Іван Нечуй-Левицький – Біографія

Іван Нечуй-Левицький (1838-1918)

«Писати треба так, як люди говорять.» І. Нечуй-
Левицький
«Іван Левицький – се великий артист зору, колосальне,
всеобіймаюче око України.» І. Франко
Народився 25 листопада 1838 року в м. Стеблеві
Київської губернії, в сім’ї сільського священика. У 7 років
віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному
училищі при Богуславському монастирі. У 14 років
вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з
1853 по 1859 рік. Закінчивши семінарію, рік хворів, а
потім деякий час працював у Богуславському духовному
училищі викладачем. 1861 року вступає до Київської
духовної академії. 1865 року закінчує академію із званням
магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й
викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній
семінарії в гімназіях Каліша та Седлеця.
Одночасно з педагогічною діяльністю починає писати. З 1873 року працює у
Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток
прогресивно настроєних учителів. Потрапляє під таємний нагляд жандармерії. 1885
року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе
винятково літературній праці.
До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях. Останні дні провів на Дегтярівці, у
так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 2 квітня 1918
року.
«Українське життя – то не початий рудник, що десь під землею, хоч за його вже
бралися такі високі таланти, як Шевченко…» І. Нечуй-Левицький

Твори:
o 1868р. «Дві московки»
o 1876р. повість «Микола Джеря»
o 1875р. комедія «На кожум’яках»
o 1875р. історична драма «Маруся Богуславка»
o 1878р. повість «Бурлачка»
o 1879р. повість «Кайдашева сім’я»
o 1881р. «Старосвітські батюшки та матушки»
o 1890р. «Українські гумористи й штукарі»
o 1893р. повість «Над Чорним морем»
o 1907р. «Сучасна часописна мова в Україні»
o 1914р. «Граматика української мови» в 2-х ч.
o «Шевченкова могила»
Цікаві факти із життя
 Перші ази науки хлопчина здобув у батьковій школі,
яку той організував для сільських дітей. Проте ця
школа проіснувала недовго. Пан-управитель закрив її,
пояснюючи це тим, що не буде кому працювати на полі,
якщо всі мужики стануть грамотними.
 Початок його літературної діяльності припав на ті роки,
коли писати українською мовою було заборонено.
Письменник згадував, що про його літературні спроби
рідною мовою, підписані псевдонімом «І. Нечуй», не
знали навіть товариші, з якими він жив на одній
квартирі, не знав і батько.
 Він самостійно вивчав німецьку й французьку
мови, опанував латинську, грецьку та церковнослов’янську мови.
 Сам Іван Нечуй-Левицький ніколи не був одружений, мав реноме відлюдника.
 Іван Нечуй-Левицький в Києві мешкав у флігелі на вулиці Новоєлизаветинській
(тепер Пушкінська, 19). У дворі був садок, невеликий ставок і пасіка. Тут він
прожив до 1909 року, коли дім знесли.
 Нечуй-Левицький був досить дивакуватим, наприклад, завжди ходив з
парасолькою. Він був надзвичайно пунктуальним. Щодня, у визначений час,
ішов гуляти одним й тим самим маршрутом: до Володимирської вулиці, потім
до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою.
 Спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не
дослухавши вітальних промов.
 Іван Нечуй-Левицький зовсім не вживав спиртного.
 Дуже не любив суперечок: хворів по два тижні, після того як доводилося з
кимось посваритися.
 Про нього в Києві ходили анекдоти: що журнали читав не регулярно, а весь комплект н
потім переказував усім старі новини з тих журналів
 25 років віддав Нечуй-Левицький педагогічній праці. Він мав неабиякий вплив
на молодь, пояснював учням, серед яких було
чимало українців, що минуле народу не слід
забувати.
 Категоричним був щодо правопису: “Писати треба так, як люди говорять!”.
Тому не терпів літеру “ї”, писав не “їх”, а “йих” і т.
ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували
“на віки вічні”. Правописні нововведення вважав
“галицькою змовою”. Нагадував інквізитора,
готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: “Хай краще згорять,
ніж з отаким правописом!”.
 Живу мову він знав. Помічав
русизми, полонізми й будь-які
іншомовні впливи й уникав їх. До
речі, вираз “старанно уникав” вважав
польським: “Я сказав би: падковито
одмикував — це чисто народний
київський вираз”. Казав не
“негативне”, а “відкидне”, не
“позитивне”, а “покладне”.
 Самотній холостяк ніколи особливо
не дбав про гроші, витрачаючи все на
книги, які в кінці життя виявилися нікому не потрібними.
 У дитинстві значний вплив на Івана справила його нянька, баба Мотря. Його
батьки жили спершу у тісному приміщенні, і діти спали на кухні, разом з
нянькою. Та знала безліч пісень і казок, водила малого з собою по весіллях і
хрестинах.
 Любов'ю до літератури І.С.Нечуй-Левицький завдячує батьку - той не любив
хазяйнувати, а був затятим книголюбом-читальником. Семен Левицький був
прогресивним священником, читав проповіді українською мовою, збирав
народні пісня та обряди. Мав удома багато праць з історії України, зокрема,
рукописних. Через батька Іван познайомився зокрема із творістю Шевченка.
 Коли малий Іван вчився ще в першому класі семінарії, під час контрактового
ярмарку в Києві він побачив на вітрині
французькі книжки. Першу з них ("Кривий біс"
Лесажа) прочитав зі словником, а надалі всі
гроші, що давав батько на гостинці, витрачав на
книжки, написані французькою мовою. Так в
бібліотеці майбутнього письменника з'явилися
"Дон-Кіхот", твори Шатобріана та Е.Сю.
Особливо пишався Іван ілюстрованою
"Божественною комедією" Данте.
 Псевдонімом письменник обрав прізвище козацького полковника, героя "Думи
про Нечуя", яку дуже любив.
 І. С. Нечуй-Левицький часто згадував, за яких умов він вирішив стати
українським письменником. Професори
Київської духовної академії, де він учився, не визнавали української мови й
літератури. Один з них навіть висловився на лекції:- В інтересах держави добре
було б спалити українську літературу. Це й підштовхнуло Івана Семеновича
взятися за перо. Писав таємно від своїх товаришів студентів, з якими жив на
одній квартирі. Навіть батькам не признавався, що став літератором.
 Письменник був духовно багатою
особистістю, добре розумівся на
різних видах мистецтва, захоплювався
ними.
 Упродовж 1899-1914 рр. Іван Нечуй-
Левицький надрукував восьмитомне
видання своїх творів. Він також разом
з І. Пулюєм завершив задуманий
Т. Шевченком і здійснюваний П. Кулішем перший переклад Святого Письма
українською мовою.
 Самотній, у голоді та холоді, І. Нечуй-Левицький помер у 1918 р., на 80-му році
життя, у будинку для престарілих. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.
 Один драматург згадував, як читав свою п”єсу в домі Нечуя. Той слухав, а потім
у хаті щось клацало й він підстрибував на стільці з криком “Є!” Виявляється, то
клацала мишоловка — господар полював на мишей.
 Казали, що в нього бабський характер — недарма ж йому так добре вдалося
описати Кайдашиху, бабу Параску та бабу Палажку. У селах над Россю й досі
хваляться тим, що прототипи для своїх знаменитих бабів Нечуй знаходив саме
тут, і кожне село хвалиться саме своєю першістю. Він вірив, що “в кожній
людині, одколи світ животіє, сидить трохи чорта, трохи й Бога, або в декого й
багато Бога, і отой Бог вижене колись чорта та й прожене його на очерета та
болота”.
 В Кишиневі написав працю "Про
непотрібність великоруської
літератури для України та
Слов'янщини". Хоча Іван любив
Лєскова, Толстого, Островського й
Щедріна, але вважав, що російська
література потрібна для Росії, а
українцям потрібна своя.
 Він страшенно боявся застудитися,
тож дуже ретельно готувався до
поїздок, завжди мав із собою
пальто і шапку
 Все життя Левицький шукав
жінку, схожу на матір, але так і не знайшов, проживши неодруженим. В
автобіографії письменник подав дуже цінний фактаж, який вказує, що головною
подією в його дитинстві, яка наклала відбиток на все життя письменника, стала
смерть матері. Вона двічі народжувала двійнят, що дуже підірвало її здоров’я.
Згідно з психоаналітичним портретом Левицького (1927 рік, Валер’ян
Підмогильний – фройдівський психоаналіз), він вважав батька причиною
материної смерті, тому не любив його й боявся. От і псевдонім собі вигадав —
Нечуй, щоб отець Семен не чув про сина-письменника. Йдучи за теорією
 Едипового комплексу і роздумами В.
Підмогильного можна побачити, що мати для
Левицького стала «надцінною субстанцією,
об'єктом поклоніння». Можливо, саме це стало
причиною створення галереї жіночих образів в
творчості письменника і його суто «бабського»
характеру.
 Якось, ще юнаком, під час прогулянок містом,
Левицький побачив у вітрині магазину французькі
книжки, а між ними й книжку з намальованим на
обкладинці якимось чудернацьким чортом. То був
«Кривий біс» Лесажа. Левицький купив її і
прочитав з допомогою лексикончика Шмідта. З того часу за гроші, даровані
часом батьками на гостинці, він купував французькі ілюстровані книжки:
прочитав «Павла та Віргінію» Бернардена де Сен-П'єра, Шатобріанову «Аталу»
та «Христіанство», «Заздрість» Євгенія Сю, а також «Дон-Кіхота» Сервантеса та
Дантову «Божественну комедію». Вже бувши в останньому класі семінарії,
Левицький, як слід, познайомився з російською літературою, надто ж і з творами
Пушкіна і Гоголя.
 Нечуй-Левицький віддавав чимало сил
створенню популярних брошур для народу, котрі
розповіли б «простому», «неосвіченому» читачеві
про найяскравіші сторінки національної історії
(«Татари і литва на Україні», «Перші київські
князі», «Український гетьман Богдан
Хмельницький і козаччина», «Українські гетьмани
Іван Виговський та Юрій Хмельницький» тощо).
Популярна в 70-ті роки ХIХ ст. львівська газета
«Правда», високо оцінюючи художній та
науковий рівень цих праць, відзначала: «От тут
можна навчитися, як належить писати історичні
книжечки для народу, щоб вони не були ні
родоводом рюриковських князів, ні томливим описанням всіляких битв і пригод
козацьких».
 У Івана Франка першим враженням від зустрічі з Нечуєм ще в 1885 році було
почуття якоїсь диспропорції. «Читаючи його оповідання, – згадував Франко з
приводу 35 ювілею літературної діяльності Нечуя, – подивляючи широкий
розмах його руки, широкі контури його малюнків, я уявляв собі їх автора
сильним, огрядним мужчиною, повним життєвої сили й енергії...» Тоді ж як
Франко побачив перед собою невеличкого, сухорлявого, слабосилого чоловіка,
що говорив теплим і щирим, але слабеньким голосом, завжди жалівся на якусь
шлункову слабкість, ходив помаленьку дрібними кроками і взагалі справляв
враження пташини, вродженої в клітці і привиклої жити в клітці, так що
«пустіть її на вольне повітря, то вона пофуркає, пофуркає і вернеться назад до
своєї клітки...»