Театр корифеїв Карпенка-Карого

Його діяльність була пов’язана з іменами братів Тобілевичів — Іваном

Карпенком-Карим, Миколою Садовським і Панасом Саксаганським та їхньою
сестрою — Марією Садовською-Барілотті, Марком Кропивницьким і
Михайлом Старицьким, Марією Заньковецькою, Любов’ю Ліницькою,
Ганною Затирке-вич-Карпинською та іншими видатними акторами. Вони були
справжніми подвижниками національного драматичного мистецтва.
У 1881 р. в Кременчуку був створений професійний український театр, який
наступного року переїхав до Києва, звідки й почалася його нова історія.
Основу репертуару корифеїв становили твори І. Котляревського, Г. Квітки-
Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-
Карого, О. Островського, М. Гоголя та ін. Театр корифеїв мав великий успіх не
лише в Росії, а й у Молдові, Польщі, на Закавказзі. Величезна популярність
митців, творчість яких була уособленням народного естетичного ідеалу, ніби
провокувала царських чиновників постійно їм перешкоджати: виступи
колективу в межах Київського генерал-губернаторства (а це, по суті, третина
Наддніпрянської України) були заборонені. Не полегшив долю театру навіть
гучний успіх і царське схвалення гастролей у Петербурзі в 1886-1887 рр.
Однією з перших вистав був «Назар Стодоля» Шевченка, любимий твір
артистів і публіки, в якій Іван Тобілевич грав Назара, а його дружина — Галю.
До речі тут буде сказати, що, як доказ любові Івана Карповича до пам'яті
великого поета, дітям своїм він дав імена героїв п'єси: Назар і Галя, а другу
свою дочку назвав Іриною —іменем героїні з поеми «Невольник».
Театральним псевдонімом для своєї акторської діяльності Іван Тобілевич теж
таки взяв ім'я одного з головних персонажів «Назара Стодолі» — Карого,
роль якого після Кропивницького він виконував з великим піднесенням і
щирістю.
«Найбільший успіх мали п’єси “Наймичка” (пройшла 22 рази), “Наталка” (теж
22 рази). Обидві п’єси — при повнісіньких зборах (2 тис. крб). “Чорноморці”
пройшли разів десять. “Доки сонце зійде” не мала успіху й пройшла тільки
один раз. Успіх трупи був надзвичайний. Навіть те чиновництво, що
зачерствіло в прислужництві й забуло своє національне походження,
пробуркалося і говорило: “Я українець”. Українська “інтелігенція”, “тол-пой
стоящая у трона”, що позбулася національного обличчя, мов той бурсак, що
не знав, як звуться граблі, аж поки граблище не вдарило його по лобі, —
заговорила рідною мовою і за щастя вважала вітати в себе наших главарів.
Трупу багато разів закликали до Катеринин-ського палацу, де ставили “Кума
Мірошника”. Кум влазив в оріхову бочку, яку за щастя мали підтримувати два
генерали. Нарешті трупою зацікавився сам Олександр III. Для нього в залі
“Демут” поставили “Назара Стодолю” і “Як ковбаса та чарка”.

Карпенко-Карий написав 18 п’єс, найкращими з них є «Бурлака», «Сто тисяч»,

«Хазяїн», «Мартин Боруля». В своїх творах драматург правдиво, з великою
майстерністю показав ситуацію в українському селі в другій половині XIX ст.
Установа, яка стежила за тим, щоб до друку не потрапляли твори з
антиурядовими настроями.
Карпенко-Карий розкриває моральну нікчемність, дикість, неуцтво багатіїв,
нагромаджувачів сотень і тисяч десятин землі. Драматург з ненавистю бичує
їх в сатиричних комедіях «Сто тисяч», «Хазяїн».

1883 року, коли в Україні виникає професійний театр, Іван Тобілевич входить
у театральну трупу Михайла Старицького під псевдонімом Карпенко-Карий.
Тепер він мав змогу повністю віддатися театральній діяльності. Однак у 1884
році Тобілевичу було заборонено жити в Україні, піддано поліційному
наглядові на три роки. Він оселився в містечку Новочеркаську. Саме тут Іван
Карпович написав драми «Бурлака», «Безталанна» «Наймичка»; комедію
«Мартин Боруля».

З 1887 року Іван Карпенко-Карий жив на Кіровоградщині на власному хуторі

Надія (назвав так на честь покійної дружини).
Хутір Надія став літературно-мистецьким осередком, куди часто з'їжджалися
друзі Тобілевича. Тут він написав сатиричні комедії «Сто тисяч» (1889),
«Суєта» (1899), «Хазяїн» (1900), історичну трагедію «Сава Чалий» (1899).

Карпенко-Карий був не лише талановитим драматургом, а й прекрасним

актором. Він створив високохудожні сценічні образи: Возного («Наталка
Полтавка» Івана Котляревського), Назара Стодолі й Гната Карого («Назар
Стодоля» Тараса Шевченка), Герасима Калитки і Пузиря із своїх п'єс «Сто
тисяч» і «Хазяїн».

 Найбільш репертуарними були — «Безталанна», що налічувала 142 вистави,

«Мартин Боруля» — 136 вистав, «Сто тисяч» — 128 вистав, «Хазяїн» — 78
вистав.
   Першою п'єсою, що вийшла з-під пера драматурга у 1889 році була комедія
«Гроші». Цензура заборонила твір, як «неудобный». Після переробки комедія
була дозволена під зміненою назвою «Сто тисяч». У творі зображено
чоловіка з нестерпною жадобою до збагачення,і це стає причиною того, що
людина заради наживи йде на злочин, прикидаючись богомільною,
вербуючи на свій бік самого Бога. Такі шахраї з міста легко дурили простих
селян, які так само прагли швидкого збагачення. Багатство і влада керують
вчинками головного героя твору Калитки. Деградація Герасима Калитки
почалася, коли він скуповував землю і в селян, і в поміщиків. Він жорстокий і
з наймитами, і з рідними. Його душею повністю керують жадоба до багатства
і грошей. Герой не викликає жалю, бо втрата, якої він зазнав, — закономірна,
адже в погоні за грошима він зустрівся з іще хитрішими. У 1890 році п'єса
ставилась на сцені театру. Роль Герасима Калитки виконував сам автор.

   Виснажуючись фізично і морально, І. Карпенко-Карий душею відпочивав на

хуторі Надія, в його зеленій тиші, а ще — в праці на землі, яку митець любив і
поважав. Тут йому добре творилося. Справжньою гордістю національної
театральної культури стала комедія в 4-х діях «Хазяїн», написана у 1900
році.Темою твору були конкретні сторони реальної дійсності, що покладені в
його основу. Сам автор визначив ідею твору «Хазяїн» — зла сатира на
чоловічу любов до стягання без жодної іншої мети. Драматург був добре
обізнаний з життям сільських багатіїв на українському Півдні, з методами
їхнього збагачення, саме це й визначило тему комедії, де в центрі поставлено
мільйонера-аграрія Терентія Пузиря, який має незліченні багатства. Пузир —
це «дика, страшенна сила» без ознак культури.

Він невтомно працював над своїми ролями, відшліфовуючи кожен

епізод до найменших деталей. Його гра була позбавлена штучної
декоративності, а відзначалася простотою і життєвою правдою,
проникненням у внутрішній світ героїв.