Микола Іванович

Костомаров(1817-
1885рр.)
 Діяльність

Член-редактор Петербурзької археологічної комісії (1860—

1885), член Історичного товариства імені Нестора-
Літописця, член Московського археологічного товариства,
член-кореспондент Петербурзької АН (1876).Був
співзасновником та активним учасником слов'янофільсько-
українського київського об'єднання «Кирило-Мефодіївське
братство». У 1847 році за участь в українофільському
братстві Костомарова арештовують та перевозять з Києва
до Петербурга, де він і провів решту свого життя.
Кирило-Мефодіївське братство
Яскрава фігура Костомарова приваблювала багатьох молодих киян, зокрема Василя Білозерського,
Миколу Гулака, Пантелеймона Куліша й Опанаса Марковича. У грудні 145 — січні 1846 року вони
створили слов'янофільсько-українське Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром
приєднався і Тарас Шевченко. Своє завдання братчики бачили в поширенні передових ідей
«слов'янської взаємності».Більшість кирило-мефодіївців (зокрема, Костомаров) були людьми
глибоко релігійними, а народницький пафос носив у них характер майже релігійної віри. Але якщо
Костомаров, Гулак і Білозерський були радше слов'янофілами, аніж українофілами, то Куліш і
Шевченко становили патріотично-українське крило.Але до практичної діяльності братчиків справа
не дійшла. Студент Петров, підслухавши їхні розмови та ввійшовши до них у довіру, у березні 1847
року написав донос попечителю Київського навчального округу генерал-майору Траскіну. Донос
негайно переправили до Петербурга начальнику III відділення Його імператорської величності
власної канцелярії графу Орлову. 17 березня Орлов повідомив про зібрання наступникові престолу
Олександрові Миколайовичу з проханням дозволити арешти в Києві.
Київський губернатор Іван Фундуклей з великою повагою ставився до Костомарова. За кілька тижнів до цих
подій він дав Миколі Івановичу для відгуку й зауважень свій рукопис книги «Огляд Києва щодо
старожитностей» (була надрукована 1847 року). Довідавшись про підготовку арешту, Фундуклей намагався
попередити Костомарова про небезпеку. У відправленій із посильним записці він просив Костомарова
негайно зайти до нього. Але історик, заклопотаний майбутнім весіллям з Аліною Крагельською, не знайшов
часу заїхати до губернатора. У ніч на 30 березня 1847 року Костомарова взяли під варту і відправили до
Петербурга.

Костомаров перебував у жахливому стані. У відчаї він навіть намагався заморити себе голодом у дорозі. 7
квітня його привезли до Петербурга, а 15 квітня відбувся перший допит.

14 червня 1847 року Костомарову, який перебував у Петропавловській фортеці, було дозволено побачення з
нареченою Аліною Крагельською. Науковець боявся після суду зв'язувати з Аліною своє, як він вважав,
пропаще життя. Зрештою їхній шлюб розпався. Крагельська вийшла заміж за іншого чоловіка і прожила з ним 19 років.
Заслання до Саратова
24 червня 1848 року, відбувши рік у Петропавловській фортеці, Костомаров був засланий у Саратов,
працював у Саратовському статистичному комітеті.

У Саратові його призначили на посаду перекладача при губернському правлінні. Оскільки

перекладати не було чого, губернатор доручив політичному засланцеві завідувати секретним
відділом, у якому велися справи «розкольників».

У Саратові Костомаров знову вдався до наукової роботи і завершив монографію, присвячену Богдану
Хмельницькому. Тоді ж почав писати про побут у Московській державі XVI–XVII століть. Для цієї
роботи він, за звичкою, вже не обмежувався наявною літературою, а вирушав у етнографічні поїздки,
збираючи стародавні пісні й перекази, одночасно знайомлячись із життям розкольників та інших
сектантів.

У «Саратовских губернских ведомостях» за 1853 рік опублікували перший варіант свого майбутнього
великого дослідження «Бунт Стєньки Разіна».
Викладання в Санкт-Петербурзі
У 1858 році повернувся до Петербурга і продовжив свої наукові пошуки.

Довідавшись, що до Петербурга повернувся Тарас Шевченко, Костомаров вирішив відвідати товариша.

Дуже зворушливо описана сцена їхньої зустрічі в «Автобіографії» Костомарова:
У 1861–1862 рр. петербурзькі громадівці, підтримуючи тісні зв'язки з аналогічними гуртками в Україні, видавали журнал «Основа».

У ньому були надруковані теоретичні праці Костом
арова «Думки про федеративний початок у Древній Русі»,
«Дві руські народності» і «Риси народної південноруської історії».
Тут сформувались його політичні погляди як помірковано
го демократа, який стояв на позиціях українофільства.
Журнал «Основа», був рупором українського руху.
Тут часто друкував свої статті й М. І. Костомаров.
«Майстерня Шевченка знаходилася поруч із академічною церквою. Це була
простора і світла кімната, що виходила вікнами в сад. „Здрастуй, Тарасе“,
— сказав я йому, побачивши його за роботою в білому фартуху, з олівцем у
руці. Шевченко витріщив на мене очі, але не міг упізнати. Даремно я, все ще
не називаючи себе на ім'я, пригадав йому обставини, що … повинні були
навести його на думку про те, хто перед ним. „От же говорив ти, що
побачимося й будемо ще жити в Петербурзі, — так і сталося!“. Це були
його слова, вимовлені в III відділенні ще тоді, як після чергових ставок… ми
поверталися до своїх камер. Але Шевченко і по тому не міг догадатися,
роздумуючи і розводячи пальцями… Мабуть, я сильно змінився за
одинадцять років розлуки з ним. Я нарешті назвав себе. Шевченко сильно
розхвилювався, заплакав і почав обіймати мене й цілувати».
Останні роки життя
У 1872 від напруженої роботи в Костомарова стали сильно боліти очі. Він говорив, що пропадає від бездіяльності. Саме тоді в
нього зародилася думка надиктувати «Руську історію…» для популярного читання.

Фатально вплинули на здоров'я Костомарова дві події. Восени 1881 року його збив ломовий візник. Наслідки травми
відчувалися дуже довго. А 25 січня 1882 р. зануреного в роздуми Костомарова знову збив екіпаж.

З 1885 мешкав у Дідівцях на Прилуччині, Чернігівська область.

6 квітня 1885 року, у день пам'яті святих Кирила і Мефодія, здоров'я вченого різко погіршилося. Вранці 7 квітня він помер у
своїй квартирі на Васильєвському острові у Петербурзі.

Похований 11 квітня 1885 року на Волковому цвинтарі у Петербурзі.

Роль Костомарова
Роль Костомарова в розвитку української і російської історіографії величезна. Репутація
Костомарова як історика і за життя, і після смерті його неодноразово піддавалася сильним
нападкам. Йому дорікали в поверховому користуванні джерелами та огріхами, що через це
траплялися, в однобічності поглядів, у партійності. У цих закидах була частка істини, втім,
вельми невелика. Неминучі у всякого вченого дрібні промахи і помилки, можливо, дещо частіше
зустрічаються у творах Костомарова, але це легко пояснюється незвичайною різноманітністю
його занять і звичкою покладатися на свою багату пам'ять. У тих небагатьох випадках, коли
партійність справді виявлялася у Костомарова — а саме в деяких його працях із української
історії, — це було лише природною реакцією проти ще більш партійних поглядів, які
висловлювались в літературі з іншого боку. Не завжди, далі, сам матеріал, над яким працював
Костомаров, давав йому можливість дотримуватися своїх поглядів на завдання історика. Історик
внутрішнього життя народу за своїми науковими поглядами і симпатіями, він саме у своїх
роботах, присвячених Україні, змушений був з'явитися зображувачем зовнішньої історії.
Дякую за увагу!!!