«Василь Семенович Стус : життя і доля»

Василь Семенович Стус (1938-1985) – український поет, літературний критик,

правозахисник. Випускник Сталінського (Донецького) педагогічного інституту. 4 вересня
1965 року виступив у київському кінотеатрі «Україна» з приводу репресій проти
української інтелігенції. За це був відрахований з аспірантури.

Василь Стус – борець за правду і свободу України.

Належить до когорти найгеніальніших поетів минулого сторіччя. Однак, окрім цього, він
був також і Людиною з великої літери: відважним борцем за свободу і правду рідного
краю. Звертаючись до загальнолюдських гуманістичних цінностей, Стус намагався пінести
самосвідомість і гідність власного народу.
Стус – поет інтелектуальний. В любові до екзистенційних тем, складних філософських
розмірковувань він близький до Йосипа Бродського.
Сам він – поет «шістдесятник», приналежний до славнозвісної «космічної ери» в
літературі. Чому ж в часи першої подорожі людини в космос він все ж вибрав своєю
зброєю слово? Мабуть тому, що за гучними гаслами, що їх висловлювали апологети
тоталітаризму, ховався перманентний геноцид українського народу, української культури.

Перший арешт і ув'язнення

Василь Стус, 1972
12 січня 1972 року — перший арешт; упродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому
ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості».
На початку вересня 1972 року київський обласний суд за звинуваченням у
«антирадянській агітації й пропаганді» засудив Стуса до 5 років позбавлення волі та 3
років заслання.

У своєму коментарі на вирок суду Василь Стус, щодо рецензента Каспрука, сказав, що «на
руках цього доктора філології — моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері,
Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць».
Висловлюючись загалом про тогочасних рецензентів від КДБ, Стус зазначав, що «їхня вина
в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби,
як слідчі і судді».
Покарання відбував у Мордовії та Магаданській області. Весь термін ув'язнення перебував
у мордовських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалися й
знищувалися, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню
строку, Стуса у 1977 році вислали в селище Імені Матросова Магаданської області, де він
працював до 1979 року на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до
Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства:
«…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським
громадянином — значить бути рабом…». У 1978 році поета прийнято до PEN-клубу.

Другий арешт i ув'язнення

Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до Гельсінської групи захисту прав
людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи
робітником на заводі. Спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980 року — формувальником II
розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, а після цього і до арешту — в цеху
№ 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт»,
намазувальником затяжної кромки на конвеєрі.
У травні 1980 року був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним
рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись
самостійно здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок зачитали без
нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий
російський вчений і правозахисник Андрій Дмитрович Сахаров розцінив вирок Стусові як
ганьбу радянської репресивної системи.

Загибель
Табірні наглядачі знищили збірку «Птах душі» з приблизно 300 віршами Стуса. На знак
протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька
разів оголошував голодування. У січні 1983 року, за передачу на волю зошита з віршами,
на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру
за те, що він, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив
безстрокове сухе голодування.
Помер уночі проти 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними,
причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь
Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними
нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштованого наглядачами.
Дружина отримала повідомлення про смерть чоловіка вранці 5 вересня. Всупереч її
проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Смерть поета приховувалась
радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Права на
перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті
речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.
Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.

Важливо зазначити: не зважаючи на всю несправедливість в ставленні до поета, він

не полишав надії на щасливе майбутнє для України.