Professional Documents
Culture Documents
Арешти творчої інтелігенції.
Арешти творчої інтелігенції.
11
Предмет: Історія України
Урок № 17-18
Тема: Арешти творчої інтелігенції. Іван Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Активізація дисидентського руху: течії, форми та методи боротьби.
Самвидав. «Український вісник». Михайло Брайчевський «Приєднання чи возз’єднання». Українська громадська група сприяння виконанню
Гельсінських угод. Становище кримських татар у місцях депортації та боротьба за повернення на батьківщину.
Мета: розкрити суть та причини арештів української творчої інтелігенції, продовжувати виховувати патріотизм до своєї Батьківщини.
Основні поняття та терміни: «самвидав», Гельсінські угоди.
Персоналії: І. Дзюба, М. Брайчевський, С. Хмара, В. Чорновіл, М. Руденко, О. Бердник, О. Тихий, М. Джемілєв.
Тип уроку: урок засвоєння нових знань.
ХІД УРОКУ
I. Організаційний момент уроку. Мотивація
Ознайомлення з темою та метою уроку учнів.
Проблемне питання.
Перебуваючи в трудовому таборі, В. Стус зрікся громадянства СРСР, заявивши: «Бути радянським громадянином — це означає бути рабом». Які обставини
спонукають людину відчувати себе рабом у власній країні ?
II. Актуалізація опорних знань
Бесіда
План уроку
1. Арешти творчої інтелігенції.
2. Іван Дзюба: «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
3. Михайло Брайчевський: «Приєднання чи возз’єднання?»
4. «Самвидав». Журнал «Український вісник».
5. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсинських угод.
6. Кримськотатарський національний рух
Іван Дзюба
Іван Дзюба (1931 р. н.) — видатний український літературознавець, шістдесятник, правозахисник. У 1965 р. підписав «Лист 139-ти» проти насильницької
політики радянського уряду щодо української інтелігенції. Автор маніфесту дисидентів «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У 1972-1973 рр. — ув’язнений.
Перший президент Республіканської асоціації українознавців, з 1992 р. — академік НАН України. У 1993 р. — міністр культури України. Автор таких суспільно
резонансних публіцистичних статей, як «“Звичайна людина” чи міщанин?», «Україна в пошуках нової ідентичності», «Русифікація вчора, сьогодні... і завтра?»,
«Нагнітання мороку» та ін.
У грудні 1965 р., протестуючи проти хвилі арештів інтелігенції, І. Дзюба надіслав лист на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста й голови Ради міністрів
УРСР В. Щербицького. До листа було додано копію полемічної роботи «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка стала найвідомішим маніфестом українського
дисидентського руху.
Цитуючи В. Леніна, Ф. Енгельса й К. Маркса, використовуючи офіційну статистичну інформацію, І. Дзюба зі скрупульозністю вченого довів, що радянська влада
відійшла від «ленінської національної політики», тобто від проголошених Леніним декларацій, і вдалася до асиміляції (зросійщення) українців. Книжка
продемонструвала разючий контраст між розвитком української мови й культури періоду українізації та їхнім становищем у середині 1960-х років. У своїй праці І.
Дзюба порівнював національну асиміляцію в радянській Україні зі становищем українських губерній часів Російської імперії. Він довів, що в Україні
здійснюється негласна русифікація. Його твір став закликом до української та російської чи російськомовної інтелігенції виступити проти такого курсу й не стати
співучасником історичної несправедливості. Написана з великим талантом та ерудицією, книжка І. Дзюби стала неофіційним маніфестом українського руху,
визначала його головні ідеологічні засади. Усім захисникам і прихильникам української культури вона створювала ідейне підґрунтя для легальної опозиції проти
русифікаторської політики радянського режиму.
Книжка І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», видана англійською мовою
Наприкінці маніфесту автор ставив риторичне запитання стосовно відмови компартії від таких демократичних речей, як «свобода обговорення, дискусія,
суперечка»: «Чому так панічно боїться цього теперішня національна політика (мається на увазі радянська влада. — Авт.)? Звідки такий переляк перед людським
словом і така інквізиторська лють на нього? Чому так ганебно тікають офіційні представники з тих вечорів і дискусій, де зненацька виникає національне питання,
чому забороняють, затикають рота — замість того, щоб прийти й роз’яснити справу, перемогти в чесній дискусії, переконати в одвертій розмові? Чому зі
студентами університету не дискутують, а викликають поодинці, товчуть у кабінетах, виключають, тероризують і т. д.?»
Лише недолугому було незрозуміло, чому комуністи чесному слову митця, науковому аргументу вченого могли протиставити лише насильство — аргумент
завойовника.
3. Михайло Брайчевський: «Приєднання чи возз’єднання?»
Михайло Брайчевський
Науковий працівник Інституту історії Академії наук УРСР М. Брайчевський добре знався на мистецтві, був відомий у середовищі поетів і художників. На цьому
ґрунті зблизився з шістдесятниками. Як пристрасна особистість, він не міг терпіти фальші радянської історичної науки, яка на догоду російським імперіалістам
вигадувала історичні міфи про «давньоруську народність — спільного предка російського, українського й білоруського народів» і «возз’єднання 1654 р.».
У 1966 р. вчений опублікував у «самвидаві» статтю «Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції». У ній він блискуче викрив
фальш російського царського та радянського витлумачення історії України середини XVII-XVIII ст. про нібито возз’єднання та його благодатний вплив на
Україну.
Історик довів, що об’єднувалися держави, а не народи. Заперечив тезу про нібито сприятливий вплив російського царизму на «розквіт» українців. Показав
безглуздість твердження про якесь особливе прагнення українців до возз’єднання та відмову від незалежності (суверенітету), «на відміну від усіх народів світу,
для яких незалежне існування є необхідною умовою розвитку». Виходить, що протягом багатьох століть український народ боровся... проти власної незалежності
за благо об’єднання. А найлютішими ворогами українського народу були всі ті, хто закликав його до боротьби за національну незалежність».
Автор наголошував, що возз’єднання було пропагандистською вигадкою. Насправді ж Московська держава зрадила угоду 1654 р. з Українською державою й,
скориставшись її ослабленням:
навпіл з Польщею розділила українську територію та поступово, до 1764 р., знищила українську державність;
повністю відновила в Україні кріпосництво, «що межувало з рабовласництвом» (хоча український народ звільнив себе ще під час національно-визвольної
війни);
позбавила українські міста магдебурзького самоврядування, знищила їхнє мануфактурне виробництво;
перетворила «країну з майже стовідсотковою грамотністю» «на країну з майже суцільною неписьменністю»;
зарахувала й продовжувала зараховувати найзначніших і найталановитіших представників української інтелігенції «до числа діячів російської
культури...»;
заборонила українську мову й українські книжки ще на початку XVIII ст.
Ученого звільнили з роботи, а його праці не публікували до кінця 1970-х років. Понад 10 років М. Брайчевського не допускали на конференції.
4. «Самвидав». Журнал «Український вісник»
Одним з яскравих представників дисидентів був В. Чорновіл. Він особливо гостро не сприймав несправедливість радянського режиму стосовно своїх громадян.
Після участі В. Чорновола у виступі 4 вересня 1965 р. у кінотеатрі «Україна» його звільнили з роботи у газеті «Молода гвардія» і виключили з аспірантури
Київського університету. Замість того, щоб змиритися, молодий журналіст став учасником правозахисного руху, підготувавши збірку «Правосуддя чи рецидиви
терору?» (травень 1966 р.) — один з найсміливіших зразків тогочасної політичної публіцистики. За це та за відмову свідчити на суді проти братів Горинів, М.
Осадчого та М. Зварича влітку 1966 р. В. Чорноволу присудили 3 місяці примусових робіт.
У квітні 1967 р. В. Чорновіл видав збірку документів «Лихо з розуму» (портрети двадцяти «злочинців») про засуджених у 1965 р. дисидентів. Він довів, що людей
судили не за злочини, а за власні думки, слова та переконання.
Ця книжка донесла до світової громадськості правду про становище з правами громадян в УРСР, а її автора зробила відомим у світовій журналістиці. У листопаді
1967 р. він отримав 3 роки в’язниці суворого режиму.
В’ячеслав Чорновіл
В’ячеслав Чорновіл (1937-1999) — український політик, публіцист, дисидент, правозахисник, політв’язень СРСР. Лауреат міжнародної журналістської премії
ім. Ніколаса Томаліна (1975). Керівник національно-демократичного визвольного руху 1980-1990-х років.
Народився в родині вчителів. Вищу освіту здобув у Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка на факультеті журналістики. Один із засновників
національно-визвольного руху дисидентів-шістдесятників. Засновник і головний редактор підпільного українського часопису «Український вісник». З 1979 р. член
Української Гельсинської групи. З 1992 р. — голова Народного Руху України. Тричі ув’язнений за антирадянську пропаганду. Загальний термін перебування в
неволі — 17 років. У 1990-1992 рр. — голова Львівської обласної ради. З березня 1990 р. — народний депутат України. Кандидат у президенти України на виборах
1991 р. Загинув 25 березня 1999 р. за нез’ясованих обставин. Герой України (2000 р., посмертно).
Заборонні заходи влади, неможливість заявити про свої позиції в ЗМІ спонукали дисидентів до несанкціонованого поширення своїх ідей, творів, передрукованих
під копірку на машинці або переписаних від руки. Так сформувалося явище «самвидав». Спершу ініціатори «самвидаву» передруковували лише не прийняті до
друку чи заборонені твори. З часом він перетворився на сміливу політичну журналістику.
«Самвидав» — переслідуване радянською державою видання дисидентами літературних і публіцистичних творів; літературна продукція, що поширювалася
дисидентами.
Досить швидко «самвидав» став яскравою формою дисидентського руху та цілим явищем тодішнього суспільно-політичного життя. У ньому друкували не тільки
твори шістдесятників, а й іншу заборонену літературу: наукові праці вчених діаспори, твори нереабілітованих письменників 1920-х років, суспільно-політичну
публіцистику.
У 1970 р. В. Чорновіл, повернувшись з в’язниці, відновив активну правозахисну діяльність. У Львові він організував нелегальне видання журналу «Український
вісник». Часопис став трибуною дисидентського правозахисного руху в Україні. Журнал виходив накладом декілька сотень примірників. Протягом 1970-1972 рр.
було опубліковано шість випусків. Часопис розкривав правду про реалії радянського життя, нехтування прав і свобод людини й традиційно апелював до засад
«ленінської» демократії та національної політики.
Олесь Бердник
Олекса Тихий
9 листопада 1976 р. М. Руденко, О. Бердник, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, Н. Строката-Караванська, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий
проголосили про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсинських угод. Представником групи в Москві погодився стати українець П.
Григоренко, що надавало можливість контактувати з дипломатичними представництвами західних країн.
Утворення Української Гельсинської групи (УГГ) уперше за багато десятків років ізоляції виводило українські питання на міжнародний рівень.
Група вважала своїм головним завданням ознайомити світову громадськість з фактами порушень в Україні Декларації прав людини та гуманітарних статей
Гельсинської угоди.
Проте вже в лютому 1977 р. кадебісти заарештували
М. Руденка та О. Тихого. У помешканнях усіх інших членів групи провели обшуки. У 1978 р. було заарештовано М. Мариновича та М. Матусевича.
Замість заарештованих членів групи на їхнє місце приходили інші. У травні 1979 р. членом УГГ оголосив себе В. Чорновіл. За це у квітні 1980 р. він отримав
вирок на 5 років позбавлення волі.
У 1980 р., після чергових арештів членів УГГ, нових охочих вступити в організацію не було. Отже, Українська Гельсинська група була вилучена з правозахисного
процесу, однак ніколи не оголошувала себе розпущеною.
Українська Гельсинська група — об’єднання діячів українського правозахисного руху, утворене заради сприяння виконанню постанов прикінцевого Гельсинського
акта (1975) щодо прав людини та нації в УРСР.
Протягом часу існування УГГ її членами стало 37 осіб. 23 з них були ув’язнені. Четверо з них — В. Стус, О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин — від тяжких умов
ув’язнення померли.
До 1980 р. УГГ видала 30 заяв і звернень, 18 меморандумів і 10 бюлетенів про права людини в УРСР.
Історичний факт
Крім України, Гельсинські групи були створені в Росії, Литві, Грузії та Вірменії. З них найчисельнішою була українська. Серед ув’язнених у таборах особливого
режиму українці становили 50 % їхнього складу, у таборах суворого режиму — 30 %. За спостереженнями в’язнів, якщо балтійські та вірменські дисиденти
отримували в середньому по 3-4 роки ув’язнення, то українці — у середньому 12 років. Так, з 23 ув’язнених членів УГГ 6 отримали терміни по 15 років, 3 — по 12,
13 — від 3 до 9 років і лише 1 — 1 рік.
Діяльність УГГ продемонструвала, що український дисидентський рух піднявся на нову стадію розвитку. Було набагато чіткіше окреслено політичну програму
руху, відбувся перехід на самостійницькі позиції.
У 1977 р. О. Тихий та о. В. Романюк оприлюднили «Позицію українських політичних в’язнів», де в майбутньому Україна чітко визначалася як незалежна держава
в колі великих демократичних держав світу. У 1979 р. 18 українських політичних в’язнів мордовських таборів закликали до «виходу України зі складу так званого
СРСР і створення незалежної демократичної Української держави».
6. Кримськотатарський національний рух
В історії дисидентського руху другої половини 1950-1980-х років в Україні значне місце посіла боротьба кримських татар за повернення на свою історичну
Батьківщину. З кінця 1940-х років кримські татари демонстрували рішуче прагнення зберегти власну ідентичність, утілену в мові та культурі. Свою незгоду з
політикою радянської держави вони демонстрували й масовими втечами з місць «спецпоселення», порушенням режиму поводження в спецпоселеннях.
У квітні 1956 р. президія Верховної Ради СРСР зняла кримських татар з режиму спецпоселень, однак повернутися до Криму не дозволила. Хоча через 7 місяців
більшість депортованих народів отримали таке право. У відповідь з осені 1956 р. розпочався національний рух кримських татар за повернення додому. Одним з
напрямів їхньої дисидентської діяльності стала постійна підготовка петицій до Москви з приводу її імперської політики стосовно кримських татар.
Наприкінці 1961 р. група молодих людей на чолі з М. Омеровим, С.-А. Умеровим, М. Джемілєвим, М. Османовим, Р. Годженовим та ін. створила таємний гурток
«Союз кримськотатарської молоді за повернення на Батьківщину». «Ця організація, — за зізнанням М. Джемілєва, — мала бути “справді ленінською”, а форми
боротьби — тільки конституційними». Однак ще до написання програми та статуту організація була розгромлена.
Проте арешти й виключення з інститутів дали змогу, на думку М. Джемілєва, провести природну «селекцію». «Боягузи шарахнулися вбік і намагалися більше
ніколи не “засвічуватися”... а решта почала думати про інші шляхи та форми діяльності в тому ж напрямі».
Мустафа Джемілєв
Мустафа Джемілєв (1943 р. н., Крим) — політичний та громадський діяч часів СРСР та України. Один з провідників кримськотатарського національного руху,
усесвітньо відомий правозахисник, учасник дисидентського руху, політв’язень. За свої політичні погляди був виключений з вишу, 7 разів засуджений. У місцях
позбавлення волі провів 15 років. Голова меджлісу кримськотатарського народу (1991-2013). З 1998 р. народний депутат України.
Під час окупації Криму займав позицію недоторканності кордонів України. Не визнав референдуму, що інсценізували в Криму російські окупанти.
Один з лідерів українського дисидентського правозахисного руху генерал П. Григоренко в 1965-1969 рр. став на захист кримських татар. За це його вдруге кинули
до «психушки». Молодий київський психіатр С. Глузман довів психічну повноцінність дисидента, за що сам потрапив до в’язниці. До самого виїзду за кордон П.
Григоренко боровся за звільнення М. Джемілєва.
V. Домашнє завдання