Український дисидентський рух став вагомою частиною розвитку українського

національного руху за часів “застою”. Десидетський рух , як загальна “опозиційна

стихія” в тогочасному СРСР, переважно складався з молодої інтелигенції. Серед нього
зустрічалось багато різних течій і методів боротьби, і для молодих літераторів, звісно,
головним способом боротьби було слово. Слово опозиційне, звісно ж, друкувати
офіційно не погоджувались, і це стало причиною популяризації явища самостійного,
неофіційного видавництва, яке прийнято називати “самвидавом”. В своїй роботі я
планую розглянути історію цього явища, українську специфіку його, поширені ідеї та
найпопулярніші автори і твори, надруковані самвидавом.

Щоб розглянути специфіку українського самвидаву, треба дивитись на нього в

контексті самвидаву загальнорадянського. Історія самвидаву, як явища в радянській
культурі загалом, починається не з дисидентського руху (хоча, на час його діяльності і
припадає розквіт самвидаву), а з 40-их років ХХ ст, з радянського російського поета
Миколи Глазкова - він, як поет, який не видавався офіційно, підписував свої
машинописні вірші, використовуючи “сам себе видав” (рос.: “сам себя издат”), яке вже
згодом (у 60-х роках, при поширенні цього явища) скоротили до “самвидав”, на
противагу загальному “держвидав” (рос. “самиздат” та “госиздат”, відповідно).
Самвидав існував у кожній республіці, і як явище загальне вже був бунтом проти
стандартного радянського державного видання - адже хто ти такий, щоб видаватись
поза згодою парт. керівництва? Так і сталось, що самвидавців загалом приписували до
злочинців, при чому антирадянських, за власну ініціативу, поза держави як структури.

Самвидав існував як оригінальний, з авторськими текстами радянських письменників

які не пройшли цензуру, так і перекладний, з, власне, перекладеними текстами
іноземних письменників, які офіційно не видавались в радянському союзі. Серед
першого різновиду прийнято називати таких авторів, як Солженіцин, Цвєтаєва,
Ахматова, Булгаков, певні тексти Стругацьких, серед другого - Кафка, Орвелл,
Гемінгвей та інших. Одною з причин, чому певних іноземних авторів видавали лише
самвидавом, була нелюбов радянського союзу до космополітизму, іншою ж - відкриті
відсилки на радянську ідеологію, як, наприклад, у Орвелла у всесвітньо відомих “1984”
та “Скотофермі”.

З радянськими було складніше: адже сам факт самостійного видавництва, як вже

згадувалось, вважався злочинним. Блокували до видачі твори, в яких містились натяки
на буржуазність, доходило навіть до дитячих казок: відомий дитячий письменник
Корней Чуковський, як сам згадував, вів бій за публікацію “Мухи Цокотухи”:
“...буржуазная книга, мещанство, варенье, купеческий быт, свадьба, именины, комарик
одет гусаром…” (прим. авторки: цитата вказана в оригіналі, відповідно, мовою
оригіналу). Проте в деяких випадках звинувачення в антирадянському змісті були не
безпідставними, а питання свободи слова вже залишалось, так би мовити, поза
дужками.

Ідеї загальнорадянського самвидаву були спільними: літератори боролись за свободу

слова, думки і друку. Хтось не мав на це права через критику - завуальовану чи ні -
радянської влади, хтось через “буржуазні” ідеї, хтось через інші причини, але сама ідея
вільного друку об’єднувала “залітованих” (походить від Головліт (рос.: Главлит),
головне управління регулювання літератури) письменників. Влада боролась з ними
тактикою соціальної ізоляції, цензурою та навіть арештів для “особливо небезпечних”
вільнодумців.

Ці ідеї були актуальні і для представників українського дисидентства, за одним

винятком: дуже великий відбиток на ідейному змісті літератури самвидаву залишало
національне питання, не так актуальне для російських письменників. Ідея національної
свободи українства було дуже поширене серед молодої української інтелігенції (і
кримськотатарської, але їх я хочу виділити окремо). Не дивно, що радянська влада
цензуровала такі ідеї: націоналізм, як ідеологія взагалі, була забороненої і вважалась
пережитком буржуазного минулого. Хоча, як вже було згадано, для росіян це не було
так актуально, навіть в їх виданнях блокувались такі слова, як “батьківщина”, “вітчизна”
і т. і.

Окрім національних ідей, були поширені й західні, зокрема, журнали неформальних

рухів, як наприклад “Рок-кур’єр” - один з перших рок-журналів СРСР, що видавався у
Харкові самвидавом (з 1986 р.). Звісно ж, такі журнали не могли публікуватись
офіційно, адже вони протирічать “соціалістичній моралі”. Існувала навіть така відома
приказка: “Сегодня ты играешь джаз, а завтра родину продашь” (рос.), яка виражала
ставлення радянської влади до західних музичних і субкультурних течій. Також
поширювались ідеї загальної людської свободи, зокрема ідея вільного кохання (що
було популярно і, наприклад, серед руху хіппі), яка строго засуджувалась радянською
владою. Більш того, статтю за “мужеложество” використовували як метод фабрикації
справи на опозиційних митців. Під неї попав відомий український режисер Сергій
Параджанов, але, звісно ж, не ним одним це обмежувалось.

Літератори та журналісти кримськотатарського самвидаву поділяли прагнення до

національної свободи, але зі своєю специфікою - киримли, як нація, були дуже
обмежені в правах, аж до заборони проживати на рідній землі. Більш того, кримські
татари сповідують іслам, а в умовах атеїстичної пропаганди, така “нестандартна”
релігія не мала нормальних умов для вільного її сповідування. Це об’єднувало
киримли з іншими тюркськими ісламськими народами - узбеками, киргизами,
туркменами та іншими.

Ці ідеї прослідковувались у більшості творів самвидаву. Культовим вважається твір

Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, який, що цікаво, був такою собі
лагідною критикою радянської мовної політики з позиції марксизму. Ще одним відомим
журналом, що виходив як самвидав, був “Український вісник” за редакції В’ячеслава
Чорновола. З відомих авторів, окрім згаданих, можна перерахувати наступних: Василь
Стус (хто, до речі, є нашим земляком - народився і якийсь час працював він на
Донеччині), Василь Симоненко, Ліна Костенко, Лесь Подерев’янський.

Реакція на них зі сторони влади була суворою - більшість з перерахованих

письменників було засуджено, деяких з них - закатовано, або вони померли у в’язниці.
Більш того, не тільки написання цих творів було кримінальним правопорушенням, а й
їх поширення і зберігання. Український радянський письменник Володимир Некрасов у
своїй статті “Кому це потрібно?” (“Кому это нужно?” - рос.) писав: “Как сказано было всё
в том же ордере, цель обыска: - «обнаружение литературы антисоветского и
клеветнического содержания». На основании этого у меня были изъяты, кроме моих
рукописей, книги Зайцева, Шмелёва, Цветаевой, Бердяева, «Один день Ивана
Денисовича» на итальянском (!) языке (на русском не взяли), однотомник Пушкина на
языке иврит (вернули), «Житие преподобного Серафима Саровского» (вернули),
«Скотный двор» Орвелла оставили себе, немецкие и украинские газеты периода
Сталинградской битвы, ну и упомянутые «Пари-матчи», которые вернули, но не все,
какие-то, в частности, номер, посвящённый Хрущёву (октябрь 1964), показались
предосудительными”.

Населення ж читало. Рукописи та машинописні видання передавались з рук в руки, на

цю тему писались навіть анекдоти. Явище самвидаву всім було відоме і його
намагались придушити: відслідковуючи, наприклад, друкарські машинки. Але народ
читав і писав, і робив це невпинно. Як сказано в статті інтернет видання “Читомо”:
“Виходило, як у сумному жарті: і тексти, і їхні автори були «широко відомі у вузьких
колах». Втім, ті кола неухильно ширшали, саме це і непокоїло владу”. Саме це давало
можливість самвидаву жити.

Самвидавом, звісно, виходило не все: багато речей видавалось уже за сучасної

незалежної України, керівництво якої познімало цензуру і дало можливість текстам, а
значить, і письменникам, жити далі - навіть якщо посмертно для літераторів. Утім,
переоцінити внесок самвидаву у розвиток української літератури майже неможливо.
Адже, поки письменник живий - йому завжди є що сказати, а відповідно, і написати.

Джерела:
https://chytomo.com/samvydav-v-ukraini-20-zapytan-shcho-poiasniuiut-protses-kontekst-i-
bezstrashnist/
https://youtu.be/scVSzV6OKdw?si=OPjQzfZUdjPxduX-
https://eksmo.ru/selections/samizdat-v-sssr-ID15545558/
https://snob.ru/history/zapretit-nelzya-pechatat-kak-poyavilsya-samizdat/
https://www.mediakrytyka.info/za-scho-krytykuyut-media/samvydav-yak-sposib-protystoyaty-
tsenzuri-vidkryta-lektsiya-vakhtanha-kipiani.html