського
торгового шляху, який проходив з Рагенсбурга через Прагу, Бреславль,
Краків, Завіхост, Володимир і Луцьк на Київ. Він теж потрапив би до рук
іудейських купців.
І ще один приємний «бонус». Доважок, так би мовити.
Підпорядкувавши Київ, хозари отримували у своє розпорядження величезні
людські ресурси, які дозволили б мати найсильнішу в тогочасній Європі
армію. Хто би міг за такого розкладу зупинити їх? Візантія? Смішно. Вона
сама ледве стримувала тиск мусульман. Священна Римська імперія? Окрім
нестачі військового потенціалу, на поразку її прирікала потужна «п'ята
колона».
Річ у тім, що до цього часу в Європу активно проникає іудейський
торговий капітал, який швидко поставив в залежність місцеву економічну і
політичну еліту, - цьому питанню присвячена безліч досліджень і публікацій,
тому зупинятися на нім не будемо.
Так от, заради такої грандіозної перспективи, можна було ризикнути
небезпекою відриву мусульманами деяких кавказьких володінь Хозарського
каганату. Тим більше що небезпека ця була все ж дуже примарною:
Арабський халіфат, гегемон мусульманського світу, тоді як раз вже вступив в
період свого розпаду.
 64
Як би там не було, але на нашу думку, саме на цю «довгограючу» і,
скажемо відверто, геніальну комбінацію хозари й пішли. І, слід сказати,
початок їм удався. Київським русам було завдано удару страшної сили. Деякі
історики обчислюють втрати в 50 тис. воїнів, що, враховуючи тодішні
людські ресурси, означало практично повне винищення військової верстви.
Втім, на наш погляд, це число є завищеним принаймні, удвічі. Річ у
тім, що дослідники чисельність вояків, що виступили у похід розраховують
за кількістю кораблів (відомості літописів) русів. При цьому розбіжності
виявляються істотними, оскільки хтось з учених допускає, що на одному
судні могло знаходитися до 100 воїнів, хтось же вважає, що їх граничне
число було удвічі меншим, а у когось кількість людей в одній лодії не
перевищує двох десятків.
Ми схильні прийняти як найбільш достовірну цифру 40 людей, з чим
згодні найбільш авторитетні фахівці у цій царині.
За відомостями арабського автора ал'Мас`уді, в похід на далеймітів
рушив флот з 500 кораблів. Тому цифра в 50 тис. бійців є недостовірною. І 25
тис. - теж число, скоріше за все, завищене. Адже не в усі судна можна було
завантажити максимальну кількість воїнів. Військо в поході треба чимось
годувати, не сподіватися ж на сумнівне щастя відібрати щось у
супротивника. Потрібно якось транспортувати намети і кріплення для них. І
величезні котли для приготування їжі займають чимало місця. І запас зброї. І
зміна одягу на різні пори року і погоду. І інструменти для ремонту тих же
кораблів теж потрібні. А скільки треба крупи, аби зварити звичайну кашу
хоча би для тисячі здорових чоловіків? І лише на одну добу?
От і виходить, що реальна кількість вояків, що виступили в похід на
Кавказ, навряд чи перевищувала 15-20 тисяч.
Проте і така кількість загиблих, без сумніву, завдала важкого удару
Русі. П'ятнадцять тисяч списів - це дуже пристойна армія навіть для потужної
Візантії.
 65
Та й чисто людськими втратами справа не обмежилася. Ми не
даремно акцентували увагу на тому, що початок князювання Ігоря (Інгвара)
практично співпадає з походом русів. Розбіжністю в один рік (912-913) з
урахуванням того, що писався літопис через два століття після зазначених
подій можна і знехтувати.
А може, і не було ніякої розбіжності взагалі. Давайте заглянемо не в
початок Х століття, а в початок століття ХХІ-го.
Третій Президент України В.А. Ющенко виграв президентські вибори
в 2004-му? Правильно. Значить, можна вважати, що він став президентом
саме цього року? Можна. Але офіційно на посаду він вступив з моменту
інавгурації, і тоді ж закінчилися повноваження попереднього глави держави.
А інавгурація пройшла на початку 2005 року. Отже, Ющенко став
Президентом саме в цей рік. Повноваження старого Президента закінчуються
у момент інавгурації нового.
Уявіть, який головний біль чекає мешканців далекого ХХХ століття,
які, дивлячись на стародавній портрет, прочитають: «Л.Д. Кучма, другий
Президент України (1999 - 2005)»? Але ж вони-то знають, що
президентський термін складав п'ять років! І з арифметикою у них все
начебто гаразд. Навіть трохи й алгебрі навчені. А цифри не стикуються!..
Це, звичайно, досить груба паралель. Проте вона яскраво ілюструє
ненадійність датування подій в літописах.
Як би то не було, але повне винищення руського воїнства в донецьких
степах відкрило Інгварові, сину Рюрика, шлях до єдиновладного князювання.
Як? Через смерть Олега в поході на Кавказ. Насправді, потрібно ж було
комусь вести військо? Ймовірно, цією кампанією і керував «Віщий» Олег. У
степах сучасного Донбасу він і склав свою голову.
Цікаво, але в давньоруському фольклорі збереглося барвисте
оповідання про загибель князя. Те, що пізніше послужило сюжетом для
поеми О.С. Пушкіна «Пісня про Віщого Олега». Пригадуєте?
 66
«Збирається віщий Олег-войовник
З хозарами знов воювати;
За напад - мечам і пожарам прирік
Він ниви хозарські і хати
Із військом своїм, в царгородській броні,
Князь їде полями на вірнім коні»
(Перекладач: Ю.Карський).

Відносно помсти за «буйний набіг», це, звичайно, поет погарячкував

(так само, як і про царгородську броню – в Русі виготовляли кращу).
Насправді немає ніяких відомостей про те, що раніше Олег воював з
Хозарією. З Візантією - є, з данниками хозар - сіверами, радимичами і
в’ятичами - теж, а безпосередньо з Хозарським каганатом - нічого.
Більше того, в «Повісті минулих літ» взагалі відсутня будь-яка згадка
і про фатальну експедицію Олега на Кавказ. Взагалі, після 907 року, під яким
Нестор описує знаменитий похід війська Олега на Константинополь із
прибиванням князем на міську брму щита, пошиттям вітрил з шовку та
іншими дурницями, про діяльність Олега - ані слова. Інформації про те, що
відбувалося в 909-му році - нуль. У 910-му – така ж картина. У 911 році, на
думку Нестора, нічого примітного, крім появи комети (нам вона відома як
комета Галлея), не відбувалося:
«У рік 6419(911). Явилася на заході велика зірка у вигляді списа».
А ось наступного року, якщо вірити літописцю, в історії Київської
Русі сталася чудова подія, яку не раз із смаком описували наші й зарубіжні
історики. На думку академіків і професорів, саме в 912 році між Руссю та
Константинополем було укладено, висловлюючись сучасною мовою, велику
міждержавну угоду, яка започаткувала цивілізовані стосунки між двома
державами.
Чого там тільки не було в цій угоді! Чітко регламентувався протокол
перебування руських купців у Константинополі. Затверджувалася взаємна
відповідальність за злочини русів проти греків і навпаки. Було навіть
 67
розроблено механізм повернення морських суден і товарів після корабельних
катастроф:
«Якщо викинутий буде човен вітром великим на чужу землю, і
якщо він знайдений буде нами, русами, то якщо хто збереться спорядити
човен з добром своїм і відіслати назад у землю Християнську, ми
проведемо його крізь усяке небезпечне місце, доки [не] прибуде він у
безпечне місце. Якщо ж такий човен, чи бурею, чи земною перепоною
затриманий, не може дістатися до своїх місць, то ми, руси, допоможемо
гребцям того човна і допровадимо [туди] з куплею їх по-здорову. Якщо
це станеться поблизу землі Грецької і якщо приключиться така сама
біда човну руському, то ми, [греки], проведемо його в Руську землю; і
хай продають [руси] товар того човна; і якщо може [хто] продати що з
човна, [то] ми, [греки], виволочимо їм [товар]» [2].
Академічні історики не жаліють фарб та епітетів, щоб підкреслити
усю епохальну цієї події. А ми запитаємо академіків: чому ж у такому разі,
під час підписання такого важливого документу Олег не був присутнім
особисто? Чому визнав достатнім направлення до Константинополя
посольства?
«У рік 6420 [912]. Послав Олег мужів своїх налагодити мир і
укласти договір межи Греками і Руссю» (там же).
І якщо Олег не їздив до Константинополя, то постає цілком
закономірне питання: чому? Які такі важливі справи змусили Олега
залишитися на Батьківщині?
Хвороба? Можливо. Але що заважало відкласти поїздку на тиждень-
другий, до одужання князя?
І ще. Багато істориків говорять про договори 907, 912 і 944 років як
про три окремі історичні факти. Але є й такі, хто вважає, що сталася певна
плутанина, збій, накладення подій. Це стосується, в першу чергу, походів
Олега 907 і 912 років.
Читаючи «Повість…», не можна позбутися відчуття, що Нестор по
молодецьки оповідає… застільну байку. Давайте і ми прочитаємо, щоб
зрозуміти, наскільки казковими виглядають події 907 року:
«У рік 6415 [907]. Пішов Олег на Греків, Ігоря зоставивши в
Києві. Узяв же він множество варягів, і слов`ян, і чуді, і кривичів, і мері,
 68
і полян, і сіверян, і деревлян, і радимичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців,
котрі є пособниками. Ці всі називалися «Велика Скіфія» (там же).
Учитуючись в ці рядки, приходиш до висновку, що тут є відверта
фальсифікація, або, якщо хочете, правка тексту в пізніші часи. Ось питання:
чому літописець не вважає полян і радимичів, древлян і хорватів, дулебов і
тиверцев слов'янами? З тексту явно видно, що варяги і слов'яни - це одно, а
поляни і Ко - абсолютно інше. Безграмотний літописець попався?
Щоправда, заради справедливості треба сказати, що у Леоніда
Махновця в його перекладі (який «маститі» не дуже толерують) стоїть
замість «слов`ян» - «словен», і в таком разі питання знімається, бо за
твердженнями вчених в районі Новгорода начебто жило плем`я з такою
назвою. Але ж російські переклади дають саме «слов`ян»! Та і махновцю
можна заперечити в тому плані, що сталася помилка і слов`яни ільменські під
час перекладу текстів перетворилися на словенів.
І чому «цих усіх» греки мали звати «Велика Скіфія (Скіфь)», коли, як
стверджують академіки, цей термін застосовувався, передусім, жителів
Північного Причорномор'я та Приазов'я? Яким боком до них відносяться
чудь, кривичі і мєря, яких сміливо можна зараховуваати до прибалтів? А хто-
небудь дивився на карті, де були розселені хорвати і в’ятичі? Повідомляємо:
одні - в Карпатах, а інші - у відрогів Уралу.
Може це довести і неможливо, але візьмемо на себе сміливість
припустити, що літописець (свідомо або ні) відображає уявлення про землі на
північ від Чорного і Азовського морів, як про території, на яких панувало
християнство! Під «Великою Скіфією» тут слід розуміти народи, які
підпадали під місію апостола Андрія. Вона так і називалася – «Скіфська».
Говорячи таке, грецькі автори в завуальованій формі визнають, що
плекане та етноси, котрі населяли території, контрольовані русами, входили
до християнської ойкумени.
Чому про це не говорилося відкрито? Політика. Скажемо більше, і до
утвердження русів в Києві, і після цього, в офіційних хроніках візантійці
всіляко підкреслювали, що мали справу лише й тільки з язичниками, в діло і
 69
не в діло згадуючи капища, жертвоприношення та дикість тих, хто цими
жертвоприношеннями займався.
Чому так? Розгадка криється в запропонованому О. Борисовою
терміні «Православ'я русів». Візантійцям, а передусім,
константинопольським православним ієрархам та імператорам (як офіційним
главам Церкви) було вигідніше зображувати наших предків дикими
варварами, ніж визнати, що аж до ХІ століття в Києві панувало «Православ'я
русів» (аріанство).
Питання це є настільки важливим і складним, що ми приділяємо йому
одну з наступних глав. А поки ми лише зазначимо, що літописець, який жив
в ХІ сторіччі, незабаром після того, як нащадки Володимира Великого
реформували аріанську гілку православ'я в його ортодоксальний
візантійсько-грецький обряд, і коли серед старого духовенства ще були
досить сильні антигрецькі настрої, мав згадати про аріанство. Але як це
зробити так, щоб не викликати підозр князя і митрополита? Як написати, аби
не отримати від грека-наглядача важезним хрестом по тім'ячку? Лише
натяком. Так з'явилася «Велика Скіфія».
А от пізніші «літописці» в жодному разі не могли визнати існування в
Києві ворожої Константинополю «Руської віри», проте й вичистити
«Скіфію» не могли. Довелося якось пояснювати словосполучення, просто
перераховуючи слов'янські племена. Ось і вийшла «олія олійна».
Читаємо далі. Читаємо і дивуємося:
«І повелів Олег воям своїм колеса зробити і поставити кораблі на
колеса. А коли настав попутний вітер, напнули вони паруси, [рушили] з
поля, і пішов [Олег] до города» [2].
Перепрошуємо, чи хто-небудь пробував поставити дерев'яну споруду
вагою в декілька тонн на дерев'яні колеса і напнути вітрила? В ті часи
каучукові шини та підшипники практично не вживалися, а замість солідолу
використовувалися мастила простіші, типу сала, смальцю, дьогтю і
вершкового масла. Тому навіть для того, щоб зрушити з місця навантажену
 70
сіном фіру, була потрібна пара м’язистих кастрованих биків, що іменуються
у нас в Україні, волами.
Може, хтось з шанованих академіків і може собі уявити, як кораблі на
колесах, під повними вітрилами, котять автострадою до воріт
Константинополя… Ех, краса! Проте в нашій уяві уявляється не асфальт, і
навіть не бруківка, а усипані каменем пагорби, порослі кущами переліски,
засаджені редискою поля і для різноманітності, - канави зрошувальної
системи цих самих полів. Ну, і як ними їздити під вітрилами?
Інженерам - теж питання: а як, власне, руси ці самі колеса на кораблі
встановлювали? Куди осі встромляли? Рубали для цього діри у бортах чи як?
А може, був серед них якийсь місцевий Архімед, що придумав, як на лодію
повноцінну підвіску присобачити? Незалежну. Типу 4х4.
Загалом, абсолютно ясно, що цей епізод - цілковита вигадка, байка зі
штибу військових мемуарів барона Мюнхгаузена та маршала Жукова. І
картинку з лодіями, що котять під повними вітрилами дорогами Візантії
можуть собі придумати лише академіки нашого українського розливу. До
речі, пити оковиту вони зовсім не дурні. Ось, напевно, і привиділося. Та
тільки видіння завжди дуже далекі від реальності, навіть якщо вона
історична.
Можна, звичайно, припустити, що таким чином в літопису згадано
дерев'яні облогові вежі (на Русі вони були відомі під назвою Гуляй-город).
Але тоді до чого тут вітрила? І чом би просто не назвати все своїми іменами?
Йдемо далі.
«...і присягнувши межи собою. Цілувавши самі хреста, Олега і
мужів його водили вони до присяги по руському закону. Клялися ті
оружжям своїм, і Перуном, богом своїм, і Волосом, богом скоту. І
утвердили вони мир» [2].
Тут Нестор (вірніше, ті, хто переписував і переінакшував його
літопис) проколюється, що називається, капітально. І навіть не в тому річ, що
згідно із законом руським присягатися Волосом було абсолютно неможливо,
оскільки він бог не русів, а слов'ян. Справа також не в тому, що і слов'янам
 71
присягатися Волосом не спало б на думку - невже могутнішого бога не
знайшлося, ніж бог торгівлі, обману, наживи, пісенності та скотарства? Хоча,
звичайно, якщо бог обману… Жарт.
Річ у тім, що Перун, як божество язичницького пантеону, з'являється
у Києві лише за часів Володимира Великого (до його «хрещення»). Притягли
це диво до Києва датські варяги з острова Рюген. Вони служили в дружині
Володимира найманцями і допомагали йому добувати великокняжий стіл. І
лише за кілька років по тому Перун (Перкунас) - це божество датських
варягів і деяких довколишніх до Рюгена слов'янських племен - стає в Києві
головним, що, між іншим, не викликало оптимістичного захвату у місцевого
населення. В часи ж Олега слов'яни Києва поклонялися богові сонця Хорсу
(персидський Хуршид). Його ім'ям мали й присягатися. І Сварог кудись
подівся…
До речі, датські любителі Перкунаса зіграли дуже важливу роль в
утвердженні та перемозі «норманської» теорії. Річ у тім, що звалися ці
товариші ругами, тому їх часто, і на велике задоволення пізніших
істориків-«норманистів», сучасники (арабські, європейські і візантійські
автори) плутали з русами.
Втім, знаходяться і такі, хто приписує Перуна... слов'янам. Серед
подібних «метрів», наприклад, одіозний російський історик Ігор Фроянов. До
цієї особи ми повернемося пізніше, поки ж процитуємо декілька рядків з його
творіння, аби проілюструвати усю амплітуду поглядів на вірування наших
предків таких ось фрояновых та іже з ними (пер. з російської наш, - П.П.):
«Серед істориків укорінилася думка про Перуна як про бога
князівського, дружинного. Ця думка, що виникла в дореволюційній
історіографії, існує в науці і до цього дня. Але, як показують лінгвістичні
дослідження, культ Перуна був спільнослов'янським, більше того, його
праслов'янські витоки виявляються досить чітко» [13].
Лінгвістичними дослідженнями, так, як їх проводять наші «метри»,
можна довести все, що завгодно (пам'ятаєте, «варягів» або «забіякуватого»
Бравліна?). Та ми заперечимо «російському патріотові» цитатою з роботи
середньовічного арабського автора ібн Русте (пер. з російської наш, - П.П.):
 72
«Під час жнив вони беруть ківш з просяними зернами,
піднімають до неба і говорять: «Господи, ти, який (досі) забезпечував нас
їжею, забезпеч і тепер нею удосталь» [4].
Нічого не нагадує? На нашу думку, так це просто фрагмент з «Отче
наш». Це араб пише про вірування слов`ян.
А ось ще:
«Коли спалюють покійника, вони вдаються до шумних
веселощів, висловлюючи радість з приводу милості, зробленої йому
Богом» (там же).
Залишимо в спокої обряд спалювання, врешті-решт, навіть сучасне
християнство категорично не забороняє кремацію. Але звернемо увагу на те,
що араб однозначний : слов'яни молилися Богу! Отже, у них був монотеїзм. В
усіх, чи не в усіх - можна дискутувати, але не зважати на думку арабів, як це
роблять наші «учені», коли це їм не вигідно, просто непрофесійно - араби у
своїх свідченнях були дуже точні й об'єктивні.
Останню якість за ними можна визнати однозначно вже хоча би тому,
що арабам не було чого приховувати в реаліях життя слов'ян. Їм проблеми
наших предків (через які й могла виникати необхідність у вітчизняних
авторів про щось умовчувати в текстах) були просто «по барабану», а тому
об'єктивніших авторів для періоду Середньовіччя на планеті просто не
існувало. Писали, що бачили (а бачили вони багато), і - все.
Приплюсуйте сюди ще й арабську точність, вирощену на традиційній
ісламській культурі коментування Корану як Св. Писання, коли за
щонайменшу помилку тобі могли елементарно відрізати голову, і перед вами
постане особистість точного до розділових знаків, об'єктивного до дрібниць,
хитрого і кмітливого мусульманського середньовічного розвідника, якими усі
ці автори й були.
Нумо, спробуйте їх свідчення спростувати! Наші академіки досі не
можуть, тому вони арабські джерела вважають за краще просто ігнорувати,
якщо ті не вписуються в їх власні «концепції».
Тих же читачів, хто все ще сумнівається в походженні Перкунаса,
відсилаємо до тієї ж «Повісті минулих літ»:
 73
«І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири
на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, — а голова його
[була] срібна, а вус — золотий, — і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і
Сімаргла, і Мокош. І приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами,
і приводили синів своїх і жертвували [їх цим] бісам, і оскверняли землю
требами своїми. І осквернилася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб
той».
Основна інформація тут - в останній фразі. Земля Русі і пагорб той
осквернилися кров'ю саме при Володимирі. До цього там кров не
проливалася. А чому? Та просто не було на честь кого (боги язичницької
частини слов’ян людських офір не потребували) її лити! І Перун до цього
моменту не згадується.
Гаразд, можна було би ще сказати, що Перун - бог варязький і
прийшов під Константинополь з варязькими ватагами південного берега
Балтики. Але ж учені запевняють нас, що Київ заполонили варяги
скандинавські, до шведської ж династії і Рюрика зараховують. Нумо, де у
шведських варягів Перкунас?
І ще питання: чому серед перерахованих в угоді богів, ім'ям яких
мали присягатися скандинавські вікінги, є присутніми слов'янський Волос і
Перкунас з датського острова Рюген, зате, чомусь, зовсім відсутні шведсько-
норвезькі Одін з Тором? Чому ці дивні варяги присягалися слов'янським
богом обману Волосом, а не скандинавським Локі?
Але якщо руси присягалися не ім'ям скандинавського Тора і не ім'ям
слов'янського Велеса; не ім'ям іранського Хорса і не ім'ям слов`яно-
кельтського Перкунаса, то чиїм тоді?
Ще раз запитуємо «маститих»: де в тексті договору варязькі боги?
Чому їх там немає? З якої такої причини ромейські хроністи «забули» їх туди
вписати? Чи не тому, що Олег не мав жодного стосунку до варягів?
Як нам уявляється, усю цю неправдоподібну історію про похід 907
року верстано з однією метою: приховати той факт, що віросповіданням
русів було християнство аріанської гілки, тобто «православ'я русів».
 74
Тут увага! Є й у візантійських джерелах відомості, котрі будь-який
незаангажований дослідник стане тлумачити саме на користь наявності у
русів «Віщого» Олега релігійної системи, близької, але не тотожної,
грецькому православ'ю. На нашу думку, то було аріанство. Ті читачі, кому не
терпиться, можуть зазирнути у главу останню - без назви і проаналізувати
уривок тесту, в якому розповідається про те, як греки намагалися учити
мужів Олега «істинної віри». Та, як кажуть, усякому овочу - свій час. Так
само це стосується і текстів. Тому продовжимо щодо посольства.
«І сказав Олег: «Ізшийте паруси паволочані русам, а словенам -
шовкові». Так і вчинили. І повісив [Олег] щита свого на [Золотих]
воротах, знаменуючи перемогу, і пішов од Цесарограда. І напнули руси
паруси паволочані, а словени — шовкові, і роздер їх вітер. І сказали
словени: «Візьмемось за свої грубі. Не дано словенам [напинати] паруси
шовкові» [2].
А кому дано? Кому дано піднімати вітрила з паволок (розписний,
тонкий, типу серпанку, шовк)? А нікому, окрім закінчених шизофреніків.
Звернемо увагу на, м'яко кажучи, дивну позицію Нестора по відношенню до
паволок як вітрильного матеріалу. Якщо йому повірити, то у русів все
вийшло! Їхні вітрила (значно тонші, ніж у словенів) вітер не роздер!
Ні, шановані, лише розумово неповноцінному прийде в голову
виготовляти вітрила з такого легкого, крихкого і нечувано дорогого
матеріалу. Руси, незважаючи на усю їх жорстокість, виключно суворі устої і
підступність, дурнями все ж не були. Дорогоцінну тканину могли як-небудь
інакше використати.
Висновок: цей та інші подібні епізоди, як, наприклад, з прибиттям
Олегом до міської брами щита, - чистісінькі вигадки, мета яких показати
русів неотесаними дикунами-язичниками. Ідіотами. А заразом і інтелект
слов'ян опустити до рівня гвінейців XVIII століття.
Чому ми говоримо тут про те, що могла статися плутанина, і
насправді похід (і договір) 907 року, та похід (і договір) 912 року - це одне й
те саме? Та тому, що окрім «Повісті…» немає ніяких задовільних свідчень
про два походи. Про це було відомо вже в ХІХ сторіччі. Ось що пише
 75
найавторитетніший російський історик В.О. Ключевський про походи русів
на Константинополь взагалі (пер. з російської наш, П.П.):
«До смерті Ярослава їх можна налічити шість, якщо не рахувати
походу Володимира на візантійську колонію Херсонес Таврійський в 988
р.: Аскольдів, який приурочували до 865 р., а тепер відносять до 860 р.,
Олегів 907 р., два Ігоревих - 941 і 944 рр., другий болгарський похід
Святослава 971 р., що перетворився на війну з греками, і, нарешті, похід
Ярослава, сина Володимира, 1043 р». [14].
Бачите, Ключевский знає всього один похід Олега. Той самий,
фантастичний. Про 912-й - ані слова.
Тепер поставимо питання: чому в 912 році звичайне посольство
зуміло добитися укладення великого договору, тоді як чотирма роками
раніше усе військо роське на чолі з каганом (як нам розповідають, воно
увігнало Східну Римську імперію в жах великий) цього зробити не змогло,
обмежившись отриманням данини і кількома окремими статтями, що
регламентували перебування роських купців в Царгороді? За великим
рахунком, ми бачимо, що ніякого цілісного договору велика перемога Олега
в 907 році не дала.
Друге питання, яке ми повинні задати собі: чому на сто відсотків
співпадають імена русів, що входили до посольства 912 року з іменами тих,
хто укладав договір чотирма роками раніше?
Порівняємо:
907 рік – «Олег тоді, трохи відступивши од города, почав мир
ладнати з обома цесарями грецькими, з Леоном і з Олександром. Він
послав до них обох у город Карла, Фарлофа, Вермуда, Рулава і Стеміда,
кажучи: «Згоджуйтесь мені на данину».
912 рік – «… ми, [мужі] від народу руського — Карл, Інгельд,
Фарлоф, Вермуд, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руар, Актеву,
Труан, Лідул, Фост, Стемід». [2].
І як же пояснити те, що в першому випадку згадуються лише п'ять
послів, а в другому - п'ятнадцять?
Варіантів може бути декілька. Перший (якщо походів все ж було два):
в 907 році більшого числа послів і не треба було. Для переговорів п'яти
цілком було досить, інші залишилися буквально в кількох кроках, з військом.
 76
І вони також могли бути залучені у разі потреби до переговорів, і дуже навіть
швидко. А от у 912 році до Константинополя спрямовувалося посольство, в
якому не було навіть першої особи - князя. Ось до складу і включили
представників усіх впливових земель і князівств.
Другий варіант: велика кількість роської знаті в 912 році говорить про
те, що в Константинополь вона прибула… не вся.
Уявимо собі, що відбувалося в рік 912-й. Князь Олег з військом
готується до походу на далекий Кавказ. Одночасно він формує посольство до
греків. У похід виходять усі п'ятнадцять його найближчих воєвод, проте
разом вони йдуть тільки до гирла Дніпра.
Далі флотилія лодій розділяється: армада з 500 кораблів уздовж
північного берега Чорного моря рушила до Керченської протоки щоб,
висадившись в гирлі Дона, почати підготовку до війни з далаймітами, а
кілька суден з посольством, на чолі з Карлом, Фарлафом, Вермудом, Рулавом
і Стемідом, рушили до Царгороду. Більшої кількості довірених осіб Олег
відпустити просто не міг, оскільки обезголовив би армію. Так що, тут є
вірною інформація від 907, а не від 912 року.
Ми більше схиляємося до другої версії, тим паче, що в неї
якнайкраще вписується дата укладення договору:
«Місяця вересня 2, індикту 15, в рік від створення світу 6420» (912
рік).
Взявши до уваги, що угоду було підписано на початку вересня,
враховуючи також час, необхідний для складання документу і усунення
різного роду неточностей, можна розрахувати, що посольство відбуло з
Києва на початку або в середині липня. Або в червні, якщо врахувати, що
воно рухалося у складі величезного флоту, що істотно уповільнює швидкість
пересування. Початок же та середина літа - цей час, коли руси зазвичай
виступали в походи і торгівельні експедиції.
З війною теж все ясно. Прибувши (знову-таки, під кінець літа) до
Хозарії, руси неминуче мали залишитися зимувати в районі Дону з тим, щоб
привести себе до ладу, провести розвідку, прийняти провідників, владнати з
 77
хозарськими воєначальниками деталі кампанії, з чиновниками - форму й
терміни оплати, тощо. А вже навесні, з першими теплими квітневими днями,
рушити на «розбірки» з далаймітами.
Маємо і третій варіант. Пам'ятаєте, ми згадували про часові
нестикування, коли пов'язували діяльність ібн Фадлана з походом русів на
Кавказ? А що, якщо араб правий, а Нестор - ні? Що, якщо похід був не в 912,
а в 922 році? І посольство до Константинополя від 912 року може бути
свідоцтвом помилки (умисною або ні). Адже, якщо розібратися, навряд чи
Олег став би поєднувати два таких важливих заходи, як велику угоду з
Візантією та велику війну на Кавказі. За логікою, йому треба було спочатку
зайнятися чимось одним.
Ще одним камінчиком у фундаменті, на якому ґрунтуються сумніви
стосовно достовірності 912-913 року як дати походу Олега, є інформація про
те, що саме в 913 році війська Хозарського каганату, у тому числі й
гурганська гвардія, вели бойові дії проти печенігів в межиріччі Волги та
Уралу. Навряд чи після важкої битви, хай і вдалої, у гурганців залишилися б
сили негайно кинутися на русів, та ще і не заради захисту від нападу з
їхнього боку, а через якусь дивну «помсту».
Втім, різнобій в датуванні не ми перші помітили і не нам (принаймні,
не в цій роботі) з нею розбиратися. Нехай це роблять ті, хто добре обізнаний і
на арабських джерелах, і на історії Русі. А то, за дивним збігом, досі ученим,
що вивчають Русь, чи не у наказовому порядку забороняють використання
арабських документів. Гаразд, нехай їм…
Отже, відправившись на Кавказ в 912 (чи в 922) році, Олег залишає в
Києві Ігоря. Природно, що з того часу( з 912 або з 922 р.) і слід обчислювати
початок його правління (князювання), бо Ігор у відсутність регента
користується усією повнотою влади. Примітно, що в «Повісті» не говориться
про те, що Ігор став правити «по смерті» Олега, а значно... м'якше.
 78
Про те, що сталося далі, ми вже говорили. Але цікаво, що відомості ці
отримані з хозарських хронік і арабських документів. А що ж є в «Повісті
минулих літ»?
«У рік 6421 [913]. Почав княжити Ігор після Олега.
У сей же час почав цесарствувати [в Греках] Костянтин, син
Леонтів, зять Романів.
А деревляни заперлися [в городі Іскоростені] від Ігоря після
Олегової смерті» [2]
Дослідники вважають, що літописець навмисно опустив інформацію
про похід Олега в хозарську землю, - не дуже приємно писати про поразки.
Насправді, якщо розповідь про кампанію 912 - 913 років і було виключено з
літопису, то зовсім не за бажанням літописця. Хтось дуже впливовий змусив
його переписати цей шматок хроніки.
Нестор (а швидше, це було зроблено після нього) підкорився. Але
зробив це дуже дивно. У «Повісті минулих літ» подається сцена загибелі
«Віщого» Олега. Наведемо її цілком:
«І жив Олег, мир маючи з усіма землями [і] князюючи в Києві.
І приспіла осінь, і спом’янув Олег коня свого, якого поставив був
годувати, [зарікшись] не сідати на нього. Бо колись запитував він був
волхвів і віщунів: «Од чого мені прийдеться померти?» І сказав йому
один віщун: «Княже! Кінь, що його ти любиш і їздиш на нім, - од нього
тобі померти». Олег же, взявши це собі на ум, сказав: «Ніколи тоді [не]
сяду на коня [сього], ані гляну більше на нього». І повелів він годувати
його, але не водити його до нього. І, проживши декілька літ, він не
займав його, поки й на Греків пішов.
А коли вернувся він до Києва і минуло чотири роки, на п’ятий
рік спом’янув він коня свого, що од нього, як прорекли були волхви,
[прийдеться] померти Олегові. І призвав він старшого над конюхами,
запитуючи: «Де е кінь мій, що його я поставив був годувати і берегти
його?» А він сказав: «Умер». Олег тоді посміявся і вкорив віщуна,
кажучи: «Неправдиво то говорять волхви, і все те — лжа єсть: кінь умер,
а я живий». І повелів він осідлати коня: «Дай-но погляну я на кості
його». І приїхав він на місце, де ото лежали його кості голі і череп голий,
і зліз він з коня, [і] посміявся, мовлячи: «Чи од сього черепа смерть мені
прийняти?» І наступив він ногою на череп, і, виповзши [звідти], змія
вжалила його в ногу.
І з того розболівшись, він помер. І плакали по ньому всі люди
плачем великим, і понесли його, і погребли його на горі, що зветься
 79
Щековицею. Єсть же могила його й до сьогодні, називається могила та
Олеговою. А було всіх літ його княжіння тридцять і три» [2].
Ольга Василівна Борисова вважає (і з нею цілком можна погодитися),
що ця абсолютно безглузда історія насправді є шифром, за допомогою якого
літописець хотів щось дуже важливе повідати нащадкам, якими ми якраз і є.
По-перше, подивимося, коли Олег згадує про свого улюбленця?
Восени. Навіщо така подробиця у літопису? Проте вона не ввижається
зайвою, коли згадати, що військо Олега прибуло в хозарську землю якраз
восени.
Далі - кінь. Кінь завжди асоціювався з другом. І в той же час для
людей того часу кінь означав кочівника. Не секрет, що значна частина хозар,
вірніше, практично усі етнічні хозари, окрім хозарсько-іудейської торгової
верхівки, вела кочовий спосіб життя. Кочовиками були тюркські племена, що
входило до каганату. І раніше з русами у сварці вони зовсім не перебували.
Та все змінилося, коли хозари прийняли іудаїзм і почали
переслідувати за релігійним принципом народи, що населяли каганат. Для
русів зміна віри колись братнімм народом означала смерть останнього.
Духовну смерть. Ось звідки череп коня.
Ну, і, нарешті, змія, що вилазить з черепа. Змія асоціюється із зрадою.
Але не лише. Зміями називав Ісус Христос іудейських фарисеїв і книжників
(напр. Матф. Гл. 23, ст. 33) [15].
Таким чином, ми цілком можемо говорити про те, що в «Повісті
минулих літ» міститься легенда про загибель Олега, яка в алегоричному
стилі розповідає про його невдалий похід на Кавказ і загибелі від рук
союзників-хозар. І ця версія нічим не гірше за сумнівну легенду про смерть
Олега від укусу гадюки, що ховалася в кінському черепі.
Хтось, напевно, запитає: якщо у той час знищення родової і
військової еліти русів було основною метою іудео-хозар, і якщо вони цієї
мети досягли, то чому ця трагедія не мала продовження? Чому хозари не
спробували підпорядкувати собі Київ? Чому не почали проводити інтенсивну
 80
політику «збирання земель» в імперію, ідея якої, за нашими словами, у них
була?
Тим, хто орієнтується в реаліях тих років, ми дамо відповідь одним
словом: «печеніги». Решту ж попросимо трохи потерпіти. Причини невдач
хозарів ми розглянемо в наступній главі, яку буде присвячено князеві Ігорю.
А продовжуючи розглядати питання з «Віщим» Олегом, необхідно
зупинитися ще на двох цікавих моментах, котрим якось не особливо
приділяється увага в офіційній історіографії.

***
Навіть елементарний поверхневий аналіз тексту «Повісті минулих
літ» дає зрозуміти, що руси початку Х століття мали власне законодавство,
яке регламентувало певні аспекти кримінального і господарського права того
часу. Боїмося помилитися, але, здається, що дослідники досі так і не
торкнулися цього питання.
Але, деякі пункти договору Олега з Константинополем від 912 року
змушують вважати, що наявність такого законодавства у русів - це більше,
ніж припущення :
«Якщо ж ударить [хто кого] мечем або поб’є яким-небудь
знаряддям, то за удар або побої нехай дасть п’ять літр срібла за законом
руським» [2].
Як інакше, ніж посиланням на вже наявне у русів зведення законів
можна трактувати цей пункт? Звичайно, можна заперечити, що під словом
«закон» тут мається на увазі всього лише звичай. Заперечити можна. Але
невблаганна логіка диктує нам, що перш ніж вигадувати щось, потрібно
прочитати текст буквально. Зверніть увагу на одну «дрібницю». Згідно із
законом цими не лише була встановлена віра (штраф) за злочин, але й чітко
визначена його сума. А це вже припускає саме закон, і закон писаний. Про це
і свідчить сам текст угоди.
Якби мався на увазі звичай, то так би і писали: «згідно із звичаєм
руським». Але ж ні, написали «закону». Значить, був такий.
 81
Там є й інші пункти, які вказують на те, що договір цей складався на
базі не лише законів Східної Римської імперії, але і законів русів, проте той,
що ми його привели - найбільш яскравий.
Взагалі договір 912 року - це щось унікальне. Коли читаєш його, не
можеш позбутися думки, що складався він відмінними фахівцями, знавцями
права. У випадку з греками, тут все ясно – «цивілізований світ». Але ж
руси… Чи хтось стане серйозно стверджувати, що посланці Олега лише
чухалися і згідно кивали, віддавши усю ініціативу опонентам, і дозволивши
грекам ліпити статті угоди лише на основі їхніх законів? Ось тобі й дикуни!
Чому ж академіки співають оди «Руській правді», що з'явилася більш
ніж на століття пізніше? Чому енциклопедії і довідники переконують нас в
тому, що «Руська правда» (цікава сама назва, чи не так?) – перший (виділення
курсивом наше, - П.П.)
«... давньоруський писаний звід норм світського права,
складений в ХІ - ХІІ ст.; найважливіше джерело вивчення суспільних
відносин, історії та права Київської Русі» [16].
У зв'язку з цим приходить думка про те, що «Руська Правда» -
документ давніший, ніж прийнято вважати, якого згодом було лише
вдосконалено і доповнено.
У тому, що рання версія не дійшла до нас, немає нічого дивного.
Практично в усіх монографіях, присвячених ранній Київській Русі,
згадуються книги, писані «руськими письменами».
Одним з них було, наприклад, Євангеліє. Тільки Євангеліє те могло
бути зовсім не грецького православ'я, а «православ'я русів», тобто напевно
аріанське. Тому воно в сховищах Ватикану, куди його привіз з Херсонесу
«апостол слов'ян» Кирило, «кудись ділося».
Деякі фахівці стверджують, що «руські письмена» це усього лише
«кирилиця», а на ту обставину, що книги з «руськими письменами» кожного
разу згадуються у зв'язку з Кримсько-Таманським регіоном, уваги особливо
не звертають.
 82
У відповідь ми приведемо невелику цитату (пер. з російської наш,
П.П.):
«Римсько-католицька церква у боротьбі проти служби на
слов'янській мові серед хорватів називала глаголицю «готськими
письменами». На соборі єпископів Далмації і Хорватії в 1059 році:
«Говорили, що готські письмена було придумано якимось
єретиком Мефодієм, який на цій самій слов'янській мові написав багато
неправдивого проти вчення католицької віри; через це, говорять, він був
Божим судом покараний швидкою кончиною» [17].
Власне, окрім іншого, русів відправляють до Скандинавії,
зараховуючи до варягів також і з метою «забути» «руські письмена». Вікінги
можуть бути неписьменними у своїх фіордах. Але хто повірить в те, що
жителі Криму, Тамані і Керчі, будучи християнами мінімум з IV століття, не
мали власної писемності? Що безграмотним був народ, який тісно
спілкувався з хозарами і арабами, греками і вірменами, генуезцями, персами і
євреями? Що народ цей, значною мірою мешкаючи в містах (пам'ятаєте
свідоцтво ібн Фадлана?), був настільки дурний та дрімучий, що впродовж
чотирьохсот років не спромігся хоча би перейняти чужу систему писемності,
якщо вже свою розробити не вистачило розуму?
Тому й було знищено усі письмові документи «дохристиянської»
Русі, щоб без перешкод будувати легенду про видатний вплив
Константинополя в перетворенні русів з варварів в цивілізованих християн,
навчених виключно греками читанню і усному рахунку. Християн грецького
православного обряду.
Ми ж задамо академікам і професорам, докторам і кандидатам наук, а
також тим державним мужам, політикам, що витрачають на утримання таких
академіків гроші платників податків: чи правда, що знаменитий Кирило і
Мефодій створили не ту абетку, яку зараз називають Кирилицею, а ту, яка
Глаголиця? Чи правда, що створена ними на основі грецького алфавіту
абетка не прижилася?
 83
Чи правда, що «заднім числом» мертвонароджену Кирилицю і
Глаголицю, яка розвинулася в Київській Русі на базі «руського письма»,
поміняли місцями, лише трохи відкоригувавши?
На будь-якого дослідника, котрий займеться цим питанням, чекають
приголомшуючі відкриття. І приголомшуюча слава. Правда, тільки якщо
його раніше ті самі «академіки» не затопчуть.

***
Ще одним питанням, безпосередньо пов'язаним з «Віщим» Олегом, є
проблема його дивного роздвоєння. Повторимося: в літописах і хроніках ім'я
Хельгу згадується також і у зв'язку з військовими діями 938 року, хоча за
офіційною літописною версією Олег «від укусу змії» помер в 913 році. Крім
того, історики давно вже відзначили, що, за переказами колись було дві
могили Олега. І жителі Старої Ладоги, наприклад, незважаючи на невтішні
результати розкопок на т.з. «Олеговій могилі», свято упевнені в тому, що
легендарний Олег похований саме тут, а не в Києві.
Питання про того, хто похований в цих могилах (якщо вона дійсно не
одна), досі залишається відкритим. Логіка підказує, що поховання «Віщого»
Олега на київських пагорбах бути не могло, оскільки він загинув з військом в
Степу. Проте і тут є свої «але».
По-перше, його тіло руси пізніше могли викупити у кочовиків або
хозар, таких прецедентів так багато, що не варто навіть говорити про те, що
ця практика була одним із звичаїв ведення воєн в ті часи.
По-друге, могло відбутися і «символічне» поховання. Згадаємо
звичай, що існує до нашого часу, залишати дорогій людині при розлуці локон
волосся або якийсь предмет, що носиться на тілі. Його цілком могли
поховати замість кагана русів разом, до речі, з дружиною, яка по старому
руському звичаю добровільно позбавляла себе життя. В історії немало
випадків символічних поховань, які називаються кенотаф.
 84
Що ж до другої могили, то тут все складніше. Літописні хроніки, як
ми вже говорили, дійсно згадують другого Олега, що жив і, найголовніше,
правив в другій чверті Х століття. Проте ідентифікувати його особу за
мізерними літописними даними не є можливим, оскільки ці джерела
відносяться виключно до іноземних, отже, про Хельге (Олега) згадують
епізодично, у зв'язку з іншими, важливішими на погляд авторів, подіями.
«Повість минулих літ» же зберігає стійку мовчанку. Нестор, подібно
до партизана на допиті в гестапо, стиснувши зуби, мовчить про величезний
шмат історії Київської держави з 914 по 942 рік включно. Мовчить якраз про
ті часи, коли в зарубіжних джерелах згадується правитель Русі на ім'я Хельге.
Гаразд, з якихось причин Нестор не хоче розповідати про таємничого
Олега (щоб не плутати з «Віщим», назвемо його «Другим», для порядку). Але
літописець, стверджуючи, що з 912 року в Києві почав князювати Ігор
(Інгвар), син Рюрика, за двадцять вісім(!) років (про останню, «ударну»
п'ятирічку Ігоря слід говорити особливо, там таке накручене - хоч стій хоч
падай) сподобився згадати лічені рази і дуже лаконічно, типу:
«У рік 6422 [914]. Пішов Ігор на древлян і, перемігши, наклав на
них данину, більшу від Олегової» [2].
Щоправда, під наступним, 915 роком, ім'я Ігоря також згадується. Але
саме - лише згадується. Як антураж при описі проходу печенігів :
«Уперше прийшли печеніги на Руську землю і, вчинивши мир з
Ігорем, пішли до Дунаю» (там же).
Зверніть увагу, шанований Читачу, не Ігор уклав мир з печенігами, а
печеніги зглянулися до мирного договору з правителем сильної і гордої
роської держави. Як це усе розуміти?
Але тут ми вторгаємося у тему, яка повинна висвітлюватися вже у
наступній главі, присвяченій князеві Інгвару Рюриковичу, котрий, якщо
вірити фантастичним сагам «Повісті минулих літ», є батьком Святослава.
Там же ми обговоримо і таємницю Олега «Другого». А як же інакше,
якщо виходить, що правили вони з Ігорем в один і той самий час.
 85
ГЛАВА ТРЕТЯ
БІДНИЙ ІНГВАР…

Перефразовуючи знамениту фразу Гамлета, відносно до Інгвара

Рюриковича, більш нашим співвітчизникам під звичним ім'ям Ігор, можна
вигукнути: «Бідний Інгвар, ми його не знаємо»!
І це дійсно так. У «Повісті минулих літ» з 912 року і до самої своєї
загибелі в 945 році Ігор згадується усього лише сім разів. Сім разів за
тридцять три роки!
Про початок його кар'єри правителя Русі ми вже говорили. Далі, після
915 року в літописі зяють дивні і страшні провали. Судіть самі.
З 916 по 919 роки - прочерки. Ні у Київській Русі, ні в навколишніх
землях, на думку Нестора, нічого не відбувалося. Взагалі.
У 920-му, за словами літописця, «У греків поставлений цар Роман.
Ігор же воював проти печенігів» [2].
Але ні про хід тієї війни, ні про її результати - ні слова. Переміг Ігор?
Чи навпаки? Хто з його воєначальників брав участь у кампанії? Де
відбувалися битви? Захищали руси свої землі від кочовиків або, навпаки,
виступили у Степ походом? Чи мали союзників? Самі питання. Без
відповідей.
Далі з 921-го по 928 рік - знову прочерки. А відносно лєта 929-го
Нестор повідомляє нас, ну, ох яку важливу для історії Київської Русі новину:
«У рік 6437 [929]. Прийшов Симеон, [цар болгарський], на
Цесароград. І захопив він Фракію й Македонію, і прийшов до
Цесарограда з силою великою і з гордістю, і вчинив мир із Романом-
цесарем, і вернувся до себе» (там же).
Це не про Русь. Сімеон - болгарський цар. Те, що він ходив на
Царгород, це, звичайно, цікаво. Але ж нам цікаво знати також, що
відбувалося в Русі. А в Русі - тиша. А потім - знову мовчанка на чотири роки,
і знову нова порція про події, що відбувалися не в Києві:

«У рік 6442(934). Уперше прийшли угри на Цесароград, і

грабували вони всю Фракію. Роман же учинив мир із уграми» (там же).
 86
Та навіщо нам Фракія? Що нам до угрів? Ми бажаємо знати, чим
займався Ігор! Нам цікаво, що відбувалося у Києві. У Чернігові. У Новгороді.
В «землі древлянській».
А нам замість цього з 936 по 940 рік включно - суцільні прочерки
навпроти дат. І на такому матеріалі ми повинні досліджувати життя і
діяльність Інгвара, сина Рюрика, батька легендарного Святослава?
Гаразд, повіримо. Погодимося з деякими маститими ученими, що
Інгвар був боязким, ледачим і дурним. Та невже, окрім нього, нікого на Русі
більше не було? Невже нам би не цікаво було прочитати про те, що
відбувалося в Переяславі і Чернігові, в Полоцьку і Ізборську, у Великому
Новгороді і Пскові? Які стосунки були у Русі з Хозарією? З Болгарією? З
печенігами та уграми?
Ось, наприклад, найближчий сусід Русі - Польща. Якраз у тодішні
часи відбувається становлення цієї країни. У історіографії роком створення
Польщі вважається 966-й, коли польський король Мешко I-й прийняв
християнство. А до прийняття християнства там вовки вили? Зародження
Польщі рахують з 935 року, з моменту злиття віслян і мазовшан. Невже
русини не мали ніяких справ з ляхами? А як же транс'європейський торговий
шлях?
А ось рік 922-й. Згідно офіційної версії, у Волзьку Булгарию
(безпосередній сусід Русі на сході) прибуває посольство Багдадського халіфа
Джафара аль-Муктадира. Відбувається прийняття ісламу болгарами.
Виходить, що в роки, про які наполегливо мовчить Нестор, біля
кордонів Русі відбувалися події неймовірної важливості, у тому числі і для
Києва! Чому про них не розповісти?
Або ось яке питання. Якщо вже Нестор взявся писати про те, як в 929
році болгари громили Македонію і Фракію, чом би не розповісти про те, що і
в 924 році сталося та ж подія. А окрім цього, об'єдналися Чехія і Німеччина,
створивши, таким чином, біля західних рубежів Русі надпотужну державу,
яка впливала на політику навколишніх країн і народів. Виходить, не лише
 87
Ігор був ледачий? Виходить, і Нестор особливою працьовитістю не
відрізнявся: тут пишу, а тут - ставлю прочерк.
Так от, здається, що літописець тут ні до чого. Маємо обґрунтовану
підозру, що це його нащадки в подальші сторіччя вирізали з «Повісті
минулих літ» незручну для написання «правдивої» історії Русі інформацію і
заповнили зяючі діри уграми і всякими іншими болгарами, сумлінно
переписавши усе це з візантійських хронік. Щоб діри були хоч і
величезними, але все-таки не велетенськими, перетворюючи літопис на фарс.
Дослідники давно запримітили дивний дефіцит інформації відносно
часів князювання Інгвара. Проте кожен з них давав різне пояснення цьому
факту (пер. з російської наш, - П.П.).
«За контрастом з його блискучим попередником Олегом та іншим
улюбленим героєм легенди - його сином Святославом - особа і діяльність
Ігоря в «Повісті» представлені в тонах тьмяних, ймовірно, перебільшено
тьмяних» [1].
Тут український історик натякає на те, що укладачам літопису для
чогось знадобилося дискредитувати Ігоря в очах нащадків. Проте,
Грушевський не висуває ніякого пояснення цій дивній обставині. Не звертає
він уваги і на те, що в літопису, присвяченому історії Русі, відсутня будь-яка
інформація про цю саму історію на відрізку в третину сторіччя. Але ж мотив
для мовчання у літописців був, і мотив, напевне, вагомий.
Інші автори теж відзначають дивне ставлення літописця до особи
Ігоря, проте, констатуючи факт надання характеру князя численних
негативних рис, коментарів уникають (пер. з російської наш, - П.П.):
«Розглянувши занесені в літопис перекази про Ігоря, ми бачимо,
що наступник Олега представлений в них князем недіяльним, вождем не
відважним. Він не ходить за даниною до раніше підкорених вже племен,
не підкорює нових, дружина його бідна і боязка подібно до нього: з
великими силами без бою повертаються вони назад з грецького походу,
тому що не впевнені у своїй мужності і бояться бурі. Але до цих рис
Ігорева характеру у оповідь додано ще іншу - користолюбство, негідне за
тодішніми поняттями гарного вождя дружини» [11].
 88
На нашу думку, цілком очевидним є той факт, що літописець просто
був вимушений замовчувати події, що відбувалися між 914 і 938 роком,
роблячи вигляд, що нічого особливого в Русі не відбувалося. А якщо щось
таке і накльовувалося, то, на думку вчених мужів, все псував карликовий,
ублюдочний характер кагана (князя).
Насправді, гадаємо, все було далеко не так. Давайте звернемо увагу
на одну обставину, яку помічає і С.М. Соловйов: «дружина його бідна і
боязка».
Звичайно, знаменитий російський історик мав на увазі абсолютно
конкретний випадок, пов'язаний з походом на Візантію в 944 році. Проте сам,
можливо, не бажаючи цього, охарактеризував становища війська русів в
роки, що настали за чорним 913-м.
Краща частина армії і кращі воєводи на чолі з Олегом загинули. Не
тому дружина боязка, що воїни хоробрість втратили, - тут боязкість
проявляється в масштабах. Надто мала дружина для великих військових
операцій в стратегічних масштабах, вона здатна лише на обережні («боязкі»),
точкові акції. У придніпровських степах з'являються печеніги. Поки вони
зберігають нейтралітет і навіть нейтралітет дружній, але хто може сказати, як
вони поведуться завтра? Адже за печенігами стоять сповнені підступності
ромеї! Очевидно Ігор мав тримати частину своєї дружини заставами на
південних рубежах Русі.
На Сході хозари, користуючись плодами військово-політичної
комбінації 913 року, прибирають до рук землі в’ятичів, сіверян та інших
племен, які були раніше данниками Києва. На Півдні фактично відпадають
уличі й тіверці.
Для поповнення дружини Ігор, як до нього і Олег, мав лише одне
надійне джерело - варягів. Але їм треба було платити, а грошей не було - це,
по-перше. А по-друге, в ці роки скандинави були зайняті в Європі, ведучи
масштабні і далеко не завжди вдалі війни, як зовнішні, так і внутрішні.
 89
Торгівля, внаслідок військової, а відтак і зовнішньополітичної
слабкості Русі, опинилася в руках іноземних купців, передусім, - греків та
хозарських іудеїв, що скуповували хутра, мед, віск, зброю та інші товари за
безцінь. Слабкість війська робила неможливим використання ще одного
джерела фінансування, традиційного для русів - грабунків суміжних країн.
Плюс Інгвар та його люди втратили одну з головних статей доходу -
работоргівлю.
А з власних данників - слов'ян - можна було узяти небагато. Головне,
у військових кампаніях вони годилися лише в якості допоміжного війська,
оскільки мали слабке озброєння і відносно низький рівень бойової
підготовки.
Сучасній людині, можливо, не дуже зрозуміло, чому для відновлення
військового потенціалу Русі після поразок 913 року знадобилося так багато
часу. Ми звикли до нинішньої армії, яка комплектується за двома
принципами: або на основі загальної військової повинності, або на
добровільній основі (т.з. контрактна або професійна).
Середньовічне військо, у тому числі і в Русі, теж було в масі своїй
професійним. Але цей професіоналізм - абсолютно іншого штибу, ніж зараз.
Для підготовки висококласного військового (лицаря, дружинника) необхідні
були роки і роки. Мало хто знає, але фактом є те, що рядовий дружинник
русів, не відриваючи ніг від землі, міг приймати 125(!) різних бойових
положень, не поступаючись (м'яко кажучи) в майстерності жодному знавцеві
«розкручених» сучасним кінематографом східних єдиноборств.
У бою такий «профі» на рівних міг протистояти 4 - 5 печенігам або
татарам. І не просто протистояти, а виходити переможцем!
Проте такі високі вимоги до професіоналізму воїнів-русів виявлялися
палицею з двома кінцями. Це зараз будь-якому афганському або
сомалійському підліткові вручають автомат Калашникова і після короткого
інструктажу він вже здатен сяк-так вести бій. А от підготовка дружинника
займала багато часу і дорого коштувала.
 90

Суспільство ж часів Русі зі своєю порівняно невисокою ефективністю

господарства не могло прогодувати великої кількості громадян, не задіяних
безпосередньо у виробництві матеріальних цінностей: цілителів, художників,
адміністраторів, музикантів, священиків, купців і, звичайно ж, солдатів.
В якості ілюстрації масштабів тодішніх битв і розміру військових
контингентів, що брали участь в них, наведемо опис битви візантійців з
хозарами в Криму, Х століття (пер. з російської наш, - П.П.):
«У першій битві варвари зазнали поразки, і коли наступного дня
візантійський воєначальник вивів з фортеці свої основні сили - 100
конников і 300 пращников і лучників, - ворогів вони вже не знайшли»
[10].
Так і хочеться видихнути у захопленні: оце так! Просто
Сталінградська битва! Дюнкерк! Аустерліц відпочиває! Неповний
мотострілковий батальйон комплектації мирного часу, посилений не повною
сотнею кавалерії, не просто протистояв супротивникові, але і успішно його
розігнав. Залишається лише здогадуватися, скільки воїнів налічувало
незлічене хозарське «полчище».
Інша причина - надзвичайна дорожнеча зброї, обладунків і
спорядження воїна. В середні віки за комплект рицарських обладунків
віддавали добре село. Бойовий навчений кінь коштував цілого табуна
робочих конячок. Продавши меча, можна було жити, розкошуючи, цілий рік.
Та так, в принципі, і було, оскільки на виготовлення одного якісного клинка
майстер приблизно рік і витрачав.
Усе це є причиною того, що армії того часу були, за нашими мірками,
зовсім смішні. Військо в 200-300 лицарів вже вважалося великим. Звичайно,
при кожному лицарі були ще і зброєносці, і піші воїни, так зване допоміжне
військо. Кожен лицар того часу приходив на війну «кінний, людний і
збройний». Але суті справи це сильно не міняло.
Дорожнеча і нечисленність професійної дружини призводили до того,
що в Європі було навіть розроблено унікальні закони ведення війни. Хоча й
 91
неписані, ґрунтовані на традиції, закони ці виконувалися не менш неухильно,
ніж ті, що їх було викладено на пергаменті і завірено королівськими
печатками. Без цих звичаїв лицарство як клас було б винищено впродовж
півсторіччя.
За тодішніми правилами, у бойових діях лицарі прагнули не убити
супротивника, а перемогти, тобто зрештою, обеззброївши, узяти в полон.
Існувала інституція особистих полонених, коли переможений
спокійно жив в шатрі недавнього ворога, харчувався з ним за одним столом і,
зв'язаний лише чесним словом, мав свободу пересування, до певних меж,
звичайно. Далі був викуп, лицар повертався у свій замок і плекав надію в
наступній битві повернути відібрані обладунки, а також «відбити» витрачені
на викуп гроші, полонивши ще менш удачливого колегу.
Взагалі-то, такий принцип існував не лише у Європі. Згадаємо
взаємовідносини воїнів Салах ад Діна та Ричарда Левове Серце під час воєн
за Святу землю. На таких же умовах будувалися взаємовідносини русів з
візантійцями. Цікаво в цьому сенсі поглянути на згаданий вже нами вище
договір 912 року між Руссю та Константинополем :
«...якщо полоняник з обох країн задержується чи русами, чи
греками, проданий в ту [їхню] країну, і якщо знайдеться чи русин, чи
гречин, що викуплять і вернуть викуплену особу у свою країну, то [хай]
візьмуть ті, які [раніш] його, [полоняника], купили, [заплачену] ціну
його або [те] візьмуть за нього, що вважається на торзі на [той] день
ціною челядина. Так само якщо з війська взятий буде [русин у полон]
тими ж греками, то хай же повернеться він у свою країну і [хай] оддана
буде [та] ціна його, як уже сказано, що й на торзі» [2].
Звичайно, не завжди битва закінчувалася малою кров'ю. Бувало і таке,
що з тієї або іншої причини в полон не брали. Але, повторимося, це була
відносна рідкість.
Тепер давайте уявимо собі, якого удару було завдано по військовому
потенціалу русів в 913 році, якщо до Києва не повернувся ніхто?! Нехай
навіть десятитисячне військо на 9/10 складалося з допоміжних частин,
набраних у підвладних русам слов'янських племенах та варязьких найманців.
 92
Але ж не могло допоміжне військо бути більшим, ніж основна дружина, на те
воно і допоміжне.
Отож, на велике військо з найманих варяг, повторимося, коштів Ігор
не мав. Що йому залишалося? Набирати воїнів з числа слов'ян? Але таке
військо не могло бути надійним. По-перше, бойова якість його було набагато
нижчою за русинське. По-друге, і це головне, слов'янські воїни не відчували
ніякої симпатії до русів, які підкорили їхні племена, які «примучували» їх до
виплати данини і, головне, ставилися як до недолюдей.
До речі, можливо, саме через прагнення убезпечити себе від
слов'янської революції, руси і не допускали лютичів, дреговичів і різних
інших словенів, як казав, бувало, вождь світового пролетаріату, «вчитися
військовій справі справжнім чином».
Одним словом, Ігорю залишалося одно: чекати. Чекати, коли
виростуть і змужніють сини тих дружинників, які згинули разом з Олегом.
Зміцнювати владу над племенами, що залишилися під владою русів, і
напружувати усі внутрішні ресурси для відтворення, передусім, боєздатної
армії. Збирати гроші по шелягу.
Про те, в яке скрутне становище потрапила в ці часи Русь, свідчить
хоча би той факт, що Ігор, ледве зміцнівши, був вимушений іти походом на
Константинополь, аби змусити греків укласти нову торгівельну угоду.
Мабуть, старий (від 912 року) трактат Візантія, «користуючись випадком», в
односторонньому порядку денонсувала.
Таким чином, військова авантюра Олега обійшлася русам колосально
дорого. Інгвару фактично довелося розпочинати все з нуля. Аж до підкорення
древлян, котрі, дізнавшись про загибель Олега, негайно повстали.
До речі, кампанія, яку Інгвар вів проти древлян в 914 році, свідчить,
мабуть, про те, що в ті часи стосунки київських каганів з князями скорених
слов'янських племен будувалися на принципах особистого договору. Тобто
Русь фактично нічим не відрізнялася від європейських королівств та імперій,
де також використовувалася ця формула. Вона відома під терміном
 93
«васалітет». По «древлянам», як ми побачимо нижче, питання далеко не
однозначне, але в цілому - цей випадок - лише виключення, що підтверджує
правило.
Скорений князь (барон, вождь, герцог) давав особисту клятву
сюзерену і виконував її до своєї (чи його) смерті. Спадкоємець сюзерена
вимагав нової особистої клятви, збираючи васалів свого попередника, коли, у
буквальному розумінні цього слова, тіло того ще не охололо.
Так от, в 913 році князі древлян, на свою біду, надавати васальну
клятву новому каганові русів Інгвару не побажали.
Далі під 920 роком в літопису згадується війна, яку Ігор вів з
печенігами, втім, також без подробиць. Треба думати, що протистояння з
кочівниками здебільшого носило характер дрібних прикордонних сутичок.
Занадто вже слабкі були в цей час печеніги: ледве-ледве, у важких боях
прорвавшись із-за Волги в степи південної України, вони опинилися
затиснутими між Хозарією, Руссю, Угорщиною та Візантією. Тут би, як
мовиться, свою шкуру зберегти.
Печенігів наймали і ті, і другі, і треті, і четверті для «розбірок» між
собою; печеніги могли здійснювати неривалі набіги на прикордонні землі з
метою захоплення полонених і деяких цінностей. Але прикладу серйозних,
тривалих, самостійних воєн цього народу з ким-небудь із сусідів історія не
знає.
Між тим цей напівкочовий етнос, сам того не бажаючи і нічого такого
не передбачаючи, все ж зіграв свою роль у світовій історії. Була ця роль
фатальною, і фатальною спочатку саме для Хозарського каганату,
розладнавши усі амбітні плани хаканів. Пізніше печеніги взяли участь і в
трагедії Святослава.
Так от - хозари прорахувалися. Руси, поки були в силі, сковували
сили Візантії в причорноморському регіоні, чим, безумовно, користувалася
правляча і торгова (у випадку з Хозарією це одно і те ж) верхівка каганату.
 94
Проте, послабивши Київ, хозари тим самим дозволили зміцнитися в
Нижньому Подніпров'ї печенігам, які з самої своєї появи у Східній Європі
міцно увійшли до орбіти політики Константинополя. Багато хто з них,
зокрема т.з. «лівобережні» печеніги, до середини Х століття прийняли
православ'я грецького обряду.
Тепер уже козирі були на руках у ромеїв. Перекривши за допомогою
печенігів транспортний коридор «З варяг у греки», імператори не лише
вдарили по комерційних інтересах Русі. Вони вдарили ще й по Хозарії. І цей
удар для неї був просто смертельний.
Річ у тім, що Київ, втративши свободу доступу до гирла Дніпра і
Південного Буга, зберіг тим не менш комерційні зв'язки з Центральною
Європою завдяки торговому шляху через Польщу, Чехію і південну
Німеччину. Та і шлях Дніпром не було закрито зовсім: греки, збільшивши
свій вплив в цьому регіоні, звичайно ж, не були зацікавлені в повному
припиненні торгівлі. Вони прагнули (і небезуспішно в ці роки) лише
поставити її під своє повне свавілля.
До того ж, відносно менш розвинена інфраструктура і господарство
Київської Русі, яка на початку Х століття тільки вступала в період
державного будівництва, робили ситуацію, що склалася, не такою вже
плачевною. Простіше виражаючись, київські кагани, в крайньому випадку,
могли сказати: «Ну, і нехай його, цей Царгород, як-небудь обійдемося без
заморських вин, шовків і дивовижних прянощів»!
Хозари ж так сказати не могли. Величезний Хозарський каганат жив
торгівлею і лише торгівлею. Але уся штука полягала в тому, що ніяких своїх
товарів хозари на зовнішніх ринках не пропонували. Вони наживалися на
транзиті, обдираючи митами іноземних купців. Вони стригли чималі суми за
перебування в караван-сараях. Вони спекулювали товарами, перекуповуючи
їх у іноземних гостей. Сама ж Хозарія, за свідченням арабського джерела,
нічого, окрім риб'ячого клею, не виробляла і не вивозила.
 95
І ось тепер, коли внаслідок процесів державного розпаду у Китаї та
ісламізації Середньої Азії практично перестав функціонувати «Великий
шовковий шлях», частина якого колись контролювалася Хозарією; коли
мусульмани узяли під свій контроль як сухопутні, так і водні торгові путі
уздовж узбережжя Каспію до Персії; коли Візантія, позбувшись тиску русів,
нависла над Керченською протокою, тим самим остаточно перерізавши
Волзьку транспортну артерію, торговці Ітиля втратили можливість вільного
транспортування транзитних товарів ще й Дніпром.
В результаті Хозарський каганат здох за яких-небудь п'ятдесят років.
Колос ще стояв (про це свідчать події 938 - 944 років, про які ми
говоритимемо кількома рядками нижче), але цей колос вже капітально
хитався. Його глиняні ноги потріскалися, а спина згорбилася.
Саме у 30-ті роки Х століття почалася поголовна втеча іудейського
торгового капіталу з Ітиля до Європи, залишаючи, таким чином, каганат без
фінансів, без грошової маси. Саме у 30-ті роки Х століття в країні спалахнула
кровопролитна громадянська війна, яка носила яскраво виражений
релігійний відтінок (вже одно це говорить про багато що, бо внутрішня
смута, а тим більше повномасштабні громадянські війни за стабільного
соціально-економічного становища в державі не починаються).
Іронія долі полягає в тому, що печенігів свого часу з Середньої Азії в
Причорномор'є пропустили якраз хозарські іудеї, щоб використати їх у
боротьбі з хозарськими тюрками. Для такого випадку якнайкраще підходить
приказка: «рили іншим яму, та самі до неї і потрапили».
А Русь? Русь, котру поразка 913 року викинула з-за столу, де велася
велика міжнародна гра; Русь, якій на певний час довелося зачаїтися на
околиці тодішнього цивілізованого світу; Русь, яку, мабуть, вже усі списали з
рахунків; Русь все ж вистояла як самостійна одиниця. Зі свого темного кута
вона уважно стежила за грою. І готувалася «показати зуби.
 96
***
Катастрофічний дефіцит літописної інформації щодо періоду історії
Русі з 913 по 941 роки залишає нерозгаданим ще одну таємницю, якої ми вже
торкалися. Йдеться про дивне «роздвоєння» князя Олега. Якщо «Віщий»
Олег загинув в 913 році, то який Хельге (Олег) згадується у зв'язку з
початком широкомасштабної військової кампанії проти Хозарського
каганату в літо 938-е?
Загадка стає ще цікавішою, якщо ми згадаємо про те, що війну
київські руси почали після звернення до них по допомогу князівства Дорі
(Кримської Готії), що зазнавало сильного тиску Хозарії.
Ми також говорили про те, що спроби істориків перетворити ім'я
власне в якийсь дивний родовий варязький титул навряд чи слід визнати
успішними, - достовірній інформації, яка б однозначно свідчила на користь
цієї гіпотези, ми не маємо. Титули кагана, хагана, эльтебера, князя, маліка,
які застосовувалися в різні періоди до представників різних етнічних еліт в
землях Русі, згадуються в арабських, персидських, візантійських,
європейських і інших текстах. Титули варязьких вождів – конунг, ярл – теж
знаходимо в джерелах, але хельге…
Хочуть вони того чи ні, але історики мусять все ж зупинитися на
тому, що це - ім'я. Можливо - родове, традиційне серед знаті русів. Таким,
наприклад, було ім'я Людовик для французьких королів династії Каролінгів.
Правда, там цим ім'ям називали тільки спадкових принців, а у Рюриковичів
його отримували ще й жінки.
Але якщо існував «Другий» Олег, то ким він був? Ким доводився
Ігорю? І чому зарубіжні хроніки саме Хельге (Хелгу) називають володарем
Русі, а не Ігоря?
І ще одне питання виникає у всякого дійшлого дослідника історії
Київської Русі того періоду: чому князь Інгвар Рюрикович у літописах
іменується Ігорем Старим? Значить, був ще й Ігор Молодий? Якщо був, то
 97
хто він? Чиїх буде? Чи означає це, що був не лише «Другий» Олег, але і
«Другий» Ігор?
Скажемо чесно, детально відповісти на ці питання нині не є
можливим. Проте дефіцит фактичного матеріалу все ж не має бути причиною
і виправданням замовчання цієї проблеми, а то й відвертої фальсифікації
історії, до чого прибігали (і прибігають) професійні дослідники.
Маємо одну дивну обставину. Написано купу книжок на тему
посольства княгині Ольги до Константинополя. Стверджується, що саме тоді
(більшість учених схиляються до дати 958 рік) вона прийняла хрещення.
Звертають увагу на те, що в різних джерелах по-різному визначається вік
княгині на той момент.
А от хто поставив питання: як так вийшло, що Ольга (Хельге)
народила сина Святослава, за найскромнішими підрахунками, в шістдесят
років? Чому на момент народження Святослава його батьку було під
сімдесят? Чому лише в такому похилому навіть за нинішніми мірками віці ця
династична пара сподобилася на народження свого первістка? Повторимо
ще раз для усвідомлення безглуздості ситуації: перший і єдиний син
великокняжої пари, спадкоємець престолу, народжується опісля мінімум
тридцяти(!) років після укладення шлюбу!
А до цього, чим подружжя займалося довгими зимовими ночами?
Вели дискусії про творчість грецького скульптора Фідія? Читали один
одному поеми про Гільгамеша? Та хто їм дозволив так кричуще недбало
ставитися до своїх династичних, тобто, висловлюючись сучасною мовою,
службових обов'язків?!
Так-так, саме - службових. Це ми з вами, шанований Читач, можемо
залишатися переконаними холостяками (незаміжніми), по своєму хотінню.
Це у нас, звичайних людей, питання народження дітей - суто інтимне і
глибоко особисте. А у царів, королів, імператорів, герцогів, ханів, султанів та
іншого подібного люду все не так. Для них це - справа державної ваги. Бо
шляхи господні несповідимі, і долю свою не дано знати нікому.
 98
Вколошкають під час збору данини князя які-небудь древляни - і кінець
династії. Помре від отрути на буйній гулянці бездітний каган Русі і - все, як
мовиться, зливай воду.
У зв'язку з цим повідомляємо академіків і професорів, докторів,
доцентів та іншу наукову братію: син Ігоря і Ольги, знаменитий Святослав,
мав бути народжений не в літо 942-е, як вважають більшість «маститих», а
року так 904-го. Чи 905-го. В крайньому випадку - в 906-го.
Але тоді на момент смерті Інгвара в 944 році (за іншими даними в
945-му) Святославові мало було бути десь 38-39 років. Між тим, за
літописом, це усі знають, в той час він був ще дитиною. І це - правильно, бо є
ще й відомості візантійських хроністів, згідно з якими на початку 70-х років
Святославові якраз і було під сорок. Як таке розуміти, шановані професори?
Нам розповідають, що Ігор був язичником. Повіримо. На секунду.
Тоді питання до тих же професорів: чи відомо їм, що за язичницькиими
традиціями того часу, якщо дружина не могла народити впродовж року після
укладення шлюбу, її просто виганяли? Мов собаку. Чи відомо їм, що у
князів-язичників того часу могло бути кілька лише офіційних дружин і бозна
скільки наложниць? Де ж діти?
Навіть у так званому «цивілізованому світі» того часу (тобто в
суспільстві, де панувало християнство або іслам) існували закони, згідно з
якими чоловік мав цілковите право розлучитися з дружиною, якщо вона не
давала йому спадкоємця. Чому ж Ігор так не вчинив? Чому його не змусили
розлучитися бояри, воєводи, дружинники і родичі? До речі, в набагато
пізніші часи, приміром, галицькі бояри дуже нахабно втручалися в особисте
життя своїх князів - правителів з дому Рюрика. Чому ж стосовно поведінки
«слабкого» Ігоря суворі руси-бояри 30 років сиділи і мовчали?
Значить, ми маємо припустити, що у Ігоря і Ольги таки мали бути ще
діти, у тому числі і сини, котрі, з якоїсь причини влади не отримали і за
котрих чомусь мовчать літописи. Інакше мусимо погодитися, що маємо тут
класичний історичний нонсенс.
 99
Але і припустивши наявність у Ігоря старших стосовно Святослава
синів, ми нікуди не дінемося від того факту, що Ольга призвела його,
практично знаходячись за межами дітородного віку. І потім, не забуваємо,
що спадкоємцем престолу міг стати тільки старший син. Принцип майорату,
він не лише для Західної Європи актуальний.
Отже, ні відомий нам Інгвар, ні відома нам Ольга, не могли бути
батьками Святослава. Ким же вони йому доводяться у такому разі? Відповіді
дві: або дідом з бабою, або тіткою з дядьком.
Фантастика? Так давайте пофантазуємо!
Перший варіант: дід і баба. Візьмемо в руки калькулятор і прикинемо,
чи «б'ється» такий варіант за часом. Одружившись на Ользі (а точніше
Хельге) в 903 році, Інгвар Рюрикович, припустимо, до 905 року призвів на
світ сина.
Як же назвали дитину? Іван? Ганс? Джон? Чи, можливо (ми ж
фантазуємо, не забули?), теж… Ігор? У такому разі, Інгвар Рюрикович, як
йому і належить, фігуруватиме в літописах як Ігор Старий, а його син, Інгвар
Інгварович, відповідно, - як Ігор Молодий.
Молодий Ігор виріс і, ясна річ, одружився. Коли? Історія, звичайно,
про це мовчить (бо, як ми тепер починаємо розуміти, з якихось причин,
фальсифікаторам наших літописів потрібно було викреслити з історії ще
одну пару Рюриковичів, теж Ігор (Інгвар) - Ольга(Хельга), які і є справжні
батьки Святослава), але ми, фантазуючи, маємо припустити, що така подія
мала статися в 930 - 935 роках, тобто коли Ігорю виповнилося 25 - 30 років.
Так, в ті часи люди одружувалися (виходили заміж) рано. Нікого не
можна було здивувати вісімнадцятирічною парою з двома дітьми. Але це
стосувалося лише простолюдинів. У знаті, а тим більше у королів, царів,
султанів і каганів, повторимося, шлюб був питанням великої політики. Отже,
Ігор цілком міг перебувати в приємному статусі холостяка до тридцяти років.
І ось чому.
 100
У попередній главі ми вже говорили про те, що після кривавої бійні,
влаштованої в 913 році «Віщому» Олегу і його дружині підлими хозарами
«роду гадючого», Русь на тривалий час опинилася в тіні країн, що її
оточували - Візантії, Хозарії, Польщі, Угорщини і Болгарії. Мовою
дипломатів це називається політичною ізоляцією.
Таємничий Хельге («Другий» Олег) та Ігор Старий (Інгвар) впродовж
двадцяти років наполегливо і копітко відтворювали втрачене. Десь підкупом.
Десь лестощами. Десь використали військову силу, а десь, зчепивши зуби,
принижувалися (принаймні в їх очах певні вчинки були не чим іншим, як
приниженням) перед сильнішим сусідом. Для них найголовнішим було знову
підпорядкувати собі слов'янські племена, а на це не було достатніх людських
і матеріальних ресурсів. Нестор, зрозуміло, цей «героїчний» шматок
російської історії з літопису, теє…
Так от, аж до початку тридцятих років Х століття для Ігоря Молодого
просто не було підходящої партії. Не шукати ж, насправді, князеві дружину
на вулиці, тим більше що її найголовнішим завданням є народження
первістка-спадкоємця. Питання крові, знаєте.
Історія з одруженням Ігоря Старого на Хельге (можливо, тій самій, з
«Повісті...» псковитянці Ользі), в принципі, серйозних заперечень не
викликає. Чорноморські руси, захопивши Київ, дійсно потребували
династичного шлюбу із спорідненими їм варягами, які володарювали в
Пскові, щоб зміцнити свою владу в землях, що прилягали до Балтики.
Інша справа Ігор Молодий. Хто міг бути гідною партією для нього?
Знову дочка якогось варязького конунга? Але руси нині вже не ті, що були
п'ятдесят років тому. Тепер вони мають власну країну, яка нестримно (у
історичних масштабах, звичайно), трансформувалася в потужну державу
імперського типу. Що могли їм запропонувати дрібні датські, шведські або
норвезькі князьки? Купку воїнів? Так вони служити «за спасибі» все одно не
будуть. Нехай хоч десять княжичів одружуються на їхніх дівчатках, платити
Києву доведеться і так, і так.
 101
Хозарський каганат відпадав ще категоричніше. Повторимося:
хозарські іудеї спали й бачили, як би обкрутити яку-небудь зі своїх жінок з
володарем Києва, ствердивши, таким чином, там власну династію. Адже не
треба забувати, що іудейська традиція веде родинний зв`язок не за
чоловічою, а за жіночою лінією. А це означає, що спадкоємець вже буде
однозначно іудеєм. І воно потрібно було русам, котрі суперничали з Ітилем із
самого моменту виникнення Руського каганату в Степу?
Угорці? Чехи? Це були сильні королівства, і мезальянс з ними
виявився б до речі. Тільки існувало одно «але». Ці країни були
католицькими. Так, на той час Церква формально ще залишалася єдиною, і
патріарх Константинопольський формально визнавав верховенство
спадкоємця св. Петра - Папи Римського. Але суперництво між ними вже
набирало чималі оберти. Навряд чи Константинополь спокійно дивився б, як
Папи, окрім західних рубежів Імперії, зміцнюються ще і на її північних
межах.
Отже, брак з королевою однієї з центральноєвропейських країн вів
Рюриковичів до конфлікту з Константинополем, конфлікту, на який ті ще не
мали сили.
Існувало й інше важливе «але». «Православ'я русів», що панувало в
Києві, було так само осоружне Риму, як і Константинополю. Варто було з
початку IV сторіччя докладати стільки зусиль, аби знищити «готську єресь»,
щоб ось так, за здорово живеш, визнати її де-факто на неозорих землях
Східної Європи. Так що навряд чи Папа схвалив би шлюб між «справжньою»
християнкою і якимсь єретиком.
Хто ще? Печеніги? Це навіть не смішно.
От і залишається єдиний варіант: Болгарія.
Цікаво, що тема болгарського походження Ольги широко висвітлена в
історіографії цієї країни. Але і багато українських вчених, приміром, П.
Сохань, І. Кузич-Березовський та ін., також розділяють цю точку зору.
 102
Правда, при цьому всі вони, і болгари, і українці, мають на увазі саме
дружину Ігоря Старого.
Як би то не було, але болгарська тема в цьому питанні не є новою. Чи
має вона під собою інший ґрунт, окрім хисткого аргументу про християнське
віросповідання Ольги? Поза сумнівом. І, на наш погляд, одним з таких
аргументів є геополітичне становище, що склалося в першій чверті Х
століття.
На той час Болгарія на Дунаї стає дуже неприємним супротивником
для Візантії. Однією з причин цього стала єресь богумилів, що постала в цій
Балканській державі і була об'єктивно спрямована проти Константинополя.
Так само, як і політика Візантії, зарозуміла і непримиренна по відношенню
до «єретиків», робила неможливим скільки-небудь тривалий мир між цими
сусідами.
Київські руси, зокрема Хельге (Олег) та Ігор Старий (Інгвар), миттєво
використали цю обставину як можливість прориву з політичної ізоляції.
Вони входять в коаліцію з болгарами, яку і закріплюють шляхом
династичного браку Ігоря Молодшого і болгарки Ольги.
При цьому слід пам'ятати, що зв'язки русів з болгарами мали давні
корені, які сягають не лише початку Х століття, коли «Віщий» Олег уклав
союзницький договір з болгарським царем Сімеоном у війні з Візантією, але
і, принаймні, на два століття раніше, в ті часи, коли чорноморські руси та
болгари були сусідами в Північному Причорномор'ї.
Деякі учені вважають, що відомості про болгарське походження
дружини Ігоря (Молодшого) є і в «Повісті минулих літ». Правда, це ще
питання, про яку саме Болгарію йдеться::
«Але звернемо увагу на те, як саме подає Літописець момент
повернення Ольги з Константинополя в 957 році: «І благословив її
патріарх, і пішла вона з миром в землю свою, і прибула в Київ». Отже,
спочатку «в землю свою», а потім тільки - в Київ. Якщо Ольга
поверталася з Константинополя через Болгарію, тоді все ясно, і П.
Сохань разом з тими ученими, думку яких він визнає, правий» [7].
 103
Звичайно, якщо гарно поміркувати, ця цитата грає як на користь
«болгарської версії», так і проти неї. Це як читати. Якщо в словах літописця
йде послідовне перерахування дій Ольги, тоді - так. А якщо звичайне
уточнення (пішла в землю свою, в Київ) - тоді - ні. Як нам здається, побудова
фрази, контекст, в якому вона використана, змушує схилятися все ж до
першого варіанту, і пані Борисова має рацію.
В той же час відмітимо, що саме Балканська Болгарія - не єдино
можлива батьківщина Ольги (Молодої). Адже окрім Волзької Булгарії, окрім
Болгарії Балканської, існувала ще земля болгар на Північному Кавказі.
Конкретно - на території сучасних Краснодарського і Ставропольського країв
Російської Федерації. І межували ці землі з Таматархою, яка пізніше стане
Тмутороканським князівством. Левову частку населення Таматархи в Х
сторіччі складали саме болгари, разом з русами, аланами і касогами. Ну, і
хозарами, куди ж їх подінеш.
Тож Ольга по дорозі з Константинополя цілком могла відвідати і
Таматарху, як свою батьківщину. До цього схиляється і професор Борисова:
«А якщо ні, і поверталася, наприклад, через Крим? (Могло бути,
адже, рушивши практично услід за Ольгою в поїздку на Русь, імператор
Костянтин Багрянородний повертався назад таким шляхом, що міг
бачити, як він написав, «Таматарху - форпост русів», тобто
Тмутаракань). Тоді версія болгарського походження Ольги терпить
крах» [7].
І знову-таки, з точки зору зовнішньої політики, шлюб Ігоря
Молодшого з представницею правлячої еліти Таматархи був неймовірно
вигідний. Адже у світлі майбутньої боротьби з Хозарією військову,
дипломатичну і будь-яку іншу допомогу болгар, а також сусідів, що
перебували під їх впливом, - алан, касогов, черкесів - важко переоцінити.
Але ще більші перспективи в чорноморському регіоні київські руси
отримували, якщо Ольга була представницею «чорних болгар» -
унногундурів. Це означало, що наречена була з роду засновника Великої
Болгарії хана Кубрата і шляхом укладення з нею династичного браку
Рюриковичі претендували на увесь спадок першого і єдиного хана імперії
 104
болгар, - усі степи від Дона до Дунаю, що було відверто не зайвим у світлі
майбутнього зіткнення з Хозарією.
Якщо спиратися на ім'я наречені, то дуже вірогідною виглядає
приналежність Ольги до «чорноморських русів» або «кримських готів».
Проте це ім'я було поширене і в інших хрещених народів, так що не можна з
упевненістю заперечувати навіть можливість того, що майбутня володарка
величезної Київської Русі була аланського або болгарського кореня.
«Болгарське питання» взагалі дуже і дуже непросте. На перший
погляд, болгари - це тюрки, нас привчили так думати. Але мало хто знає, що
насправді цей народ (про це ми вже побіжно говорили) є нащадком
кіммерійців. Це підтверджується записами в античній «Історії ченця
Спиридона» і в «Історії Зографа».
Все у цьому світі змінюється. Зараз колись «тюркомовний» народ, що
асимілюється в слов'янському середовищі, вважається слов'янським.
В той же час цікаво, що є численні письмові документи, котрі
відносяться до періоду перебування болгар (і русів, до речі) у складі
Хозарського каганату, в яких біблейські тексти писані арабицею. Так що тут,
швидше, спрацьовує стереотип: раз тюрки, раз мова у них тюркська, значить
і віра - лише іслам. Насправді, оскільки і болгари, і гото-росомони в один і
той же час мешкали в межах території Хозарської православної єпархії, усі
вони були однієї віри. І священні тексти у них мають бути одні й ті самі. У
тому числі й арабицею. Ми ще це обговоримо, потерпіть.
Є на користь версії кримських коренів Ольги важливий аргумент.
Пам'ятаєте, саме до 932 - 933 років відноситься посольство з князівства Дорі
до якогось володаря «сильного численним військом і гордого бойовою
силою», з проханям аби той захистив князівство від хозарських іудеїв.
«На думку дослідників, згаданий правитель, що «царює на північ
від Дунаю», це руський князь. Якщо припустити, що час дії записки 932
або 933 рік, то має йтися про «віщого» Олега або його наступника Ігоря»
[10].
 105

Готувалася велика війна з Хозарією. Союзницький договір необхідно

було чимось підкріпити. Традиційно такі стосунки цементувалися
династичним шлюбом. А ми вже підрахували раніше, що, виходячи з
можливої дати народження Святослава (бл. 935 року), Ігор Молодший мав би
одружуватися на Ользі якраз в цей період часу. Збіг ідеальний. Як мовиться,
«в яблучко»!
Та обставина, що Дорі і Таматарха - це дещо різні державно-
територіальні утворення, в оману нас вводити не повинно. Таматарха, аж до
захоплення її Святославом, знаходилася у складі Хозарського каганату, і
балом там правили, природно, хозари. Єдиною силою, на яку київські руси
могли спиратися в цьому регіоні в 30-і роки Х століття, це була якраз
Кримська Готія.
Але і версія з «чорними болгарами» в такому випадку зовсім не
випадає! Цей народ теж жив у Тавриді. Теж сповідував християнство. Теж
піддавався тиску хозар. Отже, «чорні болгари» теж були зацікавлені в союзі з
Києвом у майбутній нелегкій боротьбі.
Яка з розглянутих вище версій мала місце бути в реальності, нам
важко сказати. Та і, мабуть, ніхто з професійних дослідників не зможе
стверджувати щось однозначно. Проте версія про «втрачену пару», окрім
усього іншого, примирює і погляди на походження княгині Ольги
(«псковська» та «болгарська»), що до цього часу виключали один одного.
Для нас же важливим тут бачаться дві обставини.
Перше. Усупереч наполегливому мовчанню Нестора про цей період
київської історії, ми можемо з великою вірогідністю припускати, що
насправді то були часи інтенсивної дипломатичної і військової підготовки
русами реваншу - помсти Хозарському каганату та виходу із
зовнішньополітичної ізоляції. Це цілком вписується в систему до цього часу
вже більш ніж 100-річних (з початку ІХ ст., коли почалася іудеїзація
 106
Хозарського каганату) ворожих стосунків русів та іудео-хозар. І не був Ігор
Старий (Інгвар) слабким і боязким. Був він розумним і хитрим.
Друге. У літопису і, як наслідок, в історіографії загублено ще, як
мінімум, одну пару - Ігор Молодший і його дружина, теж Ольга, яка
доводилася «усім відомій» дружині Інгвара, псковитянці Ользі, невісткою.

***
Якщо з можливим походженням «втраченої пари» більш-менш ясно,
то обставини навколо особи «Другого» Олега, того самого Хельге, який
згадується в літописі під 938 роком, виявляються вкрай заплутаними.
Існувала така людина насправді або це, дійсно, був «титул»? Щоб
спробувати відповісти на ці питання, а принагідно пояснити причини «змови
мовчанки» навколо проблеми «пізнього материнства» Ольги, як також і
дивно малої кількості дітей у тодішніх каганів русів та плутанини з іменами,
повернемося ненадовго в 878 рік.
Після смерті Рюрика залишається його малолітній син Інвар (Ігор
Старий). Та обставина, що дитині було всього близько 6 років, а також, що
був він єдиним нащадком Рюрика, більш ніж ймовірно свідчить про те, що на
момент смерті Рюрик був ще дуже молодий (від 25 до 30 років).
Виникає цілком закономірне питання: а чому ми забуваємо про
дружину Рюрика? У літописі вона не згадується жодного разу, проте це не
означає, що її не існувало зовсім. Не із стегна ж Рюрика народився Інвар.
Давайте уявимо, як могла вчинити ця жінка, залишившись без
чоловіка з малолітнім спадкоємцем на руках.
Шляхів у неї було три.
1. За звичаєм русів, накласти на себе руки і бути похованою в одній
могилі з Рюриком.
2. Залишитися вдовою при синові, забезпечуючи захист його
законних прав.
3. Знову вийти заміж.
 107
Перший варіант одразу ж відкидаємо. Не могла ця жінка залишити
напризволяще малолітнього сина. А раптом Олег візьме та й заріже його: як
мовиться, немає людини - немає проблеми. Традиція, що диктувала вдовам
самогубство? Але ця традиція у русів була суто добровільною справою, ніхто
нікого не силував, згадаймо «альтернативну поведінку» вдови Ігоря – княгині
Ольги.
Другий шлях також не обіцяв нічого гарного. Так, за давнім звичаєм,
що сходить ще до сарматських часів, жінки русів могли навіть воювати
нарівні з чоловіками. Але війна війною, а інтриги - інтригами. Підрахуйте
самі шанси жінки на виживання, якщо взяти до уваги, що не лише Рюрик, але
і, очевидно, велика частина його близьких родичів мертві (згадайте «Синуса»
і «Трувора»).
А ось третій варіант був не лише оптимальним, він ще й укладався в
рамки тодішнього степового права, згідно з яким чоловік не просто міг, а
часто зобов'язаний був одружуватися на вдові брата, що помер.
Хто ж був цей щасливчик? А чого довго думати і далеко шукати? Це
був «Віщий» Олег. Дядько Інгвара (Ігоря Старого). Той, кого «Повість
минулих літ» називає «опікуном Ігоря».
І тут ми виходимо на дуже важливий момент. Якщо прийняти як
варіант, що вдову Рюрика звали Хельге (Ольга), тоді все стає на місця.
Зникає і плутанина з іменами, і чехарда олегів-ігорів-хельг-ольг.
Те, що дружина Рюрика «загубилася» - це, напевно, навіть не провина
літописців. Просто в мороці віків чоловік (Хельге, Олег) і жінка (Хельга,
Ольга) злилися в одну особу, і залишився тільки один – «Віщий» Олег. Чи
Олаф, як називають його в численних європейських хроніках того часу.
У такому разі, опіку над Ігорем взяла Хельга, а не Олег. Він же був
співправителем, консортом при «цариці русів», як називають Ольгу численні
європейські хроніки.
Щоб була зрозуміліша роль Хельги (Ольги) і Хельге (Олега) при
малолітньому Ігорі, екстраполюємо цю ситуацію на європейські королівські
 108
дома. Рік 1530. Польща. Дружина польського короля Сигізмунда І - королева
Бона (уроджена Бона Сфорца д'Арагона) домоглася коронації свого
десятирічного сина - Сигізмунда Августа королем польським (за живого
батька). До 1548 року - року смерті старого короля - вважалося, що Польща
має двох законних королів-співправителів.
З 1548 року, хоча формально Сигізмунд Август, якому виповнилося
вже 28 років, був королем, уся влада залишалася в руках його матері - вдової
королеви Бони. Сам же молодий король був «зіц-головою» аж до 1556 року,
коли, нарешті, після тривалої боротьби йому вдалося усунути матір від влади
і видалити з країни.
До речі, Бона офіційно і вважається королевою Польщі з 1518 по 1556
роки.
При цьому чи не від початку правління королева Бона мала фаворита,
який в 1520 році став гофмейстером двору, через декілька років - коронним
маршалом (командувачем королівською армією), а, врешті-решт, отримав
вищу в тодішній системі польської світської влади посаду - Краківського
воєводи.
Звали цю людину Станіслав Кміть, і походив він зі знатного
магнатського роду. Майже повна паралель з Олегом, чи не так? Якщо не
рахувати ще гіпотетичної можливості того, що останній міг бути офіційним
чоловіком «цариці русів»?
Отож, Ольга як охоронець столу неповнолітнього Ігоря управляє
державою в цілому. Вона є офіційною опікункою молодого кагана. Олег же є
військовим правителем, командиром дружини, проте одноосібного права на
престол він не має (статус консорта), що і не дивно: навіщо ризикувати
майбутнім Ігоря, адже немає гарантії, що навіть мати віддасть владу після
досягнення їм повноліття, а шанси на те, що це зробить дядько… У історії
світових монархій повним-повнісінько подібних трагічних випадків.
У 913 році «Віщий» Олег гине. Гине не просто консорт Ольги, але і
очільник дружини. Значить, мати хочеш не хочеш мала поступитися і
 109
номінальною і фактичною владою. Та і як вона могла її утримати, якщо Ігор
отримав головний в ту пору ресурс влади - армію? Так, загибель «Віщого»
Олега зробила Ігоря Старого не лише номінальним, але і фактичним
правителем Русі. На той момент він вже 10 років як був одружений на Ользі
Псковській, ймовірно, вже мав від неї дітей (у тому числі і спадкоємця, Ігоря
Молодого). Проте разом з Ігорем стара мати його Ольга (по аналогії з
європейськими традиціями - вдова королева, або, зважаючи на титул Каганів,
- імператриця) залишається впливовою політичною фігурою, фактичним
співправителем сина.
Можна припускати, що в системі влади Київської Русі 914-941 років
практично мало що змінилося. Замість Олега військовим правителем стає
Ігор Старий, тільки і всього.
Те, що за Ольгою залишився пріоритет у вирішеннях
зовнішньополітичних питань - також не дивно: ця сфера вимагає особливих
якостей особи, а також особистих зв'язків і авторитету за межами країни,
яких Ігор (можливо, не без старань матері) міг і не придбати. Прикладів тому
також велика кількість в історії веселого співтовариства, що іменується
людством.
Саме до Ольги (Хельге) в 932-933 роках прибуло посольство
князівства Дорі з метою «помиритися» і «віддатися». Чому не до Ігоря? Але
ж Хельга, що була колись дружиною Рюрика, тобто напевно належала до
гото-росомоноської еліти Таврики, дійсно залишилася останньою з
«чорноморських русів», яких колись вигнали з цього регіону, саме з нею і
повинні були миритися ті, що колись гнали…
Стає також зрозумілим, чому хроніки у зв'язку з виступом проти
Хозарії згадують Хельге, а військові дії веде вже Ігор. Хельга, забезпечивши
дипломатичну і правову сторону союзу, як мовиться, залишається «на
господарстві».
Ну, а Ольга Псковська? Вона майже ніякої ролі і не відігравала. Як і
належить скромній дівчині з роду варязького, вона народжувала дітей,
 110
стежила за придворною челяддю, кухнею й іншими службами. І терпляче
чекала чоловіка з походів.

***
Отже, в 938 році, після більш ніж двадцяти років животіння на
задвірках європейської політики, Київська Русь знову стає ефективним
гравцем. Після шести років підготовки руси розв'язують війну проти
Хозарського каганату.
Слід сказати, що не лише слізне благання кримських готів та
«чорноморських русів» стали причиною цієї кампанії. Ні, це звернення стало
швидше приводом. Тому що були інші, вагоміші підстави ударити по Ітилю.
Хозарія, як ми вже говорили, в першій чверті Х століття залишилася
практично у «розбитого корита», втративши колишню ключову роль в
транзитній торгівлі. Самі-то купці-іудеї почувалися непогано, практично
монополізувавши торгові операції в Східній Європі і активно проникаючи в
Західну. Проте саме держава Хозарський каганат починає занепадати.
Різке скорочення надходжень від мит на транзитну торгівлю і
виведення великих сум в Західну Європу, окрім іншого, призвели до того, що
хозарам стало нічим платити найманим військам. Навіть печеніги, які
спочатку перебували на службі в Ітилі, перейшли, як ми вже говорили, під
крило ромеев - там платили більше.
З цим становищем торгова іудео-хозарська верхівка Ітиля змиритися
ніяк не могла. І правильно робила. Найбільш розумні та далекоглядні його
політики, звичайно, бачили усю небезпеку ситуації, що склалася.
І не випадково з тим часом співпала військова активність каганату в
Криму: хозари здійснили останню відчайдушну спробу витіснити звідти
візантійців і зробити так, щоб не лише Азовське, але і Чорне море носило
назву «Хозарського».
 111
Природно, ромеи цього допустити ніяк не могли. Дві величезні
країни, дві впливові Церкви зчепилися у жорстокій бійці, а між ними
опинилися не лише кримські готи, але й київські руси.
«Услід за посольством з Таврики до русів прибули посланці
візантійського імператора Романа Лакапіна з численними подарунками і
пропозицією укласти мир і виступити проти хозар, вони були з радістю
прийняті «царем Русі» Хельге» [10].
Це усе про події 932-933 років. Як бачимо, бурхливу активність з
підштовхування Русі до війни розвинула й Візантія. Ще б пак, хитрим грекам
трапилася нагода через кровопролитну війну послабити не лише Хозарський
каганат, але й Київську Русь, яка ставала конкурентом у світі християн
східного обряду (про це мова попереду).
Загалом, кримські готи та візантійці досягли свого. Влітку 938 року
лодії русів, обійшовши південне узбережжя Криму, пристали до берегів
Таманського півострова, і дружина Ігоря Старого взялася до облоги фортеці
Самкерць, нині станиця Тамань, що знаходилася практично біля самого гирла
Керченської протоки. В нашій історії це місто більше відоме під назвою.
Тмуторокань (Тамтарха).
Початок кампанії не віщував ніякої біди: руси, мабуть, не без
допомоги самих жителів міста, більшість яких складали зовсім не євреї і
навіть не хозари, а касоги, алани, руси, болгари і греки, легко його
захоплюють.
Щоб оцінити хід Ігоря, потрібно звернути увагу на те, що, за
відомостями арабських джерел, Самкерць іудеї називали Самкарч Аль-Яхуд
– «Єврейське місто». Чому він так називався, незважаючи на неєврейське
населення? Щоб відповісти на це питання, треба поглянути на мапу.
Поглянули. Що бачимо? Стратегічно місто на Керченській протоці
«нависає» і над Азовським, і над Чорним морями, дозволяючи контролювати
торговий шлях «З Хозар у Греки», який в цьому місці був тонкою ниточкою,
що тяглася крізь «вушко голки», яким є протока. І перехопити її у будь-який
момент ні русам, ні хозарам нічого не вартувало. Плюс чималий «доважок» у
 112
вигляді можливості у будь-який час перерізати морські шляхи до грецьких
полісів на південному березі Криму.
Цілком зрозуміло, що в місті, так зручно розташованому для торгівлі,
окрім представників перелічених вище народів, була велика єврейська
община. Не іудео-хозар, а чистокровних, так би мовити. Звідси і назва. Тим
більше що в осяжному просторі, аж до Ітиля, такого єврейського анклаву не
знайти.
А як же «форпост русів», як іменуються Таматарха у візантійських
джерелах? Протиріччя? Ніскільки. Нам практично нічого не відомо про
систему управління містом, про те, хто складав правлячу його еліту, з кого
комплектувався гарнізон. Цілком імовірно, що Самкерць-Таматарха дійсно
був древнім центром русів, який пізніше потрапив в залежність від каганату.
Тим більше що поруч, всього в тридцяти кілометрах, по той бік протоки
лежав Корчєв, який іноді у візантійських джерелах іменувався ніяк інакше, як
місто Русь.
Був ще один аспект, який не можна не розглядати у зв'язку із
захопленням русами Самкерця. Річ у тім, що це місто, окрім свого
стратегічного розташування, було єдиним великим опорним пунктом, що
належав Хозарії, на захід від Дону. Адже саме по цій річці спрадавна
рахували межу між Європою і Азією. Таким чином, захопивши Самкерць,
Ігор мов би «виштовхував» хозар в Азію, залишаючи за собою усі
східноєвропейські землі.
Тепер, коли Ігор отримав в цьому регіоні фортецю з дружнім, і
частково - одноплемінним населенням, він мав зробити наступний крок -
перетнути Азовське море і вийти безпосередньо на підступи до столиці
Хозарії - Ітиля. Але сталося щось протилежне. І дивне.
Навряд чи військові плани Ігоря обмежувалися анексією важливого,
але все таки другорядного навіть в масштабах Припонтиди Семкерця, проте
це факт: руси далі не пішли. Вони залишалися на Тамані, втрачаючи, таким
чином, висловлюючись шаховою термінологією, темп.
 113

Що сталося? Чому Ігор барився? Чого чекав? Чому, як це

напрошувалося, не постукав у ворота Атилю?
Відповідь може бути тільки одна: руси чекали підходу підкріплень,
обіцяних візантійцями. Навряд чи посольство Константинополя спокусило
Київ лише багатими дарами, як про те пишуть грецькі хроніки. Все вказує на
те, що в 932-938 роках йшла інтенсивна робота із створення антихозарської
коаліції, і Роман Лакапін, окрім золота, мав пообіцяти і війська. Руси не були
закінченими ідіотами, щоб виступити самостійно - адже все-таки це не що
інше, як Хозарія – друга (все ще) за потугою держава в Євразії.
Семкерць-Таматарха був найбільш оптимальним місцем
зосередження усіх сил коаліції. Руси, узявши місто, чекали на підкріплення.
Чекали і...
Так, шанований Читачу, Ви правильно подумали. Нікого Ігор не
дочекався. Обіцяні ромеями війська, так і не підійшли. Візантійці,
виражаючись сучасною мовою, їх «кинули».
Своїй меті - послаблення хозарського натиску на грецькі міста
південного берега Криму - Константинополь досяг, посилювати ж вплив
русів в цьому регіоні він, звичайно, не збирався. Така політика - зради і
низьких інтриг - завжди відрізняла цю країну. Недаремно епітет
«византійщина досі є синонімом слова «підлість».
Слід припускати, що військо Ігоря підтримали лише Кримська Готія,
унногундури та деякі розрізнені загони русів, які мешкали в степовій частині
Криму і на Керченському півострові. Навряд чи на тому етапі навіть
Таматарха відкрито виступила на боці Ігоря. Серйозної допомоги ці
нечисленні союзники надати йому не могли. (Ті ж готи, зокрема, більше
покладалися на стіни фортеці Дорос, зведені на неприступному
Мангупському плато, аніж на силу дружини).
Хозари розуміли, що будь-яке зволікання відгукнеться зміцненням
Ігоря на берегах Керченської протоки. Якщо у русів і не діставало сил для
 114
походу безпосередньо вже до столиці каганату, то для організації тут
сильного, залежного вже не від Ітиля, але від Києва територіального
утворення - цілком. Природно, як і будь-хто інший на їхньому місці, іудеї
зволікати не стали.
Ось як розповідає про ці події Л.М. Гумільов (пер. з російської наш, -
П.П.):
«Хозарський правитель відповів на удар ударом: на русів рушила
мусульманська гвардія під командуванням єврея, «високоповажного
Песаха». Песах звільнив Самкерць, переправився через Керченську
протоку і пройшов маршем південним берегом Криму, винищуючи
християнське населення. Врятувалися лише ті, хто сховався в
неприступному Херсонесі. Перейшовши Перекоп, Песах дійшов до Києва
і обклав руське князівство даниною. Тоді ж руси видали хозарам свої
мечі, про що і розповідається в «Повісті минулих літ» [6].
Що ми тут бачимо? Опосередковано підтверджується наша версія про
підтримку Ігоря готами. А навіщо інакше іудеєві Песаху влаштовувати
розправу над кримськими християнами? Такими в цьому регіоні були,
передусім, готи.
Гумільов вважає, що візантійців врятували від погрому неприступні
стіни Херсонесу. Насправді те, що хозари не взялися ні до облоги, ні тим
більше до штурму цього грецького міста, може якраз свідчити про те, що у
бойових діях русів ромеї ніякої участі не брали, і Песаху просто нічого було
їм «пред'явити».
Згадується тут і знаменита легенда про данину, що її виплатили кияни
хозарам. Данину цю, як розповідають, було видано ні чим іншим, як мечами.
Пам'ятаєте, як це досі описують наші підручники?
«... і сказали хозари: «Платіть нам данину». Подумали поляни і
дали «від диму» (з кожної хати) по мечу. І понесли цю данину хозари до
князя свого і до старійшин і сказали їм: «Ось ми відшукали нову
данину». Ті запитали: «Де»? – «В лісі на горах по річці Дніпру». – «А що
вам дали»? Ті показали мечі. І сказали старійшини хозари : «Не добра ця
данина, князь; ми дошукалися її зброєю односторонньою, тобто
шаблями, а у цих зброя двосічна, тобто меч; вони братимуть данину з
нас і з інших країн». Так і збулося: володіють хозарами руські й до
нинішнього дня» [14].
 115
От як почали двісті років тому розповідати нам і нашим дітям оповіді
про те, що поляни-слов'яни були настільки багаті, що в кожній їхній хаті
можна було знайти по доброму (норманському!) мечу на данину, та ще й собі
залишилося, так і продовжують до цього дня. Ми навмисно навели цитату
«придворного» російського історика, щоб продемонструвати, з яких часів
черпаються відомості для школярів XXI століття.
Ось і вельмишановний нами Л.М. Гумільов не побачив в аналізі цього
уривка ніякої іншої можливості, окрім як помітити різницю в озброєнні русів
і степовиків:
«Оповідь про хозарську данину» підкреслює різницю в озброєнні
русів, слов'ян і азіатських народів. Важкий меч - звична зброя
скандинавських і слов'янських багатирів. Азіати здавна віддавали
перевагу легкій шаблі. З шестирічного віку вони вчилися рубати «з
відтяжкою на себе», і в руках дорослого шабля виявлялася страшнішою
за меч» [6].
Беремо на себе сміливість категорично стверджувати, що в даному
випадку великий історик глибоко і трагічно помиляється. Тут йдеться не про
різницю в озброєнні. Тому що ніякої данині мечами і в помині не було. Це -
алегорія, шифр. Літописець в алегоричній формі розповідає про те, що в 940
році хозари наклали на киян так звану данину кров'ю.
Цей термін, звичайно ж, був відомий і Гумільову. Означало це те, що
відтепер, на першу вимогу хозар, руси зобов'язувалися виставляти дружину
певної чисельності, яка б воювала і помирала у складі (або навіть замість)
військ Хозарського каганату. Це і є «данина кров'ю» або, якщо хочете,
мечами.
Ну, а яскрава сцена аналізу хозарськими старцями бойових якостей
роських клинків - це вже пізніша вставка, яка з роботою Нестора нічого
спільного не має. Треба було підсолодити сумну історію про поразку чим-
небудь патетико-героїчним. Плюс зайвий раз спрацювати на «Норманську
теорію», здивувавши пасажем про те, що в загублених серед дрімучих лісів
слов'янських землянках, виявляється, кувалися мечі, названі за походженням
на честь народу, що мешкав на берегах Атлантики.
 116
Безглуздість цієї легенди, а також те, що її сфальсифіковано
пізнішими «істориками» усі прекрасно розуміють. Той же В.О. Ключевський
у своїй роботі так і писав (пер. з російської наш, - П.П.):
«Розповідаючи про напад хозар на полян, Повість зазначає у
кінці: «Володеют хозари Руськіе і до днешнего дні». Так не міг сказати
руський оповідач XII століття: у той час землею хозар володіли половці»
[14].
Про озброєння русів (зовсім не полян - у слов'ян мечі якраз
зустрічалися рідко), у тому числі і про їх легендарні, нібито двосічні мечі, ми
ще поговоримо, а доки повернемося в 940-й рік.
Поразка від хозар (до речі, це була остання велика успішна військова
операція, на яку сподобився загниваючий Хозарський каганат) катастрофою,
всупереч усьому, для Русі не стала. Хозари вирішили, що Київ краще
використати у боротьбі проти Візантії, оскільки у них самих сил для цього
бракувало. Навряд чи у хозар знайшлися б ресурси навіть для більш-менш
тривалої війни з русами. До Києва, наприклад, Песах хоч і підійшов, проте
взяти його не зміг.
Не маємо ми інформації і про захоплення «високоповажним
Песахом» інших міст, наприклад, Переяслава, Чернігова або Любеча.
Загалом, цілком можна вважати, що мирний договір від 940 року між
русом Ігорем та іудеєм Песахом був цілком компромісним для обох сторін.
Хозарам навіть не довелося русів примушувати воювати з ромеями - ті самі
горіли бажанням помститися їм за віроломство. До речі, практика, коли два
війська після хорошого мордобою і подальшого замирення тут-таки
об'єднувалися для походу проти когось ще, є цілком звичайною і для тих, і
для більш пізніх часів.
«Хозари, як ми вже знаємо, використали руські війська в
каспійських походах і, звичайно, у війнах проти греків. Великий похід
проти ромеїв було здійснено в 941 р.» [6].
Отже, першою бойовою акцією Русі, що відроджувалася, проти
Візантії, стала війна, що її розв’язав Ігор влітку 941 року.
 117
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
«УДАРНА П`ЯТИРІЧКА» ІГОРЯ

Відразу обмовимося, що в назві ми також мали би поставити в лапках

ім'я князя, адже цілком очевидно, що приписувані єдино Ігорю Старому
походи на Візантію 941 і 944 років, похід на Кавказ в 943 році і древлянський
похід 945 року, насправді здійснювали різні проводирі. Літописець же, через
непорозуміння або навмисно, зробив їх досягненням однієї людини.
Одним з аргументів проти подібного трактування подій історії Русі
першої половини 40-х років Х століття є саме висока щільність за часом
військових операцій, які часом навіть накладаються одна на одну, що,
звичайно ж, неможливо, якщо вважати, що всі їх проводив Ігор Старий.
Розпочнемо з походу на Візантію 941 року. Ми вже говорили, що
багато шанованих істориків вважають, і в цьому ми до них, зрозуміло,
приєднуємося, що цей похід руси здійснювали вже як данники Хозарського
каганату і за завданням його уряду. В той же час, і це ми теж відначали, руси
і самі були не проти поквитатися з греками. Фактично склався
нерівноправний, ситуативний, але все таки союз, скріплений спільним
інтересом.
До речі, те, що Ігор швидко відновив боєздатність дружини і вже
наступного року після поразки у війні з Хозарією зміг почати кампанію
проти Візантії, свідчить про те, що наслідки війни 939-940 років були не такі
тяжкі для Русі, як це собі уявляють окремі дослідники. Ні про важкі людські
втрати, ні про які-небудь, окрім «данини кров'ю», зобов'язання Русі перед
Ітилем відомостей немає абсолютно.
З цього витікає, що «високоповажний Песах», хоча і взяв ряд
перемог, але результатом кампанії в цілому було швидше укладення
перемир'я з оформленням союзу, ніж капітуляція русів.
 118
Отже, влітку 941 року жителі Корсуня, а також болгарські союзники
Візантії повідомили в Константинополь про те, що лодії русів вийшли в
Чорне море і прямують до земель Східній Римській імперії.
Можна лише уявити, що відчували ромейські державні мужі,
усвідомивши, що їхні багаторічні інтриги, спрямовані на зштовхування
лобами Русі і Хозарії призвели до того, що ті, врешті-решт, уклали перемир'я,
і сповнені люті руси йдуть на грецькі землі. І зовсім навіть не був
неможливим виступ інших васалів та союзників Ітиля. Імператори кинулися
шукати сили й засоби для відбиття цієї страшної загрози.
Помста русів насправді була жахливою. Ігор не пішов, як завжди,
прямо до Константинополя. Замість цього він ударив по чорноморському
узбережжю Малої Азії, там, де військові контингенти імперії були менш
сильні. Почалося суще жахіття. Руси вирізували цілі міста. Не милували
нікого - ні жінок, ні дітей, ні людей похилого віку. Полонених не брали.
Цікаву інтерпретацію причини таких дій дав Л.М. Гумільов:
«... і почалися такі звірства, які були незвичні навіть в ті часи.
Руси полонених розпинали (sic), розстрілювали з луків, забивали цвяхи в
черепи; палили монастирі і церкви, попри те, що багато русів прийняли
православ'я ще в 867 р. Усе це вказує на війну зовсім іншого характеру,
ніж інші війни Х ст. Мабуть, руські воїни мали досвідчених і впливових
інструкторів, і не лише скандинавів» [8].
Тут відвертий натяк на те, що «інструктори» були з Ітиля. Ставлення
Льва Миколайовича до євреїв взагалі, і до хозарських іудеїв зокрема, добре
відоме. Проте нам все ж думається, що в цьому випадку великий історик
помиляється. Ніякі інструктори і радники не можуть змусити чинити воїнів
проти прийнятих у них звичаїв і правил. Якщо кодекс честі не допускав
убивства беззбройних людей, ніякий наглядач від хозарського союзника-
сюзерена не змусив би воїнів Ігоря рубати в шматки і старого, і малого. До
того ж, візантійські тексти не згадують про іудеїв у складі дружини Ігоря.
Інша справа, якщо йшлося про помсту. І ось тут Гумільов правий - ця
війна мала зовсім інший характер. Жертви, хоч навіть і з числа цивільного
 119
населення, все ж були громадянами імперії, і за тодішніми поняттями цілком
могли бути страчені за принципом колективної відповідальності.
Справедливості ради слід сказати, що опис злочинів воїнів Ігоря
повністю лежить на совісті невідомих візантійських авторів другої половини
Х століття, прихованих під псевдонімом «Продовжувач Феофана». В главі,
присвяченій царюванню Романа, вони і дають абсолютно приголомшливу
картину апокаліпсису, який розверзається на ромейских берегах.
До цієї «праці» ми ще повернемося, а доки відзначимо, що звірств, які
сотворили руси в Малій Азії, насправді могло бути на порядок менше.
Більше того, ми переконані - так воно і є. Річ у тім, що про безчинства воїнів
Ігоря ми знаємо, в першу чергу, з візантійських хронік. А ці документи,
писані в кращих традиціях імперії, завжди, м'яко кажучи, перебільшували
звитягу візантійських воєначальників і грецького війська, а також боягузтво,
підлість, жорстокість і чисельний склад їхніх супротивників. Не даремно ж
історики звертають увагу на те, що хроніст дає абсолютно немислиму
кількість кораблів «тавроскифов», яких реально було разів у десять менше.
Проте жорстока помста русів тріумфувала недовго. Незабаром у виду
гаваней, де стояли їхні лодії, з'явився візантійський флот, який руси,
захопившись насильством і грабунками, очевидно, вчасно не виявили.
Ігор розумів, що залишатися на березі означало прирікати себе на
вірну загибель: затиснуті між військами, що підходили з глибини материка, і
флотом руси довго б не протрималися.
І тоді каган зробив відчайдушну спробу піти морем. Тільки от лодії,
які добре себе показували у плаванні річками та уздовж морських берегів,
порівняно з грецькими кораблями були занадто малі і примітивні.
Маневреністю, швидкістю ходу і живучістю у бою вони не відрізнялися,
тому результат переслідування був заздалегідь відомий. Ігор це розумів.
Залишалося одно: дати бій. Зазвичай руси не вплутувалися в морські
битви через явну технічну і тактичну перевагу греків - ті все ж були гарними
мореплавцями, а їх флот мав величезний бойовий досвід. Лодії ж русам
 120
служили у більшості випадків лише в якості транспортних засобів і не мали
ніякого озброєння. Та в цьому випадку русини вибору не мали.
За кілька годин все було скінчено. Основна частина суден згоріла,
уражена страшною зброєю, секрет якої не відомий і нині – «грецьким
вогнем». Принцип його дії схожий з дією вогнеметних установок ХХ
століття, а ефект враження - з напалмом. Припускається, що основу
таємничої суміші складали селітра, нафта і сірка.
Так закінчився похід кагана русів Ігоря Старого на Візантію. Проте
сам він і частина його дружини врятувалися. Декілька лодій якимсь дивом
прорвалися крізь заслін грецьких суден і в темряві, що згустилася, втекли.
Певне каган застосував стару улюблену тактику русів - залишив частину
суден з командами в якості заслону проти візантійського флоту, і під
прикриттям цього ар'єргарду зміг відступити.
Залишається лише захоплюватися безприкладною мужністю
підступних, лютих, жорстоких, але від цього чомусь не менш симпатичних
воїнів-русів. Вони не мали часу аби скласти детальний план битви. Не мали
можливості навіть кинути жереб, кому залишитися, і тим самим приректи
себе на загибель, а кому - відступити і залишитися жити. Все вирішили
кілька слів вождя. І руси, на яких ліг вибір, не здригнувшись, пішли у смерть.
А далі починається таємниця. Загальноприйнята версія подій 941
року стверджує, що Ігор із залишками дружини, після тривалих поневірянь,
врешті-решт, все ж повернувся до Києва. Більше того, описані нами події
абсолютно суперечать тому, як про цей похід розповідається в офіціозі.
Згідно із загальноприйнятою версією, руси спочатку піддалися розгрому на
морі, а потім, вже висадившись на берег, впродовж трьох місяців палили і
грабували грецьку землю (пер. з російської наш, - П.П.).
«У 941 році руський князь пішов морем до берегів Імперії,
болгари дали звістку в Царгород, що йде Русь; висланий був проти неї
протовестіарій Феофан, котрий попалив Ігореви човни грецьким
вогнем. Зазнавши поразки на морі, руси пристали до берегів Малої Азії і
за звичаєм сильно спустошували їх, але тут були захоплені і розбиті
патрикієм Бардою і доместиком Іоанном, кинулися в човни і пустилися
 121
до берегів Фракії, по дорозі були нагнані, знову розбиті Феофаном і з
малими залишками повернулися назад в Русь.
Удома утікачі виправдовувалися тим, що у греків якийсь
дивовижний вогонь, наче блискавка небесна, яку вони пускали на руські
човни і палили їх» [11].
Погодитися з Соловйовим в тому, що битви на суші відбувалися вже
після поразки русів на морі, не можна, оскільки абсолютно нез'ясовно, як,
переслідувані грецьким флотом, спалювані вогнем, судна Ігоря змогли
пристати до берега? Як воїни змогли вивантажитися не лише у повному
порядку, але і з озброєнням, спорядженням і іншим необхідним для життя і
бою? Навіть якщо це диво сталося, чому ромеї не висадилися услід і не
продовжили переслідування, поза сумнівом, деморалізованого
супротивника? Як взагалі дозволили цю висадку?
І головне: якщо руси висадилися з човнів, тоді що ж «попалив»
протовестіарій Феофан? І на чому руси повернулися «додому»?
Тільки Соловйов в даному випадку не винен. Він лише переказав те,
що описувалося у «видатній», не побоїмося цього слова, праці такого собі
грецького аноніма, котрого називають «Продовжувачем Феофана».
Складання цього опусу відносять до часів імператора Никифора, тобто
можна сказати, що його автор (автори) були практично сучасниками тих
подій. Значить, йому більше віри. Незважаючи на анонімність.
І все б нічого, але…
«... на десяти тисячах суден припливли до Константинополя роси,
яких іменують також дромітами, походять ж вони з племені франків»
[18].
Це яка ж країна і в які віки могла собі дозволити побудову 10 000
кораблів, хай і такого типу, яким користувалися руси? Скільки на це
потрібно лісу? А людей? А часу? А грошей? Жодна економіка світу не
витримає такого навантаження. І п'яти тисяч не витримає. І тисячі - теж
сумнівно. А скільки часу потрібно, щоб цю армаду спустити Дніпром у
Чорне море? Навіть якщо кораблі йшли по п'яти в ряд і ніс до корми впритул
- виходить вражаюча 40-кілометрова колона!
 122
Якщо Ігор вивів в море десять тисяч суден, то скільки ж на них було
воїнів? Якщо вважати, що по десять на кожному, то вже виходить сто тисяч!
А якщо їх було більше? Якщо п'ятнадцять? А якщо стандартні для
русинських суден сорок? Але ж Вікіпедія дає і того більше - шістдесят!
Навряд чи у той час все населення Київської Русі, включаючи немовлят та
беззубих старих, сягало 600 тисяч.
Та якби півмільйона таких бійців, як руси, висадилося на берег
Візантія, цій імперії враз прийшов би кінець. Разом з доблесним патркієм
Бардою, доместиком Іоанном і їх «військом»! А від Царгорода залишилося б
саме вугілля.
Йдемо далі.
Дромітами київських русів ніколи ніхто не іменував. Цю назву
візантійці дали росо-слов`янським піратам, які базувалися в гирлі Дніпра, а
також в декількох пунктах чорноморського узбережжя, аж до болгарських
берегів. І походить назва «дроміти» не від того, що ці товариші дуже вже
швидко бігали, як вважають деякі наші видатні історики, а від слова
«дромон» (так іменувався грецький бойовий корабель), що логічніше, якщо
ці герої були піратами.
Зрозуміло, що увесь цей різноплемінний набрід, ймовірно,
очолювався ізгоями з числа русів, тому й подібна асоціація. Але ж
пов'язувати «дромітів» з франками… Добре би ще цей вчений анонім завив
звичний гімн про «норманів». Але ж ні, товариш ясно розповів: руси
походять з громадян Франції (саме у Х сторіччі з'являється ця назва)! Так,
франки, як і готи, - це германські племінні об'єднання, але плутати їх… Це
вже, пробачте, ні в які ворота.
Так що вже з одного цього уривка видно, що анонімні автори
(анонімність теж про багато що говорить) «Життєпису візантійських царів»
ні чесністю, ні акуратністю викладу, м'яко кажучи, не відрізнялися.
У зв'язку з цим незрозуміло, чому наші історики не спираються на
свідоцтво іншого автора, який був не лише сучасником описаних подій, але
 123
ще й іноземцем, тобто людиною відносно до ромеїв та русинів
неупередженою. Йдеться про єпископа Кремонського Ліутпранда, який в 949
році прибув до двору Костянтина Багрянородного як особистий представник
короля Італії.
Цей, автор, що, без сумніву, заслуговує на довіру залишив твір під
назвою Antapodosis («Подяка»), в якому, окрім іншого, описав і битву між
візантійцями і русами (глава XV). Звичайно, в творі Ліутпранда також є
низка сумнівних місць, таких, наприклад, як чисельний склад візантійського
флоту, що може пояснюватися тим, що автор користувався візантійськими
джерелами, але в цілому його відомості правдоподібніші.
Так, кількість суден русів італієць визначає приблизно в одну тисячу;
ясно говорить про те, що морській битві передували спустошливі дії русів на
суходолі; що після битви на морі практично ніхто з числа воїнів Ігоря не
врятувався. Немає у Ліутпранда Кремонського пасажу про те, що (як це
стверджують інші автори) після розгрому на морі Ігор ще три місяці
спустошував грецьке узбережжя. Навпаки, битва флотів у цього автора -
кульмінація і одночасно розв'язка усієї кампанії (пер. з російської наш, -
П.П.) :
«Трохи пізніше Ігор з великою ганьбою повернувся на
Батьківщину. Греки ж, отримавши перемогу і з безліччю полонених,
радісні повернулися до Константинополя. Роман наказав стратити усіх
(полонеників) у присутності посла короля Гуго, тобто мого вітчима»
(Ліутпранд Кремонський. Подяка. www.vostlit.info/Texts/rus/Liut Kr).
Щоправда, в інших частинах своєї роботи італійський автор видає
вже щось дуже сенсаційне (ми про це скажемо трохи нижче). Як не дивно,
саме ці, найбільш сумнівні відносно достовірності місця, в першу чергу,
використовують наші історики, абсолютно ігноруючи інші. Складається
враження, що дослідники чомусь намагалися вибрати в зарубіжних джерелах
найнеймовірніші оповідання, і на їхній основі писати про Русь.
А от про «блискавку небесну» і «диво велике» Соловйов почерпнув
вже з «Повісті минулих літ». Це так під керівництвом грецьких священиків
 124
Нестор і його пізніші співавтори змальовують враження русів від
застосування візантійцями «грецького вогню».
Але ми візьмемо на себе сміливість запевнити читачів у тому, що
насправді того, що описує «Повість…» не було. Не могли втікачі
виправдовуватися тим, що «у греків якийсь дивовижний вогонь, наче
блискавка небесна». Не могли тому, що на Русі вже дуже давно про
«грецький вогонь» знали - не такі вже й дикуни тут жили. І нічого
«дивовижного» в нім вони не вбачали, тому й ставилися до нього не як до
дива, а як до зброї, винайденої витонченим людським розумом і умілими
людськими руками виготовленої.
Більше того, купцям з Русі ромеї не дозволяли надовго залишатися в
Царгороді і відвідувати певні райони міста саме тому, що підозрювали в них,
іноді не безпідставно, шпигунів, котрі полюють, окрім іншого, за секретом
«грецького вогню».
Тож, за логікою, Ігор і його люди мали просто пояснити: так, мовляв,
і так, нарвалися, буває. Але «дивовижний вогонь»... Їм би миттєво поставили
відповідний діагноз. І пенсію виписали. Як ветеранам війни.
«... Події воєн слов`яно-русів з Візантією передано у візантійських
хроніках і руських літописах з дуже сильними спотвореннями. Замість
правдивого викладу подій ми маємо легенди, які вигадувалися
літописцями на догоду «начальству», залежно від політичної ситуації
<...> Особливо властивою «історична міфологія» є для руського
літописання - знаменитої «Повісті минулих літ» Нестора» [6].
Отут Лев Миколайович Гумільов абсолютно правий. Як мовиться, не
у брову, а в око. Незрозуміло тільки, навіщо у такому разі історик використав
«історичну міфологію» ПВЛ у своїх працях? Що писав на основі її? Теж
міфологію? Давайте, шанований Читач, виходитимемо з істинності цитати
Гумільова і подивимося, куди приведе ця наша опозиційність.
Візантійський історик Х сторіччя Лев Диякон у своїй роботі,
присвяченій цьому періоду часу, згадує дивне словосполучення
«Кіммерійський Боспор» стосовно подій 941 року. За його словами, «Інгор»
(переклад з російської наш, - П.П.)
 125
«... приплив до столиці нашій з величезним військом на 10
тисячах суден, а до Кіммерійського Боспору прибув тільки-но з десятком
човнів, сам ставши вісником своєї біди» [19].
Абсолютно очевидно, що той, хто стверджуватиме, ніби тут мається
на увазі Босфорська протока, покривить душею. Тому, хто не знайомий з
географією, повідомляємо, що столиця Візантії розташовувалася якраз на
березі Босфору, отже, звідти Ігор ніяк не міг кудись «прибути». Це раз.
Але головне, Лев Диякон чітко артикулює: не Босфор, а БосПор.
Боспорське царство з його династією Митридатів колись розташовувалося на
землях Керченського і Таманського півостровів, якраз навколо Керченської
протоки. І сторона та, за давньою грецькою традицією (з подачі Геродота),
вважалася землями кіммерійців. Звідси і «Кіммерійський Боспор».
Якщо не можна повною мірою довіряти візантійським хронікам і
руським літописам, то слід звернутися до інших джерел. Вони є. Про події
941 і подальших трьох років повідомляють хозарські і арабські документи.
Дуже цінною в цьому плані є хроніка т.з. «Хозарського аноніма», в
якій розповідається про похід дружини русів на Візантію, а потім на Каспій і
в Персію (пер. з російської наш, - П.П.):
«… Єврейський анонім розкрив причини трагедії, що сталася. Не
без гордості він приписав її тиску «високоповажного Песаха» на
руського князя Хельгу (грекам ім'я Ігоря теж невідоме), який «воював
проти Кустантини на морі чотири місяці. І пали там багатирі його, тому
що македоняни осилили його вогнем. І втік він, і посоромився
повернутися у свою країну, і пішов морем у Персію, і поліг там він і
увесь стан його. Тоді стали руси підвладні хозарам» [8].
То що ж, виходить Ігор Старий загинув не в 945 році, як
стверджується в «Повісті минулих літ», а двома роками раніше? Виходить
що так. У хозарського хроніста не було жодних видимих причин для того,
аби «поховати» кагана русів завчасно. Як, до речі, і у хроніста візантійського.
А ось у Нестора причин для того, щоб Ігор Старий продовжував жити
до 944 (за іншими даними - до 945) року - аж занадто! І одна з головних та,
що довелося б визнати: подальша історія Ігоря - це вже розповідь про Ігоря
Молодого. Довелося б визнавати «загублену пару» Рюриковичів. І піднімати
 126
питання про походження Ольги Молодої, дружини цього князя. З
відповідними наслідками для усієї офіційної концепції історії Київської Русі.
Ось навскидку декілька питань, від яких вчені мужі із лементом
кинулися б геть:
- Якщо та Ольга походила з Болгарії або Кримської Готії, то якого
віросповідання вона була?
- Якщо вона сповідувала християнство східного зразка, як могло таке
статися, що чоловік її - Ігор Молодий - був язичником?
- Якщо Ігор Молодий все ж був язичником, то за яким обрядом
проходило його весілля з Ольгою?
- Якщо Ольга була християнкою, то як вона могла зголоситися, щоб її
син Святослав залишався нехристю?
- Якщо Ігор Молодий, його дружина Ольга і син Святослав були
християнами, то як вони могли миритися із тим, що їхні воєводи і
дружинники, бояри і родичі залишалися язичниками?
Той, хто бажає, може продовжити цей список майже до
нескінченності.
Ось задля того, аби таких незручних питань не виникало, літописцеві
довелося продовжити життя Ігорю Старому. Ось чому треба було повернути
його з невдалого походу до Києва живим і неушкодженим, добре що
візантійські хроністи дають цю можливість (їм дуже імпонувало писати, як
Ігор, немов побитий пес, підібгавши хвоста, втік додому).
Але свідоцтва того, що роська дружина оперувала на Кавказі і в
Персії в 941-942 роках, в зарубіжних джерелах є, і від них не сховаєшся. Що
ж робити? Оголосити Льва Диякона брехуном? Не можна - на його працях
уся історіографія стосунків між Руссю і Царгородом ґрунтується. З
«Хозарським анонімом» та ж ситуація - дуже вже цінна ця праця для
орієнталістів, щоб через один епізод оголошувати її барахлом.
Історики знайшли просте і витончене рішення. Узяли та й приписали
цей похід… ще одній руській дружині. Анонімній. Альтернативній. Мовляв,
 127
були ще якісь хлопці на Русі, які з Ігорем в похід на Візантію не пішли, а
пославши його до чиєїсь матусі, рушили натомість на бусурманів
Каспійського регіону. Дивимося Гумільова (пер. з російської наш, - П.П.):
«Можна думати, що на Русі тоді не було єдиної думки з приводу
зовнішньої політики, тому що одночасно з походами Ігоря якась руська
дружина проникла Волгою через Хозарію і пограбувала місто Бердаа в
Азербайджані. Цей похід теж не приніс руським ні багатства, ні слави».
[20].
Це в русів не було єдиної думки? Це в русів було в традиції
повставати проти рішень кагана? Це у них буяла демократія? Нумо, наведіть
приклад, коли хтось пішов супроти волі володаря і залишився з повним
комплектом рук-ніг-зубів-голів? І що це за «можна думати», коли йдеться не
про колір штанів та кількість срібла в одязі князя, а про його зовнішню
політику - наріжний камінь життєдіяльності держави?
Ні, шановані, так думати не можна. Неправильно це. Таке вільне
ставлення до трактування історичних подій неприпустиме.
І от де ще дивина: цей же автор, в іншій своїй праці, прямо зв'язує цей
похід із залишками війська Ігоря Старого (пер. з російської наш, - П.П.):
«У 943-944 рр. вцілілих руських воїнів хозарські іудеї кинули в
Арран (Азербайджан), де засіли дейлемські шиїти» [8].
А в ще одній монографії Гумільов дає вже третю версію походу русів
на Бердаа:
«У 943 р. хозари знову послали військо русів - вже своїх данників
- на Каспій, для війни з дейлемитами. Руси захопили в пониззях Кури
фортецю Бердаа. Страшніше за шаблі й стріли дейлемитів виявилася
дизентерія, що спалахнула в таборі русів. Вони пробилися до своїх лодій
і відплили. Але, мабуть, на Русь не повернувся ніхто, оскільки в руських
літописах немає ані слова про цей похід» [6].
Чому вірити? Якій книзі? Як зберегти високу думку про одного з
найавторитетніших учених, що вивчали цей період руської і хозарської
історії, коли в одній праці він пише одно, в іншій - щось абсолютно
протилежне, а третя спростовує перші дві? І знову напрошується висновок:
академік щось недоговорює.
Так би мовити, не бажає акцентувати увагу на певних обставинах.
 128
А тут ще цей таємничий Хелгу… Звернемо увагу на одну обставину,
яку підмітив Гумільов (див. вище): «грекам ім'я Ігоря теж невідоме».
Чому «теж»? Та тому, що Ігор не згадується ні в хозарських, ні в
арабських, ні в європейських хроніках. Виключення - Ліутпранд
Кремонський, який прибув до Константинополя усього лише через вісім
років після змальованих подій. Правда, цікаво? Грекам ім'я Ігоря невідоме, а
італійцеві, котрий писав, мабуть, із слів тих самих греків, відоме. І лише
йому одному. Більше того, греки («Продовжувач Феофана», наприклад),
абсолютно не згадують про те, що руси повернулися на Батьківщину. Про це
пише Ліутпранд.
І ось вітчизняні історики вже вписують ці його рядки у свою історію.
Зазначимо: найменш правдоподібні, такі, що жодними іншими джерелами не
підтверджуються, рядки. Зате ті, в яких дається реальна кількість кораблів,
або реальний хід бойових дій, - викидають. Круто.
В той же час, єпископ Кремонський міг згадати ім'я Ігоря у своїй
роботі якраз унаслідок власної сумлінності. Греки, як відомо, не турбували
себе згадкою імен вождів «варварів», так само як і зайвою увагою до їхньої
діяльності. А оот італійський автор, як особа неупереджена, розглядав
проблему різнобічно. Він цілком міг задатися зайвими, на думку ромеїв,
питаннями. Куди поділися залишки війська русів? Візантійці знизали
плечима: нам це нецікаво, напевно, повернулися з ганьбою додому, куди ж
іще? А хто у них головний? Греки, нехотя: якийсь Інгвар. Так і потрапили ці
відомості в рукопис єпископа.
Що ж виходить? Нестор приписує похід 941 року Ігорю Старому. У
будь-якому шкільному підручнику ми теж зустрічаємо це ім'я. Але як тільки
справа доходить до питання звідки відомо, що саме Ігор стояв на чолі
походу, все летить до біса.
Насправді ж усе цілком логічно. До 941 року у нього просто не було
можливості якось проявити себе. Якби Ігор переміг у Візантії, якби греки
пішли на перемовини з ним, його ім'я з'явилося б в документах ромеїв,
 129
наприклад, в яких-небудь угодах. Але Ігор програв, відступив на Каспій і
загинув.
А от його матір, вдову «царицю росомонів» Хельгу, добре знали і у
Візантії, і в інших країнах. Доводиться констатувати, що саме ця жінка, вже
дуже похилого віку (на 941 рік їй мало виповнитися мінімум 85 років)
упевнено тримала в руках владу і по смерті свого другого чоловіка –
«Віщого» Олега, залишаючи синові лише військову сферу діяльності, та ще
полюддя.
Запитають: а чому Хельгу не може бути дружиною Ігоря Старого?
Може, це саме вона згадується в літопису?
Ні. Немає для згадки Ольги Псковської ніяких причин. Ігоря
одружували на ній з міркувань, які були актуальні у кінці IX століття. З
плином же часу політична і військова вага варягів на Русі падала. Можна
навіть сказати, що після того, як династія Рюриковичів досить зміцнилася в
Прибалтиці, статус скандинавів знизився до простих найманців.
Тож дружина Ігоря Старого ні реальної влади, ні впливу в Києві не
мала. На відміну від «цариці росомонів» Хельги, колишньої дружини
Рюрика, вдови «Віщого» Олега. І на відміну від своєї невістки - Ольги
Молодої Болгарської (Готської), особа якої завдяки збігу імен злилася з
особою старої Ольги (Хельги), привнісши таку плутанину в літописи.

***
Отже, Ігор Старий гине в далекій Персії. На той момент йому йшов
шістдесят дев'ятий рік.
На сцені з'являються дві нові історичні фігури. Це Ігор Молодий. І це
Святослав.
Ми вже домовилися, що у свої 60 з гаком років Ольга Псковська
Святослава народити навряд чи могла. Тому має йтися про сина (Ігор
Молодий) і онука (Святослав) Ігоря Старого.
 130
Непряме підтвердження того, що Ігор Старий загинув в Персії, ми
можемо знайти і в «Повісті минулих літ». Йдеться про знамениту історію з
древлянами.
Нестор подає абсолютно неправдоподібну версію причин збурення
цього племені, як і абсолютно фантастичні подробиці його умиротворення
вдовою князя Ігоря. Важливе інше: літопис визнає, що повстання древлян в
944 році було. Якщо ми поглянемо на хронологію історичних подій, то
переконаємося, що так древляни поводилися лише після смерті чергового
кагана русів (він же Великий князь Київський).
Що ж робить Ігор Молодий? Тут «Повість минулих літ» вступає в
протиріччя з візантійськими хроніками, оскільки похід на древлян практично
співпадає з великим походом русів на Константинополь, організований
Ігорем в 944 році.
Цікавого тут багато. Перше, що впадає у вічі, так це те, коли саме
Київ почав новий похід на ромеев. Вихід літом 944 року величезного війська,
до якого увійшли не лише руси, наймані варяги і печеніги, але і допоміжні
загони підконтрольних Києву слов'янських племен, а також, судячи із
згадуваних в договорі Ігоря з імператорами іменам, болгари, - це лише
верхівка айсбергу.
Таку грандіозну акцію потрібно було підготувати. Телефону і
телеграфу в ті часи ще не було. Як і аеропланів, аби швидко доправити гінця
через сотні і тисячі кілометрів непрохідних лісів, боліт і річок. Коротше
кажучи, щоб зповістити васалів про майбутній похід і, найголовніше,
отримати звіт про їх готовність, потрібен був не один місяць. А потім - ще не
один місяць, щоб князі і бояри зібралися в Києві «кінний, людний і
збройний».
Коли ж Ігор усе це встиг? Відповідь одна: з вересня 943 по лютий-
березень 944 року. Під час полюддя.
Це цілком логічно. Не треба було спеціально посилати загони гінців і
потім чекати відповіді, переживаючи, чи дістався взагалі посланець до мети
 131
своєї подорожі. Хтозна, чи сидить він вже в якому-небудь Турові,
розминаючись місцевою бражкою, або його де-небудь в лісі задер ведмідь?
Чи підпливає лодья гінця до Ростова, або їм вже підзакусив який-небудь
дикий муромський князьок?
А так Ігор, збираючи данину з підвладних племен, паралельно
обговорював з князями дату виступу і умови, на яких ті візьмуть участь в
поході.
Далі. Навіть якщо прийняти на віру офіційну версію тодішніх подій,
залишається абсолютно незрозумілим, як Ігор міг виступити в похід, не
вирішивши проблему древлян? Мало того, що він залишав у себе за спиною
величезний бунтівний район, котрий впритул прилягав до Київської землі
(фахівці вважають, що в древлянское князівство входили, окрім іншого, землі
сучасної Житомирської області), але він недораховувався важливої складової
власного війська, якою, без сумніву, була древлянська дружина.
Це як же мало Ігорю закортіти воювати з Константинополем, щоб він
наважився залишити у власній державі таку проблему? Що його тягнуло
туди? Настільки до зарізу потрібна була нова торгова угода? Тиск хозар?
Так от, якщо ми погодимося, що похід готувався мінімум з вересня-
жовтня 943 року, тоді пояснюється його головна причина. Помста. Помста
тепер уже за смерть Ігоря Старого і його сподвижників. За заповітами
Старого заповіту (пробачте за тавтологію): «око за око, зуб за зуб». Звичаї
кровної помсти досі є міцними в частині тих земель, звідки походять руси.
Завадити цьому не міг навіть бунт древлян.
Дружина Ігоря Старого пішла в Малу Азію. Відтоді про неї не було
ніяких вістей, окрім тих, які принесли купці або, можливо, лазутчики: русів
розгромлено візантійцями, їхній флот спалено грецьким вогнем. Навряд чи
хозари змилувалися й повідомили щось про долю залишків війська. Отже, за
логікою Ігоря Молодого, відповісти за смерть батька мусили ті ж візантійці.
Проте цього разу каган підготувався куди краще за свого
попередника. Замість порівняно невеликої професійної дружини з руських
 132
воїнів і варязьких найманців, Ігор вивів в похід усю Русь. Всю «Велику
Скіфію». Плюс уклав союз з дунайськими болгарами. Судна використали
лише як транспортні засоби, лодії йшли коло самого берега і за найменшої
небезпеки були готові до висадки - так нейтралізовувався чинник «грецького
вогню». Тому навряд чи вірною буде інтерпретація цілей і завдань, а також
ходу кампанії, що її дав Л.М. Гумільов (пер. з російської наш, - П.П.):
«Одночасно з каспійською трагедією сталася друга -
чорноморська. У тому ж 944 р. Ігор Старий повів на Візантію величезне
сухопутне військо з варягів, руси, мобілізованих слов'ян і печенігів, що
долучилися до них, а також флот, наче грецький вогонь його нічому не
навчив. Якщо вважати цей похід спробою реваншу, то організація його
представляється наддивною.
Дерев'яна лодія у відкритому морі вже продемонструвала свою
слабкість перед кораблями, озброєними грецьким вогнем; піша
слов'янська рать йшла без тилу, тобто без постачання, а союз з
печенігами навряд чи можна було вважати надійним. На таку операцію
можна було зважитися тільки під хозарським тиском, проте все
закінчилося благополучно» [8].
Аби якось підтвердити концепцію, згідно якої Хозарія була
ініціатором і провокатором росько-візантійських воєн 40-х років Х століття,
наш учений, практично не аргументуючи свою точку зору, називає
організацію походу «наддивною», не пояснивши, між іншим, в чому ж
полягала «чорноморська трагедія», якщо, зрештою, «все обійшлося».
Між тим, як ми вже говорили, нічого дивного в тому поході якраз і не
було. Дивина в іншому, і Гумільов це помічає:
«Грандіозний похід виявився просто військовою демонстрацією.
Греки запропонували прийнятні умови миру, що його було укладено
наприкінці 944 р. Ігор відвів своє різноплемінне військо додому. Але тут
цікаве інше - дати.
Рухати військо від Києва до Дунаю можна було тільки восени,
щоб воїни годувалися на полях супротивника. Восени ж, з вересня,
починалося полюддя, і, як відомо, Ігор відправився збирати данину з
древлян. Значить, похід проводив не він, а хтось з його воєвод, швидше
за все Свенельд, отроки якого набрали у Болгарії багато здобичі. Воїни
Ігоря вирішили надолужити втрачене шляхом грабунку древлян.
Трагічний результат цієї колізії відомий» (там же).
Щодо картини, як дружинники харчуються, зриваючи колоски
на полях – помовчимо. Тут більш важливі питання виникають.
 133
Чому такий важливий захід, як великий військовий похід на
Константинополь, мав очолити, «швидше за все», Свенельд? Яке він мав
право укладати мирну угоду з імперією, якщо на те пішло? А якщо князь
вирішить, що умови, прийняті Свенельдом, не вигідні? Невже воєвода узяв
на себе таку відповідальність - перервати похід без відома Ігоря? Без
схвалення ним умов миру?
Свідчення про те, що похід очолював саме Ігор, є, нехай навіть і в
літопису Нестора, котрий (літопис) не дуже заслуговує на довіру. А на чому
ґрунтує свої припущення Гумільов?
А просто має ж він якось пояснити, що робив Ігор в землі
древлянській (коли, за переказами, і був убитий) в той час, коли уся його
дружина стояла в Болгарії. І, розуміючи, що ніхто, окрім князя, не мав права
збирати полюддя, Гумільов змушений був «залишити» Ігоря в тилу. Правда,
не пояснюючи, з якою дружиною він здійснював цей захід державної ваги,
якщо на брамах Києва в пору було вивішувати знаменитий колись в історії
комуністичної Росії плакат: «Зачинено, усі пішли на фронт» (тобто на
Царгород)?
І ще. Чому було б не відкласти полюддя через таку поважну причину,
як військовий похід? Тим більше що усі князі, з яких Ігор мав брати данину,
на місці її збору через участь у великому поході були відсутні.
Літописець ускладнень з подібними питаннями не мав, оскільки
«Повість…» розводить походи за часом, приписуючи фатальне для Ігоря
полюддя 945 року.
Хто ж правий, літописець або історик, котрий «убив» Ігоря того ж 944
року? На наш погляд, правий історик.
Річ у тім, що, як показує практика, угоди русів з візантійцями
укладалися безпосередньо під час походу і ніяк інакше. Руси, так би мовити,
стимулювали опонентів, лоскочучи їх ребра списами. А цього разу вони
чомусь погодилися піти додому, ощасливлені самою лише обіцянкою
 134
широкомасштабного і вигідного міждержавного договору. Піти, не боячись,
що хитрі греки їх просто «кинуть».
Але ж порушити традицію довелося навіть не каганові. Його, нібито,
взагалі там не було. Гумільов намагається переконати нас, що на таку дурість
пішов Свенельд! Без санкції князя Ігоря! На свій страх і ризик! Він що,
цілковитим ідіотом був, той Свенельд? Чи самогубцем? Що б він сказав,
повернувшись до Києва? Давайте уявимо собі: ось Ігор приїздить з полюддя,
ось він заходить до палат, стомлено сідає на лаву і питає: ну Свенельдушко,
як сходили?
Свенельд: добре, владико, золотця, срібла і добра всякого з греків
навіть без бою вибили.
Ігор: добро - це добре. Але я вас, передусім, за угодою посилав. Де
вона?
Свенельд: везуть. Греки обіцялися до зими прислати. З особистим
підписом імператора.
Якщо після цих слів Ігор сам не зарубав би воєводу-кретина, то це
зробив би князівський кат. Найпізніше, уранці наступного дня. На майдані.
За великого збігу народу. Для науки, так би мовити.
Літописець, до речі, теж гарний. Намагається запевнити нас, що руси
погодилися відтермінувати підписання договору на рік(!) і що для цього
треба було :
а) імператорові Роману послати, а князеві Ігорю прийняти в Києві
посольство Візантії для обговорення умов миру;
б) князеві Ігорю послати, а імператорові Роману прийняти роське
посольство в Константинополі для обговорення зауважень Києва по статтях
великого договору і підписання його грецькою стороною;
в) імператорові Роману послати, а князеві Ігорю прийняти в Києві
посольство Візантії з текстом договору, щоб підписати його зі свого боку і
принести клятву вічної і непорушної дружби;
 135
г) князеві Ігорю відправити, а імператорові прийняти візантійських
послів, що повернулися з підписаним каганом грецьким примірником угоди.
І усе це за один рік?
Та й не розробляються подібні документи «дистанційно». Це вам не
листування Онєгіна з Тетяною! На основі тисячолітнього досвіду дипломатія
розробила алгоритм подібної роботи до дрібниць. І донині великі міжнародні
угоди створюються спільними комісіями, за участю повноважних делегацій,
котрі узгоджують всі нюанси тут-таки, - за столом переговорів. Кожну
дрібницю. До коми.
Отож, найбільш оптимальним, на наш погляд, є варіант, за яким в 944
році похід на Константинополь все ж очолює Ігор Молодий. Він же восени
цього ж року підписує угоду з Візантією. Особисто.
А древляни? Ось тут і виходить на сцену Свенельд. «Маститі»
історики чомусь випускають з уваги те, що похід у землю древлянську мав не
характер полюддя. То була каральна операція проти повсталих. Отже, її
можна (і треба) було доручити Свенельду. Залишений при малолітньому
спадкоємцеві Святославові воєвода мав був спробувати умиротворити
повстанців або, якщо бунт виявиться достатньо серйозним, простежити за
тим, аби до повернення кагана древляни сиділи б на місці і не накоїли чогось
серйозного за межами своїх земель.
Та сталося так, що ромеї воювати з Ігорем відмовилися (може,
повстаня древлян і змусило Ігоря відмовитися військовою силою відплатити
за поразки русів 941 року), це дало можливість каганові укласти договір,
раніше повернутися до Києва і встигнути у похід на древлян, війна з якими
цього разу поєднувалася із стягуванням данини (полюддя) з інших земель.

***
Говорячи про загибель Ігоря Молодого, не можна не відзначити, що
оповідання про неї в «Повісті минулих літ» виглядає абсолютно
 136
неправдоподібним. Це давало і дає історикам ґрунт для численних дискусій і
найсміливіших припущень.
Нагадаємо, що, відповідно до викладеної в «Повісті минулих літ»
версії, князь Ігор в 944 році відправився не підкорювати повсталих древлян, а
просто за даниною:
«У РІК 6453 [945]. Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові
вирядилися оружжям і одежею, а ми — голі. Піди-но, княже, з нами по
данину, хай і ти добудеш, і ми».
І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі
ще] до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А
взявши данину, він пішов у свій город [Київ].
Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині
своїй: «Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив
він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи
більше майна.
Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з
князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то
виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не
вб’ємо його, то він усіх нас погубить».
І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш
знову? Ти забрав єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни,
вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його,
бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло
Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні» (ПВЛ).
Цікаво, що в відповідному уривку абсолютно не згадується та
обставина, що Ігор очолював щорічний збір данини, тобто полюддя. Данина
ця була більш менш чітко регламентована для кожного племені. Крім того,
владному київському князеві не треба було блукати безкрайніми лісами від
селища до селища, вибиваючи «матеріальні блага» з місцевого населення.
Він просто стягав певний податок натурою з місцевих князів і князьків.
Простіше кажучи, Ігорю було абсолютно все одно, як і де правителі
тіверців, уличів, словен, в`ятичів або тих же древлян візьмуть ресурси для
виплати полюддя. Він брав не із смердів - він дер шкури з князів. Відповідно,
древлянському людові були абсолютно «до лампочки» стосунки між князями
- одного разу Мал сплатив данину Києву або доблесні руси вирішили пірнути
в його засіки ще разок.
 137
А от літописець намагається переконати нас не лише в тому, що
«наїзд» на древлян був суцільним експромтом; що це була ініціатива Ігоревої
дружини, але і в тому, що люд древлянський раптом піднявся на захист
кубушки свого володаря. Котрий, до речі, грабував цей самий люд не менш
жорстоко, ніж його самого - київські руси.
Інше, що впадає у вічі, так це те, з яким старанням «Повість...» прагне
виставити Ігоря безсовісним, жадібним авантюристом. Він не лише збільшив
об'єм данини безпосередньо під час її стягнення, але, виявляється, і цього
йому здалося мало.
Окрім жадібності, каган продемонстрував ще і безприкладну дурість,
а також боягузтво перед дружиною (його «змусили»), яке абсолютно
протиприродно поєднувалося із феноменальною самовпевненістю, оскільки
він ризикнув повернутися з малою дружиною туди, де «творили насильство
над ними (древлянами, - П.П) мужі його». До речі, термін «мала дружина»
може означати не кількість війська, а його якість - особисту гвардію князя.
Правда, у більшій частині перекладів, як правило, чомусь говориться про
малу частину дружини. В українському перекладі Л. Махновця сказано: «з
невеликою дружиною», що, на наш погляд, точніше.
Як би то не було, абсолютно зрозуміло, що в реальності Ігор так
поводитися не міг. І дружинники його так не поводилися. Не настільки
дурними вони усі були. Виходить, що історія з умертвінням Ігоря
древлянами - не що інше, як казка чистої води, отже і мотиви, якими
керувався каган, вирушаючи в землю древлянську, були інші.
До речі, досі учені сперечаються про те, де ж знаходився той самий
нещасливий Іскоростень. Є декілька претендентів, в основному, на території
сучасної Житомирської області, а також в Рівненській, і навіть в суміжних
білоруських землях. Коротше, не виключений жоден куточок Землі Руської,
де, якщо вірити «Повісті...», жили древляни. Теж, до речі, цікаво.
Ми навмисно зробили більш жорстким своє ставлення до ПВЛ як
джерела, використавши вираз «якщо вірити». Річ у тім, що питання з
 138
древлянами дуже непросте. Настільки непросте, що в подальших главах
назва цього племені буде навіть братися у лапки. Але про це - пізніше, зовсім
трохи, але пізніше.
Безглуздість подій, описаних в «Повісті минулих літ», добре
розуміють професійні фахівці. Проте, не маючи ніякого іншого, окрім
літопису, матеріалу, на який можна було б спиратися, історики змушені
висувати версії, що не виходять за межі загальноприйнятого уявлення про
події 944 роки.
Повторимося: дослідники абсолютно не винні в тому, що немає
ніяких інших відомостей, які б могли спростувати тезу про те, що смерть
Ігоря настала під час збору данини в древлянській землі. Ну, немає джерел!
Враження таке, що хтось їх навмисно зібрав всі і або сховав, або знищив. І
було кому, до речі. Тим же грекам, приміром. І не їм одним. Але це - окрема
історія. Нам же залишається лише намагатися вибудувати найменш
суперечливу версію подій.
Але ж і учені намагаються. Виявляють незвичайну винахідливість і
розумові зусилля. Зводять логічні побудови. В результаті добалакалися
навіть до того, що князь нібито міг бути позбавлений життя внаслідок змови,
у котрій брав участь його найближчий сподвижник, - воєвода Свенельд зі
своїм сином Лютом Свенельдовичем. Знову звертаємося до Гумільова (пер. з
російської наш, - П.П.):
«Свенельд мав на прокорм своєї дружини данину з древлян і
уличів. Ігорева дружина вважала, що це для нього занадто розкішно.
Ігорю доводилося платити данину хозарам і годувати свою дружину. У
941 і 943 рр. київський князь відкуповується від хозарського царя,
беручи участь в його походах, але в 944 р. Ігор, спонукуваний дружиною,
йде походом на Деревську землю (щоб зібрати собі данину, належну
Свенельду і його дружині), але Свенельд не відмовляється від своїх прав
- відбувається зіткнення Ігоревої дружини зі Свенельдовою і з
древлянами - підданими Свенельда; у цьому зіткненні Ігор убитий
Мстиславом Лютом, сином Свенельда» [8].
 139
Тут Л.М. Гумільов приводить версію О.О. Шахматова, викладену ним
у книзі «Розшуки про прадавні руські літописні зведення». А далі,
коментуючи її, піддає нещадній критиці (пер. з російської наш, - П.П.):
«Версія О.О. Шахматова усуває одну з безглуздостей версії
Нестора, згідно якої користолюбство Ігоря було зв'язане з
легковажністю. Насправді, як відпустити дружину, залишаючись у
пограбованій країні?! Інша справа, якщо Ігор і його радники були
впевнені у безсиллі древлян і впали жертвою змови, організованої у
Вишгороді. Але і тоді залишається неясним, чому київська дружина не
помстилася Мстиславу Лютому за зраду і загибель нехай не князя, але
своїх соратників?
І як на це наважилися у Вишгороді, коли сили Києва
перевершували їхню силу удвічі? І нарешті, чому змова вдалася, а
помста Мстиславу Лютому здійснилася в 975 р., коли його убив Олег
Святославич, точніше, його почт?» (там же).
Не лише Свенельда з сином історик робить відповідальним за смерть
Ігоря. Поминаючи Вишгород, Л.М. Гумільов, таким чином, звинувачує в
змові проти Ігоря також і дружину великого князя - Ольгу, офіційною
резиденцією якої якраз і було це місто. Можна тільки свиснути від
захоплення польотом фантазії Льва Миколайовича та його однодумців.
Тільки оот яке є підґрунтя для такого тяжкого звинувачення дружини кагана?
Реальних - ніяких. Тільки бажання обґрунтувати як можна логічнішу,
найменш суперечливішу версію.
Єдиним непрямим доказом, який не взяв би до уваги навіть дуже
заангажований суд, є те, що Свенельд кожного разу згадується у зв'язку з
ім'ям Ольги або Святослава, але ніколи - в оточенні Ігоря. Це, в принципі,
досить дивно, і за бажання може бути представлено як те, що Свенельд міг
бути фаворитом Ольги і навіть батьком Святослава (і такі версії в літературі
є).
Лише одного разу, оповідаючи про події, що стосуються війни русів з
Візантією 971 року, Свенельд згадується як «воєвода батька» Святослава.
Але будувати припущення на такому хисткому матеріалі - справа невдячна.
Криміналістика вчить: розшукуючи вбивцю, першочергово слід
з'ясувати коло осіб, яким злочин був вигідний. Це називається мотивом.
 140
Який мотив міг бути у «змовників»? На думку Л.М. Гумільова і низки
інших авторитетних учених, Ігоря було забито через те, що він буцімто
втратив популярність серед свого оточення через дві нищівні військові
поразки.
Чи це так? Прибічники цієї версії не враховують, що останній похід
Ігоря на Константинополь якраз таки увінчався блискучим успіхом. Окрім
величезної данини, узятої з греків, руси уклали ще і дуже вигідну торгову,
військову і зовнішньополітичну угоду. Тож якщо Ігор навіть і зронив раніше
авторитет, то в 944 році він з лишком цю втрату компенсував.
До речі, зовсім не зайвим було б сказати, що унаслідок небувалих
трофеїв, завойованих у поході на Царгород, ніяк не могла дружина Ігоря
плакати з приводу своєї убогості. І данину хозарам (якщо така була, адже в
джерелах, повторимося, за це – ані слова) було з чого виплатити. І ще трохи в
засіках Батьківщини залишилося на чорний день.
І абсолютно неправдоподібно звучить версія деяких учених, які
стверджують, що отроки Свенельда «вирядилися» якраз у поході на
Царгород, привласнивши собі данину (пам'ятаємо твердження про те, що не
Ігор, а саме Свенельд очолював похід) і залишивши ні з чим дружину Ігоря.
Не могло бути такого. На те він і каган русів, аби брати собі усю данину,
розподіляючи її потім за заслугами між ближніми боярами; на те він і
Великий князь Київський, щоб саме в його скарбницю звозилися вибиті з
греків срібло, паволоки і шовки.

***
Ми, на відміну від істориків-професіоналів, не настільки обмежені у
своїх судженнях, тому цілком можемо висунути й іншу версію загибелі Ігоря.
А пов'язано її із згадкою цієї події в «Історії» Льва Диякона.
Незважаючи на підлабузницьке по відношенню до імператора Східної
Римської імперії викладення низки ключових подій, у тому числі і війни, яку
 141
Візантія вела зі Святославом, грецький історик дає цінні відомості про
останній похід його батька (пер. з російської наш, - П.П.):
«... відправившись в похід на германців, він був узятий ними в
полон, прив'язаний до стволів дерев і розірваний надвоє»[19].
Ця хроніка - найбільш відоме джерело з історії Візантії, у тому числі і
її взаємовідносин з Руссю в Х столітті. Чому ж наші дослідники так мало
уваги приділяють цій загадковій фразі Диякона? Чи не тому, що згадка про
якийсь «германський похід» Ігоря абсолютно не вписується в стале уявлення
про історію Русі? Адже ці кілька рядків мали б викликати цілий переполох,
справжній фурор у вчених колах! З дискусіями, що переходять в мордобій, з
інфарктами, інсультами та іншими принадами, супутніми тихій і
запорошеній професії історика, якою вона є тільки на перший погляд.
Заперечать: Лев Диякон помилився. Переплутав. Тяжко було,
напівграмотному ромею, котрий сидів в Константинополі, розібратися в
калейдоскопі слов'янських, фінських, балтських, германських, варязьких і,
бозна, ще яких племен, що населяли Східну Європу. Ось і обізвав зопалу
древлян «немчурою».
Але ми ж бо! Ми ж бо дуже грамотні! Ми начебто точно упевнені в
тому, що це були саме вони, брати-слов'яни, які животіли в глибині
поліських боліт. У нас - авторитет. Нестор. Його «Повість минулих літ» куди
крутіша й правдивіша за вигадки якогось грека.
Що крутіша, то крутіша. Давайте хоч би розглянемо змальовану
Нестором в деталях історію помсти княгині Ольги древлянам. Це - дійсно
щось! Це щось таке, що робить казки Льва Диякона жалюгідним
белькотінням аматора-неука на терені підлабузництва. Це - шедеври лауреата
Пулитцерівської премії на тлі проби пера журналіста-практиканта.

***
У зв'язку з тим, що тема помсти княгині Ольги древлянам має
безпосередній стосунок до діянь Ігоря Молодого, ми розглянемо її саме в цій
 142
главі. Як і деякі припущення відносно «германської» теми останнього походу
кагана русів.
На момент загибелі Ігоря Святославові, на думку фахівців,
виповнилося два роки. Загальноприйнята дата (942 рік) народження славного
князя-завойовника, на наш погляд, абсолютно неправдоподібна, бо у такому
разі абсолютно виключалася його участь у війні з древлянами 945 року і, тим
більше, роль, зіграна в ній. Втім, свою версію з цього питання ми вже
озвучили, і повертатися до цього не має сенсу.
«Повість минулих літ» розповідає, що звістка про загибель Ігоря
застала Ольгу, маленького Святослава, його годувальника Асмуда та воєводу
Свенельда в Києві.
Далі в оповіді іде таке, що вимагає дуже детальної і, на жаль,
вульгарно-цинічної критики.
«І сказали деревляни: «Осе князя руського ми вбили. Візьмемо
жону його Ольгу за князя свого Мала і Святослава [візьмемо] і зробимо
йому, як ото схочем». І послали деревляни ліпших мужів своїх, числом
двадцять…» [2].
Цей фрагмент, між іншим, деякі вчені пани використовують для
обґрунтування своєї теорії про вічовий принцип управління в слов'янських
племенах. Мовляв, не князь вирішував, як йому чинити, а загальний схід або
збори «кращих людей».
Тільки звідки у древлян така упевненість, що буде так, як вони
хочуть? Упевненість, що переходить, як ми побачимо далі, в абсолютно
безглузду самовпевненість.
«І розповіли Ользі, що деревляни прийшли, і позвала [їх] Ольга
до себе, і мовила їм: «Добрі гості прийшли». І сказали древляни:
«Прийшли, княгине». І мовила їм Ольга: «Говоріть-но, заради чого ви
прийшли сюди?» І сказали деревляни: «Послала нас Деревлянська
земля, кажучи так: «Мужа твойого ми вбили, бо був муж твій, як той
вовк, що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони
подбали про Деревлянську землю. Іди-но за нашого князя за Мала», - бо
ім’я йому було Мал, князю деревлянському. Мовила тоді їм Ольга:
«Люба мені є річ ваша. Мужа свойого мені вже не воскресити, а вас хочу
я завтра вшанувати перед людьми своїми. Тож нині ідіте в човен свій і
ляжте в човні, величаючись. Завтра я пошлю по вас, а ви скажіте: «Не
 143
поїдемо ми ні на конях, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І
вознесуть вас у човні». І відпустила вона їх у човен. [2].
Нормально? Являються в стольний град бунтівники, слов'яни, для
русів - люди другого сорту, приходять до тільки що овдовілої княгині і,
просто так, як колуном межи очі: «Ти, цейво... Ми твого мужика порішили,
тому як гадом він був. А тепер бажаємо на тобі свого боса одружити!..»
Цікаво, а чому вони не боялися, що їх самих, теє?.. Не встигнуть
навіть з лодії своєї вилізти. Звідки була упевненість, що їх взагалі допустять
до князівських покоїв?
А відповідь, яку вони отримали від княгині? Вона готує їм небувало
почесну, ніколи раніше не бачену, ніде не прийняту церемонію зустрічі!
Більше того, церемонія та украй образлива для киян, які муситимуть нести
древлянських мужів у лодії, подібно до того, як раби несуть турецького пашу
в паланкіні.
Так і не прості ж кияни мали нести послів, а васали князівські!
Воєводи і дружинники! На власних плечах! Убивць свого сюзерена!
Але і це ще не все. Не треба забувати, що таку честь мали надавати
скореним слов'янам їх повелителі - руси! Ті самі руси, для яких різні там
древляни і тіверці були не більше ніж бидлом, платниками податей і
«гарматним м'ясом», що служить, в допоміжному війську.
Нумо, прикинемо: скільки шансів на те, що древляни, знаючи про усе
це, повірять в ту маячню, що її несла Ольга? Вони що ж, закінченими
кретинами були?
І ще одне питання до головних істориків нашої країни: ви особисто
вірите в те, що слов'яни наважилися б запропонувати русам віддати за
якогось Мала вдову не просто князя Київського, а кагана русів? Та ж титул
кагана прирівнювався в Європі до титулу імператора! Чи не широко
розмахнувся, цей самий Мал? Та лише за саму таку зухвалу пропозицію у
послів негайно повиривали б язики і прибили найбільшими цвяхами до їхніх
власних потилиць! Як же наважилися ці «мужі» вдиратися князівських палат
і пропонувати таке?
 144
Але ні, не здивувалися древляни цієї абсолютно неймовірної
поступливості княгині. Не здивувалися небувалому приниженню, яке вона
готувала для себе і своїх людей. Пішли собі, розвісивши вуха, наївні,
ночувати в лодію. І пускали слину в передчутті прийдешньої небувалої честі.
Величалися, як говориться в літопису.
«Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на
дворі теремному, поза городом. І назавтра Ольга, сидячи в теремі,
послала по гостей. І прийшли до них [кияни], кажучи: «Зове вас Ольга
на честь велику». Вони ж сказали: «Не поїдемо ми ні на конях, ні на
возах, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І сказали кияни:
«Прийдеться нам [нести]. Князь наш убитий, а княгиня наша хоче [йти]
за вашого князя». І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки,
величаючись і вигорджуючись, у великих застібках. І принесли їх на
двір до Ольги, і, нісши їх, [так] і вкинули з човном у яму. І,
приникнувши [до ями], Ольга мовила їм: «Чи добра вам честь?» Вони ж
сказали: «Гірша нам смерть, ніж Ігореві». І повеліла вона засипати їх
живими, і засипали їх» [2].
Чи не здається вам, шанований Читачу, що ця сцена, у поєднанні з
попередньою, найбільше нагадує «розведення лоха» якими-небудь
«кидалами» з Деміївського ринку кінця ХХ століття?
Ми не говоримо вже про те, що підняти лодію було фізично
неможливо (людей-то для цього виділити можна було скільки завгодно, та як
їм до ноші всім одразу підступитися?), але куди дивилися посли, сидячи в цій
самій лодії, «взявшись в боки»? Невже не бачили терикон свіжонасипаної
землі і величезну яму? Щоб закопати староруську лодію, що мала двадцять
метрів завдовжки, п'ять завширшки і три - у висоту, вимагалося вийняти, не
мало не багато - 300 кубометрів ґрунту! Чотири стандартних залізничних
напіввагони моделі 12-753, якими у нас вугілля возять!
І ось іще що. Чи спало на думку кому-небудь з вчених мужів
пошукати ту лодію із залишками нахабних деревлян? Площа Гори, на якій
розташовувалися князівські тереми, не особливо велика, вона практично уся
перерита археологами. І - нічого. Вірніше, знайшли-то багато всякого, а ось
лодію - ні. Невже Ольга, стративши таким жахливим чином послів, потім
наказала навіщось судно і трупи викопати і викинути куди-небудь в ліс? Так
 145
немає таких відомостей. Про те, що закопували - є, а як ліквідовували
стихійний могильник - ні слова.
Та найсмішніше попереду.
«І пославши Ольга [послів] до деревлян, сказала: «Якщо ж ви
мене щиро просите, то пришліте до мене знатних мужів, хай у великій
честі піду я за вашого князя. А то не пустять мене люди київські». Це
почувши, древляни вибрали ліпших мужів, які держать Деревлянську
землю, і послали по неї.
Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мийню,
кажучи [їм] так: «Помившись, прийдіте до мене». Вони, [слуги], тоді
розпалили мийню, і ввійшли древляни [туди], і стали митися. І заперли
мийню за ними, і повеліла [Ольга] запалити її од дверей, і тут згоріли
вони всі» [2].
Як мовиться, хоч стій, хоч падай! Уявляємо: приїздять посли від
Ольги до столиці деревлянскої Іскоростеня. І передають довірливим
слов'янам умови княгині.
Невже ні у кого з місцевих мудреців не виникло питання: а чому,
власне, Ольга не передала прохання через наших посланців, як це завжди
практикується? Приходять посли, запитують у вас щось, ви їм - відповідь.
Все просто. Навіщо ж деревлянських послів тримати в Києві, а замість них
відправляти своїх? Це в усіх відношеннях дивно, погодитеся.
Так, до речі, а чи здогадалися деревляни поцікавитися, де перша
партія їх «кращих мужів» числом двадцять? З якої такої причини вони
залишилися в Києві і чому від них - ні поголосу, ні розголосу?
Якщо і довелося послам затриматися, то абсолютно логічно було б їм
передати письмово або на словах, як там ідуть справи і які шанси Мала
залізти в ліжко до княгині? Пояснимо: і в ті часи люди були прозорливі і
виверткі, прийоми різні хитрі знали. Наприклад, посилаючи до Києва
«кращих мужів», Мал міг умовитися з ними: у разі, якщо місія вдалася і все
йде за планом, передати чи гінцем, чи з оказією яку-небудь кодову фразу.
Наприклад: «триндець». Це називається шифр. І не потрібно навіть дуже
грамотними при цьому бути.
 146
Але слов'яни не додумалися ні до цього, ні до того, які питання
ставити Ольжиним послам. Замість цих абсолютно очевидних заходів, вони,
радісно вирячивши очі, кинулися до Києва. І доводиться визнати, що наші з
вами предки, шанований Читачу (якщо, звісно, ви себе до слов'ян відносите),
були якісними кретинами. Причому, так поводяться «кращі люди».
Залишається лише припускати, який був інтелектуальний рівень
«пересічного» слов'янина.
Та, Господь з ними, хай навіть і так. Хай. Ось прибули деревляни в
«матір городів руських». На їхньому місці, що б ви зробили? Правльно.
Пішли б побачитися із земляками з попереднього посольства. Дізнатися, як у
них справи, обмінятися новинами, враженнями від угоди, що намічається,
планами на майбутнє, спитати як тут годують і де можна кращої бражки
прикупити.
Замість цього вони йдуть... митися. Йдуть покірно, навіть не
запитавши, де ж, власне, колишнє посольство. От якраз миття їм в той
момент і не вистачало. Вони навіть не образилися на Ольгу за натяк. Уявіть,
приходите ви до кого-небудь у гості, а вам з порогу: «Ви теє, в душ сходили
б, абощо…» А то, мовляв, смердите, блін, мов паровози. От руси, точно вам
говоримо, одразу за мечі схопилися б через такий натяк. А втім, слов'яни ж -
кретини, що з них узяти. Отож, усе це - цілком в руслі офіційної версії
менталітету наших предків.
Далі - крутіше.
«І послала вона [послів] до деревлян, кажучи так: «Се вже йду я
до вас. Тож зготуйте медів много коло города, де ото вбили ви мужа
мойого. Хай поплачу я над гробом його і вчиню тризну мужеві моєму».
Вони ж, почувши [це], звезли медів вельми багато. А Ольга, взявши
трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по
мужеві своєму. І повеліла вона людям своїм насипати могилу велику, а
як вони насипали, звеліла тризну чинити. Після цього сіли деревляни
пити, і звеліла Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними. І сказали
деревляни Ользі: «Де є друзі наші, що їх ми послали по тебе?» А вона
відповіла: «Ідуть вслід за мною з дружиною мужа мойого». І як упились
деревляни, звеліла вона отрокам своїм пити за них, а сама відійшла
 147
звідти і потім наказала отрокам сікти їх. І посікли їх п’ять тисяч. А
Ольга вернулася до Києва і спорядила воїв на рештки їх» [2].
Отже, перше посольство згинуло в лабіринтах київських вулиць. І про
друге - ні слуху ні духу. А капловухі древляни все ще ні про що не
підозрюють. Вони п'ють і гуляють на тризні по убитому ними князеві, з його
вдовою, його дружинниками і слугами. І думок різних нехороших у деревлян
при цьому не виникає. Добре хоч цього разу в лазню не посилають. А то, як
би вони там милися, усі п'ять тисяч.
Ні, питання відносно місцезнаходження своїх земляків вони, нарешті,
задали. І отримали на нього абсолютно дику відповідь. Втім, на тому і
заспокоїлися.
Між тим, навіть у «найдерев'янішого» деревлянина, який, до того ж,
капітально упився медом, мала б виникнути, принаймні, одна думка: «Чому з
русами немає хоч би одного нашого товариша? Провідника-то вони,
принаймні, мусили б узяти?» Не виникла.
А у нас виникає ще і таке питання, яке насправді містить в собі цілих
два: і з ким це бенкетувала Ольга на тризні, якщо вона:
а) в числі першого посольства знищила двадцять «кращих мужів»
древлянського народу;
б) в числі другого влаштувала крематорій для невизначеної кількості
«кращих мужів, які тримають Деревську землю»?
До цього слід додати ще цілих п'ять тисяч, зарізаних на тризні.
Це вам не аби що. Це, шановані, висловлюючись сучасною мовою, не
що інше, як етноцид. У такому разі, або Ольга ніяка не свята і не
рівноапостольна, бо складно такі її діяння назвати угодними Богові - творцеві
усіх людей, або все було зовсім не так, як описано в ПМЛ.

***
Навіщо ж в літопис введено ці фантастичні оповіді? Щоб сучасники і
нащадки сміялися над Нестором-«літописцем»? Сумніваємося.
Сумніваємося, щоб старому мудрому ченцеві усміхалася така слава. Навіщо
 148
ж він це зробив? Що змусило його так ризикувати своїм добрим ім'ям і
авторитетом?
Певне, за часів Нестора не лише в Константинополі, але і в Києві була
добре відома ця незручна фраза Льва Диякона про похід на «германців». Та і
як могло бути інакше, коли хроніка цього ромейського автора є головним
джерелом фактичного матеріалу не лише для Нестора, але і його
послідовників, аж до тих, хто потім «правив» «Повість..?»
Літописець, мабуть, опинився між молотом і ковадлом. З одного боку,
на нього тиснули грецькі ченці-наглядачі та князь, щоб в літопису не
з'явилася розповідь про те, що біля Дніпровських берегів жили й інші, окрім
русів, вихідці з германського середовища, котрі мали усі права на добру
половину земель Русі. З іншої - над Нестором панували професійна гордість
і, що для християнського ченця було цілком природним, совість.
І Нестор знайшов соломонове рішення. Реальну назву племені, що
змагалося з русами, за наказом начальників, замінив «деревлянами». Але усі
події описав так, щоб звернути увагу нащадків на дику нісенітницю у
відповідному фрагменті літопису. Цей прийом, до речі, застосовується не
одноразово, на що ми зертали, і ще звертатимемо увагу. Саме на таку
реакцію і розраховував літописець. Він просто не міг передбачити
несусвітної тупості наших офіційних істориків.
Можна, звичайно, спробувати дезавуювати фразу Льва Диякона про
германців. Дехто, приміром, застосовують ось які хитрощі. Відомо, що
грецькі автори часто плутали русів і варягів, називаючи останніх «Руссю»
(це, зокрема, стало причиною того, що русам приписується віра в Перуна).
Якщо плутали ці народи, то чому не могли переплутати древлян з
германцями?
Проте давайте домовимося не вважати ромея Льва Диякона повним
неуком. Він, звичайно, міг не розібратися в матеріалах, які стосуються русів
та вікінгів. В першу чергу, тому, що у них була дуже схожа мова і схожі
імена. А як же інакше, адже і ті, і інші були вихідцями із давньогерманського
 149
середовища? Якщо мови готів, шведів, ісландців, норвежців і навіть фризів -
споріднені, якщо відносяться до т.з. північно германської мовної групи?
Переплутати ж слов'ян з германцями було набагато важче. У них не
лише мова, але і озброєння, і зовнішній вигляд, починаючи із зачісок і
закінчуючи одягом та взуттям, були різні.
Помилка хроніста навряд чи є можливою ще й тому, що згадка про
похід Ігоря на германців узята ним не звідки-небудь, а з офіційного послання
імператора Священної Римській імперії «Катархонту війська русів
Свендославу» (так чомусь іменували в Константинополі, і не лише там,
Святослава, який на диво мало – принаймні зовні - звертав уваги на
образливе приниження його статусу пихатими греками):
«Імператор Іоанн, отримавши таку відповідь від скіфа, знову
відправив до нього послів, доручивши їм передати наступне». [19].
Зовнішньополітичне ж відомство Константинополя очолювали зовсім
не дилетанти, щоб плутатися в питаннях, які входили в коло їх безпосередніх
обов'язків.
Давайте ж спробуємо «вирахувати» цих горезвісних «германців», хоч
би за непрямими даними. Це можливо. Можливо, якщо звернути увагу на...
ім'я «деревлянського» князя. Мал…

***
Що ж є дивного в імені сім? На перший погляд, воно цілком
слов'янське. Та що там на перший! Скільки ні дивися, з лінгвістичної точки
зору не причепишся. А от якщо зазирнути в тексти, що їх написано за тисячі
кілометрів від Києва одним шанованим арабським ученим, то можна дуже
навіть сильно здивуватися.
Річ у тім, що ім'я князя «деревлян» дуже вже співпадає з титулом
«царя слов'ян», який згадує у своєму творі «Дорогі цінності» ибн` Русте (пер.
з російської наш, - П.П.):
«Глава їх коронується, вони йому покоряються і від слів його не
відступають. Місцеперебування його знаходиться в середині країни
 150
слов'ян. І згаданий глава, якого вони називають «главою глав» («Ра іс
ар-руаса»), зветься у них свієт-малік, і він вище супанеджа, а супанедж є
його заступником (намісником).
Цар цей має верхових коней і не має іншої їжі, окрім кобилячого
молока. Є у нього чудові, міцні і дорогоцінні кольчуги. Місто, в якому
він живе, називається Джарваб і в цьому місті щомісячно протягом
трьох днів проводиться торг, купують і продають» [4] .
Що ще, окрім титулу «царя слов'ян» ми дізнаємося від арабського
мандрівника Х сторіччя? Дивний спосіб життя, який веде цей свієт-малік.
Правитель слов`ян, що п'є кобиляче молоко і їздить верхи, апріорі має бути з
числа або тюрок, або одного з германських племен Приазов'я, оскільки його
спосіб життя має яскраво виражений кочовий характер.
Місто, в якому живе малік, - Джарваб - це явно не Київ. Але і на
Іскоростень теж не схоже.
У локалізації цього таємничого міста може бути два варіанти.
Перший - Керч або Тамань. Виробництво дорогоцінних кольчуг може
вказувати на Керч. Його давньоруська назва - Корчев - переводиться як
«кузня», це відповідає інформації арабських мандрівників і географів про те,
що в одному з древніх міст русів - URTAB - вироблялися унікальні, дуже
цінні клинки. Додамо, що тут же розташовано і потужне родовище залізної
руди. І, до речі, зверніть увагу, що назви URTAB і GARVAB хоча, напевно, і
не відносяться до одного і того ж міста, але походять відверто з одного
джерела.
Оттож не виключено, що Крим і Керч все ж мали якийсь стосунок до
дорогоцінних кольчуг, в яких хизувався «цар слов'ян», хоча хтось може
сказати, що розташування міста в Керчі сумнівне з географічної точки зору,
оскільки це ніяк не може бути «серединою» землі слов'ян.
Другий варіант - це території від лівого берега Дніпра до Дона.
Частина цієї степової зони співпадає з межами древнього Руського каганату,
проте нас більше інтригує присутність тут іншого народу. Якраз тут, на
правому березі Сіверського Дінця і його притоків, ще з V століття жили,
межуючи з полянами, савіри (сабіри).
 151

Місце розташування столиці, у такому разі, хоча точно і не

локалізується, але сумнівів не викликає. Малік (свієт-малік), котрий п'є
кобиляче молоко і роз'їжджає на конях, дійсно міг знаходитися «усередині»
країни слов'ян, кочувати десь в районах річок Оскол, Оріль, Торець і
Кальміус, куди виходили володіння полян, а місто Джарваб, проголошене
його столицею, у такому разі, знаходилося десь поруч.
Нетерплячий читач запитає: де ж тут германці? А давайте подивимося
на карту розміщення слов'янських племен в X столітті. З ким граничать
поляни на сході? Правильно, з сіверянами. Виявляється, це, начебто,
слов'янське плем'я походить саме від савірів. Савіри ж колись жили на
Північному Кавказі, пануючи, у тому числі, і над землями аланів, котрі
(землі), як відомо, простягалися до Керченської протоки. До того ж савіри, на
думку авторитетних учених, є одними з предків хозар (пам'ятаєте: Рус і
Хозар - від однієї матері?)
Ось так ми виходимо ще на одних нащадків сарматського
суперетносу, фактично двоюрідних братів русів - савірів. Тоді й версія, що
Коростень і Корчев - не просто однокореневі слова, але і назва одного й того
ж міста, - вже не здається такою безглуздою. Адже відомо, що навіть через
століття жителі Чернігівщини - нащадки савірів - вважали себе вихідцями з
Тамані і Керчі. З Таматархи.
Справедливості ради, ми не можемо не вказати на те, що більшість
істориків вважають савірів народом з гунського кола. Гунів же відносять до
тюрків. Тому найчастіше пишуть не просто савіри (сабіри), а гунно-савіри,
немовби підкреслюючи їх приналежність до тюркського світу.
Протиріччя? Не варто поспішати. Абсолютно не доведено, що самі
савіри як такі були тюрками. Як відомо, гунський союз включав не лише
самих тюрків, і далеко не лише. На те він і був Союз, хай і Гунський.
Найяскравіший приклад стосується антів, які колись були підданими
готів (і жили там, де пізніше локалізуються савіри), але виступили на боці
 152
прийшлих гунів і немало посприяли розгрому готської держави
Рейдготаланд. Після цього анти стали данниками (васалами) гунів, тобто
фактично увійшли до «гунського кола» етносів, як висловлювався Л.М.
Гумільов. Не кинемося ж ми на підставі цього політичного мезальянсу
оголошувати антів тюрками і писати їх через дефіс з гунами? І до германців
ми їх не зараховуємо, хоча підстави начебто є, все-таки до IV століття анти
входили до «готського кола».
Так от, до теперішнього часу зовсім не доведено, що савіри дійсно
були тюрками. Це - лише одна з версій. Є думка, що цей народ - угро-
фінського кореня. Є немало і таких, хто зараховує савірів до кола
іраномовних етносів (і, швидше за все, це правда). Зверніть увагу на назву
річок, по берегах яких мешкало це плем'я: Торець, Орль, Оскол. Не лише
іранські корені вчуваються, але і навіть ім'я древнього германського бога
Тора звучить цілком виразно, як і Ор - ще древніший бог іранців нагадує про
себе. Бог-Отець.
Ряд істориків, ставлять під сумнів тюркське походження самих гунів,
вважаючи, що це був взагалі не етнос, а якийсь військовий орден, до котрого
входили ті ж давні германці, нащадки кіммерійців.
«... думка про те, що гунами римляни називали «не народ, а
військо», в літературі вже зустрічається» [7].
Професор Борисова відзначає:
«З назвою «гуни» - теж не так все просто. Слів, як і імен з основою
«гун» багато було в давньогерманській мові. Німецьке Hune означає
«богатир», «велетень» (схоже явище і схожий зміст бачимо і відносно
кіммерійців <…>). Таких слів багато і в скандинавських сагах» (там же).
Тому, вважає О.В. Борисова, слід уважніше придивитися до того
факту, що грецький історик Феофілакт Сімокатта у своїй «Історії», говорячи
про правителя скіфів, зве його «каганом скіфів-гунів». А ми від себе додамо,
що скіфи, як відомо, жили в українському Степу більш ніж за півтисячоліття
до появи тут тих, кого наші історики величають гунами, що говорить про те,
що сам термін «гун» набагато давнішого походження, ніж прийнято вважати.
 153
Про те, що це був титул, а не назва етносу, відомості є. Наприклад,
навіть у феодальному Китаї:
«… «гун» був вищим титулом знатності. Нащадки ж членів
царської сім'ї - ванів так і продовжували титулуватися теж гунами» [7].
У зв'язку з діяльністю «Віщого» Олега ми вже писали про те, що
напередодні виходу Рюриковичів з Криму і Руського Степу до Києва,
верховний правитель гуно-савірів, що іменувався у них ельтебер, був
намісником в слов'янських землях, розташованих на лівому березі Дніпра
(точно так, як і руси Осколт та Дарій - у полян).
Відзнгачимо і ще одну важливу обставину, яка може вказувати на
приналежність савірів саме до германського етносу: титул ельтебер є
відверто давньогерманського походження або навіть - іранського. Араби ж
називали його по-своєму - малік.
Щоправда, якщо читачі відкриють монографії маститих учених або
просто зайдуть на відповідні Інтернет-сайти, то із здивуванням дізнаються,
що слово «ельтебер» вважається… тюркським. Не треба лякатися: щоб
«тюркеїзувати» його, деякі учені типу Макварта (1903 р.) ототожнили
«эльтебер» з тюркською калькою «балтавар». А це є абсолютно некоректно, і
прибічники «тюркської» версії мають тоді пояснити, з якого такого переляку,
наприклад, король Англії, який походив з саксонців (кінець VI століття)
носив «тюркське» ім'я Етельберт.
Нагадаємо, що староанглійська мова, на якій говорив і король
Етельберт (пер. з російської та виділення курсивом наше, - П.П.)
«...споріднена північним германським мовам (ісландському і
скандинавською мовам, датській, норвезькій і шведській), східним
германським мовам (нині мертвій готичній), та іншим західнонімецьким
мовам». (http://www.russianplanet.ru/filolog/epos/beowulf/oldenglish.htm).
Так от, саме плем'я сіверян і могло бути тим народом, який постійно
повставав проти володарювання русів. І князі київські, природно, були
всіляко зацікавлені, аби вичистити з літописів будь-яку згадку, навіть не про
народ (той давно асимілювався в слов'янському середовищі), але про якийсь
 154
рід або роди, котрі за степовим правом мали усі (вибачте за тавтологію)
права претендувати на владу в землях Лівого берега Дніпра.
Цілком очевидно, що нащадки свієт-маліка, якого позбавив і його
становища, і титулу ще Олег, завоювавши землю «деревлян» і примучивши її
населення до данини, не висловлювали особливого бажання підкорятися. Ось
чому в «Повісті минулих літ» постійно описуються повстання цих самих
«деревлян». Просто після смерті (загибелі) чергового кагана з Рюриковичів,
нащадки эльтеберов висловлювали претензії, як мінімум, на самостійність.
Тому їх періодично доводилося утихомирювати.
У світлі цього дуже красномовним є уточнення Нестора, коли він
оповідає про князя древлян : «Іди-но за нашого князя, за Мала», - бо ім’я
йому було Мал, князю древлянському». Літописець немов намагається
закріпити в нашій свідомості: Мал - ім'я. Ім'я, а не титул! А може, таким
хитрим чином прозоро натякає? Тим, хто в змозі цей натяк зрозуміти.
Уявіть же собі, Читачу, наскільки мали ненавидіти нащадки
савірських ельтеберів київських Рюриковичів, що зважилися на звернення у
Багдад з пропозицією про прийняття ісламу (пам'ятаєте, посольство ібн`
Фадлана до «царя Балтавара»?), аби мати шанс позбавитися володарювання
русів!
З цієї точки зору з'ясовна абсолютно унікальна ворожнеча між
Черніговом і Києвом, що тривала з Х століття і до моменту розпаду Русі під
ударами монголо-татар. Чого там тільки не було! Політичні інтриги і
військові зіткнення не припинялися ні на мить. Апогеєм усього цього став
похід князя Володимирського і Суздальського Андрія Боголюбського на
Київ.
Мало кому відомо, що похід цей був інспірований Черніговом, більше
того, левову частку військ, що напали на Київ і розграбували столицю Русі,
складали не війська Північно-західної Русі (чи, як її тоді називали, Заліської
Украйни), а саме Чернігівського і Переяславського князівств. Сіверщини.
Виявляється, корені цієї ворожнечі йдуть ще в протистояння савірів з готами.
 155
Тепер стають зрозумілими і претензії князя «Мала» на руку Ольги:
як-не-як він теж мав стосунок до германської знаті. Савіри, можливо, і не
були колись частиною готського суперетносу, але двоюрідними братами по
Степу, як ми зазначали, бути могли. По лінії Сарматів.
Ось вони і знайшлися, таємничі «германці», на яких ходив війною і
від рук яких прийняв люту смерть батько Святослава.
Ще одним аргументом на користь цієї версії є війна, яку в 945 році
вели з древлянами Ольга, Святослав і Свенельд.
Справа тут в наступному. Якби Мал та його народ були звичайним
слов'янським плем'ям, то для їх умиротворення досить було проведення
звичайної поліцейської операції. З іншими слов'янами каган русів так і чинив
- не йшов на них сам, а посилав частину дружини на чолі з воєводою, бо
забагато честі турбуватися якимись поневоленими слов'янами самому.
З Малом історія абсолютно інша. Проти нього виступає не лише
дружина на чолі з воєводою Свенельдом. На «деревлян» йде також і Ольга.
Беруть з собою малолітнього Святослава.
Запитаємо себе: навіщо? Навіщо знадобилася участь у битві Ольги?
Помститися хотіла? Але вона вже помстилася, підступно убивши п'ять тисяч
людей, може, ні в чому не винних, а також і декілька десятків «кращих
мужів». Так, за традиціями русів, жінки брали участь у війні на рівних з
чоловіками. Але тільки якщо це диктувалося необхідністю. Що ж змушувало
ризикувати своїм життям удову кагана, яка, через малолітство Свендіслава,
фактично була правителькою Русі, притому - єдино легітимною на той
момент?
Яка необхідність ризикувати єдиним спадкоємцем Ігоря? Давайте
подивимося, як «Повість…» змальовує початок битви :
«Ольга з сином Святославом зібрала воїв, багатьох і хоробрих, і
пішла на Деревлянську землю. І вийшли древляни насупротив. І коли
зійшлися обидва війська докупи, кинув списом Святослав на деревлян, а
спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був
[Святослав] зовсім малим. І сказав [воєвода] Свенельд і [кормилець]
Асмуд: «Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем»
 156
Навіщо ж було ризикувати життям і здоров'ям дев'ятирічного (за
нашими розрахунками) хлопчика? А якщо він був 942 року народження, як
вважає багато істориків, то Святославові взагалі виповнилися всього три(!)
роки (правда, тоді не зовсім зрозуміло, як він міг утримати в руках, і навіть
кинути важкий бойовий спис). А якщо трапився б в числі «древлян»
особливо вправний лучник, що було б?
Єдина відповідь така: спадкоємець Рюриковичів просто не міг не
бути присутнім у вирішальній битві міжусобної війни за владу між
россомонами і гуно-савірами. Як і у випадку з маленьким Ігорем під час
боротьби з Аскольдом і Діром за Київ, Святослав був прапором, сюзереном,
за яким мало йти військо і якому повинні були коритися різні Мали-Маліки.
Треба додати, що багато пізніше у Святослава буде дружина або
наложниця на ім'я Малуша. Знаменита «ключниця» Ольги, матір Володимира
Великого. Можливо, вона - це усе, що залишилося від невідомого нам
древнього роду маліків (ельтеберів), володарів савірів, знищеного Ольгою і
Свенельдом в 945-му?
Слід сказати, що середньостатистичний громадянин сприймає
ключницю (ключника) часів Київської Русі як забитого-затурканого, слугу,
що тремтів перед своїм князем або боярином. Цьому, напевно, немало
посприяв і вітчизняний кінематограф, пам'ятаєте, у фільмі «Іван Васильович
змінює професію»: «Ключниця горілку робила».
Насправді ключник при дворі, в якому ріс, мужнів, а потім і правив
Святослав, виготовленням міцних напоїв не займався. Вірніше, це було
далеко не основною його справою. Був він ніким іншим, як аналогом
європейського мажордома – людиною, котра управляє господарством
володаря, його довіреною особою. Та про таку посаду ясновельможні
герцоги просто мріяли!
В історії Франції був король, який до того, як стати ним, обіймав
посаду саме ключника. Мажордома. І нічого, цілком пристойним і, головне,
легітимним королем став. Йдеться про знаменитого Піпіна ІІІ Короткого, син
 157
якого, ще більш знаменитий Карл І Великий є засновником династії
французьких королів - Каролінгів.
Династія королів Шотландії, Англії та Ірландії - Стюарти - також
походить від мажордома (про що говорить саме прізвище - Steward), вірніше,
сенешаля Алана Фіц-Флаада. Сенешаль спочатку в імперії Меровінгів був
стольником, який відав поданням страв до королівського столу, а до кінця ХІ
століття перебрав на себе функції королівського управителя.
Тепер і той факт, що історики ніяк не визначаться з місцем
розташування Іскоростеня (Коростеня), здається цілком з'ясовним. Нехай,
окрім «Повісті минулих літ», яка прямо не локалізує це місто, до наших днів
не дійшло жодне письмове джерело. Але важко повірити, що і в ті часи, коли
створювалася сама «Повість…», не збереглися ніяких свідчень про місце
розташування столиці непокірного племені.
І не треба вказувати його з точністю до кілометра. Досить було
сказати щось подібне до «… і стояло місто Іскоростень на березі Тетерева, де
впадає в нього річка…»
А так дослідники кількох вже поколінь змушені домовлятися про те,
що столиця землі деревлянскої знаходилася в районі річки Прип'ять або її
притоків. Дехто намагається ототожнити столицю древлян з сучасним містом
Коростень. І місце є на річці Уж, іменоване «Ольжиными купальнями», і
скульптура Ольги в цих «купальнях» є, і статуя князя Мала на високому
березі. А ось археологічних або письмових джерел, що підтверджують версію
про те, що тут знаходився саме древній Іскоростень, немає. І легенда
залишається легендою.
Є ще місто Коростишів, розташоване на березі ріки Тетерів, дуже
давнє, яке теж може претендувати на місію легендарного Коростеня.
Потім з'ясовується, що усього лише через два десятки років син
Святослава Олег виявляється на князюванні у древлян, столицею яких
чомусь був не Іскоростень, а Овруч. Одним словом, давня (нібито) столиця
деревлян ніяк не локалізується. Чому? Шукають не там.
 158

Обізвати сіверян деревлянами обізвали, але ж цього мало. Потрібно

було придумати їм столицю. Місто, яке мала спалити Ольга за допомогою
«жарптиць». Вписали Коростень. Може, дійсно, було таке місто в районі
Псла, Ворскли або Десни, можливо - це дійсно Корчев, а може, назву просто
придумано - не має значення. Головне, не можна було вказувати справжню
столицю древлян - Овруч, оскільки останній ніколи не горів і благополучно
стояв там, де йому і належить, не перше століття.
З Коростенем так не вийде. Ми адже добре знаємо, що після перемоги
над «деревлянами» місто було спалено дощенту (зручне пояснення, чому
його досі не можуть відшукати і чому столицею древлянського князівства
раптом став Овруч). Є і красива легенда, згідно якої княгиня Ольга зажадала
в якості данини голубів і горобців від кожного двору в Коростені, а потім
наказала воїнам прив'язати до них тліючий гніт і відпустити додому.
Бачите, Читачу, наскільки непроста проблема «деревлян»? Але і на
цьому питання по ній далеко не вичерпані. Наприклад, - таке. Чи випадково в
ПВЛ цьому народу підібрали назву саме деревляни (древляни)? Чи, можливо,
тут дається натяк на якусь давню релігію, носієм якої він був? Знавці та
історики Церкви скажуть, що в древніх текстах немає згадки Хреста, на
якому нібито був розіпнутий Ісус. Там говориться лише про «дерево». Хрест
як символ віри було прийнято багато пізніше після смерті Ісуса (про це
детально - в главі, присвяченій аріанству). У євреїв розп'яття на дерев'яному
стовпі було найганебнішою стратою.
Не виключено, що конфлікт між русами і савірами лежав не лише в
площині політичній, але мав і яскраво виражене релігійне підґрунтя. На
слов'янських землях зіткнулися два споріднені племінні об'єднання, що
говорили практично на одній мові і сповідували практично одну і ту ж
релігію. Тільки віра свієт-маліка все-таки була трішки іншою. Можливо, ми
маємо справу з древнім відгалуженням, яке в чомусь виходило за межі
вчення, яке носило з IV століття ім'я єпископа Арія.
 159

А тут ще анти... Це племінне об'єднання більшість фахівців вважають

слов'янами або, точніше, протослов’янами. Але є і такі, хто в цьому
сумнівається, справедливо вказуючи на те, що в IV столітті слов'янські
племена так далеко на схід Європи (Лівий берег Дніпра) не поширювалися,
так що антами греки цілком могли іменувати якісь старогерманські або ж
кельтські племена.
Тепер давайте згадаємо, що, за відомостями Йордана Готського, в 378
році король готів Вінітарій, бажаючи знищити анто-гунський союз, обманом
захопив і убив царя антів Божа і 70 вождів цього народу, таким чином,
повністю його обезголовивши. А як сталося вбивство? Усіх цих нещасних
розіп’яли на деревах! Навіщо? Навіщо такі складнощі? Навіщо уся ця
метушня? Чи це була ритуальна страта? Може, саме тому сіверян -
нащадків антів і гунів - Нестор і обізвав Древлянами (Деревлянами). Тонкий
натяк?
В усякому разі, «древляни» (деревляни) - це вже щось дуже схоже на
принизливе прізвисько, типу «папістів» по відношенню до католиків, або
«схизматів» - по відношенню до православних грецького обряду.
Хтось скаже, мовляв, в ПВЛ деревляни згадуються у зв'язку із
подіями багатьох десятків років, Нестор навіть і локалізує їх (на правому
березі Прип'яті), і відповідно до цієї локалізації складено карти.
Але давайте подивимося на ті карти. Невже не впадає у вічі, невже не
шкрябає десь в душі дивний збіг: на правому березі Прип'яті - древляни, а на
лівому… - дреговичі. Сусіди. Чи це - один і той самий народ, велике племінне
об'єднання, що жило по обох берегах Прип'яті? А потім дехто попрацював
так, щоб деревлян можна було упекти на болотисті береги Тетерева. Добре
що, співзвучність назви з місцевими дреговичами дозволяло зробити це
майже чисто…
 160
ГЛАВА П`ЯТА
СВЯТОСЛАВ. ДИТИНСТВО. ОТРОЦТВО. ЮНІСТЬ.
Нарешті ми дісталися безпосередньо до персонажа, який
замислювався як головний герой цієї книги.
Про дитячі роки самого Святослава (в різних хроніках подаються
варіанти його імені - Свендислейф, Свендослав, Свендислав) нам практично
нічого не відомо. Похід проти Іскоростеня 945 року - єдина згадка про нього
у зв'язку з участю в державних справах. Та і не міг хлопчик такого віку бути
самостійною політичною фігурою. Замість нього правила мати, спираючись,
природно, на військову еліту русів.
Правда, в Третьому Новгородському літопису є згадка про те, що
Святослав, нібито, деякий час князював в цьому місті, але, по-перше, йому на
той час мало б бути всього десь близько шести років, а по-друге, і це головне,
відомості цього літопису не підтверджуються іншими. Ні Іпатським. Ні
Лаврентіївським. Ні Київським. Ні навіть Радзивиллівським.
Гарно поміркувавши, це повідомлення ми маємо відкинути. Дійсно,
навіщо треба було відправляти дитину в далекий Новгород? Практичної
користі від цього не було точно, а ось шкоди - аж занадто.
Перше. Святослав - єдиний спадкоємець Київського престолу і титулу
кагана русів. Його присутність в Києві - важливий політичний момент.
Навіщо ж його видаляти в Новгород?
Друге. Саме тому, що Святослав - єдиний спадкоємець - відправляти
його в Новгород було не можна. Таке міг запропонувати тільки ворог народу.
Тамтешні слов'яни, не відчували захоплення своїми поневолювачами-русами,
тож могли, і нещасний випадок княжичу організувати. Могли захопити в
заручники. І не обов'язково з метою викупу - спадкоємець престолу завжди
був прапором, символом, за яким йшли тисячі. Маючи його в руках, можна
було таку криваву баню на цілу Русь влаштувати - тільки тримайся.
Тим більше що у Новгороді мали дуже сильні позиції варяги, які
завжди відзначалися любов'ю до різного роду авантюр.
 161
Третє. До Новгороду Святослав поїхав би не сам. З хлопчиком треба
було відправляти сильну «команду» на чолі з досвідченими воєначальниками
і державними чиновниками. Тим самим послаблювалася і без того не така
вже й сильна (Ольга - все ж жінка) центральна влада.
Четверте. Якщо зі Святославом все одно треба було відправляти
когось з авторитетних мужів, який знався на своїй справі, чом би дійсно не
послати його в якості намісника одного, а малюка залишити біля маминої
спідниці?
Словом, інформація з Новгородського літопису виглядає дуже
сумнівно. Втім, є один варіант, за якого вона набуває певного сенсу:
Святослав міг бути просто оголошений Новгородським князем. Чисто
номінально, без виїзду за межі Києва. Таке собі дистанційне князювання,
котре мало, коли подумати, не лише символічне значення.
Що ж дало новгородцям підставу стверджувати, нібито Святослава
було призначено до них на князювання? Це - згадуване в літописах
відвідування міста самою княгинею Ольгою:
«У РІК 6455 [947], пішла Ольга до Новгорода. І встановила вона
по [ріці] Мсті погости і данину, і по [ріці] Лузі погости, і данину, і оброки.
І ловища її є по всій землі, і знаки [її], і місця, і погости…» [2].
Але в тому-то й справа, що Іпатський список чітко дає зрозуміти, що
Святослав знаходився в цей час у Києві, оскільки Ольга з Новгорода
«…повернулася вона до сина свого в Київ і перебувала [тут] із
ним у любові» (там же).
До цього треба визнати, що поїздка в Новгород для «цариці
росомонов» була однією з багатьох подібних і мала суто діловий характер. З
моменту смерті Ігоря Молодого, війни з «деревлянами» і підкорення
«Коростеня» мінімум два роки - максимум дев'ять Ольга інтенсивно
займалася державним будівництвом.
За цей час було цілковито реформовано систему оподаткування;
зводилися опорні пункти в підвладних слов'янських землях; мабуть, окрім
звичайної данини, було встановлено трудову повинність («оброки») на
користь держави - участь підданих у будівельних, дорожніх,
 162
фортифікаційних роботах, спорудженні кораблів, ect. Так було у лютичів.
Так було у кривичів. Так було в землі «деревлян». Так було і у новгородців.
Тим часом Святослав вчився. Звернемо увагу на дивну посаду такого
собі руса на ім'я Асмуд. У літопису він зветься годувальником княжича. У всі
часи і в усі століття у дітей високорідних сімейств, як хлопчиків, так і
дівчаток, були не годувальники, а годувальниці. Жінки. Та і як інакше, коли
дітям років – менше меншого. Вони нагляду і піклування вимагають:
змінити, пардон, забруднені штанці, умити, одягнути за погодою, втерти
носа, доглянути, щоб заразу всяку до рота не тягла. А заразом нагодувати, не
забути.
У новий час і в Російській імперії, і за кордоном були навіть
спеціальні молоді жінки, які тільки-но народили власну дитину і яких
приставляли до маленького панича. Навіщо? Годувати його грудьми. Бо
власна матуся побоювалася, що в результаті виконання цього материнського
обов'язку зіпсує собі форми.
Жінок для цього вибирали фізично охайних і морально стійких, а для
малюків з королівських, герцогських або царських родів - виключно з
дворян. Бути годувальницею дитини королівського роду - найбільша честь,
годувальниця в складній придворній ієрархії стояла на незмірно більш
високому ступені, ніж хранитель королівських капців або піднощик
королівської нічної вази.
Звідти пішло й поняття «молочні брати», тобто маленький аристократ
і власна дитина годувальниці ніби ставали родичами. Звичайно,
«спорідненість» ця була специфічна, і незнатний «брат» був для вінценосної
дитини швидше васалом, слугою - особистим охоронцем, зброєносцем або
стрем`яним, коли обоє підростали і вступали в пору отроцтва та юності.
Які ж функції виконував «годувальник» Асмуд? Природно,
підгузниками він не завідував. У нього було важливіше завдання: охороняти
малюка, і з певного часу навчати його військовій справі, а також азам
зовнішньої і внутрішньої політики, хитросплетінням палацових інтриг. Плюс
 163
необхідним у світському житті умінням полювати, грати в шахи, читати,
писати, їздити верхи, кермувати лодією, поводитися за столом і багато чому,
багато чому іншому.
Тобто, говорячи сучасною мовою, Асмуд був наставником
Святослава. Ми не можемо з упевненістю цього стверджувати, але, зважаючи
на досвід європейських королівських дворів, цілком можемо припустити, що
Асмуд був особистим васалом маленького Святослава. До нього Асмуда
приставили відразу після народження, йому складав Асмуд васальну присягу
і одного Святослава повинен був захищати. Навіть перед його матір'ю. І
перед батьком, коли той був ще живий.
Ось чому ми бачимо Асмуда поряд зі Святославом коли Ігор гинув в
тому дивному «германському поході». Не тому Асмуд був поряд з княжичем
і його матір'ю, що брав участь в змові проти Ігоря, а тому, що очолював
особистий почет спадкоємця престолу.

***
Говорячи про дитинство і отроцтво Святослава, не можна не
торкнутися дуже важливого питання, а саме - його віросповідання. Саме
воно, це питання, на наш погляд, є ключовим для розуміння політики, яку
Святослав Ігоревич наполегливо проводив аж до своєї загибелі на
Дніпровських порогах. Навіть не так - це питання є ключовим для усієї нашої
роботи.
На перший погляд, здавалося б, все просто: сотні книг і десятки
фільмів розповідають нам про останнього князя-язичника, як мовиться,
дикого, але симпатичного; осяяного ореолом романтичності, лицарем без
страху і докору; останнім справжнім русом або першим справжнім козаком.
«Йду на ви»! - благородно попереджав Святослав ворогів.
«Мертві сорому не імут»! - вигукував князь перед військом, оточеним
незліченими полчищами ворогів.
 164
Усе це ми добре знаємо. Усе це ми ввібрали з дитячих років, з перших
уроків історії, з перших історико-пригодницьких книг і фільмів. Цим
переповнений Інтернет. Але чи все так однозначно?
Ми вже обговорювали проблему віросповідання княгині Ольги. Нам
іще належить обговорити захоплюючу історію її хрещення. Окрім іншого, це
важливо і в плані встановлення реального образу Кагана русів, Великого
князя київського Святослава.
Теми походження матері Святослава ми трокалися вище - в третій
главі, присвяченій «втраченій парі». Побіжно згадувалося про це і в главі
четвертій.
І думку свою ми висловили однозначно: не могла бути стара Ольга
Псковська матір'ю Святослава. Отже, справжня його мати, Ольга Молода,
походила або з болгар (дунайських або кримських), або з «чорноморських
русів».
Звідси витікає, що Свендислав Інгварович був ніякий не язичник. Був
він християнин, причому, як це й належить, охрестили його незабаром після
народження. Чому так? Дайте трохи часу, пояснимо.
Якщо припустити, що Свендислав був хрещений, то наставник
маленького князя, Асмуд, теж має бути християнином. А як же інакше?
Невже батьки довірили б виховання спадкоємця великокняжого престолу
іновірцеві? Малоймовірно.
Тут ми зобов'язані попросити Читача бути терплячим, оскільки наше
твердження вступає в повне протиріччя з тим, що офіціоз нав'язував нам,
нашим батькам і батькам наших батьків впродовж десятиліть і століть.
Зрозуміло, що багато хто зустріне нашу версію скептично, або й вороже.
Тож укріпите серця ваші, зробіть два-три кроки убік і подивитеся на
предмет дискусії з іншого ракурсу.
Маститі учені не можуть точно встановити навіть дату народження
Святослава. Не можуть пояснити таємницю загибелі його батька. Дивно
мовчать про те, що на момент походу за даниною до «деревлян» Ігорю (якщо
 165
вірити офіційному датуванню і заперечувати «втрачену пару») виповнилося
мінімум сімдесят два(!) роки. І що в такому віці, та ще в ті часи, старий не
лише на коні сидіти не міг, він і на печі самостійно повернутися сил не мав.
Маститі учені не можуть назвати й точної дати хрещення княгині
Ольги, хоча чомусь упевнено заперечують можливість того, що вона була
християнкою вже на момент народження Святослава.
Маститі учені абсолютно не в змозі пояснити, навіщо знадобилося
Нестору нести жахливу ахінею, описуючи помсту Ольги «деревлянам».
Академіки і професори скромно мовчать про те, навіщо Ольга та Асмуд
ризикували життям Святослава, змушуючи його виконувати виключно
небезпечні, але абсолютно безглузді дії з «метання спису» у лави
«деревлянского» війська, що вийшло проти русів.
Зате маститі учені, професори і академіки точно знають, що
Святослав був язичником. Вони упевнені в цьому настільки, що розтрощать
кожного, хто в цьому засумнівається. І трощать, бо великі і могутні є.
Доводилося чути епітети, якими «маститі» нагороджують сміливців. Вуха
в'януть.
І свідка знайшли того, що треба - Нестора. Хоча чи не на кожній
сторінці своїх опусів визнають, що вірити йому абсолютно не можна. Окрім
нього мають «маститі» в резерві цілі фаланги грецьких хроністів. Хоча теж
визнано, що брешуть греки у своїх літописах аж ніяк не менше, ніж анонімні
автори Несторової - у своїй. Буває у греків і набагато крутіше. Хлоп'ята були
з фантазією.
Так от, твердження про те, що Святослав з дитинства вклонявся
єдиному Богові-Творцеві - принаймні, має таке ж право на існування, як і
підкріплена лише авторитетом професорських і академічних звань версія
його язичництва.
Стверджуємо це з повною відповідальністю. Як мовиться, «йдемо на
ви»! Признаємося одразу, що нам навіть не належить першість в цьому
питанні (пер. з російської наш, - П.П.).
 166
«У книзі Орбіні мені трапився цікавенний рядок: Після смерті
Ольги правив її син Святослав, що ЙШОВ ПО СТОПАХ МАТЕРІ У
БЛАГОЧЕСТІ І ХРИСТИЯНСЬКІЙ ВІРІ» (пер. з російської наш, - П.П.).
Знаєте, звідки ця цитата? Так пише російський автор Олександр
Бушков у своїй книзі «Россия, которой не было: загадки, версии, гипотезы»,
розділ «Крещение Руси: сплетение загадок».
А знаєте, хто був цей Орбіні? В 1601 році вийшла у світ книга,
присвячена слов'янській історії, автором якої був такий собі Мауро Орбіні.
Джерела іменують його «єпископом Рагузьким», зв'язуючи з балканським
або італійським містом Рагуза. О. Бушков з цим не згоден, вважаючи, що
Орбіні мав стосунок до Австрії і вказує, що:
«... у сучасній чеській і словацькій (мові, - П.П.) Австрія так і
називається - "RAROUSKO" [21].
В принципі, нам не таке важливе походження автора, головне, що він -
цілком авторитетна особа, яка заслуговує довіри, але свідоцтво якої
абсолютно не вкладаються у загальноприйняту версію приналежності
Святослава до язичників.
«Як вам? - вигукує Бушков. - Це значить, що у минулому, окрім
«Нестора», що нав’яз у зубах, існували й інші джерела, котрі розглядали
князя Святослава трохи інакше, ніж «Несторові» (там же).
Існували. А потім кудись ділися. Так вийшло, що сьогодні нічого
знайти не можна. Чому? Сховані або знищені джерела, з якими працював
Орбіні? Хто і з якою метою їх знищив?
Насправді, є чому здивуватися. І засумніватися. Наприклад, скептично
зауважити, що Орбіні писав свою книгу на рубежі XVI - XVII сторіч.
Що міг знати автор, який жив на шістсот з гаком років пізніше від
змальованих ним подій? - запитають скептики. На це можна заперечити так: а
чому Іоакимівський літопис, складений в XVII столітті, ми приймаємо як
джерело, а свідоцтво Орбіні - ні? Тому що Іоакимівський «документ»
підтверджує офіційну версію, а книга Орбіні незручна в цьому плані? Чому
відомості з текстів грецького історика XII століття Георгія Кедрина, які
стосуються подій X і навіть IX століття, ми приймаємо на віру?
 167
А в рядках Іоанна Скилиці, який помер у 1118 році – за півтора
століття опісля описуваних ним у своїй хроніці подій - чому не
сумніваємося? Тому, що по них ми й вигадували власну історію?
Бушков зазначає:
«... виходило якось дивно: матір Святослава - ревна християнка,
старший син - ревний християнин, зате сам він - язичник... Ріжте мені
голову, але тут була присутньою певна психологічна нестиковочка» (там
же).
Дійсно дивно. «Якось» - це ще м'яко сказано. І «нестиковочка» є
слабким визначенням. Слід зауважити, що «нестиковочки» у наших
доблесних істориків трапляються часто-густо, варто тільки уважно вчитатися
у те, що вони пишуть. Їх суворо не судитимемо. У «маститих» робота така -
писати історію, яку влада замовить. А потім оберігати її від спроб
«переписування». «Маститим» влада за це гроші чималі відстібає.
А ми спробуємо танцювати не від держзамовлення, а від здорового
глузду і наявних фактів. Постараємося не дуже звертати увагу на побажання
осіб, чиї плечі згорблені непомірним вантажем державної влади. Нам
зарплату не платять.

***
Непрямі докази - теж докази, і за достатньої їх кількості суди спокійно
ухвалюють як звинувачувальні, так і виправдувальні вироки. Давайте
поглянемо на те, в якій атмосфері жив і мужнів юний Святослав.
Відомо, правда, у вузьких колах професійних істориків, що в 959 році
до австрійського імператора Оттона прибуло посольство від княгині Ольги з
проханням вирядити у Русь єпископа та священиків. Середньостатистичному
українцеві про цю знаменну подію не розкажуть з блакитних телевізійних
екранів (правда, в Західній Україні, де є сильними позиції Греко-католицької
Церкви подібна інформація в учбових закладах проходить).
Ні-ні, ми не стверджуємо, що відомості щодо того посольства вчені
мужі загарбали і нікому не показують. Навіть автори різних отупляючих
 168
«Історій українських земель», що виливають з телеприймачів на наші бідні
голови дзбани напівправди, не замовчують її навмисно. Просто якось…
Нащо витрачати час на подібні дрібниці.
Між тим, 959 рік - це вже дата прибуття самого посольства. Проте
дипломатичний крок такої ваги мали довго і ретельно готувати. Не лише
зараз, але й тисячоліття тому міжнародні перемовини з різних делікатних
питань вимагали чималої попередньої роботи. Інакше не можна. Не могла ж
Ольга відправити дипломатичну місію навмання. В столиці Священної
Римської імперії германської нації мали знати, що посольство рушило в
дорогу, і дати попередню згоду на прийом послів імператором.
У 959 році Святославові було вже десь 23 роки. Але підготовка
посольства до Оттона могла тривати і три, і чотири роки, тому з упевненістю
можна сказати, що пора отроцтва і юності князя припала на інтенсивну
зовнішньополітичну діяльність київського двору, спрямовану на рішення
певних проблем у сфері релігії.
Згадайте себе в дев'ятнадцять років. Це вік, для якого не існує
авторитетів. Це вік юнацького максималізму. Це вік радикальних поглядів на
речі і не менш радикальних вчинків. Що з цього виходить? З цього виходить,
що в «Повісті минулих літ» обов'язково має бути сцена страшного конфлікту
юного Святослава-язичника з матір'ю. Святослав репетує, мов різаний - мати
його заспокоює. Святослав кидає їй в обличчя звинувачення в державній
зраді - мати перестерігає. Святослав закликає на її голову кару богів - матір…
Але ж це ще не все. Так само мали поводитися і Свенельд, і Асмуд,
якщо вони були язичниками. І вся верхівка русів. Усі мали дружно стати на
бік Святослава. А це - готовий державний переворот.
Але і це ще не все. Вже хто б не мовчав, так це жерці. Алярм! Рятуйте!
Княгиня зраджує богів наших! В ті часи священнослужителі мали авторитет,
який, принаймні, не поступався князівському. А у русів навіть іноді і
перевершував. Пам'ятаєте?
 169
«Є у них знахарі, з яких інші керують царем, нібито вони їх (русів)
начальники. <…> І якщо знахарі наказують, то не виконати їх наказу
ніяк неможливо» [4].
Не те, що до палацового перевороту - так і до бунту всенародного
недалеко. З відрізанням голів та інших частин тіла, що стримлять не в той
бік…
Якщо гарно поміркувати, стає очевидним, що друга половина 50-х
років Х століття мала бути в Русі дуже гарячою. І гіпотетичні сцени, що ми їх
змалювали, мали б неодмінно потрапити до «Повісті…». Більше того, ці
сцени мали бути ключовими в літопису. Нестор на них мусив витратити свій
незвичайний літературний талант, а не на оповіді про кремацію в лазні
деревлянських сватів. Ці сцени мали стати ключовими в літопису, бо писався
він православним ченцем за замовленням державної влади. Отже, тема
боротьби (і перемоги) християнства над язичництвом мала проходити у
Нестора червоною ниткою.
Але де ж вона, ця нитка? Дивимося в літопис і… Де ж звеличення
святої Ольги, яка у противагу всьому придворному язичницькому
істеблішменту, у противагу власному синові і спадкоємцеві великокняжого
престолу просувала в Русь святу віру Христову? Де опис лютого конфлікту в
князівських палатах? Замість цього - просторові екскурси в історії із Старого
Заповіту і Житія святих.
Дивно усе це якось…
При цьому при всьому треба пам'ятати, що посольство 959 року
напевно було не єдиним. Адже відомо, що на початку 50-х років в Києві вже
стояла церква св. Іллі. Православні ієрархи в один голос стверджують, що
церква ця була саме грецького обряду. Чому вони такі упевнені? Та просто їм
це вигідно. А ось доказів цьому ніяких немає.
В той же час, ми знаємо, що іще в ІХ столітті в Русі побував святитель
Кирило. Він і його брат Мефодій за походженням були македонці, проте до
слов'ян (спочатку вони діяли в Моравії) спрямовані не лише
Константинополем, але й Папою Римським. З відомою всім місією. І в сан
 170
священиків, до речі, їх було висвячено Папою. І Церква так званого Кирило-
Мефодієвського обряду, зокрема, у Болгарії, в ті роки перебувала саме під
кліром Папи.

***
Чим же закінчилися переговори 959 року (пер. з російської наш,
П.П.)?
«В 960 р. якогось ченця Сент-Альбанського монастиря було
рукопокладено в єпископи Русі, але до Києва він не зміг прибути,
оскільки захворів і помер. У тому ж році в єпископи Русі було
рукопокладено ченця монастиря Св. Максиміна в Трірі Адальберта - і
він дістався Києва. Правда, вже за рік йому довелося покинути руські
терени» [21].
То що ж, виходить, княгиня Ольга вела Русь під Рим? Аж ніяк.
Прийом місії Риму ще не означає безумовне бажання покласти Русь під
Папу. І висвячення Адальберта в єпископи Русі ніяких переваг Ватикану не
дає - це означає усього лише наявність в країні певної общини християн
Західного обряду, яким потрібний пастир. До того ж, з місії Адальберта
нічого не вийшло, оскільки, за планом Ольги, вийти і не мусило. Та про це
пізніше, а доки розповімо про те, що відбувалося між Києвом і
Константинополем.
А відбувся в 957 році (за два роки перед посольством до імператора
Оттона) візит самої княгині Ольги до імператора Костянтина
Багрянородного. Святославові тоді виповнилося двадцять.
Посольство це настільки відоме й знамените, що і описувати його не
дуже хочеться. Не хочеться, але треба.
Вчені вважають, що саме під час свого візиту до Константинополя
Ольга і хрестилася. Звідки це відомо? З «Повісті минулих літ». Та ще Житія
святих є, списані, самі здогадайтеся, звідки.
Історія романтична. І дуже-дуже правдива. Майже як та, в якій Ольга
палила Іскоростень за допомогою птахів-камікадзе.
 171
В першу чергу, запитаємо себе, як могла Ольга, хрестившись в 957
році у Царгороді, двома роками пізніше оскаженіти настільки, щоб
відправити посольство до Австрії? Сама хрестилася по грецькому обряду, а
народ чомусь забажала влити в лоно Риму? Зверніть увагу, грецького
єпископа Ольга з Константинополя не привезла, зате тут же послала за
єпископом римським. Маячня якась.
Є кілька дат посольства Ольги до Константинополя, котрі фігурують в
історичних монографіях. Більшість вчених вважають, що столицю Візантії
«цариця росомонів» відвідала в 958 році, проте деякі з дослідників
схиляються до дати 955 рік (за відомостями ПВЛ). Досить часто в
монографіях ми бачимо також і рік 957-й - найбільш вірогідний, бо ця дата є
в грецьких хроніках.
Цікаво, що ПВЛ абсолютно не дає ніякого уявлення про те, якою ж
була мета цієї поїздки.
У РІК 6463 [955]. Вирушила Ольга в Греки і прибула до
Цесарограда. А був тоді цесарем Костянтин, син Леонтів. І, побачивши її,
гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з
нею, сказавши їй: «Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з
нами». Вона ж, зрозумівши [його річ], мовила до цесаря: «Я поганинка
єсмь. А якщо ти хочеш мене охрестити, то охрести мене сам. Якщо ні —
то я не охрещуся». І охрестив її цесар з патріархом [Полієвктом]» [2].
Як ми бачимо, сенс спонукань Ольги хреститися полягав нібито в
тому, аби уникнути шлюбу з цісарем Костянтином. Стверджується, що цього
шлюбу вона не бажала. «Зрозумівши», чого від неї домагається хтивий
імператор, хитра княгиня нагадала йому, що він не має права одружуватися
на язичниці, тому і мусить спочатку охрестити її.
Оцініть логіку літописця і православних церковних ієрархів, які
схвалили текст «Повісті минулих літ». Нестор чітко пише про те (і батюшки
йому не заперечують), що Ольга прийняла хрещення не за внутрішнім
переконанням, не на вимогу душі, а випадково, вимушено. От якби не було
ідіотського пропозиції імператором руки і серця, Ольга так і залишилася б
язичницею. Тоді питання до Церкви: за що ж в такому випадку Ольга
 172
канонізована? Так адже не просто святий оголошена, а рівноапостольною,
чого в історії християнства крім неї удостоїлися лише п'ять (!) жінок.
Неправдоподібне в цьому уривку все. По-перше, навіть якби Ольга
була християнкою, імператор не мав права з нею одружитися, оскільки за
законами Східної Римської імперії, одружуватися і виходити заміж члени
імператорського прізвища могли тільки на громадянах імперії, зрозуміло, не
з пересічних. По-друге, дивне саме раптове бажання імператора зв'язати себе
узами Гіменею з жінкою іншої віри, мови, культури, звичаїв. Може,
закохався? Он, каже: «дуже красива особою і розумна».
Щодо розуму володарки Русі, нічого заперечити не можемо. Але ось
про красу обличчя ... Самі підрахуйте, скільки років було Ользі, якщо, за
словами істориків, Ігор Старий був з нею заручений ще в 883 році.
Для академіків, що не вміють рахувати, оголошуємо: у 958-му їй було
сімдесят п'ять років! Це якщо Ігоря заручували з новонародженою. Якщо
Ользі в заручинах було хоча б п'ять років, то імператор Костянтин мав
запалитися пристрастю до вісімдесятирічної спокусниці! Можна, звичайно,
ґрунтуватися на іншій даті відвідин Константинополя Ольгою, що існують в
історіографії, але рішучого перелому в її вікові дані це не внесе.
Обмовимося, що тут ми розглянули ситуацію, описану в офіційній
історіографії. Якщо ж припустити гіпотезу про «загублену пару»
Рюриковичів, то вік Ольги в 955-958 рр.. знижується. Костянтин мав
пропонувати руку і серце жінці 43-47 років. Для дами з «вищого світу», це,
звичайно, не старість. Але вже і не безтурботна молодість.
Одним словом, насправді навряд чи імператор був вражений красою
княгині; і він не мав ніякої можливості на шлюб з нею. Та він про це і не
думав.
Багато авторів прекрасно усвідомлюють існування цієї «часової
пастки» у випадку із «хрещенням» Ольги. І намагаються хоч якось цю пастку
обійти. Наприклад, таким чином (пер. з російської наш, - П.П.):
 173
«Тут ми знову стикаємося з явною хронологічної плутаниною
Нестора та інших літописців. Згідно Новгородської I літописі, Ольга
народилася в 893 р., в Константинополі побувала в 955-му. Їй повинно
було бути в той час вже 62 роки, а Нестор запевняє нас, що Костянтин
був настільки зачарований Ольгою, що хотів з нею одружитися. На нашу
думку, поїздка Ольги до Візантії і хрещення її відбулися приблизно на 10
років раніше - в 946 р. »[6].
Дозвольте тут з метром не погодитися. Яке він має право пересувати
ймовірну дату народження Ольги на десять років? Звідки Гумільов взяв дату
хрещення 946 рік? Занадто вже вільно Лев Миколайович поводиться з
хронологією, підганяючи її під свої гіпотези.
А ось серйозніше питання до метра радянської історіографії. Якби
Ольга прийняла християнство в 946 році, як про те пише Гумільов, що в
такому разі перешкодило їй охрестити Святослава, котрому в той час, як сам
же історик і стверджує, були 4 роки? Гаразд, раніше дитину хрестити їй не
дозволяв чоловік, але на той час він вже два роки як лежав під високим
курганом! Святослав в такому ніжному віці теж не міг чинити опір.
Але й це ще не все! Давайте повіримо офіціозу. Нехай Святослав
народився не раніше 942 року, як вважають «маститі». Нехай Ольга
хрестилася в 957-му. Що і хто заважав їй хрестити услід за цим сина, якому
не виповнилося ще п'ятнадцяти? Якби він був старший - зрозуміло, але так?..
Чому Ольга не виконала свій християнський обов’язок? Асмуд завадив? Чи
Свенельд ліг кістками на порозі хрестильні?
І, нарешті, пересунувши дату хрещення на 10 років, Гумільов таким
чином «омолодив» Ольгу на момент відвідування Константинополя. За
Гумільовим, імператор по вуха втріскався у жінку п'ятдесяти двох років.
Буває, звичайно…
Далі в ПВЛ іде обов'язкове оповідання про те, у який екстаз впала
новонавернена християнка Ольга (во Христі - Олена):
«Просвітившись же, радувалась вона душею і тілом. І поучив її
патріарх про віру [християнську], і мовив їй: «Благословенна ти єси в
руських князях, бо возлюбила ти світло, а тьму облишила.
Благословлятимуть тебе сини руськії навіть в останньому поколінні
нащадків твоїх». І дав він їй заповіді про церковний устав, і про
 174
молитву, і про піст, і про милостиню, і про додержання тіла в чистоті. А
вона, схиливши голову, стояла, слухаючи поучення, вбирала [його], як
губка, і, поклонившись патріархові, говорила: «Молитвами твоїми,
владико, хай убережена буду я од тенет диявольських» [2].
Розчулює тут фразочка про те, що патріарх навчив Ольгу (Олену) не
лише церковному статуту, але й «дотриманню чистоти тілесної»! Як це
розуміти? Невже до Константинополя Ольга дісталася брудною, нечесаною й
смердючою? А патріарх після хрещення їй: «Ти от що, дочка… Мийся хоч би
раз на тиждень, а руки та лице обполіскуй хоч би раз на день». Воістину,
принцип карми, адже приблизно це ж саме за десять років до цього Ольга
говорила «деревлянам». Настала, видно, пора і їй випити чашу принижень.
Ви вірите в цю сцену, любий Читач? Ми - ні. І потім, невже імператор
Костянтин закохався в жінку, яка поширювала, м'яко скажемо, не надто
приємні пахощі? Може, він їх не відчував? Це дуже навіть можливо. У тому
випадку, якщо сам він був, гм…
Просто, зібрання бомжів якесь.
Висновок: вигадано усю цю розповідь тими, хто багато пізніше
«правив» літопис. Треба було підкреслити, що до хрещення пращури наші
перебували в абсолютно тваринному, дикому стані.
«А по охрещенні призвав її цесар і сказав їй: «Я хочу взяти тебе за
жону». Вона тоді мовила: «Як ти мене хочеш узяти, коли охрестив мене
сам і назвав мене дочкою? Адже в християнах нема такого закону — ти
ж сам знаєш». І сказав цесар: «Перехитрила ти мене єси, Ольго». І дав
він їй дари многі — золото, і серебро, і паволоки, і начиння різного, і
відпустив її, назвавши її дочкою своєю» (там же).
Бачите, Нестор (вірніше ті, хто виправляв його літопис відповідно до
нових політичних віянь) пояснює і те, як Ользі вдалося урятуватися від
ненависного їй браку.
Стійте! А чому, власне, ненависного? Невже бути імператрицею
Візантії, що тягнулася від Риму до Кавказу і від Криму до Аравійського
півострова, менш почесно, престижно й цікаво, ніж правити Руссю? Невже
Київ крутіший, за Константинополь? Так чому Ольгу ця перспектива не
спокушала настільки, що вона ризикнула піти на обман імператора в його
 175
власному палаці? Адже вона його «кинула» просто класично! У молодіжному
сленгу є відповідне слово: «продинамила».
І яка була у Ольги причина не йти на престол імперії? Не хотіла
залишати напризволяще Київ? Але ж залишався ще Святослав, затятий, як
нам розповідають, язичник. З такими ж закоренілими шанувальниками
Перкунаса і Велеса варварами Свенельдом та Асмудом. І ще одне.
Результатом шлюбу могло стати включення Київської Русі до складу Східної
Римської імперії. Так що бездоглядною земля ця не залишилася б.
«Пробачте! - вигукне дійшлий читач. - Ольга могла відмовитися саме
з тієї причини, що була небезпека анексії Візантією Києва під приводом
об'єднання їх під однією короною Ольги як імператриці Риму і «цариці
росомонов».
А чом би й ні? Хто був би проти? Ольга? Її бояри, які ризикували в
разі укладення шлюбу стати багатішими разів у десять, отримавши великі
посади в державному апараті імперії, землі і міста на «прогодування»?
Дружина, яка, щоб мати їжу, одяг і зброю, постійно воювала з Візантією, а
тепер ризикувала бути включеною до складу імперської армії з пристойною
платнею і привілеями гвардії? Святослав?
Втім, язичник, та ще такий войовничий і безкомпромісний, дійсно міг
бути проти. Але він, якщо вірити літопису, залишився у Києві, тобто
завадити шлюбові не міг ніяк. Чи він все ж був при матері? До цього питання
ми ще повернемося. А поки що знову про Святослава, але вже з іншого
питання:
«Вона ж, збираючись додому, прийшла до патріарха,
благословення просячи для роду [свого], і сказала йому: «Люди мої -
погани і син мій, - хай би уберіг мене бог од усякого зла». І мовив
патріарх: «Чадо вірнеє! Ти в Христа охрестилася єси і в Христа
втілилася. І Христос убереже тебе… <…> од врага і тенет його» [2].
Цікаво, що у Лаврентіївському списку «Повісті…» Ольга просить у
патріарха благословення не для роду, а усього лише для… дому. Слід це
розуміти так, що новонавернена просто не сміла просити благословення для
роду, в якому усі є язичники, а патріарх такого благословення і не дав би. Ось
 176
вона і просить за якесь аморфне утворення. Що таке «дім»? Розуміти під цим
не лише сім'ю, але і челядь? Чи це стосується зовсім не людей, а лише
нерухомості, князівських палат і псарень? Святослав, наприклад, міг би мати
і власні палаци.
Звернемо увагу читачів і на Іпатський список, з якого робив переклад
Л. Махновець. Слід пам'ятати, і це важливо, що квадратні дужки - це певні
місця, які не можна прочитати, або ж слова пропущені. У такому разі,
перекладач вставляє замість них свої, близькі за змістом. В результаті, за
Махновцем, Ольга просить благословення не просто для якогось роду, але
роду свого. Безперечно корисно читати текст, пропускаючи те, що написано в
квадратних дужках. Іноді сенс всього тексту змінюється кардинально.
Спробуйте.
Втім, це – лише ліричний відступ, чергова ілюстрація того, наскільки
непростим може бути текст «Повісті…», часом навіть незалежно від редакції.
Повернемося до сцени «Ольга і патріарх».
Сенс цієї байки такий: охрестившись, Ольга дуже боялася повертатися
додому, оскільки там, вирячивши очі та засукавши рукави, її чекали злі
язичники на чолі з чотирнадцятирічним сином Святославом. От і вихопився
з неї крик відчаю: «Що ж мені тепер робити?!» Рівноапостольна, виявляється,
ще і неабиякою боягузкою була! Дитини убоялася!
А про що, вибачте, вона раніше думала? І чим? Нам бо розповідають,
що навіть сам імператор був вражений її розумом. А тут…
І ще одне питання у такому випадку: а навіщо усе те Ользі треба було?
Навіщо вона затіяла цю тяганину, коли тепер їй до Києва повертатися
боязко? Якби погодилася одружитися з Костянтином, тоді ще сяк-так
зрозуміло, а так…
Проте й ті, хто залишився у Києві, теж гарні: невже вони не спитали
Ольгу якого дідька її понесло світ за очі? Якщо б хреститися, тоді все
зрозуміло. Але як це тоді співставити із тим, що літопис говорить
однозначно: повернення Ольги до Києва з хрестиком на шиї стало для
 177
князівського двору, м’яко кажучи, великим сюрпризом. Тоді як княгиня
«обставлялася»? Якою метою прикривала цю мандрівку? І чому про ту
(реальну) мету в літопису – анічичирк (пер. з російської наш, - П.П.)?
«Щодо спонукань, які змусили Ольгу прийняти християнство і
прийняти його саме у Константинополі, не знаходимо нічого ні у відомих
списках нашого літопису, ні у відомостях іноземних» [11].
Лаконічно і чесно. Дякуємо. Проте в іншому випадку той таки
Соловйов стає цілковито незрівнянний:
«Дуже легко могло бути, що Ольга відправилася до Царгороду
язичницею, без твердого ще наміру прийняти нову віру, була вражена у
Константинополі величчю грецької релігії і повернулася додому
християнкою» (там же).
Ось так, шановні. Прокинулася якось Ольга ранком і осяйнула її
думка. Далі можливий такий діалог:
Ольга: а чи не прогулятися мені до Царгорода?
Свенельд: Навіщо, матінко?
Ольга: Так так, хочеться провітритися, на цесара подивитися, хоч
здалеку. Може, автографа візьму…
Свенельд: Їдь, матінко, їдь. Накажеш кораблі готувати?
Ось так брудна, з бридким запахом дикунка і з'являється біля воріт
Царгорода.
Смішно? На наш погляд, не дуже. Бо таке трактування історичних
подій годиться лише на те, аби робити з нас ідіотів, що не розуміються на
тому, що таке дипломатія, дипломатичний етикет і протокол, а заразом і
виховувати в українцях комплекс національної меншовартості.
А як виключна дикість княгині, котра, прибувши до Царгороду,
вразилася «величчю грецької релігії», поєднується з далеко не поверхневим
знанням нею православних канонів і звичаїв (вона вправно нагадала
імператорові, що у християн хрещеним батькам заборонено брати шлюб з
хрещеницями)? Відповідь на це питання, мабуть, була відома лише самому
Соловйову.
 178
Звернемо увагу на одну дуже цікаву деталь: «враження» величчю
грецької віри, згідно «Повісті минулих літ», стало вирішальним аргументом
для прийняття християнства і онуком Ольги - Володимиром Великим.
Пам'ятаєте?
«І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас [туди], де ото вони
служать богові своєму, і не знали ! ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо
нема на землі такого видовища або краси такої, - не вміємо ми й сказати
[про се]. Тільки те ми відаємо, що напевне бог [їхній] перебуває з людьми
і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути
краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не
може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут [поганами] жити».
Здається, саме звідси великий російський історик Соловйов і черпав
натхнення, міркуючи про мотиви Ольги. І оскільки, тут порушено делікатне
питання розумового і культурного розвитку наших предків, наведемо думку з
приводу отого «враження» сучасного російського автора Олександра
Бушкова (пер. з російської наш, - П.П.):
«Робіть зі мною що хочете, але я твердо упевнений, що Нестор -
поганий русофоб. Іншого визначення для нього і не підбереш. Потрібно
дуже не любити своїх земляків, аби показати їх повними і закінченими
дикунами, що тільки учора злізли з дерев і не без зусиль відірвали у себе
хвости... За Нестором, кияни в 986 році від Різдва Христова були
якимись тупими істотами з первісно чистими мізками. Вони уперше
почули про існування мусульманства, іудаїзму, «німецької віри», вони
гадки не мали про церковні служби за православним каноном - і,
потрапивши в абсолютно незнайому їм «землю Грецьку», постали
папуасами, що роззявили роти перед блискучими намистами» [21].
Робіть і з нами що хочете, але ми упевнені: краще не скажеш і у
випадку з Ольгою. Якщо Нестор - русофоб, то як назвати пана Соловйова? І
як назвати тих, хто ці нацистські (в прямому сенсі) легенди про якихось
недолюдей, що вели жалюгідне існування на дніпровських кручах, поширює?
Так от, здається, що насправді все було трохи інакше, ніж нам
намагаються втлумачити. І що фразу ту про «людей її і сина Святослава», до
яких нібито боялася повертатися Ольга-Олена, вставили єдино з тією метою,
аби зайвий раз нагадати сучасникам і нащадкам про те, що Святослав
Ігоревич був поганим язичником.
 179
Загалом, є чимало аргументів на користь того, що розповідь про
хрещення княгині Ольги у Константинополі було вигадано і вставлено у
«Повість минулих літ» набагато пізніше за Нестора. Навіщо? Для того, щоб
приховати справжню мету посольства.
Давайте звернемо увагу на закінчення оповідання про «хрещення»:
«Ся ж Ольга прибула до Києва, як ото ми сказали, і прислав до неї
цесар грецький [послів], мовлячи: «Многим одарив я тебе, і ти говорила
мені: «Коли я повернуся в Русь, [то] многі дари пошлю тобі: челядь, і
віск, і хутро, і воїв багато на поміч». Ольга ж, відповідавши [цесареві],
сказала послам: «Якщо ти, отож, так само постоїш у мене в Почайні, як і
я в Суду, — то тоді я тобі дам». І відпустила вона послів, це сказавши»
[2].
Унікальний уривок! Безвісний автор, котрий з примусу Владимира
Мономаха або якогось іншого владного фальсифікатора переписував
«Повість...», примудрився дуже тонко натякнути нам з вами: не вірте, - тут
все неправда.
Насправді, не міг же імператор Костянтин бути настільки
дріб'язковою, жадібною і дурною людиною, аби принижуватися перед
Ольгою і всією Європою, випрошуючи, подібно до жебрака на паперті,
подачки: саме так виглядає його докір, що княгиня не надіслала йому ні
воску, ні воїнів, ні челяді. Імператор був так стурбований відсутністю хутра,
що благати їх у Ольги вирядив ціле посольство.
Але посольство дійсно було. Якщо його відправили не за медом і
воском, то за чим? Чому Костянтин вважав успішне завершення місії
посольства настільки важливим, що чекав його повернення не в Царгороді, а
в... Херсонесі?
А як він в цьому місті опинився, хочете знати? Він кинувся слідом за
посольством русів, ледве їхні лодії зникли за обрієм; кинувся, немов його
чимось скипидарно-гасовим намастили. Гнався до самого Херсонесу,
діставшись туди дізнався, що запізнився і руси вже відбули далі - додому. От
він в Корсуні й залишився, відрядивши до Києва посольство.
 180
Навіщо ж імператор помчав слідом за Ольгою особисто? Медку
закортіло?
Невідомий літописець попереджає нас: не вірте, не міг цезар так
принижуватися через віск. Зовсім з іншою метою у далекий Київ спішно
рушило посольство гордих і пихатих греків.
І одразу ж повідомляє: увага, під час візиту княгині Ольги до
Константинополя імператор промаринував її в Суді (передмістя столиці, де
для русів грецькою владою була виділена резиденція, за межами якої вони не
мали права мешкати) досить тривалий час.
Чому? Якби метою Ольги було тільки хрещення, цього не сталося б,
оскільки візантійська влада була кревно зацікавлена в поширенні
християнства православно-грецького обряду на навколишні народи.
Згадаємо, як ще в часи Олега його мужів грецькі попи спокушали «істинною
вірою». Чому ж Костянтин так довго третирував княгиню? Чим вона йому не
подобалася?
Всю ця історія з хрещенням, за нашим переконанням, вигадано
«літописцями» з тим, щоб:
1. Переконати громадськість в тому, що Ольга прийняла хрещення в
958 або 957 (в крайньому випадку - в 955) році, і аж ніяк не раніше, оскільки
інакше треба було пояснювати, чому чоловік і син княгині перебували во
язичництві.
2. Прикрити справжню мету дипломатичної місії русів до
Константинополя і питання, які в ході того візиту обговорювалися.
3. Впровадити легенду про те, що княгиня Ольга прийняла хрещення
саме в Константинополі і саме за православним грецьким обрядом.
Третій пункт дає підстави вважати, що фальсифікація літопису в цій її
частині сталася за часів Владимира Мономаха, котрий, як ми вже знаємо,
дуже поціновував історико-публіцистичні твори, сам був непоганим
письменником, а також прославився тим, що «ліг» під грецьку династію
Комнінів.
 181
Що ж виходить, Ольга не лише не вела Русь під Рим, але і під
Константинополь теж… не вела? Jawohl! Саме так, не вела!
І тут ми мусимо, нарешті, сказати декілька слів про те, яку віру
насправді сповідувала Ольга. І її чоловік Ігор. І син Святослав. І Олег. І
Рюрик. І Свенельд з Асмудом.
Мова піде про так звану «руську віру», або «готську єресь». Під
такими назвами після IX століття в Європі було відоме аріанство. Чому
після? Та тому, що аж до VII століття аріанство було дуже поширене і в
Європі, і на Азіатському континенті, а в деяких регіонах - і до століття IX- го.
З ним нещадно боролися і Константинопольська, і Римська церкви. До кінця
першого тисячоліття від різдва Христова ціною неймовірних зусиль ця віра
була практично знищена всюди, окрім... Русі.
В принципі, ми не є першовідкривачами цієї теорії. Про можливість
того, що аріанство було релігією перших Рюриковичів, писав, наприклад,
російський історик Аполлон Григорович Кузьмін (див. книгу «Початок Русі.
Таємниці народження російського народу»). Втім, версія ця була досить
обережною, і далі припущень учений не пішов.
Частково це, напевно, можна пояснити і політичними поглядами
Кузьміна, який, будучи одним з лідерів руху «Родіна» і членом
Координаційної ради Народно-патріотичного союзу Росії, звичайно ж, не був
вільний від самоцензури і в науковій діяльності.
Що ж таке «готська єресь» або аріанство?

***
«Готська єресь» («руська віра») має дуже давні корені, драматичну, і
дуже трагічну долю. В певному розумінні вона практично змикається з
віруваннями східних слов'ян в частини існування «Вишнього», Творця,
Небесного Отця, - незалежно від того, під яким ім'ям він виступав в тому або
іншому народі.
Ось визначення аріанства з Вікіпедії (пер. з російської наш, - П.П.):
 182
«Аріанство - теологічне вчення в християнстві IV - VI віків.
Виникло в Пізній Римській імперії, дістало назву на ім'я свого
зачинателя - Олександрійського священика Арія. <...> Аріани не
приймали основний догмат офіційної християнської церкви, згідно з
яким Бог Син є одвічним, як і Бог Отець (затятими захисниками цього
догмату виступали архієпископ Олександрійський Олександр і його
наступник Афанасій). За вченням Арія, Син Божий (Христос) - творіння
Бога, отже, не одвічний, тобто, знаходиться в підпорядкуванні Богові
Отцю.
Згідно з Арієм, Син - перше творіння Батька, посередник між
Богом і творінням.
У 320 році Арія було засуджено Олександрійським собором, але
він здобув послідовників. У 325 році в Нікеї було зібрано Перший
Вселенський собор. Вчення Аріан, що проголошувало земну - а не
божественну - природу Ісуса Христа, було засуджено, а сам Арій
вигнаний. При цьому - усупереч протестам низки присутніх - Собор
включив в т.з. Нікейський символ віри відсутню у Священному писанні
формулу про «єдиносущність» (абсолютну тотожність) Бога Отця і Бога
Сина».
Розчулює сама постановка питання на збіговиську отців Церкви.
Виходить, якщо Арій на Соборі протестує проти нововведень, які не
передбачено ніякими канонами і догмами віри, не приймає нововведень, які
наполегливо намагаються протягнути попи, то він - єретик. А от якщо
батюшки раптом надумалися затвердити відсутню в Писанні формулу про
«єдиносущність», то вони - найістинніші і найправовірніші християни.
Арій і його прибічники залишилися на позиціях, що існували з часів
Ісуса і Його апостолів, значить вони - розкольники. А якщо пузаті товстопикі
батюшки за своїм розумінням і до власної чималої вигоди вирішили трохи
«підправити» Святе Вчення - вони святі захисники істинної віри.
Але чи так це? Давайте почитаємо далі і переконаємося, що не Арій
був єретиком, а немовби навіть і навпаки. Адже цей церковний ієрарх нічого
не вигадав. Не був він, як пишуть автори статті у Вікіпедії, ніяким
«зачинателем». Він лише закликав не приймати нововведень, котрі
спотворювали догмати і канони, за якими люди жили триста(!) років.
Більше того, спочатку переважна більшість єпископів виступили на
боці Арія проти розкольників. І лише після того, як світська імперська влада
 183
Риму наказала ручному Собору засудити аріанство, єретики і правовірні
помінялися місцями. Але й після цього можливості для боротьби аріан за
чистоту одвічної віри в єдиного вічносущого Творця не було повністю
вичерпано:
«На I-му Нікейському Вселенському соборі аріанство було
засуджено і як символ віри (Нікейський символ) було прийнято вчення
про Єдиносущну Трійцю. Згодом імператор Костянтин підтримав
помірне аріанство, яке мало сильні позиції серед єпископату на Сході.
Антиохійський Вселенський собор 341 р., який пізніше втратив свій
статус, закріпив Аріанство як офіційне вчення.
Міланський собор (355), котрий не визнається сучасними
церквами, закінчився майже повною перемогою аріан, а їх
супротивників - Афанасія Олександрійського, Люцифера
Калаританського та ін. було вигнано з Константинополя. Проте, у
зв'язку з частою зміною влади в Константинополі ортодоксальні
християни вже через декілька років відновили свої позиції. У 381 році
імператор Феодосій, за релігійними переконаннями - супротивник
аріанства, зажадав скликання нового собору в 381 році, де Аріанство і
було засуджено» (там же).
Непогане ім'я для християнського ієрарха - Люцифер, як гадаєте?
А як вам пасаж: імператор «зажадав»? А чому ієрархи його не
«послали» якомога далі? Яке відношення має світський правитель до оцінки і
трактування канонів віри? А якби імператор не «зажадав», то собор так би і
не зібрався? І може бути, сьогодні ті ж батюшки, які втлумачують нам про
«єретичну» суть вчення Арія, розповідали б, яким нехорошими були
Люцифер з товаришами. До речі, треба сказати, що вепний відтинок часу
аріанство навіть було офіційною релігією Риму!
Проте і це ще не все. Поразка аріанської «єресі» стала можливою
лише після того, як прямим наказом імператора аріанським теологам було
заборонено вести диспути на предмет віри. Як вам таке? Впродовж сотень
років релігійні диспути мали найважливіше значення у формуванні
християнської догматики й становленні Церкви. Більшість релігійних діячів і
філософів Середньовіччя зробили собі кар'єру саме як полемісти: Фома
Аквінський, Тит Флавій Климент, Тертуліан, Іоанн Златоуст. І несть їм числа.
 184
Релігійний диспут був найголовнішою зброєю Святої Церкви у
боротьбі проти єретичних «вчень», і неодноразово виклики на такі змагання
думки і красномовства були найголовнішими подіями того часу. І раптом…
Не хто-небудь, а імператор, під страхом смертної кари забороняє аріанським
теологам доводити істинність свого вчення. До чого б це?
Кому як, а на нашу думку, імператор Феодосій поставився до аріан
приблизно так, як ставиться двієчник-хуліган до очкастого розумника-
однокласника: коли бракує інтелекту, у справу вступає головний аргумент -
важкі кулаки.
Ось як послідовники «істиною віри» вели дискусію з опонентами.
Оплотом аріан була Олександрія, та сама, що в Єгипті. За наказом
христолюбивого імператора Феодосія війська спалили місто майже вщент.
Аріанські теологи працювали в знаменитій Олександрійській бібліотеці,
рівній якій ні у той час, ні століттями пізніше у світі не було. У 391 році
Феодосій наказав спалити це середовище середньовічної науки (після того,
як агенти імператора капітально усі пограбували й вивезли безцінні сувої, які
зникли з тих часів в таємних сховищах Ватикану). А вже у 415 році натовп
релігійних фанатиків, яких підбурював епископ Кирило, майже довершив
справу…
З наказом Феолосія було знищено храм Серапіса, в якому відправляли
службу перші християни. У тому числі варварськи розбито статую цього
божества, з якого, на думку істориків і мистецтвознавців, писався лик Ісуса
Христа в перші століття нашої ери.
Словом, аргументів, аби змусити замовкнути аріан, доблесний
імператор знайшов немало. Природно, що, маючи таку підтримку єпископ
Люцифер та його прибічники швидко «розібралися» із незручними й
невгомонними «єретиками».
Тим читачам, хто не до кінця розбирається в християнській догматиці,
злегка «не дружить» з відповідною термінологією і специфічною
фразеологією церковних документів, пояснимо: до IV століття не існувало
 185
поняття Трійці, Бога-Сина, Бога-Духу, а під Богом-Отцем розумілася не міра
спорідненості Його з Ісусом, а нестворена (вічна) сутність, яка є Творцем
(Отцем) Всесвіту і кожної тварі в ній. Таким чином, не існувало теорії про те,
що Бог є одночасно власним сином, та ще і Духом Святим (уважне і
критичне читання Нового Заповіту дозволяє сказати, що Дух взагалі не має
свободи волі, а є, швидше, засобом комунікації, або певною сутністю, яка
виконує функцію вісника).
У ранній Церкві Ісус Христос Богом не був. Він був усього лише
боголюдиною, Сином Божим, Його посланцем, визвольником людства від
гріхів. Пророком.
І от, починаючи з IV століття, вищі християнські ієрархи вирішили
трохи переінакшити канони віри і наказали пастві вірити по-новому, не так,
як це було за Ісуса та Його апостолів. А тих, хто залишився вірний старій
традиції, обізвали єретиками.
Ось засідають «святі» отці. Ухвалюють, що догмати, канони і символи
віри, які існували від Ісуса і Його апостолів, - трохи не точні. Що Спаситель
та Його учні, м'яко кажучи, трохи помилялися, і тепер слід їх виправити. А
тих, хто «виправленням» опирається, оголошують єретиками і відкривають
на них полювання.
Питання: навіщо попам знадобилося щось міняти? Яка різниця, чи
триєдиний Бог (прямо як шампунь, чесне слово, - три-в-одному!) або Отець,
Син і Дух - три різні сутності? Нехай би залишалося все на своїх місцях.
Але в тому-то й справа, що з моменту прийняття християнства як
державної релігії Римської імперії, старі догми почали становити небезпеку.
Раніше єпископи були гнані й жили на напівлегальному становищі.
Надголодь, під постійною загрозою арешту, тортур, а то й страти. Зате то
були справжні подвижники і пастирі душ людських.
Та ось релігія стала державною, тобто Церкву було включено до
системи державної влади, було перетворено на одну з її інституцій. На
ієрархів миттєво посипався золотий дощ. Тепер вони одягалися в шовки,
 186
парчу і оксамит. Тепер вони смачно їли й солодко пили. Чим вищій сан
«подвижника», тим більше на нього навішено золота та каміння коштовного.
І пішки він давно не ходить, а возять його в позолочених каретах. І руки йому
зобов'язані цілувати найвищі державні сановники. Загалом, не життя, а
малина.
Відразу ж в єпископи почали пхатися найбезпринципніші, нахраписті,
зухвалі і безсовісні кар'єристи. І, звичайно (за рідкісними виключеннями),
пропхалися. Єпископи стали політиками. І виросли у них животи.
До чого тут Бог-Отець? Річ у тім, що головною функцією Бога-Отця є
послання на землю пророків. До IV століття церковний догматизм
утверджувався на принципі, що Церква ґрунтується на пророках і апостолах.
Але до цього часу апостоли померли, а пророки…
Прикинемо: чи вигідно єпископові, аби в самий розпал його кар'єри
з`явився пророк, який почав викривати його в корисливості, ласолюбстві,
обжерливості, блуді та інших «маленьких людських слабкостях»? А цесареві-
королеві-цареві-імператорові вигідно, аби якийсь дивак засуджував масові
страти, грабунки, загарбницькі війни і багато що інше, без чого держава - не
держава, і правитель - не правитель? Що з ним робити? Убити? Так це ж
пророк! Він і сам може, теє... Проте найголовніше (і найстрашніше для
правителів), пророки, в силу свого призначення, є лідери мас. Це їхнє
завдання - пророкувати серед людей. Вести їх за собою. Отож бо, скільки
клопоту з ними!
От і вирішили батюшки Бога-Отця трохи… потіснити. Комбінація
проста, як відома фігура з трьох пальців. Спочатку оголошуємо про
«єдиносущність». Затим висуваємо на перший план Ісуса шляхом прийняття
хреста як символу віри, поширення серед віруючих діянь Ісуса (головне -
Його спокутної жертви) і тому подібне. Потім міняємо молитви. Справу
зроблено. Тепер і пророка, буде такий з'явиться, можна тюкнути яким-небудь
тупим важким предметом по тім'ячку в тихому закутку. Плебс ж бо тепер вже
 187
не знає, що пророки не лише являлися у минулому, але й мають являтися в
майбутньому! І в кожного народу - свій пророк!
Далі єпископам простіше. Немає пророків - немає і апостолів. З часом
можна і догматику, і молитви змінити. Змусити вірян осявати себе хресними
знаменнями, платити десятину, цілувати ікони, а заразом - і руки батюшкам
(дрібниця - а приємно). А паралельно можна оголосити себе Вселенським
патріархом. Чи Папою (і навіяти «мирському бидлу» переконання, що
поцілунок запорошеної папської туфлі - вища насолода для істинно
віруючого).
Приклад. Будь-хто, якщо зазирне у Євангеліє, із здивуванням виявить,
що молитва «Отче наш» істотно відрізняється від тієї, яку читають зараз
батюшки в церквах. У неї немає останнього рядка «В ім'я Отця і Сина і
Святого Духу», як це зазвичай промовляється нині.
Приклад. Якщо ви запитаєте батюшку, що означає коса перекладина
внизу православного хреста - отримаєте приблизно таку відповідь (пер. з
російської наш, - П.П.):
«...похиле підніжжя хреста виражає вічне протистояння пекла і
раю» (http://www.istrodina.com/rodina).
Не вірте - це обман. І батюшка навіть може не бути винен, бо його так
і вчили. Насправді, на місці похилої перекладини, аж до ХVІІ століття, в Русі
зображався... півмісяць. І зараз таке поєднання можна бачити на старих
храмах. Абсолютно очевидно, що в перші віки символами християнства були
і Хрест, і Півмісяць. Але ось в VII столітті виникає іслам, одним з символів
якого, як відомо, є Півмісяць, і батюшкам потрібно було щось робити.
Приховати наявність півмісяця не виходило, зате добре виходили
казки, наприклад, про розбійників, розіпнутих разом з Ісусом, «шляху в
пекло», тощо.
А ось академік М.В. Покровський - знаменитий дослідник
християнства, професор Санкт-Петербурзької духовної академії - на відміну
від сільських батюшок, правду таки знав. Знав, але не сказав - почитайте його
праці - жахливо цікаво.
 188
Приклад. Всі знають, що головною функцією Ісуса є порятунок роду
людського, але далеко не усім відома головна функція Бога-Отця.
Приклад. У Новому Заповіті чітко сказано, що справжній щирий
християнин не має бути
«...як лицеміри, котрі люблять молитися, стоячи в синагогах та на
розі головних вулиць, щоб їх бачили люди. Правду кажу вам: вони вже
отримали свою нагороду сповна. 6 Ти ж, коли молишся, увійди до своєї
кімнати і, зачинивши за собою двері, помолися до Батька, якого не
видно, і Батько, що непомітно спостерігає за всім, винагородить тебе»
(Матф., гл. 6).
Звідки ж взялися набиті золотом, парчею, сріблом і дорогоцінним
камінням храми? Знаменитий Кельнський собор будувався 300 років, і лише
сам Господь відає, в які кошти обійшовся платникам податків.
Приклад. У Новому Заповіті чітко говориться про те, що вірянину для
спілкування з Богом доста однієї молитви – «Отче наш» (див. Матф. Гл.6).
Звідки ж з'явився товстючий молитовник? Хто придумав ці молитви? У
перших християн будь-який член общини міг вести службу Божу, адже
молитва була одна, і обряди були досить прості. А тепер служба вимагає
вузького фахівця. Хреститися - один обряд. Одружуватися - інший.
Лікуватися - третій. Ну, а помирати, так само собою…
А там, де працює вузький фахівець, негайно виникає оплата його
труда. І оплата, м'яко кажучи, гідна. В деяких навіть і не дуже «престижних»
храмах України «такса» за хрещення до 100 зелених американських грошей
наближається.
Послідовники Ісуса та Його апостолів молилися в таємних печерах і
катакомбах. І нічого. Безліч святих чудотворців з тих печер вийшло. Зараз
батюшкам бажано служити в храмах, вартістю в половину державного
бюджету України. І стогнати в проповідях про дітей, що голодують. І якось
непомітно кількість святих чудотворців зійшла до безкінечно малої
величини. Чого б це, - дивується народ.
Раніше єпископи жили по будинках своєї пастви, харчуючись з ними
за одним столом, і пересувалися пішки, в кращому разі - на віслюку. Хто-
 189
небудь бачив палаци нинішніх православних патріархів і митрополитів? Хто-
небудь міряв товщину броні їхніх «Мерседесів» та «Ролс-ройсів»?
Сподіваємося, що віруючі, справжні віряни, не дуже на нас
образилися і не понесуть негайно цю книгу на вогнище. А можна і не читати
цього. Пару сторінок можна і проминути. Але, чесне слово, вони потрібні, ці
сторінки.
Тут ми хотіли всього лише показати (проблема незмірно складніша,
тут ні сторінкою, ні цілою книгою не обійдешся), що аріанство, так само, як
інші «єресі», котрі почали раптом бурхливо розквітати після 325 року, стало
наслідком боротьби старого і нового в Церкві. От тільки в цьому випадку
нове - не означає краще.
Цікаво, що арабський географ, історик і мандрівник, знаменитий ал
Мас'уди писав, на перший погляд, повну нісенітницю. Він повідомляє, що в
325 році виникла нова віра, яка називається… християнство (точніше:
«Християнське вчення було засноване в місті Нікея»). Як це розуміти, друзі?
Дехто з «істинно віруючих» (а батюшки - так вже точно) обуряться: мовляв,
чого чекати від мусульманина. Бреше він все, псовий син. Наговорює на
єдино вірну віру.
Але якщо подумати… Символом віри перших християн був не хрест,
вірніше, не той хрест, який ми звикли бачити в сучасному християнстві.
Тому і найстаріший храм Русі - Софія Київська - переповнений не
православними хрестами, а т.з. сваргами (свастики).
Ісус у ранніх християн символізувався рибою. Сам Христос не себе ж
самого проповідував, - він виступав від імені Отця:
«… слово ж, яке ви чуєте, не є Моє, але Отця, що послав Мене»
(Іоанн, гл. 14, ст. 24).
Як же мали називатися віряни перших віків? Невже християнами?
Але і з самим Арієм не дуже зрозуміло. Чи було це його ім'я? Чи
прізвисько, псевдонім, що витікав з його походження?
Річ у тім, що аріанство (тобто і християнство до 325 року) дуже
близьке або, прямо скажемо, походить із зороастризму. Ця релігія виникла, за
 190
різними відомостями, між XVIII і VIII сторіччями до нашої ери у
іраномовного суперетносу, відомого як арії. Більшість європейських народів
є їх нащадками більшою чи меншою мірою, а готи, руси та інші германські
племена - прямими. Так само, як кельти, балтські і більшість слов'янських
племен.
Яка ж вірогідність того, що Ігор, Ольга і Святослав, не кажучи вже
про Рюрика з Олегом, були прибічниками старого виду християнства?
Виходячи з того, що синоніми аріанства – «руська віра» і «готська єресь»
були вживані ще в дев'ятому столітті - велика. Крім того, в джерелах є згадка
про Євангеліє, що існувало колись – «Срібна збірка», - писане «руськими
письменами».
А історики християнства додадуть: враховуючи особу Ульфіли
(Вульфили), що жив на початку ІІІ століття, готського єпископа, якого
Костянтин Великий іменував не інакше як «Мойсеєм готів»; який створив
азбуку готів і переклав на готський практично всю Біблію, - величезна.
Правда, Ульфіла жив і пастирствував серед т.з. вестготів, тобто готів,
котрі мешкали на Балканах, але це суті справи не міняє, бо, як на тому
наполягає О.І. Копилов (пер. з російської наш, - П.П.)
«... якщо церковну організацію Західної Римської імперії було
тісно пов'язано з міським управлінням, то єпархії германських церков
були пов'язані не з муніципальною структурою, а з етнічними групами»
(http://ancientrome.ru/publik/article).
Іншими словами, саме готське середовище було осереддям аріанської
віри, і, враховуючи тісні культурні і родинні зв'язки між їх кланами, було б
дивно, якби балканські і західноєвропейські готи сповідували цю віру, а їх
родичі остготи - залишалися язичниками.
Таким чином, взаємовідносини русів як з хозарами, що сповідували
іудаїзм, так і з православними візантійцями постають перед нами в новому
світлі. Те ж саме можна сказати й щодо підтексту місії папського посланця
Адальберта до Києва. Знаходиться і відповідь на питання, чому, хрестившись
 191
(за версією «Повісті...») в 955 році, Ольга вже через три роки посилає до
Оттона цілу делегацію.
Вважаємо, що «цариця росомонів» намагалася дипломатичними
методами досягти визнання Києва Римом та Константинополем як
рівноправного партнера у християнському світі. Разом з православним і
католицьким центрами християнства мав виникнути третій – аріанський…
Скажемо більше: в 958 році дипломатична місія русів до
Константинополя увінчалася успіхом. О.В. Борисова у своїх роботах
відзначає, що вираз, який звично вживається, «пішла з миром» стосовно
патріаршого благословення і повернення Ольги з Константинополя може
мати абсолютно інший сенс, яки колись переплавили у звичний для нас,
завдяки «тонкощам перекладу».
«… нам цікавим здається саме те «миро», з яким поїхала з
Константинополя княгиня після благословення її патріархом
Поліевктом. Такий термін тут, на нашу думку, потрібно бачити, а не
«мир», з яким Ольга нібито поїхала (як завжди вважається). Але про
який мир може йтися, якщо Ольга, після того, як «перестала
приховувати своє хрещення», за свідченням Іакова Мниха, догоджала
Богові добрими справами, одним з яких була саме війна з Хозарією» [7].
На відміну від пізніших, московських Мономаховичей, Ольга,
Святослав, а за ними і Володимир Великий прагнули домогтися для своєї
столиці не статусу «Третього Риму», що, за великим рахунком, у світлі
християнської концепції є вторинним, а «Нового Єрусалиму».
У Єрусалимі, як відомо, проповідував Ісус. Там був розіп’ятий. Звідти
вийшли на місії апостоли. У тому числі і Андрій зі своєю «Скіфською
місією». Ієрархи Херсонесу, звідки почав рух на північ Андрій, аж до IV
століття наставлялися патріархом Єрусалимським, а зовсім не
Константинопольським. Для них Поліевкт, так само як і його попередники і
послідовники в якості Вселенських патріархів, були усього лише
самозванцями, що присвоїли лідерство завдяки військовій силі імператора. І
статус цей тримався виключно «на багнетах» цесаря.
 192
Руси, що сповідували аріанство, і які завжди дивилися убік саме
Єрусалиму, ставилися до Константинополя так само. Якщо не гірше.
«Напевно, саме для цього і необхідно було княгині те церковне
«миро», отримання якого ми трактуємо як отримання права на важливу
християнську дію і на незалежну церкву» [7].
І дивні обставини з посольством греків до Києва пояснюються у
такому разі просто. І дії імператора Костянтина, котрий помчав услід за
Ольгою, зрозумілі.
Уявимо собі: Ольга, отримавши визнання патріархом самостійної
Київської церкви, причому не лише усне, але і зафіксоване письмово,
повертається до Києва. Через Крим. Пам'ятайте, «і пішла в землю свою, і
прибула до Києва»?
Імператор раптом усвідомив, яку дурницю вони з Поліевктом щойно
втнули. І справа навіть не в третьому центрі впливу, яким ставав Київ.
Фактично, визнавши «православ'я русів» рівноправним православ'ю
грецькому, Костянтин з Поліевктом підписали смертний вирок
Константинополю як лідерові християнства східного обряду. «Православ'я
русів» з часом витіснило б грецьке, бо в релігійній полеміці стосовно
догматики візантійцям крити було нічим.
До цього додається те, що Київ, освячений місією Андрія
Первозванного, якого багато хто, навіть і церковні діячі вважали (і вважають)
першим Вселенським патріархом, міг і, головне, на відміну від Риму і
Царгорода - обґрунтовано(!) претендувати на Вселенський патріархат!
І тоді Костянтин, кинувши все, шугонув слідом за флотом Ольги.
Негайно наздогнати, умовити повернути або, якщо знадобиться, відібрати
силою страшний документ, що його видав недоумок Полієвкт, - ось що він
вирішив!
Але, дарма. Припливши до Криму (Херсонес), ымператор дізнається,
що Ольга вже відбула в Київ.
Тоді цесар відправляє услід за нею посольство, яке мусило
домовитися, звичайно ж, не про віск і челядь, а про зустріч Ольги і
 193
Костянтина вже в Києві. Імператорові щоб те не вартувало, треба випросити,
виманити, виканючити, вимолити грамоту назад. На наш погляд, літописець,
розповідаючи про те, як Костянтин через послів просив хутра «на бідність»,
дуже тонко і дотепно змалював приниження гордого правителя.
«Постій ти в Почайні, як я стояла в Суду!», - передала Ольга
імператорові, мстиво пригадавши, скільки праці і, можливо, принижень
довелося пережити їй, щоб виторгувати те «миро» у греків.
А О.В. Борисова до цього додає:
«Потім митрополити-греки в Русі все зроблять, щоб затерти такий
факт в документах» [7].

***
Визнаємо, що літописці, коли це їм треба, передирають у свої
літописи зарубіжні хроніки цілими сторінками. Пам'ятаєте, шанований
Читачу, що оповідання про похід Ігоря на Царгород в 944 році практично
цілком ґрунтується на додатку до Хроніки Георгія Амартола? Саме з цього
документу в «Повість минулих літ» сумлінно переписано всіх членів
посольства русів, котрі брали участь в обговоренні статей мирної угоди.
А от переписати з відповідних візантійських джерел (праця
Костянтина Багрянородного «Церемонії») коротенький абзац, в якому
перераховано людей із почту Ольги, які побували з нею в Константинополі, у
нашого літописця чомусь не піднялася рука. Та й перо несподівано
затупилося…
Щож, доведеться зробити це за Нестора (пер. з російської наш, - П.П.):
«З цих відомостей про прийом Ольги ми дізнаємося, що з нею був
племінник, знатні жінки, служниці, посли, гості, перекладачі і священик;
вирахувані й подарунки, що їх отримала Ольга та її супутники: один раз
подарували їй з невеликим сорок, в іншій - близько двадцяти червінців»
[11].
Відомості дійсно приголомшливі! Зрозуміла присутність в «команді»
Ольги послів і гостей (купців), а також перекладачів. Не викликає питань
 194
наявність «знатних жінок» - це її особистий супровід, так би мовити,
фрейліни двору. Плюс родички княгині та інші підлабузниці.
Але пробачте, що робив в цій компанії священик? Адже
передбачається, що Ольга ще як би язичниця! Більше того, той факт, що
згаданий священик був в оточенні княгині єдиним служителем культу,
наштовхує на думку, що він був або:
а) особистим духівником княгині - в ті часи в Європі було звичайною
практикою, коли духівника возили з собою і на дипломатичні переговори, і
на псове полювання;
б) очільником місцевої (руської) єпархії, в сані не нижче єпископа
(якщо не митрополита).
В першому випадку падає легенда про прийняття Ольгою хрещення
саме в Константинополі, а в другому, окрім цього, з великою часткою
вірогідності можна ще і припускати, що безіменний цей священнослужитель
не просто був присутнім, а вів якісь переговори - важливі, довгі, непрості.
Ми схиляємося до варіанту «б». Судіть самі: у складі делегації -
посли, тобто дипломати, що обговорювали питання великої політики,
взаємовідносин між двома державами; у складі делегації – гості (купці), котрі
проводили консультації по торговим статтям угоди. І у складі делегації -
церковний ієрарх, аріанський теолог, завданням якого було стежити за тим,
щоб хитрі візантійці не обдурили Ольгу під час укладення особливого
договору (про визнання незалежної Київської церкви «руського обряду»).
Все гранично логічно.
Втім, це не означає, що зазначений ієрарх не міг бути одночасно і
духовним наставником Ольги, так що варіанти «а» і «б» цілком можна
поєднати.
Наші ж учені мужі відмовляються навіть розглядати можливість того,
що Ольга відвідувала Константинополь з метою укладення певного
секретного пакту, вже будучи хрещеною. Ця угода, якби вдалося знайти про
неї достовірні свідчення (хоч би непрямі і з других рук), має бути ключовим
 195
моментом в усій історії ранньої Русі. Навколо нього мають блискавці
палахкотіти й грім гриміти, списи ламатися - сотнями, стогін стояти -
вселенський. А замість цього довірливим слухачам (читачам) підсовують
легенду про хрещення та сватання, яка нічого, окрім гомеричного реготу, не
викликає.
До речі, про незліченні дари, які нібито підніс княгині уражений її
красою і розумом імператор :
«Відомості про подарунки дуже важливі; вони можуть показати
нам, як ми маємо розуміти літописні вісті, де говориться про багато
дарів, про безліч золота, срібла та інш.» [11].
Це так Сергій Михайлович м'яко нам натякає на те, що шістдесят
золотих монет, в спільному рахунку піднесених імператором Костянтином
Ользі - не що інше, як жалюгідна подачка, негідна ні «цариці россомонів», ні,
тим більше, володаря найбільшої імперії. У «Трьох мушкетерах» Міледі за
отруєння Констанції Буонасье і то більше отримала.
І ще:
«Імператор Костянтин Багрянородный залишив нам опис
прийомів, зроблених російській княгині при візантійському дворі;
церемонії, що їх дотрималися на цих прийомах, не могли полестити
честолюбству Ольги: в них занадто різко давали відчувати ту відстань,
яка існувала між особами імператорського дому і руською княгинею;
так, наприклад, Ользі давали місце разом зі знатними гречанками, вона
сама мусила вигороджуватися з їхнього середовища, вітаючи
імператрицю тільки легким уклоном, тоді як гречанки падали ниць»
(там же).
Так що не було закоханого імператора, який, до речі сказати, на той
момент перебував у законному шлюбі. І не було ніяких надординарних
почестей. Літописець нам збрехав. А разом з ним брешуть шкільні
підручники, документальні і художні фільми, історичні романи, ect.
Не було нічого цього. А був зажерливий імператорський двір, на чолі
з таким самим зажерливим, самозакоханим басилевсом Костянтином; був
безглуздий і зажерливий Поліевкт, і була політична необхідність приймати у
себе княгиню з далекої країни, які (і княгиня, і країна) були в очах
візантійських вельмож дуже дикими і дуже страшними.
 196
І пхали, скрегочучи зубами, мішечки із золотими монетами, бо знали:
не погодишся на умови цих єретиків, вони розвернуться на 180 градусів і
проїдуть у Відень. Чи в Рим. І водитимуть дружбу з Оттоном. А
Константинополю такі потрібні роські дружини, кордони ж бо давно вже
тріщать під тиском мусульман! Війна за острів Кріт намічається.
Є сенс детальніше розглянути й суми, якими імператор обдарував
Ольгу та членів її почту під час другого прийому при дворі. Отже, отримали:
«...племінник її 30 міліарісіїв, 8 наближених людей по 20 міл., 20
апокрисіаріїв по 12 міл., 43 торгові людини по 12 міл., священик
Григорій 8 міл., люди Святослава по 5 міл., 6 людей (з почту)
апокрисіріїв по 3 міл., перекладач княгині 15 міл. <...>
... княгині на золотій тарелі з дорогими каменями 500 міл., шести
наближеним жінкам її по 20 міл. і 18-и прислужникам по 8 міл»
(Костянтин Багрянородний «Про церемонії»).
Давайте ж бо оцінимо щедрість басилевса. Один міліарісій (срібна
монета) дорівнював 1/12 соліда (золота монета, або, як у нас прийнято
говорити, червінець).
Неважко підрахувати, що племінникові княгині дісталося щось трохи
більше двох червінців; послам (апокрисіарії) - по одному золотому, так само,
як і купцям.
Якщо читачам цікаво, повідомимо, що в одному соліді було 4,55
грами золота, тобто «люди Святослава», наприклад, удостоїлися подарунка в
золотому вираженні приблизно в 1,5 грами. А «племінник» отримав «аж» 9
грамів.
Цікаво, що священика обдарували удвічі меншою сумою, ніж
перекладача Ольги. Греки оцінили пастиря точно так, як і прислужників
княгині. Як таке розуміти, враховуючи, що подарунки чітко
регламентувалися й суми виплат варіювалися відповідно до місця в ієрархії,
яке, на думку греків, займала та або інша людина в посольстві? Чи не означає
це, що Григорій був малоцікавий візантійському двору унаслідок його
приналежності «не до тієї» Церкви?
 197
Княгиня теж мала небагато причин для радості. Сума, еквівалентна
180 грамам золота, ніяк не могла її вразити. Деякі торговки на ринках
сучасного Києва мають на шиях куди як масивніші «цепури».
Ольга образи не виказала, для неї важливішим за золото і паволоки
був договір. «Мир» (вірніше, «миро»). Проте зневаги протоколом прийому і
подачками «з панської ласки» Reginae Rugorum все ж не забула. І не
пробачила.

***
Те, що метою поїздки Ольги до Константинополя було не хрещення, а
якісь інші мотиви, мляво визнають і «маститі». Давайте-но вчитаємося у
велику (даруйте, але скоротити її ніяк не можна) цитату одного такого
«авторитета» (пер. з російської наш, - П.П.):
«З достовірніших, ніж літопис, візантійських джерел дізнаємося,
що Ользі було надано в Константинополі досить стриманий прийом.
Деякий час греки змусили її простояти «в Суду», не даючи зійти на
берег. Два з половиною місяці чекала вона прийому у імператора. А між
першим і другим прийомами княгині в імператорському палаці
пройшли майже півтора місяці.
Грошові дари, отримані Ольгою під час візиту, були дуже
скромними, «Вірменські, іверські феодали, угорські вожді, болгарський
цар Петро під час відвідин Константинополя обдаровувалися набагато
щедріше», - відзначав видний радянський візантист М.В. Левченко. На
його думку, в Царгороді «Ольгу і руських приймали як послів дуже
важливих, але все таки лише послів». У чому причина такого
поводження греків з княгинею? Чи відповідало воно реальному статусу
Ольги або принижувало його»? [13].
Цікаво, що автор навіть не спробував відповісти на поставлені ним же
питання. Не зміг? Чи не захотів?
Розбиратися в мотивах «маститого» ми не будемо. Відзначимо лише,
що він, очевидно, так і не оцінив міркувань і висновків М.В. Левченка.
Інакше, навіщо ж пан (чи товариш?) Фроянов взявся стверджувати, що
«Ймовірно, Ольга приймала хрещення як приватна особа, а не як
«правителька Київської держави», «керівниця політики Києва», «глава
держави і київського уряду». Приватний характер хрещення княгині
 198
пояснює, чому вона тримала при собі священика таємно від людей» (там
же).
Розумові здібності І.Я. Фроянова воістину приголомшують. Йому ж
чітко пояснили, що церемонія прийняття Ольги при дворі, характер і цінність
подарунків говорить про те, що це була не просто якась поїздка, але саме
посольство. І посольство важливе. А Фроянов своє: «хреститися». Костянтин
Багрянородний пише про двадцять апокрисіаріїв (послів), а товариш Фроянов
все намагається нас переконати в тому, що візит Ольги носив приватний
характер. Йому вказують на волаючу тяганину з прийомом, першим, і
другим, а він знову тим же, по тому ж місцю.
Поясніть нам, нетямущим, як могла Ольга примудритися таємно
тримати при собі священика? Вона що, везла його в мішку? Порахуємо:
мінімум місяць в дорозі, два з половиною в Суді до першої аудієнції і ще
півтора до другої. Та ще місяць зворотної дороги. Де вона ховала цього
самого священика? У себе під спідницею?
Поясніть нам, недовірливим, чому Ольга терпляче чекала аудієнцій
при дворі два з половиною і півтора місяці, відповідно? Плюнула б, та
поїхала. І як вона людей своїх заспокоювала? Чим мотивувала необхідність
подовжувати і подовжувати це очікування?
Поясніть нам, убогим, чому ромеям треба було маринувати княгиню
таким довгим очікуванням, якщо її єдиною метою було хрещення? Та
імператор з радістю повинен був вхопитися за таку можливість - хрестити,
тобто прив'язати до Константинополя правительку (або, повіримо на секунду
Фроянову, не правительку, але все-таки члена правлячого дому) Русі!
Маячня усе це.
І ще маленьке зауваження пану Фроянову. Писати про те, що греки не
давали русам зійти на берег – страшна історична безграмотність. Професор
історії має знати, що, звичайно, не на кораблях жили всі ці місяці Ольга та
особи, що її супроводжували (спробував би сам Фроянов пожити третину
року на давньоруській лодії), а – в спеціальній резиденції, яка
 199
розташовувалася в тому ж Суду (це так частина портового району
називалася).
Так от, не треба бути академіком, доктором наук і професором, щоб
зробити відповідні висновки.
1. Якби княгиня, фактична правителька Русі, прибула до
Константинополя хреститися, то її прийняли б миттєво, і охрестили б вмить,
доки, не дай Бог, не передумала. Адже могла, поки її маринували в Суді
чотири місяці.
2. Посольство чекало на прийом два з половиною місяці тому, що
прибуло абсолютно несподівано для імператорського двору. І привезло якісь
пропозиції.
3. Якщо Ольгу та членів її команди імператор не приймав два місяці,
це зовсім не означає, що у русів не було контактів з його адміністрацією. Цей
час - нульовий цикл початку переговорів: одна сторона висунула свої
пропозиції, а друга їх обмірковує і складає зустрічні.
4. Два прийоми Ольги імператором свідчать про те, що йшли саме
перемовини, важкі й важливі. Під час першого прийому руси офіційно
висунули свої пропозиції, а імператор офіційно - свої. Під час другого
прийому відбулося підписання угоди.
5. Півторамісячний інтервал між прийомами - це етап узгодження
спірних моментів і розробки статей договору. Півтора місяці руси не просто
сиділи в Суді, позіхали та проїдали візантійський харч (за раніше
встановленими домовленостями руські гості в Константинополі
забезпечувалися за рахунок грецької казни), а вели інтенсивний діалог з
тамтешніми дипломатами, чиновниками торгового відомства та військовими.

***
А до Оттона посольство Ольга відправила потім тільки затим, аби
повідомити: Київ визнано Візантією, він отримав благословення «мирою», з
чим доведеться рахуватися також і Риму, і Відню. А щоб імператор і Папа
 200
переконалися, що документ існує, Ольга запросила поглянути на нього в Київ
кого-небудь ієрархів, які зслуговують довіри. Їм і виявився чернець (за
іншими даними, єпископ) Адальберт.

***
Тепер про молодого Святослава. Абсолютно неймовірною вбачається
можливість того, що «новонавернена» Ольга-Олена, перебуваючи в
язичницькому середовищі, і маючи супротивником, в тому числі Святослава
з очолюваною ним руською військовою знаттю, змогла би зробити такі
значимі політичні кроки. Бо ті кроки вимагали колосальних ресурсів:
фінансових, матеріальних, людських, інтелектуальних. І схвалення владної
еліти. І відповідних настроїв в суспільстві.
Як ми вже відмічали, у той час Святославові було вже за двадцять. Це
солідний на ті часи вік, який робив княжича сильною фігурою на політичній
шахівниці Києва. Без згоди Святослава княгиня Ольга здійснити усе, про що
тут ішлося, однозначно не змогла б.
До того ж (чомусь на цю обставину мало звертають уваги), у свої
двадцять років Святослав згідно із законом мав взяти усю владу до своїх рук.
Офіційно. Бо це вже - повноліття. Вважаємо, що так і було. Це далеко не те,
що сталося з Ігорем Старим. Ольга - не Хельге «Віщий», вона права на
престол не мала. Вона - жінка. Як матір, вона лише мала право (і обов'язок)
бути регентшею при малолітньому княжичі. Лише тільки він досяг
повноліття, вона зобов'язана була передати (і передала) йому владу. Те, що
Ольгу все ще величали «царицею россомонів», ні про що не говорить. Вона
дійсно була і залишилася царицею. Ким же ще?
Так що, неважливо, в принципі, де знаходився Святослав Ігоревич в
958 році - у Києві або - як ми вважаємо - у складі дипломатичної місії русів
(про що - в наступній главі). Посольство було організоване з його відома і
згоди. Про це свідчить вся подальша діяльність Святослава на «посту» кагана
і князя.
 201
6. Такі мізерні подарунки Ользі і членам її посольства свідчать про те,
що пропозиції, на яких наполягали руси, були не дуже-то вигідні
Константинополю. Можливо навіть, що образливими подачками візантійці
намагалися розсердити княгиню, і тим самим зірвати переговори.
Якщо цю логіку видно історикам-аматорам, чому ж вона прихована
сивим туманом від «видатного російського вченого»?
 202

ГЛАВА ШОСТА.
КІНЕЦЬ ХОЗАРСЬКОГО КАГАНАТУ
Ось, нарешті, ми і дійшли безпосередньо до Святослава Ігоревича та
його подвигів.
За законами художньої літератури портрет головного героя годиться
давати на самому початку роману. Зовнішність - це один із стовпів, на якому
покоїться уявлення читача про персонаж. Формат нашого твору дещо
виходить за рамки белетристики, до того ж, ми вже дісталися практично до
середини книги, проте, як нам здається, опис зовнішності кагана русів і
Великого князя Київського є сенс дати тут і зараз. В мить, коли починається
розповідь про його правління (пер. з російської наш, - П.П.).
«Помірного зросту, не занадто високого і не дуже низького, з
волохатими бровами і світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з
густим, надмірно довгим волоссям над верхньою губою. Голова у нього
була абсолютно гола, але з одного боку її звисав жмут волосся - ознака
знатності роду; міцна потилиця, широкі груди і усі інші частини тіла
цілком співрозмірні, але виглядав він похмурим і диким. В одно вухо у
нього було продіто золоту сережку; її було прикрашено карбункулом,
обрамленим двома перлинами.
Одіяння його було білим і відрізнялося від одягу його наближених
лише чистотою» [19].
Таким, зі слів грецького хроніста, побачив Святослава ромейський
імператор Іоанн Цимісхій. З цілком зрозумілих причин на епітети
«похмурий» і «дикий» уваги не звертатимемо. Замість цього міцно
запам'ятаємо голену голову з жмутом волосся й вусате, безбороде обличчя.
Це точно не варязький типаж - ті стриглися «під горщик» і носили бороди до
пупа.
Тепер - до справи.
 203
Вважається, що в 962 році Святослав усунув свою матір від влади і
почав князювати одноосібно. Причиною такого кроку нібито було його
вороже ставлення до християн, у тому числі до Ольги, і бажання повернути
час назад. Тобто законсервувати язичництво Руссо-Слов'янському
суспільстві.
Проте ми вже з'ясували, що причин для ворожнечі з християнами у
Святослава не було, оскільки він сам, швидше за все, належав до їх числа.
Немає ніяких відомостей про «переворот» 962 року ні в «Повісті минулих
літ», ні в грецьких, ні в арабських, ні в персидських хроніках.
Звідки ж пішла думка про «усунення» Ольги? В принципі, звідти ж,
звідки і гіпотеза про смерть Ігоря Молодого в результаті дозрілої у
Вишгороді змови, а саме - з пальця. Основний аргумент - в літописах
з'являється Святослав, а його мати практично зникає.
Однак якраз саме це й зрозуміло. Ольга свого досягла. Вона отримала
формальне визнання незалежної Київської церкви (миро). Мабуть, що в ході
посольства до Константинополя княгиня добилася підписання вигідної
міждержавної угоди, яка передбачала військово-політичну і комерційну
співпрацю (уперше - дипломатичними методами, а не військовою силою, як її
попередники).
Тепер можна було і на спочинок піти, передавши владу змужнілому
синові. Навіть за версією офіціозу саме в 962 році Святославу мало
виповнитися 21 рік, тобто, настало повноліття.
При цьому Святослав мав продовжити справу Ольги, Ігоря і Олега,
спрямовану на формування потужної держави імперського типу. До 60-х
років Х століття Русь оговталася від поразок і придбала нових, дуже сильних
союзників.
Часи дипломатії минули, наставала черга військових легіонів.

***
 204
В цей період для Русі складалася дуже сприятлива
зовнішньополітична ситуація. Два головні супротивники русів - Візантія і
Хозарський каганат - вступали у смугу нестабільності.
Константинополь зазнавав дуже сильного тиску мусульман з Півдня і
Сходу. Скута війною в Сирії, на Криті і в Палестині, імперія не мала сил на
контроль своїх північних і північно-західних земель. Чималий клопіт ромеї
мали через постійні набіги болгар, налаштованих проти Царгорода
релігійним вченням богумилів («єретична секта» в православ'ї). Не втрачали
часу дарма й угри.
Хозарський каганат абсолютно згнив. Падіння значення торгових
шляхів, що контролювалися Хозарією, поступове відпадіння
східнослов'янських земель, які раніше платили данину Ітилю, зміцнення на
сході й півдні мусульман, які перекрили каганату доступ до ринків Багдаду
та Медіни, призвело до того, що каганат як військова і економічна потуга -
деградував остаточно і безповоротно.
В цих умовах руси цілком могли розраховувати на те, що
Константинополь погодиться на значне розширення їх володінь у
Балканському регіоні, за рахунок Болгарії. Візантійська дипломатія навіть, як
тільки могла, підштовхувала Київ до війни з болгарами, аби послабити їхній
натиск на Македонію та Фракію.
Не опирався б цесар і війні русів з Хозарією. Остаточно послабивши
(а то й зовсім ліквідувавши) її вплив на Північному Кавказі, ромеї добилися б
того, що їх приморські міста в Криму і на Кавказькому узбережжі, які до
цього знаходилися під постійною загрозою набігів хозар або їх сателітів,
зітхнули б вільніше.
Нарешті, ми вже говорили про те, що Візантія відчайдушно
потребувала військових контингентів, що їх набирали в Русі. Київ, який
контролював шлях «З Варяг у Греки», міг в будь-який момент перекрити або,
принаймні, сильно утруднити прохід до Царгороду варязьких найманців.
 205
Словом, наставав такий момент, коли київські кагани (князі) могли
посилюватися за рахунок захоплення навколишніх земель. Наставали часи
воєн. Часи Святослава.
До цього ще додамо про більш ніж вірогідну наявність «таємного
пакту», укладеного між Києвом і Царгородом під час посольства Ольги.
Звичайно, ми не знаємо (і, ймовірно, вже ніколи не дізнаємося) його змісту.
Але основний напрям його, «дух» вирахувати можна.
Отже, руси зобов'язувалися воювати з болгарами. Зміцнившись на
Балканах, вони мали дотримуватися стосовно Константинополя дружнього
нейтралітету. Їх присутність в цьому регіоні дуже послаблювала
напруженість між ромеями та «Священною Римською імперією германської
нації».
Руси не приймали єпископів з Папської курії. Візантія, у свою чергу,
визнавала за Руссю право на землі Хозарського каганату і єпархії Хозарської
християнської церкви (була, була така). Мабуть, не випадково перший
військовий похід молодого Святослава був саме на Хозарію.
«Повість минулих літ» повідомляє, що між Ольгою і Святославом
постійно спалахували протиріччя на релігійному ґрунті:
«Отак і Ольга часто [Святославові] говорила: «Я, сину, бога
пізнала і радуюся. Якщо й ти пізнаєш бога, то радуватися станеш». Але
він не слухав цього, кажучи: «Як я інший закон один прийму? Адже
дружина моя з сього сміятись почне!» Вона тоді сказала йому: «Якщо ти
охрестишся, — всі це саме вчинять». Та він не послухав матері і
додержував поганських звичаїв, не відаючи, [що] коли хто матері не
слухає, — у біду впадає. Як ото сказано: «Якщо хто отця чи матері не
слухає, — смертю хай умре» Сей же [Святослав] після цього гнівався на
матір…»

Це є неправда. Хоча би тому, що давно вже визнано: мінімум половина

дружинників Святослава була християнами. Так що, ніхто б з числа воїнів з
нього не глузував. Хоча би тому, що цей же літопис підтверджує: Святослав
«не возбраняха» хреститися тим зі своїх бойових побратимів, хто цього
бажав; хоча би тому, що міжконфесійні конфлікти мали вилитися у відкрите
 206
протистояння, яке знайшло б відображення в літописі; хоча би тому, що сам
Святослав, аби уникнути нездорової моральної атмосфери в дружині, просто
відкрутив би голови тим, хто спробував би серйозно третирувати християн.
Втім, як і тим з християн, хто насмілився б принижувати бойових
товаришів, які вірували в Хорса або Волоса.
Замість описання перманентних сутичок і поножовщини «Повість...»
дає іншу, абсолютно мирну картину. Немає в Києві нічого подібного до
системного конфлікту. Літописець вважає це заслугою мудрої княгині.
«… любила Ольга сина свого Святослава, мовлячи: «Нехай буде
воля божа. Якщо бог захоче помилувати, рід мій і землю Руськую, хай
покладе їм на серце звернутись до бога, як ото і мені бог дарував».
І, це сказавши, молилась вона за сина і за людей у всі дні і ночі,
вирощуючи сина свого до змужніння його і до повноліття його» [2].
Але, між іншим, ми бачимо тут і щось інше, а саме - відвертий натяк
на те, що, досягнувши повноліття, Святослав вийшов з-під материнської
опіки, отримавши якийсь новий, мабуть, високий статус. І цим статусом міг
бути лише титул Великого князя Київського, і одночасно, за давньою
степовою традицією, Кагана русів.
Так що, зовсім не виключено, що Святослав не лише був в курсі місії
Ольги до Константинополя, не лише санкціонував посольство, але і особисто
відвідував з Ольгою столицю Візантії, вже в статусі правителя Русі.
Аналізуючи уривок літопису, присвячений посольству до Царгороду, ми
помітили одно дивну, на перший погляд, обставину. Перераховано усі
категорії державних мужів, присутність яких була потрібна для розробок
статей таємного договору. Окрім однієї - військових.
Дійсно, як же без воєвод обійтися? Невже фрейліни давали Ользі
поради щодо того, які військові контингенти Русь може у разі потреби
спрямувати на допомогу візантійським військам і навпаки? Невже купчини
мусили узгоджувати з грецькими стратегами географію розміщення
військових гарнізонів в прикордонних землях, кількість цих самих гарнізонів
та їхній склад?
 207
Ні, звичайно. А хто? Звернемо увагу на одну людину у складі
русинського посольства, яку не називають по імені, але згадують його статус:
племінник княгині Ольги.
Проте «Повість...» дає відомості лише про племінників Ігоря, чоловіка
Ольги (за нашою версією - свекра Ігоря Старого). А ось щодо племінників
самої княгині... Може, хтось підкаже імена таких? Та імена їхніх батьків?
У ті часи, так само, як і багато пізніше, дуже популярним був спосіб
подорожі інкогніто. Тим більше що телебачення і газет з їх фоторепортажами
ще не існувало, паспортів з фотокартками не винайшли, відповідно загроза
упізнання була мінімальною.
Ось цим «племінником» і міг бути молодий князь. Повідомляти
підступних греків, які набили руку в зрадах і палацових переворотах про те,
що до складу руської делегації входять одразу і Ольга, і єдиний спадкоємець
великокняжого трону Святослав, - було безрозсудно. Не треба було вганяти
греків у спокусу. Ось Святослава і відрекомендували як племінника. І
скромно маячив він у задніх рядах під час прийомів. Його завдання - не
розшаркуватися з придворними. Він мусив добитися, аби угода з Візантією в
частині, що стосується військових питань, була максимально вигідною для
Києва. Бо саме Святославові зовсім скоро доведеться вести бойові дії,
спираючись, у тому числі і на військовий союз з греками.

***
Зразу ж після вояжу до Константинополя каган русів починає
формування сильної дружини. Оскільки основним театром ведення бойових
дій на перших порах мав стати Степ (війна з Хозарією), з'являються особливі
вимоги до війська. Воно мусило бути відносно невеликим, гранично
мобільним, не залежним від тилів. Остання обставина була дуже важливою,
оскільки в Степу важко прогодувати велику масу коней, а украй незначна
кількість стаціонарних поселень утрудняла ще і постачання самого війська.
 208
«У РІК 6472 [964]. Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він
воїв збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий.
Ходячи, яко пардус, багато воєн він чинив. Возів же за собою він не
возив, ні котла [не брав], ні м’яса [не] варив, але, потонку нарізавши
конину, або звірину, або воловину [і] на вуглях спікши, [це] він їв.
Навіть шатра він [не] мав, а пітник слав і сідло [клав] у головах. Такими
ж і всі інші вої його були. І посилав він до [інших] земель [послів],
кажучи: «Хочу на вас іти» [2].
Плануючи кампанію проти хозар, Святослав і його воєводи врахували
всі помилки своїх попередників, головна з яких полягала у відриві дружини
від своїх баз в Русі.
Дійсно, якщо ми поглянемо на карту, то побачимо, що відстань від
Києва до Ітиля, що розташовувався в нижній течії Волги, перевищує 1,5 тис.
кілометрів. Південний напрям, як показав досвід 939 року, небезпечний:
обмежена присутність русів у Корчеві та низці інших опорних пунктів не
могла компенсувати панування хозар на узбережжі Меотіди і, передусім, на
Тамані, та в басейні Кубані.
Найбільш правильним із стратегічної точки зору був би удар
безпосередньо по столиці Хозарії. А підійти до неї можна було тільки із
заходу або півночі.
В той час частина земель сіверян (західний напрям), а також в’ятичів
(північ) контролювалися Хозарією, і платила їй данину. У тому числі й
«мечами». Тому в ході підготовки великої війни Святослав мав спочатку
підпорядкувати собі ці племена, що він і зробив. Це й були блискавичні
походи малим військом.
«І пішов він на Оку-ріку і на Волгу, і знайшов в’ятичів, і сказав
їм: «Кому ви данину даєте?» Вони ж одказали: «Хозарам. По шелягу од
рала даєм» [2].
Таким чином, Святослав розв'язав три проблеми.
1. Придбав нових данників і, відповідно, позбавив частини засобів
існування Хозарію.
2. Встановив базу для подальших операцій проти каганату (з верхів`я
Оки та Волги, що їх було населено в’ятичами, можна було спокійно
спускатися на кораблях аж до самого Ітиля).
 209
3. Позбавив Хозарію значної частини військового потенціалу. Як ми
вже не раз говорили, фінансове становище каганату не дозволяло йому
тримати велику найману армію, а власні піддані воювати не дуже-то й
прагнули через занадто великі протиріччя з рахдонітами - іудео-хозарською
елітою.
А тут Святослав залишив Ітиль, ще й без «мечів» їхніх васалів, в тому
числі й дуже майстерних у військовій справі сіверян.
До речі, кожен може помітити, що усупереч легенді, яка встановилася,
із словами «хочу на вас іти» Святослав посилав гінців не до усіх, а лише в
«деякі» землі. Переклад Махновця, на наш погляд, тут є не зовсім коректним
– не можна підміняти слово «деякі» на «інші» хоча би тому, що це є
безглуздям – «іншими» землі можуть бути лише відносно Русі, але не міг же
Святослав посилати з ультиматумом гінців ще й не до «інших», тобто –
власних земель.
Вважаємо, що правильніше перекладати саме як «деякі». Якщо ж
оперативна обстановка вимагала раптового нападу, то Святослав про
шляхетність одразу забував. Наприклад, абсолютно немає ніяких відомостей
про те, що каган повідомив правителя Хозарії про підготовку проти нього
широкомасштабної війни на знищення. Так що «іду на ви»
використовувалося періодично, згідно до обставин, це було щось на зразок
елементу психологічної війни – або переходите на мою сторону, або…
Ось чому в літопису немає жодних відомостей про те, що Святослав
воював з (втім, велика їх частина і так вже знаходилася в орбіті впливу
Києва, ще з часів Олега) сіверянами. Немає ніяких даних про те, що
Святослав, дізнавшись про стягувану з в’ятичів данину в «шеляг від сохи»,
кинувся у битву з ними.
Слів «іду на ви» виявилося досить, щоб ті, у свою чергу, прийшли…
Самі.
А це вже потім історики та письменники вигадали романтичну історію
про виняткове благородство кагана русів. У нас це вміють.
 210

***
І от настала весна 6473 року від створення світу, або 965 рік від різдва
Христова. Лодії Святослава рушили Волгою углиб Хозарії.
«Повість минулих літ» оповідає про цей похід коротко, а про розгром
Булгарії - взагалі нічого. І це досить дивно, оскільки кампанія ця, на нашу
думку, мала для Русі (і для Святослава) набагато більше значення, ніж
подальша його війна з Болгарією (Дунайською), що її було висвітлено
Нестором набагато детальніше.
Наприклад, абсолютно немає відомостей про перебіг військових дій
проти Волзької Булгарії, адже вони напевно були, оскільки, не пройшовши
через цю країну, Святослав не міг вдертися безпосередньо до Хозарії.
Мабуть, тому і фахівці говорять про це коротко: Святослав булгар переміг і
рушив далі. Взагалі, про кампанію 965 року в ПВЛ інформації - на три рядки.
З половиною.
«Рушив Святослав на Хозар. Почувши ж [про це], хозари вийшли
насупроти з князем своїм, каганом [Іосифом?]. І зступилися [війська]
битися, і сталася битва межи ними, [і] одолів Святослав хозар і город
їхній [столицю Ітіль], і [город] Білу Вежу взяв. І ясів переміг він, і
касогів, і прийшов до Києва.» [2].
Бентежить ось що. Хозарію Святослав Ігоревич міг і зобов'язаний був
бити. Але чим йому не догодили яси і касоги (сучасні осетини і черкеси,
відповідно)? Адже від Ітиля русам потрібно було пройти близько двохсот
кілометрів вниз Волгою, до її впадіння у Каспійське море, а потім - вздовж
його західного берега ще на три сотні кілометрів. Потім висадитися,
заглибитися в передгір'я Кавказького хребта, знайти цих самих ясів та
касогів, битися з ними. Навіщо?
Навіщо, якщо утримувати ці землі Святослав не мав наміру, а взяти у
цих народів як трофеї що-небудь настільки цінне, щоб виправдати похід
такої дальності, не реально за відсутністю оного. Більше того, можна було
втратити і те, що було награбовано в Ітилі і Білій Вежі.
 211
Проте, Святослав Ігоревич мав свій резон, і чималий. Повернемося
спочатку до хозар.
Отже, піднявшись вгору Дніпром, руси перетягнули свої лодії в Оку,
звідки вийшли на Волгу. Через південні степи до Волги рушили печеніги,
котрі теж брали участь в поході на стороні Святослава.
Доречно буде сказати, що виступ печенігів, які в другій половині Х
століття міцно увійшли до союзу з Візантією (настільки міцно, що більшість
з них прийняла християнство грецького обряду), свідчить про те, що таємний
«антихозарський» пакт між Руссю і Константинополем дійсно існував.
Монографії стверджують, що похід на Хозарію був здійснений відразу
ж після підкорення Святославом в’ятичів. На нашу ж думку, події ці мали б
розходитися у часі принаймні на рік. Причина вагома: каган русів просто не
міг планувати кампанії проти хозар, не підпорядкувавши заздалегідь
в’ятичів, а дві війни за один сезон не вкладаються у відведений природою
ліміт часу - травень-вересень, коли річки вільні від криги.
Взагалі-то місце розташування столиці Хозарського каганату досі
дискутується. Думки професійних істориків різняться, відзначається, що
жодна з версій не знайшла доки підтвердження археологічними даними.
Частина дослідників затверджує, що Ітиль (Атиль) знаходився в дельті
Волги, і посилаються на певні археологічні знахідки, як кераміки, так і
залишків якихось укріплень. Проте насправді, навряд чи таке велике місто
можна було із зручністю збудувати серед численних проток, боліт, порослих
очеретом і вербою плавнів, що кишать зміями, випаровують влітку нездорове
повітря, що дзвенить хмарами комарів та москітів.
Набагато більшої довіри заслуговує думка низки відомих учених (в
тому числі і Л.М. Гумільова) про те, що Атиль знаходився вище за течією, а
саме - на величезному, близько 20 кілометрів завширшки, острові. Острів цей
утворювався розділенням Волги на два рукави (власне, другим рукавом була
річка Ахтуба, яка в ті часи досягала такої ж ширини, як і Волга).
 212
То було красиве й багате місто, з кам'яними будинками, синагогами і
мечетями. Велику частину жителів Ітиля складали іудеї, в більшості своїй
торговці та ремісники, а також мусульмани, передусім, найманці з Середньої
Азії.
Взагалі-то Атиль - ця назва арабська. Самі жителі називали столицю
каганату Хамлідж (Хамлих), а вже під кінець історії Хозарії, в Х сторіччі,
місто носило назву Казар.
Власне, самі хозари, почувши про наближення військ Святослава,
швидко розбіглися по степу, сховалися в дельті Волги і в болотах Прикаспію.
Представники інших народів та племен, що входили до Хозарського
каганату, також не виявляли полум'яного бажання воювати з агресорами.
Причиною небувалого розквіту такого «патріотизму» була бездумна і
виключно жорстока політика, що проводиться правлячою верхівкою каганату
стосовно більшості власних же підданих (пер. з російської наш, - П.П.).
«У державі, що іменувалася Хозарським каганатом, в IX-Х ст.
хозари складали найбільш пригнічену меншість. Порівняно з хозарами
алани, буртаси, савіри та гузи були майже вільними племенами,
хорезмійські найманці - привілейованим прошарком, а члени іудейської
общини - панівним класом, хоча серед останніх було чимало бідняків»
[8].
До цього додамо ще й крайню релігійну нетерпимість, передусім, до
християнського населення, а також до тих, кого за дурною традицією
прийнято називати «язичниками», наприклад, тенгріан. До прийняття
іудаїзму як державної релігії Хозарського каганату в його столиці були не
лише храми усіх основних конфесій. За свідченням арабських мандрівників
(а насправді - мусульманських розвідників), релігійні громади Ітиля мали
широку автономію і управлялися «намісниками» з числа одноплемінників,
котрі призначалися хаганами. Тепер же, окрім синагог, процвітали лише
мечеті (данина мусульманським найманцям).
Якщо раніше представники кожної конфесії мали свій суд (всього
було семеро суддів - по два від християн, іудеїв і мусульман, і один - для
тенгріан), то до Х сторіччя правляча верхівка і тут провела кардинальну
 213
реформу, перетворивши неіудейське населення на практично безправний
плебс.
Зрозуміло, що за таких розкладів битися за хагана ніхто не став, а сил
мусульманської гвардії відверто бракувало. Свідоцтвом того, що Ітиль
«дістав» навіть своїх, була участь у війні гузів (торки), які були підданими
каганату, на боці… Святослава.
Далі сталося те, що мало статися (пер. з російської наш, - П.П.).
«У місті, що піддалося облозі, євреям втікати не було куди, тому
вони вийшли битися зі Святославом, і були розбиті вщент. Вцілілі
утекли <…> до Тереку і сховалися в Дагестані» [6].
Після взяття Ітиля, Святослав услід за залишками хозарського війська
йде на Терек і, по нетривалій облозі, захоплює друге по величині місто
каганату і його першу столицю - Семендер.
Здобич від пограбування Ітиля та Семендера виявилася настільки
великою, що для перевезення цінностей Святославові довелося конфіскувати
у місцевого населення безліч волів, коней і возів. Після цього він, вже
суходолом, рушив на захід, розбив ясів та касогів, і вийшов до узбережжя
Азовського моря.
Наступною метою кагана русів було місто Саркел, яке
розташовувалося недалеко від сучасної станиці Цимлянська Ростовської
області. Основу місцевого гарнізону складали найманці з кочівників, тому
опір, якщо тільки він взагалі був, виявився слабким, що стало дуже у пригоді
війську Святослава, обтяженому величезним обозом.
Захопивши це місто, Святослав поступає дуже цікаво. Він
перейменовує його у Білу Вежу. Після цього залишає тут гарнізон з
кочівників, а пізніше поселяє вихідців… з Чернігівщини. Цікаво, чи не так?
Нам теж: переселення ворогів русів - сіверян - до Степу точно не було
випадковим. Простежується певна політика. Ймовірно, Святослав врахував
той факт, що значну частину населення Хозарії складали савіри, і в якості
намісника підшукав їм вихідців з гуно-савірської знаті Сіверщини.
 214
До речі, «вежа» - сово українське. Каган русів Святослав так говорити
не міг. Отже, носіями мови, в якій було слово «вежа», виступають чернігівці,
предки сучасних українців. Цікаво, чи не так? Ось і нам теж. Особливо на тлі
усієї нищівної геополітики стосовно української мови, що триває вже років,
так, не менш ніж п'ятсот. Значить, це було комусь дуже вигідно не лише з
причин, нині вже вченими встановленим, але і внаслідок «боротьби за Русь»,
що розгорнулася ще в ХІХ столітті?
Отже, Хозарський каганат практично припинив своє існування.
Якийсь час він ще числився серед живих, але то була вже агонія, котра, втім,
продовжилося зовсім недовго - до кінця Х століття, і то лише завдяки
опорним пунктам, що залишилися ще, на Тамані і в Північному Криму.

***
Тепер поглянемо на те, про що не пишуть в підручниках і
монографіях. Святослав впродовж однієї кампанії захопив Ітиль, Саркел і
Семендер. Чи саме лише прагнення до розгрому Хозарського каганату і
грабунку багатих міст було метою цього походу? Нам так і оповідають.
Але гадаємо, необхідно звернути найпильнішу увагу і на релігійний
чинник.
«Для зміцнення візантійського впливу в Північному
Причорномор'ї було створено митрополію з центром в столиці готської
області Доросі. Канонічна територія цієї митрополії поширювалася на
увесь Хозарський каганат. Вона включала сім єпархій: Хоцирську
(Карасубазар), Астельську (Ітиль), Звалиську (Хорезм), Оногурську
(Прикубання), Бретерську (Терек? Тарики?), Гунську (Варачан,
Семендер) і Таматахрську» [10].
Хозарську митрополію, на думку фахівців, було заснована в 733-746
роках, проте вже в другій половині VIII століття під тиском влади каганату
вона фактично припинила своє існування.
До чого ми це? Та до того, що під час свого хозарського походу
Святослав захопив чотири з семи центрів єпархій колишньої Хозарської
митрополії : Астельську, Оногурську, Ретерську і Гунську.
 215
Хвалиська єпархія, через свою крайню віддаленість і повне панування
на цих землях мусульман, інтересу не являла. Залишилися ще дві:
Таматахрська (Тмутаракань) і Хоцирська (Південно-східне узбережжя
Криму).
Пізніше ми побачимо, що вже в наступних походах Святослав
підпорядкує собі і ці райони, тобто він підімне під себе всю колишню
митрополію, яка колись була підпорядкована Константинополю.
Отож, хочуть цього сучасні дослідники або ні, але доводиться
визнати, що під час хозарській кампанії Святослав поєднував «приємне з
корисним»: окрім усього іншого, він забирав Хозарську митрополію. Або
Хозарську християнську церкву, як її називає історик і богослов з української
діаспори Г. Лужницький. Він був греко-католиком, тож мав доступ до
закритих для православних дослідників фондів Ватикану, у яких виявив
багато цікавого, у тому числі і по Хозарській церкві.
І що з того, що де-факто її вже століття як не існувало, - важливий сам
прецедент. І ще не ясно, який бік проблеми був вагоміший: світський чи
духовний.
Може виникнути питання, чому Візантія погодилася на перехід
Хозарської митрополії «під руку» Києва? Але ж вона і так вже не належала
грекам! До того ж не треба забувати про те, що кілька років тому Київ
отримав від Константинополя «миро», яке, серед іншого, могло гарантувати
за русами Хозарську церкву. Віддати союзникам те, чим ти і так не володієш
- чи це не сяючі вершини дипломатії?
Окрім цього, зовсім не обов'язково, що ця єпархія відносилася до
грецького обряду. Православна (Східна) - так. Але вона могла бути так само
відмінна від грецького православ'я, як Болгарська або Вірменська. Тому і в
документах, що зберігаються в архівах Ватикану, вона іменується так, щоб
однозначно підкреслити її незалежність, відмінність і від Західної
(Римською), і від Східної (Візантійської) церков. У спадок від цієї єпархії
 216
залишилася безліч текстів християнського змісту, які писано арабицею,
пам'ятаєте, ми вже якось про це говорили?
Хтось здивується: чому саме арабицею? А як же інакше? Не на івриті
ж? Іврит з'явився в каганаті щойно в IX столітті. А до цього? Яка абетка була
тут у ходу до цього? Безперечно, не латиниця. І кирилицю на той час ще не
придумали. Шкода тільки, що ці тексти, наявні і в українських, і в російських
бібліотеках, ніхто не вивчає. Чомусь. Можливо, для того, аби й надалі русів
вважати варягами-язичниками, а болгар - дикими тюрками, які молилися
своїм невідомим богам, поки доля не прибила їх до берегів Дунаю, де вони і
потрапили під благотворний вплив грецької церкви і слов'янської культури.
Низка дослідників вважає, що Хозарська митрополія була
монофізитського обряду. Це - радикальна течія в східному християнстві, яка
визнавала в Ісусові Христу тільки одно (від грецьк. «монос» - один, єдиний і
«физиос» - природа, єство), - божественне єство і відкидала людське. З ним у
грецьких патріархів було чимало проблем, відповідно, вони визнали б
вигідним для себе нацькувати на монофізитів їх «протилежність» - русів.

***
Тепер згадаймо цілі, завдання, хід, а також результати посольства
Ольги до Константинополя. Ні імператор, ні тим більше патріарх ніколи б не
дали «миро» аріанам. Вони, швидше, удавилися б, ніж визнали самостійність
і рівноправність єретичної церкви ось так, за красиві очі. Отже?
Отже, і Ольга, і Святослав цілеспрямовано обманювали Царгород.
Переконували його в тому, що будують у себе «правильну» церкву.
Уявімо: Ольга запропонувала візантійцям привести Русь під
православ'я. Нехай не грецьке, але болгарське, Кирило-Мефодіївського
обряду. Обману мала сприяти та обставина, що Ольга - сама болгарка, про
що ромеї, звичайно ж, знали.
Як на це мусив відреагувати імператор? Та він в долоні б заплескав!
Болгарія йому вже в печінках сидить своєю непередбачуваністю і
 217
агресивністю. Там піднімають голову богуміли, які, от-от, переможуть
остаточно і надовго. Власних сил умиротворити болгар у імперії відверто
бракувало. А тут - руси.
Ось він, порятунок! Руками русів можна придушити богумільську
єресь, - це раз. Утвердити православ'я на Русі, куди вже поглядає Західна
(католицька) Церква - два. А якщо для цього треба віддати Болгарію Русі, так
- заради Бога! Яка різниця - православна, Кирило-Мефодієвського обряду
Болгарія самостійна, або у складі православної, Кирило-Мефодієвського
обряду Русі? Навіть не так. Тут дилема: самостійна богумільська Болгарія
або православна у складі православної Русі. Який варіант вибрав імператор,
як ви гадаєте?
Патріарх? Він теж був би «за». Звичайно, православ'я Кирило-
Мефодієвського обряду - це, загалом, «не зовсім те», але все таки це –
«прийнятне» православ'я, а не єресь і, не дай Бог, католицизм. Потім можна
буде його «поправити»: і в Болгарії, і в Русі.
Погодьтеся, на таких умовах Константинополь цілком був згоден і на
перехід під Київ Хозарської митрополії. Мета та ж: руками русів привести
еєретиків-монофізитів в лоно «істинної віри». Не треба самим заливати
смолу в горлянки, здирати шкіру або палити на вогнищах непокірних - руси,
які тільки-но прийняли «справжнє» православ'я, самі усі зроблять, бо немає
нікого цілеспрямованішого і безкомпроміснішого, ніж неофіт.
Возрадувалися греки ще і ось чому. «Скіфська місія» Андрія
Первозванного дала в руки русів страшну зброю. Апостол Андрій є
засновником нової Церкви на Київських пагорбах - легенду про спорудження
їм тут Хреста так і слід розуміти. Апостольська ж Церква існує і де-юре, і де-
факто як автокефальна, тобто незалежна.
Повторимо ще раз, щоб глибше оцінити сенс сказаного: апостольської
Церкви ніхто не мав (і не має) права визнавати або не визнавати! Вона
просто є.
 218
Ні Рим, ні Константинополь нічого не могли протиставити «Новому
Єрусалиму», оскільки самі є самопроголошеними. І Київ на цьому грав.
Плюс (про це ми говорили) спадкоємство апостолові Андрію давало Києву
право на Вселенський Патріархат. Отож бо, напевно, грецький
первосвященик мучився нічними жахами!
Розуміючи всю складність ситуації, не знаючи до кінця всіх мотивів
Рюриковичів, Візантія якийсь час щиро вважала, що ті самі йдуть у пастку.
Ще трохи, і небезпеку виникнення потужного центру нової Церкви буде
ліквідовано, а руси, так і не усвідомивши (як ромеї гадали) свого шансу,
прийдуть у грецьке православ'я. І «ляжуть» під Царгород.
Зачекайте! - вигукне хтось - а як же гонитва імператора за Ольгою? Як
же аріанська церква, що їй, як тут затверджується, Ольга і Святослав здобули
офіційне визнання?
А все просто. Обіцяти - ще не значить одружитися. Ми не знаємо, що
було в тому документі, який Поліевкт видав Ользі. Абсолютно не виключено,
що раптом, вже після підписання відповідних договорів і відплиття делегації
русів, візантійці раптом зрозуміли, що в обмін на офіційне визнання
київського митрополита (аріанина!) жодних твердих гарантій з боку русів, в
тому числі й по «перехрещенню» в «істинне православ'я», вони не отримали!
Все це і є, за нашим переконанням, справжньою причиною і джерелом
«норманської теорі», яку зверстали пізніше. Русів в жодному разі не можна
було ототожнювати з християнством (готською єрессю) і із Скіфською
місією апостола Андрія. Ніяк не можна було оселяти їх в Степу.
З тієї ж причини Комнінами свого часу було розроблено і приведено в
дію план ліквідації Київської Русі шляхом підбурювання і зштовхування між
собою князів (т.з. «феодальною роздробленістю» тут і не пахло, не встигла
Русь ще дорости до цього етапу ні економічно, ні соціально, вона навіть
повнокровною імперією стати не встигла), а патріархи - план
«оправославлювання» Києва.
 219
Тому й переосвячувалися церкви за часів Мономаховичів. Тому
витягувалися з могил і перехрещувалися кістки їхніх предків, як, це
наприклад, Ярослав І Мудрий зробив з останками своїх дядьків (сини
Святослава) - Ярополка і Олега, які за життя вже точно ніякими язичниками
не були. Святослав загинув, але у будь-який момент міг з'явитися новий
каган русів, і Візантії - кінець. А потім і Риму.
Найбільша таємниця України в тому, що і на сьогодні нічого
практично не змінилося! Київ як і раніше має цілковите право на
автокефальну Церкву. Київ як і раніше має право не на митрополита, а на
патріарха. На Вселенського патріарха. Тому що - апостол Андрій.
І до цього все йшло. Бо хто мав право забрати під свій омофор кілька
митрополій, а також ще і з IV століття незалежну патріархію, що існувала в
Дербенті, яку не визнавав ні Константинополь, ні Рим, і яку Святослав додав
до тих, що вже були? Лише апостольська Церква. Лише Вселенський
патріарх!
Тому і Константинополь, і Рим стоятимуть на смерть і ніколи не
визнають цього права за Києвом добровільно. А Москва… У Москві всі ці
обставини знають краще нас з вами.
Москва, треба віддати їй належне, веде свою гру. І мета цієї гри та
сама (за великим рахунком), що колись була у Рюриковичів Х-ХІ сторіч.
Цікавих посилаємо до дуже неоднозначно оцінюваного у певних колах, але
від цього не менш цікавого дослідження Павла Штепи «Московство». Тут
лише скажемо, що Руська православна церква Московського патріархату ще
в 1947 році на сторінках спеціального видання «Огляд Московської
патріархії»
«… цілком відкрито і офіційно проголосила, що не визнає
Царгородського патріарха Вселенським, оскільки, мовляв, коли зникла
Візантійська імперія, то з нею зник і титул «Вселенський» для
Царгородського патріарха» [23].
А в 1963 році було фактично заявлено, що
«... московський патріарх фактично є Вселенським»(там же).
 220
А що ж українці? Вони, розвісивши вуха, можуть слухати
Константинополь. Або Рим. Або, якщо, звичайно, їм це більше подобається,
Москву.
А можуть, поки не пізно, поки їх не випередили, забирати
автокефальну Церкву під себе. І починати будувати Новий Єрусалим.
Ви хотіли національну ідею, українці? Ось вона! На блюдечку. З
блакитною облямовочкою! Красива і велична настільки, що мороз по шкірі!
Якщо хочете, два останні абзаци - квінтесенція усієї цієї дуже
об’ємної книги!

***
Деякі автори вважають, що під час цього походу Святославом було
також підкорено і Таматарху, що саме з 965 року це місто і об'єднані навколо
нього землі Таманського і Керченського півостровів потрапляють під владу
київського князя.
Насправді в ці роки Таматарха, швидше за все, ще залишалася
хозарською. Це місто руси, так би мовити, «залишили на закуску», відклавши
кампанію проти нього наступного року.
Тут проблема Таматархи є цікавою в контексті «форпосту русів»,
яким її описує Костянтин Порфірородний. Чи означають слова імператора,
що це місто, принаймні, в кінці 50-х рр. Х століття було незалежне від
Хозарії і належало русам? Чи це лише констатація того факту, що військово-
політичну еліту Таматархи складали руси, проте сама вона де-юре була під
владою Ітиля? Зараз ми можемо лише сказати, що питання це вимагає
ретельного і неупередженого дослідження.
Навряд чи Святослав, як воєначальник, безумовно талановитий, не
розумів, що починати кампанію проти цього сильно укріпленого міста,
залишаючи за спиною Саркел, небажано. Це був потенційний опорний пункт
хозар у військових діях проти русів. Потрібно було спочатку розправитися з
ним.
 221
А після здобуття Саркела повертатися на Тамань Святославові було
вже безглуздо і навіть небезпечно. Справа навіть не в обозах, набитих
хозарським золотом, які, мов гирі, повисли на ногах русів. Наставала осінь,
незабаром крига мала скувати річки, завершивши тим самим навігацію.
Залишатися у щойно підкореній, розореній війною країні, взимку, у відриві
від стратегічних тилів було, м'яко кажучи, небезпечно.
Йти ж додому суходолом…
В ті часи донецький степ був чимось абсолютно іншим, аніж зараз.
Влітку це був нескінченний, горбистий простір, порізаний порослими
кривими кущами та кволими деревами байраками. Висушену на корені
пекучим сонцем траву могли їсти лише найбільш невибагливі тварини.
Можна було скакати кілька днів, але так і не зустріти хоч би невеликого
джерела, щоб напитися самому і напоїти коня.
Але навіть якщо ви і знайшли воду, не варто поспішати радіти,
оскільки велика її частина або солона, або гірка настільки, що викликає
блювоту. І спека під сорок. І хмари сарани в повітрі, від смороду якої
вивертає шлунок. І міріади комах сарани на землі, з'ївши яку з травою, коні
тут же падають намертво.
Взимку морози тут доходили до 40 градусів, а вітри, що не вщухали
тижнями, мели хурделицю, яка часто переростала у бурани, від котрих ніде
було сховатися. Цей безкрайній, суворий Степ наші предки боялися не
даремно - до нього могла увійти ціла армія, увійти і не повернутися.
Для ілюстрації того, що чекало на військо Святослава в Степу,
наведемо велику цитату з роботи французького мандрівника Гійома Левасера
де Боплана, котрий побував в Україні в середині XVII століття (пер. з
російської наш, - П.П.):
«Не лише жителі, особливо люди військові, але навіть коні і
взагалі в'ючна худоба, не в змозі терпіти холоду нестерпного. Щасливий
ще той, хто рятується від смерті, відморозивши пальці, вуха, ніс, щоки й
інші частини тіла. <…> Два з моїх знайомих втратили, таким чином,
найчутливіший орган. <…>
 222
Природа людини не в змозі навіть перенести тих мук, які
приводять страждальників майже у сказ. Такої смерті не уникають і
люди найміцнішої статури. Холоднеча проникає у нирки і охоплює
поперек; вершники відморожують під бронею живіт, особливо кишки і
шлунок. Через те страждальник відчуває невгамований голод.
Прийнявши їжу найлегшу, наприклад бульйон, він вивергає її негайно з
болем тяжким і кольками нестерпними, стогне і безупинно скаржиться,
що нутрощі його роздираються» [24].
Таким був Степ навіть вже в ХVІІ сторіччя, що вже казати про
століття десяте?
Знаючи страшний норов Степу, Святослав прийняв єдине в його
становищі рішення: після взяття Саркела знову підніматися у верхів'я Дону, а
звідти - у водні артерії, що ведуть до Києва, додому.
Кампанія 965 року закінчилася. Але питання з Хозарією остаточно
закрите ще не було. Залишилися цілі регіони, не зворушені озброєною рукою
русів, і вони мали бути скорені в найближчому майбутньому.
«Удар Святослава по іудейській общині Хозарії був жорстоким,
але не остаточним. Повертаючись з Нижньої Волги через Саркел, він
минув Кубань і Крим, де залишилися хозарські фортеці, що
контролювали торгівлю з Візантією, за рахунок якої надходили доходи
для утримання невеликої держави, центром якого була в 966-986 рр.
Тмутаракань» [8].
З цієї, мабуть, причини не зруйнував Святослав до основи Саркел, а
посадив в нім гарнізон - місто потрібне було йому, і теж як опорний пункт. В
майбутньому поході на Таматарху.

***
Другий похід не змусив себе чекати - не можна було давати Хозарії
шанс оговтатися від потужного удару, що його було завдано їй в 965 році.
Окрім цього, не захопленим залишився дуже важливий, як з геополітичної
(контроль над Керченською протокою), так і релігійної (Таматархська
єпархія Хозарської митрополії) точок зору, район - Прикубання, Тамань та
частина Криму.
 223
Йдеться про хозарську кампанію 968 року. У нас не дуже-то люблять
згадувати цю тему, говорять про неї якось побіжно і розмито: чи то було що,
чи то не було, і взагалі, може, це і були руси, але які саме - не відомо.
Пояснюється це дуже просто. Згідно з візантійськими джерелами, в
цей час Святослав вже щосили воював у Болгарії (тій, яка Балканська), тобто
фізично не міг знаходитися в цей час ще і в Таматархі або Волзькій
Булгарській державі. «Повість минулих літ», переважну частина якої
сумлінно переписано (у вчених мужів для цього не дуже симпатичного
дійства є інше, мудроване слівце - скомпільовано) у того ж Льва Диякона або
Георгія Амартола, природно, теж мовчить. Тому не шукайте хозарський
похід Святослава Ігоревича 968 року серед його військових подвигів і в
нашій популярній і учбовій літературі.
Але є ще і відомості арабських джерел. І вони говорять чітко: в 968
році руси знову з'явилися на берегах Волги і Дону.
«До 968 року відносять східні письменники похід русів на
волзьких болгар, розграбування головного міста їх (Болгар), який був
складкою товарів, що привозилися з навколишніх країн; потім Русь
вниз Волгою спустилася до Казерана, розграбувала і це місто, так само
як і Ітиль, і Семендер. Все це узгоджується з руським оповіданням про
похід Святослава на Волгу і битви його з козарами, ясами і касогами.
Так помстився Святослав приволзькому народонаселенню за недавні
поразки русів. По всім вірогідностям, до часу цих походів Святослава
відноситься підпорядкування Тмутаракані руському київському
князеві. На зворотному шляху зі сходу Святослав, говорить літопис,
переміг в’ятичів і наклав на них данину» [11].
Зачекайте, як же так? Шановний Сергій Михайлович прямо
суперечить не менш шановному Льву Миколайовичу! Вірніше, навпаки,
оскільки Гумільов все-таки жив на століття пізніше за Соловйова.
Але якщо маршрути руху русів, за версією Л.М. Гумільова, при
накладенні на мапу дають чітку, несуперечливу і логічну з точки зору
тактики і стратегії війни картину, то аналіз дій русів, намальований
Соловйовим, викликає, м'яко скажемо, здивування.
Навіщо Святославові такий «зворотній шлях»? Навіщо йому,
пройшовши спочатку від Волзької Булгарії (найближчого сусіда в’ятичів) до
 224
низовин Волги і до Північного Кавказу, потім знову повертатися через ту ж,
розорену вже війною, Булгарію, аби підкорити в’ятичів і узяти з них данину?
Ігоревичу що, мало здалося награбованого в Семендері, Ітилі, Булгарі
та Саркелі? Він ще забажав «по шелягу з сохи» і від в’ятичів? Воістину,
напевно, їх землянки просто ломилися від золота і каміння самоцвітного.
Погоджуються, що Святослав не наважився йти прямо на Ітиль через
степи, що контролювалися хозарами і їх союзниками (данниками). А за
Соловйовим, Святослав наважився йти на Ітиль через землі союзників
(данників) хозар - в’ятичів. І лише на зворотному шляху він примучив їх до
виплати данини, тобто підпорядкував Києву. Де логіка?
Але інакше Соловйов вчинити не міг. Він мав пояснити існування цієї
дати у арабів. Тим більше що вони, на відміну і від візантійських, і від наших
літописців - люди нейтральні, коли справа стосується Святослава та його
походів (та і не самих лише цих тем), тобто їм і довіри більше, ніж
хозарським, грецьким або нашим літописцям.
Л.М. Гумільов теж не міг обійти мовчанкою таке кричуще протиріччя.
У нього теж є ця дата:
«Згідно інформації, що досягла арабських авторів, війна на
Північному Кавказі тривала ще в 968-969 рр. Ібн Хаукаль бачив у
Гургані втікачів з Хозарії, які повідали йому про руйнування в Ітилі та
Семендері». [8].
Дату цю потрібно було якось пов'язати з війною, яку вів Святослав за
тисячі кілометрів від тих місць, на які вказують арабські джерела. І Лев
Миколайович, треба віддати йому належне, знайшов витончене і, головне,
несуперечливе пояснення (пер. з російської наш, - П.П.):
«Виникає питання: хто ж перемагав супротивників Русі на
Нижній Волзі і на Тереку, якщо Святослав воював на Дунаї? - Ті самі
тюркські степовики, які були в 967-968 рр. друзями Русі. Ібн Хаукаль
пише, що у війні русів з хозарами печеніги були «вістря» і союзники
русів. А оскільки від Костянтина Багрянородного відомо, що Візантія
використала печенігів проти усіх своїх суперників, то, мабуть, їх руками
була завершена «війна за хозарський спадок».
І це логічно, тому що печеніги поживилися здобиччю, а греки
позбавилися від суперництва іудеїв. Тому немає ніякої необхідності
 225
припускати наявність двох походів славяно-росів на Хозарію і повторне
знищення виноградників Семендера» (там же).
Правда, зовсім незрозуміло, чому печеніги повинні були відволікатися
від основного театру військових дій, яким, без сумніву, в цей період була
Болгарія (Балканська). Втім, цьому можна знайти багато переконливих
пояснень.
У той же час, Гумільов визнає й інше:
«Звичайно, далеко не усі подробиці цієї війни описані досить
вичерпно» (там же).
Мабуть, розроблена ним інтерпретація тих подій не цілком
задовольняла навіть самого видатного історика. Цікаво, чому? Можливо,
його, як і нас, бентежило те, що русам в один і той же рік, за різними
джерелами, довелося воювати з болгарами і… з болгарами?
У 968 році, за ібн Хаукалем, руси громили Волзьку Булгарію, і в
цьому ж році, за Львом Дияконом, вони билися з болгарами дунайськими!
Що це? Простий збіг або щось більше?
Але ж окрім болгарських держав на Дунаї і Волзі, були й інші
території, що контролювалися болгарами - північний Крим («чорні
болгари»), південне Прикубання…
Чи є лише збігом і те, що за війну проти болгар (за Львом Дияконом)
Святослава агітував грецький стратиг Калокір, виходець з грецького міста
Херсонес, що в Криму?
Ми можемо зараз сказати лише те, що у візантійців не було ніякої
гострої необхідності в розгромі Волзької Булгарії, котра лежала за тридев'ять
земель і яка не грала ніякої особливої ролі в геополітиці того часу.
Тому дотримуватимемося загальноприйнятої в науці версії про те, що
в 968 році, як і роком раніше, Святослав воював все ж з Балканською
Болгарією, як про це говорять джерела:
«У рік 6475(967). Пішов Святослав на Дунай на болгар. І билися
обидві сторони, і здолав Святослав болгар, і узяв міст їх 80 по Дунаю, і
сів князювати там, в Переяславці, беручи данину з греків» [2].
 226
Але якщо учені у своєму середовищі ще намагаються якось звести
кінці з кінцями, ведуть дискусії, висувають різні версії, покликані
максимально повно і достовірно пояснити протиріччя і дивні збіги у
свідченнях літописців, то для нас з вами, шанований Читач, заготовлено
залізобетонну, несуперечливу, непохитну правду. І для наших дітей - теж.
Тому в шкільних підручниках і посібниках вчені мужі, анітрохи
сумняшися, пересувають дату «другого походу» Святослава на хозар на рік
назад. Ось зразок кристальної чистоти правди, яка пропонується для
вивчення українським школярам :
«Хозари продовжували здійснювати набіги на руські землі. Це
змусило Святослава в 967 році (виділення курсивом наше, - П.П.) провести
другий похід на хозарський каганат, який завершився повною
перемогою русичів» [25].
Книженцію цю спорудило тріо метрів в складі: Т.В. Ладиченко, В.В.
Свідерского і Ю.Ю. Свідерського.
Напевно у вищезазначених фахівців є наукові ступені, принаймні, не
нижче кандидата наук. Напевно цей посібник рецензували високолобі
фахівці з Міністерства освіти і науки, оскільки у вихідних даних вказано, що
ця державна установа рекомендувала посібник для застосування проти
наших школярів (інакше, вибачте, і не скажеш).
Так нехай автори і ті, хто цю писанину рецензував, пояснять нам,
убогим, про які такі набіги, що їх продовжували творити підлі хозари,
йдеться? Назвіть нам хоч би одне джерело, в якому згадується про набіги? І
де ви вичитали про літо 967-е? Нащо підростаюче покоління виховувати
ідіотами, котрі не знають власної історії?
Там багато чого цікавого міститься, в цьому так званому посібнику. І
стільки уваги ми приділяємо йому саме тому, що воно спрямоване проти
наших дітей. Гаразд, автори, - їхні мотиви зрозуміти можна: зрубати
грошенят по-легкому. В усі часи це називалося халтурою. Але чим
керувалися ті, хто дозволив тиснути на цьому «посібнику» авторитетне
 227
«Рекомендоване Міністерством освіти і науки України»? У чому їх інтерес?
У «доляку»?
Проте повернемося до історії України. Справжній історії.
Як би там не було: в обох походах брав участь Святослав, чи у другий
послав одного з воєвод, посиливши роський загін печенізькою кіннотою,
результат був один - Хозарський каганат після цього фактично наказав довго
жити.
Наслідки війни були для Київської Русі неоднозначні. Це з точки зору
«маститих». Позитивом був вихід Русі де-юре з-під впливу Ітиля, хоча де-
факто руси до цього моменту вже років двадцять як жили самостійно,
явочним порядком денонсувавши залежність від Хозарського каганату, що
настала в результаті поразки Ігоря від Песаха в 939 році.
Позитивним чинником стало також зміцнення князівської влади на
берегах Чорного і Азовського морів, передусім, в Криму і в Таматархі. Саме з
кінця 60-х років Х століття, як вважають дослідники, це місто
перепідпорядковується Києву. Відтепер воно, і навколишні землі стали
називатися Тмутороканью, яка аж до кінця Х століття управлятиметься
намісником, який спеціально призначався київським князем.
Нарешті, чи не найнайголовнішим досягненням (особливо
враховуючи ту обставину, що руси навіть у ближньостроковій перспективі не
змогли утримати за собою завойовані землі Дону, Волги і Північного
Кавказу), стало об'єднання київськими церковними ієрархами під своєю
владою єпархій колишньої Хозарської митрополії.
Та кажуть, що був і негатив. Причому негатив стратегічного рівня.
Настільки великий, що нівелював усі позитивні моменти від розгрому
каганату.
Кажуть, що, розгромивши Хозарію, Святослав тим самим прибрав в її
особі бар'єр, що відділяв землі, розташовані на захід від басейнів річок Дон і
Сіверський Донець від кочівників, які не забарилися ринути з безкрайніх
заволзьких степів.
 228
Чи згодні ми з цим? З деякими обмовками - так. Обмовка така: слід
лише назвати цих самих кочівників. Хто вони? Торки? Печеніги? Чи,
можливо, монголо-татари? Так, про останніх в цей час ще не було ні слуху ні
духу.
Багато авторів добалакалися навіть до того, що Святослав нібито
абсолютно не мав якостей полководця, серед яких на першому місці якраз
стоїть уміння прораховувати стратегічні наслідки тих або інших дій. Кагана
русів малюють таким рубакою без страху і докору, неосвіченим диким
напівбандитом, типу бритоголових «братків» початку 90-х років ХХ
сторіччя, які борознили вулиці наших міст у пошуках, де б чого-небудь
увірвати (такі «одноразові» заробітки в їх середовищі іменувалися
«темами»).
«Якби Святослав переміг, він перетворив би Київ на базу
розбійницьких набігів, в щось подібне тому, чим був балтійський острів
Руга(сучасний Рюген)» [6].
Це так зручно - зробити одного з великих наших князів дикуном,
вбивцею-бандитом, та ще і недоумком. Не треба пояснювати дивності й
безглуздості, що їх нагромаджено довколо цієї особи її сучасниками і
нащадками. Не треба говорити правду. Не треба ні Ольгу, ні Ігоря, ні Рюрика,
ні Олега розглядати вдумливо і прискіпливо. Досить розповісти про них
довірливим співвітчизникам дві-три красиві казки. Про кораблі на колесах.
Ось типовий приклад ставлення метрів до політики, яку проводив
Святослав:
«Цей розгром хозарської орди (виділення курсивом наше, - П.П.)
був, втім, великою помилкою з боку Святослава, тому що Хозарія, хоча і
сильно ослаблена вже у той час, все-таки стримувала тюркську міграцію
в чорноморські степи. Зважаючи на цей тюркський потоп усі придбання
політики Святослава на південно-східній межі і на Кавказі були
абсолютно ефемерні» [1].
Дозволимо собі не погодитися з професором Грушевським.
Безглуздими зусилля Святослава можуть виглядати тільки у тому випадку,
якщо припускати, як це у нас і робиться, що Святослав дійсно розраховував
утримати за собою землі навколо Тереку або дельти Волги.
 229
Ми ж вважаємо, що він не дурнішим нас з вами був, і цілком
усвідомлював, що для цього Русь не має ні сил, ні засобів, та і особливого
бажання - теж. Дійсно, що там робити, на Кавказі? Русам що, степів навколо
Дніпра мало, давай їм ще і волзькі? А вже обізвати Хозарський каганат
ордою…
Що ж до тюрок, яким розгром Хозарії нібито відкрив дорогу в наші
степи, то сказане - правда. Але не вся. Адже і торки, і, головне, печеніги вже
були тут і за життя Святослава, і до нього. І Хозарський каганат якось не
дуже заважав їм мігрувати.
Розгром Хозарії відкрив двері для, як вирсловився Грушевський,
«тюркського потопу», та тільки в двері ці ніхто не ринув. Нікому було. Через
те сторінкою вище ми і висловлювали наполегливе прохання назвати цих
«тюрок» поіменно.
А оболванювачі українського народу не вгамовуються:
«... розгром хозар мав і негативний бік. Він відкрив кочовим
народам Азії - печенігам - шлях до Київської держави. З того часу
печеніги не раз нападали на Київську Русь» [25].
М.С. Грушевський, при усіх його недоліках, все-таки був неабияким
істориком. Він був професором (з однією літерою «ф»), і просто розумною
людиною. Тому він і не називав конкретно племена міфічних тюрок, які
нібито мусили «ринути» у двері, що їх відчинив Святослав.
А от автори процитованого вище посібника з історії України для учнів
7 класу мають дещо інші особові якості. Тому питання з «тюрками»
вирішили прояснити. Не посоромившись тієї обставини, що на сторінці 64
цього ж посібника самі ж і написали (абсолютно правильно, до речі):
«Періодом правління Ігоря датуються перші літописні відомості
про появу в південноруських степах кочівників-печенігів (виділено
авторами посібника, - П.П.). Перша згадка про них в «Повісті минулих
літ» відноситься до 915 р. (виділено авторами посібника, - П.П.). Князь Ігор
уклав з печенігами договір, після чого вони перекочували до кордонів
Візантії і Румунії. У 920 р. Ігор вів з ними війну, а в 944 р. самі печеніги
взяли участь в поході Ігоря на Візантію» (там же).
 230
Поясніть же нам, нетямущим, як Святослав міг відкрити шлях до
«південноруських степів» печенігам в 968 році, якщо вони вже були тут в
915-му, коли каган Святослав ще навіть не народився? Поясніть, як печеніги
могли ломитися у відчинені Святославом двері на Дону, якщо в цей же самий
час вони ломилися у візантійські ворота на Дунаї?
Найсмішніше, що пани, котрі зварганили нашвидкуруч цей
«посібник», напевно знають, що в 965 році печенізький «потоп» йшов не зі
Сходу на Захід, а навпаки. Спільно з русами, як їх союзники, печеніги
штурмували твердині Ітиля.
І ще, маленька така шпичка панам Свідерським і Ладиченко, яка
безпосередньо справи не стосується. Як могли печеніги в першій половині Х
століття перекочувати до меж, за їх словами, «Румунії», якщо така держава
з'явилася майже на тисячу років пізніше цих подій? Панам, що намагаються
вчити наших дітей, повідомляємо, що Румунію як незалежну державу було
утворено в 1878 році.
Можна було б сказати, що таким чином автори просто дають
школярам орієнтир в просторі співвідносно до їх знань сучасної географії.
Але до чого тут тоді згадувана поруч Візантія? На нашу думку, слід було б
писати або так, або так - Візантія і *********, або ж (згідно з нинішніми
реаліями) - Туреччина і Румунія. Але куди, у такому разі, зникає Східна
Римська імперія, а? Адже вона таки зникає.
Можливо, ми помиляємося, але чомусь нам здається, що високовчені
автори посібника просто не знають, як називалися землі навколо нижньої
течії Дунаю в ті часи. А в карти і довідники заглядати ліньки.
А якби зазирнули, то зрозуміли б, чому ми абзацом вище замість
назви гіпотетичної країни на кордоні з Візантією, де в Х сторіччі могли
оселитися печеніги, поставили «зірочки».
Річ у тім, що в ті часи не існувало державного утворення, яке можна
було б ототожнити з Румунією. Візантія (Східна Римська імперія) тоді
межувала з сильним Угорським королівством, або, якщо хочете, з
 231
Угорщиною, в яку, окрім інших, входили і землі, населені волохами
(предками сучасних румун і молдаван). Абсолютно очевидно, що угорці ніяк
не бажали бачити у себе непроханих гостей із Степу. Їх там і не було.
Панам, котрі намагаються вчити наших дітей, повідомляємо, що
крайньою західною точкою розселення печенігів в Х сторіччі був Південний
Буг. Так що, вони не лише до кордонів сучасної Румунії не дотягли, але і до
нинішньої Одеської області теж. Сусідами ж волохів були слов`яни-тіверці,
котрі відділяли печенізькі степи від новоспеченої горе-істориками «Румунії».
Ті ж Т.В. Ладиченко і Ю.Ю. Свидерський (щоправда, в співавторстві з
таким собі М.Ю. Романишиним - країна має знати своїх героїв!) є авторами
шкільного підручника з історії України для учнів 7 класу, в якому
повідомляють вражаючу новину про те, що Аскольд, виявляється, носив
титул… кагана.
І тут-таки дітям розповідають про те, що разом із слов'янами,
балтами, угро-финнами та іншими племенами, Київську Русь населяли ще і…
сармати!
Не інакше шановані вчені автори російської Вікіпедії начиталися -
тільки там можна зустріти цілковиту (для нормального історика) нісенітницю
про те, що сармати проіснували до пізнього Середньовіччя(!)
Смішно? Не дуже. Уявіть собі дитину, яка в 6 класі, в курсі «Історія
стародавнього світу» вчила, що сармати - це велике іраномовне племінне
об'єднання, що існувало в Північному Причорномор'ї в IV ст. до н.е., - IV ст.
н.е., і раптом з подивом виявляє сармат в Київській Русі!
Говорити про сарматів як про єдиний народ - це просто феноменальна
безграмтність! Спеціально для «маститих» повторюємо: сармати - не етнос.
Сармати - суперетнос, який включав безліч племінних об'єднань.
Хто ж входив до складу населення Київської Русі на думку авторів
підручника? Аорси? Сіраки? Може, на вулицях Києва бачили касозьких
жінок? З коромислами на плечах. Чи в дружині Володимира Великого
 232
почесне місце займала кіннота язигів? Про те відомо лише Ю.Ю.
Свідерскому та його товаришам, які склепили цю халтуру.
А оповідання про те, що в результаті походу князя Ігоря на Кавказ в
943 році були скорені «багаті міста на каспійському узбережжі» (це вони про
Берда!) і київські купці отримали можливість торгувати на Сході; про те, що
Ігор розширив свою владу на Тамань і Східний Крим? Де ви знайшли таке? З
яких джерел черпали мудрість? Поділіться!
Панове вчені! Термін «Середньовіччя» пишеться саме так - із
заголовної літери, бо є власною назвою, як Друга світова війна або
Мезозойська ера, а не так, як ви те зобразили, наприклад, на стор. 30 свого
підручника!
У своєму прагненні вчити наших дітей Ладиченко і Свідерский не
самотні. Ось ще одна книга, яку ми НЕ РЕКОМЕНДУЄМО читати ні
школярам, ні дорослим. Вийшла вона в 2004 році в київському видавництві
«Кобза» і стоїть на полицях обласних наукових(!) бібліотек.
З вихідних даних чомусь абсолютно неможливо зрозуміти, хтоє
авторами цієї «монументальної праці» для школярів, а упорядником його є
такий собі С. Тишковець.
Там же, що не оповідання, то - жахіття. Святославові в цій книзі,
наприклад, присвячено сорок один рядок. Загалом. Ось останній абзац:
«І тоді поділив Святослав Русь між синами: Ярополку, старшому,
залишив Київ; Олегу, середньому, - Чернігів, а Володимиру, молодшому,
- Новгород. Сам же рушив у похід» [26].
Все. Далі оповідання про Святослава обривається. Неначе в оповідача
на півслові куля влучила. Але і те, що встиг він сказати, ні в які межі
історичної правди не лізе.
А повідомте, шанований укладач цього опусу С. Тишковець, в якому
такому страшному сні вам наснилося, що середній син Святослава отримав
Чернігів? Ви у «Повість минулих літ» взагалі-то хоч раз у своєму житті
зазирали? Ви взагалі розумієте, що ви там нам навпорядкували? Ви
усвідомлюєте, що, начитавшись ваших вигадок, дитина піде писати тести з
 233
історії України і отримає «кол»? Ви усвідомлюєте, що запросто можете
зламати їй життя?
У передмові Ви пишете красиво:
«... Це - не підручник. Зовсім ні. Швидше, свого роду конспект. Чи,
як кажуть школярі, шпора, хоч і чимала за об'ємом» (там же).
Нічого собі… шпора! В цій вашій «шпорі», наприклад, учням, що вже
зовсім очманіли від вашої «ерудиції», повідомляється, що Анди, виявляється,
знаходяться в Північній Америці (це в статті про індіанську цивілізацію
Американського континенту). А Мексиканська затока (тримайтеся міцніше за
стілець!) розташовується на західному узбережжі Північної Америки!
Там ще багато чого цікавого, почитайте, - обрегочетеся. Або
заплачете. Лише дітям не показуйте.
В анотації до книги написано не менш красиво:
«Її мета - розширити <…> кругозір і дати додаткові знання із
Всесвітньї історії під час позакласного читання» (там же).
Нічого собі… кругозір.
Ось так вчать наших дітей. На такій літературі виховують наш народ. І
в той же час, побачивши матеріали, які не вписуються в їх «видатні
дослідження», волають не своїм голосом: «Не дамо переписати історію»!
Вони хочуть, щоб ми і далі мирилися із «шпорою», яка розповідає
нам, що під час правління Катерини II, яка ввела на території України
кріпацтво і знищила Запорізьку Січ, «свободи стало більше»! Блискуче! А
ось якби панів упорядників таких ось «шпор» та в кріпосне ярмо? Як би вони
тоді загогомоніли? Одна справа предків обгиджувати, доводячи, що їм в ярмі
було дуже навіть добре, бо свободи, виявляється, у них «стало більше», а
інша справа самому в ярмі ходити.
Вам, Читачу, самому пропонується відшукати епітет для авторів цього
«розширювача кругозору».
Багато хто, і небезпідставно, засмучується, що Україну заполонила
література сумнівної якості з однієї сусідньої країни. А тут свої таке чудять.
Диверсанти? Чи звичайні холуї?
 234

***
Так от, знову і знову наполягаємо: Святослав дурнем, на відміну від
декого, не був. І прораховувати наслідки своїх дій умів, принаймні, не гірше
за наших генералів. Тому нама чого зводити на нього наклеп.
Удар по Хозарії було завдано головним чином для того, аби об'єднати
під пастирським жезлом київського єпископа (або навіть митрополита)
Хозарську митрополію. Зовсім не виключено, що разом з роським військом в
Семендер та Ітиль, Таматарху і Саркел входили священики-аріани і
встановлювали (вірніше, відновлювали) там єпископські кафедри.
Неважливо, що згодом ці землі було втрачено - духовна влада, вона і через
державні кордони тягнеться.
 235

ЛАВА СЬОМА
БОЛГАРСЬКИЙ ГАМБІТ

«... Василевс Никифор вирішив, що не слід вести непідготовлене

військо небезпечними місцями і допустити, аби місяни перебили воїнів,
мов худобу. Стверджують, що ромеї часто зазнавали поразок в тіснинах
Місії й піддавалися повному знищенню.
Таким чином, він вирішив не наражати на небезпеку [своїх
людей] у непрохідних і небезпечних місцях. Тому він відкликав військо і
повернувся у Візантію. Потім, звівши в гідність патрикія Калокіра, мужа
палкої вдачі і в усіх відношеннях гарячого, він выдрядив його до
тавроскіфів, яких в просторіччі зазвичай називають росами, з наказом
розподілити між ними надане йому золото, кількістю близько
п'ятнадцяти кентинаріїв, і привести їх у Мисию з тим, щоб вони
захопили цю країну [19].
Так придворний грецький історик змальовує початок переговорів, що
призвели до війни Святослава в Болгарії і, на думку дослідників, фактично
стали початком заходу слави київського князя.
Боротьба на декількох фронтах виснажувала сили імперії, і
Константинополь, як він це завжди й робив, прагнув нацькувати на своїх
супротивників їхніх сусідів, тож мотиви греків цілком зрозумілі. Набагато
гірше, на перший погляд, було із цим у русів.
Насправді, Київ тільки щойно звільнився від, хай і номінального, але
підпорядкування Хозарському каганату. Розгромивши Ітиль, Святослав
захопив величезні території, котрі за площею дорівнювали десятку таких
країн, як Болгарія. Велика частина Криму, Керченський, Таманський
півострови, Прикубання, Придоння, Північний Кавказ, Поволжжя…
 236
І це ще не все. Сюди слід записати також землі в`ятичів і сіверян, що
відтепер міцно увійшли до орбіти впливу Києва; степи басейнів Сіверського
Дінця та Кальмиуса. Не слід забувати й розгромлену Волзьку Булгарію.
І раптом, як відомо з візантійських хронік і нашої «Повісті минулих
літ», Святослав Ігоревич наступного ж року після блискучих перемог на
Сході, націлився зовсім в протилежний бік. Та ще й дуже терміново, не
вирішивши остаточно питання Хозарії (згадаємо похід на Ітиль та Семендер
968-969 рр.).
І от ми ставимо питання: навіщо? Навіщо Святославові Болгарія, якщо
Києву перетравлювати перетравлювати те, що каган захопив протягом
попередніх трьох років? Невже він не розумів, що доки воюватиме за чужі
інтереси на Дунаї, усі його завоювання на Дону й Волзі підуть прахом?
Ні, Святослав не міг цього не розуміти. Занадто все це є очевидним.
Цю стратегічну премудрість розуміє будь-який солдат-новобранець: перш
ніж кидатися на захоплення нових земель, закріпися у вже завойованих.
Як же Святослав опинився в Болгарії? Спокусився золотом?
Обіцянками Калокіра? Але для цього треба бути дуже недалекоглядним,
наївним і, вибачте на слові, тупим. Таким нам його і малюють.
«З того часу починаються подвиги Святослава, котрі мало
стосуються нашої історії».
Це - російський учений С.М. Соловйов про болгарські походи князя у
своїй праці «Історія Росії з прадавніх часів». Бачите, тут Святослав навіть
вже немов би відділяється від Русі, мовляв, він сам по собі, а Русь…
І український учений М.С. Грушевський не знаходить логічного
пояснення діям Святослава:
«За цим походом, що закінчився повним розгромом Хозарської
орди, треба було чекати якого-небудь грандіозного походу на Схід на
зразок Ігорева, але увагу Святослава несподівано (тут і далі в тексті
виділення курсивом наше, - П.П.) відволікли в інший бік: імператор
Никифор Фока підіслав до нього свого агента херсонесця Калокіра з
багатими подарунками, запрошуючи напасти на Болгарію і завоювати її
<...>
 237
Перспектива завоювання Болгарії здалася Святославові дуже
привабливою. Можливо, він будував надалі ще сміливіші плани
відносно самої Візантії; принаймні, він з усією енергією взявся за
підкорення Болгарії» [1].
Бачите, як все просто: «можливо», «здалася», «несподівано»… Чи не
занадто примітивно автори монографій сприймають інтелектуальний рівень і
мотиви київського князя? Простіше простого видати його за дурня-рубаку,
для якого особиста слава означає більше, ніж інтереси країни. «Йду на ви» - і
все тут.
Гумільов, розвиваючи ідею конфлікту Святослава-язичника з
християнами, вбачає у тривалих походах князя інтриги його матері:
«У Києві пропозиція була як не можна більше доречною.
Святослав зі своїми язичницькими сподвижниками тільки що
повернувся з походу на в`ятичів. Ось знову з'явилася можливість його
на якийсь час сплавити. Уряд Ольги був у захваті» [8].
Лев Миколайович - просто чарівник від історії! Що тут письмові
джерела, археологічні і нумізматики знахідки, - він навіть залиблюється у
психологію князя, немов рентгеном висвічуючи його почуття устремління,
подібно до Кашпировского, проникаючи у свідомість і підсвідомість:
«Був задоволений і князь Святослав, бо при владі у Києві
знаходилися християни, в жодному разі йому не симпатичні. У поході він
почувася набагато краще» (там же).
Воістину, як в старій вульгарній приказці: «Усі задоволені, усі
сміються». Лише Русь страждає.
Правда, якщо зупинитися на точці зору Льва Миколайовича, стає
незрозуміло, чому кияни, згідно «Повісті минулих літ», гірко докоряють
князю, мовляв, чужої землі шукаєш, а свою - захистити не можеш (це коли у
відсутність Святослава на Київ напали печеніги). Якщо владу в Києві у
Святослава узурпували християни, а він їм зовсім не був потрібний, то і
захищалися б самі. А так виходить дуже негарно: доки все тихо - радіємо, що
кагана немає, а коли на обрії з'являється печенізький роз'їзд - починаємо
волати і звати його (кагана) на допомогу.
 238
Якщо вірити історикам, то велику негативну роль у тому, що
Святослав збився на манівці, зіграв і патрикий Калокір, який спокушав князя
не гірше ніж старозавітний Змій - Адама з Євою:
«Калокір, посланий до тавроскифів за його царським наказом,
прибув в Скіфію, зав'язав дружбу з катархонтом таврів, спокусив його
дарами і зачарував улесливими розмовами - адже усе скіфське плем'я
надзвичайно користолюбно, вкрай жадібне, ласе і до підкупів, і на
обіцянки» [19].
Придворного візантійського історика зрозуміти можна. Він мусив за
всяку ціну змалювати наших предків у якомога більш негативному світлі.
Частково для того, аби відтінити «світлий образ» імператорів Східної
Римської імперії, котрі насправді загрузли в розкоші, розпусті й інтригах;
частково, щоб пояснити, чому потенційні союзники Никифора, навіть не
почавши бойових дій проти болгар, вже його зрадили, перейшовши на бік
заколотника Калокира.
Або, якщо не піддаватися на провокації продажного грецького
історика, нібито зрадили. «Нібито», тому, що насправді руси чесно
виконували свою частину угоди стосовно війни з Болгарією. Те, що ця
кампанія повністю відповідала цілям самого Святослава і не зовсім -
Никифора, значення не має: Константинополь хотів війни русів з болгарами?
Він її отримав.
Що й говорити, п'ятнадцять кентинаріїв золота, що його запропонував
Константинополь Святославові за його дружбу, - сума величезна. Один
кентинарій (100 літрів) важив 32,7 кг, що дорівнювало 7200 золотим монетам
(номісам). Неважко підрахувати, що Святослав, тільки за те, що розпочне
війну з болгарами, отримав від імперського уряду більше 490 кг золота.
Так що, з боку Святослава і його воїнів війна проти болгар, навіть
якщо б руси не отримували від неї ніяких політичних вигод, була дуже
вигідною з фінансової точки зору. І жадібність тут абсолютно ні до чого.
Врешті-решт, практично усі війни досі ведуться, за великим рахунком, з
метою наживи.
 239
Слово «зрада» ми беремо в лапки ось чому. Звернемо свою
пролетарську пильність на одн цікаву обставину. Руси, згідно з угодою із
Калокіром, вдираються до Болгарії. Все йде начебто за сценарієм
Константинополя. Але. Греки, замість того, аби вдарити по Болгарії з іншого
боку, чомусь негайно починають війну… зі Святославом. З союзником. Та
чому ж? Що могло статися, щоб імперія миттєво зробила, висловлюючись
морською термінологією, «поворот оверштаг»?
Нам пояснюють: Никифор раптом занепокоївся посиленням позицій
русів на Балканах. Ось тому, мовляв.
Так невже до того, як укласти договір з русами і запрошувати їх на
війну з болгарами, Константинопольський двір не передбачав цієї обставини?
Ромеї мали одну проблему: болгар. Тепер, окрім неї, вони мають ще й
проблему русів на Дунаї. Навряд чи Никифор був настільки дурний, щоб не
прораховувати наслідків своїх дій. Отже, потрібно шукати іншу причину
різкої зміни курсу відносно русів.
Поки професійні історики, з лише їм відомих причин, не намагаються
шукати відповіді на це питання, пояснимо його так, як це бачимо ми.
Візит в 957 році Ольги і Святослава до Константинополя дав ромеям
надію вирішити деякі питання зовнішньополітичного і релігійного характеру
руками русів. Ми вже це детально обговорювали. Говорили і про те, що
імператор буквально одразу ж запідозрив недобре, інакше, навіщо було йому
кидатися навздогін за посольством русів, щось просити або вимагати у
Києва.
І ось, з початком військової кампанії у Балканській Болгарії, гірші
підозри греків, що руси ведуть свою гру, підтвердилися. Прибравши до рук
Хозарію і Хозарську Церкву, Київ став проводити таку ж політику і в
Болгарії. Мало того (за нашою цілком обґрунтованою версією), руси
вдираються ще й до Криму.
Таким чином, стало абсолютно очевидно, що під скіпетром Великого
князя Київського, кагана русів Святослава починається об'єднання практично
 240
всіх (окрім, природно, грецької) гілок східного християнства: Кирило-
Мефодіївського (болгарського) обряду; Православної митрополії Херсонесу;
монофизитської та богумільської «єресей», а також «руської віри». Було від
чого ромеям запанікувати. Ось причина, через яку вони негайно відкрили
військові дії проти Святослава: і у Болгарії, і в Криму.
А тут ще й «аріанська єресь». Саме похід на Балкани остаточно
розкриває нам сенс зовнішньої політики Хельги, і ми в повному світлі
бачимо непросту проблему «мира», що його княгиня «вибила» з
Константинополя. Ми пам'ятаємо що, в германському середовищі належність
до єпархій визначалася не територіально, а за приналежністю до етнічних
груп. Отже, захоплюючи Болгарію, Святослав повертав під клір єдиної
арианської церкви з центром в Києві її західну гілку - ту, що залишилася від
вестготів.
Так що «зрада», якщо хочете, тут вийшла обопільною: ромеи раптом
усвідомили, що руси ні в чому не поступаються їм в плані інтриг, підлості й
підступності. Що вони будують не лише імперію, але і, не мало не багато -
Вселенську патріархію!
Можливо, терміново підштовхуючи русыв на війну з Болгарыэю,
Никифор намагався виправити одну свою стратегічну помилку. Очевидно,
що, домовляючись з Руссю щодо походу проти Хозарыъ, греки не
розраховували, що Святослав спроможеться розбити каганат вщент.
Цілковита загибель Хозарыъ не була вигідна Константинополю, адже в
цьому разы зникала противага Русы, яка надто вже посилюэться. Тому
імператор спробував швиденько перенацілити Святослава на Дунай, аби дати
трохи оговтатися хозарам.
Чи розумів це Святослав? Напевне. Але тут він побачив унікальний
шанс використати оті стратегічны помилки «союзника». Ромеї хочуть аби він
воював з болгарами? Створюють режим найбільшого сприяння і навіть
платять? Чудово – русини це використають. А щоб не дати виправдатися
сподіванням Никифора на збереження Хозарії, Святослав робить їй шах і мат
 241
– створює в Саркелі (вірніше, тепер в Білій Вежі) потужний опорний пункт,
саджає там свій гарнізон, посилений чернігівцями та кочовиками, аби ті
пильнували, щоб хозари не почали відновлювати потугу і спокійно вирушає
на Балкани.
Що й казати: взув «варвар» хитромудрих ромеїв, що хизувалися
своїми здібностями до стратегічних геополітичних комбінацій…
Тепер питання щодо того, до чого тут Калокір, який начебто був
посланцем імператора? Давайте розберемося.
Ми бачимо, принаймні, два варіанти розвитку подій, в яких ця людина
могла зіграти свою роль. Одна з них носить активніший характер, а інша -
досить пасивна. Розпочнемо з першої.

***
На момент переговорів Калокіра зі Святославом в імперії ромеїв
склалася досить цікава ситуація.
Никифор ІІ Фока, якого усі історики в один голос характеризують як
розумного, хитрого, виверткого і гранично досвідченого в палацових
інтригах правителя, «раптом» почав коїти одну дурість за іншою.
До влади він прийшов, як це часто бувало у цій країні, в результаті
палацового перевороту. У змові брала участь також імператриця Феофана,
яка бачила в Никифорі нового чоловіка, який допоміг би їй утриматися на
престолі.
Спочатку він користувався величезною підтримкою в широких
народних масах, а також і серед духовенства. Новий імператор був хороший і
для армії, оскільки розрахувався з боргами з грошового утримання солдатів
та офіцерів, а також значно упорядкував подальші виплати.
Проте безперервні війни, що їх вів Никифор, швидко спустошили і без
того захлялу казну. Імператор, природно, став шукати джерела її поповнення
і… обвалив економіку.
 242
Для того, аби читачі мали уявлення про те, в якому становищі
знаходилася імперія, подивимося, що з цього приводу писав Л.М. Гумільов:
«Регулярно виплачуючи платню воїнам, Никифор скоротив інші
витрати: урізав платню вищим чиновникам, збільшив повинності селян,
складав протекцію убогому духовенству Афона за рахунок багатих
монастирів та єпископів. Ціна на хліб в столиці зросла у 8 разів.
Невдоволення населення зростало». [8].
Історик дещо згущує фарби, але в цілому він правий. Інша справа, що
у імператора не було ніяких причин щиро підтримувати ченців з гори Афон.
Інша справа, що під соусом боротьби з хабарництвом і сріблолюбством
батьків Церкви можна було вилучити в казну чималі суми, що їх накопичили
пастирі душ людських. І ціна тільки на хліб не могла зрости так нестримно і
так високо. Ймовірно, таке ж зростання цін спостерігалося і на інші товари
першої необхідності.
Все це - вірне свідоцтво гіперінфляції. Певне, імператор у пошуках
грошей для скарбниці удався до випробуваних засобів - псування монети і
«вмиканя друкарського верстата» того часу, тобто до випуску мідних
грошей. Як «псувалася» золота монета? Елементарно. У «грошових засіках
Батьківщини» сиділи спеціальні особливо довірені люди, які трішечки
обпилювали грошика по краям, тим самим знижуючи її вагу. Тирса йшла в
казну, для виробництва нових грошей, а «схудлі» монети знову пускалися в
обіг. У результаті, при тому ж номіналі реальна вартість золотих соліда,
семісіса і тримісіса, а також срібних милиарісія і кератія різко знижувалася.
Неконтрольований випуск мідної монети ще страшніший, бо призводить до
вимивання з обігу срібних і золотих грошей, на які обивателі, не будь дурні,
швиденько обмінювали свою мідь і ховали під матрац. Чим не валютні
«заначки» сучасних українців?
Можливо, народ, якого тодішня пропаганда невсипно переконувала в
необхідності жертв заради захисту кордонів імперії від ворогів, і далі терпів
би усі ці неподобства, але на біду жив-був ще брат Никифора - Лев. Цей
товариш, використовуючи родинні стосунки з басилевсом в корисливих
цілях, захопився різного роду фінансовими аферами. У тому числі, він в
 243
широких масштабах спекулював хлібом, так що стрімке його дорожчання
пов'язували безпосередньо з родиною басилевса. У базарних натовпах і
палацах аристократів почали шепотітися про необхідність усунення обох
родичів.
Як би то не було, але влада Никифора ІІ Фоки серйозно похитнулася.
У грецьких літописах є відомості і про масові хвилювання того часу, правда,
прикриті (дуже невміло) відвертим обманом.
Ситуація, що склалася в імперії, дуже сприяла різного роду змовам.
До одного з них, очевидно, мав найбезпосередніший стосунок візантійський
воєначальник і дипломат, син стратига Херсонеської феми - Калокір. Той
самий Калокір, якого, за словами Льва Диякона, імператор обласкав,
присвоївши звання патрикія, і який, прибувши до Святослава вести
переговори від імені Никифора ІІ Фоки, раптом нібито різко змінив наміри.
«Калокір умовив [його] зібрати сильне військо і виступити проти
місян з тим, щоб після перемоги над ними підпорядкувати і утримати
країну для власного перебування, а йому допомогти проти ромеїв у
боротьбі за оволодіння престолом і ромейською державою. [За це
Калокір] обіцяв йому величезні, невимовні багатства з царської
скарбниці» [19].
Цікаво, що в «Повісті минулих літ» абсолютно відсутня інформація як
про переговори з Калокиром взагалі, так і про зміну Святославом політичних
пріоритетів зокрема, і учені судять про події того періоду виключно з, м'яко
скажемо, необ'єктивних писань Льва Диякона і йому подібних.
Ми ж залишимося при своїй думці: в цьому випадку ніякої «зради» з
боку русів не було. Вони були вільні вибирати, на чий бік стати, і вибрали
Калокіра.
Ми недаремно кілька разів підкреслювали походження Калокіра.
Кримський Херсонес був завжди в опозиції до імператорів Константинополя.
Саме - завжди. І важливу роль тут відігравали релігійні мотиви.
Аж до IV століття єпископів (митрополитів) Херсонесу наставляв на
престол патріарх Єрусалимський. Повторимося: Єрусалимський. В очах
християн того часу, та ще враховуючи той неспростовний факт, що апостол
 244
Андрій свою Скіфську місію почав саме з Херсонесу, ієрархи з цього міста
претендували на першість не лише в Північному Причорномор'ї, але і на
південному березі Понта.
Коли імператор Костянтин Великий, сам, до речі, будучи язичником,
на початку IV століття зробив православ'я грецького обряду державною
релігією Східної Римської імперії, він явочним порядком зробив з
Константинопольського єпископа Константинопольського ж патріарха.
А трохи пізніше вже сам візантійський імператор формально очолив
Церкву. У православних єпископів чинити опір нововведенню не вистачило
духу, і вони скорилися. Таким чином, не лише митрополити Херсонесу, але і
сам патріарх Єрусалимський опинилися в підпорядкованому, приниженому
становищі відносно світського правителя. Це сталося уперше за всю історію
Церкви.
І це - на тлі масштабних змін догматики, яких значна маса вірян того
часу не розуміла і не приймала.
Було ще багато причин для того, щоб в очах і Херсонесу, і Єрусалиму
патріарх Константинопольський залишався узурпатором і самозванцем, чия
влада над православним світом трималася виключно на списах
імператорської гвардії.
Недаремно ж після захоплення Єрусалиму арабами в VII столітті
тамтешні ченці переселяються не до Константинополя, а до Херсонесу і
сусіднє з ним державне утворення - Дорі. Недаремно дітям в Україні і Росії
про цю, доленосну подію для земель, які колись входили у Велику Скіфію, в
школах не розповідають. Недаремно про це і дорослим чомусь не говорять з
телевізорів. Тому що – «низзя».
Шкідливо нам з вами знати, що в результаті того переселення в
гірських печерних монастирях Мангупа та Інкермана виникає ідея Криму як
Нового Єрусалиму!
«Не випадково, згідно традиції, церкву в Криму було засновано
раніше, ніж в столиці Візантійської імперії Константинополі, причому
проповідь християнства в Крим йшла безпосередньо з Єрусалиму» [10].
 245
Ідея Нового Єрусалиму мала гарячих прибічників не лише серед
греків Криму, але і серед русів. Правда, останні творчо її розвинули -
Володимир Великий вже практично офіційно просував ідею Києва саме як
Нового Єрусалиму:
«Ще з язичницьких часів Київ був сакральним центром східного
слов'янства, а християнський Київ здавна величали «Єрусалимом землі
руської». Історичну місію «нового Єрусалиму» закріплено за Києвом ще
із старокиївських часів: «Немов другий Єрусалим на землі з'явився
Київ, немов другий Мойсей Володимир явився», - записав староруський
книжник» [27].
І зовсім не випадково в «Повісті минулих літ» викладено легенду про
хрещення Володимира не де-небудь, а саме в Корсуні. Легенда ця не
підтверджується більше ніякими джерелами, у тому числі й візантійськими,
що дуже дивно, оскільки в грецьких хроніках того часу не могла не бути
відбита така епохальна подія.
Насправді Володимир, звичайно ж, був хрещений з дитинства
(українські і російські автори також м'яко погоджуються з тим, що хрещення
відбулося «до Корсуня», але з чогось упевнені, що різниця з офіційною
датою складає не більше трьох років), проте легенда була потрібна саме для
того, аби обгрунтовувати претензії Києва не спадкоємність його патріархії
від Єрусалиму.
Ця ідеологія і ця легенда пустила в Русі настільки потужні корені,
настільки зжилася з самосвідомістю народу, що в пізніші часи
фальсифікатори ПМЛ, а також Житія св. Володимира рівноапостольного з
числа грецьких і місцевих церковних ієрархів не посміли її знищити. Правда,
спотворити до невпізнання, максимально «скоординировав» з грецькою
версією «хрещення» Русі все ж змогли.
Але Володимир лише продовжив політику своєї бабки - княгині Ольги
і батька свого - Святослава. Саме вони почали, і до певного часу успішно
продовжували боротьбу за створення в Києві самостійної церкви, яка могла б
перейняти на себе славу Єрусалиму і відродити древні традиції християнства,
що їх потоптали церковні ієрархи Риму і Константинополя. Пізніше ми
 246
побачимо, що не лише для Олега, Ігоря і Ольги володарювання над
Кримським півостровом було одним з пріоритетних завдань зовнішньої
політики, але і для Святослава теж.
Так що, союз київського князя з корсунянином Калокіром міг мати
значно глибші причини, ніж банальне бажання русів погріти руки на
міжусобних війнах ромеїв. Лише такий перебіг подій, коли Візантія вступала
у смугу нестабільності й громадянських війн, міг змусити Святослава на
якийсь час відволіктися від тільки що захоплених земель на Сході.
Отже, що ми маємо? Херсонес був ніби як оплотом східного
православ'я в Криму. Проте воно, те православ`я (як і сам Херсонес), чомусь
перебувало в дуже напружених стосунках з Константинополем; готське
князівство Дорі на Мангупі, що прийняло до себе ченців з Єрусалиму,
тягнулося швидше до Херсонесу і Києва, ніж до Царгороду (Святослав міг
щиро робити ставку на Калокира, а міг заохочувати його до сепаратизму в
розрахунку прибрати потім до рук шматок, що відколовся від імперії);
Болгарія, де ключову роль грало православ'я Кирило-Мефодіївського обряду,
почала розколюватися за конфесійною ознакою через те, що тут набирав
оберти рух богумільства. Плюс Хозарська Церква. І, нарешті, Київ - центр
аріанства, тобто «православ'я русів», який претендував на усі ці землі, і
більше того, мав усі можливості ці претензії втілити у життя. Це, в
перспективі величезне протоимперське утворення, в подальшому з успіхом
могло «дотиснути» Візантію як в плані релігійному, так і у військовому. Ось
вам і Новий Єрусалим.
Ця перспектива виглядає зовсім не фантастично. І вся політика
Святослава якнайкраще в неї вписується. Нас же просять не турбуватися
зайвими роздумами над природою вчинків молодого кагана русів, а
задовольнитися грецькими пасквілями:
«Вислухавши слова Калокіра, Сфен дослав (таким ім'ям він
називався у таврів) не в силах був стримати своїх устремлінь...» [19].
Не знати як вас, але нас, шанований Читач, так і тягне вставити сюди
вульгарний коментар відносно одного лише устремління, якого не може
 247
стримати людина. І пов'язане воно не з політикою, а з розладом системи
травлення.
Друга версія ролі, яку Калокир зіграв в цій історії, кардинально
відрізняється від тієї, яку ми виклали вище. Вона носить пасивний характер.
Коли ромеи усвідомили істинні мотиви русів і кинули на них війська,
знадобилося якось пояснити свої дії. Це називається ідеологічним
забезпеченням кампанії: якою б не була справжня мета війни, агресор завжди
намагається представити її справедливою зі свого боку.
Відкрито сказати про істинні причини зміни сосунків з русами грецькі
історики, зрозуміло, не могли. Тут і підвернувся Калокір, який, на щастя,
вмомент початку бойових дій все ще перебував у стані русів. Його
звинуватили у спробі державного перевороту. А русів - в пособництві
«зрадник». От і все. Як мовиться, справа техніки. Привід для війни готовий.
Найсмішніше, що ні Лев Диякон, ні Лев Зонара, ні інші, такі ж
авторитетні джерела, не наводять жодного доказу дворушництва Калокіра.
«Відхилився з істинного шляху», і все тут.
Прооте запитаємо себе: чи міг Калокир, якщо він дійсно замислив
«планів громаддя» спиратися лише і виключно на русів? Ні, і ще раз ні. Успіх
змови полягає, в тому числі, і у підтримці претендента на престол всередині
держави. Проти узурпатора, що намагається отримати владу завдяки списам і
мечам іноземців (яких, не забувайте, у Візантії вважали дикунами) піднялася
б уся країна. Тому Калокір, окрім корпусу русів, мусив мати у своєму
підпорядкуванні якусь кількість грецьких військових легіонів. Чи були вони
у нього?
Агов, хроністи та історики!

***
Отже, влітку 967 року Святослав, уклавши ситуативний союз з
Калокіром проти болгар і в перспективі - проти Візантії, вдирається на
Балкани. Симпатизуємо ми каганові русів або ні, але мусимо визнати, що з
 248
моменту виступу русів проти ромеїв (чи ромеев проти русів) було порушенно
угоду, що її уклало посольство Ольги в Царгороді. Причому незалежно від
того, чи містив договір статтю про спільні дії проти болгар або ж лише проти
Хозарії. Доводиться констатувати, що Святослав (втім, як і його
попередники) мало звертав уваги на усі ці угоди і готовий був будь-якого
слушного моменту порушити свою клятву. Це, природно, в такій же мірі
стосувалося й греків.
На початку війни Лев Диякон визначає чисельність роського війська в
шістдесят тисяч, тоді як болгарського - удвічі меншою. Перша битва, за
словами візантійського історика, сталася поблизу гирла річки Істр (Дунай),
куди руси підійшли на своїх кораблях. Болгари намагалися не дати
загарбникам висадитися на берег, але з цього нічого путнього не вийшло.
Стався класичний десант, а за ним - генеральна битва.
«Тавры нестримно вистрибнули з човнів, виставили вперед щити,
оголили мечі і почали праворуч і ліворч вражати місян. Ті не витримали
першого ж натиску, утекли й ганебним чином зачинилися у безпечній
фортеці своїй Дористолі» [19].
Нехай читачів не бентежить, що грецький хроніст називає русів
«таврами». Тут Диякон абсолютно не помиляється. Він-то вже напевно знав,
що Святослав і його предки є вихідцями з Криму, а ніякими не варягами.
«Повість минулих літ» оповідає, що в результаті кампанії 967 року
Святославові вдалося захопити 80 болгарських міст, у тому числі й столицю
Болгарії Преславу, в якій князь і влаштував свою ставку (за іншими
відомостями, каган побудував нове місто, назвавши його Переяславцем і
зробивши з нього свою столицю).
Що стосується Преслави, то ця інформація повністю співвідноситься з
іншими джерелами, але 80 міст - це явний перебір літописців. Навряд чи в
сучасній Болгарії знайдеться така кількість населених пунктів, що мають
статус міста. До того ж захопити поселення - це півсправи, його потрібно ще
утримати. Якби каган залишив в кожному з них гарнізон хоч би в 400 воїв,
 249
що залишилося б від його війська? Так що, ці відомості є, швидше за все,
перебільшенням, мета якого - оспівати громаддя перемог Святослава.
Звернемо увагу і на те, що, за свідченням тих же візантійців, фортеця і
місто Дористол (Доростол) залишилися за болгарами.
Незабаром цар болгарський Петро, не витримавши гіркоти поразок,
помер, розбитий інсультом. Болгарія залишилася без правителів, оскільки
сини Петра, малолітні царевичі, були захоплені в полон. Але, як можна
зрозуміти з джерел, не русами.
Тут безперечно є певна таємниця, оскільки логіка дій персонажів
нашої історії абсолютно не вкладається у якийсь здоровий глузд. Зрозуміло,
якщо сприймати на віру все, що написали літописці, а слідом за ними й
сучасні історики. Слово Л.М. Гумільову:
«... полонених царевичів було відправлено до Візантії, де їх
ув`язнили, попередньо одного оскопивши (знівечена таким чином
людина втрачала право на престол)» [6].
Найзрозуміліше тут - це традиція оскоплення (кастрації) претендента
на престол. Жоден народ не погодиться мати своїм володарем того, хто не
може дати спадкоємця, оскільки в майбутньому це відгукнеться великими
політичними потрясіннями. Зрозуміло, бували й виключення, але вони лише
підтверджують правило.
У іншому ж - повний морок.
Судіть самі. Щоб царевичів відправити до Константинополя, треба
було спочатку їх захопити. Але літописи й хроніки чітко пишуть: розбиті
Святославом болгари сховалися в Доростолі. Якщо царевичів захопили в
полон десь в іншому місці, то слід було б розповісти про цю важливу подію.
Друге питання: хто був тим везунчиком, якому вдалося узяти «на
списа» почт принців? Адже більш ніж ймовірно, що вони перебували з
мамочками, няньками, охоронцями і кухарями у величезному обозі. Оскільки
обоз царський, то золота, срібла, каміння самоцвітного в асортименті і
іншого дуже цінного мотлоху там мало бути предостатньо. Це - ласий
шматочок і для русів, і для печенігів, увірвати який було не так просто, тому
 250
що, окрім охоронців, його мали захищати і підрозділи регулярної армії…
Проте ні наші, ні візантійські джерела не згадують про захоплення і
розграбування воїнами Святослава Ігоревича чогось подібного.
Якщо царевичів захопив і відправив до Царгорода Калокір, то
виходить, що, принаймні, на той момент, він ще не був у ворожих стосунках
з імператором. Як тоді сприймати розповідь Льва Диякона про таємну змову
між херсонесцем і київським князем, яка трапилася ще в Києві? Знову
брехня?
Заперечать: Калокір міг відправити полонеників не імператорові, а до
своїх особистих катівень, для своїх, особистих цілей. Насправді така версія
абсолютно неправдоподібна. Навіщо тоді було спотворювати царевичів?
Адже після цього вони вже не були цікаві, передусім, болгарській еліті, а
відтак втрачали свою цінність і для Калокіра. До того ж, набагато доцільніше
було б тримати їх біля себе, так, про всяк випадок. Адже Константинополь
далеко, попереду – довга небезпечна боротьба за владу з могутнім
імператором, хтозна, чи пощастить взагалі коли-небудь побачити стіни
Царгорода? Утримуючи ж спадкоємців престолу, Калокір тримав за горло
практично всю болгарську знать. Тобто і Болгарію.
Нарешті, людьми, що захопили царевичів, могли бути воїни або
таємні агенти імператора. Тільки для цього їм потрібно було підкрастися до
потенційних полонених впритул, що, у свою чергу, припускає союзницькі
або, як мінімум, нейтральні стосунки Візантії і Болгарії на той час.
Але про те навряд чи може йтися. Навіть якщо ці країни формально не
знаходилися у стані війни, то, звичайно ж, болгари не могли не знати, хто
нацькував на них русів і з якою метою серед них знаходиться візантійський
емісар.
Остаточно все заплутується після прочитання уривка з «Історії» Льва
Диякона, присвяченого цьому дивному моменту:
«Оскільки Никифор не сподівався більше домовитися з таврами і
знав, що нелегко буде підкорити своїй волі патрикія Калокіра, який
кінцево відхилився від істинного шляху, вийшов з-під його влади і
 251
здобув великий вплив на Сфендослава, він вважав за краще надіслати
посольство до одновірців місян <...>
… [Никифор] нагадав місянам про їх віру (адже місяни без яких-
небудь відхилень сповідують християнську релігію) і попросив у них
дівиць царського роду, аби віддати їх за синів василевса Романа,
зміцнивши за допомогою рідства нерозривний мир і дружбу між
ромеями і місянами. Місяни з радістю прийняли посольство, посадили
дівиць царської крові на вози (жінки у місян зазвичай роз'їжджають на
возах) і послали їх до василевса Никифора, благаючи його якнайскоріше
прийти до них на допомогу, відвернути сокиру тавров, що нависла над
їхніми головами і знешкодити її».

Давайте на мить уявимо собі, що байки придворного візантійського

борзописця - правда. Що тоді виходить? Тільки-тільки до Візантії відправили
полонених болгарських царевичів, яким негайно і непохитно дещо… врізали,
і ось біля воріт Доростола з'являється посольство з цієї самої Візантії: хлопці,
чи не дасте нам ще й дівчат царської крові?
І місяни... з радістю приймають послів. Більше того, мало не
навколішки благають: вступися, мовляв, батько-годувальник! Чи могло таке
статися насправді? Сумнівно.
Так от, шанований Читачу, бреше цей Лев Диякон, мов шовком шиє.
Професійні історики про цю брехню знають, та перед нами, сиволапими,
мовчать. У них - свій інтерес. Тут, шановані, має місце бути висока політика.
Та повернемося до балад ромейского «історика».
Звертаємо увагу читачів на одну красномовну обставину. Лев Диякон
навіщось постійно бубонить про «правильне» віросповідання болгар.
Спочатку вони просто іменуються «одновірцями». А в наступному
абзаці, щоб у того, хто читає цю «працю» не виникало жодних сумнівів,
розтлумачено, що вони - не лише одновірці, але й, бери вище, - «без усяких
відхилень сповідують християнську релігію».
До чого б це? А ось до чого. Ще з кінця IX століття в Болгарії став
поширюватися релігійний напрям, названий на ім'я його засновника -
священика Богуміла. Природно, його було засуджено офіційною Церквою як
єресь. До середини Х сторіччя богумільство настільки зміцнилося в Болгарії,
 252
що цар змушений був навіть застосувати масові репресії стосовно
прихильників цієї релігії, правда, не надто успішно.
І от що дивно. Звали цього царя Петро. Що ж виходить - ромеї
полонили і скалічили синів людини, яка довго і наполегливо боролася з
богумільскою єрессю? Свого союзника? Навіщо?
Чи, може, царевичі вже не поділяли релігійних поглядів батька?
Питання з царевичами і царівнами досить цікаве і саме по собі може бути
темою окремої книги. І ми ще покажемо, що з полоненням спадкоємців
болгарського престолу, і із смертю самого царя не все так просто.
Так от. Здається, що відомості про «природну» смерть царя Петра,
м'яко скажемо, не відповідають дійсності. Апоплексичний удар -
універсальний діагноз, який впродовж багатьох сторіч узурпатори
встановлювали позбавленим ними життя законним монархам. Простіше
кажучи, щойно Святослав розгромив військо Петра, у Болгарії спалахнуло
повстання богумилів, в результаті якого царя було вбито.
Про те, що такий розвиток подій цілком міг мати місце, говорить той
факт, що аж до 971 року болгари воювали проти Візантії на боці Святослава.
Мабуть, міцно набридли місянам і ромеи, і їхній ставленик - цар Петро. І це
грає на версію про те, що в той період ромеї вже чітко усвідомлювали
справжню мету політики Святослава.
До речі, сам того не бажаючи, Лев Диякон прохоплюється щодо
далеко не однозначної ситуації з Болгарією. Оспівуючи розум і
прозорливість імператора, придворний історик розповідає про те, що
Никифор:
«... вважав, що невигідно було б починати війну проти обох
народів. Йому здалося, що корисно схилити один з цих народів на свій
бік. Він вирішив, що таким чином легко буде взяти гору над іншим і
швидше його перемогти» [19].
Як кажуть, приїхали! Для чого ж рік тому імператор посилав Калокіра
в Київ, як не для організації війни з Болгарією? А переговори з Ольгою? А
тепер, виявляється, війну починати не вигідно! А вона вже йде повним
 253
ходом! І болгари цілком свідомі того, хто асигнував Святославові півтонни
золота в якості передоплати за цю війну!
Ми, виходячи з усього, що тут розглянули, схиляємося до версії,
згідно якої Калокіра просто призначили «цапом-відбувайлом. Не був він
ніяким змовником.
Закінчуючи обговорення цього питання, ми маємо пам`ятати одну
важливу обставину. Більш ніж ймовірно, що, постійно акцентуючи увагу
читачів на тому, що місяни «без усяких відхилень сповідують християнську
релігію», Лев Диякон тим самим протиставляє їх комусь, у кого, з точки зору
греків, цих самих відхилень - аж занадто.
Це може бути і частина болгарського народу. Але тоді слід було б так
і написати. А замість цього Лев Диякон говорить про болгар як про єдину
монолітну спільноту. Отже, або бреше, або має на увазі інший
«неправильний» народ. Не язичників, а тих, чия віра є «з відхиленнями».
Русів. А кого ж за такого розкладу ще?

***
Наступний 968 рік застає Святослава в тій-таки Болгарії. Руси
зміцнюються у цьому регіоні настільки, що стають тут повновладними
господарями. Правда, грецькі історики розповідають про неймовірну
жорстокість, з якою руси змусили місцеве населення до покірності, проте
слід вважати, що це - звичайна брехня, якою щедро присмачені роботи, які
покликані ромеев показувати виключно як «білих і пухнастих», а їхніх
супротивників - породженями пекла.
Принаймні, той факт, що болгарське військо було включено до складу
армії Святослава і що воно охоче воювало проти греків, свідчить швидше про
позитивні стосунки між русами і болгарами, ніж про ворожнечу.
Нічого не чутно про Калокіра, і це знову наштовхує на певні думки. У
випадку зі Святославом затишшя в його діях упродовж цілого року ще можна
 254
пояснити тим, що він на чолі своїх воїнів займався грабунками і насильством.
В принципі, так історики і говорять, ромейські відвертіше, київські - тихіше:
«… і сів князювати тут, в [місті] Переяславці [і] беручи данину з
греків» [2].
Данина - це щось невизначене ні за розміром, ні за часом виплат.
Загарбники просто брали все, що їм подобалося, і особливо не переймалися
тим, що грабують вже не супротивника, але союзника, оскільки, як вже
говорилося, значна частина місцевого населення до цього часу перейшла на
бік Святослава.
А от дії кандидата у ромейські імператори взагалі не піддаються
логічному поясненню. Якщо Калокір дійсно прагнув захопити престол,
мусив діяти, і діяти швидко. Інакше Никифор, зібравши війська, міг ударити
першим, і удар той виявився б смертельним, у першу чергу для самого
Калокіра - Святослав у разі невдачі міг піти назад до Києва, а корсунянин
шляху до відступу не мав.
То що ж Калокір? Про нього - ніде ані слова. Цей грецький муж з
цілком зрозумілих причин вже не мав можливості повернутися на
Батьківщину, але і русам не був особливо потрібен. Тому, швидше за все, й
гибів десь в обозі. Не виключено, що - в якості полоненого.
Тепер настала пора озвучити ще й третю версію можливих мотивів
Калокіра, що він ними керувався, встановлюючи союз з русами. Ми винесли
її, так би мовити, в окреме виробництво, тому що вона, на перший погляд,
безглузда. Але тільки - на перший погляд.
Можна з легкістю відшукати чимало аргументів на користь того, що
Калокір ніколи і не думав претендувати на трон імператора Східної Римської
імперії. А що коли ним рухали абсолютно інші мотиви? Якщо він
переслідував інші цілі?
Спершу давайте умовимося не сприймати цю людину як дурня. Коли
так, то виникає цілком резонне питання: а чому, власне, Калокір вирішив, що
його авантюра із завоюванням трону матиме успіх?
 255
Прикинемо: до того, як Калокіра було відряджено з посольством до
Святослава, він був всього лише військовим середньої руки, одним з
багатьох, якщо не тисяч, то сотень. Ніколи не був наближений до двору.
Звання патрикія отримав безпосередньо перед від'їздом в Київ, виключно для
підвищення авторитету. Він не був ні популярний, ні навіть скільки-небудь
широко відомий в армії.
Внаслідок цого, Калокір не міг мати впливових союзників у владному
істеблішменті імперії. Більше того, навряд чи він взагалі був відомий на тому
рівні, де плетуться інтриги та змови. То на що ж ця людина сподівалася?
Була й ще одна, на наш погляд, серйозна причина, з якої Калокіру
пурпурна мантія «не світила». І причина ця - походження. Не по крові, - тут
якраз все гаразд, - його батьком був стратиг (головнокомандувач військами)
Херсонеської фемы, тобто досить високопоставлений вельможа.
Але якраз корсунское походження й робило будь-які домагання
Калокіра на імператорську владу неможливими. За візантійськими законами і
канонами православної церкви грецького обряду імператор одночасно був і
очільником Церкви. І менше всього грецькі патріарх та єпископи, священики
і ченці хотіли бачити в цій якості вихідця з непокірної і зарозумілої
митрополії Херсонесу, ієрархи і прості прихожани якої завжди тихо
зневажали Константинопольського патріарха: Новий Єрусалим не там!
Словом, мріяти про імператорську корону Калокір міг. Вона могла
навіть снитися йому щоночі. За вже зовсім виняткового везіння, він міг
навіть схитритися її здобути. А ось зберегти - ні. І, звичайно ж, він це добре
усвідомлював.
Тому неважко припустити, що, підштовхуючи Святослава у Болгарію,
Калокір переслідував не стільки свої інтереси, скільки інтереси третьої
особи. І такою особою цілком міг бути Іоан Цимісхій, двоюрідний брат
Никифора ІІ Фоки, майбутній басилевс Візантійської імперії.
Як відомо, Калокір воював в Сирії та Антіохії, там же воював і Іоан
Цимісхій. Їх шляхи не лише могли перетинатися, але це більш ніж ймовірно.
 256
Пікантність ситуації полягала в тому, що саме Іоан Цимісхій за
допомогою вірних йому військ звів свого часу на престол Никифора,
підтримавши його у момент найбільшої небезпеки, коли євнух Йосип, що
управляв палацом, після смерті старого імператора Романа спробував
захопити владу.
Потім, розповідаючи про Цимісхія, Лев Диякон починає темнити.
Тільки що Іоан бився з тарсійцами, і придворний історик із захватом
змальовує його високі якості полководця і воїна, аж раптом цей воєначальник
зникає з обрію й з`являється вже безпосередньо перед самим переворотом.
При цьому ми дізнаємося, що Іоан Цимісхій весь цей час провів… у засланні:
«...Василиса Феофано, скориставшись слушною нагодою,
прийшла до нього (Никифора, - П.П.) одна і з великою силою
переконання невідступно просила, заклинала і слізно благала про
пробачення магістра Іоанна, якого прозивали Цимісхієм <...>
Чому ти дозволяєш, аби він валявся у бруді насолод та вів життя
вигнанця і нероби? Адже він в розквіті літ і сповнений сили, до того ж
він - двоюрідний брат твоєї величності і веде своє походження від
блискучого роду. Звели йому, якщо твоя ласка, якнайскоріше приїхати
до нас з села, в якому він тепер живе». [19].
Так от, Калокір міг бути усього лише одним з учасників змови проти
Никифора, але як найближчий сподвижник Цимісхія - ключовим. Задовго до
того, як у плани бунтівників, дотримуючись усіх обережностей, почали
посвячувати окремих придворних та військових, цей корсунянин вже
інтенсивно працював. Основним його завданням якраз і була організація
походу коаліції русів та печенігів на Болгарію.
Увагу старого імператора треба було відвернути, - це раз. Під
приводом відбиття агресії «таврів», яка виявилися на відстані одного денного
переходу від меж імперії, до околиць Константинополя стягувалися вірні
Цимісхію війська, - це два. І, нарешті, зв'язувалися військовими діями єдині
вірні імператорові військові сили – прикордонні легіони, - це три.
До речі, сільська самота Іоана Цимісхія прекрасно вписується у
класичну схему змови. Залишаючись немовби осторонь, він міцно тримав
руку на пульсі подій, контролюючи їх перебіг за допомогою довірених гінців
 257
і таємних періодичних зустрічей верхівки змовників. А тільки-но змова
увійшла до останньої стадії готовності, василиса Феофано підкотилася до
чоловіка, мовляв, виклич із села до столиці свого кузена, нема чого йому у
такі скрутні часи прохолоджуватися.
Саме з подання Цимисхія імператорові могли підказати ідею
відправки до Святослава Калокіра: вихідець з Херсонесу, він добре знав мову
і психологію русів, з багатьма був дружний не лише по Криму, але й по
Близькому Сходу, де він воював з ними пліч-о-пліч у складі імперських
військ. І Никифор не відчув каверзи.
Тому й не прагнув Калокір йти на Константинопіль сам і штовхати
туди ж війська русів. Не треба було йому це. Він чекав перевороту.
Звичайно, у цій версії є декілька каменів спотикання. І головним з них,
кожен історик це скаже, є та обставина, що імператор Іоан Цимісхій, через
декілька місяців після сходження на престол, почав бойові дії, причому не
лише проти Святослава, але й проти Калокіра, якому так і не судилося
повернутися до Константинополя. Як таке пояснити?
Це, на перший погляд, дивно. Проте треба зважати на те, що сталося в
імператорському палаці відразу після успішної реалізації змови.
А сталися події, абсолютно типові для палацових переворотів у
Візантійській імперії. Імператрицю Феофано, яка брала активну участь у
змові і розраховувала на подальший шлюб з новим цесарем, було заслано
Цимісхієм на острів Проту. Інші змовники теж відбули у заслання, з якого
ніхто з них вже не повернувся, а то й просто на той світ. Відбувся істинно
візантійський принцип взаємовідносин із союзниками, який, на жаль, пізніше
перейняли московські царі, - чого вартує послуга, яку вже зроблено!
Бачачи усе це, як міг Калокір розраховувати на милість нового
імператора, якщо той не пошкодував навіть Феофано, яка була його
коханкою? Якщо Цимісхій, не замислюючись, позбувся найближчого свого
соратника Льва Валанта?
 258
Бачите, наскільки не просте питання з Калокіром? Ви, шанований
Читач, можете вибрати одну з трьох озвучених нами версій, або навіть
висунути свою. У будь-якому випадку треба визнати, що все йшло набагато
складніше, ніж той примітив, що його нам описують у своїх працях грецькі
хроністи.
Тепер про інше. У вітчизняній літературі прийнято відносити перші
військові зіткнення Святослава з імператором Іоанном до весни 971 року:
«Візантійці вийшли на рівнину Північної Болгарії і захопили
місто Преславу (Преслав). Болгари швидко перейшли на бік греків: руси
вже розчарували їх насилиями і жорстокістю. Загін русів, який встиг
залишити Преславу, разом з Калокиром пішов на Дунай в місто
Переяславець. Подальша доля Калокіра нам невідома. Печеніги теж
залишили Святослава. Покинутий союзниками, він з невеликою
дружиною протистояв тепер і візантійським військам, і повсталій
Болгарії» [6].
Цей уривок у Льва Миколайовича йде слідом за розповіддю про те, як
Святослав повернувся у Болгарію після смерті матері, тобто саме в 971 році.
Проте якщо ми заглянемо в «Історію» Льва Диакона, то побачимо, що
палацовий переворот Іоанн Цимисхий влаштував у грудні 970 року :
«...удосвіта в суботу одинадцятого грудня тринадцятого индикта
шість тисяч чотириста сімдесят восьмого року вулицями міста
роз'їжджав загін обраних воїнів, проголошуючи Іоана і синів Романа, що
раніше царював, самодержцями ромеїв».
Після убивства старого імператора Цимісхій впродовж кількох місяців
займався зміцненням своєї влади, - як говорять зараз, кадровою політикою.
Окрім цього, він готував війська до великої війни з русами. І одночасно вів з
ними переговори. Саме так усе це й змальовується Дияконом. Та й Святослав
мав ще дістатися до Болгарії, адже, як ми знаємо, це було можливо лише
влітку.
Тож навесні 971 року зіткнення між ними не могли статися просто
фізично.
У чому тут справа? Де плутанина? Навряд чи грецький придворний
історик, що був сучасником описуваних ним подій, помилився з датою. Отже,
 259
напрошується висновок, що такої помилки, навмисно або ненавмисно
припустив я Нестор (чи хто там за нього писав).
Читач запитає: чи так це важливо: рік - туди, рік - сюди. Дамо
відповідь: в даному випадку - так. І додамо: дуже важливо.
Проте раніше необхідно розібратися з другою подією, яка сталася в
968 році. Йдеться про набіг печенігів на Київ, набіг, який став причиною
останнього повернення до Києва Кагана русів, Великого князя Київського,
Святослава Ігоревича.

***
Печеніги напали на Київ влітку 968 року :
«У РІК 6476 [968]. Прийшли печеніги вперше на Руську землю. А
Святослав був [тоді] в Переяславці, і заперлася Ольга з онуками своїми -
Ярополком, і Олегом, і Володимиром - у городі Києві. І оступили
печеніги город силою великою,- незчисленне множество [стояло їх]
довкола города, - і не можна було вийти з города, ні вісті послати, і
знемагали люди од голоду й безвіддя» [2].
Ясно, що змалювання масштабів облоги тут дуже перебільшене,
зокрема, стосовно голоду і, особливо, «безвіддя». Київ - це вам не Херсонес
який-небудь, і не Самарканд, як-не-як він все ж стоїть на березі Дніпра,
більше того через саме місто протікало кілька струмків і річок, у тому числі і
досить велика, цілком ще судноплавна в ті часи Либідь. І потім, треба
вважати русів закінченими ідіотами, щоб не припустити, що під час
розбулови міста вони передбачили нормальне його водопостачання у
випадку облоги.
Втім, в даному випадку наше зауваження є не дуже істотним, тим паче
що в основному літописець правий: небезпека існувала. Вона загрожувала не
стільки Києву, узяти який штурмом печеніги не змогли б через брак
людських і матеріальних ресурсів, скільки околицям, і у тому числі -
Вишгороду.
Наші історики розповідають, що похід печенігів на Київ відбувся за
діяльної участі (підбурюванні) Візантії. Імператор, тоді ще Никифор, окрім
 260
болгар, переманював на свій бік чималими подарунками і печенігів. В
принципі, імператор зробив мудро, і з військово-політичної точки зору дуже
тямущо. Мало того, що удар печенігів по Києву відвернув сили русів з
Болгарського фронту, але з того часу Святослав не міг розраховувати на
кочівників як на союзників у боротьбі з ромеями.
Проте уся заковика полягає якраз в тому, що у візантійських
джерелах… відсутня згадка і про набіг печенігів на столицю русів, і про те,
що Святослав взагалі відлучався, куди б то не було, з театру військових дій.
Про напад на Київ печенігів ми знаємо виключно з літопису Нестора, а він,
як відомо, страждає, м'яко кажучи, деякими неточностями.
Втім, оскільки факт облоги Києва ні у кого з істориків не викликає
сумніву, давайте і ми вважати, що він мав місце бути. Тільки, на відміну від
вчених мужів, розглянемо цей момент критично - може, на щось, та й
наштовхнемося.
Отже, згідно ПВЛ, приблизно у кінці червня – на початку липня 968
року до Святослава в Переяславець прискакав гонець із звісткою про облогу
печенігами Києва. Каган не коливався ні хвилини. Залишивши війська, з
частиною дружини він поспішає додому:
«Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю, і прибув до
Києва, і цілував матір свою, і дітей своїх, [і] журився тим, що сталося од
печенігів. І зібрав він воїв, і прогнав печенігів у поле, і було мирно». [2].
Все начебто в літопису правильно. І все логічно. Але тільки на
перший погляд. Насправді ж Святослав мчав у Київ, вже знаючи, що… ніяка
небезпека місту не загрожує. Облогу із столиці до того часу вже зняли
війська воєводи Претича. Причому сталося це ще до того, як гінця було
послано до Святослава.
Каємося, уривок з «Повісті...», який ми навели вище, дещо
«висмикнутий» з контексту, ми немов би проігнорували текст, що його
викладено перед цитатою. Але зроблено це було лише з однією метою -
показати певну, на перший погляд, не помітну, але дуже важливу
інформацію, закладену «між рядків». Чи то ненавмисно, чи то, навпаки, дуже
 261
хитро і розумно, усвідомлюючи, що іншим чином донести правду до
нащадків не дадуть, люди, котрі писали «Повість минулих літ», подають нам
сигнал: «Увага»!..
Професійні учені можуть заперечувати скільки завгодно, але ми
залишимося при своїй думці: в історії з облогою Києва печенігами, і тим
більше зі зняттям цієї облоги, таємниця велика є. Таємниця ця - одна з
ключових у біографії Святослава. Між тим, прочитання низки монографій
цілком нами шанованих істориків дає дуже слабке уявлення про те, що ж там
все-таки сталося. Так, певні натяки у того ж Лева Миколайовича Гумилева є.
І пов'язані вони з ім'ям печенізького князя, що осаджував Київ.
Князя цього звали Куря, і його ім'я спливає також в момент убивства
Святослава печенігами, з чого вчені роблять однозначний висновок: це - не
збіг імен. Це - одна і та сама людина.
Дивимося «Повість минулих літ»:
«І, зібравшись, люди тої сторони Дніпра стояли в човнах на тій
стороні, та не можна було увійти в Київ ані одному з них, ні із города
[вийти кому] до них. І затужили люди в городі, і сказали: «Чи нема кого,
який би на ту сторону міг дійти і переказати: «Якщо ви не приступите
завтра під город, — ми здамось печенігам».
Ця сцена йде одразу за плачем про те, як сильно киян мучила спрага. І
питань до неї значно більше, вони набагато важливіші, ніж таємниче
зникнення з джерел, струмків і колодязів Києва питної води.
Що це за «та сторона [Дніпра]»? Хто ці люди? Чому вони були в
лодіях, чому стояли на протилежному березі, а не під стінами Києва, і що
заважало їм в тих лодіях підпливти ближче до міських стін, щоб кияни могли
крикнути: Якщо не підступите вранці до міста - здамося печенігам»!?
Нарешті - таке питання: а що, власне, заважало одному або декільком
сміливцям уплав або човном перепливти Дніпро «на ту сторону»? Що
заважало усьому війську висадитися і вдарити печенігам у тил, тоді як
захисники міста, побачивши таке, без сумніву зроблять вилазку. Потужний
спільний удар - і облогу знято.
 262
Почнемо з кінця. В ті часи Київ, звичайно ж, не ділився на Лівий і
Правий береги. Увесь він лежав саме на Правобережжі, навколо знаменитих
київських круч. Але це не означає, проте, що Дніпро просто протікав повз
місто. Наприклад, в Х сторіччі річка доходила до сучасної Контрактової
площі, прямо до Боричевого току (нині ця вулиця перетинається з
Андріївським спуском).
Той, хто бував у Києві і проходив Андріївським спуском (Узвозом),
підтвердять, що ця вулиця далеко не проста. Вона піднімається на Замкову
гору, звиваючись, немов змія. Це - класичний фортифікаційний прийом: вся
дорога до замку була видима і прострілювалася з його стін, причому
перехресним вогнем. Але замок, або дитинець - це цитадель всередині міста,
яке мало і власні укріплення. Так, зовнішні стіни Києва проходили чи не біля
самої річки. Іншими словами, в районі Боричевого току правий берег Дніпра
знаходився практично усередині першого кільця міських укріплень.
Аналогічно було і в районі Видубичів, а ще трохи південніше до
Правого берега вдавалася величезна затока, яка і зараз називається
«Галерною» (тут стояли судна іноземних гостей). Ми вже не говоримо про
річку Почайну, що протікала майже під самими вікнами князівських теремів,
річку Киянку, що впадала в Глибочицю просто біля Щекавиці.
Але і це ще не все. Дніпро - це не суцільне «дзеркало» води, яке добре
видно (і гарно прострілюється) з берегів. Дніпро - це ціла мережа проток і
островів, більш або менш широких, вкритих очеретом і вербою, з
непролазними болотами і затоками, відомими самим лише місцевим
жителям.
Погляньте навіть на сучасну карту - величезний Труханів острів з
затоками Матвіївською і Чорторий; острів Долобецький з Русанівською і
Венеціанською протоками. Острів Великий. Нарешті, острів Рибальський
(зараз це - півострів), за яким йде цілий ланцюг озер Опечень і озеро
Йорданське (які раніше були річковими крайками).
 263
Словом, печеніги ніяк не могли перекрити підступи до міста так, щоб
з нього абсолютно ніхто не міг вийти, втім, як і увійти до нього…
А замість цього ми читаємо оповідь про якогось отрока, котрий знав
«по-печенізьки» і якого ті «сприймали за свого». Читаємо, як він, з
вуздечкою у руках никав нібито у пошуках коня табором печенігів, поки не
вийшов до своїх:
«А як приблизився він до ріки, [то], скинувши одежу з себе,
скочив у Дніпро і поплив. І коли побачили [це] печеніги, кинулися вони
за ним, стріляючи в нього, але не могли йому нічого зробити.
А ті, побачивши [це] з тої сторони [Дніпра і] прибувши в човні
назустріч йому, взяли його в човен і привезли його до дружини. І сказав
він їм: «Якщо ви не підступите завтра рано під город, — здадуться люди
печенігам» [2].
Цікаво, чи зможе хтось сказати а, власне, на якій такій підставі цьому
безвісному гінцю повірили? Звідки «людям тієї сторони Дніпра» знати, що
цей голий «отрок» з вуздечкою не підісланий печенігами? Якщо в Києві
знайшлася людина, що говорила «по-печенізьки», чом би серед кочівників не
знайтися такому, хто говорив би «по-нашому», тобто не по-печенізьки? Або,
наприклад, відрядити когось з місцевих, взявши заручниками усю його
родину. Ось і стріляли в нього, та чомусь не влучили. Дивно…
Але - геть сумніви, гінцеві все-таки повірили на слово.
«Мовив тоді їм воєвода їхній, на ім’я Претіч: «Підступимо завтра
в човнах і, захопивши княгиню і княжичів, умчимо ми на сю сторону і
люди. Якщо ж сього не зробимо, - згубить нас Святослав» (там же).
Розчулює в усій цій історії, просто-таки унікальна доблесть воєводи
Претіча. Коли б не страх перед Святославом та не голий посланець з
вуздечкою напереваги, так би і стояв він з дружиною на «тій стороні», не
рушивши з місця. І нехай горить Київ синім полум'ям.
Як би то не було, але:
«… як настав ранок, сіли вони в човни перед світом, затрубили
сильно трубами, і люди в городі здійняли крик. Печеніги ж подумали, що
князь [Святослав] прийшов, [і] побігли од города хто куди.
І вийшла Ольга з онуками і з людьми до човнів, а князь
печенізький [Куря], побачивши [це], вернувся один до воєводи Претіча і
запитав: «Хто се прийшов?» І сказав йому [воєвода]: «Люди тої
 264
сторони». І спитав князь печенізький: «А ти чи не князь єси?» Він же
сказав: «Я - муж його і прийшов зі сторожею, а вслід за мною іде воїв
незчисленне множество», - а це він сказав, лякаючи їх. І мовив князь
печенізький Претічу: «Будь мені другом». Він тоді сказав: «Нехай буде
так». І подали вони руку один одному, і дав печенізький князь Претічу
коня, шаблю, стріли, а він дав йому броню, щит, меч» (там же).
Якщо історія з «отроком» - це відвертий народний фольклор, казка,
що її вписав Нестор заради драматизації сюжету, то подальший текст,
мабуть, має на меті змусити нас замислитися і піддати його критичному
аналізу.
Цікаво виходить: варто було людям Претіча засурмити у ріг і рушити
в лодіях через річку, як усю ту «незліченну безліч» печенігів, яка оточувала
місто, одразу корова язиком злизнула. Та чому ж? Невже поява цієї дружини
була для них новиною? Сумнівно. Невже печенізькі розвідники не
спромоглися злічити на пальцях, скільки всього людей у Претіча? Теж
неймовірно. Чому ж піднялася така паніка?
Звернемо увагу на питання, що міститься в тексті: «ти чи не князь
єси?» Та невже печенізькі проводирі були такі дурні, що навіть не
підозрювали, де в цей момент знаходився Святослав? Невже вони кинулися
на Київ, ніяк не потурбувавшись про тили? Невже їх роз'їзди не патрулювали
навколишні степи, хоч би заради звичайної обережності? А якщо
патрулювали, то кого могла ввести в оману зовсім навіть нехитра вигадка
Претіча: мовляв, за мною йде військо з самим князем?
Тут є спроба намалювати печенігів відвертими вузькоокими,
вилицюватими дикунами, одягненими в кудлаті шкури, які ніколи не милися
і вклонялися страшним і жахливим богам своїм. Правда, тоді не зовсім
зрозуміло, як вони могли прийняти за свого слов'янського юнака, з
вуздечкою в руках який безкарно вештався їхнім табором.
Тут ще ось яка оказія виходить. Мало хто з середньостатистичних
громадян знає, що в Х столітті більшість печенігів сповідували православ'я
грецького обряду! Тобто вони не лише молилися як нормальні православні,
але і одягалися, як надлежить істинним християнам, а також, зрозуміло, і
 265
милися, дотримуючись чистоти тілесної, а зовсім не смерділи акі звіри,
якими їх декому хотілося колись, і досі хочеться, намалювати.
А ще нам слід запам'ятати ту обставину, що, згідно з думкою, яка
утвердилася в історіографії, імператор Никифор нацькував на Київ не яких-
небудь печенігів, а печенігів лівобережних, тобто тих, що жили в
безпосередній близькості до Таврики і мали постійні контакти не лише з
тамтешніми православними греками, але і русами, котрі сповідували
«готську єресь». Це важливо.
До чого ми усе це? Та до того, що князь Куря зовсім не був тупим
дикуном. Можливо, навіть і грамоту книжну розумів, на відміну, наприклад
від представників європейських королівських домів. І якщо він в Степу жив,
то це не означає, що ніколи не бував у Києві або Херсонесі, або в Переяславі.
Тому Святослава з його воєводами (у тому числі і Претіча) цілком міг знати в
обличчя. І не лише знати, але і дружити з деякими. А з деякими і спільні
військові акції проводити.
Найсмішніше, що цей самий князь Куря не міг не брати участь в
поході на Хозарію трьома роками раніше, а, може бути – разом з тим самим
Претічем - і в другому поході на Ітиль 968 року. Отже, знав він військові
порядки русів, їх воєначальників і родову еліту настільки добре, що просто
не міг бути таким наївним: «а ти чи не князь єси»? Слова, придатні хіба що
для комедії «Іван Васильович змінює професію».
І ось, мабуть, усвідомлюючи неприродність історії з печенігами, що її
так яскраво живописав Нестор, історики висувають гіпотезу, згідно якої
князь Куря прийшов під Київ не воювати, а… укласти угоду з київськими
християнами проти язичника Святослава. Тому і побратався він з Претічем, і
зброєю нібито вони обмінялися.
Придумано чудово. Дійсно, логіка в цьому є, і не мала. Печеніги -
православні християни, і матір Святослава Ольга з доброю половиною русів -
теж. Тим, та іншим Святослав і його «дикі» дружинники, як мовиться,
упоперек гола.
 266
І цілком може бути, що Святослав кинувся у Київ не обороняти його
від печенігів, які місту зовсім і не загрожували, а присікти небезпечний для
нього альянс. У цю гіпотезу вписуються і подальші події, що сталися в Києві,
аж до смерті Ольги і розділу Русі між синами Святослава.
З іншого боку, як бути із твердженнями тих же шанованих академіків
про те, що лівобережні печеніги вийшли до Києва саме з військовою метою
як союзники Візантії, аби відвернути Святослава від Болгарії? Проблема.

***
На наш погляд, не менш реальною (і значно красивішою) може бути
інша версія.
Звернемо увагу на те, що Нестор кілька разів наполегливо ідентифікує
Претіча і його дружину як людей «тієї сторони [Дніпра]». Якщо Київ
знаходився на Правобережжі, то, поза сумнівом, «тією стороною» буде берег
лівий.
Але хто міг звідти прийти на допомогу Києву? Варіантів небагато. Це
або сіверяни, або… руси Таврики. Більше просто нема кому.
Проте племена сіверян тільки-тільки підкорені Києвом! Вони
неодноразово повставали. Невже вони раптом почали відчувати настільки
ніжну турботу про Рюриковичів, що за власною ініціативою пришли їм на
допомогу?
Так, існувала васальна клятва. Але вона припускала участь у
військових підприємствах сюзерена за його покликом, не більше. Чернігівські
і Переяславські (до речі, погляньте на карту: Переяслав розташований майже
навпроти Києва, але на тій стороні Дніпра) князі цілком могли залишатися
удома, резонно виправдовуючись тим, що «не отримували на цей випадок
ніяких розпоряджень».
І потім, Х століття - це не століття нинішнє. Ні телефонів, ні
телеграфу, ні Інтернету тоді не існувало. Успіхи набігів кочовиків полягали в
їх несподіваності і скороминучості. І якщо воєвода Претіч з дружиною
 267
опинився на місці подій, значить, якимсь чином отримав інформацію про рух
печенігів на Київ. Більше того, він мусив був отримати її заздалегідь,
оскільки рух в лодіях притоками Дніпра, а потім і самою річкою вимагав
значно більше часу, ніж печенігам - верхи степом.
Тож логічніше було б припустити, що дружина Претіча - то були
кримські руси. Дізнавшись про те, що їхні сусіди-печеніги рушили на Київ,
вони цілком могли кинутися услід. Тим більше що на той момент в Криму
теж велися бойові дії між військами Святослава і греками (ми трохи пізніше
це побачимо). Таким чином, ромеї якщо і посилали печенігів на Київ, то
відволікали війська русів не з Болгарії, а з Таврики.
Все начебто так. Все. Але є певна обставина, яка ставить і цю гіпотезу
під великий сумнів. І ця обставина - ім'я воєводи, що привів військо «з того
боку [Дніпра]».
Свендислав, Інгвар або Хельге - зрозуміло. Трувар, Карн або Руар -
куди не йшло. Асмуд і Свенельд - немає питань. Усе це - старогерманські
імена, які і належало носити русам, тим більше русам, що мешкали в Криму.
Але Претіч… Тут пахне швидше Балканами. Претіч - це не роське
ім'я, а слов'янське. Таких прізвищ і зараз скільки завгодно в Сербії, Хорватії
або Чорногорії.
Йдемо далі. Якщо військо очолював воєвода слов'янського
походження, то і вся дружина та мала складатися лише із слов'ян, бо
абсолютно не уявляється, як чистопорідні руси могли підкорятися кому-
небудь, окрім своїх вождів.
То що ж це за дружина така, що складалася із слов'ян і прийшла «з тієї
сторони [Дніпра]»? Дослідники у своїх судженнях однозначні: Претіч
прийшов з Півночі. То що ж, все-таки Чернігів на горизонті?
Так, це – «та сторона», але географічно це швидше Схід. Північчю ж
можна вважати район Любеча або Полоцька. Але і в тих краях ім'я Претіча
було цілковитою екзотикою.
 268
Що ж сталося насправді? Для того, аби спробувати знайти відповідь
на це питання, ми маємо розглянути кілька протиріч у розповіді Нестора.
Отже, що впадає у вічі? ПМЛ повідомляє, що печеніги уклали мир з
Претічем і…
«І відступили печеніги од города, і не можна було коня напоїти: на
Либеді — печеніги.
І послали кияни [гінця] до Святослава, говорячи: «Ти, княже,
чужої землі шукаєш і дбаєш [про неї], а свою полишив. Нас же мало не
взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх. Якщо ти не прийдеш, не
оборониш нас, — то таки нас візьмуть. Чи тобі не жаль отчини своєї, і
матері, що стала старою, і дітей своїх?» [2].
Дозвольте, але який же це «мир», якщо кочовики і далі стоять на
Либіді? Чому вони не пішли? Вони ж щойно зброєю (нібито) обмінялися з
Претічем! «Нібито» ми пишемо тому, що абсолютно не віриться в те, що
обмін дійсно був. Річ у тім, що такий обряд означав ні що інше, як союз. Або
навіть побратимство (зброя - це найцінніше, що має воїн, до її ніхто із
сторонніх навіть торкатися не міг без дозволу). Якщо Претіч з Курею зброєю
помінялися, то останній мусив негайно війська відвести. Негайно!
Чому ж цього не сталося? Абсолютно незрозуміло. Хіба що…
Хіба що сцену з обміном зброєю вписано вже значно пізніше. Щоб
ввести в оману з приводу озброєння. Не печенігів - з ними якраз все
зрозуміло. Треба було витончено збрехати про зброю русів. І наші історики
на прийом попалися. Ось і добросовісний Леонід Махновець в коментарі до
свого перекладу «Повісті...» не забув зауважити, що у цій сцені видно
різницю між степовою зброєю кочовиків і варязькою - русів. Неначе в цій же
книзі автор не приводить мініатюри, на яких русів зображено з… шаблями.
Та це – ліричний відступ, який до питання має стосунок лише частково.
Підемо далі.
А далі - цей гонець до Святослава…
Давайте уявимо собі ситуацію. Ось сидить князь в Переяславці,
знічев’я вина ромейські з побратимами хльостає, наїдками небаченими
 269
заморськими осаджуючи. Прислуговують їм на все готові за першою
вимогою красуні-болгарки. Лєпота!
І раптом вломлюється до нього гонець з Києва, увесь в милі, дихає
через раз: «Княже! Княже! Ти тут, цеє… а там! А там!!!»
Святослав відставляє кубок, витирає вуса і питає: «Чого тобі? Що
сталося? Чом ревеш, мов білий ведмідь серед Африки?»
Гонець: «Та ось, печеніги наїхали, заледве Київ не узяли, але Претіч,
слава Богу, зі своєю дружиною їх відігнав і мир уклав! Так, ось... Ага…»
Що ж далі? А далі настає німа сцена. Князь з подивом дивиться на
гінця. Мовляв, або я - дурень, або ти, братику, теє... у лижах. Правда і гонець
з якимсь незвичайним виразом обличчя витріщився на князя. Міркує. Потім
знизує плечима: мовляв, а я - що? Я - нічого. Мене послали - я поскакав. Мені
наказали - я передав. Які до мене претензії?
До чого увесь цей наш сарказм? А давайте зметикуємо тепер, що ж
має робити в такій ситуації Каган русів, Великий князь Київський Святослав?
Тим, хто забув, нагадаємо, що він веде війну з сильним супротивником. Він
знаходиться посеред нещодавно скореної ним країни. Повстання болгар
зовсім не виключене, адже якраз у цей момент (якщо вірити візантійським
хроністам) з ними ведуть таємні перемовини посланці з Царгорода. Не
сьогодні-завтра з імперії прийдуть нові незліченні легіони.
Що ж має робити Святослав: зриватися з місця, забирати з собою
кращу і більшу частину війська? Стрімголов мчати в Київ? Знаючи, що
печенізька загроза минула? Навіщо?! Що він там робитиме? Все обійшлося і,
як мовиться, слава Богу!
Саме так він і мав розсудити. І відіслати гінця назад з грізним листом:
«Вгамуйтеся, дурні, не смикайте через дурниці! У мене тут не якийсь Куря, у
мене - грецькі полки на підході. Я справою зайнятий»! Можна ще в тому ж
листі або окремо - подяку Претічу за службу. І на цьому - все. Бо стислість -
сестра таланту. Бо каганові ні романси з виходом, ні розписувати партитури,
ні витанцьовувати ніколи - він воїн, його справа - поле бою.
 270
Та Святослав чинить всупереч логіці. Він кидає все і мчить у Київ. Та
не один або з почтом. Він ціле військо з собою веде!
Тож запитаємо себе ще раз: навіщо? Що в Києві робитиме дружина,
яка так потрібна на Дунаї?
Навіть якщо б деякий сумнів в міцності замирення з печенігами
залишався, Святослав цілком міг розсудити таким чином: раз у Претіча
вистачило сили навіть без бою деблокувати Київ і умиротворити кочовиків,
то в разі повторної їх атаки він теж як-небудь впорається. До того ж воєводи,
які залишилися в Києві, тепер напоготові, напевно за підкріпленнями в
сусідні землі послали. В крайньому випадку, каган міг послати у стольний
град порівняно невеликий загін на чолі з досвідченим воєначальником.
Висновок: не було у Святослава за умов, що їх змальовано в
«Повісті...», причин, заганяючи коней, мчати додому.
Проте він все ж там опинився. Отже, не в печенігах там була справа.
Щось набагато важливіше вимагало присутності кагана русів в Києві. Ми б
сказали, щось життєво важливе.
Так от, аби якось пояснити цей дивний, більш ніж у тисячу кілометрів
променад Святослава, літописцеві й замовили фразу про упертих печенігів,
що «стояли на Либіді».
Це оповідання настільки шито білими нитками, що дослідники
«Повісті минулих літ» вимушені пускатися в різні хитрощі, часто відверто
пересмикуючи карту. Так, Леонід Махновець в коментарі до тексту пояснює,
наприклад, що історія з отроком, котрий розумів по-печенізьки, і його подвиг
- пізніша вставка, узята з народних переказів, а фразу про печенігів, що
стояли на Либіді, має бути віднесено до першої частини розповіді, де
змальовується облога Києва. Підстави? Жодних. Просто, на думку,
перекладача, так буде логічніше.
Якщо таке витворяє один з найсумлінніших і безкомпромісних (за що
бував часто битий) дослідників і перекладачів «Повісті...», можна собі
 271
уявити, що нашкарябали у своїх опусах інші - ті, хто не настільки був
обтяжений порядністю?!
Так от, міркуючи здраво, доводиться визнати, що печенігів в районі
Києва у 968 році або не було взагалі, або вони приходили туди абсолютно з
іншою метою, ніж та, що про неї оповідає літопис. Печенізька агресія це -
пізніша вигадка, метою котрої є спроба пояснити, як і, головне, чому князь
Святослав в розпал великої війни - ні сіло ні впало - раптом опинився в
Києві. І що насправді робила там дружина під проводом Претіча.
Причина все ж існувала. І мусила вона бути, погодитеся, дуже навіть
вагомою. Печенігами можна ще сяк-так пояснити термінове повернення
кагана в Київ. Але печенізьким чинником ніяк не пояснити, чому князь
просидів у Києві два з половиною роки(!), тоді як його воїни воювали і
помирали в далекій Болгарії. Якого дідька (пардон!) стирчати князю в Києві,
від якого Претіч і так печенігів відігнав, ще до появи в нім Святослава?
Мотиви дій Святослава настільки не вписуються у той варіант історії,
який розкручується, починаючи з ХІІ століття, і закінчуючи сьогоднішнім
днем, що їх треба було будь що прикрити. За всяку ціну. І будь-якою
брехнею.

***
Річ у тім, що фраза про «людей з тієї сторони» може нести абсолютно
інший сенс, ніж той, який в неї вкладають дослідники історії давньої Русі.
 272

ГЛАВА ВОСЬМА.
ТРОХИ ПРО РОДИНУ. ТОХИ ПРО РУСІВ.
ТРОХИ ПРО СЛОВ`ЯН

Значну частину цієї глави буде присвячено родині Кагана русів,

Великого князя Київського Святослава Ігоревича. Власне, поняття
«особистого життя» стосовно особи голови держави існує лише в тому
контексті, в якому воно (особисте життя) невід'ємне від великої політики.
Без усвідомлення стосунків в роду Святослава, не можна зрозуміти
причини тих або інших подій, що відбувалися навколо цьієї історичної
персоналії. У тому числі це стосується й озвученої нами вище таємниці
«печенізького набігу», і повернення в Київ Святослава, і багато чого іншого.
Але при цьому не можна не торкнутися й іншої важливої проблеми -
взаємовідносин русів взагалі і роду Рюрика зокрема із скореними ними
племенами, що населяли неосяжні простори Київської Русі.
І тут виявляється, що словосполучення «люди тієї сторони» дуже
навіть може мати ширший сенс, ніж проста географічна локалізація певної
групи мешканців Східної Європи.
Звернемо увагу, що в «Повісті...» одне слово, що торкається цієї фрази
завжди стоїть у дужках, круглих або квадратних: «Люди тієї сторони
(Дніпра)» (курсив наш, - П.П.). Чому?
 273
На це питання відповість будь-який старанний студент історичного
факультету. Ми про це теж вже говорили. Слова в дужках - це пізніші
вставки переписувачів або перекладачів. У оригінальному рукописі «Повісті
минулих літ» цих слів або не було, або розібрати їх не було можливим.
Вписані ці слова були укладачами або як пояснення, або як уточнення до
існуючого тексту.
Іноді ці «додавання» в дужках абсолютно нешкідливі, іноді корисні.
Але іноді можуть вносити й плутанину (навмисну або ні). Звідки знати
перекладачеві або переписувачеві, що хотів сказати літописець? Вставляючи
«відсебеньки», можна лише одним зайвим словом так перебрехати текст, що
навіть неупереджений читач дійде абсолютно помилкового висновку. Ми не
даремно вже якось радили для інтересу іноді читати текст без урахування
«дужок».
Так от, що коли, говорячи про «людей з тієї сторони», літописець мав
на увазі… іншу частину давньоруського суспільства. Це як на українському
весіллі - є родичі з боку жениха і «з тієї сторони», тобто з боку нареченої.
В даному випадку йдеться про слов'ян!
Упродовж століть слов'янські племена Східної Європи - поляни і
дреговичі, лютичи і кривичі, уличі і тіверці, словени і бужани - знаходилися
під військово-деспотичною владою русів. Спочатку представники цього
племінного утворення були намісниками хозарського хагана, а з часу Олега
стають вже повновладними володарями.
Упродовж століть спосіб життя, культура і мова слов'ян і русів
знаходилися в прямому конфлікті й постійному взаємопоборюванні. Але і
взаємний вплив між ними теж був. Руси сповідували аріанську гілку
християнства. Слов'яни були політеїстами, поклоняючись Мокоші,
Даждьбогу, Велесу і Хорсу. Були серед них і такі, що молилися якомусь
Творцеві, пам'ятаєте молитву, таку схожу на «Отче наш»?
Звичаї і світогляд русів ґрунтувалися на традиціях степової культури,
що означало відсутність постійних поселень (спосіб життя з опорою на міста
 274
і родові замки-бурги), торгівлю, передусім, работоргівлю, і війну - як основні
джерела доходів. Слов'яни - народ, що впродовж тисячоліть займався
землеробством, і це обумовлювало значно миролюбніший менталітет (засіяні
поля і комори з врожаєм не понесеш за плечима у разі війни).
Після підкорення слов'янських племен русами стан справ не змінився.
Рюриковичі і їх «отроки» переважно воювали й торгували, а слов'яни - орали
землю, будували міста, погости і переввози, та, в кращому випадку, складали
допоміжне військо. Проте довго так тривати не могло. Розвиток соціально-
економічних відносин в землях Східної Європи обумовлював спочатку
об'єднання навколишніх земель в протодержавне утвореня, а потім - і в
повноцінну державу Русь з усіма відповідними інституціями влади.
Еволюція держави не могла не вплинути на еволюцію взаємовідносин
між завойовниками і скореними. По-перше, русів були надто мало, що
неминуче призводило до їх асиміляції в місцевому етнічному середовищі (як
би вони цьому не опиралися). По-друге, дружні і ділові зв'язки, що
встановлюються, між окремими русами і слов'янами призводили до того, що
економічна, політична і військова еліта останніх поступово «просочувалася»
у «закритий клуб» Рюриковичів та їхніх одноплемінників.
Яскравою ілюстрацією цьому можуть слугувати тексти угод між
київськими князями і Візантійською імперією, в яких рік від року з'являється
все більше слов'янських імен (як воєвод, так і купців).
Словом, на другу половину Х століття в Київській Русі мала неминуче
дозріти міжетнічна криза. Слов'яни платили податки (повоз). Слов'яни
воювали у війську русів. Слов'яни будували укріплення і кораблі. Слов'яни
обслуговували торгові каравани. Слов'яни виробляли товари для торгу. А
слов'янська знать, що стояла на чолі родових кланів і племен, реальної влади
в країні не мала.
В принципі, ми нічого нового тут не придумали, все це добре і давно
відомо, прописано у підручниках, монографіях і показано в художніх
фільмах.
 275
Разом з тим знаходяться вчені мужі, які прагнуть відвести нас від
істини, переконати в тому, що руссо-слов`янське об'єднання не підкорялося
законам розвитку суспільства, що наші з вами предки - такі утконоси
Австралії, через свою ізольованвсть і дикість не здатні до соціальних змін.
Ось типова думка про суспільство, що склалося за часів Святослава,
висловлена І.Я. Фрояновим:
«Немає відомостей, які вказували б на наявність у
східнослов'янському суспільстві Х століття привілейованої верстви, яка
сприймала християнство як ідеологічну санкцію панування і
підпорядкування <...> Не видно схильності до християнства навіть у
київського князя і його дружини, тобто у людей, за своїм соціальним
становищем, здавалося б прихильних до нового віровчення <...> За
виразом літописця, князю Святославу християнська віра здавалася
«потворністю», або безумством, дурістю» [13].
Ви помітили, шанований Читачу, як витончено пан (вірніше, в ті роки
він іменувався товаришем) Фроянов змішує в купу мух і їх личинок; котлети,
макарони і компот, щоб потім цим сумнівним блюдом нагодувати нас з вами
і наших дітей? Східнослов'янське суспільство не сприймало! І навіть
київський князь(!) Святослав вважав християнство «потворністю»! «Не було
ідеологічної санкції»!.
Та дозвольте поставити елементарне питання: а на чому в такому разі
ґрунтувалася система панування і підпорядкування між русами і слов'янами,
якщо не на цій самій «санкції»? Адже це підпорядкування було дуже
жорстким, навіть жорстоким. Майже рабство.
Ні, шановний І.Я. Фроянов! Не вважав Каган русів, Великий князь
Київський Святослав Ігоревич християнство ні «потворністю», ні
«безумством». І навіть «дурістю» не вважав. Прочитайте будь-яку редакцію
«Повісті…» від дошки до дошки, нехай саму яка там не є фальсифіковану, -
не містять вони таких висловлювань. Навіть Нестор (і його «співавтори»),
зробивши зі Святослава язичника, не знайшли в собі стільки нахабства і
підлості, щоб приписати йому такі епітети стосовно християнської віри.
Лише у вас, шанований, вистачило цих чудових якостей душі.
 276
І ще. Не слід усіх нас без виключення вважати неуками, котрі не
здатні на елементарний аналіз тексту. Ну, не був Святослав частиною
«східнослов'янського суспільства»! І мати його не була. І воєвода Свенельд
не був. Усі вони були русами. Вихідцями із давньогерманського середовища.
А руси з IV (за деякими даними - з ІІ-го) століття сповідували аріанство, яке
іменувалося ще окрім іншого «руською вірою». Якщо хочете, можете
називати його автентичним християнством.
Такий довгий відступ у бік критики офіціозу потрібен якраз тому, що
практично усю історіографію раннього періоду Русі, а особливо в тій частині,
яка змикається з проблемою християнізації, побудовано на ототожненні русів
із слов'янами. Далі - справа техніки: слов'яни язичники? Язичники. Значить,
руси - теж.
Той самий І. Фроянов у своїй книзі озвучує ще одну казку, в яку ми
усі маємо дружно вірити, а саме - про конфлікт між християнами, котрі
об'єдналися навколо княгині Ольги, і язичниками, оплотом яких стали
Святослав, Свенельд та інші роські дружинники.
Так от, ми беремо на себе сміливість стверджувати, що в
давньокиївському суспільстві часів князювання Святослава існувала гостра
системна криза, основою якої був не стільки релігійне, скільки етнічне
питання. І Ольга, і Святослав, і Свенельд з Асмудом - усі вони сповідували
християнство (вірніше, аріанство), і сваритися їм було ні до чого. По
відношенню до язичницької частини не лише слов'ян, але і найманих варягів,
руси виявляли незвичну для Середньовччя терпимість, незважаючи на усі
зусилля академіків і професорів переконати нас в протилежному.
Так і не все ж слов'яни були язичниками! Чи громадяни маститі
історики кинуться стверджувати, що християнство як прогресивніша віра не
мало впливу на слов'янське середовище і не роз'їдало поступово стародавню
віру корінного населення? Знаємо, кинуться. Було вже. Почитайте, що вони
про так зване «Аскольдове хрещення» пишуть. Це ж, ні в які ворота, пардон,
не лізе!
 277
Як можуть серйозні учені, обтяжені науковими ступенями і званнями,
які хоч і трохи, але все ж вивчали філософію, хоч і поверхнево, але обізнані
про закони розвитку соціуму, стверджувати, що християнство, нібито
привнесене Аскольдом і Діром в 860-х роках на Русь, поступово
деградувало? Це за підтримки з боку Візантії?! Це при тому, що, за легендою,
нову віру прийняли не лише князі, але і їх дружина, тобто уся військово-
політична верхівка Русі?! Та хто дозволив би язичникам взяти гору?
Смачні оповідання про деградацію «Аскольдова хрещення»
супроводжуються красивими (і дуже навіть правильними) міркуваннями про
те, що Русь на той час досягла такого рівня розвитку, який визначав
деградацію язичницької віри і усвідомлення правлячою елітою необхідності
розвитку християнства. Ось що пише один з таких діячів від історії (пер. з
російської наш, - П.П.):
«Переваги християнської релігії дуже добре усвідомлювалися
староруською феодальною правлячою верхівкою. Християнство
відкривало перед Руссю широкі перспективи економічного і
культурного розвитку, залучення її до передових досягнень» [28].
Тощо.

***
Отже, не виключено, що «люди тієї сторони» - це якесь слов'янське
військо, яке, користуючись відсутністю в Києві Святослава і більшої частини
роської дружини, підійшло до міста. З вимогами. Зверніть увагу, шанований
Читачу, поводилися люди воєводи Претіча дуже толерантно, мирно чекаючи
вирішення свого питання на березі ріки, в лодьях. Не виключено навіть, що
разом з ними як союзники приходили й печеніги. Але саме - як союзники. Чи,
що ближче до реальності, найманці.
В такому разі, стає зрозусмілою і реакція Святослава: піддані
бунтують! По коням! І він поспішає в Київ, щоб цей бунт загасити.
Придушити у зародку. Внутрішній бунт для нього страшніший за будь-яку
зовнішню небезпеку - з нею-бо Святослав завжди умів впоратися відмінно.
 278
Ми, ймовірно, вже ніколи не дізнаємося, які ж конкретно вимоги
висували Претіч і його товариші, як і те, чи дійсно Ольга з онуками закрилася
від них в Києві, або між ними йшли звичайні переговори. Логіка підказує
лише одно: в Русі соціально-економічні стосунки дійшли до стадії, на якій
самоізоляція русів від місцевих племен стала гальмувати розвиток
суспільства. З`явилась потреба у певних соціальних ліфтах. З древнім
варіантом апартеїду треба було закінчувати. Руси мали злитися із
слов'янською більшістю в нову, якісно іншу соціально-етнічну формацію або
загинути.

Чи розуміли це Святослав і його прибічники? Напевно. Але от чи

готові були прийняти нові правила гри? Ось це навряд чи. Тут Святослав
залишався русом до мозку кісток, в його розумінні будь-які поступки
«нижчим народам» - це зрада свого племені, свого роду, сакрального сенсу їх
буття.
А хочете знати, яку нагороду отримав воєвода Претіч від Святослава
за те, що «ліквідував» печенізьку загрозу? Ми теж хочемо. Але не знаємо.
Цього ніхто не знає. Тому що після того, як Святослав повернувся до Києва,
про воєводу Претіча в літопису більше не згадується. Що б це означало, як ви
гадаєте, га?
Невже, знаючи крутий характер кагана русів, хтось сумнівається, що
він щедро винагородив слов'янського воєводу за «порятунок» Києва?

***
Тільки «люди тієї сторони [Дніпра]» навряд чи збунтувалися просто
так. Вірніше, прикладів стихійних повстань цілком достатньо. Нам відомо,
чим вони усі закінчувалися. А ось цей виступ стихійним якраз не був, про що
свідчить час, що його обрали для цієї акції. Та і на повстання він, загалом, не
схожий. Натомість схожий на певного роду шантаж, «брязкання зброєю»,
адже захоплення Києва не сталося, та і, швидше за все, не планувалося. А
 279
виступ такого характеру міг бути успішним лише в тому випадку, якщо б
користувався підтримкою (говорячи сучасною мовою, лобі) на київських
пагорбах. Хто ж з мешканців Замкової гори міг стати на сторону слов'ян? Хто
міг «лобіювати» рівність слов'ян з русами (рівність, хоч би на рівні еліт)?
Слов'янське купецтво, що набрало на той час чималу вагу? Поза
сумнівом. Військова верхівка слов'ян, котра настільки зміцнила свої позиції,
що деякі проводирі, як Претіч, вже мали статус воєвод? Звичайно.
Але усе це ще довго залишалося б на рівні глухого бродіння, якби
ідею рівності не відстоював хтось з Рюриковичів. І розглядаючи це питання,
ми не можемо не зіткнутися ще з однією таємницею, яка стосується родини
Святослава.
Якщо ми поглянемо на генеалогічне дерево роду Рюрика, то в очі
кинеться та обставина, що імена дружин володарів, або хоч би їхнє
походження абсолютно не відомі лише у двох з них - перший це, власне, сам
Рюрик, і другий - Святослав.
У випадку з Рюриком це можна пояснити як давністю років, що
відбилася на поінформованості Нестора, так і можливістю того, що надалі
ім'я його дружини було викреслене з літописів (якщо її звали Ольгою). Ми це
вже обговорювали.
Але абсолютно незрозуміло, чому до нас не дійшли відомості про
законну дружину Святослава. Це тим більше дивно, що ім'я Малуші, яка
нібито була князеві не дружиною, а всього лише наложницею і народила
нібито поза браком сина Володимира, до нас дійшло.
При всій повазі до Володимира, котрий став згодом Великим і
рівноапостольним, нас цікавить все ж матір (чи матері) законнонароджених
спадкоємців Святослава - Ярополка і Олега.
Воістину дивно: нам відоме не лише ім'я, але й походження жінки,
яка, за словами літописця, була «рабинею» княгині Ольги, відомі навіть імена
її родичів, а ось ім'я матері законнонароджених дітей Святослава,
спадкоємців великокняжого престолу – впали у пітьму століть!
 280
Елемент випадковості тут, звичайно, виключити не можна. Але нам
чомусь здається, що ім'я матері Ярополка і Олега з літописів було викреслено
за суто політичними мотивами. Ці мотиви торкаються спроб звеличити
Володимира, а також усіх і все, що з ним пов'язане.
Погляньте, якими описуються в «Повісті...» Ярополк і Олег.
Жалюгідні, бездіяльні, нікчемні, боязкі, підлі. Можна добрати ще десяток
подібних епітетів, і усі вони будуть справедливі стосовно братів, вірнішого
того, якими їх подають в літопису.
Зробили їх такими, аби на їхньому тлі особистість Володимира сяяла
яскравою зіркою. Навіть його негативні (під час перебування язичником)
якості апріорі викликають якщо не симпатію, то повагу. Він енергійний,
діяльний, розумний. Навіть на його безприкладній жорстокості лежить
відблиск справедливості. Кілька дружин і сотні наложниць теж, до певної
міри, грають на імідж князя: це ж яка чоловіча сила в нім грала!
Ніхто не сперечається, що «законні» сини Святослава були
християнами. Причому хрещені вони не в зрілому віці, а одразу після
народження. Якщо їх батько, Каган русів, Великий князь Київський
Святослав Ігоревич був язичником, то хто міг бути ініціатором хрещення?
Бабця?
Але Ольга навряд чи змогла б наполягти на хрещенні. По-перше,
Ярополк і Олег їй все-таки були не дітьми, а онуками, і приймати таке
важливе рішення мали їхні батьки. Навряд чи без згоди Ольги та Святослава
стара княгиня домоглася б хрещення онуків, навіть при тому величезному
впливі, який вони мала і на родину, і на роську еліту. А діячі типу Фроянова
взагалі намагаються переконати нас в тому, що Ольга взагалі не мала при
дворі ніякої ваги:
«Княгиня опинилася безпорадною і самотньою, навіть у своїй
сім'ї, не зумівши виховати у власному синові схильності до
християнства. Остання деталь зайвий раз свідчить про те, що біля юного
Святослава тоді знаходилися люди, які захищали князя від впливу
матері» [13].
 281
Можна було б принагідно поставити питання доблесному
петербурзькому історикові про те, де і які аргументи він викопав, щоб так
упевнено спростовувати відомості, що містяться в літопису? На жаль, ми
такої можливості позбавлені. Але це не має значення в даному конкретному
випадку. Важливе те, яким чином Ольга, яка «не зуміла» зробити з сина
християнина, змогла домогтися хрещення двох його дітей? Причому (увага!)
у тому числі і старшого сина, тобто спадкоємця престолу! Виходить, то була
не Ольга? Тоді хто?
Так або інакше, але у пошуках відповіді на питання про людину, що
стояла за хрещенням дітей Святослава, ми неминуче маємо звернути увагу і
на його дружину. З тієї причини що, коли піддатися на замовляння
вітчизняних та зарубіжних істориків і на хвилину припустити, що князь все-
таки був язичником, то єдина людина, котра могла бути ініціатором
хрещення Ярополка і Олега, - це невідома нам жінка. Їхня матір. Законна
дружина Святослава.
Стоп. Тут ми наступаємо на ті самі граблі, що й у випадку з
подружньою парою Ігор-Ольга! Якщо Святослав - язичник, а наречена -
християнка, то за яким обрядом проходило їхнє весілля? Чи було вінчання?
Якщо так, то слід назвати ім'я священика-збоченця, який порушуючи усі
церковні норми, допустив до вінця «поганина». А може, просто навколо дуба
пострибали під завивання волхва і – під ковдру? Якщо весілля відбулося за
язичницьким обрядом, виникає також і питання про моральне обличчя жінки,
яка заради великокняжої корони погодилася на кричуще для християнина
святотатство, а також до її батьків, які зголосилися віддати доньку зв
«поганина»!
Не наполягаємо, але здається, що саме бажання уникнути незручних
питань послугувало причиною того, що ім'я дружини Святослава було
викреслено з історії. Мабуть, жінка ця була настільки відома, що зробити
язичницю з неї ніяк не виходило.
 282
А раз так, то треба її просто викинути і забути. І викинули. Та так
грубо і цинічно, що, читаючи «Повість минулих літ», тільки чудуєшся:
«… і цілував матір свою, і дітей своїх, [і] журився тим, що сталося
од печенігів».
А дружину не цілував? Не обіймав? Куди поділася матір його дітей?
Вовки з кашею з'їли?
Так от, маємо сильну підозру, що грецькі ченці, які контролювали
роботу київських літописців, потурбувалися про те, щоб імена жінок в роду
Рюриковичів, аж до Володимира, в історії не збереглися. Зрозуміло,
абсолютно випадково.
Інакше довелося б відповідати на питання про їх походження, а, отже,
й віросповідання.
Виключення зробили лише для Ольги, правда, спотворивши
інформацію щодо неї настільки, наскільки було можливо (про це ми вже
говорили). Але тут фальсифікаторам історії діватися було нікуди: надто
яскрава це особистість, надто багато збереглося про неї документів в
зарубіжних архівах та історичних хроніках.
Ну, і Малуша. Когось треба було зробити матір'ю Великого князя
Київського, святого рівноапостольного Володимира Хрестителя. Законна
дружина Святослава, матір Олега і Ярополка, з цілком зрозумілих причин не
влаштовує академіків в якості ще й матері Володимира. Інакше дуже недобре
виходить: старший син, спадкоємець престолу, - християнин, середній, - теж,
а молодший… Тому, скрегочучи зубами, «залишили» Малушу. Але щоб
максимально знизити її статус, цю жінку зробили слов'янкою-рабинею. І,
звісно ж, язичницею.
Ми, шановані «маститі», у цю маячню не повіримо. Про Малушу
станемо говорити трохи нижче, і абсолютно не так, як вам бажається. Доти,
аби вийти на розуміння міри значення цієї жінки, повернемося на хвильку до
«невідомої», на думку «маститих», матері (Предславу, що її запропонував
Татіщєв, відкинемо, адже про неї реальних відомостей немає зовсім) Олега і
Ярополка.
 283
Отож. За великим рахунком, бажання однієї тільки матері бачити
своїх синів хрещеними, було замало. Важко собі уявити, що Святослав-
язичник, який до того ж вважав (за словами Фроянова), християнство
«потворністю, безумством і дурістю», у відповідь на повідомлення дружини
про те, що вона збирається охрестити його спадкоємців, лише знизав
плечима: мовляв, роби, як знаєш. Характер кагана нам добре відомий: від
такої новини автентична зачіска на його голові миттєво стала б дибки.
Отож доводиться визнати, що, провівши масштабну фальсифікацію
літопису, князівські (а потім і царські) «автори» зробили це настільки
брутально і непереконливо, що залишилося немало свідчень, хоча й
непрямих, про те, що Святослав все-таки язичником не був.
Відомо, що в 968 році у Святослава вже було троє синів. Звідки
відомо? З літопису. Але якщо допускати, що Святослав був язичником, то
потрібно також погоджуватися і з тим, що насправді дітей у нього було
набагато більше, адже у поган процвітала полігамія, вірніше, дуже
поширеним був інститут наложниць.
Тут любителі історії стають заручниками традицій християнських
літописців, які дітей, народжених поза браком, не згадували. Їх немов би не
було зовсім. Виключення зробили для сина Володимира, який нібито був
народжений від «наложниці» Малуші. Та в цьому випадку автори
«Повісті…», повторюємо, не мали вибору, адже йшлося про «хрестителя»
Русі.
Та от де біда: обмеживши коло спадкоємців Святослава Ігоревича
лише Ярополком, Олегом і Володимиром, ченці-літописці, самі того не
бажаючи (чи не розуміючи), потрапили в пастку. На перший погляд, її не
видно, але для нас з вами вона відіграє таку важливу роль, що є сенс виділити
її якомога яскравіше.
Отже, задамося дурним, начебто, питанням: а чому, власне, Святослав
зробив своїм спадкоємцем саме Ярополка? Чому всі так упевнені, що
Святослав мав лише трьох синів? Зовсім не виключено, що у нього були й
 284
інші, народжені раніше Ярополка. Тоді один з них і мав стати спадкоємцем за
правом старшинства. Якщо цей син був язичником - тим прийнятнішою для
його батька, князя-язичника, його кандидатура.
Фокус в тому, шановані, що за такого розкладу Володимир не мав
жодного шансу. Тому, що він - молодший. На його місці міг опинитися будь-
хто інший з незаконнонароджених, але більш старших за віком, синів. Але
Святослав на князювання в Новгород послав байстрюка Володимира. І який
щасливий збіг - княжич, котрий за логікою академіків і професорів не мав
жодних шансів на уділ, став саме тим, хто через двадцять років хрестив
Київську Русь.
Навіть не так. Щасливі збіги почалися раніше, коли в товаристві
хрещених і законнонароджених синів Святослава у Києві під час облоги
печенігами із майбутньою святою рівноапостольною Ольгою чомусь
перебував незаконнонароджений язичник Володимир. Не який-небудь інший
з численних байстрюков Святослава випадково виявився там, а саме той, хто
пізніше хрестив Русь. Зате законна дружина князя чомусь була відсутня.
Так от, не було інших дітей. Тому що і наложниць у Святослава не
було. Не дозволено мати наложниць християнинові. І трьох законних дружин,
як це практикувалося і у варягів, і у слов'ян, не мав Святослав. З тієї самої
причини.
Троє синів - Ярополк, Олег і Володимир - от і всі спадкоємці Великого
князя. А ім'я матері Ярополка і Олега не згадується тому, що воно - таке ж, як
і у матері Володимира. Повторимо ще раз: Малуша була матір'ю усіх трьох
княжичів! І ще раз. Покатаємо цю фразу у роті, як ковток елітного коньяку.
Оцінимо її букет. Правда ж, красиво?
Тих же, хто вже випустив пазурі, аби кинутися в бій проти
«переписувачів історії», запрошуємо нашу версію спростувати. Тільки не на
рівні фрояновых і толочко, не на рівні інтернетівських крикунів, за
принципом «дурень - сам дурень», а розумно, з аргументами, посиланнями на
відповідну літературу і, що було б зовсім чудово, цитатами з літописів.
 285
Малуша - законна дружина Святослава. Вдумайтеся у ці слова.
Осмисліть їх неспішно. Усвідомте, скільки безглуздостей і протиріч в історії
Русі Х сторіччя знімається у такому разі!
Так от. Жінка ця, законна дружина Кагана русів і Великого князя
Київського Святослава Ігоревича (Завойовника), швидше за все, і була тією
невидимою з боку силою, яка протегувала «людям з того боку». Княгиня, що
репрезентувала пригнічену частину давньоруського суспільства, робила все
для того, аби словени й вятичи, поляни і сіверяни, уличі, й волиняни
перестали бути паріями у власній країні. Ну і, звичайно, її рідні «деревляни».
Якою ж вона була, дружина Великого князя Київського? Відомості
про неї досить мізерні, можливо, їх капітально пошкребли, проте все ж-таки
вони є:
«Володимир був од Малуші, улюблениці Ольжиної; [Малуша] ж
була сестра Добринина, а отцем їм обом був Малко Любчанин, отож
Добриня був вуєм Володимирові» [2].
Зверніть увагу на слова «улюблениця Ольжина». Їх ми знайшли лише
в одній версії перекладу «Повісті минулих літ» - «Літопису руському» за
Іпатським списком, переклад українською мовою Леоніда Махновця. Борців
з українським націоналізмом просимо не хвилюватися і від звинувачень
утримуватися, оскільки книга вийшла ще в 1990 році у видавництві АН
УРСР, пройшовши усі мислимі цензури, і її затверджено на рівні
Центрального Комітету, і не КПУ, а КПРС!
Так от, в частині, яка зараз нас цікавить, переклад Махновця повністю
спростовує сталий стереотип сприйняття Малуші. В усіх інших версіях і
українською, і російською мовами, які нам довелося вивчати, Малушу
називають не «улюбленицею», а «ключницею» Ольги.
Чому так? Та тому що, за негласною змовою, вітчизняні мужі від
історії публікують в основному т.з. Лаврентіївський список (копію) «Повісті
минулих літ» і, відповідно, на нього ж і посилаються. У ньому й міститься
пасаж про Володимира - сина рабині.
 286
Іпатський же список, за яким працював Л. Махновець, опинився наче
«поза законом». Маститі учені - від Костомарова, Рибакова, Тихомирова і
Фроянова до Гумільова і Толочко - оголосили його, мало не суцільною
підробкою. Але ж ми знаємо, чому свого часу, ще при Й.В. Сталіні, було
вирішено взяти за основу саме Лаврентіївский, а не Іпатський список
«Повісті…» (не виключено, що тоді навіть відбулося закрите засідання
спеціальної комісії з академіків і членів Політбюро ЦК ВКП(б) із цього
питання – настільки воно було важливе), втім це - тема окрема, і вона не
стосується проблеми Малуші.
У перекладі Махновця є посилання, що вказує на протиріччя
Іпатського і Лаврентіївського літописів:
«У Лавр. під 1128 р. про сватання Володимира говориться ширше.
Там Рогнідь зневажливо заявляє, що вона «не хоче роззути Володимира»
(роззування – частина шлюбного обряду в Русі, - П.П.) як «робичича», тобто
сина рабині, — натяк на те, що Володимир був нешлюбним сином
Святослава від Малуші, улюблениці Ольги. За цю зневагу Добриня, брат
Малушин, вуйко Володимирів, помстився: Рогволода і його двох синів
було вбито, а Рогнідь силою взято за Володимира, який тут же пішов
походом на свого брата Ярополка, жениха Рогніді» [2].
Цікаво. Княгиня полоцька Рогнеда (Рогнідь), згідно «Повісті минулих
літ», відмовилася виходити заміж за Володимира нібито лише через його
походження, віддавши перевагу старшому братові - Ярополка.
Ось як вдало історія донесла до Нестора слова княгині, вимовлені
більш ніж за століття до народження самого літописця! Зрозуміло, а як же
інакше повинна була сказати горда княжна у відповідь на зухвалі домагання
байстрюка, якщо:
«... за древнім статутом, людина і вільна, яка стала ключником,
вже через це перетворювалася на раба» [11].
А ось тут – знову стоп! Зрозуміле небажання академіків і професорів
обговорювати і критикувати цей уривок у зв'язку з Малушею. Але невже не
цікаво «маститим» розібратися в тому, про який такий, досі невідомий науці
документ говорить Соловйов? Що це за «древній статут»? Як називається?
Де зберігається, де його можна побачити?
 287
Якщо ми не помиляємося, то ніякого оригінального тексту подібного
документу до нас не дійшло. До Соловйова – теж. І копії ніякої немає. Більше
того, нас переконують, що перший закон Русі – «Руська правда» - було
видано «на-гора» щойно в кінці XI - початку XII століття! Першу редакцію її
зв'язують з онуком Святослава – Ярославом І (Мудрим)! Так, в тому
документі (оригінала якого не збереглося) міститься норма про можливість
зміни статусу вільної людини на челядина у разі вступу на князівську
(боярську) службу в якості тіуна або ключника.
От тільки норма ця виписана на століття пізніше від того часу, коли
жили Святослав і Малуша! Посилатися на цей документ - антинаучно!
Антинаучно, зате - дуже зручно: оголосив жінку, яка стала
ключницею року так 960-го рабинею на підставі закону, прийнятого в 1016
або 1036 році і - відпочивай від трудів праведних. Розповідай довірливим
громадянам про те, який ти великий історик.
І ось, в результаті отих маніпуляцій в нашій свідомості вже затишно
вгніздилося посилання: ключник - значить раб. І ще можна смакувати той
факт, що дикі предки наші сподобилися хоч якось оформити норми
кримінального і цивільного права на пару-трійку століть пізніше за іншу, не в
приклад освіченішу і культурнішу Європу. От, певне, німкені Софії Августі,
яка скромно іменувала себе Катериною Великою, дуже такий підхід до нашої
історії подобався. Як подобався він багато пізніше одному вождеві робочого
класу Німеччини на прізвище Хітлер.
Про ключників як аналогів європейських мажордомів ми вже
говорили, і зупинятися на цьому питанні більше не будемо, бо і того, що було
сказано вище, цілком достатньо. Зараз ідеться про те, що причини відмови
Рогнеди полягали в абсолютно іншій площині, ніж нас в цьому намагаються
переконати.
На тому рівні еліт, до яких належали Володимир, Рогнеда, Ярополк,
Святослав, Ольга, династичні браки були справою політичною. Як відомо,
королі усі можуть, але одружуватися «по любові» - аж ніяк. Тому, якби шлюб
 288
Рогнеди з Владимиром був вигідний, княжні й слова б не дали мовити. І
«роззула» б вона, може, особисто глибоко ненависного їй жениха як мила.
Але Рогнеда, княжна полоцька, відпочатку призначалася в дружини
Великому князеві Київському, а ним виявився зовсім не Володимир, а такий
собі Ярополк - старший син Святослава. Династичний брак, як і належить,
мав зміцнити країну, «прив'язати» Полоцьк до Києва. Так що ніякого
сватання Володимира не було і бути не могло. Тим більше за тих обставин,
які описуються в «Повісті…»:
«… і послав [отроків] до Рогволода, князя полоцького, мовлячи:
«Хочу взяти дочку твою за жону». Він тоді запитав дочку свою: «Чи
хочеш ти за Володимира?» А вона сказала: «Не хочу я роззути
Володимира, а Ярополка хочу» [2].
Як бачимо, в Іпатському списку ніякої згадки про «низьке
походження» Володимира немає. Але і тут текст далекий від реалій. Як це
так: цього не хочу, а цього - хочу? У такій-то справі! Знову і знову нагадуємо,
шлюб на цьому рівні - справа державної ваги, і Рогнідь ніхто не питав би, як
не питаля «хотіння» Ганни, сестри візантійського імператора Романа ІІ, чи
бажає вона іти за Володимира. Віддали й край. Наказовим чином.
Звернемо увагу на одну важливу обставину: династія князів
полоцьких не належала ні до русів, ні до слов'ян:
«Рогволд же прийшов із-за моря і мав волость свою в Полоцьку. А
Тур сів в Турові; від нього ж Туровці прозвалися» [2].
Отже, Полоцьке князівство було під управлінням варягів, бо і Рогволд,
і Тур - імена варязькі, вірніше, Датській Русі, яка була споріднена русам
київським, але являла собою змішення германської, кельтської і слов'янської
породи (т.з. руги). Значить, шлюб між Великим князем Київським і Рогнедой
мав відбутися з метою зміцнення, злиття різних вотчин під скіпетром Києва. І
тут, як мовиться, Володимир відпочивав...
Скажуть: але ж вже в 978 році Володимир таки одружився на Рогнеді!
Правильно, але сталося це лише після того, як в суперництві за київський
стіл він убив свого брата Ярополка. Промовчимо про ту обставину, що
одружуватися Володимиру було скрутно ще і унаслідок малоліття (за тією
 289
схемою, яку нам пропонують, на момент загибелі Ярополку було близько 18,
а Володимиру, відповідно, десь 13-14 років). Мабуть, і цього разу історики
порахували неправильно, значно «омолодивши» усіх трьох братів. Скажемо
тільки, що і в цьому випадку шлюб - теж політичний акт.
Повернемося до Малуші. Більшість дослідників одностайні в думці,
що вона з'явилася в Києві після війни Ольги з «деревлянами» 945 року. В
принципі, нічого дивного або нового тут немає, інститут заручників існував
задовго до виникнення Київської Русі і багато пізніше після її падіння.
Навряд чи простим збігом є те, що ім'я «деревлянского» князя, з яким
розправилася Ольга, було Мал. Очевидно, що Малуша - дочка цього князя.
Саме її мала узяти Ольга від древлян як заручницю, особливо, якщо Малуша
була єдиним представником, що залишився в живих, династії, що правила у
«деревлян». Професійні історики і вважають її древлянкою. І цілком згодні з
тим, що її захопили під час війни 945 року.
Тоді питання про «ключництво» Малуші відпадає саме собою,
оскільки перетворювати на рабиню дівчинку знатного походження не було
ніякого сенсу, й більше того - небезпечно. Набагато логічніше було віддати її
за Святослава, тим самим шляхом династичного браку зміцнивши владу
русів над землею «деревлян». І дійсно, саме після появи Малуші в Києві,
безперервні повстання деревлян проти влади київських Рюриковичів
припиняються. Невже співпадіння?
Проти версії з «рабинею» грає і те, що, згідно «Повісті…», брат
Малуші - Добриня - посідав високий щабель в київській владній ієрархії, був
мінімум боярином або навіть і воєводою. Чи мислиме таке - брат входить до
десятка наближених до Великого князя Київського людей, а сестра - рабиня?
Та і це не останній «підводний камінь» у взаємовідносинах русів із
слов'янами взагалі, і в питанні про роль Малуші у політиці того часу,
зокрема. Доведеться згадати походи на «деревлян» Ігоря. Пригадується, ми
висловлювали гіпотезу про те, що землю тих «деревлян» слід шукати або в
 290
Северщині, або в Керчі, а Мал - це згадуваний арабами «цар слов'ян», малік
(свієт-малик).
У пошуках відповіді на питання, чому Лев Диякон, пишучи про похід
Ігоря 945 року, ні про яких «деревлян» і Коростень не згадує, а говорить про
війну з германцями, ми припускали, що Коростенем може бути Корчев, що
на Керченському півострові, або якесь місто у Сіверщині. І що «деревляни» -
це завуальований натяк на одно з течій християнства, віри в «розіпнутого на
дереві» Ісуса.
Таким чином, ми виходимо на дуже делікатне питання про
суперництво за владу над слов'янами Східної Європи двох спільнот
германського походження - Рюриковичів, які мали у своєму середовищі
кагана (чи, за римською традицією Rex-а), а також яихсь, не відомих нам
зараз на імена, савірів-ельтеберів, що сиділи в Корчеві. Або як намісники
хозар - в слов'янських землях лівого берега Дніпра. Це і є «люди тієї
сторони».
Тут ми маємо звернути увагу на одну дуже цікаву обставину. Річ у
тім, що, починаючи з Рюрика, аж до Володимира Великого і пізніше, в
«Повісті минулих літ» немає ні слова про Чернігів і Переяслав!
Тим, хто вже ладен обуритися, скажемо, що йдеться саме про міста як
політичні центри; відомостях про того, хто там князював; яке місце вони
займали у слов'янському світі; які особливості громадського устрою вони
мали, врешті решт.
Замість цього і плем'я сіверян, і Чернігів з Переяславом Нестор згадує
тільки побіжно, і лише в контексті питання про того, кому вони платили
данину, і ще як учасників походів русів на Візантію. Дивно, але факт: уперше
кілька більш-менш містких фраз про Чернігів відносяться аж до до 1024
року, коли з Тмуторокані прийшов князь Мстислав Володимирович і «сів»
тут на князювання.
Чому так? Що за цим криється? Чи не може так бути, що літописець
навмисно «затер» інформацію про ці міста?
 291
Цілком. І ось чому. Ні для кого не секрет, що Чернігів і Переяслав
завжди, саме - завжди знаходилися в украй ворожих стосунках з Києвом. Під
час існування Хозарського каганату руси були намісниками Ітиля в Києві,
туди згодом і пішов головний їх рід - Рюриковичі. А гуно-савіри виконували
таку ж роль в землях сіверян, правда, на відміну від Рюриковичів, вони
REXами не були, а носили скромніший титул - ельтебери.
Розгромивши Хозарію і підкоривши сіверян, Святослав приєднав їх
землі до своєї вотчини, але стара гунно-савірська знать нікуди не поділася, і
вона вважала себе в такому ж праві створити незалежну державу, як і
Рюриковичі, теж колишні данники хозар. Уся сіль питання в тому, що гуни
були колись жителями донецьких степів, в широкому сенсі - Приазов'я, а
савіри - Криму. Ось вам і зв'язок з Корчевим, з тамтешніми маліками
(ельтеберами).
Отже, до кінця 60-х років Х століття в Русі склалася ситуація, коли під
владою київських русів перебували: а) слов'яни зі своєю власною знаттю, і б)
ті ж слов'яни, але зі знаттю гуно-савірського походження, на той час вже
сильно перемішані (позначилася загальна біда - залежність від Рюриковичів).
Тих і інших абсолютно не влаштовувало принижене, в порівнянні з
русами, становище. Був ще й Новгород, ніби і слов'янський, але такий, що
реально перебував під великим впливом варягів, настільки великим, що аж
до князювання Ярослава Мудрого, місто щорічно платило їм данину «заради
миру».
Ух, ви ще не заплуталися, Читачу? Нічого не поробиш, в історії
Київської Русі переплелося стільки правди, напівправди і відвертої брехні,
що для того, аби розібратися в цій каші, доводиться «лізти в нетрі».
Так от, для «людей тієї сторони» княгиня Малуша була єдиною
легітимною спадкоємицею убитих Ольгою ельтеберов («кращих мужів
древлянских»). І, ймовірно, вона була ключовою постаттю в змові проти
Святослава, що виникла в 968 році. Не даремно ж після історії з печенігами
ім'я Малуші (а не лише Претіча) зникає з літопису.
 292
Заждіть, вигукне хтось, а як же відомості про те, що вона була дочкою
Малка Любчанина? А в Лаврентіївському літопису взагалі звучить слово
Любечанин, що з ще більшою вірогідністю ототожнює її (і офіціоз з цим
згоден) з містом Любеч, що у верхів'ях Дніпра. І ім'я брата її - Добриня - не
германського походження, а типово слов'янське.
Так, це - питання. Давайте ж поглянемо на карту і відшукаємо цей
самий Любеч. Серце не тьхнуло? Любеч явно не древлянске (мається на
увазі, загальноприйнятих древлян) місто! Бо знаходився він на лівому березі
Дніпра. В Северщині, недалеко від Чернігова. А ось праворуч від нього - по
іншу сторону Дніпра - починається земля дреговичів. Крім того, Любеч,
знаходячись на перетині торгових шляхів, мав настільки важливе значення і
був настільки відомий, що про нього згадується не лише в наших літописах.
Про Любеч згадував сам ромейский імператор Костянтин Багрянородный
«... як про пристань, через котру проходили усі товари з півночі на
південь; називає він Л. – Teliotza» [29].
Чи не в цьому місті колись проходили триденні торжища, як про те
писав арабський автор? Чи не тут перебував таємничий «цар слов'ян», що
їздив на коні і пив кобиляче молоко? Хто знає, хто знає.
Що ж до Добрині… Як ми вже говорили, процес асиміляції савірів і
навіть русів із слов'янами на той час набув широкого розмаху, тому ім'я
цього історичного персонажа цілком могло бути слов'янізоване. Адже
Святослав теж після народження і велику частину життя був Свендіслейфом.
Не виключено, що і Добриня народився яким-небудь Дебором або Дебером.
Тепер питання на засипку. А чим ще знаменитий Любеч?
Кожен школяр без запинки відповість: саме в Любечі проходив
знаменитий з'їзд князів 1097 року. Але чому не в Києві? Чому не в резиденції
Великого князя Київського? Причин тому багато. Одна з головних - в умовах
феодальної роздробленості, що почалася, ніхто не хотів поступатися
престижем хазяїну, що приймає з'їзд. І менше всього – Києвському князеві.
Тільки от чи випадково вибір упав на Любеч? Чи це місто означало для
 293
князів з Сіверщини (їх на з'їзді була чи не більшість) те саме, що для інших
Київ?
Невже Любеч і є той втрачений легендарний Іскоростень?

***
Тепер уявимо ситуацію: Святослав веде війну з Візантією і раптом
дізнається, що в Києві відбувається щось кричуще. Проти нього піднялися
лівобережні слов'яни під проводом старої гуно-савірської знаті і багато інших
слов'янських племен. Вимоги прямо як у Нельсона Мандели: геть апартеїд!
Даєш рівноправ'я!
Становище ускладнювалося ще й релігійним питанням, оскільки
разом з русами, що сповідували «готську єресь», в Русі існували потужні
групи вірян в «розіпнутого на дереві» - одного з напрямів християнства,
православних християн Кирилло-Мефодиевского обряду; язичників,
тенгріан, Вірин Сварога (Вишнього) і навіть певне число православних
грецького (візантійського) та Римського обрядів.
Назрілу революційну ситуацію потрібно було якось гасити. Або
проводити реформи.
Святослав, звичайно, воєводу Претіча «загасив». Тільки проблема
нікуди не ділася. І каган змушений був її вирішувати, як свого часу його мати
Ольга, потопивши в крові повстання «древлян», змушена була упорядкувати
збір данини, заснувавши своєрідне «оподаткування» й погости, куди та
данина мала звозитися.
Цією і тільки цією причиною можна пояснити те, що Святослав
Ігоревич, знаходячись у стані війни з Візантією, просидів у Києві два з
половиною роки(!) - з літа 968 по весну 971 р., допустившись при цьому
навіть того, що практично усі його здобутки у Болгарії за цей час пішли
прахом.
Що ж зробив Святослав? Карав? Милував? Судячи з усього, він
швидко здався. Тут мають рацію ті історики, які стверджують, що каганові
 294
вже не було місця в Києві. Тільки це сталося не тому, що язичник не міг
примиритися з християнами, вплив і кількість яких посилювалися. Він як
справжній рус не міг прийняти неминучого - злиття руського і слов'янського
етносів. На відміну від гуно-савірських етельберів Сіверщіни, котрі вже на
той час практично асимілюються в слов'янському середовищі, він так до
кінця і залишився русом, нащадком роксаланів, спадкоємцем великого і
гордого сарматського народу.
Але про все по порядку. Літопис оповідає:
«У рік 6477 [969]. Сказав Святослав матері своїй і боярам своїм:
«Не любо мені є в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то
є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків - паволоки,
золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів - сéребро й коні, із Русі ж -
хутро, і віск, і мед, і челядь» [2].
Звертає на себе увагу уточнення літописця - Переяславець на Дунаї.
Дивно читати це, маючи на увазі, що Нестор приводить пряму мову кагана.
Навряд чи якби він сказав просто «Переяславець», мати і бояри його не
зрозуміли б. Далі ми побачимо, що таке уточнення не є випадковим.
Що ж відповідають йому бояри? Вони мовчать. Зайвий аргумент у
доводах тих, хто вважає, що Святослав був для киян «персоною нон грата».
Проте не все так просто, тому що наступний уривок тексту, якщо вдуматися,
спростовує цю тезу:
«І мовила йому мати: «Чи бачиш ти, що я недужа? Куди ти хочеш
[іти] од мене?» — бо вона вже розболілася була. Сказала ж вона йому:
«Погребши мене — іди, куди хочеш
І по трьох днях померла Ольга. І плакав за нею син її, і внуки її, і
люди всі плачем великим» [2].
Стривайте, але як же численні запевнення авторів наукових трактатів
про те, що між Святославом і матір'ю зберігався стійкий конфлікт; що, за
виразом Л.М. Гумільова, в Києві кожного разу, в тому числі й Ольга, зітхали
вільно, коли князь вирушав у похід? А Святослав, виявляється, плакав по
матері, як і всі, «плачемо великим».
Мабуть, далеко не таке вже й катастрофічне становище було у кагана
в плані особистої популярності серед киян, як знаті, так і простолюдинів. Та
 295
й звідки взятися, власне, неприязні? За якихось п'ять років князювання він
розбив ненависний Хозарський каганат, приєднавши до Русі неозорі землі на
Сході і Півночі, включаючи в`ятичів і ту частину земель сіверян, які не
входили раніше в Русь; військова здобич, захоплена в походах, з лишком
покривала витрати на дружину і державний апарат.
Навіть ті історики, які відверто не симпатизують Святославові,
змушені визнати, що економічний стан Русі за правління Святославові був
блискучим.
Але постійно в походах! - заперечать нам. Йому докоряли навіть:
мовляв, чужої землі шукаєш, і навіть піклуєшся про неї, а свою - покинув!
Правильно, Святослав практично усе своє князювання провів в
походах. А хто князював інакше? Олег, котрий двічі ходив на ромеїв, котрий
воював з древлянами, сіверянами і ще з купою слов'янських племен; котрий
загинув десь в степу після поразки на далекому Каспії? Ігор Старий? Ігор
Молодий, який пішов війною на «германців» і отримав в тому поході своє?
Усі, усі без виключення, кагани русів поводилися так само. Війна була
їхньою стихією. І Святослав не є виключенням. Так, до часу його князювання
ситуація дещо змінилася: Русь з протодержавного утворення, яке складалося
з великих і малих клаптів різних племен і народів, поступово
перетворювалася на повноцінну державу, що вимагала значно більших
турбот з боку правителів, але на те були намісники і бояри. Була, нарешті,
мудра Ольга.
І взагалі, якби Святослав не вів активну наступальну зовнішню
політику, Русь так і залишилася б на задвірках великої Європи. В ті часи
поважали не стільки економічний, скільки військовий потенціал. Не даремно
вже сини Святослава стають престижними й вигідними нареченими для
правлячих династій не останніх в Європі держав. Навскидку, Володимир був
одружений в різний час на:
а) чехині;
б) варяжці;
 296
в) болгарці;
г) ще на одній чехині;
д) дочки німецького графа;
е)(і найголовніше) - візантійській принцесі, сестрі імператора Романа
ІІ - Ганні.
Плюс оте літописне одруження на вагітній дружині свого брата –
грекині, від якої, буцімто, народився горезвісний Святополк, що його
поголос, пущений греками так несправедливо зробив «Окаянним»…
Його брати, звичайно, такої кількості і якості не досягли, проте на те
була вагома причина - вони рано загинули в усобицях. Але Ярополк,
наприклад, встиг одружуватися на гречанці, а також побувати женихом
доньки одного із скандинавських королів.
Словом, ніхто Святослава з Києва не гнав, і слізне благання матері,
яка просила його не від'їжджати, тому доказ.
Але ж все одно вийшло так, що Святослав пішов! Причому не просто
пішов, а фактично відмовившись від Київського престолу!
Доволі прозорий натяк на це в «Повісті минулих літ» є:
«У рік 6478 [970]. Святослав посадив Ярополка в Києві, а Олега в
Деревлянах».
Цього разу, середній син кагана отримав землю саме древлян, без
«лапок». Столицею його князівства був Овруч. На Деревлян же тих, які в
«лапках», Святослав мав свої види.
Далі в тексті «Повісті…» іде дуже цікавий уривок про Володимира:
«У цей же час прийшли люди новгородські, просячи князя собі:
«Якщо не підете ви до нас, то ми знайдемо князя собі». І сказав їм
Святослав: «Аби хто до вас пішов!» І відмовився [йти до них і] Ярополк,
і Олег. І сказав Добриня: «Просіте Володимира», — бо Володимир був од
Малуші, улюблениці Ольжиної; [Малуша] ж була сестра Добринина, а
отцем їм обом був Малко Любчанин, отож Добриня був вуєм
Володимирові. І сказали новгородці Святославу: «Дай нам
Володимира».
І взяли новгородці Володимира собі, і пішов Володимир з
Добринею, вуєм своїм, до Новгорода, а Святослав — до Переяславця»
[2].
 297
Давайте розберемо цей текст, як то кажуть, по кісточкам. Дуже дивно
читати про відмову Ярополка і Олега. Нібито їх хтось на щось умовляв!
Адже ясно було сказано: вони вже отримали свою отчину.
Чи міг Ярополк, перебуваючи при здоровому глузді і твердій пам'яті,
проміняти великокняжий стіл Київський на сумнівне задоволення правити в
Новгороді? Із засиллям там буйних і непередбачуваних варягів? У князівстві,
оточеному дикими лісовими племенами, яке сусідить з моторошним
Рюгеном, де володарював кривавий культ Перкунаса?
А чи міг піти на таку авантюру Олег? Тільки перепивши меду. Йому і
в Овручі непогано жилося. Якщо Новгород лежав на шляху «з Варяг у
Греки», то Овруч - на транс'європейському торговому шляху Прага-
Бреславль-Краків-Луцьк-Київ-Булгар. Святослав знав, що робив, і тухлого
товару синам своїм не підсовував.
Що ж до Новгорода, то тут свідоцтво літописця є абсолютно
неправдоподібним. Ну, не могли новгородці виставляти Святославові подібні
ультиматуми! Знаючи круту вдачу кагана русів, вони цілком усвідомлювали,
чим таке нахабство могло для них закінчитися.
Також викликає обґрунтовану підозру та обставина, що посланці з
Новгорода якось вже дуже вчасно опинилися у Києві: «В той же час прийшли
люди новгородські». Як вам, га? Явилися, неначе хтось їм зателефонував і
попередив, щоб не запізнювалися, інакше ризикують все проґавити
А ця безвідповідальність Святослава! Йому погрожують, мовляв, не
даси князя, самі собі кого-небудь знайдемо. Але ж могли знайти і не в Русі, а,
скажімо, серед тих же варягів. Або в Німеччині. І тоді Київ зіткнувся б уже з
проблемою сепаратизму, який, як наслідок, поставив би під загрозу контроль
Рюриковичів над транспортним коридором «з варяг у греки». А якби в
Новгороді сів товариш з Німеччини або Польщі, то там негайно прописалися
б римські місіонери.
І як же реагує князь? А мені все одно, нехай йде до вас хто хоче. А
якби не було Володимира? А якби він категорично не сподобався
 298
новгородцам? Добре, мудрий Добриня опинився тут як тут зі своєю порадою.
А якби ні? Одним словом, описаного в «Повісті...» не могло бути тому, що не
могло бути ніколи!

Висновок з усього цього начебто однозначний: розповідь Нестора про

«розділ майна» - це або пізніша вставка, або відверта вигадка самого
літописця.
Але саме історія з наділенням Володимира Новгородською землею
якраз і розкриває красивий і навіть благородний задум Святослава.
Як розумний і тверезий політик, він не міг не розуміти, що зв'язки
русів із слов'янським населенням стають все тіснішими. Порівняно
нечисленні руси швидко асимілювалися, переймаючи звичаї, мову, а іноді і
віру слов'ян (тієї їх частині, яка сповідувала християнство Кирилло-
Мефодиевского обряду). Відігравали свою роль і змішані шлюби. А скільки
було «байстрюків»! Ні Святослав, ні вірні йому люди вплинути на цей
об'єктивний процес не були в змозі. І тоді сталося те, що ми
охарактеризували двома словами: Святослав здався!
Померла Ольга, авторитет якої неабиякою мірою сприяв мирному
співіснуванню на землях Київської Русі народів різних культур і конфесій.
Сини виросли (не слід довіряти відомостям про їх малоліття) і включилися у
велику політику. Навколо кожного з них сформувалася своя «команда», в
яких було все більше слов'ян та напівкровок і все менше чистопородних
русів.
Зміцнювалося християнство Кирилло-Мефодиевского і навіть
грецького обрядів, яке щедро субсидовані Візантією місіонери, активно
проповідували серед місцевого населення. Колесо історії не повернути назад.
Навіть великою різаниною. Святослав це розумів.
І вирішив відступити. Піти з вірними старим традиціям русів мужами
в «свою землю» (а чи не так само вчинить за п'ять віків князь з роду
Рюриковичів Дмитро Вишневецкий, коли, домовившись зі своїм родичем -
 299
литовським князем, піде сам і виведе самих войовничих і волелюбних козаків
на Запоріжжя? На якусь традицію схоже…).
Де ж вона була, ця Святославова земля? На перший погляд, відповідь
проста - Переяславець на Дунаї, про це сам же князь і говорить (вірніше, це
Нестор говорить за нього). А чи так це?
Ми звикли вірити «Повісті минулих літ» і грецьким хронікам, тому ж-
таки Льву Диякону, з яких Нестор свій опус і списав. Але візантійці мали свої
власні резони напустити туману у взаємовідносини з русами. Далі ми
побачимо, що, як мінімум, є досить підстав, аби сумніватися в тому, що
«другий болгарський похід» Святослава взагалі мав місце бути.
А все розпочинається з Володимира. Подумаємо ось над чим.
Оскільки він був сином Малуші, то мав усі права на князювання в землі
«Деревлян». Саме там була його отчина, а зовсім не в далекому і чужому
Новгороді. Саме туди він мав прагнути. І Малуша повинна була всіляко йому
допомагати, чинячи тиск на кагана.
Та Святослав туди його не пустив. Не пустив саме тому, що залишив
«Деревлян» собі. Саме у землі колишнього Хозарського каганату він і
замислив піти. Не даремно ж він проливав кров своїх побратимів на Дону і
Волзі, на Ворсклі і Пслі, на Кубані і в Керчі. Не даремно княгиня Ольга
багаторічними дипломатичними зусиллями, а Святослав мечем «звільнили»
Хозарську митрополію. Не даремно Ольга добилася від патріарха
Константинопольського визнання за аріанами парафій, які колись існували на
території каганату.
Третій центр впливу християнського світу мав зміститися з Києва
до… Переяслава. Так-так, саме в це найбільше місто Лівобережжя. У землі,
які населяли нащадки гуно-савірів, носіїв древньої аріанскої релігії. Не
даремно в літопису, мов заклинання, постійно повторюється: Переяславець
на Дунаї, Переяславець на Дунаї, наче ті, хто писали цей «документ»,
прагнули ще і ще раз переконатися, що «правильно» донесли до читачів
потрібне трактування.
 300
Та і як би пішов Святослав у Болгарію, коли, як стверджують
історики, за два з половиною роки, що він пробув у Києві, всі тамтешні
завоювання було втрачено, болгари повністю перейшли на бік Візантії, котра
миттєвао просто зубами увіп`ялася у ці землі, заполонивши їх своїми
військами.
Та й з ким би пішов Святослав на Болгарію, адже дружини-то у нього,
власне, трохи більше, ніж нічого. Не залишив же він синів без армії!
Так що, ніякої Болгарії. Ярополку - Київ; Олегу - Овруч; Володимиру
- Новгород. А Святослав залишив за собою Переяслав, можливо - Чернігів, як
також і величезні землі колишнього Хозарського каганату, включаючи
Тмутаракань, Корчев, древнє місто предків - Неаполь Скіфський і Кримську
Готію з її столицею - Доросом. Правда, Дорос ще тільки належало завоювати,
так само, як і інші частини Криму - спадок Великої Болгарії хана Кубрата. Це
й буде метою чергового походу Святослава, а зовсім не Болгарія Дунайська.
До речі кажучи, якщо подивитися на мапу, то можна легко
переконатися, що Переяслав знаходиться точнісінько в центрі Київської Русі,
якщо включати в неї і колишню Хозарію з Таврикою. А тепер прочитаємо ще
раз завершальні слова останньої цитати:
«І взяли новгородці Володимира собі, і пішов Володимир з
Добринею, вуєм своїм, до Новгорода, а Святослав — до Переяславця».
Прямим текстом нам кажуть: не дав Святослав Володимиру
Переяслав. Виділив йому Новгород Великий. І Добриню, одного з останніх
знатних людей Сіверщини, велів з собою забирати, щоб той під ногами не
плутався. А в Сіверщину пішов сам. Саме так і слід читати. І крапка.
Може виникнути питання, чому ми замовчуємо проблему Любеча?
Якщо ми визначили це місто як колишню столицю «Древлянської» землі, то
Святослав за логікою мав би зробити саме його своїм головним містом, а
зовсім не Переяслав.
Але, по-перше, Любеч ми розглядали лише як один з можливих
варіантів древнього Коростеня, разом з містами Криму. По-друге, після
повного руйнування Ольгою Любеч-Искоростень неминуче прийшов у
 301
занепаду і вже не відігравав тієї ролі, що раніше. А по-третє, саме те, що воно
було столицею колишніх володарів Сіверщини, місто не пасувало
Святославові. Він зовсім не хотів, щоб столиця нагадувала йому і його
підданим про того, хто раніше правив цими землями.
До речі, навіть заснуваня в Болгарії (Балканській) Святославом міста
Переяславець грає на користь нашої версії. Давно вже існував в тому регіоні
Києвець, що його колись назвали на честь Києва предки Святослава. Хотів би
він запанувати у Болгарії - кращого варіанту для столиці не придумаєш. Але
каган русів засновує Переяславець. Чому? Тому що на той час він вже не
ототожнював себе з Києвом. Мабуть, вже за декілька років до фатального
971-го Святослав зробив Переяслав своєю вотчиною. Або чимось, схожим на
опричнину.
Як колись пращури Святослава заснували в завойованих землях
опорний пункт і назвали на честь своєї столиці, так і сам Святослав опорний
пункт в болгарській землі назвав на честь столиці власної. Переяслава. І був
той Переяславець ні чим іншим, як лише опорним пунктом.
А справжня столиця Святославові Ігоревичу мислилася в «середині
землі» своєї. У Переяславі.

***
В одній з попередніх глав ми звертали увагу читачів на відверту
помилку, якої припустилися Святослав і Ольга, зважившись на болгарську
авантюру. Помилка полягала не в самій війні як такій, тут вони вчинили
логічно, і Болгарія, врешті-решт, мала стати останнім діамантом в короні
імперії, що народжувалася. Помилка полягала в термінах. Не можна було
переносити вектор зовнішньополітичних зусиль на Захід, не зміцнившись, як
слід, на Сході. А вийшло так, що Святослав і Болгарію не зміг підкорити, і по
землях колишнього Хозарського каганату залишалося велике питання.
Та ми повинні зрозуміти і кагана. Йому нагодився чудовий шанс у
Болгарії. Ми вже говорили, що то була не просто країна - то був центр
 302
Кирило-Мефодієвского православ'я, а також місце, де колись народжувалася
Готська Біблія. Його було просто необхідно забирати під себе, поки була така
можливість.
В Болгарії на той час у Святослава, за словами істориків, виникли
величезні проблеми, які він, при тих мілітарних силах, що у нього були,
вирішити навряд чи міг. Яскравою характеристикою становище, що склалося
в цих землях, може бути думка Гумільова, що ми її вже наводили:
«Святослав поспішив повернутися у Болгарію, де ситуація також
змінилася не на його користь.
Візантійці вийшли на рівнину Північної Болгарії і захопили місто
Преславу (Преслав). Болгари швидко перейшли на сторону греків: руси
вже розчарували їх насилиями і жорстокістю. Загін русів разом з
Калокіром, який встиг покинути Преславу, пішов на Дунай в місто
Переяславець. Подальша доля Калокіра нам невідома. Печеніги теж
залишили Святослава. Покинутий союзниками, він з невеликою
дружиною протистояв тепер і візантійським військам, і повсталій
Болгарії» [6].
Начебто все ясно. Святославові у Болгарії робити вже не було чого.
Встояти проти військ супротивника, які багаторазово переважали її за
чисельністю, дружина кагана не могла.
Не могла, але, як стверджують візантійські хроністи і наші вітчизняні
історики, які їх підтримують, чомусь все одно рушила на Дунай. Навіщо?! Не
розумів каган реалій? Навряд чи. Розвідка і в ті часи працювала чудово. Крім
того, там залишалася частина дружини Святослава з воєводами і союзником -
Калокіром. Не було куди подітися? Навіщо ж йшов із Києва?
Та будемо обережні. У Льва Миколайовича, як і у більшості учених
радянської школи, правда сплітається із, м'яко кажучи, помилковими тезами.
І робиться це так хитро, як додавання всього лише кількох крапель дьогтю у
велику красиву бочку з медом, яке абсолютно змінює і смак, і колір, і запах
вмісту. Тут - так само.
Тому, давайте, заради більшої об'єктивності, подивимося, що ж писав
ще один Лев - Лев Диякон. Може, які-небудь нестиковочки й проявляться.
«Кажуть, що в Преславі знаходився і патрикій Калокір, котрий,
як я вже повідомив свого часу, зрушив військо росів на місян.
 303
Дізнавшись про прибуття імператора (а це неможливо було приховати,
оскільки золоті імператорські знаки сяяли дивовижним блиском), він
пізно вночі таємно втік з міста і явився до Сфендослава, який з усім
своїм військом знаходився біля Дористола, що нині зветься Дристрою:
ось таким чином втік Калокір» [19].
І справді, протиріччя виявляється. За словами Диякона, Калокір утік з
Преслави зовсім не в Переяславець, як пише Гумільов, а у Доростол. До
цього важливого моменту ми ще повернемося, коли в наступній главі
розглядатимемо «другий болгарський похід» Святослава, проте вузлик собі
на пам'ять зав'яжемо: тут щось нечисто.
Є й інші, не менш важливі питання. Наприклад, у своїй хроніці Лев
Диякон взагалі не згадує про відсутність Святослава на Балканах в 968-971-
му роках. Щоравда, між поданням інформації про переговори (ще імператора
Никифора) з «місянами», яка вже аналізувалася нами, і першого після цього
появи в книзі імені Святослава, вже за імператора Іоана, візантійський
літописець взагалі практично не приділяє уваги проблемі русів,
зосередившись на подіях, що відбувалися в Константинополі, тобто на
військовому перевороті.
А ось це якраз і дивно. В «Історії» Льва Диякона зяє підозрілий
пролом, що його ніяк не можна пояснити. За логікою, якщо руси уперше
вдираються до Болгаріі в 967 році, то покійний імператор Никифор вів
переговори з болгарами або в цьому ж році, або в наступному. І болгарський
цар Петро отримує апоплексичний удар саме в цей час. Тоді абсолютно не
ясно, що відбувалося, починаючи з 968 по грудень 970 року, коли Іоанн
здійснює палацовий переворот і в хроніці знову з'являються відомості про
війну з русами.
Не було війни, тому що Святослав вимушений був піти у Київ? Тоді
так і слід було б сказати. Тим більше що греки ніколи на зайву скромність не
страждали, і Лев Диякон обов'язково згадав би про такий важливий
дипломатичний успіх імператора Никифора, як організація походу печенігів
на Київ. У хроніці ж нічого такого немає. Просто діра і все.
 304
Судячи з оповідей, битва Варди Скліра з «тавроскіфами» під
Аркадіополем також обходиться без присутності Святослава, інакше Лев
Диякон не забув би про це написати. Натомість він змушений описувати
якогось анонімного «скіфського богатиря», якого, природно, звитяжний
візантійський воєначальник розвалює навпіл аж до сідла одним могутнім
ударом меча.
Отже, низка дивних обставин змушує пильніше придивитися до
періоду 968-971 років, оскільки майже на три роки Святослав випадає з поля
зору істориків. Коли б не «Повість минулих літ», дослідникам довелося б
поламати голову, винаходячи оповідання про те, де був і чим займався увесь
цей час каган русів. Але й свідоцтво Нестора нас задовольнити ніяк не може,
оскільки два з половиною роки - занадто великий термін, аби відбити наскок
печенігів, обійняти матір з синами і розсадити останніх по отчинам.
А тут ще дивина з «другим болгарським» походом. Ми ж-бо
припускаємо, що Святослав пішов зовсім не в ту Болгарію, про яку нам
торочать, але офіціоз вважає інакше. Отже, «маститі» мають все зв'язати у
одну несуперечливу версію. А вона, як на зло, ніяк не витанцьовуєтся. Надто
багато «але» роблять її рихлою і безформною, як старий брудний замет в
кінці березня. Отож ми можемо сміливо припускати, що тут є проблема.
І вона таки є.
 305
ГЛАВА ДЕВ`ЯТА
ЯК СВЯТОСЛАВА В БОЛГАРІЇ «МОЧИЛИ»,
АБО КУДИ ПІШОВ КАГАН

Отже, 971 року Каган русів і Великий князь Київський Святослав,

роздавши отчину своїм синам, за словами істориків, повертається з
дружиною у Болгарію. Він, бачте, хотів жити в Переяславці, де була
«середина землі його».
Як може місто на Дунаї бути серединою Землі Руської, скільки ми не
оглядаємо, навіть з лупою, карту Європи тих часів, побий нас грім, не
розуміємо. Ну, хіба що Святослав до цього часу володів вже не лише
Болгарією, але і Сербією, а то і самою Священною Римською імперією
німецької нації!
Але - без жартів. Ми вважаємо вірогідним той варіант, що новою
столицею Святослава стало не місто на Дунаї, а наш, доморощений
Переяслав, і що каган пішов воювати не дунайських болгар (місян), а
«чорних болгар», як також і Крим - найважливішу частину його нової
держави, основою якої стали землі Хозарського каганату.
Офіційна історіографія вважає інакше. Що ж. Давайте, вже, напевно,
за традицією, тимчасово станемо на точку зору академіків, піддамо аналізу і
критиці наявні відомості і переконаємося, чи так воно є. У математиці це
називається «доказом від протилежного».

***
Що являла собою Болгарія у той час? То був вируючий котел. Треба
відзначити, що доки Святослав в Києві займався врегулюванням
династичних і міжетнічних проблем, на Балканах війна не припинялася. Руси
здійснили наступ на Адріанопіль, але були зупинені мобілізованими
імператором Іоанном військами. Жорстокі битви відбувалися у Фракії та
Македонії. Чаша терезів схилялася то в одну, то в інший бік.
 306
Історична наука, якщо дослідник неупереджений і професійний, не
менш точна і об'єктивна, ніж фізика або геометрія. І потрібно дуже
постаратися, щоб відповісти безглуздими відмовками на просте питання:
чому Святослав Ігоревич сидів сиднем в Києві, тоді як його дружина
спливала кров'ю на Балканах? Ми свою думку вже висловили.
Офіційна, особливо радянська, історіографія завжди робила вигляд,
що нічого особливого і дивного в такій поведінці князя немає, і проблему
просто замовчувала. Замовчується вона і зараз.
Нестор простий, як колода: мовляв, що тут незрозумілого? Вся річ у
тому, нібито, що ходити у Болгарію Святославові заважала його мати.
Давила, так би мовити авторитетом, на жалість била. Наче війна не є
достатньою причиною для того, щоб каганові не піддатися на примхи старої
жінки, нехай навіть і матері, яка, за словами літописця, бажала бачити сина
поруч у свою останню хвилину.
Проте життя на місці не стоїть. Добре було за часів радянського
демократичного централізму - оголосили певну тему, а то і цілу науку (як
свого часу кібернетику, педологію або генетику) поза законом, і все: сиди,
кури. Кому схочеться іти проти думки партії і уряду? Навіть якщо б і
знайшовся сміливець, можна було запросто перекрити йому доступ до
архівів, як вітчизняних (ось був допуск КДБ, а тепер його немає), так і
іноземних (хто ж такому «партизану» закордонне відрядження випише?).
Та ось настали інші часи. Демократія, так би мовити, колоситься і
квітне. Буйним цвітом. Просто як волосся на голові Брюса Уіліса.
Знаходяться люди, які ставлять незручні питання. І гаразд би своя братва-
історики, їх ще можна якось утихомирити. Зрештою, допуски в архіви та
закордонні відрядження все ще знаходяться в руках начальників з високих
кабінетів. Біда в іншому - Інтернет і Самвидав зробили практично
неможливою цензуру у науковому світі. З'явилася маса дослідників-аматорів,
на рот яких хустку не накинеш.
 307
Що робити? Вихід знайшли. Навіть два. Перший - заполонити мережу
«кишеньковими» сайтами, які й надалі формували б масову свідомість у
потрібному напрямі. Другий – «навести лад» в трактуванні історичних подій,
«осучаснити» їх.
Результат? Давайте порівняємо. Ось книга Л.М. Гумільова «Від Русі
до Росії». Що ми в ній бачимо?
«Навесні 971 р. Цимісхій, перервавши удавані перемовини зі
Святославом, підійшов до Переяславця з кращими військами імперії.
Одночасно до Дунаю увійшла грецька ескадра з 300 кораблів.
Переяславець впав після триденного штурму, і настав останній акт
трагедії. Руси не могли воювати «в чистому полі» через відсутність
кінноти і закрилися в місті Доростол».
Не чіплятимемося до того, що шановний Лев Миколайович ніяк не
пояснює того, яким чином руси прорвалися з-під Переяславця і як досягли
Доростола, що знаходився в декількох переходах від столиці нової держави
Святослава, в глибині країни; як змогли захопити місто.
Не чіплятимемося і до пасажу стосовно того, що у русів була відсутня
кіннота (Лев Диакон пише не просто про відсутність кавалерії, а взагалі про
невміння русів воювати верхи, що перекликається з відомостями з арабських
джерел) і не ставитемимо питання: а як же, власне, Святослав планував
захоплення Царгорода з такими нікчемними силами?
Замість цього звернемо увагу на дату. А потім проглянемо Інтернет. І
із здивуванням виявимо, що у більшості публікацій нині наводиться
абсолютно інша дата цих битв, а саме - 969 рік. Якраз в цей час, згідно ПВЛ,
Святослав сидів в Києві.
Так це, напевно, приватна думка окремих неуків, котрі не читали
джерела? Може бути і таке. Але всяк той, хто бажає, може відкрити сучасні
російські (та й українські) підручники або монографії і переконатися, що
новіше, «прогресивніше» датування вже встигло пробити собі шлях крізь
тернини.
Це неподобство ми ще розглянемо, і дуже уважно. Поки що займемося
іншим. Запитаємо себе: якщо все саме так і було, то куди, власне, так рвався
 308
Святослав з Києва? Невже він не знав істинного стану речей в тій горезвісній
«середині землі» його?
Головне, що, як нас запевняють, до 971 року практично вся Болгарія
від русів відпала. Справа дійшла до того, що, за словами Нестора,
Святославові довелося знову штурмувати Переяславець:
«У рік 6479 [971]. Прийшов Святослав до Переяславця, і
заперлися болгари в городі. І вийшли болгари на січу проти Святослава,
і була січа велика, і одолівали болгари. І сказав Святослав воям своїм:
«Уже нам тут полягти. Ударимо мужньо, браття і дружино!» А під вечір
одолів Святослав [болгар] і взяв город списом, кажучи: «Се город мій!»
І послав він до Греків [послів], мовлячи: «Хочу на вас іти і взяти
город ваш, як і сей» [2].
Що до останньої фрази князя, то тут переписувачі, м'яко кажучи, не
зовсім точно передають слова князя. Але про це - теж свого часу. Зараз же
перед нами стоїть важливіша проблема: спробувати якось зв'язати між собою
час появи Святослава в тому або іншому регіоні.
Отже, як ми вже говорили, в грецьких джерелах немає ніяких згадок
про відсутність кагана на Балканах в період з 968 по 971 роки. Але також
немає ніякої інформації, і про те, що він там був. У літописі Нестора
однозначно вказується на те, що в цей період Святослав знаходився саме в
Києві.
А ось наші вчені мають, на цей рахунок, абсолютно оригінальну
думку, слідуючи якій, буквально в кожному наступному абзаці спростовують
самих же себе:
«Святослав перекинув у Фракію загін з союзників - угорців і
болгар. Полководець Цимісхія Варда Склір розбив цей загін у
Аркадіополя, після чого угорці пішли додому, а болгари розчарувалися в
русах. Проте зимою 970/971 р. Святослав направив загін в Македонію,
мабуть, для того, щоб здобути плацдарм для прибічників Калокіра.
Проте таких не виявилося. Гірше за те, підбурювані грецькими
емісарами, болгари повстали проти русів.
Святославові довелося знову брати Переяславець, де він залишив
загін на чолі з Сфенкелом, Калокіра і царевича Бориса, а сам в пониззях
Дунаю укріпив місто Доростол, що лежало на кордоні Болгарії із землею
уличів» [8].
 309
Що ж ми дізнаємося з цієї роботи визначного російського ученого?
По-перше, - те, що перекидання угорців і болгар у Фракію відбулося або в
969, або, максимум, літом-восени 970 року. Як міг Святослав керувати
переміщеннями військ, якщо в цей час безвилазно сидів у Києві, за тисячу з
гаком верст від театру військових дій? Чи за нього командували воєводи? Чи
він цим самим воєводам телепатичні сигнали подавав? Тоді так і слід було б
написати.
По-друге, багато питань виникає по «македонському» походу, що його
приписують Святославу на зиму 970/971 років. Це як розуміти: «таких не
виявилося»? Невже князь діяв, мов сліпе кошеня, навпомацки, не знаючи
становища в тому регіоні? А якщо знав, то навіщо взагалі затіяв це
перегрупування сил?
Повторимося ще і ще раз: тодішні полководці приділяли розвідці таку
ж увагу, як і їхні сучасні колеги. Навіть більшу, оскільки були талановитіші
за нинішніх товстопузих пещених генералів. Тож перш ніж відправляти
війська в Македонію, «мабуть, для того, щоб здобути плацдарм для
прибічників Калокіра», Святослав мав ще дізнатися, який в тому регіоні
дійсний стан речей. І не просто дізнатися, а орієнтувати місцеву агентуру на
проведення комплексу заходів для забезпечення переможного просування
військ - розвідка дислокації і чисельності сил супротивника,
рекогносцирування місцевості, агітація, пропаганда, контрпропаганда,
організація «п'ятої колони», диверсії, etc.
Чому ж Святослав цього не зробив? На що сподівався? На глазомір,
швидкість і натиск? На це багато пізніше сподіватиметься один видатний
російський полководець. І надії ці виправдовувалися. Але. Поки воювали з
відсталими у військовому й економічному плані турками. А як тільки
зіткнулися з армією Наполеона (хоча Бонапарт особисто при цьому і не був
присутнім), довелося здійснювати драп-марш через Альпи, втративши при
цьому велику частину армії.
 310
І ще цікаво було б знать, що мав на увазі Лев Миколайович, вживаючи
слово «мабуть». Може, руси йшли в Македонію абсолютно не за цим? А
навіщо? Винця попити? Кажуть, «Жинавка» дуже й дуже…
А може, русів там і не було зовсім, а в битвах, про які оповідають
греки, брали участь не війська Святослава, а якась «третя сила», що вирішила
під загальний гамір і собі що-небудь увірвати від імперії ромеев?
Ну і, нарешті, третє. Чесно кажучи, коли читаєш таке, хочеться очі
протерти: може, галюцинація?
Це ж де шанований академік вичитав, на якій карті видивився місто
Доростол, розташоване в пониззях Дунаю? Але ж не просто в пониззях, а на
кордоні Болгарії і земель уличів!
Прочитавши одкровення академіка Гумільова, ми, грішним ділом
подумали, що це нас колись недоучили або ми десь щось не так зрозуміли.
Кинулися дивитися карти з вказівкою розселення слов'янських племен. Одну
дивимося. Другу. Третю. Справа до четвертої доходить, а все ніяк. Не
витанцьовується зухвала і красива версія Лева Миколайовича Гумільова про
сусідство уличів з болгаами. Тому що на усіх, без виключення, картах
сусідами цього дунайського народу вказуються, зовсім не уличі, а тіверці!
І українських п'ятикласників вчать саме так: уличі жили по обох
берегах Південного Буга, аж до Дністра, а тіверці - західніше, між Дністром і
Прутом, котрий, як відомо, впадає в Дунай.
Про всяк випадок, хіба мало що, при оказії, ми відвідали
Національний історичний музей України, де уважно розглянули (і навіть
сфотографували) наявну там карту. Але і на ній тіверці, як їм і належить,
позначені по Пруту, а уличі... Там же, де ми й сказали. Ми, а не Гумільов.
Цікаво, на кого розраховував шановний Лев Миколайович, коли писав
таке? На четвероклассников, напевно. Жарт.
Але навіть якщо припустити неймовірне, то все одно залишаються
питання, на які відповісти дуже складно. Лев Диякон чітко пише: одним з
 311
перших військових заходів Іоанна Цимісхія була… блокада нижньої течії
Дунаю:
«...імператор нагородив веслярів і воїнів грошима і послав їх на
Істр для охорони річкового шляху, - щоб скіфи не могли поплисти на
батьківщину і на Кімерійський Боспор у тому випадку, якщо їх
принудять до втечі» [19].
Як же Святослав потрапив у Доростол? Зрозуміло, якби він йшов з
Києва у Болгарію суходолом. Але ж ні, джерела чітко пишуть про наявність у
русів флоту (надалі йому належить зіграти важливу роль в останній війні
Святослава). Як же цей флот ромеи пропустили в Дунай?
Так от, місто Доростол, той самий, який нині називається Силістрія,
розташовувалося зовсім не в нижній течії Дунаю, на межі із землями чи то
уличів, чи то тіверців, як про те пише шановний Лев Миколайович Гумільов,
а декількома сотнями кілометрів вище. У цьому можна переконатися,
розглянувши першу ліпшу мапу, хоч давню, хоч і сучасну.
До чого ми усе це? А до того, що за ближчого розгляду виявляється,
що уся друга болгарська кампанія Святослава древніми хроністами і
сучасними істориками верстається таким чином, що в ній зяють жахливі діри,
а протиріччя громадяться одне на одне, мов торосова крига в Арктиці.
З джерел і монографій ми дізнаємося, що:
а) в 970 році Святослав був в Києві;
б) в 970 році Святослав керував перегрупуванням військ у Фракію і
Македонію;
в) в 970 році новий імператор Іоанн Цимисхий вів переговори зі
Святославом;
г) в 970 році візантійці здобули кілька великих перемог над русами і їх
союзниками;
д) в 970 році Переяславець було взято візантійцями;
е) в 971 році Святослав виїхав з Києва в Переяславець, оскільки там –
«середина землі його»;
 312
ж) в 971 році Святослав вимушений був знову брати Переяславець
штурмом;
з) в 971 році Святослав опинився не в Переяславці, а в Доростолі.
І ось тут вже - стоп. Тому що питання з містом і фортецею Доростол
настільки важливе, що йому просто необхідно приділити пильну увагу.
Річ у тому, що ніде, повторимося, ніде немає ніяких згадок про те,
яким же чином цей ключовий опорний пункт потрапив русам до рук.

***
Так, шанований Читач, саме так. Святослав опинився в Доростолі
буквально нізвідки. Телепорувався разом з військом. Ось тільки-но хроніки
розповідали про те, яким важливим було це місто для візантійців, який
сильний гарнізон вони там тримали, і раптом. ніякого гарнізону там немає, а
сидить в тому місті Каган русів, Великий князь Київський Святослав, котрого
видавили з Переяславця, що знаходився набагато нижче за течією Дунаю.
Як описує цю історію Лев Диякон, пам'ятаєте?
«Говорять, що в Преславі знаходився і патрикій Калокір <...> він
пізно вночі таємно втік з міста і явився до Сфендослава, який з усім
своїм військом знаходився у Дористола, нині званого Дристрою: ось
таким чином втік Калокір» [19].
Дивно, але факт: Святослав, який славився своєю лютістю і жаданням
битв, впродовж більш ніж двох років не фігурує на полях боїв. Ні у Фракії. Ні
у Македонії. Ні у Болгарії. Ось, будь ласка, - Калокір біжить з Преслави,
оскільки її обложила потужна армія ромеїв, а Святослав у цей час спокійно
собі боки гріє в Доростолі.
Втім. Прочитаємо уважніше і переконаємося, що цього разу
ромейский хроніст пише про те, що Святослав знаходився не в місті. Він був
біля міста! Гарненько запам'ятаємо цей пасаж, оскільки він дуже важливий.
Цю фразу ми ще згадуватимемо в інших главах, аж до самої останньої.
 313
Той таки Лев Диякон описує грандіозну битву між 30 тисячами
«тавроскіфів» і візантійським військом під проводом магістра Варди Скліра
восени 970 року на підступах до Константинополя:
«Дізнавшись про похід [ромеїв], тавроскіфи відокремили від свого
війська одну частину, приєднали до неї велике число гунів та місян і
послали їх проти ромеїв». [10].
З розповіді виразно видно, що в цей період Святослава разом з цим
військом не було. Важко собі уявити, щоб цей войовничий муж залишився
осторонь битви.
Але як же Святослава Ігоревича занесло в Доростол? Ми недаремно
напружували очі читачів усіма цими а), б) і в). Це - дати, прийняті у вченому
середовищі. Від них нікуди не подінешся, оскільки вони сполучаються з
незалежними джерелами й свідченнями. Проте.
Спеціально для обивателя (передбачається, що це - ми з вами)
розроблено інше датування. Щоб, як мовиться, все «зросталося». Ось -
типовий зразок «історії», що її нам нам подають. Велика стаття на
російському сайті з претенціозною назвою www.bg - znanie.ru/ називається
«Походи Святослава на Болгарію і Візантію». Подробиць – хоч відбавляй!
Навіть схеми битв наведено, наче автори самі були присутніми під час оних.
Отже:
«В 969 році Святослав посадив Ярополка в Києві, Олега - у
древлян, Володимира послав князжити у Новгород, а сам відплив у
Болгарію в Переяславець. Болгари ж, які до цього часу відбили
Переяславець, зачинилися проти нього в місті, і вишли битися з
росіянами».
Спритність рук, і ніякого шахрайства. Писаки від історії просто узяли
і «зсунули» на два роки події, описані і в «Повісті минулих літ», і в
академічних виданнях та монографіях вчених. Висмоктавши цей самий 969-й
рік з пальця. Це як у дітей в дразнилках: нічого що безглуздо, зате доладно!
І ще одне питання: це, яким же макаром на російських сайтах (і в
підручниках - теж) руси перетворилися на росіян? За розпорядженням з
Кремля? Так вони і Святослава записують в російські полководці. Ставлять в
один ряд з Кутузовим і Жуковим. А це ж зухвале підтасовування. «Росіяни»
 314
за визначенням являються «чиїми» - власністю русів, підданими русів. Якби
йшлося про слов'ян - ще куди не йшло, але наректи «росіянами»
Свендислейфа, Сфенкела і Асмуда? Попалися б ці «історики» їм до рук...
«І була велика січа, в якій болгари стали перемагати. Тоді сказав
Святослав своїм воїнам: «Тут нам і померти! Постоїмо ж мужньо, брати і
дружина»! До вечора здолав Святослав і узяв місто приступом. І послав
він до греків із словами: «Хочу йти на вас і узяти столицю вашу, як і це
місто». Греки ж сказали: «Як воювати, візьми краще данину на усю
дружину свою, тільки скажи, скільки вас, щоб ми розрахувались по
числу дружинників твоїх». Так говорили греки, обманюючи росіян.
Святослав же послав сказати: «Нас двадцять тисяч».
Але додав десять тисяч: бо росіян було всього десять тисяч.
Отримавши цю звістка, Іоанн Цимісхій, імператор греків, виступив
проти Русі з 30 тисячами, а данини не дав ніякої»(там же).
Відкриваємо «Повість минулих літ». Тут епізод із «січею великою»
віднесено до 971 (6479) року. А як інакше, адже Іоанн Цимісхій став
імператором в кінці 970-го. Але, мабуть, у авторів статті (і книг, з яких ця
інформація бралася) є своє, «оригінальне» бачення історії. І багата уява. І
політ думки. Шкода тільки, совість замало. А, може, і знань. Тому що, згідно
з текстом «Повісті…», Святослав погрожував ромеям піти не на їх столицю, а
на «місто ваше». Яке? Чи обов'язково Царгород? У ромеев міст було багато.
Йдемо далі.
«У 970 році під Адріанополем сталася битва, в результаті якої
греки зазнали поразки, принесли дари Святославові й пообіцяли мир. В
цей час до Святослава прибуло з Києва невелике підкріплення. Не
маючи достатніх сил і покладаючись на угоду з Цимісхієм, Святослав не
зайняв гірські проходи через Балкани і залишив відкритим гирло
Дунаю. Це була його велика стратегічна помилка. Крім того, рать русів
виявилася розділеною на дві частини: головні сили знаходилися в
Доростолі, загін під командуванням Сфенкела був розташований в
Преславі» (там же).
Тут ніби проглядається певне знання питання (шкода, що про блокаду
гирла Дунаю імперським флотом нічого не сказано, а Цимісхія зроблено
імператором за кілька місяців до того, як це відбулося в реальності). Щодо
«великої стратегічної помилки» можна і посперечатися, адже не настільки
дурні були Святослав і його воєводи, щоб не розуміти значення гірських
 315
проходів (по-грецьки - клісури). Якщо ці проходи і не було зайнято, то для
цього напевно були інші причини.
А ось що звертає на себе увагу, так це пасаж про «невелике
підкріплення» з Києва. До речі, і у Гумільова про це є.
Ніде в джерелах начебто про таке не згадується. Про що ж це автори
статті? Давайте подумаємо. Подумали. І раптом - еврика! Це вони так
пишуть, щоб пояснити, звідки в «Повісті...» виникла розповідь про відхід
Святослава з Києва в 971 році! Відомості в літописі є. Святослав нібито в цей
час був у Болгарії. Але хтось же з Києва пішов?
Значить. Нестор помилився. Чи збрехав. Не Святослав йшов з Києва у
Болгарію, а усього лише «невелике підкріплення»! А каган, виявляється, весь
цей час на Дунаї був. А чому саме – «невелике»? Та тому, що якби написали,
що підкріплення було значним, треба було пояснювати, чому у Святослава
виникли проблеми у тій війні. Ну, не історики, а прямо Копперфілди якісь!
Далі - ще смішніше:
«Святослав пішов до Константинополя, захоплюючи міста. У
Філіппополі (Пловдиві), за свідченням Льва Диякона, він велів посадити
на палю 20 000 полонеників, привів цим болгар в жах і змусив
покорятися собі. Проте під Андріанополем росіяни зустрілися з військом
Варди Скліра і зазнали від нього поразки» (там же).
Пробачте, шановані, але абзацем вище ви пишете про жахливу
нестачу сил у русів. Не виключено, що нестача сил була причиною, через яку
Святославові не вдалося узяти під контроль клісуры в горах. Ви також
пишете про те, що сили Святослава були розділені. Про яке ж захоплення
міст може йтися? Про який Філіппопіль? Про який Андріанопіль? І чому в
цьому абзаці йдеться про поразку під Адріанополем, а двома рядками вище
оповідається про перемогу під тим самим злощасним Адріанополем? Хто так
історію пише?
Дурість авторів статті приголомшує. Як могли місяни битися у складі
війська русів проти військ Варди Скліра восени 970 року, якщо, за словами
товаришів з bg - znanie.ru, болгари не в 971 (як у Гумільова), а ще в 969 році
повстали проти Святослава і зачинилися в Переяславці? О, великі дбайливці
 316
чистоти історії Росії! Цікаво, чи включає офіційна влада до числа
«переписувачів історії» оцих, або наїзди стосуються лише «пропагандистів
українського фашизму і націоналізму»?
Кажуть, в сучасній Росії пильнувати чистоту історичної науки
поставлено колишнього полковника КДБ, котрий зобов'язаний стежити, як би
певні ворожі сили не перекрутили історію. Ми в це не віримо. Не може
такого бути. Інакше як той полковник (і, напевно, цілий штат відряджених до
нього прапорщиків) могли пропустити таке...
Байки про посаджених на кілок у Філіппополі 20 тисячах полонених
автори статті у Льва Диякона вичитали, а то, що ця сумнівна з точки зору
достовірності акція (як це випливає із слів того ж Диякона) трапилася ще в
968 році, «випадково» не угледіли. Так ми нагадаємо:
«Сфендослав дуже пишався своїми перемогами над місянами; він
вже міцно опанував їх країну і увесь перейнявся варварським
нахабством і пихою. Обійнятих жахом переляканих мисян він убивав з
природженою жорстокістю: кажуть (виділення наше, - П.П.), що, з бою
узявши Філіппополь, він з властивою йому нелюдською люттю посадив
на кілок двадцять тисяч мешканців, що залишилися в місті, і тим самим
вгамував і [приборкав] всякий опір і забезпечив покірність» [19].
Звернемо увагу на те, що візантійський автор говорить про
«Філіппопільську трагедію» в минулому часі, наче в ретроспективі. Саме
жорстокістю русів Лев Диякон пояснює те, що їм вдалося «міцно опанувати»
усю Болгарію. Але за станом на 970, а тим більше на 971 рік цього ніяк не
можна сказати. І учені так не говорять, а, навпаки, всіляко підкреслюють, що
в цей час у Святослава вже не було підтримки і міцної опори в цій країні. І
причину вказують - жорстоке у минулому ставлення русів до місян.
Говорячи про битву під Адрианополем, слід було б чесно сказати про
те, що Святослава там чомусь не було. А таке могло статися тільки через те,
що в цей час він ще знаходився в Києві.
Йдемо далі. Хотілося б дізнатися, про які міста, захоплені русами,
оповідають нам автори статті? Навіть якщо зарахувати нещасний
 317
Філіппопіль, то не дуже багато виходить. Відповідь, як не дивно, знаходимо
в... «Повісті минулих літ»:
«І пішов Святослав, воюючи, до города [Цесарограда], і інші
городи розбиваючи, які стоять пустими і до сьогоднішнього дня» [2].
Тільки Нестор відносить ці подвиги до 971 року, коли, за його
словами, руси отримали перемогу над візантійцями і змусили їх до укладення
миру. Автори ж статті зв'язують цю подію безпосередньо з битвою під
Адріанополем, де Святослава (якого там не було), на думку більшості
академіків, нібито було розбито. Друге судження найбільш популярне в
історичній літературі, і його прибічники спираються на статті підсумкового
договору Святослава з Іоанном Цимісхієм, котрий, з точки зору авторів, був
невигідний русам.
Ми схиляємося до третього варіанту, а саме - нічийному результату
війни, погоджуючись при цьому, що стратегічне положення візантійців було
прийнятнішим, зважаючи на значно більші людські, матеріальні і фінансові
ресурси і близкість до баз в метрополії. Не все було так просто, щоб ми
могли говорити про відвертого переможця в тій війні, як і про те, до чиєї все-
таки вигоди було підписано договір. Поки що ж йдеться безпосередньо про
військові дії.

***
Отже, в процесі дискусії ми вже згадували про те, що візантійці узяли
штурмом Передславу, а воєвода Сфенкел і патрикій Калокір, вирвавшись
якимсь чином з обложеного міста, втекли до Святослава, який нібито сидів з
іншою частиною дружини в Доростолі (вірніше, біля Доростола). Деякі
автори замість Сфенкела в цьому контексті згадують Свенельда, можливо,
вважаючи, що це - одна і та саме людина. А, можливо, це робиться для того,
щоб зайвий раз згадати ім'я найближчого князівського воєводи, оскільки він
якось підозріло випадає з літописів на декілька бурхливих і повних подіями
років.
 318
Треба візначити, що останнім часом історики чогось дуже не люблять
використовувати свідчення Льва Диякона. Нікому не нав'язуючи своєї думки,
все ж припустимо, що причина цього у, м'яко кажучи, неточностях за місцем
і часом. Занадто вже багато нестикувань у грека з тим же Нестором. А раз
так, то необхідно відомості Льва Диякона всіляко дезавуювати і зганьбити,
попри те, що він - єдиний автор-сучасник описаних подій. Наші ж історики
вважають за краще більше спиратися на аннали візантійських хроністів
Зонари та Скилиці, а також свідчення візантійського, знов-таки,
письменника Кедріна.
Це, звичайно, дуже добре, але ці автори жили на 100 - 150 років
пізніше описуваних ними подій. Лев Диякон же - очевидець. А очевидець, як
учили нас наші університетські викладачі, - джерело найцінніше,
найоб'єктивніше, навіть якщо виконує чиєсь замовлення або когось
несправедливо не любить. Він був учасником подій, і це - головне. Читай
його уважно, відсівай пропагандистські штучки, і ти багато чого істинного
дізнаєшся.
У наших же істориків в результаті їх власного суб'єктивізму
з'являються ось такі судження:
«Дослідження Черткова показало, що для знайомства з подіями
князювання Святослава абсолютно недостатньо однієї історії Льва
Диякона, що джерело це не може вважатися ні цілком детальним, ні
цілком неупередженим, що літопис наш для Святославової епохи
джерело не менш компетентне, ніж історія Льва Диякона, і що для
користування цією історією потрібне звірення подій, що викладаються в
ній, з викладом тих же подій в історії візантійського письменника
Кедріна і в анналах візантійця Зонари» [35].
Стривайте, а хто вам сказав, шановані, що Кедрін і Зонара були
абсолютно неупереджені? Так, Лев Диякон, як умів, прогинався перед
імператором. А ці що, були еталонами чесності і безкорисливості?
Почекайте, у відповідний момент ми вам покажемо, що писали ці світочі
компетентності. Обрегочетесь.
 319
Але це так, ліричний відступ. Як би там не було, за словами усіх
істориків, руси до весни 971 року сконцентрувалися в Доростолі і Преславі,
куди насамперед підішли і візантійські війська.
Ми вже казали, але не зайвим буде ще раз звернути увагу читачів на
ту обставину, що сили Святослава виявилися роз'єднаними на дві (а якщо
враховувати гарнізон в Переяславці, то на три) частини, що дуже
нехарактерно для військової тактики русів. При цьому усі джерела чітко
говорять про те, що сам Святослав знаходився в Доростолі, тобто найбільш
віддаленому від бойових дій пункті. Усе це дуже важливо.
Отже, військо Іоанна Цимісхія підійшло до Преслави і тут розігралася
грандіозна битва. Цікаво, що і монографії, і публікації на різних Інтернет-
порталах, розповідаючи про ці події, спираються виключно на відомості Льва
Диякона, незважаючи на пропаганду довіри «об'єктивному» Зонарі і йому
подібних.
Руси побачили перед собою величезну рать, що складалася з відбірної
піхоти, важкої кавалерії і нещодавно сформованого особисто Іоанном легіону
«безсмертних» - закуту з голови до ніг у броню імперську гвардію.
Відносно співвідношення сил сторін досі серед дослідників
однозначної думки немає, оскільки і грецькі, і київські літописці традиційно
намагалися перебільшити сили супротивника і применшити свої. Нестор
говорить про десятиразову перевагу ромеев (10 тис. русів проти 100 тис.
греків). Лев Диакон, не називаючи точну цифру «безсмертних», дає
інформацію про 15 тис. гоплитів (важкої піхоти) і 13 тис. кавалеристів у
складі візантійської армії, стверджуючи, що проти неї билося
шістдесятитисяче військо русів.
Звичайно ж, і ті, й інші цифри абсолютно неправдоподібні. При усій
повазі до Святослава і його воїнів, навіть враховуючи деяку перевагу русів в
рукопашному бою, навряд чи вони змогли б протистояти десятиразово
переважаючим силам візантійців, - все-таки це була одна з найсильніших на
 320
той час армій світу, славна своєю зброєю, технічним оснащенням,
мистецтвом полководців, виучкою і стійкістю солдат.
Впадає у вічі і те, що загальна кількість візантійських військ, за
версією Диякона, рівно удвічі менша озвученої ним чисельності війська
Святослава (30 тис. проти 60 тис.), що напевне свідчить про прагнення
грецького хроніста перебільшити труднощі боротьби з «тавроскіфами».
Скоріше за все, склад армії Іоанна Цимісхія автор зазначив вірно, а
ось кількість русів - сильно перебільшив. У випадку ж з Нестором все
виглядає з точністю до навпаки.
Отже, спільними зусиллями київського і константинопольського
літописців ми з високою вірогідністю можемо встановити співвідношення
сил 3:1 на користь візантійців. Враховуючи те, що у складі руського війська
воювали також допоміжні підрозділи, складені з болгар, можна говорити про
сприятливіше для Святослава співвідношення сил : приблизно в 1:2. Тут Лев
Диакон, стверджуючи про подвійну перевагу русів, що називається,
прохоплюється «по Фройду».
Так, руси (начебто) були роз'єднані. Але й візантійці не могли зібрати
усе військо в кулак, оскільки мусили забезпечувати свої тили, наприклад,
охороняти проходи в горах, через які вони, за словами Лева Диякона, і
просунулися.
На підступи до Преслави війська ромеев під командуванням Іоанна
Цимісхія вийшли напередодні Пасхи, а перший бій за місто зав'язався 13
квітня 971 року. Руссо-слов`яно-болгарськими військами командував воєвода
Сфенкел.
Грецький історик звично-патетично оспівує подвиги співвітчизників,
природно, одночасно принижуючи ворога:
«Тавроскіфи, побачивши наближення війська, що вміло
просувалося, були уражені несподіванкою; їх охопив страх, і вони
відчули себе безпорадними. Але все таки вони поспішно схопилися за
зброю, покрили плечі щитами (щити у них міцні і для більшої безпеки
сягають ніг), вишикувалися в грізний бойовий порядок, виступили на
рівне поле перед містом і, загарчавши на кшталт звірів, випускаючи
 321
дивні, незрозумілі вигуки, кинулися на ромеїв. Ромеї зіткнулися з ними і
хоробро билися, здійснюючи дивовижні подвиги: проте ні та, ні інша
сторона не могла взяти гору» [19].
Залишимо на совісті грека «звірине гарчання» наших предків, нібито
нездібних на нормальну людську мову і навіть їх «боягузтво», яке виявилося
в тому, що, руси «панічно» вишикувалися в потужну фалангу і ледве не
розтрощили вщент відбірну візантійську армію. Слів немає, греки билися
хоробро, здійснювали дивовижні подвиги і, взагалі, показували чудеса
хоробрості. Тільки ось чомусь ніяк не могли здолати боязких дикунів, що
гарчали, мов здичавілі пси.
Втім, уривок цей ми навели зовсім не для того, щоб поскаржитися на
необ'єктивність візантійського хроніста. Просто настав слушний час (хай
пробачать нас ті читачі, які поспішають прочитати про хід битви), щоб
сказати кілька слів про озброєння русів і способи ведення ними бою.
Читаємо далі у Диякона:
«Скіфи [завжди] б'ються в пішому строю; вони не звикли
воювати на конях і не вправляються у цій справі» (там же).
Дивно, але факт: руси, на відміну від укоріненого в історії штампу, не
вміли воювати верхи! Але як, у такому разі, бути з оспівуваними у билинах
богатирськими кіньми? Або як бути з численними трактатами про
важкоозброєну князівську кінну дружину?
Вся річ у тому, що легенда про роську кінноту є не що інше, як однією
з «цеглин» в потужній будівлі «норманської» теорії походження русів.
Дійсно, в Європі того часу не було війська сильнішого, ніж закута у броню
норманська рицарська кавалерія. Отже й руси як прямі і єдинокровні брати
тих норманів, мусили хвацько сидіти в сідлі.
Насправді все було з точністю до навпаки. У лісовій і болотистій
місцевості, якою була велика частина території Київської Русі, численній
кінноті просто не було де розгорнутися. Це зовсім не означало, що Святослав
і його люди абсолютно не уміли їздити верхи. І кавалерія у них була. Але
кавалерія особливого, «драгунського» типу. Руси пересувалися верхи, а
 322
билися в піших лавах. Кінь був у більшості випадків лише засобом доставки
дружинника і його озброєння до місця битви.
Але як же степове походження русів, про яких було вже стільки
сказано в цій книзі? - запитає уважний читач. Невже з часів готів, Рюрика і до
Святослава володарі Донецьких і Таврійських степів так і воювали, пішки?
Не віриться…
Не віриться? І правильно. Аж до Х століття руси сиділи на конях. Але,
укріпившись в лісовій країні, вони були вимушені категорично змінити
спосіб ведення бойових дій і тип озброєння. Цього просто вимагали
обставини. Точно так, як і в Західній Європі норманни, завоювавши частину
території на березі Атлантики, пересіли з кораблів на коней, щоб ефективно
захищати захоплене.
Головними транспортними артеріями в Русі були річки. Добре в степу
- сів на коня і - гайда! Але в лодью коня не посадиш. Та і чим її годувати
серед непролазної лісової гущавини?
Битви відбувалися головним чином або біля міських стін, або на
березі тих же річок і озер, кавалерії там особливо розгулятися ніде. У походи
на своїх сусідів - хозар, ромеів, болгар, касогов князі ходили морем або
річками.
Одним словом, до кінця Х століття кіннота у русів перетворюється на
допоміжний підрозділ. До речі, ця традиція залишилася від русів у спадок і
пізнішим нашим предкам - запорозьким та городовим козакам. Вони теж
пересувалися верхи, а битися вважали за краще пішки. Через відсутність
сильної кавалерії українські козаки змушені були укладати союзи з татарами.
Пам'ятайте, війни з Польщею та Московією?
Так і не всі ж руси навіть у сторіччя, які передували Святославові,
навіть живучи в Степу, воювали на конях! Пам'ятайте арабські джерела? В
них теж не раз говорилося про невміння предків Свенельда і Сфенкела
воювати в кінному ладі. Ті з русів, хто жив у бургах по берегах річок,
споконвіку вважали за краще лодіи.
 323
Але, точно так, як і в роботах істориків минулих поколінь, так і у
сучасних авторів ми бачимо абсолютно інші пасажі (пер. з російської наш, -
П.П.):
«Кістяк війська складала російська (норманська) кінна дружина
(не випадково усі воєводи носили скандинавські імена), посилена
допоміжними загонами слов'ян і фіннів» [30].
При усій повазі до російського автора, все ж запитаємо: він же вважає
русів варягами! Так, де і коли він бачив варягів(!) на конях? Це ж все одно,
що собака на паркані! Ні він сам, ні інші наші «дослідники» під Доростолом з
цілком природної причини не були присутніми. Сучасники, які описали цю
війну, також про «норманську кінноту» не говорять, згадуючи лише угорську
і печенізьку (Святослав з ними і уклав союз через відсутність у нього самого
такого важливого роду військ, як кавалерія). Так звідки ж взялися варяги,
верхи на бойових конях?
На наш погляд, скринечка відкривається просто: раз є «норманська»
теорія, значить, мають бути і самі нормани. А то, що ці «нормани» стосовно
Києва не згадуються в жодному літописі - не має значення.
При цьому маститі історики, природно, знають, що «норманами»
греки називали усі народи, що жили на північ від них. Це і перекладається як
«люди Півночі» або «люди, що живуть на Півночі». Навіть якщо цією
«Північчю» (відносно самої Візантії) був Крим.
Тепер про щити. Величезні краплевидні щити, що закривали воїна з
голови до ніг, можна бачити на будь-якій картині. І це - теж один з цвяхів в
«труну» варязько-норманської теорії походження русів.
Річ у тім, що варяги завжди, повторюємо, завжди озброювалися
круглими щитами приблизно метрового діаметру. Вони виготовлялися з
дерева і армувалися металевими смугами, скріпленими клепкою, тоді як
краплевидний щит русів виготовлявся з міцної, в декілька шарів, шкіри.
Варязський щит призначався для захисту від важкої ручної зброї -
сокири, булави, дворучного двосічного меча, тощо. Руський - від стріл,
оскільки супротивниками дружинників поставали переважно степовики,
 324
головною зброєю яких був, як відомо, лук. Тому і робили щити такими
великими - тільки так воїни могли надійно захиститися від хмари стріл, що
летіли в них.
Скажуть: краплевидний щит - цей винахід слов'ян. А ось і ні! У
слов'ян взагалі було дуже слабке озброєння. В основному справа
обмежувалася короткими списами, у тому числі метальними, ножами або
короткими мечами, невеликими топірцями на довгих рукоятях. Іноді
зустрічалися і щити. Дерев'яні. Круглої або прямокутної, із закругленими
краями, форми. Ще були щити, сплетені з лози.
А ось основний меч у русів залишився степовим, «сулеймановым».
Тобто це була фактично шабля або палаш, в чому ми легко можемо
пересвідчитися, поглянувши на мініатюри в староруських літописах. А
прямими двосічними мечами «норманського типу» були озброєні найманці-
варяги. Так що твори художників грішать, м'яко кажучи, неточностями. Що
ще з'явилося у русів після переселення в Київ, так це списи. Довгі важкі
списи, які ефективні якраз у битві в зімкнутому пішому строю.
Втім, на рахунок палашів ми обмовилися що це – «основний» клинок.
Справа тут ось у чому. Будь-який професійний воїн як в Європі, так і в Азії
мав цілий комплект озброєння. І руси - не виключення. Користувалися вони і
важкими мечами, здатними розрубувати потужну металеву броню, точно так,
як подібними клинками користувалися і араби. Зрозуміло, форма у них була
різною - араби, наприклад, вважали за краще хоч і важкий прямій, але все
таки однолезовий меч з широким клинком, у русів були як прямі важкі
палаші, дуже схожі на арабські мечі, так і (відносно рідко) імпортні –
«норманські». Але все таки, і у арабів, і у русів улюбленою зброєю
залишалася шабля (палаш).
В одній з публікацій подається малюнок, який, на думку авторів,
ілюструє комплекс озброєння роського дружинника. В цілому, тут все
правильно, на нашу думку, саме шабля, а не меч були зброєю ближнього
бою, саме лук і стріли - зброя бою з дистанції. Але тут же, немов чогось
 325
злякавшись, в коментарі до ілюстрації автори вважають потрібним зробити
реверанс убік «норманистів»:
«Саме на основі цього різноманіття наступальної і оборонної зброї
потенційних супротивників і союзників, під впливом самих різних
культурних традицій, а зовсім не у зв'язку з абстрактним геополітичним
розташуванням Київської держави складався оригінальний
староруський комплекс озброєння. Набір озброєння київського воїна
включав в якості наступальної зброї меч, шаблю, бойову сокиру,
обушок, спис, дротик, лук і стріли»(
http://oldru.narod.ru/Gorelik/zx2_98_7.html).
При всій повазі, шановні колеги, при всій повазі… Техніки володіння
важким мечем франкського типу і шаблею різняться так само сильно, як
снайперської рушниці і штурмового автомата. Володінню мечем (шаблею)
вчилися усе життя. Уявіть собі футболіста, якого раптом змусили грати не
футбольним, а волейбольним м'ячем. Форма і розмір приблизно той же.
Приблизно. І матеріал, з якого цей м'яч виготовлений, той же. Приблизно…
А летить не туди. На прийомі відскакує, як від паркану. За зустрічного вітру
повертає назад.
Ні, шановані. Сказавши «А», слід сказати і «Б». І не милувати
«норманистів», нав'ючуючи на русів, окрім їх звичних шабель (палашів),
краплевидних щитів, луків і кольчуг ше й норманнские мечі, сокири і лати,
якими озброювалися наймані варяги, додаючи сюди щей метальні списи
слов`ян (дротики).
Тепер, коли ми зайвий раз брикнули «норманську теорію»,
повернемося до битви за Преславу.
Тривала вона довго і з перемінним успіхом. Руси навіть почали
тіснити візантійську піхоту, і лише удар двохтисячного корпусу закутих у
броню «безсмертних» врятував становище й змусив русів відступити у місто.
Лев Диякон говорить про 7,5 тис. убитих в цьому бою русів, проте навряд чи
цим даним можна вірити. Швидше за все, йдеться про втрати на порядок
менші. До речі, що характерно, про власні втрати ромеев грецький історик
скромно змовчав.
 326
Наступного дня почався штурм самого міста. Якщо вірити Льву
Диякону, тривав він цілий день і, врешті-решт, увінчався успіхом візантійців,
передові загони яких увірвалися на стіни і потім відкрили міську браму для
основної маси військ.
Руси укріпилися в царському палаці і продовжували запеклий опір.
Візантійцям довелося застосувати запальні снаряди, котрі зрештою, змусили
оборонців вийти із палацу на відкрите місце. Але і після цього їхні
можливості продовжувати боротьбу не було вичерпано.
Далі в розповіді хроніста, і без того тенденційній, все стає остаточно
неправдоподібним і сумнівним. А оскільки він - сучасник подій, то все легко
виявляється.
Грецький історик повідомляє, що війська Іоанна Цимісхія, врешті-
решт, розгромили русів, яких лягло нібито близько 8 тисяч. Окрім цього,
було убито
«… безліч місян, ворогів, що билися на стороні, проти ромеїв»
[19].
Але стривайте! Той самий Лев Диякон розповідає нам про те, що
болгари «відпали» від русів і перейшли на сторону греків! Як так? Де ж
візантійський історик бреше? Цікаво, що болгарського царя Бориса, двох
його синів і дружину було захоплено візантійцями живими і здоровими якраз
в Преславі. Їх привели до імператора Іоанна, який:
«...віддав йому почесті, назвав владикою булгар і запевнив, що він
явився помститися за місян, які зазнали жахливого лиха від скіфів» (там
же).
Отож, виявляється, що далеко не усі болгари повстали проти
Святослава. Безліч їх продовжувала воювати на його стороні проти
візантійців, у тому числі і сам цар. Спостерігається відверте протиріччя з
думкою наших істориків, котрі стверджують, як відомо, про «відпадіння»
болгар. А про те, що безліч «місян» билися саме у складі руського війська,
Лев Диакон проговорюється ще не одноразово.
Як таке пояснити? Чому таке нестикування? Зазначимо, що Іоанн, зі
слів Льва Диякона, змушений був переконувати царя Бориса в перевагах
 327
його володарювання над владою Святослава. Навіщо? Адже той приніс
мисянам «жахливе лихо»!
Цікаво, який стосунок мали цар Борис і його сини до убитого в 968
році болгарського ж царя Петра та його синів, котрих, як ми пам'ятаємо,
вивезли в Константинополь, а одного ще і оскопили? Які були наслідки
переговорів, що їх вів з місянами ще імператор Никифор, коли, як ми
пам'ятаємо, ті «з радістю» відіслали до Царгорода дівиць знатного роду задля
укладення династичного союзу?
Напрошується висновок про те, що ми бачимо перед собою немов би
паралельні дії, але з різноспрямованими векторами. Болгарія повстала проти
Святослава, внаслідок чого йому довелося наново брати Преславу, і в той же
час цар Болгарії з родиною знаходився в Преславі, підтримуючи русів, а
«величезна кількість» місян відважно склала голову у битві з ромеями саме
на боці Святослава.
Каган русів славиться безоглядною хоробрістю і жаданням битв, але
чомусь спокійно сидить з більшою (якщо вірити історикам) частиною війська
у Доростола, де йому ніщо поки не загрожує, і спокійно (чи боязко?)
спостерігає, як уся(!) візантійська армія штурмує Преславу. Але ж не просто
якесь місто штурмують візантійці, а столицю Болгарії, в якій сховався сам
цар!
Русів розбито вщент, тисячі їх тіл усіяли вулиці Преслави, але їх
проводиреві Сфенкелу (як кількома годинами раніше Калокіру)
«... з небагатьма вдалося урятуватися втечею. Він пішов до
Сфендослава» [19].
Це з палацу, що горить; оточеного ворогами; через місто, наповнене
візантійською солдатнею; крізь браму, в якій стояли візантійські заслони; за
стіни, навколо яких розташовувалися численні візантійські резерви і обози!
Хіба тільки Сфенкел став з тими «небагатьма» невидимками.
Тепер про арифметику. Диякон обчислював військо русів в 60 тисяч.
За словами цього ж хроніста, у битві під стінами Преслави руси нібито
втратили 7,5 тис. воїв. В самому місті їх втрати (знову-таки, за підрахунками
 328
Диякона) склали 8 тис. Разом - 15,5 тис. Де ж міфічні шістдесят тисяч?
Куди вони випарувалися? Чи 44,5 тис. яких не вистачає до цього числа - це і
є невелика частка, що їм «вдалося урятуватися втечею»?
І ще. Якщо в Преславі разом із Сфенкелом було 60 тисяч віська, то
скільки ж залишалося із Святославом? Яким було загальне число армії русів?
Далі - більше. Після кількох днів відпочинку, привівши до ладу
війська, імператор Іоанн рушив на Доростол. Дорогою, як пише Диякон,
греки узяли декілька болгарських міст (цікаво, в них теж стояли гарнізони
русів чи це «відпалі» болгари самостійно захищалися - від тих, хто звільняв
їх від того ж таки Святослава?), у тому числі Дінію і Плескуву.
Правда, грецький історик стверджує, що міста самі здавалися
«визволителям», відкидаючи владу «скіфів», проте чомусь не згадує числа
місян, що виявили бажання влитися в армію визволителів.
Мабуть, для того, аби підкріпити версію про «відпадіння» болгар, Лев
Диякон і співавтори його праці вводять розповідь про звіряче вбивство
русами представників болгарської знаті:
«Добре позміркувавши і зрозумівши, що, якщо місяни схиляться
до ромеїв, справи його закінчаться погано, він скликав близько трьохсот
найбільш родовитих і впливових з їх числа і з нелюдяною дикістю
розправився з ними - усіх їх він обезголовив, а багатьох інших забив у
кайдани і ув'язнив» [19].
Та ми цьому не повіримо. Тому що розповідь грека - марення
тифозного хворого або пролетаря, який хильнув лишку.
Святослав ні до ордену СС, ні до НКВД не належав, ні на нацистів, ні
на комуністів не працював. Безглуздої нелюдської жорстокості уникав. Було
йому, чим зайнятися і без шматування сотень людей.
А тут навіть не безглузда жорстокість - тут безмежну дурість видно.
Бо чисто з політичної точки зору, такі дії кагана не лише не мали сенсу, але і
були шкідливі: дізнавшись про вбивство своєї знаті, болгари точно вже
збурилися би. Повторимо: Святослав міг отримати повномасштабне озброєне
повстання усередині фортеці! І це – в той момент, коли до неї підходили
вороги.
 329
Ще раз пильно прочитаємо рядки, що їх прагне втовкмачити у наші
голови «неупереджений» грецький хроніст: «Зрозумівши… що, якщо місяни
схиляться до ромеїв, справи його закінчаться погано».
То що ж зробив Святослав, щоб прибрати це «якщо»? Навіть якщо
повірити словесам Диякона щодо прогрецьких настроїв серед болгар - що
зробив Святослав, аби настрої ці пом'якшити? Чи є більш безглуздіший
вчинок, ніж насильство над тими, у кого відчайдушно шукаєш підтримки?
Давайте уявимо, що у вас конфлікт з сусідом. Через грушу на межі. І є
інший сусід, який спочатку був на вашому боці, та поступово якось почав до
вас холонути. І дізнаєтеся ви, що збирається цей сусід не сьогодні-завтра
перейти в конфлікті на бік вашого ворога. Так невже замість того, щоб щодня
йому пляшку виставляти, пригощати свіжиною і різними іншими способами
ублажати, ви негайно увірветеся до його будинку і наб'єте йому пику
обличчя? І якщо ви так зробите, то хто вас розумним назве?
А як же Переяславець? Як же це легендарне місто, котре, як
стверджують, Свендислейф Інгварович хотів зробити столицею своєї
держави? Чи захопили його ромеї? Точно так, захопили!
Біда лише в тому, що сучасні історики не можуть ідентифікувати з
міфічним Переяславцем… жоден болгарський населений пункт. Ні древній,
ні сучасний. Як і стару столицю болгар Преславу. Як результат, ні те, ні інше
місто неможливо локалізувати на місцевості. Дивно, чи не так?..
І ще: невже Святослав залишив свою нову столицю напризволяще,
невідомо навіщо віддалившись в якійсь Доростол? Якщо Свенельд сидів в
Преславі, то хто захищав норву столицю русів, оту «середину землі»?
Пушкін? А може бути, Святослав взагалі не попіклувався про те, аби
посадити в ній гарнізон з більш-менш компетентним воєводою?
От же невдача: Святослав, не надавши допомогу Сфенкелу, коли той
бився з усією грецькою армією, припустився дуже поширеної помилки. Але
поширеної лише серед бездарних воєначальників. Він дозволив бити себе по
 330
частинах. Замість того, щоб усіма силами навалитися на армію Цимісхія, він
чекав, поки імператор розіб`є Сфенкела і візьметься за нього самого.
Але чи вважаєте ви, шанований Читач, Святослава нездарою у
військовій справі?
Як же бути? Як відповідати на такі не дуже зручні питання? Думали
наші історики, думали і - придумали. У нас це легко! Жодних проблем!
Так от, учені «наші» (а, дійсно, чиї?) домовилися вважати
Переяславцем на Дунаї… місто Преславу. Деякі так і вважають. Он, і
Сфенкел там сидів з дружиною, отже, все сходиться, все просто чудово!
Це, зауважимо, - один з найголовніших методів фальсифікації в науці:
система договору між професурою і академіками про щось, що слід
трактувати тільки так, як вони домовилися. Історична правда при цьому
значення не має ніякого. Мафія в історіографії, одно слово. А як ви хотіли?
Навіть Йосип Віссаріонович казав якось: «Історія - наука політична». І
правий був, між іншим. І не підпускав аби кого до неї, навіть на гарматний
постріл (правильно робив, до речі).
Такою історична наука була, такою вона є і такою вона буде. Завжди. І
мафія в ній теж. Тому і сьогодні іноді зайняття історією для дослідника, який
шукає правду, небезпечне, принаймні, для його нервової системи. Якщо не
обернеться чимось гіршим, що цілком реально.
Що ж нам залишається ще робити, як тільки погодитися з метрами?
Тим більше авторитет у них такий, що сперечатися все одно, що проти вітру,
гм, плювати. Тільки здивування все ж нас, примітивних, ніяк не полишає:
чому Святослав особисто не захищав свою столицю, а доручив цей
найважливіший захід якомусь Сфенкелу, котрий після нього і Свенельда був
лише третім у військовій ієрархії русів? І з якого дива на схемі військових
походів Святослава, розташованій в експозиції Національного історичного
музею в славному місті Києві, позначені і Преслава, і Переяславець? Правда,
з датами походів на схемі щось не склалося, але… (ох, вже, це «але»!). Але
Преслава - явно не Переяславець! Це - два різні міста! Чи це не під
 331
керівництвом цих же академіків і професорів експозиції головного
історичного музею країни оформлювалися?
Те, що справи у Болгарії йшли зовсім не так, як про те писали
візантійські хроністи і наші історики, що обчиталися їхніх опусів, доводиться
дуже просто. Прикладом може служити хоч би питання з болгарами.
Отже, греки пишуть (і «маститі» з ними згодні), що взаємовідносини
між русами і болгарами мінялися приблизно так:
а) 967 рік - вторгнення військ Святослава в Місію, розгром
болгарського війська, перехід болгар на сторону русів;
б) 967-969 рік - масові репресії, страти, грабежи і насильство русів у
Болгарії, а також красиві пропозиції від візантійців ставлять місян перед
вибором;
в) 970 рік - поразка руссо-слов`янсько-болгарского війська від легіонів
Варды Скліра остаточно підштовхує болгар, що розчарувалися в русах, на
сторону греків;
г) 971 рік - повномасштабне повстання болгар проти русів, Святослав,
повернувшись на Балкани, змушений знову брати Преславу, в якій
«зачинилися» місяни.
А тепер звернемо увагу на нюанси, відомі, в принципі, кожній людині,
що скільки-небудь цікавиться цим питанням.
П'ятьма сторінками раніше ми висловлювали питання стосовно того,
ким доводився новий цар місян Борис, захоплений візантійцями в Преславі,
покійному володареві Болгарії Петру і двом його синам, що їх відвезли в
Царгород. Так от, тримаєтеся за стілець. Борис цей і є один з двох полонених
візантійцями царевичів! Другим був Роман.
Отже, на момент штурму візантійцями Преслави навесні 971 року
царевичі ще не були в полоні?
Будь-яка довідкова література дає періодизацію правління
болгарських царів: Петро І - 927-969; Борис ІІ - 969-977; Роман - 977-997.
Коли ж це царевичі встигли побувати в полоні, де одного з них ще й
 332
оскопили, що, як відомо, позбавляло його права на престол? І ще. Старий цар
Петро, виявляється, теж не помер ні в 967, ні в 968, ні в 969 році.
Виявляється, він відрікся від престолу і пішов у монастир, де і помер після
інсульту в 970 році.
Так от, зіставлення усіх цих дат дає ясну і несуперечливу картину того
часу. Після вторгнення русів у Болгарію і їх перших перемог, в Преславі
відбувається палацовий переворот. Прибічника ромеев (і Кирило-
Мефодієвського християнства) царя Петра І скидають під виглядом важкої
хвороби і відправляють до монастиря. Царем оголошують Бориса II, який
разом з молодшим братом вступає в союз зі Святославом. Ймовірно, царевичі
стояли на стороні богумилів.
Коли військова обстановка до 970 року погіршала, частина
болгарської знаті стала подумувати про те, як би перекинутися на бік
Константинополя (пам'ятаєте, переговори Никифора з «місянами»?).
Можливо, навіть і перекинулися (пам'ятаєте, як «місяни зачинилися в
Преславі»?). Старий Петро став для Бориса і Романа небезпечний, бо на
нього могли і мусили спертися опозиціонери. Тому Петра потихеньку в
монастирі придушили, а вірні Борису війська (а зовсім не руси Святослава)
столицю Болгарії у бунтівників відбили.
А у полон Борис з Романом потрапили лише в 971 році, після взяття
візантійцями Преслави. Хто ж з них був оскоплений? Природно, Борис. Цар.
В помсту, і для науки молодшому братові. Романа не чіпали, сподіваючись
схилити на свій бік і зробити новим, цілком слухняним царем у вже
відвойованій у русів, «пацифікованій», звільненій від єретиків Болгарії.
Брати Борис і Роман з візантійського полону втекли. Шість років
потому. Є оповідання про те, як болгарські «вартові» на кордоні, обізнавшись
і прийнявши за шпигуна, убили Бориса, котий тоді все ще вважався царем
болгарським. Тому в 977 році правителем стає Роман.
От лише в убивство через помилку не дуже-то віриться. Абсолютно
неймовірним здається, щоб люди такого рівня, як цар і його брат, втікали з
 333
полону самостійно і подорожували країною під виглядом калік перехожих.
Ясно, що втеча організовувалася і проводилася групою їхніх прибічників.
Убивство ж через «помилку» знадобилося, щоб прибрати з трону євнуха.
Таким чином, ми можемо говорити про те, що реально справи русів у
Болгарії на 971 рік були не такі вже погані, як про це говорять. А той факт,
що легітимний на той момент цар Болгарії Борис ІІ і його брат знаходилися
на боці русів, але перебували не в товаристві Святослава, а лише його воєвод,
говорить про те, що каган взагалі у Болгарії не з'являвся.
Отож, як нам уявляється, в 971 році Святослав і Свенельд вивели свою
дружину зовсім не в Дунайську Болгарію. Там, під командуванням роського
воєводи Сфенкела проти візантійців билася лише частина війська, що
залишилася там ще з 968 року, а його підтримували болгарські війська царя
Бориса і царевича Романа.
Болгари билися пліч-о-пліч з русами, захищаючи свою столицю від
візантійських загарбників (що, до речі, для того, хто знає історію тривалої і
кривавої боротьби болгар проти візантійської окупації, не є чимось
дивовижним) до останньої краплі крові. І не було ніяких жорстокостей
сосовно «місян» з боку русів, бо останні не вважали Болгарію своєю країною.
Вони лише виконували свій союзницький обов'язок і допомагали тій частині
болгарського народу, яка сповідувала богомильство (досить близьку до
аріанства віру) на відміну від інших, православних болгар.
Саме цією обставиною пояснюється і присутність серед гарнізону
міста болгарського царя Бориса з сім'єю, і наполегливий опір болгар ромеям.
Як і те, що монарх був відверто не на боці цих, вибачте на слові,
«визволителів»…
Чому ж Лев Диякон намагається переконати нас в тому, що місяни
масово переходили на бік візантійців? Та з тієї ж причини, з якої це роблять
будь-які загарбники у будь-яких широтах! Згадайте, як Геббельс намагався
показати, з якою радістю есэсівців зустрічали в українських та російських
селах! Згадайте, як радянський Агітпроп не жалів фарб, розписуючи радощі
 334
зустрічі Червоної Армії населенням Бесарабії, Західної України, Білорусії або
Прибалтики!
А русів треба було полити брудом, як це робили агітатори тисячоліття
потому з «лісовими братами», Білоруською визвольною армією або
Українською повстанською армією. Звірства, мовляв, і все тут.

***
А що ж Святослав? А Святослав у цей час знаходився абсолютно в
іншому місці. Саме тому він і не зміг допомогти обложеним в Преславі
товаишам по зброї - занадто далеко було йти. І Свенельд, про якого, до речі,
Лев Диякон в контексті війни у Болгарії не згадує жодного разу, був поруч зі
Святославом.
Де? У Доростолі. Але не в тому Доростолі, який нам підсовують Лев
Диякон і його послідовники, а в... Криму.
Так-так, в Криму теж було місто з такою (вірніше, майже з такою)
назвою.
Дорос. Столиця князівства Дорі (пізніше Феодоро), що
розташовувалася на Мангупському плато у двох десятках кілометрів від
сучасного Севастополя (і стародавнього Херсонесу). І Болгарія тут теж була.
Не менш відома (правда, у більш вузьких), ніж Дунайська або Волзько-
Камська, - залишки тієї Великої Болгарії, про яку ми говорили в першій главі.
І гірські проходи (ті злощасні клісури, про яких говориться у Льва
Диякона) були просто біля стін Дороса. Їх стратегічну важливість розуміли
усі, хто боровся за контроль над Кримською Готією. Наприклад, вони
згадуються під час розповіді про повстання під проводом Іоанна Готського
проти хозар у VIII столітті:
«Повсталі на чолі з Іоанном вигнали хозар з Дороса і оволоділи
гірськими проходами («клісурами»)»[10].
І «помилка» Святослава, який не закрив клісури, виявляється ніякою
не помилкою, якщо вважати, що він діяв в Криму, а не в Дунайській Болгарії.
Адже на Балканах ці самі клісури розташовано на досить великій відстані і
 335
від Доростола, і від Преслави, які знаходилися в Придунайській низовині. А
ось до кримського Доросу гірські проходи підходять майже впритул.
Інша справа, що блокувати їх у війні з візантійцями безглуздо,
оскільки клісури розташовані з боку степового Криму (звідки і підходили
хозари у випадку з повстанням Іоанна Готського), а грецьке військо вийшло
до Доросу з боку моря, тобто Херсонесу.
Однім словом, є досить вагомі аргументи на користь того, щоб
серйозна історіографія зайнялася проблемою Кримської Готії та її столиці
Дороса як альтернативи Сілістрії, яка вже добряче набила оскому своєю
легендарною безальтернативністю. І аргументи ці ще далеко не вичерпано.
Ця версія пояснює абсолютно нез'ясовні, якщо взяти сторону офіціозу
речі: руссо-слов`янсько-болгарське військо на чолі з царем Болгарським
Борисом, воєводою Сфенкелом і патикієм Калокіром гинуло в Преславі, а
Святослав, котрий начебто сояв в Доросі, нічим їм не допоміг.
Насправді відсутність допомоги Сфенкелу з боку Святослава
пояснюється не боягузтвом або дурістю останнього, а тим, що він в цей час
знаходився в тисячі кілометрах від Преслави. В Криму.
 336
ГЛАВА ДЕСЯТА.
СКАЗАННЯ ПРО «ДОРОСТОЛЬСЬКЕ СИДІННЯ».
ІСТИНА ДЕСЬ ПОРУЧ

За традицією, що вже встановилася, ми розглядатимемо оборону

русами міста і фортеці Доростол на базі загальноприйнятої концепції,
звертаючи, проте, увагу читачів на дивності і нестикування, якими вона
рясніє. У поєднанні зі свідченнями і фактами, які учені з тих або інших
причин не співвідносять з цією темою, такий метод може вивести нас в
абсолютно іншу порівняно з офіціозом площину і дати додаткові аргументи
на користь версії «готського» походу Святослава 971 року.
Візантійські війська вийшли до Доростолу 23 квітня 971 року. Перед
цим, ще на марші, вони були атаковані із засідки невеликим загоном русів
або їхніх союзників. Лев Диякон, як завжди, зменшує масштаби втрат, що їх
понесли візантійці, проте між рядками все ж видно, що наслідки цього бою
були для ромеїв досить важкими:
«Тоді як государ повільно просувався у напрямку до війська
росів, від їх фаланги відокремилося кілька одержимих відчайдушною
зухвалістю сміливців, які, влаштувавши засідку, вчинили раптовий
напад і убили деяких воїнів з передового загону ромеїв. Побачивши їх
трупи, розкидані уздовж дороги, імператор відпустив поводдя і зупинив
коня. Загибель співвітчизників привела його в обурення, і він наказав
вислідити тих, що вчинили цей [злочин]. Охоронці [Іоанна], ретельно
обшукавши навколишні ліси і кущі, схопили цих розбійників і
зв'язаними привели до імператора. Він негайно ж наказав їх убити, і
[охоронці], без зволікання оголивши мечі, порубали усіх їх до одного на
шматки» [19].
От як. Організувати засідку і знищити авангард греків - злочин. А
«порубати на шматки» беззбройних, зв'язаних і, можливо, поранених
полонених - це, мабуть, верх гуманізму. Між іншим, за сучасними законами
ведення війни страта полонених є військовим злочином, тоді як дія із засідки
відноситься до розряду військових хитрощів і є цілком прийнятною.
Навряд чи грецький історик став би писати про таку дрібницю, як
загибель декількох солдатів візантійської армії. Ймовірно, втрати авангарду
були дійсно великими. Саме намагаючись принизити значення цього епізоду,
 337
хроніст постійно наполягає на тому, що пошуками «розбійників» в
придорожніх кущах займалися охоронці імператора.
Але такого просто не могло бути! По-перше, це абсолютно виходить
за рамки функцій (і компетентності) охоронців. Врешті-решт, вони - еліта, і
не їх справа боротися з регулярними частинами супротивника, хай і
розбитими на дрібні групи, їх справа - охорона тіла священної особи
імператора. По-друге, саме «священність» Іоанна виключає усіляку
можливість його появи в небезпечній близькості від позицій супротивника.
Візантійський імператор - це не військовий вождь русів. Його безпосередня
участь у битві, так само як і присутність там, де випадкова стріла або воїн,
що з ножем в зубах причаївся в кущах, могли обірвати дорогоцінне життя,
були неможливі.
Отож трупи своїх солдатів Іоанн міг побачити лише у тому випадку,
якщо місцевість на кілька відстаней польоту стріли вже була очищена від
супротивника. Значить, охоронці нікого ловити не могли. Бо на той момент
їм просто вже нікого було ловити.
Заперечать: Іоанн Цимісхій був не просто імператором. Він був також
видатним воїном і полководцем, і орудувати мечем попереду своїх військ
було цілком в його стилі. Проте вся справа якраз в тому, що воїном він був до
того, як став імператором. Ризикувати ж бо життям цесаря у битві з якимись
дикунами-язичниками абсолютно не було сенсу.
Отже, ар'єргард русів практично повністю винищив передові загони
візантійців, але і сам зазнав тяжких втрат. Ймовірно, до своїх відійти
пощастило небагатьом.
Того ж дня відбулася перша велика битва між основними силами
сторін.
«Тавроскіфи щільно зімкнули щити й списи, надавши своїм
лавам вигляду стіни, і чекали супротивника на полі битви. Імператор
вишикував проти них ромеев, розташувавши одягнених в панцирі
вершників з боків, а лучників і пращников позаду, і, наказавши їм
безупинно стріляти, повів фалангу в бій [19].
 338
Агов, де ви, знамениті письменники і великі учені? Поясніть нам,
нетямущим, куди поділася «норманська кіннота» Святослава? І грецький
автор, окрім постійних згадок про невміння «тавроскіфів» воювати в кінному
ладі, дає опис їх бойових порядків, неодноразово називаючи їх «фалангою».
Але…
«У центрі бойового порядку Цимісхій поставив важку піхоту, на
флангах - важку кінноту, а перед фронтом - лучників і пращников.
Аналогічний порядок був у русів» [30].
І цю книгу в нинішній Росії рекламують ледве не як видатну подію у
справі популяризації вітчизняної історії! Не дивно, що останніми роками
нестримно зростає число абсолютно неосвічених «російських патріотів».
Котрі абсолютно не знають історії власного народу, що не заважає їм украй
агресивно і зневажливо ставитися до історії народів-сусідів. Мабуть, комусь
це дуже вигідно.
Спеціально для Б.В. Соколова уточнюємо: лучники і пращники
займали позиції не перед, а за основними бойовими порядками. І так було
завжди. Інакше це стало б кричущим порушенням елементарних канонів
військового мистецтва. Такий опис бойових порядків ромеев дає (до речі
абсолютно правильно), і Лев Диякон.
Як спеціалістові з історії Другої світової війни, Б.В. Соколову буде
зрозуміліше, якщо ми скажемо, що поставити стрільців і пращников перед
бойовими порядками піхоти, це все одно, якби радянське командування на
Курській дузі розташувало б міномети перед окопами переднього краю,
посто на нейтральній смузі. Висновки нехай Б.В. Соколов робить сам. Читач,
вважаємо, вже все прекрасно зрозумів.
Йдемо далі. Що це означає – «аналогічний порядок був у русів»?
Святослав мав в розпорядженні важку кінноту? Але ж і важкоозброєна
візантійська піхота - це щось інше, ніж роський піший воїн. Гопліт
відрізнявся від руса обладунками і озброєнням, а значить - прийомами
ведення бою, тактикою його організації, в якій побудова і глибина бойових
порядків мають далеко не останнє значення.
 339
Можна ще погодитися з наявністю у русів лучників. Але пращники?..
Булижник, як відомо, - ця зброя пролетаріату. Так само як і легкої грецької
піхоти. Але невже хтось серйозно стверджуватиме, що пращею озброювалися
руси або слов'яни? Якщо ж у війську Святослава пращников все ж не було,
то, погодитеся, говорити і про ідентичність бойової побудови русів і ромеев
безглуздо.
Цікаво, хто у військовому розділі бібліотеки одного з сайтів
розташував книгу «Сто великих воєн» під рубрикою «Мої улюблені книги»?
Цікаво, чиї вони «улюблені», га? Закритого клубу зухвалих фальсифікаторів
російської історії або неуків, котрі ніколи не нюхали пороху, але мають
хороші дивіденди на тому, що пудрять мізки підліткам і, виростивши з них
«справжніх патріотів», не змигнувши оком, відправляють помирати за
«споконвічно російські інтереси»? Втім, при найближчому розгляді ці пани
можуть виявитися одними і тими ж.
Гадаєте, шановане товариство, що це одиничний випадок? Анітрохи.
Ось ще пасаж з Інтернету:
«Греки перебудувалися у бойовий порядок: посередині стала
піхота, на флангах - кіннота в залізних латах; спереду, прикриваючи
фронт, - легка піхота: стрільці з лука і пращники - вони безперервно
пускали стріли, кидали каміння"(www.savelaleksandr.narod.ru).
Цікаво, хто у кого, як кажуть школярі, «передрав»? І ці «перли» -
лише мала частина несусвітностей, нагромаджених в друкованій літературі і
електронних публікаціях.
Сміємося із сусідів? Тоді ось вам наш, рідний, український сайт. У
великій статті Posted By admin on 27.01.2010 вирішили показати широту
ерудиції і фундаментальні знання в області історії Київської Русі. Показали.
«Візантійські походи Святослава широко відомі. Чого вартий
тільки щит, який він прибив до міських воріт Константинополя, після
взяття міста» (Князь Святослав. www.dimukraine.com).
Товариші дорогенькі! Мазурики від історії! Ви ж не лише по
клавіатурі клацати можете! Гаразд, думати не привчені, але передбачається,
що хоч читати умієте. Так візьміть же підручник історії за 7 клас і зазирніть
 340
хоч одним оком, якщо в дитинстві не вийшло. Як же ви можете плутати
Святослава з Олегом?! Але ж і Олег Константинополь не брав! Він брав
данину з нього!
І переписують отаку дурню один у одного, і кочує з публікації в
публікацію вражаючі оповідання про Святослава. І нахто не звертає уваги на
кричущу неправду. Ми оті нісенітниці про Святослава і щит на вратах
Царгорода бачили принаймні на чотирьох різних ресурсах. Слово у слово.
Але досить про наболіле. Повертаємося безпосередньо до самої битви.
Руси, вишикувавшись на рівнині перед Доростолом, мужньо перейняли на
себе удар потужної візантійської піхоти. Зав'язалася жорстока рукопашна
сутичка. Дванадцять разів греки ходили в атаку і дванадцять разів були
відбиті. Ніхто не хотів поступатися.
«Роси, що здобули серед сусідніх народів славу постійних
переможців у боях, вважали, що їх осягне жахливе лихо, якщо вони
зазнають ганебної поразки від ромеїв, і билися, напружуючи усі сили. А
ромеїв долали сором і злість [при думці про те], що вони, ті, що
перемагали зброєю і мужністю усіх супротивників, відступлять як
недосвідчені у битвах новачки і втратять в короткий час свою велику
славу, зазнавши поразки від народу, що б'ється в пішому ладі і зовсім не
уміє їздити верхи. Спонукувані такими думками [обидва] війська билися
з неперевершеною хоробрістю» [19].
Віддавши належне хоробрості та стійкості обох сторін, візантійський
хроніст не забув принагідно хлюпнути цебро бруду на русів (чи не у нього
вчилися наші історики й пропагандисти?):
«...роси, якими керувало їх природжене звірство і сказ, в лютому
пориві кидалися, ревучи мов одержимі, на ромеїв, а ромеї наступали,
використовуючи свій досвід і військове мистецтво» (там же).
О, це нам дуже знайомо! Все, що втілюється нашою країною (армією,
політичною партією, парламентською коаліцією, урядом), - це обов'язково
щось світле, іскристе і нескінченно праве. Все те, що стосується протилежної
сторони - зле, абсолютно не людське, ще й смердить. Згадайте, як
змальовувалися «німецько-фашистські полчища» в радянських кінофільмах і
книгах. У яких кольорах малювала комуністична пропаганда бандерівців, або
 341
«лісових братів». Як один про одного відзиваються політики з влади і
опозиції.
Ми, звісно, з такою постановкою питання згодні. Дійсно, як могли
грецькі воїни, яких нанизувала на свої списи руська піхота, вити і ревти?
Вони, звичайно ж, помирали з ясною радісною посмішкою і ім'ям улюбленої
Батьківщини (як варіант, імператора) на вустах.
Але вже руси ревли, так ревли! Дійсно, мов одержимі. І... Нічого
особливого. Вони такими й були. Тому їх всі страшенно боялися.
До речі, ми навіть можемо (тільки не в культурній літературній роботі,
а де-небудь за чаркою чаю) точно сказати, що саме вони там ревли. Це ж так
просто! Зацікавлених посилаємо до 7-томного «Словника російського мату»,
що вийшов ще в середині 90-х рр. ХХ ст. в Російській Федерації. Це була
мова русів для війни. Спеціальна, саме для русів. Тому ніхто її, окрім них, і
не знав. Але саме нею обсипали полчища своїх ворогів руси, витрачаючи цим
своє страшне етнічне, підсвідоме психе. А не будь його, грецьким хроністам
не треба було б вигадувати 20 тисяч посаджених на палі грецьких полонених.
Бо їх було б набагато більше в реальності…
Такі були наші предки. І їх потрібно розуміти й любити такими, якими
вони були. Ревіння ж навіть вже дуже звироднілих нащадків русів, назавжди
запам'ятали солдати Вермахту в рукопашних битвах Другої світової. Ті, кому
пощастило вижити. Їм воно сниться усе їх післявоєнне життя. Це було
ревіння, яке виривалося з підсвідомості. Ревіння руса, що йде на смерть. Це
було страшно. Але це було. І слава їм. І вічна їм пам'ять.
Так що, в «цьому конкретному випадку» не бреше Лев Диякон. Греки
від побаченого і почутого були в шоці. Але це їм були руси, а не якісь там
араби, франки або тюрки. Ось лише грецькі хроністи помилково приймали це
виття й ревіння за ознаку дикості.
Якщо вірити Льву Диякону, то перелом настав вже на заході сонця.
Імператор нібито кинув у бій свою кінноту, яка і вирішила результат битви,
 342
спонукавши русів до втечі. При цьому візантійський історик, як завжди,
створює солоденьку картину:
«... гучним голосом призвав він (Іоанн, - П.П.) воїнів показати в
ділі природну ромейську звитягу і вселив у них бадьорість духу. Вони
пішли вперед з незвичайною силою, сурмачі просурмили до битви, і
могутній клич пролунав над ромейскими рядами. Скіфи, не
витримавши такого натиску, втекли і їх були відтіснео за стіни; вони
втратили в цьому бою багатьох своїх [воїнів]. А ромеї заспівали
переможні гімни і прославляли імператора. Він роздавав їм нагороди і
влаштовував бенкети, посилюючи їх завзяття у битвах» [19].
Картина - просто завершальні кадри з фільму «Володар перснів»: злих
потворних орків повержено, головні герої обнімаються посеред вистеленого
трупами ворогів поля бою; гримить патетична урочиста музика. Завіса.
З Дияконом безперечно не згодні російські автори. За їх
авторитетними свідченнями, розгрому не було:
«... Цимісхій сам повів усю свою кінноту проти втомленого
супротивника. Під ударами численної кінноти піхота русів відступила і
сховалася за міськими стінами Доростола (www.savelaleksandr.narod.ru).
Те, що автори статті не йдуть на поводу у підступного грека і не
погоджуються з визначенням відступу русів як «втечею», робить їм честь.
Але де вони побачили ознаку того, що Іоанн Цимісхій, після своєї полум'яної
мови, скочив на коня і вихопив меч? Де оповідається про це?
Як на нашу думку, справжня поведінка доблесного імператора нічим
не відрізнялася від політичних горлодерів ХХ стріччя, які, виголосивши
перед солдатами Червоної Армії (чи Вермахту) промову, що надихає на
смерть «за Батьківщину і Сталіна» (чи фюрера і Фатерланд), швиденько
змивалися за бойові порядки своїх військ, в окопи загороджувальних загонів.
Навіть і в історії ХХІ століття однієї з великих країн знайшовся політичний
«лідер», який хоч в житті і не брав участі в жодному бою (він належав до
відомства, що має стосунок якраз до загородзагонів), зате відомий як великий
любитель похизуватися в кабіні бойового винищувача або на містку
підводного човна.
Повернемося, проте, на поле битви. Ми вважаємо, що фінал битви
навряд чи мав саме те закінчення, про яке пише Диякон. Річ у тому, що атака
 343
кінноти, нехай навіть і важкої, проти пішого строю - справа абсолютно
безперспективна, більше того, це - самогубство. Піхота, зімкнута в каре або
фалангу, наїжачена списами, які у такому разі упираються тупим кінцем в
землю і пробивають наскрізь не то що вершника, але навіть коня, є
(пригадуєте фільм «Хоробре серце» з Мэлом Гібсоном?) непереборною
перешкодою для кавалерії.
Навіть якщо немає списів, а є лише коротші рушниці з багнетами, це
справи не міняє, навіть навпаки. Піхота в каре практично невразлива для
кінноти, і може її абсолютно безкарно розстрілювати, як це і сталося,
наприклад, на Сенатській площі Петербургу в грудні 1812 року. Більше того,
довжина рушниці (гвинтівки) з примкнутим багнетом, розраховувалася якраз
так, щоб вона перевищувала довжину руки з шаблею у вершника.
Кавалерія незамінна, якщо бойові порядки піхоти розладнано, або
вона затремтіла і побігла. От тоді милосердя не буде.
У випадку з першою битвою під Доростолом можна припустити, що
Іоанн Цимісхій послав кавалерію не в атаку на лави русів, а в обхід їх, щоб
створити загрозу перехоплення комунікації з фортецею. Знову проводячи
історичні паралелі, можна згадати класичний маневр кавалерії Уварова і
Платова проти військ Наполеона під Бородіно. Руси ж, побачивши небезпеку,
швидко відступили і замкнули за собою браму.
Якби було інакше, якби візантійська кавалерія дійсно погнала перед
собою піхоту русів, як це подає Лев Диякон, то не битву, а всю війну була б
закінчено, через цілковитий розгром віська Святослава. Кавалерія має більшу
рухливість, ніж піхота, тому їй нічого не вартує на плечах відступаючих
увірватися у місто. Щоб цього не сталося, щоб і хоч трохи відтермінувати
неминуче, руси, що залишалися у фортеці мусили швидко замкнути браму,
залишивши, таким чином, значну частину власних військ (укупі з каганом)
поза стінами, на поталу ворогу.
Та обставина, що дружина Святослава зберегла боєздатність і
оборонялася ще три місяці, здійснюючи час від часу зухвалі і дуже для греків
 344
дошкульні вилазки, свідчить про те, що бій 23 квітня 971 року між
візантійцями і русами закінчився приблизною нічиєю.

***
Про нічийний результат бою 23 квітня свыдчить і той факт, що вже
наступного дня візантійці розпочали будівництво облогового табору. На
невеликому пагорбі перед містом було встановлено наметове містечко з
шатрами імператора і вищої імперської знаті у центрі, навколо пагорба
вирили глибокий рів, земля з якого пішла на зведення оборонного валу. По
валу було увіткнено списи, на які з них повісили з`єднані між собою щити
для захисту від зброї далекого бою, а також від спостереження з боку
супротивника.
Такий стан візантійські війська зазвичай розбивали у тому випадку,
коли знаходилися на ворожій території. Тому цілком можна зробити
висновок, що, з одного боку, імператор не сподівався на швидку перемогу
над Святославом, а з іншою, - почував себе украй незатишно в цій місцевості.
Остання обставина ще раз спростовує оповідання деяких хроністів про те, що
на той час болгари вже перебували на боці візантійців.
І ще одне істотне питання має нас хвилювати, коли ми говоримо про
закінчення першого бою під Доростолом. Раніше ми переконалися в тому, що
Лев Диякон визначав місцезнаходження армії Святослава зовсім не в
Доростолі, а поряд з ним. Це ми пам'ятаємо. Битва теж сталася перед містом,
а не за саму фортецю. Жодна хроніка, чи то Льва Диякон чи то більш
шанованих деякими вченими пізніших авторів Іоанна Скилиці або Іоанна
Зонари, не дають відомостей про те, коли і яки чином така сильна фортеця
потрапила до рук русів.
Відсутня така інформація у Кедріна. Немає її у Георгія Амартола. У
Нестора теж немає. Що б це могло означати?

***
 345
Закінчивши облаштування табору, греки 25 квітня 971 року рушили на
перший штурм фортеці, проте навіть не змогли досягти стін через щільний
обстріл з луків і камнеметальних машин (катапульт). Греки у відповідь також
вели вогонь з луків і пращ.
«Битва не пішла далі за цю перестрілку, і ромеї віддалилися у
табір, щоб поїсти» [19].
Поза сумнівом, це була саме спроба штурму, яка успішно
провалилася. Придворний візантійський хроніст менше всього був
зацікавлений в оповіданні про невдачі Цимісхія, тому зобов'язаний був
приховувати їх, де і як це тільки було можливо.
Ось і в цьому випадку він робить вигляд, що нічого особливого під
стінами фортеці ранком 25 квітня не відбувалося: так, ромеї просто
розім'ятися вийшли, побавитися, з луків постріляти, «тавроскифов» полякати.
Щось на зразок легкої прогулянки перед сніданком. Для апетиту.
Проте з військової точки зору така операція абсолютно безглузда, і
навіть згубна. Обложені, надійно укриті за зубцями високих стін і у вежах,
недосяжні для напівнавісного вогню баліст, панують над місцевістю. Грекам,
для того, щоб уразити руса стрілою або каменем з пращі, треба було
спочатку дочекатися, коли він з'явиться в полі зору. Стрільба мала вестися за
настильною траєкторією і майже впритул.
А Русам навіть не було обов'язково бачити атакуючих. Досить
стріляти через стіну, по балістичній траєкторії, підкоряючись командам
спостерігачів-коригувальників.
Греки могли сховатися від стріл ворога лише за спеціально збитими
дерев'яними щитами. Проте ці щити абсолютно не рятували від каменів,
завбільшки з людську (і більше) голову, що летіли з метальних машин русів.
Словом, досягти якихось більш-менш великих успіхів для греків було
дуже проблематично, тоді як їхні втрати на порядок перевищували втрати
супротивника, що було абсолютно неприйнятно, оскільки (якщо вірити
словам Льва Диякона) руси і так перевершували їх числом удвічі.
 346
Отже, все-таки була спроба штурму. І її було з успіхом відбито. Втім,
є й інше пояснення абсолютно фантастичних оповідей грецького хроніста.
Воно криється в тому, що русів в Доросі (Доростолі) не було. Це місто
належало грекам, а руси лише претендували на нього. Можливо, руси
володіли якимсь іншим містом, розташованим на невеликій відстані від
Дороса, а візантійці штурмували стіни, що оточували його. Можливо,
тамтешні бойові дії йшли за якимсь абсолютно іншим сценарієм.
Але про це ми поговоримо свого часу і дуже детально. Поки ж
дотримуватимемося первинної версії. Отже, «штурм» без особливих зусиль
відбили.
Далі сталася подія, логічного і правдоподібного пояснення якій, чесно
кажучи, ми не маємо. Йдеться про абсолютно незрозумілу кінну атаку яку
нібито здійснили руси:
«... скіфи до кінця дня виїхали з міста верхи - вони уперше
з'явилися тоді на конях. Вони завжди раніше йшли у бій пішки, а їздити
верхи і битися з ворогами [на конях] не уміли» [19].
Що це? Нерозсудлива відчайдушна хоробрість приречених?
Самовпевненість, викликана ейфорією від уранішньої перемоги? Чи вигадка
хроніста? Але навіщо це знадобилося Дияконові?
Давайте уявимо собі: ось, зібралися дружинники на обід після
напруженого успішного бою, збуджені, окрилені успіхом. І тут воєвода
Сфенкел, або воєвода Свенельд, а може, і сам Святослав Ігоревич, як любили
писати греки, «сповнившись пихи й гордості», вливши в себе кубок-другой
трофейного вина, ревонув: «А що, други, чи не сісти нам на коней і чи не
напасти нам самим на ромеїв? Нам їх «безсмертні» до… одного дуже
цікавого місця з 7-томного словника! Покажемо їм, що наш воїн, навіть на
коні, - у стократ кращій, ніж найдосвідченіший, закутий у броню, грецький
лицар! Ей, хто там, покажіть, як сідати на цю звірюку!
Смішно? Так. Безглуздо? Поза всяким сумнівом. Між тим, атака
відбулася і закінчилася, за словами Диякона, так, як і мала закінчитися:
 347
«Ромеї негайно озброїлися, скочили на коней, схопили списи
(вони користуються у битвах дуже довгими списами) і нестримно,
грізною лавиною понеслися на ворогів. Ромейскі списи вражали [скіфів],
що не уміли управляти кіньми за допомогою поводів. Вони утекли і
сховалися за стінами» (там же).
Невже руси були настільки дурні? Ви, шанований Читачу, сядете в
танк, щоб атакувати передній край супротивника, якщо про цю бойову
машину знаєте лише те, що у неї є гусениці і башта, яка крутиться туди-
сюди? Якщо служите в піхоті і до цього лише пару разів їздили верхи на
танку в якості десантника? Невже б ви сподівалися побити професіоналів
супротивника в танковому бою?
Ви можете уявити собі кашовара авіаційного полку, який,
«сповнившись гордої пихи», відкидає ополоник, залазить у літак і кидається
в бій: а ну, давайте сюди асів супостата, зараз я їх на британський прапор
рватиму?
Тепер зайдемо ось з якого боку. Із слів Диякона виходить, що атака
«скіфів» була несподіваною: відкрилися міські ворота і... Несподіванка
посилювалася ще й упевненістю греків в тому, що руси в кінному ладі не
б'ються. Що ж виходить? Виходить, що ромейські кавалеристи їли, спали,
умивалися, пили вино, грали в азартні ігри, відправляли природні потреби,
спілкувалися з дівицями для розваг з імператорського обозу, не знімаючи
шолома і панцерних рукавиць? Ні, звичайно. То лише в кіно воїни вдень і
вночі тягають на собі кольчугу і меч. А в житті лати, панцирі, поножі, мечі,
наруччя, списи, шоломи й інше різне всяке військове майно спокійно чекає
свого часу в шатрах або наметах, під наглядом слуг і зброєносців.
Військовослужбовці підтвердять: навіть сучасні армійські
бронежилети, вагою, принаймні, вчетверо меншою за масу середньовічної
броні, по настанові не рекомендується носити більше 6 годин підряд.
Небезпечно для здоров'я.
Читаємо ще раз: грецькі воїни «негайно озброїлися», «схопили
списи». Тим, хто не в курсі, повідомимо, що процес одягання лицаря в лати,
поножі, шолом, наплічники, кольчугу, наручі та інше захисне озброєння
 348
займав не хвилину, і навіть не десять. Поетапність і тривалість цього процесу
перетворювали його на справжній обряд. Але і це не все. Бойовий кінь у
важкій квалерії теж має тяжкі обладунки. Його також за хвилину не
спорядиш. І сідло кінь не тягає на собі повсякчас – це дуже негігієнічно…
Висновок: якщо атака кінноти «скіфів» мала місце, то вона ніякою
несподіванкою для греків бути не була. Візантийці знали про неї, бачили
наміри супротивника і встигли підготуватись. Це, у свою чергу, позбавляє
русів основного мотиву, яким вони могли керуватися, - несподіваності. З
цього, у свою чергу, витікає, що табір ромеїв відстояв на таку відстань від
міста, що кінноті, яка несподівано вискочила за міську браму, навіть щоб
розігналася, аби досягти позицій Цимісхія треба було стільки часу, що його
кавалерія встигла приготуватися до відбиття атаки. Може, «тавроскіфи»
дійсно скакали від якогось іншого міста, а не Доростола?
До речі, автори згаданих вище статей в Інтернеті взагалі ігнорують
цей епізод, немов його зовсім не було. Може, тут вони мають рацію?
А може статися, то були не руси. Давайте згадаємо, що проти
візантійців воювали і найманці Святослава - печеніги та угорці. Лев Диакон,
розповідаючи про битву при Адріанополі, згадує і інших союзників русів -
гунів.
Але гуни як народ давно вже перестали існувати. І навіть більш-менш
єдиний суперетнос, що носив цю назву і об'єднував безліч племен
тюркського, германського, уральського, нарешті, походження, припинив
існувати, розпавшись на безліч разноязыких порою народів. Який з них мав
на увазі Лев Диакон, залишається загадкою.
То могли бути савіри, вірніше, на той час – слов`яно-савіри,
мобілізовані Святославом в Переяславі. Тільки вони, ймовірно, були такими
ж майстрами кінних атак, як і руси. То цілком могли бути й гузи (торки), які
на той час вивільнилися від участі в «другій хозарській» війні 968-969 років.
Могли це бути савіри, що жили в районі річки Кубань. Вони ж то вже, на
 349
відміну від своїх одноплемінників, які змішалися із слов'янами, були цілком
компетентними кавалеристами.
На думку про те, що атаку на візантійські бойові порядки могло бути
здійснено степовиками, наштовхує фраза хроніста про те, що вони не уміли
«управляти кіньми за допомогою поводів». Не уміли? А як тоді вони
правили? Незлим тихим словом? А може бути, це стосувалося лише бою? Як
відомо, степовики у битві вважали за краще правити кіньми не поводами, а
ногами. Інакше не можна - стрільба з лука вимагає двох рук. А ще могли бути
угорці, которі, за словами наших істориків, на той момент вже розчаровано
скакали до себе додому…
Тож цілком можливо, що кавалерійська атака увечері 25 квітня 971
року, котру нам так драматично змалював Диякон, ніякого стосунку до русів
не має. Тюрки намагалися прорватися (можливо, навіть прорвалися, просто
хроніст дуже перебільшує масштаб перемоги ромеїв) з обложеного міста, для
оборони якого вони були абсолютно не потрібні унаслідок повного невміння
це робити. До того ж там нічим було годувати коней.
Зауважимо одну істотну дрібницю: руси в грецьких літописах, як
правило, іменуються «тавроскифами». Кавалерійську ж атаку приписують
просто «скіфам», що, враховуючи традиції грецької науки, може означати
будь-який народ, що населяв Північне Причорномор'я і Приазов'я, аж до
Балтики, але передусім - лицарів Степу.
Інша версія припускає, що на такий відчайдушний крок зважилися
слов'янські воїни, що входили в дружину Святослава на правах допоміжних
військ. Вони теж підпадали під визначення «скіфи». Втім, цей варіант менш
вірогідний, оскільки, розповідаючи про пізніші події, що відбувалися в
Доростолі, Лев Диякон дає опис релігійного обряду, який цілком міг
належати слов'янам-язичникам, а, отже приайнмні якась їх частина
залишалася у фортеці.
Як би там не було, але епізод з відчайдушною кавалерійською атакою
ми мусимо поки що записати в розряд загадок.
 350
День 25 березня взагалі був дуже насичений подіями. Не встиг
відгриміти зустрічний кавалерійський бій, як до міста підійшов грецький
флот.
«... показалися вогненосні трієри і продовольчі судна ромеїв, що
пливли Істром. Побачивши їх ромеї невимовно зраділи, а скіфів охопив
жах, тому що вони боялися, що проти них буде застосовано рідкий
вогонь» [19].
Ну, ще б пак, які ще емоції мали відвідати цих диких «скіфів», крім
тваринного жаху? Правда, це не завадило тремтячим від жаху дикунам
швидко і ефективно вивести свій флот з-під можливого удару військово-
морських сил супротивника, що переважали його кількісно і якісно.
Тремтячі від жаху руси, як виявляється
«... швидко зібрали свої човни і підвели їх до міської стіни в тому
місці, де Істр огинає одну із сторін Дорістола» (там же).
Іншими словами, лодьи було поставлено під захист розташованих на
стінах баліст. Причому русів не змогла відввідволікти навіть битва
кавалерійських сил, що тривала.
Ромеї бездарно втратили шанс розгромити флот супротивника і
змушені були розставити свої кораблі для його блокування:
«...вогненосні судна підстерігали скіфів з усіх боків, щоб вони не
могли вислизнути на лодіях у свою землю» (там же).
Тут можна було б помітити, що приведені цитати начебто зовсім
знищують версію про те, що Святослав захищався в столиці Кримської Готії.
Тут й Істр згадується, і лодії русів знаходяться просто біля стін міста, чого,
звичайно, не могло бути у випадку з Доросом, який розташовано на
гірському плато. Проте не квапитимемося з вивисновками.
Саме розповідь про блокаду трієрами флоту русів може свідчити на
користь нашої версії. Істр, як ні крути, усього лише річка, хоча й широка
(набагато ширша, ніж Дунай є зараз). Ні величезним грецьким трієрам, ні
навіть скромним лодьям русів на річці не було де розгорнутися. Тим більше,
ромеї не могли погрожувати розташованому поблизу від міських стін флоту
Святослава, тому що самі вони тоді потрапили б під убивчий вогонь баліст.
 351
Отже, і підводити лодьи впритул до стін для їх захисту, русам не мало сенсу
– метальні машини прострілювали усю ширину річки – від берега до берега.
Зовсім інша справа, якщо флот Святослава Ігоревича стояв в гавані,
яка належала кримським готам. Гавань ця розташовувалася по сусідству з
нинішньою Балаклавською бухтою, відокремленою від неї вузьким
півостровом, який у той час був ще меншим через значно більш високий, ніж
зараз, рівень моря.
Як ми пам'ятаємо, від Херсонеса до Дороса були всього півтора
десятки верст. А власна гавань Дороса знаходилася від нього всього лише за
два-три кілометри. І гавань цю було захищено стінами і бастіонами. І хто
знає, як ішли справи, якщо йдеться про інше, розташоване недалеко від
Дороса, місто, в якому стояли руси.
З якоїсь причини Льву Диякону знадобилося (чи йому наказали це
зробити) приховати, що дії відбувалися зовсім не у Балканській Болгарії. Ми
схиляємося до другого варіанту.
Тоді стають зрозумілими дивні протиріччя в розповіді хроніста про
цю війну. Точно так, як Нестор, не маючи можливості уникнути контролю
грецького попа, що маячив за його спиною, натяками дає нам вірний напрям,
так і Лев Диякон примудрився зробити те ж. Якщо Нестору греки диктували,
що і як писати, то чому відносно свого літописця греки мали вчинити
інакше?
З цієї ж причини можна пробачити Диякону і образливі випади на
адресу русів, і море разливане єлею на адресу імператора та його воїнства, -
інакше він просто не міг.
«Наступного дня тавроскіфи вийшли з міста і вишикувалися на
рівнині, захищені кольчугами і щитами, що доходили до самих ніг.
Вишли з табору й ромеї, також надійно прикриті обладунками. Обидві
сторони хоробро билися, поперемінно тіснили один одного, і було неясно,
хто переможе» [19].
В цьому бою був убитий воєвода Сфенкел (принаймні, так вважають
наші історики, бо насправді джерела імені цієї людини не дають). Загибель
воєначальника, як це часто буває, розладнала плани й деморалізувала русів.
 352
Ясно, що бій було програно. Проте, і цього разу вони відступили у повному
порядку і сховалися за стінами міста.
Цікаво, що Лев Диякон постійно згадує рівнину як театр битв між
русами і ромеями. У тому випадку, якщо б події відбувалися в Дунайській
Болгарії, таке уточнення не мало б сенсу, оскільки Доростол лежить на
великій низовині. Інша річ, якщо це був Дорос.
«...тавроскифы стали крок за кроком відступати з рівнини,
спрямовуючись до міста» (там же).
Як інакше можна трактувати ці слова, ніж що Доростол лежав не на
рівнині?
Бой було продовжено 27 квітня. Фактично можна говорити про те, що
ці кілька днів були однією безперервною битвою із певними затишшями, що
приходилися на ніч.
На думку Б. Соколова, результат цих боїв вирішила поява в тилу русів
візантійської кінноти, що, загалом, відповідає канонам ведення битв тих
часів.
«Святослав, побоюючись оточення, поспішно відступив в
Доростол. У цій битві загинув воєвода Сфенкел» [30].
Практично вторять йому і інші автори. Далі в статтях починаються
чудеса, які нічим, окрім багатої уяви тих, хто їх писав, пояснити не можна .
«У ніч на 29 квітня навкруги Доростолу було вирито глибокий
рів, аби ті, що обложили місто, не могли близько підійти до кріпосної
стіни і встановити облогові машини» (www.bg - znanie.ru/article.).
Пробачте, а це як розуміти? Що ж це за фортеця така, укріплення якої
не передбачали захисту від баліст і облогових веж? Гаразд, якби це був який-
небудь Псков або Полоцьк, - можна сказати, що метальні машини не в
місцевих традиціях, значить, не було сенсу ліквідовувати потенційно зручні
для розташування облогової техніки місця. Але який божевільний
фортифікатор зводив Доростол? Чому не потурбувався, щоб придатні для
установки баліст майданчики було завалено уламками скель, заболочено,
перекопано, ect?
 353
Якщо руси копали рів навколо міста, то виходить, що фортеця
Доростол до того часу не мала цього найпоширенішого і ефективного
елементу у своїй фортифікаційній системі! Та за таку «роботу» інженера,
котрий усе це спроектував і набудував, слід було четвертувати!
Та це - ще тільки квіточки. Тому що далі ми читаємо:
«Руси не мали харчових припасів, і в темну ніч на 29 квітня вони
на лодіях провели першу велику вилазку за продовольством. Руси
встигли обнишпорити усі навколишні місця і з великими запасами
продовольства поверталися додому. В цей час вони помітили на березі
грецький обозний стан: люди поїли коней і рубали дрова. У одну
хвилину руси пристали, обійшли їх лісом, розгромили і з багатою
здобиччю повернулися в місто. Цимісхій, уражений зухвалістю русів,
наказав посилити пильність і не випускати русів з міста. З суходолу він
наказав перекопати усі дороги і стежини та виставити на них варту»
(там же).
Як же так? Руси вночі копали рів навколо міста, і вони ж цієї ж ночі
вчинили зухвалу вилазку за продовольством. І не просто знайшли великі його
запаси (цікаво, де і як, у глупу ніч, без світла, не маючи коней і возів для
транспортування?), але і напали на грецьких тиловиків, яким надумалося о
третій або четвертій годині ранку рубати дрова і поїти коней!
А як руси примудрилися одночасно з цим і всього лише за одну ніч
викопати згаданий рів - таємниця, покрита мороком. Як і те, чому візантійці
дозволили їм це зробити. Куди дивилися?
Борис Соколов постарався викласти усе це логічніше. На його думку,
вилазку була здійснено саме для того, аби відвернути увагу греків від
земляних робіт біля міських стін. Але тоді абсолютно нез'ясовно, як
візантійці дозволили їм провести цей рейд? І що це за вилазка «для
відволікання уваги» противника, до якої намагаються не привертати уваги?
«... загін воїнів Святослава на лодіях спустився Дунаєм і розорив
навколишні селища, а також вчинив напад на візантійський обоз,
захопивши багату здобич» [30].
Нічого не поробиш, незважаючи на усю симпатію до автора цих
рядків, доведеться заперечити. До моменту вилазки русів, греки стояли біля
стін Доростола вже впродовж шести(!) днів. Думається, до останніх чисел
 354
квітня їхні обозники давно підчистили всяке продовольство в селах на багато
кілометрів навкруги. І руси, природно, це цілком припускали. Навіть не так:
забрати все продовольство мали ще самі руси, адже не забуваємо, що, за
словами самих же грецьких ромеїв, Святослав з частною дружини стояв тут
не тиждень і не два.
Вночі солдати, як їм і належить, сплять, і коні, до речі, теж. Зазначені
вище дії обозники могли здійснювати тільки рано вранці, перед загальною
побудкою. Але якщо це так, то виходить, що на тили ромеїв воїни Святослава
напали вже, коли розвиднілось. Як же вийшло, що після цього їм спокійно
дали піти геть? Після світанку. По воді. Повз трієри, озброєні «рідким
вогнем», який, нібито, так жахав «тавроскіфів».
Ще одна обставина, якої не враховують ті, хто описував цю акцію.
Загін русів мав чітке завдання - вилазка за харчами. В місті на них чекають
голодні побратими. І ось вони завантажили продовольством лодії й
повертаються. Так якого ж кляпу їм надумалося нападати на грецьких
тиловиків? Адже якби русам раптом не пощастило, те продовольство не було
б доправлено, тобто їх армія була б приречена на поразку.
У всі часи в усіх народів армія ґрунтується на одному і тому ж
принципі: дисципліна, дисципліна і ще раз дисципліна. Хто ж дозволив
командирові загону, що робив вилазку, порушувати наказ? Хто дозволив
відступити від плану операції? Як він наважився поставити усю затію під
загрозу зриву?
І останнє. А чим, вибачте, займалися екіпажі вогненосних трієр, котрі,
як відомо, ось вже четверту добу блокувала Доростол з боку Дунаю? Як вони
проґавили лодії русів, що пропливали поаз? Причому проґавили двічі!
Звернемо увагу на одну істотну дрібницю: руси на лодіях спустилися
річкою. Тобто вони пройшли крізь грецький заслін! Більше того, вони крізь
нього повернулися назад!
 355
Як же відреагували браві грецькі матроси, почувши крики тиловиків,
яких убивали руси (по воді, вночі, навіть відносно неголосні звуки, знаєте,
поширюються на кілька верст)? Схоже, що ніяк. А солдати та офіцери
сухопутної армії? Спали, напевно.
А тепер запитаємо, чи було покарано хоча б одного з тих вояк, не
кажучи вже про їхніх командирів, за кричущу недбалість? За те, що
проґавили будівництво рову і за те, що проспали лодії на Дунаї; за те, що
дозволили голодуючим обложеним розжитися продовольством і за те, що
залишили тилові підрозділи без вартових та охорони. Як імператор вчинив?
А ось як:
«Після цього Цимісхій розташував флот безпосередньо перед
Доростолом, а на суходолі розпорядився перекопати усі шляхи, що
ведуть з фортеці, і поставити на них дозори» [30].
Але ж це - ідіотизм чистісінької води! Дозори треба було ставити
раніше! Дозори, заслони, секрети і маневрені силові групи на прифронтових
дорогах - це азбука військової тактики, відома кожному солдатові-
перволіткові.
Та в Іоанна Цимісхія все інакше: безглузда реакція на безглузді
прорахунки підлеглих. Неначе трієри, розташувавшись на річці в двох сотнях
метрів від міських стін, виявилися у безпеці від обстрілу. Неначе перекопані
дороги стали б перешкодою для ворога, надумайся він ще раз пошарити в
навколишніх селищах. Неначе русам обов'язково було йти лише по дорозі.
Класичний приклад того, як конюшню замкнули після того, як циган
вкрав звідти всіх коней.
І це розпорядження великого грецького полководця?!
Так от, нічого в «Історії» Льва Диякона про усі ці неподобства немає.
Ні слова про вилазку русів, ні слова про будівництво рову. Дивним чином, з
невідомої далечіні в опусах наших істориків з'явилися героїчні балади про
фантастичні подвиги русів, не підкріплені якими-небудь свідченнями
сучасників. Зате елементарний аналіз жахливої недбалості і кричущої дурості
грецьких воєначальників чомусь відсутній.
 356
Невже знову все це з пальця висмоктано? Ні. Це так писав Іоанн
Скилиця. Той самий, свідчення якого нині рекомендують вважати
правдивішими, ніж розповідь Льва Диякона. Такий собі еталон достовірності.
Автори наукових статей рекомендації ті неухильно виконують.
У одній з глав ми вже висловлювалися на тему об'єктивності Скилиці
та Зонари, але тоді не вийшло проілюструвати «правдивість» відомостей, які
дають ці вчені греки, і на які нам радять спиратися «маститі». Тож давайте
наведемо кілька слів тут. Для наглядності.
«Кількість їх сягала семи тисяч, а ромеїв, які напали на них і
змусили до втечі, було триста» [31].
Цей стовп правди пише про битву між ар'єргардом русів і авангардом
військ Цимісхія перед Доростолом, ту саме, після якої охоронці імператора
нишпорили по кущах. Співвідношення сил - 1:23. О, великий і правдивий!
Цього «авторитету» від історії на писаня про те, як греки побивали русів не
числом, а умінням, напевне надихала легенда про 300 спартанців.
«Між тим Свендослав готувався витримати облогу; полонених
болгар, що знаходилися у нього, числом близько двадцяти тисяч, він,
побоюючись їх повстання, наказав закувати в колодки і в ланцюги» (там
же).
Колодки гаразд, - вони з дерева, хоча і тут виникає питання, скільки
часу на їх виготовлення треба було витратити. Але ланцюги на двадцять
тисяч полонеників?!. Нагадаємо, Х століття - це не століття ХХ-е, метал тоді
був у великій ціні (саме тому, до речі, в озброєнні слов'ян Русі він
використовувався в мінімальних кількостях - метал тут отримували з
самородного сирого болотяного заліза, виробництво було дуже складним і
дорогим). А тут - мінімум сто тонн ланцюгів! Дозвольте поставити питання:
а де руси стільки узяли? Невже з собою притягнули? Як від такої тяжкості їх
лодії на дно не пішли? О, ця ромейская правдивість!
А ось ще.
«Свендослав, дочекавшись глибокої і безмісячної ночі, коли з неба
лив сильний дощ і падав страшний град, а блискавки і грім кидали всіх
у жах, сів з двома тисячами мужів у човни-однодеревки [і відправився]
за продовольством» (там же).
 357
Бачите, у Скилиці і пояснення готове, чому візантійські матроси та
солдати не вгледіли вилазку русів: погода була жахлива. Правда, тоді не
зовсім зрозуміло, як у таку погоду руси примудрилися рів викопати. Їм,
очевидно, погода не заважала. Дикуни тому що. Так ні ж, блискавки, град і
злива не заважали і ромейським тиловикам поїти коней і рубати дрова. Вони
лише вартовим заважали.
Напевно, перш ніж писати всіляку нісенітницю, великий ромейский
хроніст, якого дослідник Чертков (і багато наших «маститих») ставить вище
за Льва Диякона, порахував, скільки потрібно човнів-однодеревок, щоб
посадити в них дві тисячі воїнів? А скільки вимагається човнів для
транспортування продовольства? На жаль. Цим питанням «авторитетне
джерело», мабуть, не задавалося. Ну, так прикинемо ми. І як не рахуй, як не
малюй схеми, все одно близько сотні виходить. Такої кількості ні за градом,
ні за зливою не сховаєш. Якщо вони йшли навіть по п`ять у ряд, все одно -
майже півкілометрова колона виходить. Таку армаду навіть найп'яніший
вартовий побачить. Якщо кожна лодія потребувала лише 30 секунд для того,
аби проминути дзорного-недоумка, півгодини виходить на прохід усіх суден!
Зонару тут не цитуємо, тому що його праця практично слово в слово
повторює Скилицю.
Ні, шановані, на відміну від «маститих», ми все-таки більше
спиратимемося на свідчення Диякона. Він, звичайно, теж брехун неабиякий,
але до таких дурниць не додумався.

***
Після подій, що ми їх розібрали, настало відносне затишшя, яке
переривається рідкісними бойовими зіткненнями. Дуже докучали облогові
машини греків, які закидали місто камінням та глеками із запальною
сумішшю. Таке становище зберігалося аж до 19 липня, коли відбулася
чергова атака русів на грецькі позиції.
 358
До речі, як верстається більш ніж двомісячна перерва у бойових діях з
тим, що руси ще в кінці квітня відчували таку нестачу продовольства, що
нібито вимушені були навіть вчинити вилазку? Чим вони живилися ці два
місяці? Будь на їхньому місці греки, можна було б припустити, що їх живив
Святий дух, але руси, як нам розповідають, перебували во язичництві і ні в
якого такого Духа не вірили.
Проте, після двох місяців голодування воїни Святослава були здатні
не лише тягати на собі важенні обладунки, масивні мечі та списи, але й уміло
ними орудувати.
Цього разу удар дружини Святослава було спрямовано на облогові
машини візантійців. Хроніст пише про безліч «тавроскіфів», загиблих від
каменів, що летіли з цих катапульт. Насправді це навряд чи мало місце бути,
як і сильні руйнування стін, - це все-таки не артилерійські снаряди, а
фортифікатори, що споруджували стіни, профанами не були і можливість їх
обстрілу з баліст, звичайно, врахували.
Інша справа - пожежі. За всіма правилами військової науки,
катапульти вели вогонь уночі, як кам'яними снарядами, так і горщиками з
горючою сумішшю, що викликало займання в місті. Воїни Святослава були
змушені витрачати сили та час на їх гасіння, тобто не висипалися. Така дія
артилерії у всі часи називається «вогнем, що турбує» і має своїй на меті
вимотати ворога.
Крапля, вона, як відомо, навіть камінь точить, так що і великі
руйнування міста від дії баліст були не за горами. Ось причина, з якої
Святослав віддав наказ до атаки на позиції облогових машин.
Битва завершилася блискучою перемогою русів. Лев Диякон
пом'якшив тони, але й він змушений був визнати цей факт. Поразка греків
була настільки важкою, що не вдалося урятувати навіть родича імператора -
магістра Іоанна Куркуаса, який командував військами, що прикривали
облогову техніку.
 359
Причину загибелі такого знатного чоловіка хроніст бачить в тому, що
його кінь, бачте, оступився і втрапив копитом до ями. Грецького «богатира»
було викинуто із сідла і його, звичайно, благополучно добили. Воістину,
поганому танцюристові…
Тільки ось Диякон одразу ж і проговорюється про істинну причину
падіння громадянина І. Куркуаса. Виявляється, яма і кінь тут зовсім ні до
чого. Прсто цей «військовий геній» на момент початку атаки був… мов чіп
п'яний:
«... у нього сильно боліла голова і <...> його хилило до сну від вина
(справа була після сніданку)» (там же).
Оце вояка! Ще не настав полудень, а він лика не в'яже! В усі часи
особи, що вживали спиртні напої за сніданком, інакше, ніж алкоголіками не
називалися. Але тут навіть крутіше, - у пана Куркуаса вже встигло настати
похмілля. Нічим іншим жахливий головний біль не пояснити.
Втім, чого чекати від людини, яка ніякої військової слави не здобула,
але прославилася грабунками і мародерством? Хроніст, відповідно до
тодішніх канонів, саме в цьому і бачить причину загибелі родича Цимісхія:
«Магістр Іоанн став здобиччю варварського шаленства і поніс,
таким чином, кару за [злочини], що він їх скоїв проти святих храмів, -
адже говорять, що він розграбував в Місії багато [церков] і забрав у своє
приватне майно їх начиння і священні посудини» (там же).
Цікаве визнання. Виходить, не лише Святослав грабував і різав місян
(а без вбивств в такій справі обійтися складно), але й христолюбиве
православне воїнство Цимісхія цим не гребувало. Такі ось захисники болгар
від «звірств тавроскифов» з'явилися!
А ми у зв'язку з цим поставимо питання: як міг імператор дозволити
одному з воєначальників, нехай навіть і родичеві, грабувати церкви? Адже за
своїм положенням Іоанн Цимісхій був не лише світським правителем, але і
офіційним главою православної Церкви. Він стояв навіть над патріархом!
Ще один аргумент на користь Кримського вектору. В очах візантійців,
тобто православних грецького обряду, грабунок і навіть руйнування церков
були виправдані в єдиному випадку, - якщо вони належали до «єртиків».
 360
Мешканцями Кримської Готії, столицею якої було місто Дорос. Знову натяк
Диякона?
Щоправда, заради справедливості слід сказати, що подібні міркування
прийнятні і стосовно храмів богумилів в Дунайській Болгарії. Але, по-перше,
ховати відомості про їх розграбування за натяками Льву Диякону не було
жодного сенсу, на відміну від «готської» теми, яку, мабуть, йому було
заборонено навіть згадувати, а по-друге, в храмах богумилів було нічого
грабувати, бо вони якраз і виступали проти розкоші церкви. Багато цінностей
ви знайдете в церквах протестантів?

***
А от битва, що відбулася наступного дня, слави русам не принесла.
Вони втратили воєводу Ікмора, який, за свідченням грецьких авторів, був
другим після Святослава проводирем його дружини. Правда, тоді не зовсім
ясне положення Свенельда, котрий, поза сумнівом, також був присутнім в
обложеному місті.
Цікаво, що Ікмор загинув нібито від руки такого собі Анемаса, який
був одним з охоронців імператора. Про що це говорить? Диякон прямо цього
не визнає, але очевидно, що Ікмор з кількома відчайдушної сміливості
русами спробував пробитися до ставки головнокомандування візантійською
армією, аби одним рішучим відчайдушним ударом покінчити з Іоанном,
військовою верхівкою, а значить, і з війною. І це йому майже вдалося, коли
справа зайшла так далеко, що у бій змушена була вступити особиста охорона
басилевса.
Руси відступили в місто, за виразом Диякона, «закинувши щити за
спини». Це - не епітет і не прагнення грека образити супротивника. Під час
відступу руси дійсно прикривали спини своїми величезними щитами, що, в
умовах стою (фаланги), що розсипався, значно підвищувало шанси не
отримати стрілу або дротик між лопаток. Вони й під час атаки закидали щити
 361
за спину: поза лавами це спорядження ставало швидше на заваді, ніж
захистом.
У деяких джерелах (Іоанн Скилиця) говориться про те, що греки на
полі бою виявили досить велику кількість тіл жінок. Це свідчить про те, що
жінки-русинки в ті часи билися нарівні з русами-чоловіками.
Автори з року в рік згадують цю обставину, відомості про воячок
кочують із статті в статтю, з книги в книгу. Думається, це обумовлено,
передусім, романтичністю і деякою навіть сентиментальністю історії про
жінок з мечами в руках. Ось, мовляв, які руси були «круті»!
Між тим цей факт свідчить не лише про «крутість» воїнів Святослава,
але і про їхнє степове походження. Ніхто ніколи не бачив варязьких жінок у
бойовому поході. Навіть і в торговій експедиції їм не було чого робити. Вони
мали сидіти на березі, ростити дітей, піклуватися про людей похилого віку і
чекати.
Жінки-воячки в лавах армії русів є ще одним неспростовним доказом
того, що Рюриковичі (як і усі київські руси) походять не із Скандинавії, і не з
Данії, а з Криму, Таматархи або Північного Приазов'я.
Єдиний народ, у якого практикувалася обов'язкова участь жінок
(незаміжніх) у військових підприємствах - сармати. Сарматська дівчина не
мала права вийти заміж, не убивши ворога у бою. Традиція залишилася і у
спадкоємців сарматської культури - русів.
Бачите, шанований Читачу, яку кількість аргументів на користь
степового походження племені русів взагалі і роду Рюриковичів зокрема ми
знайшли. А що там у «норманнистов»? Що?
І ще. Присутність жінок в дружині Святослава Ігоревича може бути
одним зі свідчень на користь версії про вихід русів з Києва, яку ми висловили
в попередній главі. Дійсно, куди їм було діватися? Стару Батьківщину (Київ)
вони вже втратили, а нову (або нову-стару, якщо йдеться про Крим) ще не
здобули. Змушені були воювати її зі зброєю в руках.
 362
Після цього невдалого для русів бою в творі Льва Диякона іде дуже
цікавий опис тризни, яку, за його словами, руси здійснювали над своїми
убитими товаришами. Воістину, це свідоцтво настільки цікаве й важливе, що
ми присвятимо його аналізу не сторінку і не дві, а цілий розділ глави.

***
Отже, у своїй найправдивійшій хроніці грецький автор із смаком
змальовує жахливий обряд поховання русами своїх мертвих, свідками якого
стали візантійські воїни та мешканці Доростолу.
«І от, коли настала ніч і засяяло повне коло місяця, скіфи вийшли
на рівнину і почали підбирати своїх мерців. Вони нагромадили їх перед
стіною, розклали багато вогнищ і спалили, заколовши при цьому за
звичаєм предків безліч полонеників, чоловіків і жінок. Вчинивши цю
криваву жертву, вони задушили [кілька] немовлят та півнів, втопивши
їх у водах Істру» [19].
Прямо мороз по шкірі. Як мовиться, декорації вищі за всякі похвали. І
антураж, і режисура дійства - мрія Альфреда Хічкока, Стівена Кінга та інших
майстрів письмових і кіношних жахів. Тут і світло повного (як на
замовлення) місяця в ночі, і гори трупів, і поховальні вогнища, і крики
немовлят, і волання безвинних жертв, яких піддають лютій смерті на березі
Істру. І півні, звичайно, як же без них. Існують навіть кілька небезталанних
картин, написаних на цю тему художниками пізніших століть.
Серйозні учені також не змогли змовчати про цю страшну історію.
Дехто навіть знали такі подробиці, наче особисто знаходилися в стані
Святослава:
«Всю ніч після цієї битви, коли в російській дружині не
залишилося жодного не пораненого воїна, у фортеці горіли вогнища.
Руси на березі Дунаю приносили в жертву немовлят і півнів, благаючи
своїх богів про перемогу» [6].
Залишимо у спокої пасаж про відсутність серед русів не поранених
дружинників, - Гумільову видніше, напевно, він якимсь дивовижним чином
зміг побувати в таборі Святослава і побачити все на власні очі. Хотілося б,
 363
проте, почути (або прочитати) імена тих жахливих богів, які, за словами двох
«левів від історії», вимагали людської крові. Гірше за те, крові немовлят!
Цікаво, що Лев Диякон ні до цього моменту, ні після не згадує
релігійних церемоній подібного роду, що їх би здійснювали руси в Преславі
або Переяславці, Аркадіополі або Андріанополі. Або і в Доростолі. Куди
логічніше було б дати опис диких релігійних оргій на самому початку
оповідання про вторгнення русів в Місію. Але ні. Про нелюдську
жорстокість воїнів Святослава Диякон (та інші грецькі «історики»)
поширюються без втоми і чи не на кожній сторінці. Тут тобі і двадцять тисяч
посаджених Святославом на кілок мисян, тут і триста (цікаво, чому каган
русів так любив різати жертв, кількістю кратним двом?) убитих невідомо
навіщо представників болгарської знаті в Доростолі. І двадцять тисяч,
забраних у колодки. А ось про людські жертвопринесення - тільки в одному
місці. Та зате як!
Помітили це нестикування і сучасні автори.
Розпочнемо з півнів. Поза сумнівом, що Лев Диякон та його
співавтори щось таке чули (або читали). Дійсно, сучасні археологічні
розкопки, зокрема, на острові Хортиця, дають відомості про те, що разом з
різною ботанікою (зерно, фрукти, овочі) слов'яни того часу жертвували своїм
богам і тварин. У золі жертовників знаходять, передусім, курячі кістки. Чи
півні то були або прості несучки, ця таємниця покрита мороком сторічь, але
такий факт має місце бути.
Проте відзначимо одну важливу обставину, вірніше, їх - три:
1. Півнів на Хортиці не душили з тим, аби потім втопити, а спалювали
на жертовнику. Дуже важлива розбіжність із «свідченнями» Диякона, бо в
містеріях релігійних обрядів кожна дія несе свій прихований, сакральний
зміст. Це очевидно.
2. Принесення в жертву тварин зовсім не означає, що цей обряд
походить з політеїзму або, як люблять у нас висловлюватися, язичництва.
 364
Приклад - пасхальне ягня у іудеїв або офірна тварина (вівця, бик) у
мусульман в Курбан-байрам.
Християнам також є чим похвалитися в цьому плані, оскільки
підготовка Святих Дарів до таїнства Причастя також є не що інше, як
символічне відтворення жертви. Та і страждання Ісуса на Хресті і Його
смерть є ні чим іншим, як жертвою.
У іудеїв, пригадується, знайшовся навіть один праведник, що поклав
на жертовний камінь власного сина. І от же: хоча б один історик обізвав
євреїв язичниками!
Так що, не Льву Диякону, який, між іншим, поклонявся і священним
текстам Старого Заповіту, де описується подвиг Авраама, докоряти русам у
тому, що вони покладали на вівтар курей.
3. А як взагалі можна розгледіти з табору греків, якого птаха
приносять в жертву руси? Може, це качки були? Чи куріпки? І чому саме
півні, а не кури? Як їх у темряві розрізниш? Вони що - перед смертю
кукурікали?
4. Як в місті, що голодує вже три місяці, могли зберегтися півні? У
голод і конина - делікатес.
Йдемо далі. Лев Диякон захоплено розповідає нам про те, що під час
тризни руси, «за звичаєм предків», закололи безліч полонених чоловіків і
жінок.
Подивимося в аннали. Вшануємо увагою праці серйозних істориків.
Проглянемо статті учених-початківців. Не полінуємося зазирнути до
студентських рефератів та курсових робіт – мало що буває. І зітхнемо. Тому
що ніде ми не знайдемо згадки про звичай, за яким під час тризни, будь
померлий русом, варягом або слов'янином, приносилися в жертву
полоненики, тим паче, шляхом їх заколювання. Брехня це усе.
Якщо помирав слов'янин-язичник, то його дружина могла добровільно
піти вслід за ним у кращий світ шляхом самогубства через повішення. І все.
 365
Якщо хтось сумнівається, можемо привести велику цитату з роботи
арабського автора ібн' Русте «Коштовні цінності»:
«Коли помирає у них хто-небудь, труп його спалюють. А жінки,
якщо трапиться у них покійник, дряпають собі ножем руки і обличчя.
На другий день після спалювання покійника вони йдуть на місце, де це
відбувалося, збирають попіл з того місця і кладуть його на пагорб. І
після року по смерті покійника беруть вони барилець 20 більше або
менше меду, вирушають на той пагорб, де збирається родина покійного,
їдять там і п'ють, а потім розходяться. І якщо у покійника були дружини
і одна з них стверджує, що вона особливо любила його, то вона
приносить до його трупа два стовпи, їх забивають в землю, потім
кладуть третій стовп упоперек, прив'язують посеред цієї перекладини
мотузку, вона стає на лавку і кінець (мотузки) зав'язує навколо своєї
шиї. Після того, як вона так зробить, лаву прибирають з-під неї і вона
залишається повислою, поки не задихнеться і не помре, після чого її
кидають у вогонь, де вона і згорає» [4].
Жертви, що їх приносили за слов'янськими звичаями, кидали у вогонь,
а не топили, як те живописує Диякон. Та і як інакше: адже це теж
поховання, нехай навіть і поховання офіри.
Але, можливо, такі були звичаї у слов'ян, а у русів було все інакше?
Цілком вірно. Навіть про ритуальне умертвіння чоловіків і жінок згадується:
«Є у них знахарі, з яких інші керують царем, нібито вони їх (русів)
начальники (примітка О.С. Галкіної: така важлива роль жерців є
характерною для іраномовних суспільств). Трапляється, що вони
наказують принести жертву Творцеві (виділення наше, - П.П.) їх тим, чим
вони побажають: жінками, чоловіками, кіньми. І якщо знахарі
наказують, то не виконати їх наказу ніяк неможливо. Узявши людину
або тварину, знахар накидає йому на шию зашморг, вішає жертву на
колоду і чекає, поки вона не задихнеться, і говорить, що це жертва
Богові»(там же).
Ці свідчення ми вже наводили. Але нелишнім буде зазирнути в них ще
раз, та пробачать нам читачі таке занудство.
Що ж виходить, Лев Диякон правий, і у русів таки був обряд
жертвопринесень? Зовсім ні. Звернемо увагу: у ібн' Русте жертва душиться, а
грецький хроніст говорить про те, що безліч полонених чоловіків та жінок
заколювали.
Різниця очевидна. Спосіб умертвіння під час проведення ритуалів
дуже важливий. Задушення (убивство без пролиття крові) характерне якраз
 366
для іраномовних народів. То була почесна смерть. І ще. Ніде тут не
говориться про полонених, а це дуже важливо. Нам зараз не відомі в деталях
обряди давніх русів, так само як і двніх слов'ян. І зовсім не виключено, що
приносити в жертву можна було лише єдиновірців. А кров чужоземців могла
бути образливою для богів (чи Бога). Подібні «упередження» існували у
багатьох інших народів і детально описані.
Але візантійського літописця чомусь не влаштовував варіант з
жертвопринесеннями шляхом задушення. Чому? Відповідей може бути
кілька. Наприклад, могло зіграти свою роль те, що через повішення
неможливо принести в жертву безліч людей.
Ймовірно, Лев Диякон, складаючи свій опус, не маючи достатніх
відомостей про спосіб життя русів і слов'ян, користувався тими самими
джерелами, які є доступні і нам. В тому числі й арабськими. Тільки відомості
з них йому довелося трохи відкоригувати відповідно до «язичницької»
концепції культури русів, у котрих насправді, як ми знаємо, обряд
трупоспалення поширений не був.
Втім, може так трапитися, що ми даремно звинувачуємо Льва Диякона
в наклепі. Тому що той, хто уважно прочитає текст його хроніки, помітіть,
що з`являється тут і там дивне слово «кажуть». Ми вже звертали увагу
Читача на те, що в «найяскравіших» епізодах свого твору грецький автор
немов би знімає з себе відповідальність за написане. Ось і у випадку з
темиою віросповідання русів Лев Диякон обмовляється (виділення курсивом
наше, - П.П.):
«Кажуть, що скіфи шанують таїнства елінів, приносять за
язичницьким обрядом жертви і здійснюють узливання за померлими»
[19].
Висновок: нічого такого в ту ніч не відбувалося. І відбуватися не
могло унаслідок причетності Святослава і його воїнів-русів до прадавньої
гілки віри Христової - аріанства, «руської віри». Але не міг же Лев Диякон
написати про молебень і «Отче наш», що лунали з Дороса: замовники не
зрозуміють. Довелося витягувати з мішка півнів. Не розібравшись. Та і, не
 367
дуже намагаючись це зробити. З одного боку, замовник задоволений, а з
іншого... совість чиста, бо будь-якому неупередженому дослідникові натяк
абсолютно ясний.
Така само історія з нещасними немовлятами. Казка ця стара і років їй
стільки ж, скільки і людству. Що понад усе торкає душу такої черствої
істоти, як людина? Насильство і умертвіння його дитинчат, вибачте за
вульгарність.
Давайте пригадаємо не такі вже далекі часи - початок ХХ століття, ті
ж благословенні київські кручі і інспірована спецслужбами Миколи
Кривавого знаменита «справа Бейліса».
Тим, хто не в курсі, коротко повідомимо: для того, аби відвернути
увагу народу від справжніх проблем у суспільстві, київських рабинів
звинуватили в тому, що вони на своїх релігійних церемоніях приносили в
жертву християнських дітей, на крові яких замішували тісто для маци. Гвалт
здійнявся неймовірний. Були демонстрації чорносотенців, які переростали в
широкомасштабні єврейські погроми. І не лише в Києві. Правда, навіть
«незалежний» суд царя-батюшки обвинувачених виправдав і визнав усі
«докази» їхньої провини фальсифікаціями, навіть не дуже якісними.
Такий само процес (приблизно в той же час, і з таким саме
результатом) було організовано і в Нижньому Новгороді.
Окрім іудеїв, як вважали (і вважають) деякі особливо обдаровані
особи, немовлят в жертву приносили:
а) мусульмани - за переконанням правовірних християн Середніх
віків, а в окремих важких випадках - і Нового часу;
б) сатаністи - за переконанням всього християнського, православного і
католицького світу;
в) греки (це не ті греки, які християни, а які Зевсові і Артеміді
вклонялися) - для християн першої половини I тисячоліття це було
непорушною істиною;
 368
г) протестанти (богуміли, павлікіани, гугеноти різні та інші єретики
погані), коли владі потрібний був привід для організації заходів типу
Варфоломіївської ночі.
Ми вже мовчимо про те, що у дітовбивстві регулярно звинувачувалися
не лише релігійні групи, але й різні етноси, і навіть політичні партії та
режими, чому кожен може згадати достатньо прикладів.
Отож, саме для того, аби підкреслити язичництво русів, і було введено
сцену з побиттям немовлят. Логіка пряма, наче мозкова звивина скінхеда з
Тверськоі, і убивча, як куля в потилицю з «Вальтера» або «ТТ».
Можна ще припустити, що півнів приносили в жертву не руси, а
слов'янські воїни. Але, по-перше, в їхніх традиціях не було людських
жертвопринесень, а по-друге, навряд чи руси-аріани, які посідали панівне
становище, дозволили б своїм підлеглим таким чином розважатися.
Заперечать, мовляв, ми забули варягів. Дійсно, в армії Святослава
було традиційно багато скандинавських найманців. Можливо, хтось підкаже,
чи практикувалися у шанувальників Одина, Тора і Локі людські офіри?
То могла бути «Датська Русь», варяги з Рюгена. Ті точно покладали на
вівтарі Перкунаса людей. Але, по-перше, данців було не так вже й багато, аби
вони здатні були перерізати сотні й тисячі полонеників, як нам розповідають,
а по-друге, є те ж заперечення, що і у випадку із слов'янами з числа
«язичників». Святослав мав достатньо влади, щоб заборонити кривавий
обряд, аби зайвий раз не лякати і не налаштовувати проти себе жителів міста.
Так що картина, яка так барвисто зображує криваву нічну оргію, має
лише художню цінність. А от вивчати по ній історію… Даруйте.

***
І ось настав ранок 21 липня 971 року. Руси вийшли на останню битву.
Останню не в тому сенсі, що саме зараз мусили перемогти або померти, але
тому, що цей бій завершив всю дивну «Другу Болгарську» війну Святослава.
 369
Щоправда, Лев Диякон прагне надати цій битві якомога більше
драматизму і, дійсно, виводить її на рівень «пан або пропав» для русів:
«Сфендослав глибоко зітхнув і вигукнув з гіркотою: «Загинула
слава, яка простувала услід за військом росів, що легко перемагали
сусідні народи і без кровопролиття поневолювали цілі країни, якщо ми
тепер ганебно відступимо перед ромеями. Отже, переймемося мужністю
[яке заповідали] нам предки, згадаємо про те, що потуга росів досі була
непохитною, і запекло битимемося за своє життя. Не пристало нам
повертатися на батьківщину, рятуючись втечею; [ми повинні] або
перемогти і залишитися в живих, або померти із славою, здійснивши
подвиги [гідні] доблесних мужів!» [19].
Цікаво, але хроніст ані словом не обмовився про становище з
продовольством в обложеній фортеці. Між тим це - не пусте питання. Як ми
пам'ятаємо, «вилазку» 29 квітня історики пояснюють саме нестачею провізії
в армії русів. З того дня пройшли майже три місяці. Чим же Святослав
годував свою, якщо вірити Дияконові, шісдесятитисячну армію? А населення
міста? Може, населенням і годував? Жарт.
Русам не довелося навіть вдаватися до такого крайнього засобу, на
який ідуть під час облоги гарнізони, котрі дійсно страждають від голоду, як
забій коней, оскільки, як ми пізніше побачимо, вони цілком збереглися і
навіть були здатні витримати шлях з Таврики до Києва.
Складається враження, що або запасів провізії в Доросі було неміряно,
і вилазка 29 квітня здійснювалася зовсім з іншою метою (прорив в місто або з
міста якогось окремого загону русів або їх союзників), або блокада не була
цілковитою, і Святослав цілком міг забезпечувати армію, висилаючи
фуражирів за межі міста.
А як розуміти слова кагана про неприйняття ним ганебної втечі на
Батьківщину? Як він міг про це говорити, коли його начебто було блоковано
у фортеці і втекти (без дозволу) не міг? Чи, знову-таки, в літописах є певні
«неточності», і в Доростолі (так само, як і в Доросі) русів не було?
Цікавий для нас і ще один уривок з роботи Льва Диякона, який
торкається звичаїв, нібито властивих русам:
 370
«Про тавроскифів розповідають ще і те, що вони аж до сьогодення
ніколи не здаються ворогам навіть переможені, - коли немає вже надії на
порятунок, вони пронизують собі мечами внутрішності і таким чином
самі себе вбивають. Вони чинять так, ґрунтуючись на наступному
переконанні: убиті в битві ворогом, вважають вони, стають після смерті
і відлучення душі від тіла рабами його у підземному світі. Боячись
такого служіння, гребуючи служити своїм вбивцям, вони самі
заподіюють собі смерть» [19].
Агов, де ви, ревнителі «норманської» теорії походження
Рюриковичів? Якщо не помиляємося, то віра вікінгів якраз пропонувала
смерть з мечем в руці, тільки тоді воїн потрапляв до Вальгали. І
найпочеснішою смерть була саме в бою!
Втім, тут Лев Диякон цілком міг щось і наплутати, стати жертвою
легенд або просто вигадати. Навряд чи й аріани дотримувалися таких дивних
поглядів на спосіб потрапляння до загробного світу та порядки, які в тому
сіті панують. Більше того, якось відразу і не спадає на думку, котрий з
народів сповідував таку безглузду віру. Навіть знамените сепукку японських
самураїв здійснювалося у разі ганьби, померти ж від руки ворога ганьбою
якраз не вважалося.
Невблаганна логіка говорить про те, що такі дикі вірування могли
бути властиві якому-небудь забито-затурканому племені землеробів,
загубленому десь посеред Середньоруської височини. Але як, скажіть, з
такими поглядами могли жити войовничі руси? Як вони могли битися,
знаючи, що в разі смерті від руки супостата стануть його вічними рабами на
тому світі?
Нікому не нав'язуючи своєї думки, ризикнемо припустити, що
грецький історик прозоро натякає: правду сказати про істинне віросповідання
русів мені не дають, звертаю на це вашу увагу відвертою казкою. А тепер
звернемо увагу на те, що Диякон на самому початку уривка проставив слово
«розповідають». Мовляв, мені сказали (наказали) - я написав. Прийом цей, до
речі, він застосовує не одноразово.
Тепер безпосередньо про битву. Вишикувавшись в потужну,
наїжачену списами, фалангу, руси рушили на грецькі лави. Удар був такої
 371
міці, що ромеї позадкували и почали повільно, але невпинно відступати. Це
ще, звичайно, не було втечею, але і до цього було вже недалеко.
Про те, наскільки становище візантійської армії було небезпечним,
говорить той факт, що у битву змушений був (уперше за всю війну!)
вступити сам імператор на чолі зі своїм останнім резервом - особистою
охороною:
«... імператор, побачив, що фаланга ромеев відступає, убоявся,
щоб вони, злякані небувалим нападом скіфів, не потрапили у страшну
біду; він скликав наближених до себе воїнів, щосили стиснув спис і сам
помчав на ворогів. Забили тімпани і заграли військовий заклик сурми;
соромлячись того, що сам государ іде у бій, ромеї повернули коней і з
силою спрямувалися на скіфів» [19].
Спрямувалися. Спрямувалися і…
Вам, шанований Читач, хотілося б дізнатися про подальший хід
битви? Куди було спрямовани головний удар русів і як контратакували
ромеї? Яким чином Святослав і Свенельд відбивали удар кінноти у фланг
своїм військам? Дізнатися, хто і яким чином переміг? На жаль і ох. Як казав
відомий персонаж популярного мультика: індіанська національна ізба - фіг
вам! Далі йде красива казка:
«... раптом вдарив ураган упереміж з дощем: спрямувавшись з
неба, він затулив ворогів; до того ж піднявся пил, який забив їм очі. І
кажуть, що перед ромеями з'явився якийсь вершник на білому коні;
ставши на чолі війська і спонукаючи його наступати на скіфів, він
чудодійно розтинав і розладнав їх ряди. Ніхто не бачив його, як
розповідають, в розташуванні війська ні до битви, ні після неї, хоча
імператор розшукував його, щоб гідно обдарувати і віддячити за те, що
він здійснив. Та пошуки були безуспішні. Згодом поширилося тверде
переконання, що це був великомученик Феодор, якого государ благав і
за себе, і за усе військо бути соратником, заступником і рятівником у
битвах»(там же).
Ясна річ, варвари ніяк не могли перемогти, осільки на боці
христолюбивого грецького воїнства бився сам святий великомученик
Феодор. Зрозуміло, «скіфи не витримали тиску кінної фаланги» (там же) і
втекли. Тим більше що магістр Варда Склир «з багатьма воїнами» обійшов їх
з тилу.
Далі все за «голлівудським стандартом»:
 372
«[Ромеї] переслідували їх до самої стіни, і вони безславно гинули.
Сам Сфендослав, поранений стрілами, втратив багато крові, трохи не
потрапив в полон; його врятувало лише настання ночі. Кажуть, що в цій
битві полягло п'ятнадцять тисяч п'ятсот скіфів [на полі битви] підібрали
двадцять тисяч щитів і дуже багато мечів. Серед ромеїв убитих було
триста п'ятдесят» (там же).
Все начебто ясно. Окрім двох-трьох дрібниць. Спочатку, просто з
єхидства запитаємо: а як же жахливий страх русів потрапити в раби своїх
убивць після смерті? Чому «тавро скіфи» не пронизували собі мечами
внутрішності? Втім, написано ж, що мечів у них вже не було - втратили у
паніці. Разом із щитами.
І як могла розігратися так несподівано буря? Без чорних хмар на обрії,
без вітру і віддалених гуркотів грому? І звідки б там взятися хмарам піску та
пилу, якщо це берег Дунаю, а не моря? Та ще під час зливи…
Тепер - серйозне питання. Це як сталося, що ромеї втратили у битві
всього 350 (триста п'ятдесят!) солдат? Незважаючи на крайню запеклість
битви. Попри те, що в якийсь момент знаходилися навіть на грані поразки.
Що це за співвідношення у втратах таке - 1: 44,4? Тут автор літопису, як це
не неймовірно звучить, навіть Скилицю переплюнув. Прикинемо: якби
ромейскому воїнові вдавалося убити кожного з сорока чотирьох (з лишком)
русів з одного удару, то і тоді воістину - рука колоти втомилася б.
Залишимо усю цю нісенітницю на совісті хроніста (чи тих, хто
примушував його писати подібне). Залишимо на його совісті й пасаж про те,
що лише раптове (ніби вимикачем клацнули) настання нічної пітьми
врятувало Святослава від рук візантійських вояк, що вже пнулися до нього
відусюди. Набагато цікавіше поміркувати над тим, в чию ж користь
завершилася битва.
Очевидно, що за оповіддю про дивовижну появу святого і бурі, що
несподівано ринула з небес, грецькі історики щось ховають. У «Повісті
минулих літ», між іншим, написано прямо протилежне тому, що розповів Лев
Диякон: руси вщент розбили греків і
 373
«… пішов Святослав, воюючи, до города [Цесарограда], і інші
городи розбиваючи, які стоять пустими і до сьогоднішнього дня» [2].
Лише багаті дари, піднесені Святославові, нібито врятували греків від
остаточної поразки. І наводиться знаменита сцена, коли Святослав не
спокусився ні паволоками, ні золотом, але не залишився байдужим до зброї,
що й спонукало остаточно греків звернутися до імператора з пропозицією,
укласти з русами мир:
«Лютим буде сей муж, бо майном нехтує, а оружжя бере.
Згоджуйся на данину». І послав цесар [послів до Святослава], кажучи
так: «Не ходи до города, а візьми данину, навіть яку ти хочеш», — бо він
замалим не дійшов до Цесарограда»(там же).
Невідповідність позицій літописців змусила наших дослідників
вважати, що відомості Нестора історично не точні, і що руси зазнали
поразки, про що свідчить невигідний договір, який був змушений підписати
Святослав.
Дозвольте не погодитися. До цього договору ми ще дійдемо. Поки ж
цю, главу, котра вийшла досить великою, хочеться закінчити двома тезами.
Перше. Очевидно, і остання битва не виявила однозначного
переможця. Війна ж в цілому виснажила обидві сторони, отож як Святослав,
так і Цимисхий шукали спосіб укласти мир на почесних для них умовах. У
наступній главі ми це покажемо.
І друге. Поява святого великомученика Феодора на полі бою - це не
прості художні хитрощі, казка, а цілком прозорий натяк на певні обставини.
Потрібно лише цей натяк захотіти уловити.
 374
ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА.
ТАК ДОРОСТОЛ ЧИ ДОРОС?
СВЯТИЙ НА БІЛОМУ КОНІ

Отже, святий великомученик Феодор.

У продовження історії з таємничим вершником, що очолив атаку
греків на русів:
«Кажуть, що напередодні битви увечері сталося наступне. У
Візантії одній дівиці, що присвятила себе Богові, явилася уві сні
богородиця, яку супроводжували вогняні воїни. Вона сказала їм:
«Покличте мені мученика Феодора» - зараз же до неї підвели хороброго і
сміливого озброєного мужа. Богородиця звернулася до нього із словами:
«Твій Іоанн в Дористолі, високоповажний Феодоре, б'ється із скіфами і
перебуває у крайньому ускладненні; поквапся його виручити - якщо
забаришся, йому не уникнути небезпеки». Той відповів, що готовий
покорятися матері свого Господа і Бога, і, сказавши це, відразу ж
віддалився. Тут же і сон відлетів від очей дівиці. Ось яким чином збулося
сновидіння цієї дівчини» [19].
Легенда, вона і є легенда. Де ж тут таємний сенс? Якщо
дотримуватися загальноприйнятої думки про те, що події відбувалися в
Доростолі, що на Дунаї, то його немає. Але якщо хоч би на хвилину
припустити, що це був Дорос...
В такому разі все стає на свої місця, адже якимось абсолютно
неймовірним збігом, Кримська Готія, столицею якої був Дорос, у кінці Х
століття раптом отримує назву… Феодоро! Більше того, і саме місто
перейменовується і теж стає Феодоро!
А подальший текст хроніки Льва Диякона дійсно не залишає ніяких
сумнівів в тому, на честь кого саме було названо столицю Кримської Готії,
тому що, виявляється, після війни з русами Іоанн Цимісхій:
«... перейменував Дористол у Феодорополь на честь стратилата
мученика Феодора» (там же).
Отож, шанований Читачу, давайте відкинемося на спинку стільця,
закриємо на хвилину очі і ще раз повторимо про себе: столиця Кримської
Готії дістала нову назву на честь святого Феодора у кінці Х століття, якраз в
той час, коли, за свідченнями літописців, Святослав воював з візантійцями
біля стін «Доростола». А в працях самих же грецьких авторів ясно вказується
 375
причина перейменування «Доростола», - дивовижний порятунок військ
Цимісхія від розгрому «тавроскифами». Коло замкнулося.
Чому після прочитання цих рядків нікого із «серйозних» істориків не
торохне апоплексія, нам не знати. Академіки, професори, доктори наук… У
них мислення не таке, як у нас, грішних. І логіка у них інша. А ці два рядки
шокують!

***
Ціна питання така. З VI століття, як відомо, в гірській системі
Південно-західного Криму існувала держава під протекторатом Візантії.
Називалася вона Кримська Готія. Основне населення - готи, алани, греки.
Віросповідання - частиною «готська єресь», частиною - вже православ'я
грецького обряду. Столицею цієї держави було місто-фортеця Дорос (Дорас).
В цей же час знаменитий імператор Юстиніан I Великий зводить на
підступах до Доросу ланцюг потужних укріплень, відомих в науці як «довгі
стіни Доросу». Стіни ці захищали ті самі злощасні клісури - гірські проходи.
Одна з цих стін, наприклад, мала в довжину близько 150 метрів, товщину 2,5
метри, таку ж висоту і складалася з двох рядів блоків, вирубаних з вапняку.
До речі, дружину Юстиніана Великого (ще один збіг?) звали… правильно,
Феодора.
Аж до XIII століття, незважаючи на ключове стратегічне
розташування міста і князівства в цілому, про Кримську Готію і Дорос, а,
головне, про їх правителів, не відомо практично нічого. І це дуже дивно,
оскільки:
«Візантія і держава кримських готів в VI столітті мали загальні
політичні інтереси і загальних супротивників. Кримська Готія, або
Країна Дорі, керована готськими правителями, знаходилася в
союзницько-васальних стосунках з Візантійською імперією» [10].
Вчергове ризикуючи здатися нудними, розкриємо сенс цієї цитати:
вже з шостого(!) століття Готія входила у візантійську співдружність, себто
 376
фактично, дедалі більше, перетворювалася на одну з найважливіших,
виходячи з її стратегічного розташування, провінцій.
І заперечення, мовляв, Дорі було незалежною державою, відкинемо.
Формально - так, незалежне. Але вплив Візантії тут був таке, що, разом з
власними грошима
«... чеканилися монети із зображенням імператорів Льва ІІІ (717-
741) і Константина V (741-775) та позолочені наслідування солідам
Костянтина V» (там же).
Чому ж в документах не збереглися відомості про тих, хто правив
Готією аж до Х століття і далі? Чи випадково в хроніках і архівах нічого не
залишилося? Питання, звичайно, цікаве.
Але ось розпочинаючи приблизно з 1204 року, тобто від моменту
падіння Константинополя під ударами хрестоносців (була така сумна історія)
і розвалу Візантійської імперії, в джерелах раптом спливає інша назва цієї
гірської країни - Феодоро. І не лише назва, але й імена її ймовірних
правителів - династії Гаврас, що веде свій початок від греків Трапезунда,
котрі були родичами однієї з імператорських родин Візантії. Правда, цікаво?
А до цього? Невже грецька династія почала правити прямо-таки саме з
початку XIII століття? А якщо ні, то з якого часу вона перебувала при владі?
Тепер - нйсправжнісінький офіціоз. Те, що визнається всім ученим
світом. Виключимо статті з Вікіпедії, до яких за великого бажання можна
чіплятися в тому сенсі, що це, - невідомо ким викинуті, антинаукові
відомості. Тут і далі цитуємо книгу, одним з авторів якої є відомий фахівець з
Візантії взагалі і Кримської Готії, зокрема, Андрій Васильєв (пер. з російської
наш, - П.П.):
«Сама назва Феодоро свідчить на користь версії про походження
правителів держави з роду Гаврасів. Відомо, що покровителем роду
Гаврасів до цього дня вважається святий Феодор Гаврас Стратилат -
дука (губернатор) Трапезунда, що прийняв мученицьку смерть за
Христа в ставці турецького еміра» [10].
У партії з прибічниками «Доростольської» версії, як мовиться, шах і
мат!
Дійсно, важко повірити в такий неймовірний збіг:
 377
- в один і той самий час, упродовж однієї і тієї ж війни існують два
практично однойменних міста (Дорос-Доростол);
- в один і той самий час обидва міста перейменовуються імператором
Іоанном Цимісхієм «на честь перемоги над «тавроскифами» у Феодорополь
(Феодоро);
- обидва міста не просто перейменовані, але дістали назву на честь
одного і того самого святого - мученика Феодора Стратилата.
Так про яке ж з них йдеться? Той факт, що Феодор Гаврас (Стратилат)
був покровителем правлячої династії мангупского князівства, переважує
чашу терезів на користь Криму і підтверджує нашу версію про похід
Святослава Ігоревича в 971 році саме у цей регіон.
Все так. Але.
Річ у тім, що ні Доростол балканський, ні Дорос кримський, насправді
ніза яких обставин не могли дістати свою назву на честь Феодора Гавраса
Стратилата!
А як же відомості Льва Диякона? А як же історія зі святим
покровителем правлячого дому князів Мангупських?
Для того, щоб відповісти на питання про те, чи міг Іоанн Цимісхій
перейменувати Дорос (чи, за словами візантійців, Доростол) в місто святого
Феодора Гавраса, необхідно знати, що цей грецький воєначальник, за
легендою, прийняв мученицьку смерть за Христа в таборі турок-сельджуків
в... 1098 році. Тобто на століття з лишком пізніше описуваних в хроніці Льва
Диякона подій! Друге ім'я своє – Стратилат (воєначальник) він і отримав при
канонізації.
За усього свого бажання Іоанн Цимісхій не міг назвати місто на честь
цього святого, а Лев Диякон написати про це, бо обоє вони померли задовго
до того, як Феодор Гаврас здійснив свій подвиг, більше того, задовго до його
народження.
То що ж, помилка? Поза сумнівом. І варіантів її пояснення може бути
два.
 378

Перший: Лев Диякон писав абсолютно про іншого святого

великомученика Феодора, який теж Стратилат, але до Гавраса не має ніякого
стосунку. Дійсно, в його текстах це родове ім'я не згадується.
Але раз так, то, за логікою, немає ніяких підстав говорити про те, що
перейменований був Дорос?
Цікаво, що пізніші автори, яких наші вчені мужі люблять робити
істиною в останній інстанції і наполегливо протиставляють Льву Диякону,
пишуть зовсім інше. Читаємо Скилицю. У цього «історика» святий Феодор
Cтратилат зникає, і на сцену битви під Доростолом виходить лише якийсь
Феодор, котрий є усього лише «одним із звитяжних мучеників» [31]. Ось
так. Без згадки імен. А далі автор XII століття видає щось абсолютно
надзвичайне:
«Місто ж Євханію було перейменовано у Феодорополь» (там же).
Ми в цілковитій безвиході. Скилиця описує війну візантійців з
русами. Розповідає про битви під Доростолом. І про нібито перемогу над
«дикунами» під стінами цього самого міста. І тут-таки повідомляє про
перейменування на честь цієї події якоїсь Євханії.
Та до чого тут вона? У Диякона все гранично логічно: перемога під
Доростолом? Під Доростолом. Допоміг Святий Феодор Стратилат? Феодор.
Перейменовуємо Доростол у Феодорополь. А у Скилиці що виходить?
Поцікавимося, де ж знаходилося місто Євханія, що удостоїлося
перейменування на честь святого, котрий захистив дунайський (на думку
хроністів) Доростол? Який ця сама Евханія має стосунок до подій 971 року?
Поцікавимося і розсміємося.
А Скилиця не вгамовується:
«Шануючи мученика [Феодора] і бажаючи віддати йому шану за
допомогу, імператор [згодом] повелів розібрати до основи церкву, де
покоїлися святі його останки, і спорудити на тому місці великий і
прекрасний храм, якому підніс щедрі дари» [31].
Де ж зберігалися мощі святого Феодора Стратилата (Гавраса)? За
словами Андрія Васильєва, це було в
 379
«... Феодосіополі, місті, де святий Феодор прийняв мученицьку
смерть» [13].
Це - Мала Азія. Територія сучасної Туреччини. Обізнаним людям
місто Феодосіопіль теж говорить немало. Проте до нашого розслідування він
прямого стосунку не має, тому розповідь про нього опустимо. На майбутнє.
Ясне одне: шанований нашими істориками Скилиця, навіщось
відводить нас з Азово-Чорноморського регіону невідомо куди (напевно, тому
він ними і шанований). Ймовірно, через це йому і надається перевага перед
Львом Дияконом: дарма, що сам Скилиця нічого не бачив, і опус свій писав
на базі легенд, чуток, казок і текстів того ж Диякона, проте дуже добре
прикриває офіційну версію про дурня-Святослава, ідіотів-воєвод і безглузду
війну, яку вони, підбурювані власною тупістю, вели в Болгарії. Уточнимо для
порядку - Дунайській Болгарії.
Але якщо деякій анонімній дівиці приснився не святий мученик
Феодор Стратилат, канонізований майже на півтора століття пізніше, то хто?
Невже в сонмі православних святих був ще якийсь Феодор?
Феодор був. І не один. Серед них відомі і єпископи, і святителі, і
преподобні ченці. Але нас цікавлять абсолютно конкретні ознаки святого: по-
перше, він має бути мучеником, тобто за православними канонами померлим
мученицькою смертю в ім'я Христа, а по-друге, - воїном, в якому вигляді він
з'явився уві сні грецькій дівчині.
Цим вимогам відповідає Феодор Тірон, який був воїном
мармаритского полку в місті Амасія (Понт, Мала Азія).
Його подвиг полягав в тому, що він, будучи християнином,
відмовився поклонятися стародавнім богам і спалив храм богині Кібели.
Природно (без жодної іронії), був позбавлений життя через страшні тортури.
Головне, що його прах було поховано в місті Євхаітах. Чому «головне»?
Піднімемося двома сторінками і прочитаємо Скилицю: «Місто ж Євхания
було перейменовано у Феодорополь». Вам, Читач, судити, наскільки
співзвучні ці назви. І це недаремно. Ні, ми не натякаємо на тотожність цих
назв одному і тому самому населеному пункту. Насправді, це два різні міста.
 380
Але в цьому-то і уся сіль! Слово найавторитетному для наших людей
джерелу - Православній енциклопедії під редакцією Патріарха Московського
і всія Русі Кирила:
«Євхаісти - єпископія в Римі і Візантії, провінція Оленопонт
(Мала Азія) (нині Бейозю, або Чорум, Туреччина), відома з V ст.
Спочатку була підпорядкована м. Амасії (нині Амасья), з середини VII
ст. Автокефальне архієпископство, з 80-х рр. IX ст. митрополія. Євхаісти
слід відрізняти від митрополії Євханія, що розташовувалася неподалік, в
972 р. перейменованої у Феодорополь візантійським імператором
Іоанном I Цимісхієм. Візантійські автори часто плутали ці митрополії»
(www. pravenc. ru).
Автори статті розсудливо не згадують тут, на честь кого і якої події
була перейменована Євханія Цимісхієм, ймовірно, щоб уникнути здивованих
питань занадто вчених вірян, проте і тут виразно відчувається вплив Іоанна
Скилиці. Але головне тут - остання фраза про те, що візантійські автори…
дивися далі по тексту.
Хто ж були ті нещасні, що плутали Євханію з Євхаісти? Маємо велику
підозру, що до числа цих нещасних належав і середньовічний хроніст
Скилиця.
От і все. Коло замкнулося. Скилиця переплутав міста і, як наслідок,
святих Феодорів, а наші вчені мужі (і церковні діячі), начитавшись його
опусів і із зітханням визнавши, що візантійські автори часто плутали... проте,
наполегливо на нього посилаються. Чому ми приділяємо таку увагу цим двом
візантійським містам? Тому що:
«Імовірно в V ст. до Євхаісти були перенесені з Амасії мощі
мученика Феодора Тірона, що зробило місто місцем паломництва» (там
же).
Стривайте, як же так? На будь-якому православному (і католицькому
теж) сайті, у будь-якому відповідному довіднику можна прочитати, що на
честь міста Євхаісти іменується ще один(!), цього разу найзнаменитіший з
великомучеників Феодорів – Феодор... Стратилат.
На здивоване питання читачів повторимо: так, ще один Стратилат!
Один з найзнаменитіших великомучеників у православному світі. Феодор
 381
Стратилат Євхаіт шанується як покровитель православного воїнства, помер 8
лютого 319 року в Гераклеї.
Скилиця пише, між іншим, що Доростол було перейменовано Іоанном
Цимісхієм ще і тому, що вирішальна битва сталася в день пам'яті святого
великомученика Феодора Стратилата.
Дивимося в довідкові матеріали. День пам'яті Феодора Стратилата
Євхаіта припадає на 8 лютого і (за юліанським календарем) 8 липня
(dayas.pravoslavie.ru). Ця остання дата, перекладена на новий стиль і дає 21
липня.
Так, ось же він, таємничий муж на білому коні, що повів грецьких
солдатів в атаку на фалангу русів! - вигукне зараз хтось, - що ж ви нам голову
морочите?!
Голову ми морочимо читачам для того, щоб показати усю
заплутаність, а часом і абсурдність історії з перейменуванням «Доростола».
Так, Феодор Стратилат, відомий за часів Льва Диякона та Іоанна Цимісхія,
знайшовся. І все начебто гаразд. Проте не лише ж у особі святого справа.
Давайте ще раз подивимося, що зробив Іоанн, якщо вірити Скилиці.
На честь перемоги під Доростолом він перейменував місто Євханию на честь
святого великомученика Феодора Стратилата, мощі якого лежать в місті
Євхаіти! Де ж логіка, народ?
А якщо поглянути на зображення Феодора Тірона з Євханії і Феодора
Стратилата з Євхаісти, то можна легко переконатися, що зображено одна і ту
саме людину. І той, і той - в кольчузі. І той, і той - зі списом. І обличчя у них
- мов у однояйцевих близнюків.
У Вікіпедії подається дуже цікава причина усіх цих безглуздостей
(пер. з російської наш, - П.П.):
«Сам переклад грецьких текстів часто призводив до змішення
текстів під час деяких перекладів, що було проблемою не лише
слов'янських перекладачів. Проблемою стала близькість святих
Феодорів - Тірона і Стратилата - вони обоє шанувалися християнськими
воїнами, жили в одній місцевості в один і той же час, перемогли кожен
 382
свого змія, були покровителями воїнства Візантійській імперії»
(ru.wikipedia.org).
Бачите, не лише ми погоджуємося провину за протиріччя в тексті
покласти на підступних перекладачів. Тільки до цього тексту додамо також,
що, швидше за все, Феодор Стратилат і Феодор Тірон насправді - один і той
самий святий великомученик, який стараннями візантійської Церкви раптом
узяв та і роздвоївся.
А потім з'явився і третій (Гаврас), остаточно заплутавши усю справу.
От лише не зовсім зрозуміло, звідки в такому разі виколупали версію
про перейменуваня на честь Феодора міста Доростол що на Дунаї. Невже Лев
Диякон не був обізнаний на тогочасних священних текстах?

***
І тут нетерплячі читачі, яким набридли наші наукові дослідження в
галузі святих Феодорів, вигукнуть: та до чому тут малоазийські міста, коли
дискусія точиться навколо того Доростол або Дорос візантійський імператор
перейменував у місто святого Феодора! Про це треба говорити!
Покірно погоджуємося. Слухаємо і покоряємося. Переходимо до теми
Дороса.
Виходячи з викладеного вище, абсолютно очевидно, що Скилиці тут
вірити не можна. Та і як повірити, коли він, розповідаючи про війну
візантійців з русами і про битви під Доросом (чи за візантійською версією,
Доростолом), раптом ні сіло ні впало вставляє інформацію про
перейменування якогось міста на протилежному березі моря. Воно нам
треба?
Та інакше цей автор не міг. Потрібно було якось дезавуювати
відомості Льва Диякона про перейменування Дороса. Якби вдалося знайти
свідчення інших сучасників (чи офіційні документи про перейменування, як-
не-як - імперське місто) про те, що такій честі удостоївся саме Доростол,
проблем би не було. Але Крим…
 383
А як на сцені з'явився Феодор Стратилат Гаврас? Дуже просто. Дорос,
дійсно, було названо на честь Феодора Стратилата (Євхаіта), як про те і пише
Лев Диякон. А те, що місто дістало назву на честь покровителя роду
мангупских князів Гаврас - це лише версія дослідників, в цьому випадку -
панів Автушенко і Васильєва.

Коротше кажучи, є багато підстав говорити про те, що саме Дорос

Іоанн Цимісхій перейменував у Феодоро (Феодорополь), під яким ім'ям це
місто і проіснувало п'ять віків, аж до його захоплення турками у кінці XV
століття. І і легенда про те, що місто це колись дістало свою назву на честь
Феодора Стратилата. Нехай навіть пізніше князі Мангупські Гавраси
підтасували історію і ввели в легенду свого, родового святого. Нам цього
цілком достатньо.
Але на нашу особисту думку, для Цимісхія святі великомученики в
історії з перейменуванням Дороса у Феодорополь грали роль другорядну.
Імператор назвав місто на честь своєї дружини, котру, як і дружину
Юстиніана Великого, теж звали Феодорою. А хроністи вже підвели під цю
подію «ідеологічну базу», ото і все.

***
На завершення глави треба ще сказати, що князівство Феодоро і його
столиця були відомі в Європі упродовж декількох сотень років, неодноразово
згадувалися в дипломатичних документах, літописах і приватному
листуванні. А ось назва Феодорополь замість «болгарського» Доростола,
м'яко скажемо, «не прижилося». Немає його в документах. Зараз це місто
Силістрія, розташоване на самому кордоні Болгарії і Румунії. Населення
міста за станом на 2010 рік складало 37,5 тис. осіб.
 384
ГЛАВА ДВАНАДЦЯТА.
ЛЕГЕНДА ПРО ДОРОСТОЛЬСЬКЕ СИДІННЯ - 2.
ПРО ЩО ДОМОВЛЯЛИСЯ СВЯТОСЛАВ
ТА ЦИМІСХІЙ

Сяк-так розібравшись з історією Феодоро і переконавшись, що

говорити про кримську кампанію Святослава Ігоревича у нас є підстав чи не
більше, ніж про Балкани, перейдемо до аналізу завершальної стадії війни,
тобто мирних переговорів між русами і візантійцями.
Ми вже висловлювали свою думку відносно результату бойових дій,
які, швидше за все, закінчилися внічию, попри те, що літописці обох сторін
приписують перемогу собі. Цілком можна погодитися з Гумільовим, котрий
стверджував, що обидві армії були виснажені і шукали миру. Правда, тут-
таки Лев Миколайович чомусь знайшов необхідним серед умов, завдяки
яким стали можливі мирні перемовини, зазначити, що візантійцям були «не
потрібні життя Святослава і його воїнів». Навряд чи греки страждали зайвим
гуманізмом, тим більше що, уклавши зі Святославом мир, вони негайно
провели відповідну «роботу» з печенігами, які, за їхньою вказівкою, і убили
князя.
Виходить, що Цимісхію щоб там не було, за всяку ціну, був потрібен
мир. Переможці так не поводяться. Звернемо увагу на те, що імператор усі
три з гаком місяця війни практично невідлучно знаходився в таборі своєї
армії. Незважаючи на важку економічну ситуацію в його державі.
Незважаючи на змови і заколоти. Незважаючи на великі кадрові проблеми в
державному апараті (не забуваємо про те, що на момент військового походу
Цимісхій перебував при владі дуже недовго, напевно, не встигнувши до кінця
збудувати, як зараз говориться, вертикаль влади). Що з цього виходить?
Перше. Ця війна була украй важлива для Візантії. І не лише із
стратегічної точки зору, але і з релігійно-світоглядних причин, які також
безпосередньо змикаються з геополітикою.
 385
Друге. Імператор постійно сподівався на перелом у війні, який, на
думку Цимісхія і його штабу, повинен був настати з дня на день. Тому і
відкладав повернення у столицю. Та перелому досягти не вдалося. Не
вдалося навіть організувати генеральний штурм укріплень русів.
З часом внутрішньополітична обстановка в імперії і становище на
інших «фронтах» дійшли до тієї міри, коли поганий мир став вигідніший, ніж
подальше продовження війни.
З іншого боку, розповідь Нестора про велику перемогу Святослава над
ромеями також є далекою від істини. Якби це було так, то князь ніколи б не
пішов з Доросу і з Криму. Не для того він вів за них кровопролитну війну, це
по-перше. А по-друге, йому просто нікуди було іти. У Київ? Там сидів
Ярополк. У Переяслав? Але без Таврики і Тамані, без Дороса влада
Святослава над одними лише сіверянами не могла бути міцною.
Словом, є велика вірогідність того, що війна дійсно скотилася до
нічийного результату, який на той момент більшою або меншою мірою
влаштовував обидві сторони.
Цікаво, що в «Повісті минулих літ» є уривок, який прямо суперечить
офіційній версії «Доростольского сидіння» русів. І уривок цей є дуже
важливим, оскільки здатен перевернути все уявлення про час, місце, хід і
результат тієї війни. Йдеться про сцену зустрічі Святослава і Цимісхія.
«І послав він послів до цесаря в [город] Дерестер, - бо тут був
цесар, - кажучи так: «Хочу я мати мир з тобою твердий і дружбу» [2].
Стривайте, та як же так?! Ми ж то ніби знаємо, що це Святослав сидів
в «Дерестері», а Цимісхій його штурмував. Як же візантійський імператор
опинився в місті? Нестор помилився? Але звернемо увагу: він не просто
оповідає про те, де перебував Іоанн, але навіть наче навмисно акцентує на
цьому моменті увагу: «тому що тут був цесар». Як таке розуміти?
А як розуміти подальші слова Святослава, який:
«... став радитися з дружиною своєю, кажучи так: «Якщо ми не
укладемо мир з цесарем, а дізнається цесар, що нас мало, то,
прийшовши, обступлять вони нас в городі (виділення курсивом наше, -
 386
П.П.). А руськая земля далеко і печеніги з нами вороги - то хто нам
допоможе»? [2].
У якому городі, панове? Де цесар міг «обступити» русів, якщо (Нестор
на цьому особливо наполягає) сам він був в «Дерестері», товариші? І якщо на
той момент для русів виникла небезпека того, що цесар міг їх «обступити»,
чи означає це, що до цього ніякого «обступления» не було, панове? Тоді як
бути з облогою Доростола, яку із смаком описано Дияконом і його
послідовниками, други? Про що ж цей підступний Нестор белькоче,
камради?
Щоб ще раз вникнути у суть проблеми, повторимо іншими словами: за
свідченням Нестора, Святослав, сидячи в якомусь городі і побоюючись, що
через нечисленність його військам загрожує цілковита блокада, посилає
парламентерів до імператора Цимисхія, який також сидів в місті. У випадку
зі Святославом літописець назви міста не згадує, зате особливо підкреслює,
що візантійський правитель перебував не де-небудь, а в Дерестері! І при
цьому у Нестора немає жодного слова про багатомісячну облогу русів в
Доростолі ромеями.
Давайте, шанований Читачу, ще раз відкриємо ПМЛ і прочитаємо.
Немає розповіді про те, як в 971 році війська Іоанна Цимісхія штурмували
Преславу - навпаки, описується штурм цього міста Святославом! Та сама
битва з болгарами, в якій каган нібито виголосив свою знамениту промову
«... мертві сорому не імут». Більше того, і про «Дерестер» говориться лише
тоді, коли Святослав посилав до імператора.
Дамо відповідь, як розуміємо суть питання ми: проклятий
фальсифікатор історії Нестор-Літописець брехав, ніби Святослав ніколи не
був в Доростолі (Дерестері, Доросі), а перебував там Цимісхій з військами.
Нестор ні словом не обмовився про «Доростольське сидіння» і згадав це
місто лише одного разу - коли знадобилося розповісти про укладення миру
між Святославом і Цимісхієм. Нестор-брехун наполегливо намагається
переконати нас в тому, що Святослав не лише не був у Доросі, але і мав
недалеко від нього своє власне, неназване літописцем місто.
 387
Та нічого у підлого Нестора не вийшло. Тому що є авторитетніші
джерела. Це - Диякон-Літописець, а також Скилиця-Літописець і Зонара-
Літописець (останні два велику частину своїх хронік засновують на
матеріалах Диякона). Читаємо візантійські хроніки і переконуємося, що
Нестор - поганий фальсифікатор. А як інакше? Візантійці дуже переконливо
усе описали. Із смаком. У деталях. А у Нестора - все якось розпливчато,
неконкретно. Як ми можемо вірити своєму доморослому, сиволапому
хроністові, якщо є свідчення хроністів заморських? Вже тому що вони -
заморські, їм більше віри. У нас завжди і в усі часи було так.
Коли ж повірити Нестору, то виходить, що Святослава в Доросі
взагалі не було. Виходить (раз там сидів Цимісхій), що це не русів обложили
в Доросі, а руси обложили місто. Чи можливо це? Скилиця, Зонара, Диякон і
весь учений світ за ними услід ревнуть своє гучне «ні». Ми ж тільки знижемо
плечима і скажемо: розслідування триває.
Ось – цікавий уривок з Нестора, якаи славить перемоги Святослава
Завоевателя у Болгарії. Пам'ятайте, це коли йому ромеї багаті дари
пропонували, а він вибрав зброю?
«І дали вони йому данину, а він узяв і за вбитих, кажучи: «Рід його
візьме». Узяв він також і дари многі і вернувся в Переяславець зі славою
великою.
Побачивши ж, що мало дружини у нього, він сказав собі: «Іще,
обманувши як-небудь, поб’ють вони дружину мою і мене», — бо багато
загинуло було в бою. І сказав він: «Піду я в Русь і приведу більше
дружини» [2].
А далі - за текстом, про імператора, що сидів в «Дерестері», про раду з
дружиною, результатом якої було рішення почати мирні переговори з
ромеями:
«Учинимо ж мир із цесарем, бо він же згодився нам на данину, - і
сього хай буде досить нам. Якщо ж він стане не давати данини, то знову,
зібравши воїв більше, ніж спершу, прийдемо із Русі до Цесарограда».
Як ні крути, але з останніх текстів ми бачимо, що:
 388
а) Святослав сидів не в Доростолі, а в Переяславці, звідки і почав
переговори про мир з Цимісхієм, який, у свою чергу, базувався в
«Дерестері»;
б) для Святослава переговори і мирний договір були не чим іншим, як
передихом, можливістю зібратися з силами;
в) не данина була метою русів, тому що, якщо вірити Нестору, ромеї і
раніше погоджувалися дати (і дали) викуп;
г) у разі порушення угоди, Святослав загрожував імператорові новим
походом, і цього разу - безпосередньо до стін Константинополя.
Академіки з професорами, доктори з доцентами, кандидати наук з
аспірантами і магістрами укупі скільки завгодно можуть запевняти, що цей
уривок тексту стосуэться більш ранніх переговорів Святослава з цесарем. Що
це було іще до взяття Переяславця. До того, як Іоанн посунув війська на
русів і навіть до того, як він зійшов на престол (за колишнього імператора).
Можливо, сперечатися не станемо. Але одне непросте питання залишається:
як і коли Святослав захопив Дорос (Доростол, Дерестер)? Слова Нестора про
те, що імператор сидів у Доросі - ось вони. І яскраві оповіді про доблесну
облогу русів імператорськими військами в Доростолі - у наявності. Але яким
чином і коли Святославові вдалося вибити Цимисхія (навіть якщо цей уривок
відноситься до більш ранніх перемовин) із славного граду, про це і Диякон, і
Зонара, і Скилиця мовчать.
Нехай Нестор - брехун. Нехай він помиляється. Нехай. Але звернемо
увагу на суперцікаве місце в ПМЛ. Нестор не лише «розпливчаті казки»
розповідає. Він ще й цитує частину угоди між Святославом і Цимісхієм. Саме
тієї угоди, яку було підписано, коли (за словами греків) Святослав сидів в
«Дерестері», а Цимсхій - у польовому укріпленому таборі під стінами
фортеці.
Звернемо увагу на те, що, за твердженням Нестора, договір цей
писався із слів послів Святослава, у присутності імператора Цимісхія, в місті
«Дерестері». І на те, як починається цей договір:
 389
«Цесар же, рад бувши, повелів писцю писати на хартію всі речі
Святославові. І стали говорити посли всі речі, - і став писець писати, -
мовлячи так: «Згідно з другою угодою, що відбулась при Святославі,
великому князеві руському, і при Свенельді, писано при Феофілові-
синкелі до Іоанна, прозваного Цімісхієм, цесаря грецького, в Дерестрі,
місяця липня, індикта 14, у рік 6479.
Я, Святослав, великий князь руський, як клявся, [так] і
утверджую цим договором присягу свою...» [2].
Перше, що впадає у вічі - посол русів диктує імператорському
писареві якийсь «список» з раніше укладеної угоди. Ніяк інакше цей текст не
можна розуміти, як таким чином, що Святослав підтверджує намір
переукласти більш ранню угоду на тих самих умовах. Якщо це так, то ні про
яку поразку русів не йдеться, бо, по-перше, інакше Святослав пішов би на
великі поступки, а, по-друге, погодьтеся, випадок, коли умови договору
виписуються переможеною стороною, є історичним нонсенсом. А тут
Цимисхий «радіє» пропозиції послів Святослава про укладення договору. І
укладає, без яких-небудь претензій і спроб виправлення у свою користь.
Чи був перший, базовий договір? У грецьких хроністів ніяких
відомостей про «старий» договір немає. Немає їх і у Нестора. Отже…
На нашу думку, тут Нестор просто цитує якийсь документ, що містить
текст угоди, робить «список». Про це свідчить і дата, приведена в тексті
ПМЛ, - 14 индикта, в рік 6479. На Русі так не писали. Так писали у Візантії.
Отже, Нестор не «відсебеньки» ніс, а спирався на відповідні документи, які,
на жаль (і дуже вдало для офіційної версії історії), в оригіналі не збереглися.
З цього витікає сумний для декого висновок: свідчення Нестора, що
спиралися на текст офіційної угоди, прийнятніші, аніж свідчення Скилиці,
Зонари, ect. Тобто саме Цимисхий «сидів» у «Дерестері».
Нікому не нав'язуючи своєї думки, все ж висловимо припущення про
те, що Святослава дійсно не було ні в Доростолі, ні в Доросі. Він був поруч з
Доросом. Тому він і клисури не займав - руси підходили до Мангупу з
півночі або північного заходу, а гірські проходи знаходилися з протилежного
боку плато. Тому і Цимисхий опинився у Доросі - він захищав місто
колишніх єдиновірців русів - кримських готів, місто, сповнене на той час
 390
грецькими священиками-місіонерами. Вже вони-то дуже добре розуміли, що
зробить Святослав з ренегатами, які зрадили рідну віру. І з місіонерами за
компанію.
І грецькі правителі (можливо, що вже з того часу - Гавраси)
з'являються в Готії саме з Х століття. Вони і призвали Цимісхія на допомогу.
Заперечать: чи не занадто дрібні масштаби для імператора - якийсь
там Дорос, що гніздиться серед Кримських гір. Гаразд, якби це був Доростол
- все-таки підступи безпосередньо до материнських земель імперії і самого
Константинополя. А у Крим Цимісхій міг послати кого-небудь зі своїх
воєначальників.
Але в тому-то й справа, що Крим для ромеїв був, мабуть, важливішим,
за цілу купу дунайських міст. В силу свого стратегічного розташування на
торгових шляхах. Поряд з Доросом, в яких-небудь двадцяти кілометрах,
розташовувалося найважливіше грецьке місто в цьому регіоні - Корсунь.
Йому теж, поза сумнівом, загрожувала небезпека, бо Святослав не обмежився
б тільки болгарськими і готськими містами, він забрав би собі увесь Крим.
Згадуваня Переяславця може означати, що це місто знаходилося в
безпосередній близькості від Дороса і Корсуня, тобто або на південному
березі Криму, або десь північніше Мангупа. В принципі, той факт, що усю
кампанію лодьи знаходилися при русах і були недосяжні для нападу
візантійського флоту, говорить про те, що місто це мало розташовуватися або
на березі глибокої і вузької затоки, або на сдохідній річці.
Та обставина, що ні стародавні літописи, ні сучасна наука не дають
ніякої інформації про наявність в Криму міста з назвою Переяславець, нічого
не означає. Ми якось вже говорили: хтозна, як називалися місцеві поселення
до того, як в XIII - XV сторіччях було перейменовано татарами і турками?
Можливо і таке, що це місто просто не збереглося, таких прикладів не
злічити, візьмемо, наприклад, ту ж Преславу, місцерозташування якої,
незважаючи на усі зусилля, не можуть локалізувати досі.
 391
Логіка в нашому твердженні чимала. Дійсно, колись у Болгарії
(Дунайській) було невелике містечко, яке називалося Києвець (на честь
Києва). Так само поблизу від грецького Херсонесу міг бути заснований і
Переяславець (на честь Переяслава). Якщо Олександр Македонський
засновував в захоплених землях міста, які називав на честь себе, великого,
чому руси не могли чинити так само? Ось, наприклад, як називалося місто,
яким правив, за хроніками, Рорик Люндбрандсон? Правильно, Дорестад. Ні,
ми не натякаємо на Дорос, просто якось… Дуже вже схоже, що для готів
назва градів (бургів) з коренем Дор (Дорос, Дорес) було якоюсьтрадицією.
Може, Святослав хотів князювати в Переяславі, володіючи і
Сіверщиною, і степовими землями колишньої Хозарії, і Кримом. А може,
планував перенести свою столицю в Переяславець, ближче до торгових
центрів греків. І звідси вже володіти землями колишньої Хозарії, Кримом і
Северщиной. Все може бути.

***
Міст в Криму багато. А було ще більше. Дуже й дуже вірогідно, що
серед них були і такі, в яких мешкали руси, готи, алани - нащадки
сарматського суперетносу. Врешті-решт, Нестор прямо говорить про те, що в
ході війни з греками Святослав повоював безліч міст, які «стоять порожніми і
до сьогоднішнього дня».
Міста, що стояли порожніми за життя Нестора, цілком могли зійти у
цілковите небуття в пізніші епохи: стіни їх давно розібрані на будівництво
інших поселень, колодязі обсипалися, дощі вимили фундаменти, які
розсипалися на щебінь. А пізніше на цих місцях з'явилися нові поселення:
давні люди будували свої гради в найзручніших місцях, чому ж пізніші
покоління мали пройти повз? Переяславець, наприклад, цілком міг
розташовуватися біля гирла річки Чорна, в районі сучасної станції Інкерман,
на березі сучасної Севастопольської бухти. Там знайдено безліч артефактів,
 392
котрі, якщо спеціально не шукати русів, цілком можна віднести до готської
цивілізації.
Не забудемо знову ж таки історію про Іоанна Куркуаса, який
пограбував на свою користь багато церков «місян». Якщо поглянути на
північ і схід від Мангупа, то очам нашим з'явиться великий степ з широкими
долинами, що належав колись «чорним болгарам». Як нам вже відомо,
велика частина з них на той час вела осілий спосіб життя, маючи безліч сіл і
міст і містечок. Врешті-решт, і рідний для Рюриковичів «Новгород» -
Неаполь Скіфський - був неподалік. Словом, Куркуасу було де потішитися з
церквами та їхніми прихожанами.
До речі, в Дунайській Болгарії це не вийшло б. Тих з болгар, які
сповідували православ'я, грабувати було незручне, та й імператор не
дозволив би. А церкви місян, що сповідували «богумільську єресь»,
експропріювати було марно, - як відомо, богуміли були проти не лише ікон,
але й пишних обрядів укупі з дорогоцінним начинням і парчовими
«прикидами» священиків.
Інша справа, унногундури – «чорні болгари», багато хто з яких,
асимілюється серед степових готів, прийнявши християнство в прадавній
його формі - аріанстві.

***
Довго чи коротко, але ми дісталися безпосередньо до перемовин між
русами і болгарами. Дивно, але, за словами Льва Диякона, в ході цих
переговорів особистої зустрічі між Святославом і Цимісхієм не було. Усі
необхідні формальності виконали посли русів. До того ж виконали дуже
швидко.
І тут раптом.
«Після затвердження мирного договору Сфендослав попросив у
імператора дозволу зустрітися з ним для бесіди» [19].
Навіщо? Навіщо гордому, як писали греки, «сповненому пихою»,
правителеві русів принижуватися? Якщо про зустріч він просив заради
 393
обговорення умов мирного договору, тоді гаразд. Але договір укладено.
Ромеи навіть вже видали русам по два медіуми хліба - на дорогу. І, якщо
вірити їхнім літописцям, навіть послали до печенігів делегацію з проханням
пропустити русів додому. Що ж спонукало Святослава просити про зустріч,
яка настрою каганові відверто не додала? От як з ним обійшовся імператор:
«... вкритий визолоченими обладунками, - під'їхав верхи до берега
Істра, ведучи за собою численний загін озброєних вершників, що
вилискували золотом. Показався і Сфендослав, що приплив по річці на
скіфській лодії; він сидів на веслах і гріб разом з його наближеними,
нічим не відрізняючись від них <...>
Сидячи в лодії на лаві для веслярів, він поговорив трохи з
государем про умови миру і поїхав (там же).
Що ми бачимо? Святослав сидить в лодії, він навіть не може вийти на
берег і вимушений дивитися на імператора знизу вгору, мов побитий пес. А
Цимісхій, ймовірно, навіть з коня не зліз. Ні дати ні узяти - розмова
плантатора з чорношкірим рабом.
Якщо ж припустити інше, а саме, що імператор спішився і підійшов
до урізу води, то поведінка Святослава набуває абсолютно протилежного
змісту. Прикинемо, які емоції мав відчувати імператор Східної Римської
імперії, який стояв перед вождем варварів, а той, навіть не зволив не те, що
вийти з човна, - підвестися з лави!
Це навіть не питання дипломатичного етикету. Це - питання звичайної
людської ввічливості, актуальне і у наш час. І з таким нахабством Святослав
сподівався схилити імператора до якихось поступок за умовами мирної
угоди? Та за таку поведінку він цілком міг втратити голову! Причому Іоанн
Цимісхій, навіть і усупереч своєму бажанню, мусив відреагувати, бо в його
особі ображалася уся імперія. Придворні, м'яко скажемо, не зрозуміли би,
якщо б він таке потрафив якомусь варвару.
І знову запитаємо себе: навіщо Святославові уся ця канитіль із
зустріччю на березі «Істру»? Якщо вірити Диякону, то темою бесіди були
умови миру. Але який сенс махати кулаками після бійки? Якщо угоду вже
підписано? Якщо текст її самим же Святославом і писаний? Можливо,
 394
залишалися якісь дрібні прохання або побажання, але їх можна було
вирішити через тих же посередників, які займалися перемовинами про мир.
Великий подив викликають й інші обставини. По-перше, як так
сталося, що Святослав, котрий отримав (як нам розповідають) кілька ран від
стріл, втратив багато крові, через короткий час був здатен самостійно
пересуватися, більше того, сидіти на веслах? І все лише для того, аби мати
честь споглядати визолочені обладунки імператора?
По-друге: а звідки, власне, взялася ця лодія? Облоговий табір
візантійців начебто розташовувався у виду кріпосних стін, судячи з описів в
хроніках - прямо навпроти міської брами. За логікою, Святослав і Цимісхій
мали зустрітися на півдорозі від міста до грецького табору, приблизно там, де
відбувалися битви між їхніми військами. Обоє мали бути верхи, в крайньому
випадку, пересуватися пішки. Куди ж Святослав плив?
Та це - лише квіточки. Читаємо Гумільова:
«Посеред Дунаю зустрілися розкішна лодія імператора ромеїв і
простий човник, в якому одним з веслярів був князь Святослав» [6].
Як мовиться, картина Рєпіна «Припливли». Ні дати ні узяти - зустріч
Наполеона з імператором Всеросійським Олександром Павловичем після
Тильзитської битви. Але у тому випадку Наполеону була потрібна не
капітуляція Росії, а перетворення її на союзника. Тому, щоб підкреслити
рівноправність майбутніх партнерів по коаліції (незважаючи на страшну
поразку російської армії) і не примушувати нікого з них плисти на берег
опонента, зустріч володарів і було влаштовано саме таким чином.
«25 червня 1807 р. о другій годині дня відбулася перша зустріч
обох імператорів. Щоб Олександру не довелося їхати на французький,
завойований берег Неману, а Наполеону - на російський, просто посеред
річки було встановлено пліт з двома чудовими павільйонами» [32].
Повторюємо у тисячний раз: в дипломатичних протоколах не буває
дрібниць. Кожне дійство, кожне слово, кожен рух мають свій, часто
прихований для необізнаного, але дуже важливий сенс. Який же сенс Іоанну
Цимісхію влаштовувати зустріч з переможеним (як нам розповідають)
Святославом так само, як Наполеон – з Олександром?
 395
Заради справедливості слід сказати, що сцена зустрічі кагана з
імператором, що її описано вище, ймовірно, є плодом уяви Гумільова. Ні у
Скилиці, ні у Диякона, ні, тим більше, у Нестора нічого подібного немає. У
грецьких хроністів Іоанн Цимісхій скакав на коні.
До речі, і в цьому випадку нікуди не дітися від питання про те, яким
чином парламентери опинилися в човнах посеред річки, і що їм заважало
(якщо справа була під Доростолом) без зайвих затій зустрітися на твердій
землі?
Говорячи про договір між Цимісхієм і Святославом Ігоревичем,
серйозні учені в один голос твердять, що цей документ був не дуже вигідний
для русів. І це дійсно так. Але з цієї обставини робиться абсолютно
помилковий висновок про те, що Святослав зазнав поразки у болгарській
кампанії.
Як завжди, критично ставлячись до свідчень Нестора, наші історики в
один голос заявляють про те, що:
«...колізії другого походу Святослава на греків зображено в
літопису в яскравій художній формі, але не зовсім ясно і неточно з
історичного погляду. Похід був не переможним для Русі, а невдалим, і це
підтверджує договір Святослава з Греками» [2].
Нічого собі… художня форма! Нестор, як ми вже з'ясували, цитує при
цьому певний офіційний документ, можливо, саме оригінальний
імператорський хрисовул, а що цитують Скилиця, Зонара, Диякон?
От би і сказали шановані історики, що це Лев Диякон в яскравій
художній формі зображує… На замовлення. І що його хроніка - єдиний, по
суті, документ, на якому рунтується уся історіографія про війни між ромеями
і Святославом. Але ні, не скажуть.
Та навіть грецькі літописці, котрим, не дивлячись ні на що, віри
більше, і ті, незважаючи на свою упередженість, змушені визнати, що Іоанн
Цимісхій пропозицію Святослава про мир прийняв «з радістю». І навряд чи
причиною цієї радості було, як про те пише Лев Диякон, великодушність і
гуманізм одного з найжорстокіших і кривавіших полководців в історії
 396
Східної Римської імперії. Причина, на наш погляд, криється в іншому: не
лише руси були виснажені цією багатомісячною боротьбою - не в кращому
стані знаходилися і візантійські війська. Давайте згадаємо, що у битві 21
липня вони знаходилися на межі катастрофи, імператор вимушений був не
лише кинути у бій свій останній резерв - особисту охорону, але й особисто
очолити її атаку.
І тут нам нагадають про те, що свідченням поразки русів була їх згода
із статтями украй невигідної для них угоди. Так, вона для Святослава була не
зовсім вигідна. Проте запитаємо себе: а чи збирався князь її дотримуватись?
Давайте згадаємо, як він обґрунтовував необхідність миру з ромеями:
«І сказав він: «Піду я в Русь і приведу більше дружини». І послав
він послів до цесаря в місто Дерестер, - тому що тут був цесар, - кажучи
так: «Хочу я мати мир з тобою твердий і дружбу» [2].
Як бачимо, угода з Цимісхієм насправді була для Святослава
передихом, не більше того. Отже, про військову поразку русів як причину
укладення невигідного миру говорити не доводиться.
Цікавішими статті договору бачаться нам з точки зору геополітики
того часу взагалі, і регіону, в якому предки українців вели бойові дії з
могутньою Візантією, зокрема. Отже, на що погоджувався Святослав?
«Ніколи ж не буду я замишляти на землю вашу, ні збирати людей
[проти неї], ні приводити інший народ на землю вашу і скільки є [країв]
під владою грецькою, ні на волость Корсунську і на городи її, скільки їх
є, ні на землю Болгарську.
А якщо інший хто-небудь замислить на землю вашу, то я буду
противником йому і буду битися з ним» [2].
І це все. Далі йдуть запевнення у вічній дружбі і урочисті клятви.
Прямо скажемо, не дуже об`ємний документ. Це, за великим рахунком,
навіть і не повноцінний мирний договір, а декларація.
Тепер обговоримо кілька обставин, що впадають у вічі будь-якого
об'єктивного дослідника.
Відомо, що будь-які угоди (та інші документи, не лише дипломатичні)
складаються за чіткою схемою - від загального до окремого і від важливіших
пунктів до менш важливих. І це цілком логічно.
 397
Так от, в п.1 вищевикладеного договору Святослав відмовляється від
нападів безпосередньо на землі імперії, самостійно або в коаліції з ким би то
не було; у п. 2 зобов'язується не нападати на Корсунь і підлеглі йому міста
Криму, і лише в п. 3 відмовляється від претензій на Болгарію.
Пункт перший тут позначений скоріше за традицією. Це - щось типу
декларації, констатації дружніх намірів, оскільки не перераховані і не
конкретизовані ці самі «землі». Якщо у випадку з Корсунем зазначено не
лише його самого, але й спеціально обумовлено, що угода стосується і
підвладних йому інших міст (адже можна було обмежитися розпливчатим
«земля Корсунська»); якщо в договорі окремо обумовлений відступ русів з
Болгарії, то і перший пункт мав бути конкретнішим. Отож, частина договору,
що торкається безпосередньо земель імперії, - це своєрідна «приказка»,
преамбула.
Другий, і головний, пункт угоди відноситься чомусь не до Дунайської
Болгарії, як те мало б бути, якби Святослав і Цимісхій воювали під
Доростолом, а до Корсуня. І це говорить про багато що. Оскільки абсолютно
очевидно, що головним предметом угоди став Крим, отже, більш ніж
вірогідним є те, що і битва йшла саме за Крим. Болгарія йде третім пунктом,
як в цій ситуації їй і належало. Тому що Болгарія була на той момент
другорядним театром бойових дій, на якому оперував навіть і не Святослав, а
його союзник (Калокір) і воєводи.
Можливий й інший варіант. Відмовляючись від претензій на «землю
Болгарську», Святослав мав на увазі зовсім не Балкани, а Крим, тобто
«чорних болгар» степового Криму, нащадків Великої Булгарии хана Кубрата.
Тоді виходить, що увесь договір стосується лише Криму.
Цікавий і останній абзац тексту угоди, що ми його навели. На наш
погляд, він також цілком підтверджує версію про війну Святослава саме у
Кримській, а не Дунайській Болгарії. Тому що навряд чи Святослав,
особливо після битви (як нам говорять) і витіснення з Балкан, мав
можливості захищати від кого б то не було візантійські землі, що лежали тут.
 398
Інша справа Крим. Адже тут була дуже сильне територіальне утворення,
контрольоване Руссю (Таматарха), що нависало над землями алан, касогів,
ясів, дуги-болгар і межувало з тими ж чорними болгарами (унногундурами).
Очевидно і те, що відповідно до угоди, за Святославом залишалися землі
Північного Приазов'я, Дінця й Дону, що колись належали Хозарському
каганату, а раз так, то саме Святослав, і ніхто інший, мав ключі від дверей у
Крим з боку Великого Степу.
Цікаву інформацію дає Лев Диакон. За його словами, передбачалося (і
на це погодився Цимісхій), що
«Тавроскіфи поступляться ромеям Дористолом, звільнять
полонених, підуть з Місії і повернуться на батьківщину» [19].
Візантійський хроніст тут фактично прямо визнає те, що «Дористол»
був спірною територією, тобто не належав раніше ні Візантії, ні Русі. Саме
так слід розуміти слово «поступляться». Не повернуть, а саме - поступляться.
Пункт про звільнення полонеників також говорить багато про що.
Полонених (у кількості, гідної згадки) має якраз таки сторона, яка нападає.
Цікаво, що про звільнення візантійцями полонених русів не йшлося. Нікого
було звільняти?.
Як завжди в таких випадках, грек (сучасник і можливий очевидець
подій, між іншим!) пише про страшні втрати, що їх понесли вороги
доблесного ромейского воїнства, принагідно знімаючи усіляку
відповідальність за достовірність з себе особисто (виділення курсивом наше):
«Кажуть, що з шістдесятитисячного війська росів хліб отримали
тільки двадцять дві тисячі, які уникнули, смерті, а інші тридцять вісім
тисяч загинули від зброї ромеїв» (там же).
Гаразд, до цього ми вже звикли. Але тут є і те, що має нас цікавити
більше, ніж замовні пісні про небувалі військові успіхи імперських військ.
Зверніть увагу, Читачу, на те, що кількість воїнів Святослава, котрі отримали
хліб (по Диякону) практично в точності співпадає з кількістю дружинників,
на яких князь домігся данини за «брехливими відомостями» київського
літописця (Нестора). Пам'ятаєте, Святослав повернувся в Переяславець «із
славою великою», отримавши данину на двадцять тисяч воїнів?!
 399
Отож, не такий вже й брехун Нестор. Виходить, і до його слів треба
дослухатися, принаймні, так само уважно, як і до слів візантійських
хроністів. Навряд чи їм усміхалося писати про те, як у прагненні схилити
«переможених» русів укласти вищезгаданий договір, грекам довелося
виплатити величезну данину, плюс особисто Святославові піднести цінні
подарунки - шовки, золото, паволоки і зброю. І Диякон забув про це. Про це
не пам'ятає Зонара. Не пригадує й Скилиця. Вони лише про дві міри хліба,
що їх видали Святославові «на бідність», пам'ятають.
Наявність у русів щедрої данини пояснює багато що незрозумілого і в
історії з поверненням дружини Святослава у Русь. Але про це пізніше. Поки
ж ми можемо сформулювати очевидну думку: судячи з усього, ні про яку
поразку русів або ромеїв не йдеться. Війна між ними з перших днів набула
затяжного характеру, і в цьому протистоянні на виснаження дісталося тим, та
іншим.
Залишається не до кінця з'ясованим питання про те, хто ж брав в
облогу Дорос, а хто його захищав. Тут - слово Нестора проти слова Льва
Диякона. Кожному любителю історії пропонуємо шукати відповідь
самостійно і робити висновки згідно власним переконанням.
На нашу думку, греки, скоріше за все, сиділи у Доросі, а руси - в
розташованому неподалік місті, назва котрого (Переяславець?) загубилася в
глибині століть. Місто це, мабуть, слід шукати в районі Інкермана. Ніхто
нікого насправді не обкладав. Бойові дії велися спорадично - то руси
нападали на грецькі позиції в районі укріплень Дороса, то греки атакували
стіни міста русів.
Цимісхій спирався на потужну фортецю-порт Херсонес, куди
здійснювалося підвезення продовольства, спорядження і поповнень. Плюс
перед Доросом було побудовано укріплений табір, який перекривав русам
підходи до міста. Але і Святослав мав тил - степовий Крим, тож голодна
смерть його війську насправді не загрожувала. Була в його розпорядженні і
зручна, захищена гавань, в якій стояли в цілості і безпеці лодії. Тільки з
 400
поповненнями у кагана було туго. Час йшов. Кінця війні видно не було.
Отже, треба було вживати радикальних заходів.
Важливим спонукальним мотивом Цимісхія до закінчення війни, стала
і та обставина, що в часі, як він застряг у Криму, його влада в імперії почала
потихеньку розхитуватися. Імператор не міг більше зволікати з поверненням
у Константинополь. Заколот Варди Скліра, що розгорівся навесні 971 року
поки Цимісхій з відбірними військами мірявся силою з русами, був першим
дзвіночком. Заколот придушили. Та Цимісхій розумів: кожен зайвий день
його відсутності в імператорському палаці послаблює його контроль над
державним апаратом, провінційною знаттю і чиновництвом,
воєначальниками і верхівкою духовенства, яка активно брала участь в
політиці. Війну треба було закінчувати. І її закінчили.
 401
ГЛАВА ТРИНАДЦЯТА.
УБИТИЙ І ОББРЕХАНИЙ

Уклавши мир з візантійцями, військо русів, згідно з угодою, залишило

завойовані землі й міста. Частина дружини, повантажившись у лодії, рушила
морем, забравши з собою й усіх поранених. Інша частина на чолі з воєводою
Свенельдом відправилася суходолом.
Тут проявляється перша безглуздість в поведінці Святослава, на яку
звернули увагу також і професійні історики:
«Подальші події здаються досить дивними. Святослав не пішов до
столиці, а розташував знесилене ранами, поневіряннями і переходом
військо на Березані. Скоро виявилася нестача продовольства. Здавалося
б, треба було рухатися річковими долинами до Києва. Так і зробив один
з воєвод князя - Свенельд. Він залишив Святослава, з частиною воїнів
піднявся Південним Бугом і вийшов до Києва» [6].
Стосовно шляху Свенельда Південним Бугом, то це Лев Миколайович
вигадав. Немає в джерелах ніяких відомостей про Буг. І бути не може, бо
Свенельд йшов зовсім іншим шляхом.
Але в цілому історик дивується правильно. Давайте поглянемо на
мапу. Якщо погодитися з тим, що Святослав другий свій похід направляв все-
таки в Дунайську Болгарію, і, природно, звідти ж і повертався в Русь, то
цілком очевидно, що шлях дніпром Дніпром в тих умовах для нього -
найбільш незручний.
Як мав відступати Святослав з Доростолу? Навіть не Південним
Бугом, як це, на думку Гумільова, зробив Свенельд. У Дунай, в його нижній
течії, впадає річка Прут, яка виводила б дружину Святослава просто до
західних кордонів тіверців. Тут навіть не треба спускатися в Чорне море. Не
підходить Прут - є Дністер. Шлях Дністром навіть зручніший, оскільки землі
тіверців якраз і розташовувалися по обох берегах цієї повноводної річки. І є,
нарешті, Південний Буг, що вів не лише до тіверців, але безпосередньо до
земель полян. Правда, на цій річці, як і на Дніпрі, численні перекати і пороги
робили її не зовсім зручною для судноплавства. Якщо ж з Південного Буга
пірнути в його приплив - Інгул, то опинишся якраз у володіннях уличів.
 402
Словом, будь-яка з цих комунікацій відверто прийнятніша за Дніпро,
який до того ж було блоковано печенігами. Більше того, печеніги саме на
Святослава і чекали!
Але князь чомусь на цю небезпеку не зважав. Хоча знав про неї
напевно.
«Учинивши мир із Греками, Святослав рушив у човнах до
[дніпрових] порогів. І сказав йому воєвода отця його Свенельд: «Обійди,
княже, [їх] на конях, бо стоять печеніги в порогах» [2].
Та упертий Святослав не послухав досвідченого воєначальника і
«рушив в човнах» (там же).
Нестор говорить неправду? Але і грецькі літописці підтверджують
інформацію про те, що Святослав не лише був інформований про печенізьку
проблему, але вона була частиною перемовин з візантійцями.
«На прохання Свендослава імператор відправив посольство до
пацинаків, пропонуючи їм стати його друзями і союзниками, не
переходити через Істр і не спустошувати Болгарію, а також
безперешкодно пропустити росів пройти через їхню землю і повернутися
додому. Призначений був виконати це посольство Феофіл, архієрей
Євхаітський. [Пацинаки] прийняли посольство і уклали договір на
запропонованих умовах, відмовившись лише пропустити росів» [31].
Тож дозвольте запитати: якого рожна Святослав мов цап, що обївся
блекоти, поліз у Дніпро? Чому не обійти будь-якою іншою річкою? Чому не
рушити кіньми? Упертість, що переходить у безумство? Але ж могла
збуритися дружина: кому хочеться помирати через безглузду упертість
проводиря? Нехай він хоч і каган. Нехай він хоч і сам великий Святослав
Завойовник.
Відповідь на це питання може бути лише одна і, на перший погляд,
парадоксальна: не збирався Святослав іти Дніпром! Серйозні учені-історики
говорять про дніпровський променад русів як про усім відомий, такий, що не
потребує доказів, очевидний факт. А ми потурбуємо серйозних учених
питанням: а де ж вони, докази?
Дозвольте пояснити свою думку. Те, що Святослав, врешті-решт,
опинився на Дніпрі, ще не доводить, що він збирався це зробити відпочатку.
На Дніпрі він з'являється лише після важкої зимівлі, яку руси провели на
 403
острові Березань. Це - той самий легендарний острів Буян, описаний в казках
і билинах. Пам'ятаєте у Пушкіна: «Мимо острова Буяна, в царство славного
Салтана…»
Та от що прикметно. Острів цей знаходиться не на Дніпрі. Невелика
провокація, товариство. Від гирла Дніпра починається Дніпровський лиман
протяжністю близько 60 кілометрів. До нього виходить Бузький лиман, що
починається, зрозуміло, від гирла Південного Буга. Питання на засипку: в
якому з них розташований острів Березань?
Тепер беремо карту і дивимося. Острів знаходиться не в
Дніпровському лимані. І навіть не у Бузькому. Він примостився якраз
навпроти гирла Березанского лиману, кілометрах в двадцяти від входу в
лиман Дніпровський і, відповідно, більш ніж в шістдесяти - від дельти
Дніпра.
Тепер давайте уявимо собі ось що. Святослав знає про те, що на
Дніпрі на нього чатують печеніги. Свенельд пропонує йому іти степом, на
конях. Святослав не слухає Свенельда, але, проте, не перешкоджає йому
зробити це з частиною дружини. Воєвода успішно проходить у Русь, а сам
каган залишається на Березані. Чому?
Не думайте, Читач, що учені не ставили це питання. Ще придворний
російський історик звертав увагу на дивні вчинки Святослава, втім, не
знаходячи або, вірніше, не особливо навіть намагаючись знайти відповідь.
Дивимося (пер. з російської наш, - П.П.):
«Тут передусім видається питання: чому Святослав, який так
мало був здатний до страху, злякався печенігів і повернувся назад
зимувати у Белобережжі; якщо злякався вперше, то яку надію мав до
безперешкодного повернення після, весною; чому він міг думати, що
печеніги не чатуватимуть на нього і в цей час; нарешті, якщо злякався
печенігів, то чому не прийняв поради Свенельда, яка вказувала йому
обхідний шлях степом»? [33].
Заперечать: на Березані здавна розташовувався укріплений град,
перевалочна база на шляху «з Варяг у Греки». От Святослав і залишився там
на зимівлю. Не в чистому ж полі йому шатри напинати.
 404
Про град - правда. Але питання не в цьому. Град не здатен до
пересувань. У граді можна сидіти роками, але від цього ближче до Києва не
станеш. Більше того, з кожним місяцем, з кожним днем ресурси танутимуть.
Головне - продовольчі.
Ми змушені визнати, що поведінка кагана абсолютно нез'ясовна. Таке
враження, що від гіркоти поразок він ушкодився розумом. Боїшся іти
Дніпром? Іди Південним Бугом на лодіях або уздовж нього кіньми, що
заважає? Святослав не робить ні того, ні іншого, прирікаючи себе на не дуже
приємне дозвілля протягом кількох місяців.
Гумільов абсолютно справедливо питає:
«Що ж змусило Святослава залишитися на острові Березань і
провести там тяжку, голодну зиму 971/972 рр.? Навряд чи це була боязнь
зіткнення з печенігами. Адже пройшов же Свенельд, а головне - печеніги
були єдиними, хто продавав русам провізію, отже, якісь стосунки з
кочовиками у Святослава були» [6].
Зверніть увагу, шанований Читачу, Лев Миколайович цілком вірно
піднімає непросту проблему печенігів. З одного боку, вони блокують шлях
Святославові, з іншого - постачають йому продовольство. І правильно
учений ставить питання: а хто, окрім них? Навряд чи багатотисячній дружині
Святослава вистачило б двох мір пшениці на людину, щоб протриматися як
мінімум 7 місяців.
Так-так, ми не помилилися, сім! Остання битва біля Дороса відбулася
21 червня. Після цього - переговори, які закінчилися на початку вересня (а
може й раніше), плюс кілька днів на збори. Плюс шлях морем, уздовж
берегів Криму і порізаного лиманами та затоками північного узбережжя
Чорного моря.
Лодії Святослава з'явилися біля Бужского лиману не пізніше вересня і
залишалися на приколі біля острова Березань мінімум до кінця березня -
Дніпро мав звільнитися від криги. Але і березень - цей занадто сміливий час
для подорожей по воді. Тому ми й пишемо про сім місяців. Могло бути й
більше, адже крига - не єдина проблема для судноплавства. Святослав мав ще
чекати, доки не зійде паводок. А як же інакше - весняні води підмивають
 405
береги. Разом з ґрунтом до Дніпра потрапляє безліч дерев - від тоненьких
осик до величезних столітніх дубів. Приємного мало, посеред грізної
дніпровської води нарватися бортом на затонуле дерево. Так же можна трохи
й потонути.
Отож навіщо Святослав залишався на Березани? На що чекав? Заради
якої мети прирікав себе і своїх людей на голод, переплачуючи, за словами
літописців, печенігам за харчі, навіть не утридорога, а в десять, в п'ятдесят
разів:
«І не було в них їжі, і настав голод великий, так що по півгривні
[була] голова коняча» [2].
Реально навряд чи проблема голоду стояла так вже гостро. Скоріше за
все, літописець дещо перебільшив страждання роських і слов'янських воїнів.
А може, пізніші переписувачі «не так зрозуміли» його ескападу на тему
«кінячих голів».
По-перше, в самому опорному пункті на Березані мусив бути не лише
постійний гарнізон, але і резерви продовольства, зброї та спорядження. По-
друге - торгівля з печенігами, на яку прямо натякає літопис.
Дійсно, якщо з печенігами торгували, то хто заважав придбавати у них
не лише кінські голови? Так напевно і було.
Та і що це, прости, Господи, за товар? Чому саме голови? Не копита,
не ноги, не хребти? Та тому що, шановані академіки, кінська голова в даному
випадку означає коня цілком. Усого. Причому живого. Якого печеніги
приганяли русам на забій і отримали за неї грошика.
Досі підрахунок м'ясного і молочного стада корів ведуть не по рогам,
хвостам і вим`ям, а по головам. По головам рахують і овець, а зовсім не по
курдюкам і ратицям. Тож, насправді, було так: приганяли печеніги русам
табун в сто «голів конячих», а їм за це, згідно з прейскурантом - п'ятдесят
гривень. Що правда, то правда, навіть за цілого коня півгривни - занадто. Але
тут вже, як в тому анекдоті: пройдіться по базару, поторгуйтеся.
 406
Тепер щодо мотивів Святослава. Л.М. Гумільов (та інші дослідники)
на підставі дивної зимівлі русів на Березані і розділення їх війська на дві
частини прийшли до висновку про те, що:
«... на Березані у війську Святослава стався розкол. Руси-
язичники звинуватили поразці русів-християн, які входили в дружину.
Невдачу походу язичники пояснили гнівом своїх богів - Перуна і
Волоса». [6].
Докази? Жодних. Якби у Гумільова була машина часу, ми з ним би
погодилися, а так… Самі припущення.
Раз пішов Свенельд у Київ з більшою частиною дружини, значить -
розкол. Значить, язичники на чолі зі Святославом «наїхали» на християн. А
тому читаємо таке:
«... острів побачив страшні сцени. Були замучені і убиті всі
дружинники-християни, серед загиблих виявився і родич Святослава
Улеб» (там же).
Пробачте, але це - абсолютна нісенітниця. І не треба бути академіком
та доктором наук, щоб зробити такий висновок. Не треба навіть мати вищої
гуманітарної освіти. Досить простої життєвої логіки.
Питання: якщо на Березані вирізали християн ще до виходу
Свенельда, навіщо йому взагалі кудись іти в такому разі?
Питання: якщо острів побачив страшні сцени вбивства Улеба і його
сподвижників, то хто ж пішов зі Свенельдом? Язичники? Навіщо? Якщо ж
християни, то виникає закономірне питання: чи була різанина?
Питання: а якого віросповідання був Свенельд? У опусах шанованих
академіків затверджується однозначно - язичник. Так з якого це переляку він
тікав від Святослава, якщо той, як нас переконують, був з ним однієї віри?
Так не простий же воєвода втік, а права рука князя! Адже за логікою саме
Улеб мав би віддалятися з прискоренням гоночного автомобіля. І братів во
Христі забрати з собою. За логікою, Свенельд мав разом зі Святославом
ножем махати - глотки православні різати.
 407
І головне питання: якщо зі Свенельдом пішла велика частина
дружини, чи означає це, що військо, яке залишилося зі Святославом, у
більшості своїй складалося з християн? Тоді хто ж кого різав?
До прибічників версії Л.М. Гумільова у нас є певна пропозиція. Щоб
не виглядати смішно, переглянете свою позицію. Пишіть приблизно так: на
Березані у таборі русів стався розкол. Язичники на чолі зі Свенельдом
звинуватили християнську меншість Святослава в поразці. Але Святослав,
він хоч і християнин, але все таки законний каган русів, тому, щоб острів не
побачив страшних сцен умертвіння Святослава і його єдиновірців, Свенельд
плюнув на них і відвів язичників до Києва. Правда, там християни сиділи на
чолі з Ярополком і не зовсім зрозуміло, якого кляпа туди понесло вірян
Триглава, та це вже буде інша історія. Академіки – вони розумні, якось і тут
викрутяться…
Ця версія (ми не є її прибічники) - куди логічніша, ніж та, яку нам
пропонують. Але тоді Святослав - залізно ніякий не язичник, а християнин.
Природно, нічого подібного в серпні 971 року на Березані не
відбувалося, і відбуватися не могло. Не в останню чергу з тієї причини, що
Святослав не переможеним йшов у Русь, а:
«... узявши майна багато у греків і полон незліченний» [2].
Якщо ґрунтуватися на думках і судженнях наших доблесних
професорів, то ми у котрий раз потрапимо в логічну безвихідь. Вони
зображують русів такою собі бандою розбійників, для яких військова слава і
багата здобич завжди мали первинне значення. Але ось Святослав
повертається на Батьківщину з вибитою у візантійців даниною, із золотом і
паволоками, зброєю і шовками, полоном (рабами) і сріблом. Так на якій же
підставі Свенельд і його люди могли звинувачувати русів-християн у
поразці? Де вона, ця поразка?
І що ж це, виходить, язичники, що відкололися від Святослава, пішли,
кинувши награбоване? Та хто в це повірить?! А може вони пішли, забравши
 408
цінності з собою, і залишили Святослава з порожніми кишенями? А в це хто
повірить?
Так от, не було ніякого розколу. Був наказ Святослава, який Свенельд
сумлінно виконував.

***
Якщо не вигадувати яскравих, драматичних, але украй сумнівних з
точки зору здорового глузду версій і зупинитися на тому, що Свенельд пішов
у Київ за наказом Святослава, то все точно стає на свої місця. Як дитячі
пазли.
Необхідно виходити з тієї посилки, що Святослав не збирався йти у
Русь. Особисто. Нічого йому було там робити.
Ми присвятили цілу главу, аби переконатися, що руси навряд чи
сприймали не дуже для них вдалу кампанію в Криму як поразку. Уточнимо:
як військову поразку. Бо з політичної точки зору Святослав відверто програв.
Він претендував на землю предків, і не отримав її. Він намагався укріпитися
в старовинній готській фортеці Доросі, і не зміг цього зробити. Він
претендував і на Корсунь з містами Південного берега Криму, але нічого у
нього не вийшло. Цього разу.
Гросмейстерська нічия в протистоянні з Цимісхієм означала
збереження статус-кво, тобто присутність Візантії в Криму. Так що, лише
дружина Святослава, що набила сідельні сумки награбованим золотом, могла
бути задоволеною результатом війни. Сам він вважав інакше.
Так, для Святослава мир з ромеями був передихом, люфтом в часі,
необхідним для збирання додаткових сил. «Приведу більше дружини», -
сказав він, йдучи з Криму. Тому і опинився каган на Березані.
Уся загадка зимівлі Святослава на цьому острові полягає в тому, що
він чекав. Князь відправив велику частину дружини і цінності на Русь, а сам
залишився чекати Свенельда, який мав набрати нове військо.
 409
Можуть заперечити, мовляв, у Києві вже сидів Ярополк, чому він
мусив давати військо батьку, котрий, як ми пам'ятаємо, відмовився від
великокняжого столу? Заперечити на це можна от як. Свенельд не мав
«напружувати» ні Ярополка, ні Олега, ні тим більше Володимира. Були інші
шляхи виконання завдання, що його поставив Святослав. Були ще варяги,
яких завжди можна найняти, навіть і не особливо дорого. Існували
добровольці із числа русів, передусім, молодші сини в роду, яким нічого не
світило удома. Можна було найняти допоміжне військо і з числа слов'ян. Ну
і, нарешті, існувала Переяславська земля, яка просто зобов'язана була
поставляти воїнів своєму сюзерену. Гроші? А здобич із Криму на що?
Плюс, не забуваємо, що Святослав, відмовившись від київського
великокняжого столу, залившався каганом русів, тобто, де-юре, сюзереном
своїх синів. Так що і звідти мав право і міг вимагати якоїсь допомоги.
Святослав чекав. Саме тому він не рушив нікуди до весни.
Незважаючи на проблеми з продовольством. Незважаючи на холод і на
велику кількість поранених, що вимагають якіснішого лікування, ніж те, яке
можна було отримати на крихітному острівці в Чорному морі. Острівці
стратегічному, бо візантийські шпигуни які, без сумніву, пильно стежили за
віськом русів, не могли доповісти Цимісхію категорично, куди звідси рушить
Святослав: знову на Крим, або поверне в Болгарію чи просто до стін
Цесарограду.
Настала весна. Річки звільнилися від криги. Але і тоді Святослав
нікуди не пішов. Навігація тільки-тільки відкрилася, і каган з дня на день
чекав гінця, який повідомив би, що флот на чолі зі Свенельдом спускається в
Понт. І лише після того, як стало зрозуміло, що ніяких військ не буде,
Святослав рушив вгору Дніпром.
І шлях цей він вибрав не випадково. У нього просто не було іншої
дороги. Тільки Дніпро. Незважаючи на печенігів.

***
 410
Аби зрозуміти, чому ж Святослав Ігоревич не міг відмовитися від
дніпровського шляху, иреба знову подивитися карту. Розгорнули. Кинули
побіжний погляд.
Південні Буг, Дністер, Прут і навіть Інгул були для русів цілком
прийнятними комунікаціями. Якась краще, якась гірше, але все - прийнятні.
Але це – лише в тому випадку, якщо Святослав мав намір йти у Київ.
Але якщо шлях князя лежав на Сіверщину, тобто в Переяслав або
Чернігів, то іншої водної артерії, що веде у цю землю, окрім Дніпра, не було.
Обравши навіть і сухопутний шлях до Києва, Святослав, обходячи
печенізькі заслони, міг скільки завгодно ухилятися на захід аж до
Карпатських гір. І скрізь він міг розраховувати на допомогу підвладних йому
або, принаймні, дружніх слов'янських племен.
А ось іти суходолом в Переяслав було ще більшим самогубством, ніж
Дніпром. Ріка, принаймні, давала якщо не можливість, то хоч би ілюзію
маневру. З'явилися печеніги на правому березі - лодьї відхиляться до лівого.
Помічені на лівому - флотилія притискається до правого урізу води. А шлях
степом цілковито лежить у володіннях кочовиків - лівобережних або
правобережних печенігів.
Виходячи з усього, що ми сказали вище, і до тих пір, поки нашу точку
зору не буде спростовано на підставі переконливих фактів, вважатимемо, що
зворотний шлях Святослава з Криму навесні-влітку 972 року лежав не в Київ,
а у Переяслав. Або Чернігів. Тобто у володіння, які Святослав, роздавши
вотчину своїм синам, залишив за собою.

***
Тепер нам належить розібратися, чому Святослав не дочекався
Свенельда. В принципі, якщо бути чесними, то треба визнати, що це - одне з
найслабших ланок у ланцюзі наших міркувань, а, отже, і у версії як такій.
Слабке не тому, що цю дивину не можна пояснити, це якраз зробити досить
 411
нескладно, а тому, що пояснення майже неможливо підкріпити фактичним
матеріалом.
Висновки ж без опори на факти, нехай навіть розрізнені; без
підкріплення відомостями з джерел, нехай суперечливими, ніколи не
розвинути до чогось серйознішого, ніж версія. Нас же версії не влаштовують,
навіть найкрасивіші. Нам потрібна істина.
Головний камінь спотикання в тому, що нам майже абсолютно не
відома доля Свенельда після того, як він пішов у Русь. Ми не знаємо навіть,
куди він рушив - чи то у Київ, до Великого князя Ярополка, чи то до Олега в
Овруч, або в Новгород - до Володимира. Не знаємо, кому з синів кагана
воєвода доправив лист із закликом про допомогу, і чи було таке звернення
взагалі.
Можливо, як ми казали вище, не сподіваючись на Святославичів,
Свенельд рушив у Переяслав, щоб там набрати нове військо з місцевих
жителів і найманців з числа варягів і степовиків (торків, наприклад, які, не
забуваємо, ще недавно були вірними союзниками Святослава у боротьбі з
хозарами).
Нам можуть заперечити, що у «Повісті минулих літ» чітко говориться:
«Свенельд же прийшов у Київ до Ярополка». Так, ця фраза є. Але відзначимо
одну важливу деталь: Свенельд з'являється в Києві тільки після загибелі
Святослава. От як звучить цей уривок літопису повністю:
«У рік 6480 [972]. Прийшов Святослав у пороги, і напав на нього
Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, і
з черепа його зробили чашу, - окувавши череп його золотом, пили з
нього. Свенельд же прийшов у Київ до Ярополка. [2].
Погодимося, різниця є, коли Свенельд з'явився в Києві - восени 971
року або влятку 972-го. Не кажучи вже про те, що було б дуже цікаво знати,
де воєвода (і частина дружини під його командуванням) провели більш ніж
півроку, тобто той відтинок часу, коли Святослав з малою дружиною
знаходився на Березані. Цього ми, ймовірно, вже ніколи не дізнаємося точно.
 412
Проте ми маємо відзначити, що прихід Свенельда у Київ саме після смерті
Святослава цілком логічний і з'ясовний.
Свенельд - не з роду Рюриковичів, і навіть не князь з числа слов'ян,
йому удільне князівство не світить. Усе життя він служив каганові - спочатку
Ігорю, потім його сину. Згадуючи Свенельда поруч зі Святославом і через
двадцять років після смерті Ігоря, літописець не забуває вказувати статус
воєводи. Свенельд проходить у Нестора навіть не як воєвода Святослава, а як
«...воєвода батька його».
Говорячи мовою і термінами середньовічної Європи, Свенельд був
васалом Ігоря, а після його смерті, природно, став васалом Святослава. У
спадок. Як же мав вчинити воєвода після загибелі свого сюзерена? Все дуже
просто: Свенельд іде у Київ, до старшого з Рюриковичів (Ярополка), що нині
живі, з васальною клятвою. Все правильно. Все згідно із законом. Все згідно
із звичаєм.
І вже одна ця обставина, а також те, що його було прийнято при дворі
Ярополка, свідчить про невинність Свенельда. М.М. Карамзін звертає нашу
увагу, між іншим, і ще на одну важливу деталь:
«... яким чином врятувався Свенельд? По-перше, ми знаємо, яким
безчестям покривався дружинник, що залишив свого вождя у битві,
пережив його і віддав тіло його на наругу ворогам; цьому безчестю
найбільш піддавалися найхоробріші, тобто, найнаближеніші до вождя,
князя; а хто був ближчий за Свенельда до Святослава»? [33].
Питання поставлено дуже правильно. Якби Свенельд пішов від
Святослава за власним хотінням, якби його демарш дійсно був наслідком
розколу у війську русів, то воєвода перетворився б буквально на ізгоя. А
могли і мечем по виї.
Отже, ідучи у Русь, Свенельд узгоджував свої дії з каганом. Більше
того, він мусив мати при собі певний документ за підписом Святослава, який
(документ), з одного боку, захищав би воєводу від підозр у зраді (адже на
слово могли і не повірити), а з іншої - давав би карт-бланш на заходи з
набору війська, наприклад, дозволяв витрачати кошти з військової здобичі,
що належали особисто Святославові.
 413
Отже, зваживши усі аргументи, навряд чи ми можемо підозрювати
старого воїна в страшному злочині - зраді свого володаря. У цьому світлі
версія Л.М. Гумільова, котрий звинуватив Свенельда в тому, що той брав
участь у змові проти Святослава, нам здається дуже натягнутою і
неправдоподібною. Вислухаємо Льва Миколайовича і спробуємо заперечити.
«Київські християни, які складали велику і впливову общину,
зрозуміли, що на них чекає, коли Святослав із озлобленою дружиною
увійде до власної столиці» [6].
Упродовж усієї книги ми намагалися (і здається, не зовсім
безуспішно) довести, що Святослав, так само як і переважна більшість русів,
був християнином. Тому нікому в Києві (куди Святослав зовсім і не
збирався) не могло спасти на думку боятися повернення «озлобленої
дружини» язичників.
І взагалі, думка Гумилева ні на чому не ґрунтується. Це не є гіпотезою
і навіть не версія. Це - просто дуже і дуже сумнівне припущення на кшталт
«якби та коли б».
Проте упертий Лев Миколайович стоїть на своєму:
«Хто дійсно був зацікавлений в загибелі князя і його війська, так
це київські християни, на чолі яких стояв старший син Святослава
Ярополк. Він-то знав, що відбувається на Березані, і він міг змовитися з
печенігами. Згадаємо: ще в 969 р. воєвода Претіч братався з печенізьким
ханом. Отже, можна вважати, що провина за смерть Святослава і
загибель його дружини лежить не на християнах Константинополя, а на
християнах Києва» (там же).
Спочатку розберемося з питанням, звідки Ярополк міг знати про те,
що відбувалося на Березані? Відповідь очевидна: тільки від Свенельда. Але
літопис дає чітко зрозуміти, що воєвода прийшов у Київ вже після смерті
Святослава. Що ж робити? Та просто не звертати уваги на цю обставину.
Хіба мало як міг написати Нестор. Може, хронологічна послідовність його
викладу («І вбили вони Святослава... Свенельд же прийшов у Київ до
Ярополка») - це чистої води випадковість, що не має під собою ніяких
підстав.
 414
Але слова - ось вони, в літопису. Що написане пером… Чорнила вони
– теє, надійніші за кров, як відомо. А що, підтверджує інсинуації Гумільова?
Заради справедливості ми повинні сказати, що Ярополк все ж міг
бути зацікавлений в смерті кагана. Але в інтересі тім лежали зовсім не
релігійні мотиви. Ярополка офіційно оголошено Великим князем Київським.
Святослав сам же і відмовився від Київського престолу на користь старшого
сина. Як мав почуватися Ярополк, дізнайся раптом, що його татусь
повертається з недвозначними намірами вчинити за принципом персонажу
анекдота про «господара свого слова»? Ярополк, природно, не зрадів би. Все
начебто так. Проте…
Проте давайте поглянемо, скільки ж років було Ярополку.
Дванадцять! І у свої дванадцять років він був старшим серед синів
Святослава. Володимиру, за наявними відомостями, в той же час
виповнилося вісім.
Абсолютно ясно, що самостійно правити вони не могли. Хто ж був
біля них радниками? Хто був регентом при кожному з них? Джерела на це
питання відповіді не дають (цікаво, чому?), на жаль. В той же час, абсолютно
очевидно, що Святослав не міг просто віддати вотчину малолітнім синам і
умити руки. Ймовірно, в якості наставників і радників до них він призначив
особливо довірених осіб. Уточнимо, власних особливо довірених осіб.
Тоді запитаємо себе: чи могли вони бути з християнської партії, якщо
сам каган християнином не був? І чому довірені особи Святослава,
дізнавшись про його передбачуване повернення у Київ, мали стати на бік
Ярополка? Нам здається, що говорити про змову, дозрілу в Києві за час
відсутності Святослава і очолюваної його довіреними особами, точно не
доводиться.
І ще одно. Модний нині у вченому середовищі Гумільов чомусь увесь
час забуває про чинник віросповідання самого Свенельда. Ті, хто вважає
Свенельда і Святослава язичниками, мали б пояснити, якими такими
 415
калачами христианин-Ярополк спокусив язичника-Свенельда «здати»
язичника-Святослава.
Якби усі вони були християнами, тоді немає проблем, - залишаються
інтриги у боротьбі за владу, і воєвода міг стати на сторону супротивників
Святослава. Якби Свенельд був християнином, а Святослав - язичником, -
тоді немає проблем, і Ярополк міг розраховувати, що старий воєвода піде на
нечуваний злочин і зрадить сюзерена. Але ж так не вважають!
Так вважаємо ми. У плані того, що Свенельд (як і його каган) був
християнином. Але навіть і в такому випадку ми змушені заперечувати
участь цього воєводи у змові проти Святослава. З тієї простої причини, що в
Києві він з'явився… (далі - за текстом ПМЛ).
Де ж перебував Свенельд усі ці місяці? Чим займався? Наберемося
нахабства і не послухаємося академіків. Припустимо, що старий вояка все-
таки мав дещицю честі і кагана свого не зраджував. Чим же тоді він займався
осінь і зиму? На печі боки грів? За нашою версією, Свенельд мусив
постаратися до весни 972 року сформувати численніше і добре оснащене
військо для нової кампанії в Криму.
Звертатися до Олега? Марно. Просто тому, що Олег не мав належних
сил. Просто тому, що Олег не міг в такому важливому питанні стрибнути
через голову Великого князя Київського. Так або інакше, Свенельд мав
починати з Києва.
Володимир? Так, у Володимира була можливість допомогти
Святославові без дозволу Ярополка. Він мав лише дозволити Свенельду
набрати найманців з числа варягів, безліч яких шастала Прибалтикою взагалі,
і Новгородом Великоим зокрема. Князь Новгородський найманцям не указ,
таким чином, Володимир формально виявлявся ні при чому.
Проте в усьому цьому є одно «але». І «але» дуже серйозне. Вже з 971
року, тобто відразу ж після того, як Святослав роздав уділи синам, між ними
(і політичними угрупуваннями, які за ними стояли) розгорнулася боротьба за
владу над цілою Руссю. У відкриту форму вона виллється лише на 975 рік,
 416
коли в сутичці з людьми Олега буде убитий син Свенельда - Лют, що входив
в оточення Ярополка. У 971/972 роках ця ворожнеча не перейшла ще в
«гарячу» фазу, але суперництво, повторимося, вже мало місце бути.
Ясно, що в цих умовах Святославичі, налаштовані на сутичку за
владу, не були зацікавлені в поверненні батька. То що ж, дійсно таки була
«Київська змова»? Про це трохи згодом. Зараз мова про Свенельда.
Очевидно, що в тому політичному становищі, яке склалалося в Русі,
воєвода не міг розраховувати на вербування скільки-небудь значних
контингентів в землях Ярополка, Олега і Володимира. Просто тому, що
молодим князям самим до зарізу були потрібні воїни. Вихід?
Вихід єдиний: іти на Сіверщину. У Переяславській та Чернігівській
землях набирати військо. І паралельно підтягувати найманців.
Але в тому-то й справа, що неспокійно було і в Переяславі. Тамтешній
знаті абсолютно не посміхалася влада Святослава. Переяславці завжди
стояли осібно - і за часів Олега, і за часів Ігоря, і в період правління Ольги.
Владу Святослава вони визнавали так само «охоче». Підкорялися силі, і
тільки їй.
І ось тепер, коли Русь було фактично роздроблено на три частини між
братами, котрі «дуже люблять» один одного; коли Святослав знаходився за
тридев'ять земель від Переяслава; коли армія його була ослаблена тривалою
війною з візантійцями, у сіверської знаті з'явилася реальна можливість піти з-
під влади кагана і «побуцатися» з Ярополком за незалежність.
Непрямим свідченням того, що в Переяславі того періоду відбувалося
щось таке, що не подобалося Києву, є практично повне мовчання про
Лівобережну Русь в «Повісті...» Хто князював в Чернігові і Переяславі? Які
події відбувалися там? Як вибудовувалися взаємовідносини Сіверщини із
іншими регіонами Русі? З Києвом? Про це - ані слова.
Більше того, літопис не згадує цих міст ні за час князювання
Ярополка, ні за час князювання Володимира! Дивно, але навіть Володимир
 417
не призначив нікого зі своїх численних синів на князювання ні в Переяслав,
ні в Чернігів! Помилуйтеся:
«А було в нього синів дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк і
Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав,
Позвізд, Судислав. І посадив він Вишеслава в Новгороді, а Ізяслава в
Полоцьку, а Святополка в Турові, [а] Ярослава в Ростові. І коли помер
найстарший, Вишеслав, у Новгороді, то посадив він Ярослава в
Новгороді, а Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в
Деревлянах, Всеволода у Володимирі, Мстислава в Тмуторокані» [2].
Святополк - в Турові, серед боліт поліських. Гліб - в Муромі, столиці
князівства, основне населення якого (мурома) навіть до слов'ян не належало.
Мстислав - у Тмуторокані! А на князювання в Чернігів та Переяслав нікого
не знайшлося!
Та що там спадкоємство! «Повість минулих літ» із смаком оповідає
про те, як Володимир хрестив Київ. Про те, як хрестив Новгород. З великою
кількістю художніх подробиць. А як же : хрещення Русі і сьогодні вважається
найважливішою подією Середньовіччя. А ось про те, коли, ким і як були
хрещені Чернігів і Переяслав - ні півслова. Взагалі!
Там і ще цікавіші речі розкриваються. Але для цього треба окрему і
дуже об'ємну книгу, яку, сподіваємося, коли-небудь буде кимось написано.
Словом, люди землі Сіверської і міста Переяслава були далеко не прості, і,
мабуть, у Свенельда щось там не вийшло.
Припускаємо, що не лише візантійці стояли за змовою проти
Святослава. До смерті кагана русів немало доклали руку і переяславці.
Зазвичай цитату, яку ми наведемо нижче, відносять до підступних
Дунайських болгар. Ми ж вважаємо, що в ній говориться ні про яку не
Преславу і не Переяславець-на-Дунаї. Її слід розуміти буквально (виділення
курсивом наше):
«Тим часом послали переяславці до печенігів [гінців], кажучи:
«Іде Святослав у Русь, узявши майна багато у греків і полон
незчисленний, а з малою дружиною». Почувши ж печеніги се, заступили
пороги» [2].
Ці рядки будуть одними з ключових трохи пізніше, коли ми
візьмемося обговорювати питання, хто ж насправді «здав» Святослава
 418
печенігам. Закінчуючи ж зі Свенельдом, відзначимо, що, на нашу думку,
перяславці просто обдурили і його, і Святослава. Запевнюючи у вічній
відданості і необмеженій лояльності, вони, як могли, тягли час. Чекали, поки
загроза повернення Святослава у Переяслав остаточно мине, з причини
відсутності кагана серед живих.
Святослав чекав до весни. Потім чекати набридло. І він, незважаючи
на печенізьку загрозу, рушив на Переяслав, щоб особисто з'ясувати причину
зволікання, яка призвела до таких жахливих наслідків.

***
Тепер міцно займемося проблемою справжніх зрадників. Якщо це не
Ярополк, якщо це не Олег і не Володимир, то хто? Якщо Свенельд не
причетний до цієї мерзотності, хто її влаштував?
У колишні часи більшість істориків відповідальність за загибель
Святослава покладали на візантійців і лише на візантійців. Навіть свідоцтво
Нестора про нібито причетність до інтриг болгар (Дунайських) не особливо
враховувалося. В ліпшому разі «місян» вважали маріонетками Цимісхія.
Історики навіть не особливо утрудняли себе пошуками доказів. І не даремно
вони цого уникали, оскільки насправді доказів якраз-таки і немає.
Л.М. Гумільов не погоджується з дослідниками XIX століття. Його
думку ми вже озвучували. Але цікаво, якими цікавими аргументами він
обілює візантійців.
Слово метрові:
«Історики минулого століття вважали, що печенігів на
Святослава наслали візантійці, але для цього їм треба було проплисти
усе Чорне море, повідомити синкліт (раду) імператора, з рішенням
синкліта знову через Чорне море дістатися до лівобережжя Дніпра,
знайти в неосяжному степу печенігів і, вручивши дари, як годиться в
такому випадку, умовити степовиків. Ми можемо допустити, що у
Цимісхія дивом вистачило часу отримати інформацію про дружину
Святослава, а потім знестися з печенігами. Та якщо базилевс хотів
винищити русів, він міг зробити це простіше - спалити «грецьким
вогнем» беззахисні лодії русів ще на Дунаї» [6].
 419

Щодо «грецького вогню» - це правда. Лодії русів були беззахисні.

Решта – рябої кобили сон, вибачте.
Візантійців можна звинувачувати в чому завгодно, та лише не в
демонстративному порушенні угод. Так, уклавши мир, вони могли
нацькувати на Святослава печенігів або болгар, або будь-кого з інших
«союзничків». Вони могли спробувати підкупити кого-небудь в оточенні
князя з тим, аби йому підсипали що-небудь у брагу або штрикнули ножем
нишком. Недаремно подібна політика дістала прозивну назву
«візантийщини». Але формально, підкреслимо, формально, договори вони
виконували.
А «спалити «грецьким вогнем» - це відверте і безпардонне порушення
щойно підписаної угоди. Цимісхій ідіотом не був. Він був імператором
Східної Римської імперії і про свій міжнародний авторитет пікся як ніхто.
Плюс цілком прагматичний аргумент: така відверта і цинічна зрада цілком
імовірно могла спонукати Русь на помсту, тобто новий широкомасштабний
похід, і цього разу - вже прямо до воріт Цесарьграда. Воно Цимісхію треба
було?
Йдемо далі. Навіщо комусь треба було перетинати море і повідомляти
синкліт і самого імператора про те, що Святослав знаходиться на Березані?
Цимісхій особисто виряджав русів у дорогу. Їх маршрут відомий (дійсно,
куди їм ще йти?). Знав він і те, що Дніпро заблокований печенігами. Навіщо
йому ще раз попереджати кочівників? Усі подальші дії - їхня справа.
Нагадаємо, що Цимісхій не лише знав про печенізьку проблему. Він,
якщо вірити грецьким хроністам, намагався її вирішити. Ось тільки чи
вирішив?
Повернемося на декілька сторінок назад і уважно прочитаємо:
«На прохання Свендослава імператор надіслав посольство до
пацинаків, пропонуючи їм стати його друзями і союзниками, не
переходити через Істр і не спустошувати Болгарію, а також
безперешкодно пропустити росів пройти через їх землю і повернутися
 420
додому. Призначений був виконати це посольство Феофіл, архієрей
Євхаїтський. [Пацинаки] прийняли посольство і уклали договір на
запропонованих умовах, відмовившись лише пропустити росів» [31].
Якщо виявити хоч би трохи скепсису до слів Скилиці, то виходить, що
метою посольства могло бути зовсім не бажання добитися пропуску русів, а
зовсім навпаки. Виключимо чотири останні слова з цитати, і перед нами -
цілком ясний опис союзницького договору. До речі, чи помітили ви, що
очолював місію не професійний дипломат, і не воєначальник, а
священнослужитель високого рангу? Це свідчить про те, що «пацинаки», з
якими ромеї вели перемовини, сповідували християнство грецького обряду.
Відзначимо це. Відзначимо також, що архієрей був не який-небудь, а
Євхаїтський. Ні про що не нагадує?
Що виходить? Виходить, що Цимисхий просто обдурив Святослава.
Насправді він домовився з печенігами не пропускати русів. Перед
Святославом же розвів руками: вибач, дорогенький, нічого зробити не можу з
проклятими дикунами. Не слухаються вони мене! Та спитаємо себе, що ж
зробив Цимісхій, аби змусити кочівників зробити це? Що міг зробити?
Міг він, наприклад, зв'язати кількість дарунків що вручалися
печенігам (Святослав і від себе додав би дещо на такий випадок) з умовою
пропуску русів додому. Міг перервати перемовини про союзництво. Адже
печеніги - до речі, колишні союзники русів - залишившись наодинці з
потужною Візантійською імперією, потребували миру з нею не менше, ніж
Візантія з ними. Міг, нарешті, і архієрей Феофіл використати свій вплив
духовного пастиря.
Цікаво також, які печеніги відмовили Святославові в проході? Якщо
це були лівобережні, то грекам слід було б провести переговори з
правобережними. І навпаки.
В крайньому випадку, Іоанн Цимісхій міг посприяти русам в
перемовинах з іншими країнами щодо пропуску через їх території війська
Святослава. Таке вже бувало. Давайте згадаємо знамениті Бертинські аннали.
Вважається, що в цьому документі під 839 роком згадується делегація русів,
 421
що прибула у столицю імперії франків Інгельгейм до Людовика
Благочестивого разом з посольством візантійського імператора Феофіла.
Імператор просив Людовика допомогти русам
«…. щоб з милості імператора і за його допомоги вони отримали
можливість через його імперію безпечно повернутися [на батьківщину],
оскільки шлях, яким вони прибули до Константинополя, пролягав
земляхми варварських і у своїй надзвичайній дикості виключно лютих
народів, і він не бажав, щоб вони поверталися цим шляхом, щоб не
піддалися при нагоді якій-небудь небезпеці» [4].
Іоанн Цимісхій теж міг зробити щось подібне і забезпечити русам
обхідний шлях. Якби він дійсно був зацікавлений у безпечному поверненні
Святослава на Батьківщину. Угорці (теж недавні союзники русів) могли їм
піти назустріч? Могли. Правда, це справедливо лише у тому випадку, якщо
усе це відбувалося дійсно в дунайській Болгарії, і Угорщина була на шляху з
Болгарії в Русь.
Словом, багато що могли б зробити греки. Але насправді не зробили
нічого. Ось це і є «візантійщина».
До цього слід додати одну яскраву ілюстрацію. От як змальовує
загибель русів Лев Диякон:
«Дорогою їм влаштували засідку пацинаки - численне кочове
плем'я, яке пожирає вошів, возить з собою житла і велику частину
життя проводить у возах. Вони перебили майже усіх [росів], убили разом
з іншими Сфендослава, так що лише небагато з величезного війська
росів повернулися неушкодженими до рідних місць» [19].
І це - на тлі візиту до «пожирачів вошей» архієрея Феофіла. Що він
серед цих дикунів робив, цей вищий церковний сановник? Куштував разом з
ними якихось комашок?
Думайте що хочете, але складається враження, що такими навмисно
принизливими і навіть образливими відгуками про печенігів греки
намагаються всіляко відхреститися від їх дій, що саме по собі вже є
підозрілим.
Тепер про те місце в «Повісті минулих літ», де повідомляється про
посольство переяславців до печенігів. Тут ось яка справа. Уважний аналіз
уривка переконує, що ці переяславці ніяк не могли бути болгарами. Ні
 422
Кримськими, ні, тим більше, Дунайськими. Давайте на мить повіримо, що
все так і було, як пишуть у літопису. Що переяславці - це болгари. Що до
печенігів надсилали гінців саме вони. У такому разі запитаємо себе: а навіщо
їм це?
Давайте уявімо на хвилину таку ситуацію: руси воюють з греками в
Болгарії, принагідно, як нам розповідають, грабуючи, побиваючи, убиваючи і
гвалтуючи місцеве населення. Звірства русів, із слів наших істориків,
призвели до «відпадання» болгар і їх переходу на бік візантійців.
І от війну закінчено. Переможені руси, забезпечені «на доріжку»
зерном та іншими їстівними припасами, відпливають геть. Болгари з
полегшенням зітхнули, перехрестилися і… відправили до печенігів гінців з
проханням не пускати Святослава у Київ.
Маячняня? Звичайно, маячня. Серйозно стверджувати, що до
печенігів їздили посланці з Преслави може лише школяр-двієчник. Або
академік АН України.
Нехитра життєва логіка підказує, що болгари якраз були кревно
зацікавлені в тому, аби руси подобру-поздорову пішли геть. Якщо б їх
зупинили посеред шляху, вони могли і повернутися. З усіма тяжкими. В
першу чергу, для самих болгар. Так що, вони не попереджати печенігів мали,
а намагатися усілякими способами допомогти русам. Аж до виділення їм
озброєного ескорту. Як мовиться у нас в Україні: «З Богом, Прасю»!
Більше того, якщо подумати, точно ті ж мотиви змушували всіляко
сприяти відступу русів і візантійців: вийде у Курі «прибрати» Святослава чи
ні - це ще вилами по воді писано, а повернутися і спричинити безліч
неприємностей каган міг цілком. Не треба забувати, що під командуванням
Святослава залишалося більше двадцяти тисяч воїнів - величезне на ті часи
військо. Так що наміри Цимісхія, який делегував архієрея до печенігів, могли
бути стосовно русів цілком чесними.
 423
Більше того - цей аргумент є чи не вирішальним у алібі Цимісхія: ну,
не отримував він жодної стратегічної вигоди від того, що печеніги блокували
Святослава у порогах!
Інша справа, що Феофіл міг вести власну гру (інтриги в Цесаргороді,
нагадаємо, були ще ті) і переслідувати абсолютно інші цілі, наприклад,
зірвати угоду, інспірувати подальшу уповільнену війну, щоб і надалі тримати
імператора далеко від столиці.
Криміналістика вчить: під час розслідування злочину, обкреслюючи
коло підозрюваних, слід шукати тих, хто мав мотив і можливості цей злочин
скоїти. Чи були у болгар можливості попередити печенігів? Припустимо. А
ось мотиву не було. Це ж стосується і «чорних болгар» Криму.
А от у переяславців Сіверщини були і можливості, і, що
найголовніше, - мотиви. Саме сіверяни були надзвичайно зацікавлені в тому,
щоб Святослав не пройшов.
Давайте ж вчитаємося ще раз в уривок з ПМЛ, де розповідається про
спрямування «переяславцями» гінців до печенізького князя. Невже хтось
сперечатиметься, що це ні що інше, як волання про допомогу: ґвалт! Алярм!
Святослав іде! Не пускайте його сюди, хлопці! Тому й абсолютно дикі слова
про «незліченний полон», що його нібито вів із собою Святослав, наводяться.
І про золото. Це так переяславці мали спокушати Курю на таку небезпечну
справу. Курю, який, нагадаємо, колись братався з одним із родовитих
представників сіверян – Претічем. Тим Прєтічем, якому Святослав
«віддячив», а слідом за тим забрав собі і його землі в тому числі.
Таким чином, ми приходимо до висновку, що до комбінації з
печенігами причетні і візантійці (принаймні, якесь їх політичне
угрупування), і верхівка знаті Сіверської землі. З перших взяти нічого, вони -
чужі, вороги. А переяславці - свої. Їх дії кваліфікуються як зрада.
І Нестор у своєму літопису прямо нам на це вказав. Самим стилем
оповідання. І пасажем про «незліченний полон». Існування якого в тих
обставинах, неможливе просто технічно.
 424

***
На закінчення залишається розглянути ще одну романтичну і похмуру
історію. Знайшовши на полі бою тіло Святослава, хан Куря наказав
виготовити з його черепа чашу для вина, з якої пив в найурочистіших
випадках.
На перший погляд - це ілюстрація дикості печенізького правителя і
його одноплемінників. У будь-якій з книг про Святослава, будь то наукові
монографії або історична белетристика, ви прочитаєте про те, що зроблено це
було на знак поваги до надлюдської хоробрості Святослава. Дикий хан Куря
сподівався, що якщо питиме з черепа такого великого ворога, то частина
якостей Святослава перейде і до нього.
Але ось легенда про святого великомученика Феодора Стратила та
(Гавраса), покровителя династії мангупських князів:
«Святий Феодор Гаврас, самий славний мученик в ім'я Христове,
був підданий смерті в 1098 році по Різдву Христову, в другий день
жовтня. Череп святого тиран Амуралі перетворив на чашу, покривши її
золотом, на знак здивування перед надлюдською хоробрістю мученика,
яка продовжувала дивувати його. Ця священна реліквія вчинила багато
чудес, і з її допомогою було вилікувано багато людей у Феодосиополе,
місті, де святий Феодор прийняв мученицьку смерть» [10].
Виходить, не лише «дикий» хан Куря любив виготовляти з черепів
чаші для вживання кумису. Чи не таким вже й «диким» він був? Зауважимо,
що, згідно з легендою, чашу з черепа Феодора Гавраса виготовив
мусульманин. Відомо, що іслам є одним з «єретичних напрямів» східного
християнства, тобто православ'я. Аріанство, яке сповідував Святослав, - теж
«єретична течія». А печеніги лівого берега Дніпра, за наявними відомостями,
були православними грецького обряду.
Відомо, що чаші з черепів широко використовувалися в ритуальни
містеріях стародавнього сваіту: в Індії, на Близькому Сході; найдавніша
чаша, яку пощастило знайти археологам походить з печери Гоф, що в Англії.
В тантричних церемоніях чаші-капала символізували співчуття до
 425
померлих, їх наповнювали вином, яке символізувало кров і підносилися
божествам. Про те, що скіфи пили вино з чаш, зроблених із черепів убитих
ворогів (такі капала мали найбільшу силу), писав Геродот.
Але складається враження, що виготовлення різноманітного посуду
для пиття з черепів релігійно-ідеологічних супротивників і в пізніші часи
дуже навіть широко практикувалося. В період Раннього Середньовіччя чаші з
черепів користувалися неабиякою популярністю. В польській мові досі слово
«чашка» означає сосуд для вживання чаю і в той же час… череп.
Середньовічні іконописці часто зображали сюжет, в якому краплі крові
Христа падають на череп Адама, символізуючи тким чином звивання гріхів
людства. Іноді череп зображували перевернутим, у вигляді чаші, де
накопичувалася кров Христа…
Отож, зовсім не виключено, що це має певний прихований
езотеричний сенс, відомий лише посвяченим з числа сановників
християнських Церков і який від нас, плебсу, ховається. Принаймні, дуже
хотілося б, аби, розповідаючи про череп Святослава, згадували, до прикладу,
про традицію використання ритуальних чаш капала в давній вірі айран…
 426
ГЛАВА ОСТАННЯ
БЕЗ НАЗВИ

Ну що ж, наше оповідання або, вірніше сказати, розслідування,

добігає кінця. Можливо, хтось вважатиме, що ми занадто вже захопилися
критикою офіціозу. Комусь здасться надмірним захоплення геополітичною
стороною теми Святослава Ігоревича Завоевателя і Рюрикового роду, через
що деякі яскраві подробиці життя знаменитого кагана залишилися за кадром.
Картини битв - це цікаво. Це романтично. Це захоплююче. Проте
наша мета була абсолютно інша. Дзвін мечів можна зустріти у будь-якій
книзі і в будь-якому фільмі. Ми ж спробували намалювати абсолютно інший
портрет Святослава, ніж той, який нам пропонують історики та численні
письменники. Ми спробували позначити іншу версію походження та історії
Рюриковичів, ніж та, яка прийнята в офіційній історіографії. Наскільки це
вдалося - вам судити, Читач.
Ми спробували абсолютно інакше інтерпретувати вже відомі факти, і
таким чином якщо не зруйнувати міф про русів-язичників, про Рюрика-
варяга, то хоча б поставити питання, на які професійні історики мають
шукати відповіді. Упевнені, що за чесного, незаангажованого підходу до цієї
проблеми намальована офіційною історіографією картина багато в чому
зміниться. Ми, українці, маємо знати правду про своїх предків. Ми маємо
право і зоюов`язані ними гордитися.
Робота наша добігла кінця. Але як всякий процес пошуку осіб, що
скоїли злочин, збору доказів їх провини і оформлення цих доказів в
процесуальному порядку мусить закінчуватися в залі суду, так і наше
розслідування повинне завершитися судом. Ми виступили в ролі детектива,
слідчого і аналітика. Вам, Читач, залишаємо роль присяжного. На підставі
представлених фактів, прямих і непрямих доказів, керуючись здоровим
сенсом, інтуїцією і внутрішнім переконанням, Ви можете і зобов'язані
винести справедливу ухвалу.
 427
***
Але хто підсудний? А може, їх ціла група? Стосовно кого ухвалювати
звинувачувальний або виправдувальний вирок?
Вбивці Святослава давно померли. Зітліли їхні кістки. Їхні могили
давно загублені й забуті. Зникла чаша-капала, що її зробили з черепа
знаменитого володаря. Світ з того часу породив цілі сонмища великих
злочинців, від Гітлера до Сталіна, від Чикатило до Хрущова, від Леніна до
Джека Різника і Пол Пота. На їх тлі тьмяніють злочини і русів, і візантійців, і
печенігів з хозарами. Час лікує.
Тож нехай покоються з миром прах Святослава і Цимісхія, Калокіра і
Диякона, Рюрика і Нестора. Ми ж пропонуємо винести ухвалу стосовно тієї
історії, яку викладає нам сьогоднішній офіціоз. І відносно тих, хто причетний
до цього процесу. Хто йде у бій під гаслом «Не дамо переписати історію»,
знаючи, що написана вона абияк, а часто - навмисно фальшиво.
Хтось запитає, чи не перекручуємо ми? Чи не даремно звинувачуємо
академічну науку у фальсифікації історії? В процесі написання цієї роботи
нам неодноразово ввижався скептичний вираз обличь опонентів: навіщо,
мовляв, академікам обманювати нас? Гаразд, відносно недавні події - Друга
світова війна, Переяславська Рада, більшовицький переворот 1917 року,
«Помаранчева революція», Мазепа, ОУН-УПА. Але перекази сивої
давнимни... Кому вони заважають?
Переконані, що тема русів, тема витоків Русі, тема її християнізації
набагато актуальніша, ніж це собі дехто уявляє. І багато в чому більш
резонансна, ніж проблема Бандери або Коновальця.
У IХ столітті святий подвижник Кирило, той самий, який, за
легендою, нібито дав нашому, народові, що перебував доти в дикості і
неуцтві, абетку, повернувся до Риму не з порожніми руками. Він привіз
Євангеліє, знайдене ним у Тавриці. Євангеліє не просте, але писане
«руськими письменами».
 428
Його було визнано Святим престолом, поміщено як одну з головних
святинь Церкви в храм св. Марії (Рим), і Папа провів над цим Євангеліє
літургію. Потім…
Потім політична ситуація змінилася, і його було заховано у підземних
сховищах Ватикану. Про нього наказали забути. І забули. Майже. Киньте
заклик в Інтернет і негайно отримайте відповідь, що такого Євангелія не
існує.
Чому так сталося? Не в останню чергу саме через «руські письмена».
Це означає не лише те, що задовго до Кирила і Мефодія на землях
благословенної України жили цілком цивілізовані люди, які «грамоту
книжну розуміли», але і те, що задовго навіть до легендарного Аскольдова
хрещення на землі Київській квітло християнство. І носіями цього
християнства були руси. Визнати це, означало б завдати смертельного удару
за легендою про хрещення, яке дикі наші предки прийняли від освіченого
Константинополя. Визнати, означало б спровокувати інтерес до витоків
християнства русів і до того, яке це було християнство.
Ні Ватикан, ні Константинополь, ні Москва не можуть, просто не
мають права цього робити. Інакше вони змушені будуть визнати право Києва
на самозвеличання, на власну Церкву, яка свого часу була третім центром
впливу у християнському світі.
Константинопольський патріархат є, за великим рахунком,
патріархатом самозваним. Це вам будь-який незаангажований історик
Церкви підтвердить. Тим більше самопроголошеною є «Вселенскість»
Константинопольського патріарха.
І Папа Римський сам себе зробив Папою - на доведення цього і часу
витрачати не варто.
Те саме стосується Московського патріархату. Будь-який
незаангажований історик Церкви підтвердить, що свого часу митрополит
Московський оголосив себе Патріархом за принципом «права сильного».
Константинополь давно вже викрив би його в цьому. Достатньо
 429
«розкрутити» історію з патріархом Константинопольським Ієремією, який,
втікаючи від турок, опинився у Москві (він оселився, було, в Києві, але потім
його переманили в Первопрестольну) і, відмовившись санкціонувати
незалежність Московської Церкви і проголосити Московського митрополита
патріархом, був замурований в підвалах Донського монастиря (як варіант –
Богородице-Різдвяний монастир м. Володимира). Рівно на рік. А щоб не
помер з голоду, йому було залишено віконце в стіні, через яке подавалися
хліб і вода. Оправлявся патріарх, природно, під себе. Уявляєте, що то було?..
От лише Константинополь не любить про долю того нещасного
патріарха згадувати. Тому що боїться. Тому що, по-перше, сам
самопроголошений. А по-друге, і це головне, він боїться, що Москва надасть
певні документи, які існують ще з часів княгині Ольги і які були свого часу
вивезені з Києва. Документи, котрі ясно свідчать про те, що Київ є навіть не
Третім Римом, яким себе вважає Москва, а Новим Єрусалимом.
Гордість і трагедія України в тому, що її сакральне поле досі є
предметом боротьби потужних геополітичних сил, на чолі яких стоїть
церковна верхівка, яка давно вже з пастирів душ людських перетворилася на
їх погоничів. На політиків і бізнесменів. Або бізнесменів і політиків.
Стали вони такими не сьогодні і не учора. Апофеозом гріхопадіння
церковних ієрархів став Перший Нікейський, 325 року Собор, на якому попи
і ченці повністю змінили догмати віри Христової. Канони, які не ними
створювалися, не ними диктувалися і не ними записувалися.
Та часи змінилися. З тих років, коли були ще живі апостоли, і були
живі люди, що особисто зустрічали Христа, витекло багато води.
Християнство з віри пригнічених і гнаних, з віри катакомб і таємних печер
почало перетворюватися на державну релігію. Вірніше, на таку її почали
перетворювати.
Що це означало? Це означало, що Церква еволюціонувала (або
деградувала, кому як подобається) в один з державних інститутів, в
 430
інструмент утримання плебсу під владою цезарів, імператорів, королів і
єпископів. На вимогу дня канони і символи віри мали змінитися.
І вони змінилися. Ісуса було оголошенио Богом (так званий принцип
єдиносущної); виникло поняття Святої Трійці; хрест став символом віри,
тощо.
Тих християн, які залишилися на старих позиціях і не побажали
поступатися принципами віри на догоду мирським правителям і їхным
прибічникам з числа клерикальної верхівки, оголосили «єретиками». Так
з'явилися не лише аріани: IV - VIІ століття - це час лавиноподібного
виникнення різних «єресей» - від аріан до несторіан, від маніхеїв до
мусульман. Плахи не просихали. Бракувало мотузок для шибениць і хмизу
для вогнищ, але перемогти «єретиків» виявилося неможливо. Їх і зараз
безліч.
Проблема ця є настільки серйозною, що деякі історики почали
говорити про доцільність розгляду теорії існування «паралельних Церков»
(наприклад: О.В. Борисова, Клімати). Щоб не напружувати читачів ще й
нюансами, котрі стосуються компетенції спеціалістів із історії релігій,
скажемо лише, що ця теорія практично знищує поняття «Істинної віри»,
висаджує в повітря монопольне положення Константинополя, Риму і Москви
у християнському світі.
У зв'язку із цим зрозуміла та ненависть, яку виявляють греко-римо-
московські історики усіх епох і часів до русів. Адже після падіння
стародавнього християнства, що веде свою історію від Христа і Його
апостолів, у Візантії та Римі, лише руси залишилися у Чорноморському
регіоні єдиними хранителями віри практично в її первинному вигляді.
Аріанство. «Руська віра». «Готська єресь». «Православ'я русів» - ось її назва.
І не випадково у візантійських хроніках ви не знайдете жодного
уривка, присвяченого русам, в якому б (навіть і без потреби) не було би
вставлено пасаж про їх «варварство», «дикунство» і «язичництво». Іноді з
цього тексти починаються і цим закінчуються. Не випадково заховано
 431
Євангеліє з «руськими письменами» в пітьму ватиканських казематів. Не
даремно в підручниках Росії, України, Білорусі ви не відшукаєте подробиць
того, що відбувалося в III - X сторіччях в горах і долинах Криму, степах
Дону, Сіверського Дінця, Кальміуса і Оскола. І про тих, хто там жив.
Нашим супротивникам дуже важливо «сховати» русів. Оголосити їх
варварами-вікінгами, дикими вояками з далекої Скандинавії.
Прийомів і методів для цього - скільки завгодно. Ось, наприклад, доля
унікальних печерних монастирів Кримської Готии, які
«Після 1783 року аж до середини ХІХ століття по-варварськи
руйнувалися» [10].
Вникніть, шанований Читачу: ці унікальні об'єкти існували за часів
володарювання над Кримом болгар і візантійців, русів і хозар, турок і татар.
А після приєднання півострова до Росії христолюбиве православне воїнство
за наказом Катерини «Великої» негайно почало трощити їх. Руйнувати
православні монастирі! Та чому ж?! Тому, що вони несли ідею
спадкоємності істинного християнства з Єрусалиму. І руси, які будували
Київську державу, також прагнули затвердити її незалежну Церкву як
спадкоємицю Єрусалиму. У противагу Ватикану і Царгороду.
Окрім руйнування церков, Таврика побачила ще страшніші сцени.
Якось не прийнято згадувати про те, що солдати Катерини не лише камені
трощили. Коли Крим було упокорено, назустріч російському війську вийшли
кілька сотень чоловіків, жінок і дітей. Вони вітали визволителів. Вони могли
б навіть піднести хліб-сіль, якби це було в їхньому звичаї.
То були не татари. І не турки. То були не греки і навіть не українці. То
були світловолосі блакитноокі готи - залишки славного, гордовитого і колись
могутнього народу.
І тут почалася різанина. Солдати безжально розправилися з усіма до
єдиного - від малого до старого. Цих людей було знищено лише за те, що
вони були православними. Тільки православними не такими, як їх звикли
бачити в останні сторіччя.
 432
А ще... А ще, помираючи, вони кричали мовою, дуже схожою на
слов'янську. То й була староготска мова. Мова, якою написав в ІV столітті
Готське євангеліє «Срібна збірка» єпископ аріанський Ульфілла. І це під
корінь рубало таку милу серцю всеросійської блудниці норманську теорію
про «німець кість» Рюриковичів. І грецьким попам це було - як скипидар в
ніжне місце. Тому готів треба було розірвати на клаптики усіх, аж до
немовляти! І розірвали...
Наскільки ж страшною мала бути для влади ця віра, наскільки велику
загрозу несла, що іншого виходу, окрім этноцида, влада Російської імперії не
знайшла! Сьогодні туристам покажуть залишки кам'яних споруд і печерних
храмів Інкерману. І лише за цими жалюгідними уламками можна судити,
наскільки красивими і величними вони були тоді.
З тієї ж причини наказано зневажати русів. Упевнені, не були б вони
християнами, наука ставилася б до них інакше. Були б вони кочівниками-
язичниками, такими ж, як і їхні сусіди, торки, гузи та печеніги, вчені мужі від
історії говорили б про них з великим пієтетом. В цьому випадку про русів
написали б тонни книг, зняли сотні фільмів.
Вже тоді, будьте упевнені, будь-який школяр знав би, що Київська
Русь дістала свою назву не від річки Рось, не від якогось слова на мові
крихітного племені водь, і не тому, що у полян були «русяві голови», а тому,
що засновниками цієї держави били вихідці з Криму, Приазов'я і неосяжних
степів Донбасу – руси. І «Норманської теорії» не було б. Не було б для чого
Катерині її замовляти заїжджим німецьким «історикам».
Але русів наказано зневажати. І зневажають. Приблизно так:
«…. із загибеллю князя-язичника Київська Русь стала
перетворюватися на тиху і спокійну державу, де християнське вчення
набувало все більше прибічників. Подумаємо: пішло це на шкоду або на
користь Русі? Якби Святослав восторжествував, він перетворив би Київ
на базу розбійницьких набігів, в щось подібне до того, чим був
балтійський острів Руга (сучасний Рюген). Там гніздилися слов'янські
пірати, котрі молилися богові Святовиту і котрі наводили жах на
німецьких і датських купців. Пірати воювали з усіма навкруги і, врешті-
решт, були знищені. Така ж доля чекала державу Святослава, який
 433
ворогував би з племенами, ктрих обкладав даниною, і з християнами,
яких він зазвичай страчував. В результаті у київського князя не
залишилося б друзів» [6].
Так обпльовували наших предків. А в їх особі і нас. Роблячи з нас при
цьому ідіотів. Двадцять вісім(!) років, згідно «Повісті минулих літ», правив
Святослав. Звичайно, на думку Гумільова, такого мізерного терміну не
вистачило для перетворення Києва на базу розбійницьких набігів. От якщо б
дала Святославу доля ще років п'ять, от тоді б!..
Піратством руси не займалися. Їм займалися слов'яни з Рюгена. І
Святослав, незважаючи на усю свою войовничість і жахливу навіть на ті часи
жорстокість, за двадцять вісім років князювання до піратства не додумався.
Нічого, говорять нам, все одно - дикун. Що слов'яни і варяги з Рюгена, що
руси з Києва - один біс.
Хрістиян Святослав зазвичай страчував. Звідки у Льва Миколайовича
ця інформація? Сам придумав, чи в ідеологічному відділі ЦК КПРС
підказали?
Юридичною мовою такі дії Гумільова називаються наклепом.
А ось ще один… світоч правди:
«Після укладення договору 911 року візантійський імператор
«вшанував російських послів дарами - золотом і шовками, і
дорогоцінними тканинами - і приставив до них своїх мужів показати їм
церковну красу, золоті палати і багатства, що зберігаються в них: безліч
золота, дорогоцінні тканини і камені і страсті господні - вінець, цвяхи,
багряницю і мощі святих, учивши їх вірі своїй і показуючи їм істинну
віру». Посли руські - близькі до Олега люди. І виходить, що вони ніколи
не бачили церковної краси і не знали «істинної віри». Отже, візантійці
зіткнулися з язичниками» [13].
Це - той самий Ігор Фроянов, в «творчості» якого чітко простежується
відверта українофобія. Все, що пов'язано з історією Києва, Фроянов завжди
прагнув облити брудом. І навпаки, - історія Володимиро-Суздальскої землі, і
особливо - Московії для нього є сяючим вінцем цивілізованості, мудрості і
гуманізму. Якщо й палив Андрій Боголюбський Київ, якщо грабував
Вишгород – то з благородних мотивів; якщо вирізала вояки Івана ІІІ все
населення Твері та Новгороду - так це задля прогресу. Якщо Смоленськ і
 434
захопила Москва – то лише для його ж користі. Одним словом, саме тут
перебуває «народ-богоносець». Визволитель кримських готів.
Ми - не Фроянов. Ми любимо Київ і поважаємо Москву. Справжню
Москву, з її самобутньою, драматичною, часто трагічною історією, але зовсім
не таку, яку розписали продажні «метри». Можна бути українським
патріотом і шанобливо ставитися до російського народу, який має свою
власну, дуже красиву історію. Потрібно тільки її «переписати» по
справедливості. Що ж до «маститих»...
Ні, пан Фроянов, не були руси язичниками. І робити висновок про те,
що вони нібито не знали, що то є таке - грецьке православ'я на підставі
описаної тими ж греками невдалої агітаційної кампанії з переманювання
послів Олега в «істинну віру» з віри «не істинної», - безумство.
Фроянов вважається великим російським ученим, по його підручках
вчилося не одне покоління ще радянських студентів, отже, можна бути
упевненим, що він, принаймні, не кретин і предметом володіє хоч би на рівні
третього курсу історичного факультету. Значить, він не може не знати, що
греки не називали язичницьку релігію вірою. Про «істинну віру» йшлося
лише в диспутах з єретиками, тобто з тими ж християнами, тільки
«неправильними». Якщо І.Я. Фроянову це відомо, то чому іншим
громадянам, нам з вами, Читач, він «вдовблює» щось інше? Хто замовляв
йому цю «музику»?
Відповідь знаходимо у вступній статті до книги «видатного історика».
Стаття називається, не більше і не менше, як «Феномен І.Я. Фроянова і
вітчизняна історіографічна наука». Автор її – такий собі В.В. Пузанов. Теж,
мабуть, історик.
«Характеризуючи життя і діяльність І.Я. Фроянова, відомий наш
історик Ю.Г. Алексєєв писав: «Шлях історика - ось дорога його
служіння Росії, ось його місце у строю. Він - солдат за походженням, за
біографією, за темпераментом, за глибоким внутрішнім почуттям
обов'язку. Немає честі вищої, ніж бути солдатом Росії. І це звання він
заслужив». Ці слова патріарха історичної науки дуже глибоко і точно
характеризують місце і роль…» [13].
 435
Як нам це знайомо! У п'яти фразах - п'ять слів з військового
лексикону. Виразно повіває сумішшю духу крові, трупного розкладання,
нафталіну і порохового гару, характерного для ідеології ВКП(б). Ленін,
Сталін, Дзержинский та різноманітні Хрущови з Жуковими теж любили один
одного «солдатами Батьківщини» величати. Це у них на другому місці після
«солдатів партії» йшло за вживаністю. Правда, на смерть вони все-таки
вважали за краще посилати інших.
В.В. Пузанов, хто б Ви не були! Пора б знати, що шлях історика - це
дорога служінню історії як науці, а не Росії, Україні, Німеччині або
Камбоджі. Сьогодні в Росії (Україні, Німеччині, Камбоджі) одна влада, і
«солдат» Фроянов виконує її накази, а завтра - інша, і той же «солдат» бере
«під козирок» і з таким самим завзяттям строчить щось абсолютно
протилежне. Нагадати як змінювалося ставлення товариша-пана Фроянова до
питання соціально-економічних відносин в Русі протягом останніх 30 років?
«Скажуть оспівати подвиги - оспіваємо; скажуть засудити
зрадників і боягузів - засудимо. Що завгодно, тільки скажіть, що саме»
(пер. з російської наш, - П.П.) (34).
Це сказав один з відомих сучасних російських істориків, сказав з
іншого приводу і про інших людей. Проте його слова цілком стосуються і
«патріотів» певного штибу. Тому що через таких ось «солдатів Росії»
(України, Німеччини, Камбоджі) народ і усіх істориків скопом величає
«повіями», і саму науку - панянкою, котра надає специфічні послуги
черговому бовдуру на троні.
Чому ми згадали Фроянова в контексті кримінального розслідування і
судового процесу? Тому що його діяльність цілком можна кваліфікувати
тими статтями Карного кодексу, які описують шахрайство.
Цікава і особа «патріарха від історії», який так хвалить І.Я. Фроянова.
Те, що це саме Ю.Г. Алексєєв власною персоною - не дивує. Досить почитати
підручники, що досі випускаються під його редакцією. Там де знишення
Новгородської республіки, яка була членом Ганзейського союзу і однією з
найбагатших держав Європи іменується «прогресивним кроком». До речі, і
 436
Алексєєва, і Фроянова, і багатьох інших з їх бан… пробачте, вченого кола
об'єднує ще й те, що вони записали русів у… слов'яни. Ось така наука,
панове.
У нас в Україні з цим теж цілковитий порядок. У нас теж є кандидати
на поліровану лаву за полірованим же дерев'яним бар'єром. Це, передусім, -
одіозні батько і син Толочки, душителі усього прогресивного в українській
історіографії взагалі, і археології зокрема.
Толочко-старший, наприклад (це всьому вченому світу відомо), не має
жодного стосунку до цькування професора Чередниченка, в результаті якого
бідного ученого убив інфаркт. Зараз можна з болем і пієтетом говорити і
писати про те, якого прекрасного історика Україна втратила в особі
покійного…
Але ж професор Чередниченко - не єдина жертва дбайливців «чистоти
історичної науки». Якось відразу (і знову-таки - ніякого зв'язку з П.П.
Толочко) згадується незавидна доля професора Даниленко Вадима
Вікторовича.
Упевнені, не лише дорослі, але і школярі назвуть статтю
Кримінального кодексу, яка плаче за таким собі паном Петром.
Або ось «Великий авторський колектив», до якого увійшли доктор
історичних наук Микола Котляр; кандидат історичних наук Олександр
Олейников; доктор історичних наук, професор Рем Симоненко; доктор
історичних наук, професор Євген Скляренко; доктор філософських наук,
професор Євген Сулименко; доктор філософських наук, професор Микола
Шульга; доктор історичних наук Валерій Солдатенко, котрі спільно з
російськими колегами зліпили «Нариси історії України», що їх
рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний
посібник для студентів внз. Загальну редакцію книги здійснював…
Правильно - П.П. Толочко.
 437
Опус цей написано таким чином, що він негайно після виходу з цехів
друкарні зустрів довгі тривалі оплески, що переходять в овацію від найбільш
одіозних українофобів.
Ось вам для прикладу відгук про цей посібник директора Інституту
російської історії РАН, члена тієї самої, керованої колишнім полковником
КДБ, Комісії з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам
Росії, від якої стогнуть сумлінні російські історики (розчулює сама
постановка питання: виходить, що фальсифікувати історію в інтересах Росії -
дозволяється і заохочується?), Андрія Сахарова (пер. з російської наш, -
П.П.):
«Поява книги абсолютно потрібна сьогодні, коли в умовах
вакууму ідеології виявилася втраченою найбільша цінність, заповідана
нам предками: почуття спільності доль російського і українського
народів» (http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/04/27/37073/).
Ось так, не соромлячись: історична наука є інструментом
ідеологічного забезпечення політики держави. В даному випадку -
російської. «Спільність» проштовхувати. «Русскій мір» просувати…
Вдумайтеся, громадяни, - українські історики так примудрилися
написати посібник з історії України для українських же студентів, що він
виявилося незамінним для ідеологічного забезпечення внутрішньої і
зовнішньої політики уряду РФ, глава якого одного разу заявив, що незалежна
Україна - це «навіть не держава»!
Посібник написано так, аби отримати схвалення від «Комісії з
протидії...», яка чомусь ніяк не протидіяла появі на офіційному сайті
Міністерства оборони РФ в розділі «Історія: проти брехні і фальсифікації»
(sik!) твердження, що винуватцем розв'язування Другої світової війни,
виявляється, є не гітлерівська Німеччина, а Польща!
І наші компетентні органи досі не знайшли в Кримінальному кодексі
України відповідної статті, яка б стосувалася бурхливої діяльності цих
«солдатів за походженням»?
 438
Словом, судити є кого. І є за що. Вирок затверджує суддя. Але
виносять його присяжні, тобто звичайні громадяни. Ми з вами.
Який він буде? Обвинувачувальним? Виправдальним? Чи, можливо,
треба відправити матеріали на дослідування, оскільки ні одному, ні навіть
десяти авторам не зібрати усіх доказів. Тим більше не можна цього зробити в
одній книзі.
Так, судити вам, шанований Читач. Вам давати оцінку діяльності усіх
цих фрояновых і толочек, гумільових і грушевських, алексєєвих, карамзіних і
грекових.
Вам ставити кому у вердикті: «Стратити не можна помилувати».
 439
ЛІТЕРАТУРА
1. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. К.: Лыбидь,
1991.
2. Літопис Руський: (за Іпатським списком переклав Леонід
Махновець). К.: Дніпро, 1990.
3. История отечества: люди, идеи, решения. Очерки истории России
ІХ – начала Х в. М.: Издательство политической литературы, 1991.
4. Галкина Е.С. Тайны Русского каганата. М.: Вече, 2002.
5. Брайчевский М. Літопис Аскольда. К.: Український центр духовної
літератури, 2001.
6. Гумилев Л.Н. От Руси до России.
7. Борисова О.В. Релігійний чинник у геополітичних устремліннях
еліт України в добу Середньовіччя. Луганськ: ДЗ «ЛНУ імені Тараса
Шевченка», 2010.
8. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь.
9. Крюков В.Г. ал-Хварізмі про «Сарматію – землю бурджанів та
сусідні з нею країни». Луганськ.: ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка», 2010.
10. Васильев А.В. Автушенко М.Н. Загадка княжества Феодоро.
Севастополь: Библекс, 2006.
11. Соловьев С.М. История России с древнейших времен.
12. Ибн Фадлан Ахмед. Записка. (www.hist.msu.ru).
13. Фроянов И.Я. Загадка крещения Руси. М., Эксмо: Алгоритм, 2009.
14. Ключевський В.О. Курс русской истории, сочинения в 9 т. Т.1.
15. Новый Завет.
16. Михальчук Петро. Термінологічний і хронологічний довідник з
історії України. Тернопіль.: Підручники і посібники, 2008.
17. Глаголица (wikipedia.org/wiki/глаголица).
18. Продолжатель Феофана. Жизнеописание византийских цезарей. //
Пер., статьи, комментарии Любарского Я.И.. С.-Пб., Наука, 1992.
19. Диакон Лев. История (www.ropnet.ru).
 440
20. Гумилев Л.Н. Поиски вымышленного царства.
21. Бушков А. Россия, которой не было: загадки, версии, гипотезы. М.:
Эксмо, 1999.
22. Константин Багрянородный. О церемониях (www.
vostlit.info/texts/rus/konst_bagr).
23. Штепа Петро. Московство. Його походження, зміст, форми і
історична тяглість. Дрогобич., видавнича фірма «Відродження», 1997.
24. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків у 3 т. К., Наукова
думка, 1990, т.1.
25. История Украины. Учебное пособие для 7 класса
общеобразовательных учебных заведений. Запорожье, Премьер, 2004.
26. Світ навколо нас. Історія. К., Кобза, 2004.
27. Никитенко Н.М. Собор святой Софии в Киеве.
28. Толочко П.П. Древний Киев. К., 1983.
29. Брокгауз, Ефрон. Энциклопедический словарь.
30. Соколов Б.В. Сто великих войн.
31. Скилица Иоанн. История (фрагмент) (oldru.narod.ru/biblio/skilic).
32. Тарле Е.В. Наполеон. Минск., Тривиум, 1993.
33. Кармазин Н.М. История государства российского.
34. Солонин Марк. Новая хронология катастрофы. 1941. М.,
Яуза//ЭКСМО, 2010.
35. Святослав Игоревич, великий князь Киевский. www/biografiya.ru
36. Борисова О.В. Православие русов: лед и пламя. Рукопись.

Інтернет-сайти:
www.altfast.ru
http://dayas.pravoslavie.ru
www.dimukraine.com
www/biografiya.ru
www.bg.-znanie.ru
 441
www. vostlit.info
www.wikipedia.org
www.oldru.narod.ru
www.pravens.ru
www.savelaleksandr.narod.ru
www.hist.msu.ru
http://onlystyles.ru/
www.istrodina.com/rodina
http://ancientrome.ru/publik/article
www.russianplanet.ru
top-antropos.com