Практичне заняття №10

Творчість Миколи Куліша

(1892-1937)
План
1. Загальний огляд життєвого і творчого шляху М. Куліша.

МИКОЛА КУЛІШ
(1892-1937)
Народився Микола Гурійович Куліш у родині наймитів 18 грудня 1892 р. в с.
Чаплинка Дніпровського повіту Таврійської губернії (тепер Херсонська
область). Дитинство йому випало нелегке: чаймитування з восьми років, рання
смерть матері, життя в сирітському будинку. Але все це не завадило охочому до
науки хлопцеві спочатку закінчити сільську школу в Чаплинці (1901-1905 рр.),
зищу початкову школу в Олешках (1905-1909 рр.) і приватну гімназію в тих же
Олешках (1909- 1913 рр.). У ці роки він багато читав, ознайомився з
найкращими зразками світової літератури.
Після закінчення школи прапорщиків у 1915 р. брав участь у Першій світовій
війні, воюючи з німецькими військами на фронтах біля Вільно, на Волині, в
Галичині. Паралельно із цим заручив- а, а потім і одружився зі своєю коханою
дівчиною Антоніною, яка пройшла з ним поруч через усе їагате на страждання і
труднощі життя. До кінця війни М. Куліш уже мав двох дітей: дочку Ольгу і
вина Володимира.
Уже працюючи у фронтовому штабі та воюючи на передовій, М. Куліш починає
писати сатиричні вірші й невеликі одноактові п’єси. 1917 р. М. Куліша обрано
депутатом на військовий з’їзд Західного фронту, що відбувався у Луцьку. У
цьому ж році М. Куліш повертається до своєї родини і Олешки. Він організовує
у Дніпровському повіті культурно-політичне українське товариство «Про- віта»,
працює міським головою.
Займаючись політикою у такий важкий час, письменник не раз ризикував своїм
життям. Так, він відсидів сім місяців в Олешківській тюрмі за часів німецької
окупації, потім був засуджений до розстрілу денікінцями.
1919 р. М. Куліш бере участь у створенні Першого українського дніпровського
полку, що переможно воював проти антанто-денікінської армії. Пізніше працює
в Олешках інспектором народної освіти, створює українські школи.
Творче життя М. Куліша завжди було дуже тісно пов’язане з діяльністю Леся
Курбаса та його театром «Березіль». Саме Лесь Курбас став основним
постановником п’єс М. Куліша. Першою відомою п’єсою стала драма «97»,
навіяна подіями голодного 1921 р. П’єса з успіхом йшла 1924 р. в українських
театрах.
1925 р. з’являється п’єса «Комуна в степах». У цьому ж році, будучи обраним
на посаду шкільного інспектора Наркомосвіти УРСР, Куліш перебирається до
Харкова. Перший же рік харківського життя приносить три прекрасні твори:
драму «Зона», інтермедію «Хулій Хурина» та комедію «Так загинув Гуска».
Микола Куліш шукає нових форм драми, показує свій комедійний талант.
Співпрацюючи разом з Миколою Хвильовим, Михайлом Яловим у ВАПЛІТЕ,
драматург гостро виступає проти формальної українізації, підставляючи цим
себе під удар. Не раз на різноманітних творчих зборах йому закидали надмірну
захопленість національною проблемою.
1928 р. в театрі «Березіль» поставили п’єсу «Народний Малахій», що справила
на глядача величезне враження. Драматург-новатор органічно поєднав традиції
експресіонізму, романтизму, бароко. Напередодні 1930 р. п’єса була заборонена.
Курбас готує до вистави комедію «Мина Мазайло». Але постановка теж була
заборонена. Якимось дивом Кулішеві вдалося надрукувати п’єси «Мина
Мазайло» і «Народний Малахій» у «Літературному ярмарку» 1929 року. Після
того драматичні твори Куліша вже не могли так легко потрапити на українську
сцену. Була категорично заборонена до постановки «Патетична соната».
1933 р. М. Кулішеві вдається поставити у «Березолі» свою нову п’єсу «Маклена
Траса», оминувши в ній національні теми. Але завуальованість тематики була
дуже швидко «прочитана» цензурою, і цю п’єсу заборонили так само, як і
 попередні. Це остання зі знаних п’єс М. Куліша. Відомо, що він написав й інші,
але рукописи зникли під час війни.
Драматург дуже важко пережив самогубство свого друга Миколи Хвильового.
Лесь Курбас був заарештований, «Березіль» закрили, М. Куліш опинився без
заробітку і під постійним наглядом.
7 грудня 1934 р. М. Куліша заарештували, звинувативши в належності до
сфабрикованого владою Всеукраїнського боротьбістського терористичного
центру, і відправили на Соловки.
Його останній лист до родини датований 15 червня 1937 р.
В історію української драматургії М. Куліш увійшов як новатор, творець
«необарокової драми» з елементами романтики й експресіонізму. М. Куліш
вдається до ритмізації прози, ліризму, створення розірваних сцен, вдало поєднує
трагічне і комічне, гумор і патетику. Твори його позначені своєрідним стилем,
притаманним тільки йому.

2. Тема голодомору 20-х років ХХ ст. в трилогії "97", "Комуна в степах",

"Прощай, село". Проблематика, система образів.

На тлі сіреньких агіток, примітивних декларативних лозунгових п'єс 20-х років

зоря Куліша-драматурга засяяла особливо яскраво. Драмою "97" (1924) письменник
не ввійшов – увірвався в літературне й театральне життя України. Автор показав
жахливі картини голодомору на Херсонщині в 1921-1922 роках. Драма
продовжила розвиток актуальної теми голоду, що вже знайшла своє втілення в
творчості Тичини ("Загупало в двері прикладом"), Підмогильного ("Проблема
хліба", "Син") та інших.
Реалістичність змальованих картин, злободенність проблеми, органічність
характерів одразу привернули увагу глядача до п'єси. Вистави драми "97"
відбулися в театрі імені І. Франка, в "Березолі", в інших театрах України та США.
Вища науково-репертуарна Рада при головполітосвіті УРСР рекомендує твір до пос-
тановки за літером «А», тобто всім театрам, але з умовами: буде введено «в
кінці IV дії продкомісара, що привіз хліб для селян, куркулі заарештовуються»,
Смик (голова сільради — Ю. С.) залишається живий. Крім того, про реальний
голод не говорити. У другій редакції Куліш переносить дію в 1923 р.
Почав свою працю над драмою "97" Куліш у листопаді 1923 року, не призна-
ючись нікому, що саме пише. Через "марну трату гасу" навіть виник конфлікт з
дружиною, про що вже було сказано в біографії письменника. Текст написаного твору
автор надіслав з Одеси до Харкова І.Дніпровському в липні 1924. Цей твір прочитали
на засіданні "Гарту" дуже уважно. Під час читання ніхто й словом не порушив тиші.
Всі зійшлися на думці, що це видатна річ, а тому треба допомогти Миколі Кулішу її
видрукувати, а також рекомендувати поставити на сцені. На засіданні Вищої
науково-репертуарної ради драму "97" рекомендували для постановки з літерою "А",
що означало для загального найширшого розповсюдження. Але при цьому додавалося
й застереження:"….В кінці IV дії ввести продкомісара, що привіз хліб для селян,
куркулі заарештовуються, Смик залишається живим".
Через цю поправку твір і мав дві редакції. Куліш вважав, що взагалі нема нічого
важчого, як переробляти написане, тому редагування ставало для нього каторгою.
Другий варіант драматург переробив на 70 відсотків. Відбулася зміна кількості
дійових осіб і певних елементів сюжету. Та сам автор вважав цю річ в остаточному
варіанті недосконалою, навіть гіршою за попередній первинний варіант, а тому
І.Дніпровському писав: "В п'єсі немає визначної монументальної дії. Це рядок малюнків
в сіреньких рамцях сільського життя, злиденного, вбогого та ще й поруйнованого
голодом і революцією". На вимогу режисерів і критиків М.Куліш залишив живим
Серьогу Смика, підкреслив його повернення в село з хлібом. Твір, до речі, переробляли
й без Куліша. Гнат Юра змінив фінал у творі саме так, як зараз ми його маємо у
друкованому варіанті: з'являється Сергій Смик і продармієць з рушницею, вони
наказують куркулів за бунт, арештують їх, щоб розстріляти, і рятують від смерті
Копистку та Василька. Микола Куліш був категорично проти такої фальшивої розв'язки,
а тому підкреслював: "Фінал може бути тільки один - загибель комнезаможу на селі
під добу голоду. І коли хтось там переробив фінал, то як би він його не переробив,
внутрішня будова п'єси буде порушена". У другій редакції Куліш переносить дію в
1923 р.
Реалістичність змальованих картин, злободенність проблеми, органічність
характерів одразу привернули увагу глядача до п'єси. У листопаді 1924 року драма
"97" вже йшла на сцені театру імені Франка й викликала нечуваний резонанс. За один
тільки сезон у Харкові її поставили більше п'ятдесяти разів, чого не спостерігалося
стосовно жодного драматичного твору. У 1925 році її було видано небаченим на той
час тиражем - 10 і 7 тисяч.
У радянські часи після розвінчання культу Сталіна драма "97" вже не була
заборонена, з великими труднощами, але йшла на сцені, та подавали її так, що виходило,
ніби не радянська влада ограбувала село, а куркулі приховали зерно, чим спричинили
голодомор.
Микола Куліш сприяв розвитку української драми 20-30-х років XX століття,
він один з основоположників жанрового збагачення української драматургії.
Жанровий спектр його творів надзвичайно широкий: від народної драми й
сатиричної комедії до лірико-романтичної сонати й соціальної драми. Свої п’єси він
будує переважно на сюжетах з українського життя.
Тему українського села 20-х років М. Куліш розкриває у своїй трилогії, яку
складають твори “97”, “Комуна в степах”, “Прощай, село”.
Перша частина трилогії, драма “97”, була завершена у 1924 році. У процесі
роботи вона мала кілька варіантів назв: “Мусій Копистка”, “Голод”,
“Незаможники”, “Гибель одного комнезаму”, “Десь на селі”, доки автор не
спинився на “97”. Це один із найкращих творів Куліша.
Звертається він у ньому до зображення трагічних подій – голоду 1921-1922
років на Херсонщині, який призводить до людоїдства.
Закінчується громадянська війна. У країні склалася доволі складна ситуація,
спричинена посухою та неврожаєм. Зібраний урожай у селян відбирали й
відправляли за межі республіки.
Це й стало причиною голоду.
Головний конфлікт у драмі розгортається навколо вилучення церковних
коштовностей, за які планується купити хліб. Учасниками конфлікту стають, з
одного боку, незаможники на чолі з Мусієм Кописткою, з іншого – куркулі.
Головний герой твору – селянська маса, найяскравішим представником якої є
голова комнезаму Мусій Копистка, в недалекому минулому наймит. Але Мусій
більше не хоче так жити. Він навчається грамоти, будує хату, у якій щасливо
живе разом із дружиною Параскою. Трохи іронічний, Мусій Копистка
приваблює душевною щедрістю і незламністю.
Він, як ніхто інший, виявляє високу політичну свідомість. Звертаючись до
селян, він говорить: “Не журись, браття!…Тільки держись купи, головне тут –
контакту держись…”.
Дружина Мусія Параска – типовий представник українського жіноцтва по –
революційного села, її образ споріднений з кращими жіночими образами
української класики. Наділена почуттям власної гідності, вона готова піти на
смерть за свого чоловіка, бо вірить в нього, в правоту його справи.
Сільські багатії не цікавляться життям бідняків, яких вони прирекли на голодну
смерть. Вони хочуть будь-що взяти владу в свої руки, аби й далі нещадно
визискувати незаможників. Та в найкритичніший момент у село повертається
Серьога Смик, який обміняв золото на хліб, – “97 пудів хліба привіз і ще
обіцяють дати”.
На відміну від прямих класових конфліктів, які рухають дію у драмі “97”,
ворожа діяльність куркулів не є провідною в драмі “Прощай, село”. Зіткнення
тут грунтуються на іншому – зіткненні середняка Романа з історичними
вимогами часу. В основу розвитку сюжету драматург поклав подію, типову як
на той час: з міста приїздить для допомоги в проведенні колективізації Марко –
двадцятитисячник. Він свою роль розуміє як роль порадника, хоч і нелегко це
робити у справі, якої ще ніхто не робив і в якій сам не дуже тямиш.
За багато років перебування в місті Марко призабув і темпи сільського побуту, і
звичаї, й умови життя та праці. Він дивується: “Невже отак і живете – все село
без годинника?.. Невже й умивальника немає?
Невже й тепер ще вмиваєтесь так, як до революції вмивались, з рота? Пройшов
селом – темно, як на кладовищі. Якісь канави, рівчаки…”.
Рішуче засуджує Марко методи колективізації, які застосовує Пархімча,
закликає уважніше поставитися і до Дмитрика, сина куркуля Ільченка, який
розповів сільським активістам, де батько ховає гроші, адже його мрія – стати
комсомольцем.
Цією п’єсою Куліш вичерпує тему про українське село 1919-1933 років.
Драматург показав нові типи сільських мужиків-бідняків, які на новому
історичному етапі виступили вершителями долі народу, втілював в їх образах
типові риси селянства, яке віками мріяло про власну землю, вільну працю на ній
і повірило в можливість нового щасливого життя.
Наступна п’єса М. Куліша, “Комуна в степах”, продовжувала ідейно-тематичну
лінію українського села пореволюційної доби. Як і в драмі “97”, тут – гострий
конфлікт між селянською біднотою та куркульством, яке чинить шалений опір
молодій комуні, заснованій у степу незаможниками. Цей комунарський табір
складається з найзлиденніших верств, їм протистоїть Вишневий, хазяїн хутора,
де розташувалася комуна.
Образ Вишневого – своєрідна еволюція Гирі й Годованого. Якщо поглянути на
героя у світлі життєвих реалій, видно, що він як господар прекрасно розуміє
безперспективність комуни. Конфлікт світоглядів чітко окреслений в суперечці
голови комуни інваліда Лавра та Вишневого, який стверджує, що нова влада не
тільки не зд на господарювати, але й нищить самий людський дух. У його
противника Лавра один аргумент, який влучно розкриває сутність філософії
 новітніх перетворювачів світу: в усьому радянській владі, її поступу вперед
заважають класові вороги, вороже капіталістичне оточення.
Цікаво, що майже всі члени комуни – люди, скалічені фізично чи морально,
самотні, без коріння, побиті долею, що не зможуть міцно стати на землі і плідно
працювати.
Продовженням трагічного літопису про руйнацію українського села радянською
владою була п’єса “Прощавай, село!” – заключна частина трилогії М. Куліша з
життя селянства. У центрі п’єси доля родини бідняка Романа, котрий, здобувши
після революції довгожданну землю, ставши господарем, хоче зберегти старі
звичаї, традиційні моральні засади. Але колгоспна система має забрати все,
навіть нові віжки, що стали символом відібраних сподівань власника-мрійника.
Різними шляхами пішли Романові сини: Никандер, старший, що колись мріяв
розбагатіти, а з приходом колективізації, щоб не вивезли його до Сибіру, має
вступати до колгоспу; молодий Марко, який жив певний час у місті,
повертається до села здійснити колективізацію, а насправді руйнувати
прадавній уклад. Справді, з поверненням Марка розсипаються родини,
загострюються протистояння, розходяться шляхи близьких людей – до колгоспу
або до Сибіру. Залишення селянами обжитих місць набуває символічного
значення: закінчується старе життя, а нове, судячи з поруйнованих сімей,
навряд чи могло обіцяти щось добре.
Отже, можна стверджувати, що драми Миколи Гуровича Куліша на тему
українського села 20-х років залишаються для нас вагомим художнім
документом трагічної доби з її класовою ворожнечею, революційною
непощадністю, страшною соціальною руйнацією, нищенням української
хліборобської культури, традиції і звичаїв.

3. Ідея відродження української нації, її культури, мови у трилогії

"Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Патетична соната":
 реалістичне відтворення соціалістичної дійсності у трагікомедії
"Народний Малахій" М.Куліша;

"Народний Малахій". Завершена у 1927 році, у 31 березня 1928 року відбулася

прем'єра виставі у "Березолі" Леся Курбаса. Вистава мала великий успіх, викликала
дискусію, офіційна критика була нищівною. Незабаром виставу було заборонено. У
п'єсі йдеться про листоношу, який уявив себе рятівником людства, реформатором
людських душ. Значним явищем у драматургії кінця 20-х років стала п'єса
"Народний Малахій" – трагікомедія, за словами Юрія Лавріненка, "будівництва
соціалізму методою руйнування людини".
Колишній поштар Малахій Стаканчик, ховаючись од революції, просидів
замурованим у коморі два роки. Однак, начитавшись брошур про соціалізм, він
щиро повірив у нього, сприйняв революцію як символ не лише соціального
перетворення, а й духовного очищення суспільства. Тому він зрікся сім'ї, релігії,
свого оточення і поспішає стати наркомом, щоб прискорити ухвалу своїх проектів
негайної реформи людини.
Тема взаємозв'язку особистості й суспільства розкривається в п'єсі через
суперечності між обставинами реальної дійсності та характером Малахія, його
мріями реформувати людину. Вражає одержимість героя: навіть за екстремальних
обставин він уперто захищає свою ідею. Програма гуманної реформи людства,
покликана захистити насамперед зневажених і покривджених, - це шлях до
внутрішнього вдосконалення особи, її духовного очищення.
Поступово Малахій усвідомлює, що всупереч закликам до всесвітнього
визволення людства від вікового рабства насправді будується країна казарменого
соціалізму, де заяви про духовне й гуманне – фальшиві, співчуття, щирість,
доброта – немодні. Тож, потрапивши на територію заводу, він запитує "гегемонів",
яких відгородили від зовнішнього світу заводськими мурами: "Що різнить вас з
тими, хто сидить по бупрах та по божевільнях? Там мури і тут мури..."
Внутрішній світ Малахія – хворобливий, егоцентричний, викривлений. Герой
переконаний у власному месіанстві, охоплений паранояльним маренням, яке
виявляється в нездатності реально оцінювати свої можливості. Письменникові
вдалося напрочуд майстерно й тонко поєднати в трагікомічному характері Малахія
допитливість і критичний розум із фізично-психічним нездоров'ям, що, зрештою,
призводить до трагедії.
Автора цікавить і малахіянство як явище, що починалося там, де герой від
критично-аналітичного пізнання дійсності переходив до способів удосконалення
суспільства, пропонуючи утопічний проект "негайної реформи людини" й побудови
соціалізму.
Як і в більшості п'єс Куліпіа, у "Народному Малахії" присутня тема України.
Пришестя Малахія, на чиї плечі внаслідок політики національного гноблення в
царській Росії впала "тінь журби української", передбачало на тому історичному
етапі розв'язання таких питань: "1) про негайну реформу людини і передусім
українського роду, бо в стані дядьків та перекладачів на тім світі зайців будемо
пасти; 2) про реформу української мови з погляду повного соціалізму; 3)
додаток: схема перебудови України з центром у Києві, бо Харків здається мені на
контору".
Герой з болем говорить про жалюгідний стан української мови, що біля "порога
віки вистояла. Бог про неї забув, як мішав язики на вавилонській башті. Крім того,
Дух Святий зійшов на апостоли всіма мовами, забув тільки про нашу українську".
Закономірний фінал діяльності "нового месії", що з'явився для врятування
людства від зла. Втікши з божевільні, Малахій опиняється в будинку розпусти, де
натрапляє на свою дочку Любуню. Божевілля батька, сором і муки сумління
штовхають дівчину на самогубство. Любуня повісилась, а Малахій, перебуваючи у
полоні своїх мрійницьких вигадок, грає на сопілці, що поглиблює екзистенціальну
тональність твору.
Як відомо, п'єсу "Народний Малахій" – цю багатотемну симфонію національної
трагедії – було написано Кулішем і поставлено "Березолем" у період гострої боротьби,
що розгорнулася в той час на літературному фронті навколо ВАПЛІТЕ, зокрема
навколо проблеми національного будівництва в Україні. Зрештою вистава у
"Березолі" "Народного Малахія", де вустами головного героя засуджувався
казармений соціалізм "коліщаток" і "гвинтиків", звучала і як прощання самого
режисера з мрією побудови гармонійного суспільства.
П'єса не проста для сприймання глядача: назвавши свого героя Малахієм –
іменем тринадцятого, останнього з малих старозавітних пророків (Малахій - з
давньоєврейської – вісник, посланець Божий, пророк), – автор наповнює її мета-
форичністю, елементами символіки й багатою образністю. Така ускладнена форма
допомагала письменникові висловити те, про що він думав, але не міг відверто
сказати, зокрема наголосити на українській темі. Загалом у трагікомедії "Народний
Малахій" поєднані події реальні й ірреальні, логічне й алогічне, переплітаються
побутово-конкретне й химерно-фантастичне, дії і вчинки героя нерідко позбавлені
психологічної мотивації, що притаманно театрові абсурду.
П'єса "Народний Малахій" належала до найрепертуарніших у театрах
республіки. Вона засвідчила, що Куліш активно взявся за збагачення національної
літератури модерною драмою. З другого боку, поява вистави в "Березолі" (прем'єра
відбулася 31 березня 1928 року) стала, за словами Юрія Лавріненка, "початком нової
ери в історії українського театру, датою народження його міжнародного мистецького
суверенітету. Тільки "Сонячні кларнети" Тичини та фільм "Земля" Довженка
можуть бути прирівняні до цієї події".
Однак незабаром вульгарно-соціологічна критика, ототожнюючи ідейні позиції
драматурга з його героєм, звинуватила Миколу Куліша в націоналізмі та пропаганді
лівацько-троцькістських теорій. Твір було оголошено пасквілем на радянську
дійсність. Власне, з цієї п'єси і почалося цькування як Леся Курбаса, так і самого
автора "Народного Малахія".

 проблема українізації в драмі "Мина Мазайло";

«Мина Мазайло» 
ПАСПОРТ ТВОРУ
Рід літератури «Мина Мазайло»: драма.
Жанр «Мина Мазайло»: сатирична комедія.
Тема «Мина Мазайло»: художнє відтворення проблеми українізації у 20-30-х
роках XX ст.; сатиричне змалювання новітнього міщанства.
Ідея «Мина Мазайло»: засудження міщанства, комплексу меншовартості,
національної упередженості й зверхності; висміювання носіїв
великодержавного шовінізму.
Дійові особи «Мина Мазайло»: Мина Мазайло — харківський службовець;
Лина (Килина) Мазайло — його дружина; Рина (Мокрина) Мазайло — їхня
дочка; Мокій — їхній син; Уля — подруга Рини; тьотя Мотя з Курська — сестра
Лини; Тарас Мазайло — дядько Мини з Києва; Баронова-Козино — вчителька
«правильних проізношеній» російської мови; Тертика, Губа — комсомольці,
друзі Мокія.
Особливості сюжету «Мина Мазайло»:
Композиційно-стильові особливості: в основу твору покладено начебто
анекдотичну історію про те, як харківський службовець «Донвугілля» з Н-ської
вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив змінити прізвище, у якому вбачав
причину своїх життєвих і службових поразок, на престижніше — російське
Мазєнін. Але суперечка з приводу цього факту поступово переходить у сімейну
дискусію і виходить на рівень національної проблеми. Ставлення персонажів до
мови лягло в основу конфлікту, що у творі розгортається у формі дискусій, які
породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії: Мина - Мокій,
Уля - Мокій, тьотя Мотя - дядько Тарас та ін. Дія відбувається в домі Мини
Мазайла на вул. Н-ській, 27, Холодної Гори м. Харкова в період найбільшого
поширення українізації. Засобами гротеску і разючої сатири автор викриває
суспільні антиукраїнські явища, висміює носіїв великодержавного шовінізму.
Особливості п’єси «Мина Мазайло»:
 драму не можна перекласти жодною мовою, бо втратиться комічність ситуацій,
викликаних грою на різниці фонетичних і морфологічних, етимологічних і
 лексичних норм української та російської мов (саме з тієї причини Лесь Танюк
назвав п’єсу «філологічним водевілем»);
 немає позитивних персонажів (навіть дядько Тарас половинчастий у своїх
думках і вчинках, надто легко здає свої позиції; Мокій не патріот: українська
мова цікавить його більше з наукового погляду);
 у творі містяться доволі прозорі натяки на облудність насильницької радянської
українізації;
 фіаско для Мини можливе тільки в літературному творі, бо в той час бі-
льшовики підтримували перевертнів.
Проблематика «Мина Мазайло»:
 мови;
 батьків і дітей;
 уміння відстояти власну думку;
 комплексу меншовартості.
Примітки: В особі головного героя Мини Мазайла драматург показав нового
перевертня, що в ім’я особистих вигод здатен не тільки змінити українське
прізвище на російське, а й відцуратися власного роду, забути рідну мову, звичаї,
традиції.
 

ДУМКИ ПРО ТВОРЧІСТЬ МИКОЛИ КУЛІША:

«Куліш-драматург був талант світового масштабу. Не буду шукати
небезпечних аналогій в класиці — між Шекспіром і Шіллером або Мольєром чи
Бомарше, але в сучасній йому... драматургії він не мав собі рівних...» (Ю.
Смолич).
У заяві до Головреперткому 24 квітня 1929 року Куліш писав: "Вибравши для
комедії "Мина Мазало" тему - міщанство і українізація, я, в першу чергу, звернув
увагу на криштально витриману ідеологічну установку п'єси, зважував кожну дію,
вивіряв кожне слово".
Обравши жанр сатиричної комедії, письменник засобами гротеску і разючої
сатири викриває ті суспільні антиукраїнські явища, які знову ожили наприкінці 20-х
років, висміює носіїв великодержавного шовінізму. Це – провідна думка твору.
Сюжет п'єси простий, і причина майбутнього конфлікту прочитується одразу з
підняттям завіси: Мина Маркович Мазайло хоче змінити своє прізвище на пре-
стижніше, а його син Мокій, котрий "збожеволів од своєї укрмови", намагається
цьому перешкодити. Власне, захоплюючих, динамічних подій, розлогого сюжету в
творі наче й немає. Проте комедія, порушуючи актуальні проблеми з життя нашого
народу, помітно вирізняється глибокою ідеєю. Це був зразок драматичного твору,
про який мріяв Лесь Курбас. Він вважав, що змістом п'єси може слугувати певна
ідея, а не дія. Тому талановитий режисер наголошував: "Я вважаю п'єсу "Мина
Мазало" за виключну річ, як і взагалі Куліша я вважаю за геніальну людину!"
Питання мови, точніше, ставлення до неї персонажів лягло в основу конфлікту,
що розгортається в комедії у формі дискусій, які породжують комічні ситуації,
визначають основні сюжетні лінії (Мина – Мокій, Уля – Мокій, тьотя Мотя – дядько
Тарас та ін.). Вдало дібрані мовні засоби допомагають авторові яскравіше
індивідуалізувати характери комедійних персонажів, виявити малоросійську
меншовартість і духовну порожнечу українського міщанства.
Цікаві спогади дружини письменника Антоніни Куліш: "Микола безнастанно
працював над мовою, знав він її досконало, як небагато його сучасників. Особливо
він захоплювався мовою, пишучи Мину Мазайла" (почав писати цю п'єсу, шукаючи
нових драматичних форм), часто при столі він прочитував нам цілі лекції, говорячи
про те, як мало на світі таких багатих та соковитих мов, як наша українська".
П'єса побудована за зразком класичної єдності місця і дії, як і в класицистичній
комедії, в ній переважають однолінійність створення образів, максимальна
оголеність і гротесковість характерів. Ведучи мову про традиції, варто наголосити
на художній спорідненості Мини Мазайла з Мольєровим Журденом, нещадно
висміяним у сатиричній комедії "Міщанин-шляхтич" (наприклад, герой Куліша, як і
Журден, намагається ввійти у вище товариство, наймає вчительку, щоб навчитись
правильної вимови і гарних манер тощо).
Незважаючи на певну однобічність при змалюванні драматичних характерів та
помітну авторську налаштованість на відповідну ідею, образи комедії "Мина
Мазайло" відбивали правду життя, те типове і суттєве, що характеризувало
тогочасне суспільство. Наприклад, національний нігілізм, як домінуюча риса
характеру частини персонажів, розкриває і складає суть малоросійства, є підґрунтям
ідей великодержавного шовінізму.
Велику роль у сценічній постановці комедії відігравав такий елемент інтер'єру,
як двоє великих, у півтора людського зросту, дзеркал, в яких укрупнювалося,
чіткіше проступало і здавалося ще потворнішим усе негідне й соціально потворне.
Це давало змогу глядачам стежити за поведінкою акторів водночас на кону і в
дзеркалах. В результаті цього, за словами актора театру "Березіль" Йосипа Гірняка,
який виконував роль Мини Мазайла, ідейний дух п'єси, її соковите слово
наповнювали весь сценічний простір, і тоді проблема українізації й міщанства
розглядалася ширше, об'ємніше. Виходячи з Мазайлової оселі в харківському
передмісті на Холодній Горі на всю тогочасну Україну, проблема висвітлювала цілу
історичну епоху, ті обставини життя українців, що склалися протягом кількох
століть, давала простір для роздумів про долю української мови, культури, цілої
нації.
На відміну від "Народного Малахія", де яскраво змальовано характер лише
одного драматичного героя – Малахія Стаканчика, у цій п'єсі привертають увагу
кілька колоритних типажів: Мина, Мокій, тьотя Мотя, дядько Тарас, учителька
"правильних проізношеній" та інші. Характери комедії виписані майстерно,
поведінка героїв, їхні репліки психологічно вмотивовані. Головна постать у творі –
Мина Мазайло, що уособлює духовну порожнечу і малоросійську меншовартість
міщан. Його намір зректися свого прізвища породжує низку сюжетних колізій.
З убивчою іронією й презирством розвінчується національний нігілізм
обивателя, який, вигадавши електричну мухобійку і заснувавши у власній квартирі
своїм коштом "соціалістичеського лікнепа правильних проізношеній", прагне стати
"порядочним человеком". Він зненавидів своє прізвище, яке перешкоджало йому
дістатися вищого щабля службової ієрархії: "Двадцять три роки, кажу, носю я це
прізвище, і воно, як віспа на житті, – Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город
до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла
гуляти – Мазайло! За репетитора не брали – Мазайло! На службу не прийняли –
Мазайло! Од кохання відмовлялися – Мазайло!.."
Мина цурається свого українського прізвища, мови, культури; готовий убити
рідного сина, щоб той не завадив здійснити задумане: "Заставлю! Виб'ю з голови дур
український! А як ні – то через труп переступлю. Через труп!.." На його думку,
українізація принижує, робить з нього другосортну людину: "Сердцем передчуваю,
що українізація - це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не
давати мені ходу на вищі посади". Досить влучну характеристику Мині дав син
Мокій, назвавши його "валуєвським асистентом".
Чи не найколоритніша постать у творі – Мотрона Розторгуєва з Курська, тітка
Мокія і Рини по матері. Уже перша її репліка викликає і гіркий сміх, і тривогу за
долю рідної мови. Приїхавши на українську землю, вона була вражена нечуваним,
як їй здалося, зухвальством українців: "Не бачили, не читали? "Харків" – написано.
Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь - отакими великими літерами: "Харків".
Дивлюсь – не "Харьков", а "Харків"! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі
город?" Вихована в дусі великодержавних традицій, Розторгуєва відкидає таке
поняття, як українська нація: "Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі:
євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають
українцями?.."
Українці тьоті Моті взагалі видаються чужоземцями: "Та українці – то не
руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?" Її репліку досить
влучно парирує Мокій: "Вони такі росіяни, як росіяни – українці..."
До українізації у Мотрони своє ставлення: вона повністю солідарна з
російськими Турбіними, заявляючи, що це чорний туман, все це минеться і
"зостанеться єдина, неподільна", її шовіністичну зверхність підтверджують і
сентенції на зразок: "Це ви серйозно чи по-вкраїнському?", "А по-моєму, гораздо
прилічнєє бить ізнасілованной, нежели українізірованной" тощо.
Згущуючи фарби, автор вдається до нещадної сатири, гротеску та влучного
шаржування. Абсурдні твердження Розторгуєвої, що "українська мова – то
австріяцька видумка", як і вся її поведінка ("А тьотя ходила Наполеоном і думала")
допомагають не лише розвінчати негативні явища, а й загострити проблему.
Окрім Розторгуєвої, яскравою представницею російського шовіністичного
табору є гімназійна вчителька Баронова-Козино, в якої Мина навчається правильної
російської вимови. Подібна постать у творі – це гостра сатира на вчителя-
русифікатора нашого краю. Цей образ засвідчував живучість російських
шовіністичних ідей. Характерно, що прототипом Баронової-Козино слугувала
Народовська – директорка і власниця приватної гімназії, в якій навчався Куліш.
Мати директорки негативно ставилася до молодого гімназиста через його
"хохлацьке" походження.
Як і за царського режиму, Баронова-Козино пропагує російську мову,
культуру, підкреслюючи її значимість, натомість зневажаючи національну гідність і
почуття інших народів. Помітне шаржування характеру героїні допомагає авторові
гостро висміяти ворожі проімперські сили, які чинили шалений наступ на
українізацію, з одного боку, і водночас застерегти: процеси національного
відродження в Україні поступово починають згортатися.
Полярний до шовіністок образ дядька Тараса з Києва. Це національно
свідомий українець, який гаряче вболіває за рідну мову, ревниво обстоює її
самобутність, бореться за збереження національного кореня, козацького духу:
- Нехай ми шовіністи, нехай... Проте ми расєйщини в нашій мові ніколи не
заводили, а ви що робите?.. Є своє слово "універсал", а ви "маніфеста" заводите, є
слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Га?.. Рідне слово "пристрій" ви на "апарат"
обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що без пристрою і
блохи не вб'єш. Забули, а ви думаєте апаратом, га?.. Українізатори! А чого б
головного командувателя війська України та Криму на головного отамана або й
на гетьмана не перекласти? Хіба б не краще виходило? Здрастуйте, козаки!
Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане!
З появою в п'єсі тьоті Моті і дядька Тараса конфлікт набуває більшої
гостроти і політичного забарвлення. До дискусії активно долучаються
представники непримиренних таборів - російських шовіністів і свідомих
українців. Дядько Тарас глибоко обурений, що в столиці України не чути
української мови: "Тільки й слави, що на вокзалі "Харків" написано, а
спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає, –
приступу немає".
Разом з тим персонаж в окремих епізодах діє невпевнено. Він позбавлений
необхідної рішучості й волі в досягненні мети і, зрештою, викритий
Розторгуєвою (у 1918-му носив жовто-блакитний прапор!), капітулює перед
своїми опонентами.
Наприкінці твору дядько Тарас погоджується зі зміною Мазайлом
прізвища, навіть пропонує свої варіанти. Однак, демонструючи свою тугу за
минулим, він забуває про найголовніше: що саме так рветься національне
коріння народу, нації. Водночас герой вміє аналізувати, передбачати долю
тих, хто повірив у національне відродження і вже в наступному десятиріччі
зазнав нечуваних репресій. "Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас,
українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!" –
застерігає дядько Тарас.
Головним опонентом войовничого міщанства змальовано в комедії Мокія.
Він активно дискутує з тими, хто чинить опір українізації, рішуче розвінчує
ідеї російського шовінізму, які намагається утвердити в своїй родині Мина
Мазайло. Мокій не лише не хоче міняти прізвища, а й вважає, що до нього
слід додати колись втрачену частину "Квач" (Мазайло-Квач). Хлопець гаряче
пропагує красу рідної мови, демонструє глибокі знання не тільки з філології, а
й з етнографії, антропології, історії. Своє захоплення красою й багатством
змістових нюансів української мови драматург передає за допомогою реплік-
монологів Мокія. Ось приклад того, як він пояснює Улі етимологію дієслова
бринить:
– "Бринить" має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел
бринить. Це означає – він високо, ледве видко – бринить... можна сказати – аеро
бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі,
ледве примітний такий, бринить... Або кажуть – думка бринить. Це треба так
розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна – бринить. Спів бринить. Це,
наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню... Губа бринить. Так на селі й
кажуть: аж губа бринить, так цілувати хоче.
На відміну від інших, колізія Уля–Мокій хоч і витримана в комічному
плані, все ж досить часто набуває ліричного забарвлення. На жаль, хлопець
наївно вірить у можливість вільного розвитку української мови за
більшовицького режиму. Неприйнятним стає і передбачення молодих ком -
сомольців – друзів Мокія: ніби настане такий час, коли "кожний член великої
всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера, і все.
Наприклад: товарній нумер 35-51".
Певні ідейно-естетичні функції у творі виконують такі персонажі, як
Лина, дружина Мини, його дочка Рина (колишня Мокрина), агресивно-
енергійна міщанка, її наївно-лірична подруга Уля Розсоха, перейменована на
російський лад у Розсохину, та інші.
Характерний фінал комедії: сюжетні колізії завершуються несподівано.
Не судилося збутися намірам комедійних персонажів: гра Улі переростає у
справжнє кохання до Мокія, дівчина проймається його ідеями. Таким чином,
луснув план впевненої в собі протягом майже всієї комедії Рини, якій зда -
валося, що, нарешті, збулася мрія Мини стати Мазєніним: у газеті з'являється
публікація про звільнення його з посади "за систематичний і зловмисний
опір українізації".
Досконалість діалогів, гострота реплік, широке використання прислів'їв,
приказок, порівнянь тощо – характерні ознаки мистецького стилю Куліша.
Загалом же п'єса засвідчила естетичне зростання драматурга, підвищення
його майстерності.
Сценічне втілення. Діставши від Головреперткому республіки категорію
"А", що визначало пріоритетність п'єси для укладачів репертуару українських
театрів, комедія "Мина Мазайло" тріумфально обійшла театри
Дніпропетровська й Маріуполя, Житомира й Вінниці, Херсона й Одеси. У
київському театрі імені І. Франка як дотепну побутову комедію її поставив
Гнат Юра, в харківському театрі "Березіль" як гостру сатиричну комедію –
Лесь Курбас.
Такі твори, як "Народний Малахій" і "Мина Мазайло", давали ґрунт для
вагомих філософських і політичних узагальнень та історичних аналогій, для
роздумів над долею української нації. їхня поява породжувала іноді
абсолютно полярні оцінки, про що, зокрема, засвідчив театральний дис пут
1929 року. Микола Хвильовий, маючи на увазі "Народного Малахія" і "Мину
Мазайла", доводив, що "тільки епохальні п'єси можуть викликати таку велику
дискусію і тільки обмежені люди не розуміють, що саме такі п'єси й роблять у
театрі епоху". "Український театр дістав свою найкращу п'єсу.

 "Патетична соната" – найвищий злет драматургічного генія митця:

жанрово-стильові особливості та своєрідність композиції драми (синтез
щоденникових записів, листів героя та ліричних відступів), ідейний зміст,
проблематика твору, система образів.

Ця п’єса М. Куліша, на одностайну думку дослідників, — справді виняткове

явище в українській драматургії як спроба поєднати в єдине ціле рух, музику,
слово. Свою назву твір дістав від однойменної славнозвісної сонати великого
Бетховена. У неосяжному світі музики — контрасти й різкі переходи від одного
ритму до іншого, рух і спокій, сльози і радість. Вони були для композитора
засобом відтворення драматизму почуттів, їхньої високої напруги, складних
конфліктів людини з реальним життям. Так бетховенівська мелодія органічно
вписується в твір М. Куліша. Патетика сонати стала основою поліфонічної
драми.
Матеріалом для п’єси послужили бурхливі події 1917—1919 років. За своєю
суттю вони так відповідають настрою сонати — настрою шукань, поразок і
перемог! У центрі дії — образ талановитої піаністки Марини, яка на роялі дає
“світлий роздум бунтарного духу”, а в буденному житті під іменем Чайки
відстоює самостійну Україну. Грою дівчини захоплюється поет і мрійник Ілько
Юга, який бентежно кохає її, “вірить у Петрарку і вічну любов”. Він сам
учиться грати на геліконі, прагнучи досягти таких висот майстерності, щоб
гасити зорі на небі. Його духовною сонатою стає шлях від ідилічного
мрійництва до очищення і спокути. Небайдужий до музики й батько Марини,
щирий і трохи смішний Ступай-Ступаненко, який вагається у своїх ідейних
переконаннях — до якого ж табору пристати: самостійників, соціалістів чи
більшовиків. Проте він твердо знає, що хоче бачити Україну вільною,
незалежною: “Нехай і радянська — аби тільки була українська республіка: на
червонім дві стьожечки вити — жовту й блакитну”. У своєму захопленні всім
національним старий учитель думає, що автор “Патетичної сонати” мав би бути
українцем, а на заперечення доньки вперто відповідає: “Значить, мати була
українка”.
Таким чином, образність і мотиви “Патетичної сонати” зумовлюють
композицію п’єси, її ритм і тональність. Побудова твору своєрідна. Автор
зізнається, що це спогади його романтичного друга, нині вже покійного Ілька
Юги. Його “я” — головна особа твору, композицію якої складають щоденник
героя, його листи до коханої, ліричні відступи.
Сто тридцять листів написав юнак до Марини і знищив їх, бо ніяк не
наважиться перетнути той невеликий простір, що розділяє їхні помешкання.
Коли ж молодий закоханий мрійник зважується переступити поріг заповітних
дверей, то бачить офіцера, який на колінах просить у дівчини посвяти в лицарі й
цілує край її сукні. Для Ілька руйнується світ: “Навіть сонце на небі вже не
сонце. А якийсь жовтогарячий пластир на рані. Скрізь запалення і біль”.
Марина, як і кожна молода дівчина, вірить у незвичайне кохання, чекає його.
Але природний потяг своєї душі вона підпорядковує ідеї, і її серце схиляється
до Андре Пероцького, який лише вдає, що вболіває за Україну: “Поет, можливо,
завоює твою душу, цілий світ, але жодного кілометра території, моя Жанно
д’Арк...”. Під час повстання більшовиків Ілько рятує Андре в ім’я свого вічного
кохання. Але це було фатальним кроком: молодий Пероцький забуває про свою
обіцянку служити вільній Україні, він бере участь у білогвардійському заколоті.
Оврама розстріляно, Зіньку також, Настя збожеволіла. Влада переходить до
більшовиків — Марину заарештовують, вона гине від руки Ілька Юги. Гине і
сам поет. Гине вчитель Ступай-Ступаненко, в передсмертні миттєвості
залишаючись таким же милим і зворушливим, бо міркує, з якого боку куля. Цей
калейдоскоп смертей — ознака жорстокого і складного часу, коли знецінилося
саме людське життя.
Мова персонажів нагадує музику — інтонаціями, ритмами, підтекстом.
Наприклад, монолог Ілька: “Ви граєте сьогодні щось нове, що саме — не знаю,
але ця музика напевно ж про юнака, що мчить конем степами, шукає країни
вічного кохання. Там у голубих вікнах дівчина самітна: ліву брову трошки
ломить, як усміхнеться, очі голубі. Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вийде дівчина
йому навстріч, чи одчине двері, прекрасні ворітця в країну вічного кохання!”
Своєрідним — символічним — є час і простір п’єси. Дія відбувається від
Великодня до Великодня (за винятком останніх епізодів “Патетичної сонати”,
позбавлених часово-просторової конкретики). Але Воскресіння для героїв не
настає, бо вони, присвятивши себе фанатичній ідеї, вмерли назавжди. Простір
твору організований як зріз будинку, власник якого — Пероцький із синами —
займає найкращі кімнати, праля Настя, чекаючи з фронту чоловіка, мешкає в
підвалі під дзенькіт крапель, Ступай-Ступаненко з дочкою живе на першому
 поверсі, а мезонін під дахом — притулок Ілька та Зіньки, колишньої служниці
Пероцьких. І це підпорядковано авторському задумові. П’єса М. Куліша
засуджує пріоритет класових цінностей над загальнолюдськими, засуджує
суспільство, засноване на крові, сльозах, руїні.
Центральним у творі є мотив України. Образ України поданий у романтично-
піднесеному ракурсі. Трагічна розв'язка сюжетних колізій надає п'єсі трагедійного
звучання. Саме на зіткненні різнополюсних сил, одні з яких воюють заради
України, інші – проти неї, будується сюжет драми. Крізь призму ставлення до
українського питання розкриваються характери персонажів.
Так, для вчителя малювання й чистописання, українця запорозької крові Івана
Ступая-Ступаненка, найважливішою під час революції є національна проблема. У
своєму щоденнику він занотовує: "Читав, як у неділю в Києві відбулося велике
українське віче. Сотні, тисячі, десятки тисяч українців заприсягалися образом
Шевченка не складати рук, аж доки не відбудована буде вільна наша Україна.
Присягаюсь і я!" Агітуючи за вільну Україну, він вважав, що " кожний тепер
українець мусить, лягаючи, в голову класти клунок думок про Україну і вставати
разом з сонцем з клопотами про Україну". В його уявленні спочатку мають бути
розв'язані національні питання, а вже потім – інтернаціональні: "Бо хіба може бути
Інтернаціонал без України, без бандури?!"
Ступай-Ступаненко – найколоритніша постать у п'єсі. Як символ просвітянської
України, він змальований у гумористичному плані. Це романтик, який марить
героїчним минулим, його ідеал – Запорозьке козацтво. Подібних типажів, з
надмірним, аж до хворобливого, національним почуттям і наївним патріотизмом,
свого часу змалювали Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Володимир
Винниченко та інші. Іванові Степановичу часто вчувається, як сивоусі лицарі-
запорожці мчать кіньми неозорим степом по щастя-долю для своєї України. Він –
щирий патріот і водночас політичний сліпець. Щоб вирвати Україну з
великодержавного ярма Пероцьких, старий учитель готовий навіть підтримати
більшовиків: "Ні, я, мабуть, буду за соціалізм... Принаймні по-українському
звернувся: збирайся на смерть, а не готовься к смерті... Нехай і радянська – аби
тільки була українська республіка: на червонім дві стьожечки вишити – жовту й
блакитну.."
Відчувши свіжий подих весни 1917 року, який обіцяв народам звільнення з-під
царського гніту, Ступай-Ступаненко дає волю своїм національним почуттям. Однак
у своїх поривах він інколи "передає куті меду" і виглядає комічно, як, наприклад,
на початку III дії, коли навіть чистія черевиків обирає за національною ознакою.
 Ступай-Ступаненко переконаний у тому, що Україна – це духовний центр світу,
а все українське – найкраще і найталановитіше: "Б а т ь к о . Соната? Марина.
Патетична. Б а т ь к о . Як автора на прізвище? Марина. Бетховен. Б а т ь к о .
Невже не українець? Марина. Німець. Батько. Значить, мати була
українка. Марина. Тату, ти комік. Він скоро сто літ тому, як помер, і на
Україні ніколи не жив. Б а т ь к о . Гм... Чув десь нашу музику! Украв! Соната
українська. Он росіяни – цілого Глинку у нас украли та й кажуть, що їхній, Глінка!
Та який він Глінка, коли він Глинка! Прізвище українське! Українець!"
Подібні сцени надають характерові вчителя комічних відтінків і споріднюють
його з образом дядька Тараса з комедії "Мина Мазайло". Водночас постать Івана
Ступая-Ступаненка – глибоко трагедійна. Герой з болем і тривогою говорить про
окрадену й знедолену Україну, доходить висновку, що коли нам і потрібен Бог, то
"тільки свій, український. Інакший зрадить або обдурить". Ступаєві болить руїна,
матеріальна й духовна, заподіяна братовбивчою війною. Опинившись у замкненому
колі, на перехресті стихій, він робить спробу примирення воюючих сторін заради
України: Став Ступай на перехресті. Вагається:
– Ну, от... Добре було тобі писати – "поховайте та вставайте", а як мені повстати? Я ж
уже повстав. А куди йти, на чию руч стати, – їй-богу, не знаю! {Думає, вагається.) За
Інтернаціонал летять кулі і проти, а за Україну де? (Кричить.) Та постривайте! Що ж ви
робите? Гей, ви, що там, і ви, що тут – українці ж, що ж ви робите? Спиніться!

Про непростий характер національної проблеми в Україні свідчив і той факт,

що Куліш по-різному спроектував долю Ступая, змусивши його в одному з
варіантів п'єси тікати на хутір, щоб пересидіти революцію.
Автор гостро розвінчує у творі великодержавну політику царського генерала
Пероцького, в якого, здається, у крові сидить: "Смірно! Равнєніє на єдіную-
неделімую, гаспада українци!" Ніби кошмар, згадує генерал випадок, коли до
нього в камеру посадили монаха, який "цілу ніч молився. По-вкраїнському!.." Для
Пероцького ідея автономної України – не що інше, як австрійська вигадка. Як
жартома зауважив Ступай-Ступаненко, "генерал скоріше сам собі смерть заподіє,
ніж промовить слово українське".
Більшовицька маса змальована у творі без певного характеру-лідера.
Поборниками ідеї світової революції і соціалізму виступають Лука, Гамар, Оврам,
Зінька, Судьба, яких засмоктує всеохоплююча стихія жорстокості й кривавого
терору. Повіривши в більшовицькі гасла, вони стають заручниками смертельного
політичного протистояння.
Колоритно виписана постать робітника-котляра Оврама – жертви
імперіалістичної війни. Експресіоністично, трагічно-вражаюче змальована
драматургом сцена наприкінці першої дії, коли безногий солдат з Георгіївським
хрестом на грудях повертається з фронту до дружини:
– Чи впізнаєш, Насте, чоловіка?.. Здрастуй! Бач, вкоротили мене трошки, зробили
нижчим за всіх. Ну, нічого! Піду до своїх на завод, може, піднімуть. Здається, сказав "піду"
– полізу! Другий же місяць як лізу. До тебе. Чого ж стала, Насте? Приймай ув об'ятія героя,
половину чоловіка твого! {Доліз до середини підвальчика і заплакав.)

Вдало скористався письменник художнім прийомом з краплями води, які

протікають крізь стелю у напівтемному підвалі: за цим своєрідним водяним
годинником міряє час Настя, повернувшись із проводів чоловіка на війну.
Куліш акцентував на експериментальному характері "Патетичної сонати", в
якій органічно пов'язались в єдине художнє полотно слово і музика. Тому важливу
роль у п'єсі відведено ремаркам, ліричним відступам, музиці. Так, ремарка, яка
вказувала на головну дійову особу – "Я", надавала творові яскравого ліричного
забарвлення, допомагаючи авторові глибше розкрити душевні переживання
персонажів, бо ставала невід'ємною частиною цілого ідейно-художнього комплексу.
Як, до речі, і музика. Соната Бетховена – це образ-символ, що надає творові
піднесено-романтичного, патетичного звучання.
За словами перекладача п'єси німецькою мовою Ф. Вольфа, "форма "Патетичної
сонати" – цієї поки що найбільшої української драматичної поезії – у світовій
літературі може бути порівняна тільки з драматичними поезіями "Фауст" і "Пер
Гюнт".

4. Значення творчості М. Куліша.

М. Куліш був митцем, який постійно прагнув новини в творчості — нових

художніх засобів, прийомів, рішень; несподіваних думок, образів, конфліктів;
нової, до нього ще не відкритої якості драматургічного світобачення. Він шукав
і знаходив нові напрями розвитку мистецтва, літератури, драматургії, що потім
ураховувалися іншими письменниками, художниками наступних поколінь.
Куліш-драматург жив категоріями майбутнього художнього часу. А це —
привілей митців світового рівня. Багатьма дорогами пройшов Микола Гурович
Куліш — дорогами навчання, таврійського степу й України, дорогами війн,
самовіддачі, духовного піднесення, дорогами творчості, відкриття,
переслідувань. За недовге життя йому довелося пережити ледь не все, що тільки
може випасти на долю людини. І на всіх дорогах, в усіх життєвих
випробуваннях він залишався яскравою постаттю, що прагне справедливості,
краси й добра.

Завдання:
1. Скласти схеми, таблиці.