Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 р. на Вінниччині в с.

Рахнівка
Гайсинського району в селянській родині. Був четвертою дитиною в родині. У 1940
р. родина переїздить до м. Сталіно (сучасний Донецьк), де батьки отримують
роботу на одному з хімічних заводів. Протягом 1944 1954 рр. В. Стус навчався в
середній школі м. Сталіно. У 1954-1959 рр. навчався в Сталінському педагогічному
інституті за спеціальністю «Українська мова га література», після закінчення
працював учителем у Таужнянській середній школі Кіровоградської області. У
1959-1961 рр. В. Стус служив у лавах радянської армії, потім у 1961-1963 рр.
працював учителем української мови та літератури в середній школі № 23 у
Горлівці Донецької області. Згодом був підземним плитовим на шахті
«Октябрьська» в Донецьку, літературним редактором газети «Социалистичсский
Донбасс». Переїздить до Києва. У 1964 р. Стус відніс у видавництво «Молодь»
першу збірку віршів «Круговерть». У вересні 1965 під час прем’єри фільму Сергія
Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в
акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм
Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти
української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на
масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. Стус у
кінотеатрі ім. Довженка вигукнув “Хто проти тиранії – встаньте”. За участь у цій
акції у 1965 р. Василя Стуса було відраховано з аспірантури. Заробляв на життя,
працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті,
залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. 1965(25років) одружився з
Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині
літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.

Факти з життя Василя Стуса.

Василь Стус добре вчився і закінчив школу із медаллю у 16 років. Одразу поїхав
до Києва подавати документи на журналістику. Однак йому відмовили, бо
виявився «занадто малим» за віком.

На факультет української філології педагогічного інституту у Сталіно його

зарахували без вступних іспитів. Шкільна медаль давала таку пільгу.

Самотужки вивчив латину. Добре знав німецьку мову. Читав Гейне в оригіналі. В
університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди
виключно українською.

Багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці. Згодом деякі

викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського
та заборонених авторів Розстріляного відродження.

1959-го року «Літературна газета» надрукувала перші вірші Василя Стуса,

передмову до яких написав Андрій Малишко.

Під час затримання було створено збірку «Час творчості».

Перша збірка Василя Стуса, надрукована в Україні після смерті поета – це “Дорога
болю“.

Псевдонім Василя Стуса – Василь Петрик

Доля творів Василя Стуса за його життя була складною. Деякі збірки виходили за
кордоном, частина збереглась у рукописному варіанті; це значна частина
загубилась за іржавими таборовими дротами.

За фаховою освітою Василь Семенович був учителем української мови та

літератури.

Його позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи,

знущалися фізично й намагалися знищити морально. “То був чоловік, який говорив
і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям”, –
писав про нього Євген Сверстюк. Із 47-ми років життя 13 провів у радянських
слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на
Колимі, на каторжній роботі в шахті. Василя Стуса часто називають “людиною
без шкіри”, “оголеним нервом / сумлінням”, а все тому, що він гостро відчував
фальш, брехню, чужий біль і не міг замовчувати правду.