Дисидентські 

(опозиційні) рухи 1960–1980-х років в Україні — рухи,

учасники якого виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і
свобод людини, в Україні (УРСР) — за вільний розвиток української
мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну
державність, складова дисидентських рухів 1960—1980-х в СРСР.

Провідне місце серед опозиційних сил в УРСР 1960–80-х рр. мали:

 український національно-визвольний рух (національно

орієнтоване дисидентство),
 рухи національних меншин (кримськотатарські та єврейські національні
рухи за повернення на історичну Батьківщину),
 рух за свободу совісті (релігійне дисидентство),
 рух за соціально-економічні права.
Характерною рисою українського дисидентського руху була боротьба
за національні інтереси українського народу, яка поєднувала
найрізноманітніші форми громадянського протесту: від інтелектуального
опору, що виражався як у написанні й поширенні
через «самвидав» публіцистичних, прозових, поетичних творів, в яких
викривалися вади радянського суспільства («Інтернаціоналізм чи
русифікація?» І.Дзюби, «Право жити» Ю. Бадзьо, «Етноцид українців в
СРСР» С.Хмари, публіцистика В. Чорновола, В. Мороза, В. Марченка, 

Є. Сверстюка та ін.), а також у ствердженні нерегламентованих культурних

ініціатив (подвижницька діяльність Л. Ященка, І. Гончара, А. Горської та ін.
у розбудові непідконтрольних органам влади неофіційних музеїв, бібліотек,
неформальних об'єднань), до створення організаційних структур
для боротьби з існуючим державним та суспільним ладом. У 2-й
половині 1950-х — на початку 1960-х рр. в Україні виникає мережа таємних
організацій і осередків антирадянського спрямування. Деякі з них діяли на
засадах інтегрального націоналізму (див. Націоналізм): «Союз борців за
звільнення України» (середина 1950-х рр., у м. Шахтарськ), Український
національний комітет (1956–61, поширював свій вплив серед
населення Львівської області), Український національний фронт (1964–67,
у Львівській, Івано-Франківській, Кропивницькій, Донецькій областях); деякі
спиралися на ідеї націонал-комунізму: Українська робітничо-селянська
спілка (1960–61, у Львівській обл.), «Українська національна комуністична
партія» (1971–72, м. Київ), «Партія національного прогресу» (кінець 1970 —
початок 1980-х рр., у м. Горлівка). Якщо націонал-
комуністичні та націоналістичні угруповання робили основний акцент на
розв'язання національних проблем і домагалися побудови
незалежної Української держави, то чимало інших організацій і груп
(«Підпільний центр «Свобода» у м. Костянтинівка Донецької обл.,
«Демократичний союз соціалістів» у смт Серпневе Одеської обл., «Боротьба
за громадську справедливість» у Миколаївській обл., «Партія боротьби за
реалізацію ленінських ідей» у м. Луганськ та ін.) виводили на перший план
завдання реалізації демократичних прав і свобод громадян незалежно від
їх національної приналежності як неодмінну запоруку
подальшого розвитку радянського суспільства.

Як добре, що смерті не боюсь я...

Василь Стус
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.