Семінарське заняття № 

2
«Безцінні двадцять років» – історія Польщі в міжвоєнний період (1918-1939)
План
1. Внутрішня політика Польщі в 1918-1939 рр.

У результаті поразки Австро-Угорщини та Німеччини, падіння царського режиму в

Росії в листопаді 1918 р. Польща була проголошена республікою. Президентом і
головнокомандувачем польської армії став лідер Соціалістичної партії Юзеф
Пілсудський. На початку 1919 р. відбулися вибори до сейму.
Правлячі кола Польщі намагалися включити до складу держави литовські, білоруські
й українські землі. У проголошенні Західноукраїнської Народної Республіки вони
вбачали загрозу цілісності Польщі, тому буквально знищили її під час російсько-
польської війни 1918-1919 рр. 1920 р. між Польщею і Директорією було укладено
договір, за яким Польща залишала за собою Східну Галичину, Західну Волинь,
Холмщину, Полісся. Російсько-польська війна закінчилася підписанням у 1921 р.
мирного договору, за яким Західна Україна і Західна Білорусь залишалися за
Польщею.
Після закінчення війни у Польщі було прийнято нову конституцію, що
закріплювала законодавчу владу за сеймом і сенатом, які обиралися на підставі
загального, прямого, рівного, таємного і пропорційного голосування. Президент
республіки обирався на 7 років і призначав уряд. Складне економічне становище -
державний борг, інфляція, зростання чисельності безробітних в умовах світової
економічної кризи - призвело до страйкової і революційної боротьби.
Наступного року Польща поступово стала виходити з економічної кризи: було
стабілізовано польську валюту, залучено іноземні інвестиції, прийнято жорсткі заходи
для економії валюти. Західні інвестори вимагали від Польщі встановлення "сильної
влади".
У травні 1926 р. у країні фактично відбувся державний переворот: Пілсудський
взяв на себе командування збройними силами, встановив контроль над всією
державною владою. У 1926-1928 та у 1930 рр. він був прем'єр-міністром Польщі. 1935
р. після смерті Пілсудського державу очолив генерал Е. Ридз-Смігли.

2.    Польща та українське питання.

Національне питання було одним із найскладніших у внутрішній політиці Другої Речі

Посполитої. Понад 30 % її мешканців становили неполяки, з яких половина – українці.
Курс
польської влади на державну та етнічну асиміляцію корінного населення Східної
Галичини й
Західної Волині – з одного боку, та відносно демократичний устрій відродженої
Польської держави
– з іншого, наклали своє відображення на форми і механізми вияву українських
національних
інтересів, які віддавна привертають увагу істориків, у тому числі й зарубіжних.
Об’єктивне висвітлення непростих відносин українців і поляків у першій половині ХХ
ст.,
зокрема у міжвоєнне двадцятиліття, безумовно, сприятиме виробленню об’єктивних
уявлень про
тогочасні події у громадській думці Польщі та України, формуванню належних
висновків, щоб
позбутися образ і звинувачень, а відтак, гармонізації сучасних українсько-польських
взаємин

Українські землі, що ввійшли до складу Польщі

Після завершення Першої світової війни й національно-визвольної боротьби 1917—
1921 рр. під владою Польщі опинилися такі етнічні українські землі:
Східна Галичина
Холмщина
Підляшшя
Західна Волинь
Західне Полісся
Посяння
Лемківщина.
Відповідно до Варшавського та Ризького договорів ці території офіційно
закріплювалися за Польщею. Згідно зі статистичними даними 1921 року в Польщі
жило 27 млн осіб, серед яких майже третину (31 %) становили національні меншини
(українці, євреї, білоруси, німці та інші). Українці стали тут найчисленнішою
національною групою (після поляків) — їх було понад 5 млн осіб (15 % від усього
населення).

Національні утиски українців з боку польської влади

Новостворена Польська держава обіцяла країнам Антанти надати українцям широкі
автономні права, але цієї обіцянки не дотримала. Натомість вона вживала заходів,
унаслідок яких:

-були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР;

-категорично заборонялося вживати назви «Західна Україна», «Східна Галичина»;
забороненими стали слова «українець», «український», замість них реанімувався
давній термін «русин», «русинський»;
-зусиллями міністра освіти Станіслава Грабського українські школи були перетворені
на польсько-українські з перевагою польської мови;
-українців не приймали до Львівського університету, у якому закрили всі українські
кафедри;
українців та представників тих національних меншин, які підтримували
Західноукраїнську Народну Республіку (здебільшого євреїв та німців), звільнено з
керівних посад і державних закладів.
Терор охопив терени Галичини. Десятки тисяч українців і тих, хто їм співчував,
зазнавали масових арештів, ув'язнень, концтаборів. Польська влада повела наступ
проти української культури та освіти. Відбувалася штучна колонізація: до українських
міст були переселені 100 тис.осіб польського походження, а до сіл — 200 тис. осіб.
Щоб придушити опір українців, за ініціативи польського прем'єр-міністра Юзефа
Пілсудського в Галичині проведено «пацифікацію» — масові репресії проти
українців, здійснені за допомогою військових та поліції. Наступ на політичне,
громадське й культурне життя супроводжувався арештами, погромами українських
кооперативів та різноманітних установ.

У червні 1934 року в Березі-Картузькій був створений спеціальний концтабір для

репресованих українців.
Щоб завадити консолідації українського національно-визвольного руху, був
установлений штучний кордон між Галичиною та Волинню, Поліссям і Підляшшям.
Польський уряд постійно намагався посіяти розбрат між 3-мільйонним українським
населенням Галичини, переважно греко-католицького віровизнання, та 2-мільйонним
православним населенням, яке мешкало на інших підвладних Польщі українських
землях.

Національні утиски доповнювалися жорстоким соціально-економічним

гнобленням. Польський уряд поділив країну на дві території: «Польщу А» та
«Польщу Б». До першої входили етнічні польські землі, до другої — переважно
західноукраїнські та західнобілоруські. Для території «А» був визначений швидкий
індустріальний розвиток, а територія «Б» мала залишатися ринком збуту польських
товарів та джерелом сировини. 85 % підприємств цього краю були дрібними й не
витримували серйозної конкуренції.

Під час економічної кризи 1929—1932 рр. значна кількість українських підприємств і
господарств зазнала чималих збитків або розорилася, а польський уряд активно
підтримував польських підприємців і землевласників.

Політичний та національно-визвольний рух на Заході України

Українське населення не вважало польську владу постійною, а розглядало її як
тимчасову й окупаційну. Переважна його більшість бойкотувала заходи
поляків(перепис населення, парламентські вибори).
1920 року була заснована Українська військова організація (УВО), яку очолив Є.
Коновалець. Ця організація вдалася до серії терористичних актів, серед яких були
замах на прем'єр-міністра Юзефа Пілсудського 25 листопада 1921 року, підпали
господарств польських поміщиків, напади на поліцію тощо.

Євген Коновалець (1891—1938) — український військовий і політичний діяч,

полковник Армії УНР, голова Проводу українських націоналістів (з 1927 року)
З вояків УГА створювалися партизанські загони. Кілька років їм удавалося активно
діяти, і тільки 1922 року вони були розбиті польськими військами, їх керівників
розстріляли.
До 1923 року у Відні діяв уряд ЗУНР, очолюваний Є.Петрушевичем, який
протягом певного періоду координував політичний рух у Галичині. Уряд
Є.Петрушевича робив усе можливе, щоб його почули великі держави: надсилав їм
ноти протесту проти польської окупації, звертався до них по допомогу.
Проте Антанта хотіла мати потужний кордон з Радянською Росією, тому була
зацікавлена в сильній Польщі.
Країни Антанти визнали Східну Галичину частиною Польської держави, зобов'язавши
її уряд забезпечити автономію Галичини й демократичні права її громадян. Варшава
ніколи не дотримувала цих обіцянок.
Під впливом суспільно-політичних обставин український політичний рух
Західної України розділився на кілька течій і напрямків:

-прибічників нормалізації відносин з поляками й використання демократичних

інституцій Польської держави відстоювання прав і свобод українців;
-прихильників Радянського Союзу, які вбачали майбутнє України в складі СРСР;
-прихильників радикальних течій боротьби проти польської окупації, що виступали за
незалежну Українську державу, яку були готові виборювати її всіма можливими
засобами.
До першої групи належало Українське національно-демократичне об'єднання
(УНДО), утворене внаслідок об'єднання різних політичних сил Галичини й Волині
(лідер УНДО — Д. Левицький). Головною метою УНДО проголосило боротьбу за
самостійну й соборну Україну легальними засобами. Програмою-мінімум ця
організація вважала досягнення автономії українських земель у складі Польщі, проте у
зв'язку з антиукраїнською політикою польського уряду вона дуже швидко втратила
своїх прихильників.

Другий табір репрезентувала Комуністична партія Західної України (КПЗУ),

утворена 1923 року. Комуністи, як завжди, бажали шляхом соціалістичної революції
досягти соціального та національного визволення. Партія активно використовувала
легальні й нелегальні методи роботи. Більшість членів партії становили українці, хоч
серед партійців були також євреї й поляки. Сталінське керівництво з недовірою
поставилося до КПЗУ. 1938 року партія за рішенням Комуністичного інтернаціоналу
була розпущена у зв'язку з трафаретним сталінським звинуваченням — начебто в її
ряди проникла фашистська агентура.

1929 року у Відні завершилося оформлення третього табору, який репрезентувала

Організація українських націоналістів (ОУН), куди ввійшли різноманітні радикальні
групи. Головою проводу був обраний Євген Коновалець. Програма ОУН ґрунтувалася
на радикальному націоналізмі, який проголошував прийнятними для здобуття
незалежності України будь-які методи й засоби. ОУН засуджувала соціалізм,
капіталізм, лібералізм, демократизм, висуваючи на перший план революційний
націоналізм. Ця організація активно застосовувала тактику революційного терору
проти польської адміністрації та українців, які співпрацювали з польською владою.
За підрахунком О. Субтельного, на початку 1930-х рр. націоналісти орагнізували сотні
актів саботажу та 60 актів замахів та вбивств (1934 року члени ОУН ліквідували
польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького).

З часом в організації виник конфлікт між Центральним проводом та галицьким

крайовим керівництвом ОУН, на чолі якого стояв Степан Бандера. Молоді галичани
засуджували старших товаришів у далекому зарубіжжі за пасивність і закликали до
насильницьких дій проти Польщі.
1938 року Є. Коновалець був убитий радянським диверсантом П. Судоплатовим, і його
місце зайняв Андрій Мельник, який вважав за необхідне орієнтуватися на націонал-
соціалістичну Німеччину й планував за її допомогою визволити Україну від влади
Польщі, Румунії, Чехословаччини та СРСР.
Після трагічної загибелі Є. Коновальця Організація українських націоналістів
розкололася на два табори: ОУН(Б) — С. Бандери та ОУН(М) — А. Мельника.
Щоб досягти своєї мети в боротьбі за визволення України, обидва проводи вступили в
активний контакт з керівництвом націонал-соціалістичної Німеччини.

3.    Зовнішня політика польської держави.

Всі міжвійськові роки міжнародне положення Польщі було досить складним. У

уряду постійно були побоювання щодо безпеки польських меж. Західна межа з
Німеччиною мала гарантії в Версальськом договорі. Однак німці не були задоволені
відривом Східної Пруссиї від основної території Німеччині і не вважали межу з
Польщею етнічній і історичній карті, що відповідала. Польща, зі своєї сторони, також
розглядала цю межу як тимчасову і сподівалася на розширення своєї території за
рахунок німецьких земель на заходу і північному сходу.

Відносини з СРСР були ще більш складними. Рижские межі 1921 р. обидві

держави вважали спірними. Польща постійно побоювалася загрози з сходу і
підтримувала вдовж своїх меж антирадянські формування (Булак-Булаховича,
Петлюри і інш.), які здійснювали рейди по радянській території. Це створювало
напруженість в радянсько-польських відносинах, яка ніколи не слабшала, і давало
керівництву СРСР мотив звинувачувати Польщу у ворожій і антирадянській політиці.
У 1927-28 рр. дипломатичні відносини між двома країнами ледве не виявилися
розірваними. У червні 1927 р. в Варшаві (на вокзалі) був убитий радянський посол
Петро Войков. Весною 1928 р. був здійснений замах на радянського торгового
представника. Насилу вдалося уникнути нової радянсько-польської війни.

Таким чином, в міжвійськові роки Польща бачила існування двох своїх головних
ворогів - Німеччини і СРСР. Вважалося, що вони могли загрожувати незалежності і
територіальної цілісності Польщі із заходу і сходу. Також побоювалися, що СРСР і
Німеччина, як колись Російська імперія і Пруссия, можуть домовитися один з одним
про спільні дії по розділу Польщі [заглянули в перспективу!]. Ці побоювання особливо
посилилися після підписання Рапалльського договору між Німеччиною і Радянською
Росією в квітні 1922 р. У Варшаві передбачали наявність секретної германо-радянської
угоди відносно Польщі. Ще більшу тривогу приніс початок «митної війни» Польщі з
Німеччиною в 1925 р.

Виходячи з всього цього, польська зовнішньополітична доктрина в 1920-х рр.

визначалася формулою «балансування між двох ворогів». Вона передбачала:
ніколи не довіряти Німеччині і СРСР; не вступати з ними в союзи; грати на їх
можливих протиріччях і знайти собі могутнього союзника, який міг би дати Польщі
гарантії безпеки, а у разі війни - захистити.
Ця позиція багато в чому узгоджувалася з позицією Франції. Вона прагнула
зорієнтувати малі країни ЦВЕ, і особливо Польщу, на себе для придбання союзників
проти Німеччини і для закріплення своєї гегемонії на континенті. Тому Польща
відразу ж виявилася в орбіті французького впливу і переорієнтувала на Францію свою
зовнішню політику. Так, в 1920-21 рр. виник військово-політичний союз малих країн
ЦВЕ, створений під егідою Франції, - т. н. «Мала Антанта» в складі
Чехословаччина, Румунія і королівства СХС. Передбачалося економічне і
фінансове співробітництво цих країн, доповнене також військовими угодами. Польща
офіційно в цей блок не увійшла, але фактично примикала до нього, підписавши в 1921
р. аналогічний за змістом договір з Румунією [відносини з Чехословаччиною у Польщі
були вельми прохолодними]. Додатково в тому ж 1921 р. було підписано двостороння
угода Польщі з Францією про союз і взаємодопомогу у разі агресії проти однієї з
сторін третьої держави.

Ударом по польській концепції безпеки були рішення Локарнської конференції в

жовтні 1925 р. Укладений там Рейнський гарантійний пакт між Францією, Бельгією,
Німеччиною, Італією і Великобританією містив гарантії тільки західних меж
Німеччини, які вона добровільно погоджувалася визнати. Свої східні межі Німеччина
визнавати відмовилася, і ніяких гарантій з чиєї-небудь сторони вони не отримували.
Це означало посилення позицій Німеччини і ослаблення Франції, союзници Польщі.
Також це означало нависання над Польщею в перспективі загрози із заходу.
Частковою компенсацією, виданою Польщі, була підписана в Локарно германо-
польська арбітражна угода з територіальних питань. Франція також підписала з
Польщею новий договір, що повторив умови угоди 1921 р.

Цей несприятливий міжнародний стан примусив польський уряд зважитися на

проведення двосторонніх переговорів зі своїми «потенційними ворогами». У 1929
р. був підписаний польсько-німецький договір про відмову від взаємних претензій. У
1930 р. була підписана торгова угода з Німеччиною, яка встановлювала режим
найбільшого сприяючого в двосторонній торгівлі. 25 липня 1932 р. між Польщею і
СРСР був підписаний договір про ненапад терміном на 3 роки. Передбачалося
автоматичне продовження договору при згоді сторін. 3 липня 1933 р. Польща в числі 7
сусідніх з СРСР держав підписала з СРСР конвенцію про визначення агресора. У 1934
р. СРСР запропонував Польщі підписати договір про взаємодопомогу, але вона
відмовилася. Проте, договір 1932 р. був продовжений на термін аж до кінця 1945 р.

Різко погіршилося міжнародне положення Польщі після приходу нацистів до влади в

Німеччині. Вже було відомо, що за рахунок малих країн ЦВЕ Німеччина планувала
розширити свій «життєвий простір». У зв'язку з цим в березні 1933 р. Пилсудский
направив пропозицію Франції почати проти Німеччини превентивну війну, щоб
покінчити з німецькою мілітаризацією і реваншизмом. Однак Франція відмовилася, т.
до. вже тоді почала проводити політику «заспокоєння агресора». 14 жовтня 1933 р.,
прагнучи ліквідувати перешкоди для ремилитаризації, Німеччина оголосила про свій
вихід з ЛН. Після цього Пілсудський запропонував Гитлеру надати Польщі гарантії
безпеки. У іншому випадку поляки залишали за собою право споруди на німецькій
межі оборонної лінії. Гитлер погодився, і 26 січня 1934 р. Польща підписала договір з
Німеччиною про дружбу і ненапад терміном на 10 років.
Всі ці двосторонні договори були новими виявами політики балансування, а фактично
- метання Польщі між Німеччиною і СРСР. Польща прагнула забезпечити свою
безпеку, отримуючи від кожного з них запевнення про мир і ненапад, але ні з ким не
вступаючи в угоду про взаємну допомогу. Сам Пілсудський не довіряв ні Німеччині,
ні СРСР і вважав, що ця рівновага навряд чи продовжиться більше 4 років.

У середині 1930-х рр. провалилися і спроби створення з участю Польщі системи

колективної безпеки в Європі. Польща віддавала перевагу не багатостороннім угодам
про взаємні зобов'язання, а двосторонні договори. Так, Польща віднеслася з недовір'ям
і фактично зірвала підписання в 1934 р. т. н. «Східного пакту». Його запропонував
французький мзс Луї Барту [убитий 9 жовтня 1934 р.] і підтримало радянський уряд.
Це повинен був бути багатосторонній договір про взаємодопомогу у разі війни. Пакт
повинні були підписати СРСР, Польща, Чехословакия, прибалтійські держави, а
Франція ставала його гарантом. Польща стала єдиною країною, яка відмовилася
підписати пакт, вмотивовуючи тим, що до нього не приєдналася Німеччина.

До цього часу Польща перестала розглядати Францію як свого єдиного союзника

і часто робила ставку на Великобританію і навіть на Німеччину, особливо в
територіальному питанні. Після 1934 р. дрейф зовнішньої політики Польщі у бік
Німеччини став особливо заметений. Знову була така, що воскресилася ідея «Великої
Польщі - від моря і до моря». Розроблялися плани анексії за допомогою Німеччині
спірних прикордонних територій у сусідів (Німеччина натякала на таку можливість).

1938 р. став часом агресивної зовнішньої політики Польщі. На початку березня в

Польщі пройшла серія антилитовських демонстрацій. До литовської межі були
направлені війська. 17 березня Польща пред'явила Литві ультиматум: Литва протягом
24 годин повинна була встановити з Польщею дипломатичні відносини, визнати
входження до складу Польщі Віленського краю [відмінити статтю конституції, яка
проголошувала Вільно столицею Литовської республіки], підписати конвенцію про
дотримання всіх прав польського населення в Литві. У разі відмови Польща
загрожувала здійснити «марш на Каунас». Однак Литва отримала підтримку СРСР.
Він заявив, що у разі агресії Польщі проти Литви він буде вимушений денонсувати
договір про ненапад з Польщею від 1932 р. У результаті Польща обмежила свої
вимоги лише відновленням дипотношений і відмовилася від планів війни з Литвою.У
умовах судетского кризи Польща, заручившись підтримкою Німеччини, 21 вересня
1938 р. висунула Чехословакиї ультиматум: негайно вирішити проблему польського
населення в Тешинської Силезії (припинити «пригнічення» заользинских поляків).
Польща відмовилася надати коридор для проходу радянських військ на допомогу
Чехословакиї. Після підписання 30 вересня мюнхенского угоди з судетскому питання
Польща зажадала від Чехословакиї передати їй всю Тешинськую область. Поляки
також заявили про бажання мати з Угорщиною загальну межу [. Угорщина повинна
була отримати Закарпатську Україну]. 1 жовтня в Судети увійшла німецька армія. 2
жовтня польські частини із згоди Гитлера окуповували Тешинськую Силезію.
Таким чином, Польща виявилася співучасницею Німеччини в розділі
Чехословаччини.

Після Мюнхена відношення Польщі і Німеччини стали різко гіршати. Німеччина стала
чинити найсильніший тиск на польський уряд. Вже 24 жовтня 1938 р. Гитлер
запропонував остаточно врегулювати германо-польські відносини: Польща повинна
була погодитися на входження до складу Німеччини м. Гданьска (Данцига) і виділити
в «польському коридорі» смугу для споруди шляхів повідомлення з Східною
Пруссиєй (екстериторіальної ж/д і шосе). Польща барилася з відповіддю, але в
результаті в березні 1939 р. відмовилася прийняти ці умови. Це було використане
Гитлером для початку гучної антипольської пропаганди. У березні 1939 р. був готовий
план «Білий» - план нападу на Польщу.

Після окупації Німеччиною і Угорщиною Чехословакиї в березні 1939 р. виникла

пряма загроза незалежності Польщі. У цих умовах Польща в черговий раз змінила
свою зовнішньополітичну доктрину. Під тиском опозиції уряд повернув у бік старих
союзників - Великобританії і Франції. До цього часу вони стали проводити політику
«заборони агресора», роздаючи гарантії безпеки малим країнам. Польща вважала, що
Німеччина не насмілиться напасти на неї, якщо її союзницами стануть відразу обидві
великих держави. З Францією зберігала силу стара угода 1921 р. Великобританія 31
березня 1939 р. заявила про надання Польщі у разі агресії проти неї посильній
допомозі. На початку квітня (6) 1939 р. був підписаний англо-польський договір про
взаємодопомогу. Цим скористалася Німеччина. Вона заявила, що цей договір
суперечить польсько-німецькому договору 1934 р., і 28 квітня 1939 р. Німеччина
розірвала договір про ненапад з Польщею. 19 травня новий договір про взаємну
допомогу з Польщею підписала Франція. Літом 1939 р. велися франко-англо-радянські
переговори про створення системи колективної відсічі агресору, які виявилися
невдалими. Польща заявила про те, що не потребує військової допомоги СРСР і не
надасть коридор для перекидання радянських військ на захід для допомоги Франції.

23 серпня 1939 р. був підписаний пакт Молотова-Риббентропа. Прикладений до нього

секретний протокол встановлював розділення Польщі на сфери впливу між
Німеччиною і СРСР по лініях рік Вісла, Нарев і Сан, т. е. приблизно відповідно до
«лінії Керзона». Питання про збереження незалежності Польщі ставилося в залежність
від інтересів Німеччини і СРСР. У цей час антипольська пропаганда в Німеччині
розвернулася з новою силою. Налякана Польща в кінці серпня почала мобілізацію.

1 вересня 1939 р. [в 4.00] Німеччина напала на Польщу. Великобританія і Франція

вручили Німеччині ультиматум - негайно вивести свої війська. У відповідь Гитлер
заявив, що Польща відкинула всі миролюбні пропозиції німецького уряду, сама напала
на Німеччину і Німеччина повинна, як і в 1914 р., знов захищати свої права. 3 вересня
війну Польщі оголосила Словаччина. 3 же вересня Великобританія [в 11.00] і Франція
[в 12.40] оголосили Німеччині війну, але не надали Польщі ніякої серйозної допомоги.
«Дивна війна», яку вони вели на заході, дозволила Німеччині протягом першої
половини вересня захопити всі польські землі. Уряд Польщі біг спочатку в Румунію, а
потім - в Лондон. Однак Варшава оборонялася 3 тижні. 17 вересня радянські війська
вступили в Західну Білорусь і Західну Україну (взяли під захист білорусів і українців)
[спільні паради в Пінське і Бресте]. Польща у другий раз перестала існувати як
незалежна держава.

Головною причиною падіння Польщі була агресія гитлеровскої Німеччини. Однак в

трагедії Польщі також винна і недалекоглядна політика польського уряду: концепція
«двох ворогів», незахищеність західної межі, постійна метання і панічна боязнь СРСР
[навіть в умовах нападу Німеччини великі сили поляки тримали на сході, побоюючись
удару зі сторони СРСР. Але він адже зайняв не польські землі].

Польська культура 1918-1939 рр.

У XVIII столітті Варшава (Мазовія ще в XIV ст. була васалом Польщі) стає столицею
Речі Посполитої, яка починає відігравати важливу культурно-економічну роль. «Над
містом, — як описують польські історики, — панував піднесений на віслинському
схилі готичний замок — резиденція мазовецьких князів, а згодом польських королів.
Неподалік височів костел Святого Яна, а навколо ратуші, поблизу ринку, постали
переважно кам'яні будівлі містян. Старе Място (старе місто), як уже тоді називали цю
частину міста, було оточене подвійним кільцем стін і глибоким ровом. Поруч
зводилося так зване Нове Място (нове місто) — центр торгівлі і промисловості, де
розташувалися численні пивоварні, зерносховища і млини. У торгові дні до Варшави
з'їжджались іноземні купці, привозячи прянощі, вина, шовкові тканини, предмети
розкошів, купуючи деревину, хліб і хутра». Формувався знаменитий центр —
архітектурний ансамбль Варшави.

Розуміння основ і генез польської культури неможливе без врахування шляхетської

ідеології сарматизму. З певними рисами міфологізації історії і особливого шляху
Польщі з її вищими суспільними станами пов'язують консолідаційні процеси цієї
однієї з найрозвиненіших західнослов'янських держав.

Саме ця специфічна ідеологія самосвідомості поляків, спосіб життя, сформована

система цінностей і життєвих настановлень, які виникали на ґрунті гоноровості
шляхти й того особливого становища, яке вона посідала в Речі Посполитій, зумовили
появу сарматизму як етичної норми особливої поведінки, вишуканості стилю. Мав
місце великий інтерес до успадкованості в генеалогічному дереві слави шляхетських
давніх родів.

Ідейну основу сарматизму становили дещо міфологізовані уявлення етногенетичного

типу про походження польської шляхти від сарматів, які завоювали з незапам'ятних
часів слов'янське населення польських земель. Сприяла утвердженню родової
самосвідомості праця Яна Длугаша «Історія славного польського королівства».

Політичний розквіт Польщі припав на епохи Відродження, бароко і Контрреформації

(Річ Посполита), що виразилося в поширенні і популярності цього напрямку в
мистецтві. Однак архітекторами і художниками цієї пори, що створювали свої роботи
на замовлення польських магнатів, були італійці (Павло Римлянин, Джованні Баттіста
Тревано) або німці (Тильман ван Гамерен).

У подальшому, після завершення Першої світової війни, архітектура Польщі

розвивалася в єдиному річищі з архітектурою Західної Європи, пройшовши етапи
функціоналізму, Ар-Деко, сталінського ретроспективізму, «інтернаціонального
стилю» та постмодернізму.
Представником фентезійної літератури був Анджей Сапковський, автор серії романів
Відьмак.