ДИСИДЕНТСЬКИЙ

РУХ В УКРАЇНІ
(60-і — середина 80-х
років XX ст.)
Підготувала студентка 25 групи Коваль Аліна
Суперечливий і неоднозначний період правління М.Хрущова надав імпульсів для
оновлення суспільної свідомості. Відсутність демократичних свобод, всевладдя
партапарату, русифікація, невисокий матеріальний рівень життя громадян
викликали невдоволення у різних верств населення УРСР, але здебільшого
соціальну базу дисидентського руху складали представники інтелігенції. В Україні
дисидентський рух був започаткований ще у 50-х роках.

За період 1954-1959 рр. в Україні, переважно в

Західній, владою було виявлено 46
антирадянських груп. Деякі з них уже не
належали до оунівського підпілля, але були
його ідейними спадкоємцями. Одну з перших
спроб переходу на організаційні мирні форми
опозиційної діяльності здійснила група
Л.Лук’яненка, яка утворила у 1959 р. Українську
робітничо-селянську спілку
У 1964 р. Д.Квецько і З.Красівський створили
організацію «Український національний фронт»
(УНФ), яка вже у 1967 р. діяла на теренах п’яти
областей УРСР. Члени УНФ дотримувалися
засад націоналізму й вважали республіку
колонією Росії. Основна ж частина опозиційної
інтелігенції 60-х років намагалася боротися з
режимом у межах марксизму-ленінізму. Її
домагання здебільшого стосувалися проблем
розвитку української мови і культури. Вони
дорікали владі, що вона не дотримується
ленінських принципів у національній політиці.
Найкраще ці вимоги викладено в роботі І.Дзюби
«Інтернаціоналізм чи русифікація». Автор
намагався добитися вирішення наболілих
національних проблем у межах радянської
системи.
За декілька років рух
«шістдесятників» еволюціонував від
культурно-просвітницьких проблем
до політичного протесту. Процес
структурування опозиції правлячому
режимові стає все більш наявним,
але однією з головних
організаційних форм руху наприкінці
60-х років стає виготовлення і
розповсюдження самвидаву.
Національний рух згуртовується за
допомогою всеукраїнського
підпільного видання. Ним став
«Український вісник» за редакцією
В.Чорновола. Вісник містив
інформацію про утиски в СРСР
демократичних свобод, судові і
позасудові переслідування, про
становище українських політв’язнів,
різні вияви протесту тощо.
Події під час прем’єри фільму С. Параджанова
«Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі
«Україна» (1965 р.) увійшли в історію
дисидентського руху як перший організований
політичний протест проти припинення процесу
десталінізації, відстоювання громадських, у
тому числі національних прав. Близько 140
присутніх відгукнулися на заклик І. Дзюби,
В.Стуса і В.Чорновола та підписали лист
протесту.
На початку 70-х років рух опору посилився.
Влада відповіла на це черговими репресіями.
Однак, рух не зупинила. Про це свідчить хоча б
створення в республіці в листопаді 1976 р.
Української Гельсінської групи (УГГ). Її очолив
письменник М.Руденко. До складу входили
О.Бердник, Л.Лук’яненко, П. Григоренко,
І.Кандиба та ін. Ця група мала сприяти
виконанню Гельсінських угод щодо прав
людини, які були підписані СРСР у 1975 році. У
статті «Наші завдання» правозахисник! рух у
середині 1978 р. ототожнював себе з
національно-визвольним рухом. Фахівці
підкреслюють, що у середині 70-х - на початку
80-х років дисидентський рух в Україні
зменшився кількісно, але виріс якісно.
Канадський дослідник Б.Кравченко склав
список дисидентів, у якому в 1960-1972 рр.
налічувалося 975 осіб.
За даними Секретаріату Міжнародної амністії, на початку 80-х років кількість
політв’язнів у СРСР становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців
налічувалося від 25 до 75 %. Громадяни республіки широко не підтримували
дисидентський рух, у свідомості значної частини суспільства панували апатія та
пасивність. У діях дисидентів були відсутніми або незначними конструктивні
позитивні пропозиції.
Дисидентський рух складався з трьох основних напрямів, що іноді зливались у єдине
річище: правозахисний (демократичний), релігійний та національно орієнтований. При
цьому характерною рисою усіх трьох напрямів було відстоювання інтересів
українського народу, національний чинник органічно включався у сферу їх діяльності.
Дисидентський рух був реальною опозиційною силою, проте не мав ні власних
організаційних структур,
У Російській Федерації ні цілісної
відомими загальної програми
представниками .
правозахисного дисидентства були
А.Сахаров, О.Солженіцин, а в УРСР вже згадувана УГГ. Українські правозахисники
ознайомлювали суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирали докази
порушення владою прав людини, національних прав та застосування насильницької
політики русифікації в Україні. Учасники УГГ намагалися встановити безпосередні
контакти України з іншими країнами, акредитацію в республіці представників
закордонної преси. Незважаючи на те, що учасники цієї правозахисної організації
використовували легальні форми роботи та діяли у достатньо поміркованому руслі,
радянська влада не переставала їх переслідувати. До 1980 р. близько 75 % учасників
УГГ були ув’язнені на строк від 10 до 15 років. Решті дозволили емігрувати.
Другий напрям дисидентства — релігійний —
пов’язаний з боротьбою за фактичне визнання
свободи совісті. Представники цього напряму в
УРСР вели боротьбу насамперед за відновлення
українських греко-католицької та автокефальної
православної церков, за свободу
діяльності протестантських сект. Найбільш
яскравими представниками цієї течії були Г.Вінс, Г.Вінс
І.Гель, В.Романюк, Й.Тереля.

І.Гель

В.Романюк
До національно орієнтованих дисидентів відносять тих, хто рішуче засуджував
шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступав на захист прав
і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за кращі умови життя. Деякі
представники цього напряму підтримували ідею відокремлення України від СРСР
мирним шляхом. До цього напряму належали І.Дзюба, С.Караванський, В.Мороз,
В.Чорновіл та ін

І.Дзюба С.Караванський В.Мороз В.Чорновіл

 Висновок

У зазначений період політичний курс радянського

керівництва відзначався вираженим консерватизмом.
Однак, дисидентський рух в СРСР загалом, й зокрема в
Україні, не давав змоги неосталіністам повернутися до
відвертих форм терору. Дисидентство в УРСР було
представлено трьома головними течіями, які іноді зливались
у єдине річище: правозахисне (демократичне), релігійне і
національно орієнтоване. Опозиційний рух у другій половині
60-х - першій половині 80-х років готував засади для
кардинальних змін в Україні у другій половині 80-х - на
початку 90-х років.
 терміни і поняття

Дисидентський рух — складова частина руху опору в

Радянському Союзі, що розпочався в період хрущовської
«відлиги». В Україні спрямовувався проти русифікації, утисків та
переслідувань з боку офіційної влади.
Опозиція - протидія, опір певній політиці, політичній лінії,
політичній дії; організація, партія, група, особа, які виступають
проти панівної думки, уряду, системи влади, конституції,
політичної системи загалом.
Консерватизм — політична ідеологія і практика суспільно-
політичного життя, що орієнтується на збереження та
підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних
цінностей і морально-правових засад.
Дякую
за
увагу!