Історичні досягнення українців

Дисидентський рух
Підготувала студентка 1 курсу,
спец. 072 «Фінанси, банківська справа та страхування», ФК-104
Климаш Марія

Кожному поколінню кажуть

що воно має продовжити
справу попередників
Але живий живе гадає
і справу попередників
продовжує рівно настільки
наскільки вона в ньому жива
без нагадувань
Євген Сверстюк
 Хто такі дисиденти?
• Дисидентство – рух незгодних, рух інакомислячих. У різних масштабах
дисиденти протягом усієї історії СРСР виявляли протест проти антинародних
дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних
положень та очевидних положень соціальної несправедливості.

• Представники дисидентського руху

в Україні: Л. Лук'яненко, Ніна
Строката, Іван Кандиба, В'ячеслав
Чорновіл, Петро Григоренко, Леонід
Плющ, Микола Руденко, Василь
Стус, Юрій-Богдан Шухевич.
 Формування

Причини появи Джерела формування

• Активізація духовного життя • Підпільний рух, який став
суспільства спадкоємцем діяльності ОУН-УПА,
• Згасання збройної боротьби ОУН- але відмовився від збройних методів
УПА боротьби
• Хрущовська “відлига” не торкалася • Рух шістдесятників
основ радянської тоталітарної
системи
• Антитоталітарний, антирадянський
рух у країнах Східної Європи,
зокрема Угорська революція 1956 р.
 Чого прагли?

Ідеологічною основою руху спершу був марксизм-ленінізм, але поступово діячі

дисидентського руху переконались, що без свободи і демократії незалежності
Україна здобути не може. Отже, вони мали тверде переконання необхідності
докорінних змін у суспільстві комуністичного тоталітарного режиму.
 Особливості руху
• Поступово стає більш масовим і організованим;
• Були відкинуті ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух став носити
яскраво виражений антитоталітарний характер;
• У поглядах дисидентів прослідковувався майже весь ідеологічний спектр;
• Зв’язок з громадкістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними
організаціями;
• Заперечення насильницьких методів боротьби;
• Прагнення легалізувати свою діяльність;
• 80% дисидентів становила інтелігенція.
 Перший етап розвитку 1950 - 1960-ті рр.
• Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного
забарвлення, заявив про себе ще в середині 50-х — на початку 60-х років.

Серед перших Українська робітничо-селянська спілка, що утворена у 1968 р. на

дисидентських чолі з юристом Левком Лук'яненком. Завдання — несиловими
організацій і методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати
груп в Україні незалежною державою;
були:
Український Національний Комітет;

Об'єднана партія визволення України;

Український національний фронт. Видавав журнал “Воля й

Батьківщина”.
• У травні 1961 р. в одному з приміщень тюремного ізолятора облуправління КДБ у
Львові відбувся закритий судовий процес ("справа юристів") над членами УРСС.
Л. Лук'яненка засудили до розстрілу, інших членів спілки на різні строки
ув'язнення (від 10 до 15 років). Згодом смертну кару Л. Лук'яненку замінили 15
роками ув'язнення. “Справа юристів” засвідчила новий етап руху опору в Україні:
його учасники не відокремлювали себе від існуючої радянської системи.

• Після зміщення М. Хрущова репресії проти

дисидентів посилюються. У серпні — вересні 1965
р. заарештовані літературний критик Іван
Світличний, художник Панас Заливаха, публіцист та
історик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав
Караванський та ін. (всього близько 20 чол.). Ще
раніше Петра Григоренка позбавили генеральського
звання, кинули на примусове "лікування" у
психіатричну лікарню.
• Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду "відлиги" стала робота Івана
Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?".

• У русі опору активну участь брали також робітники й службовці; їх активні протидії
існуючому ладові виявлялися в різних формах: страйках, організаційному опорі,
бунтах.
 Наслідки першого етапу
Національно-демократичний рух 60-х років заклав основу для подальшого розгортання
дисидентського руху, в якому зрештою виділились три основні напрями:
а) національно-визвольний — боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за
відновлення самостійної України;
б) правозахисний — вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викриття
злочинів тоталітарної системи;
в) релігійний рух — за відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за свободу
віросповідання.
 Другий етап 1970 – 1980-ті рр.

• Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975 р.

заключного документа в Гельсінкі (офіційна згода
тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх
підданих) у країні активно поширюється
дисидентський рух. Повіривши в лібералізацію
радянського ладу, дисиденти почали організовувати
легальні групи й об'єднання, які (на їх думку) мали
наглядати за дотриманням прав людини в СРСР.
• Група українських діячів проголосила утворення
Української групи сприяння виконанню Гельсінських
угод (УГГ).
• УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола української громадськості з
Декларацією прав людини, сприяти виконанню Гельсінських угод, домагатися
акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежного npec-
агентства, інформування світової громадськості про факти порушень на терені України
Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих нарадою у Гельсінкі.

• Ні поміркованість УГГ, ні вимоги Заходу дотримуватися прав людини не перешкодили

радянським органам вчинити її погром. До 1980 р. три чверті членів Української
Гельсінської групи були ув'язнені.
• Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток
націонал-демократичного руху. У середині 80-х років, з початком
перебудови, він дістав новий імпульс. Влітку 1988 р. у Львові на базі
УГГ сформувалася організація республіканського масштабу —
Українська Гельсінська спілка (УГС) на чолі зі звільненим у грудні цього
року політв'язнем Левком Лук'яненком. Програмним документом УГС
була Декларація, в якій вимагалось перетворити СРСР на конфедерацію
незалежних держав, передати владу КПРС демократично обраним
Радам, проведення українізації, права УРСР на власну дипломатичну
діяльність, легалізацію заборонених віросповідань, впровадження
ринкової економіки й громадянського контролю над карними органами.
• Запропонована УГС програма була схвалена багатьма правозахисними і
неформальними організаціями і взята за основу Декларації про
суверенітет України (липень 1990 p.).
 Наслідки другого етапу
• У квітні 1990 р. близько 500 делегатів з'їзду УГС, які
представляли її однодумців з усіх областей
республіки, заявили про розпуск УГС і створення
Української республіканської партії (УРП), метою
якої було проголошення Української незалежної
держави. Головою партії обрано Л. Лук'яненка. На
травень 1992 р. УРП налічувала понад 14 тис. чол. На
III з'їзді (травень 1992 р.) від партії відокремилося
радикальне крило на чолі з С. Хмарою, яке вирішило
утворити нову партію.

• Головою УРП було обрано М. Гориня,

почесним головою — Л. Лук'яненка.
 Підсумки
Течії дисидентського руху
За соціалізм з “людським Національно-визвольна Демократична право-
Релігійна течія
обличчям” течія захисна течія

Протести, індивідуальні Методи

Відстоювання ідеї боротьби дисидентів
Розповсюдження Створення право-захисних
протести, відриті листи, рівноправності народів,
самвидаву та листівок організацій
звертання до інших країн акції солідарності з ними

Розправи над дисидентами

Арешти: перша хвиля -1965 р.
(заарештовано 25 осіб); друга хвиля -
1970-1972 рр. (заарештовано понад 100
осіб); третя хвиля -1980 р.
(заарештовано близько 60 осіб)
Позасудові переслідування:
звільнення з роботи, виключення
з партії та спілок, позбавлення
Ізоляція в психіатричних лікарнях радянського громадянства,
організація громадського осуду
 Значення руху
• Вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи,
що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської
влади й особливо всемогутній КДБ.
• Незважаючи на крах, рух опору в Україні здобув широкий розголос у СРСР
та за кордоном. Важливі його публікації дісталися за кордон і були
перекладені на чужі мови. Гуманні політичні позиції руху здобули
прихильність світу.
• Дисиденти зайняли помітне місце у світогляді населення. Завдяки їхній
самовідданій боротьбі у громадській свідомості поступово стверджувалася
думка, що український народ є не просто безголосим заручником радянської
машини терору, а нацією, спроможною до боротьби за незалежність.