Василь Стус

Василь Стус народився на Святвечір, 6 січня 1938 р. на Вінничині в с.

Рахнівка. Мати була із заможньої селянської родини з польським корінням,
а батько був сиротою. Василь був наймолодшою четвертою дитиною в
родині. 
Їх було четверо. Палазя, Марійка, Іванко та Василь.
Палазя померла від менінгіту. Коли сім’я отримала свою ділянку землі після
війни, почали садити кукурудзу. Вже повертаючись з поля, мати попросила
Івана повідомити людей, що цей клаптик вже зайнято. Раптом пролунав
вибух. Хлопчики-пастушки розряджали міну, а Іванко чи то просто проходив
поруч, чи то намагався їх відмовити, був смертельно пораненим. В
непритомному стані, сказав до мами:”Мамочко, не плач - така моя доля”.
А Марії зараз 87 років.
У віці менше 6 років майбутній поет
пішов до школи, не попередивши про це
навіть батьків. З настанням холодів
вчителька запитала у мами, чому Василько
ходить на уроки босоніж. Мати
заметушилася: «Яка школа? Він ще
маленький». Але вчителька вмовила її
відпускати сина на заняття: «Я його
старшим ставлю в приклад. Кажу:
«Стусік, вийди до дошки». Він тягнеться
навшпиньках і пише…».
В 1954 році Василь закінчує школу зі
срібною медаллю. Мріяв стати
журналістом, але на факультеті
журналістики його документи навіть не
прийняли – надто вже юний вік.
Далі вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту
міста Сталіно. Звичайно ж, на українське відділення.

Вечори проводив у бібліотеці. Повертавшись додому

завжди допомагав п’яницям. Вася всіх жаліє.
Після закінчення працював вчителем.
А далі армія.
Під час навчання і служби став писати вірші.
Василь чекаючи електричку познайомився з Валентиною Попелюх.
Згодом попри всі складнощі вони одружилися. Через рік народився син
Дмитро.

 Василь Стус часто називав свою жінку
“Попелюшка”, “ластівочка” та “Вальочок”.
 У вересні 1965 року під час прем'єри фільму
Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у
Києві взяв участь в акції протесту проти
арештів серед української інтелігенції, за що
Стуса звільнили з інституту.
Згодом на похороні дисинетнки, художниці
Алли Горської у грудні 1970-го Стус сказав,
що вбивство художниці замовила влада. Поет
знав про присутність на похованні агентів
КГБ і знав, що ті пильно стежили і фіксували
усе, що відбувається
Активна громадянська позиція спровокувала
перший арешт Василя Стуса, який відбувся 12
січня 1972 р. Київський обласний суд
за звинуваченням в «антирадянській агітації й
пропаганді» засудив Василя Стуса до 5 років
позбавлення волі й 3 років заслання. 
Ще в ув’язненні Стус звернувся до Верховної Ради СРСР із заявою
про відмову від радянського громадянства з формулюванням: «Бути
радянським громадянином – значить бути рабом…».
Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи
захисту прав людини. Незважаючи на те, що його здоров'я було підірване, Стус
заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. В травні 1980 був знову
заарештований і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись
самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому
зачитали без нього.
 28 серпня 1985 року Стуса
відправили до карцеру за те,
що читаючи книгу в камері, він
опирався ліктем на нари, хоч це
був наклеп. На знак протесту
він оголосив безстрокове сухе
голодування. А вже 4 вересня
поета знайшли в
камері мертвим. Ймовірною
причиною смерті стало
переохолодження і фізичне
виснаження. За іншою версією
Стус загинув через удар
навмисне зіпсованими
тюремними нарами. 
Символічно навіть те, що помер дисидент рівно через 20 років після
свого виступу в кінотеатрі. Стус закликав звільнити українських
політв'язнів, але сам помер в тюремному карцері.
Стус був невибагливий у кулінарних пристрастях і дуже любив смажену
картоплю. Коли за Стустом прийшли "стражники режиму", поет якраз
закінчив приготування улюбленої страви, в яку поклав занадто багато
перцю, але поїсти так і не встиг.