4. Виникнення українського козацтва.

Запорізька Січ Перші письмові згадки про українських козаків трапляються у 1492 р.

Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст.

Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:

1. існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в

порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями;

2. наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали

проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством;

досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками;

природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження,

самоствердження і самореалізації;

зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло

процес господарського освоєння та колонізації нових земель;

посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням

релігійного та національного гніту;

зростанням зовнішньої загрози, потреба захисту від нападів турків і татар.

У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького
формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і
отримало правовий статус регулярного війська. Утворений Сигізмундом II Августом загін
незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв’язку з поразкою в
Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї
відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які
за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння,
військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними
завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.
Запорозька Січ

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з’являється 1551 р. у польського історика Мартина
Бєльського. У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці
збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами.
Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов’язують з ім’ям козацького
ватажка Дмитра Вишневецького (1516 – 1563). Під його керівництвом протягом 1552 – 1556 рр.
на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й
надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування
запорозького козацтва.

Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. Її рішення
були обов’язковими до виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання
внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що
вчиняли найтяжчі злочини. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі – військової
старшини, а також органів місцевої влади – паланкової або полкової старшини. У різні часи
чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб.
Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке
право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим
глуздом». Це пояснюється відсутністю традиції, оскільки козаки мали того часу порівняно
коротку історію; перманентною воєнною конфронтацією, яка не давала змоги зосередитися на
внутрішньому житті; побоюванням запорозьких козаків, що писані закони змінять та обмежать
їхні свободи. Козацьке право фіксувало ті відносини, що уклались у Січі: утверджувало
військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5-8 територіальних паланок),
зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок
землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань. Січ мала і
свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозького». Про прихильне ставлення
козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького Низового понад
60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебни. Кожен козак,
умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток золота, срібла тощо.

Утворення Запорозької Січі

У 1552-1556 рр. канівський і черкаський староста Дмитро Іванович Вишневенький
(Байда) (7-1564 р.) об'єднує козаків, створюючи за порогами Дніпра на -. Мала
Хортиця козацький центр - Запорозьку Січ. Згодом Січ неодноразово змінювала місце
свого розташування. Назва "Запорозька Січ" поширилася на все об'єднане навколо
Січі козацтво.
Запорозька Січ стала зародком нової української (козацької) державності, її, як
державне утворення, характеризують такі ознаки:

Січові козаки складали військо-кіш, кіш

1. Військовий устрій поділявся на військові одиниці - курені
(38 куренів).

Територія, яку контролювала Січ,

поділялася на паланки (5-10 паланок)
2. Територіальний устрій на чолі з полковниками. Паланкове
козацтво проживало на хуторах та в
містечках.

Запорізька Січ була козацькою

республікою. Верховна влада на Січі
належала козацькій раді, брати участь у
якій мали право всі козаки. Козацька
рада обирала старшину: кошового
3. Форма правління
отамана (гетьмана), писаря, обозного,
суддю, осавулів. Кожен курінь
аналогічно обирав курінну старшину.
Козацька рада збиралася, як правило,
щороку 1 січня.

Діяло звичаєве козацьке право, яке

склалося в XV -сер. XVI ст.
Козаки були рівними перед законом,
4. Правова система
рівними у праві користуватися землею й
іншими угіддями, брати участь у радах,
обирати старшину.
Як бачимо, Запорозька Січ як державне утворення і як соціальна організація мала
яскраво виражений демократичний характер. Це пояснюється тим, що:

• - по-перше, Запорозьку Січ створив сам народ, утіливши в ній свій волелюбний
характер й ідеали суспільного життя;
• - по-друге, щоб вижити в умовах постійної зовнішньої загрози (з боку Криму,
Туреччини, Речі Посполитої), козацтву потрібна була внутрішня злагода і
стабільність, які забезпечувалися демократичними порядками.
Ставлення уряду Речі Посполитої до козаків
Слідом за козаками в південні степи проникають офіційна влада, литовські, польські,
українські магнати та шляхта.
Уряд Речі Посполитої прагнув узяти козаків під свій контроль, щоб використати їх у
своїх державних інтересах: для захисту своїх володінь від татар і турків, у протистоянні
з Москвою. З цією метою у 1572 р. польський король прийняв на військову службу 300
козаків. Вони були вписані в реєстр-список, звідки й отримали назву реєстрових
козаків. На кін. XVI ст. реєстр був збільшений до 3 тис. (у подальшому його
чисельність змінювалася). Реєстрові козаки користувалися особливими привілеями:
отримували землю, плату грошима, звільнялися від податків і повинностей, мали
власне самоврядування. Реєстровці повинні були також контролювати нереєстрових
козаків, придушувати анти польські, антифеодальні рухи. Але реєстрові козаки часто
брали участь у козацько-селянських анти-польських повстаннях, здійснювали
самостійні зовнішньополітичні акції, відстоювали право на власне самоврядування.
Запорозька Січ посіла важливе місце в міждержавних відносинах країн Європи і Азії.
Це стало результатом відносної самостійності Січі у зовнішній політиці, наявності у неї
багатотисячного боєздатного війська, територіального розташування козацького краю
на межі між європейським і азіатським світом.
Основними напрямами зовнішньої політики Запорозької Січі були:
боротьба проти татарсько-турецької агресії. Цю функцію козацтво взяло на себе з
самого початку свого існування.
Героїчні, найбільш резонансні походи проти татар і турків пов'язані з іменами
гетьманів Богдана Ружинського (1575 р.), Самійла Кішки (поч. XVII ст.), Михайла
Наймановича (1608 р.), Петра Конашевича-Сагайдачного (1616 р.).
Завдяки активній наступальній тактиці козаки підривали могутність Кримського
ханства і Туреччини, перетворювалися на провідну силу в боротьбі проти цих держав.
Козаки втручалися у конфлікти, що виникали у стосунках між Кримом і Туреччиною,
прагнули використати їх для зміцнення власних позицій;
- відносини з Московською державою, які характеризуються як складні і неоднозначні.
Українців і росіян зв'язувала єдина православна віра, спадщина Київської Русі, потреба
захисту від Кримського ханства і Туреччини. Союзницькі відносини з Москвою були у
гетьмана Дмитра Вишневецького. Були й інші випадки співробітництва між козаками і
московським урядом, координації їх спільних дій проти татар і турків. Разом з тим,
стосунки Запорозької Січі з Московською державою залишалися напруженими, а
часто І відкрито ворожими. Перебуваючи у складі Речі Посполитої, козаки виступали
на її боці у воєнних конфліктах з Московщиною;
- урядами різних західноєвропейських країн, у т.ч. Австрії, Франції, козаки
запрошувалися на військову службу і тим самим втягувалися в орбіту європейської
політики.
Успіхи Запорозької Січі на міжнародній арені сприяли її зміцненню, стимулювали її
внутрішньополітичну діяльність, спрямовану на захист українських інтересів.
Наприкінці XVI - на поч. XVII ст. Січ стала центром визвольного руху українського
народу.
Посилення Польщею соціального, національного та релігійного гніту, зміцнення
українських сил призвело до активізації в Україні антифеодального і визвольного руху.
Головними силами цього руху стало селянство та козацтво.
Гетьманування П. Конашевича-Сагайдачного (1616-1622 рр.)
Багато зусиль для мирного розвитку стосунків з Польщею доклав Петро Конашевич-
Сагайдачний.
Родом П.Конашевич-Сагайдачний був із дрібної української шляхти с. Кульчиць під
Самбором на Львівщині. Навчався в Острозі, у 1616 р. прибув на Запорозьку Січ. На
чолі з ним козаки здійснили кілька успішних походів проти татар і турків. Особливу
славу здобув походом на Кафу (Феодосію) у 1616 р., захопивши її і визволивши з неволі
полонених.
Історики оцінюють П.Конашевича-Сагайдачного як найвизначнішого гетьмана до
Б.Хмельницького.
Намагаючись зміцнити становище України та козаків, Сагайдачний проводив
компромісну політику щодо Речі Посполитої.
Він здійснив реформу козацького війська, вперше перетворивши його на регулярне
військо з жорсткою дисципліною. Козацьке військо піднялося до рівня кращих
європейських армій.
Найбільшою заслугою Сагайдачного було те, що він навернув козаків до підтримки
української культури та православної церкви, об'єднав військову силу козаків із
політично слабкою церковною та культурною верхівкою України. Так, у 1620 р.
Сагайдачний разом з усім козацьким військом вступив до Київського братства,
відраховуючи на його діяльність значні кошти. Цього ж року гетьман запросив до
Києва єрусалимського патріарха, який відродив в Україні православну церкву (уряд
офіційно визнав її у 1632 р.).
Союз козаків із духовенством був на користь національним інтересам, сприяв
оформленню ідейної програми козацтва.
У 1620 р. розпочалася війна між Туреччиною та Річчю Посполитою. Річ Посполита
опинилася на межі втрати державної незалежності. У битві під Хотином у 1621 р.
військо Сагайдачного врятувало Польщу від політичної катастрофи. Але сам гетьман
був важко поранений і помер у Києві в 1622 р.

3. Люблінська та Брестська унії. Їх історичне значення

1 липня 1569 р. було укладено польсько-литовську унію, яка юридично закріпила появу нової
держави – Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спільний король, єдиними для
новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта
отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаючи на польський
тиск, литовське князівство частково зберігало ознаки своєї колишньої державності – печатку,
герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою
основою – Литовський статут.

Наслідки Люблінської унії

українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній,
соціально-правовій системі нової держави;

на українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового

життя, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо;

суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури,

наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти;

втягнення України до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного

закріпачення селян, постійного зростання експлуатації підневільного населення, зосередження
торгівля в руках шляхти;

православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні

українці усувалися від участі в самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися в менш
вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами,
обмеження торгівлі та ін.);

в установах панувала тільки польська мова та латинь як мова освіти, судочинства,

діловодства.

Брестська унія

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати дискримінацію

православних віруючих, водночас бажаючи вирішити низку власних інтересів, львівський
єпископ Гедеон Балабан на з'їзді в Белзі (1590) став ініціатором підписання унії У 1595 р. Папа
Климент VIII офіційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бресті. Однак собор розколовся на дві
частини – уніатську та православну. Уніатська частина затвердила акт об’єднання церков та
утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано
основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися православними, а
церковнослов’янська мова – мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке,
звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на
державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православний
собор не визнав правомірність рішення уніатів. Усі спроби примирення були марними:
незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок цього унія замість консолідації де більше
поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася
силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам, православні залишилися без
вищої церковної ієрархи. Водночас уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома
вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними
громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок на Брестському соборі.
Католицька верхівка вбачала в грекокатолицькій церкві лише засіб поширення власного
впливу, а не самостійну церковну організацію.