Українські землі у складі Польщі:

1.Більшість західноукраїнських земель площею 130 тис. Км2 з населенням понад 10 млн осіб у
міжвоєнний період опинилася у складі Польщі. На початку 20-х років, коли в польському
законодавстві проголошували право національних меншин на вільний розвиток і створення своїх
органів місцевого самоврядування, Східна Галичина поділялася на три восводства Львівське.
Тернопільське й Станіславське, які підпорядковувалися Варшаві. Окрім того, польський уряд
збільшував кількість своїх військ у Східній Галичині, що змінювало співвідношення українсько-
польських сил на користь останніх.

Територія Західної Волині відійшла до Польщі в 1921 р. Й отримала статус Волинського воеводства
із центром у Луцьку. Польська влада прагнула також асимілювати ці землі, але робила це в більш
завуальованій формі порівняно зі Східною Галичиною Якщо щодо Східної Галичини активно
здійснювали політику національної асиміляції, то стосовно Західної Волині — лише державної.

У другій половині 20-х років уряд, прагнучи стабілізувати внутрішнє становище в Польщі, частково
змінив політику тиску на більш гнучкі підходи, замінюючи курс національної асиміляції державною
асиміляцією для українських земель. Таке послабления тривало до 1937 р.

2. На початку 20-х років Польща подолала повоєнну економічні кризу. Сприяли цьому и
західноукраїнські землі, що стали не лише ринком збуту промислових товарів, а й джерелом
сировини і трудових ресурсів.

Після 1923 р. Уряд поділив територію держави на дві господарські зони: Польшу «А», що
складалася з корінних польських земель, і Польщу «Б», до якої увійшли українські землі. Влада
надавала перевагу промисловому розвиткові території Польщі «А». Унаслідок цього саме тут
концентрувалося понад 80 % металообробної, хімічної, текстильної та інших видів промисловості.

На території Польщі «Б» розвивалися ті галузі, що не потребували значних капіталовкладень, а

саме: деревообробна, харчова, нафтовидобувна та ін. Тут Переважали дрібні підприємства, що
становили 85% від загальної кількості. Заробітна плата робітників у західноукраїнській
промисловості була в півтора-два рази нижчою порівняно із середньою по країні. У відповідь на це
робітники вдавалися до страйків. У сільському господарстві домінувала велика приватна земельна
власність (поміщицька, державна та церковна).

Така ситуація посилювала соціальну напругу серед селянства й підштовхнула польську владу до
аграрних реформ. У 1920 р. Сейм затвердив закони, що спрямовували аграрне реформування на
шлях планомірної колонізації українських земель польськими військовими й цивільними
осадниками.

Осадництво – політика польської влади в західноукраїнських землях, спрямована на заселення їх

польськими колоністами.

Осадники мали сприяти асиміляції українського населення і, в разі потреби, виконували каральні
функції. У 1921-1922 рр. На Західній Волині, Поліссі та Східній Галичині їм було виділено 425 тис. Га
найкращих земель. Водночас польська влада видала тасмний наказ про обмеження продажу
землі українським селянам. Але, коли тиск польського уряду ставав нестерпним, українське
селянство виходило за межі легальних форм обстоювання власних інтересів і вдавалося до
силових дій. Весною 1930 р. На території Волинського, Львівського, Тернопільського та
Станіславського воеводств відбулося понад 3 тис. Протестних акцій антидержавної спрямованості,
160 з них супроводжувалися сутичками з поліцією.
Пацифікація — політика польської влади на західноукраїнських землях, спрямована на
придушення виступів корінного населения за допомогою поліції та військ.

У 1925-1939 рр. Понад 373 тис. Селян, утративши сподівання на розв'язання аграрних проблем,
покинули рідний край та емігрували до США, Франції, Канади й інших країн далекого зарубіжжя.
Щорічно на сезонні роботи до Західної Європи відправлялось до 1 млн осіб.

3. У 1920 р. В Празі за ініціативою колишніх старшин Армії УНР з метою продовження збройної
боротьби за незалежність України було створено Українську військову організацію (УВО). 1921 р. Її
очолив Євген Коновалець. Серед членів організації на початку переважали колишні вояки Армії
УНР і УГА. УВО, не маючи чітко окресленої ідеології й політичної програми, визначила своїм
головним завданням організацію боротьби проти окупаційних режимів на українських землях.

13 середини 20-х років в УВО стали посилюватися націоналістичні настрої. Зрештою, у 1929 р. УВО,
об'єднавшись з іншими націоналістичними групами, трансформувалася в Організацію українських
націоналістів (ОУН). Її лідером став Євген Коновалець, а основним ідеологом Дмитро Донцов, який
обстоював український «інтегральний» націоналізм.

Інтегральний націоналізм — радикальний націоналістичий рух у період між світовими війнами.

Д. Донцов проголошував націю абсолютною цінністю, а досягнення незалежності України -

найвищою метою. Домінуючим було положення про національну революцію українського народу
за власну національну самостійну и соборну державу. ОУН використовувала різні методи
боротьби: саботаж, експропріації, демонстрації, страйки, бойкоти.

У 1925 р. Українці мали 12 політичних партій, які представляли широкий політичний спектр.
Українські партії активно боролися за місця в польському парламенті. Зокрема, представництво
українців у сеймі з 1927 по 1930 р. Зросло удвічі. I хоча єдності серед них не було (вони переважно
дотримувалися однієї з трьох орієнтацій: пропольської, прорадянської т самостійницької).
Українське парламентське представництво стало впливовим фактором політичного життя, і
польський уряд змушений був на нього зважати.