Тема № 8.

Куртуазна література як специфічний середньовічний

літературний напрям

План практичного заняття

1. Загальні особливості і жанровий склад куртуазної літератури як

середньовічного літературного напряму.

2. Лірика провансальських трубадурів: жанри, ідейно-тематична

спрямованість, художньо-поетичне новаторство.

3. Особливості поезії міннезангу: напрями, жанри, основні мотиви.

4. «Легенда про Трістана та Ізольду» як взірець рицарського

роману. Жанрова характеристика

Художні твори:
1. Легенда про Тристана та Ізольду. (будь-яке видання).
2. Поезія трубадурів. Поезія вагантів. Поезія мінезінгерів. (будь-яке
видання).

1. Загальні особливості і жанровий склад куртуазної літератури як

середньовічного літературного напряму

Куртуазна література — світська, лицарська література

європейського Середньовіччя з мотивами культу дами (в ліриці) або
пригод лицарів (епічні твори), почасти з елементами фантастичності.

Становлення куртуазної літератури в європейських країнах

відбувалося наприкінці XI - початку XIIІ століть у середовищі феодального
дворянства, при дворах знатних сеньйорів. Її репрезентовано лірикою
трубадурів, труверів, мінезингерів, а також лицарськими романом і
новелою.

Лицартсво становило своєрідну військово-феодальну організацію зі

своїми законами та ідеалвми станової честі та доблесті. Посвячення в
лицарі було важливою подією для представників феодального класу і
відбувалась шляхом урочистих церемоній. Лицарські заповіді закликали
бути хоробоим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з “невірними”,
захищати слабких та скривджених. Однак ці ідеали здебільшого не
відповідали хижацькій феодальній атмосфері зрадницьких убивств,
отруєнь, підступних інтриг та всіляких підлостей.

Розквіт лицарської літератури зумовило багато прични. Неабияке значення

мали контакти з арабізованою Іспанією та країнами Близького Сходу
(унаслідок хрестових походів). вони сприяли зміцненню міжнародних
зв’язків Європи, розширенню кругозору європейців, знайомили їх з вищою
і витонченішою культурою арабських країнс, досягненнями науки,
філософії та поезією. Але головною причиною є економічна стабілізація,
культурний вибух в ХІІ столітті. Це час піднесення європейських міст, які
перетворюються на центри світської освіти та вільнодумства.

Таким чином з’являється необхідність ідеологічно обгрунтувати

існуючий порядок речей, зокрема, панівне становище лицарства. Виникає
новий лицарський ідеал людини, новий куртуазний кодекс поведінки. До
лицаря тепер виносяться більш складні етичні й естетичні вимоги. Він
повинен бути вихованим, щедрим, шляхетним, бути здатним на тонкі
почуття, що проявляється в любові до прекрасної дами. Лицар повинен
бути добре освічений, розбиратися в музиці, грати в шахи, вміти
виконувати, а бажано і складати, пісні. Виникає поняття куртуазії,
куртуазності, під яким розуміють благородство, чемність, витончені
манери.

Пом’якшення звичаїв та естетизація побуту стимулює зацікавленість

проблемами інтимного плану. Помітну роль у придворно-лицарському
колі уже починає відігравати жінка, яка у Франції, до прикладу,
користувалась велкиою свободою і правом успадкування. За законами
куртуазності благородна дама повинна була люб’язністю, вишуканістю
манер та красою приваблювати гідне товариство до свого дому та робити
його центром вишуканості та куртуазності. Так виникає культ “Прекрасної
дами” - куртуазна етика, згідно з якою лицар ідеалізує, звеличує даму і
васально служить їй. На честь прекрасної дами влаштовуються турніри та
спричинються подвиги. Любов до дами, її вроду та чесноти оспівуюють у
віршах.
У жанровому відношенні лицарська література розвивалася в рамках
лірики та роману. Батьківщиною лірики є Південь Франції - Прованс, а
роману - Північна Франція. Типовим персонажем роману є мандрівний
рицар, який іде на подвиги та «авантюри» (пригоди) заради слави,
морального вдосконалення та на честь своєї дами. Як і в куртуазній ліриці,
велике місце в романі відводиться жінці і темі кохання, а також морально-
етичному аспекту, проблемі виховання молодої людини та деяким іншим.

Могутній вплив на роман здійснили народні джерела - екзотичний

фольклор східних країн (наслідок хрестових походів) і місцевий -
кельтський (бретонський) з його надзвичайно своєрідною фантастикою. У
романі чимало детальних описів (замків, придворних свят, турнірів, битв,
багатолюдних полювань, міських ярмарок тощо), тобто проявилось
прагнення до конкретизації обстановки. Але головною ознакою
рицарського роману є поглиблення психологічного аспекту, розкриття
внутрішнього світу людини, показ душевних переживань, глибини
почуттів, боротьби страстей. Це зумовило тяжіння до індивідуалізації
характеру, спробу створити портрет (поки що жіночий), а також пейзажні
зарисовки. Спочатку виникає роман у віршах, потім - у прозі.

2. Лірика провансальських трубадурів: жанри, ідейно-тематична

спрямованість, художньо-поетичне новаторство

Європейська лицарська лірика виникла у Провансі (південь Франції),

на межі XI–XII століть. Прованські поети називалися трубадурами (від
прованс. trobar — знаходити, вишукувати, імпровізувати).
Відомо близько 500 імен поетів-трубадурів, а кількість пісень,
складених ними, наближається до 2,5 тисяч.
Провансальські поети займали різне суспільне положення: серед них
були і королі, і знатні феодали, але у своїй більшості це звичайні рицарі, які
наймалися на службу. Авторитет трубадура визначався не його соціальним
походженням, а мірою таланту.

Виникла поезія трубадурів із народних провансальських хороводних

пісень, що широко використовували любовну тематику. Але трубадури
хотіли бути віртуозами вірша.
Трубадури багато подорожували верхи. До їх прийому готувалися
заздалегідь, їхніх пісень чекали всюди: за бенкетним столом, на
сезонному турнірі чи у військовому поході. Трубадури не тільки складали
вірші, а й писали музику, співали.
Самому виконувати свої твори йому було необов'язково — для цього
існували виконавці-жонглери, які часто були слугами трубадурів.

Куртуазні поети створили свою систему ліричних жанрів, висхідну до

народних витоків і в той же час ускладнену відповідно до естетичних
установками провансальських поетів. Провідне місце в цій системі
займала канцони , жанр складний, вишуканий, покликаний вже формою
своєї передавати витонченість куртуазного почуття. Одним із
найвидатніших поетів Провансу, який творив у жанрі канцони був
Бернарт де Вентадорн.

Іншим найважливішим жанром куртуазної поезії

була сірвент, структурно відповідна жанру любовної канцони, але
відрізняється від неї тематикою громадського змісту: політичної і нерідко
сатиричної. У сірвенті трубадури торкалися питань війни, феодальних
усобиць, взаємних відносин. Переваги і недоліки тієї чи іншої персони або
навіть цілої соціальної групи обговорювалися в сірвенті з усім запалом, без
всякого стримування негативних емоцій.

Ще одним ліричним жанром куртуазної літератури є тенсона -

суперечка, диспут на любовну, поетичну чи філософську тему. Тенсона
сповнена порад із галузі куртуазної любовної казуїстики (спритність
аргуметів у суперечці).

Платонічний тип кохання відхиляє альба - пісня ранкової зорі, яка

прославляє щасливу взаємну любов. Лицар таємно вночі проникає до
своєї дами, а друг чи зброєносець лицаря до ранку стоїть на варті та
попереджує коханців про світанок, коли лицар повинен залишити даму,
щоб не кинути на неї тіні підохри. В альбі відображено справжні, щирі
почуття, земне кохання.

Пізніше виникає серена/серенада - вечірня пісня кохання. Близькою

до народної є пасторела - лірична пісня, яка зображує зустріч лицаря із
простою дівчиною - пастушкою. Іноді дівчина піддається вмовлянням
лицаря, а потім гірко плаче. Однак здебільшого це дуже дотепний
поетичний діалог, під час якого пастушка, вірна своєму другові - простому
селянину, глузливо відхиляє залицяння лицаря. Добре відомі пасторели
Маркабрюна - трубадура-плебея, який зневажливо ставлячись до
платонічого кохання перед дамою, оспівував красу та скромність простої
дівчини.

Танцювальна пісня - балада, пов’язана з народними піснями та

травневими обрядами, коли молодь ходила в ліс, прикрашала себе
зеленню та квітами, обирала “королеву весни”, співала та танцювала.

У XIII ст. занепад провансальської поезії прискорюється

розбійницьким нападом на багатий Прованс північно-французьких
баронів. Так звані "альбігойські війни, що тривали 20 років, призвели до
повного зруйнування Провансу. Більшість трубадурів шукали притулку на
чужині — в Італії, Іспанії, Німеччині,що сприяло поширенню їхнього
мистецтва в цих країнах.Провансальська лірика XI—XIII ст.— це перший
досвід європейської авторської лірики народною мовою. Становлення її
нерозривно пов'язане з куртуазним феноменом. Мова Провансу повинна
була передати всі тонкощі куртуазного кохання і служіння дамі. У творчій
лабораторії трубадурів вона досягла високої чистоти, вишуканості й разом
з тим зберегла близькість до розмовної народної мови.Завдяки високим
здобуткам лірики трубадурів, провансальська мова на деякий час стала
міжнародною мовою ліричної поезії.

3. Особливості поезії міннезангу: напрями, жанри, основні мотиви.

У Німеччині лицарська література розвивалась наприкінці ХІІ-ХІІІ

століття. Для її визначення у XVIII столітті ічені ввели термін “мінезанг” -
любовна пісня. У мінезангу рано виявилися два напрями:

 Народний, якому властиві простота, природність у відтворенні почуттів.

Він близький до народної любовної пісні та майже не позначений
куртуазним поклонінням дамі. Головні представники “народного”
напряму - фон Кюренберґ та Дітмар фон Айст. Їм ближче фольклорне
трактування кохання (жінка чекає коханого і тужить за ним).

 Куртуазний напрям розвивався під безпосереднім впливом

провансальських зразків. Поети цього напряму оспівували “високе”
кохання зі всім його куртуазним ритуалом: вихвалянням дами,
 “стражданням” та страхом здійснення своїх бажань. Видатним
майстром куртуазного стилю є Морунген, пісням якого властиві
душевна глибина, тонкість та багатогранність у відтворенні любовного
почуття.

Крім любовної лірики (яка поступалася в яскравості і безпосередності

ліриці труверів), у середовищі міннезингерів існували релігійно-моральні
притчі, сатиричні пісні, військові балади і т.п. Найбільш відомий з
міннезингерів — Вальтер фон дер Фогельвейде (1170 — 1230). Пісні його
виразні, мелодично рельєфні і багато в чому родинні фольклору. Вперше в
лицарській ліриці він оспівав любов до дівчини з народу. Одному із самих
обдарованих міннезингерів — Вольфраму фон Ешенбаху (XIII ст.) належать
художні обробки древніх кельтських і німецьких сказань, зокрема — про
лицарів Грааля і про Парсифаля.

Фогельвейде перший із мінезингерів виокристав публіцистичні

можливості шпруха (поезія дидактичного жанру).

Ознаками згасання лицарської культури позначена творчість відомого

баварського поета Нейдхарта фон Рейенталя (бл.1180—1250) і ряду його
сучасників та послідовників. Нейдхарт був першим представником так
званої сільської поезії куртуазного стилю і оспівував «низьке кохання». Він
збагатив мінезанг народними мотивами, але його побутовий натуралізм
(введення в куртуазнийзміст побутових сценок з селянського життя з
бійками та сварками) надав йогопоезії характеру сатири на життя селян.

Виняткове місце в школі «селянської поезії» посідає мінезингер

Тангейзер. Він увів у мінезанг мотиви і форми народних танцювальних
пісень. Тангейзер прославляв «низьке кохання», пародіювавкрайності
«васального служіння» дамі. В автобіографічній ліриці поет не приховує,
що в його насиченому пригодами та мандрами житті велику роль
відіграли жінки та вино, щостало причиною його розорення.
 4. «Легенда про Трістана та Ізольду» як взірець рицарського
роману. Жанрова характеристика

Ідилічний тон не дуже характерний для лицарського роману.

Любовний сюжет тут вплетений в складний світ, у якому служіння дамі
нерідко вступає в протиріччя з васальною боргом. Роман перетворюється
в випробування відваги, вірності, любові. Причому ці високі цінності
нерідко виявляються взаємовиключними. Героєві належить вибір: робити
чи йому подвиги, демонструючи вірність сюзерену, або порушувати її
через любов до прекрасної дами. Особливо якщо дама виявляється
дружиною сюзерена, як це трапляється, може бути, в самому
прославленому лицарському сюжеті про Трістана та Ізольду

Легенда про Трістана та Ізольду - один з найбільш прославлених,

вічних або бродячих, сюжетів світової літератури. Ядро сюжету становить
звичайна для родових відносин історія дядька і племінника, короля Марка
і Трістана, чия близькість в даному випадку порушується суперництвом в
любові. Серед кельтських легенд найближчі - про любов Діармайда до
Грайне, яку обрав собі нареченою його старий дядько - король Фінн, і про
Дейрдре і Найси, яких розлучив король Конхобар.

Успіх роману забезпечила не тільки любовна тематика (слабо

розроблена у середньовічній літературі) — роман приваблює глибиною
духовного світу героїв,спробою розкрити психологію кохання, що було
невідомим в інших середньовічних жанрах.

Мотив фатального трагічного кохання, сильнішого за смерть,

властивий словесній творчості багатьох народів світу. Трагічне гріховне
кохання лицаря Трістана до своєї королеви Ізольди. Звичайно, тоді й мови
не було про якийсь єдиний, літературно оброблений всеохоплюючий твір.
Єдиний роман про „Трістана та Ізольду" виник, коли Жозеф Бедьє
опублікував свою й дотепер популярну реставрацію. Саме цей текст і
дійшов до українського читача у перекладі українською мовою Максима
Рильського. Роман складається з 19 відносно завершених оповідок, що
відтворюють ключові епізоди життя головних героїв. Це не роман, а
швидше цикл оповідань, об’єдних образами головних героїв і провідною
темою коханя сильного, мов смерть. Важливою є також тема вірності й
підступності, відданості й зради, служіння державі та її феодальних
амбіцій. Розглянута, хоч і побіжно, й проблема стосунків володаря з
народом, справедливості монарха. Сюжетний першопоштовх - виникнення
кохання героїв - обумовлений чарівними обставинами.

Фантастичним є мотив плавання смертельно пораненого Трістана в

човні без весел і вітрил. У творі є багато фантастичних мотивів і образів:
дракон, якого, немов казковий герой, лише за третім ударом вбив Трістан;
карлик Фросин, який передбачає майбутнє по зорях; чарівне брязкальце
на шиї зачарованого песика. Та й сам сумний фінал твору не обійшовся без
казкового триразового - рубання кущів терену, які, виростаючи за
одну ніч, сплітали своє гілля, неначе з'єднуючи могили Трістана та Ізольди.

Легенда про Трістана та Ізольду дала по- чаток двом лініям розвитку
європейської літератури. Це, передусім, лінія лицарсь- кого роману, де
відважний герой визволяє королівство від влади могутніх велетнів та
вогнедишних драконів і дістає як вина- городу принцесу й половину
врятованого ним королівства.

Друга лінія — це лінія психологічного ро- ману й трагедії, де у

непримиренний кон- флікт вступають любов і обов’язок, де фа- тальне
кохання заводить героїв у безвихідь, але вони з гідною подиву й
захоплення впертістю перемагають усі, здавалося б, незборимі
перешкоди, споруджені воро- жим оточенням.

Отже в "Романі " реальність переплелася з фантастикою, що є

характерною жанровою ознакою лицарського роману. Всі герої роману
наділені психологічними та трагічними рисами, особливо це помітно в
образі Ізольди Білорукої. Можливо, саме цей психологізм і трагізм
другорядного образу "Роману про Трістана і Ізольду" підштовхнув Лесю
Українку до певною мірою парадоксального рішення - зробити
периферійний образ центральним - так з'явилася відома її поема "Ізольда
Білорука". Мотиви й образи оповідок про Трістана й Ізольду породили
значне відлуння у всесвітній літературі. Цю тему використовували: Карл
Іммерман, композитор Ріхард Вагнер, Леся Українка та інших.