2.

Утворення УСРР - перетворення України в російську колонію чи новий крок на шляху до

державності?

На початку ХІХ ст. переважна частина українських земель (Лівобережна,

Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської
імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці ХVІІІ ст. царський
уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську
державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.

Вся українська територія, яка входила до складу Росії, була розподілена на

три генерал-губернаторства і дев’ять губерній: Київську, Подільську, Волинську,
Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську.

У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори,

яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували
справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами.

Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала

збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей
адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на
місцях.

Щодо найбільшої маси населення – кріпосних селян, то вся влада над ними
належала поміщикам.

Знищення російським царизмом наприкінці ХVІІІ ст. української державності

на Лівобережжі і Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного
населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська
влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом.

Царські адміністратори виганяли українську мову з імперських установ і

навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства
одержала звання російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25
тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини).

Промисловий переворот в українських землях, що належали Російській

імперії, розпочався у 30–40-х роках водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у
Великобританії, Франції, США. Він започаткував новий етап розвитку вітчизняної
промисловості, що тривав до скасування кріпосного права в 1861 р. У цей час
відбувався процес кількісного зростання промислових підприємств. Від 1825 р. до
1861 р. їхня кількість зросла у 3,6 рази. Водночас у промисловій сфері виникають
нові тенденції та процеси. В основі промислового перевороту лежав технічний
переворот, суть якого полягає у заміні ручної праці машинною, широкому
запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій.
Відбувається поступове витіснення кріпацької мануфактури капіталістичною
фабрикою.

У цей час з’являються нові галузі виробництва – кам’яновугільна,

машинобудівна, цукроварна тощо. Поступово формується спеціалізація районів на
виробництво певної промислової продукції. Донбас перетворюється на значний
центр кам’яновугільної промисловості, який за видобутком вугілля 1860 р. у межах
Російської імперії поступався лише Сілезькому басейну.
 Українські землі дедалі більше спеціалізуються на виробництві цукру. У кінці
40-х рр. кількість цукрових заводів в Україні зросла до 208 або 2/3 всіх цукрових
заводів Росії, які виробляли 81% цукру. Найбільше таких заводів було на Київщині,
яка давала 60% всього цукру України.

Швидко зростала кількість суконних підприємств: із 12 суконних мануфактур у

1797 р. – до 160 у 1859 р. В цю традиційно поміщицьку галузь активно починає
проникати купецький капітал. З 40–50-х рр. в Україні починає розвиватись
сільськогосподарське машинобудування. Зростання попиту на метал зумовило
виникнення нових чавуноливарних та залізоробних підприємств, які будувались на
Луганщині, Київщині, Одещині. Розвивалися й інші галузі промисловості –
салотопна, шкіряна, свічкова, миловарна. Тут купецький капітал став домінуючим –
капіталістична мануфактура з вільнонайманою працею витіснила поміщицьку, з
примусово-кріпацькою працею, відсталою технікою.

Таким чином, дореформений період економічного розвитку характеризувався

досить швидким зростанням промисловості. Якщо у 1825 р. в Україні існувало 674
більш-менш значних підприємств з 15,2 тис. робітників, то у 1860 – відповідно 2709
і 85319, причому у 1861 р. вільнонаймані робітники становили близько 74% від
загальної кількості