1. Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперії.

На межі XІX - XX століть Україна була розділена як географічно так і політично між двома
імперіями - Російською та Австро - Угорською. Це сталося внаслідок трьох поділів Польщі,
російсько-турецьких війн, ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі. Російська імперія володіла
Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям, Донбасом і Півднем, що становило близько
85% земель заселених українцями. До складу Австро - Угорської імперії входили Східна Галичина,
Північна Буковина та Закарпаття, це приблизно 15% українських земель. Території, що перебували
під владою Російської імперії називають Наддніпрянською Україною, а ті, що входили до складу
Австро - Угорщини - західноукраїнськими землями. Після приєднання українських земель до
Російської імперії, на них було поширено загальноімперський адміністративний устрій. На
середину ХІХ ст. з 10 генерал-губернаторство Росії три розташовувалися у Наддніпрянщині.
Генерал-губернаторство – велика територіально-адміністративна одиниця, до складу якої входило
декілька губерній. Генерал-губернаторів призначав і звільняв лише імператор, він мав практично
необмежену владу (військову, адміністративну, судову, фінансову). До складу трьох генерал-
губернаторств на українських землях входило 9 губерній, в яких адміністративно-виконавчу
функцію здійснювали губернатори. Губернії поділялися на повіти, на чолі яких стояли справники.
Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі
українці складали 95% населення, Слобожанщині – 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%.
Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воронезької, Курської, Гродненської,
Могилівської і Бессарабської губерній.

У складі Австрійської імперії землі, заселені українцями, належали до різних адміністративних

одиниць імперії. Влада Австрії так само не звертали уваги на етнічний склад населення, коли
проводили адміністративно-територіальне розмежування. Так, східногалицькі землі (де більшість
становили українці) і західногалицькі землі (де більшість становили поляки) потрапили в одну
адміністративно-територіальну одиницю, названу “Королівством Галичини і Ладомерії” зі
столицею у місті Львові. У представницькому органі краю надійно заправляла польська шляхта,
хоча й вона не була вирішальною силою місцевого самоврядування. Повнота всієї
адміністративної влади зосереджувалася в руках губернатора, згодом намісника, якого призначав
сам імператор. “Королівство” поділялося на 18 округів (дистриктів), з яких 12 складали українську
частину краю. Окремим округом до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча у
Північній Буковині переважало українське населення, а Південній – румунське).
Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському намісницькому управлінню Угорського
королівства і поділялося на чотири комітати. Вся влада у комітатах належала адміністраторам, які
призначалися з числа великих землевласників. Переважна частина населення краю складали
селяни-русини, закріпачені угорськими землевласниками.

2. Зміни у становищі українських земель на початку 20ст.

Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель на початку ХХ ст. визначався, як і в

попередній період, їхнім залежним становищем від Австро-Угорської імперії. Хоча великий крок
вперед зробила українська промисловість, але вона продовжувала розвиватися однобічно і
нерівномірно й значно відставала від промисловості власне Австро-Угорщини. У сільському
господарстві ситуація залишалась також дуже складною. Австро-Угорщина перетворила українські
землі на свою внутрішню колонію, яка повинна була постачати дешеві продукти та сировину і бути
ринком збуту для австрійських товарів.

На початку 20ст. у західно- українських землях важкої промисловості взагалі не було.

Машинобудування було розвинене слабко. У Закарпатті діяли металургійні заводи, де
виплавляють чавун. На цих підприємствах використовувалася застаріла техніка. Протягом 1905-
1906 рр. виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти. Найбільшими з яких були
«Галицьке –Карпатське товариство», компанії «Східниця» і «Галичина». Прискорився процес
концентрації підприємств у нафтовій промисловості. Найбільші 15 підприємств виробляли 75%
нафти що видобувалася в Галичині.

Значним був вплив іноземного капіталу. Створивши банки, акціонерні товариства, концерни та
інші монополістичні об’єднання, іноземці підриємці оволоділи основними галузями
промисловості західної України.

Економічна відсталість західно-українських земель позначалася на соціальній структурі населення.

Зросло міське населення Західної України. Попри це західно-українські землі були відсталими
провінціями Австро-Угорської імперії.

Головну частину продукції давали галузі, що займались видобуванням і первинною переробкою

місцевої сировини –лісова, лісопильна і нафто озокеритна. Становище фабрично – заводської
промисловості, незважаючи на значні зрушення, ще не завершилось.

Соціально- економічне і політичне становище українців , як і в попередній період, залишалося

тяжким. Зростання промислового виробництва не поліпшувало становище робітників,
Економічний і соціальний гніт відчували на собі селяни. Відбувалася дискримінація українського
населення у кожній сфері народного господарства.

Отже, в цілому у промисловості українських земель, що перебували у складі Австро-Угорщини,

намітився прогрес, проте у східній Україні процес індустріалізації відбувався більш швидкими
темпами. Західний регіон, як і вся Україна на поч..20 ст., істотно відставав від провідних країн
світу. Це стало результатом насамперед грабіжницької антиукраїнської політики Австро-Угорської
імперії , збереження численних пережитків через засилля іноземного капіталу.

3. Перша світова війна і Україна.

 Перша світова війна, яка розпочалась 01.08.1914, стала своєрідним вододілом у розвитку
людства. Війна велася між Троїстим союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та Антантою
(Росія, Англія, Франція). У ході війни до Троїстого союзу приєдналися Туреччина й Болгарія, до
Антанти — Румунія і США. У грудні 1915 Італія, що прагнула до панування в районі Адріатики,
вийшла зі складу Троїстого союзу й перейшла на бік Антанти. У вир Великої війни було втягнуто
38 держав із населенням понад 1,5 млрд осіб.
Серед причин війни: прагнення монополістичних об’єднань збільшити прибутки за рахунок
військових замовлень, захоплення нових ринків збуту; бажання всіх держав захопити нові землі,
переділ колоній і усунення конкурентів. Німеччина й США, зробивши економічний ривок на
початку 20 ст., були позбавлені колоній; уряди супротивних держав прагнули відвернути увагу
народів від внутрішніх проблем, роз’єднати соціалістичні робітничі партії ІІ Інтернаціоналу.
Характер війни був загарбницький і несправедливий з усіх боків (за винятком Сербії, що не
прагнула до захоплень, але першою зазнала австро-угорської окупації). Приводом до війни стало
вбивство 28.06.1914 р. австро-угорського ерцгерцога Франца Фердинанда та його дружини
сербським націоналістом Г. Принципом.

Україна у планах країн, що брали участь у війні

Від самого початку боїв влітку 1914 територія Галичини, Буковини, Волині, а також, хоча меншою
мірою, Центральної України стала одним з основних театрів воєнних дій. Австро-Угорщина
претендувала на розширення володінь у Західній Україні (Волинь і Поділля), Німеччина — на
протекторат над рештою української території (крім неї — на Прибалтику, Білорусь, Кавказ, щоб
мати сухопутний торговельний шлях до Персії й Середньої Азії). Російська імперія претендували на
всі українські землі у складі Австро-Угорщини, прагнучи розширити кордони до Карпат, вважаючи
Східну Галичину, Закарпаття й Північну Буковину «исконно русскими территориями». Крім того, і
Австро-Угорська, і Російська імперії прагнули використовувати війну для придушення національно-
визвольного руху українського народу.
Трагедія українців полягала ще й в тому, що розділені між імперіями, вони змушені були воювати
один з одним (у російській армії нараховувалося 3,5 млн українців, в австрійській — 250 тис).

Ставлення до війни українства

З початком війни переважна більшість громадських організацій західних українців, які вважали, що
на руїнах розбитої Російської імперії підніметься самостійна Українська держава, виступили на
підтримку Австро-Угорщини.
У серпні 1914 у м. Львові створено Головну українську раду (ГУР) як міжпартійний блок, що
об’єднував українських політичних активістів Галичини з різними поглядами (проіснувала до
05.05.1915 — була реорганізована в Загальну українську раду). Очільником ГУР став К. Левицький,
заступниками — М. Павлик, М. Ганкевич. Метою організації було об’єднання українського
населення Галичини для підтримки Австро-Угорщини у війні проти Російської імперії. З ініціативи
ради сформовано легіон Українських січових стрільців (УСС) — добровольче військове формування
у складі австро-угорської армії. Австрійське командування планувало використати УСС для
оборони карпатських перевалів.
Інфографіка: Плани країн-учасниць Першої світової війни щодо України
До УСС було подано понад 20 тис. заяв, але австрійське командування дозволило прийняти лише
2,5 тис. осіб. Основний його контингент становили молоді вихованці українських воєнізованих
організацій: «Сокіл» — спортивно-громадської; «Січ» — пожежної; «Пласт» — учнівсько-шкільної.
Легіон УСС, попри численні перешкоди, в ході бойових дій поступово перетворився на добре
вишколену українську формацію з національною символікою, власними одностроями й
відзнаками, а також українською офіційною мовою та українською військовою термінологією.
04.08.1914 з ініціативи емігрантів з Наддніпрянщини у м. Львові постав Союз визволення
України (СВУ), до складу президії якого входили А. Жук, В. Дорошенко, О. Скоропис-
Йолтуховський, М. Меленевський. СВУ вважав себе представником інтересів українського народу
Російської держави й намагався використати війну австро-німецького блоку проти Росії для
завоювання самостійності України. Відповідно до програмних документів («Наша платформа»,
відозви «До українського народу», «До громадської думки Європи» та інших), Україна мала стати
конституційною монархією з демократичним внутрішнім устроєм, однопалатною системою
законодавства, мовними й релігійними свободами для всіх національностей і самостійною
українською Церквою тощо.
Інфографіка: Українські організації в Австро-Угорщині під час Першої світової війни
У Наддніпрянській Україні Товариство українських поступовців через газету «Рада» закликало
українців до захисту Російської держави (на цих позиціях тоді стояв і С. Петлюра). «Просвіту» було
закрито. Заборонявся будь-який друк українською мовою. Професор М. Грушевський, який
повернувся з Австрії до м. Києва, був заарештований і засланий до Симбірська, Казані і зрештою
до Москви (де він пробув до революції 1917). З метою підтримки російської армії був створений
Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, у складі якого працювали
діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. (1916 С. Петлюру було призначено
помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті).

Хід воєнних дій

Почалося вторгнення Німеччини до Бельгії й Північної Франції з метою блискавичного розгрому

супротивника на Західному фронті та для подальшого наступу на Росію. Однак блискавичний
розгром Франції не вдався: на Східному фронті в 1914 почався наступ двох російських фронтів —
Західного (в Східну Пруссію), Південно-Західного — (в Галичину). 18 серпня на Південно-Західному
фронті перейшла в наступ армія генерала О. Брусилова.
23.08.1914 почалася Галицька битва — одна з наймасштабніших у Першій світовій війні (по обидва
боки воювали вісім армій, понад сто дивізій, більш як 1,5 млн солдатів і офіцерів). Бої тривали
понад місяць і завершилися розгромом австро-угорських військ. 03.09.1914 російські війська
захопили м. Львів, через день — м. Галич; блокували фортецю Перемишль (нині м. Пшемисль,
Польща) і вийшли до річки Вислока (за 80 км від м. Кракова). Таким чином, було окуповано всю
Східну Галичину й частину Західної, майже всю Буковину. Австро-угорські війська втратили 400 тис.
солдатів, зокрема 100 тис. — полоненими. Втрати росіян становили приблизно 230 тис. осіб.
Російські війська пішли на Карпати, але зимовий німецько-австрійський наступ змусив їх
повернутися в Галичину.
Побоюючись захоплення росіянами міст Берліна й Відня, німецьке командування змушене було
перекинути німецькі дивізії із Західного фронту на Схід і зупинити просування російської армії.
Таким чином, Східний фронт для Німеччини з другорядного перетворився на головний.
На окупованих територіях було утворено Галицьке генерал-губернаторство в складі чотирьох
губерній: Львівської, Перемишльської, Тернопільської та Чернівецької. Перша російська окупація
краю тривала з осені 1914 до весни – літа 1915 Військовим генерал-губернатором було
призначено графа Г. Бобринського. Розпочалися насуп на національно-культурні завоювання та
втілення політики русифікації: вже восени закрили майже всі українські установи, було закрито
«Просвіту», бібліотеки, школи (польські й далі існували); заборонено періодичні видання, введено
обмеження на викладання української мови в школах. Окупаційна влада вчиняла обшуки,
переслідувала місцеву інтелігенцію. Михайла Грушевського, який перебував тоді в м. Києві, за
звинуваченням в австрофільстві заарештували й вислали під нагляд поліції до Поволжя (міста
Симбірськ та Казань). Згодом учений отримав дозвіл переїхати до м. Москви, але без права на
педагогічну та громадську діяльність.
Розпочалися грабунки галицьких банків, музеїв, книгарень. Було демонтовано обладнання
друкарень, зокрема Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові (НТШ). Задля викорінення
українського національно-визвольного руху Г. Бобринський і Ф. Трепов, який замінив його у жовтні
1916, активно застосовували депортації. По дорозі на Схід понад 12 тисяч людей пройшли через
київські в’язниці. Митрополита Андрея Шептицького вивезли до м. Суздаля, де протримали у
в’язниці місцевого монастиря аж до 1917 Синод Російської православної церкви (РПЦ) відрядив у
Галичину архієпископа Євлогія з Холма і владику Антонія Храповицького з Харкова. Почалося
переслідування Греко-католицької церкви. Замість депортованих священиків у дві сотні парафій
прислали православних священнослужителів з Росії.
Український рух став об’єктом репресій і в Російській імперії. Були закриті українські видання,
українські організації тощо.
У 1915 на Західному фронті велась позиційна війна (жодна сторона не мала ініціативи й не
прагнула до прориву й наступу). У квітні 1915 почався контрнаступ німецьких і австро-угорських
військ на Східному фронті з метою блискавичного розгрому Росії й подальшого просування на
Заході. Попри значний успіх (Німеччина захопила Польщу, Західну Україну, Західну Білорусь і
частину Прибалтики), розгром Росії не вдався. Не отримавши від союзників ні озброєння, ні
активізації воєнних дій на Західному фронті, російська армія була змушена відступити. Такий
розвиток подій дозволив Німеччині наступного року перенести головні воєнні дії на Захід.
Австрійська адміністрація, що повернулася на галицькі землі, вдалася до переслідувань
українського населення. За підтримки польських урядовців українців звинувачували у державній
зраді та поразці австро-угорської армії. Було створено мережу концентраційних таборів, у які
ув’язнювали галичан та буковинців. Одним з найбільших таких таборів був Талергоф на заході
Австрії, у якому перебувало близько 5 тис. заарештованих, з них майже 500 священиків.
Навесні 1915 німецько-австрійське командування розпочало Горлицьку контрнаступальну
операцію, у результаті якої німецько-австрійські війська повернули Галичину й відкинули
супротивника майже до австро-російського кордону. На кінець 1915 фронт стабілізувався вздовж
лінії Кам’янець-Подільський — Тернопіль — Кременець — Дубно.
У 1916 на Західному фронті розгортався успішний наступ німецьких військ на фортецю Верден, яка
прикривала шлях на м. Париж, і наступ австро-угорських військ на Італію. Зазнаючи поразок,
Франція та Італія звернулись до Росії з проханням посилити воєнні дії на Східному фронті й
перейти в наступ. На прохання союзників Росія навесні 1916 починає наступ військ на Південно-
Західному фронті в Західній Україні. Значною воєнною операцією на українських землях
став Брусиловський прорив (04.06–20.09.1916), внаслідок якого російські війська прорвали
німецько-австрійську оборону і повернули частину Волині, знову захопили Південно-Східну
Галичину, Буковину й підійшли до карпатських перевалів. Незабаром Південно-Західний фронт
розтягся вздовж лінії Золочів — Галич — Станіславів (нині — Івано-Франківськ) — Ворохта. У 1916
Галичина і Буковина знову були окуповані російською армією. На захоплених теренах місцеве
населення вчергове зазнало грабіжницьких реквізицій та депортацій.
УСС брали участь у кількох бойових операціях і стали одним із кращих підрозділів австро-угорської
армії. Перший бій УСС відбувся наприкінці вересня 1914 на Ужоцькому перевалі та біля села
Верецькі Вижні. Від грудня 1914 УСС виконували розвідницьку службу в Карпатських Бескидах. З
березня 1915 р. УСС впродовж кількох місяців брали участь в боях на схилах гори Маківка.
Найбільшою бойовою операцією в історії стрілецтва стала битва на горі Лисоні (лише 150 стрільців
і 16 старшин вирвалися з оточення).
Через непідготовленість наступу, брак резервів та боєприпасів, а також те, що Німеччина
перекинула із Західного на Східний фронт 11 німецьких і 6 австрійських дивізій, наступ російської
армії було зупинено. Як наслідок — стався докорінний перелом у війні на користь Антанти. У Росії
складається революційна ситуація.
5 листопада 1916 Відень і Берлін остаточно домовилися про створення Польської держави (що для
українців нівелювало б можливість реалізації їхніх планів створення власної держави). За таких
умов Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким самоліквідувалась, а кермо політики
перейшло до Є. Петрушевича, який робив ставку на власні сили. 30 травня 1917 він зробив в
австрійському парламенті заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є
українськими землями, а відтак ніяким чином не можуть стати частиною Польської держави.
Продовжував діяльність Союз визволення України, який розгорнув активну роботу в таборах для
військовополонених. Із набраних там солдатів та офіцерів були створені українські військові
з’єднання — Сірожупанна та Синьожупанна дивізії.
Хід воєнних дій на території України призвів до розрухи господарського життя, що проявилось у
відпливі робочої сили, спаді промислового та сільськогосподарського виробництва. Погіршилося
становище народних мас, що пояснювалося скороченням посівних площ, зростанням податків,
розвалом грошового обігу (лише 15 % грошей було забезпечено золотом), нерідко втратою
годувальника, голодом. Усе це стало причиною зростання робітничого та селянського руху,
виступів солдатських мас.
Падіння самодержавства на певний час призупинило воєнні дії. Наступ російської армії у червні
1917 на львівському напрямку завершився провалом і витісненням російських військ з Галичини і
Буковини. Відступ російської армії відбувався некеровано, хаотично й супроводжувався
грабунками місцевого населення і насильством.
Велика війна 1914–1918 мала катастрофічні наслідки: країни, які раніше чи пізніше взяли участь у
війні, мобілізували 65 млн солдатів, з яких 10 млн загинуло і 12 млн було поранено. Значна
кількість жертв була й серед цивільного населення.

4. Українська культура другої половини XIX - початку XX ст.

Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно
розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860–1870-х років (скасування кріпосного права,
судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних
відносин.
В освіті зміни стали відчутними вже на межі 1860-х років. Молода інтелігенція, студенти, що
об’єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх діяло
понад 110. Викладання у багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та
підручники, в тому числі “Буквар” Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив
закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано.
Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української
культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 р., який загальмував розвиток
української культури. Лише з початку 1870-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня
діяльність. У цей час значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують
асигнування на утримання і будівництво шкіл. З 1871-го по 1895 рр. асигнування зростають у 6
разів. Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р.
Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурі. У 1865 р. з ініціативи М.Пирогова в
Одесі засновано Новоросійський університет. Таким чином на українських землях діяло вже п’ять
університетів. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський
технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути.
Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі
Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної
медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років.
Наука. Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському
університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне,
психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство
Нестора-літописця. На Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім.
Т.Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). У товаристві
існувало три провідні наукові секції – історико-філософська, філологічна й математично-
природничо-лікарська, а також ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна,
етнографічна, правова, статистична та ін. Визначний вклад у зміцнення наукового потенціалу
товариства вніс М. Грушевський, який очолював його роботу з 1897-го по 1913 рр.
Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний внесок у розвиток
магнетизму електротехніки зробив М. Д. Пильчиков, який тривалий час працював у Харківському
університеті. М. Бекетов, завідувач кафедри хімії цього університету, вперше в світі став викладати
курс фізичної хімії. Талановитий біолог І. Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив
вчення про фагоцитоз та захисні властивості організму. 1886 р. І. Мечников та М. Гамалія
заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. У другій половині XIX ст.
помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким
визнанням користувались праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень
історії України періоду “Руїни” та Гетьманщини. Клопітку роботу над дослідженням історичних
документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та
гайдамацького руху. У 1880–1890 роках почалась активна дослідницька діяльність молодого
покоління істориків – О. Я. Єфименко, Д. І. Багалія, Д. І. Яворницького, М. С. Грушевського. В галузі
дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П. Г. Житецький. Ряд
важливих праць з проблем мовознавства належить О. О. Потебні.
У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим,
що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також
провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на
базі аматорських колективів, що діяли в 1860–1870 роках. У 1882 р. під керівництвом М.
Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були
запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М.
Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український
професійний театр був заснований 1864 р. О. Бачинським під назвою “Руська бесіда”.
У музичному мистецтві вирізнялася творчість С. С. Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює
першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”.
Основоположником української класичної музики був М. В. Лисенко, який у цей період написав
чудові опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Тарас Бульба”, оперету
“Чорноморці”, опери для дітей “Пан Коцький”, “Коза-дереза’’ тощо. На Західній Україні слід
відзначити творчість М. М. Вербицького.
В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів.
Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. В. Беретті (Володимирський
собор, будинок Першої гімназії у Києві), В.О.Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова
у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях).
Таким чином, друга половина XIX ст. була складним і суперечливим періодом у розвитку
української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками
практично в усіх провідних галузях.
На початку ХХ ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції – збереження
національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх
європейських зразків художнього самовиразу (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю
народництва і модернізму стала “нова школа” української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник,
О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для
вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи та ін. з новітніми європейськими
здобутками – символізмом та психоаналізмом.
В українській літературі першим модерністські гасла висунув у 1901 р. поет М. Вороний, який на
сторінках “Літературно-наукового вісника” у програмному відкритому листі закликав повернутись
до ідеї “справжньої запашної поезії”, тематично і жанрово розширити існуючі у тогочасній
літературі рамки. Естафету у М. Вороного прийняла група галицьких письменників “Молода муза”
(П. Карманський, В. Пачковський, О. Луцький та ін.), яка у 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що
містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські
зразки та тенденції.
Наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі,
що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форми. У цьому стилі
побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок
(Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Жуков, О.
Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті
забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.
Українська скульптура початку ХХ ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом
західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів-модерністів – М.
Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові
ефекти та глибокий психологізм О. Архипенко збагатив мову пластики ХХ ст.: він змусив порожній
простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Руці цього майстра належать
“Ступаюча жінка”, “Жінка, яка зачісується” та інші твори.
У живописі прихильниками модерністських експериментаторів були М.Жук, О.Новаківський, В. та
Ф. Кричевські та ін.
Варто підкреслити, що український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої
особливості. В силу того, що українські землі не мали власної державності, були роз’єднані і
фактично перебувало в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з
провідними європейськими країнами, отже і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником
і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабо виражений,
нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли
загальну провінційність та глибоку традиційність української культури.
Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у
творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму,
що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є
органічним елементом світобачення в будь-яку добу. Своєрідність українського варіанта
модернізму полягає в тім, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне
явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української
національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував
перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення
себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення – визначення свого місця і ролі у
сучасному світі.