Олекса́ндр Петро́вич Довже́нко (29 серпня (10 вересня) 1894, хутір В'юнище, нині у межах смт

Сосниця, Чернігівська губернія, Російська імперія, нині Корюківський район, Чернігівська область,
Україна — 25 листопада 1956, Передєлкіно, Московська область, Російська РФСР, СРСР) —
український радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового
кінематографа. Режисер культових кінострічок «Україна в огні», «Земля», «Звенигора», «Арсенал».
Заслужений діяч мистецтв УРСР (1940), народний артист РРФСР (1950). Лавреат Ленінської (1959,
посмертно) та двох Сталінських премій (1941, 1949), кавалер Ордена Леніна (1935).

Народився на хуторі[2] В'юнище (нині в межах смт Сосниця, Чернігівська область, Україна, за
тодішнім адмінподілом — Чернігівська губернія, Російська імперія) у багатодітній селянській сім'ї. У
різних джерелах називають різні дати народження О. Довженка: 10, 11 або 12 вересня. Згідно з
актовим записом у метричній книзі Соборно-Троїцької церкви містечка Сосниця, він народився 29
серпня 1894 року за «старим стилем» — тобто 10 вересня за новим[3].

Батько й мати були неписьменні. Батько, Петро Семенович Довженко, належав до козацького
стану.

Сім'я жила незаможно: землі було немало, проте вона була неродюча, натомість дітей було 14 —
Василь (1881—1890), Лаврін (1883—1890), Оврам (1885—1905 (або 1907), Сергій (1887—1893), Іван
(1889—1890), Григорій (1891—1892), Олександр (1894), Парасковія (1898—1899), Анна (1900—
1918), Мотрона (1903), Андрій (1905—1925), Кулина (1907—1908 або 1909), Поліна (1909), а також
дитина, яка померла при народженні чи у перші дні (Олександр згадував хлопчика як
«нехрещений»), тому батько «наймався в підводчики та смолярував». Діти в сім'ї рано помирали,
майже всі не досягнувши працездатного віку, тому в згадках про дитинство в уяві Олександра
Довженка завжди поставали «плач і похорон». Він любив матір, про яку писав: «Народжена для
пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».

Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи,
яка визріла ще в дитинстві: мальовнича Десна, «казкова сіножать» на ній назавжди залишилися для
Довженка найкрасивішим місцем на всій землі
З початком війни Довженко був евакуйований до Ашхабада. Призначений полковником
інтендантської служби, він не витримував бездіяльності і просив, щоб його відправили на фронт, де
він став кореспондентом газети «Красная звезда» і свідком звільнення від окупації, після чого
надрукував у «Известиях» 31 березня 1942 року статтю «Україна в огні». Однойменна назва
належить і сценарію фільму, що його писав Довженко в 1941—1943 роках. Деякі уривки цього
сценарію з'явилися у пресі у вересні 1943 року, викликавши обурення агітпропівського керівництва.
Як наслідок, Довженка звинуватили у відкрито проголошених сумнівах щодо колективної вини за
покинуте ворогу безпорадне населення та боєздатність Червоної армії. Довженку запропонували
переписати сценарій, зрусифікувавши героя-українця Кравчину. 30 січня 1944 року його викликали
до Сталіна, від якого він дізнався про заборону свого фільму під приводом «антиленінізму,
пораженства, ревізування національної політики й заохочення українського замість радянського
патріотизму». Сталін, ображений на критику саме у той час, коли радянська армія виганяла ворога,
не зміг простити Довженку завданої образи. У той же день Довженко знищив три
«найкрамольніші» зошити свого щоденника, який він вів з 1939 року.

Усім органам цензури було надіслано директиву «не публікувати в цивільній і військовій пресі
твори О. Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Осмислюючи
цю ситуацію, Олександр Довженко записав у своєму щоденнику: «…невже любов до свого народу є
націоналізм? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..»

Книга «Щоденникові записи, 1939—1956» О. Довженка, видана в 2013 році видавництвом «Фоліо»,
стала лауреатом щорічної премії Президента України «Українська книжка року-2013» у номінації
«За видатні досягнення у галузі художньої літератури» [13].

Режисера звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії, викреслили зі складу

всеслов'янського комітету й комітету присудження Сталінської премії, а також зі списків майбутньої
Художньої ради. Натомість Довженка перевели до Центральної студії кінохроніки, де він
використав свій талант монтажера та коментатора, бравши участь у створенні документальних
стрічок «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережжі» (1945).

У 1954—1955 роках режисер закінчив роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще
1942 року, де він згадував своє дитинство. Її надрукували у журналі «Дніпро», але сценарію з неї
Довженко не створив. У квітні 1956 року разом з іншими режисерами Довженко написав листа до
міністра культури СРСР про нагальну необхідність технічного переоснащення кіностудій. Але його
вже не дочекався. Він ще встиг повернутися до Каховки, щоб бути присутнім при затопленні земель
і почати перші проби. А 25 листопада 1956 року помер від інфаркту на дачі під Москвою у перший
знімальний день фільму «Поема про море», який завершила його дружина.