Єрченко Анастасія 8А

§ Існує думка, що людство досягає нових висот тому, що нові покоління

спираються на плечі своїх попередників. Наше сучасне театральне мистецтво
спирається на міцні плечі талановитої плеяди корифеїв, які у другій половині ХІХ
століття започаткували наш український театр. Велику роль у його становленні
відіграв аматорський рух, який діяв з кінця 60-х років ХІХ століття майже в усіх
куточках України: в Чернігові, Києві, Харкові, Одесі, Сумах, Катеринославлі,
Полтаві, Кременчуку, Житомирі тощо. Основою вистав таких театрів стали
українські твори, адже театр мав бути для народу та зрозумілий йому.
Звісно, бурхливий розвиток аматорського руху в Україні викликає протидію
влади. У 1876 році Олександр ІІ підписав указ про категоричну
заборону «представлений… на малорусском наречии». Виступи прогресивних
російських письменників на захист українського слова змусили царський
уряд дозволити в 1881 році вистави українською мовою, проте з рядом умов,
серед яких:
•Разом з українською п’єсою мала виставлятися російська на стільки ж актів.
•На сцену не допускалася перекладна драматургія
•Заборонялося відтворення історичних подій, які б нагадували колишні
вольності.
•Зміст п’єс міг торкатися лише селянського побуту або кохання.
•Українські народні пісні виконувалися французькою мовою.
•Усі ролі представників вищих верств мали виконуватися російською мовою.
§ У 1882 році Марко Кропивницький об’єднав навколо себе відомих йому
талановитих аматорів — Ганну Затиркевич, братів Тобілевичів, Михайла
Старицького, Марію Заньковецьку та інших і створив перший український театр,
днем народженням якого вважають 27 жовтня 1882 року, коли на сцені міського
театру була поставлена вистава «Наталка Полтавка» Івана Котляревського.

Стиль театру, що поєднував

драматичне й комедійне дійство з
музичними, вокальними сценами,
включаючи хорові й танцювальні
ансамблі, вражав суто народною
свіжістю й неподібністю до жодного
існуючого театру, і, звісно, сприяв
великому успіхові. Адже театр
Кропивницького був надзвичайно
відомим і користувався величезною
популярністю не лише на території
України, а й у Москві та Санкт-
Петербурзі. Його вважали навіть
кращим за імперський.
§ Зараз перший український театр називають «Театром корифеїв», адже у 1901 у
Києві вийшла книга «Корифеи украинской сцены», яку через цензуру, написали
анонімно провідні українські інтелектуали. У ній Марка Кропивницького, Михайла
Старицького, Івана Тобілевича та інших уперше назвали корифеями українського
театру. Цей дещо поетичний термін став нерозривним з театром.
§ Корифей – провідний, видатний діяч науки, мистецтва тощо.

Важливу роль у
театрі корифеїв
відіграла родина
Тобілевичів.
Вважають, що
найталановитішим
у сім’ї був Іван,
який своїми
драматичними
творами сягнув
вершин світового
театрального
мистецтва.
 (1845 — 1907)

§ Народився Іван Карпович Тобілевич 29

вересня 1845р. в с. Арсенівка поблизу
Єлисаветграда; батько його походив із
старовинного зубожілого дворянського
роду й працював прикажчиком
поміщицького маєтку, а мати була простою
селянкою. Освіту, до якої так тягнувся
хлопець, довелося через матеріальну скруту
обмежити чотирикласним училищем і з
чотирнадцяти років заробляти на прожиття.
Майже два десятиліття забрала в І.
Тобілевича служба в різних канцеляріях —
від писарчука до секретаря міського
поліцейського управління.
§ Іван захоплювався творчістю Шевченка. Іван Тобілевич
грав Назара, а його дружина – Софія Тобілевич – Галю
в п’єсі Шевченка “Назар Стодоля“.У честь великого поета
Іван назвав своїх дітей іменами героїв п’єси – Назар і Галя, а
другу дочку назвав Ориною – іменем героїні з поеми
“Невольник”. Для псевдоніма Іван Тобілевич теж взяв ім’я
одного з головних персонажів “Назара Стодолі” – Карого.
§ У школі Іван був найсильнішим і дивував усіх тим, що силу
ніколи не показував. Хіба щоб захистити слабшого. Усі це
знали й побоювалися його.
§ Кар’єру Іван зробив швидко: став чиновником повітового
суду, з окладом для його віку немалим — 14 рублів. Потім
служив секретарем міської поліції Херсона,
Єлисаветграда.Служачи секретарем поліції в Єлисаветграді,
Карпенка-Карого називали “дивним поліцейським”: він не
лаявся по-московськи й зовсім не брав хабарів, приязно
ставився до всіх людей, незалежно від стану. Перед його
очима проходив ряд арештантів, серед яких було чимало
людей, чиї долі занапастило важке життя. Пізніше вони
стали героями його п’єс. Коли згодом жандармерія вимагала
відсторонити його від служби за неблагонадійність, місцеве
начальство не повірило. Позбавляти Івана служби довелося
спеціальним наказом Міністерства внутрішніх справ. На
місці цього робити не хотіли!