Есе з історії України з теми «Дисидентський рух в УРСР»

09.12.2020
Робота студентки групи УУ-20
Романенко Маргарити
Дисидентський рух в УРСР
Для своєї роботи я обрала цю тему, оскільки дисидентський рух сприяв розхитуванню
радянської тоталітарної системи і став її реальною моральною та ідеологічною загрозою. У
протистоянні з панівним режимом український опозиційний рух виховав у своїх лавах
багатьох відданих рідній землі і своєму народові справжніх патріотів України. Завдяки
дисидентському руху світ «дізнався» про Україну, українські проблеми було виведено на
міжнародний рівень.
Дисидентські (опозиційні) рухи 1960–1980-х років в УРСР — рухи, учасники яких
виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, за вільний
розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну
державність.
Відправною точкою дослідники вважають ХХ з’їзд КПРС, де М. Хрущов виголосив
свою таємну доповідь, присвячену розвінчанню культу особи Сталіна. Тепер в очах людей
він не всемогутній вождь, а малокомпетентний тиран, який послідовно створював свій культ,
знищуючи опонентів.
Для Укpаїни в цiлoмy та yкpaiнськoї iнтелiгенцii зoкpемa зaсyджeння Cталiнa мaлo
пpинципoвe значення, oскiльки сaме в стaлiнськi часи Україна пережила нaйжахливiшi пoдii
y свoiй iстopii: гoлoдoмор 1932-33 рр., масиві репресії 1930-х, знищення національної
інтелігенції.
Провідне місце серед опозиційних сил в УРСР 1960–80-х рр. мали: український
національно-визвольний рух (національно орієнтоване дисидентство), рухи національних
меншин (кримськотатарські та єврейські нац. рухи за повернення на історичну Батьківщину),
рух за свободу совісті (релігійне дисидентство), рух за соціально-економічні права.
В історії українського дисидентського руху вирізняють два етапи. На першому етапі (2-
га пол. 1950 – серед. 1960-х рр.) протести здебільшого мали анонімний характер,
здійснювались у вигляді розповсюдження листівок, національної символіки, на другому
(серед. 1960-х – 1970-ті рр.) – надзвичайно важливим стало поширення легальних форм
боротьби.
Протест в кінотеатрі «Україна» - одна з найгучніших відкритих акцій протесту. Вона
відбулась 4 вересня 1965 року на прем’єрному показі фільму Сергія Параджанова «Тіні
забутих предків». Після виступу режисера в обговоренні фільму взяв участь Іван Дзюба, який
повідомив публіці про недавні таємні арешти серед української інтелігенції, назвав імена
заарештованих. Його намагалися усунути від мікрофону, але із зали Дзюбу підтримав
В’ячеслав Чорновіл, з яким вони попередньо домовилися. Він вигукнув: «Хто проти тиранії –
встаньте!». Частина залу підвелась, підтримуючи протестуючих. У перерві між частинами
стихійний протест підтримав Василь Стус: «Протестувати повинні всі: сьогодні хапають
українців, завтра хапатимуть євреїв, потім росіян!». Реакція влади була негайною: були
звільнені з роботи І. Дзюба, В. Чорновіл, виключені з КПРС Ю. Бадзьо, М. Коцюбинська, з
аспірантури – В.Стус.
Ще одним способом стали петиційні кампанії, відомі як «Лист 78-ми», «Київський
лист» та ін. Лист протесту проти політичних переслідувань, складений у Києві та
відправлений до державних керівників на початку 1968 року, був одним з найбільш масових
правозахисних виступів 60-70-х років. У Києві зібралася група людей, яка вирішила
підготувати такий лист протесту - перш за все для того, щоб привернути увагу країни та світу
до репресій в Україні. Це були Іван Світличний та Іван Дзюба, подружжя фізиків Юрій
Цехмістренко та Ірина Заславська, кібернетик Віктор Боднарчук. В листі засуджувалися
політичні репресії в Україні 1965-67 роки, з особливим наголосом на процес Чорновола у
листопаді 1967 року у Львові. На початку 1968 року почався збір підписів. Збір підписів
тривав приблизно до березня 1968 року. Лист підписали 139 осіб. Першим стояв підпис
Сергія Параджанова - він не приймав участі у складанні, але настояв на тому, що має бути
першим. Серед підписавших були письменники В. Нєкрасов, В. Стус, Г. Кочур, В. Шевчук,
Л. Костенко, Б. Антоненко-Давидович, художники І. Марчук, А. Горська, В. Зарецький, Г.
Севрук, авторитетні вчені, в тому числі математики професори Ю. Березанський та А.
Скороход та ін.
У суспільстві панувала атмосфера нетерпимості до інакодумства, що штовхала
дисидентів на крайнощі. Одним із таких випадків крайньої форми протести став акт
самоспалення вчителя Василя Макуха. Він вийшов на Хрещатик, облив себе бензином і
підпалив вигукуючи: «Хай живе вільна Україна!». Він помер від тяжких опіків в лікарні.
Через рік сталася спроба акту самоспалення Миколи Береславського. Маючи на утриманні
трьох неповнолітніх дітей і хвору матір, він зневірився в можливості домогтися
справедливості і вирішив на знак протесту проти беззаконня провести акцію самоспалення
біля пам’ятника Т.Шевченку в Києві, але погода змусила його перенести акцію до вестибюлю
Київського держуніверситету. Каністру з бензином поставив за дверима, щоб, виголосивши
промову, швидко її схопити, надів на себе транспаранти і розпочав промову з
закликами: «Хай живе самостійна Україна!», «Припиніть дискримінацію українського
народу!» Але його дуже швидко скрутили і відвезли в КДБ.
Незважаючи на особливо люте придушення будь-яких проявів неофіційної громадської
активності в Україні, як і в інших республіках СРСР, прихований розвиток національно-
демократичного руху йшов у бік організованого оформлення відкритих його проявів.
Першими кроками в цьому напрямку були випадки підключення активістів
українського руху до московських правозахисних асоціацій.
У 1974 р в Москві була створена радянська секція Міжнародної амністії. В неї увійшов
киянин Микола Руденко, відомий український письменник. У 1976 р, коли оформилася
Московська Гельсінкська група, Україна першою з неросійських республік підтримала цю
ініціативу. 9 листопада 1976 року була створена Українська Гельсінська група - перша
відкрита неофіційна громадська асоціація на Україні. Її творцем і керівником став той же
Микола Руденко.
 Створення першої з національних гельсінкських груп саме в Україні – значущий факт,
який свідчить про потенційні можливості національного руху в Україні - невидимого на
поверхні суспільного життя, змушеного переховуватися, але готового прорватися назовні.
У літописі опозиційного руху 2-ї пол. 1950–1980-х рр. в Україні значне місце посідає
боротьба кримських татар за повернення на свою історичну Батьківщину, реалізацію прав і
свобод, гарантованих міжнародними актами, конституціями СРСР та УРСР. Перші кроки в
становленні кримськотатарського національного руху спостерігалися вже наприкінці 1940-х
рр. Вони виявились у нестримному прагненні кримських татар зберегти власну самобутність,
мову, культуруру; в масових утечах з місць «спецпоселення», порушенні встановленого
режиму їх функціонування, в масовій перманентній петиційній кампанії, діяльності таємного
гуртка «Союз кримськотатарської молоді за повернення на Батьківщину» на чолі з М.
Джемілєвим, М. Омеровим, М. Османовим, Р.Годженовим та ін.
Лідери руху були заарештовані, але діяльність активістів це не спинило. На цьому етапі
діяли «Ініціативні групи», які пізніше дале змогу створити цілісну структуру руху.
Посилилася агітація за повернення до Криму та відновлення Кримської Автономної РСР як
національної республіки. Збиралися кошти для роботи і допомоги засудженим та їхнім
сім'ям, посилалися делегації до Москви, проводилися демонстрації. Підготовлене лідерами
руху звернення до XXIII з'їзду КПРС (1966) підписали понад 120 тис. осіб, у жовтні 1966 в
Узбекистані у місцях проживання депортованих були проведені масові акції з приводу 45-
річчя створення Кримської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки.
5 вересня 1967 Президія ВР СРСР ухвалила указ «Про громадян татарської
національності, що проживали в Криму», він юридично повернув кримським татарам
громадянські права, а також передбачив можливість проведення обмеженого набору
переселенців до Криму. У цей же час тисячі активістів були в різних формах піддані
переслідуванням.
З поч. 1970-х рр. зростає число нелегальних мігрантів до Криму. 1973 таких було 1494
особи, вони зазнали відвертого знущання і жорстоких переслідувань з боку властей.
Подальше легальне та нелегальне повернення було унеможливлено: з 1973 "оргнабір" до
Криму фактично було зупинено, влада насильно почала виселяти кримських татар з Криму.
1978, опираючись повторному виселенню, Муса Мамут на знак протесту в с. Нова Мазанка
здійснив самоспалення. Після початку перебудовних процесів у СРСР «ініціативні групи»
провели 1-шу Всеросійську нараду своїх представників, на ній була сформована Центральна
ініціативна група, яка добилася зустрічі із заступником голови ВР СРСР. Зустріч не дала
результатів, тому в Москві пройшли акції протесту активістів руху. Чергова всесоюзна
нарада представників ініціативних груп навесні 1988 рекомендувала кримським татарам
розпочати масове переселення на Батьківщину як єдину можливу форму боротьби за свої
права.
1989 ВР СРСР засудила депортацію кримськотатарського народу 1944 і цим актом
зняла формальні перепони до повернення кримських татар у Крим.
Українська католицька церква - одна з помісних церков Вселенської римсько-
католицької церкви, їхні стосунки були підтверджені унією, документованої на Брестському
соборі 1596 року (тому Українську католицьку церкву нерідко називають уніатської).
 До закінчення Другої світової війни в СРСР проживали 14 млн. Українців, для яких ця
церква була традиційною. 18 червня 1945 указом уповноваженого Ради у справах російської
православної церкви на Україні П. Ходченко юрисдикція над українською католицькою
церквою була передана абсолютно незаконною Ініціативній групі з трьох священиків,
призначення якої було - підготувати перехід української католицької церкви в лоно
Російської православної церкви. Це рішення було прийнято на Львівському соборі 10 березня
1946 р після того як була відправлена в табори і частково знищена вся вища ієрархія
української католицької церкви і більшість її священиків - за незгоду на цю реформу. З тих
пір офіційно українська католицька церква припинила існування, але насправді - існувала
підпільно.
9 вересня 1982 р п'ятеро українських католиків оголосили себе «Ініціативною групою
захисту прав віруючих і Церкви». Головою цієї групи став Йосип Тереля, який відбув в
ув'язненні 16 років. Крім нього, до Групи увійшли три священики української католицької
церкви і Стефанія Петраш - мати політв'язнів Володимира і Василя Січка, дружина
політв'язня Петра Січка, сама відбула табірний термін в сталінські часи.
Ініціативна група захисту прав віруючих і Церкви поставила за мету домогтися
легалізації української католицької церкви. Союзне і республіканське партійно-державне
керівництво офіційно не визнавало наявності в країні опозиції режимові, характеризуючи
представників останньої не як опозиціонерів, а як «відщепенців», «кримінальних злочинців»,
послідовно проводило боротьбу з нонконформістськими силами. 24 грудня 1982 року голова
Групи Йосип Тереля був заарештований.
Отже, незважаючи на всі зусилля та ідеалізм дисидентів, цей рух не набув широкої
підтримки в Україні. Одна з причин цього – відсутність чіткої політичної програми.
Дисиденти вимагали дотримуватись законів й засуджували тогочасний режим, але нажаль,
питання, які вони висвітлювали, не були проблемними для повсякденного життя більшості
населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали обмежену суспільну базу, що
складалася майже виключно з представникыв інтелігенції.
Однак завдяки самовідданій боротьбі дисидентів у громадський свідомості поступово
утвердилася думка, що український народ – це не просто придаток до Росії, що можливе
створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків,
що зробили значний внесок в розвиток Незалежної України.
Для написання цього есе я спиралася на такі джерела:
Михайло Білецький. Як готувався «Київський лист» («Сучасність», 1999 N 1)
http://www.history.org.ua/?termin=Dysydentski_rukhy_1960_1980_v_Ukr

Касьянов Г.В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років.

К., 1995

http://museum.khpg.org/index.php?id=1162385507