ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ СТУС

(1938-1985)

«Поетичне слово стало причиною Василевої біди, за його Слово його тяжко
покарано. Але воно ж, Слово, віддячилося тим, що додало сили і гордості за найтяжчих
умов» (І. Дзюба).
«Я боровся за демократію — це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад;
моя любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури
кваліфікувалися як націоналізм» (В. Стус).
"Різьбяр власного духу" (І. Дзюба)
«Поезія Василя Стуса – наскрізь людська і людяна, вона повна піднесень і падінь,
одчаїв і спалахів радості, прокльонів і прощень, криків болю й скреготів зціплених зубів,
зіщулень у собі і розкривань безмежності світу» (Ю. Тевельов)
«Цільність і всеохопність… патріотизму» (М. Коцюбинська)

Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в

селянській родині. У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна —
переселилися в місто Сталіно (нині — Донецьк), аби уникнути примусової колективізації.
Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди
своїх дітей.
У 1944–1954 роках Василь навчався в Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив
її зі срібною медаллю. Потому вступив на історико-філологічний факультет педагогічного
інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у
бібліотеці.
Закінчивши 1959 року навчання з дипломом із відзнакою, три місяці працював учителем
української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки
проходив службу в армії на Уралі. Під час навчання і служби почав писати вірші. Тоді ж
відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке, переклав близько сотні їхніх творів. Ці
переклади було згодом конфісковано і втрачено. У 1959 році в «Літературній
Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка. У 1961–1963
роках викладав українську мову та літературу в середній школі № 23 м. Горлівки. З
березня по жовтень 1963 року — літературний редактор газети «Соціалістичний Донбас».
Працював сім місяців, доки не вступив в аспірантуру і не поїхав до Києва на навчання.
Вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві
із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до
видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних
статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої
молоді, який очолював Лесь Танюк.
4 вересня 1965 року, під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків»,
у кінотеатрі «Україна» в Києві, взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном
Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і
населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим
громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у
післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.
Роки тимчасових робіт (1965–1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з
моменту виступу в кінотеатрі за ним і стежили агенти КДБ, він часто їздив з друзями в
подорожі, у ці роки він знайшов свою кохану.
Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві (ця робота
набула для нього великого значення), згодом — на шахті, залізниці, будівництві, в
котельні, у метро. Протягом 1966–1972 років — старший інженер у конструкторському
бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
У 1965 році одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 року в них
народився син Дмитро, нині літературознавець, дослідник творчості батька.
Пропозицію Стуса опублікувати у 1965 році свою першу збірку віршів «Круговерть»
відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і
його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 році
книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була начебто (як це вказано у
книзі) видана в Брюсселі (насправді — у Лондоні, у видавництві бандерівської ОУН).
У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального комітету Компартії, Верховної
Ради Стус критикував керівну систему, що після відлиги стала повертатися до
тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти
арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав
людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з
протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму
спричинили його арешт у січні 1972 року.
12 січня 1972 року — перший арешт; упродовж майже 9 місяців поет перебував у
слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості».
На початку вересня 1972 року київський обласний суд за звинуваченням у
«антирадянській агітації й пропаганді» засудив Стуса до 5 років позбавлення волі та 3
років заслання.
У своєму коментарі на вирок суду Василь Стус, щодо рецензента Каспрука, сказав, що «на
руках цього доктора філології — моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері,
Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць».
Висловлюючись загалом про тогочасних рецензентів від КДБ, Стус зазначав, що «їхня
вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі
душогуби, як слідчі і судді».
Покарання відбував у Мордовії та Магаданській області. Весь термін ув'язнення
перебував у мордовських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалися й
знищувалися, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню
строку, Стуса у 1977 році вислали в селище імені Матросова Магаданської області, де він
працював до 1979 року на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою
до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства:
«…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським
громадянином — значить бути рабом…».

Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до Гельсінської групи захисту

прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя,
працюючи робітником на заводі. У травні 1980 року був знову заарештований,
визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років
примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому
адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самостійно здійснити свій захист. За це
Стуса вивели із зали суду і вирок зачитали без нього.
Стусові, що з листопада 1980 року перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер
Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною;
останнє побачення було навесні 1981 року. Однак його записи 1983 року вдалося
переправити на Захід. 1985 року українська діаспора намагалась висунути Василя
Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, але не встигла підготувати всі
матеріали відповідно до процедури номінації.
Табірні наглядачі знищили збірку «Птах душі» з приблизно 300 віршами Стуса. На
знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями
він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року, за передачу на волю
зошита з віршами, на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року
Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на
нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів
поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе
голодування.
Помер уночі проти 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними
даними, причина смерті — зупинка серця.
 «Як добре те, що смерті не боюсь я»

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

Рік написання: 1971-74. Вийшов друком у 1986

Збірка: «Палімпсести» (Палімпсести — це тексти, які пишуться на не вибіленому від

попередніх написів пергаменті чи папері. Старий текст ще може виднітися, проступати,
але новий запис перекриває його. Назва "Палімпсести" символізує те, що кожен твір має
прихований зміст, який треба зуміти побачити і прочитати між рядочків)

Літературний рід: лірика

Жанр: ліричний вірш (філософська медитація)

Вид лірики: філософська і патріотична

Тема: переживання людиною-патріотом розлуки з Батьківщиною через

несправедливість суспільного устрою.

Ідея: пошук сенсу справжнього буття як заперечення світу зла й насильства;

осмислення власної долі, світовідчуття; утвердження вічних вселюдських ідеалів
добра, чесності й справедливості; утвердження думки про єдність із народом.
 Образи: людей: ліричний герой; судді; народ; предметів і явищ: тяжкий хрест;
смерть; обличчя; очі; рідний край.

Символічні образи: ліричний герой (символ незламного патріота й

громадянина); тяжкий хрест (символ страдницьких, подібних Христовим мук, долі),
недовідомі версти (символ незнання, але передчуття тяжкого майбуття); судді
(символ влади й несвободи); обличчя, очі (символи «дзеркал» душі).

Провідний мотив: стоїцизму, незламності, здатності залишатися людиною за

будь-яких обставин.

Віршовий розмір: ямб

Вид римування: перехресне

Художні засоби:

1)Епітети: тяжкий хрест, незле обличчя, стражденне обличчя, чесні вічі;

2)Порівняння: як син;

3)Гіпербола: доземно поклонюсь;

4)Метафора: ружею заквітне коло шиб;

5)Алітерація: і чесно гляну в чесні твої вічі і чесними сльозами обіллюсь;

6)Символи: хрест – означає долю;

7)Окличні речення: Та вже! Мовчи!;

8)Антитеза: в смерті обернуся до життя;

9)Інверсія: смерті не боюсь я; прийдуть Леся Українка, Франко, Шевченко і

Сковорода.

О земле втрачена, явися...

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні

і лазурове простелися,

пролийся мертвому мені!

І поверни у дні забуті,

росою згадок окропи,

віддай усеблагій покуті

і тихо вимов: лихо, спи!..

Сонця клопочуться в озерах,

спадають гуси до води,

в далеких пожиттєвих ерах

мої розтанули сліди.

Де сині ниви, в сум пойняті,

де чорне вороння лісів?

Світання тіні пелехаті

над райдугою голосів,

ранкові нашепти молільниць,

де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,

і солодавий запах винниць,

як гріх, як спогад і як біль?

Де дня розгойдані тарілі?

Мосянжний перегуд джмелів,

твої пшеничні руки білі

над безберегістю полів,

де коси чорні на світанні

і жаром спечені уста,

троянди пуп'янки духмяні

і ти — і грішна, і свята,

де та западиста долина,

той приярок і те кубло,

 де тріпалася лебединя,

туге ламаючи крило?

Де голубів вільготні лети

і бризки райдуги в крилі?

Минуле, озовися, де ти?

Забуті радощі, жалі.

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні,

і лазурово простелися,

і душу порятуй мені.

Рік написання: 1971-74.

Збірка: «Палімпсести»

Жанр: ліричний вірш

Рід лірики: патріотична лірика

Провідний мотив: мрія про повернення на рідну землю.

Форма: розмова сина з рідною землею, далекою і втраченою. Віршовий розмір: 4-

стопний ямб

Вид римування: перехресне

Тема: переживання людиною своєї смерті, свого небуття в цьому світі, у якому
залишається все пережите, але немає самої людини, бо її «розтанули сліди» «в далеких
пожиттєвих ерах»; спогади про яскраві сторінки життя й красу рідної землі.

Ідея: утвердження думки про плинність і скороминущість життя, краса якого й

переживання якого є тим, за чим людина гірко жалкує, особливо ж у «зболеному сні»;
утвердження любові до рідного краю, тільки який і може подолати зло («лихо, спи!»).

Мотиви: «утрачена Батьківщини», «плинність життя», «смерть», «казка дитинства».

Художні засоби
 Епітети: зболений сон; усеблага покута; пожиттєві ери; сині ниви; чорне вороння;
тіні пелехаті; ранкові нашепти; солодавий запах; розгойдані тарілі; мосянжний перегук;
пшеничні руки; спечені уста; вільготні лети; забуті радощі;

Метафори: земле, простелись, пролийся; сонця клопочуться в озерах; вороння лісів;

райдуга голосів; безберегість полів;

Порівняння: запах винниць, як гріх, як спогад і як біль;

Риторичні звертання: О земле втрачена, явись; минуле, озовися, де ти?

Обрамлення: О земле втрачена, явися /бодай у зболеному сні,/ і лазурово

простелися/і душу порятуй мені.

Образи: людей: ліричний герой; міфологічні: лихо; природи: сонце, озера, ниви,
ліси, світання, крила, хвилі, джмелі, поля, світання, троянди, долина, приярок, лебединя,
голуби, райдуга; предметів і явищ: рідна земля, сон, згадки, сліди, покута, спогад, минуле.

Символічні образи: пожиттєві ери (символ майбутнього без цієї конкретної

людини); лихо (символ земного життя); зболений сон (символ важкого життя й смерті);
лебединя (символ вірності).

Композиція: складається з трьох частин: звернення до втраченої землі явитися,

простити всі гріхи й повернути хоч у спогадах минулі щасливі, напоєні красою дні
дитинства, юності — метафоричні картини рідної землі — повторне звернення до
втраченої землі явитися хоча б у зболеному сні.

Мені зоря сіяла нині вранці…

Мені зоря сіяла нині вранці,

устромлена в вікно. І благодать —

така ясна лягла мені на душу

сумиренну, що я збагнув блаженно:

ота зоря — то тільки скалок болю,

що вічністю протятий, мов огнем.

Ота зоря — вістунка твого шляху,

хреста і долі — ніби вічна мати,

 вивищена до неба (від землі

на відстань справедливості) прощає

тобі хвилину розпачу, дає

наснагу віри, що далекий всесвіт

почув твій тьмяний клич, але озвався

прихованим бажанням співчуття

та іскрою високої незгоди:

бо жити — то не є долання меж,

а навикання і самособою — наповнення.

Лиш мати — вміє жити,

аби світитися, немов зоря.

Літературний рід: лірика

Вид лірики: філософська
Жанр: медитація
Тема : міркування ліричного героя над своєю долею, яку уособлює зоря.
Ідея: усвідомлення людиною свого призначення в суспільстві, розуміння того
важкого хреста, якого треба нести до кінця свого життя, осмислення себе, відчуття
власного коріння.

Господи, гніву пречистого...

Господи, гніву пречистого

благаю — не май за зле.

Де не стоятиму — вистою.

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його в віки.

 Думою тугу розвіюю,

щоб був я завжди такий,

яким мене мати вродила

і благословила в світи.

І добре, що не зуміла

мене від біди вберегти.

Літературний рід: філософська лірика.

Жанр: вірш-медитація (молитва).
Провідний мотив, мотиви: звернення ліричного героя до Всевишнього з
проханням не осудити його за глибоку віру й надію на безсмертя людського духу.
Ідея: утвердження сили людського духу, прагнення не згубити у тяжких
випробуваннях самоідентичності, неповторності своєї долі.

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе…

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір. Моя душа, запрагла неба,

в буремнім леті держить путь на стовп

високого вогню, що осіянний

одним твоїм бажанням. Аж туди,

де не лягали ще людські сліди,

з щовба на щовб, аж поза смертні грані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

де вже нема ні щастя, ні біди.

І врочить порив: не спиняйся, йди,

То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.

Літературний рід: лірика
Вид лірики: філософська
Жанр: ліричний вірш ( декларація митця)
Тема: показ свідомого вибору ліричним героєм свого життєвого шляху, де панує
світло, добро, краса; усвідомлення того, що повести його зможе лише правда!
Ідея: уславлення цілеспрямованості ліричного героя, який у своїх духовно-етичних
домаганнях правди зазнає хитання і перешкод , але не зневіряється і вибирає
духовну висоту.
Провідний мотив – незламність, здатність залишатися людиною за будь-яких
обставин.
Образи-символи: небо як символ духовних устремлінь людини, щовб (вершина гори)
символізує височінь духовних прагнень ліричного героя.

Пам'яті А. Г. (Пам'яті Алли Горської)

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.

* Вірш пам'яті художниці Алли Горської, по-звірячому вбитої за загадкових обставин

1970 р.
Метафора – з грецької «перенесення». Розкриття сутності одного предмета чи явища
через особливості іншого.

Йде сніг – сніжинки, як відомо, «ходити» не вміють;

Полетів у магазин по цукерки – не на літаку«полетів», а дуже швидко пішов;

«Троянди днів», «крило зорі» (В. Сосюра).

Метонімія – заміна одного слова іншим на основі суміжності (тобто тісного зв’язку).

Читати Підмогильного – не сам твір, а його автор;

Я з’їв цілу тарілку – не сам предмет, а що в ньому вміщено;

Київ прокидається – не самі люди, а місто, в якому вони перебувають.

Синекдоха – різновид метонімії. Заміна назви цілого предмета назвою його частини.

Червона шапочка – на позначення всієї дівчинки – лише її головний убір;

Ноги моєї тут не буде – на позначення цілої людини – тільки частина її тіла;

Вчися шанувати копійку – на позначення всіх грошей – найменша частина грошей.