Практичне заняття 1

«Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» — романтична казка-новела

з глибоким соціально-психологічним змістом

1. Сатирико-метафоричний зміст казки.

Гротеск і фантастика
страшні сторони дійсності
й лякають читача.
Михайло Бахтін

Як відомо, німецький романтизм складався впродовж трьох етапів.

Саме із останнім, котрий припав на період Реставрації і припала творча
робота Ернеста Теодора Амадея Гофмана. Амадея називають останнім
німецьким романтиком. Власне, він був єдиним німецьким письменником-
романтиком, хто завоював велику популярність в усій Європі і чия
творчість чинила значний вплив на інші літератури, стала важливим
фактором європейського літературного процесу.
У своєму творі «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» Гофман
талановито показує пародію на так звану філософію здорового глузду і
тверезих міркувань, яка визначала суть суспільного життя тогочасної
Німеччини. Сатирична спрямованість твору полягає у змалюванні звичаїв;
що панують у князівстві, зображенні порядків у політиці та системі освіти,
чинопочитання та самозасліпленості філістерів, тощо. Наприклад,
псевдопрограма освіти має такі дії: «Вирубати ліси, зробити річку
судноплавною, розвести картоплю, покращити сільські школи, насадити
акацій і тополь, навчити юнацтво співати на два голоси ранкові й вечірні
молитви, прокласти шосейні дороги і привити віспу». Автор із сумом
пише про непереборну силу влади та її безглузді дії. Сюжетна лінія
кохання між Бальтазаром та Кандідою є також пародією. Автор
намагається пародіювати фінал щасливої історії роману.
Що до жанру твору, то сам автор визначив його як «казку про
реальне». Сумна казка про нелегке життя у країні, де правителі своїми
діями і нововведеннями поглинають романтичні мрії.
Взагалі фантастична історія Цахеса — це водночас і сатирична
історія тогочасної німецької дійсності XIX ст. Сам же Циннобер є
уособленням філістерів, які заважали мрійному й романтичному світу
митців, ентузіастів, втіленням яких є Бальтазар.
«Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» - це взагалі твір, де
переплітається реальність та фантазія, контраст високого й буденного, що
і є основними рисами романтичного світу, який створив Гофман.

2. Добрі сили (фея Розабельверде, лікар Проспер Альпанос) і

їхня роль у казці.
У кожній казці завжди є дві сторони – це добро і зло. Твір Гофмана
«Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» не є виключенням. Добрими
силами тут виступають фея Розабельверде і лікар Проспер Альпанос, але
чи насправді вони роблять добрі справи?
Фея фон Розабельверде - канонісса довколишнього притулку для
шляхетних дівчат. Вона володіла секретом вічної краси і молодості:
«сільські старожили запевняли, що вони знають цю благородну пані з тих
пір, як пам'ятають себе, і що вона ніколи не змінювала свого вигляду, не
була ні старішою, ані молодшою, ані гіршою , ні гарнішою, ніж тепер». За
чутками, там, де проходила Розабельверде, скисає молоко, а чабан навіть
бачив її на мітлі! Фея казково одягнена: вона з'являється спочатку в довгій
чорній сукні, сховавши обличчя під вуаллю, перетворюється в метелика,
потім в променистому білому одязі, підперезана блискучим поясом, з
білими і червоними трояндами в чорних сльозинка. Також володіла
талантом неперевершеного квітникаря. Гофман пов'язує особу Рожі-Гожої
з красою і чарівністю квітки.
Фея була з тих, кого Пафнутій та Андреас вирішили залишити в
країні через те, що вона знайшла спосіб «загнати князя на слизьке».
Андреас запевняв: «Коли феї будуть отак вештатися поміж людьми, то
люди зовсім скоро перестануть у них вірити». Князь Пафнутій змушений
був «благати її вдовольнитися» притулком для панночок, «де вона,
незважаючи на указ про освіту, могла б порядкувати, як собі схоче».
Але «притулку для панночок» замало для справжнього митця, яким є
канонісса. ЇЇ дії позбавлені можливості впливати на духовне життя світу.
Без цієї здатності митець може згубно впливати на людей. Саме так
виникає у творі ідея моральної відповідальності митця.
Взагалі, Розабельверде ніби добра фея, яка піклується про
нещасного карлика Цахеса, але необдумано наділяє його тими
властивостями, яких він не заслуговує, тому що не доклав до цього
жодних зусиль. Циннобера вона вважає своїм сином і як справжня мати,
вона дуже хотіла, щоб в безпорадній дитині щось прокинулося: "Ти не той,
за кого тебе поважають, але прагни дорівнятися до того, на чиїх крилах ти
немічний, безкрилий, злітаєш в висоту". Нажаль, внутрішній голос
потвори не прокинувся і тільки через деякий час «мати» розуміє свою
помилку. Вона мала полегшення від смерті карлика, бо таким чином він
позбавив її зайвого клопоту.
Як виявилося, жалості недостатньо, щоб допомогти людині, бо вона
сама повинна працювати, а її душа повинна бути творцем навколишнього
світу і, звісно, себе самого.
Доктор Проспер Альпанус — це образ справедливого мага, який
дуже розумний та мудрий. Під дією чарів феї ніхто не помічав потворну
сутність карлика Цахеса, окрім Альпануса та Бальтазара. Маг бачив усе в
магічному дзеркалі. Він їздить в кареті-мушлі з блискучого кришталю, з-
під коліс звучать чарівні гармонійні звуки. В золотий упряжці - два
сніжно-білих однорога, а ззаду великий золотий жук, який махає
крильцями, створюючи прохолоду. Доктор живе у невеликому
двоповерховому будиночку, де швейцар – золотистий страус.
Як справжній маг, Проспер Альпанус має багато магічних предметів,
за допомогою яких потім викриває карлика. Наприклад, чарівні каталоги з
кольоровими гравюрами самих потворних чоловічків. Саме з них
Альпанус дізнається про те, що Цахес просто зачарована феєю
Розабельверде людина: «Потворний Циннобер і не коренячок, і не гном, а
звичайнісінька людина, але про нього дбає якась таємна магічна сила». Ще
один чарівний предмет - магічний світильник, в чарівному димі якого
студент Бальтазар бачить свою наречену Кандиду поруч з потворою.
Через слова Альпануса автор підкреслює особливі душевні якості
Бальтазара: «Я люблю, – повів далі Проспер Альпанус, – люблю юнаків,
які так, як ти оце, Бальтазаре, в чистому серці своєму носять тугу й
кохання і в грудях у яких ще звучать акорди, що лунали в далекій країні,
повній божественних див, – у моїй вітчизні. Щасливці, обдаровані цією
внутрішньою музикою, – єдині, кого можна назвати поетами, хоча
багатьох з них і лають за те, що вони беруть у руки перший ліпший
контрабас, починають будь-як грати і деренчання бідолашних струн під
своїми кулаками вважають за чудову музику, яка бринить із глибини
їхньої душі. Я знаю, мій любий Бальтазаре, тобі часом здається, ніби ти
розумієш дзюркіт струмочків, шум дерев, навіть здається, ніби полум’яна
вечірня зоря промовляє до тебе словами!»
Що до стосунків з феєю Розабельверде, то вони спочатку багато
сваряться, але потім стають гарними товаришами. Саме маг і звернув
увагу феї на те, що її експеримент із Цахесом не вдався і треба все
змінити: «— Ви, люба панно піддалися своїй природженій доброті і
гайнуєте свій хист на нікчему. Цинобер є й буде, незважаючи на вашу
ласкаву допомогу, малим потворним негідником, який тепер, коли
розбився ваш золотий гребінець, відданий цілком у мої руки. —
Признайтесь, шановна панно, що жінки часом дуже легко піддаються
дивацтвам: безоглядно задовольняючи якусь примху, що зародилася в
одну мить, вони не зважають на страждання, яких завдають іншим.
Цинобер мусить прийняти кару, але він ще дістане і незаслужену шану.
Цим я віддаю належне вашій силі, вашій доброті, вашій чесноті, дорога,
найласкавіша панно.»
Казкова сторона твору складається з образів феї Рожі-Гожої і мага
Проспера Альпануса. Ці герої зображені так, ніби вони майже не
відрізняються від людей. Маючи свої чарівні здібності, вони сваряться
один з одним, влаштовують розіграші та шоу, заздрять один одному і так
далі. Саме на це казкове суспільство Гофман направляє іронію, маючи на
увазі сучасне йому суспільство.

3. Світ філістерів (Фабіан, Кандіда, Мош Терпін, князь, барони).

Під час читання казки, коли ми уперше бачимо слово «філістер»,
виникає питання: «Хто це і яке значення має це слово для твору?». Взагалі,
філістери, як ми розуміємо потім, це люди, які живуть без мрії, їх цілком
задовольняє дійсність, і вони керуються в житті виключно прагматичними
інтересами. Як правило, це барони, бюргери та чиновники, люди
«корисних професій», які приносять вигоду й достаток, та серед яких
панує бездуховність і обивательська житейська проза. З німецької мови
слово «філістер» означає обмежену і самовдоволену людину.
Герої казки поділені на два табори – це філістери та ентузіасти. До
філістерів належать: Фабіан, Кандіда, Мош Терпін, князь та барони. Ці
люди мають «корисні професії», і тому їх розум лишився вміння бачити
прекрасне і чарівне. Також вони не бачать справжнє обличчя Цахеса через
свій затуманений земними справами розум. У творі філістери виступають
«хворим суспільством», яке і породжувало «Цахесів», через втрату
духовних та моральних орієнтирів. Гофман талановито показує світ
філістерів за допомогою іронії.

Фабіан за твором це - друг Бальтазара. Фабіан усюди шукає логічне

пояснення, він не вірить до останнього у чари. Проспера Альпануса
вважає шарлатаном, а за це маг карає його подовженням фалд фрака, що
виставляє товариша Бальтазара на посміховисько. Таким чином автор
іронічно викриває «просту» недуховну людину, тобто, філістера, і показує,
що треба замислюватись над великим і трошки дозволяти собі вірити у
чари, а не тільки зариватися у домашні справи.

У творі є місце коханню – це сюжетна лінія кохання Бальтазара та

дочки Моша Терпіна – Кандіди: «Була вродлива, як намальована, з
променистими очима, що аж серце пронизували, з пухкими рожевими
губками», «Це була струнка, висока на зріст, легка в рухах дівчина, сама
лагідність і грація, особливо у веселому товаристві», «Мала занизький
голос, дуже тісно шнурувалася, довго раділа з нового капелюшка і їла
багато тістечок із чаєм». Це була легковажна дівчина, яка не цікавилася
нічим, окрім своїх забаганок таких як, наприклад, веселі розваги. Саме
через це автор відносить її до філістерів, бо їй не була цікава природа, світ
та взагалі творча діяльність і вміння бачити чудове. Кандіда була
улюбленецею свого тата. Вона лише створювала гарне враження на
оточуючих без усякого підкріплення своїх дій.
Щаслива кінцівка твору не позбавлена гротеску: «…відтепер воно
буде спрямоване на те, щоб каструлі в будинку Бальтазара й Кандіди
ніколи не перекипали, а блюда - не підгоряли. Магія вбереже меблеві
чохли від плям, не дасть розбитися порцеляновому посуду й забезпечить
на лузі за будинком гарну погоду, щоб швидко сохнула білизна після
прання.» Фея Рожа Бельверде подарувала на весіллі нареченій Кандиді
магічне намисто, і відколи вона почала його носити, то вже не дратувалася
через дрібниці. Це усе показує, що дівчина вийшла заміж без великого
кохання. Її цікавило лише збагачення, тому без справжнього відчуття
кохання і магії у сім’ї були б розлади. Так романтика твору
перетворюється на сумну іронію. Чи багато може зробити чарівництво,
якщо світ давно вже не цікавить ніщо, крім збагачення, і духовні цінності,
як і магія, втратили свою цінність?

Мош Терпін – професор природничих наук з університету в Керпесі,

батько Кандіди: «Професор університету уславився відкриттям, що
темрява постає через брак світла. Природу він вивчає за допомогою
фізичних дослідів. Цей «науковець» зовсім не відчуває краси природи
Увійшовши до вищого світу, він розпочинає нові «наукові дослідження з
метою вивчення природи», а саме: вивчає вина в князівськом погребі, щоб
установити, чим вино відрізняється від води.» Гофман робить професора
носієм ненависного утилітарного і грубого ставлення до природи, як
представника механізації життя. Мош Терпін на кожне питання мав
нелогічну відповідь. Цахес призначає його генеральним директором всіх
природничо-наукових справ в князівстві, завдяки чому професор отримує
можливість, не виходячи з кабінету, вивчати всі види птахів і тварин в
смаженому вигляді, а для свого трактату про те, чому вино має інший
смак, ніж вода, виробляти дослідження в княжому винному погребі. Крім
того, в його обов'язки входило редагувати всі сонячні і місячні затемнення,
а також з наукової точки зору доводити князівським орендарям, що якщо
град побив їх посіви, то це тільки за провини їх самих.
Професор – це сама іронія. Гофман відносить його до філістерів, бо з
одного боку він – поважна у князівстві людина, яка всім усе пояснює, а з
іншого – усі його пояснення не мають логіки.
 Князь Пафнутій і барони завжди зайняті неважливими справами на
кшталт званих обідів або шиття нових костюмів. Тому що сенс життя
німецького філістера полягав у тому, щоб якнайкраще влаштувати свій
побут, заприятелювати з начальством і точно виконувати його накази.
«Освіченість» найближчого радника князя Претекстатуса фон
Мондшейна: «Радник «мав найкращу освіту, найприємніші звички, ніколи
не казав «мене» і «мені», «вам» і «вас», виводив своє ім'я французькими
літерами ще й розбірливо».
Сам князь отримав таку високу посаду лише через те, що позичив
невелику суму своєму попереднику Деметрію, що свідчить про те, що
чини в князівстві даються не виходячи із вчинків і заслуг, а з волі випадку.
Також можна сказати про «просвітницьку» діяльність Пафнутія Великого:
«Пафнутій Великий запровадив у країні «освіту»: за межі держави було
вигнано фей та чарівників, вирубано ліси і насаджено на їхні місця
картоплю, зроблено щеплення проти віспи, а юнаків навчено співати на
два голоси ранкові та вечірні молитви. «Освіта» порушила просте життя
людей на лоні природи.» Гофман сатирично змальовує, що саме вкладають
у поняття “освіти” можновладці. Сутність правління Пафнутія: про народ
ніхто й не думав дбати, ідея про необхідність уведення освіти – шанс
камердинера стати міністром, і він цей шанс використав. Тепер він
докладатиме всіх зусиль, щоб поставити собі на службу цю освіту. Такою
сатирою Гофман показує ідею просвітителів, які запроваджували жорсткі
правила проти митців і зневажали поезію.
Князь Барзануф – пихатий правитель, полюбляв нагороди, а це
захоплення свідчило про його обмеженість: «Наступник Пафнутія був
великим шанувальником данзіцької золотої горілки та всіляких нагород»,
«Князь Барсануф, один з наступників великого Пафнутія, ніжно любив
свого міністра, бо у нього на будь-яке питання була напоготові відповідь;
в години, призначені для відпочинку, він грав з князем в кеглі, знав толк в
грошових операціях і незрівнянно танцював гавот.» Таке вміння свідчить
про небажання працювати на користь країни, а про духовний світ людини
тут і не йдеться, тому князь прекрасно вписується до команди філістерів. І,
взагалі, князівство Барзануфа Керепес – це Німеччина за часів Гофмана.

4. Протиставлення творчої людини і бездуховного філістера

(Бальтазар і Цахес).
Світ досить великий, щоб задовольнити потреби
будь-якої людини, проте він занадто малий,
щоб задовольнити людську жадібність.
Махатма Ганді

Протистояння митця та філістера – основний конфлікт казки

Гофмана «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер». У творі Гофмана
Бальтазар – це творча людина, яка прагне протистояти філістерському
світу. Автор зображує його дуже освіченим, романтичним та талановитим,
тобто протиставляє йому філістерів. Ентузіасти живуть іншим життям, у
них зовсім інші цінності та поняття. Вони ненавидять наявну дійсність і її
блага їх не цікавлять. Творчі люди живуть духовними інтересами й
мистецтвом. За Гофманом ентузіасти – це зазвичай люди творчих
професій, митці: художники, поети, музиканти, які живуть мистецтвом і
духовними пориваннями. У Бальтазарі немає нічого від філістера, він і
Цахес - несумісні як два полюси.
Автор наділяє саме Бальтазара можливістю бачити справжнє
обличчя Цахеса. Гофман вважав, що бачити справжній світ можуть лише
тільки творчі, музикальні люди. Бальтазар – творець, а не споживач, тому
саме йому і відкриває велику таємницю маг Проспер Альпанус. Цей
творець розповідає світові про любов солов’я і троянди, бо здатен сам
бачити красу і тільки така людина може звільнити світ від духовної
порожнечі, оскільки вона наділена внутрішньою гармонією, а порятунок
саме в ній.
За Гофманом, творча людина – захисник і поборник в світі, де
торжествує буржуазна проза й меркантильність. Ентузіасти у автора – це
майже всі без винятку митці: поети, художники, актори і особливо
музиканти. Гофман поділяв загальну думку німецьких романтиків, що
музика є найромантичнішим мистецтвом, квінтесенцією мистецтва, і
водночас вважав, що вона – «санскрит природи», бо природа сама поклала
себе на музику і через музику виражає свій внутрішній лад і свою
таємницю. Тому для автора світ музики й світ немузикального були
великими антитезами, сповненими глибокого змісту, як і похідні від них
поняття «музиканта» і «немузиканта».
Лицем бездуховного філістера у казці стає Цахес. Філістер не має
жодного уявлення про «вищі світи» і не відчуває ніякої потреби в них.
Нажаль, філістерів абсолютна більшість, з них, власне, й складається
суспільство. Це люди, які лише приносять вигоду й достаток, з твердо
встановленими поняттями й цінностями, що базуються на утилітарному
підході до всього сущого. Гофман не просто так обирає ім’я «Цахес»
одному з головних героїв. Цахес з німецької перекладається як
нісенітниця, дурниця, пусті розмови. Таким чином автор ще раз нагадує
про те, що життя філістера – це дурниця і воно змушене бути нещасним.
В образ Цахеса автор втілює такі поняття: користолюбство,
марнославство(привласнювання собі заслуг інших) та втілення темних
сторін людини. Це усі людські «гріхи», через які людина не може бачити
прекрасне.
У формі невимушеного опису пригод Цахеса, автор уводить нових
героїв, розкриває їхні моральні пріоритети й цінності, вводячи мотив
випробовування грошима: його не витримують і легковажний Фабіан, і
довірлива Кандіда, і її небезкорисливий батько, професор Мош Терпін, і
недалекий князь Барсануф, та й майже всі інші.
Митець для письменника – не обов'язково професія, а більше
покликання. Така людина, на думку Гофмана, зберігла усе те краще, чим
наділила його природа, не опоганена корисливими інтересами та
дріб'язковими турботами, але і тут автор іронізує. Він показує
безпомічність романтичного «Я» перед реальністю «згуртованої
більшості». Змінити реальність «Я» не може, хіба що з допомогою чарів.
Нажаль, поетична мрія ентузіастів неможлива в реальному світі, її місце
тільки в казці.

5. Антипросвітницькі мотиви у творі. Образ князя Пафнутія.

Сатира — своєрідне дзеркало,
у якому кожен, хто дивиться в нього,
зазвичай пізнає обличчя всіх, крім свого.
Дж. Свіфт
Дії у казці «Малюк Цахес» розгортаються в умовній країні, але ця
країна змальована з реалій німецького побуту часів Гофмана. Відмічаючи
характерні риси соціальної психології персонажів, автор тим самим
підкреслює сучасність того, що відбувається. Мешканці князівства живуть
за законами практицизму: вони поклоняються золоту, плазують перед
чинами. Життя в князівстві нудне й нецікаве. Бездуховна атмосфера
породжує обивателів, або, як їх ще зневажливо називали в Німеччині,
філістерів.
Поки правив Деметрій, усі мешканці князівства мали свободу, тому
сюди й злетілися волелюбні феї і маги, що уособлюють духовність. Після
смерті Деметрія його місце посів Пафнутій, який «реорганізував» своє
князівство, розігнавши всіх фей і магів, крім Рожі-Гожої (Рожабельверде),
патронеси притулку для шляхетних дівчат: «Ми, ласкавий пане,
випровадимо до Джінністану не всіх фей, деяких затримаємо в себе, але не
тільки відберемо в них будь-яку можливість шкодити освіті, а навпаки,
вживемо всіх засобів, щоб перетворити їх на корисних членів освіченої
держави. Якщо вони не захочуть узяти шлюб, як усі пристойні люди, то
зможуть десь під суворим наглядом робити якусь корисну роботу —
плести на армію шкарпетки під час війни абощо. Врахуйте, найласкавіший
пане: коли феї будуть отак вештатися поміж людьми, то люди дуже скоро
зовсім перестануть у них вірити, а це буде найкраще. І всяке ремство
зникне само собою. Що ж до різного причандалля, яке належить феям, то
воно піде в князівську скарбницю, голуби ж та лебеді, як коштовна печеня,
на князівську кухню. А крилатим коням ми обріжемо крила, поставимо на
годівлю в стайні, які запровадимо разом з освітою, і спробуємо таким
чином одомашнити їх і перетворити на корисних тварин.»
Пафнутій Великий запровадив у країні «освіту»: «Перше ніж
розпочнемо освіту, себто перше ніж вирубаємо навколишні ліси, зробимо
річку судноплавною, розведемо картоплю, полагодимо школи,
понасаджуємо тополь і акацій, молодь навчимо співати на два голоси
вранішніх та вечірніх пісень, прокладемо дороги й накажемо прищепити
віспу, треба буде вигнати з країни всіх людей небезпечних настроїв, що
самі не слухаються розуму і інших зводять з глузду своїми
витребеньками.» «Освіта» порушила просте життя людей на лоні природи.
Гофман сатирично змальовує, що саме вкладають у поняття “освіти”
можновладці.
Князь Пафнутій недалекоглядний і несправедливий правитель, бо
він не розуміє значення свободи, краси, поезії, а це означає, що він –
філістер. Обов’язок князя – дбати про добробут і щастя народу, а не
слухатись нашіптувачів зі свого близького оточення. Сутність його
правління в тому, що про народ ніхто і не думав, а ідея про необхідність
уведення освіти – це просто шанс камердинера стати міністром.
 Гофман під невеликою державою князя Деметрія має на увазі
Німеччину свого часу. Він ополчився проти ідей Просвітництва тому, що
ці ідеї не мали життя у душі справжньої творчої людини. Закони, які
пропонували тогочасні просвітителі, скувати творчу уяву митця
жорсткими правилами й зневажали поезію, яка не підпорядковувалася
прийнятим правилам. У творі він гостро висміює усю державну систему,
показуючи читачеві справжню суть «реформ» і відкриваючи очі на
реальний світ духовної людини.

6. Специфіка романтизму Гофмана.

Ернст Теодор Амадей Гофман – найвидатніший майстер німецького
романтизму. Його творчість відноситься до третього етапу німецького
романтизму, що збігається з періодом Реставрації, і є її найповнішим та
найхарактернішим виявом. Гофман народився в 1776 році в місті
Кенігсберг у бюргерській родині. Майбутня кар'єра юриста була змалечку
визначена Ернсту, але його душа хотіла займатися творчістю. Ще з
дитинства він цікавився мистецтвом – музикою, малюванням, театром та
літературою. Найважливішим з усіх видів мистецтва він вважав музику, їй
віддав багато творчих зусиль і таланту.
Літературою Гофман зайнявся пізно. Він прийшов у світ
писемництва вже зрілим митцем і це мало великий вплив на його успіх у
творчості. Майже кожен твір – черговий шедевр літератури. Найбільш
значні його збірники оповідань «Фантазії в манері Калло», «Нічні
оповідання в манері Калло», і «Серапіонові брати»; діалог про проблеми
театральної справи «Надзвичайні страждання одного директора театрів»;
оповідання в дусі чарівної казки «Малюк Цахес на прізвисько Циннобер»;
і два романи – «Еліксир диявола» і «Житейська філософія кота Мурра».
Найвідоміші оповідання Амадея, що входили в згадані збірники: чарівна
казка «Золотий горнець», готична повість «Майорат», «Мадемуазель де
Скюдері» і цикл музичних новел, у яких відтворені дух деяких музичних
творів й образи композиторів. 
Твори Гофмана втілили у собе майже усі головні риси, притаманні
романтизму, як літературної течії. Одна з характерних рис романтизму в
його творчості – фантастика, яка переплітається реалістичним і
сатиричним зображенням навколишнього світу. Тема існування в двох
світах, двійництва взагалі притаманна романтизмові, вона знаходить в
творчості Гофмана нову й оригінальну розробку: він і близькі йому герої
живуть у двох світах, реально-побутовому й уявно-фантастичному.
Дійсність убога і це життя несправжнє; ідеал – справжнє прекрасне і
поетичне життя, але воно живе лише в уяві митця. Художник вимушений
жити у своєму світі фантазій, відгородившись від зовнішнього світу
захисною іронією, глузуванням та сатирою. Гофман прийшов у літературу,
коли вихідною ситуацією романтизму були самотність та беззахисність
людського духу в прозаїчному світі розрахунку й користі, коли
романтичні повітряні замки зводилися й руйнувалися, одну утопію
змінювала інша, часом протилежна. Гофман не претендував на побудову
універсальної філософії, яка була б здатна пояснити всі таємниці життя.
Як митець, він прагнув до зображення, а не до пояснення таїн життя. Саме
цим він зміг підкорити читачів, уносячи їх з повсякденного страшного
світу у світ чогось незвичайного.
Риси гофманівської поетики можна простежити в творах більшості
російських письменників ХІХ століття: А.С. Пушкіна, М.Ю. Лермонтова,
М.В. Гоголя, В.Ф. Одоєвського, А. Погорєльського, Ф.М. Достоєвського
та інших. Важливим елементом гофманівської естетики, яка знайшла
продовження у іншого поета, є ідея про синтез мистецтва, яке в ранній
період його творчості співвідносилося виключно з музикою. Німецький
романтик привертав до себе увагу умінням поєднувати в своїх творах
реалістичні і романтичні риси. Як справедливо зауважив дослідник
С.Курій, примудрявся встояти на тонкій грані романтизму і реалізма.
Гофманівський прийом одухотворення неживого, коли живе
перетворюється на мертве, а неживе, навпаки, оживає, ще більше
підкреслює абсурдність у світі. Гофманівська іронія і гротеск також стали
популярними в літературі і театральному мистецтві Срібного століття.
Мейєрхольд, будучи шанувальником Гофмана, активно використовував у
своїй творчості гофманівський гротеск: «Мимоволі згадую <...> Гофмана.
Ось автор, про який хочеться поговорити особливо для того, щоб
зрозуміти, що таке гротеск». Інтерес до гофманівської іронії проявляли
А.Блок, Вл. Соловйов та інші. Іншою особливістю гофманівського гумору
є прийом поєднання несумісного. Гофман часто іронізує не тільки над
негативними героями, а й над позитивними. Тим самим Амадей ставить
під сумнів саму романтичну концепцію про поділ світу на реальний і
ідеальний.
Отже, пізній німецький романтизм – це складне, суперечливе
явище, що перебувало у постійному розвитку. Гофман був єдиним
німецьким письменником-романтиком, хто завоював велику популярність
в усій Європі і чия творчість чинила значний вплив на інші літератури,
стала важливим фактором європейського літературного процесу. Як
справжній романтик, він протиставляв ницому світу, бездуховному
існуванню черні постать талановитого митця, який уособлював для нього
ідеал чистої, безкорисливої творчої людини. Його проза поетична,
образний світ настільки багатий, барвистий, музичний, що він бере читача
в полон, зачаровує, впливає на всі його почуття — зір, слух, дотик.