СЕМІНАР 7.

Українське питання в міжнародній політиці на передодні ІІ

світової війни
 
1. Польська та Румунська окупаційна політика 20-40-рр ХХст.

У результаті радянсько-польської війни 1920-1921 рр. у складі Польщі

залишилася частина українських земель, які раніше перебували в межах
російських кордонів. Ці землі разом зі Східною Галичиною утворили новий
район - Західну Україну. Румунія окупувала австро-угорську провінцію
Буковину з центром у Чернівцях і українські землі у складі Бессарабії -
Хотинщину і Придунайський край. До Чехословаччини відійшла Закарпатська
Україна.

Українці в Польщі становили дві громади: греко-католиків (понад З млн.), які

проживали на землях Східної Галичини, і православних, які населяли Західну
Волинь, Полісся і Холмщину (близько 2 млн.).

У 1923 р. Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною

Польської Республіки. З цього часу правлячі кола Польщі починають відкритий
наступ на національні права українців, всіляко обстоюючи ідею утворення
одно-національної держави шляхом примусової асиміляції національних
меншин. Українські землі розмежовувалися штучно шляхом територіально-
адміністративних реформ.

Так званий сокальський коридор (старий кордон між Австро-Угорщиною і

Росією) мав на меті відокремити Східну Галичину від Волині й тим самим
заперечити існування єдиного українського народу, штучно поділити його на
лемків, бойків та поліщуків. Важливим знаряддям колонізації стали
дискримінаційні заходи польського уряду в царині мови й освіти.

У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних

установах та органах самоврядування. Кількість українських початкових
(народних) шкіл у Галичині зменшилася з 2426 у 1912 р. до 352 у 1937 р. На
Волині з 443 українських шкіл наприкінці 30-х років залишилося тільки вісім. У
Львівському університеті було ліквідовано всі українські кафедри. У відповідь
завдяки мужності вчених, об'єднаних у Наукове товариство ім. Т. Шевченка, у
столиці Галичини було засновано таємний Український університет (1921-1925
рр.).

Західна Україна у складі Польської держави залишалась економічно

нерозвиненою окраїною, яка постачала центральним регіонам Польщі дешеву
сировину і сільськогосподарську продукцію. Близько 80% населення Західної
України становили селяни і лише 8% припадало на промислових робітників, які
працювали в основному в лісовій і нафтодобувній галузях промисловості.

Незважаючи на те, що Західна Україна була одним з найбільш перенаселених

аграрних регіонів у Європі, польський уряд широко запроваджував так зване
осадництво, тобто роздавав польським переселенцям найкращі землі у краї і
щедро фінансував їх.

Польща була конституційною державою і, незважаючи на всі її

дискримінаційні акції щодо українства, останнє мало реальні можливості для
організації суспільно-політичного і громадського життя. Діяльність політичних
партій не заборонялася, якщо вони не суперечили законам. Однак діяльність
комуністів виходила за межі конституції і була нелегальною.

Загальна кількість українського населення на підвладних Румунії територіях

становила 790 тис. осіб. Становище української меншини тут було ще
нестерпнішим, аніж у Польщі. З перших днів загарбання українських земель
румунська влада щодо місцевого населення здійснювала політику жорстокого
тиску, тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій. Так, з
1919 до 1928 р. на території Буковини зберігався воєнний стан. Місцевих
українців тут не визнавали окремою нацією, проголосивши їх "українізованими
румунами".

До 1927 р. усі українські школи були закриті або румунізовані, українську

пресу було заборонено. Було зроблено спробу піддати румунізації православну
церкву. Окупаційна влада втручалась навіть в особисті справи людини,
віддаючи накази змінювати українські прізвища на взірець румунських. На
спроби українського населення чинити опір королівський уряд відповідав
жорстокими каральними акціями. Так, були придушені Хотинське (1919 р.) і
Татарбунарське (1924 р.) повстання. Останнє мало й позитивний наслідок.
Бухарест був змушений піти на певну лібералізацію режиму щодо українців.

Румунія була однією з найвідсталіших країн Європи. Промислові підприємства

Північної Буковини і Бессарабії залишились, як і раніше, дрібними і
напівкустарними. Економічна криза настала в Румунії ще в 1928 р. Вона
переросла в депресію, яка тривала майже до кінця 30-х років. В умовах кризи
кількість промислових підприємств Північної Буковини скоротилися майже
наполовину.

Робітники, яким вдалося зберегти роботу, одержували заробітну плату в

половинному розмірі. Ще гіршим виявилося становище безробітних. У
Бессарабії, як і загалом у Росії, поміщицька земля була поділена між селянами.
Румунські власті після анексії краю поступово відібрали у селян близько
половини поміщицької землі, яку повернули колишнім власникам.

У 1938 р. політична ситуація на Закарпатті кардинально змінюється. Після

підписання Мюнхенської угоди починається процес розпаду Чехословацької
республіки. На початку жовтня 1938 р. Німеччина зайняла передану їй за
Мюнхенською угодою Судетську область і змусила уряд Чехословаччини
надати автономію Словаччині. Скориставшись цим, лідери українофілів та
русофілів домовилися між собою і звернулися до Праги зі спільною вимогою
надати автономію краю. Празький уряд затвердив першу автономну
адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. Однак вона проіснувала недовго
- 28 жовтня 1938 р. до влади прийшов кабінет міністрів на чолі з А.
Водопійним.

Характер окупаційної влади історики визначають наступними критеріями:

 встановлення контролю над територією шляхом військової інтервенції;

 проведення політики (в сферах політичного, економічного, культурного

життя) на захоплених землях в інтересах окупаційної влади;

 придушення національних виступів місцевого населення на окупованій

території силовими методами (створення оперативних спецпідрозділів,
використання регулярної армії, мережі спецзакладів пенітенціарної
системи);

 цілеспрямована політика національної асиміляції;

 обмеження доступу мешканців окупованої території до вищих державних

посад;

 депортації місцевого населення окупованих територій;

 притягнення місцевого населення до служби у збройних силах держави-

окупанта.

2. Статус Закарпаття в складі Чехії. Підкарпацька Русь.

У міжвоєнними період Чехословаччина була однією з найбільш демократичних

держав світу. Це відбилося і на положенні 460 тис. українців Закарпаття,
включених до складу Чехословаччини. Територія Закарпаття була виділена в
окремий край, що отримав назву "Підкарпатська Русь". На відміну від
територій, що відійшли до Польші та Румуній Закарпаття було більш
промислово розвиненим краєм На Закарпатті у І 926 р. нараховувалося лише 92
підприємства і 6,7 тис. робітників. За двадцять років тут не було збудовано
жодного значного підприємства. Враховуючи економічну відсталість цих
земель, чехословацький уряд вкладав сюди значно більше коштів, ніж
надходило із Закарпаття. Українські селяни отримали додаткові наділи землі за
рахунок колишніх маєтків угорських поміщиків. Росла кількість українських
шкіл, було відкрито декілька українських гімназій. Проте коли політичні діячі
Закарпаття виступали з вимогою автономії краю, уряд Чехословаччини
відмовлявся розглядати це питання.

Ситуація змінилася після підписання в жовтні 1938 р. Мюнхенської угоди, яка

передавала частину чехословацької території Німеччині. У цих умовах уряд
Чехословаччини був вимушений погодитися з автономією Закарпаття. 11
жовтня 1938 р. був створений перший уряд так званої "Карпаторуської
держави", яку незабаром очолив А. Волошин. Ця держава офіційно знаходилася
у федерації з Чехією та Словаччиною.

3. Україна в системі міжнародних відносин 30-40 роки на передодні ІІ світової

війни(Антикомінте́рнівський пакт, аншлюз Австрії, Мюнхенська змова).

Антикомінте́рнівський пакт — договір, укладений 25 листопада 1936 в Берліні

між Третім Рейхом і Японською імперією з метою боротьби проти Комінтерну.
Японська назва: «Японсько-німецький договір про спільну оборону».

Антикомінтернівський пакт складався з трьох статей і «протоколу підписання».

Стаття 1 передбачала взаємну інформацію сторін про «активність

Комуністичного Інтернаціоналу» і боротьбу з ним.

Стаття 2 запрошувала держави, «внутрішньому спокою яких загрожує

діяльність Комуністичного Інтернаціоналу», приєднатися до цієї угоди.

Стаття 3 встановлювала строк дії пакту на 5 років. В «протоколі підписання»

сторони зобов'язались вживати «суворих заходів проти тих, хто всередині
країни чи поза нею прямо чи посередньо діє на користь Комуністичного
Інтернаціоналу», а також створити постійну комісію для співробітництва в цій
боротьбі.

В день підписання Мусоліні заявив Ріббентропу: "Хай події [у Австрії] ідуть

своїм ходом", що тоді стало для Гітлера сигналом для старту, на який він чекав.
Антикомінтернівський пакт перетворився у воєнний союз Третього Рейху,
Королівства Італія і Японської імперії.

У серпні 1939 року Німеччина порушить Антикомінтернівський пакт і укладе з

Радянським Союзом Пакт про ненапад терміном на 10 років, у секретному
протоколі до якого був обумовлений територіальний устрій Східної Європи і
поділ її на зони впливу. Вже за місяць після його підписання Німеччина і
Радянський Союз розчленували Польщу, що стало початком Другої Світової
війни, в якій проти Німеччини виступили Франція і Велика Британія, а СРСР і
Японія, незважаючи на піврічний конфлікт на річці Халхін-Гол, зберігали
формальний нейтралітет.

Антикомінтернівський пакт мав доповнення, яке стало відомим лише після

Другої світової війни і передбачало спільні воєнні заходи проти Радянського
Союзу, взаємну допомогу в нападі на СРСР, заборону будь-яких заходів, які
полегшили б становище СРСР.

25 листопада 1941 чинність «Антикомінтернівського пакту» була продовжена

на 5 років і до нього приєдналися Болгарське царство, Фінляндія, Королівство
Румунія, Данія, Словацька республіка, Незалежна Держава Хорватія і уряд
окупованої японцями частини Республіки Китай. Перемога антигітлерівської
коаліції у Другій світовій війні привела до ліквідації Антикомінтернівського
пакту.

А́ншлюс (від нім. Anschluss, Anschluß[1] — приєднання, об'єднання, анексія) —

приєднання Австрії до нацистської Німеччини 11—13 березня 1938 року.

Політика щодо створення австро-німецького союзу провадилася керівництвом

Німеччини протягом довгого часу.

7 жовтня 1879 підписана угода щодо того, «коли б одна з обох імперій,
всупереч сподіванням і щирому бажанню обох високих договірних сторін,
зазнала нападу з боку Російської імперії, обидві високі договірні сторони
зобов'язані виступити на допомогу одна одній з усією сукупністю збройних сил
своїх імперій і відповідно до цього не укладати миру інакше, як тільки спільно і
за обопільною згодою».

Однією із вимог створеного 1891 Пангерманського союзу було об'єднання

Австро-Угорщини з Німецькою імперією.

До об'єднання двох країн після Першої світової війни прагнули різні політичні
сили по обох боках кордону, але держави-переможниці заборонили це в мирних
трактатах, укладених з обома державами (Версальський і Сен-Жерменський).

4 жовтня 1922 прийнятий Женевський протокол, що забороняв аншлюс навіть у

формі економічного союзу Австрії з Німеччиною.

Мю́нхенська уго́да 1938 ро́ку — угода, підписана в Мюнхені 30 вересня 1938

року прем'єр-міністром Британії Невілом Чемберленом, прем'єр-міністром
Французької республіки Едуаром Даладьє, райхсканцлером Третього Райху
Адольфом Гітлером та прем'єр-міністром Королівства Італія Беніто Муссоліні.
 Мюненська змова в результаті якої уряди великих країн Німеччини, Італії,
Великої Британії і Франції ідуть на поступки Німеччині та віддають Судетську
область. Весь світ заввмер в очікуванні поставивши в розмін Чехію європейці
думали що в їх бік Німеччина не піде війною, Франція та Англія сподівались що
війна буде між СРСР та Німеччиною. Тим часо Німеччина досягнувши піку успіху
в дип спекуляціях вирішує розпочати війну. Проте для здійснення цих планів
потрібно було офіційний привід і він таки знайшовся.
Основний зміст угоди:

Судетська область відділяється від Чехословаччини й передається Третьому

Рейху з 1 по 10 жовтня;

все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі
громадян, має залишатися на місці;

Чехословаччина повинна задовольнити територіальні претензії Польської

республіки та Королівства Угорщина.

Мюнхенська угода стала справжнім нокдауном для празького уряду. Йому

довелося визнати автономію Словаччини і Підкарпатської Русі. Так у жовтні
1938 року Закарпаття нарешті здобуло довгоочікуване самоуправління,
гарантоване ще Сен-Жерменським договором 1919 року. Після двотижневого
перебування при владі мадярофіла Андрія Бродія, уряд автономії очолив
авторитетний український діяч Августин Волошин.

Але за тією ж Мюнхенською угодою, право на свій «шматок» Чехословаччини

здобула й Угорщина. Тому вже 2 листопада 1938 року в Бельведерському
палаці Відня відбувся так званий «арбітраж». На ньому Йоахім фон Ріббентроп
з Галеаццо Чіано (зятем Муссоліні) передали Угорщині південні райони
Закарпаття і Словаччини. Закарпатська автономія втратила понад 1500
квадратних кілометрів із населенням близько 170 тисяч осіб. До складу
Угорщини перейшли найбільші міста краю — Ужгород, Мукачево, Берегове.
Урядові Волошина довелося переїхати до Хусту.

15 березня 1939 року Сойм у Хусті, дізнавшись про німецьку окупацію всієї
Чехії та проголошення самостійності Словаччини, проголосував за створення
незалежної держави під назвою Карпатська Україна. Президентом став
Августин Волошин, прем'єр-міністром — Юліан Ревай, головою Сойму —
Августин Штефан. Державними символами стали синьо-жовтий прапор, гімн
«Ще не вмерла України…», герб із зображенням червоного ведмедя, синіх і
золотих смуг і тризуба з хрестом на середньому зубі. Проте найближчими
днями Угорщина з санкції Гітлера окупувала Карпатську Україну[3].

4. Радянсько-німецький   пакт  про  ненапад  23  серпня  1939  р. Возз'єднання

Західної України з УРСР.

Угода про ненапад між Німеччиною та СРСР або Пакт Молотова —

Ріббентропа, неофіційно також Пакт Гітлера — Сталіна, нацистсько-
радянський пакт або нацистсько-радянський союз — розрахована на 10 років
міждержавна угода від 23 серпня 1939 року, підписана у Москві міністром МЗС
Німеччини Йоахімом фон Ріббентропом та Головою Ради народних комісарів,
народним комісаром закордонних справ СРСР В'ячеславом Молотовим у
присутності члена Політбюро ЦК ВКП, секретаря ЦК ВКП, члена Виконавчого
комітету Комінтерну Йосипа Сталіна та посла Німеччини Вернера фон дер
Шуленбурга.

Угода спиралась на Берлінську угоду 1926 року, а з нею, і на Рапалльську угоду

1922 року.

Пакт гарантував нейтралітет СРСР в конфлікті Третього Райху з Польщею та

країнами Заходу. Як додаток до договору було підписано таємний протокол, що
розділив радянські та німецькі «сфери впливу» на території Польщі, Литви,
Латвії, Естонії та Фінляндії. У секретному протоколі також визнавалася
зацікавленість Литви у Віленському краї, а Німеччина заявляла про повну
незацікавленість у Бессарабії. Зазначені в цьому протоколі території в
подальшому були швидко захоплені відповідно Третім Рейхом та Радянським
Союзом.

Підписання угоди 23 серпня 1939 року було важливим тактичним епізодом, що

розкривав стратегічні наміри сторін — керівництва Третього Рейху та СРСР.
Таємним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох
держав у Східній Європі та поділ Польщі між ними при очікуваному в ті дні
нападі Німеччини на Польщу.

Договір, разом з іншими радянсько-німецькими угодами, фактично втратив

силу 22 червня 1941 року після нападу Німеччини на СРСР. 1989 року З'їзд
народних депутатів СРСР засудив додатковий секретний протокол договору, й
визнав його нечинним від моменту підписання.

Переконавшись, що угода між Німеччиною і СРСР про ненапад у прийнятній

для нього формі буде через кілька годин підписана[59], А. Гітлер увечері 23
серпня 1939 року призначив дату й час нападу на Польщу: субота, 26 серпня, 4
год. 30 хв. ранку.
Важливим етапом на шляху соборності став Акт злуки УНР і ЗУНР, схвалений
3 січня 1919 Українською національною радою у Станіславі (нині Івано-
Франківськ) і 21 січня Директорією УНР. 22 січня 1919 соборність українських
земель була урочисто проголошена на Софійському майдані у Києві. 23 січня її
схвалив Трудовий конгрес, який репрезентував населення усіх земель України.
Внаслідок іноземної воєнної інтервенції та поразки УНР і ЗУНР Акт злуки 1919
не було реалізовано.

У 1920–30-х рр. ідею соборності України підтримували всі політичні партії

західно-українських земель. Уряд СРСР теж використав гасло возз'єднання
України для ідеологічного обґрунтування вторгнення у Польщу 17 вересня 1939
(див. Вторгнення СРСР до Польщі). Серпнево-вересневими (1939) таємними
радянсько-нацистськими договорами (див. Пакт Молотова — Ріббентропа)
було поділено Центральну і Східну Європу, в т. ч. Польщу. Розчленований і
національно поневолений український народ у той час не виступав як суб'єкт
міжнародної політики. За тих обставин Україною було, однак, реалізовано в
міждержавному просторі її право на соборність.

27 жовтня у Львові так звані Народні збори Західної України 1939 ухвалили
Декларацію про возз'єднання Західної України з Українською РСР, а 1
листопада ВР СРСР ухвалила закон про введення Західної України у складі
УРСР до СРСР. 15 листопада ВР УРСР ухвалила возз'єднати Західну Україну з
Радянською Україною. Після того, як наприкінці червня 1940 Червона армія
(див. Радянська армія) зайняла Бессарабію та Буковину Північну, 2 серпня 1940
ВР СРСР приєднала Північну Буковину, Хотинський, Аккерманський та
Ізмаїльський повіти Бессарабії до УРСР.

26 листопада 1944 з'їзд Народних комітетів у м. Мукачеве прийняв маніфест,

яким ухвалив "возз'єднати Закарпатську Україну зі своєю великою матір'ю
Радянською Україною і вийти зі складу Чехословаччини". 29 червня 1945 між
СРСР і Чехословацькою Республікою укладено Договір про вихід Закарпаття зі
складу Чехословаччини і возз'єднання його з Україною.