Методичний матеріал для проведення години культурологічної роботи

з курсантами ІСЗЗІ КПІ ім. Ігоря Сікорського

Тема: 4 вересня – День пам’яті Василя Стуса – українського поета, перекладача,

літературознавця і правозахисника

– Ти вже не згинеш, ти двожилава,

Земля, рабована віками,
І не скарать тебе душителям
сибірами і соловками. – Слова Василя Стуса, які додають сил та впевненості, що
окупант приречений.

"Сьогодні день пам’яті Василя Стуса – день, коли він загинув у карцері
табору для політв'язнів. Не йшов на компроміси й проти своїх принципів.
Турбувався про долю України, її мову та культуру. Не боявся бути собою.
Незламний!
Народився Василь Стус (1938-1985) на Вінниччині, але дитинство і юність
минули на Донеччині.
Навчався в Донецькому педагогічному інституті (нині Донецький університет),
трохи вчителював на Кіровоградщині, потім - армія. Під час навчання і служби
став писати вірші. Його перші публікації з’явилися в 1959 році в «Літературній
Україні». Восени 1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.
Шевченка Академії наук УРСР.
У вересні 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні
забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус
разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав
партійних керівників і населення столиці засудити арешти української
інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові
політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції
його відрахували з аспірантури, за ним почало стежити КДБ.
Попри схвальні рецензії на його поезії, ані перша («Круговерть»), ані друга
(«Зимові дерева») Стусові збірки так і не були надруковані.
У січні 1972 року його вперше арештували. Впродовж майже 9 місяців поет
перебував у слідчому ізоляторі. Покарання відбував у мордовських і
магаданських таборах. Більшість віршів вилучалася і знищувалась, лише деякі
потрапили на волю через листи до дружини.
Після повернення восени 1979 року до Києва він приєднався до гельсінської
правозахисної спілки. Попри те, що його здоров’я було підірване, Стус заробляв
на життя, працюючи робітником на заводі.
У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним
рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років
заслання. Покарання відбував у таборі особливо суворого режиму ВС 389/36 у с.
Кучино Чусовського району Пермської області. На знак протесту проти
жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів
оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з
віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса
відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на
нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням
співв’язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе
голодування. Загинув у ніч з 3 на 4 вересня, в карцері, можливо, від
переохолодження. Офіційна версія смерті поета - зупинка серця.
Василь Стус був похований спочатку на табірному кладовищі і лише у 1989 році
разом із побратимами - Юрієм Литвином і Олексою Тихим був перепохований на
Байковому кладовищі Києва.
Останнім часом на передній план виходить більше героїчна біографія Стуса
та його національне подвижництво (він і дійсно був «людиною морального
абсолюту»), але не варто забувати, що Стус – передусім поет. І до того ж, поет
найвищого ґатунку. Поет європейського класу, ні на кого не схожий, надзвичайно
глибокий і самобутній.

ТЕМА 2: 4 вересня - Над будинком Верховної Ради України у 1991 було піднято
жовто-блакитний прапор

Це знаковий день для народу суверенної України. 4-го вересня 1991 року,
після багаторічної окупації з боку промосковських послідовників більшовицького
світу, які, як гриби чорної цвілі, що з’явилися на рештках гниючьої російської
імперії, після болісних десятиліть нелюдського комуністичного терору, країна
впевнено продовжила курс національного розвитку.
Це був ковток свободи. За це вже не відправляли в гулаги і в’язниці, не
розстрілювали і не саджали до психдиспансерів, намагаючись знищити
особистість медикаментозним шляхом. Жовто-блакитний прапор на будівлі
найвищого законодавчого органу держави символізував початок нової епохи для
понівеченої країни.
Не можна сказати, що адепти минаючього бандитсько-паразитичного
режиму не намагалися зупинити українську спільноту, адже їм колись вдавалося
загальмувати ці процеси. Та й зараз для багатьох народів ще живі збудовані ними
перепони. Однак волелюбна українська нація відкинула поразку, відмовившись
від спокуси стати покірливим поневоленим субпасіонариєм. Всі спроби лиходіїв
виявилися марною тратою часу і ресурсів, а нащадки цих лиходіїв тепер
переважно паразитують на тих, котрі ще залишаються пасивними до їх перепон,
підштовхуючи їх у бідність, гібридну псевдомораль і використовуючи як
сировину для вгамування своєї кривавої натури.
Долаючи створювані залишками посібників антилюдського минулого
численні перешкоди, українське суспільство впевнено рухається вперед.
Саме час помітити, що далеко не всі народи у нашому світі покірні утопічним
ідеологіям і порожнім кумирам з балалайкою у вигляді промовистого язика, що
тішить слух оступачених людей. Україна явила в своїй сучасній історії масу
доказів тому. Наприклад, у відповідь на всі перешкоди деяких кривавих вождів
цього минулого з однієї сусідньої північної околиці нашого континенту, країна
тільки прискорила свій рух до в цивілізованого міжнародного простору,
залишаючи це минуле в могилі історії.