Розстріляне відродження: доля

духовного, культурного та літературно

мистецького покоління 1920х років в
Україні
Метафора «розстріляне відродження»
належить польському публіцисту Єжи Ґедройцю.
Вперше він вжив цей вислів у листі до Юрія
Лавріненка,  запропонувавши його як назву
антології української літератури 1917—1933
років, що її на замовлення Ґедройця підготував
Лавріненко: «Щодо назви. Чи не було би, може,
добре дати як загальну назву: „Розстріляне
відродження. Антологія 1917—1933 “ Назва тоді
звучала би ефектно. З другого боку, скромна
назва „Антологія“ може тільки полегшити
проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?».
«То нехай же так і буде», — було сказано тоді.
Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з
ініціативи й коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці
паризької «Культури» 1959 року й донині
залишається найважливішим джерелом з історії
української літератури того періоду. Вона подає
найкращі взірці української поезії, прози й
есеїстики 1920-30-х рр. За десятиліття (1921–
1931) українська культура спромоглася
компенсувати відставання й навіть переважити
на терені вітчизни вплив інших культур, зокрема
російської. На думку дослідниці української
літератури 1920-х років Ярини Цимбал,
«розстріляне відродження» було вдалою назвою
для антології, але невдалою для всього покоління
творчої інтелігенції. «Червоний ренесанс», на її
думку, більш вдала метафора, оскільки це
самоназва. Вперше вона з'явилася 1925 року,
коли одночасно й незалежно один від одного
вийшли книжка «Ренесанс української
літератури» Олександра Лейтеса і поема «Заклик
червоного ренесансу» Володимира Ґадзінського.
Того ж року вийшов журнал «Нео-Ліф», у
передмові до якого, також написаній
Ґадзінським, зазначалося: «Для нас минуле —
тільки засіб пізнання сучасності та майбутнього,
корисний досвід та важлива практика при
великій будові Червоного Ренесансу»
«Розстріляне відродження» дало високохудожні
твори у галузі літератури, живопису, музики,
театру і яке було знищене тоталітарним
сталінським режимом. Література цього періоду
відзначається багатством стилів, жанрів,
вершинних мистецьких надбань. В цей час
працювали: М. Зеров, Микола Хвильовий
(Фітільов), С. Єфремов, М. Куліш, М. Семенко,
М. Драй-Хмара (Драй), П. Филипович та інші. До
найвидатніших представників відродження
належав і новеліст Григорій Косинка (Стрілець).
Зеров Микола Костянтинович
(Приклад яким чином «Розстріляне
відродження» вплинуло на життя письменника)
Червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 року дав
прямі директивні вказівки щодо політичної
оцінки неокласиків; фактично ця постанова
означала заборону літературної та критичної
діяльності Зерова. Для нього лишалася тільки
одна ділянка — історико-літературні студії.
Процес СВУ на початку 1930 року став
переломним. Куліша й Винниченка проголосили
фашистськими письменниками. Серед інших у
зв'язку з процесом СВУ заарештували й Максима
Рильського, що стало виразним попередженням
усім неокласикам. У лютому-березні 1930 року
Зерова змушений виступити «свідком» на
процесі СВУ. Його становище було хитке й
непевне. Як і всі українські інтелігенти, він жив
під постійною загрозою арешту, в атмосфері
погроз і цькування. Самогубство Хвильового в
травні 1933 року стало ще однією драмою для
Зерова. На початку 1930-х йому фактично
заборонили творчу діяльність, а з 1933 — стає
небезпечним навіть мовчання. Від Зерова й
Филиповича вимагають самокритичних заяв і
політичних декларацій. Наприкінці 1934 Зерова
остаточно звільнили з університету(там він був
викладачем «давніх мов»). Він втратив останнє
матеріальне опертя й мусив шукати будь-яку
роботу або залишити Україну. Водночас він
довідався про те, що за сфабрикованими
звинуваченнями засуджено й розстріляно
Григорія Косинку й Олексу Влизька. Після
смерті свого сина Микола Зеров переїжджає до
Москви, де його затримують на станціїї Пушкіно
після чого його доправили до Києва на слідство.
Зерова звинуватили в керівництві
контрреволюційною терористичною
націоналістичною організацією. Під час обшуку
в нього вилучають дві книжки: «Політика» з
дарчим написом «терориста» Григорія Косинки
та роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада».
Це були єдині докази існування «терористичної
організації». Тривалі й надзвичайно виснажливі
допити, побудовані на погрозах і залякувані,
призвели до бажаного для влади результату —
М. Зеров «розколовся»: «Я признаю себе винним
у тому, що приблизно з 1930 року належав до
керівного складу контрреволюційної
націоналістичної організації, куди, крім мене,
входили Рильський і Лебідь». Після певних
«тасувань» «групу Зерова» остаточно визначили
в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович,
Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід
Митькевич, Борис Пилипенко.
На цьому прикладі можна побачити, яку загрозу
несла влада до письменників. Було багато
випадків, як із Зеровим, людей хибно
звинувачували та докази, про винуватість, були
взяті з повітря. Інколи такі судження
закінчувалися добре, але більша частина –
розстріл
Про арешт Григорія Косинки
4 листопада 1934 викрадений органами НКВС
СРСР. Косинку засудили за звинуваченням у
приналежності до організації, яка готувала
терористичні акти проти зверхників російських
комуністів. Він проходив по судовій справі
разом з
письменниками Антіном та Іваном Крушельниць
кими, КостемБуревієм, Олексою
Влизьком, Дмитром Фальківським. Керуючись
відповідною постановою ЦВК Союзу РСР, виїзна
сесія Військової колегії присудила Григорія
Косинку-Стрільця «розстріляти».
Косинку розстріляли 15 грудня 1934 року. За
свідченнями дружини письменника Тамари
Мороз-Стрілець, страта відбулася у Жовтневому
палаці в Києві.  Письменника реабілітовано 19
жовтня 1957 року посмертно.