Дмитро Іванович Чижевський і його сучасники. Листи, спогади. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2013 ,528 с.; іл.

Дмитро Іванович Чижевський
і його сучасники
Листи, спогади
Кіровоград
2013
ББК 77.03(4УКР)
УДК 304.44(477) "19"
Д 4-59
Дмитро Іванович Чижевський і його сучасники. Листи, спогади //

Упорядники: Ірина Валявко і Олександр Чуднов (Україна), Володимир
Янцен (Німеччина). — Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2013. — 528 с.
1000 прим.
ISBN 978-966-189-270-4
Видано на замовлення Державного комітету

телебачення і радіомовлення України за програмою
«Українська книга» 2013 року
Упорядники:
Валявко І. В. (Україна), кандидат філософських наук, старший
науковий співробітник Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди
НАН України (Київ), науковий співробітник Української Вільної
Академії наук (США), чижевськознавець.
Чуднов О. В. (Україна), науковий редактор ТОВ «Імекс-ЛТД»,
лауреат Кіровоградської обласної краєзнавчої премії імені В. Яс-
требова.
Янцен В. В. (Німеччина), кандидат філософських наук, автор
40 робіт про життя та діяльність Д. Чижевського.
Оповідь про зв’язки Дмитра Чижевського з людьми, які теж не

були байдужими до духовної праці на ниві просвіти і пізнання в
ім’я майбутнього своєї Вітчизни. Кожний з них бачив те майбутнє
по-своєму, але єднала їх віра, що стоятиме воно на «силі інтелекту
кожного і чесній праці всіх».
Якось Дмитро Чижевський в одній із численних своїх авто-
біографій підкреслив, що в історії культури він цінує перш за все
особисті зв’язки між живими людьми. Численні листи до нього
і не менш численні його відповіді яскраво підтверджують це.
За змістом книга має зацікавити як фахівця, так і пересічного
читача, розкриваючи тему «Дмитро Чижевський і Україна». Вона
створена з нагоди 120-річчя славіста і є знаком шани до нього та
його творчості.
ISBN 978-966-189-270-4 © «Імекс-ЛТД», 2013

© І. Валявко, 2013
© О. Чуднов, 2013
© В. Янцен, 2013
ЗМІСТ
СПАДЩИНА ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО: ПРОБЛЕМИ І ПАРАДОКСИ
ВИВЧЕННЯ. Володимир Янцен. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7
ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ. Життєпис

ДМИТРО ІВАНОВИЧ ЧИЖЕВСЬКИЙ: БІОГРАФІЧНИЙ НАРИС
Ірина Валявко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23
• Вплив родини на духовний розвиток Дмитра Чижевського . 26
• Навчання в Петербурзькому і Київському університетах . . . 30
• Революційна діяльність. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34
• 1921-1924 Філософські студії в Німеччині . . . . . . . . . . . . . . . . 38
• 1924-1932 Празький період . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42
• 1932-1945 Галльський період життя Д. Чижевського. . . . . . . 56
• 1945-1949 Марбурзький період . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68
• 1949-1956 Гарвардський період діяльності Чижевського . . . 78
• 1956-1977 Гайдельберзький період життя . . . . . . . . . . . . . . . 88
МАРІЯ ДМИТРІВНА ЧИЖЕВСЬКА (1858-1925).
Ірина Валявко, Надія Жахалова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 139
ЖИВІ ПРО ЖИВЕ. Спогади

У ИСТОКОВ: АЛЕКСАНДРИЯ, ПЕТЕРБУРГ, КИЕВ. Записки.
Мария Ивановна Морозовская . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 157
СПОГАДИ ПРО ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО.
Професор Омелян Пріцак . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 207
3
ШЛЯХ ЧИЖЕВСЬКОГО.
Василь Рудко. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 255
80-РІЧЧЯ ПРОФ. Д. ЧИЖЕВСЬКОГО.
Богдан Кравців . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 277
ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ ЗГАДУЄ…

ЮРІЙ КЛЕН, ВЧЕНИЙ ТА ЛЮДИНА. Із спогадів . . . . . . . . . . . . . . . . . 289
АКАДЕМІК ВОЛОДИМИР ВЕРНАДСЬКИЙ (1863-1945). . . . . . . . . . 313
IНТЕРВ’Ю З Д. I. ЧИЖЕВСЬКИМ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 329
Д. И. ЧИЖЕВСКИЙ [Фрагмент воспоминаний о детстве
и истории рода Чижевских] . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 338
ОСОБИСТІ ЗВ’ЯЗКИ. Листування

Листування ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО та ОМЕЛЯНА ПРІЦАКА . . . . 359
Письма Д. И. ЧИЖЕВСКОГО к В. И. ВЕРНАДСКОМУ . . . . . . . . . . . . 421
Листування ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО та ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА . . . . . 449
ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ І ЮРІЙ ШЕВЕЛЬОВ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 467
ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ: Proetcontra

«ФIЛЬОСОФІЯ НА УКРАЇНI». Проф. Дмитро Чижевський:
Нариси з історії філософії на Українi. — Український
Громадський Видавничий Фонд Прага, 1931. — с. 176.
Дмитро Дорошенко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 483
УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ. В. З[аїкін] . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 491
«DMYTRO CYZEVSKYJ. A HISTORY OF UKRAINIAN LITERATURE»
Марко Антонович . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 511
ІСТОРІОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ У ДОСЛІДЖЕННЯХ
ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО. Степан Козак. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 518
4
Меморіальна дошка на честь Дмитра Чижевського, м. Олександрія.
Відкрита з нагоди 100-річчя від дня народження вченого
5
СПАДЩИНА ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО: проблеми і парадокси вивчення
Дмитро Чижевський. Кембридж, 1954 р.

Фото iз особистого архiву Володимира Янцена в Галле
6 ЛИСТИ,

Володимир Янцен
СПАДЩИНА ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО:

ПРОБЛЕМИ І ПАРАДОКСИ ВИВЧЕННЯ
У міжнародних студіях з історії української науки та філософії,

здійснених упродовж останнього двадцятиріччя, велика увага
надається подоланню дефіцитів знання, пов’язаних із понад півстоліт-
нім розривом єдиних традицій вітчизняної культури на «офіційну» і
«неофіційну», «легальну» і «нелегальну», «революційну» та «емігрант-
ську». Завдячуючи цим студіям, на батьківщину поступово поверта-
ються незаслужено табуйовані й забуті імена видатних українських
вчених, долається деперсоніфікованість історії науки, формуються
нові її розділи, що мають своїм завданням дослідження спадщини ук-
раїнської еміграції. Одним із таких розділів історії української науки
є вивчення біографії та творчості Дмитра Чижевського (1894-1977),
відоме як чижевськознавство. І хоча цей напрям досліджень перебу-
ває ще тільки на етапі становлення, не зайвим видається аналіз його
сучасного стану, наявних у ньому проблем і парадоксів, а також мож-
ливих пріоритетних напрямів їх розв’язання.
Щодо останніх, не можна не відзначити, передусім, певну амбіва-
лентність оцінок і змішаність часових перспектив сприйняття осо-
© Переклад на укр. мову М. Ткачук, 2013
СПОГАДИ 7
бистості та творчості Дмитра Чижевського в літературі двох останніх

десятиліть: якщо на пострадянських теренах його вшановують як кла-
сика емігрантської філософії та славістики й відносять, так би мовити,

до класичного минулого, розмірковувати про яке можна з достатньою
дистанційованістю й об’єктивністю, то для кола його друзів, учнів, ко-
лег і знайомих, так як і для низки західних дослідників, він усе ще за-
лишається сучасником (другом чи ворогом, вчителем чи опонентом і,
нарешті, автором підручників, за якими навчаються й нині), справж-
нє значення спадщини якого й досі далеко не усвідомлене.
На жаль, ця амбівалентність позначається як на ставленні до осо-
би Чижевського, так і на перспективах збереження й дослідження його
творчої спадщини, зосередженої нині переважно в Німеччині та
США. Приміром, дослідники, які опрацьовували особисті архіви Д. Чи-
жевського в Галле та Гайдельберзі, без сумніву, погодяться із тверджен-
ням, що там ставляться до його спадщини зовсім не як до класичної.
Принаймні чотири офіційні спроби співробітників Гайдельберзької
університетської бібліотеки впорядкувати особистий архів Чижевсько-
го, попри значні матеріальні витрати, принесли доволі скромний, щоб
не сказати мізерний, результат. Справді, архівна спадщина Д. Чижев-
ського сьогодні доступна для науковців і в найзагальнішому вигляді впо-
рядкована за кількома рубриками. Але до цього часу вона залишається
не каталогізованою і перебуває в такому стані, що кожен новий дослід-
ник приречений розпочинати роботу над ним фактично наново: навіть
відшукавши якийсь важливий документ чи джерело, знайти його знову
можна лише із чималими зусиллями. Тільки завдяки ініціативі київ-
ської дослідниці Ірини Валявко та колишнього референта слов’янського
відділу німецького видавництва Вільгельма Фінка, а згодом — виконав-
чого директора низки інших німецьких видавництв Вінцента Зівекінґа
(Штутґарт), в останні роки здійснено важливу роботу з упорядкування
найоб’ємнішої рубрики архіву Чижевського — рубрики листування:
І. Валявко уклала каталог усіх його кореспондентів, а В. Зівекінґ, оп-
рацьовуючи й почасти уточнюючи цей каталог, упорядкував саме
листування й уклав новий, більш докладний, каталог. Відтак той, кого
цікавлять листи певних кореспондентів Чижевського повоєнної доби
8 ЛИСТИ,

і небагатьох його дописувачів довоєнних часів (Й. Хендріх, М. Трубе-
цькой, В. Матезіус, Б. Ріба, Д. Манке, Ф. Беднаж), може сьогодні без про-
блем замовити їх у Гайдельберзі, не вдаючись до виснажливих пошуків.
І все ж таки, попри всю вагомість цього результату, достатньо симпто-
матично, що досягнуто його завдяки особистій ініціативі дослідників-
ентузіастів, а не офіційних зберігачів спадщини видатного вченого.
У зв’язку із зазначеним, доречно вказати й на деякі прикрі наслідки
сучасної недооцінки творчого доробку Дмитра Чижевського у Німеч-
чині. Лише нерозумінням значення його спадщини для світової фі-
лософії та славістики можна пояснити катастрофічний для розвитку
чижевськознавства розпродаж у Гайдельберзі наприкінці 2003 року
значної частини його архіву: зокрема, всієї колекції окремих відбитків
(близько трьох тисяч одиниць), що належали відомому вченому (це
було колосальне зібрання статей як самого Чижевського, так і його
колег, друзів і знайомих, переважно із дарчими надписами, що зберег-
ли важливу для біографів інформацію про його особисті та наукові
зв’язки), й приблизно шести тисяч томів його гайдельберзької осо-
бистої бібліотеки.
Аналогічне ставлення до спадщини Дмитра Чижевського харак-
терне загалом і для Галле — з тією різницею, що галльським славістам
вдалось усе ж таки укласти хоча й неповний (відсутні всі журнали), але
достатньо докладний каталог першої частини його особистої бібліоте-
ки. Однак особистий архів Чижевського за 1921-1945 роки там досі
не каталогізований, до нього й сьогодні немає вільного доступу. Мої
численні спроби зрушити цю справу з мертвої точки, а також уряту-
вати від розпорошення та придбати для Галле продану у Гайдельберзі
приватному букіністові колекцію відбитків і частину бібліотеки Чи-
жевського не увінчалися успіхом. В університетської бібліотеки в Гал-
ле на придбання цих фондів просто не виявилося коштів. Відтак, усе
ж таки викуплена мною у 2004-2005 роках гайдельберзька колекція
окремих відбитків, що належала Д. Чижевському, і приблизно 2500
томів слов’янських видань із його особистої бібліотеки, які поки що
зберігаються у моєму приватному зібранні.
СПОГАДИ 9
Варто згадати й доволі промовистий епізод, пов’язаний із нещо-

давнім поповненням університетського архіву в Гайдельберзі новими
цікавими матеріалами Дмитра Чижевського: йдеться про близько чо-

тирьохсот його біографічно важливих листів німецькою і російською
мовами до учениці Е. Гуссерля Фердинанди Гоманн (Homann), датованих
1924-1944 рр.; рукопис німецької редакції його відомої книги про Ско-
вороду; проспекти різноманітних конференцій, у яких він брав участь,
а також тексти кількох його доповідей. Згадані матеріали надійшли від
їхнього колишнього зберігача, учня Д. Чижевського, історика Дітріха
Доната (1927-2006), але, з волі останнього, доступ до них було відкрито
лише з 2009 року. Це обмеження Донат обґрунтовував тим, що у Чи-
жевського в Гайдельберзі й досі чимало недоброзичливців, настроям
яких не варто «докидати хмизу» суто приватними листами до близької
йому жінки. Але ж, як відомо, недоброзичливці (вже за самим своїм
визначенням!) не надто цікавляться доробком, а тим паче — листу-
ванням Чижевського. Натомість дослідників це обмеження на кілька
років позбавило можливості отримати автентичні відомості про життя
Чижевського у 1920-1940-х рр., а також ознайомитися з його безпосе-
редніми відгуками на ті чи інші події філософського життя Фрайбурга,
а надто — на вихід у світ праць Гуссерля і Гайдеґґера.
Звідси ще один парадокс сучасного чижевськознавства, пов’язаний
не із браком джерел, що стосуються біографії і творчості Дмитра Чи-
жевського (особистий архів і навіть особиста бібліотека збереглись
у різних містах майже повністю), а з тим, що надто значна їх частина
й досі не опрацьована, а зв’язки між чижевськознавством і вивчен-
ням особистих архівів вченого поки що дуже слабкі. Цей факт може
створити небезпечну ілюзію, буцімто в особистих архівах Чижевсько-
го в Галле та Гайдельберзі зібрано всю його спадщину й дослідникам
залишилося їх тільки опрацювати. З повною відповідальністю можу
запевнити, що зібрано далеко не все, і якщо сьогодні не звернути ува-
гу на явні прогалини в особистих архівах Чижевського в Німеччині,
то завтра заповнити ці прогалини буде вже неможливо. Йдеться,
передусім, про найбільш численну й найбільш цікаву в біографічно-
му аспекті частину спадщини філософа — листи, яких він написав
10 ЛИСТИ,

за своє життя десятки тисяч (!), і з яких у його архівах зберігається
сьогодні всього лише 300-400 їхніх чернеток і машинописних копій.
Немає у цих архівах і спогадів про Чижевського. Немає в них і де-
яких рукописів його лекцій і доповідей, що становили, як правило,
підґрунтя його статей і книжок. Але ж деякі з цих доповідей і лекцій,
що так і залишилися неопублікованими й невідомими, зберігаються
у приватних архівах його друзів, колег та учнів, і якщо не розпочати їх
пошуки сьогодні, то не важко передбачити, що в недалекому майбут-
ньому всі вони будуть непоправно втрачені.
Заторкуючи тему «невідомий Чижевський»1), варто звернути
увагу, передусім, на джерела, спроможні суттєво змінити і самий
образ вченого, і традиційні уявлення про значення його спадщини.
Тут власне теоретичні роздуми повинні поєднуватись із розумінням
трагічного характеру його біографії, що простежується як в осо-
бистісному плані, так і в незапитаності за життя значної частини
його праць і насамперед — праць філософських. Звісно, це трагедія
не самого лише Чижевського, а й усієї емігрантської філософії. Але
заплющувати очі на цей факт, посилаючись на успіхи Чижевського-
славіста, навряд чи доречно. Між іншим, не все було гаразд і з публі-
кацією його славістичних творів. Згадаймо, приміром, спільну кни-
гу, яка була в проекті на початку 1950-х років Дмитром Чижевським
і Романом Якобсоном, що мала називатися «Славянская литература
раннего средневековья» або «Древнецерковнославянская литерату-
ра». Дякуючи щасливому випадку, у придбаному мною кілька років
тому у США особистому архіві гарвардської учениці Чижевського
Зої Йосипівни Юр’євої (1922-2000) зберігся як загальний план цієї
монографії з розподілом передбачуваного авторства глав, так і майже
повний машинопис частини цієї монографії, написаної Чижевським
на основі лекцій, прочитаних у Галле і Гарвардському університеті
(«История церковнославянской литературы»). Не менш цікавими
видаються й джерела, що стосуються нереалізованих або лише час-
тково реалізованих творчих задумів ученого. Йдеться про численні
матеріали, що зберігаються нині у Галле (наприклад, незавершена
магістерська філософська дисертація Чижевського «О формализ-
СПОГАДИ 11
ме в этике», його статті «Пространство, время, Бог, микрокосмос» і

«Проблема конкретності в сучасній філософії»2), які підтверджують
абсолютну безпідставність дискусій про те, чи був Чижевський фі-

лософом, а чи лише істориком думки)3). Навряд чи варто зайвий раз
доводити той факт, що, не цікавлячись філософською систематикою
чи теоретичною філософією, неможливо бути і повноцінним істо-
риком філософії та думки — так само, як, скажімо, не можна бути
істориком літератури, не знаючи її теорії. Логіка відповіді на це за-
питання, що й досі доволі часто виникає у чижевськознавців, є про-
стою: не маючи компетентних власних запитань, не можна отримати
й гідних уваги наукової спільноти відповідей.
За браком достовірного аналізу корпусу творів Дмитра Чижев-
ського та їхнього змістового взаємозв’язку, ба більше, за відсутності
повної бібліографії його публікацій, не кажучи вже про неоприлюд-
нені й незавершені праці, цілком природно, що в оглядах творчості
вченого поки що мало уваги звертається на розвиток його ідей. Треба
відверто визнати: ми перебуваємо ще на стадії суто позитивістського
накопичення матеріалу та його обліку і лише наближаємося до пев-
ної його класифікації. Але багато з нас уже і це вважають за «дослід-
ження». Вважають, звісно, помилково, адже результатом досліджен-
ня завжди є отримання нового знання, а не безкінечне повторення
загальних місць і поширення некоментованих передруків. Без бодай
попереднього, хай навіть недосконалого, такого, що потребуватиме
подальших коректив, але цілісного уявлення про творчість ученого
та її ґенезу (тобто виокремлення у ній певних змістово обґрунтованих
періодів та етапів розвитку — можливо, за усталеною в історії думки
схемою «раннього», «середнього» і «зрілого» її періодів) ми продовжу-
ватимемо сперечатися про крапки й коми у його текстах, але у загаль-
нометодологічних питаннях так і загрузнемо на рівні описових ста-
тей, які ні до чого нас не зобов’язують, та інтелектуальних біографій,
що жодним чином не пов’язані з ідеєю розвитку його творчості.
Найбільш виразно згаданий недолік виявляється, наприклад, у поки
що загальновизнаному підході до періодизації творчості Чижевсько-
го. Тут застосовується суто біографічний, ба навіть — географічний
12 ЛИСТИ,

(тобто найменш прийнятний для класифікації наукової творчості)
принцип, що ґрунтується не на осмисленні змісту, оригінальності та
специфіки розвитку творчості, а на досить зовнішніх для творчості
обставинах — змінах місць проживання або місць працевлаштування
вченого. Над тим, чи збігаються періоди біографії з періодами твор-
чості, зазвичай не замислюються. Але оскільки йдеться про періоди-
зацію саме творчості, це питання обов’язково має постати й отримати
відповідь — звісно, негативну. Справді-бо, якого змісту здатне надати
періодизації творчості Д. Чижевського виокремлення київського, гай-
дельберзько-фрайбурзького, празького, галльського, марбурзького,
гарвардського і знову гайдельберзького періодів? Абсолютно жодного,
крім фіксації суто зовнішнього і випадкового для творчого процесу
факту. Адже такого штибу «періоди» траплялися й у творчості сотень
інших учених, а отже, вони аж ніяк не розкривають специфіку твор-
чості саме Чижевського. Непродуктивність біографічного принципу
для класифікації та періодизації творчості постає ще очевиднішою,
якщо взяти за її основу не місця проживання і працевлаштування,
а, скажімо, розвиток академічної кар’єри, здобуття наукових ступе-
нів чи навіть кулінарні уподобання вченого у той чи інший час… Усе
це має до змісту творчості дуже і дуже віддалений стосунок! Єдиним
вірогідним критерієм періодизації творчості може вважатися лише
розвиток її змісту (міра оригінальності й завершеності думки), і лише
на цьому чинникові вона повинна ґрунтуватися.
Дослідникові творчості Дмитра Чижевського варто взяти до уваги
і той факт, що його «різнобічність», про яку часто із захопленням зга-
дують люди, які знали його близько, полягала не лише у велегранності
та інтердисциплінарності його наукових зацікавлень, а й у розмаїтті
та багатстві його особистих контактів. Зважаючи на це, одним із най-
більш перспективних напрямів вивчення як біографії, так і творчості
вченого видається вивчення і публікація листування Чижевського.
Першим кроком у цьому напрямку було оприлюднення його листу-
вання із Василем Сімовичем [Пшеничний, Янцен, 2003]. Деякі зі своїх
публікацій я присвятив листуванню й контактам Дмитра Чижевського
із Семеном Франком [Послевоенная переписка, 2006; Янцен, Об ирра-
СПОГАДИ 13
циональном в истории, 2006], Овcієм Шором, Густавом Шпетом [Ян-

цен, 2006], Миколою Бердяєвим [Бердяев, 2007], Борисом Яковенком
[Янцен, 2004], Альфредом Бемом [Магидова, Янцен, 2007], Томасом

Манном [Янцен, 2003]4), а нині паралельно з Іриною Валявко готую
до друку багаторічне листування відомого славіста з о. Георгієм Фло-
ровським. Безперечно, кількість таких надзвичайно цікавих для іс-
торії думки персоніфікованих паралелей може бути значно збільше-
на: Едмунд Гуссерль, Роман Якобсон, Володимир і Георгій Вернадські,
Георгій Гурвич, Олександр Койре, Федір Степун, Сергій Гессен, Геор-
гій Федотов, Дмитро Дорошенко, Панас Феденко, Марко Антонович,
Юрій Клен, Омелян Пріцак, В’ячеслав Заїкін, Антоній Флоровський,
Ян Паточка, чеські та німецькі коменіологи й десятки інших пред-
ставників інтелектуальної еліти різних країн. Але, зрештою, ми вже
сьогодні спроможні поставити перед собою завдання зібрати, підго-
тувати до друку й оприлюднити не лише вибране листування (чим
нині, зокрема, займається у Гарвардському університеті Григорій Гра-
бович), а й здійснити академічне видання епістолярію Чижевського,
без чого будь-яка його наукова біографія виявиться неповною. При-
чому публікація листування може й повинна бути пов’язана зі ство-
ренням хронології життя вченого.
Зважаючи на те, що зібрані нами мемуари, ювілейні статті та некро-
логи, присвячені Д. Чижевському, стосуються переважно останнього
періоду його життя і творчості, одним із перспективних і важливих
напрямів сучасного чижевськознавства слід визнати аналіз текстів
і листування раннього та зрілого Чижевського 1920-1940-х років.
Власне там передбачаємо найбільш несподівані, причому не тільки
біографічні, а й теоретичні, відкриття. Лише об’єктивно вивчивши ці
тексти, ми уникнемо і зайвої «монументалізації» образу Чижевського,
і герменевтично хибної його модернізації.
Одним із методологічних принципів вивчення біографії Д. Чи-
жевського як єдності, а не кількох відносно самостійних «періодів»,
пов’язаних зі змінами не тільки місць проживання, занять і спеціалі-
зацій, а й характеру вченого, є, як вже зазначено вище, урахування
постійної присутності трагічного елемента у його житті й воістину
14 ЛИСТИ,

стоїчних спроб подолання цього трагізму і його позитивної транс-
формації у творчості. Саме здатність у надзвичайно похмурих і по-
декуди геть безнадійних ситуаціях зберігати незворушність духу,
вірність гуманістичним ідеалам та раз і назавжди обраному професій-
ному шляху роблять особистість Чижевського такою привабливою
сьогодні. Але ми мало що зрозуміємо у його творчості, коли будемо
займатися лише пошуком її «теоретичних джерел». Звісно, не можна
і без цього. Але як сенсотвірні константи, значно важливішими ви-
даються у ній саме «енергія відштовхування», полеміка і полемічний
контекст. Якщо в цьому сенсі спробувати стисло схарактеризувати
творчість Дмитра Чижевського, то її можна було б назвати «творчіс-
тю всупереч»: усупереч незапитаності української і російської думки
за кордоном, усупереч байдужості видавців і колег, усупереч переслі-
дуванням нацистів і постійним приниженням, на які наражали його
різного штибу бюрократичні установи «від науки». Відтак гідне місце
у чижевськознавстві має посісти тема «Pro et contra».
Ще один важливий вектор розвитку чижевськознавства пов’язаний
із перевиданням та перекладом різними мовами відомих і маловідомих
праць ученого. Зважаючи на те, що значну частину його творів було
опубліковано німецькою й англійською мовами, їх сучасні україно-
мовні та російськомовні переклади є необхідною умовою для введення
їх до наукового обігу на батьківщині вченого. Частково це завдання
уже розв’язане5). Але рівень його виконання, м’яко кажучи, залишає
бажати кращого. Один із дивних парадоксів цієї найважливішої галузі
чижевськознавства полягає в тому, що під час перевидань і перекладів
праць ученого майже зовсім не враховуються найновіші результати
досліджень його біографії, творчості та архівної спадщини. За яко-
юсь геть незрозумілою сьогодні інерцією остраху самостійної думки,
успадкованою з радянських часів, праці Д. Чижевського вводяться
до наукового обігу у вигляді некоментованих перекладів і просто ре-
публікацій, які у ХХІ столітті, звісно, неможна сприймати інакше, ніж
як приклади неприпустимої «халтури» й неповаги до пам’яті вітчизня-
ного мислителя. Адже у тому, як ми видаємо твори своїх класиків, уви-
разнено наше обличчя — наявність чи відсутність власних запитань
СПОГАДИ 15
до них, здатність чи нездатність, бажання чи небажання їх зрозуміти.

Маючи реальну змогу використати всю повноту інформації, що міс-
титься не лише в особистому архіві Д. Чижевського, а й у численних

архівах його колег, учнів і сучасників («архів епохи»), а також у стихій-
но сформованому впродовж останніх десятиліть потужному потен-
ціалі чижевськознавства, володіючи новітньою технікою обробки цієї
надзвичайно цінної інформації, ми чомусь цього не робимо. Але інте-
лектуальні лінощі — поганий дорадник у перевиданні класики. Якщо
ми визнаємо Дмитра Чижевського одним із класиків української та
російської філософської і літературознавчої думки, то й едиційні прин-
ципи перевидання його праць на батьківщині повинні бути строго
академічними, такими, що враховують різні їх варіанти та редакції
й передбачають бодай елементарний науковий коментар.
Одна із проблем, що неминуче виникає у процесі вивчення праць
Д. Чижевського, пов’язана, як відомо, із визначенням національної
приналежності його творчої спадщини. У цьому питанні ще й досі
маємо багато прикрої плутанини. Якщо навіть узяти за основу його
розв’язання такий суто формальний критерій, як національне по-
ходження і виховання вченого, то воно розв’язується двозначно: Чи-
жевський був вихідцем з українсько-російської родини. Якщо ж «від-
штовхуватися» від його рідної мови, то такою мовою для Чижевського
була російська. Українською, чеською, німецькою, а тим паче англій-
ською мовами він не володів досконало. І це треба брати до уваги під
час перекладу його творів українською та російською мовами.
Не секрет, що національні теми завжди складні й емоційно забар-
влені. Їх ще більше ускладнює тягар національних амбіцій і політична
демагогія, якими навряд чи варто перейматися чижевськознавцям.
Коли йдеться про осіб мішаної національності, які вивчали взаємні
духовні взаємовпливи і зв’язки різних національних культур, пере-
буваючи не на батьківщині, а в еміграції, й отже, брали участь у роз-
витку культури не лише власної країни, а й тих країн, що прийняли і
визнали їх у часи вигнання та переслідування на батьківщині, атри-
буція однозначної приналежності їх творчості до певної національної
культури видається питанням майже нерозв’язним.
16 ЛИСТИ,

Але суто теоретично жодної складності в ньому немає. Сам Чи-
жевський у своїх «Нарисах з історії філософії на Україні» (1931), перера-
ховуючи звичні критерії віднесення тієї чи іншої філософської системи
до певної національної культури, поряд із походженням, вихованням
і мовою називає ще «участь у національному русі» і, завдяки цьому
критерію, залучає до «української філософії» не лише тих багатьох «ін-
шоплеменців», які реально брали участь у її розвитку, а й «однопле-
менців», які писали виключно іншими мовами. Гадаємо, що цей самий
критерій може бути застосований і до його власної творчості. Для тих,
хто ще сумнівається у правомірності багатопланової національної ат-
рибуції спадщини Дмитра Чижевського, дозволю собі навести цитату
з його листа до польського літературознавця Вацлава Лєдницького:
«…То, что я писал об украинцах и поляках, мне приходилось наблю-
дать очень часто — и, вероятно, видеть объективнее, чем большинство
моих земляков видит сейчас. Предпосылка моей объективности та,
что я «страдаю» (?) полной атрофией национального чувства, которое
заменено уважением ко всякой культуре, кто бы ни был ее носителем.
Этой «болезнью», впрочем, страдал уже Шиллер, по собственному при-
знанию, как и многие его земляки в начале 19 в. (между ними и Гегель,
и Гёте). Но большинство «излечилось» после 1814-15 г., многие не сразу:
Гегель только к 1820 г., а Гёте, кажется, никогда»6).
Чижевський володів дивною здатністю інтегруватися до націо-
нальних особливостей культури тих країн, де він жив, і до стратегіч-
них завдань тих навчальних закладів, де він викладав, розглядаючи
їхню проблематику як «свою» — не «ззовні», а «зсередини». В іншому
разі такі його тексти, як «Славістична безграмотність у німецькій на-
уці» [Čyževs’kyj, 1929], «Сутність і завдання чехословацької icторiї фі-
лософії» [Čyževs’kyj, 1936], «Лист Т. Манну» (1945)7), «Стан і завдання
славістики у ФРН» [Tschižewskij, 1963], сприймалися б як не зовсім
тактовне втручання «чужинця» у суто внутрішні національні про-
блеми. Якщо відійти від політики і кон’юнктурщини, глибоко чужих
підходу Чижевського до національних питань, і зосередитись на його
участі у дослідженнях різних національних культур, на його внеску
в розвиток цих досліджень, то цілком можливо вважати його «україн-
СПОГАДИ 17
ським», «російським», «чеським», «словацьким», «німецьким» і навіть

«американським» ученим. І кожна з названих національних культур
матиме за велику честь, що такий енциклопедист і вчений світового

рівня, як Дмитро Чижевський, присвятив певну частину своїх праць
їх дослідженню.
І насамкінець… Усі цивілізовані нації у певний проміжок свого іс-
нування породжують обмежену кількість культурних діячів вищого
штибу, своєрідну «культурну й інтелектуальну еліту», продукти діяль-
ності якої увиразнюють їхнє «обличчя» не лише у цей проміжок часу,
а й у більш тривалій перспективі. І кожна держава, зазвичай, зацікав-
лена у збереженні, вивченні та поширенні своєї культурної спадщини,
оскільки від міри її осягнення залежить культурний рівень майбутніх
поколінь, а її втрата неминуче призводить до появи прогалин у на-
ціональній пам’яті, до зниження рівня вітчизняної культури, стаючи
її трагедією. Така трагедія може спіткати будь-яку націю. Але цілком
непростимо, коли трагедія забуття національної спадщини продов-
жується у періоди мирного й відносно нормального існування…
Примітки
1)
Див. докладніше: [Янцен, 2008].
2)
Див. D. I. Tschižewskij-Nachlass in den Sondersammlungen der Universitäts- und
Landesbibliothek der Martin-Luther-Universität Halle-Wittenberg. Sign.: Yi 52.
Mappe 40. Філософсько-теоретичні статті «Пространство, время, Бог, микрокосмос»
і «Проблема конкретності в сучасній філософії», що зберігаються у течці № 40, є,
ймовірно, підготовчими матеріалами до замисленої Д. Чижевським ґрунтовної пра-
ці «Метафизика пространства и времени».
3)
Пор. опубліковані спогади Г.-Ґ. Ґадамера [Гадамер, 2007] і В. В. Зеньковського
[Зеньковский, 2007].
4)
Вибрані автобіографічні листи Д. Чижевського (1921-1976) див. також: [Чижев-
ський, 2007. — С. 157-242].
5)
Див. [Чижевський, 2005].
6)
Черновик письма Д. И. Чижевского от 5 апреля 1955 г. из Кембриджа // Tschi, Heid.
Hs. 3881. Abt. C // Nicht identifizierte Adressate.
7)
Чернетка листа зберігається в особистому архіві Д. Чижевського в Гайдельберзі
(Heid. Hs. 3881. Abt. А). У російськомовному перекладі з німецької лист Д. Чижев-
ського до Т. Манна опубліковано В. Янценом (див. [Янцен, 2003; Чижевский, 2007.
— С. 173-176]).
18 ЛИСТИ,

ЛІТЕРАТУРА
1. Бердяев Н. А. Письмо Д. И. Чижевскому / Публикация В. Янцена // Новый
Журнал. — Галле — Нью-Йорк. — Март, 2007. — Кн. 246. — С. 212-216.
2. Гадамер Х.-Г. Воспоминания о Чижевском // Чижевский Д.И. Избранное
в 3-х т. Т. 1. Материалы к биографии (1894-1977) / Сост., вступ. ст. В. Янце-
на; Коммент. В. Янцена и др. М.: Библиотека-фонд «Русское Зарубежье»;
Русский путь, 2007. — С. 281.
3. Зеньковский В.В. Встречи в Киеве. Дмитрий Иванович Чижевский // Чи-
жевский Д.И. Избранное в 3-х т. Т. 1. Материалы к биографии (1894-1977)
/ Сост., вступ. ст. В. Янцена; Коммент. В. Янцена и др. — М.: Библиотека-
фонд «Русское Зарубежье»; Русский путь, 2007. — С. 243-245.
4. Магидова М., Янцен В. Д. И. Чижевский: Письма А. Л. Бему (1925-1932).
А. Л. Бем: Письмо Д. И. Чижевскому (1930) // Rossica. Научные исследо-
вания по русистике, украинистике и белорусистике. — Прага, 2007. —
С. 67-96.
5. Послевоенная переписка Д. И. Чижевского и С. Л. Франка / Публи-
кация, подготовка текста и примечания В. В. Янцена // Русский Бер-
лин (1920-1945). Международная научная конференция 16-18 декабря
2002 года / Сост. М. А. Васильева, Л. С. Флейшман. — М.: Русский путь,
2006. — С. 336-354.
6. Пшеничний Є., Янцен В. Листування Дмитра Чижевського з Василем Сі-
мовичем // Славістика. Т. 1. Дмитро Чижевський і світова славістика / Ред.
Р. Мних, Є. Пшеничний. — Дрогобич, 2003. — С. 251-330.
7. Франк С. Л. Письма к Д. И. Чижевскому (1932-1937) / публикация, подготов-
ка текста и примечания В. В. Янцена // Русский Берлин (1920-1945). Меж-
дународная научная конференция 16-18 декабря 2002 года / Сост. М. А. Ва-
сильева, Л. С. Флейшман. — М.: Русский путь, 2006. — С. 327-335.
8. Чижевский Д. И. Избранное в 3-х т. Т. 1. Материалы к биографии
(1894-1977) / Сост., вступ. ст. В. Янцена; коммент. В. Янцена и др. —
М.: Библиотека-фонд «Русское Зарубежье»; Русский путь, 2007. — 848 с.
9. Чижевський Дмитро. Філософські твори у 4-х т. / Під загальною редакцією
В. Лісового. — К.: Смолоскип, 2005.
10. Янцен В. В. Д. И. Чижевский, Е. Д. Шор и Г. Г. Шпет // Густав Шпет и сов-
ременная философия гуманитарного знания / Под ред. В. А. Лекторского,
Л. А. Микешиной, Б. И. Пружинина, Т. Г. Щедриной. — М.: Языки славянс-
ких культур, 2006. — С. 357-352.
СПОГАДИ 19
11. Янцен В. В. Неизвестное письмо Б. В. Яковенко к Д. И. Чижевскому: к ис-

тории одного скандала // Славістика. Т. 1. Дмитро Чижевський і світова
славістика / Ред. Р. Мних, Є. Пшеничний. — Дрогобич, 2003. — С. 331-334.
12. Янцен В. В. Неизвестное письмо Б. В. Яковенко к Д. И. Чижевскому (1934):

к истории одного философского скандала // Исследования по истории
русской мысли. Ежегодник 2003 [6] / Под ред. М. А. Колерова. — М.: Три
квадрата, 2004. — С. 605-608.
13. Янцен В. В. Неизвестный Чижевский: Обзор неопубликованных трудов. —
СПб.: РХГА, 2008. — 162 с.
14. Янцен В. В. Письмо Д. И. Чижевского Томасу Манну // Записки Русской
Академической группы в США. — Нью-Йорк, 2003. — С. 305-321.
15. Янцен В. В. Об иррациональном в истории. Биографические заметки к пе-
реписке С. Л. Франка и Д. И. Чижевского (1932-1937, 1947 гг.) // Русский
Берлин (1920-1945). Международная научная конференция 16-18 декабря
2002 года / Сост. М. А. Васильева, Л. С. Флейшман. — М.: Русский путь,
2006. — С. 304-326.
16. Čyževs’kyj D. Slavistische Unbildung in der deutschen Wissenschaft // Slavische
Rundschau. — Prag, 1929. — Jg. 1, Nr. 1-2. — S. 58-62.
17. Čyževs’kyj D. Wesen und Aufgaben der tschechoslovakischen Philosophie-
geschichte // Slavische Rundschau. — Prag, 1936. — Jg. 8. — Nr. 1. — S. 13-22;
Jg. 8. — Nr. 2. — S. 68-80.
18. Tschižewskij D. Die Lage und die Aufgaben der Slavistik in der Bundesrepublik
Deutschland // Archiv für das Studium der neueren Sprachen und Literaturen.
— Braunschweig, 1963. — Bd. 200. H. 1. — S. 36-52.
20 ЛИСТИ,
ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ.
Життєпис
СПОГАДИ 21
Дмитро Чижевський.
Барельєф роботи кіровоградського скульптора Володимира Френчка
22 ЛИСТИ,

Ірина Валявко
ДМИТРО ІВАНОВИЧ ЧИЖЕВСЬКИЙ:

БІОГРАФІЧНИЙ НАРИС1)
Присвячується світлій пам’яті
Василя Семеновича Лісового
М оя розповідь є спробою реконструювати видиму біографічну кан-

ву складного та багатогранного життя видатного вченого філо-
софа, славіста, дослідника духовної історії слов’ян Дмитра Івановича
Чижевського (1894-1977). При написанні біографічної праці і, зокрема,
інтелектуальної біографії будь-якої постаті, важливу роль відіграють
архівні матеріали, що включають: листування, нотатки, автобіографії,
незавершені праці тощо. Для біографа — це дуже цінні джерела, з яких
він може взяти цікаву інформацію для своєї праці. Іншим джерелом
є творчий доробок особистості: опубліковані наукові праці, художні
твори, витвори мистецтва тощо. Як і наскільки поєднуються ці дже-
рела, залежить від мети дослідження та методології, яку використовує
дослідник. Якщо розглянути ці дві складові стосовно постаті Дмитра
Чижевського, то виявиться, що і в опрацюванні архівного матеріалу, і
в дослідженні творчої спадщини вченого ще багато «білих плям» та не-
освоєних джерел. Не складено ще повну бібліографію праць вченого,
не опубліковано ще весь науковий доробок, не повністю каталогізовані
СПОГАДИ 23
й описані приватні архіви Дмитра Чижевського, не зібрано всю архівну

спадщину вченого тощо. Список того, що не зроблено, можна ще дов-
го продовжувати. Чижевськознавство переважно перебуває на стадії
збору й обліку матеріалу і тільки потроху починає переходити до його
аналізу й дослідження розвитку ідей вченого.
У короткому біографічному нарисі, який пропонується читачеві,
неможливо проаналізувати всі аспекти творчого та життєвого шляху
Дмитра Чижевського, тому зупинимось лише на основних етапах його
життя та наукової діяльності. Стосовно періодизації, за якою подано
виклад матеріалу, то вона ґрунтується на біографічному принципі,
що насамперед включає в себе географічні переміщення вченого, які
часто не співпадали з внутрішнім розвитком його думок та наукових
ідей, творчий політ котрих не пов’язаний напряму з перебуванням
людини у конкретному місті. Погоджуючись у цілому з думкою свого
німецького колеги Володимира Янцена, який наголошує, що «єдино
правильним критерієм періодизації творчості може бути лише роз-
виток її змісту (ступінь оригінальності й завершеності думки) і лише
на цьому чинникові вона повинна ґрунтуватися»2) мушу додати, що
іноді і суто «географічні переміщення» можуть прислужитися до пев-

ного «інсайту» й нового повороту в дослідженнях мислителя. У ви-
падку з Чижевським, наприклад, написання важливої для історико-
філософського українознавства праці «Нариси з історії філософії
на Україні» пов’язані насамперед з його переїздом до Праги і викла-
дацькою діяльністю у Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова,
а знахідка «загублених» творів Яна Амоса Коменського в архіві Фонду
ім. Франке (Franckeschen Stiftungen) стала можливою завдяки його пе-
реїзду до м. Галле. Інша річ, що всі ці праці і знахідки йшли в контексті
головних науково-дослідницьких зацікавлень вченого. Отже, вважаю,
що біографічний принцип має враховуватись при написанні інтелек-
туальної біографії мислителя, адже переїзд на нове місце, часто в іншу
країну, це не просто переміщення особистості в просторі, воно несе
насамперед зміну оточення, можливість нових контактів, ставить пе-
ред людиною нові завдання та проблеми, які треба розв’язувати, що
також дає поштовх для розвитку та творчого імпульсу. Однак не варто
брати географічні зрушення за основу для класифікації та періодизації
24 ЛИСТИ,

творчості мислителя. В нашому випадку не йдеться про періодизацію
творчості Дмитра Чижевського, насамперед розглядається його жит-
тєвий шлях, який окреслюється конкретними реаліями, позначени-
ми у просторі та часі, однак паралельно з цим наголошуються й певні
творчі ідеї, розробкою яких вчений займався в даний період. У зав-
дання нарису також не входило давати детальний аналіз наукових
праць Чижевського, кожна з яких могла би стати предметом окремого
дослідження, тому лише перераховуємо найбільш важливі з них.
Джерельну базу цих нарисів становлять, передусім, матеріали двох
приватних архівів Дмитра Чижевського, що знаходяться в Німеччині
в містах Галле і Гайдельберзі. Проте слід зазначити, що в цих багатю-
щих і справді дуже цікавих, як з огляду дослідження життєвого шляху
вченого, так і взагалі вивчення загальноєвропейської духовної історії,
архівах зберігаються переважно листи кореспондентів Чижевського,
а його власних листів зовсім небагато. Отже, для знаходження листів
самого Чижевського (оскільки саме вони були насамперед потрібні
для відтворення біографічної канви життя вченого) необхідно було
звернутися до архівів його кореспондентів, які розкидані по всьому
світу. Це була трудомістка і кропітка праця. Багато нового і цікаво-
го матеріалу, в тому числі і листів самого Чижевського, мені вдало-
ся віднайти в різних архівах США, під час стажування на стипендії
ім. Фулбрайта, а також в архівах Німеччини та Польщі, де я мала змо-
гу працювати по іншим науковим програмам. Незважаючи на велику
частину роботи, яка вже зроблена, праця по знаходженню та виявлен-
ню листування Дмитра Чижевського триває, так само продовжується
аналіз та осмислення його спадщини — думаю, це дослідження трива-
тиме ще достатньо довгий час. Щиро вдячна колегам-чижевськознав-
цям, на праці яких я також спираюся у своїх дослідженнях, насамперед
Володимиру Янцену, Вернеру Кортхаазе, Оксані Блашків, Олександрі
Тоїчкіній, Роману Мніху, Євгену Пшеничному, Марії Васильєвій та ін-
шим. Однак, як би ретельно не були проаналізовані різні документи,
події та факти, завжди певна частка залишиться «за кадром» дослід-
ників і це цілком природно, адже не можна живу людину розкласти
на полиці або розсортувати у різні шухлядки, попередньо пронуме-
СПОГАДИ 25
рувавши їх і визначивши тематично — особливо таку неординарну

і різнопланову особистість, як Дмитро Чижевський.
Вплив родини на духовний розвиток
Дмитра Чижевського
Р озглядаючи становлення і розвиток світогляду Дмитра Чижев-

ського, насамперед варто звернути увагу на його родину, оскіль-
ки саме там було закладено духовний фундамент його особистості.
Чижевський в одній із своїх автобіографій писав: «Духовні інтереси
моїх батьків доволі рано визначили мої власні настанови»3). Батько
Чижевського — Іван Костянтинович Чижевський — дворянин, ко-
лишній артилерійський офіцер, учасник народовольських гуртків,
засуджений за свою революційну діяльність ув’язненням до Петро-
павлівської фортеці і засланням; мати — Марія Дмитрівна Єршова —
художниця, педагог, учениця І. Рєпіна і П. Чистякова — були людьми
неординарними. Головним їхнім життєвим кредо була робота заради
людей. Мати Чижевського викладала малювання в одній зі шкіл Олек-
сандрії і згодом була призначена її попечителем, вона шукала обдаро-
ваних дітей і безкоштовно з ними займалася (згодом деякі з її учнів за-

кінчили Академію мистецтв та архітектурні факультети); крім цього,
вона була одним із директорів міської громадської бібліотеки і багато
зусиль доклала до її розбудови. Батько довгий час був членом земсь-
кої управи та піклувався про народні школи і земські лікарні. Батьки
багато часу приділяли своїм дітям: старшому сину Дмитрові і дочці
Марії. Мати займалася з ними малюванням та керувала сімейним
журналом, до якого писали не тільки Дмитро і Марія, але і їхні друзі4).
Батько багато розповідав дітям про різні планети і навколишній світ,
керував збором гербаріїв і колекцій комах, читаючи про них цілі нау-
кові доповіді. Пізніше друзі Чижевського дивувалися широті й обсягу
його знань у світі флори та фауни й охоче зверталися до нього за до-
помогою при уточненні латинської назви того чи іншого виду рослин
чи комах. Батько також організував у флігелі бібліотеку і хімічну ла-
бораторію, якими користувалися всі гімназисти, а не тільки його син.
Там же стояла велика підзорна труба, за допомогою якої батько і син
26 ЛИСТИ,

спостерігали за пересуванням небесних світил. Іван Костянтинович
був членом Французького Астрономічного Товариства та «Русского
общества любителей мироведения» (тільки за період від 1914 до 1917
року він опублікував у різних виданнях близько 14 статей з астроно-
мії). Наукові інтереси батька значно вплинули на формування світог-
лядних настанов Дмитра Чижевського, визначивши первісний вибір
професії, і хоча пізніше він змінив свій професійний фах, його інтерес
до астрономії зберігся назавжди.
Живучи в невеликому провінційному містечку, родина Чижевських
зуміла згуртувати навколо себе прогресивну інтелігенцію і вплинути
на атмосферу громадського і культурного життя міста. Згодом їхній
будинок став своєрідним «інтелектуальним салоном», куди приходи-
ли освічені, мислячі люди Олександрії. Спілкування з ними, а також
родинна духовна атмосфера, в якій панували ідеї народництва й про-
світництва, вплинули на громадську позицію Чижевського. Так у 1910
році він створює в Олександрії просвітницький гурток, членами яко-
го були учні й учениці старших класів гімназії. Збиралися в будинку
Чижевських, де спеціально для цих цілей була створена велика бібліо-
тека, читали реферати на різні теми і дискутували. Один із учасників
цього гуртка Панас Феденко так описує його діяльність: «Від Ноя Мо-
розовського5) я дізнався, що у будинку Чижевских збираються учні й
учениці жіночої гімназії «для самоосвіти». Говорив, що у Чижевских
була велика бібліотека, і там можна знайти також книги, заборонені
цензурою… У будинку Чижевских, куди я ходив на доповіді, бували
юнаки і дівчата, які хотіли розширити свої знання самоосвітою за до-
помогою рефератів і дискусій. Керував Чижевский як найбільш начи-
таний… Засідали ми в кімнаті Чижевского, де був домашній телескоп
і на полицях лежало багато книг з природознавства, особливо з астро-
номії. Д. Чижевский хотів стати астрономом. Проте доповіді в цьому
гуртку по самоосвіті були далекі від математики і природознавства:
ми читали і реферували політичну й економічну літературу, книги
з історії та художні твори, особливо ті, в яких була критика самодер-
жавного режиму»6).
СПОГАДИ 27
Після того як Чижевський вступив до Петербурзького університе-

ту, він став привозити нелегальну літературу, що також обговорюва-
лася на засіданнях, і гурток набув більш революційну спрямованість7).
Однак насамперед гурток створювався задля того, щоб об’єднати мо-
лодих людей, які прагнули більших знань і самовираження. Прагнен-
ня зібрати навколо себе талановитих, неординарно мислячих людей,
які розділяють його наукові інтереси і готові працювати більше, ніж
припускає учбова програма, Чижевський зберіг і надалі, що знайшло
своє вираження в тому, що протягом життя, де б він не був, створював
наукові гуртки, які охоче відвідували його студенти й аспіранти, а та-
кож колеги-викладачі. Цікаво, що більшість занять проходили у Чи-
жевського вдома, так само, як це було в Олександрії8).
На прикладі своїх батьків Чижевський бачив, як можна долати
труднощі і, незважаючи на зовнішні обставини та обмежуючі рамки
міщанського суспільства, створювати свій власний «світ» і цим впли-
вати на оточення. Отримані в сім’ї уроки він застосував у своєму жит-
ті, тому, згадуючи про нього, колеги констатували: «Чижевський був
людиною, що ухилялася від багатьох конвенцій, людиною, що вста-
новлювала свої власні масштаби і не підходила ні під які шаблони»9).

Родина заклала у Дмитра Івановича любов до двох культур: росій-
ської та української (батько Чижевського був українцем, а мати —
росіянкою). В родині Чижевських говорили російською, і перша куль-
тура, яку він сприйняв, була російська, однак українська мова і культу-
ра не були чужим елементом у духовному світі молодого Чижевського.
В гімназії, де вчився Дмитро Чижевський, серед вчителів були і «свідомі
українці» (наприклад, В. М. Лащенко), які прагнули збудити національ-
ну свідомість своїх учнів. Українську мову було чутно по всій Олексан-
дрії, бо нею скрізь розмовляли селяни та ремісники. Влітку родина про-
водила близько трьох місяців у своєму невеликому маєтку Секретарівці
під Олександрією, де він мав можливість спілкуватися із селянами та
їхніми дітьми, а також слухав вечорами захоплюючі історії про нечис-
ту силу, що розповідали сторож Роман та куховарка Одарка, які щиро
вірили в її існування. Звідси, думаю, починається любов Чижевського
до усього містичного, а також його особисте сприйняття нечистої сили,
28 ЛИСТИ,

про реальне існування якої він не раз говорив своїм студентам та дру-
зям із загадковою усмішкою так, що не можна було зрозуміти, жартує
він чи говорить серйозно. Надалі Чижевський багато часу присвятив
вивченню праць містиків, особливо німецьких, а також робіт україн-
ського філософа Григорія Сковороди (співзвучних цим містикам) та
творчості Миколи Гоголя, якого він любив і глибоко розумів.
У сімейній бібліотеці Чижевських була література й українською
мовою, серед якої особливою популярністю користувався не цензу-
рований «Кобзар». У березні 1911 року в будинку Чижевських було
проведено засідання, присвячене 50-річчю зі смерті Тараса Шевченка,
на яке зібралися члени гуртка та гості, доповіді були виголошені ук-
раїнською мовою. Зі спогадів земляка Чижевського, члена його гуртка,
а в подальшому відомого політичного діяча й письменника Панаса Фе-
денка дізнаємось, що у 1912 році вони у своєму листуванні й особисто-
му спілкуванні перейшли на українську мову. Це було, до певної міри,
протестом проти рішення Державної Думи щодо недопущення викла-
дання в народних школах українською мовою. З ініціативи Дмитра Чи-
жевського між членами гуртка було уведене вітання: «Нехай загине дім
Романових!»10), що стало певним паролем для однодумців.
З лона своєї сім’ї Дмитро Чижевський вийшов бійцем з лідерськи-
ми амбіціями, широким кругозором і певним соціальним досвідом,
що допомогло йому винести всі знегоди, які в подальшому випали
на його долю, і не втратити себе. Один із його колег, говорячи про Чи-
жевського, зазначав: «За своє життя він зазнав немало поразок, кого-
небудь іншого давно б вже змусили здатися, він же не здавався ніколи.
Він був бійцем, що умів приймати, а якщо вважав за необхідне, то і
роздавати удари. За своєю суттю він був людиною добросердною, із
залізною волею і невичерпною енергією, що підпорядкував все одній
меті: надбанню нових знань, пошуку істини»11). Опозиційність полі-
тична з часом трансформувалася в наукову, оскільки практично кож-
на книга Чижевського — це дискусія з опонентами, спроба довести
протилежне давно усталеному. Але його опозиційність не руйнівна,
а творча і несе в собі позитивну енергію, і це також заслуга сімейного
виховання.
СПОГАДИ 29
Отже, можна констатувати, що родина відіграла важливу роль

у формуванні світогляду Дмитра Чижевського: добре сімейне ви-
ховання, базоване на культі науки та мистецтва, прагнення батьків
служити суспільству — були успадковані вченим і відбилися в тому
неймовірному калейдоскопі знань і в тій глибокій відданості науці,
що були притаманні йому протягом усього життя.
Навчання в Петербурзькому
і Київському університетах
П одальшим етапом формування світогляду і наукових поглядів

Дмитра Чижевського стали студії у вищих навчальних закладах.
У 1911 році, закінчивши Олександрійську гімназію, він під впливом
батька вступає на фізико-математичний факультет Петербурзького
університету, де слухає лекції з математики, фізики й астрономії. Саме
в галузі астрономії були написані й опубліковані його перші наукові
праці: «Про спостереження змінних зірок з психологічної точки зору»
(1912), «Принцип відносності і його перевірка астрономічним шля-
хом» (1914), «Юпітер за останні роки» (1915) та інші. Він також стає
дійсним членом «Русского общества любителей мироведения».
Однак молодого студента цікавили не тільки точні, але і гумані-
тарні науки. Чижевський починає відвідувати лекції з філософії та
диспути, що проходили між «новокантіанцями» на чолі з професо-
ром О. Введенським та «інтуїтивістами», яких репрезентував М. Лос-
ський, а також лекції видатних мовознавців: І. А. Бодуена де Куртене
й О. О. Шахматова. Поступово захоплення філософією та філологією
стає усе більш серйозним, і це приводить його до зміни фаху. До того
ж петербурзький клімат з його туманами і частими змінами темпера-
тури виявився несприятливим для здоров’я Чижевського: він часто
застуджувався, сильно кашляв, схуд та почував постійне нездужання.
І в 1913 році він залишає Петербург й переходить на історико-філо-
логічний факультет Київського університету Св. Володимира. Однак
математика й астрономія залишилися у сфері інтересів Чижевського
до кінця життя.
30 ЛИСТИ,

Що ж собою являв тоді Київський університет? З одного боку, це
був провінційний університет, оскільки Київ в Російський Імперії
вважався провінцією і найкращі викладацькі кадри, зібрані звідусіль,
зосереджувались у Петербурзі і Москві (до речі, Київський універ-
ситет постійно постачав свої кадри столиці). З другого боку, це був
славетний університет, який виростив цілу плеяду відомих діячів
культури і науки. Зі стін Київського університету починали свій на-
уковий шлях багато відомих петербурзьких і московських наукових
«зірок». Дмитро Чижевський в одній зі своїх статей так згадує уні-
верситет: «Київський університет тоді, після 1911 року, переживав пе-
ріод розквіту, було чимало талановитих студентів; не проходило року
без численних нагород студентських праць медалями; молодші сту-
денти вже чули імена більш видатних старших колег, до яких належа-
ли серед багатьох інших — Зеров, Филипович, Бургардт та інші. Ніхто
ще не передбачав у них майбутніх українських поетів; я досить часто
зустрічався з Зеровим, але він тоді був зайнятий працею про смер-
дів чи щось подібне, а розмовляли ми з ним на українсько-політичні
теми»12). Слава Київського університету вабила до себе багатьох сту-
дентів. Заняття відбувались за такою схемою: студенти обирали певні
курси і мали прослухати лекції обраних курсів та відробити практич-
ні заняття. На практичних заняттях вони мали обрати одну з тем, за-
пропонованих викладачем, і написати на цю тему роботу. Якщо робота
оцінювалась позитивно, студент отримував залік. При цьому реферат
мав бути серйозною науковою роботою, котру зачитували на семінарі
і обговорювали. У перший же свій семестр у Київському університеті
Дмитро Чижевський записується на знаменитий семінар відомого
літературознавця, дослідника історії давньої української та росій-
ської літератури професора Володимира Перетца, виклади якого, як
і постать самого професора, справили на нього незабутнє враження.
І хоча попрацювати на цьому семінарі Чижевському вдалося тільки
рік (оскільки в 1914 році В. Перетц був обраний членом Петербурзь-
кої Академії наук і переїхав до Петербурга), він встиг за цей корот-
кий час кілька разів виступити з доповідями, наприклад, на одному
із семінарів був зачитаний та обговорений його реферат «Естетична
СПОГАДИ 31
метода». Дмитро Чижевський не тільки справив гарне враження

обґрунтованістю підходу до обраної тематики та широтою знань, але й
дещо взяв у сфері методології літературознавства для своєї подальшої
наукової роботи. Київські студії в чималій мірі визначили й філософ-
ський шлях Чижевського. У цей час в університеті лекції з логіки, пси-
хології й етики читав один із кращих учнів відомого філософа і психо-
лога Г. Челпанова — Василь Зеньковський. Цікаво, що Зеньковський,
так само як і Чижевський, почав з фізико-математичного факульте-
ту, але захоплений філософськими лекціями Челпанова після закін-
чення технічного факультету перейшов до історико-філологічного і
закінчив його з відзнакою. До того ж протягом навчання він змінив
свої погляди з атеїстично-позитивістських на філософсько-релігійні,
і першим поштовхом для цього стала його робота над статтею про Ми-
колу Гоголя. Лекції Василя Зеньковського, так само як і створений
ним у 1912 році філософський семінар, який Чижевський постійно
відвідував, мали неабиякий вплив на розвиток поглядів останнього.
На семінарі відбувалась досить серйозна наукова робота, про що свід-
чать теми деяких рефератів, підготовлених студентами у 1913-1914
роках: «Проблеми інтуїції у Лосського», «Гносеологія Вол. Соловйо-

ва», «Проблеми психологічної метафізики Канта», «Внутрішній до-
свід за Вундтом» тощо. В. Зеньковський досить швидко помітив не-
ординарні здібності Дмитра Чижевського, виділив його серед інших
студентів і приділяв йому достатньо уваги. Пізніше у своїх спогадах
він написав: «Дмитро Іванович — один із видатних істориків куль-
тури, як російської, так і західноєвропейської… Коли у нас з’явився
Чижевський, у семінарі вже існувала доволі яскрава група (В. М. Ільїн;
Асмус — зараз проф. університету в Москві; В. Н. Раєвський — зараз
проф. у Київському університеті). Чижевський зразу виділився серед
своїх колег різноманітністю та ґрунтовністю свого знання. Він був за-
лишений мною при університеті для підготовки до професорського
звання…»13) Саме Василь Зеньковський привернув увагу Чижевсь-
кого до таких мислителів як Г. Сковорода, П. Юркевич, М. Гоголь,
Ф. Достоєвський, і сприяв поглибленню його інтересу до містиків та
містичної літератури. Пізніше Зеньковський короткий час читав лек-
32 ЛИСТИ,

ції з філософії в Українському університеті, створеному в 1917 році
(щоправда, російською мовою, бо українською він не розмовляв),
потім при гетьмані П. Скоропадському він деякий час очолював
Міністерство віросповідання в уряді Ф. Лізогуба і працював разом з
Дмитром Дорошенком, який у цьому ж уряді очолював Міністерство
зовнішньої політики. Незважаючи на певну політичну хаотичність
і нестабільність цього часу, В. Зеньковський постійно підтримував
контакти з Д. Чижевським і керував його науковою роботою. Згодом
В. Зеньковський емігрував і пізніше, прийнявши православний сан,
був професором (1927-1962) та ректором (1944-1948, 1949-1962) Свято-
Сергіївського богословського інституту в Парижі.
В. Зеньковський вважав Чижевського серйозним і талановитим
науковцем та пишався тим, що він був його учнем. В. Зеньковський
та Д. Чижевський протягом усього життя зберігали теплі дружні від-
носини14). У своїх наукових працях, виступах та автобіографічних на-
рисах Чижевський неодноразово підкреслював духовну й особисту
близькість зі своїм вчителем. Пізніше, будучи у 60-х роках в Німеччині
редактором різних славістичних видань та серій, він доклав багато зу-
силь для перекладу й опублікування праць Василя Зеньковського.
У Київському університеті Дмитро Чижевський слухав також курс
з філософії одного з визначних учених Російської Імперії, серйозно-
го історика філософії і методолога професора Олексія Гілярова, який
у своїй історико-філософській концепції намагався з’єднати раціо-
нальне з ірраціональним і примирити «істину розуму» з «істиною сер-
ця», що також мало певний вплив на розвиток філософських поглядів
Чижевського. Додамо, що авторитет О. М. Гілярова як вченого висо-
ко цінували О. І. Введенський, О. О. Козлов, Е. Л. Радлов, Г. Г. Шпет,
а В. Ф. Асмус та В. В. Зеньковський були його учнями.
Крім філософії, Чижевський вивчав також слов’янську філологію
й індоєвропеїстику, проте чисто літературознавчі студії його в той
період не дуже цікавили (за виключенням семінару В. Перетца), і він
головно брав курси зі слов’янського мовознавства. Серед його київ-
ських викладачів-лінгвістів варто назвати талановитого учня Віль-
гельма Вундта — професора Ф. І. Кнауера, виклади якого Чижев-
СПОГАДИ 33
ський і через багато років згадував з вдячністю, а також професорів

О. М. Лук’яненка та М. К. Грунського. Вчився Чижевський блискуче,
і це не дивно, оскільки, одержавши в родині ґрунтовну і різнобічну
підготовку, він не мусив витрачати час і зусилля на відкриття елемен-
тарних речей, а міг відразу йти по шляху наукових досліджень. Восени
1919 року він закінчив університет, завершивши свої студії написан-
ням роботи «Філософські погляди Шіллера в їх еволюції», і вже в 1920
році одержав посаду доцента на кафедрі загального мовознавства Ви-
щих жіночих курсів Жекуліної, а на початку 1921 року був обраний
доцентом філософії Інституту Народної Освіти (так у той час нази-
вався Київський університет). Однак викладати в цих вищих навчаль-
них закладах Чижевському, в силу різних обставин, так і не довелося.
Київський університет, безумовно, зіграв велику роль у станов-
ленні поглядів вченого, а Дмитро Чижевський, отримавши міжнарод-
не визнання як історик філософії, славіст, дослідник духовної історії
слов’ян, примножив славу своєї «Alma mater» й залишився в пантеоні
її славетних синів15).
Революційна діяльність
К рім навчання, в «київський період» життя Чижевського велику

роль відігравала й революційна діяльність. Опозиційність батька
по відношенню до існуючого ладу, а також політична активність дядь-
ка — двоюрідного брата батька — Павла Чижевського16), що був відо-
мим українським політичним діячем, зіграли свою роль у формуванні
політичного світогляду Дмитра Чижевського, і у 1913 році він стає
членом Російської соціал-демократичної робітничої партії меньшови-
ків17) і бере активну участь у її роботі: поширює нелегальну літературу,
встановлює зв’язки між різними соціал-демократичними організація-
ми, причому не тільки російськими, але й українськими, займається
просвітницькою роботою. Його революційна діяльність не пройшла
не поміченою для царських спецслужб: восени 1916 року Чижевського
заарештували у Києві і посадили до Лук’янівської в’язниці. Лютнева
революція звільнила Чижевського, і він знову активно включається
до партійної роботи: стає секретарем Київської ради робітничих де-
34 ЛИСТИ,

путатів (1917-1918), членом першого Центрального Виконавчого Ко-
мітету партії (1917), членом Київського комітету партії (1917), редагує
газету «Робоче життя» (1917-1920) та «Наш Голос» (1918-1920), вико-
нує обов’язки управляючого справами Музею Праці при Наркомпра-
ці та секретаря Соціалістичного музею, а також працює у культвідділі
Раднаркому. В цей період він активно бере участь у профспілковому
русі і часто виступає на мітингах та в робочих організаціях, а також
широко займається просвітницькою діяльністю: викладає у Робіт-
ничо-селянському університеті, Робітничому технікумі та вечірніх
школах для дорослих Київської ради робітничо-професійних спілок,
а також періодично читає лекції з історії культури в харківській Політ-
просвіті Наросвіти. У 1918 році Чижевський як представник фракції
меншовиків був обраний у вищий законодавчий орган Української
Народної Республіки — Центральну Раду (працював у Малій Раді),
і його кандидатура навіть намічалася в міністри праці.
У 1919 році відбуваються зміни і в особистому житті Дмит-
ра Чижевського — 25 жовтня він одружується з Лідією Ізраїлівною
Маршак, яка була його товаришем по партії. Однак насолодитися
спокійним сімейним життям Чижевському не вдалося, тому що після
заняття Києва більшовиками велику частину часу він провів у табо-
рах та в’язницях. У 1918 році лише завдяки випадку Чижевський уник
розстрілу і згодом відзначав цю дату як день другого народження18).
В серпні 1920 року Дмитро Чижевський був делегований від київсько-
го комітету на Всеукраїнську конференцію меншовиків, яка відбува-
лася в Харкові. У роботі конференції Чижевський брав найактивнішу
участь: виступав з доповіддю, вносив поправки, робив зауваження з
місця, однак у кінці роботи конференції до зали увійшли чекісти, пе-
рекрили виходи і заарештували усіх, хто там знаходився, — більше
120 осіб. Після декількох днів, проведених у ЧК, заарештовані мен-
шовики були відправлені до харківської в’язниці на Холодній горі,
де пробули п’ять місяців. Допити проводилися досить в’яло, а потім
і взагалі припинилися. Правила харківської в’язниці в той період
не були особливо строгими, та і сама в’язниця була переповнена, і,
мабуть, тому сполучення між камерами було відносно вільним, що да-
СПОГАДИ 35
вало ув’язненим можливість спілкуватися один з одним. Періодично

хтось з ув’язнених читав лекції на різні теми, з метою відволіктися
від важкої дійсності, трохи розважитись і заразом поповнити запа-
си своїх знань. Не залишився в стороні від цього і Чижевський: він
прочитав цілий цикл наукових доповідей, у тому числі про видатних
німецьких філософів Г. В. Ф. Гегеля, В. Вундта, Г. Зіммеля, а також лек-
ції з історії релігії. Це знайшло своє відображення в куплетах «меншо-
вицької тюремної поезії», яка починала створюватись ще в київських
в’язницях, а згодом перейшла й до харківських:
Професор наш есдекський
Відомий всім Чижевський,
Нам прочитав ряд лекцій
Так присипно
Хор:
присипно, присипно, присипно19).
Та все ж, незважаючи на відносну свободу «пересування» і спілку-
вання ув’язнених, тюремні умови були досить важкими: камери були
набиті людьми, в’язниця не опалювалася, харчування було мізерним.
У грудні Дмитра Чижевського разом із багатьма іншими ув’язненими

членами конференції перевели до харківського концентраційного та-
бору. Чижевський, який з дитинства страждав астмою, захворів ще і
на туберкульоз. Оскільки він страшенно кашляв, його через місяць
випустили за умови, що він щосуботи приходитиме на реєстрацію.
Він повернувся на роботу в харківський Наросвіт, де почав готува-
ти виставку по кам’яному вугіллю. У лютому Чижевський отримав
дозвіл перевестися до київського табору і повернувся до Києва, де,
на щастя, табору ще не було, однак був завідувач табором, який відра-
зу ж відкрив у Ревкомі бюро, де Чижевський мав щосуботи відзна-
чатися. Проте це йому не допомогло, і вже у березні, під час масових
арештів меншовиків, Чижевський знову був заарештований. Згодом
більшість заарештованих меншовиків були переведені до Москви, де
їх доля склалася по-різному, у багатьох — досить трагічно. Чижев-
ський же уникнув цієї сумної участі, головним чином, через прогресу-
ючий туберкульоз й астму. Він погано себе почував і постійно кашляв,
36 ЛИСТИ,

а смерть меншовика в ЧК була на той час дуже небажана для більшо-
виків, оскільки могла спровокувати великий скандал. У зв’язку з цим,
Чижевського на деякий час випустили для того, щоб він підлікувався.
Вийшовши на волю, він відразу ж став готуватися до від’їзду або, пра-
вильніше сказати, — до втечі за кордон. Реально оцінюючи ситуацію,
він розумів, що у нього немає подальших перспектив партійної або
наукової роботи ні в Україні, ні в Росії, оскільки в країні йшла жорс-
тока боротьба з «інакодумцями», у тому числі і з меншовиками, і його
звільнення було лише невеликою відстрочкою, за якою знову послідує
арешт. У «науковому світі», зокрема в Київському університеті і навіть
в Академії наук, панував хаос і відчувалась невпевненість «в завтраш-
ньому дні». Усе це і підштовхнуло Чижевського до рішення якнай-
скоріше емігрувати з країни. 11 квітня 1921 р. він разом з дружиною
нелегально виїхав з Києва, а вже 13 квітня був у Польщі. Незабаром
подружжя переїхало до Німеччини, в невелике затишне містечко Гай-
дельберг, в якому розташований один із найстаріших університетів
Німеччини, і де мешкав брат дружини Чижевського Якоб Маршак20),
згодом відомий американський вчений-економіст.
Що стосується партійної роботи, то в еміграції Чижевський
не брав активної участі в діяльності соціал-демократів, хоча спочатку
він ще належав до російської, а згодом німецької соціал-демократич-
ної робітничої партії і періодично друкував статті в печатному ор-
гані меншовиків «Соціалістичному Віснику»21). Статті Чижевського
з’являються там з липня 1921 і до 1923 року, причому не лише за під-
писом «Д. Чижевський», але часто і просто «Дм. Ч.» чи «Д. Ч.». В усіх
статтях видно широку ерудицію автора, уміння аналізувати події і
вичленяти в «хаосі» того, що відбувається, головне, а також неприми-
ренність до «нехтування» прав людини і жорстокої боротьби з «інако-
думцями», що проводиться більшовиками на території України і Росії.
Проте з 1923 р. Чижевський перестає друкуватися в «Соціалістично-
му Віснику» і поступово відходить від партійних справ. З часом він
усе більше заглиблюється в філософські студії та наукову діяльність
і все далі відходить від партійної роботи. Пройшовши десятирічний
шлях активного діяча РСДРП(м) і переживши бурхливі революційні і
СПОГАДИ 37
пореволюційні роки, Чижевський зробив свій вибір на користь науки

і з 1924 року практично припиняє свою діяльність у партії, при цьому,
однак, зберігаючи довгі роки дружні відносини з одним із її лідерів —
Борисом Ніколаєвським, якого він цінував як архівіста, бібліофіла,
історика — знавця російського революційного руху22). В подальшому
Дмитро Чижевський ніколи більше не вступав ні до яких партійних
чи суспільних організацій, що мали яскраво виражену політичну
спрямованість. Проте період його активної діяльності в рядах РСДРП
не став для нього просто історичним минулим, яке можна забути і
відкинути. Цей період знайшов своє осмислення і в його філософ-
ських і літературознавчих працях, наприклад, в роботах про подолан-
ня «етичного формалізму», а також у роботах про Ф. М. Достоєвсько-
го і проблемі двоїстості людської душі. Упродовж життя Чижевський
все ж таки зберігав певний інтерес до діяльності соціал-демократів,
виписував «Соціалістичний Вісник» та іншу соціал-демократичну
пресу.
1921-1924
Філософські студії в Німеччині
О тже, у 1921 році Дмитро Чижевський емігрував з України і вже

ніколи більше не повертався. Більшість російських та україн-
ських емігрантів, що покинули свою батьківщину на початку 20-х
років, довгий час сподівались на те, що все скоро зміниться і вони не-
забаром повернуться додому, і тому не поспішали інтегруватись в інші
культури і пристосовуватись до нового життя. Дехто з них «просидів
на валізах» все своє життя, так і не облаштувавши нового дому. Але
Чижевський був не з таких. Приїхавши до Німеччини, він з головою
поринув у філософські обрії, залишивши позаду неспокій і хаос рево-
люційного часу та важкі згадки про арешти, концтабір, в’язниці. Ні-
меччина дала йому можливість знову відчути смак наукової роботи,
поринути у світ захоплюючих лекцій, жвавих дискусій і студентського
товариства — саме цього йому не вистачало з часів Київського універ-
ситету та філософського семінару Василя Зеньковського. У Німеччині
Чижевський мав можливість не тільки продовжити, а й ґрунтовно
38 ЛИСТИ,

поглибити свою філософську освіту. Спочатку він слухає лекції філо-
софа і психолога Карла Ясперса в Гайдельберзі, однак вже у 1922 році
переїздить у Фрайбург в Брайсгау (Freiburg im Breisgau) до Едмунда
Гуссерля, роботи якого він із захопленням читав ще у Києві. Це була
велика подія в житті Чижевського — виконання однієї із мрій, оскіль-
ки він давно цікавився феноменологією, і тепер мав можливість слу-
хати лекції засновника цього філософського напрямку і брати участь
у роботі його школи. Атмосфера семінарів Е. Гуссерля розповсюджу-
валась і поза університетськими стінами, плавно перетікаючи в до-
мівки його студентів, серед яких було багато цікавих особистостей,
котрі в подальшому виявили себе як небуденні мислителі. Дмитру
Чижевському пощастило не тільки відчути на собі вплив цієї «атмо-
сфери», але й мати добрих сусідів по квартирі, які стали його прияте-
лями на все життя: філософа та письменника Федора Степуна23) і му-
зиканта й перекладача Олександра Креслінга24), які також навчались
у Гуссерля. Проводячи разом довгі вечори за обговоренням лекцій і
семінарів свого метра, філософськими публікаціями, науковими дис-
путами, жартами і грою на музичних інструментах або обговоренням
перекладів російських і німецьких книг, якими всі вони в різний час
активно займалися, вони створили своєрідний гурток однодумців і
дали йому жартівливу назву «Свята громада». До цієї компанії пізні-
ше також приєднався ще один учень Гуссерля філософ, історик росій-
ської думки Овсій Шор25). Однак вони не замикалися лише в своєму
вузькому колі і завжди були відкриті для дружніх контактів зі своїми
німецькими однокурсниками, сусідами, колегами, які вважалися рів-
ноправними членами їхнього гуртка. «Дискусії про Гегеля та інших
філософів, які виникали за вечерею і до яких приєднувалися інші од-
нокашники, котрі заходили в гості, завжди велися німецькою мовою.
Вечорами нас нерідко збиралося до 18 осіб!» — згадує Еріка Баум-
гартнер26). Політика не відігравала в цих бесідах ніякої ролі. «Багато
говорили про політекономію, багато планів будувалося на майбутнє,
головно по роботі». Панувала жвава атмосфера, незважаючи на те, що
не було ніяких гарантій, що ввечері буде вечеря або буде чим замінити
порваний одяг. «Найважливішим був дух… Все те, що потім постій-
СПОГАДИ 39
но викликало захоплення та славилось німецькими колегами в уні-

верситетських промовах і ювілейних збірниках на честь Олексадра
Креслінга, Федора Степуна або Дмитра Чижевського — їх дар вільно
імпровізованої промови, їхній шарм і їх всебічне, неодмінно друж-
ньо-товариське мислення, — все це наклало свій відбиток вже на їхнє
спільне Фрейбурзьке життя»27). Всі втрьох, приїхавши до Німеччини,
не жили ностальгічними спогадами про покинуту батьківщину, а ди-
вилися вперед і були готові інкорпоруватися у світ німецької куль-
тури, зберігаючи при цьому свою ідентичність. Дружнє існування в
«філософському просторі», товариська солідарність та взаємовируч-
ка допомогли молодим емігрантам досить швидко інтегруватися в
німецьке академічне середовище. Це, безумовно, відбилось і на їхніх
наукових студіях.
Едмунд Гуссерль звернув увагу на Чижевського і виділив його з
багатьох своїх учнів. Пізніше у 1932 році, даючи йому рекомендацію
для заняття посади лектора славістики Галльського університету,
Е. Гуссерль охарактеризував його як «незаурядну особистість»: «Це
надзвичайно ґрунтовно освічений, самостійно мислячий філософ, ви-
ходячи зі своєї славістики захоплений переважно Геґелем, він водночас

перебуває під впливом феноменології, при цьому для нього характер-
на гідна подиву широта вченості, що охоплює різні ділянки культури.
Не базіка! — спокійна, звернена в себе саму людина, котра не тільки
сприймає, а й переробляє, у котрої залюбки вчишся»28). Перебування
в товаристві учнів Е. Гуссерля Чижевський завжди згадував з гордістю,
але прямим послідовником його школи він не став. У цей час у філо-
софському житті Німеччини відбувалася ще одна важлива подія, що
одержала назву «гегелівський ренесанс». Почався цей рух після 1900
року, а в 1923 вийшла одна з головних робіт цього напрямку книга
Ріхарда Кронера «Від Канта до Гегеля», в якій автор показав, що в сис-
темі Гегеля поєднано різні напрямки: логічне і містичне, раціональне
й ірраціональне. Р. Кронер працював не тільки в галузі систематичної
філософії, він був також глибоким істориком філософії, і Чижевський
знайшов у нього те, що відповідало його духовним потребам. Саме
під керівництвом Р. Кронера він почав писати одну із своїх блискучих
40 ЛИСТИ,

праць «Гегель в Росії», що принесла йому заслужене визнання в широ-
ких наукових колах29). Ріхард Кронер пам’ятав про свого талановитого
учня і, будучи вже в досить похилому віці, у 1964 році дав свою статтю
для ювілейного збірника Дмитра Чижевського30).
Крім цих відомих філософів, Д. Чижевський слухав лекції таких
видатних мислителів, як Г. Ріккерт, Й. Кон, Г. Майєр, Ю. Еббінгхауз,
М. Гайдеґґер, що також мало вплив на розвиток його філософських
поглядів, і брав курси з математики в А. Льові. Однак варто підкрес-
лити, що Дмитро Чижевський потрапив до Німеччини вже досить зрі-
лою особистістю з власним світоглядом, визначеними в головному фі-
лософськими поглядами і колом наукових інтересів. Підтвердженням
цьому є його виступ на святкуванні власного 70-ліття у Гайдельбер-
зькому університеті в 1964 році, в якому Чижевський відзначив, що
по приїзду в Гайдельберг у травні 1921 року, тобто ще до початку ні-
мецьких філософських студій, він склав список запланованих робіт, з
яких майже усі опубліковані чи готові до печаті за винятком декіль-
кох31). Завдяки такій попередній підготовці, Чижевський, не дивля-
чись на досить короткий термін своїх німецьких студій (6 семестрів),
під час яких він повинен був ще заробляти собі на життя переклада-
ми, зумів узяти досить багато. Правда, він не виявив себе як система-
тичний філософ32) і не створив своєї власної філософської системи,
він насамперед є істориком філософії, дослідником інтелектуально-
го життя слов’ян. Його власні філософські погляди не склали чіткої
«вертикальної системи», яку ми знаходимо у багатьох німецьких фі-
лософів. Вони, так би мовити, розійшлися «горизонтально» по всіх
його працях, значно збагачуючи та поглиблюючи їхній зміст. В цьому
відобразилася як широта наукових інтересів Дмитра Чижевського, що
разом з тим не дозволила йому сконцентруватися на чомусь одному і
створити свою власну систему, так і його «слов’янська ментальність»
чи «слов’янський дух», завдяки якому у багатьох слов’янських мис-
лителів роботи мають багатий філософський підтекст, однак жоден
слов’янин дотепер не створив філософської системи, подібної до Ге-
гелівської, що зовсім не є негативною рисою слов’янського світогля-
ду, а насамперед відображає його своєрідність. Що стосується філо-
СПОГАДИ 41
софських поглядів Чижевського, то він був гегельянцем у широкому

сенсі цього поняття, тобто «філософом духу». Водночас його студії
в «феноменологічній школі» Е. Гуссерля, а головне подальші праці,
переважна більшість яких має компаративне спрямування і пов’язані
з проблемами «пояснення», «розуміння» та «інтерпретації», дають
нам певні підстави розглядати Чижевського і як представника філо-
софської герменевтики. Саме під час німецьких студій Чижевський
починає серйозно займатися історією філософії слов’янських народів,
насамперед історією гегельянства в Російській Імперії. У цей період
він публікує декілька робіт: «Філософська література в радянській
Росії» (1922), рецензії на працю С. Гессена «Педагогіка» (1923) та кни-
гу Г. Шпета «Нарис історії російської філософії» Т.1 (1923), на підставі
яких можна стверджувати, що у нього вже склалися власні філософ-
ські погляди та виробилися певні методологічні підходи.
У 1924 році Чижевському запропонували у Празі академічну по-
саду, і оскільки його матеріальне становище було досить важким, він
приймає цю пропозицію. Однак це не означає, що він повністю від-
ходить від німецького «філософського світу»: він залишає за собою
свою кімнату у Церінгені на весь період перебування у Празі і майже

всі свої вакації проводить у Фрейбурзі, підтримуючи тісні контакти
з учнями Гуссерля та з широким колом німецьких науковців. Чижев-
ський також неодноразово брав участь у різних міжнародних конфе-
ренціях, що проходили на території Німеччини. Йому була потрібна
ця наукова атмосфера — вона його живила і надихала. Він також під-
тримував зв’язок і листувався зі своїми викладачами: Едмундом Гус-
серлем, Йонасом Коном, Юліусом Еббінгхаузом, Ріхардом Кронером,
продовжуючи працювати над філософською тематикою.
1924-1932
Празький період
У 1924 році Дмитро Чижевський одержав запрошення від Ук-

раїнського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова на по-
саду лектора філософії. Він приймає цю пропозицію і швидко про-
сувається по науково-ієрархічних сходах: лектор (1924-1925), доцент
42 ЛИСТИ,

(1925-1927), професор (1927-1932). До речі, професором його було
обрано на підставі праці «Філософія на Україні. Спроба історіографії
питання», схвальні рецензії на яку дали професори В. Біднов (Віль-
ний Український Університет у Празі) та І. Мірчук (Український На-
уковий Інститут в Берліні). В педагогічному інституті Чижевський
викладав: логіку, вступ до філософії, історію філософії, загальну есте-
тику, музичну естетику, історію релігій, а також вів семінари з історії
філософії. Деякий час він керував в Інституті кафедрою філософії та
очолював кафедру педагогічної психології. Чижевський читав також
філософію у Вільному Українському Університеті, де обіймав посаду
доцента (1929-1932), а згодом екстраординарного професора. У цьому
ж університеті Чижевський захистив свою першу докторську дисер-
тацію: «Гегель і французька революція» (1929).
Це був єдиний період у його житті, коли він читав практично тіль-
ки філософські курси і велику частину свого часу присвячував нау-
ковим дослідженням у галузі філософії й, зокрема, історії філософії.
Вже тоді (приблизно у 1926 році) Чижевський визначив для себе на-
прямок своїх наукових інтересів: історія філософії слов’янських на-
родів, однак виключно історико-філософські рамки були для нього
вузькі, і він розширює їх, ставлячи собі за мету створити порівняльну
історію слов’янських літератур; разом з цими двома темами пов’язана
і «германославіка»: дослідження впливу німецької культури на духов-
не життя слов’ян. До кола його інтересів у цей же період входить до-
слідження слов’янської лексики та філософія мови (що постали в кон-
тексті співробітництва з Празькою лінгвістичною школою), а також
історія церкви та слов’янської культури33) і в результаті він приходить
до дослідження духовної історії слов’ян — теми, якій Чижевський
присвятив усе своє життя. Відзначимо, що його робота в багатьох
напрямках обраної ним тематики була досить новаторською і давала
можливість по-іншому подивитись на речі, які здавались усталеними
і давно знайомими, а деякі проблеми в його працях були поставлені
зовсім по-новому. Так, наприклад, видані у цей період монографії «Фі-
лософія на Україні. Спроба історіографії питання» (1926) та «Нариси
з історії філософії на Україні» (1931) стали першими серйозними ро-
СПОГАДИ 43
ботами з української історії філософії, в яких остання розглядалася як

окрема самостійна гілка світового культурного процесу, зі своєю ме-
тодологією та періодизацією. Фундаментальними і багато в чому піо-
нерськими були дослідження Чижевського, присвячені аналізу твор-
чої спадщини українського філософа Г. С. Сковороди: «Сковорода і
німецька містика», «Філософський метод Сковороди», «Деякі джерела
символіки Сковороди» та інші. Ці дослідження вилились в ґрунтов-
ну монографію «Філософія Г. С. Сковороди» (Варшава, 1934), у якій
Чижевський показав містико-релігійну основу філософії Сковороди і
духовну близькість його вчення з думками німецьких містиків: Й. Ар-
нтдта, Я. Беме, В. Вейгеля, А. Сілезіуса та інших. Недаремно на під-
ставі цієї праці Чижевського було обрано членом Наукового Товарис-
тва ім. Т. Г. Шевченка. Слід відзначити, що переважна більшість робіт,
написаних Чижевським у цей час, мала філософське спрямування:
«Грецька філософія до Платона. Хрестоматія», «До проблеми двійни-
ка (Із книги про формалізм в етиці)» (цю книгу Чижевський писав
як окрему роботу з філософії, але вона так і не була закінчена), «Ло-
гіка і етика. До подолання етичного формалізму», «Логіка» (підруч-
ник), «Геґель і Ніцше», «Достоєвський як психолог», «Достоєвський

і Масарік», «Достоєвський і західноєвропейська філософія», «Платон
в Давній Русі», «Релігійна утопія А. Іванова», «Криза радянської філо-
софії», «Філософічна література українською мовою за рр. 1920-1926»,
«Філософічні пошуки в Радянській Росії», «На тему філософії історії»,
«Думки про Шевченка (Естетичні та історично-філософічні фрагмен-
ти)», «В. Липинський як філософ історії» та інші. Кожна з цих робіт
неординарна, глибока і по-своєму цікава. У Празі Чижевський про-
довжує працювати над своєю фундаментальною монографією «Гегель
в Росії», що була захищена ним як німецька докторська дисертація
у 1933 році. Ця ґрунтовна і у великій мірі піонерська робота була ви-
соко оцінена науковцями і витримала іспит часом.
Проте, Чижевський, вірний собі, не міг задовольнитись працею
виключно у філософській сфері — він продовжує також працювати і
в інших галузях, наприклад, пише велику статтю «Нові досліди над іс-
торією астрології» (1929), де розглядає різні періоди її розвитку.
44 ЛИСТИ,

У цей же час відбувається ще одна важлива подія в його житті, яка
мала вплив на подальший розвиток його наукових поглядів та інтере-
сів — він стає членом Празького лінгвістичного гуртка. До цього часу
Чижевський лише чув про формалізм як певний напрям у літерату-
рознавстві, що був орієнтований на лінгвістику, але серйозно цим
не займався з огляду на обставини: революційна робота, арешти,
філософські студії в Німеччині тощо. Ще бувши студентом Петербур-
зького університету (1911-1913), Чижевський, відвідуючи лекції
І. О. Бодуена де Куртене й О. О. Шахматова, чув про цей напрям, а в
Київському університеті він займався у професора А. М. Лук’яненка,
який перебував під значним впливом О. О. Шахматова. Усе це стиму-
лювало його інтерес до російської формалістичної школи. Пізніше
у своїх Празьких споминах Чижевський писав: «Отже, у мене був ве-
ликий інтерес до формалізму. Шкода, але не все можна було купити і
в бібліотеках не було достатньої кількості екземплярів, і частіше всього
вони всі були вже на руках. Но богемний облік головного представни-
ка формалістів — Шкловського34) — не викликав у мене особливої
симпатії. Між іншим, він використовував світову літературу в росій-
ських, часто поганих перекладах, а його тезиси, крім того, були безсо-
ромно примітивні. Його не цікавив зміст творів, а про деякі твори він
робив несерйозні твердження, наприклад, що Новий Завіт начебто є
пародією (!!!) на Ветхій Завіт і таке інше. Я дуже цінував зміст творів,
до якого форма часто дає найкраще введення. А отже, цінував праці
Ейхенбаума, Томашевського та інших «поміркованих» або, на мій пог-
ляд, справжніх формалістів»35). Однак по-справжньому Чижевський
відкрив для себе формалістичну школу завдяки знайомству з князем
М. С. Трубецьким та Р. О. Якобсоном, які відігравали провідну роль
в створенні та роботі Празького лінгвістичного гуртка. Чижевський
високо цінував Р. Якобсона як науковця, а М. Трубецького вважав за-
сновником нової науки — «структурального мововедення», сутність
якої полягала у розгляді мови як певної лінгвістичної системи, одним
з важливих розділів останньої була «фонологія», яку вчений розроб-
ляв. У некролозі, написаному на смерть М. Трубецького, Д. Чижев-
ський називає його «геніальним вченим» і зазначає, що «повідомлен-
СПОГАДИ 45
ня про його смерть… справило враження величезного удару світовій

науці… ідеї Трубецького співзвучні вельми «сучасним» течіям: нап-
риклад, феноменології, або Gestaltpsychologie, або гегельянству. При
цьому треба підкреслити, що Трубецькой «відкрив» ці філософські
ідеї абсолютно самостійно, виходячи зі своєї спеціальної наукової ро-
боти. Немає сумніву, що вплив Трубецького на світову науку ще тіль-
ки починається… Цей вплив виразиться насамперед у продовженні
роботи у вказаному Трубецьким напрямку»36). Слід зазначити, що з
обома цими визначними вченими Чижевський підтримував дружні
стосунки протягом життя і вони цінували його знання, неодноразово
звертаючись до нього за науковими порадами. Як приклад хочу на-
вести цитату з листа князя М. Трубецького до Д. Чижевського від
15.10.1934 р.: «Під час мого перебування в Брне, ми, між іншим, обго-
ворювали з Романом Осиповичем нашу фонологічну термінологію,
недоліки якої стали для мене очевидними при викладі курсу «вступ
до загальної фонології». Ми спіткнулись на позначенні різних видів
відношень або протиставлень, які необхідно розрізняти і фактично, і
термінологічно. Чи не могли б Ви допомогти нам в цьому?.. Ми при-
кидали з Р[оманом] О[сиповичем] різні терміни («оптимальне», «гра-

дуальне», «полярне» протиставлення і т. і.), але кінець кінцем виріши-
ли, що без філософа нам з цим завданням не впоратись, і постановили
звернутися по пораду в першу чергу до Вас»37). Цікаво, що, звертаю-
чись до Чижевського як до філософа, від нього в даному випадку очі-
кували допомоги чи поради саме як від учня Е. Гуссерля та представ-
ника феноменологічної школи, з членами якої він підтримував
постійний контакт. Пізніше, згадуючи проблеми, розв’язанням яких
займалися члени лінгвістичного гуртка, Чижевський писав: «Ми на-
магались застосувати засоби феноменологічного дослідження (я, як
учень Гуссерля), однак відповіді все-таки відхилялись від питань. Як,
скажімо, від питання про фонему, яка по-різному реалізується в різ-
ній індивідуальній вимові, а також змінюється й перетворюється під
впливом різних, лежачих поряд мовних даних»38). Отже, Чижевський
брав активну участь в діяльності Празького лінгвістичного гуртка і
в розробці висунутих ним наукових проблем. Він неодноразово
46 ЛИСТИ,

виступав на засіданнях, семінарах та конференціях, організованих
гуртківцями і брав активну участь в дискусіях, що виникали під час
виголошення рефератів. Його доповідь «Фонологія і психологія»,
зроблена на першій фонологічній конференції (Прага, 1931), і дотепер
не застаріла й визнається та цінується лінгвістами та славістами.
В центрі уваги Празького лінгвістичного гуртка, який був створений
у 1926 році, були такі теми як: фонологія, стилістика, теорія літератур-
ної мови, теорія мовної культури, що надавало новий розвиток лінг-
вістиці в цілому. Гурток мав потужний міжнародний склад мовознав-
ців, серед яких були чехи: Вілем Матезіус, Богуслав Гавранек, Богуміл
Трнка, Ян Мукаржовський; словак Людовіт Новак; росіяни: Роман
Якобсон, Микола Трубецькой, Сергій Карцевський; українці: Василь
Сімович, Агенор Артимович, Петро Савицький. Крім мовознавців,
до складу входили філософ Дмитро Чижевський, індоєвропеїст Павел
Трост, англісти Йозеф Вахек та Рене Веллек. Отже, безпосереднє спіл-
кування з членами гуртка та робота над темами, якими займались
празькі лінгвісти, мали вплив на науковий підхід Чижевського
до аналізу текстів: «…в подальшому я працював як формаліст в своє-
му сенсі цього поняття. До того в історії літератури я займався пере-
важно Достоєвським і опубліковані мною на цю тему роботи були
написані в манері змістовного аналізу, введеного і розвинутого в Єв-
ропі моїм земляком і другом Альфредом Беме. І все-таки формальний
аналіз не залишав мене в спокою. З ним була пов’язана праця про До-
стоєвського та Е. Т. А. Гофмана, написана та прочитана в дослідниць-
кому товаристві А. Бема»39). Однак це не означає, що після ґрунтовно-
го озноймлення з працями російської формалістичної школи та
науковими розробками Празького лінгвістичного гуртка, Чижев-
ський використовував виключно ці методологічні засади. Дійсно, в де-
яких випадках він підходить до аналізу тексту як формаліст чи, точні-
ше, структураліст у широкому розумінні цього поняття. Яскравим
прикладом цього є його відома стаття «Про «Шинель» Гоголя», напи-
сана до ювілейного збірника князя М. Трубецького (вперше опубліко-
вана в «Zeitschrift für slavische Philologie» у 1937 р.)40). Однак часто він
користується й іншими методами, наприклад, компаративним, істо-
СПОГАДИ 47
рико-літературним, психоаналітичним тощо. До речі, в своїй рецензії,

написаній на працю А. Беме «Тайна особистості Достоєвського»,
Чижевський цілком позитивно оцінює підхід автора до аналізу текс-
тів Достоєвського, хоча позиція А. Бема суперечить методологічним
засадам формалістичної школи: «У різкому і свідомому протистав-
ленні теоріям представників «формального методу» А. Л. Бем хоче
з’єднати завдання історико-літературного і психо-біографічного до-
слідження. Нам уявляється, що результати роботи цілком виправдо-
вують застосування такого «старомодного методу»41). Чижевський,
безумовно, приділяв пильну увагу літературній формі і поділяв по-
гляд, що різні періоди в літературі насамперед пов’язані зі зміною
стилів та напрямків, однак зміст твору також відігравав для нього
важливе значення і був не менш цінний, ніж сама форма його вислову.
У своїй ґрунтовній і новаторській праці «Історія української літерату-
ри від початків до доби реалізму» (1956) він писав: «Не без впливу
новітньої європейської науки та російського т. зв. «формалізму»
(В. Шкловський та інші) почалося дослідження з формального погля-
ду літературних творів української літератури. М. Зеров, П. Филипо-
вич. В. Петров, О. Дорошкевич, Б. Якубський, О. Білецький та інші

дали низку монографій та синтетичних праць, що в них подано роз-
гляд не лише змісту, але й форми творів переважно нової української
літератури. Дослідження форми в творах української літератури май-
же ніколи не відокремлювалось від уважного аналізу змісту… В цій
книзі робимо спробу використати досягнення всіх вищеподаних
течій, не ігноруючи навіть тепер застарілих романтиків»42). В цьому,
на мій погляд, відбивається багатогранність підходів Чижевського,
який ніколи не замикався на якійсь одній методології, школі, ідеї чи
течії, а використовував у своїх дослідженнях різні підходи, головне,
маючи на увазі гідний науковий результат.
Підтвердженням цього є його активна участь у Семінарі з вивчен-
ня творчості Ф. М. Достоєвського, створеного Альфредом Беме, де до-
слідницька увага була спрямована насамперед на зміст, а не на форму
твору. Д. Чижевський від самого початку (тобто з 1925 р.) був його
постійним учасником, працюючи разом з М. Лосським, С. Гессеном,
48 ЛИСТИ,

В. Зеньковським, М. Осиповим, С. Завадським, А. Флоровським та
іншими членами цього наукового товариства43). Одна з його перших
праць про Достоєвського «До проблеми двійника»44), що відкривала
збірник під редакцією А. Беме «Про Достоєвського» (Прага, 1929),
була високо оцінена науковцями і безумовно додала Чижевському
наукового авторитету серед російських інтелектуалів. Ця стаття, як
і більшість подальших праць Чижевського з цієї проблематики, були
написані в методологічному руслі Семінару і це ще раз наочно під-
креслює той факт, що Чижевський у своїх дослідженнях застосову-
вав не лише наукові надбання формалістів, а й використовував інші
методології, іноді цілком протилежні. Залишивши Прагу, Дмитро Чи-
жевський продовжував досліджувати проблеми творчості Достоєв-
ського, неодноразово повертаючись до цієї теми в своїх статтях45) та
роботах своїх учнів. На цю тему писали відомі німецькі славісти, ко-
лишні докторанти Чижевського, професори Л. Мюллер, Д. Герхардт,
Р. Лахман, Г.-Ю. Герігк, який з 1998 по 2004 рік очолював Міжнарод-
не Товариство Достоєвського, а також є відповідальним редактором
журналу «Dostoevsky Studies».
Однак наукове життя Дмитра Чижевського не обмежувалося лише
лекціями у вищих навчальних закладах і діяльністю у вищезгаданих
товариствах. Він був членом багатьох інших наукових об’єднань, ор-
ганізацій та спілок. Коротко перелічу основні товариства, до яких він
входив у цей час, і деякі його доповіді, прочитані в цих наукових ус-
тановах:
• Українське історико-філологічне товариство
(Доповіді: «Етика Сковороди», «Філософічні погляди П. Юркеви-
ча», «Ключевський про Юркевича», «Світогляд молодого Костомаро-
ва», «Філософія серця на українському ґрунті», «Світогляд Куліша»,
«Невідома брошюра М. Бакуніна», «До історії паралелі (Достоєв-
ський)», «Філософія, мова, національність», «Шевченко і Штаус»
та інші).
• Товариство прихильників книги
(Доповіді: «Забутий німецький Збірник віршів на українські теми»,
«До психології читача», «Філософічна література українською мо-
СПОГАДИ 49
вою», «Психологія бібліотекаря», «Із завдань славістичних бібліотек»

тощо).
• Біологічне товариство
(Доповідь: «Рослина як символ всесвіту»).
• Філософське товариство (постійний секретар та член управи)
(Доповіді: «Із історії містики», «Платон в Давній Русі», «Світогляд
кирило-методієвців», «Криза радянської філософії», «Гегель і фран-
цузька революція», «Гегель і Ніцше», «Феноменологія як наука», «Кант
як логік», «Філософія ночі», «Бекон — утопіст», «Проблема формаль-
ної етики», «Представник, знак, поняття, символ», «Забутий росій-
ський філософ М. М. Смірнов», «Гегель в Росії», «Із історії містичної
символіки» та ін.).
• Російський Народний університет
(Доповіді: «Про мову Андрія Бєлого», «Про мову М. С. Лєскова»,
«Із історії астрології», «Поняття індивідуальності в бібліографії», «Різ-
ні функції слова», «Сутність і форми діалектичного методу», «Із історії
російської колонії в Гайдельберзі по записках Російської Бібліотеки
з 1860 по 1923 рр.», «Достоєвський психолог», «Із історії астрономії

в Давній Русі», «Із історії містики в Росії» тощо).
• Російське Історичне товариство
(Доповіді: «Деякі джерела символіки Сковороди», «Г. С. Сковоро-
да і античність», «Обсяг філософських читань в Київській академії
XVII-XVIII ст.», «Тютчев і німецький романтизм», «Шіллер і «Брати
Карамазови» Достоєвського (із історії російського шіллеріанства)»,
«Слав’янофіли і Гегель», «Національна політика і особливості націо-
нальної освіти в РСРС» та інші).
• Семінар з вивчення Достоєвського (член управи)
(Доповіді: «До проблеми двійника у Достоєвського», «Ф. М. До-
стоєвський та Е. Т. А. Гофман», «До проблеми особистості у Достоєв-
ського», «Шіллер і Достоєвський», «Наторп і Достоєвський» та інші).
• Видавниче Товариство «Сіяч» (член управи)
• Міжнародна Гегелівська спілка (член управи)
50 ЛИСТИ,

• Німецьке товариство слов’янських досліджень у Празі (член-
кореспондент)
• Швейцарський архів з історії філософії (член редакції)
• Постійний кореспондент (з 1927 р.) та автор багатьох ста-
тей провідного славістичного журналу «Zeitschrift für slavische
Philologie»
Коло наукових контактів і зацікавлень Чижевського, як можна по-
бачити з цього короткого огляду, досить широке. Він радо спілкувався
з українськими, російськими, чеськими, польськими, німецькими та
французькими науковцями, входив до різних наукових установ і спів-
робітничав з десятками видань. При чому він не просто формально
входив до всіх цих установ, а дійсно активно співпрацював, виступав
з доповідями, брав участь у дискусіях, готував різні засідання, займав-
ся організаційними справами тощо. Варто згадати, наприклад, його
участь у «Філософському Товаристві», до управи якого він входив,
а також був його постійним секретарем з 1925 по 1929 р. Серед членів
цього товариства були такі відомі російські мислителі, як А. Л. Бем,
О. С. Булгаков, В. В. Зеньковський, С. І. Гессен, І. І. Лапшин, М. О. Лос-
ський, М. М. Новіков, М. Є. Осипов, П. Б. Струве, Є. В. Спекторський,
Г. В. Флоровський, М. В. Шахматов, Б. В. Яковенко та інші. Філософське
Товариство за своєю духовною атмосферою було досить співзвучним
поглядам Чижевського, адже там не було ніякої замкненої школи чи
філософської течії, яка домінувала над усіма іншими. Навпаки, не див-
лячись на те, що до його складу належали вже досить відомі філософи,
котрі мали свої усталені погляди, авторитет у філософських колах, уч-
нів та послідовників, саме Товариство носило інтердисциплінарний
характер відкритого наукового спілкування та творчого дискурсу, що
безумовно імпонувало Чижевському, який віддавав йому багато сил
та часу. В той же час у нього якось не склалися стосунки з колом про-
фесорів філософії Чеського університету. В своїх спогадах про ті часи
він згадував: «…я не міг розібратися в празьких філософських тради-
ціях. Особливо вразило мене те, що німецький ордінаріус, який наро-
дився в Празі, ні слова не говорив по-чеськи. Філософи ж Чеського
університету — за винятком історика біології Радла46) — були, на мою
СПОГАДИ 51
думку, не філософами, а досить тупими позитивістами»47). Така пози-

ція Чижевського до офіційних представників філософських кіл Пра-
ги, яка висловлювалась ним і в оглядах філософських робіт, і в рецен-
зіях на праці деяких чеських філософів, значно зменшила його шанси
зайняти посаду на університетській кафедрі. Але кар’єризм і замов-
чування своїх поглядів були не в характері Дмитра Чижевського і він
завжди висловлював те, що вважав за потрібне, незважаючи на ранги,
вчені ступені і посади опонентів. Загалом він досить комфортно по-
чував себе в «науковому світі» Чехословаччини, беручи участь в ро-
боті багатьох міжнародних наукових товариств і спілкуючись з широ-
ким колом інтелектуалів, а Прага в ті часи давала широкі можливості
для такої діяльності. Ситуація, що склалася в Празі в міжвоєнний пе-
ріод, була в науково-культурному аспекті унікальною: на невеличкій
території функціонувала потужна кількість різних за профілем нау-
кових, просвітницьких та культурних об’єднань, членами яких були
як відомі і вже визнані, так і молоді починаючі науковці, філософи,
літературознавці, письменники, діячі культури. Багато хто з них, як,
наприклад, Чижевський, входили до кількох або багатьох різних ус-
танов, тобто між ними постійно у різних сферах духовного життя,

на різних рівнях відбувався відкритий діалог та обмін думками. Все це
сприяло створенню творчої атмосфери та давало потужний поштовх
до розвитку і вироблення наукових концепцій, теорій, постановки та
розв’язання нових проблем, що безумовно стимулювало творчі сили
молодих інтелектуалів. Напевно, тому Дмитро Чижевський з таким
запалом працював у Празі і зробив так багато в різних галузях нау-
кових досліджень: завершивши своє навчання, він у цей період почав
стверджуватись як науковець, з’ясовувати для себе коло власних «за-
цікавлень» і виборювати своє «місце під сонцем» у науковому світі.
Все це йому вдалося виконати з успіхом. Невдовзі після його приїзду
до Чехословаччини до нього у багатьох наукових колах стали стави-
тись як до серйозного вченого і з зацікавленням сприймали його праці.
І в першу чергу це стосується українського інтелектуального осередку
Праги, адже саме в українських учбових установах почалась науко-
во-педагогічна кар’єра Чижевського. Вже через два роки після його
52 ЛИСТИ,

приїзду до Праги Дмитро Дорошенко у своєму листі до В’ячеслава
Липинського від 25 травня 1926 року пише: «Чижевський дуже ро-
зумна, начитана й симпатична людина, син дідича з Херсонщини… з
ним дуже цікаво говорити, він в нашому Істор[ико] Філ[ологічному]
Т[оваристві] читає цікаві доклади про Сковороду, про науку філософії
в Київській Академії, про стару укр[аїнську] культуру взагалі. На мою
думку, з Чиж[евсько]го вийде солідний український учений. Він доб-
ре володіє мовами…»48). Високо цінував наукові здобутки Чижевсь-
кого і голова Історико-філологічного товариства Дмитро Антонович,
з яким Чижевський мав особисті приятельські стосунки. Він також
підтримував наукові контакти з багатьма українцями, серед яких слід
назвати: М. Антоновича, А. Артимовича, В. Біднова, В. Вернадського,
Д. Дорошенка, І. Мірчука, І. Огієнка, С. Сірополка, В. Сімовича, П. Фе-
денка, К. Чеховича та інших. Серед його російських друзів та колег за-
значимо: А. Бема, С. Гессена, В. Зеньковського, І. Лапшина, М. Лоссь-
кого, М. Новікова, князя М. Трубецького, С. Франка, Г. Флоровського,
Р. Якобсона, М. Шахматова, Б. Яковенка; серед чехів: Ї. Горака, Й. Ва-
шіца, В. Матезіуса, Я. Мукаржовського, М. Мурка, Я. Паточку, А. Пра-
жака, В. Трнку; серед німців: Е. Бенца, Е. Гуссерля, Ф. Ліба, Є. Ротха-
кера, Е. Утіца. З більшістю з них він підтримував контакти протягом
усього життя. Чижевський вважав, що особисті дружні стосунки та
культурні зв’язки між народами є більш важливі, ніж політичні49), і,
визначивши це як своє наукове кредо, багато сил присвятив розвитку
цих зв’язків і поглибленню культурного взаємообміну.
Однак поряд із плідною роботою, науковими досягненнями та
міжнародними контактами Дмитро Чижевський не мав подальшої
науково-кар’єрної перспективи у Празі, а його майбутнє було досить
невизначеним, як і майбутнє українських освітніх установ, де він
викладав. З середини 20-х років уряд Чехословаччини, що спочатку
активно допомагав російським та українським емігрантам, поступово
перестав виділяти гроші на підтримку емігрантських установ, това-
риств та різних закладів, у тому числі і навчальних, багато з яких при-
йшло в занепад, що у свою чергу змусило викладачів шукати роботу
в інших місцях. Почався масовий відтік творчої інтелігенції із Праги.
СПОГАДИ 53
У Чижевського майже не було перспектив отримати місце в універси-

тетах Чехословаччини, оскільки у нього не було підтримки і взаємо-
розуміння серед філософсько-професорського складу, крім того, його
численні роботи з германославіки давали підстави вважати його «гер-
манофілом», а це в світлі тодішніх стосунків між чехами та німцями
не додавало йому шансів на успіх. Чижевський, якому Німеччина була
найбільш близька в духовному і науковому плані, почав шукати собі
місце в німецьких університетах. Його ім’я було досить відоме в ні-
мецькому науковому світі, адже з 1927 року він активно друкувався
в «Zeitschrift für slavische Philologie» («Журналі слов’янської філоло-
гії»), яким керував відомий німецький славіст Макс Фасмер50), а також
в журналі «Germanoslavica». У 1929 році Чижевського обирають чле-
ном президії Міжнародного гегелівського товариства («Internationaler
Hegelbund»), а у 1930 він стає членом Німецького Товариства славіс-
тичних досліджень у Празі. У 1931 році він стає членом редакції жур-
налу «Archiv für Geschichte der Philosophie»51) («Архів з історії філо-
софії») і його ім’я з’являється на титульному листі журналу поряд з
іменами визначних філософів Ернста Кассірера, Олександра Койре,
Генріха Ріккерта, Єдуарда Шпрангера та інших. Однак, незважаючи

на всі свої наукові заслуги і визнання в галузі філософії та історії філо-
софії, а також дружнє ставлення до нього Едмунда Гуссерля, Чижев-
ський не зміг знайти в Німеччині місце викладача на кафедрі філо-
софії і почав шукати в сфері славістики. Однак тогочасні економічні
чинники були несприятливі: на початку 30-х років у Німеччині через
економічну кризу усіляко скорочували витрати державного бюджету,
і деякі університетські кафедри, а іноді і цілі учбові заклади, змушені
були закритися. В той же час фінансування Українського педагогіч-
ного інституту постійно зменшувалось і положення його викладачів
погіршувалось. В цей скрутний для Чижевського період йому нада-
ли допомогу німецькі вчені: філософ Едмунд Гуссерль, лінгвіст Макс
Фасмер, економіст і соціолог Еміль Ледерер, економіст Гьотц Бріфс,
швейцарський богослов та славіст Фріц Ліб — писали для нього реко-
мендаційні листи та клопотали в різних інстанціях52). У такий спосіб
вдалося привернути увагу керівництва німецьких університетів
54 ЛИСТИ,

до постаті Чижевського, і у грудні 1931 року філософський факультет
університету Галле-Вітенберг одноголосно обрав його на посаду лек-
тора російської мови. В своєму листі до міністерства науки і мистец-
тва деканат зазначив: «Факультет надає великого значення тому,
щоб лектор російської мови був здатний не тільки здійснити вступ
до російської мови, а й, передусім, володів би історією російської лі-
тератури і російської думки і був би спроможний донести до слухачів
російську психологію і російську душу… З огляду на ці міркування
факультет єдиною придатною з претендентів кандидатурою вважає
приват-доцента Українського університету в Празі, професора до-
ктора Дмитра Чижевського. Дмитро Чижевський опублікував чис-
лені роботи зі слов’янської літератури та історії слов’янської думки…
Всі ці роботи характеризуються надзвичайним знанням російських
культурних течій та історії літератури… Професор Фасмер з Берліна
пише про нього в рекомендації на ім’я ректора: «Цю людину я вважаю
в усьому гідною обіймати цю посаду. Якби його вдалося залучити
до Галле, то слов’янська філософія та історія літератури викладалися б
у Вас на такому рівні, що Вам міг би позаздрити будь-який німецький
університет. Тому факультет надає величезної ваги призначенню Чи-
жевського лектором російської мови. Решта претендентів за своїми
досягненнями ніяк не можуть рівнятися з ним…»53) І хоча в ієрархії
університету це була доволі незначна посада, однак вона давала Чи-
жевському постійний заробіток і певну стабільність. Це призначення
прийшло дуже вчасно, адже у грудні 1931 року Український педагогіч-
ний інститут ім. Драгоманова був офіційно закритий, в цей час Чи-
жевський вже жив на позичені гроші і працював у кафетерії, оскільки
було дуже холодно, а приміщення Інституту не опалювались. Йому зна-
добилось ще кілька місяців, щоб владнати всі справи, і в квітні 1932 року
він прибув до Галле, з впевненістю дивлячись у майбутнє, сподіваючись
в найближчому часі зробити наукову кар’єру в Німеччині.
Оглядаючи Празький період діяльності Дмитра Чижевського,
можна констатувати, що це був початок самостійної творчості вченого
в галузі філософії та славістики; формування власного міждисциплі-
нарного підходу до дослідження духовної історії слов’ян та порівняль-
СПОГАДИ 55
них студій з германославіки; період плідного спілкування з багатьма

визначними мислителями різних національностей і активної роботи
в наукових товариствах. Приїхавши до Праги у 1924 році практич-
но нікому не відомим лектором філософії, він залишає її у 1932 році,
одержавши визнання як серйозний і талановитий учений.
Думаю, цей період був найбільш щасливим (чи принаймні най-
більш стабільним) і у подружньому житті Чижевського: у 1924 році
у нього народилася дочка Тетяна, дружина студіювала медицину в Ні-
мецькому інституті в Празі (згодом вона стала лікарем-дерматоло-
гом) — отже, це був єдиний період протягом всього довгого життя,
коли Чижевський жив у власному сімейному колі і міг насолоджува-
тись родинним життям в повному обсязі.
1932-1945
Галльський період життя Д. Чижевського
П очинаючи свою науково-викладацьку кар’єру в Об’єднаному уні-

верситеті Галле-Вітенберг ім. Фрідріха54) на посаді лектора російсь-
кої мови, Чижевський сподівався незабаром габілітуватися55) і одержати
місце ординарного професора. Однак обставини склалися по-іншому.

Спочатку не була визнана його докторська робота, яку він захистив
в Українському Вільному Університеті в Празі. І замість габілітації він
повинен був підтверджувати свій перший докторат захистом нової ди-
сертації, що він і зробив у 1933 році, блискуче здавши кандидатський
мінімум56) та захистивши роботу «Гегель в Росії» з найвищою оцінкою
«Summa cum laude»57). Його науковими рецензентами були професор
філософії й одночасно директор Інституту психології в галльському
університеті — Адгемар Гельб та завідувач кафедри філософії універ-
ситету й голова галльського Кантового товариства — Пауль Менцер.
Робота «Гегель в Росії» за життя Чижевського була видана двічі німець-
кою мовою у 1934 і 1961 роках й один раз російською у 1939 році58) та
здобула йому славу і в філософських, і в славістичних наукових колах.
Пізніше Чижевський готував також і габілітаційну працю, але вона за-
губилася під час його термінового від’їзду з Галле у червні 1945 року,
і він вже її не відновлював. У 1933 році до влади прийшли націонал-
56 ЛИСТИ,

соціалісти, і положення Чижевського як слов’янина і колишнього чле-
на соціал-демократичної партії, до того ж ще одруженого з єврейкою
(Лідією Ізраїлівною Маршак), значно ускладнилося. Вже у 1933 році
уряд гітлерівського Рейху видав закон, за яким «усі чиновники «неарій-
ського походження» повинні були бути відправлені на пенсію, тобто
звільнені»59). Під загрозою опинилась і посада Чижевського, яку він не-
щодавно зайняв, і ця загроза висіла над ним довгі роки, як і цілком ре-
альна можливість в будь-який момент потрапити до концентраційного
табору. Однак доля і цього разу була милостива до вченого: канцлер60)
університету Фрідріх Тромп, бувши противником політики Гітлера,
взяв Чижевського під своє заступництво і усіляко оберігав «лектора
російської мови» від гонінь і нападок з боку прихильників режиму. Ос-
кільки він займав посаду лектора, а не професора, тобто був службов-
цем, а не чиновником, його легше було «ховати» серед списків виклада-
цького складу, його ім’я деякий час навіть було відсутнім в офіційних
відомостях. Таким чином Чижевський залишився викладати в універ-
ситеті і навіть мав певний «творчий простір». Але його подальша нау-
ково-службова кар’єра за тих умов була неможлива і протягом 13 років
він залишався просто лектором. Однак це не завадило його досліджен-
ням та публікаціям й широкому визнанню його наукових здобутків,
про що свідчить і той факт, що у 1938 році він був у списках кандидатів
на посаду керівника кафедри славістики Віденського університету (піс-
ля смерті князя М. Трубецького), а в 1940-1941 рр. обирався на кафедру
філософії Братиславського університету, проте зайняти ці посади з ог-
ляду на ситуацію, що склалася на той час у Німеччині, він не зміг. Через
це ж не змогли до нього приїхати і дружина з донькою. Лідія Чижев-
ська-Маршак після закінчення німецького медичного інституту в Празі
працювала лікарем в місті Римаров61) у чеській Сілезії, куди неодно-
разово на вакації приїздив і Дмитро Чижевський. Напередодні війни
у 1939 році вона за порадою чоловіка, який остерігався за її життя, ра-
зом з донькою емігрувала до США, де й прожила решту життя. Дмитро
Чижевський в той час також мав намір виїхати до США і вів у 1939 році
переговори з Колумбійським університетом у Нью Йорку щодо отри-
СПОГАДИ 57
мання гостьової професури62), однак цим планам не судилося здійсни-

тися. І він на довгі роки був розлучений зі своєю родиною.
Наука стала сенсом його життя. Незважаючи на свою досить
скромну посаду практично «позаштатного» лектора російської мови,
Чижевський, крім лекцій з російської, української, польської, чеської
і словацької мов, читав різноманітні курси з історії слов’янської лі-
тератури, філософії, компаративістики, лінгвістики, історії церкви,
які охоплювали історичний проміжок часу від давньослов’янської
культури до XX століття63). Крім Галльського, Чижевський з 1934
по 1939 рік за сумісництвом викладав славістику також в універси-
теті Ієни. Колеги-професори з Ієни були вдячні йому за «додаткове
робоче навантаження» і вважали честю для свого учбового закладу
мати такого лектора64). Визнаючи наукові заслуги Чижевського, керів-
ництво Галльського університету без офіційної габілітації дозволили
йому носити титул професора, який він мав ще з Праги65), і керувати
роботою докторантів, що могли робити тільки ординарні німецькі
професори. За цей період під його керівництвом було захищено 6 ди-
сертацій, при цьому чотири з них (Д. Герхарда, І. Лангша, Г. Хербста та
А. Мічке) були опубліковані у вигляді окремих монографій66). Успіш-

ній роботі зі студентами сприяла і робота поза університетом. Дмит-
ро Чижевський продовжує олександрійську традицію «поглибленої
самоосвіти» і створює «гурток» філософсько-славістичного спряму-
вання67), до якого входять найбільш працездатні і талановиті його
студенти й аспіранти. Засідання проходили переважно у Чижевського
вдома, де студенти після доповіді і дискусії могли оглянути нові книж-
кові придбання господаря і попрацювати в його багатій бібліотеці.
Періодично на таких засіданнях виступали гості, яких Чижевський
спеціально для цього запрошував. Серед них були і досить імениті
вчені та діячі мистецтва: Ганс-Георг Гадамер, Василь Зеньковський,
Федір Степун, Освальдт Бурґгардт та інші. Ганс-Георг Гадамер згаду-
вав: «Ми [з Чижевським] стали добрими друзями, і пізніше він нерід-
ко відвідував мене в Марбурзі, розпочавши свою діяльність в Галле.
Присутність його там була дуже помітною. Навколо нього до скром-
ного чаю і духовного спілкування збиралися кращі молоді вчені. В той
58 ЛИСТИ,

час сам я опинився в Лейпцігу і нерідко брав у цьому участь. Теми
його бесід були дуже різноманітними… У колі молоді Чижевського
дуже цінували»68). Учасник цього гуртка докторант Чижевського, піз-
ніше професор славістики, Дітріх Герхард у своїх спогадах пише: «Мій
перший семінар у нього, який, як завжди, проводився у нього вдома
і вже тому мав конспіративний характер, був присвячений Гоголю і
«Вечорам на хуторі поблизу Диканьки». Як багато ніколи не чуваних
українських особливостей — аж до гастрономічних, як безліч сучас-
них літературних і поетологічних зв’язків, званих сьогодні «інтертек-
стуальними», дізналися ми там… Почули ми і про Беджіха Бріделя і
його чудові вірші, що відносяться до чеського антиреформаційного
бароко, про слов’янське бароко взагалі і про ступінь його впливу, як
і про його великого представника — Коменського. Як чудово жило-
ся нам тоді в Галле і як багато чому навчилися ми у Дмитра Івано-
вича, крім необхідного мінімуму славістики!»69) Інший його студент,
а в подальшому професор, відомий німецький славіст Людольф Мюл-
лер зазначає: «Ці вечори у Чижевського, з їх цікавими доповідями, їх
найвищою мірою захоплюючими бесідами, їх відкритою привітністю,
відносяться до найпрекрасніших спогадів мого студентства»70). Іноді
Чижевський пригощав гостей блюдами власного кулінарного витво-
ру, а він любив готувати і знав багато рецептів різних національних
кухонь, які ретельно збирав і записував. Часом після лекцій Чижев-
ський разом зі своїми студентами ходив у невеликі кав’ярні чи пивні,
де в неформальній обстановці продовжувалася семінарська дискусія
та велись розмови на різні теми71). Він вважав, що спілкування в не-
формальній обстановці у формі гуртка чи просто походу до кав’ярні
допомагає студентам вільніше висловлювати свої думки і, отже, краще
засвоїти матеріал. Чижевський багато сил, енергії та часу присвячував
своїм студентам, вони були йому за це вдячні і намагались відпові-
дати його «високим стандартам», і така співпраця, безумовно, давала
добрий результат.
Покинувши Чехословаччину у 1932 році, Чижевський, однак,
не розриває зв’язків з науковими колами Праги, продовжуючи брати
участь у засіданнях Празького лінгвістичного гуртка, відвідувати
СПОГАДИ 59
з доповідями українські та російські наукові товариства, дописувати

до славістичних часописів і стежити за виданнями в галузі філософії
та славістики. Незважаючи на те, що Чижевський вже перебував у Ні-
меччині саме від початку 30-х років (1931-1932 рр.), поступово зростає
його інтерес до вивчення чеської і словацької духовної спадщини, й
надалі це зацікавлення поглиблювалось і публікації на цю тему стали
регулярними72). Це ще раз підкреслює той факт, що біографічна періо-
дизація життя, заснована на географічному принципі переміщення
постаті в просторі і часі, часто не збігається з розвитком її творчої
думки, про що вже йшлося в передмові. Однак іноді географічні пере-
міщення дають певний поштовх і спонукають до переосмислення тих
чи інших констант: так перебування у Чехословаччині і знайомство з
колом чеських й словацьких вчених та проблемами, над якими вони
працювали, інспірували зацікавлення Чижевського чеською та слова-
цькою культурами. Крім того, перебуваючи вже в Галле, він почав до-
сліджувати архів Фонду ім. Франке (Franckeschen Stiftungen in Halle),
де натрапив на сенсаційну знахідку — йому пощастило знайти голо-
вну працю визначного чеського мислителя-гуманіста, письменника і
педагога Яна Амоса Коменського (1592-1670) — «De rerum humana-

rum emendatione consultatio catholica» («Загальна порада про виправ-
лення справ людських»), яка вже більше 200 років вважалася загубле-
ною (або й взагалі не написаною). Дмитро Чижевський так згадує
про цю подію: «Після декількох чеських і польських знахідок одного
разу в кінці зимового семестру 1934/1935 рр.73) до моїх рук потрапили
три об’ємні зв’язки рукописів, що мали заголовок «Пансофія». Так як
вже в Празі я займався Коменським, то при перегляді рукописів мені
упало в око, що план цієї праці загалом співпадав з відомими із літе-
ратури планами «Пансофії» Коменського»74). Чижевський під загаль-
ною позначкою «Пансофія» знайшов перші три книги голов-
ного твору Я. А. Коменського «Загальна порада про виправлення
справ людських», над яким автор працював більше 25 років. Взагалі
твір складається з 7 окремих книг: 1. Panegersia (Панегерзія), 2. Panaugia
(Панаугія), 3. Pansophia (Пансофія), 4. Pampaedia (Пампедія), 5. Panor-
thosia (Панортозія), 6. Panglottia (Панглотія), 7. Pannuthesia (Пану-
60 ЛИСТИ,

тезія). Пізніше Дмитро Чижевський відшукав у бібліотеці й інші час-
тини цієї праці. В своїх споминах він зазначав: «Загалом після
багаторічних пошуків (в архіві та бібліотеці Фонду ім. Франке — І. В.)
було знайдено 89 видань Коменського, переважно це були відповідні
перші видання, котрі за рідким виключенням не були каталогізовані
під іменем автора»75). Віднайдена Чижевським праця Коменського, на-
писана в бурхливу добу бароко і просякнута універсалістичним ду-
хом, є однією з визначних пам’яток не тільки Чеської, а й взагалі євро-
пейської духовної історії. І Дмитро Чижевський, який зробив чи не
найбільший внесок в історію систематизації літературної спадщини
Коменського, по праву займає центральне місце в коменіологічних
студіях76). Проте слід зазначити, що до дослідження творів Я. А. Ко-
менського, якими Чижевський активно зайнявся після своєї знахідки,
вчений прийшов не випадково — це було логічним продовженням
його студій над історією слов’янської філософії, зокрема представни-
ками слов’янської містики, які він розпочав з ґрунтовного досліджен-
ня філософії Сковороди77). Задовго до відкриття праць Коменського
Чижевський писав: «Праця над філософією Сковороди для мене
не ізольована праця — вона тісно зв’язана з працею над іншими пред-
ставниками слов’янської містики (здебільшого ще менш досліджени-
ми, ніж Сковорода) — до Сковороди доведеться мені повертатися і в
тих працях про слов’янських містиків, що я помалу готую: в працях
про українців П. Величковського та С. Гамалію, про чехів Штітного,
Яна з Єнштайна, Коменського та Бриделя, про забутого польського
містика Склєуса… Та в праці про Сковороду можна вже намітити де-
які основні провідні лінії для характеристики слов’янських містиків
узагалі»78). Отже, розгляд творчості Коменського йшов цілком у кон-
тексті його досліджень духовної історії слов’ян. Чижевський багато
часу присвячує коменіологічним студіям: перечитує всі праці Ко-
менського (в старих та нових виданнях), опрацьовує літературу
про нього (яка вже тоді була досить широкою), пише статті та готує
до видання знайдені праці з власним коментарем. Що стосується ос-
таннього пункту, то Чижевський мусив передрукувати більше ніж
2000 рукописних сторінок тексту, що були писані латиною, а також
СПОГАДИ 61
знайдений ним «Реальний пансофічний лексикон» (Lexicon reale

pansophicum). Наскільки трепетно Дмитро Чижевський відносився
до цього рукопису, можна судити з його споминів: «Так як Галле, як і
всім німецьким містам, загрожувала постійна небезпека повітряного
нальоту, я вирішив не переписані ще частини «Пансофії» і в день, і
вночі носити з собою у підходящій валізі, а вночі залишати перед
своїм ліжком. Мій образ непорушно пов’язаний з цією валізою до сих
пір зберігся в пам’яті моїх гальських знайомих»79). З дослідження цих
рукописів постали його численні статті та цікаві коменіологічні роз-
відки, більшість яких носила новаторський характер, а одна з частин
— саме «Пампедія» — була видана Чижевським у 1960 році з ґрунтов-
ними коментарями80). Дмитро Чижевський зробив значний внесок
у дослідження спадщини Яна Амоса Коменського: він один з перших,
хто наголосив на значенні філософських поглядів Коменського в кон-
тексті історії філософії Нового часу і на впливі його теологічних пог-
лядів на пієтизм в Німеччині та частково Росії XVIII ст., першим від-
крив новий напрям коменіології, започаткувавши дослідження твору
Коменського «Лабіринт світу та рай серця» з погляду тематики і сти-
лю. Дмитра Чижевського, безумовно, пам’ятатимуть як відкривача та

глибокого дослідника праць чеського мислителя. Однак Я. А. Ко-
менський був не єдиною темою, що цікавила Чижевського в чеській
культурі — він також займався літературним бароко та впливами ба-
рокового стилю на подальшу літературну традицію (наприклад,
на світогляд чеських романтиків, зокрема К. Г. Махи). Досліждуючи
цю тему, Чижевський дійшов висновку, що бароко як культурно-істо-
рична епоха не обмежується лише своїм часом, а лишається важли-
вим фактором розвитку літератури наступних епох. Аналіз чеського
бароко йде в контексті дослідження вченим барокової традиції різних
слов’янських культур, кожна з яких несе свої особливості та діє в своїх
історичних рамках, але в той же час має і багато спільних елементів.
Культуру словаків Чижевський чітко відмежовує від чеської і розгля-
дає як важливу частину своїх славістичних студій. У словацькій куль-
турі Чижевського цікавили теми: література часів романтизму та іс-
торія філософії, зокрема спадщина Людовіта Штура та його
62 ЛИСТИ,

послідовників. Ці студії він розглядав у контексті «Історії філософії
слов’янських народів», над якою працював багато років, однією із
складових цієї праці були і його дослідження української філософ-
ської думки. Аналізуючи праці Штура, Чижевський дійшов висновку,
що той глибоко розумів філософію Гегеля і «повністю аутентичним
способом» застосував її в словацькій культурі: «Вчитися філософії, —
писав Чижевський, — можна не тільки у «першорядних» філософів,
а й у кожного мислителя, якщо він є справжнім мислителем… Безпе-
речно, не можна поставити Штура як філософа поруч із Гегелем! Од-
нак я вважаю, що мислителів кожного народу треба розглядати й оці-
нювати не тільки під кутом зору, прийнятим для загальної історії
філософії, а й з точки зору духовної історії того чи іншого народу, тоб-
то в рамках його національних традицій. Штурові справедливо нале-
жить одне з перших місць у філософській традиції Словаччини»81). Те,
що Чижевський побачив у творах Л. Штура приховану філософську
систему, було певною несподіванкою і для словацьких науковців, що
відбилось в їхніх рецензіях на монографію82). Отже, роботи вченого
надали новий імпульс для подальших досліджень та започаткували
новий підхід до культурної спадщини словацьких мислителів. Поряд
з Л. Штуром Чижевський у своїх дослідженнях приділяв увагу поету і
драматургу, теоретику літератури та ідеологу месіаністичного крила
словацького романтизму Петеру Забою Келнер-Гостинському, а також
письменнику, філософу і лютеранському священику Йозефу Гурбану,
поетам-романтикам Янко Кралю та Богдану Гробоню. Дослідження
чеської та словацької культур відбилось в значній кількості публіка-
цій вченого, що виходили як на території Чехословаччини, так і поза її
межами83), а також знаходили своє продовження в працях докторантів
Чижевського84). Під час роботи над спадщиною Я. А. Коменського та
встановлення її автентичності, а також аналізу праць чеських бароко-
вих авторів до кола кореспондентів Чижевського долучаються чеські
науковці: Й. Генріх, Й. Вашіца, З. Каліста, Б. Риба, Я. Пата, Ф. Бартош;
дослідження рукописної спадщини Л. Штура та словацьких романтиків
розширюють коло словацьких кореспондентів Чижевського, до якого
входять: А. Мраз, Л. Новак, Й. Шкультет, С. Мечяр, Й. Дієшко85).
СПОГАДИ 63
Аналізуючи духовну історію слов’ян і, зокрема, культурні надбан-

ня чехів і словаків, Чижевський продовжує розбудовувати й власну
методологію, що передбачає вивчення окремої культури через постаті
її визначних мислителів, а також вивчення філософських ідей, що
функціонували в контексті певного історичного часу цієї культурної
ойкумени. Цей підхід виявився досить плідним на терені дослідження
слов’янських культур в цілому. Чижевський був одним з небагатьох
славістів, хто мав фундаментальну філософську освіту, і це, безумов-
но, вплинуло на його славістичні студії, зробивши їх більш глибокими
і різноманітними. Просто життя склалося так, що після Праги він був
«востребуваний» переважно як славіст, а не як філософ, і, зважаючи
на різні об’єктивні обставини, не мав особливого вибору, отже, му-
сив погоджуватися на посади, які йому пропонували. Однак перехід
на посаду лектора славістики не означав для Чижевського кінець фі-
лософських досліджень — цією проблематикою він займався все жит-
тя. Тільки під час його викладання в Галльському університеті ним
були написані такі роботи в галузі філософії, як: «Коменський і захід-
на філософія», «Філософія життя Людовіта Штура», «Гегель у слов’ян»,
«До проблеми філософської мови і філософії мови», «Натурфіло-

софія В. І. Вернадського», «В. Липинський як філософ історії», «До-
стоєвський — психолог», «П. О. Куліш — український філософ серця»
та інші. В контексті цього цілком обґрунтованим видається термін
«філософська славістика», в світлі якого можна розглядати спадщину
Дмитра Чижевського в цілому.
З біографічної точки зору ситуація Чижевського в Галльському уні-
верситеті багато в чому є парадоксальною. З одного боку, слов’янин,
колишній соціал-демократ, одружений з єврейкою, без німецького
громадянства протягом багатьох років викладає в німецькому універ-
ситеті різноманітні славістичні курси, очолює філософський гурток,
досліджує слов’янську духовну історію, публікує свої праці в Німеч-
чині і поза її межами, листується з багатьма слов’янськими вченими.
З іншого, — вчений світового рівня 13 років знаходиться на по-
саді «позапланового» лектора російської мови, з 40-х років не має
право вільно пересуватися навіть територією Німеччини, не може
64 ЛИСТИ,

об’єднатися зі своєю родиною, не може перейти на вищу посаду до ін-
шого університету і постійно знаходиться під загрозою ув’язнення.
Всі ці обставини, напевно, не додавали Дмитру Чижевському особли-
вого оптимізму, проте він не впадав у відчай і продовжував займатися
своїми дослідженнями і робив це майже так само, як і за інших обста-
вин. Однак, визначивши для себе один з напрямків своїх досліджень
терміном «германославіка» (що мало на меті дослідження німецького
впливу на слов’янське духовне життя), Чижевський з початком Другої
світової війни свідомо уникає публікації своїх робіт з цієї проблема-
тики, оскільки німецький вплив у науці і культурі вважався одним
з обґрунтувань політичних домагань гітлерівської Німеччини, хоча і
продовжує дослідження з цієї тематики. В той же час він, передусім,
поглиблює дослідження духовної історії слов’ян і пише роботи: «До
символіки барочної поезії», «Пушкін і романтизм», «Коменський і
німецький пієтизм», «Український літературний барок», «Історія ук-
раїнської літератури», «До проблеми безсмертя у Достоєвського»,
«Про світогляд Махи», «Драгоманов і Стронін», «Шевченко і релігія»,
«Українські друки в Галле» та інші. В умовах нацистського терору Чи-
жевський підкреслював важливість і духовне значення слов’янських
народів. У жодній з робіт Чижевського, виданих у період з 1933
по 1945 роки, не знайдемо пасажів чи фраз, що виражають згоду з на-
цистською ідеологією або пропагують її. І у стосунках зі своїми коле-
гами Чижевський був цілком послідовний і, незважаючи на те, що він
жив у Німеччині, де переважно більша частина людей підтримувала
націонал-соціалістичну ідеологію, а інша перебувала в стані постійно-
го страху, його система цінностей залишилась незмінною. Коли його
науковий рецензент професор А. Гельб, єврей за національністю, був
звільнений з університету, Чижевський продовжував підтримувати
з ним дружні відносини, листуючись і надсилаючи свої опубліковані
праці, за які Гельб тепло дякував. Такі ж дружні відносини він підтри-
мував і зі своїм наставником, професором філософії Фрейбурзького
університету Йонасом Коном, який як єврей також був звільнений.
Чижевський не тільки листувався, а й неодноразово відвідував його
у Фрейбурзі. В той же час він перервав будь-які контакти з Мартіном
СПОГАДИ 65
Гайдеґґером, з яким був у дружніх стосунках з 1922 року, після того

як той вступив до націонал-соціалістичної партії і, ставши ректором
Фрейбурзького університету, звільнив неугодних професорів і по-
чав виголошувати промови, спрямовані на інтеграцію університету
в нацистську державу86). Чижевський брав також участь у роботі не-
великої групи інтелектуалів-антифашистів, через яких він мав мож-
ливість матеріально підтримувати в’язнів концентраційних таборів і
надавати посильну допомогу людям, вивезеним на примусові роботи
до Німеччини, передаючи через своїх знайомих, а також через свого
учня пастора в передмісті Галле К.-Х. Анбау продукти, речі та книжки.
І в колі своїх студентів та членів гуртка він неодноразово висловлю-
вався проти політики Третього Рейху і показував абсурдність націо-
нал-соціалістичного світогляду87). В цьому відбилась і одна з рис його
характеру — ніде і ніколи не пристосовуватися. Слід відзначити, що,
незважаючи на всі несприятливі, часом страшні зовнішні обстави-
ни тих часів, Чижевський, викладаючи в університеті, відчував себе
в «своїй стихії», адже він мав можливість займатися наукою і жити
в світі книг, архівів, досліджень, наукових дискусій. Крім того, зовніш-
ня «не адекватність» його посади не завадила йому отримати визнан-

ня колег, які прийняли його як рівного і з пошаної ставились до його
наукових здобутків, тому в цьому плані він міг почувати себе досить
комфортно і продовжувати розбудовувати свій «творчий простір»
до якого, безумовно, входила і його приватна бібліотека.
Завзятий бібліофіл і бібліограф Чижевський у своїй приватній
бібліотеці збирає до червня 1945 року понад 7000 томів88). Тематично
його бібліотека досить різноманітна89), але домінує в ній славістична,
філософська, богословська й соціальна проблематики. В бібліотеці є
немало унікальних раритетних видань XVII, XVIII, XIX і XX століть;
добре підібрана збірка старовинних Біблій, а також рідкісні емігрант-
ські періодичні видання (зокрема «Современные Записки», «Новый
Град», деякі журнали Празького лінгвістичного гуртка, «Логос», «Рус-
ская мысль», «Евразийские тетради», журнал «Путь» тощо) та книги з
авторськими дарчими надписами. Але майже всю цю безцінну книж-
кову колекцію Чижевський змушений був залишити в Галле разом зі
66 ЛИСТИ,

своїм, не менш цінним, особистим архівом, спішно покинувши місто
напередодні заняття його радянськими військами. Архів Чижевсько-
го і частина бібліотеки, що збереглися, знаходяться зараз в Інституті
Славістики Галльського університету. Бібліотеку було каталогізова-
но90): є електронна версія каталогу та його окреме видання91). Після
каталогізації до бібліотеки відкрито вільний доступ — з книжками та
журналами можна працювати в читальному залі Інституту славісти-
ки, проте з огляду на стан бібліотечного фонду додому книги не ви-
даються й іногородні замовлення не приймаються. Що стосується ар-
хіву, який охоплює період від 1921 по 1945 р., то його у 90-х роках було
пронумеровано, але, на жаль, він поки що науково не оброблений і
не описаний. В ньому 136 підвісних папок знаходяться в спеціальній
шафі з висувними відділеннями і мають строго продуману систему
збору та зберігання інформації. Серед матеріалу: листування, рукопи-
си, чернетки, різні варіанти статей, виписки із книг і вирізки з газет,
конспекти лекцій, праці Дмитра Чижевського та відбитки праць ін-
ших вчених. Переважна більшість папок тематично розподілена, на-
приклад: «Архів Франке», «Чеські видання», «Українська філософія»,
«Коменський», «Логіка», «Естетика», «Сковорода», «Гегель в Росії»,
«Лейбніц», «Шіллер», «Про формалізм в етиці», «Страхов», «Штур»,
«Спіноза», «Бакунин», «Чаадаєв», «Шевченко» та інші. Важливу і ще
маловивчену складову архіву вченого становить його широке листу-
вання з видатними мислителями різних націй та культур, серед яких:
К. Барт, А. Бем, Е. Бенц, П. Богатирьов, В. Вернадський, С. Гессен, Р. Гу-
ардіні, Г. Гурвіч, Е. Гуссерль, Д. Дорошенко, В. Зеньковський, Р. Інгарден,
О. Койре, Й. Кон, Ф. Ліб, М. Лосський, Д. Манке, Я. Маршак, В. Ма-
тезіус, І. Мірчук, Б. Ніколаєвський, І. Огієнко, Д. Олянчин, Я. Паточ-
ка, Е. Ротхакер, Ф. Степун, М. Трубецькой, П. Савицький, П. Струве,
Е. Утіц, С. Франк, М. Фасмер, П. Феденко, Г. Флоровський, А. Флоров-
ський, М. Гайдеґґер, Й. Хендріх, П. Шмурло, Є. Шор, А. Штайн, Р. Якоб-
сон, Б. Яковенко та інші. Весь цей цікавий і багатющий матеріал ще че-
кає на ґрунтовне дослідження та аналіз.
СПОГАДИ 67
1945-1949
Марбурзький період
З алишивши Галле, Чижевський короткий час перебуває в Геттін-

гені, однак невдовзі переїздить до Марбурга, де стає тимчасовим
директором Семінару славістики при Марбурзькому університеті
з подальшою перспективою отримання кафедри й ординарної про-
фесури. Чижевський докладає багато часу та енергії для розбудови
славістики в Марбурзькому університеті, одночасно комплектуючи і
його бібліотеку. Під час цієї роботи Чижевському дуже не вистачало
власної бібліотеки та архіву, які залишились в Галле і були реквізовані
без пред’явлення йому будь-яких звинувачень. Крім того, там зали-
шились і рукописи вже готових праць, написаних ним під час війни і
не опублікованих з огляду на зовнішні обставини. Все це було тяжкою
втратою для вченого, проте він не опускає руки, а продовжує працю-
вати у важкі повоєнні часи. Разом зі своїм докторантом Людольфом
Мюллером Чижевський створив спеціальну картотеку, в яку заноси-
лись дані про славістичні фонди всіх бібліотек Марбурга, а в майбут-
ньому планувалось провести реєстрацію відповідних фондів й інших

бібліотек Західної Німеччини. Незважаючи на постійну нестачу гро-
шей та продуктів харчування, Чижевський починає наново створю-
вати і свою власну бібліотеку, проводячи вільний час в букіністичних
магазинах і вишукуючи потрібні йому книжки.
Багато часу Дмитро Чижевський приділяв науково-педагогіч-
ній роботі: він створює «Славістичне робоче товариство», членами
якого були його найбільш здібні студенти й аспіранти, а також коле-
ги-викладачі (засідання відбувались, як правило, раз на два тижні).
Періодично доповіді у Товаристві виголошували й іноземні гості (на-
приклад, Ф. Ліб, В. Зеньковський, о. Г. Флоровський, В. Шілкарський
та інші), яких Чижевський спеціально запрошував на свої засідання.
Бувши «елітним викладачем», для котрого питання популярності і
кількості студентів не були головними, він міг готувати і читати лек-
ції навіть для одного-двох студентів і був щасливий, коли знаходив
взаєморозуміння. Людольф Мюллер так згадує свої марбурзькі студії
68 ЛИСТИ,

у Дмитра Чижевського: «Самі години занять були насолодою для тих,
хто був здатний ними насолоджуватись, хто, не дивлячись на зовсім
не блискучу риторику, не дивлячись на вітієваті формулювання, міг
оцінити всеохопне знання матеріалу і літератури, самостійні суджен-
ня, установлення міждисциплінарних зв’язків і хто радів навіть цим
вітієватим формулюванням»92). У той повоєнний час гостро відчу-
валась нестача необхідних текстів та підручників, особливо з історії
давньоруської літератури, і Чижевський, ночами сидячи за старою
друкарською машинкою, передруковував окремі тексти або вибрані
місця для того, щоб його студенти мали необхідну літературу і занят-
тя проходили повноцінно. Так само як і в Галле, Чижевський продов-
жує традицію походів зі студентами до кав’ярень і неформального
спілкування з ними поза стінами університету, в тому числі і у себе
вдома. Можна сперечатися про різні педагогічні методи, але не можна
не відзначити того факту, що багато хто з його студентів надалі ста-
ли професорами і відомими славістами. Отже, «педагогічний метод
Чижевського» безперечно мав свої позитивні сторони і певний вплив
на студентів. Під його керівництвом в Марбурзі троє аспірантів захи-
щають кандидатські дисертації.
Чижевський взагалі любив спілкуватися зі студентами, друзями
та колегами і, незважаючи на досить скромні розміри своєї квартири,
радо приймав у себе гостей, обговорюючи з ними різні проблеми та на-
укові питання, розповідаючи про свої творчі плани та демонструючи
книжки, які йому вдалося придбати93). Прикладом такої «гостинності»
є і його допомога молодому докторанту, а в подальшому визначному
українському вченому, тюркологу, засновнику українських студій при
Гарвардському університеті, Омеляну Пріцаку, який приїхав до Мар-
бурга в пошуках потрібної йому літератури для докторської дисерта-
ції94). Чижевський був радий допомогти співвітчизникам-інтелектуа-
лам, але завжди стояв осторонь політичних угруповань.
З появою великої кількості українських емігрантів, які переваж-
но жили в таборах ДіПі (Displaced Persons), відновилось українське
культурне і наукове життя, в якому Чижевський брав активну участь.
Він стає одним із фундаторів і активним членом Української Вільної
СПОГАДИ 69
Академії наук (УВАН), яка, розпочавши своє творення 15 листопада

1945 року на ініціативній нараді членів колишніх українських нау-
кових установ (Українська Академія Наук, Львівське Наукове Това-
риство ім. Шевченка, Київське Наукове Товариство, Всеукраїнський
Археологічний Комітет, Історично-Філологічне Товариство у Празі),
вже у 1946 році мала переважно сформовані академічні групи. Чи-
жевський входив зразу до двох секцій: історії і теорії літератури та
мовознавчої. З 1946 по 1949 рік Чижевський виголосив різноманітні
доповіді на конференціях та секційних засіданнях УВАН, серед яких
були: «Деякі проблеми дослідження формального боку віршів Шев-
ченка», «До проблеми фонологічної та структуральної своєрідності
слов’янських мов», «Проблеми дослідження поетичної мови», «Куль-
турно-історичні епохи», «Пам’яті Юрія Клена», «Ідея Академії в ук-
раїнській культурі», «Володимир Вернадський — перший президент
ВУАН» та інші.
Крім того, Чижевський розпочинає працю над створенням окре-
мої філософської секції УВАН. У 1947 році він за допомогою свого
приятеля і колеги по УВАН, засновника її бібліотеки та архіву Воло-
димира Міяковського розповсюджує лист у справі організації філо-

софської секції, де звертається до всіх науковців, хто працює в галузі
філософії, для зголошення викладів на філософську конференцію.
Проте не так багато українських науковців працювало в цій сфері, і
тому секція розпочала роботу лише у 1948 році (відбувши 2 засідан-
ня), 2 засідання відбулось і в наступному 1949 році (Чижевський про-
читав доповіді: «Нова філософія і проблеми її періодизації» та «Час
і ритм в природі і суспільстві»).
Чижевський постійно друкується в різних українських виданнях:
«Арка», «Наше життя», «Заграва», «Українська літературна газета»
та інших, а також викладає в Українській Богословській Академії та
в Українському Вільному Університеті (УВУ). Українські студенти тих
років дотепер з великою теплотою згадують про нього і його лекції,
що, на їхню думку, були одними з кращих95). Щоправда, не завжди
Чижевський знаходив взаєморозуміння в українських установах. Так
в листі до В. Міяковського від 22.12.47 він скаржиться, що отримав
70 ЛИСТИ,

від керівництва УВУ листа, написаного в неприпустимому тоні, який
Чижевський за 23 роки своєї академічної діяльності зустрічає впер-
ше: «Був би дуже Вам вдячний, якби Ви попросили когось, хто буває
в Мюнхені (напр. Білецького), запитати там, в чому справа. Я вважаю
«кроком назустріч» з мого боку, що я після цього листа не виступаю
зараз зі складу університету. Роблю це, до речі, головне тому, що вва-
жаю, що і самий тон листа, мабуть, продиктований бажанням, щоб
я зараз з УВУ вийшов. Навіщо і кому це потрібно не знаю. Буду дуже
вдячний за посередництво»96). Однак ця ситуація продовжувалась, і
за кілька років у листі від 25.02.1949 року до того ж адресата Чижев-
ський знов повертається до теми своїх відносин з УВУ: «Хотів би при-
їхати до Мюнхену та Аугсбургу. Але п. декан Щербаківський, якого
я на початку року запитував, коли я можу викладати (коли семестр
в університеті), на лист мій досі не відповів. Маю вражіння, що мої
виклади на університеті не те що, не цікаві, але й небажані»97). В іншо-
му листі до В. Міяковського від 12.07.1949 року Чижевський зазначає:
«Що до історії літератури на УВУ, то я її б викладав (і навіть приїздив),
якби мене про це попросили (не «вклоняючись», а просто подали дум-
ку), інакше просто незручно «становитись на перешкоді» чиїмсь ін-
шим інспіраціям на такий курс»98).
Неоднозначно до нього ставились і в різних українських полі-
тичних колах та угрупованнях. Це й не дивно, адже він був досить
складною людиною, до того належав до «післяреволюційної хвилі» ук-
раїнських емігрантів, з якою «післявоєнна хвиля» не завжди знаходи-
ла порозуміння. Але Чижевський залишився вірним собі і ні до яких
політичних угруповань не пристав, його цікавила лише наука, і з ог-
ляду на це він спілкувався на наукові теми з представниками різних
течій і напрямів, підтримував дружні стосунки з багатьма вченими та
літературними діячами. До кола його старих українських друзів, серед
яких слід виокремити Панаса Феденко, Євгена Маланюка, Освальда
Бурґгардта, Левка Чикаленка (з яким Чижевський познайомився ще
в Олександрії, коли той, виконуючи завдання визначного археолога
І. Вовка, приїздив в археологічну експедицію), з цього часу додались:
Юрій Шевельов, Михайло Ветухів, Володимир Міяковський, Василь
СПОГАДИ 71
Барка, Юрій Блохин, Юрій Лавриненко, Петро Одарченко, Омелян

Пріцак, Юрій Луцький, з якими він підтримував теплі стосунки про-
тягом життя. Незважаючи на напружену роботу в Марбурзькому
університеті, Чижевський часто приїздив до різних таборів ДіПі, де
в кожному мав добрих знайомих, які радо зустрічали його і навіть
тримали спеціально для нього каву, яку так важко було дістати в по-
воєнній голодній Німеччині99). Чижевський радо спілкувався із спів-
вітчизниками, товариства яких він був позбавлений довгий час пере-
буваючи під «протекторатом Третього Рейху», щиро допомагав чим
міг та, перш за все, переймався українськими науковими справами. Зі
своїми викладами він їздив мало не по всій Німеччині і читав доповіді
як в таборах ДіПі, так і в німецьких університетах. Відвідував він і
Гайдельберг, де була створена невелика група з українських студентів
Гайдельберзького університету, з якою він мав контакт. Він їздив би
частіше і робив би більше (принаймні таке прагнення він висловлював
у багатьох своїх листах), якби на перешкоді не ставали нестача грошей
та погане здоров’я: нервове напруження останніх часів і дуже погане
харчування післявоєнних років вкрай виснажили вченого і надірвали
його сили. Він часто хворів і часом навіть не мав сили встати з ліжка:
«Дорогий Володимире Варлаамовичу! — писав Чижевський до Мія-
ковського 15.07.47. — Сталась неприємна пригода: я вже мав відпуст-
ку для поїздки до Міттенвальду. Але захворів (грипом), після хвороби
за тиждень друга (паратиф!). Отже, навіть дивую: як мій наскрізь вис-
нажений організм … дозволяє мені сьогодні писати листи»; в іншому
листі (від 28.10.47 р.) читаємо: «Дорогий Володимире Варлаамовичу!
Дякую за запрошення на конференцію літературної секції в Ашафен-
бурзі! Обов’язково туди поїду та прочитаю виклад… якщо там відбу-
деться і мовознавча секція, то прочитаю виклад і на ній. Щоправда, по-
чуваю себе дуже зле. Чому не відомо. Тижнів 2 провів у ліжку, встаючи
лише для викладів»; «…Зараз не їду до Мюнхена, — писав Чижевсь-
кий до того ж адресата 7.03.47, — бо стоїть ще зима, але також і через
гроші: гонорар за лекції ще не переслали, а навіть і платні за місяць!
…зараз закінчую філософський словник для видавця в Регенсбурзі.
Як не заплотить, не знаю, що робити»100). Цей словник, на жаль, так і
72 ЛИСТИ,

не був опублікований, я знайшла лише його машинопис з багатьма ру-
кописними правками Чижевського в Гайдельберзькому архіві вченого
в Німеччині. Вважаю, що на той час це була важлива праця для істо-
рико-філософського українознавства: то був перший український фі-
лософський словник, написаний за межами Радянського Союзу, тобто
без жорсткого цензурування і будь-якого політичного спрямування.
Крім того, його автором був справжній філософ — учень Зеньков-
ського, Гілярова, Гуссерля, Ясперса, Гайдеґґера, Кронера, Кона — лю-
дина широкого світогляду й енциклопедичних знань. Проте ця праця
Чижевського, на яку він витратив багато часу і сил, залишилась ніко-
му не відомою. В листі від 24.02.48 р. Чижевський пише Міяковському
з Марбурга: «Між тим тут сидіти майже не можливо. Посади все ще
немає. Їсти нічого (пакунки з осені не приходять). Поки ще якось вит-
римую. Але цей тиждень нічого, крім хліба, не видають», — але писати
лише про побутові речі не в стилі Чижевського, для котрого на першо-
му місці завжди були наукові справи: — «Лише книжок сила. Мюллер
(мій асистент) складає їх спис. Думаю, що Вас дуже задовольнить.
Є великі рідкощі (ще й перед війною в Німеччині). Помалу доповнюю
історію філософії на Україні (або дещо перероблюю)»101). Щодо «па-
кунків», тобто посилок, про які йдеться у листі, то їх в основному ви-
силала йому дружина, Лідія Чижевська-Маршак, яка працювала ліка-
рем-дерматологом в одній із Чикагських лікарень у США. Після війни
вона розшукала свого чоловіка і дбала про нього постійно, висилаючи
пакунки з речами та харчами, проте більша частина, як випливає з
їхнього листування102), чомусь не доходила до адресата, як і бандеролі,
що іноді надсилали йому друзі. Але з того, що приходило, він часто
ділився зі своїми студентами, багато з яких вже на той час мали ро-
дини і навіть дітей. Він намагався не тільки чомусь навчити їх, але й,
наскільки міг у цей важкий час, підтримував матеріально, щоб вони
мали змогу вчитись далі.
Лідія Ізраїлівна була і одним з головних ініціаторів переїзду Чи-
жевського до Америки. Чижевський, який вже вів переговори
у 1938 році у цій справі з Колумбійським університетом, але війна
не дала здійснити задумане, у 1946 році знов повернувся до цих планів.
СПОГАДИ 73
Лідія Чижевська звернулась до Романа Якобсона, що тоді викладав

у Колумбійському університеті, з проханням знайти для Чижевського
місце викладача та допомогти з оформленням відповідних документів,
і Якобсон брав активну участь в подальшій долі Чижевського. Однак
оформлення документів і одержання візи затяглося на довгих 2,5 роки,
оскільки швидкому переїзду Чижевського до США перешкодили два
фактори: бюрократична система і він сам. Що стосується бюрократич-
ної системи, то спочатку голова департаменту славістики Колумбій-
ського університету Е. Сіммонс затягував оформлення потрібних доку-
ментів. Як з’ясувалося пізніше, він недолюблював Чижевського за його
різку критику російського демократа В. Бєлінського в книзі «Геґель
в Росії» і, отже, не особливо прагнув бачити на своєму факультеті; хоча,
зрештою, під тиском Якобсона він підготував і вислав усі необхідні до-
кументи. Потім багато часу пішло на одержання різних медичних дові-
док, оскільки в ході медичного обстеження, з’ясувалося, що Чижев-
ський у молоді роки переніс туберкульоз (йому потрібні були
підтвердження про те, що він не хворів на туберкульоз останні 3 роки).
До того ж усі документи (особливо ті, які стосувалися американської
візи) дуже повільно рухалися по різних офіційних інстанціях. Але все-

таки головна причина затримки, на мою думку, полягала не стільки в бю-
рократичній системі, скільки в самому Чижевському, який начебто, з
одного боку, і хотів залишити голодну і зруйновану Німеччину, де йому
треба було боротися за виживання, а з другого, щиро любив цю країну,
був тісно пов’язаний з німецькою науковою традицією і почував себе
в Німеччині майже як вдома. Не слід забувати і того, що на момент
одержання візи Чижевському було вже 55 років і все його наукове жит-
тя пройшло в Європі, до того ж він не володів англійською мовою.
Отже, з одного боку, він, завдяки посередництву Якобсона, вів перего-
вори з американськими університетами і поволі готував відповідні до-
кументи, але насправді очікував створення кафедри славістики в Мар-
бурзькому університеті, яку збирався очолити і стати нарешті
ординарним професором, на що вже давно заслуговував. Однак на пе-
решкоді стали інтриги його колег по університету, політична некомпе-
тентність і моральна неохайність деяких співробітників гессенського
74 ЛИСТИ,

міністерства культури на чолі з міністром Ервіном Штайном103). Остан-
ній привселюдно в пресі заявив, що у нього є серйозні сумніви «з при-
воду наукової кваліфікації Чижевського як славіста», а також «право-
мірності носіння Чижевським професорського звання», крім того,
«Чижевський перебуває під підозрою в діяльності на користь радян-
ських служб»104). Усе це виглядало нонсенсом на тлі аполітичності Чи-
жевського, наукових заслуг і загального визнання його авторитету се-
ред славістів: у цей час разом з М. Фасмером Чижевський якраз
займався розробкою перспективної програми зі славістики для усіх за-
хіднонімецьких університетів. У своєму листі до члена лантагу, доктора
Бергштрєссера, Чижевський із болем писав: «Як в Третьому рейху, як
у царській і більшовицькій Росії підозри тримаються в таємниці, за спи-
ною «підозрюваного» (а ним я був вже при всіх згаданих режимах!).
Плететься павутина в даному випадку з брехні і може бути свідомо по-
ганої інформації, щоб потім несподівано публічно обмовити людину!
… мене переслідували ще під час війни в царській Росії як пацифіста і
соціал-демократа, в більшовицькій Росії як «меншовика», в Третьому
рейху як «зганьбленого єврейськими родинними зв’язками». А тепер
я змушений пережити це в четвертий раз!»105). Факультет повністю під-
тримував Чижевського, крім того, в пресі з’явилися статті на підтримку
вченого, написані його друзями і колегами. Так, Всеволод Сечкарев
у своєму зверненні зазначав: «…професор Чижевський є нині незапе-
речно найвизначнішим славістом серед тих, хто живе у Німеччині. Його
історико-літературні дослідження постійно приводили до конкретних
результатів: у багатьох випадках він був просто піонером»106). Федір
Степун писав: «Професор Чижевський був членом Празького лінгвіс-
тичного гуртка і другом і співробітником князя Трубецького, тобто
брав безпосередню участь у найважливіших дослідженнях так званої
фонологічної школи, яка є синонімом самого сучасного напрямку в мо-
вознавстві взагалі… посилена націонал-соціалізмом «шпигуноманія»
перетворилася в соціальному просторі на епідемію, треба бути у відно-
шенні її напоготові і робити все необхідне, щоб не стати жертвою цієї
зарази. Для міністра культури це має силу найвищою мірою»107). Василь
Зеньковський у своєму інтерв’ю з приводу цієї справи зазначив: «Нау-
СПОГАДИ 75
кова компетентність проф. Чижевського поза всяких сумнівів. Він один

з найбільш компетентних фахівців в області історії літератури та мово-
знавства слов’янських народів. Його наукова продуктивність, багатос-
тороння ерудиція і ряд блискучих робіт зі славістики зробили йому ім’я
в різних слов’янських країнах»108). Було й багато інших листів, які друзі
та колеги Чижевського направляли в пресу та різні інстанції109). Конф-
лікт між міністром культури і Марбурзьким університетом, у центрі
якого стояла постать Чижевського, був навіть предметом розгляду од-
ного із засідань місцевого лантагу (парламенту). Однак, незважаючи
на всю цю «полеміку» і підтримку з боку провідних вчених різних країн,
міністерство усіляко гальмувало процес створення кафедри славістики
і призначення на неї Дмитра Чижевського. Цей скандал справив на Чи-
жевського гнітюче враження і завадив його науковій кар’єрі: він не був
затверджений міністерством на кафедрі славістики ні в Марбурзі, ні в ін-
ших місцях, де розглядалась його кандидатура (наприклад, Франкфурті
та Мюнстері). Чижевський деякий час відчайдушно боровся, але справа
обростала паперами і зверненнями, а позитивного рішення все не було.
Вчений міг би продовжувати боротьбу й подати на міністра судовий
позов, на що він мав повне право, але вирішив, що на це не варто ви-

трачати свій час і енергію і прийняв пропозицію Гарвардського універ-
ситету щодо гостьової професури. У своєму листі від 7 березня 1949
року до члена місцевого парламенту, який весь час підтримував його,
доктора Бергштрєссера, він з гіркотою писав: «…мені вдалося —
без якої б то не було матеріальної допомоги міністерства — зробити
Марбург центром слов’янських досліджень, які мають велике значення
для досліджень зі славістики всіх західних зон… На жаль, з’ясувалося,
що в міністерстві якими то обхідними шляхами особистих зв’язків про-
ти мене видвигаються абсолютно ненаукові аргументи… Хотілося б ще
тільки вказати Вам на факти: 1. без переговорів з колами фахівців мініс-
терством руйнується важливе місце наукової роботи. 2. у мене (хто бу-
дучи «спаплюжений єврейськими родинними зв’язками» повинен був
би принаймні вважатися жертвою політичних переслідувань), відбира-
ють єдину можливість для роботи та існування в той самий момент,
коли сотні нацистів повертаються на свої старі місця. 3. Мене виганя-
76 ЛИСТИ,

ють з Німеччини, в той час як я зовсім не прагнув приймати призначен-
ня до США, не належачи, як це не дивно, до людей, які за будь-яку ціну
хотіли би покинути Німеччину»110). І це дійсно було правдою. В своєму
відкритому листі до Томаса Манна, написаному ще у 1945 році, Чи-
жевський в нелегкий для Німеччини час, коли багато хто від неї відвер-
тався, ототожнював себе з німецьким народом, говорячи «ми» й писав:
«…ніде я не зміг би почувати себе вдома так, як в Німеччині… і ніде
не зміг би приймати участі в будівництві нової Європи з таким же сен-
сом, як саме в Німеччині»111). Отже, цей від’їзд був цілком «вимушеною»
мірою й Чижевський покидав Німеччину з тяжким грузом на серці. В той
час він ще не знав, що «не отримання» кафедри й відповідної посади
в Марбурзькому університеті, завдяки підступам його недоброзичлив-
ців, назавжди зруйнує можливість одержання ним звання ординарного
професора і в подальшому гідного пенсійного забезпечення. Однак «ве-
лике бачиться здалеку» і час розставив все на свої місця: владні і добре
влаштовані противники вченого ввійшли до історії лише як його «опо-
ненти», тоді як Дмитра Чижевського пам’ятатимуть як визначного вче-
ного зі світовим ім’ям і величезним науковим доробком.
Незважаючи на труднощі цього періоду, постійне недоїдання, втра-
ту власної бібліотеки та нестачу наукової літератури, працездатність
Чижевського залишилась практично незмінною: він викладає в ні-
мецьких і українських вищих навчальних закладах, пише і друкує свої
праці, багато рецензує, часто їздить з доповідями по всій Німеччині.
В цей час виходять його роботи: «Достоєвський і Ніцше», «Деякі про-
блеми дослідження формальної сторони поезії Шевченка», «Історія
філософії I: антична філософія», «Страхів, Достоєвський, Ніцше»,
«Історія давньоруської літератури ХІ, ХІІ і ХІІІ століть. Київська епо-
ха», «Початок і кінець ідеологічних епох», «Чаадаєв: філософські лис-
ти», «Культурно-історичні епохи», «До проблеми бароко», «Своєрід-
ність російської мови», «Пушкін і російська мова», «Сімнадцяте
сторіччя в духовній історії України» та інші.
СПОГАДИ 77
1949-1956
Гарвардський період діяльності Чижевського
У 1949 році Чижевський залишає Німеччину і переїжджає до Гар-

вардського університету, куди на початку 1949 року переходить і
Роман Якобсон разом зі своїми аспірантами, серед яких була і донька
Чижевського Тетяна. У цей час кафедру славістики в Гарварді очолю-
вав відомий російський історик Михайло Карпович, з яким Р. Якоб-
сон заздалегідь домовився про запрошення Чижевського в статусі
гостьового лектора, і з осені цього року Чижевський починає викла-
дати в Гарварді. Він читав: давньоруську літературу, українську і
російську літературу з XIV по XX століття, романтизм у слов’янських
літературах, російський символізм і футуризм, порівняльну історію
слов’янських літератур та інші курси112). Напевно, Чижевський був
єдиним професором за всю історію Гарвардського університету, який,
викладаючи тут понад 6 років, не прочитав жодної лекції англійською
мовою. Хоча твердження про те, що Чижевський зовсім не опанував
англійську не відповідає дійсності. Він мав добру пам’ять і швидко
запам’ятовував слова та вирази. Отже, через деякий час він вже міг
читати та розуміти розмовну англійську. І ці знання він застосовував
на практиці: адже студентам, котрі слухали його курси, було дозво-
лено писати тести російською або англійською мовами. І багато з них
писали саме англійською, Чижевський перевіряв їх і виставляв оцін-
ки. Досить часто він також слухав доповіді, які проходили на кафедрі
славістикі і виголошувались виключно англійською мовою. Професор
Єльського університету Віктор Ерліх, наприклад, у розмові зі мною
згадував, як Чижевський прийшов на його доповідь, яку він виго-
лосив на кафедрі славістики Гарвардського університету, й уважно
слухав її, а по закінченні обговорював з ним тези виступу113). Тобто
англійську він розумів, але говорити вперто відмовлявся, тим самим
демонструючи певну зневагу до американської культури, яку визна-
вав «поверховою». Не вживаючи розмовну англійську, Чижевський
значно обмежив себе і зробив своє існування в Америці менш ком-
фортним, ніж воно могло бути, адже, володіючи англійською мовою,
78 ЛИСТИ,

він знайшов би відповідне інтелектуальне коло для спілкування серед
провідних американських професорів, яких не бракувало в Гарварді.
А без цього його спілкування в Кембриджі обмежувалось кількома
родинами: Вайнтауби, Кардиналовські, Шевельови, Якобсони і, звіс-
но, студентами.
Не просто складались відношення Чижевського і з співробітни-
ками кафедри славістики. Хоча департамент очолював Михайло Кар-
пович, практично на ньому «панував» Роман Якобсон. Карпович,
бувши людиною толерантною і дипломатичною, намагався уникати
всіляких конфліктів, але вони все одно час від часу вибухали. І хоча
Чижевський був знайомий з Романом Якобсоном ще з часів молодості
і в Кембриджі, особливо на початку, часто бував у нього в гостях, їхні
взаємини не завжди складались доброзичливо. Чижевський визна-
вав наукові заслуги Якобсона і шанував його як вченого, але в той же
час постійно відчував свою, так би мовити, «другорядність» порівня-
но з ним, яка науково не була обґрунтована, а базувалась переважно
на мовному чиннику і загальному визнанні авторитету Якобсона в се-
редовищі американських славістів. В Німеччині Чижевський без сум-
ніву був високим авторитетом, у колах німецьких славістів його ша-
нували, у нього вчились, він мав багато колег та учнів. Не дивно, що
на честь його 60-річчя в Німеччині було видано величезний збірник
«Festschrift» в 1954 році, ще більший «Orbis Scriptus» (обсяг 987 сторі-
нок) було видано на честь його семидесятиріччя у 1964 році114). Од-
нак в Америці все було по-іншому: «некоронованим королем» амери-
канської славістики на той час був Роман Якобсон. Чижевський був
лише гостьовим лектором, а Якобсон — повноправним професором
і національною суперзіркою, його скрізь запрошували, і він не тіль-
ки читав лекції в багатьох американських університетах, а й постійно
виступав на симпозіумах, конгресах, конференціях; тоді як виступи
Чижевського обмежувалися переважно студентською аудиторією.
Відчуття «незатребуваності» в американському науковому середовищі
гнітило Чижевського, і справа тут не в науковій конкуренції, оскіль-
ки Чижевський займався переважно літературознавством та історією
філософії на слов’янському ґрунті, а Якобсон — лінгвістикою. Думаю,
СПОГАДИ 79
справа була скоріше в різниці посад між повноправним професором

з довічним контрактом і гостьовим лектором, який навіть не належав
до факультету і постійно відчував непевність свого становища, а та-
кож впливом на американський славістичний світ, в якому панував
Якобсон. Ця невідповідність «між рівнем знання і визнання», мовний
бар’єр і внутрішня «не комфортність» існування в американському се-
редовищі безумовно впливали на душевний стан Чижевського — під
час перебування у Гарварді він часто був у стані депресії. Не випад-
ково нудьга є одним з провідних лейтмотивів у його листуванні тих
років. Наведу кілька уривків з його листів до приятельки Вікторії Рає-
вої: «Боюся, що знову, як в минулому році, впаду в повний песимізм.
Кембридж все ж таки з усіх точок зору — діра, і з кожним роком все
менше приїздить європейців і все безнадійній провінційність місце-
вого життя»115); «В суботу закінчив роботу в бібліотеці о п’ятій годині
і мене охопила така нудьга і скука, що не міг просидіти в Нью-Йорку
і кількох годин… І я поїхав на вечірньому потязі, — щоб нудьгува-
ти тут. А тут, дійсно, «нудьга» — пустота наступила така, що не то
що днями, тижнями нема з ким словом перекинутися… Взагалі Кем-
бридж — «гарне місто», де єдиний розумний шлях веде до будинку

божевільних»116); «…тут специфічна нудьга — ніякого спілкування з
людьми, крім «ділових» розмов… Взагалі я впав в песимізм»117). І та-
ких цитат можна навести багато. Цікаво, що в Німеччині, де Чижев-
ський голодував і часто хворів, у нього не було депресій: він періо-
дично у листах скаржився на здоров’я, але настрій мав переважно
бадьорий, був повний творчих планів і про нудьгу не було й мови.
Щоправда, Німеччина була близька йому духовно і там він, на проти-
вагу Америці, почував себе «внутрішньо комфортно». Отже, одним із
важливих чинників повернення Чижевського до Німеччини, вважаю,
було бажання вирватись зі «сфери впливу» Якобсона і посісти в нау-
ковому світі відповідне його рівню місце.
З іншими членами кафедри Чижевський мало спілкувався, вва-
жаючи їх не цікавими співбесідниками, й іноді навіть конфліктував.
Виключення складали лише вчений-полоніст Віктор Вайнтрауб, ви-
значний український лінгвіст Юрій Шевельов та голова департаменту
80 ЛИСТИ,

Михайло Карпович, хоча з останнім у Чижевського, який не був дип-
ломатом і мав складний характер, також періодично виникали «ад-
міністративні тертя».
Неодноразово в листах Чижевський нарікає і на Гарвардських
студентів, які, як він вважав, в переважній більшості були не здат-
ні зрозуміти глибини його викладів, принаймні американці. В листі
до п. Раєвої Чижевський пише: «…американців не привчають думати,
а росіяни в Америці розучуються думати. Так що іноді навіть мені са-
мому робиться нудно»118). В листі до свого давнього приятеля о. Г. Фло-
ровського від 25.02.1954 він пише: «Попередній семестр був дуже по-
ганий: студентів мало і вони погані»119). Майже через рік в листі від
14.05.55 до цього ж адресата читаємо: «Рік пройшов дуже погано: нові
студенти жахливі, такого низького рівня ще не було. На наступний рік
прийняли достатньо багато нових, але яких»120). Чижевський мав лише
кількох студентів, головно зі слов’ян, які на його погляд мали добрий
рівень знань і з якими він серйозно працював. Серед них слід виокре-
мити Асю Кардиналовську-Пилипенко (після одруження Гумецька),
Зою Микуловську (після одруження Юрьєва), Юрія Іваска, подружжя
Діна та Герту Ворс (Worth) — всі ці колишні студенти в подальшому
стали відомими американськими професорами-славістами121). Чи-
жевському також не подобалась американська метода викладання та
оцінювання, яка мала певні відмінності від європейської, до якої він
звик. Так в своєму листі від 14.06.50 р. до о. Г. Флоровського він пише:
«…я дуже розчарований методою викладання, тобто орієнтацією
на іспити і на висоту оцінки (від чого залежить стипендія), а так як
іспити письмові, то все навчання складається переважно в завчанні: із
запропонованих для праці книг беруться тільки самі короткі підруч-
ники… проте я вже віднайшов різні шляхи боротьби з письмовими
іспитами»; через деякий час (в листі від 22.11.54) він знов скаржиться:
«Нового нічого, крім нових неприємностей, пов’язаних з дисертація-
ми: ніхто здається не розуміє, що дисертація — це наукова робота,
а не розвага і що вона залишається, як «пам’ятник» в бібліотеці»122).
У Гарварді Чижевський не створив гуртка для студентів, як він це
робив у Німеччині — в Галле і Марбурзі. Напевно американська «ду-
СПОГАДИ 81
ховна атмосфера», з його точки зору, не надавалась для таких наукових

заходів. Проте традицію походів до кав’ярень після лекцій він зберіг.
Студентів така метода спочатку дивувала, але згодом дуже сподоба-
лась, і вони залюбки ходили з Чижевським до кафе і в неофіційній
обстановці жваво спілкувались. Не знаю, чи застосовував ще хтось
з Гарвардських професорів таку методу, але на кафедрі славістики
на той час, здається, це робив лише Чижевський. Він не був особли-
во популярним викладачем, як, наприклад, Роман Якобсон, на лек-
ції котрого збиралась велика кількість людей. Цьому сприяла і різна
метода викладання: Якобсон робив зі своїх лекцій «маленьку виста-
ву» — текст він не читав, а розповідав, постійно змінюючи інтонацію,
жестикулюючи і привертаючи увагу слухачів; тоді як Чижевський
дослівно читав текст лекцій, причому часто читав досить швидко і
монотонно, майже не роблячи перерв123). Однак ті із студентів, які ро-
зуміли лекції Чижевського, цінували його за ґрунтовні, інформативні
і цікаві виклади. Деяких студентів лякала широта знань Чижевського
і його ерудованість. Так, наприклад, він міг на семінарі спитати амери-
канських студентів, де і коли в Америці було прокладено першу колію
і пішов перший потяг. Більшість з них ніяковіли і замовкали. А Чи-

жевський із задоволенням казав: «Так і цього Ви також не знаєте».
І розповідав, де і коли це відбулось. Проте його життя не обмежува-
лось лише бібліотекою та університетом. Він не був «науковим су-
харем», що не помічає нічого навкруги, окрім книжок. Навпаки, він
любив життя в усій його повноті та різноманітності. Чижевський
постійно відвідував різні мистецькі виставки та музеї, він любив хо-
дити на музичні концерти та до кінотеатру. Влітку, відвідуючи дачу
своєї докторантки Асі Кардиналовської-Пилипенко, він разом з усі-
ма ходив за грибами, плавав, грав у бадмінтон та карти (при цьому
дуже радів, коли вигравав і щиро засмучувався в разі програшу)124).
Чижевський любив тварин і з найбільшим пієтетом ставився до собак
та котів. Собак він сприймав як вірних друзів та «супутників» люди-
ни, а котів вважав напівмістичними створіннями і ставився до них як
до посередників між цим та потойбічним світом.
82 ЛИСТИ,

Чижевського вважали диваком, про нього ширились різні анекдо-
ти, він знав про це і нічого не заперечував. Навпаки, він носив довге
волосся, яке до того часу (принаймні до 60-х) носили тільки орто-
доксальні священики, любив яскравий одяг і краватки. Він начебто
підтримував цей культ дивака-професора. Думаю, що так йому було
в тій ситуації простіше, бо він міг з огляду на свою славу дивака вільно
критикувати американську наукову систему, що він і робив, розпові-
дати про нечисту силу, в яку він по-Гоголівськи вірив, не дотриму-
ватися деяких формальних приписів тощо. Проте, абстрагуючись від
того часу, слід зазначити, що ставлення до Чижевського як до профе-
сора-дивака, яке виявилось насамперед в Америці, несе в собі дещо
іронічний і подеколи зневажливий відтінок. Ці тональності можна
знайти і в листуванні М. Карповича з Р. Якобсоном. Так, наприклад,
у листі від 6 квітня 1952 року Якобсон пише Карповичу: «Зараз своїм
від’їздом він [Чижевський — І. В.] лякає тільки Зою125), але коленца
викидає по старому (писати про них нема бажання), і я на всяк випа-
док зроблю інтерв’ю з Оболенським, який надіслав мені з Вашингтону
захопленого листа щодо американських умов праці»126). Ці ж мотиви
прослідковуються і в інших листах. Його вважали великою дитиною,
якою слід опікуватись, і не сприймали серйозно його виступи і нарі-
кання. Можливо, його колеги не розуміли, або не хотіли розуміти, що
він у цьому середовищі просто «задихався». Цікавий з цього погляду
лист без дати, адресований п. Раєвій, в якому Чижевський пише: «Що
стосується «настрою», то важко мати кращий, взагалі не припуска-
ючи залишатися в Америці (цим моє положення відрізняється від
настрою всіх «стомлених від Америки»), а зараз все затримуюсь тут
і при цьому без ніякої «користі» для себе і «для людства», — тобто
навчити тут нікого нічому не можливо, в російському і американ-
ському науковому життю я взагалі не граю ніякої ролі, ніяких знайо-
мих у мене немає… Залишаючи американське життя в цілому в сто-
роні, але в області науки положення незрозуміле — всі «працюють»,
багато грошей, організацій… — результат дорівнює нулю. Прихо-
диться погодиться з Маяковським, котрий хотів «Америку закрити,
злегка почистити, і після цього знов відкрити удруге», — тільки слово
СПОГАДИ 83
«злегка» тут зайве!»127) Американська наука, принаймні славістика,

дратує його, і він не бачить для себе наукової перспективи в Сполуче-
них Штатах. Так в листі до свого давнього знайомого Левка Чикаленка
від 22.12.50 року Чижевський пише: «…з’їзд викладачів слов’янських
мов на надзвичайно низькому рівні: єдині наукові виклади зголошені
українцями. … з огляду на такий рівень американської славістики,
якби мені довелось тут зостатися, то треба буде перейти до якогось
«нейтрального» становища — в бібліотеку чи щось подібне»128). Слід
зазначити, що Чижевський в своїй певній «упередженості» не вра-
ховує і того факту, що європейська славістика, в академічній системі
якої він працював багато років, має довгу традицію, тоді як амери-
канська славістика починає розвиватися лише у 50-х роках. Взагалі
важко сказати, чи планував Дмитро Чижевський швидке повернення
до Німеччини, коли у 1949 році покидав її, чи може все ж таки споді-
вався осісти в Америці і «влитися» в американське наукове середови-
ще, як це зробили дехто з його добрих приятелів, наприклад, Роман
Якобсон, Георгій Флоровський, Всеволод Сечкарев, Юрій Шевельов,
Ігор Шевченко, Омелян Пріцак та інші. Можливо, він хотів побачи-
ти «новий світ», спробувати там застосувати свій науковий досвід,

посісти відповідне його рівню місце і трохи відпочити від «життєвих
злиднів» повоєнної Німеччини. Однак американська «духовна атмос-
фера» виявилась настільки непридатною і не «комфортною» для ньо-
го, що, приїхавши до Америки восени 1949 року, Чижевський від 1950
року постійно знаходиться у пошуку відповідного місця в Німеччині,
проте одержати таке місце він зміг лише у 1956 році в Гайдельберзі.
Принагідно зауважимо, що протягом цих років він, як добре відомий
і визнаний в Європі славіст, числився в списку кандидатів на заняття
кафедри славістики в багатьох університетах (наприклад, у Марбурзі,
Кельне, Майнце, Відні тощо), однак йому так і не трапилось нагоди
успішно закінчити переговори і посісти одну з цих кафедр.
Не зміг Чижевський налагодити в Америці і своє родинне життя:
він зустрівся зі своєю дружиною, яка дуже багато зробила для його
переїзду до США, але роки, проведені в розлуці, зіграли свою роль, і
кожний з них звик до свого життєвого ритму й укладу. Проте Дмитро
84 ЛИСТИ,

Чижевський і Лідія Маршак-Чижевська офіційно залишилися у шлюбі
до кінця життя. І хоча вони жили нарізно, між ними збереглися теп-
лі дружні відносини, свідченням чого є їхнє багаторічне листування
(у Гайдельберзькому архіві Чижевського зберігається більш 300 листів
його дружини). Після повернення Чижевського до Німеччини Лідія
кілька разів відвідувала його, а донька Тетяна, яка щиро любила бать-
ка, досить часто бувала в нього і майже завжди проводила з ним свої
літні канікули. В подальшому Тетяна Чижевська захистила під керів-
ництвом Романа Якобсона докторську дисертацію «Словник мови
до «Слова о полку Ігоревім» і згодом стала американським професо-
ром славістики, знавцем давньоруського періоду. Тетяна була далека
від української культури, і хоча Дмитро Чижевський за національніс-
тю був українцем, Тетяна ніколи не визнавала себе українкою, однак
і українофобії у неї не було і вона, наприклад, радо товаришувала і
співпрацювала з Омеляном Пріцаком, перекладаючи Іпатіївський лі-
топис англійською мовою.
Весь час перебування в Гарварді Чижевський продовжує брати ак-
тивну участь в діяльності Української Вільної Академії наук. Маючи
добру традицію співпраці з УВАН ще за часів перебування в Німеччині,
Чижевський і з переїздом до Сполучених Штатів не пориває зв’язків
з цією науковою установою, а, навпаки, ще більш активно брав участь
в її діяльності. Цьому сприяли і зовнішні обставини: на початку 50-х
років багато українських вчених, членів УВАН, іммігрують до США,
а разом з тим і головний осередок цієї установи переміщується до Нью-
Йорка. Чижевський входить до управи УВАН і очолює спочатку літе-
ратурознавчу секцію, а пізніше, у 1954 р., наново створює та очолює
філософську секцію, роботу якої було започатковано ще в Німеччині.
Він виступає з доповідями на багатьох конференціях і секційних за-
сіданнях УВАН. У 1953 році організовує засідання літературознавчої
секції в Гарвардському університеті з участю американських вчених.
З 1951 року стає редактором «Шевченківського річника» й «Анналів»,
до яких він постійно надсилає статті та рецензії. Причому, вважаючи
роль «Анналів»129) дуже важливою для ознайомлення американсько-
го світу з українською культурою, він постійно ратує за якість пере-
СПОГАДИ 85
кладів. Так в листі до Президента УВАН Михайла Ветухова він пише:

«…треба з’ясувати справу з перекладами статей для Анналів: якщо є
ще статті перекладені так, як моя та Левицького статті в перший раз,
то так вести далі справу неможливо… Я пропоную: доручити органі-
зацію перекладів мені: я маю 2-3 совісних перекладачів, що пишуть
доброю анг[лійською] мовою, в розумінні укр[аїнського] тексту їм
допомагатиму я або Шерех. Отже, за якість перекладів я ручаюсь»130).
Михайло Ветухів постійно з ним радиться щодо видавничого плану
УВАН, і Чижевський робить суттєві доповнення та пропозиції і дбає
за вихід нових видань важливих для української літератури. Так, на-
приклад, в одному з листів цього періоду він пише: «Бібліотека тут
купила рукопис Сковороди «Алфавіт мира». Діалог цей завжди дру-
кувався за копіями, рукопис самого Сковороди, отже, варто видати.
Я підготую видання в найближчому часі»131). Він намагається також
розширити коло науковців, що входять до УВАН. Так в листі від
28.11.1955 до Ветухова він пише: «Забув ще сказати Вам, що проф.
Юрій Богдан Кістяківський (проф. хімії Гарвардського університе-
ту) визнав себе українцем. …Може, колись вдасться його до чогось
притягнути. Треба було б принагідно надіслати йому щось з видань

Академії»132).
Прагнув Чижевський, в силу своїх можливостей, допомогти вла-
штуванню українців в американські наукові установи. Так при вла-
штуванні Юрія Шевельова до Гарвардського університету він пос-
тійно тримав з ним контакт, давав поради і контролював цю справу,
принагідно нагадуючи про нього Роману Якобсону. Шевельов був
вдячний йому за підтримку і допомогу в тій складній ситуації. Піз-
ніше він написав у своїх спогадах: «Дмитро Іванович Чижевський
узявся промостити мені шлях до Гарварду. Він тоді кілька років про-
вів у массачузетському Кембріджі, викладаючи в Гарвардському уні-
верситеті»133). Слід додати, що, познайомившись з Юрієм Шевельовим
на Шевченківській конференції в квітні 1946 року в одному з таборів
ДіПі в Авгсбурзі, Дмитро Чижевський до кінця життя підтримував з
ним дружні приятельські стосунки і сприяв виданню і популяризації
його праць в Німеччині134).
86 ЛИСТИ,

Намагався Дмитро Чижевський допомогти і влаштуванню Левка
Чикаленка до Гарварду. В листі від 04.1950 р. він пише: «Дорогий Лев-
ко Євгеновичу! Спішу Вам зараз відповісти, бо Якобсон залишаєть-
ся тут лише тиждень — можливо, що варто було б з ним побачитись.
У мене, на жаль, зв’язків з людьми, що Вам потрібні немає: тут людей
на університеті стільки, що щоб познайомитись з ними потрібні роки,
а я до того не належу, як гість, до факультету. …З Якобсоном говори-
тиму в вечорі і як би було щось нового, напишу Вам негайно і «екс-
пресно». Тут в разі потреби Вас можна було прилагодити на ніч…»135).
Турбувався він і за Ігоря Шевченка, в подальшому визначного вче-
ного візантолога. Так в одному з листів до Ветухова він пише: «Доро-
гий Михайле Олексієвичу! Приїхавши сюди, знайшов деякі звістки з
Кембриджу. Значення має лише одна: Шевченкові поки що не вдалося
щось дістати. Деякі можливості, але дуже непевні будуть лише через
2 місяці. Отже зараз власне висилаю «SOS» — поклик. Хоч би на два
місяці вдалося для нього щось зробити»136).
Особливо Дмитро Чижевський переймався науковим рівнем ук-
раїнських видань. Так в листі від 06.06.50 до Л. Чикаленка він пише:
«…присутність пана Рудницького треба використати для того, щоб
звернути його увагу на шкідливість друку таких речей, як деякі його
публікації, зокрема брошура Чапленко про мову Слова о полку Іго-
реві. Таку брошуру прочитають освічені американці (славісти). Між
тим вона лише компрометація! Ані матеріалу, ані твердих висновків
немає, література авторові незнайома. Є жахливі помилки… На чу-
жині, а саме такій, де ми хочемо, щоб до нас прислухались, можли-
во друкувати лише праці бездоганної якості. Думаю, що це питання
в якійсь формі треба підняти, бо, боюсь дуже, що такі друки можуть
зкомпроментувати УВАН ще до початку серйозніших видань. Пого-
воріть про це з Міяковським. Розумію, що справа придбала характер
особистий. Але що ж робити. Замовчувати важко, бо ця брошюра роз-
силається по всіх усюдах»; в наступному листі від 16.06.50 Чижевський
пише: «Що до справ УВАН, то, як вже Чапленко довідався про листа,
доведеться мені, мабуть, написати мотивовану рецензію для управи
УВАН. Я вважаю такі друки надзвичайно шкідливими. Треба вважати
СПОГАДИ 87
на те, що в нас немає американських ворогів, але є росіяни з впливом

на американців!»137) Отже, навіть, йдучи на якісь особисті конфлікти,
Чижевський намагався відстояти високий рівень української науки
закордоном. Проте не всі члени української громади ставились з ро-
зумінням до діяльності Чижевського, і з огляду на це взаємини вчено-
го з частиною співвітчизників часто бували досить напруженими.
На початку 1956 року Чижевський отримує стипендію Гугенхай-
ма для видання творів Я. А. Коменського, бере річну відпустку і їде
до Німеччини. Таким чином закінчується перебування Чижевсько-
го в «новому світі» і він радісний, повний творчої енергії і наукових
задумів повертається в добре йому знайомий і комфортний «старий
світ». Розглядаючи цей період в житті вченого, слід зазначити, що ні
різного роду неприємності та непорозуміння, ні відчуття певної «не
комфортності» існування в американському середовищі не могли сут-
тєво вплинути на працездатність Чижевського: саме в цей час оста-
точно завершена і видрукувана його «Історія української літератури»
(яка була високо оцінена як тодішніми, так і сучасними літературо-
знавцями); написані ґрунтовні праці про Гоголя: «Невідомий Гоголь»,
«Гоголь: письменник і мислитель»; складено багато статей до «Енцик-

лопедії Українознавства»; опубліковані «Нариси порівняльної історії
слов’янських літератур» — це була одна із піонерських праць в цій га-
лузі, яка й на сьогодні залишається цінною для славістичних дослід-
жень138). Виходять також: «За межами краси. До естетики барокової
літератури», «Лабіринт світу Коменського», «Початки і кінці нових
ідеологічних епох», «Шіллер в Росії» та інші праці вченого.
1956-1977
Гайдельберзький період життя
П овернувшись до Німеччини, Чижевський потрапив у знайоме

і духовно близьке йому середовище, до якого так прагнув. Зав-
дяки допомозі Ганса-Георга Гадамера, який на той час був деканом
філософського факультету Гайдельберзького університету і вже до-
сить відомим філософом, він отримав посаду директора Інституту
славістики Гайдельберзького університету, змінивши свого давнього
88 ЛИСТИ,

знайомого професора філософії М. Бубнова139). Чижевський, якому
на той час вже виповнилось 62 роки, розвиває бурхливу діяльність
і розбудовує Інститут: він добивається суттєвого розширення при-
міщень Інституту140), збільшення робочих місць, значного покра-
щення асигнування на закупівлю книжок (бібліотечні фонди Інсти-
туту збільшуються з 6000 до 28000 одиниць), суттєвого збільшення
і покращення предметів викладання. Останнє йому вдалося зробити
також за рахунок виїзних курсів та доповідей, на які він запрошу-
вав своїх німецьких і закордонних колег. Таким чином Чижевський
за досить короткий час зробив зі свого Інституту справжній міжна-
родний центр славістики, в якому читали лекції та виголошували свої
доповіді відомі професори-славісти та діячі культури: М. Василевич
(1903-1963), В. Вайнтрауб (1908-1988), Д. Ворс (нар. 1927 р.), В. Зень-
ковський (1881-1962), С. Зеньковський (1907-1990), К.-Х. Менгес
(1908-1999), Б. Ніколаєвський (1887-1966), Я. Паточка (1906-1978),
М. Раєв (1923-2008), Ф. Степун (1885-1965), Б. Унбегаун (1898-1973),
Б. Хавранек (1893-1978), І. Хольтхузен (1924-1985), К. Хоралек
(1908-1992), К. Шаллер (нар. 1925 р.), Ю. Штриднер (нар. 1926 р.) та
багато інших141). Чижевський очолював Інститут славістики з жовтня
1956 року до лютого 1967, але й залишивши посаду директора, він ще
довгі роки читав там лекції та мав власних докторантів. За ці роки
під його керівництвом було захищено близько 28 дисертацій142). Ви-
ховання нового покоління славістів включало в себе не тільки лек-
ції, семінари та написання наукових робіт. Чижевський, як завжди,
прагнув розширити рамки суто академічного спілкування професо-
ра і студента: він постійно організовує різноманітні екскурсії (часто
на пароплаві вздовж річки Некар), ціллю яких було показати молоді
визначні пам’ятки Західної Німеччини і поспілкуватися у неформаль-
ній обстановці, іноді під час таких поїздок відбувалися і тематичні
лекції. Крім того, він неоднаразово сам був ініціатором тематичних
виставок, завдяки яким всі бажаючі, і в першу чергу його студенти,
могли ознайомитись з рукописними текстами і мистецькими твора-
ми давнини. Так влітку 1957 року в Музеї ікон міста Реклінгхаузена
Чижевський організував виставку «Російський книжковий живопис»,
СПОГАДИ 89
матеріали до якої було взято з рукописних фондів гайдельберзького

Інституту славістики, а взимку 1958-1959 років у міському музеї Гай-
дельберга ним була зініційована виставка «Російські ікони»143). Незва-
жаючи на свою адміністративну зайнятість, Чижевський багато часу
присвячував спілкуванню з молоддю. Його студени тих років згадують:
«Його простота і добродушна прямота у спілкуванні зі студентами
приємно вражали у перші роки його праці в Гайдельберзі, особливо
на фоні німецького професорського «штилю»… Йому було приємно
спілкуватись з молоддю. В кінці кожного семестру він запрошував
нас додому, водив по кімнатах, показував книги, усаджував на ни-
зенькі дивани і пригощав, ставлячи на стіл якийсь незвичайний виріб
на кшалт «мексиканських мурах у меду». При цьому він добродушно
жартував над жеманними студентками і саме їм наполегливо про-
понував цю витончену страву. Така іронічність була однією із форм
його спілкування з оточуючими, в тому числі і з колегами»144); «…у
1957 році, під час моїх перших гайдельберзьких семестрів і, не бувши
ще його офіційною студенткою, мала можливість брати участь в його
семінарах для «своїх» на квартирі по Unteren Faulen Pelz Nr.2. Подава-
лось печиво і чай, він виступав, провокував інших на репліки, давав

можливість робити реферати, критикував, відхиляв, іронізував або
хвалив і підбадьорював»145). Любив Чижевський і порозважатись: так
під час його директорства в Інституті неоднаразово проводились ве-
селі карнавали, на які треба було приходити у відповідних костюмах.
«Одного разу Чижевський прийшов переодягненим у ковбоя: у кольо-
ровій полосатій сорочці, що була одягнена навипуск, з іграшковим
кольтом на поясі і обов’язковою ковбойською шляпою на голові»146);
наступного разу він «…з’явився в доволі своєрідному костюмі гра-
біжника банку: у в’язаному полувері з пов’язкою через око, да й ще
взувшись не на ту ногу, що повинно було спричиняти йому неймовір-
ний біль. Видимо, костюм грабіжника банка був його найулюбленим,
бо вже в Америці з огляду на нестачу коштів на покупку книг, радив
своїм студентам пограбувати банк»147). Що стосується грошей на при-
дбання книг, то їх Чижевському завжди не вистачало ні в Америці, ні
в Німеччині. Проте, вживши енергійних заходів для поповнення біб-
90 ЛИСТИ,

ліотеки Інституту славістики (іноді «заходи» межували зі скандала-
ми), Чижевський, завдяки своєму ентузіазму та постійним клопотам,
зміг значно вплинути і на політику загальноуніверситетської бібліо-
теки щодо слов’янських фондів, які до того вважались «не читабель-
ними» і досить мляво поповнювались148).
Бувши гостьовим і гонорарним професором Гайдельберзького
університету, Чижевський за сумісництвом також був гонорарним
професором Франкфуртського (1964) та Кельнського (1964-1977)
університетів, тимчасовим завідувачем кафедри літературознавства
(1964-1970) Інституту славістики Кельнського університету149). Ав-
торитет Чижевського стрімко зростає і у 1962 році він стає дійсним
членом Гайдельберзької Академії наук, а незабаром і Хорватської
Академії наук у Загребі. Чижевського обирають головою Німецької
спілки викладачів славістики і членом багатьох німецьких і міжна-
родних наукових товариств. На тлі певного підйому інтересу у ФРН
до славістики150) Чижевський висуває далекосяжний план її розвит-
ку у Західній Німеччині, маючи на меті створення потужного центру
слов’янських досліджень, який повинен піднятись на високий науко-
вий рівень, водночас уникаючи помилок розвитку славістики інших
країн. У його програмній статті «Стан та завдання славістики у Феде-
ративній Республіці Німеччини»151) розглядається розвиток славісти-
ки у ФРН, аналізуються головні помилки таких потужних монстрів
у славістиці, як США і СРСР, та намічаються головні завдання, завдя-
ки виконанню яких західнонімецька славістика має піднятись на най-
вищий щабель розвитку цієї науки. Завдяки своїй активній позиції,
високому науковому рівню, міжнародному авторитету та широкій
педагогічній діяльності (протягом життя вчений виховав цілу плеяду
високопрофесійних славістів) Чижевський стає, так би мовити, «хре-
щеним батьком» західнонімецької славістики, а Гайдельберг — одним
з її центрів у ФРН. Серйозно ставлячись до підготовки молодих кад-
рів і приділяючи цьому питанню багато уваги, Чижевський зазначає:
«Головне завдання славіста — як всякого іншого філолога — навчи-
ти студентів читати тексти в оригіналі, причому читати правильно…
Але як ми можемо вирішити цю задачу, якщо у нас немає в наявності
СПОГАДИ 91
текстів?»152) І переходячи від гасел та постановки питання до його ви-

рішення, Чижевський грає активну, а почасти й провідну, роль у ви-
данні різних славістичних серій (або підключаючись до вже існуючих
видань, або засновуючи нові), публікує десятки збірників, репринт-
них видань та текстів, недоступних на Заході153). Незважаючи на ве-
лике адміністративне, викладацьке та редакторське навантаження,
Чижевський продовжує займатися науковою діяльністю, він публікує
десятки книг і статей: двотомник «Порівняльна історія слов’янських
літератур», «Сковорода. Поет. Мислитель. Містик», «Гегель у слов’ян»
(друге доповнене видання), «Із двох світів. До історії слов’яно-захід-
них літературних зв’язків», «Свята Русь. Історія російської думки
10-17 століть», «Росія між Сходом і Заходом. Історія російської думки
18-20 століть», «Історія російської літератури з 11 століття до завер-
шення бароко», «Історія російської літератури 19 століття. Т. I: Роман-
тизм. Т. II: Реалізм», «Дрібні роботи. Богемістика», «Ярослав Мудрий
і український фольклор», «Що таке реалізм», «До поєзії футурізма»,
«М. Грушевський як історик літератури», «Бароко в російській літе-
ратурі», «До проблем літератури бароко у слов’ян», «Юрій Клен як
людина та вчений», «Трубецькой і Достоєвський», «До літературної

пародії», «Дві родословні Гоголя» та інші. Проте Чижевський не встиг
опублікувати все, що планував і готував до друку, так дві його останні
роботи «Шеллінг у слов’ян» та «Гоголь як письменник і мислитель»,
над якими він довго працював і про підготовку яких повідомляв своїм
друзям у багатьох листах, так і не були опубліковані154). На особливу
увагу заслуговує і діяльність Чижевського як рецензента: ним були
написані сотні серйозних, методологічно глибоких рецензій, однак
поки що ця область наукової спадщини вченого практично не про-
аналізована і не оцінена дослідниками.
На фоні адміністративного, наукового і педагогічного злету осо-
биста доля Чижевського виглядає дещо парадоксально: оскільки при
переході до Гайдельберзького університету йому вже виповнилось
62 роки, він не одержав статусу повного ординарного професора
(а лише гостьового) і отже, був позбавлений права на пенсійне забез-
печення в Німеччині і до самої смерті змушений був працювати, аби
92 ЛИСТИ,

заробити на прожиття. Щоправда, його учні, друзі та колеги (і насам-
перед Г.-Г. Гадамер) звернулися до відповідних інстанцій з проханням
переглянути рішення щодо Д. Чижевського і виділити йому фінансо-
ву допомогу. Взагалі з загальнолюдської позиції ця ситуація виглядала
як «нонсенс»: вчений, який отримав міжнародне визнання, був одним
із засновників німецької славістики, більш ніж 25 років (на момент
виходу на пенсію у 1964 році) викладав в Німеччині (причому весь
цей період носив звання професора), підготував цілу плеяду високо-
кваліфікованих спеціалістів зі славістики (в Німеччині під керівниц-
твом Чижевського було захищено понад 37 докторських дисертацій,
а загальну кількість його студентів взагалі важко підрахувати), мав
багатющу наукову спадщину і був гордістю інтелектуального світу
Німеччини — опинився на схилі літ без засобів існування. Однак з
прагматично-бюрократичної точки зору без урахування наукових
здобутків та емоційного контексту все виглядало цілком закономірно:
під час свого викладання в Галле (1932-1945 рр.) Чижевський не мав
відповідного статусу чиновника і був лише позаштатним лектором
російської мови, перебуваючи у Марбурзі (1945-1949 рр.) він також
не був ординарним професором, а мав посаду тимчасового директора
Семінару славістики, і через спровокований колегами по університе-
ту та міністром культури скандал не зміг отримати ні відповідного
статусу, ні кафедри, а коли у 1956 році знов повернувся до Німеччини,
то мав вже більше 60-ти років, що по німецьким законам унеможлив-
лювало отримання статусу ординарного професора з пенсійним забез-
печенням — і тому в Гайдельберзі він отримав статус лише гостьового
і гонорарного професора. І хоча в цей період Чижевський очолював
цілий Інститут славістики, але директором був «тимчасовим». Твер-
дження про те, що «всі ми на цьому світі є лише мандрівниками і все
навкруги нас тимчасове», напевно, без особливого на те бажання Чи-
жевського, втілилось в його життя: незважаючи на те, що він прагнув
стабільності і з самого початку своєї роботи у Німеччині сподівався
на отримання кафедри і статусу ординарного професора, на яке безу-
мовно заслуговував, тим не менш визначення «гість» і «тимчасовий»
переслідувало його протягом життя. І все ж завдяки клопотанням
СПОГАДИ 93
своїх друзів Чижевський отримав від Гайдельберзького університету

постійну, але невелику фінансову допомогу у розмірі 1500 марок155),
якої все ж таки не вистачало на життя і він продовжував викладацьку
і редакторську діяльність.
Протягом «гайдельберзького періоду» активно поповнюється но-
вими книжковими скарбами приватна бібліотека Чижевського, яку він
знов почав збирати у 1945 році, після втрати своєї бібліотеки й архіву
в Галле. В кінці життя вона нараховувала понад 12 000 різноманітних
видань. Чижевський дбайливо і ніжно ставився до своїх книг, часто
відшукуючи різні раритети в букіністичних магазинах та замовляючи
силу книжок по каталогах. Поступово книги заповнили майже весь
простір в його квартирі: вони були на полицях, столах, стільцях, ліж-
ку, підлозі, в усіх кімнатах, кухні і навіть у ванні. Залишалась невели-
ка доріжка, вздовж якої можна було пересуватися по квартирі. Од-
нак він добре орієнтувався в своїй бібліотеці і швидко відшуковував
потрібну книгу в книжкових стосах, які його відвідувачам здавались
дещо хаотичними156). Один з гостей, які час від часу навідувались до
Чижевського, так описує його квартиру у 1976 році: «…він [маєть-
ся на увазі Д. Чижевський — І. В.] спритно пробирався між стосами

книжок, друкованих паперів і машинописів, що захаращували кож-
ну горизонтальну площу і кожен квадратний метр підлоги не такого
вже маленького мешкання. Дійсно, «мешканням» цих кілька кімнат
можна було б назвати тільки умовно. Більш відповідними визначен-
нями були б: «бюро», «антикваріат», «редакція». Все тут стосувалося
книг: книг, що їх Чижевський написав або редакцію яких він виконав
(такі стояли рядами на полицях), або книг у стадії писання (працю-
валося, очевидно, над кількома рукописами одночасно)»157). В останні
роки життя, коли він заслаб і погано себе почував, він навіть і слухати
не хотів про переїзд до будинку престарілих або лікарні, бо не уявляв
себе поза своєю бібліотекою, настільки багато вона для нього важи-
ла. Один з його учнів, Вольфганг Буш написав у своїх спогадах: «Його
відношення до книг було набагато сердечним, ніж його відношення
до будь-яких живих істот, оскільки книги означали для нього життя.
Його бібліотеки… були для нього свого роду біотопом. До них слід
94 ЛИСТИ,

додати і публічні бібліотеки, якими він користувався так само інтен-
сивно. Навіть тимчасова втрата одного з його книжкових зібрань вра-
жала його в саме серце»158). У своїй квартирі серед книг, манускриптів,
наукових праць Чижевський відчував себе комфортно, внутрішньо
підзаряджаючись енергетикою цього простору, який допомагав йому
у здійсненні творчих задумів.
Після смерті вченого ця бібліотека разом з архівом були продані
його донькою, Тетяною Чижевською, Гайдельберзькому університету.
Зараз вони знаходяться в університетській бібліотеці, ними можна
вільно користуватися для дослідницьких цілей. Каталогізація біб-
ліотеки поки ще не завершена: є лише її загальний опис і картотека
для використання книг. Згідно з цим описом, бібліотека має: 604 ви-
дання, які вийшли до 1900 року (серед них є рідкісні барочні видан-
ня, праці з емблематики та містики, твори Яна Амоса Коменського і
література про нього, а також багате зібрання творів протестантських
авторів XVII-XVIII ст.); 4291 видання зі слов’янської проблематики,
які вийшли після 1900 року (велику частину становить російська
тематика); 4847 книг з літературознавства різних країн, філософії,
богослов’я, мистецтва (наприклад, чудова колекція на тему «Обда-
ровані кількома художніми талантами», що становить близько 70 то-
мів), природознавства 2460 масових видань і дисертацій159). Щодо ар-
хіву Чижевського, то він зберігається у відділі рукописів і рідкісних
видань університетської бібліотеки під шифром Heid. Hs.3881. Ар-
хів, який становить 20 погонних метрів, упорядковано, але детально
не каталогізовано — є тільки його загальний опис. Він розподілений
на 10 відділів, а одним з найбільш цікавих є відділ С — листування
вченого. В його архіві зберігається приблизно 30000 листів, серед яких
багато листів видатних вчених і діячів культури з міжнародним ім’ям.
Цікавим також є зібрання рукописів інших авторів, серед яких є праці
визначних мислителів, колекція автографів і графіки. Архів ще пот-
ребує детального опрацювання та каталогізації, але і зараз в ньому
можна вільно працювати.
Непереборну пристрасть Чижевського до збирання і колекціону-
вання книжок дехто вважав дивацтвом, але завдяки цьому «дивацтву»
СПОГАДИ 95
німецькі славісти мають зараз у своєму розпорядженні дві унікальні

бібліотеки, що користуються постійним попитом як у студентів, так і
у серйозних вчених. Взагалі Чижевський протягом всього свого жит-
тя був «диваком», тобто людиною неординарною, яка не вкладалась
у загальноприйняті рамки поведінки і канони. Федір Степун, з яким
Чижевський приятелював довгі роки, зазначав: «Якщо не помиляю-
ся… з Дмитром Івановичем Чижевським я познайомився у 1923 році
у Фрейбурзі в Брейсгау. Вже з перших зустрічей мені стало зрозуміло,
що на своєму життєвому шляху я зустрівся з людиною, в мозку якої
світ відбивався зовсім інакше, ніж в головах інших людей, і зовсім
інакше світ відбивався не тільки в її мозку, але і в її серці, в манері го-
ворити і тримати себе. Все в ньому мало свій власний стиль, все було
висічено немов за спеціальним замовленням. У поведінці його відразу
відчувалися риси норовливості, дивацтва, які навряд чи ще зустрінеш
в Західній Європі. З різних боків я чув, що дивацтва Дмитра Іванови-
ча по відношенню до різних людей не завжди проявляються у приєм-
них для них формах. Я особисто цього не відчував, тому хотів би на-
гадати відомі слова Горького: «Диваки — прикраса землі»160). В людині
Чижевський насамперед цінував неординарність та творчість думки,

його приваблювали яскраві особистості, в той же час загальновста-
новлені норми завжди були тісні для нього: «На професійному поп-
рищі він відчував відразу до всього нормального, що здавалась йому
міщанським та дрібнобуржуазним. Якщо студент давав йому зро-
зуміти, що його професійною ціллю є досягнення добре оплачуваної
посади штудієнрата, він викидав його геть. І, навпаки, його постійно
привертали люди, котрі хоч чимось відхилялися від норми. Понят-
тя «психопат» було для нього чимось позитивним і симпатичним. Як
часто я чув від нього «Звичайно він — психопат, але дуже добрий спе-
ціаліст»161). До «дивацтв» Чижевського більш пов’язаних з матеріаль-
ним, побутовим світом можна віднести, наприклад, відсутність гро-
мадянства (він мав лише Нансеновський паспорт162)), відсутність
подорожнього паспорта (що було незручно і змушувало його кожного
разу відкривати нову візу), відсутність постійного медичного страху-
вання — все це речі загальноприйняті в цивілізованому західному сус-
96 ЛИСТИ,

пільстві. До більш «духовних дивацтв», напевно, можна віднести його
віру в нечисту силу в гоголівському стилі і постійні розповіді про неї.
Вважаючи, що чорти — це маленькі зелені створіння, він ненавидів
зелений колір і переконував студенток не одягати зелені сукні, а гово-
рячи про відьом, запевняв, що їх можна пізнати по «гострим колінам»
і періодично «розпізнавав» їх серед натовпу. Один з його гарвардських
студентів так згадує про це: «Одним з дивацтв Чижевського була його,
як ми вважали, віра у відьом і чортів. Немає упевненості, чи було це
дійсно серйозно з його боку, або ж, можливо, він був просто схибле-
ний на цьому. Принаймні він наполягав на реальному існуванні цих
надприродних диявольських породжень, зображення яких дуже умі-
ло малював на дошках в аудиторіях (до малювання у нього був пев-
ний талант). Одного разу йому довелося ночувати в одній кімнаті з
Якобсоном на якомусь курорті. Посеред ночі він розбудив Якобсона і
повідомив йому, що у вікно намагаються залізти відьми, на що Якоб-
сон тільки і пробурчав: «Закрий вікно!» Іншим разом Чижевський
виявив, що його замкнено в Гарвардській університетській бібліотеці
після її закриття. Йому довелося викликати допомогу по телефону і
говорити по-англійськи або, можливо, він подзвонив комусь і поп-
росив про допомогу. В усякому разі, після звільнення він розповідав,
що в бібліотеці були маленькі чортинята (бісенята), які спеціально
переставляли і плутали книги на стелажах, щоб їх потім не можна
було знайти, і він чув, як вони розмовляли між собою українською
мовою!»163) Докторантка Чижевського, американський професор Ася
Кардиналовська-Гумецька, з родиною якої Чижевський був у дружніх
відносинах і часто навідував їх у Кембріджі, зазначає: «Чижевський
прийшов до нас якось увечері в гості і заявив, що по дорозі до ньо-
го причепився чорт, якраз коли він проходив мимо кладовища поб-
лизу Гарвардського скверу, і супроводжував його усю дорогу. Взагалі
про бісів він згадував часто і любив цитувати Гоголя, який описував
нечисту силу в різних побутових ситуаціях як щось цілком реальне…
Однак слід підкреслити, що, говорячи про лукавого, Дмитро Іванович
хитро посміхався і не можна було догадатися чи він говорить серйоз-
но, чи шуткує. Взагалі ця лукава посмішка не сходила з його облич-
СПОГАДИ 97
чя — в ній проявлялась вся його «барочна» українська натура»164).

В спогадах про Чижевського можна знайти багато місць, де майже
на рівні анекдотів згадується своєрідні стосунки Чижевського з не-
чистою силою. Однак в глибині душі Чижевський вірив у Бога та в іс-
нування потойбічного світу, але, вважаючи справу віри внутрішньою,
інтимною сферою людського буття, не бажав виставляти це на показ.
Іноді в листах можна знайти невеликі уривки, що відкривають внут-
рішній духовний світ Чижевського та його ставлення до віри, як, на-
приклад, це зізнання: «…я сам не так-то вже пристрасно релігійний.
Більше бажання вірити, ніж віри, і бажання молитися, ніж здібності
молитися: і часто в душі страшна «сухість», і можна було б молитися
тільки про те, про що молитися не можна, — про себе»165). Написано
глибоко і щиро. Однак, з моєї точки зору, найкращим доказом серйоз-
ного ставлення Чижевського до віри, є його наукова спадщина. Адже
невіруюча людина, яка відкидає існування Всевишнього і потойбічно-
го світу, не змогла би так глибоко і головне з такою душевною тепло-
тою і щирим інтересом займатися дослідженням творчості німецьких
і слов’янських містиків, як це робив Дмитро Іванович.
Неординарною і трохи дивною часто видавалась і його поведін-

ка, бо він дозволяв собі переривати доповідачів (що зовсім не типово
для німецького наукового етикету), причому робив це навіть на між-
народних конференціях славістів, де він часто був головуючим, якщо,
виступаючи, з його точки зору, говорили нісенітниці; періодично за-
синав на різних доповідях та семінарах (і навіть кілька разів падав під
час сну), але миттєво прокинувшись, пам’ятав все, про що йшлося, і
зразу включався до дискусії; вільно висловлював свої думки і спере-
чався без огляду на авторитет і посаду. Один з парадоксів цієї ситуації
полягає в тому, що, постійно знаходячись в середині університетської
науково-бюрократичної системи і беручи активну участь в її діяль-
ності, він водночас начебто існував поза її контекстом, відчуваючи
себе внутрішньо вільним, не скованим ніякими приписами та умов-
ностями. На цьому тлі варто згадати і відмову Чижевського виступи-
ти на VI Міжнародному конгресі славістів у Празі (1968 р.), що спри-
чинило великий скандал. В одному із своїх листів він так описує цю
98 ЛИСТИ,

подію: «Якобсон і я зібрали повні аудиторії і були зустрінуті тривали-
ми оплесками (по-російськи: «оплесками, що переходили в овацію»).
Однак ще до того я розмовляв с деякими чеськими колегами про те,
що (надруковані) радянсько-російські доповіді не називають «інозем-
ців» на прізвища або згадують їх не в тих місцях… Мені треба було
зробити вибір: або говорити 10 хвилин, або дати радянським росія-
нам (розпочавши через Робінсона спроби зблизитись) ляпаса. Після
оплесків я зробив лише повідомлення про цю конференцію, а потім
відмовився від слова, тому що до цього було зроблено усе, щоби нас
(не радянських представників) представити учасникам конґресу як
зовсім не відомих людей… У великому залі було видно, що ляпас по-
пав у ціль… До речі, всі мої книжки на виставці були миттєво розкра-
дені (крім «Orbis scriptus», яка була занадто великою)»166). В кулуарах
конференції цей інцидент жваво обговорювався і по-різному сприй-
мався учасниками167). Однак після того як невдовзі до Праги вступили
радянські танкові частини, багато хто з науковців згадав Чижевського
і його яскравий «виступ», який був певною демонстрацією проти дик-
тату, цензури і фальсифікацій у науковому світі.
Зазначимо, що «не типова» поведінка Дмитра Чижевського сприй-
малась в Німеччині, на відміну від Америки, трохи по-іншому: незва-
жаючи на певну «дивакуватість» професора, до нього завжди стави-
лись з пошаною як до високого авторитету і метра славістики, й іронія
була тут зайвою. Однак вчитись у Чижевського і особливо працювати
разом з ним було важко, бо у нього, як у визначного вченого і до того
ж неординарної людини, був складний характер: «Характер Чижев-
ського був неймовірно суперечливим. З одного боку, — чуйність і
певна тендітність душі. З другого, — упертість, нетерпимість і га-
рячковість. Недовірливість, дитячі страхи і поряд з цим — цілковита
безстрашність, з якою він йшов своїм особливим шляхом, і спокійна
впевненість в своєму значенні вченого, що досягнув немалих висот
і мав неповторну манеру мислення»168); «Безумовно, його характер
був важким, його поводження зі співробітниками — часто неспра-
ведливим, однак разом з тим він досить лояльно відносився до запе-
речувань, навіть тоді, коли колеги-спеціалісти негативно оцінювали
СПОГАДИ 99
його публікації»169); «Я зустрів його трохи незграбним, з норовом,

не без залежності від настрою і свого холеричного темпераменту і
звідси — важкозавбаченим. При всій своїй зовнішній спокійності він
був ранимий, позбавлений усіляких ілюзій і, певно, навіть озлобле-
ний. За своє життя він притерпів немало поразок, кого-небудь іншо-
го давно би вже змусили здатися, він же не здавався ніколи. Він був
бойцом, вмівшим приймати, а якщо необхідно, то і роздавати удари.
За своєю суттю він був людиною добросердною, з залізною волею і
невичерпною енергією підкорявшим все одній меті: здобуттю нових
знань, пошуку істини»170); «В основі своїй сутності Чижевський завж-
ди залишався загадкою для тих, хто з ним зустрічався. Був він таким,
яким і виглядав: …спокійним як статуя незалежно від усіх подій, що
відбувалися навколо нього, схованим за товстими лінзами своїх оку-
лярів, рідко сміющимся, — і не тільки тому, що більшість жартів, які
розповідали вже були йому відомі з «Philogelos» або інших античних
джерел, — але перебуваючи в постійному духовному пильнуванні на-
віть тоді, коли засинав під час доповіді, що як феномен не раз підкрес-
лювалося різними спостерігачами… Якщо шукати якість, що робить
його поведінку зрозумілою, то її можна знайти в яскраво вираженій

у нього потребі незалежності, щоб не сказати — у свободі… Вона доз-
воляла йому бути вище матеріальних турбот і так званої логіки речей
і навіть вище політики. Вона утримувала його від усякої партійності
і груповщини, особливо, між іншим від партійних угруповань його
земляків на еміграції, до яких останнім часом у нього було надзвичай-
но роздвоєне ставлення… був він хоч не один, але все ж самотній…
І справа не в тому, що він нібито був не спроможний зв’язувати себе,
а в тому, що такі зв’язки занадто часто руйнувалися зовнішніми обста-
винами, і він не міг робити їх путівними лініями свого життя»171). Що
стосується його ставлення до роботи, то наука була сенсом його життя.
«Про його образ життя можна сказати не багато, оскільки в дійсності
це був «образ роботи»: працював він постійно, в тому числі в неділю
і по ночах… Не можу пригадати, щоб коли-небудь у нього було щось
подібне до відпустки… Могутність його пам’яті була воістину диво-
вижною. Він мав такі величезні знання, що цілими сторінками міг ци-
100 ЛИСТИ,

тувати із зовсім невідомих творів»172); «…як відомо в колах німецьких
славістів він мав прізвисько «Полігістор». Бути полігістором означало
в його випадку — ігнорувати кордони дисциплін, робити несподівані
прориви у віддалені області пізнання, з’єднувати елементи знання із
різних історичних і культурних контекстів. Здавалось, він не тільки
прокладає шлях в невідомі сфери, але і вже відоме або представляє
в новому світлі, або викреслює його»173).
Незважаючи на фундаментальні наукові здобутки, несамовиту
працездатність і велику кількість учнів, навряд чи можна говорити
про якусь сталу «школу Чижевського» у славістиці. Тобто в певному
розумінні «школа Чижевського» існує, оскільки ще й досі в різних
країнах викладають його учні, на становлення наукового світогля-
ду яких він свого часу мав неабиякий вплив. У свою чергу його учні
виховали нове покоління молодих науковців, для яких ім’я та праці
Дмитра Чижевського близькі і добре відомі. І наукові гуртки, які Чи-
жевський створював у різних місцях, куди його закидала доля, мож-
на розглядати як намагання згуртувати навколо себе здібну молодь
і створити певну «школу». І справді, для молодих і прагнучих знань
студентів та докторантів, це була добра наукова школа, з якої вони
взяли багато корисного для своєї подальшої праці. Однак, безумов-
но, при тому величезному науковому потенціалі, енциклопедичних
знаннях, енергійності, життєлюбству та науковій плідності Чижев-
ський міг зробити набагато більше і, за певних, більш сприятливих
життєвих умов, могла постати і серйозна славістично-філософська
(або «філософсько-славістична») «школа Чижевського» зі своєю ме-
тодологією та спадковістю. Щоправда, важко сказати, чи прагнув би
сам Чижевський до створення чітко означеної школи, бо кожна шко-
ла — це все ж таки замкнена система зі своїми канонами і певними
сталими традиціями. Тоді як Чижевський, так само як і улюблений
ним співвітчизник Григорій Сковорода, завжди намагався позбутися
будь-яких унормованих обмежень і сталих канонів. Проте, можливо,
йому вдалося б виробити якийсь новий стиль та підхід і заснувати
«школу» нового відкритого типу. Однак всі ці розмірковування лежать
в площині «умовного», яке має мало спільного з реальністю. А в ре-
СПОГАДИ 101
альному світі останні роки життя визначного метра були досить сум-
ними: з середини сімдесятих він часто хворів (особливо його мучила
давня астма), швидко втомлювався, і хоча його учні і колеги періодич-
но навідувались і опікувались ним, все ж він був самотнім і, напевно,
відчував себе дещо покинутим. Однак працював він до останнього
дня, і навіть знаходячись вже у лікарні, ще говорив про свої наукові
плани і подальші праці. Помер Дмитро Іванович сонячним ранком
18 квітня 1977 року в геронтологічному відділенні лікарні у Віслохе.
Ще задовго до смерті Дмитро Чижевський говорив, що не хоче, щоб
його відспівував православний священик: єдине виключення він міг
би зробити для свого давнього приятеля отця Георгія Флоровського,
але той мешкав у США і не зміг прилетіти. І тому 21 квітня відспіву-
вання Д. Чижевського правив його друг і колега, протестантський
священик Ернст Бенц174) у капелі відомого в Гайдельберзі Нагорного
кладовища. На відспівуванні були присутні дружина та донька, котрі
прилетіли із США напередодні смерті Д. Чижевського, учні, друзі та
колеги вченого. Тіло Д. Чижевського було кремовано і 15 червня 1977
року у вузькому колі друзів і близьких відбулося поховання урни з
прахом видатного вченого. Поминальну промову виголосив профе-

сор Людольф Мюллер175). І ось вже 27 років на Нагорному кладови-
щі міста Гайдельберга лежить зовсім проста, сіра мармурова плита,
під якою спочиває наш великий земляк. На ній зазначено: «Dmitrij
I. Tschizewskij 1894-1977»176).
У кінці я би хотіла коротко зупинитися на достатньо непростих
відносинах Дмитра Івановича Чижевського зі співвітчизниками. Вва-
жаю, що це питання досить важливе, особливо на тлі широкої попу-
лярності, ореол якої оточує зараз ім’я Дмитра Чижевського в Україні.
І це не дивно, адже його внесок до україністики вагомий та новацій-
ний, а діапазон тематики широкий та різноплановий: від дослідження
та аналізу літературних і культурних явищ Київської Русі, до розгляду
українського інтелектуального життя XIX ст., Д. Чижевському нале-
жать перші узагальнюючі праці з історії української філософії (за-
вдяки яким його визнано фундатором історико-філософського украї-
нознавства) та блискуча монографія з історії української літератури,
102 ЛИСТИ,

де вітчизняна література розглядається в контексті світової; він також
одним із перших наголосив на вагомій ролі бароко для української
культури в цілому, а його праці про Г. Сковороду й М. Гоголя і досі за-
лишаються одними з найкращих. З огляду на внесок Д. Чижевського
до вітчизняної культури він, безумовно, належить до славної когорти
видатних українських вчених XX століття. Нарешті, після багатьох
років невизнання, критики та засудження, він зайняв гідне місце в іс-
торії української духовної культури, яке ніхто не піддає сумніву, але
так було не завжди. Хоча Чижевський ще за життя одержав у захід-
ному науковому світі визнання і популярність як визначний славіст і
вчений зі світовим ім’ям, в Україні він відносився до кола забороне-
них авторів, і його праці зберігалися у спецсховах і були неприступні
пересічному читачу чи навіть науковцю. З огляду на ідеологію, що тоді
панувала в межах радянського простору, відношення до Дмитра Чи-
жевського та його наукової спадщини в Україні більш-менш зрозуміле.
Проте і в еміграції стосунки вченого із земляками складалися зовсім
непросто. Чижевський за національністю був українцем і ніколи цьо-
го не приховував177), хоча, як вже згадувалось на початку статті, пер-
шою мовою і культурою, яку він сприйняв, була російська, оскільки
його родина була російськомовною, українською мовою він оволодів
пізніше майже самостійно. Однак протягом свого життя він постій-
но так чи інакше знаходився в контексті української культури. В ди-
тинстві — це були тривалі виїзди до родового маєтку Секретарівки,
де він спілкувався з селянами, приглядався до їхнього життя і слухав
цікаві розповіді в дусі Гоголівського циклу «Вечори на хуторі поблизу
Диканьки». Пізніше під час діяльності Олександрійського просвіт-
ницького гуртка він читав українську літературу, особливо те, що
було заборонено цензурою, брав участь у заборонених заходах (як-то
відзначення 50-річчя з дня смерті Т. Шевченка) і переймався україн-
ськими культурно-освітніми справами, що розглядались на той час
у Думі. За часи студентства і особливо у роки навчання в університеті
Св. Володимира, Чижевський постійно контактує з київським колом
українських інтелектуалів. У стінах університету він познайомився і
підтримував відносини з такими, в майбутньому відомими, україн-
СПОГАДИ 103
ськими поетами, як М. Зеров, П. Филипович, Освальд Бурґгардт (псев-

донім Юрій Клен)178). Був він досить близько знайомий і з Володими-
ром Шульгіним, який створив в університеті українське студентське
товариство (у 1918 році Володимир загинув під Крутами). Чижев-
ський був частим гостем у цій родині свідомих українців і спілкувався
також зі старшим братом Володимира, в подальшому визначним ук-
раїнським діячем, Олександром Шульгіним179). Чижевський на той час
вже добре розмовляв українською мовою і жваво цікавився пробле-
мами української культури та політичного життя. Пізніше він входив
від партії російських соціал-демократів (меншовиків) до Центральної
Ради (саме до Малої Ради) і брав участь в діяльності вищого органу
Української Народної Республіки. Однак у 1918 році він проголосу-
вав проти IV Універсалу, тобто проти незалежності України. Причин
цьому могло бути декілька, але головними, думаю, були: партійна ус-
тановка (адже російські соціал-демократи не підтримували відділен-
ня України від Росії), вплив оточення (зокрема, В. Зеньковського)180),
і головне — неготовність самого Чижевського, як людини, що сфор-
мувалась за часів Російської Імперії, до такого рішення. Він вболі-
вав за українську мову та культуру і прагнув змін, але його позиція

на той час не йшла далі федералізму. Згадаймо, що на початку ство-
рення Центральної Ради багато провідних українських діячів стояло
саме на цій позиції. Проте вони пройшли певний суспільно-політич-
ний шлях і змінили свої погляди. Чижевський на той час ще не прой-
шов цього шляху. Пізніше його позиція змінилася, але виступ проти
IV Універсалу «переслідував» його все життя і поставив до нього
в певну опозицію частину української еміграції, яка ніколи не змогла
йому цього пробачити181).
Під час Празького періоду (1924-1932 рр.) Чижевський викладав
одночасно в двох українських вищих навчальних закладах: Україн-
ському Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова та Українсько-
му Вільному Університеті (УВУ), де захистив свою першу докторську
дисертацію. В цей час він активно співпрацював з багатьма україн-
ськими науковими організаціями та друкувався в різних українських
виданнях. Але він ні тоді, ні надалі не замкнувся лише на українсь-
104 ЛИСТИ,

кій культурі, як це часто робили його співвітчизники. Він підтриму-
вав зв’язки й активно співробітничав також з багатьма російськими,
чеськими, словацькими, польськими, німецькими, французькими
вченими. Друкувався в їхніх виданнях і входив до різних наукових
об’єднань. Деяких українських діячів, у першу чергу політичних, дра-
тували такі широкі зв’язки Чижевського, особливо з російською діас-
порою, і вони часто звинувачували його у недостатньому національ-
ному патріотизмі. Проте Чижевський ніколи (після 1924 р.) не входив
ні до яких політичних партій чи угруповань, не підтримував зв’язків з
шовіністичними колами жодної з країн, не співпрацював з журналами
та товариствами, що мали яскраво виражені націоналістичні ухили.
Він входив до суто наукових установ і підтримував особисті контакти
з науковцями всього світу, і для нього не мало значення, до якої націо-
нальності вони належать. Вважаючи культурні зв’язки між людьми та
народами набагато важливішими, ніж політичні, він все життя розви-
вав і підтримував ці контакти.
У післявоєнний період Чижевський бере активну участь у нау-
ковому житті української діаспори: викладає в українських вищих
навчальних закладах (УВУ та Українській Богословській Академії),
очолює кілька наукових секцій в УВАН, виступає на конференціях,
займається дослідженнями української духовної історії, публікує свої
статті в різних українських виданнях та редагує деякі з них. Проте,
незважаючи на щиру працю Чижевського в ділянці української куль-
тури, у нього періодично виникали непорозуміння і тертя із співвіт-
чизниками, на які він неодноразово скаржився своїм добрим друзям.
Так в листі до Михайла Ветухова від 26.03.54 він пише: «Новин не має,
крім того, що «не святкував» свого 60-ті ліття, бо з цілої Америки
обізвався лише досить непристойним листом від НТШ Смаль-Стоць-
кий та розуміється Шерех. З Європи кілька десятків листів та пові-
домлень про вихід німецькою мовою збірника на мою пошану. Серед
учасників є лише 2 українці. Одночасно прийшов лайливий лист від
Сидорука, який закидає мені, що я йому не допомагаю. Чи то не той
самий, що протестував проти моєї участі в Академії?»182) Додамо, що
пізніше у 1955 р. у видавництві «Україна» вийшла невелика книжка
СПОГАДИ 105
Євгена Пизюра «Дмитро Іванович Чижевський», яка була присвячена

60-літтю вченого, а його 70-ліття у 1964 р. УВАН відзначило святко-
вою конференцією, де теплу промову виголосив тодішній президент
цієї установи і багаторічний кореспондент Д. Чижевського Юрій Ше-
вельов (на ній виступили також з цікавими промовами Юрій Лаври-
ненко та Василь Рудко). В іншому листі до М. Ветухова за липень 1953
року Чижевський пише: «В Анн Арборі довідався про таке: в зимі мене
університет хотів запросити на виклад (чи виклади) в укр[аїнській]
мові: проти цього з політичних мотивів протестували українські ор-
ганізації! Це настільки непристойне, а для мене й небезпечне, бо такі
речі зразу доходять до відповідних чинників»183). Чижевський мав під-
стави для обурення та занепокоєння, оскільки якраз в січні 1953 року
він мав дуже неприємну бесіду в іміграційному відомстві США. Під-
ставою для цього став донос, в якому зазначалось, що Чижевський є
нібито комуністом і небезпечною для Америки людиною184). І хоча піс-
ля співбесіди і ретельної перевірки всі звинувачення з Чижевського
були зняті, проте цей інцидент залишив важкий слід в душі вченого,
який і так мав досить непевне становище в Америці.
Всередині української діаспори навколо Дмитра Чижевського

склалася парадоксальна ситуація, яка найбільшого загострення набу-
ла у 50-х — середині 60-х років: одна частина української діаспори ви-
знавала наукові досягнення Чижевського і вбачала в ньому видатного
українського вченого, який багато зробив для української культури.
Серед українських інтелектуалів, з якими Чижевський підтримував
теплі дружні відносини протягом усього життя, були: Ю. Бойко-
Блохін, О. Бурґгардт, М. Ветухів, Є. Маланюк, В. Міяковський, Ю. Лу-
цький, В. Симович, В. Рудко, О. Пріцак, І. Шевченко, Ю. Шевельов,
П. Феденко, Л. Чикаленко та інші. Проте інша частина українців,
котрі розглядали науку насамперед як засіб пропаганди української
справи, з осудом сприймали деякі праці Чижевського, зокрема в ца-
рині російської духовної історії, засуджуючи його за космолітизм, то-
лерантність до росіян і брак патріотизму. Ці закиди на адресу Чижев-
ського призвели до того, що на початку 60-х він змушений був піти
з деяких українських наукових установ і товариств. Сучасник Дмитра
106 ЛИСТИ,

Чижевського, український правник і публіцист Осип Данко, ще у 1966
році ставив питання, наскільки українська інтелігенція поінформова-
на про працю Д. Чижевського і наскільки вона усвідомлює собі його
місце в світовій науці: «А таке питання слід ставити не тільки тому, що
серед нас живе найбільший сучасний український вчений-славіст, але
й тому, що навіть для нефахівця вистачить переглянути бібліографію
друкованих праць проф. Чижевського — 48 сторінок друку — щоб
переконатися, що його вклад також в українознавство є винятко-
вої ваги… Українська преса, яка любить вважати себе хронікарем і
справжнім відображенням українського культурного життя, вперто й
послідовно промовчує обсяги, а навіть ім’я цього великого вченого…
Проте мовчанка української преси в Америці стає зрозумілою, коли
пригадати собі свого роду «похід» проф. Романа Смаль-Стоцького
проти проф. Чижевського. Варто пригадати, для прикладу, виступ
проф. Смаль-Стоцького, президента НТШ, на загальних зборах цьо-
го товариства у Нью-Йорку 1960 р., коли він сердито засуджував
працю проф. Чижевського, а зокрема його книгу 1959 р. «Das heilige
Russland», як національну скверну»185). Цікаво, що в той же час з боку
радянських і східнонімецьких славістів на адресу Чижевського лунали
звинувачення в українському націоналізмі та шовінізмі і саме на цій
підставі засуджувались його праці. Так в роботі східнонімецького до-
слідника доктора Грассгоффа «Подвижник ідеалізму й містицизму до
діяльності проф. Чижевського», що була вміщена в 1964 році в одно-
му із збірників Інституту славістики Німецької Академії наук в Бер-
ліні, зазначається: «В книзі «Das heilige Russland» автор підкреслює,
що українці і білоруси протягом століть (XIII-XVII століття) політич-
но і культурно належали до польсько-літовської держави і частинно
плекали зв’язки з європейським Заходом. Він отже конструює ніби
стародавню ворожнечу між «європейською» (українською і білору-
ською) та «азіатською» (великоросійською) Росією й тому малює епоху
московської держави, зокрема жорстокість Івана Грозного, в найчор-
ніших красках… В його [Д. Чижевського — І. В.] «Історії української
літератури від початків до доби реалізму», що появилася україн-
ською мовою в Нью-Йорку в 1956 р., накреслюється виразно тенден-
СПОГАДИ 107
ція сконструювати історично протилежність чи навіть ворожість між

українським і великоросійським народами. Всупереч вислідам дослід-
ників, він старається продемонструвати вищість і пріорітет українсь-
кої літератури над російською»186). Проте Чижевський не визнавав на-
ціональних чи партійних обмежень в наукових дослідженнях: він мав
свої погляди на ті чи інші культурні явища і не збирався їх змінювати
в угоду будь-яких політичних віянь. Наслідком такого ставлення до
праць вченого як в діаспорі, так і в Україні, напевно, стало зменшення
в 60-х та 70-х роках наукового доробку Чижевського в галузі украї-
нознавства порівняно з минулими періодами (щоправда, тут слід вра-
ховувати й адміністративне, викладацьке та редакторське наванта-
ження вченого). Виступаючи на святкуванні свого 70-ліття у 1964 році
в Гайдельберзькій Академії наук, Чижевський з гіркотою констатував:
«Мої українські земляки, за малим винятком, не розуміють моєї праці
і в минулому році я був змушений вийти з кількох українських куль-
турних організацій»187). Певна парадоксальність цієї ситуації полягає
в тому, що тоді, як деякі кола української діаспори не сприймали Чи-
жевського як українського вченого і навіть взагалі як українця, його
німецькі та американські студенти (тобто люди переважно нейтраль-

ні) неоднаразово підкреслювали українське походження свого про-
фесора, яке відбивалось і на його викладах. Я хочу навести невелику
цитату із спогадів Гарвардського студента Чижевського, в подальшо-
му професора славістики, Гью Маклейна (американця за походжен-
ням): «У другому семестрі, коли ми перейшли до вивчення літератури
Московського періоду, тон Чижевського став набагато жорсткішим.
Тут я думаю далося взнаки його українське походження. Він не любив
цілий московський період, вважаючи його пригніченням і застійним,
а літературні роботи цього періоду — другорядними та епігонними.
«Задонщину» Чижевський вважав набагато нижчою за своїми літера-
турними якостями ніж «Слово о полку Ігоревим»; а правління царя
Івана Грозного — чіткою моделлю пізнішого пригнічення і застою при
правліннях Миколи I і Леніна-Сталіна. …в своїх пізніших лекціях з
історії російської літератури «History of Russian Literature to the End
of the Baroque» (Mouton and Co., 1960) Чижевський пішов так далеко,
108 ЛИСТИ,

що заявив: «Ті, хто не відчувають різниці в естетичній цінності обох
літературних пам’яток (тобто не визнають низшість «Задонщини»
порівняно зі «Словом о полку Ігоревим») взагалі не повинні займа-
тись вивченням історії літератури»188).
Щодо українських студентів, то Чижевський завжди опікувався
ними і приділяв багато уваги. Це стосується і Гайдельберзького пе-
ріоду: «Своїх земляков, студентів-українців, що мешкали в Німеччині
або приїхали до Гайдельберга із США та Канади вчитися, він зібрав
навколо себе, запропонувавши їм лекції з української літератури та
культури на українській мові»189). І ця група існувала певний час під
керівництвом Дмитра Івановича. Отже, незважаючи на різні обстави-
ни, Чижевський завжди був у контексті української культури, проте
він ніколи не був харизматичною постаттю в українському суспільстві,
як, наприклад, Д. Донцов, М. Грушевський або В. Липинський. Та він
ніколи і не претендував на це почесне місце. Чижевський насамперед
був науковцем, який все своє життя присвятив дослідженню духовної
історії слов’ян, і те, що він не зупинився лише на дослідженні україн-
ської культури, зробило його працю в галузі українознавства глиб-
шою і ширшою. Водночас таке ставлення до науки, широкі контакти
з російськими вченими та ігнорування ним національно-політичних
чинників, відсунуло його на «периферію» українського еміграційно-
го життя і створило певний вакуум між ним і частиною української
громади. Однак час розставляє все на свої місця і в історії україн-
ської культури ім’я Дмитра Чижевського отримало належне визнан-
ня. Незважаючи на різні закиди, які робилися йому з боку українців
протягом життя, саме його співвітчизники одними з перших оцінили
вагомість його праці і закарбували його ім’я в своїй духовній історії.
Так вже в 70-х роках в Українському Науковому Інституті Гарвард-
ського університету, кафедру літературознавства було названо
на честь Дмитра Чижевського190), а в діаспорі було видано дві робо-
ти про життя і наукову діяльність Чижевського, написані Євгеном
Пизюром і Юрієм Блохіним191). Слід зазначити, що молода генерація
українських діаспорних науковців 60-х років, що в подальшому стали
визначними вченими (наприклад, Ярослав Пеленський, Іван-Лисяк
СПОГАДИ 109
Рудницький, Ігор Шевченко, Омелян Пріцак та інші), визнавали і ша-

нували Чижевського як вченого світового рівня.
Після отримання Україною незалежності, ім’я Дмитра Чижевсько-
го поступово повернулось і на Батьківщину та увійшло до пантеону
видатних постатей. В його рідному місті Олександрії одну з вулиць
названо на його честь; в м. Кіровограді його ім’я носить одна з кращих
обласних наукових бібліотек; у 1999 році Національна Академія наук
України встановила премію ім. Чижевського за високі досягнення
в галузі філософії; 100-річчя з дня його народження в Україні було від-
значено міжнародною науковою конференцією, що проходила в Києві
та Кіровограді. Ім’я Чижевського ввійшло до різних енциклопедій,
підручників та методичних посібників, про нього пишуть наукові
праці і проводять семінари. Тож наукові здобутки Дмитра Івановича
Чижевського не залишилися забутими, хоча слід зазначити, що його
наукова спадщина і на сьогодні залишається не до кінця вивченою й
оціненою як серед українців, так і серед росіян, чехів, словаків, німців,
до культур яких він зробив значний внесок.
Наостанок зазначу, що, розглядаючи інтелектуальну біографію
Д.І. Чижевського й аналізуючи його наукову та архівну спадщину,

треба визнати, що він ніколи не вкладався в рамки тільки однієї куль-
турної ойкумени, він був людиною європейської культури — євро-
пейцем не в територіальному, а насамперед у духовному сенсі цього
поняття. Думаю, що саме з цієї позиції і треба розглядати спадщину
Дмитра Чижевського, не обмежуючи штучно створеними бар’єрами
і кордонами.
110 ЛИСТИ,

Примітки
1)
Цей нарис я присвячую пам’яті свого наукового керівника та колеги по Інституту
філософії, людині щирого серця та великої української душі — Василю Семенови-
чу Лісовому (1937-2012)— українському філософу, громадському діячу, дисиденту,
політв’язню. Василь Семенович був одним з перших, хто у 90-х роках наголосив
на важливості вивчення спадщини Дмитра Чижевського в Україні і не тільки на-
голосив, а й розпочав роботу над збором праць вченого, створивши й очоливши
колектив однодумців у відділі історії філософії України Інституту філософії. Праці
Чижевського, що виходили різними мовами, збирались звідусиль, насамперед вони
надходили з Німеччини, США та Канади, а далі робились переклади та звіряння
текстів. Це була кропітка та довготривала праця. І у 2005 році у видавництві «Смо-
лоскип» було видано «Філософськи твори» Дмитра Чижевського у 4-х томах під за-
гальною редакцією та упорядкуванням Василя Лісового. Щоправда, твори вийшли
без наукового коментування і не все бездоганно було в самому виданні, однак завдя-
ки появі цього 4-томника в Україні було створено потужну джерельну базу для вив-
чення спадщини Дмитра Чижевського. І хоча окремі статті та монографії вченого
виходили в різних українських виданнях протягом всього часу і продовжують ви-
ходити і зараз, однак таке кількатомне видання праць Д. Чижевського, зініційоване
Василем Лісовим, залишається поки єдиним не тільки в Україні, але й на просторі
колишнього СНГ. До наукового кола зацікавлень Василя Семеновича входило багато
різних філософських та громадсько-політичних тем, і спадщина Дмитра Чижевсько-
го була лише одним із цих напрямів, але він надав потужний імпульс дослідженням
у цій галузі в Україні, і безумовно, про нього пам’ятатимуть як про одного із видат-
них піонерів чижевськознавства. Що стосується моїх власних розвідок з чижевсько-
знавства, то Василь Лісовий не тільки був науковим керівником моєї кандидат-
ської дисертації, що мала назву «Дмитро Чижевський як дослідник української фі-
лософської думки», а й в подальшому підтримував мене на шляху досліджень спад-
щини цього визначного вченого, за що я безмежно вдячна йому.
2)
Володимир Янцен. Спадщина Дмитра Чижевського: проблеми і парадокси вивчен-
ня // Дмитро Іванович Чижевський і його сучасники. — Кіровоград, 2013. — С. 13.
3)
Чижевский Д. И. Жизнеописание // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Материа-
лы к биографии (1894-1977) / Сост., публик., коммент.: В. Янцена, И. В. Валявко,
В. Кортхаазе. — Москва: Библиотека-фонд «Русское зарубежье» — Русский путь,
2007. — С. 51.
4)
Більш детально про роль матері в родині Чижевських та про її вплив на Дмитра Чи-
жевського дивись в цьому збірнику статтю Ірини Валявко та Надії Жахалової: Марія
Дмитрівна Чижевська (1858-1925). — С. 139-153.
5)
Ной Самуїлович Морозовський (1892-1953) — земляк та родич Д.Чижевського — чо-
ловік його рідної сестри Марії Чижевської. В подальшому професор, доктор медич-
них наук, відомий в Україні фтизіатр, довгий час був директором туберкульозного
Інституту у Києві та завідувачем кафедри туберкульозу при Інституті вдосконалення
СПОГАДИ 111
лікарів, був членом Президії вченої медичної ради Наркомздраву України, автор
понад 120 наукових праць.
6)
Панас Феденко. Дмитрий Чижевский (4 апреля 1894 — 18 апреля 1977). Воспоми-
нания о жизни и научной деятельности // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1.
Материалы к биографии (1894-1977). — С. 249-250. Панас Васильович Феденко
(1893-1981) — український політичний діяч, член ЦК УСДРП, діяч Соціалістичного
інтернаціоналу, історик, публіцист, автор історичних повістей. З Дмитром Чижев-
ським його єднали дружні стосунки ще з олександрійських часів. В подальшому
вони зустрічалися в Празі, де були колегами в Українському вищому педагогічному
інституті ім. М. Драгоманова, та в Німеччині, де обидва прожили більшу частину
свого життя.
7)
Уривки із споминів членів гуртка Дмитра Чижевського були опубліковані у невели-
кій, але цікавій збірці: Записки обласної наукової бібліотеки імені Дмитра Чижев-
ського. До 100-річчя з дня народженння Дмитра Чижевського. — Кіровоград, 1994.
— С. 13-14.
8)
Одна з його німецьких студенток, згодом професор славістики Рената Лахман, зга-
дує: «Зустрілася я з ним … у 1957 році під час моїх перших гайдельберзьких семес-
трів і, не будучи його офіційною студенткою, мала можливість брати участь в його
семінарах для «своїх» на квартирі по Унтерер Фаулер Пельц, 2. Подавалися печиво
і чай, він виступав, провокував інших на репліки, давав можливість робити рефе-
рати, критикував, відхиляв, іронізував або хвалив і підбадьорював. Ніколи не було
відомо, яка послідує реакція, і це тримало нас в неспокійній напрузі». Див. Рената
Лахман. Встречи с Дмитрием Ивановичем Чижевским // Дмитрий Иванович Чи-

жевский. Избранное в 3 томах. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — Москва,
2007. — С. 427. Переклад цитат на українську тут і далі по тексту зроблено Іриною
Валявко.
9)
Ханс-Юрген цум Винкель. Дмитрий Чижевский // Дмитрий Иванович Чижевский.
Избранное в 3 томах. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 380-381.
10)
Панас Феденко. Дмитрий Чижевский (4 апреля 1894 — 18 апреля 1977). Воспоми-
нания о жизни и научной деятельности // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1.
Материалы к биографии (1894-1977). — С. 250.
11)
Избранное в 3 томах. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 381.
12)
Д. Чижевський. Юрій Клен, вчений та людина. (Із спогадів. Написано 1949) // Дмит-
ро Чижевський. Філософські твори у 4-х томах. — Київ: Смолоскип, 2005. — Т.2. —
С. 245.
13)
Василий Васильевич Зеньковский. Встречи в Киеве. Дмитрий Иванович Чижевский
// Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). —
С. 243. В збірці подається лише частина спогадів В. Зеньковського, оригінали яких
зберігаються у Бахметьєвському архіві при Колумбійському університеті в м. Нью-
Йорку.
112 ЛИСТИ,

14)
Пізніше вони зустрілися у Празі, коли Чижевський викладав в Українському педа-
гогічному інституті ім. М. Драгоманова (1924-1932), а Зеньковський був директором
Російського педагогічного інституту в Празі (1923-1926). У період з 1924 по 1926 рр.
вони працювали разом в Філософському товаристві при Російському Народному
університеті. До речі, Д. Чижевський був секретарем цього Товариства з 1925 по 1929
рік. Після переїзду Чижевського до Німеччини у 1932 році В. Зеньковський неод-
норазово відвідував його спочатку в Галле, а потім у Марбурзі і виступав на його
семінарах та в гуртках, створених вченим. У 1942 році Зеньковський прийняв сан
священика під ім’ям о. Василь. Він також був головою Російського студентського
християнського руху, доктором церковних наук (1948), деканом Свято-Сергіїв-
ського Православного Богословського Інституту в Парижі (1944-1947, 1949-1962),
де викладав з 1926 року історію філософії і релігії, психологію і апологетику. Щодо
листування цих видатних мислителів, то поки що вдалось віднайти тільки листи
о. Василя Зеньковського за період 1948-1962, які зберігаються у приватному архіві
Дмитра Чижевського, що знаходиться у відділі рукописів та рідкісних друкованих
видань Гайдельберзької університетської бібліотеки під шифром: Heid. Hs. 3881,
Tschi, розділ С (листи). Архів В. Зеньковського був конфіскований французькою
поліцією при його арешті у 1939 році і «загинув». Частина архіву, що постала після
1939 року, зберігається в різних місцях: частина в Бахметьєвському архіві (США),
частина в Свято-Сергіївському Православному Богословському Інституті в Парижі.
На моє прохання співробітники архіву Богословського Інституту переглянули фон-
ди о. Василя Зеньковського, але листів Дмитра Чижевського там не було знайдено,
і у фондах Бахметьєвського архіву, в якому я працювала під час стажування в США,
не вдалося виявити листи Чижевського. Отже, поки що не можливо повністю від-
творити кореспонденцію цих двох мислителів, але не втрачаємо надію, що з часом
все ж таки вдасться відшукати зниклі листи Дмитра Чижевського до о. Василя Зень-
ковського.
15)
На стіні Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Г. Шевчен-
ка встановлено барельєфну дошку Дмитру Чижевському як видатному українському
вченому, філософу та славісту, що вчився в цьому закладі.
16)
Павло Іванович Чижевський (1860-1925) — український громадський і політичний
діяч родом з Полтавщини. Земський діяч, член Української Радикально-Демокра-
тичної Партії і ТУП. Депутат Першої Державної Думи (входив до складу Української
парламентської Громади). Член Української Центральної Ради від Полтавської гу-
бернії, член ЦК УПСФ. З 1918 — голова укр. торгової делегації у Швейцарії, голова
закордонного бюро УПСФ у Відні, член екзильного уряду УНР в Тарнові. Автор пра-
ці «Основи української державності» (1921), приятель В. Вернадського.
17)
У багатьох своїх анкетах Д. Чижевський зазначає, що вступив до РСДРП у 1913 році,
ставши членом київської організації меншовиків, але у його справі, що знаходиться
у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (Справа 51134,
Опис 1, фонд 263) і була заведена на нього ще у 20-х роках як на активного діяча
меншовицької партії, зберігається партійний квиток Д. Чижевського, де зазначено,
СПОГАДИ 113
що він вступив до партії в липні 1912 року. Можливо, дата в квитку поставлена по-
милково, а може, за цим стоїть щось інше — це питання вимагає ще додаткового
дослідження та уточнення.
18)
Про переслідування більшовиків і свої поневіряння у 1919-1920 роках Чижевський
згадує у спогадах: «Спомини про меньшовіків на Україні 1919-1920 рр.», що збері-
гаються у його Гайдельберзькому архіві (Tschi II: Heid. Hs.3881, A I). Дивись публі-
кацію: В. Янцен, И. Валявко. Воспоминания Д. И. Чижевского о деятельности мень-
шевиков на Украине (1919-1920). Малоизвестные страницы биографии учёного //
Die Welt der Slaven. — XLVI. — 2001. — P.155-178, а також цей матеріал з коментарем:
Д. И. Чижевский. Воспоминания о меньшевиках в Украине 1919-1920 // Д. И. Чижев-
ский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 74-83. Спогади
було написано в березні 1961 року на прохання Бориса Івановича Ніколаєвського
(1887-1966) — визначного діяча РСДРП та історика, з яким Чижевський підтримував
дружній зв’язок довгі роки. Б. Ніколаєвський готував у цей час ряд праць з історії
діяльності партії меншовиків в Україні і попросив Чижевського дещо уточнити — це
і стало поштовхом для написання тексту спогадів. У цьому контексті вражає пам’ять
Дмитра Чижевського, який через стільки років згадав і описав в деталях події
1919-1920 років.
19)
Ці вірші репрезентували новий «літературний напрямок», що отримав назву «Мен-
шовицька тюремна поезія» і являла собою збірку політичних частівок і пародій, що
оповідає про поневіряння меншовиків у більшовицьких застінках. Початок цього
напрямку поклав Київський процес над меншовиками (лютий-березень 1920 р.) —
гротескність звинувачень призвела до появи перших частівок. Куплети потім допов-

нювались і змінювались, але самі «вірші» мали досить широке розповсюдження у ті
часи. Дмитро Чижевський записав їх з пам’яті і у Варшаві у 1921 році після «втечі»
з радянської України. У 1923 році він написав до них невеликий коментар, а в 60-х
роках передав свої записи Б. Ніколаєвському. Зараз вони зберігаються в архіві
Б. Ніколаєвського в Гуверовському Інституті в США (Hoover Institution, Nicolaevsky
Collection, series 279, Box 782, Folder 2).
20)
Яків Ізраїльович Маршак (1898-1977) — економіст, учень Е. Ледерера, представник
франкфуртської економічної школи, згодом відомий американський вчений-еконо-
міст, меншовик, шурин Д. Чижевського.
21)
З приводу його праці в «Соціалістичному віснику» дивись цікаву статтю: Васи-
льева М. А. Д. Чижевский в Социалистическом вестнике / Дмитро Чижевський,
особистість і творчість. Збірник матеріалів міжнародної конференції 13-15 червня
2002 р. в Празі. — Прага, 2004. — С. 395-405.
22)
Листування між Д. Чижевським та Б. Ніколаєвським, що зберігається в трьох ар-
хівах і охоплює період з 1922 по 1965 р., цікаве не лише для дослідження їх біогра-
фій, але і як історичне джерело, зокрема з історії РСДРП. Листи Б. І. Ніколаєвського
знаходяться в двох архівних фондах Д. І. Чижевського, які зберігаються в Німеччині
в містах Галле і Гайдельберзі. Архів у Галле знаходиться при Інституті славістики
Галльського університету і містить матеріал з 1920 по 1945 р. Архів у Гайдельберзі
114 ЛИСТИ,

зберігається у відділі рукописів і архівних колекцій у бібліотеці Гайдельберзького
університету та охоплює період з 1945 по 1977 р. Архіви каталогізовані лише част-
ково. Листи Чижевського знаходяться в архіві Б. І. Ніколаєвського в Гуверовському
інституті війни, революції і світу (США, м. Стенфорд).
23)
Федір Августович Степун (1884-1965) — російський філософ, соціолог, історик, літе-
ратурний критик, громадсько-політичний діяч, письменник. Відносини Ф. Степуна
і Д. Чижевського з сусідських та приятельських поступово переросли у справжню
дружбу, що тривала протягом життя. Цей факт підтверджує і їхне листування:
на сьогодні відомо 62 листи Ф. Степуна до Чижевського за період 1946-1965 рр., які
зберігаються в Гайдельберзькому архіві Д. Чижевського, та 120 листів Д. Чижевсь-
кого за період 1943-1965, які зберігаються в Єльському архіві Степуна в США.
24)
Олександр Карлович Креслінг (1897-1977) — музикант, фольклорист, перекладач.
У 30-ті роки створив та очолив хор студентів Фрейбурзького університету, які вико-
нували старовинні російські пісні. Хор отримав міжнародне визнання.
25)
Овсій Давидович Шор (1891-1974) — учень Гуссерля, музикант, мистецтвознавець,
філософ, історик російської думки. Дмитро Чижевський цінив О. Шора як інте-
лектуала, історика російської думки, перекладача праць М. Бердяєва та В. Іванова
на німецьку мову. Більш детальну інформацію про їхні стосунки, а також вибране
листування дивись у публікації: В. Янцен. Российские ученики Э. Гуссерля из фрей-
бургской «Святой общины». Фрагменты переписки Д. И. Чижевского и Е. Д. Шора //
Логос 1 (52). — М., 2006. — С. 138-169.
26)
Еріка Баумгартнер (1903-2003) — донька жінки, у якої Д. Чижевський, Ф. Степун
та О. Креслінг у 1922-1924 роках винаймали помешкання в передмісті Фрейбурга
Церінгене, по Блазіусштрасе, 4.
27)
Мари-Луиза Ботт. От клецок к Гегелю. «Святая община»: воспоминания о пестрой
кучке русских ученых во Фрейбурге двадцатых годов // Д. И. Чижевский. Избранное
в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 278-279.
28)
Рекомендаційний лист Е. Гуссерля дивись за публікацією: В. В. Янцен. Дмитро
Чижевський в Німеччині (із архівів Галле) // Філософська і соціологічна думка. —
1992. — № 12. — С. 86. Дивись також цей лист: Рекомендательные письма. Эдмунд
Гуссерль (1931) // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии
(1894-1977). — С. 679.
29)
Д. Чижевський поважав Р. Кронера як мислителя, йому імпонував підхід цього
вченого до німецької класичної філософії і особливо його аналіз філософії Гегеля.
У своїй рецензії на книгу Р. Кронера «Від Канта до Гегеля», що вийшла у 1921 році
(«Von Kant bis Hegel» Bd. I. Von der Vernunftkritik zur Naturphilosophie. — Tübingen,
1921. — 621 p.), Д. Чижевський писав: «Лише той, хто прочитає книгу, може оцінити
всю повновагу її стилю, велику рясноту яскравих та гострих формулювань, майже
невичерпну здатність автора знову й знову повертатися до однієї і тієї ж теми, підхо-
дити до неї все з нових і нових сторін і відкриваючи в ній усе нові й нові моменти».
Див. Д. Чижевський. Рецензія на перший том книги Ріхарда Кронера «Від Канта
до Гегеля» // Дмитро Чижевський. Філософські твори у 4-х томах. — Київ, 2005.
СПОГАДИ 115
— Т.3. — С.437-438. Вперше ця рецензія була надрукована у журналі «Логос» № 1

у 1924 році, с. 219-225. Про філософські студії Д. Чижевського в Німеччині і, зокре-
ма, про вплив на нього Ріхарда Кронера згадує також Василь Рудко в своїй доповіді
«Шлях Д. Чижевського», яка вміщена в цій збірці.
30)
Richard Kroner. Zum Problem das Übergeschichtlichen / Orbis Scriptus. Dmitrij
Tschižewskij zum Geburtstag. — München. — 1966. — S. 439-445.
31)
Orbis Scriptus: Dmitrij Tschižewskij zum 70. Geburtstag. — München, 1966. — P. 26.
32)
Д. Чижевський працював над дисертацією «Про формалізм в етиці», проте вона так
і не була остаточно закінчена і захищена. Однак окремі частини цієї роботи були
опубліковані у вигляді статей у різних виданнях. Дивись, наприклад, Д. Чижевский:
О формализме в этике. Заметки о современном кризисе этической теории // Тру-
ды Русского Народного Университета. — Т. I. — Прага, 1928.— С. 195-209; К про-
блеме двойника. (Из книги о формализме в этике) // О Достоевском. Сб. статей
под ред. А. Л. Бема. — Прага, 1929. — С. 9-38; Этика и логика. К вопросу о преодоле-
нии этического «формализма» // Труды Русского Народного Университета. — Пра-
га, 1931. — Т. IV. — С. 222-240 та інші праці на цю тему.
33)
Див. Чижевський Д. Життєопис // Філософська і соціологічна думка. — 1990. — № 11.
— С. 31-32.
34)
Віктор Борисович Шкловський (1893-1984) — письменник, літературознавець, кри-
тик. Один з визначних теоретиків російського формалізму.
35)
Д. И. Чижевский. Пражские воспоминания. Возникновение Пражского лингвисти-
ческого кружка и его достижения // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Материа-
лы к биографии (1894-1977). — С. 87. Вперше ці спогади були надруковані у США

у 1976 році: D. Tschižewskij: Prager Erinnerungen. Herkunft des Prager Linguistischen
Zirkels und seine Leistungen // L. Matejka (ed.): Sound, Sign and Meaning. Quinquagenary
of the Prague Linguistic Circle. — Ann Arbor, 1976. — P. 15-28.
36)
Чижевский Д. И. Князь Николай Сергеевич Трубецкой (1890-1938) // Д. И. Чижев-
ский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 829-832. Впер-
ше цей некролог було опубліковано у журналі: Современные Записки. — Париж,
1939. — Т. 68.— С. 464-465.
37)
Letters and Other Materials from the Moscow and Prague Linguistic Circles, 1912-1945. —
Ann Arbor. — 1994. — P. 153-155. (Переклад на українську, зроблений автором).
38)
лы к биографии (1894-1977). — С. 91.
39)
лы к биографии (1894-1977). — С. 88.
40)
У Празьких споминах Чижевський так охарактеризував свою статтю: «Між іншим
у 1935 році я написав для його (мається на увазі князь М. Трубецькой — І. В.) ювілей-
ного збірника, з мого погляду, чисто формалістичну статтю «Про «Шинель» Го-
голя». На жаль, опублікована вона була в іншому місті — в «Журналі слав’янської
116 ЛИСТИ,

філології»…» Див. Д. И. Чижевский. Пражские воспоминания. Возникновение
Пражского лингвистического кружка и его достижения // Д. И. Чижевский. Из-
бранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 90. До речі, ця праця,
написана з використанням методології структуралізму, принесла Д. Чижевському
визнання в широких емігрантських колах.
41)
Д. Чижевський. А. Бем. Тайна личности Достоевского. (Alfred Bém: Tajemstvi
osobnosti Dostojevského). — Прага, 1928. — 140 с. // Современные Записки. —
Париж, 1930. — Т. XLI. — С. 527.
42)
Дмитро Чижевський. Історія української літератури. Від початків до доби реаліз-
му. — Тернопіль, 1994. — С. 22.
43)
Ця стаття присвячена аналізу ранньої повісті М. Достоєвського «Двійник», на яку,
як і на інші ранні твори письменника, тогочасні критики звертали мало уваги, зо-
середившись на головних творах Достоєвського. В цілому на Семінарі А. Беме про-
понувався новий підхід до ранніх творів письменника та їхня переоцінка з огляду
на подальшу еволюцію його творчих поглядів. У цій статті Чижевський між іншим
розглядає цікаву філософську проблему: конфлікт між формою та ідеєю твору.
Вперше в перекладі на українську мову стаття вийшла у «Філософській і соціологіч-
ній думці»: Д. Чижевський. До проблеми двійника у Достоєвського // Філософська
і соціологічна думка. — 1994. — № 5-6. — С. 47-74.
44)
Щодо участі Д. Чижевського у Семінарі А. Беме дивись цікаву статтю: М. Магидо-
ва. Д. И. Чижевский — участник Пражского Семинария по изучению Достоевского /
Дмитро Чижевський, особистість і творчість. Збірник матеріалів міжнародної кон-
ференції 13-15 червня 2002 р. в Празі. — Прага, 2004. — С. 149-162.
45)
Зараз у Санкт-Петербурзі під керівництвом Олександри Тоїчкіної готується до видан-
ня книга: «Д. И. Чижевский (1894-1977). Статьи о Достоевском. Антология». До цієї
книги увійдуть всі відомі (опубліковані) на сьогоднішній день роботи Д. Чижевсько-
го про Ф. Достоєвского, що нараховують 39 окремих робіт та 3 варіанти статей.
46)
Емануель Радл (1875-1942) — біолог, професор натурфілософії Чеського університе-
ту, пізніше займався проблемами Протестантської релігійної філософії.
47)
Д. И. Чижевский. Пражские воспоминания. Возникновение Пражского лингвинис-
тического кружка и его достижения // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Мате-
риалы к биографии (1894-1977). — С. 84.
48)
Липинський В’ячеслав. Твори. Архів. Студії. — Філадельфія, Пенсильванія, 1973. —
C. 224.
49)
Чижевський Д. Життєопис // Філософська і соціологічна думка. — 1990. — № 11. —
С.31-32. Щодо перебування Д. Чижевського у Празі див. також цікаву працю: Werner
Korthaase. Dmytro Čyževs’kyi (1894-1977) in der Tschechoslowakischen Republik und in
der Bundesrepublik Deutschland. — Berlin, 2000; Володимир Кремінь. Празький пе-
ріод у науково-педагогічній діяльності Дмитра Чижевського / Дмитро Чижевський і
світова славістика. Матеріали наукового семінару Дрогобич, 17-18 травня 2003 року.
— Славістика. Том I. — Дрогобич, 2003. — С. 31-34; І. Валявко. До інтелектуальної
СПОГАДИ 117
біографії Дмитра Чижевського: Празький період (1924-1932) // Наукові записки

НаУКМА. — 2004. — Т.25. — С. 83-88.
50)
Макс Фасмер (1886-1962) — видатний мовознавець, славіст, етимолог і лексикограф,
член кількох німецьких академій, дійсний член Наукового товариства ім. Шевчен-
ка, чл.-кор. АН СРСР. Автор робіт про слов’янські мови, історію розселення народів
у Східній Європі, дослідження східноєвропейської антропонімії й топонімії, впли-
ву слов’янських мов на албанську тощо. Підсумком його багаторічних досліджень
з’явився етимологічний словник російської мови (т. 1-3, 1950-1958) — найбільша
за охопленням матеріалу і одна з найкращих в лінгвістичному відношенні праця з
етимології російської мови. Фасмер не тільки товаришував з Чижевським, але й брав
жваву участь в академічній кар’єрі Чижевського в Німеччині: писав рекомендаційні
листи, ратував за ординарну кафедру у Марбурзі, виступав проти гессенського мініс-
тра культури, підтримуючи Чижевського в скрутний час. Саме в його видавництві
вийшла перша ювілейна збірка, присвячена 60-літтю Дмитра Чижевського.
51)
У цьому журналі Чижевський опублікував своє дослідження української і росій-
ської філософської літератури, в якому виявив себе як талановитий історик філосо-
фії. Завдяки цій публікації європейська філософська спільнота була ознайомлена з
багатьма досить не відомими філософськими працями. Див. Ciževskij D. Russische
und ukrainische Arbeiten zur Geschichte der Philosohie // Archiv für Geschichte der
Philosophie. Jahrgang, 11. — Berlin, 1931. — S. 329-350.
52)
Більш детальну інформацію дивись в ґрунтовній монографії: Вернер Кортхаазе.
Дмитрий Чижевский: жизнь великого ученого. — Siedlice, 2010. В цій книзі вико-
ристано багато архівних джерел.

53)
Обоснованное предложение философского факультета (1931) // Д. И. Чижевский.
Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 34-35.
54)
Зараз університет носить назву: Університет Галле-Віттенберг ім. Мартіна Лютера
(Martin Luther-Universität Halle-Wittenberg). Цікаво, що в цій назві, як і в самому
закладі, об’єдналися непримиренні колись супротивники, які протягом XVII-XVIII
століть вели нескінченні наукові суперечки, а саме Галльський університет, що
був на той час оплотом пієтизму, та Віттенберзький університет, який був оплотом
лютеранських ортодоксів і де свого часу викладав Мартін Лютер (1483-1546). Цей
«похід» проти пієтизму відомий в історії як «Спір Віттенберга і Галле». Щодо пе-
ребування та наукової діяльності Дмитра Чижевського в німецьких містах Галле та
Марбурзі дивись також: Вернер Кортхаазе. Дмитрий Чижевский: жизнь великого
ученого. Siedlice, 2010; І. Валявко. До інтелектуальної біографії Дмитра Чижевсь-
кого: Галльський (1932-1945) та Марбурзький (1945-1949) періоди // Магістеріум
НаУКМА. Випуск № 23. — Київ, 2006. — С. 70-77.
55)
Габілітація (англ. Habilitation) — придбання другого (вищого) наукового ступеня
(габілітованого доктора), який відповідає українському науковому ступеню докто-
ра наук. Це процедура, яка йде після присудження першого ступеня доктора філо-
софії. Існує в європейській континентальній академічній системі: в таких країнах,
як Німеччина, Франція, Австрія, Чехія. Після проходження габілітації претенденту
118 ЛИСТИ,

присвоюється титул габілітованого доктора (doctor habilitatus, Dr. Habil.), який дає
право на зайняття професорської посади в університеті. Проте варто відзначити,
що титул габілітації не є окремим науковим ступенем, а є кваліфікацією, додатко-
вою до ступеня доктора філософії, який дозволяє займати пост професора універ-
ситету.
56)
Кандидатський мінімум Чижевський здавав за трьома спеціальностями: слов’янської
філології, філософії та історії церкви. До речі, багато його праць в тій чи іншій мірі
торкаються історії церкви і ця тема також важлива для аналізу його спадщини.
57)
Здавши 5 липня 1933 року кандидатський мінімум, Дмитро Чижевський тіль-
ки 10 січня 1935 отримав титул доктора філософії і відповідний Диплом. Див.
Диплом (1935) // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии
(1894-1977). — С. 41.
58)
У перекладі на українську ця робота ввійшла до 4-томного видання вибраних праць
Д. Чижевського і була видана у 2005 році. Див.: Дмитро Чижевський. Гегель у Росії.
// Філософськи твори у чотирьох томах. Т.4. — С. 3-305.
59)
Вернер Кортхаазе. Дмитрий Чижевский: жизнь великого ученого. — С. 83-84.
60)
«Канцлер» — керівник адміністрації університету.
61)
У різні історичні періоди і при різних владах це місто носило назви Rýmařov
та Römerstadt.
62)
Див. Д. И. Чижевский. Творческая автобиография. Июль 1945 года // Д. И. Чижевс-
кий. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С.49.
63)
Проглядаючи назви лекційних курсів та семінарських занять, які читав Дмитро
Чижевський в Галльському та Єнському університеті, просто диву даєшся широті і
глибині його славістичних студій. «Позаплановий лектор російської мови» — саме
так він значився у формулярі — виконував роботу цілого Інституту славістики, якого
на той час ще не існувало в Галле. Дивись назви його курсів і семінарів в: Темы лек-
ций и семинаров Д. И. Чижевского // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Матери-
алы к биографии (1894-1977). — С. 723-738.
64)
Дивись у Галльському архіві Д. Чижевського поштову листівку від 29 травня 1934
року від відомого індогерманіста Єнського університету Альберта Дебруннера
(1884-1958).
65)
Міністерство культури та науки Прусії на прохання Галльського університету доз-
волило Чижевському носити титул професора з таким формулюванням: «колишній
професор Українського вищого педагогічного університету в Празі», однак в універ-
ситеті Галле на такі «тонкощі» не звертали увагу і Чижевський в роботах своїх ди-
сертантів значився «професор, доктор, Дмитро Чижевський». Дивись з цього приво-
ду також працю: Вернер Кортхаазе. Дмитрий Чижевский: жизнь великого ученого.
— С. 75.
66)
Дивись документ: Д. И. Чижевский — в ректорат Гейдельбергского университета //
Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 203.
67)
Слід зазначити, що з переїздом до Галле Дмитро Чижевський приєднався до філо-
софського гуртка, який заснував професор філософії дослідник творчості Платона —
СПОГАДИ 119
Юліус Штенцель (1883-1935). Чижевський брав активну участь у цьому товаристві

і неодноразово виступав з доповідями. Після смерті Штенцеля він вочевидь пере-
брав керівництво гуртком і відповідно змінилось і місце засідань — збирались вдома
у Чижевського. Крім того, до складу гуртка додались нові учасники.
68)
Ханс-Георг Гадамер. Воспоминания о Чижевском // Д. И. Чижевский. Избранное
в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 281.
69)
Дитрих Герхардт. Воспоминания о Д. И. Чижевском // Д. И. Чижевский. Избранное
в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С.295-296.
70)
Людольф Мюллер. Воспоминания о Дмитрии Чижевском. // Д. И. Чижевский. Из-
бранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С.299.
71)
Чудові спомини про творчу атмосферу гуртка залишив один з його членів Вольф-
ганг Беркефельд. Див. Wolfgang Berkefeld. Zum Geleit. Ein kleiner Kreis in Halle / Orbis
Scriptus: Dmitrij Tschižewskij zum 70. Geburtstag. — München, 1966. — Р. 27-33, а та-
кож в російському перекладі: Вольфганг Беркефельд. Маленький кружок в Галле //
Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 309-
316.
72)
Щодо дослідження Д. Чижевським чеської та словацької культури дивись ґрунтов-
ну працю Оксани Блашків, засновану на багатьох архівних джерелах: Оксана Блаш-
ків. Чеська і словацька культура в житті та науковій спадщині Дмитра Чижевсько-
го. — Siedlce, 2010. — 432 c. В додатку монографії подано також вибране листування
Дмитра Чижевського з чеськими та словацьками науковцями та рецензії на деякі його
праці.
73)
Пізніше німецький дослідник спадщини Дмитра Чижевського Вернер Кортгаазе
вточнив дату цієї сенсаційної знахідки: за його даними це відбулось 24 грудня 1934
року. Дивись його цікаву і досить інформативну статтю: Вернер Кортгаазе. Чижев-
ський і Коменський. З історії відкриття та інтерпретації основного твору Яна Амоса
Коменського / Дмитро Чижевський і світова славістика. Матеріали наукового семі-
нару, Дрогобич, 17-18 травня 2003 року. — Славістика. Том I. — Дрогобич, 2003. —
С. 79-98.
74)
Д. И. Чижевский. Как я нашел рукописи «Пансофии» // Д. И. Чижевский. Избран-
ное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С.100.
75)
Там само. С.102.
76)
Оцінку коменологічних студій Чижевського дивись токож у праці Вернера Кортгаа-
зе: Korthaase, Werner; Hauff, Sigurd (Hrsg.): Comenius und der Weltfriede. Einblicke in
das friedens fördernede Werk eines europäischen Weltbürgers. — Berlin, 2001 та в його
книзі: Вернер Кортхаазе. Дмитрий Чижевский: жизнь великого ученого. — С. 93-103.
А також в книзі: Оксана Блашків. Чеська і словацька культура в житті та науковій
спадщині Дмитра Чижевського. — С. 81-119.
77)
Більш детально див. Ірина Валявко. Філософія Григорія Сковороди в осмисленні
Дмитра Чижевського. — Київ, 1996. На цей факт звернув увагу і Вернер Кортгаазе,
див. Вернер Кортгаазе. Чижевський і Коменський. З історії відкриття та інтерпрета-
ції основного твору Яна Амоса Коменського / Дмитро Чижевський і світова славісти-
120 ЛИСТИ,

ка. Матеріали наукового семінару, Дрогобич, 17-18 травня 2003 року. — Славістика.
Том I. — Дрогобич, 2003. — С. 79-98.
78)
Дмитро Чижевський. Філософія Г. С. Сковороди // Філософські твори у чотирьох то-
мах. — Т.1. — С. 166.
79)
Д. И. Чижевский. Как я нашел рукописи «Пансофии» // Д. И. Чижевский. Избран-
ное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С.102. В подальшому три пе-
редруковані копії цієї праці були розіслані різним людям: одна в Чехословаччину,
проф. Й. Гендріху (цей матеріал став основою для чеського перекладу «Pampaedia»
та «Panorthosia», які вийшли після війни), дві інші були віддані друзям у Мюнстер
і в Дрезден. Мюнстерський екземпляр згорів разом з інститутом, в якому знаходив-
ся і в який влучила бомба, дрезденський екземпляр Чижевському повернули після
кількох років по війні. «Перший же екземпляр відносився до тих небагатьох речей,
які я взяв з собою при своєму від’їзді з Галле в червні 1945 року», — зазначав Чижев-
ський у вищезгаданій праці.
80)
Comenius, Johann Amos: Pampaedia. Lateinischer Text und deutsche Übersetzung.
Herausgegeben von Dmitrij Tschižewskij in Gemeinschaft mit Heinrich Geissler und
Klaus Schaller. — Heidelberg, 1960.
81)
Дмитро Чижевський. Філософія життя у Людовіта Штура // Філософські твори у чо-
тирьох томах. Т.3. — С. 6-7.
82)
Див. Оксана Блашків. Чеська і словацька культура в житті та науковій спадщині
Дмитра Чижевського. — С. 159. В додатку книги подаються і рецензії на роботу Чи-
жевського словацьких вчених.
83)
Що стосується частини спадщини Чижевського, присвяченій дослідженню чеської
духовної історії, то вона була зібрана та видана у 1983 році його ученицею Ренатою
Лахман. Див. Lachmann R. (Hrsg.). Slavische Barokliteratur II Gedenkschrift für Dmitrij
Tschizewskij (1894-1977). — München, 1983.
84)
Докторантка Д. Чижевського Гудрун Апель працювала над спадщиною словацького
романтика Янко Краля.
85)
Більш детально про це див. Оксана Блашків. Чеська і словацька культура в житті
та науковій спадщині Дмитра Чижевського. — С. 45-47. В додатку книги подано ви-
брані листи з цього широкого листування.
86)
Більш детально про це див. Вернер Кортхаазе: Два і один — Дмитро Чижевський,
Ганс-Георг Гадамер і Мартін Гайдеґґер. Від Меланхтона до Коменського і Чижев-
ського. — Дрогобич-Київ, 2005. — С. 275-291.
87)
Творческая автобиография. Июль 1945 // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1.
Материалы к биографии (1894-1977). — С. 50. Це також випливає з його широкого
листування тих років і зі спогадів його студентів та колег.
88)
Див. Отчет о каталогизации личной библиотеки Чижевского в Галле (май 2002
года) // Д.И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977).
– С. 514-526.
89)
Щоб відобразити широке коло наукових зацікавлень Дмитра Чижевського, про-
поную лише переглянути тематичний зміст його бібліотеки, поділений сучасними
СПОГАДИ 121
дослідниками на 38 розділів: загальні праці [переважно бібліографічного спряму-

вання — І. В.]; наука і культура; комунікативнонаукові [або інформатика — І. В.];
інформація і документація; філософія; загально-гуманітарні науки; теологія та
релігієзнавство; історія; мова та літературознавство, белетристика; мистецтвознав-
ство (загальне); окремі галузі мистецтва — живопис, графіка, скульптура, архітекту-
ра, художні ручні витвори мистецтва; театр, кінематограф, музика; загальне приро-
дознавство; математика; фізика; хімія; географія; астрономія; біологія; медицина;
країнознавство та лісне господарство; домашнє господарство; загально-технічні
науки; машинобудування, енерготехніка; електротехніка; транспорт; будівнича
справа; технічна хімія, техніка, різноманітні технології; соціологія; етнологія та
фольклор; географія, впорядкування простору, містобудування; спорт, дозвілля;
психологія; педагогіка; освіта; економіка; юриспруденція; політологія. Більш ши-
рока інформація щодо двох приватних архівів та бібліотек Дмитра Чижевського
в Німеччині подається також в статтях: В. Янцен. Врятувати, зберегти й осмислити.
Про долю книжкових зібрань та архівів Дмитра Чижевського у Німеччині / Дмит-
ро Чижевський і світова славістика. Матеріали наукового семінару, Дрогобич, 17-18
травня 2003 року. — Славістика. Том I. — Дрогобич, 2003. — С.135-163; І. Валявко.
Наукова та архівна спадщина Дмитра Чижевського // Сіверянський літопис № 1. —
Чернігів, 2005. — С.113-120.
90)
У 1998 році міністерство культури землі Саксонія-Ангальт виділило кошти на науко-
вий проект під керівництвом професора Ангели Ріхтер (Angela Richter), організацій-
ну частину якого виконував Андре Аугустін (Andrě Augustin). Метою цього проекту
було вивчення фонду бібліотеки Дмитра Чижевського, його каталогізація та введен-

ня до Інтернету (проект було розраховано на 2 роки і 4 місяця), а також публікація
каталогу окремим виданням. В квітні 2001 року каталог бібліотеки Д. Чижевсько-
го з’явився в Інтернеті — це була спільна праця Universitäts- und Landesbibliothek
Sachen-Anhalt in Halle, а у 2003 році каталог вийшов окремим друкованим видан-
ням. Дивись також Отчет о каталогизации личной библиотеки Чижевского в Гал-
ле (май 2002) // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии
(1894-1977). — С. 514-526.
91)
Дивись мою рецензію на католог Галльської бібліотеки Д. Чижевського: Ірина Ва-
лявко. Dmitrij I. Tschižewskij und seine Hallesche Privatbibliothek / Herausgeben von
Angela Richter und Swetlana Mengel. — Münster-Hamburg-London: LIT Verlag, 2003. —
480 c. // Український гуманітарний огляд. Випуск № 10. — Київ, 2004.— С. 269-274.
92)
Людольф Мюллер. Воспоминания о Дмитрии Чижевском. // Д. И. Чижевский. Из-
бранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 301.
93)
Про це неоднаразово згадують у своїх спогадах колегі, друзі та учні Д. Чижевського.
Дивись Мемуары и биографические статьи о Д. И. Чижевском // Д. И. Чижевский.
94)
Цікаві спогади Омеляна Пріцака, в яких детально описана ця історія, дивись в цій
збірці: Омелян Пріцак. Спогади про Дмитра Чижевського. — С. 207-252.
122 ЛИСТИ,

95)
Перебуваючи у США по програмі ім. Фулбрайт, мені вдалося поговорити з декілько-
ма із слухачів Чижевського тих повоєних років (наприклад, з п. Наталею Іщук-Пазу-
няк, п. Марком Антоновичем та іншими), і всі, вже по стількох роках, майже миттєво
пригадували лекції та доповіді Д. Чижевського, настільки яскраво вони закарбува-
лися в їхній пам’яті, відзначаючи його високий професійний рівень, водночас під-
креслювали його щире й доброзичливе ставлення до українських студентів.
96)
Архів Української Вільної Академії Наук (Нью-Йорк). Некаталогізована колек-
ція В. В. Міяковського. Висловлюю щиру подяку дочці Володимира Міяковського
беззмінній співробітниці УВАН у США пані Оксані Радиш за надання копій листів
Дмитра Чижевського до її батька.
97)
Там само.
98)
Там само.
99)
Наталя Іщук-Пазуняк у своїх спогадах про Дмитра Чижевського згадує, як Чижев-
ський неодноразово відвідував її родину в таборі Сомме-Казерне і її мати Шульгина-
Іщук, яка була знайома з Чижевським ще з Київських часів, бо він вчився разом з її
братом Володимиром Шульгиним і часто бував у них вдома, частувала його кавою,
яку Чижевський дуже любив. Див. Наталья Пазуняк. Отрывки из воспоминаний
о Д. И. Чижевском // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии
(1894-1977). — С.336-338. Відвідував Чижевський і велику родину Міяковських, що
жили поруч. І Марко Антонович (син Дмитра Антоновича, з яким Чижевський това-
ришував ще з Празьких часів) у розмові зі мною згадував Чижевського як доброго і
частого гостя своєї родини, якого він також частував кавою. Вони навіть з дружиною
спеціально зберігали каву, щоб пригостити нею Дмитра Івановича, коли той до них
заходив. Неодноразово відвідував Чижевський і Юрія Шевельова, а також давав свої
статті до МУРівського журналу «Арка», про що останній написав у своїх спогадах:
Ю. Шевельов. Я-мене-мені… — Спогади у 2-х т. — Харків-Нью-Йорк, 2001. — Т.2.
— С.118.
100)
Архів Української Вільної Академії Наук (Нью-Йорк). Некаталогізована колекція
В. В. Міяковського.
101)
Там само.
102)
Листи Лідії Ізраїлівни Чижевської-Маршак зберігаються в Гайдельберзькому при-
ватному архіві Дмитра Чижевського, що знаходиться у відділі рукописів і рідкісних
друкованих видань Гайдельберзької університетської бібліотеки під шифром Heid.
Hs 3881, розділ С (листування).
103)
Ця насправді дуже ганебна на рівні «базарної склоки» історія детально на основі
архівних документів описується Володимиром Янценим в його публікації: В. Ян-
цен. «Марбургское дело Чижевского»: к истории одного академического скандала
(1948-1949) // Дмитро Чижевський і європейська культура. — Славістика. Том II. —
Дрогобич, 2011. — С. 139-196.
104)
Сказки из 1001 ночи: ответ министра культуры доктора Штайна // Дмитро Чижев-
ський і європейська культура. — Славістика. Том II.— С. 149-150.
105)
Д. И. Чижевский: Письмо регирунгспрезиденту Бергштрессеру. Там само. С. 151-152.
СПОГАДИ 123
106)
В. Сечкарев. «Кто информирует министра культуры?» Там само. С. 163.
107)
Ф. Степун. Дело Чижевского. Там само. С. 163-164.
108)
В. Зеньковский. «Кто информирует министра культуры?». Там само. С. 165-166.
109)
Матеріали цього скандалу у вигляді газетних вирізок зберігались в архівах багатьох
друзів Д. Чижевського: Ф. Степуна, П. Феденка, Г. Флоровського, В. Зеньковсько-
го, Г.-Г. Гадамера, В. Шілкарського, Л. Мюллера, Д. Герхардта, А. Раммельмайєра
та інших.
110)
Лист Дмитра Чижевського до члена лантагу професора доктора Бергштрессера від
7.03.1949 г. // Дмитро Чижевський і європейська культура. — Славістика. Том II. —
Дрогобич, 2011. — С. 176-177.
111)
Чернетка відкритого листа до Томаса Манна зберігається в приватному архіві Дмит-
ра Чижевського (UB Heidelberg, Hs. 3881, A). Ґрунтовний коментар до цього листа
зробив В. Янцен. Див. Письмо Д. Чижевского Томасу Манну с комментарием Вла-
димира Янцена / Дмитро Чижевський, особистість і творчість. Збірник матеріалів
міжнародної конференції 13-15 червня 2002 р. в Празі. — Прага, 2004. — С. 429-443.
Ще одна публікація цього листа здійснена Вернером Кортгаазе разом з його ко-
ментарем: Вернер Кортхаазе. Дмитрий Чижевский и Родина его выбора — Герма-
ния. — Берлин, 2003. — С. 17-23. Цей лист також увійшов до збірки вибраних праць
Д. Чижевського: Д. И. Чижевский — Т. Манну (1945) // Д. И. Чижевский. Избранное
в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 173-176.
112)
Щодо цього періоду життя Дмитра Івановича Чижевського дивись мою статтю:
І. Валявко. До інтелектуальної біографії Дмитра Чижевського: Гарвардський період
1949-1956 рр. / Славістика Т. I: Дмитро Чижевський і світова славістика. Збірник

наукових праць. — Дрогобич, 2003. — С. 45-56.
113)
Дивись також цікаві спогади професора Ерліха: Виктор Эрлих. Встречи с Д. И. Чижев-
ским // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). —
С. 374-376.
114)
Див. Festschfift für Dmytro Cyzevskyj zum 60 Geburtstag. — Berlin, 1954; Orbis Scriptus:
Dmitrij Tschizewskij zum 70 Geburtstag. — München, 1966.
115)
Лист Дмитра Чижевського до Вікторії Раєвої від 15.10.1953. Листи зберігались у ро-
динному архіві сина Вікторії Раєвої — відомого історика, професора Колумбійського
університету Марка Ісааковича Раєва (1923-2008). Копії цих листів були люб’язно
надані мені Марком Раєвим. Листи написані російською мовою, переклад зроблено
автором статті.
116)
Там само. Лист без дати.
117)
Там само. Лист без дати.
118)
Там само. Лист від 12.12. (рік не зазначено).
119)
Архів о. Георгія Флоровського у відділі спеціальних колекцій бібліотеки Принс-
тонського університету (м. Принстон, США). Колекція СО 586, кор.20. Листи напи-
сані російською мовою, переклад українською зроблено автором статті.
120)
Там само. Кор. 21.
124 ЛИСТИ,

121)
Аспіранти Чижевського високо цінували його як вченого і наукового керівника, що
відбилось і в їхніх спогадах про свого вчителя. Так, наприклад, професор Зоя Юр’єва
пише: «Керівником моєї докторської дисертації «Гоголь в інтерпретації російських
символістів» (Гарвард, 1956) мені пощастило мати професора Чижевського, який
був не тільки взірцевим, але й блискучим консультантом. Для розвитку концепцій
кандидатів його поради в області бібліографії і поглиблення літературознавчих і
лінгвістичних перспектив були безцінні. Він уважно читав кожну строку роботи й
надавав допомогу в процесі її написання». Див. Зоя Осиповна Юрьева. Воспомина-
ния о лекциях и семинарах профессора Д. И. Чижевского в Гарвардском универси-
тете в 1949-1956 годах // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к био-
графии (1894-1977). — С.352-353. Інша тодішня аспірантка Дмитра Чижевського,
нині професор-емерит Ася Гумецька згадує: «Дмитро Іванович керував моєю дисер-
тацією про неологізми російських футуристів Володимира Маяковського та Ігоря
Северянина (тема, до речі, виникла в мене під час слухання семінару Д. Чижевського
з новітньої російської літератури). Кращого керівника не можна було собі уявити.
У Дмитра Івановича була феноменальна пам’ять: він не тільки знав, хто, що, коли
написав, але й буквально, де саме, на якій сторінці… Мені навіть не потрібно було
докладати зусиль на складання бібліографії — знання й взагалі ерудиція Д. Чижев-
ського були енциклопедичні. Хоч Якобсон вважався другим моїм керівником, саме
Чижевський зі мною постійно працював і давав поради. Хочу сказати, що я не була
винятком: якщо Дмитро Іванович вважав студента здібним і вартим допомоги, він
віддавав увесь свій час і увагу такому студентові». Див. Ася Гумецька. Для мене
він назавжди залишиться усміхненим / Дмитро Чижевський і світова славістика.
Матеріали наукового семінару, Дрогобич, 17-18 травня 2003 року. — Славістика.
Том I. — Дрогобич, 2003. — С. 165-173.
122)
Архів о. Георгія Флоровського у відділі спеціальних колекцій бібліотеки Принс-
тонського університету (м. Принстон, США). Колекція СО 586, Кор. 18.
123)
Про це пише у своїх спогадах професор А. Гумецька: Ася Гумецька. Для мене він на-
завжди залишиться усміхненим / Дмитро Чижевський і світова славістика. Матеріа-
ли наукового семінару, Дрогобич, 17-18 травня 2003 року. — Славістика. Том I. —
Дрогобич, 2003. — С. 165-173. Про різну методу викладання цих двох визначних
вчених розповідали мені у приватній розмові й інші випусники кафедри славістики
Гарвардського університету.
124)
Там само.
125)
Мова йде про Зою Микуловську-Юр’єву, гарвардську аспірантку Чижевського, в по-
дальшому професора-славіста Нью-Йоркського університету.
126)
Колекція М. Карповича в Бахметевському архіві Колумбійського університету
(м. Нью-Йорк, США) — BAR Ms Coll Karpovich.
127)
Приватний архів професора М. Раєва.
128)
Приватний некаталогізований архів Л. Чикаленка в УВАН (м. Нью-Йорк, США).
129)
«Аннали» (The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United
States) — це був один з перших закордонних українських журналів, який виходив
СПОГАДИ 125
англійською мовою (пізніше з’явились Harvard Ukrainian Studies). Цей журнал, що

виходив в УВАН з початку 50-х років, відіграв важливу роль в ознайомленні аме-
риканців з українською культурою. Одну з провідних ролей в його появі відіграли
тодішній Президент УВАН Михайло Ветухів та Юрій Луцький, що перекладав ра-
зом зі своєю дружиною англійською перші номери журналу. Цей журнал виходить
і до сьогодні.
130)
Лист Дмитра Чижевського до Михайла Ветухова (лист без дати, вважаю, що це 1952
рік). Приватний архів Михайла Ветухова в УВАН (м. Нью-Йорк, США).
131)
Там само.
132)
Там само.
133)
Ю. Шевельов. Я-мене-мені… (і довкруги). — Спогади у 2-х томах. — Харків-Нью-
Йорк, 2001. — Т.2. — С. 292.
134)
Листування цих двох видатних вчених зберігається в приватному архіві Д. Чижев-
ського (UB Heidelberg, Hs. 3881, С), в Бахметьєвському архіві при Колумбійському
університеті BAR Ms Coll Shevelov та в колекції Юрія Шевельова в УВАН у США
(Нью-Йорк).
135)
Приватний архів Л. Чикаленка в УВАН у США. Листування між ними з цього при-
воду тривало майже рік і Чижевський робив все від нього залежне, але, на жаль, так
і не вдалося влаштувати Чикаленка до Гарвардського університету не з вини Чи-
жевського.
136)
Лист Д. Чижевського до М. Ветухова без дати. Приватний архів М. Ветухова в УВАН
у США.
137)
Приватний архів Л. Чикаленка в УВАН.
138)
Outline of comparative Slavic literatures // Survey of Slavic civilization. — Boston, 1952.
(Mass.). — I VIII. — 144 p. Відомий американський славіст, професор Єльського уні-
верситету Рене Веллек у своїй рецензії на цю працю Д. Чижевського писав: «Незва-
жаючи на свій невеликий розмір, книга його [мається на увазі Д. Чижевського — І. В.]
містить в собі дуже багато цікавих зауважень, що викликають роздуми. Вона над-
звичайно цінна як перша спроба дати історію всіх слов’янських літератур у цілому,
з точки зору еволюції стилів, загальної для всієї європейської літератури. Хочеться
відзначити сторінки, присвячені бароко, які особливо переконливі і містять у собі
багато істотно нового». Див.Новый журнал. — Кн. XL. — 1955. — С. 277-279.
139)
М. Бубнов (1880-1962) — філософ, славіст, культуролог, учень Г. Ріккерта, В. Вундта,
Г. Еліннека, вірогідно був знайомий з Чижевським ще за часів його німецьких студій
(1921-1924). Бубнов був засновником і першим директором Інституту славістики
Гайдельберзького університету, автор багатьох статей з історії російської літерату-
ри, а також підручника з російської мови, що кілька разів перевидавався. Щоправ-
да, за часів його директорства Інститут був досить маленькою науковою установою:
він містився в двох з половиною кімнатах, мав приблизно шестеро студентів і двох
викладачів. Бубнов був одним з ініціаторів переїзду Чижевського до Німеччини
(про що свідчать його листи, що зберігаються в Гайдельберзькому архіві Чижев-
ського) і, збираючись на пенсію, хотів бачити саме Чижевського своїм наступником,
126 ЛИСТИ,

бо поважав його як науковця і вважав талановитою, енергійною і відданою науці
людиною.
140)
За цей час Інститут переїздив два рази (у 1958 та 1963 роках), він значно розширив-
ся, а його приміщення збільшились від 2 кімнат до десяти.
141)
Див також: Ханс-Юрген цум Винкель. Дмитрий Чижевский // Д. И. Чижевский.
142)
Цю цифру подаю за матеріалами спогадів його наукового асистента з 1957 до 1967 рр.
Ханса-Юргена цум Вінкеля (1927-2003): Ханс-Юрген цум Винкель. Дмитрий Чижев-
ский // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). —
С. 379-402. Однак кількість докторантів, що захистили дисертації під керівництвом
Д. Чижевського за час з 1956 до 1977 р., поки що остаточно не з’ясована. Наприклад,
далі у своїх спогадах на с. 387 цум Вінкель пише: «…за кілька років йому [Д. Чи-
жевскому — І. В.] вдалося залучити до себе велику кількість учнів, у тому числі й
іноземців, багато з яких [всього до його смерті — 35] зуміли завершити своє навчан-
ня захистом дисертацій». У той же час В. Янцен подає трохи інші дані: «За ці роки
[мається на увазі гайдельберзький період — І. В.] під його керівництвом було захи-
щено 27 дисертацій» Див. В. Янцен. Спасти, сохранить и освоить! О судьбе книж-
ных собраний и архивов Дмитрия Ивановича Чижевского в Германии / Дмитро
Чижевський, особистість і творчість. Збірник матеріалів міжнародної конференції
13-15 червня 2002 р. в Празі. — Прага, 2004. — С. 52. Отже, питання про кількість
докторантів потребує ще свого подальшого дослідження і пошуку відповідних до-
кументів у різних архівах. Проте кількість докторантів не впливала на якість їхніх
дисертацій. Чижевський був суворим, але доброзичливим вчителем. Один з його уч-
нів тих часів доктор Вольфганг Буш так згадує про нього: «У нього [мається на увазі
Д. Чижевський — І. В.] було багато недоліків і слабкостей, що мали однак порівняно
з його визначними якостями невелике значення. Однією з цих якостей була його
велика колегіальність і заохочування всіх учнів, які на то заслуговували. Докторант
міг бути впевненим, що до його роботи з самого початку поставляться з великим
інтересом. А його критика частіш всього була стриманою і конструктивною». Див.:
Вольфганг Буш. Шесть лет в Гейдельберге с Дмитрием Чижевским // Д. И. Чижев-
ский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 414.
143)
Більш детально про це див.: Ханс-Юрген цум Винкель. Дмитрий Чижевский //
Д. И. Чижевский. Избранное в 3т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 387-
388. До речі, директором Музею ікон в місті Реклінгхаузені був добрий знайомий
Чижевського, мистецтвознавець Г. Скробуха (його листи зберігаються в Гайдельбер-
зькому архіві Д. Чижевського).
144)
Ольга Давыдова-Фогельзанг. Памяти учителя // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т.
Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 416.
145)
Рената Лахман. Встречи с Дмитрием Ивановичем Чижевским // Д. И. Чижевский.
Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 427. Згадка профе-
сора Лахман про участь у славістичному гуртку говорить про те, що і в Гайдельберзі
Чижевський зорганізував гурток або семінар, подібний до Галльського та Марбур-
СПОГАДИ 127
зького. Проте, на жаль, про діяльність цього товариства під керівництвом Чижевсь-
кого мало що відомо. Спомини Ренати Лахман — поки що єдине джерело, з якого
можна отримати якусь інформацію про засідання і діяльність гуртка.
146)
Ханс-Юрген цум Винкель. Воспоминания о Д. Чижевском // Д. И. Чижевский.
Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 395.
147)
Вольфганг Буш. Шесть лет в Гейдельберге с Дмитрием Чижевским. // Д. И. Чижев-
148)
Більш повну інформацію з цього питання див.: Ханс-Юрген цум Винкель. Воспоми-
нания о Д. Чижевском // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к био-
графии (1894-1977). — С. 380-383.
149)
Отримати цю посаду в Кельнському університеті Чижевському допоміг його давній
знайомий, славіст, професор Кельнського університету Райнгольд Олеш (1910-1990).
Крім науково-освітнього інтересу, ця посада була важлива для Чижевського і в ма-
теріальному плані, бо по виході на пенсію він не отримав відповідного пенсійного
забезпечення і мусив увесь час заробляти собі на життя. І хоча в Кельні, завдяки ста-
ранням Р. Олеша, Чижевський мав статус персонального ординаріуса, проте пенсій-
ного забезпечення цей статус не давав.
150)
Якщо до 1945 року у Німеччині існувало лише 5 кафедр славістики з дуже невели-
кою кількістю викладачів та студентів, то вже у 1967 році у 22 університетах ФРН
існувало 34 кафедри слов’янської філології, з них 11 університетів мало по 2 славіс-
тичні кафедри, де працювало 55 асистентів славістики. Див. Вернер Кортгаазе.
Спроба Дмитра Чижевського зробити славістику Федеративної Республіки Німеч-
чини центром славістичних досліджень між США та СРСР / Дмитро Чижевський

і світова славістика. Матеріали наукового семінару, Дрогобич, 17-18 травня 2003
року. — Славістика. Том I. — Дрогобич, 2003. — С. 22.
151)
D. Tschižewskij. Die Lage und die Aufgaben der Slavistik in der Bundesrepublik
Deutschland // Archiv für das Studium der Neueren Sprachen und Literaturen, 115.
Jahrgang, 200. Band, Heft 1. — Brauunschweig, 1963. — S. 36-52. Російський переклад
цієї роботи дивись: Положения и задачи славистики в Федеративной Республике
Германии // Вернер Кортхаазе. Дмитрий Чижевский и Родина его выбора — Гер-
мания. — Берлин, 2004; а також в книзі Вернер Кортхаазе. Дмитрий Чижевский:
жизнь великого ученого. — С.193-218.
152)
Вернер Кортхаазе. Дмитрий Чижевский: жизнь великого ученого. — С. 206.
153)
Чижевський брав активну участь у таких загальновідомих славістичних серіях:
Heidelberger Slavische Texte (Вісбаден з 1957 до 1965 — видавав разом зі своїм коле-
гою Йоганом Шрепфером, вийшло 9 томів); Slavistische Studienbücher (Вісбаден з
1960 до 1968 — видавав разом зі своїм колегою професором Райнгольдом Олешем
з Кельну та колишнім докторантом і одним зі своїх найталановитіших учнів, про-
фесором Дітріхом Герхардтом з Гамбурга); Musagetes. Contribution to the History of
Slavic Literature and Culture. s’Gravenhage (Нідерланди, з 1957 до 1965, вийшло 11 то-
мів); Apophoreta Slavica’s-Gravenhage (Нідерланди з 1957 до 1965 р. — видавав разом
з Корнелісом Х. ван Шонефельдом, видано 2 випуски); Badisch-Württembergische
128 ЛИСТИ,

slavistische Arbeiten (Мюнхен з 1963 р. — видавав разом зі своїм талановитим уч-
нем, професором Людольфом Мюллером); Slavische Propyläen. Texte in Neu- und
Nachdruken (Мюнхен з 1963 р. — Чижевський був одним із засновників цієї відомої
серії, що налічує більше 141 томів); Forum Slavicum (Мюнхен — ця не менш відома
серія налічує 55 томів передруків важливих славістичних текстів, яких бракувало
у Західній Німеччині). Більш детальну інформацію про ці славістичні серії див.:
Вернер Кортгаазе. Спроба Дмитра Чижевського зробити славістику Федеративної
Республіки Німеччини центром славістичних досліджень між США та СРСР / Дмит-
ро Чижевський і світова славістика. Матеріали наукового семінару, Дрогобич, 17-18
травня 2003 року. — Славістика. Том I. — Дрогобич, 2003. — С.26- 27.
154)
Більш детально про долю неопублікованих праць Дмитра Чижевського див.:
В. В. Янцен. Неизвестный Чижевский. Обзор неопубликованных трудов. — Санкт-
Петербург, 2008. — 154 с.
155)
Пенсія, яку Чижевський отримував з 01.10.1964 р., мала назву «Gratial», що в пере-
кладі з латини означає «подарунок», «милість» або «благочинність». Ця назва несе
на собі дещо негативний відтінок по відношенню до багаторічної та плідної науко-
во-педагогічної діяльності Д. Чижевського.
156)
Опис квартири-бібліотеки Чижевського та його відношення до книг присутні
в багатьох мемуарах його колег, учнів та друзів, дивись спогади: Вольфганга Буша,
Ханса-Юргена цум Вінкеля, Ольги И. Давидової-Фогельзанг, Ренати Лахман, Лю-
дольфа Мюллера // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии
(1894-1977). Цікаво, що його квартира межувала з Гайдельберзькою в’язницею, і
цей факт неоднаразово викликав у Чижевського творчий політ фантазії щодо втечі
в’язнів і зустрічі з ними. А загалом йому навіть подобалось таке сусідство, бо воно
було «не типовим».
157)
158)
Марко Павлишин. Гейдельбержская встреча // Д. И. Чижевский. Избранное в 3 т.
Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С.450-451.
159)
Щоправда, восени 2003 року частина приватної бібліотеки Д. Чижевського була
продана керівництвом бібліотеки Гайдельберзького університету одному з німець-
ких букіністичних магазинів: було продано колекцію окремих відбитків, приблизно
3000 одиниць, серед яких було окреме зібрання праць вченого та статті його колег
і друзів з дарчими написами, що ілюструють наукові зв’язки Чижевського, а також
приблизно 6000 томів з його гейдельберзької приватної бібліотеки. І тому зараз
важко точно вказати, що саме залишилось з його багатющої колекції. Отже, цей
факт демонструє і певне відношення до спадщини Чижевського в Німеччині.
160)
Застольная речь профессора, доктора Федора Степуна, произнесенная 5 апреля
1964 года на праздничном обеде в гейдельбергском ресторане «Рыцарь» // Д. И. Чи-
жевский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 464.
161)
СПОГАДИ 129
162)
«Нансеновські паспорти» — це посвідчення особистості певного ґатунку, введенні
для біженців та емігрантів Лігою Націй за ініціативи Фрітьофа Нансена (1861-1930),
який у 1920-1921 рр. був верховним комісаром Ліги Націй зі справ військовополо-
нених. Видавались ці паспотри на підставі спеціальних Женевських домовленостей
1922 року. Чижевський отримав цей паспорт в Чехословаччині, потім він робив де-
кілька спроб отримати інший паспорт, але так і не довів справу до кінця і залишився
без громадянства «людиною Всесвіту».
163)
Хью Мак Лейн. Воспоминания о Чижевском / Дмитрий Иванович Чижевский.
Избранное в 3 томах. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977).— С.372-373.
164)
Ася Гумецкая. В моей памяти он навсегда останется улыбающимся… // Дмитрий
Иванович Чижевский. Избранное в 3 томах. Т.1 Материалы к биографии (1894-1977).
— С. 356.
165)
Письмо Д. И. Чижевского к Зое Юрьевой от 14 июля 1950 г… // Дмитрий Иванович
Чижевский. Избранное в 3 томах. Т.1 Материалы к биографии (1894-1977). — С. 193.
166)
Лист Чижевського до Д. Герхардта від 16.08.1968 р. // Дмитрий Иванович Чижевс-
кий. Избранное в 3 томах. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С.210.
167)
З огляду на широкий резонанс, який серед славістів отримав тодішній «виступ»
Чижевського, вважаю за потрібне привести з цього приводу думки двох його учас-
ників. Учениця і колега Чижевського, професор Констанцького університету Рената
Лахман так згадує про цю подію: «У 1968 році на конгресі славістів у Празі… перед
публікою, що напружено чекала — зал був повністю забитий — Чижевський згідно з
програмою мусив читати доповідь про проблеми бароко в російській літературі. Як
завжди дещо стрімко піднявшись на подіум і показуючи рукою на схований у ки-

шені манускрипт, він заявив, що не готовий виступати перед брехунами і фальси-
фікаторами, і покинув приміщення… Причина відмови Чижевського від виступу
складна. По-перше, після біля 50 років іміграції потрібно було винести зустріч із
своєї радянської «передісторії», по-друге, за день до цього йому прийшлось витри-
мати гірке розчарування. При присвоєнні почесних докторантів він, знаменитий
дослідник Коменського, залишився ні з чим. Те, що його обійшли, зрозуміло, мало
не підлягаючі подальшим коментарям політико-ідеологічні мотиви. Почесні звання
отримали Віктор Жірмунський та Роман Якобсон. Дмитро Іванович виглядав дуже
засмученим, видимо, він сприйняв це невизнання своїх заслуг як кричущу зневагу
до своїх знахідок рукопису і унікальних видань Коменського». Див. Рената Лахман.
Встречи с Дмитрием Ивановичем Чижевским // Дмитрий Иванович Чижевский.
Избранное в 3 томах. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 429-430. Інший
учасник цього конгресу професор зі Словаччини, відомий українознавець Микола
Мушинка у листі до мене від 15.05.1997 р. так розповідає про ці події: «На з’їзді Чи-
жевський мав виголосити доповідь про бароко в слов’янських літературах. Перед
його доповіддю найбільша аудиторія з’їзду була заповнена до останього місця, а ба-
гато делегатів стояли або сиділи на підлозі. Коли Чижевський піднявся на трибуну
аудиторія зустріла його бурхливими оплесками. Коли оплески затихли він сказав
приблизно таке: «Я вже звик до того, що моїх книжок до Радянського Союзу цен-
130 ЛИСТИ,

зура не пускає, бо чомусь боїться їх. Радянські вчені моїх праць не знають, а все ж
таки критикують їх. Та дивує мене, що моїх праць не допускають навіть до делегатів
славістичного з’їзду. Вчора я кілька своїх праць дав на з’їздівську виставку — через
ніч всі вони зникли. Вранці я дав на виставку нову партію своїх праць, вони зникли
також. Видно, що політична цензура діє і на нашому з’їзді, що суперечить елемен-
тарним принципам свободи наукового дослідження. В таких умовах я відмовля-
юся виголосити свою доповідь». Ще він говорив про явну фальсифікацію радян-
ськими дослідниками навіть творів класиків російської літератури — Ломоносова,
Кантемира та інших, про відсутність свободи слова в радянському блоці і т. п. Ціла
його промова тривала нецілих три хвилини. Вибачившись перед делегатами, він
достойно зійшов з трибуни. Зал був приголомшений. Головуючий (проф. Антонін
Шкарка) — теж. В дискусії радянські делегати накинулись на нього, мовляв, це не-
правда, що в Радянському Союзі існує цензура. Там роботи Чижевського ніби дуже
добре знають і… критикують їх. Особливо гострими були виступи академіка Павла
Беркова із Ленінграда та проф. Сергія Макашина з Москви. Коли останній говорив
про гуманізм радянського ладу і свободу в СРСР, аудиторія вибухнула сміхом. Була
середина серпня 1968 року — пару днів до окупації Праги радянськими танками.
І в кулуарах трихвилинний виступ Чижевського викликав жваві дебати. Про нього
чомусь говорили більше, ніж про яку-небудь іншу доповідь. Я сам переконався, що
в радянській делегації були спеціалісти з КГБ зі спеціальним завданням охороняти
своїх делегатів перед «ідеологічною диверсією». Чижевський мав повну рацію, що
зникнення його праць з виставки — робота радянського КГБ (хоч він прямо цього
не сказав)». Цей лист М. Мушинки зберігається в приватному архіві І. Валявко.
168)
Ольга Давыдова-Фогельзанг. Памяти учителя // Дмитрий Иванович Чижевский.
169)
Вольфганг Буш. Шесть лет в Гейдельберге с Дмитрием Чижевским // Дмитрий Ива-
нович Чижевский. Избранное в 3 томах. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977).
— С. 406-407.
170)
171)
Дитрих Герхардт. Воспоминания о Д. И. Чижевском // Дмитрий Иванович Чижев-
ский. Избранное в 3 томах. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 291-292.
172)
Вольфганг Буш. Шесть лет в Гейдельберге с Дмитрием Чижевским // Дмитрий Ива-
нович Чижевский. Избранное в 3 томах. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977).
— С. 413.
173)
Рената Лахман. Встречи с Дмитрием Ивановичем Чижевским // Дмитрий Ивано-
вич Чижевский. Избранное в 3 томах. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977).
— С. 427.
174)
Ернст Бенц (1907-1978) — німецький теолог та історик церкви. Він був знайомий
з Чижевським з початку тридцятих років і брав активну участь у діяльності його
славістично-філософського гуртка в Галле. В архіві Чижевського знаходяться листи
Е. Бенца.
СПОГАДИ 131
175)
Більш детально про останні роки життя Дмитра Івановича пишуть у своїх споминах
Ханс-Юрген цум Вінкель і Людольф Мюллер. Через рік після смерті Д. Чижевсько-
го 20 травня 1978 року під час святкування ювілею Гайдельберзької Академії наук
Л. Мюллер виступив з короткою доповіддю, присвяченою своєму вчителю, в якій,
оцінючи його шлях та наукові здобутки, сказав: «Найближче знайомство з його
сутністю, його мисленням і творчістю показує, що він був не тільки гідним поди-
ву збирачем бібліографічного, історико-літературного, історико-філософського та
історико-релігійного знання. За всеохопною пам’яттю, постійно і навіть на смерт-
ному одрі підживлюючись постійним читанням, за живою цікавістю до всіх (і пев-
ною пристрастю до незвичайного) явищ, за гострим розумом, здатним виявляти
взаємозв’язки, розуміти аргументаційні схеми, а також бачити хибні судження і по-
милки, стояло любляче і оцінююче серце, котре у неосяжно великому царстві духа
могло відрізнити цінне від нікчемного, плевели від пшениці, смертельну отруту від
споживного хліба і освіжаючого вина». Ця промова була опублікована в «Ежегод-
нике» Академії за 1978 р. С. 74-76. Більш повно вона подається: Людольф Мюллер.
Новатор славистических исследований. О смерти профессора, д-ра Дмитрия Чижев-
ского // Дмитрий Иванович Чижевский. Избранное в 3 томах. Т.1 Материалы к био-
графии (1894-1977). — С. 485.
176)
Під час поховання урни з прахом Д. Чижевського була внесена плата за місце на кла-
довищі за 25 років наперед. Оскільки його дружина і донька, яка не мала дітей, не-
вдовзі померли, а найближчі родичі (родина його сестри Марії, проживає у м. Києві)
знаходились далеко і не могли опікуватись цією справою, то реально постала за-
гроза ліквідації могили Дмитра Івановича по закінченні 25 років. Однак, як мені

вдалося з’ясувати, по закінченні цього терміну держава взяла під охорону могилу
Д. Чижевського і тепер вона не підлягатиме знесенню. На жаль, я так і не змогла
дізнатись, хто саме виступив з ініціативою взяти могилу Д. Чижевського під держав-
ну охорону. Гадаю, що це міг бути визначний німецький філософ Ганс-Георг Гада-
мер (1900-2002), з яким Чижевський довгі роки знаходився у дружніх відносинах
і який неоднаразово допомагав йому у різних скрутних обставинах (весь цей час
Г.-Г. Гадамер також мешкав у Гайдельберзі). На моє прохання колишня аспірант-
ка Д. Чижевського доктор Ольга Давидова-Фогельзанг погодилась бути офіційною
«опікункою» могили Дмитра Івановича і доглядати її.
177)
У справі Д. Чижевського, що зберігається у Центральному державному архіві гро-
мадських об’єднань України і яка була заведена на нього ще у 20-х роках як на ак-
тивного діяча меншовицької партії, а також в усіх анкетах у графі національність він
завжди писав — українець (Див., наприклад, справа 51134, Опис 1, фонд 263, од. зб.
237).
178)
Див. Д. Чижевський. Юрій Клен, вчений та людина (Із спогадів. Написано 1949)
/ Збірник «Української літературної газети», 1956. — Мюнхен, 1957. — С. 157-166.
Д. Чижевський згадує у своїй статті: «…я досить часто зустрічався з Зеровим, але
він тоді був зайнятий працею про смердів чи щось подібне, а розмовляли ми з ним
132 ЛИСТИ,

на українсько-політичні теми» (С. 158). Ця стаття Дмитра Чижевського вміщена
в збірнику на с. 289-317.
179)
Див.: Наталья Пазуняк. Отрывки из воспоминаний о Д.И. Чижевском //Д.И. Чижев-
ский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 337. Олександр
Шульгин (1889-1960) — політичний, громадський, культурний і науковий діяч.
Член ТУП, а потім УПСФ, дійсний член НТШ. У 1917 році — член Центральної Ради,
генеральний секретар міжнаціональних справ. У 1918 році — посол УНР в Болгарії.
З 1920-х років — в еміграції. Брав участь у емігрантських урядах УНР. У 1923-1927
Шульгин жив у Празі, де був професором УВУ і Українського Педагогічного Інсти-
туту ім. М. Драгоманова, в яких викладав загальну історію й філософію історії. 1926
був призначений міністром закордонних справ УНР у вигнанні й керував її зовніш-
ньою політикою у 1926-1936, 1939-1940 рр. (тоді ж очолював уряд УНР у вигнанні).
Після 1945 р. віддався науковій праці: засновник і довголітній голова Українського
Академічного Товариства у Парижі (1946-1960), ініціатор і віце-президент Міжна-
родної Вільної Академії в Парижі (1952-1960), що об’єднувала вчених у вигнанні.
Автор багатьох праць. Шляхи Дмитра Чижевського та Олександра Шульгина неод-
норазово перетинались: вони обидва входили до Центральної Ради (були представ-
никами Малої Ради), потім у Празі викладали в УВУ та Українському Педагогічному
Інституті ім. М. Драгоманова. Так спілкування, що розпочалось ще за студентських
часів, продовжувалось і надалі.
180)
В. Зеньковський походив з родини українських інтелігентів, його батьки були пе-
дагогами, і батько мав навіть контакти з В. Антоновичем, але в родині розмовляли
виключно російською мовою і сам Зеньковський був «російськоімперською лю-
диною» українського походження. Ратуючи за те, щоб українська культура могла
вийти на шлях вільного творіння, він, однак, не бачив Україну інакше як частиною
Росії і виступав проти української незалежності. Думаю, що він саме з цього боку
міг вплинути на погляди Чижевського і частково спричинити його рішення прого-
лосувати проти IV Універсалу, оскільки зі споминів В. Зеньковського випливає, що
він часто зустрічався і розмовляв з Чижевським під час його праці в Центральній
Раді (Див. В. Зеньковский. Пять месяцев у власти. Мое участие в украинской жизни
(1918-V.-X.). Колекція В. Зеньковського в Бахметьєвському архіві Колумбійського
університету, кор. № 1). Погляди ж улюбленого вчителя, думаю, мали неабиякий
вплив на світогляд учня.
181)
Думаю, що Чижевський це болісно переживав, але ці переживання були внутрішні і
зовнішньо він цього не виявляв і дуже рідко з кимось розмовляв на ці теми. В бесіді
зі мною у 1999 році на квартирі приятеля і наступника Чижевського на посаді ди-
ректора Інституту славістики Анжея де Вінценза, колега Дмитра Івановича по Гай-
дельберзькому університету, лектор хорватської мови Стефан Дріло (який, до речі,
доглядав Чижевського в останній рік його життя) розповідав про те, що, підсумо-
вуючи свій життєвий шлях, Чижевський кілька разів говорив йому, що, він зробив
кілька помилок у своєму житті, і першою і найважливішою називав своє голосуван-
ня проти IV Універсалу. Думаю, це могло б бути певною сатисфакцією для тих членів
СПОГАДИ 133
української діаспори, які ігнорували Чижевського або не визнавали як українського

вченого саме внаслідок цього голосування.
182)
Приватний архів М. Ветухова в УВАН.
183)
Там само.
184)
Поки що немає точних даних про те, хто був ініціатором цього доносу. Професор
Ася Гумецька пише у своїх спогадах про те, що це був хтось з української грома-
ди. Див. Ася Гумецька. Для мене він назавжди залишиться усміхненим / Дмитро
Чижевський і світова славістика. Матеріали наукового семінару, Дрогобич, 17-18
травня 2003 року. — Славістика. Том I. — Дрогобич, 2003. — С. 169. З огляду на його
відносини з певними колами української діаспори, це могло бути цілком можливим,
адже до Чижевського ставились з певною підозрою. Однак, судячи з листування, сам
Чижевський вважав, що цей «хвіст» тягнеться за ним ще з Німеччини (можливо, з
часів скандалу з Гессінським міністром культури). В листі до відомого діяча меншо-
вицької партії Г. А. Абрамовича від 08.12.53 р. він пише: «До речі, якщо вже мова
йде про мої американські пригоди: за доносом з Німеччини мене тут допитували
в імміграційному відомстві за підозрою ... в комунізмі! Допит мав характер трагі-
комічний, так як чиновник, котрий допитував, вважав, що Керенський був главою
першого радянського уряду... «Звинувачував» він мене і в «революційній боротьбі»
проти царського уряду. Деяку роль грав у допиті і «Соціалістичний Вісник». Див.
Гейдельберзький архів вченого Heid. Hs. 3881 відділ С.
185)
Осип Данко. Проф. Дмитро І. Чижевський у нас і в чужих // Листи до приятелів. —
Книга № 5-6-7. — 1966. — (рік XIV, ч.157-158-159). — С.43-46. Передрук цієї праці
див.: Осип Данко. Проф. Дмитро І. Чижевський у нас і в чужих / Дмитро Чижев-
ський і світова славістика. Матеріали наукового семінару, Дрогобич, 17-18 травня
2003 року. — Славістика. Том I. — Дрогобич, 2003. — С. 189-193. В розмові зі мною,
яка відбувалась в Нью Гевені (США), пан Данко розповідав, що певна частина ук-
раїнської діапори була досить негативно налаштована по відношенню до Чижев-
ського і повністю підтримувала Смаль-Стоцького, однак переважна більшість мо-
лодих українців із задоволенням читали праці Чижевського і відносились до нього
з пошаною як до визначного вченого.
186)
Dr. H. Grasshoff. Ein Verfechter des Idealismus und Mystizismus; zum Wirken Prof.
Tschižewskijs / Wissenschaft am Scheidewege; kritische Beiträge über Slawistik, Liter-
aturwisstnschaft und Ostforcshung im Westdeutschland. — Berlin, 1964.
187)
Див. D. Tschižewskij. Antwort des Jubilars auf die Tischrede Prof. Dr. Fedor Stepuns /
Orbis Scriptus. — München, 1966. — S.26, а також: Д. Чижевский. Ответ юбиляра на
застольную речь профессора доктора Федора Степуна // Д.И. Чижевский. Избран-
ное в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 466.
188)
Див. Хью Маклейн. Воспоминания о Чижевском // Д.И. Чижевский. Избранное
в 3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 369.
189)
Див. Ольга Давыдова-Фогельзанг. Памяти учителя // Д.И. Чижевский. Избранное в
3 т. Т.1. Материалы к биографии (1894-1977). — С. 417-418.
134 ЛИСТИ,

190)
Омелян Пріцак, який був засновником і першим директором цього Інституту, так
згадує про цю подію: «Я скликав засідання Постійного Комітету українських студій
у Гарварді, який мав функції департаменту, і, з’сувавши своїм колегам проблему,
просив їх подати імена тих вчених, які на їх думку повинна носити дана кафедра. Це
було зроблено і на кожну кафедру було подано по 2-3 кандидатури. Подавши їх іме-
на на голосування, результатом якого були такі переможці: кафедра історії України
дістала ім’я Михайла Грушевського, кафедра української літератури ім’я Дмитра
Чижевського, а кафедра української філології ім’я Олександра Потебні. Це сталося
у 1975 році, коротко до смерті Дмитра Івановича. Я повідомив його про Гарвардсь-
ке рішення і він відповів мені дуже приємним вдячним листом. Однак через стан
здоров’я він не зміг прилетіти до Гарварду. На мою думку Дмитро Іванович цілком
заслуговував того, щоб кафедра української літератури в Гарварді носила його ім’я,
хоч як це не парадоксально через різні труднощі, зокрема він (у Гарварді можна
запросити на звичайного професора вченого, який не старше 60 років) не міг би
бути обраний професором на кафедру, яка носила його ім’я». Дивись цей збірник:
Профессор Омелян Пріцак. Спогади про Дмитра Чижевського. — С. 224-225.
191)
Євген Пизюр. Дмитро Чижевський. — Новий Ульм. — 1955; J. Bojko-Blochyn. Dmytro
Ivanovich Chyzhevsky. — Heidelberg: Carj Winter. Universitatsverlag. — 1998.
СПОГАДИ 135
Деятели революционного движения

в России
Ершова, Мария Дмитриевна, дочь купца. Род. ок.
1857. В первой пол. 1880-х гг. — ученица Академии
Художеств в Петербурге. Адрес ее оказался зашиф-
рованным в записках Шульмейстера. Вследствие по-
казания последнего, что этот адрес ему был дан для
сношения с революц. деятелями, Е-ва была 20 марта
1884 арестована в Петербурге и привлечена к дозна-
нию по делу М. Янчевского и др., производившемуся
сначала при Виленск. ж. у, а в марте 1884 ген.-майо-
ром Середою при Петербургск. ж. у. На допросах по-
казала, что, живя в первой пол. 1883 одновременно с
С. и В. Салазкиными в квартире Черепановой, она, по
просьбе дочери квартирохозяйки М. П. Черепановой,

получала на свое имя письма для Салазкиных, кото-
рые и передавала им (всего получила два письма и оба
фактически предназначались для Н. М. Флерова). Со-
держалась под стражей до 31 марта 1884. По согла-
шению м-ров вн. дел и юст. дознание о ней в июле 1885
прекращено.
МЮ 1884, № 10807.
Арестная хроника. «Нар. Воля» X (1884) (Литература парт.
«Нар. Воля», 233). — Хроника революц. борьбы. «Вестн. Нар.
Воли» IV (1884), 221.
136 ЛИСТИ,
Олександрія, 1904 р. Сім’я Чижевських: батько — Іван Костянтинович,

сестра — Марія, мати — Марія Чижевська, Дмитро Чижевський
СПОГАДИ 137
138 ЛИСТИ,

Ірина Валявко, Надія Жахалова
МАРІЯ ДМИТРІВНА ЧИЖЕВСЬКА

(1858-1925)
І м’я Марії Чижевської не варто шукати в сучасних енциклопедіях,

оскільки вона не була відомим революційним чи політичним дія-
чем, вона не розширила наукові обрії і не відкрила нову теорему,
не написала відому картину або роман, якими б захоплювались на-
щадки. Однак від цього її життя не стає менш вартісним та яскравим.
Адже людське життя вимірюється не лише вагомістю художніх чи
наукових здобутків або кількістю людей, які знають і шанують ту чи
іншу особистість, а насамперед тим внутрішнім простором, тим се-
редовищем, яке творить навколо себе людина, світлом і теплом, які
вона випромінює і дарує оточуючим. З огляду на це яскрава і непере-
січна особистість Марії Чижевської, безумовно, заслуговує на увагу,
адже вона належить до славної когорти жінок середини XIX — першої
чверті XX століття, які своїм життям дали гідну відповідь виклику бу-
ремного часу.
Марія Чижевська (у дівоцтві Єршова) народилась 1858 року в ро-
дині заможних петербурзьких купців Єршових. Домінував у сім’ї
батько Дмитро Єршов (біля 1840-1901 рр.), купець 1-ої гільдії, людина
набожна та сувора. Мати Марія Матюшкіна (біля 1840-1917 рр.) була
жінкою доброю та лагідною, однак, за звичаєм, підкорялася чолові-
СПОГАДИ 139
кові. Єршови мали кількох дітей, проте нам не відома їхня доля. Безу-
мовно, родина з її патріархальним устроєм та відповідними життєви-
ми цінностями мусила вплинути на формування світогляду Марії.
На жаль, мало що відомо з часів її дитинства. Та завдяки (чи, можли-
во, всупереч) родинному вихованню Марія виросла людиною силь-
ною та вольовою, мала широкий світогляд та незалежні погляди.
І коли це було потрібно, могла відстояти свою точку зору і навіть дія-
ти всупереч поглядам родини і насамперед свого батька. Так, відчув-
ши поклик до мистецтва і обравши для себе шлях художниці, вона
три роки таємно від нього, навчалась у школі живопису. Згодом у міс-
цевих газетах з’явилося повідомлення з переліком випускників классу
живопису, і серед тих, хто закінчив школу з відзнакою, було і прізви-
ще Єршової. Батько, прочитавши це повідомлення, розчулився і про-
бачив доньці непослух. Тепер шлях до Петербурзької Академії
мистецтв був відкритий. Марія вступає до Академії і з захопленням
починає вчитись у визначних митців — Павла Чистякова та його відо-
мого учня Іллі Рєпіна. То були чудові часи: вона опановувала мистец-
тво живопису, спілкувалася з прогресивною молоддю Петербурга та
будувала плани на майбутнє. Саме тоді вона і познайомилась з пору-

чиком Кронштадтської фортечної артилерії Іваном Чижевським і за-
кохалася в нього. Чижевський походив із збіднілого дворянського
роду, його батько Костянтин Чижевський, потомствений дворянин,
офіцер, мав невеликий маєток в Херсонській губернії. Втративши до-
волі рано матір, Іван Чижевський вже з 8 років розпочав шлях
до кар’єри військового: спочатку був кадетський корпус, далі — Ми-
хайлівське артилерійське училище, служба в Кронштадтській фор-
течній артилерії і, нарешті, у 1888 році — вступ до Петербурзької ар-
тилерійської академії, де він з успіхом навчався. Наскільки військова
служба була до вподоби самому Чижевському і відповідала його внут-
рішнім потребам, сказати важко, оскільки він не обирав цей шлях са-
мостійно, а за нього все вирішив батько, бо військова кар’єра була
родинним поприщем Чижевських. До того ж статки Костянтина Чи-
жевського були замалі для того, щоб дати добру світську освіту двом
своїм синам та дочці, в той же час діти-сироти з офіцерських родин
140 ЛИСТИ,

мали право навчатися за казенний кошт в кадетському корпусі. Отже,
особливого вибору в Івана не було і він пристав на пропозицію бать-
ка, який мріяв бачити своїх синів військовими. Та Іван мав широкий
світогляд і його інтереси виходили поза межі тієї програми, що викла-
дали в кадетському корпусі та училищі, тому він займався самоосві-
тою, багато читав та любив малювати. Не обійшли його і різні полі-
тичні течії, на які було багате життя Російської імперії кінця XIX
століття: він зблизився з народовольцями, почав вивчати відповідну
літературу і брати участь в діяльності нелегальних гуртків. Хоча слід
зауважити, що його участь не носила активного характеру, а обмежу-
валась переважно ідеями просвітництва серед військових та розмова-
ми на цю тему. Під час перебування у Петербурзі, куди його відряджа-
ли з Кронштадтської фортеці спочатку у 1886 році для вивчення
електротехніки на заводі з виготовлення зброї, а пізніше у 1888
для навчання в артилерійській академії, він знайомиться з Марією Єр-
шовою, і між ними зав’язуються тривалі стосунки. В родинних пере-
казах існує кілька версій щодо вірогідного місця їхнього знайомства:
це міг бути гурток чи якесь зібрання прогресивної, освіченої молоді
або — академія мистецтв, де Марія навчалась, а Іван деякий час був
вільним слухачем. Так чи інакше, вони зустрілися і покохали одне од-
ного. Щоправда, батько Марії не був у захваті від майбутнього зятя,
адже той мав лише невелику кількість землі та маєток, який до того ж
мусив ділити з братом та сестрою. Проте Марія, яка і раніше не дуже
дослухалась до батькових порад, і цього разу настояла на своєму:
10 лютого 1889 року, Іван Чижевський та Марія Єршова одружились.
Для Марії цей шлюб був цілком свідомим кроком, адже на той час їй
вже виповнилось 30 років, і вона була не юною та легковажною дівчи-
ною, а молодою жінкою, що мала власний світогляд та духовні цін-
ності, спираючись на які вона змогла гідно пройти всі життєві випро-
бовування. А через шість тижнів після весілля, 28 березня 1889 року,
Івана Чижевського було заарештовано у справі відомої діячки «На-
родної волі» Софії Гінсбург, яка разом з іншими народовольцями пла-
нувала здійснити замах на імператора Олександра III. Іван Чижевсь-
кий був знайомий з Гінсбург з 1886 року, але їх зустрічі були скоріш
СПОГАДИ 141
випадковими, ніж систематичними, а розмови торкались переважно

поширення серед військових ідей революційного характеру. Гінсбург
постійно змінювала місце проживання, тривалий час жила за кордо-
ном і Петербург відвідувала лише час від часу. Зустрівшись з Гінсбург
у 1888 році, Чижевський навряд чи знав про підготовку терористич-
ного акту і не відчував тієї небезпеки, на яку наражав себе і своїх
близьких, підтримуючи з нею контакти. Він навіть ввів її в дім своєї
нареченої, щоправда, представивши під вигаданим ім’ям. Арешт і
звинувачення в тяжкому державному злочині (пособництві в підго-
товці замаху на Государя Імператора) стали для нього, як і для його
молодої дружини, важким випробуванням. Родина Єршових, яка і так
була не в захваті від цього шлюбу, була шокована арештом Чижевсь-
кого, і пропонувала Марії розлучитися з чоловіком. Однак Марія і
слухати про це не хотіла, вона шукала шляхи звільнення Івана Чи-
жевського і підтримувала його в ці тяжкі часи. Вона кохала свого чо-
ловіка і розуміла, як йому важко за ґратами, адже й сама мала сумний
досвід арешту: у 1884 році вона була заарештована за підозрою у рево-
люційній діяльності і деякий час перебувала під вартою (щоправда це
тривало недовго і щасливо закінчилось для Марії). Сам Чижевський

сильно переживав з приводу арешту та ув’язнення. Він не був палким
революціонером, готовим покласти своє життя на вівтар революції.
Крім того, судячи з матеріалів слідства, він у цілому не поділяв пог-
лядів Гінсбург щодо терористичних актів і не знав про підготовку за-
маху на Государя. Анархізм, насилля та руйнація не були стихією Чи-
жевського, який був людиною толерантною, відкритою і мав веселу
вдачу. Ми не маємо відомостей про те, як саме сприйняли рідні Чи-
жевського звістку про його арешт і чи приїздили вони до Петербурга.
Проте, напевно, для батька, кадрового офіцера, це був сильний удар,
який, мабуть, вплинув і на стан його здоров’я, адже він помер саме
у 1889 році в своєму маєтку в Секретарівці Олександрійського повіту.
Всі ці обставини, а також слідство та перебування протягом семи мі-
сяців у камері-одиночці Петропавлівської фортеці вплинули на нер-
вову систему Чижевського, і у нього почався гострий психічний роз-
лад. Після консультації спеціалістів з’ясувалось, що він потребує
142 ЛИСТИ,

стаціонарного лікування і у листопаді 1889 року його переводять
до міської лікарні Святого Миколи Чудотворця. Невідомо, як би скла-
лась подальша доля Івана Чижевського, якби не його дружина Марія,
яка єдина боролась за його звільнення, використовуючи при цьому
будь-яку нагоду. Так дізнавшись про хворобу чоловіка, вона букваль-
но «закидає» різні високі інстанції своїми проханнями про полегшен-
ня його долі. 25 січня 1890 р. вона подає перше прохання на ім’я Вели-
кого Государя Імператора Олександра III, в якому просить дозволу
взяти хворого чоловіка на поруки, або вислати його на батьківщину
в помістя Херсонської губернії, або у Вологду. 1 лютого 1890 року вона
пише листа Міністру юстиції, в якому, посилаючись на «чистосердеч-
ное раскаяние мужа и на болезненное его состояние», благає віддати
чоловіка на поруки їй або її батьку, купцю Єршову. 4 лютого 1890
року вона надсилає подібне прохання до Міністра внутрішніх справ.
13 лютого 1890 звертається до Віце-Директора Міністерства юстиції з
проханням повідомити їй, яка участь чекає її чоловіка і чи було роз-
глянуто її попередне звернення. Не зупиняючись на цьому, 21 лютого
Марія подає прохання Військовому міністру віддати їй чоловіка на по-
руки до повного одужання під наглядом лікарів: «…ради Бога, разре-
шите отдать моего душевнобольного мужа Ивана Чижевского на по-
руки мне, по словам докторов болезнь его излечима вполне только
на свободе, вот уже три месяца, как он в больнице, но состояние его
здоровья не улучшается… Ради бога, Ваше Превосходительство, раз-
решите его отдать и не сделайте меня несчастной на всю жизнь иметь
неизлечимо сумасшедшего мужа». Однак вона не тільки благає висо-
ких урядовців віддати їй чоловіка на поруки, але й намагається вип-
равдати його, стверджуючи, що не бачила за своїм нареченим ніяких
злочинних політичних дій і його арешт був для неї повною несподі-
ванкою: «Его вина произошла не от злых намерений, а по неопытнос-
ти и доверия к людям, которые воспользовались его добротою и экс-
плуатировали его в свою пользу…» Замість того, щоб відмежуватись
від «неблагонадійного» чоловіка, арештованого за державний злочин,
Марія як віддана любляча дружина вкладає всі сили, аби «витягти»
Чижевського і, не боячись негативних наслідків для себе, намагається
СПОГАДИ 143
навіть виправдати його. Ходіння різними інстанціями, подання кло-

потань, постійна напруга та нервові стреси не пройшли безслідно
для здоров’я Марії, вона сильно занедужала, але, незважаючи на це,
продовжувала опікуватись справою чоловіка. І її любов та наполег-
ливість перемогли-таки бюрократичну систему: після погодження
між трьома міністрами (що, в принципі, було важко зробити) в берез-
ні 1890 року І. Чижевського було звільнено і віддано на поруки дру-
жині для продовження лікування під заставу в 3000 карбованців,
а дізнання по справі щодо нього було призупинено до повного оду-
жання. Гроші під заставу, напевно, дав батько Марії — аби уникнути
родинної ганьби, однак це була остання поступка дочці — її було поз-
бавлено спадщини і за життя батька вона не отримувала фінансової
допомоги від своєї досить заможної рідні.
Після звільнення Івана Чижевського подружжя майже відразу ви-
їхало до Вологди, хоча їм ще кілька разів довелось приїжджати до Пе-
тербурга для влаштування справ і по військовій службі Івана, і по його
звинуваченню. Отже, Марія мусила покинути своє навчання в Ака-
демії і їхати з хворим чоловіком, аби дбати про нього. Напевно, це була
одна з найбільших жертв, яку вона принесла заради сімейного щастя,

адже Академія мистецтв була її заповітною мрією, дорогу до якої було
вистраждано. Залишитись і завершити свої студії вона не змогла, хоча
вже писала випускну роботу під керівництвом Іллі Рєпіна, бо мала
опікуватись хворим чоловіком і їхати з ним на заслання. У Вологді
родина перебувала близько року і годувалась переважно з репетитор-
ства: Іван Костянтинович давав уроки з математики, а Марія Дмитрів-
на вчила дітей місцевих купців малюванню. У 1891 році (9 листопада
та 4 грудня) відбулися чергові «переосвидетельствования» Чижев-
ського, і Санкт-Петербурзький окружний суд визнав покращення
стану хворого, але не повне видужання. Після цього на ім’я Імперато-
ра було зроблено подання, яке було погоджене з високопоставленими
чиновниками кількох міністерств і містило пропозицію: «…дознание
по обвинению и увольнению от службы поручика Ивана Константи-
новича Чижевского разрешить административным порядком, с тем
чтобы подчинить Чижевского гласному надзору полиции в месте жи-
144 ЛИСТИ,

тельства его отца — Александрийском уезде Херсонской губернии,
сроком на пять лет». Це подання було задовільнене, і Чижевсько-
му дали дозвіл оселитися в родинному маєтку під наглядом поліції.
І, нарешті, у справі Чижевського ставиться остаточна крапка: у 1892
році виходить указ про звільнення Чижевського від служби за підпи-
сами його колишніх командирів, в якому повідомляється про те, що
«…Высочайшим приказом тысяча восемьсот девяносто второго года
июня девятого дня поручик Чижевский уволен от службы за болез-
нью штабс-капитаном и с пенсиею: из государственного казначейства
в размере одной трети оклада по девяносто шести рублей 66 копеек
в год1…» Отже, Чижевського було звільнено в ранзі штабс-капітана
і навіть призначена йому невелика державна пенсія.
З відстані часу важко визначити роль, яку відіграв Чижевський
у справі Гінсбург: невинної жертви чи людини, що зрозуміла свої
протиправні вчинки і покаялась? Але, безумовно, події тих років,
арешт, перебування під слідством у страшних казематах вплинули
на всю його подальшу долю. Щодо Софії Гінсбург, то її було засудже-
но до смертної кари, яку після подачі прохання про помилування було
замінено засланням на каторжні роботи без строку. Та через кілька
місяців після помилування Софія покінчила з собою в Шліссельбур-
зькій фортеці, ставши, як і попередні герої «Народної волі», одним
із символів народницького руху. Звичайно, що Іван Костянтинович
про це знав. Як і розумів те, що до кінця життя перебуватиме в боргу
перед своєю дружиною, яка зробила все можливе і неможливе, щоб
врятувати його від серйозного покарання.
З Вологди подружжя Чижевських, згідно з приписом, переїздить
до родинного маєтку Івана Костянтиновича в село Секретарівку Олек-
сандрійського повіту, де було невелике помістя з будинком та землею.
Щоправда, це помістя, а також ще деяку землю в прилеглих селах,
якою володіла родина Чижевських, Іван мусив ділити зі своїм братом
Миколою та сестрою, у заміжжі — Тарнавською. Крім того, батько
1
Усі ці документи, цитати з яких наводились вище, знаходяться в «Деле Департамента Минис-
терства Юстиции второго уголовного отделения о мещанке Софии Гинсбург и других», яке збері-
гається в Центральному історичному архіві Санкт-Петербурга під архівним №10782-10784.
СПОГАДИ 145
по смерті залишив борги, тому частину землі довелось здати в орен-

ду, а потім і зовсім продати, щоб розплатитися з кредиторами. Отже,
родина Чижевських жила небагато, але дружно. Марія Дмитрівна
займалась домогосподарством та опікувалась чоловіком. Після тяж-
ких випробувань, що вони зазнали у перші роки свого шлюбу, серед
яких були страшні каземати, лікарні та заслання, нарешті їхнє життя
почало входити в спокійне щасливе русло. Однак у 1893 році роди-
ну Чижевських спіткало горе: від скарлатини помер первісток Кос-
тянтин. Важко переживаючи цю втрату і вважаючи, що це трапилось
через відсутність лікаря, який не зміг вчасно приїхати з міста, роди-
на в очікуванні нової дитини переїжджає до міста Олександрії. Там у
1894 народжується їх другий син Дмитро, якому доля судила стати
відомим славістом, дослідником духовної історії слов’ян та отримати
міжнародне визнання. Та все це було ще попереду, а поки родина Чи-
жевських знімала квартиру по вулиці Казначейській в будинку Мас-
лової, оскільки грошей на придбання власного житла в той час не було
і жити доводилось на пенсію батька та невеликі «заробітки», що він
мав. Через чотири роки у 1898 році у Чижевських народилась донька,
яку, мабуть, на честь бабусі назвали Марією. Напевно, Марії Чижевсь-

кій було нелегко після столичного Петербурга і занять живописом, де
вона спілкувалась з видатними митцями, опинитись в провінційній
Олександрії і займатись буденними родинними справами. Але вона
належала до категорії людей, які за будь-яких обставин творять свій
простір, а не просто «жевріють» або йдуть протореними стежками.
З огляду на це, Марія Чижевська, замість «прозябання» у глухій про-
вінції, перетворила перебування в Олександрії на яскраву сторінку
свого життя та разом зі своїм чоловіком додала «кольорової барви»
в інтелектуальну палітру міста. Однак, перш за все, Марія Дмитрівна
опікувалась вихованням дітей та домом, наповнюючи родинний про-
стір любов’ю та створюючи сімейний затишок. Вона не втратила при-
родної жіночності, доброти та вміння бачити красу буття. В той же
час бувши людиною освіченою та прогресивною вона і в, на перший
погляд, звичайних побутових справах хотіла відповідати духу свого
часу. Так з питань медицини вона зверталась до Петербурзького про-
146 ЛИСТИ,

фесора Явейна, постійно листуючись з ним і використовуючи його
слушні поради та прислухаючись до новітніх ідей в медичній галузі.
Наприклад, влітку під час перебування у маєтку дітям зранку дозво-
лялось живитись скільки завгодно овочами і фруктами з грядок (це
називалось у них «пастися»), а ввечері всі їли гречану кашу, про яку
серед друзів Чижевських навіть ходили анекдоти. Проте Марія не зва-
жала на іронічні зауваження приятелів, адже діти виглядали здоро-
вими і квітучими — і це для неї було головне. Чижевська також ви-
писувала сучасні педагогічні журнали та літературу з питань освіти,
цікавилась освітою закордоном і була прихильницею «вільного» вихо-
вання. Намагаючись розвинути здібності своїх дітей з раннього віку,
вона організувала родинний журнал, який мав назву «В години доз-
вілля», а авторами статей були не тільки її власні діти, а й їхні приятелі
та друзі дому. Марія власноручно зшивала журнал та робила яскраву
обкладинку. Двічі на місяць родина збиралась для обговорення ста-
тей: всі мали можливість висловитися і зробити певні зауваження,
при цьому виступи дітей часто були доволі критичними, але закін-
чувалось все мирним чаюванням з цукерками. Марія Дмитрівна зай-
малась також з дітьми та їхніми друзями малюванням, водночас роз-
повідаючи про історію мистецтва і пояснюючи картини художників.
І саме з домашніх уроків малювання бере свій початок любов Дмитра
Чижевського до мистецтва і його глибоке розуміння цього складно-
го світу. Надалі, де б він не був, усюди відвідував картинні галереї та
виставки, а також неодноразово писав огляди різних мистецьких за-
ходів. Серед його друзів були митці (наприклад, Давид Бурлюк, Ми-
кола Зарецький), з якими він легко знаходив теми для спілкування зі
світу мистецтва. Писання й обговорення статтей у сімейному журналі
були першими кроками не тільки на шляху власної творчості, але і
подальшої рецензійної діяльності Чижевського. Не дивно, що в даній
галузі спадщина Чижевського виявилась значною. І його сестра Марія
Чижевська добре орієнтувалась в світі мистецтва, який щиро любила,
а також демонструвала неабиякі філологічні здібності, які їй, на жаль,
в силу різних обставин не вдалось реалізувати в повній мірі.
СПОГАДИ 147
Іван Костянтинович, який змалку був позбавлений батьківської

любові та опіки, також багато часу приділяв своїм дітям. Він розпові-
дав їм про різні планети та навколишній світ, керував збором гербаріїв
і колекцій комах, читаючи про них цілі наукові доповіді. Пізніше друзі
Чижевського дивувалися широті і обсягу його знань у світі флори та
фауни й охоче зверталися до нього по допомогу при уточненні ла-
тинської назви того чи іншого виду рослин і комах.
Батько і матір організували вдома майстерню діапозитивів, в якій
працювали і вчителі шкіл. Ці діапозитиви вони продавали земству, яке
розсилало їх по школах повіту як навчальний посібник. З одного боку,
це була цікава справа, а з другого — заробіток, адже маєток Чижевсь-
ких довгий час був збитковим. Щоправда, після смерті батька Марія
отримала невеликий спадок2, і тоді у 1904 році вони з чоловіком при-
дбали в Олександрії на розі вулиць Центральної та Бульварної садибу
з будинком. Марія доклала чимало зусиль та дизайнерського хисту,
аби зробити з цього непоказного будинку гарну та затишну родинну
оселю, котра збереглася й донині (частина будинку використовується
під міську бібліотеку). Був там ще великий двір та сад, про який вона
також дбала, адже хотіла виплекати в дітях відчуття прекрасного. Іван

Костянтинович організував у флігелі бібліотеку і хімічну лабораторію,
а також у дворі створив майданчик для крокету, що тільки тоді входив
у моду. Користуватися цим дозволялося всім гімназистам, а не тільки
дітям Чижевських. Там же стояла велика підзорна труба, за допомогою
якої батько і син спостерігали за пересуванням небесних світил. Іван
Костянтинович був членом Французького Астрономічного Товари-
ства та «Русского общества любителей Мироведения» (тільки протя-
гом 1914-1917 років він опублікував у різних виданнях близько 14 ста-
тей з астрономії). Наукові інтереси батька значно вплинули на форму-
вання світогляду Дмитра Чижевського, визначивши первісний вибір
професії, і, хоча пізніше він змінив свій професійний фах (перевівшись
з фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького універси-
2
Після смерті батька у 1901 році спадкоємцем і продовжувачем сімейної справи став молодший
брат Марії — Микола Дмитрович Єршов, який також був купцем 1-ої гільдії. Однак якась неве-
личка частинка родинного спадку надійшла і Марії.
148 ЛИСТИ,

тету до історико-філологічного факультетету Київського університету
і замість того, щоб бути математиком чи астрономом, став видатним
славістом), його інтерес до астрономії зберігся назавжди.
Марія Чижевська була не тільки гарною матір’ю, але й дбайливою
дружиною, що завжди підтримувала свого чоловіка в його соціаль-
ній реалізації. Адже після припинення поліцейського нагляду, Іван
Костянтинович поступово включився в громадське життя Олек-
сандрії. В 1901 р. І.К. Чижевського обирають гласним Олександрій-
ського земства, на засіданнях якого він завжди проявляв активність,
виступаючи особливо гостро під час обговорення освітянських або
політичних (під час подій 1905-1907 рр.) питань. Згодом Чижевсько-
го було обрано членом земської управи, де він займався питаннями
народних шкіл та земських лікарень. І, варто зауважити, займався
досить успішно, адже, наприклад, кількість народних шкіл у повіті
з 1901 по 1912 роки за статистичними даними подвоїлася і склада-
ла 183 школи (окрім 117 церковних). Він справді переймався спра-
вами Олександрійського повіту і намагався якомога більше зробити
для людей. Його підписи з приводу різних подій як члена земської
управи з’являються під зверненнями до жителів, в першу чергу до се-
лян. Ці звернення розповсюджувалися по всьому повіту. Звичайно,
жодна влада не любить, коли їй вказують на недопрацювання, і тому
за першої можливості Чижевcького позбавляють легального права
висловлювати свої крамольні думки. У 1908 р. його не переобирають
у земство, бо він голосував проти виділення коштів на утримання
охоронного відділення. Однак на цьому його діяльність не припи-
нилась. Коли 1909 року в Олександрії з’являється перша місцева га-
зета «Известия Александрийской Земской Управы», одним з найак-
тивніших дописувачів стає Іван Костянтинович. Теми його статей
досить різні: про погоду, врожаї, астрономічні дослідження. Саме
з цієї газети дізнаємось, що він очолює батьківський комітет у чо-
ловічій гімназії, де навчається Дмитро, активно працює в повітовій
училищній раді, очолюючи екзаменаційні комісії в кінці навчально-
го року в сільських школах повіту. В буремні революційні часи Іван
Чижевський стає членом партії кадетів і навіть очолює місто Олек-
СПОГАДИ 149
сандрію, напередодні приходу більшовиків та встановлення радянсь-

кої влади. Всю цю активну діяльність він зміг провадити завдяки
підтримці і розумінню з боку дружини, яка була його товаришем
і «надійним тилом». Але Марія Чижевська не обмежилась лише родин-
ними справами та успіхами дітей і чоловіка. Як тільки діти підросли,
вона вирішила зробити і свій внесок у духовну розбудову Олександ-
рійського повіту. Марія почала розписувати церкву, яку побудували
в с. Марто-Іванівка в пам’ять померлого сина голови земства, юрис-
та Івана Гороновича, що був людиною прогресивною і товаришував
з родиною Чижевських. Однак відчувши брак досвіду такої роботи,
вона вирішила подивитись старовинні церкви, яких не бракувало
в Російській Імперії. З цього вийшла цікава й корисна родинна подо-
рож: разом з чоловіком та обома дітьми Марія відвідала Київ, Моск-
ву, Новгород, Петербург та інші міста. Всюди вони оглядали церкви,
музеї та картинні галерії. В Петербурзі Марія відвідала свою родину
і налагодила стосунки з матір’ю, оскільки батька вже не було в жи-
вих. Пізніше діти неодноразово провідували бабусю, яка завжди була
їм рада, і теплі спомини про ці відвідини залишились з ними на все
життя. Але все ж таки головною метою цієї поїздки була не родина,
а зустріч з вчителями Академії, визнаними майстрами світу мистец-
тва — Павлом Чистяковим та Іллею Рєпіним. Обидва пам’ятали свою
талановиту ученицю та гостинно її прийняли. З Чистяковим Марія
радилась щодо розпису церкви, і він запропонував їй по дорозі до-
дому заїхати до Києва і подивитись розпис Володимирського собору,
звернувши особливу увагу на українські візерунки, якими були при-
крашені стіни храму. Крім того, він дав їй кілька конкретних корисних
порад, які вона використала під час своєї роботи. Пізніше вона по-
бувала в Іллі Рєпіна, і ці відвідини стали певною відправною точкою
в її подальшому житті. Рєпін мешкав на фінській території у селищі
Куоккала, де він придбав землю і побудував маєток, який назвав «Пе-
нати». Рєпін як людина високоосвічена та прогресивна переймався
проблемами якісної освіти, зокрема в галузі мистецтва. Його дуже
засмучував той факт, що в Російській Імперії в середніх навчальних
закладах уроки малювання віддають на поталу невігласам, котрі нічо-
150 ЛИСТИ,

му не вчать, а лише відбивають у дітей бажання малювати. Тому, зус-
трівши в Марії небайдужість та розуміння цих проблем і пам’ятаючи
її як серйозну працелюбну і талановиту особистість, він порадив Чи-
жевській звернутись до Академії мистецтв і взяти свідоцтво на право
викладання малювання в школі. Він також радив їй відшуковувати
талановитих дітей й вчити їх малюванню. Ця зустріч справила на Чи-
жевську незабутнє враження, а поради Рєпіна стали її дороговказом.
Отже, до Олександрії Марія повернулась вже маючи чіткі цілі та зав-
дання, які вона одразу ж заходилась втілювати у життя. Звернувшись
до Петербурзької Академії та отримавши відповідний дозвіл, вона
влаштовується викладачем малювання у чотирикласній школі, а зго-
дом за безперервну і самовіддану працю отримує подяку від опікуна
Одеського округу. Однак діяльність Марії Дмитрівни не обмежуєть-
ся лише викладанням у школі. Через кілька років педагогічної пра-
ці вона назначається земством опікункою народної школи Чиркіна.
Марія дуже відповідально поставилися до цієї посади і через деякий
час стає ще й співдиректором міської громадської бібліотеки, в якій з
її ініціативи було створено дитячий відділ. З власної ініціативи Марія
Дмитрівна відшукувала серед олександрійців обдарованих дітей і без-
коштовно займалась з ними малюванням. При цьому їхнє походжен-
ня або соціальний стан не були для неї важливими — головне, щоб
були здібності до малювання та бажання вчитись. Так, наприклад,
кілька років у неї займався продавець мануфактурного магазину
Львов, який згодом поступив у школу живопису. Розговорившись
одного разу з візником Феоктістовим, який підвозив її, Чижевська
дізналась, що його син любить малювати, і вона запропонувала по-
займатись з ним. Хлопець виявився працьовитим та досить наполег-
ливим, і Марія Дмитрівна підготувала його до вступу в ремісничу
малювальну школу. Двоє інших її здібних учнів з єврейських родин
Зейтман та Дрейзин у подальшому закінчили в Москві архітектурний
факультет та працювали архітекторами. А донька Олександрійського
лікаря Белокавського — Тося, з якою Марія Чижевська наполегливо
займалась, закінчила в Петербурзі школу живопису, а далі й Академію
мистецтв. Тобто повторила шлях своєї вчительки і в подальшому пра-
СПОГАДИ 151
цювала декоратором в Ленінградському оперному театрі. Були й інші

учні, яким Марія Чижевська дала «путівку в життя», адже її життєвим
кредо було робота для людей і заради людей.
Родина Чижевських, безумовно, мала вплив на інтелектуальне
життя Олександрії, а їхній будинок згодом став своєрідним салоном,
навколо якого об’єднувалася прогресивна інтелігенція міста. Заходи-
ли до них на «вогник» юрист І. Горонович, який певний час був голо-
вою земства; двоюрідний брат російського письменника В. Верисаєва
Смидович, який деякий час працював у Олександрії земським ліка-
рем; приходив відомий лікар Ігумнов — один із зачинателів сімей-
ної медицини на Херсонщині; член партії соціал-демократів, юрист
Г. Лапчинський; відомий організатор сільськогосподарських спілок
М. Левицький; вчитель Звінський, якого любили й шанували всі учні,
та багато інших відомих в Олександрії цікавих особистостей. Марія
Дмитрівна як дбайлива господиня приймала відвідувачів і насолод-
жувалась спілкуванням з ними. Ці люди без перебільшення творили
місто: відкривали школи, бібліотеки та лікарні, розбудовували осві-
ту та охорону здоров’я, займались просвітницькою роботою. Вони
об’єднувались не за статками та майновим принципом — то були од-

нодумці, що прагнули покращити життя і яким була небайдужа доля
їхнього міста і країни в цілому.
У родині Чижевських завжди панувало толерантне ставлення
до людей іншої віри та нації, зокрема лояльно ставились до євреїв, що
тоді за кількістю населення в Олександрії займали друге місце після ук-
раїнців. Допомагали їм у скрутні часи, особливо під час погромів. А в
1905 р. Чижевські, які самі в молоді роки зазнали репресій, допомага-
ли політичним в’язням, що перебували в Олександрійській в’язниці.
Вони організовували для них передачі і навіть своїх дітей посилали
відносити їх до в’язниці, аби ті навчились співчуттю. Родинна духовна
атмосфера, в якій панували ідеї народництва й просвітництва, впли-
нула і на громадську позицію Дмитра Чижевського. Так у 1910 році
він створює в Олександрії просвітницький гурток, членами якого
були учні й учениці старших класів гімназії. Збиралися всі в будинку
Чижевських, де спеціально для цих цілей була створена громадська
152 ЛИСТИ,

бібліотека, читали реферати на різні теми і дискутували. Після того
як Дмитро поступив до Петербурзького університету, він став приво-
зити нелегальну літературу, що також обговорювалася на засіданнях,
і гурток набув більш революційної спрямованості. Іван Костянтино-
вич та Марія Дмитрівна з розумінням поставилися до цього і не тіль-
ки дозволяли збиратися у них вдома, але й допомагали в цьому. Хоча
це було небезпечно і загрожувало арештом у разі виявлення, про що
їх неоднаразово попереджали друзі. Проте вони вважали, що молодь
повинна шукати нові шляхи і прагнути змін, і їхнє завдання полягає
в тому, щоб допомогти дітям, а не стояти на перешкоді, і в цьому ви-
явилася батьківська мудрість. Додамо, що цей гурток зіграв важливу
роль в житті багатьох гімназистів, котрі відвідували оселю Чижев-
ських, і пізніше вони із вдячністю згадували про це.
Виховуючи своїх дітей та вкладаючи в них свою душу і сили, Іван
Костянтинович та Марія Дмитрівна творили майбутнє. Віддати мож-
на тільки те, що маєш, а оскільки вони були внутрішньо багатими,
неординарними людьми, їм було що віддавати. Недарма Дмитро Чи-
жевський в одній із своїх автобіографій писав: «Духовні інтереси моїх
батьків доволі рано визначили мої власні настанови»3. Чижевські і
справді могли пишатися своїми дітьми, адже і Дмитро, і Марія Чи-
жевські прожили гідне життя: Марія вийшла заміж за олександрійця
Ноя Морозовського і стала центром і опорою своєї родини, а Дмитро
став всесвітньо відомим славістом, викладав у найкращих універси-
тетах Європи та Америки і прославив прізвище Чижевських своєю
науковою діяльністю.
Марія Дмитрівна прожила нелегке, але світле, сповнене любові та
високих цілей життя, «освітлюючи» променем свого серця шлях ба-
гатьом людям, і у 1925 році спокійно відійшла в інший світ, перебу-
ваючи в оточенні люблячих її близьких. Напевно, саме таким і було
її призначення в цьому житті — бути справжньою жінкою.
3
Чижевский Д.И. Жизнеописание // Д.И. Чижевский. Избранное в 3 т. Т.1. Материалы к био-
графии (1894-1977) / Сост., публик., коммент.: В. Янцена, И. Валявко, В. Кортхаазе. — Москва,
Библиотека-фонд «Русское зарубежье» — Русский путь, 2007. — С. 51.
СПОГАДИ 153
154
Будинок родини Чижевських в Олександрії
(Фото 2011 року)
ЛИСТИ,
ЖИВІ про ЖИВЕ.

Спогади
СПОГАДИ 155
Дмитро Чижевський з сестрою Марією.

Олександрія, 1902 р.
З друзями
на подвір’ї будинку
родини Чижевських
в Олександрії, 1904 р.
ЖИВІ про ЖИВЕ. Спогади
Олександрій-
ський гурток
самоосвіти
156 ЛИСТИ,

У ИСТОКОВ: АЛЕКСАНДРИЯ, ПЕТЕРБУРГ, КИЕВ.
Мария Ивановна Морозовская
Записки
«Помните ли Вы, мои старые друзья,
мои братья, то радостное время,
когда жизнь была только одним
торжеством и смехом?»
Ги де Мопассан
Я хочу записать, что помню из своей уже долгой жизни. Я не писа-

тельница, но, вспомнив многое из своего детства, юности и уже
зрелого возраста, хотела бы рассказать кому-нибудь близкому эти
воспоминания. Бумага пока будет моим другом, а потом, когда меня
уже не будет и эти записки попадут к детям или близким друзьям, они
с удовольствием их прочтут как память обо мне. Хочу только, чтобы
записки были правдивы, понятны и изобразили мою жизнь таковой,
какой она была. Слова Мопассана, написанные мной, не совсем под-
ходят ко всей жизни, а только к раннему детству и к юности, а потом
жизнь менялась: солнечные дни чередовались с бурями и непогода-
ми. Эпиграфом к каждому жизнеописанию, а особенно жизни нашей
русской, больше всего подходит мудрая и простая русская пословица:
«Жизнь прожить — не поле перейти».
СПОГАДИ 157
Родилась я в городе Александрии Херсонской губернии (теперь

Кировоградской области). Это небольшой уездный городок в степной
части Украины, с ветрами, клубами пыли, грязью весной и осенью.
Центр мощен, тротуары — у домов помещиков и учреждений. Окра-
ины в зеленых вишневых садах, маленькая речка, луг, вербы. Помню,
в раннем детстве мы жили в небольшом домике в четыре комнаты,
со стеклянной верандой, с огромным заброшенным и поросшим бу-
рьяном двором и только у самого домика у деревянного крыльца рос-
ли 4 небольших акации и была цветочная клумба. Этот домик снима-
ли мои родители у каких-то наследников умершей купчихи, которые
жили всегда в большом городе. В этом же дворе был еще один домик,
где жил священник с семьей. Наша семья была невелика. У отца и ма-
тери, кроме меня, было еще два сына, но один умер в раннем детстве,
а второй рос со мной.
Отец мой родился на Украине в семье помещика. Дед1) был героем
Севастопольской обороны, имел шестнадцать ран и (всегда полуболь-
ной и раздраженный) прожил жизнь в имении жены, моей бабушки2).
Бабушка умерла после рождения младшего сына, моего отца3). Детей
отправили учиться на казенный счет. Дочь — в Полтавский институт.
Моего дядю, брата отца — в Московский кадетский корпус, а отца —
в Псков, тоже в кадетский корпус. С 8 лет отец мой4) жил вне дома.
После окончания корпуса поступил в Михайловское Артиллерийское
училище в Петербурге, потом в Артиллерийскую Академию. Служил

в Кронштадте в крепостной артиллерии, принимал участие в народо-
вольческих кружках, за что посажен был в Петропавловскую крепость,
где в одиночном заключении провел 3 года, потом, душевно заболев,
был переведен в больницу Николая Чудотворца. В больнице пробыл
пол года, поправился и вместе с матерью5) (он женился еще будучи
слушателем Арт[иллерийской] Академии) выслан в Вологду, а оттуда,
по Высочайшему помилованию, на родину без права выезда. Еще через
некоторое время был окончательно помилован по амнистии при вос-
шествии на престол Николая II. Мать училась в Академии художеств
у проф. Чистякова6), когда познакомилась с моим отцом. Знакомство
произошло через членов народовольческих кружков, в которых и она
158 ЛИСТИ,

принимала участие. Все время заключения отца она продолжала учить-
ся и, закончив Академию, писала на золотую медаль картину под руко-
водством Репина7), но тут отец душевно заболел и мать, забросив все,
стала обивать пороги жандармского управления с прошениями, потом
подала прошение на Высочайшее имя. Поехала вместе с отцом и ма-
леньким сыном в Вологду, где и прожила два года. В Вологде отец давал
уроки математики и сам занимался математикой и астрономией, а мать
рисовала, тоже имела учеников. После двух лет жизни в Вологде родные
переехали в г. Александрию, на родину [отца]. […]
Вот, Танюша8), расскажу тебе о себе, о дедушке Ной Самойлови-
9)
че и о твоих прадедах: Иване Константиновиче и Марии Дмитриевне
Чижевской (до замужества Ершовой).
Иван Константинович, в детстве Ваня, родился в имении своего
отца Секретаровке Александрийского уезда Херсонской губернии10).
Мать его умерла на третий день после его рождения и он рос до 8 лет
под наблюдением дальней родственницы, которая занималась хозяйс-
твом у моего дедушки. В 8 лет на лошадях его отвезли в Псков в ка-
детский корпус11). Этот далекий путь продолжался неделю. Из воспо-
минаний о корпусе у меня запомнилось следующее: учился хорошо,
особенно по математике и физике, первое время скучал, потом привык
и стал большим шалуном; много раз наставники писали отцу жалобы,
что Ваня много шалит и ругается. Ругаться он научился у себя дома:
дружил с деревенскими ребятами и его любимым занятием в детстве
было переплывать пруд верхом на свиньях, которых пасли хлопчики.
В кадетском корпусе все шалости не проходили без Вани. Так, за плохие
отметки класса начальство лишило их «елки». Ночью они пробрались
в зал, где уже стояла елка, и убрали ее своими туфлями. Так как утром
узнали туфли, на которых стоял номер спальни (дортуара), то их на
неделю лишили сладкого и на елку их не пустили. Мой отец имел хо-
роший слух, поэтому его в корпусе учили играть на скрипке и он пел
в церковном хоре. В соборе настоятелем был очень злой и хитрый свя-
щенник. На исповеди он выпытывал у детей их отношения к учите-
лям и начальникам, а потом доносил на детей. Это узнали, так как трое
из кадетов были уволены из корпуса. Отец тогда был уже в 6-ом классе.
СПОГАДИ 159
Решено было отомстить старику. В соборе на алтаре, самом священ-

ном месте, стояла серебряная рака (ящичек), в котором лежал палец
«святого» Константина. Будто бы при нашествии врагов собор рухнул
и отбил палец у мощей святого. Куда делись мощи, неизвестно. Вот
сговорились мальчики, которые пели в хоре, стащили этот «святой»
палец и выбросили в реку Великую (на реке Великой стоит Псков). Это
святотатство осталось нераскрытым, но настоятеля отослали в монас-
тырь замаливать грехи, а мальчики освободились от него и как хо-
тели — отомстили. (Все это отец рассказывал нам во время [нашей]
болезни, когда сидел около нас и дежурил, заменяя маму). Кормили
детей плохо, особенно в посты, так что отец навсегда невзлюбил соле-
ную рыбу и пшено. Закончил корпус, когда ему было 16 лет, в то время
как большинству было уже 19-20 лет. Их отсылали прямо в полк, а отца
как молодого и окончившего с хорошими и отличными (по матема-
тике и физике) отметками направили учиться в Артиллерийское учи-
лище в Петербург (теперь Ленинград). Артиллерийское училище отец
закончил блестяще и поступил в Артиллерийскую Академию, в то же
время на службу в артиллерию Кронштадта. Там были прогрессивные
моряки, а также и артиллеристы-офицеры. Отец подружился с ними
и попал в народнический кружок, где познакомился с моей матерью.
В то время в Кронштадте были некоторыми офицерами организованы
общеобразовательные кружки среди солдат и матросов. Кружки были
нелегальными. Отец преподавал математику и механику. Нашлись

провокаторы и отец был арестован. С военными тогда обращались
очень строго и отца посадили в Петропавловскую крепость в одиноч-
ку, где он просидел три года. После этого, лишив воинского звания
и отчислив из Академии, сослали его в Вологду.
Моя мать, выйдя за него замуж, поехала с ним в ссылку. Она учи-
лась в Академии художеств, уже кончала учебу и писала на медаль
работу, но все пришлось оставить незаконченным. Между прочим, ее
родные не хотели, чтобы она стала художницей, и ей пришлось от них
в секрете поступить в Рисовальную школу, где она проучилась три
года. Однажды в газете появилось извещение, что такие-то окончили
Рисовальную школу с отличием и там была мамина фамилия. Отец
160 ЛИСТИ,

матери прочитал извещение в газете, умилился и простил ее за не-
послушание. Дальше уже свободно она попала в ученицы Академии
художеств.
В ссылке отец познакомился с доктором Снетковым, который до-
стал ему уроки по математике. С детьми доктора он тоже занимался.
Мама давала уроки рисования детям местных купцов, и ей помогали ее
родные деньгами. В Вологде у моих родных родился сын Константин.
Прожив в Вологде больше 2-х лет, отец попал под амнистию — по слу-
чаю коронации царя Николая II, и был сослан на родину без разре-
шения жить в больших городах. Мои родные поехали жить в город
Александрию Херсонской губернии (тогда, а теперь Кировоградской
области). Когда мои родные были в ссылке, умер отец Ивана Конс-
тантиновича и оставил в наследство небольшой хутор в 25-ти вер-
стах от Александрии. Там сперва поселились мои родные. Но через
год их сынок Костя умер от скарлатины, и так как родные считали,
что главная причина его смерти — отсутствие хорошего врача и то,
что в аптеку нужно было ехать 25 верст на лошадях, они переехали
на жительство в Александрию. У них родился сын Митя, а потом и я.
Теперь буду писать то, что помню. Родилась я в 1898 году, [31] ян-
варя по старому стилю. Начинаю помнить себя с 4-5 лет. В 5 лет я уже
немного читала и писала печатными буквами. Брат был старше меня
на 3 года и в 8 лет поступил во 2-й класс только что открытой мужс-
кой гимназии. В гимназию в первый класс принимали в 10 лет, но так
как брат был развит не по летам, был здоровым полным мальчиком,
отец подал прошение попечителю округа, который жил в Одессе. Наш
учебный округ был одесский, так как Одесса была большим городом
Херсонской губернии. Разрешение после экзамена, для которого брат
с отцом ездил в Елизаветград, было дано и таким образом брат был
моложе своих одноклассников на 2-3 года.
Родные очень много внимания уделяли нам детям. Зимой мы
жили в городе Александрии, а летом до 3-х месяцев на хуторе. Зимой
три раза в неделю мама занималась с нами рисованием. Кроме меня
и брата с нами занимались дети наших друзей. Мама нам объясняла,
как рисовать, и она очень хорошо говорила с нами об искусстве, объ-
СПОГАДИ 161
ясняла картины художников, понятные в нашем возрасте. У отца был

проекционный фонарь. Мать и отец организовали мастерскую диа-
позитивов, в которой работали учителя школ. Эти диапозитивы они
продавали земству, которое рассылало их по школам уезда как учеб-
ное пособие. Это был заработок. Кроме того, отец давал уроки по ма-
тематике, готовил на аттестат зрелости. Имея аттестат зрелости, мож-
но было поступать в высшие учебные заведения. Хутор долго был
убыточным, так как был заложен моим дедом.
Это отступление, Танечка, мне прости. Опять перехожу к моему
детству. По воскресеньям собирались дети и нам показывали зверей,
а отец популярно рассказывал о зверях, где они водятся и даже не-
много о происхождении человека. Когда показывали картины, то тут
уже мама давала объяснения. Были диапозитивы по геологии и гео-
графии. У нас в Александрии кино появилось только в 1910 году.
Иногда у нас были танцы. Мама договаривалась с оркестром, ко-
торый играл на свадьбах. Состоял оркестр из скрипки, флейты, тру-
бы и огромного барабана, который нам очень нравился, так как нам
разрешали бить по нему палочками. Оркестр помещался в кабинете,
открывалась дверь в зал, где мама рисовала и занималась с нами. Мы
плясали под оркестр с большим восторгом, особенно нам нравился
«галоп» (танец, который танцуют в цирке лошади).
Мать организовала с нами журнал, который назывался «В часы до-
суга». Этот журнал я сохраняла до Отечественной войны, до 1941 года,

а когда мы вернулись из эвакуации, он исчез с многими бумагами.
Между нами были распределены роли. Так, Юра Борисов (брат Н. Н. и
Ольги Николаевны Волович) подписывался «Буква» и писал о погоде.
Другой мальчик писал всякие географические сведения. Так, была ста-
тья под названием «Самые большие реки на земле». Девочки Маруся
и Галя Васько писали о своих животных. Брат переводил с французско-
го языка небольшие детские рассказы. Я, как самая маленькая, писала
печатными буквами очень глупый и трогательный рассказ и подписы-
валась «Розочка». Эта затея очень понравилась одному уже пожилому
помещику (очень образованному) и он попросил принять его в сотруд-
ники журнала. Он написал нам кое-что о своих путешествиях по Ев-
162 ЛИСТИ,

ропе и подписывался «Иван Гаранович»12). Два раза в месяц у нас были
общие собрания. Кафедру заменяла детская парта. Мне очень нравился
большой звонок, которым председатель устанавливал тишину. (Тогда
в каждой семье были такие звонки, так как электрических не было,
и ими звали домашних работниц или, когда болели, звонили, звали
близких). На этих собраниях отец читал нам журнал, сшитый мамой
с обложкой из глянцевой бумаги ярких цветов. Заглавие и виньетки
тоже она рисовала. После обсуждали этот журнал. Мальчики любили
придираться к статьям других, но отец или Иван Иванович Гаранович13)
мирили всех, старались указать на правильные замечания и больше
хвалили нас. После собрания мы пили чай с конфетами. Журнал жил
целых три года. Когда мальчики подросли, они увлеклись коньками,
осенью и весной крокетом, а главное — чтением книг. Журнал заглох.
Весной с 15 мая мы уезжали на хутор. Брат учился блестяще и ему
разрешали в младших классах уезжать с нами. Что представлял со-
бой переезд? Две большие арбы наполнялись мебелью, кроватями,
тюфяками, посудой, чемоданами. Под арбой привязывали ведра
и часто ночные горшки. Арбы выезжали на рассвете, а мы в фаэтоне
или бричке часов в 8-9 утра. Всего 25 верст. Теперь на машине — это
близко, но тогда, проезжая по дороге несколько «балок», приходи-
лось вставать, чтобы лошадям было легче взобраться на крутую гор-
ку или проехать огромную межу. Шли по обочине дороги. Я и теперь
с восторгом вспоминаю дорогу. Поле и поле без конца. В мае — зеле-
ное. Вдали лесок. В жаркую погоду, когда дрожит воздух — раза два
видели мираж. Навстречу подводы на волах, полные сена. Доезжали
до балки, внизу протекала узкая речушка, которая называлась Бешка.
Тут мы сходили. Лошади медленно ехали с горы и на гору, и выехав,
останавливались. Мы же садились на зеленое поле, подстелив взятый
коврик, и завтракали: ели пирожки, пили холодное какао и т. п. Это
было обязательно, так как, приехав, нужно было сразу устраиваться.
Почему я описываю эту поездку? Я была безмерно счастлива. Мне
нравилось ехать, дышать чудным степным воздухом, любоваться цве-
тами, которые покрывали канавы по обе стороны дороги. Две версты
после Бешки и мы в поселке «Новая Прага», проезжаем ее в жару. Уже
СПОГАДИ 163
часов 11-12. Хаты пустые. Все в поле. Кое-где ходят дети, по дороге
бегают куры. У ворот привязан теленок. Подъезжаем по главной ули-
це к базару. Летом базары рано кончаются и теперь на базаре стоят
запоздавшие 2-3 подводы. На земле солома и сено, следы от лошадей.
Всего 2 двухэтажных дома, потом снова хаты и остается три версты
до Секретаровки. Подъезжаем к лесу — это уже наши владения. За ле-
сом крутая гора, внизу узкая река, виден большой сад, красная крыша
нашего дома. Так как гора крутая, то «гальмуют» колеса (чтобы тормо-
зило при спуске). Один раз я так засмотрелась на наш хутор, что вы-
летела из фаэтона, перепугав маму. Не ударилась, но задрала ноги,
боясь, что их переедут колеса. Фаэтон уже спустился, а я все лежу,
подняв ноги. Подбежал отец, испугавшись, что я ударилась, потому
не встаю. Потом меня долго дразнили, что я летаю с коляски. Вот мы
у ворот и нам навстречу с визгом мчатся собаки. Их пять или шесть.
Все разного роста, цвета. Среди них большая, белая, лохматая южная
овчарка — наша любимица. У нее длинная шерсть. Особенно заметно
это на морозе. Когда она ест, вся морда у нее в остатках от еды, поэто-
му ее прозвали «Невмывана».
Вот начинается наша летняя жизнь. Домик небольшой, все-
го 7 комнат. Три большие и четыре маленькие. Потолки низенькие,
как в современных квартирах, мебель старинная. В столовой четыре
окна. Два окна в сад и два в палисадник с кустами сирени и клум-
бами цветов. Спальня и большая детская выходят окнами в сад. Тут

расставляют кровати и привезенную из города мебель. В столовой
стоит наш любимый огромный диван, похожий на ладью, а на крес-
лах нужно сидеть ровно, так как спинки ровные и твердые. Занавеси
розовые с медальонами, в которых изображены пастушки и разные
дамы и кавалеры в позах танца. Я вспоминаю о них, так как любила
их разглядывать и подражать их позам. Сторона дома окружена гале-
реей и верандой, которая выходит в сад. Две аллеи ведут вглубь сада.
Одна — расчищенная, вокруг вишневые деревья, огромные груши,
другая — зеленая, покрытая газонами и только посредине небольшая
тропинка. Тут растут акации, а между ними — кусты красной смо-
родины и крыжовника. Перед верандой клумба партулаков, другая —
164 ЛИСТИ,

петуньи. Аллеи ведут к площадке, на которой растут старинные яб-
лони. Они так разрослись, что даже в жару под ними влажная почва,
а солнце только пятнами проходит через листву. Еще немного по ал-
лее — и мы выходим в карликовый фруктовый сад, который посадил
уже мой отец. Деревья низкие, а фрукты — яблоки и груши — огром-
ные. Когда они поспевали, на них одевали марлевые мешочки, чтобы
защитить от птиц. Из сада ведет аллея тополей, где я уже большой
девочкой любила лежать и смотреть на верхушки высоких деревьев.
По обе стороны аллеи — огород. Аллея поднимается в гору, по кото-
рой мы приехали. Тут зеленая площадка, окруженная рощей сереб-
ристых тополей, так называемых «осокорей», а между ними кусты
ежевики, которая на Украине называется «ожина». В правую сторону
от дома идет дорожка в гальке, по обе стороны абрикосовые деревья,
которые не всегда родили. В морозную зиму подмерзали. Дальше —
вишневые деревья, дикие грушевые деревья и могила, окруженная ог-
радой. Тут похоронен мой старший брат Костя, который, как я писала,
умер от скарлатины в четыре с половиной года и которого я не знала.
Дальше — густой вишняк и, наконец, сливовые деревья. Они посаже-
ны рядами, между ними земля перекопана. На этом кончается наш
сад. Перед глазами большое поле, окруженное старыми вербами, засе-
янное люцерной или еще какими-нибудь кормовыми травами, всегда
зеленое. Посреди поля — небольшой островок в густом вишняке. Мы
называли его «вареньем на блюдечке». Сбоку шла дорога, по которой
мы выходили к пруду. Пруд принадлежал нашему соседу Василию
Яковлевичу Бирюкову, двоюродному брату отца. Но пользовались им
мы, так как он не купался в нем. Отец сделал там деревянные мости-
ки. О купанье не буду писать, так как у Л. Толстого хорошо описано
возвращенье с купанья перед чаем в «Семейном счастье»14). Так и у нас
поливались клумбы перед верандой, стоял самовар и еще вдобавок
летали пчелы над вареньем. Еще не написала, что около «той сторо-
ны» (так мы называли место, где росли осокори и ежевика) была лу-
жайка, покрытая цветами — медоносами, которую засевали для пчел.
Мы же там ловили бабочек, которые порхали на ней. Много удоволь-
ствий было у нас за лето.
СПОГАДИ 165
Мы никогда не жили летом без гостей. У нас часто гостила мами-

на приятельница Л. Н. Окунева. Она преподавала в гимназии языки
в Елизаветграде (Кировограде). Приезжала она с детьми Сережей
и Таней. Сережа впоследствии был доктором математических наук
в университете Одессы. Он был профессором астрономии. Таня умер-
ла от тифа в 20-м году.
[После занятий, которые продолжались 1 ½ час, у нас было до обе-
да время свободы, мы предоставлялись сами себе. Мальчики уже об-
судили место и содержание игры за завтраком. Меня берут с собой.
Идем на «ту сторону». Когда-то сад наш пересекала маленькая речка,
но тогда уже она высохла и только весной бежал ручеек. Сохранился
только мостик и вот за этим мостиком и была «та сторона». Это была
роща осокорей (серебристых тополей), посреди небольшая полянка,
а за рощей поле, гора, а на горе лес. Это было излюбленное место игр.
У нас война. Играем: три мальчика, я и две девочки-пастушки. С од-
ной стороны — предводитель Коля, с другой — Сережа Окунев. Костя
вместе с Сережей и со мной, а Коля — с братом и девочками-пастуш-
ками. Мы прячемся в кусты, в руках у воинов лук, игрушечное ружье,
рогатки, палки и т. п. В увлечении мальчики иногда начинали колотить
друг друга. Я всегда в таких случаях реву и это единственное действу-
ющее средство, которое останавливает. Ведь я изображаю сестру ми-
лосердия. У меня в руках бутылочка с водой и листья, которые я при-
кладывала вместо пластыря. Обыкновенно мои воины не прибегают

к моей помощи и относятся ко мне с презрением, поэтому я лечу мни-
мых воинов — столбы тополей, смазываю их водицей, прикладываю
листья, утешаю… На этот раз, который особенно мне припомнился,
я сыграла роль спасителя. Во время игры вдруг был пойман «шпион».
Это мальчик сторожа нашего сада, который всегда сгонял нас с дере-
вьев, не позволял есть сырых фруктов и доносил своему отцу на нас
всегда. Мы его не любили. Он проходил мимо и мальчишки, окружив,
связали ему руки ремнем, ноги — шнурком-поясом, потом привяза-
ли к столбу ремнями-поясами и начали кидать в него палочки, ягоды
шиповника, камни из листьев, репейники. Он сперва ругался, брыкал-
ся, а потом замолчал и, злобно смотря, стал плевать в своих врагов.
166 ЛИСТИ,

Я ужасно перепугалась и побежала, пробравшись незаметно через
кусты, домой. Дома я с плачем рассказала все, что произошло. Мама,
Лидия Николаевна, Даниил Гордеевич пошли на «ту сторону», а меня
взялась утешать няня, Анна Дмитриевна. Она все время приговарива-
ла: «Видано ли дело, девочку-барышню с мальчиками пускать, видно,
правду говорит Дмитрий Ефимович (дедушка — отец моей мамы)15),
что Маня (мама) — взбаламошная революционерка». Большей ругани
у няни не могло быть, но она была возмущена, так как очень меня лю-
била и всегда протестовала против того, что мама меня с мальчиками
пускает, да волосы стрижет. Меня до 10 лет стригли. Когда наша кара-
тельная экспедиция в лице мамы, Л. Н. и Д. Г. пришла на место проис-
шествия, мальчиков не было, а бедняга Павло, привязанный к дереву
плакал и кричал: «Тато, тато!» Отец его был далеко на баштане по дру-
гую сторону сада и помочь ему не мог. Мальчика отвязали, утешили
и вечером был суд. На суде я не присутствовала, но на другой день
Катю и Колю отправили домой, а Митя и Сережа после занятий шли
гулять и играть под наблюдением Даниила Гордеевича].
Утром, просыпаясь в нашей детской, мы открывали ставни и окна
в сад, откуда слышен был концерт птиц, пахло цветами и солнце ос-
вещало сад, еще свежий от утренней росы. Позавтракав, мы брали
в карман немного соли и шли в огород и сад «пастись». Угощением
были свежие огурцы, зеленые яблоки, смородина, поспевающие сли-
вы и «паслен» — это между картошкой рос бурьян, на котором были
темные ягодки, напоминающие вкус маслин, наконец, молочай и клей
на вишневых деревьях. Нам все это казалось верхом гастрономическо-
го вкуса. Часто болели животы и даже касторку (о которой вспоминаю
с ужасом) приходилось пить. [Живя на хуторе летом, мы наслаждались
свободой, купались в природе. С раннего утра, если мы просыпались
до утреннего чая, мы бежали в сад на грядки с морковью, там мы куша-
ли сколько хотели ягоды, фрукты, морковку, зеленые огурчики — это
называлось у нас «попастись». Мама по всем медицинским вопросам
и за советом обращалась к профессору Явейну в Петербурге, часто
переписывалась с ним. И по его же совету разрешала нам «пастись»
по утрам. Он также советовал по утрам мед с маслом и по вечерам
СПОГАДИ 167
гречневую кашу, которая у нас была привита на ужин до взрослых лет

и об этой каше ходили анекдоты у наших друзей. В детстве мы были
очень здоровыми, цветущими, брат мой в 8 лет был настолько боль-
шим, что его принимали за 12-13-летнего мальчика.
Одним из главных занятий летом были прогулки. Организатором
и главным руководителем в прогулках был мой отец. Совершались
эти прогулки с утра, так, чтобы в жару быть в тени в каком-нибудь
дальнем лесу или у реки. Помню отца в полотняной белой фуражке,
в синей или голубой ситцевой косоворотке, с сачками на плече, с охот-
ничьим ружьем за плечами, весело шагавшего по степной дорожке,
а рядом — шагавших детей. Ни одна бабочка, ни один жучок не оста-
вались без внимания, все было нам знакомо. Отец руководил состав-
лением коллекций бабочек и жуков. Цветы помеж хлеба, огороды мы
знали со слов отца. Прогулки были лекциями, но так как отец обладал
большим юмором, то все преподавалось нам в веселой, часто шуточ-
ной форме. Мы все любили отца, чувствовали себя с ним по-дружески,
но стоило ему сказать что-либо строго, и мы слушали бесприкослов-
но. Отец любил и знал природу, поэтому сам с увлечением отыскивал
редко попадающееся растение, красивую бабочку, наблюдал за краси-
выми птицами, пробегающим зайцем. Мы проходили большие рас-
стояния и мне часто, как самой маленькой (5-6 лет), было трудно та-
кое путешествие. Тогда мальчики по очереди и сам папа садили меня
на спину и тащили. Чтобы мальчикам это занятие не было не по душе,

отец рассказывал им сценки из Жюль Верна и других «путешест-
вий», тогда тащить «слабого товарища» через «прерии» было занятно
и легко. Мы брали с собой еду и обыкновенно, добравшись до опуш-
ки леса, в тени, устраивали пир. Лесов у нас было мало. Лиственные
и небольшие тянулись всего на 4-5 километров. Особенно любимое
путешествие было в лес к станции Шаравке (по дороге Долинская —
Николаев), там был пруд, очень красивый парк в имении Баумгартен
и дубовый лес. Отдохнув, купались, потом шли на станцию встречать
поезд. Этот поезд не останавливался, а пролетал мимо: дети, женщи-
ны, мужчины смотрели в окна и отвечали иногда нам приветом, так
как мы размахивали платками и фуражками. Одной из любимых игр
168 ЛИСТИ,

было потом сесть в тени леса и рассказывать, куда и зачем едут в этом
поезде пассажиры. Правда, отец не был специалистом рассказывать
такие фантазии — это была специальность мамы.
Иногда мы совершали прогулки с мамой. Обыкновенно, если мама
хотела идти с нами, прогулка переносилась на вечер. После обеда
сразу начинались сборы. Никто не ложился отдыхать, брали с собой
фрукты, конфеты, воду в бутылках. Выходили часа в 4, еще было жар-
ко. Путь шел в самые красивые места, шли по балке, по лугу: с одной
стороны — речушка, камыши, а с другой поднималась гора, по ко-
торой стелился молодой лесок, потом поднимались по дороге в гору
и тут на больших камнях отдыхали. Перед нами был закат, внизу —
село, слышна жизнь села: возвращающиеся с поля возы, потом стадо,
говоры, крики пастухов, зажигались костры, раздавалась песня. Вот
тут мама любила нам рассказывать о том, что делается внутри хаток
и так красочно рассказывала, что не только мы, дети, но и взрослые
(обыкновенно в прогулке с мамой принимали участие все взрослые)
заслушивались. Возвращались уже при звездах, я — опять на руках,
а иногда и засыпала, тогда брали чей-нибудь плащ или пальто (у мамы
был замечательный «несгораемый» ватер-пруф, пальто), клали меня
и четыре человека тащили меня как на носилках].
По воскресеньям мы часто ездили в село Душенкевичево, где была
церковь. Эти поездки были развлечением и мало имели общего с рели-
гиозным настроением. Батюшка был толстый, черный и противный.
Помню, как он, ходя по церкви и размахивая кадилом, обращался
под хор певчих к молящимся: «Татьяна, матушка ждет, что ты при-
йдешь мыть полы; Петро, пора тебе привезти мне сена для лошадей;
Марья, если ты не побьешь своего Гришку за то, что лазит по моему
огороду, то я сам его по ж-пе розгой». И так далее и тому подобное.
Думаю, что моя антирелигиозность началась именно с этого. После
1905 года он с жандармами пытал хлопцев и девчат, чтобы сказали,
кто поджигал имение помещика Никоры. Звали его отец Иван. Мы,
постояв несколько минут в церкви, выходили в ограду и бегали вок-
руг церкви. Красивый был праздник «Маковея» 1-го августа. В этот
день вся молодежь и дети шли в церковь с букетами цветов, в середи-
СПОГАДИ 169
не букетов были головки мака, а дома ели коржи с маком. Интересно,

что Маккавеи16) были по истории церкви святые, и народ к их фами-
лии, по сходству, придумал святить мак. Этот праздник празднуется
только на Украине, это часть ее фольклора17).
[Вечера дома помню такие: вся наша компания, взрослые и ма-
ленькие собирались на завалинке у кухни и начинались рассказы. От-
личалась опять-таки мама, но для меня самыми интересными были
рассказы о ведьмах и всяких страхах. Специалистом был наш сто-
рож — дед Роман, хорошо рассказывала их еще Одарка — наша ку-
харка. Запомнила я рассказ о «нечистом, обернувшемся в поезд». «Їду
я (то есть дед Роман) під вечір з ярмарки, а тут тучи та дощ, та тем-
но. Треба балку переїхати через мосток. Під’їхав до самого моста, вже
коні на мостку, а воз ще ні, аж бачу світ, та щось тах-тах-тах. Сердце
похолонуло. Аж воно, як с туги паратяг, а за ним вагони та з вікон світ-
ло, що вже нічого не бачу тільки тримтю. Проїхав поперед коні, вони
злякались та з мостка, перекинули мене в річку. Коли я ледве живий
виліз з-під воза вже нічого не було, от як нечистий обертається». Папа
его спрашивал при этом, выпил ли он на ярмарке. «Випив то я випив,
як полагається, а все ж таки паратяг бачив, бо й коні бачили, тому й
злякались». Одарка в своих рассказах всегда, если хотела определить
время событий, ссылалась на рождение или смерть своих близких:
«Це було, як Олька народилась, тоді ще дід Пахом померли, а Катяна
ще до Херсону виїхала»… Если бывали очень хорошие темные и звез-

дные ночи, мы любили с отцом забираться на воз с сеном, ложиться
на спину и смотреть в небо].
6-го августа в 3-х верстах от Секретаровки, в Новой Праге была
ярмарка. Отец брал меня с собой. Шум, крик покупателей сразу оше-
ломляли. Продавали лошадей, коров, телят, свиней, домашнюю птицу.
Прямо на земле стояли глиняные изделия: миски, горшки, кувшины,
и мелкие горшочки, дудочки, солдаты — это для детей. Накупив дет-
ских игрушек в глиняных рядах, отец со мной шел к деревянным сто-
лам, где продавались ситцы, бараньи шкурки, фуражки и т. п. Тут же
были ларьки, в которых продавали «намiсто»: стеклянные бусы, ко-
ралы. Таких разнообразных бус, таких цветов бус теперь не увидишь,
170 ЛИСТИ,

да они и не нужны, так как в селах уже никто бус не носит, а тогда
праздничный наряд был — украинский костюм, главными атрибута-
ми которого были бусы и венки на голове. Я с восторгом смотрела
на эти бусы. Папа мне покупал их во множестве и я была на восьмом
небе от восторга. Когда я подросла и часто летом мы ездили в Петер-
бург к бабушке, на Петербургские дачи18), чтобы пожить с бабушкой,
мы приезжали на хутор ненадолго целой компанией молодежи — сво-
их друзей. Отца моего все любили, и он всегда приезжал с нами и был
душой нашего молодого общества. Однажды, приехав на хутор, мы
попали в дождливую погоду, гулять было невозможно и мы лежали
целые дни на сене на веранде и громко читали какой-то глупейший
роман, который нашли в шкафу. Отец тоже читал в очередь с нами
и ловко, совсем для нас незаметно, выдумывал целые страницы.
На следующее утро, проснувшись и выйдя в столовую, мы увидели,
[что] все стены (а стены были белые) разрисованы углем. Отец утром
нарисовал на стенах (а рисовал он хорошо) всех героев романа. После
нашего отъезда, пришлось закрашивать эти рисунки.
Вот мы опять в городе. Жили мы по приезде моих родных в Алек-
сандрию на Казначейской улице в доме Масловой, которая жила
во Франции, и мы ее никогда не видели. Интересно, что тогда в Алек-
сандрии на Казначейской улице была почта, а на Почтовой улице каз-
начейство. Что такое казначейство? Это — своеобразная сберегатель-
ная касса. Наш домик состоял из кабинета, большой залы, столовой,
спальни, детской и комнаты, в которой жил учитель брата, а позже
сам брат. Кроме того, была комната для работницы и кухня. Дверь
была огромной. Рядом с нашим домом жил священник Лысый. У него
было трое детей. Миша — уже гимназист. Он учился в Елизаветграде,
но летом бывал с нами. Две девочки: Наташа и почти моя ровесница —
Надя. Кроме того, приходили дети наших друзей, участники наших
зимних развлечений. Главным центром наших игр была заброшенная
баня. Так как тогда была Японская война, мальчики всегда «воева-
ли» и так как большую роль в этой войне играл флот, то бумажные
корабли строились в большом количестве. [Мы увлеклись флотом.
У каждого были кораблики из бумаги. Строили, иначе складывали
СПОГАДИ 171
кораблики из цветной глянцеватой бумаги, потом флоты выстраива-

ли в коридорах (стеклянных галереях, обычных в маленьких домиках)
и сбивали суда из рогаток. Это отголоски Японской войны, запомнив-
шиеся у меня в детстве]. Баня имела чердак, куда была приставлена
лестница. Я была вместе с Мишей, а брат с Наташей и Надей. Мы
были на чердаке, а они внизу в бане. Между нами часто велась «война»
и мы швыряли друг в друга бумажные стрелы и сухие листья. Но од-
нажды пришли дети учителя Ивана Алексеевича Чиркина — их было
трое — и начали обстреливать нас камешками и «грудками» земли.
Мы им ответили тем же, так как у нас был склад камней для самоде-
льных пращей. Бой кончился тем, что у всех было разбито или лицо,
или рука, у меня — колено. Недолго думая, мы начали смывать кровь
в бочке с водой, которая стояла под водосточной трубой. Вода стала
красной. Я громко ревела, выскочили взрослые и нам крепко доста-
лось, а главное — все раны были намазаны йодом, а это было боль-
но. После этого баню забили и она для нас исчезла как замечательное
место игры. [Игра в войну была запрещена. Но, конечно, запрещение
не могло совсем отвлечь наше внимание от войны. Взрослые говори-
ли между собой о событиях на фронте, о сдаче Порт-Артура, о гибе-
ли художника Верещагина19). Мы видели картинки из жизни войны
в «Ниве», в газетах и других журналах. Мальчики-гимназисты имели
открытки-портреты генералов. Один «бой» особенно мне памятен.
Это было в городе. Там, во дворе, среди бурьяна стояла старая забро-
шенная баня. Она имела чердак. Баня была нашей «крепостью». Мы
жили в одном дворе с семьей священника Лысого, у которого было
трое детей. Старший, Миша, тогда лет 14-15, был в союзе со мной,
4-5-летней девочкой и такой же младшей сестрой, а мой брат — с На-
ташей Лысой — старшей сестрой. Мы обитали на чердаке, куда была
приставлена лестница, а Наташа и брат занимали саму баню. Окна
были без стекол. И у нас и у брата с Наташей было собрано много
камней и сделаны из палок пращи. Обыкновенно мы кидали пращами
эти камни просто из окон в воображаемых врагов, но в одно воскре-
сенье, когда мы сидели в бане, появились гости: мальчики Чиркины,
девочки Васко и 2 девочки с братом — Борисовы. Мы не захотели
172 ЛИСТИ,

выйти и пригрозили нашим гостям, чтобы они близко к «крепости»
не подходили, иначе начнем стрелять. Тогда пришедшая компания
начала кидать в нас кусками земли, мы ответили камнями, те тоже
начали бросать камни. Произошел бой, чудом окончившийся благо-
получно, были почти все ранены и, когда по окончанию боя подошли
к большой бочке с дождевой водой и начали отмывать раны — вода
была красная, а девочки почти все горько плакали от боли. Моя мама
увидела нас у бочки из окна и мы были смазаны йодом, перевязаны
и выслушали длинное поучение, после чего игра в бане была запре-
щена, двери и окна бани забили и с тех пор в нашей славной «кре-
пости» сажали кур на яйца]. Иrpали мы в поезда. Рисовали рельсы,
а так как двор был огромный, то станций было до 10. Их изображали
положенные 2-3 кирпича. Так как я была меньшая, то была товарным
поездом — бегала медленее всех.
Болели мы с братом вместе детскими болезнями. Болеть было грус-
тно, но выздоровление было веселое. Лежали рядом и выдумывали
много разного. Брат рассказывал много мне о звездах, о разных стра-
нах. Иногда мы садились на кроватях и играли, что плывем по Нилу
и Миссури. Брат был очень развит и с ним всегда было интересно.
После того, как мы с братом переболели корью, мои родные поехали
с нами по России, старинным ее местам. Мать моя тогда зарабатывала
тем, что расписывала церковь на месте могилы единственного сына Ива-
на Александровича Гарановича. Она хотела посмотреть старинные цер-
кви. Мы всей семьей поехали в Киев, Москву, Новгород, Старую Руссу
и Петербург20). Это единственный раз мы ездили всей семьей. Отец мой
умел создавать хорошее настроение, выдумывал всякие рифмы на все
станции, играл с нами в игру «Старайся вверх», развлекал нас, и мы
не капризничали в дороге. Во всех этих городах мы ходили по музеям
и церквям. Так как я была еще мала, то мне музеи порядочно надоели
и я потом долго не ходила в них, кроме картинных галерей и выставок,
так как любовь к живописи нам мать привила твердо и до сих пор мое
любимое искусство — живопись, а потом музыкa.
Запомнилось мне посещение одной маленькой старинной церк-
ви около Старой Руссы. Там сторож показал нам старинную икону,
СПОГАДИ 173
которая была спрятана в алтаре. На ней была изображена ослинная

голова. Мама была религиозным человеком и возмутилась. Сторож
рассказал историю этой иконы: «Какой-то монах был очень красивый
и на него заглядывались девушки. Чтобы избежать соблазна, монах
стал просить Бога сделать его уродом. Бог сказал: «Ты просто осел!»
И у монаха голова стала ослиной». Маме очень понравилась эта леген-
да, доказывающая любовь народа к красоте.
В Новгороде в одной церкви были такие двери в алтарь, что нужно
было пролазить на четвереньках — это от преклонения к Богу. Мы
с братом представили позу священника, пролезающего в алтарь, и вид
его со стороны молящихся и много смеялись.
Наконец мы приехали в Петербург21) к бабушке. Для меня это была
самая добрая и любимая родственница. В этот приезд я с мамой побы-
вала у маминого учителя в Академии художеств — Чистякова Павла
Петровича. Мама относилась к Чистякову с уважением и благогове-
нием. Она ходила советоваться о своей работе — росписи церкви. Он
посоветовал еще по дороге домой зайти в Киеве во Владимирский
собор и посмотреть на стены, расписанные украинскими узорами.
Спросил, риcую ли я, и сказал: «Больше с натуры, больше с натуры».
После с мамой мы поехали в Куоккалу (в Финляндии вблизи Петер-
бурга) к И. Е. Репину. Мама у него тоже училась в мастерской. Там мне
очень понравилось, кругом лес. Я помню, меня удивило, что девоч-
ки сами гладили себе одежду (2 девочки 13-14 лет). Кроме того, нас
угостили ужасно чем-то невкусным, травянистым. Когда мы приехали
домой, папа спросил, чем нас угощали, и мама сказала, что каким-то
сеном. Нa меня тогда посещение великого русского живописца не про-
извело никакого впечатления, а теперь, вспоминая, я просто стыжусь
своего равнодушия. Мама потом много раз вспоминала и говорила,
что Репин ей советовал пропаганду искусства. Советовал разыски-
вать способных людей, учить их, давать уроки рисования в народной
школе. Очень огорчался, что в средних учебных заведениях рисование
поручают неграмотным учителям. Посоветовал разыскать в Академии
следы cвoeгo там пребывания и взять разрешение преподавать рисова-
ние в школах. Мама так и поступила и, приехав в Александрию, стала
174 ЛИСТИ,

преподавать рисование в 4-х-классной школе. Заведовал школой друг
моих родных Иван Алексеевич Чиркин. Она два раза в неделю давала
там уроки в течении 10-12 лет. За это имела благодарность от попе-
чителя округа. После 3-х лет преподавания земство назначило маму
попечительницей школы Чиркина (так ее называли в Александрии).
Попечитель школы — это вроде шефа школы. Назначали тогда по-
печителями помещиков и должностных лиц. На деле только немногие
попечители заботились и помогали школе дeньгами. Так, у нас была
помещица Чеботарева. Жила в 8 километрах от Александрии в сво-
ем имении. Она очень много делала для школы, которую и построи-
ла на свои деньги. У нее в имении был небольшой стадион для игры
в футбол. В 1914 году отец ездил со мной к ней в имение. Я взяла
с собой и своих друзей. С нами ездил и твой дедушка Н. С. Морозов-
ский — тогда еще гимназист. Это первый футбол, когорый я видела.
Молодежь играла и выигравшая команда получала призы: породис-
тых поросят, самовар, чайную посуду. Игра в футбол, по мнению
Чеботаревой, отвлекала молодежь от пьянства. Мама, кроме того,
что преподавала в школе, ежегодно устраивала на свои средства елку
для школьников. Дети говорили стихи и басни (причем басни на ук-
раинском языке, что тогда было редко), плясали под гармонь. После
им давали узелки с конфетами, яблоками, печеньем. Я бывала всегда
на этих елках и тоже плясала, как говорится, «за милую душу». Сре-
ди наших александрийцев мама выискивала способных к рисованию
и занималась с ними. Так у нее несколько лет занимася Львов — про-
давец в мануфактурном магазине. Потом он поступил в Одесскую
рисовальную школу. Сын извозчика Феоктистов, которого мама вы-
ловила, разговорившись с извозчиком, на фаэтоне которого ехала.
Этого мальчика мама подготовила в ремесленную рисовальную шко-
лу в Полтаве. Двух мальчиков — Зейтмана и Дрейзина она особенно
выделяла, так как они были очень способны. Оба потом окончили
в Москве архитектурные факультеты. Была еще у мамы ученица Тося
Белокавская — дочь александрийского доктора Белокавского. Она
поступила сначала в рисовальную школу в Ленинграде, потом в Ака-
демию художеств. Работала она потом декоратором в Ленинградском
СПОГАДИ 175
оперном театре имени Кирова. Все уроки она давала бесплатно. Жили
мы довольно скромно, но родные мои были люди шестидесятых годов,
народники, и их принцип [был:] сделать для людей как можно больше.
Кроме уроков рисования, мама была директором нашей Городской
общественной библиотеки. Было всего 5 директоров, каждый отвечал
за отдельный отдел. Мама создала в библиотеке детский отдел. Работа
в библиотеке тоже занимала много времени.
Мы часто вечером оставались одни, но не совсем. Нас оставляли
с нашей (как тогда говорили) прислугой. С нами тогда оставалась Оль-
га Антоновна Мельникова. Она была учительницей народной школы.
Иногда ее мать Аграфена Даниловна, которую мы особенно любили,
так как она была «великой путешественницей» (как ее называл мой
отец). Она объездила все монастыри в России и была в Палестине,
в Греции, на Афоне. Особой религиозности у нее не было, но она лю-
била ездить по свету. У нас в Александрии был один осел и это был
осел Аграфены Даниловны. Умела она порассказать о всяких ее при-
ключениях. Я ее слушала с большим интересом.
Отец в 1903 году был выбран в члены Земской Управы. В земстве
был председатель и три члена Управы, которые заведывали разными
отделами. Отец заведывал народными школами и земскими больни-
цами. Он очень много работал, часто уезжал в уездные школы и боль-
ницы. Говорили, что он очень хорошо выступал с докладами на Зем-
ских Собраниях, когда съезжались со всего уезда депутаты.

Земские собрания — это в Александрии было событие. Приезжали
помещики с женами, которые специально шили наряды, в Дворянс-
ком Клубе устраивался вечер, в ресторане обеды. Отец и мать никогда
на этих вечерах и обедах не бывали. Их друзьями и знакомыми были
учителя, врачи и два-три культурных высокообразованных помещи-
ка, как Гаранович, Толстой22), Калагеоргий Алкалаев23). Между этими
депутатами часто в пьяном виде вспыхивали ссоры и скандалы. Так,
помню, как один помещик с балкона гостиницы вылил ночной горшок
на своего врага, проходившего по улице. В это же время одна матушка
(жена священника) верхом на офицере проехалась вокруг квартала.
Это было на пари. За что ее мужа священника сослали в монастырь.
176 ЛИСТИ,

Революцию 1905 года я мало помню. В 1904 году наша семья пере-
ехала с Казначейской улицы в наш уже собственный дом на углу двух
улиц: Бульварной и Центральной. Умер отец матери и оставил ей де-
нег, на которые мама и купила дом. В Александрии почти все коренные
жители жили в собственных домах, конечно, разных по величине и ка-
честву. Наш дом был достроен и отремонтирован. В нем было 8 ком-
нат и я имела отдельную комнату. Во дворе был небольшой, но тоже
хорошо отремонтированный флигель, в котором была комната в два
окна и большая кухня, которая служила прачечной. Двор был тоже
большой. Со временем отец очень украсил этот двор, около дома был
палисадник, там было много цветов, кустов роз. В этот палисадник
выходила открытая терасса. С другой стороны дома была веранда за-
стекленная и выходила она на улицу, перейдя ее, попадали в городской
сад со старыми деревьями. В этом саду летом два раза в неделю играл
духовой оркестр и гуляли александрийцы. Дальше после палисадника
шел двор, а потом опять сад с розами и кустами сирени. В доме был
водопровод, вода подавалась со двора из колодца. В то время город-
ского водопровода в Александрии не было. Около колодца устроена
цистерна с водой для уток, а над ней росла плакучая верба.
[Мальчики и я с ними идем в сад, но нас занимает группа около
погреба. Там наша Одарка вытаскивает бочки с прошлогодними со-
леными огурцами, около нее девушки, которые откатывают их к ко-
лодцу, чтобы вымыть, приготовить для новой солки. Коля хватает
несколько огурцов и скрывается в кустах сирени, которые окружают
цветные клумбы перед верандой. Я бегу за ним. И вот он прицелива-
ется и кидает огурец, который перелетает через головы Мити и Дани-
ила Гордеевича, ловко пролетев между суровых занавесей, и падает
по другую сторону веранды. Митя и Даниил Гордеевич поднимают го-
ловы, с удивлением смотрят и продолжают заниматься. Летит второй
огурец и, попав прямо в висок Даниилу Гордеевичу, падает на тетради
и книги. Даниил Гордеевич вскакивает, лицо у него возмущенное, сер-
дитое, но он спокойно сходит с крыльца и зовет: «Мальчики, выхо-
дите и объясните, что это значит?» Мальчиков и след простыл, но я
выбегаю и говорю: «Это Коля кидался». Даниил Гордеевич берет меня
СПОГАДИ 177
за руку, ведет на веранду и говорит: «Плохо поступил Коля, но ты,

Марочка, еще хуже, ведь ты сидела вместе с ним в кустах и смотрела,
как он бросал огурцы, а ему не помешала. Выдавать товарища — это
самое плохое, и ты виновата больше, чем он». Я заплакала. Не помню,
были ли у меня угрызения совести, думаю, что вряд ли, я была мала,
но помню слова дорогого Даниила Гордеевича как сейчас. Мальчики
ждали, что Даниил Гордеевич пожалуется на нас маме, но я знала,
что он никогда никому на нас не жаловался, а разбирался сам. Встре-
тив после занятий Колю, Даниил Гордеевич ему сказал: «Ты гость здесь,
поэтому я тебя не накажу, но гость должен быть с хозяевами более
чем вежлив, он должен быть им всегда благодарен». Пишу эти строки
и думаю о Данииле Гордеевиче — как прошла его короткая и светлая
жизнь. Он у нас жил летом, те годы, когда учился в Лесном институ-
те. Сын небогатого крестьянина, с помощью своего дяди, школьного
учителя, он поступил в гимназию, давая уроки, живя в большой нуж-
де, окончил ее. Летом работал у отца в сельском хозяйстве. Поступив
в университет, он все лето работал у помещика счетоводом, а потом
каникулы работал у нас в качестве учителя брата. Он замечательно
занимался с братом и брат 7-ми лет уже читал много и охотно попу-
лярные научные книги, разбирался в астрономии, в естествознании.
В последнем брату давал много отец. О нашем воспитании по вече-
рам всегда бывали беседы у мамы, Лидии Николаевны, Даниила Гор-
деевича. Мать моя очень интересовалась вопросами просвещения и,

в частности, воспитанием детей, выписывала педагогические журна-
лы, читала о воспитании заграницей и была сторонница свободного
воспитания. Итак, Даниил Гордеевич окончил Лесной институт, на-
чал работать в земском Александрийском лесничестве. В последний
год его жизни у нас он женился на дочери соседнего мелкопоместного
помещика Вере Николаевне Миллер. Каждое воскресенье с утра он
уезжал туда на велосипеде и возвращался поздно вечером. Когда он
уезжал, то часто вез ей фрукты в подарок. Нашим делом было приго-
товить для В. Н. эти фрукты или ягоды, а часто еще и цветы. Я спраши-
вала: «Какая она?» Даниил Гордеевич всегда отвечал: «Лучше, чем я».
В моем воображении рисовалась какая-то необыкновенная девушка,
178 ЛИСТИ,

так как Даниила Гордеевича мы очень любили и поэтому всегда ста-
рались выбрать самые красивые, крупные ягоды или фрукты. Ког-
да потом я увидала некрасивую девушку, была очень разочарована.
Женившись против воли родных невесты, Даниил Гордеевич уехал
с женой в Черниговскую губернию. Я еще раз потом увидала его. Это
было в 1907 году. Мама сказала нам, что Даниил Гордеевич находится
в Александрийской тюрьме и нужно его навестить. Я уже тогда была
большая девочка, мне было 8 лет, шел 9-й год. Помню, как мы с ма-
мой и братом пошли в нашу Александрийскую тюрьму. Это было мое
первое знакомство с этим учреждением. Одноэтажное красное кир-
пичное здание находилось на Тюремной улице на окраине города. Пе-
ред воротами будка, два часовых ходят перед окнами, а через решетки
смотрят женщины, мужчины, дети. Дети — это я хорошо запомнила.
Вид у всех был утомленный, казалось мне, что они там задыхаются,
да, наверное, так и было, так как было лето, а тюрьмы в те годы были
переполнены. Войдя во двор, мы вошли в контору. Мама назвала себя,
ей сейчас же дали стул и любезно предложили подождать пока кон-
чится свидание у «мужиков». Потом нас проводили в довольно боль-
шую комнату, кругом стояли скамейки, было насорено и одна стена
была в решетке с маленькими окошечками. Мы сели на скамейку.
Вскоре к нам вышел Даниил Гордеевич. Я его не узнала, он был в бо-
родке, похудевший, в каком-то поношенном костюме. Мы поцелова-
лись. Оказывается был суд (мама это знала, конечно, и раньше) и его
высылают на Север, но по хлопотам отца его жены (она жила дома
после ареста Д. Г.) его прислали из Елизаветградской тюрьмы в Алек-
сандрию, где он и должен был пробыть 2 недели до высылки и таким
образом свидеться с женой. Д. Гордеевич разговаривал с мамой, а я
смотрела на соседку, пришедшую на свидание к сыну. Это была стару-
ха, она жалобно плакала. Надзиратель несколько раз подходил к ней,
грозясь ее вывести, но она не могла успокоиться. Я тоже начала пла-
кать. Мама хотела идти со мной, но Даниил Гордеевич сказал: «Пусть
плачет, ведь она это впервые видит, а если будет честной девочкой,
то и ей придется испытать тюрьму». Вскоре его выслали и через не-
сколько лет мы узнали, что он умер. Это отступление мешает читать,
СПОГАДИ 179
но что ж — не умею писать литературно, но не могу обойти тех людей,

которые всегда в моей памяти].
У нас было и во дворе и в саду красиво, об этом заботились и отец
и мать.
Впоследствии во дворе устроена была крокетная площадка и в кро-
кет играли все гимназисты, не только друзья брата, а все, кто хотел.
Во флигеле отец устроил химическую лабораторию, чтобы гимна-
зисты и, конечно, брат увеличивали свои знания. К нам ходили уче-
ники разных классов. Приходил и твой дедушка, Ной Морозовский.
Он был старше моего брата на целых 3 года. Как еврею, ему трудно
было поступить в гимназию. Окончив 4-х-классное училище, он сразу
поступил в третий класс. Учился он очень хорошо, окончил гимназию
с медалью, но был на класс меньше, чем мой брат. Брат окончил гим-
назию в 16 лет, а дедушка в 19 лет.
Кроме того, что Иван Константинович — мой отец увлеченно
строил земские школы и больницы, он всегда занимался математи-
кой и астрономией. У нас была большая подзорная труба, к которой
отец приделал штатив и после службы в земстве наблюдал небо. Он
был членом общества «Мироведение»24), председателем которого
был шлиссельбуржец Николай Александрович Морозов25) (просидел
в Шлиссельбуржской крепости 25 лет). Также был членом Французс-
кого астрономического общества. Писал статьи в журнал «Мироведе-
ние» и в журнал «Аstronomie». Уже теперь мне говорили астрономы,

что у него были интересные для того времени статьи о переменных
звездах. Гимназисты часто приходили наблюдать луну и звезды и пос-
лушать моего отца на астрономические темы.
Переехав в новый дом, я скоро поступила в гимназию в приго-
товительный класс. Мне очень хотелось скорее быть гимназисткой.
Было мне тогда 9 лет. Гимназия была всего в квартале от нашего дома
и я очень жалела, что в новой форме, с сумкой за плечами пришлось
по улице идти так мало. Гимназия была одноэтажное длинное кир-
пичное здание с высокими потолками и большими окнами. Зал был
огромный — с одной стороны было возвышение вроде эстрады. Нac
прежде всего повели на молитву. Старшие ученицы пели молитвы.
180 ЛИСТИ,

Я вертелась во все стороны, рассматривала классных дам. Классная
дама — это вроде руководительницы класса, но они были без высшего
образования и ничего не преподавали, только следили за нашим по-
ведением и успехами, заполняли отметки в дневниках. Вот эти дамы
и стояли на молитве, каждая со своим классом. Особенно мое внима-
ние привлекла одна дама, очень тоненькая в талии и с торчащим задом
(потом мною было выяснено, что она подкладывает сзади подушечку).
Звали ее Софья Демьяновна и она в 5 классе была у нас один год клас-
сной. Была ужасно глупа, давала советы: чтобы было чистое лицо —
пить дрожжи; не дружить с еврейскими девочками (это по секрету);
молиться Богу и поститься, когда полагалось. Но она замечательно
вышивала и преподавала рукоделие и всем ставила 5-4. За это послед-
нее качество ее ученицы любили. Фигура у нее была из ряда вон выхо-
дящая, так что не даром я на нее обратила внимание. После молитвы
нас повели в класс, где был небольшой экзамен. Батюшка отец Адри-
ан спросил молитвы, потом начальница гимназии Авдотья Петровна
заставила нас читать, говорить стихи и писали мы 4-5 предложений.
Молитвы я знала, читала я с 5 лет, так что прочла хорошо, говорила
басню «Стрекоза и муравей» (интересно, что, кончая гимназию, на эк-
замене я опять читала басню «Стрекоза и муравей», так как билет мне
попался: басни Крылова). Писала я, как мне приходило в голову, очень
плохо и умудрилась написать свинья через «ы» (ять) — свынья. На что
отец Адриан мне сказал, что из такой свиньи ни ветчина, ни колбаса
не будут съедобны. Меня приняли, но скоро я заболела скарлатиной
и фактически начала учиться с 10 лет в первом классе.
Учиться мне было скучно, я уже многое знала и уроков почти
не готовила, но последние четверти старалась и переходила в следую-
щий класс. Уже в третьем классе у нас началась история, хоть учитель
был очень строгий и перед его уроком ученицы под фартуком крести-
лись и говорили: «Пронеси, господи», — я училась хорошо, очень лю-
била историю и у Алексея Николаевича Якушева имела всегда пять.
Любила географию, естествознание. Не любила арифметику — Ека-
терина Захарьевна очень плохо преподавала и была ужасная ведьма.
Мы ее дразнили: «Арифметика — игрушка, ах, какая Катя — душка».
СПОГАДИ 181
Ее терпеть не могли. Когда у нас началась алгебра в пятом классе, по-

явился прекрасный учитель. Он тоже был строгий, но я с 2-3 сразу
перешла на четверки: и уже в старших классах училась прилично. Во-
обще в старших классах мы гимназию не любили. Наши учителя час-
то напоминали жандармов и когда я увидела Вашу, Танечка, Марью
Кузьминичну — вспомнила наших учителей с доброй как будто бы
улыбкой и елейным голосом, а с злющим лицом.
Когда я стала подрастать, все начало представляться мне в ином
свете и теперь я вспоминаю нашу Александрию иначе. Александрия
как все уездные степные города была сонным и пыльным городом. За-
водов, предприятий не было. За рекой Ингульцом был большой кир-
пичный и пивоваренный завод Любарского и две большие мельницы
(паровые) Казакова и Воловича. Рабочие на этих мельницах и заво-
де были случайные, жители «кутков» — окраин Александрии. Они
жили в своих хатах, имели огороды, садки и сеяли 3-4 десятины хлеба.
В летние жаркие дни Александрия спала. Ставни закрыты и на ули-
цах ни души. Утром прогоняли скот, поднималась невероятная пыль,
так как мостовых не было. Два квартала Центральной улицы были
замощены и как раз перед нашим домом. Утром громыхали подводы,
едущие на базар и с базара, а потом все затихало. По вечерам ходили
в клуб играть в карты помещики и чиновники. Молодежь гуляла в го-
родском саду. Что было хорошо, так это [то], что во всех дворах было
много цветов и по вечерам пахло табаком, матиолой. Новую предре-

волюционную жизнь вносила учащаяся молодежь. Приезжая из боль-
ших городов на каникулы, зараженная революционными настроени-
ями, [она] расшевеливала сонную жизнь Александрии. [В гимназии
были разные учителя. Были знающие, но были и очень слабые, часто
злые. Позволяли себе издеваться над учениками, а классные дамы
были часто очень малокультурными и напоминающими городовых.
Любви к гимназии, особенно у учеников и учениц старших классов
не было. Настоящая, интересная жизнь была в кружках, о которых
я и расскажу.
Начиная с 10 года уже появились в Александрии кружки учениц
женской гимназии. Читали Чернышевского, Писарева, Радищева «Пу-
182 ЛИСТИ,

тешествие из Петербурга в Москву»26). Об этом знаю от старшей сест-
ры мужа, Вероники Самойловны Линцовой (Морозовской)]. В боль-
ших городах студенты попадали в революционные студенческие
и рабочие кружки, часто марксистские. В Александрии еще до Первой
империалистической войны был студенческий марксистский кружок.
В него входили Янова, Дрейзин, Поволоцкий, Любарский, Морозовс-
кий и др. Руководил им мой брат Дмитрий Чижевский27). [В 1912 году
появился кружок по истории философии, перешедший в марксист-
ский]. Позже, когда эти члены кружка, учась в больших городах,
реже появлялись в Александрии, руководил кружком Морозовский
Н. Были привлечены гимназисты и гимназистки старших классов.
Был создан центральный кружок, каждый член которого должен был
создать кружок из новых членов. Кружки были разные: литературные,
по естествознанию, изучающие учение Дарвина и, наконец, по поли-
тэкономии. Цель была одна — сделать членов кружка убежденными
марксистами. Центральный кружок был нелегальным, строго засек-
реченным. Остальные полулегальными. Гимназия не должна была
о них знать. [Читали и изучали «Капитал» Маркса, писали рефераты.
В кружок входили: Янова, Дрейзин, Поволоцкий, Розенфельд, Кри-
чевская, Любарский, Морозовский. Кричевская и Розенфельд вскоре
вышли из кружка, но в него влилось много новых членов. До войны
у меня сохранялись рефераты участников кружка. Возвратясь в Киев
после войны, я их не нашла. В марксистский кружок вошли, кроме
Яновой, Морозовского, Дрейзин, — Грановская М., Феденко Афа-
насий, Власенко Ал., Воровин, позже Морозов Н., Краузе Г., Петр
Смирнов. Это был центральный кружок. Руководил им первое время
Дм. Ив. Чижевский, студент Петербургского университета. Кружок
собирался в нашем доме систематически. В дни занятий, обычно,
мать старалась никого не приглашать, а если кто-либо являлся, брат
садился за пианино, Дрейзин пела романсы, все подтягивали хором
и сразу создавалось впечатление вечеринки. Этот кружок был цент-
ральным. Каждый его член обязан был создать и руководить новым
кружком. Так по всей Александрии появились кружки самообразо-
вательного характера, потом они должны были стать марксистски-
СПОГАДИ 183
ми]. Я вначале была в кружке, изучающем учение Дарвина, руководил

кружком [сперва Морозовский, а когда он уехал учиться в Петербург,
окончив гимназию,] Николай Морозов (потом кандидат физико-ма-
тематических наук, тогда гимназист 6-го кпасса так же, как и я и ос-
тальные члены нашего кружка). [В кружок входили: Морозов Н., Кра-
узе Г., Смирнова А., Ланская М., Алюкер А., Витлин Зл. Читали сперва
Тимирязева, писали рефераты, делали доклады. Этот кружок тоже
собирался у нас в доме. Потом перешли к сочинениям Дарвина. Был
еще кружок литературный, в который я тоже входила. В нем прини-
мали участие: сестры Липские, Грановская, Л. Корф, Секунда А., Ве-
тихновская. Руководили этим кружком Морозовский, иногда Чижев-
ский. Особенно деятельно работали кружки в летнее время. Когда мы
были уже в 8 классе, меня пригласили на занятие участники кружка
шестикласницы. Я знала и бывала в кружке 6-ти класников. Там были:
Белоковская (потом художник в Ленинградском театре им. Кирова),
Бугацкая, младшая Голобородская и другие. Они собирались система-
тически и занятия вели то литературные, то читали Коммунистичес-
кий Манифест. Занятия в центральном кружке были самые интерес-
ные и на разные темы. Очень интересный доклад сделала Грановская
М. Названия не помню, но тема была такая: философия рабочего
класса. Аф. Феденко руководил кружком, изучающим украинскую
литературу и историю Украины. В центральном кружке делал доклад
о Лесе Украинке. Центральный кружок собирался раз в месяц, а ос-

тальные систематически 2-3 раза в неделю. У нас была своя библиоте-
ка, которая помещалась во флигеле нашего двора. Создана она была
общими усилиями, особенно много книг туда дал мой брат и много
отец. В библиотеке был «Капитал» Маркса, Коммунистический Ма-
нифест, много брошюр Дикштейна «Кто чем живет», Ульянова «Раз-
витие капитализма в России», Горького «Мать», Джованьоли «Спар-
так», Шевченко «Кобзарь», Войнича «Овод», Васильченко «Мужицкая
арифметика», Коцюбинского «Фата Моргана». Были отдельные но-
мера «Искры» (газету привозил Чижевский из Киева, где впоследс-
твии он учился). Выписывали недолго газету «Самарский рабочий»,
но ее скоро запретили. Книги Тимирязева, сочинения Дарвина. Отец
184 ЛИСТИ,

подарил сочинения Белинского, Чернышевского, Писарева, популяр-
ную Астрономию Фламариона и другие.] В центральном кружке тоже
были занятия, там по очереди делали доклады, изучали «Капитал»
Маркса. Когда я переходила в 7-й класс, весной меня приняли в цен-
тральный кружок, который собирался у нас дома. Родные разрешали
нам и даже некоторым другим кружкам собираться у нас в гостиной.
[Я вошла в центральный кружок как библиотекарь, а позже еще как
секретарь. Списки всех кружков хранились только у Морозовского
и была карта Александрии с указаниями всех кружков. Такая органи-
зация делает честь талантливым организаторам. Все это делалось тай-
но. Кружки были и в учительской семинарии. В центральный кружок
входил от учительской семинарии Герасим Пиндич. Уже во время вой-
ны было интересное собрание. Был Феденко, Морозовский, Воронин,
Липская М., Морозов Н., других не помню. Человек 10-11. Мы пошли
за линию железной дороги. Тогда сразу же за станцией Александрия
было поле. Феденко и Морозовский завели разговор о войне. Они го-
ворили, что главная цель рабочего класса — проиграть войну. Если
война будет проиграна — будет революция.
Во второй год войны мы окончили гимназию. Брат был в Киеве
арестован и посажен в Лукьяновскую тюрьму. У нас дома собираться
было опасно. Кружок перестал работать. Мы все уезжали в большие
города. Отдельные кружки еще собирались. Но уже без центрального
кружка.]
В Александрии тогда были такие учебные заведения:
1. Мужская гимназия.
2. Женская гимназия.
3. Частная, смешанная гимназия Сокальской. В ней учились маль-
чики и девочки, но тогда было всего 5 классов.
4. Учительская семинария. В ней учился Герасим Пиндич, кото-
рый руководил кружком семинаристов и входил сам в центральный
кружок. Учились в этой семинарии, главным образом, дети крестьян
и кружок проводился на украинском языке. В Шевченковские дни
этот кружок организовал чествование Шевченко28), пригласили не-
сколько гимназистов, в том числе была и Надежда Николаевна Бо-
СПОГАДИ 185
рисова-Патлис (Ирочкина мать). Хозяйка, где собрался этот кружок,

донесла полиции. Когда пришла полиция, многие бежали через окно,
но человек 12 задержали и из них 8 семинаристов были исключены
с волчьим билетом (без права поступления в какое-либо учебное за-
ведение). Гимназистам и гимназисткам поставили по 3 за поведение
в четверти. Так милостиво отнеслись к гимназистам, так как их род-
ные были чиновниками и более богатыми людьми.
[О праздновании дня рождения Шевченко вспоминаю, что группа,
в числе которой были семинаристы и гимназисты, собралась в одном
доме, где жили на квартире семинаристы. В разгар празднования при-
шла полиция. Донесла хозяйка квартиры. Несколько человек выпрыг-
нули в окно и скрылись, среди них был Герасим Пиндич. Остальных
переписали. Семинаристов (около 10 человек, в их числе моя соучени-
ца Н. Борисова) исключили из Учительской семинарии, а гимназистам
и гимназисткам поставили по поведению 3. Что семинаристы были де-
тьми крестьян, тогда было [основанием] к исключению, а гимназистки
и гимназисты были детьми служащих и, конечно, родители хлопотали
у начальства об их помиловании. На следующий день мы отпразднова-
ли день Шевченко у нас дома. Участвовал весь центральный кружок.
Украсили портрет Шевченко полевыми цветами. Доклад сделал А. Фе-
денко. Пели хором «Як умру, то поховайте»… и «Реве та стогне Днiпр
широкий». К нам тоже пришел полицейский надзиратель и спросил,
что за шум и по какому поводу. Вышел отец в возмущении в переднюю

и сказал, что у нас именины и попросил надзирателя уйти. Тот изви-
нился и ушел, а мы уже играли на пианино польку и топали ногами.
Р. Янова говорит, что наш центральный кружок был связан с рабочими
Александрии. Это, наверно, так и было, но я об этом не знала].
В центральном кружке меня выбрали библиотекарем. Постепенно
у нас набирались книги и мы организовали свою библиотеку, которую
поместили у нас во флигеле, в комнате, где раньше была химическая
лаборатория брата. В этой библиотеке были брошюры и книги по марк-
сизму. Закупались в нескольких экземплярах, чтобы удовлетворить
кружки. Отец подарил нам Тимирязева29) и Писарева30). Книги брали
для кружков руководители.
186 ЛИСТИ,

Потом я была секретарем кружка. Эти все материалы и доклады
и протоколы я хранила до Второй [мировой] войны. После эвакуации
я их уже не нашла, почти все бумажное сожгли, отапливая квартиры,
соседи. Весной перед Первой [мировой] войной, мы торжественно от-
праздновали трехлетие центрального кружка. Коля Морозов сделал
доклад о работе кружков в стихах. Содержание такое: отдельные зве-
нья создают цепь, которая ведет нас к победе правды над злом. У меня
сохранялась карта Александрии, которую составил твой дедушка
Н. С. Морозовский. На карте были изображены все кружки и сеть их,
в центре которой стоял центральный кружок, была значительной. Вся
эта [работа] велась подпольно, часто в тайне и от родителей круж-
ковцев. Это все возможно тогда было, так как большинство занятий
проходило у нас дома или во флигеле, летом — в саду. Когда приятель
моего отца д[окто]р Бергман предупреждал моего отца, что эти круж-
ки могут для отца плохо кончиться, отец говорил: «Нужно что-то но-
вое для России, жить так Россия долго не сможет. Молодежь всегда
ищет новое, а в моем доме это безопаснее». Мы окончили гимназию
в 1915 году, многие раньше. Брат мой обосновался в Киеве и только
изредка в гости приезжал домой. Постепенно все меньше было чле-
нов в центральном кружке. Многие уехали из Александрии навсегда.
В 1914 году началась война, некоторые пошли в военные училища.
Война застала меня с отцом в Петрограде (так во время войны
из патриотических чувств немецкое название — Петербург переиме-
новали в Петроград). После окончания 7 классов гимназии мы с отцом
поехали в гости к моей бабушке. Описывать все удовольствия, кото-
рые я там получила, не буду. Их было много. Однажды мы с отцом и с
семьей моей тетки, маминой сестры, поехали в Павловск на музыку.
Там летом бывали симфонические концерты под управлением лучших
дирижеров. Тетя сказала отцу, что нужно купить шляпу, так как на му-
зыку не пускают в фуражках (не военных и разной формы, например,
правоведов и т. п.). Отец не поверил, но соломенную шляпу купил. Ког-
да мы подошли к курзалу (так называют зал на вокзалах), где должен
был быть концерт, подошли два студента в синих фуражках без значков
и их не пустили. Я помню как нас это возмутило. Оказывается, на этих
СПОГАДИ 187
концертах бывали великие князья — родственники царя. Потом мне

дедушка твой, Ной Самойлович, говорил, что у него его товарищи-
студенты брали фуражку взаймы, чтобы попасть на концерт. Дедушка
твой по окончании гимназии поступил в Психоневрологический инс-
титут на медицинский факультет. У них была форма с эполетами и на
фуражке значок. Чаша и змея — значок медиков.
Отец в Петрограде лечил зубы. Я ездила с ним к зубному врачу, так
как после мы с ним ходили по музеям или гуляли. Однажды зубной
врач нам сказал, что он лечит министра Протопопова31), ездит к нему
на дом и что тот сказал ему — зубному врачу, что завтра будет объяв-
лена война. Отец сказал мне потом, что, наверное, это — ерунда и что
министр просто попугал… Но оказалось, что на другой день война
была объявлена32). Толпы народа бежали к немецкому посольству.
Там на крыше были огромные кони с колесницей. Их сбросили вниз.
Как это могли сделать, не знаю, но я уже видела их на земле.
Мы из Александрии получили телеграмму от брата моего отца,
что он едет на фронт и пробудет в Александрии неделю. Он служил
на Кавказе, был генерал. Мы начали собираться домой. С большим
трудом достали билеты. На вокзале видели много трагических про-
водов, слез, обмороков. Ехали вначале мы хорошо, в мягком вагоне
со знакомыми молодыми людьми, отправлявшимися в назначенный
полк в Москву. По Царскосельской железной дороге уже пассажи-
ров не пускали, так как это было близко от фронта. От Москвы мы

сели в вагон, переполненный пассажирами. На крышах тоже ехали.
На каждой станции стояли, пропуская поезда. Так как ехали долго,
то все, что нам дали с собой на дорогу, съели, купить было негде, буфе-
ты осаждались пассажирами и военными, которым продавали в пер-
вую очередь. Ехали мы неделю вместо 2 ½ суток, которые тогда нужно
было употребить на дорогу из Петрограда до Александрии по Царско-
сельской дороге. Приехали измученные, усталые, а я — с температу-
рой. Из Полтавы четыре часа до Александрии ехали в уборной.
Итак, я в 8 классе. Это класс педагогический. Окончив его, я могу
преподавать в младших классах гимназии тот предмет, который я вы-
бираю как специальность. Я выбрала специальности — русский язык
188 ЛИСТИ,

и географию. У нас была хорошая преподавательница русского язы-
ка — Костюченко. Она приехала из Петрограда, где окончила Педа-
гогический институт. Но она решила нас развивать и иногда стала
читать нам историю философии. Многие из нас побывали в кружках,
знакомы были с историческим материализмом, и когда она начала нам
читать, что «абсолют есть нечто безотносительное, что лежит в осно-
ве мира как последний принцип взаимно обусловленных явлений»
(т.е. проповедовать о едином создателе мира), поднялись смешки.
Я же заучила наизусть этот «абсолют» и оттараторила ей с таким вы-
ражением лица, что поднялся хохот, а Костюченко обиделась и боль-
ше не философствовала.
Первую половину года были теоретические занятия, а вторую —
пробные уроки. Пробные уроки мы давали в школе, которой заве-
довал Ив. Ал. Чиркин. Там мы столкнулись впервые с детьми крес-
тьян. Они вели себя непринужденно, часто во время уроков говорили
о том, что совсем не входило в занятия. Однажды во время моего
урока, [когда] я объясняла басню Крылова «Свинья под дубом», один
мальчик на весь класс сказал: «А ось дядько Петро в степ поїхали».
Он не слушал меня, а смотрел в окно. Я чуть не сбилась в своем вы-
ступлении. Другой раз во время уроков приехал инспектор народных
училищ — Карендович. Он был глуп и говорил шепелявя. Ученик ему
декламировал быстро, без выражения: «Птичка Божия не знает ни за-
боты, ни труда»… и т. д. Он вдруг перебил, сказал, что так нельзя го-
ворить и начал: «Птишка Бозия не снает ни саботы…» и т. д. Ученик
встал и насмешливо сказал: «Оце ловко». Для нас это было удивитель-
но, так как в гимназии дисциплина была очень строгая.
Окончив 8 классов, я хотела учиться в Петрограде, но так как была
война, меня родные не пустили, и я поехала в Одессу. Это было гораз-
до ближе. Я хотела поступить на филологический факультет, но отец
убедил меня пойти на естественный, после него можно было идти
в агрономы или на медицинский. Это была большая ошибка в моей
жизни, так как способности у меня были к гуманитарным наукам.
В Одессе у нас была большая компания александрийцев. Со мной
поехала Надя Борисова (Надежда Николаевна Патлис). Жили мы
СПОГАДИ 189
с ней вместе. Она поступила на филологический факультет. Я часто

после своих лекций ходила слушать ее лекции по истории литерату-
ры, которые читались по вечерам. Этот год мы очень часто ходили
в театр, так как после александрийского театра нам театры Одессы
были чудом. Были недели, что мы ходили по 8 раз, т. е. в воскресенье
утром и вечером. Видела я там балерину Гельцер33), которая танцевала
с Фокиным34), слушала Вертинского35), тогда модного певца, но больше
всего увлекалась драмой. Тогда шли пьесы Л. Андреева36) «Тот, кто по-
лучает пощечину», «Мысль» и др. Весной наслаждались морем, гуля-
ли на фонтанах. Однажды меня пригласила моя подруга Лиза Корф
поехать с компанией учеников консерватории на фонтан (фонтаны —
это дачные места Одессы у моря). Ее брат учился тогда в консервато-
рии, а впоследствии был режиссером и артистом Московского театра
сатиры. Там на берегу моря молодые певцы пропели всего «Евгения
Онегина». Не знаю, хорошо ли они пели для знатоков, но впечатление
у меня было большее, чем ото всех знаменитых певцов. Экзамены вес-
ной я сдавала, когда в Одессе было затемнение (к Одессе подходили
немецкие крейсера), и я готовилась по вечерам, сидя под столом, куда
ставили лампу (электричество выключилось во всем городе), а зана-
веси в комнате пропускали свет.
В следующем году я не захотела оставаться в Одессе и поехала
в Петроград на Высшие курсы им. Лесгафта. Эти курсы были педаго-
гического уклона и имели факультеты: естественный, исторический

и чисто педагогический. Первый год был чисто общеобразовательный,
так же, как и в Психоневрологическом институте. Это было очень ин-
тересно, и я домой писала восторженные письма. Кроме предметов
специальных, нам читали историю искусств, историю философии,
преподавали рисование, художественную гимнастику, пение. Я на-
чала очень увлекаться рисованием. Нам преподавали замечательные
профессора. Историю искусств читал Нарбут37), рисование — препо-
даватель офорта Академии художеств Овсянников.
Время было предреволюционное. Кроме занятий, я начала работать
в студенческом Красном кресте помощи политическим заключенным.
Мы устроили несколько вечеров, на которые приглашали артистов,
190 ЛИСТИ,

сбор с них шел в кассу Красного креста. Мне поручили передавать
теплые вещи, отправляющиеся в ссылку. Утром мы с подругой Ню-
той Тихомировой ходили в пересыльную тюрьму, относили теплые
фуфайки, носки, варежки и платки. Ходила я один раз в Жандармское
управление как мнимая родственница подавать прошение. Там были
необычайно вежливы, и хоть я очень боялась туда идти — все обош-
лось благополучно.
После зимних каникул, которые я провела дома, катаясь на санях,
так как была очень снежная зима, я вернулась в Петроград. Здесь я на-
шла большие перемены. Мои друзья — Нюта Тихомирова, Соня Ха-
бас были арестованы и сидели в тюрьме. Они были членами партии
большевиков. В Петрограде стало часто недоставать продуктов. В на-
шей студенческой столовой кормили хуже, особенно запомнились
пироги с брусникой, которых я не любила. Я по воскресеньям ходила
к бабушке. Она меня снабжала вкусными сдобными булками, кекса-
ми, сыром, икрой и думала, что мне хватит на неделю. Я прямо от нее
шла в общежитие (я жила в комнате, недалеко от общежития) и там
в компании сразу все съедали. В дни революционные, когда на улицах
появились демонстранты, часто начали пропускать лекции наши про-
фессора. Занятия перестали быть главным интересом.
За несколько дней до Февральской революции приехал наш дирек-
тор Острогорский и сказал, что на Невском огромное скопление рабо-
чих, его не пропускали проехать по Невскому. Мы собрались в нашей
раздевалке. Многие предлагали пойти на Невский, другие отговари-
вали. К нам подошел Николай Александрович Морозов (шлиссель-
буржец). Он жил рядом с нашими курсами. Преподавал нам астроно-
мию на старших семестрах. Его спросили, стоит ли идти. Он сказал:
«Я не могу не идти, а вы, как хотите». После этого все пошли с ним.
На Московской улице мы присоединились к большой группе рабочих.
Впереди несли красное знамя и один рабочий на руках нес мальчика —
лет семи. Пели «Смело, товарищи, в ногу»… Уже недалеко от Невско-
го против нас появились солдаты на лошадях и в автогрузовике. Вся
колонна приостановилась. У меня упало сердце и подкосились ноги.
Но вдруг солдаты закричали «ура». Один взял знамя у рабочего, сол-
СПОГАДИ 191
даты начали кричать: «Мы с вами, товарищи!» Этот момент восторга

трудно передать. Н. А. Морозов (он шел впереди меня) обнял соседа
рабочего и поцеловал. На другой день вернулись из тюрьмы Нюта Ти-
хомирова и Соня Хабас. Они, раздетые, в мороз, бежали через Неву
по льду, когда рабочие раскрыли двери тюрем. Подъем и восторг сво-
боды спасли их от простуды.
Занятия прекратились. В эти дни умерла моя бабушка38) и я на не-
делю ушла к родственникам. Когда я вернулась, наши курсы были
революционным пунктом. В читальном зале кормили солдат, воз-
вращающихся с фронта. Тогда многие шли в Петроград, прослышав
про революцию. Многие вышедшие из тюрем не знали, куда им идти.
От курсов недалеко был «Литовский замок». Страшная тюрьма почти
темная, так что вышедшие из нее не могли смотреть от боли в гла-
зах. Тут же шли споры и среди обедающих находились ораторы, на-
чинался митинг. В аудиториях сидели временно, до отправки в Тав-
рический дворец, где решались все спорные вопросы, арестованные:
полицейские и даже Протопопов. Он был старик и все время плакал
и крестился. Я дежурила и три ночи не спала, но не чувствовала этого.
Царь отрекся от престола — новое ликование. Потом организовался
Рабочий клуб. Носили по заводам газеты. Приехал Ленин, которого
я видела во дворце Кшесинской. Перед похоронами жертв революции
я (под руководством художника Овсянникова) писала знамя на шел-
ку: «Вы стены сломали и цепи разбили — отважным великая слава».

На похоронах с этим знаменем шли наши курсы, а потом, как и все
знамена, оно было отнесено в музей им. Штиглица. Становилось все
голоднее, сообщение с домом было плохое, курсы закрылись. После
1 мая, которое тоже праздновалось на Марсовом поле, где были похо-
ронены жертвы Февральской революции, я работала, дежурила в Ра-
бочем клубе, а в начале июня поехала домой в Александрию. Первое
время на Украине я наслаждалась едой, белым хлебом.
В конце июня 1917 года я приехала в Александрию из Петрогра-
да, где училась на Высших женских курсах. В театре, в садике, просто
на улицах собиралась активная молодежь Александрии. Митинги, спо-
ры происходили всюду. Главная тема: «война до победы» или «мир».
192 ЛИСТИ,

Интеллигенция выступала за наступление. Так выступали д[окто]р
Иоффан, А. Коломойцев, А. Кузьменко — комиссар Временного пра-
вительства. В будущем д[окто]р Иоффан и А. Коломойцев изменили
свою позицию и стали членами ВКПб. Молодежь в большем своем
составе была за «мир». В Александрию вернулось много учащейся
молодежи, появились новые люди. Некоторые с фронта, вследствие
ранения, как А. Шнейдер, а другие из тюрьмы и ссылки, например,
Бирнбаум, пленный венгр Велькер (работал в пекарне) и многие но-
вые люди в Александрии. Александрия ожила, шумела. Тогда сущест-
вовала еще Городская управа, Земство, Совет Рабочих, Крестьянских,
Солдатских и Офицерских депутатов. Совет Р., К., С. и Оф. депута-
тов кооптировал многих студентов и рабочую молодежь для работы.
Для работы в казармах была создана группа, которая читала газеты,
разъясняла их солдатам. Входили в нее: Р. Витлин, Голобородская,
П. Дрейзин, Л. Грушецкая и другие. Состав этих агитаторов очень
не нравился офицерам, членам Совета — Миловидову и Пиккирин-
гу, но группа продолжала работать. Я от Грушецкой знала, что солдат
интересовала тема войны или мира. Был кооптирован и Н. Морозов-
ский, принимавший деятельное участие в работе Совета. Его посла-
ли спасать отару овец, оставшуюся без присмотра в имении Никоры
под Новой Прагой. Так как Морозовский ко всему относился очень
добросовестно, то всю ночь читал энциклопедию и книгу об овцах,
которую нашел в Общественной библиотеке. Через несколько дней
он верхом на лошади появился на улице Александрии, окруженный
овцами, которых гнали пастухи на вокзал. Их отправили в Днепро-
петровск. Я тоже бывала на собраниях Совета. Там я познакомилась
с Несмачным. Он попросил меня почитать ему какой-то приказ. Когда
я спросила, грамотный ли он, он сказал, что очень плохо читает. «Вы
выросли как мотылек в цветке, а я — как червяк в навозе». На собра-
ниях Совета присутствовал актив: Иоффан, Коломойцев, Бирнбаум,
Ив. Воробьев, Корецкий (работник типографии Райхельсона), Шней-
дер, Грузинский, Н. Морозовский и другие.
Вместе с А. Секундой и Ф. Витихновской мы перенесли библиоте-
ку марксистского кружка, находившуюся у нас во флигеле, в комна-
СПОГАДИ 193
ту на Центральной улице, где мы трое дежурили и выдавали книги.

Читатели сразу появились, главным образом из рабочей молодежи.
Книги расхватывали. Впоследствии ее отдали в александрийский Ра-
бочий клуб. С помощью Анны Секунды я организовала кружок мо-
лодых работниц (портных, модисток, продавщиц и т. п., работавших
у хозяев). Всего было человек 15. Читали брошюру Дикштейна «Кто
чем живет», потом «Коммунистический манифест» и Тимирязева
«О происхождении человека». Занимались ежедневно в библиотеке
и у нас дома. Помню некоторые фамилии участников кружка: П. Гай-
синская, Каминская, Р. Лифшиц, Ф. Секунда, Виленская, Чернявская,
Голованевская, Голованевский, Гриша (Гриша, фамилию его забыла,
после Октябрьской революции был начальником тюрьмы) и другие.
В лицо их помню, фамилии выпали из головы. Кружок был очень
удачным и работал до прихода Петлюры и немцев в 1918 году40). Круж-
ковцам я рассказывала о Февральской революции, о встрече Ленина,
о выступлении Ленина с балкона дворца Кшесинской. Об Ал. М. Кол-
лонтай41), которая бывала у нас на В. Ж. К. им. Лесгафта, агитировала
за «мир». Эти беседы очень любили кружковцы. Мы тоже обсудили
вопрос о «мире» и единогласно проголосовали за «мир».
В 1918 году весной я уехала в Киев, надеясь продолжать занятия
на В. Ж. Курсах, но осенью, так как курсы не открылись, — вернулась
в Александрию. За время пребывания в Киеве я работала в библиотеке,
помещавшейся в здании Павла Галагана (это было учебное заведение

до революции). Библиотека организовывалась и мы в основном соби-
рали книги уехавших буржуев, разбирали их. Когда был убит в Киеве
Эйхгорн42), немцы хватали всех подозрительных и отправляли в тюрь-
му. Меня тоже арестовали, и я с большой компанией молодежи проси-
дела в тюрьме целых 2 месяца. Лукьяновская тюрьма после революции
впервые [содержала] «политических преступников». Среди нас, сидев-
ших в одной большой камере, были девушки и женщины всех взглядов:
и большевички, и меньшевички, и просто беспартийные. Нам очень
сочувствовало украинское начальство тюрьмы и очень строго обра-
щалось с нами немецкое начальство. Фельдшер покупал нам молоко.
Семья одного адвоката кормила нас, через день присылая 50 котлет
194 ЛИСТИ,

и 20 булок. Сын этого адвоката впоследствии был прокурором Укра-
ины — Л. Ахматов, а будущий их зять тоже сидел в тюрьме — Павлов.
(Павлов погиб в Китае, где воевал в 28 году, и торжественно похоронен
в Москве. Привезена была урна с его прахом, но так как тогда не хо-
ронили у нас в урнах, то урну положили в гроб и со всеми воинскими
почестями он был похоронен). Мы, молодые, сидели даже весело, так
как были уверены в своей невиновности и чувствовали любовь и со-
чувствие всех украинцев, а немцы со своей стороны нас очень притес-
няли. Когда Донской, убивший Эйхгорна, был казнен на Лукьяновской
площади43), а извозчик удушен в тюрьме, о чем нам сказал фельдшер,
настроение у нас упало. Помню, нам тот же фельдшер принес от лежа-
щего в лазарете арестанта-большевика по фамилии Король посылку:
варенье и печенье. В записке он нас подбадривал и писал, что мать при-
слала ему посылку, но он ее посылает нам, видит нас из окна лазарета
на прогулке и очень жалеет. О нем никогда больше не слыхала, но пом-
ню всю жизнь. Очень тяжело пережили мы, увидев во время прогул-
ки как открылся сарай и вынимали кандалы. Это привели бастующих
железнодорожников. Для них и предназначались кандалы. Там же мы
пережили «взрывы». Эти ужасные взрывы пороховых погребов на Пе-
черске и около товарного вокзала мы приняли за взрывы в самой тюрь-
ме, а зарево за пожар в тюрьме. Из камеры рядом, где сидели уголовные,
слышались крики, стучали в дверь чем-то тяжелым, но нас успокоила
наша надзирательница. Она открыла «глазок» и сказала: «Спите спо-
койно, это далеко — взрывы пороховых погребов». В середине августа
нас выпустили, и я уехала в Александрию. Это отступление может быть
лишнее, но его помню всегда.
Когда я вернулась из Киева, учащиеся высших учебных заведе-
ний создали Биржу труда, собрали учебники в одну библиотеку.
Я, уже по своей обычной работе, стала библиотекарем. Помещалась
эта библиотека на Вокзальной улице в квартире Чернявских. Вскоре
нам стали давать работу. Н. Морозовский начал работать в Отделе
труда — членом коллегий, заведовал отделом А. Шнейдер. В Отделе
обеспечения работали Николай Морозов и Сергей Мержанов. В От-
деле народного образования стали работать Арон Ильич Мариен-
СПОГАДИ 195
гоф, членом коллегии, заведующим внешкольным образованием, я,

М. Чижевская, заведовала дошкольным образованием, секретарем
работала Фаня Смотрицкая. Работали и другие студенты в разных уч-
реждениях. Напишу о нашей работе в Отделе народного образования.
Сначала заведовал отделом Тимофей Воробьев. Заведующим школь-
ным отделом был учитель Вишневский. Я, Мариенгоф и Вишневский
составляли коллегию Отдела народного образования Александрии.
Т. Воробьев объявлял нам постановления Исполкома, но сам был
малодеятельным. Его скоро сменил Воробьев Иван. Тогда — просто
Ваня. Ему было всего 18 лет. Он был очень живым и деятельным. Мы
все вопросы сообща обсуждали. Очень хотели мнoro сделать, но время
было жуткое — гражданская война. Начала работать школа (бывшая
гимназия). Вначале заведовал школой бывший директор Богданович.
Он был очень недалекий человек, но знал как организовать занятия,
знал учителей. Классы размещались в разных помещениях. Некото-
рое время три первых класса помещались в нашем доме.
Вишневский ездил и по району, и многие школы начали работать
в районе. Мариенгоф посещал Рабочий клуб, кинотеатры (их было 2),
цирк. Было много планов. Организовал несколько лекций. В Алек-
сандрии до революции не было никакой дошкольной работы. Нуж-
но было начинать все сначала. Работникам отделов было дано право
кооптировать для работы специалистов. Я кооптировала Зеликман,
которая окончила Киевские Фребелевские курсы. Мы вместе с ней со-

ставили список всего необходимого для детского сада в Александрии
и решено было в районе организовать с помощью учителей летние
детские площадки: около Александрии на первое время, чтобы мы
могли часто посещать их и наблюдать за работой. Составили смету
для александрийского детского сада, которую утвердил райисполком.
Работа начала налаживаться. 1-го мая была первая праздничная де-
монстрация. Был 1918 год. Мы собрались в нашем отделе, который по-
мещался на Казначейской улице в бывшей Городской управе. Украси-
ли вход флагами. К нашему отделу подошли учащиеся школ (бывших
«народных») с учителями Чиркиным и другими. Маленькая девочка
из первого ряда приподнесла мне букет весенних цветов. Я ей его от-
196 ЛИСТИ,

дала и спросила: «Почему мне?» — «Потому что вы — тетя». Видно,
Богданович научил ее — дать тете. Мы к этому дню совместно напи-
сали речь, которую Ваня должен был сказать детям, но он начал ее
говорить, потом смял листок и начал от себя что-то о Толстом, что он
был коммунист и т. п. Вишневский его втянул в помещение, вышел
и поздравил детей с праздником. Потом пошел с ними к исполкому.
КОММЕНТАРИЙ
Воспоминания сестры Д.И. Чижевского Марии Ивановны Морозовской
В первые: в сокращенном украинском переводе — Марiя Чижевська.

Записки. Публікація, упорядкування, підготовка текстів та при-
мітки Л. Куценка // Записки обласної наукової бібліотеки імені Дмит-
ра Чижевського. До 100-річчя з дня народження Дмитра Чижевського
/ Упорядник О. Чуднов. — Кіровоград, 1994. — С. 2-14. Воспомина-
ния сестры Д. И. Чижевского Марии Ивановны Морозовской (урожд.
Чижевская, 1898-1981) были написаны на русском языке, вероятно,
в 1968-1970 годах (ук. соч. с. 13, примеч. 1), сохранились в семье пле-
мянницы Чижевского Анны Ноевны Лозовой (1929-2004) и дошли
до нас в четырех содержательно связанных друг с другом, но хроно-
логически не упорядоченных и окончательной обработки не прошед-
ших фрагментах. «Заметки» предназначались для внутрисемейного
пользования, а не для печати: в одном из наиболее обширных из них
автор несколько раз прямо обращается к своей внучке, Татьяне.
Написанные в советском Киеве во времена полного умолча-
ния или односторонне идеологизированной критики произведений
Д. И. Чижевского как произведений «буржуазного украинского нацио-
налиста», эти «Заметки» предлагают краткий очерк истории и повсед-
невной жизни семьи Чижевских. Хотя имя Д. И. Чижевского упоми-
нается в них сравнительно редко, они по праву могут рассматриваться
как один из основных источников сведений о его детстве и юности,
об особенностях воспитания в семье и ее ближайшем окружении.
Но не только этим важны для нас воспоминания М. И. Морозовской.
Автору их с поразительной искренностью и задушевностью удалось
передать атмосферу семейного счастья, любви, взаимопонимания,
СПОГАДИ 197
взаимоуважения, чести, свободы, единства с природой, разносторон-

них культурных, политических и научных интересов, в которой фор-
мировалась личность будущего ученого и без учета которой было бы
невозможно понять такие его качества, как постоянство интересов
и идеалов, невероятную устойчивость характера, толерантность, со-
хранение спокойствия, чувства юмора, способности к объективности
суждений в самых трудных жизненных ситуациях.
Язык «Заметок» — смешанный: литературный и разговорно-про-
сторечный с употреблением украинизмов (особенно при правописа-
нии имен собственных и географических названий), с осложняющим
понимание порядком слов в предложениях и устаревшей пунктуаци-
ей. При подготовке текста к публикации в написание имен собствен-
ных, географических названий и пунктуацию были внесены незначи-
тельные изменения. В тексте «Заметок» упоминается множество лиц
из окружения семьи Чижевских, установление точных биографичес-
ких данных которых, к сожалению, оказалось невозможным. В при-
мечаниях это не оговаривается в каждом отдельном случае. Надеем-
ся, что эта задача может быть решена александрийскими краеведами
после публикации текста.
Примечания
1)
Константин Чижевский (1820-1889) — дед Д. И. Чижевского по отцовской линии,
потомственный дворянин, отставной офицер, помещик, участник Крымской войны

и герой обороны Севастополя, что давало право его детям получить высшее образо-
вание за государственный счет. Из письма Д. И. Чижевского П. Феденко от 17 июня
1974 г. узнаем: «Ранее дед побывал в двух военных походах — во-первых, в Крыму,
в 1855 году (был «севастопольским героем»); но мой отец по каким-то причинам
не хотел пользоваться вытекавшими из этого определенными правами, например,
чтобы меня освободили от оплаты в гимназии и т. п. А еще до этого дед бил мадьяров
в 1849 году и имел австрийский орден или медаль». — Cм. Воспоминания П. Феден-
ко в книге: Чижевский Д. И. Избранное в 3-х т. Т. 1. Материалы к биографии (1894–
1977) / Сост., вступ. ст. В. Янцена; Коммент. В. Янцена и др. — М.: Библиотека-фонд
«Русское Зарубежье»; Русский путь, 2007. — С. 247. Далее: Материалы.
2)
Александра Чижевская (урожд. Бирюкова, 1840-1867) — бабушка Д. И. Чижевского
по отцовской линии.
3)
«Бабушка умерла после рождения младшего сына, моего отца». — Возможна хро-
нологическая ошибка: во всех автобиографических анкетах Д. И. Чижевского дата
198 ЛИСТИ,

смерти его бабушки по отцовской линии (1867) не совпадает с годом рождения его
отца (1863).
4)
Иван Константинович Чижевский (1863-1923) — отец Д. И. Чижевского, отставной
офицер, земский деятель, учитель математики и астрономии. См. более детальную
информацию о нем в воспоминаниях П. Феденко в книге: Материалы. С. 245-275.
5)
Мария Дмитриевна Чижевская (урожд. Ершова, 1858-1925) — мать Д. И. Чижевско-
го, художница, педагог, общественный деятель.
6)
Павел Петрович Чистяков (1832-1919) — русский живописец и педагог. Учился в Пе-
тербургской, Парижской и Римской Академиях художеств. Преподавал в Рисоваль-
ной школе Общества поощрения художеств (1860-1864) и в Петербургской Академии
художеств (с 1872 г.). Его учениками были: В. М. Васнецов, М. А. Врубель, В. Д. Поле-
нов, И. Е. Репин, В. А. Серов, В. И. Суриков. Педагогический метод Чистякова пред-
полагал сочетание непосредственного восприятия натуры с ее научным изучением.
Мать Д. И. Чижевского была ученицей Чистякова и Репина. В письмах Д. И. Чижев-
ского к русскому графику и коллекционеру Н. В. Зарецкому (1876-1959) содержатся
интересные свидетельства Чижевского о матери и ее влиянии на его собственные
художественные интересы. Так, в письме из США от 3 ноября 1955 г. он пишет:
«Я со времени наших пражских встреч жил в Германии (до 1949 г.) и какими-то
судьбами стал приятелем многих художников. Моя мать была художницей, учени-
цей П. П. Чистякова. Таким образом, у меня «дурная наследственность» и еще уклон
к (даже крайнему) модернизму. Это, конечно[,] во времена Гитлера не было очень
своевременно… После войны я вынужден был бежать из восточной зоны (несмотря
на то, что тогдашние американцы никак не желали меня выпустить оттуда). Поте-
рял и библиотеку и коллекции. Пока все это хранит университет в Галле, но надежд
на получение оттуда пока никаких. […] Уже в Галле (вероятно, в 1935/6 гг.) я стал
заниматься рисунками писателей. Составил огромную картотеку и даже имел кой-
какие (немецкие) оригиналы. Все это в Восточной Германии. Но здесь картотеку вос-
становил». Ту же тему он продолжает и в письме от 23 декабря 1955 г.: «Моя матушка
умерла, но я, конечно, следил за литературой о Чистякове, о котором она расска-
зывала много интересного. Она училась у него в 80-х годах. У нас было 2-3 рисун-
ка Чистякова. Один «педагогический» (как надо рисовать деревья) я очень хорошо
помню. Литературу о Чистякове здесь в библиотеке кто-то собирал (сейчас русским
искусством никто не занимается). Но если пришлете что-то хотя бы на прочтение,
буду очень признателен. Мама писала даже воспоминания, погибшие в Сов[етской]
России. Она до конца жизни по воскресеньям учила рисовать детей, с некоторым ус-
пехом, так что многие из них попали в художественные училища, а двое — уже в со-
ветское время: даже в московское. Кроме того[,] она преподавала рисование в одной
народной школе — и с большим успехом. Меня только позже удивляло, что писала
она красками совершенно импрессионистически, что как будто вовсе не было в стиле
русской живописи ее времени. К сожалению[,] все ее работы остались в Сов[етской]
России, правда[,] в руках моей сестры». — См. Bakhm.
7)
Илья Ефимович Репин (1844-1930) — русский живописец.
СПОГАДИ 199
8)
Татьяна — внучка М. И. Морозовской.
9)
Ной Самойлович Морозовский (1892-1953) — муж сестры Д. И. Чижевского Марии,
однокашник Д. И. Чижевского по Александрийской гимназии, участник его марк-
систского кружка в Алекcандрии, меньшевистской студенческой организации в Кие-
ве, закончил медицинский факультет Киевского университета (1919), с 1932 г. — про-
фессор медицины, с 1939 по 1946 г. — директор Киевского туберкулезного института.
С 1944 по 1949 г. — главный фтизиатр Министерства здравоохранения УССР. Автор
110 научных трудов (А. Ч.).
10)
«Иван Константинович, в детстве Ваня, родился в имении своего отца Секрета-
ровке Александрийского уезда Херсонской губернии» — согласно воспоминаниям
Д. И. Чижевского, записанным в 1963 году в Гейдельберге на аудиокассету, а также
данным его анкет, И. К. Чижевский (1863-1923) родился не в Секретаровке (Херсон-
ская губерния), а в селе Липовая Долина (Полтавская губерния).
11)
«В 8 лет на лошадях его отвезли в Псков в кадетский корпус» — хронологические
разногласия: Д. И. Чижевский в своем письме П. Феденко от 17 июня 1974 г. пишет:
«С Херсонщины в возрасте 11 лет (до этого он уже ходил в лес с ружьем!) его перевез-
ли в Псков, где он и учился в военной гимназии». — Cм. Воспоминания П. Феденко
в книге: Материалы. С. 247.
12)
Иван Иванович Горонович — юрист, переводчик, земский деятель Александрийско-
го уезда.
13)
В оригинале было: «Ивана Александровича».
14)
«О купанье не буду писать, так как у Л. Толстого хорошо описано возвращенье с ку-
панья перед чаем в «Семейном счастье» — вероятно, речь идет о следующем месте
из «Семейного счастья»: «Я, не дожидаясь чая и проголодавшись после купанья, ела
хлеб с густыми свежими сливками. На мне была холстинковая блуза с открытыми
рукавами, и голова была повязана платком по мокрым волосам». Описания других
сцен купания в этом произведении Л. Н. Толстого нет.
15)
Дмитрий Ефимович Ершов (1840-1901) — дед Д. И. Чижевского по материнской ли-
нии, петербургский купец.
16)
В оригинале было: «Маковеи». Вероятно, так и произносится название этого празд-
ника на Украине, где народная традиция связывает его более со знакомыми слова-
ми «мак» и «веять», чем с ветхозаветными мучениками Маккавеями.
17)
«Красивый был праздник «Маковея» […] Этот праздник празднуется только на Укра-
ине, это часть ее фольклора» — интересно, что Д. И. Чижевский, в общем мало опуб-
ликовавший на историко-церковные темы, посвятил этому (кстати, общерусскому)
празднику, специальную статью, начинающуюся мемуарными реминисценциями:
«В 37-м номере «Вестника» Ф. Спасский упоминает (стр. 21) о праздновании 1-го авгус-
та «Первого Спаса», дня ветхозаветных мучеников, братьев Маккавеев. К сожалению,
автор забыл упомянуть, что водоосвящение в этот день совершается не в храме, а при
крестном ходе на ближайшую реку или иной водоем, где совершается водоосвящение
и в день Крещения Господня. На Украине крестный ход 1-го августа собирал едва ли
не больше верующих, чем в день Крещения. Конечно, в этот день не производились
200 ЛИСТИ,

никакие работы. У реки освящались также головки мака, мед и цветы («васильки», —
это не русские васильки, а совершенно иное ароматное растение «Basilicum», и жел-
тые астры). Что праздник принадлежал к особо почитаемым народом, свидетель-
ствует и существование специального «культового блюда»: это были «шулики», т.е.
пресные коржи с маковым молоком и медом. Существование такого «культового
блюда», как и в иных случаях, может считаться свидетельством того, что праздно-
вание первого августа принадлежало к старым праздникам, во всяком случае восхо-
дило к 17-му веку, а, вероятно, и ко временам более древним. […] Что празднование
и в частности крестный ход не связаны с памятью братьев Маккавеев, представляется
довольно ясным: в истории их умучения вода не играет никакой роли. Кроме того,
книги Маккавейские не принадлежат к старым переводам св. Писания и появились
в русской письменности вряд ли ранее конца 15-го — начала 16-го века. […] Крест-
ные ходы на воду известны в русской церкви еще только в дни Крещения Господня
и Преполовения. Нет сомнения, что для установления такого исключительного об-
ряда, как крестный ход на воду 1-го августа, должны были быть в свое время более
значительные поводы, чем победа над Волжскими Болгарами. И здесь надо признать
вполне основательным предположение Шлякова, что 1-го августа праздновалось
Крещение Руси. Шляков мог сослаться на согласие с этим мнением таких крупных
специалистов, как профессора Е. Голубинский и В. Болотов, а также привести в дока-
зательство своего мнения то соображение, что после крещения новокрещенным пред-
писывается пост, и 1-го августа как раз и начинается Успенский пост. Но неожиданно
Шляков нашел поддержку академика А. А. Шахматова, который сообщил, что в трех
различных Хронографах (компилятивных очерках всемирной истории) крещение
Руси датируется именно 1-м августа. Правда, рукописи, на которые ссылается Шахма-
тов, принадлежат 16-му веку. Поэтому вряд ли можно считать 1-ое августа историчес-
кой датой крещения Руси (т.е. собственно киевлян, так как именно крещение киевлян
обычно обозначается, как «крещение Руси»). Можно только утверждать, что в 16-м и,
по всей вероятности уже в 15-м веке, эта дата согласно традиции была общепризнан-
ной. Насколько достоверна такая сравнительно поздняя традиция, об этом, конечно,
можно спорить. Но, во всяком случае, крестный ход на воду 1-го августа получает та-
ким образом более убедительное объяснение, чем все другие существующие, а сохра-
нение в памяти потомства и устной традиции такой важной, хотя бы и не записанной
даты, само по себе не представляется чем-то невозможным». — Чижевский Д. Почему
1-го августа бывает крестный ход на воду? // Вестник РСХД. — Париж — Нью-Йорк,
1955. — № 38. — С. 25-28.
18)
«…мы ездили в Петербург к бабушке, на Петербургские дачи» — в оригинале вос-
поминаний было хронологически неверное обозначение: «мы ездили в Ленинград
к бабушке, на Ленинградские дачи», в то время как бабушка Д. И. Чижевского по ма-
теринской линии Мария Ершова (урожд. Матюшкина, 1840-1917) умерла вскоре
после Февральской революции 1917 года.
СПОГАДИ 201
19)
Василий Васильевич Верещагин (1842-1904) — русский живописец-баталист, учас-
тник многих войн, погибший в Порт-Артуре при взрыве броненосца «Петропав-
ловск».
20)
«Мы всей семьей поехали в Киев, Москву, Новгород, Старую Руссу и Петербург» —
в оригинале: «Мы всей семьей поехали в Киев, Москву, Новгород, Старую Руссу
и Ленинград».
21)
«Наконец мы приехали в Петербург» — в оригинале: «Наконец мы приехали в Ле-
нинград».
22)
Михаил Михайлович Толстой (1862–1927) – граф, землевладелец Александрийско-
го уезда, знакомый семьи Чижевских. Подробнее о нем см. С. 354, примеч. 23.
23)
В оригинале было: «Калагеоргий Алакалев», но в аудиозаписи воспоминаний
Д. И. Чижевского четко слышно «Калагеоргий Алакалаев».
24)
«Он был членом общества «Мироведение» — речь идет о петербургском «Русском
обществе любителей мироведения», членом которого был не только И. К. Чижев-
ский, но и Д. И. Чижевский, первые научные публикации которого как раз и вышли
в «Известиях» этого общества (в первой библиографии печатных трудов Д. И. Чи-
жевского, опубликованной Д. Герхардтом к 60-летию ученого, аббревиатура этого
издания была ошибочно расшифрована как «Известия Русского Общества Люби-
телей Мудрости», вместо: «Известия Русского Общества Любителей Мироведе-
ния»). В личном архиве Д. И. Чижевского в Галле сохранились 2 письма Даниила
Осиповича Святского, одного из старых членов этого общества, написанные после
прочтения статьи Д. И. Чижевского «Новые исследования по истoрии астрологии»,
напечатанной в советской Украине в киевском «Этнографическом вестнике» (1929).
В письмах от 23 ноября и 6 декабря 1929 года Святский, между прочим, пишет:
«В заключение вопрос: не являетесь ли Вы Дмитрием Ивановичем Чижевским
из Александрии Херсонской, сыном Ив. К. Чижевского. Если да, то ведь мы с Вами
знакомы и Вы — бывший мировед? Но, быть может, совпадение имени и фамилии
чисто случайное и тогда простите. […] Мое предположение, что Вы именно тот
Дмитрий Иванович, о котором я говорил, по-видимому, верно, так как совпада-
ет не только имя и фамилия, но и отчество. Очень рад. Ваш Д. Святский». — См.
Tschi I. 50/4.
25)
Николай Александрович Морозов (1854-1946) — революционный народник, уче-
ный-энциклопедист (математик, химик, физик, астроном, историк церкви и культу-
ры, философ, филолог), мемуарист, поэт, редактор газеты «Народная воля», автор
брошюры «Террористическая борьба» (1880), проведший 25 лет в Шлиссельбург-
ской тюрьме. Почетный член Академии наук СССР. В 1918 г. — директор Естествен-
но-научного института им. Лесгафта. В оригинале воспоминаний было ошибочно
написано: «Николай Михайлович Морозов».
26)
В оригинале: «Путешествие Радищева «Из Петербурга в Москву».
27)
«В Александрии еще до Первой империалистической войны был студенческий
марксистский кружок. […] Руководил им мой брат Дмитрий Чижевский» — по собс-
твенным словам Чижевского, гимназия не оказала существенного влияния на его
202 ЛИСТИ,

духовное развитие, разве что влияние «от противного»: здесь он познакомился
с казенной системой преподавания и с проблемой национального, культурного
и социального неравенства. Все же благодаря созданному им со своими школьными
товарищами и с друзьями-одноклассниками младшей сестры Марии нелегальному
просветительскому кружку время обучения в гимназии заложило в нем определен-
ные организаторские и педагогические навыки, очень пригодившиеся впоследс-
твии в жизни. Чижевский-ученый, Чижевский-преподаватель, объездив впоследс-
твии чуть ли не всю Европу и добравшись даже до Америки, везде будет стремиться
создавать кружки, используя александрийскую модель. Кружки из равноспорящих
единомышленников и оппонентов, заседания которых проводились за чашкой чая
в неформальной домашней обстановке, не укладывались в обычную схему «учи-
тель — ученик». «Многому я научился у своих учителей, большему — у своих кол-
лег, а еще большему — у своих учеников» — часто будет позже цитировать Дмитрий
Иванович одну из максим великого педагога Я. А. Коменского, сторонником кото-
рой («обучая, учиться самому») он был практически всю свою жизнь. В сложных
и даже трагических ситуациях последующей жизни Чижевского создававшиеся им
кружки будут играть роль ближайшего окружения, в чем-то заменявшего ученому
его семью. В автобиографии, написанной в июле 1945 года, он сделает вывод о том,
что именно такие отношения являются основополагающими для развития культу-
ры: «Эти дружеские связи последних лет привели меня к осознанию того, что одним
из важнейших факторов культуры являются личные отношения людей, — прежде
всего выходящие за столь тесные в Европе национальные границы. Культурные
связи между народами я считаю более важными, чем политические, и в будущем,
независимо от своего общественного статуса, намерен отдать свои силы развитию
этих международных культурных отношений». Об Александрийском кружке см.
воспоминания П. Феденко в книге: Материалы. С. 249–254.
28)
«В Шевченковские дни этот кружок организовал чествование Шевченко» — ср. бо-
лее обстоятельное описание этого чествования в воспоминаниях П. Феденко в кни-
ге: Материалы. С. 250.
29)
Климент Аркадьевич Тимирязев (1843-1920) — биолог, основоположник русской
школы физиологии растений, общественный деятель.
30)
Дмитрий Иванович Писарев (1840-1868) — публицист, литературный критик.
31)
Александр Дмитриевич Протопопов (1866-1918) — крупный симбирский помещик
и промышленник, депутат III и IV Государственных дум от партии октябристов, ос-
нователь и редактор монархической газеты «Русская воля» (1916-1917), последний
министр внутренних дел царской России (с 1916 г.). Расстрелян в 1918 г. по пригово-
ру ВЧК.
32)
«Но оказалось, что на другой день война была объявлена» — Германия объявила
войну России 1 августа 1914 года. Следовательно, поездка М. И. Чижевской с отцом
в Петербург относится к июлю-августу 1914 года (решение о переименовании столи-
цы России в Петроград было объявлено 1 сентября).
СПОГАДИ 203
33)
Екатерина Васильевна Гельцер (1876-1962) — балерина Большого и Мариинского
театров.
34)
Михаил Михайлович Фокин (1880-1942) — русский балетмейстер, артист, педагог
Мариинского театра, художественный руководитель и балетмейстер труппы Дяги-
лева во время Русских сезонов в Париже (1909-1912, 1914), с 1921 г. жил в США, руко-
водя студией балета в Нью-Йорке (1923-1942).
35)
Александр Николаевич Вертинский (1889-1957) — артист эстрады, поэт, компози-
тор, родоначальник жанра авторской песни.
36)
Леонид Николаевич Андреев (1871-1919) — писатель, драматург, публицист. Пра-
вильное название упоминаемой в воспоминаниях пьесы: «Тот, кто получает поще-
чины» (П., 1916).
37)
Георгий Иванович Нарбут (1886-1920) — русско-украинский график, ученик
Л. С. Бакста, К. А. Сомова, И. Я. Билибина. В 1906-1917 гг. жил в Петербурге.
38)
«В эти дни умерла моя бабушка» — Мария Ершова умерла в марте 1917 года.
39)
«Приехал Ленин, которого я видела во дворце Кшесинской» — Ленин вернулся
в Петроград из эмиграции в ночь с 3 (16) на 4 (17) апреля и выступил с балкона
особняка Кшесинской с речью, получившей впоследствии название «Апрельских
тезисов». — См. Ленин В. И. Биографическая хроника. — М., 1973. — Т. 4. — С. 57.
40)
«Кружок был очень удачным и работал до прихода Петлюры и немцев в 1918 году» —
9 февраля 1918 г. УНР заключила мирный договор с Германией и Австро-Венгрией
и обратилась к ним с просьбой о военной помощи в деле освобождения Украины
от большевиков. 24 и 27 февраля немецкая и австро-венгерская армии выступили
на помощь УНР. 1 марта армия УНР под командой генерала К. Присовского и ата-
мана С. В. Петлюры (1879-1929) за несколько дней до прихода немецкой армии заня-
ла Киев. — См. Енциклопедiя українознавства. Загальна частина. — К., 1995. — Т. 2.
— С. 509.
41)
Александра Михайловна Коллонтай (урожд. Домонтович, 1872-1952) — революцио-
нерка, советский партийный деятель, дипломат. В первом советском правительстве

была наркомом государственного призрения, в 1919 г. начальником политотдела
Заднепровской дивизии, наркомом пропаганды и агитации на Украине, затем пос-
лом в Норвегии (1923-1926, 1927-1930), Мексике (1926-1927) и Швеции (1930-1945).
42)
Германн Эйхгорн (Eichhorn, 1848-1918) — немецкий фельдмаршал, в 1918 г. — глав-
нокомандующий немецкой армии на Украине. Смертельно ранен в Киеве левым
эсером, матросом Балтийского флота Борисом Донским 30 июля 1918 г. Г. Эйхгорн
был внуком Ф. В. Й. Шеллинга.
43)
«Когда Донской, убивший Эйхгорна, был казнен на Лукьяновской площади» —
в оригинале: «Когда Донцов, убивший Эйхгорна, был казнен на Лукьяновской пло-
щади». Б. Донской был повешен 10 августа 1918 г.
Комментарий и примечания
Владимира Янцена
204 ЛИСТИ,
Дмитро Чижевський гімназист. Олександрія, 1904 р.

Фото з особистого архіву Володимира Янцена в Галле
СПОГАДИ 205
Директор Українського наукового інституту Гарвардського університету

Омелян Пріцак
206 ЛИСТИ,

Професор Омелян Пріцак
СПОГАДИ ПРО ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО1
В роках 1936-1941 я студіював у Львівському університеті історію та

сходознавство, а крім того, брав активну участь в історичних ко-
місіях Наукового Товариства ім. Шевченка1). Тоді ж у знаменитій біб-
ліотеці цього товариства я мав змогу запізнатися із творами ведучих
українських вчених в галузі гуманітарних наук (філософія, філологія,
література, історія). Твори одного вченого були мені дуже близькі.
Цим вченим був Дмитро Чижевський, приват-доцент Українського
Вільного Університету в Празі2). Я захоплювався його «Нарисами з іс-
торії філософії на Україні»3), що вийшла друком у Празі, 1931 року.
В 1943-1960 рр. я студіював і працював в Німеччині. Спочатку
у Берліні до 1946 року, а опісля 1946-1952 рр. в Геттінгенському уні-
верситеті. Як в Берліні, так потім в Геттінгені я був головою Українсь-
кої студентської громади, а разом з тим членом Головного управління
українських студентських товариств, які обіймали крім Німеччини
Австрію та Чехословаччину. Спочатку я був співредактором, а опісля
головним редактором журналу «Стежі» — органу Головного управлін-
ня українських студентських товариств. Щоб зрозуміти мій зв’язок з
професором Д. Чижевським, треба коротко подати інтелектуальну іс-
торію українського студентства, починаючи від 1919 року. Як відомо,
1
Спогади друкуються з дозволу автора.
СПОГАДИ 207
українські визвольні змагання в Західній Україні, зокрема Галичині,

закінчилися невдачею. Розчарована тим українська студентська мо-
лодь розпочала боротьбу не на життя, а на смерть із своїми батька-
ми за те, що не зуміли вдержати української державної самостійності.
В той час в Європі стали панівними тоталітарні ідеології: комуністична
та інтегрально-націоналістична. Після голодомору 1933 р.4) комуністи
втрачали своїх послідовників в українських студентських колах. Мо-
лодь перестала слухати своїх батьків і намагалася перебрати керів-
ництво над громадськими, політичними та науковими інституціями.
Без відповідної підготовки, з вірою, що «море по коліна», вони ставали
жертвою різних світових авантюристів, які направляли їх на підпільну
роботу і на терористичні акції. Це кінчалося тим, що молоді ідеалісти
попадали до в’язниць або кінчали смертною карою. Але це їх не ляка-
ло, бо за їхніми акціями спостерігала українська преса і подавала кож-
ного дня інформацію про арешти і це дуже імпонувало молодим, бо
в такий спосіб можна було за один день стати національним героєм.
Правдиві українські патріоти не могли дивитися спокійно на ту оргію
(в першу чергу митрополит м. Львова Андрій Шептицький5)) і вони
старалися всіма можливими аргументами навернути молодь на прав-
дивий шлях. До тих, хто намагався переконати молодих в світлі про-
блем інтелектуальної історії, належав Дмитро Чижевський. Тому його
ім’я попало до списку чільних ворогів українського націоналістичного
руху. На щастя у 30-40-х роках XX ст. керівництво українських сту-

дентських організацій дісталося в руки молодих людей під проводом
члена Організації українських націоналістів6), філософа Василя Рудка7),
який розумів, що акції «Патріотів» можуть призвести до загибелі ці-
лого покоління молодих українців. Бо щасливці, які мали можливість
студіювати у першорядних європейських університетах і опісля при-
нести максимум користі для свого українського народу, замість того
марнують свій час на небезпечну забавку, яку вважають за революцій-
ну роботу. До тих, хто намагався врятувати українську студентську
молодь, належав і я. Як пресовий референт, а опісля головний редак-
тор в 1946-1948 рр. журналу «Стежі» (який редагувався у Геттінгені,
виходив Інсбург-Мюнхені та розповсюджувався в українському сту-
208 ЛИСТИ,

дентському середовищі Німеччини та Австрії), я друкував не тільки
статті студентів, але і представників попередньої генерації — ведучих
українських вчених, таких як Борис Крупницький8) (учень Дмитра До-
рошенка9)) та інших. А також, наслідуючи Миколу Зерова10) 30-х років
у Києві, я ввів відділ «До джерел», щоб запізнати студентів із такими
велетнями української науки як В’ячеслав Липинський11) («Роль слова»,
«Національна аристократія») і Дмитро Чижевський («Український на-
ціональний тип» друковано в «Стежі» Число 1-2 та 3-4 за 1946-1947 р.)
Кілька місяців після того, як я опинився в Геттінгені, під кінець
літа 1946 р.12), одного погідного дня прийшов до мого помешкання не-
відомий мені старший Пан. Він говорив українською мовою і назвав
своє ім’я: «Я буду Дмитро Чижевський». Я був дуже здивований і ра-
дий, що мав змогу особисто познайомитися з вченим, який був здавна
моїм ідеалом в науці. Я запросив його відпочити і пригостив гостя
кавою. Він розповів причину свого візиту до мене. Він приїхав до Гет-
тінгену в офіційній справі (проблема його запрошення на кафедру
славістики) і дізнався в канцелярії факультету мою адресу13). Тоді
Дмитро Іванович вирішив подякувати мені особисто за друк виємків
з його праці «Нариси з історії філософії на Україні». Він підкреслював,
що ця несподіванка була для нього дуже важливою, оскільки доказу-
вала, що серед української студентської молоді є ще такі, що вміють
оцінити його життєву працю. Для нього було також важливо, що його
стаття з’явилася саме в той час, коли деякі українські інтелектуальні
кола поливають його брудом.
Він запитав мене, над чим я працюю. Я відповів, що концентрую
свою увагу на докторській дисертації з історії першої тюркської ди-
настії Караханідів14) в Середній Азії IX – XIII ст. Але я маю одну вели-
ку трудність: знаменита Геттінгенська бібліотека була якраз за кілька
місяців до кінця війни перевезена на сховище до копалень солі в го-
рах Гарцу. Якраз в той час англійці почали бомбардування Геттінге-
ну. У Берліні я працював у найкращій Німецькій бібліотеці (Прусська
бібліотека), яка мала спеціальне відділення сходознавства. Я чув, що
частина бібліотеки перевезена до Марбургу, і запитав, чи це правда?
На те Дмитро Іванович відповів, що ця бібліотека не тільки перевезе-
СПОГАДИ 209
на, але і упорядкована так, що нею можна користуватися. «Я запро-

шую Вас до себе, бо дістав до своєї диспозиції цілий перший поверх і
радо запрошую Вас пожити у мене в помешканні», — сказав він. Я по-
дякував Дмитру Івановичу за його люб’язність і доброту до мене, і
ми домовилися, що, коли я буду мати відповідні документи і знатиму,
коли зможу приїхати до Марбурга, то зателефоную йому. Із Геттінгена
до Марбургу недалеко, всього біля 120 км. Але в ті часи (влітку 1947)
це була правдива повна пригод експедиція. Німеччина була поділена
на чотири зони: американську, англійську, французьку і східно-ра-
дянську. Щоби переїхати з однієї зони до другої, треба було мати пе-
репустку від представника керівництва даної зони. Крім того, треба
було роздобути залізничний квиток. Потягів було мало, а охочих по-
дорожувати були маси. Це в першу чергу біженці з Німеччини і різних
частин Європи, а крім них, так звані «паскарі», цебто ті, хто займався
чорним ринком. І одні й другі мали гори пакунків. Я дістав від декана-
ту філософського факультету Геттінгенського університету і від мого
професора Ганса Гайнріха Шедера15) рекомендаційні листи, на підставі
яких я приблизно за тиждень дістав перепустку і залізничний квиток.
Але це не допомогло мені дістатися до вагону. Я прийшов на перон
приблизно за годину раніше, але вже були довгі черги до дверей кож-
ного вагону. Я зробив рекогністенцію перону і знайшов одну чергу,
яка мені здавалася надійною. Поки що вагони були закриті на ключ.
Коли прийшов час відправлення потягу двері, відчинили і почалися

дантівські сцени. Жінки, діти і чоловіки із своїм багажем намагалися
відсунути один одного від дверей, так що прийшлося вжити фізич-
ної сили, щоб дістатися до вагону. Мені це вдалося завдяки тому, що
я не мав багажу, а тільки ранець за плечима. Також вже як я здобув
двері мені вдалося влізти до вагону і знайти там місце. Після того як
ми проїхали біля двох годин різним темпом, ми, врешті-решт, при-
були до станції Айхенбаум, яка була пограничною поміж американ-
ською і англійською зонами. На цій станції нам наказали вийти разом
зі своїм багажем і чекати на пероні. Тоді прийшли митники, і їхня інс-
пекція тривала біля години. У своєму наплечнику я мав одну книжку,
виписки із доступних мені джерел і дещо чистих зошитів. Митники
210 ЛИСТИ,

пройшли не кинувши око на ці мої скарби. Тепер ми мали продов-
жувати подорож цебто треба було знов повторити мистецтво влізти
до вагону, що мені й вдалося. Нарешті після години їзди поїзд прибув
до станції Марбург, тому що там мало людей виходило, я не мав жод-
них проблем із виходом на перон. Там на мене вже очікував Дмитро
Іванович, і ми поїхали візником на його квартиру до міста. Я зразу
повідомив Дмитра Івановича, що не маю американської пайкової кар-
тки, так як харчові картки з англійської зони, з якої я приїхав, не можна
було виміняти на картки американської зони. Дмитро Іванович заспо-
коїв мене і повідомив про те, що він про це вже подбав і має для мене
харчові картки на місяць. Як професор, що постійно дбає про забез-
печення потребуючих студентів і має свої знайомства у представників
влади, він дістає в разі потреби додаткові картки. Коли ми приїхали
на його квартиру, там вже сиділи два студенти із Радянської зони,
Дмитро Іванович запросив нас до столу і пригостив своїми ласощами.
Тут треба згадати, що він був не тільки знаменитий філософ і славіст,
але також знаменитий гурман, який вмів сам фахово приготувати ко-
ролівську їжу. Пізніше Дмитро Іванович показав мені свою гордість
а саме: кулінарне відділення своєї бібліотеки, де були зібрані рідкості
давньої і новітньої «Кулінарії» європейських і поза європейських країн.
Одного разу Дмитро Іванович розповів мені, що він серйозно працює
над темою: «Філософія кулінарного мистецтва», однак цього плану
вчений, мабуть, не встиг виконати. При тому він із великою любов’ю
пробував рецепти, і навіть у повоєнний час, коли не можна було діста-
ти багатьох інгредієнтів, він був спроможний творити кулінарне чудо.
На другий день я пішов до Гесської провінційної бібліотеки, де була
розміщена Берлінська (Прусська) бібліотека. На базі моїх рекомен-
даційних листів я дістав бібліотечну картку, яка давала мені доступ
до книжок. Цілком випадково я тут зустрів моїх старших колег з Бер-
ліну, і вони стали моїми гідами. Бібліотека була розміщена на трьох
поверхах і треба було знати, де знаходяться різні відділення як-то:
каталоги, періодика, монографії, довідкова література, тексти східних
мов і спеціальні словники. Бібліотека працювала від 8 години ранку
до 5 години вечора. Я завів добру дисципліну і щодня з ранку до вечо-
СПОГАДИ 211
ра там працював. Опісля я йшов до ресторану, який Дмитро Іванович

мені порекомендував, і, маючи картки, міг собі дозволити це. Часами
Дмитро Іванович запрошував мене на вечерю, при якій ми часто обго-
ворювали мої відкриття в бібліотеці, а також біжучі проблеми украї-
нознавства. Коли бібліотека не працювала, а Дмитро Іванович не мав
жодних університетських обов’язків, ми насолоджувалися книжками.
Марбург був старим університетським містом, в якому було чимало
книгарень та букіністичних крамниць. У 1947 році в Німеччині майже
не діяли видавництва. Зате у букіністів можна було знайти щось ціка-
вого. У тому часі Дмитро Іванович став колекціонувати специфічний
вид книжкової продукції: писання графоманів різними мовами, крім
західноєвропейських, також слов’янськими. Після вечері Дмитро
Іванович переглядав свої нові скарби і читав вголос зразки, які йому
припали до душі. Під час мого побуту у Марбурзі я міг тільки рідко
слухати його лекції або брати участь у його семінарі з огляду на свою
працю у Прусській бібліотеці. Але Дмитро Іванович вимагав від мене,
щоб я приходив обов’язково на його публічні лекції для студентів і
гостей Марбурзького університету16). Їх було всього тільки чоти-
ри на семестр. В моїй пам’яті залишилося велике враження від двох
його лекцій. Перша була про діяльність німецьких пієтістів із Галле
(Франке та його школа) у Росії та Україні у XVIII ст. Друга — про «фі-
лософію серця» українського філософа XIX ст. Памфіла Юркевича17).
Дмитро Іванович чудово володів німецькою мовою, мав величезний

запас слів, його морфологія і синтаксис були бездоганні, але людині,
яка вперше чує його німецьку мову, було важко слідувати за ходом
його думки. Справа в тому, що його артикуляційна база була не ні-
мецька, а російська. Так він пом’якшував приголосні перед голосними
«і» та «е», наприклад: «sich» — як «зїх», а німецький артикль «der» як
«дєр», крім того, німецьке «h» як «г» наприклад Heinrich у нього було
Гейнріх, а також початкове німецьке «ü» вимовляв як «ує» , наприклад
дуже часто вживане «übung» у нього виходило як «уєбунг».
У Марбурзі я пробув приблизно три місяці і зібрав багатющий
матеріал для своєї докторської дисертації, яку захистив у червні 1948
року із відзначенням: «Summa cum laude» («З найбільшою похва-
212 ЛИСТИ,

лою»). Тим самим я завдячую Дмитру Івановичу Чижевському за за-
прошення до Марбургу. В той же час почала виходити «Енциклопедія
українознавства» Наукового Товариства ім. Шевченка. Том 1 був з
усіх галузей наук і життєвих пізнань. Окремі труднощі для головного
редактора Володимира Кубійовича18) становив розділ IX «Культура».
Член редакційної колегії, мовознавець, професор Юрій Шевельов19),
який працював у Колумбійському університеті у Нью-Йорку, був у то-
вариських стосунках зі мною. Я часто відвідував його в Нью-Йорку, і
ми багато часу присвячували проблемам складових частин українсь-
кої культури20). Мій підхід, що, крім індоєвропеїстики, брав під увагу
східні складники, дуже припав до вподоби Юрію Володимировичу
Шевельову і він запропонував мене головному редакторові енцикло-
педії для опрацювання цього розділу. Головний редактор В. Кубійо-
вич переслав текст моєї статті ще до другого члена редакційної колегії
а саме: Дмитра Івановича Чижевського. Йому не тільки моя стаття
сподобалася, але він вирішив в деяких місцях її доповнити і стаття
вийшла частинно під двома прізвищами: Д. Чижевський і О. Пріцак
(Мюнхен-Нью-Йорк, 1949, С. 694-708). В тому самому часі Дмитро
Іванович і я зустрічалися в м. Аугсбурзі, де ми брали участь у ство-
ренні Української Вільної Академії наук у Німеччині21).
В 1949 р. західні аллянти об’єднали три зони Західної Німеччини
і відновили Німецьку державу під назвою Союзна Республіка Німеч-
чина, канцлером став талановитий політик Конрад Аденауер22),
а міністром економіки став Людвіґ Ергардт23) — творець німецького
економічного чуда. Невдовзі Німеччина економічно відродилася і
стала нормальною західноєвропейською державою, а подорожувати
стало знову приємно. Діяли готелі, і в ресторанах можна було дістати
вибагливу їжу, без жодних карток. Я приїздив ще кілька разів до Мар-
бургу і вже не турбував Дмитра Івановича, хоч ми зустрічалися у рес-
торані.
У тому же 1949 році Дмитро Іванович дістав запрошення від Гар-
вардського університету приїхати туди як гість. Д. Чижевський зос-
тався в Гарварді до 1956 року. Він не міг в цьому університеті дістати
ніякої кафедри, тому що він відмовився викладати англійською мо-
СПОГАДИ 213
вою, а провадив лекції російською мовою. Тоді теж стала з ним непри-
ємна пригода. В між часі Марбурзький університет створив кафедру
славістики і вислав Дмитру Івановичу до Гарварду офіційного листа
із запитом, чи Він не був би готовий очолити цю кафедру? Дмитро
Іванович, який вже кілька разів одержував запрошення, із яких нічого
не вийшло, вирішив взагалі на цей раз не відкривати листа. Марбур-
зький університет чекав понад рік відповіді від нього, але, не дістав-
ши її, вирішив, що Він не зацікавлений тим запрошенням. Отже, коли
Дмитро Іванович повернувся у 1956 р. до Марбурга, кафедра славіс-
тики вже була зайнята іншим славістом, ним був історик нової росій-
ської літератури Альфред Раммельмаер24), який мені пізніше розповів
цю історію. Тоді Дмитро Іванович переїхав до Гайдельберзького уні-
верситету, де його вдячні учні зорганізували для нього гостинну про-
фесуру25), Дмитро Іванович, якому було тоді 62 роки, дістав від своїх
колег Ювілейний збірник, але без ніяких перспектив на майбутнє.
Його вірні учні — славісти створили йому свого роду постійну допо-
могу, запрошуючи його викладати лекції на півроку або на рік26). Так-то
у поважному віці Дмитро Іванович став мандрівним птахом подібно
до Григорія Сковороди27), який не знав, де буде слідуючий рік. Одино-
кий, більш-меньш певний невеликий економічний заробіток — були
гонорари за публікації. У Німеччині немає державних видавництв і
тому існує велика конкуренція. Отже, видавці намагаються привер-
нути до себе якогось талановитого ученого здібного в найближчому

часі писати книжки. У тому часі дуже заповзятливий видавець Віль-
гельм Фінк28) у Мюнхені вирішив переключитися із музикознавства
до славістики. Тепер Дмитро Іванович мав необмежені можливості
для публікацій своїх творів, а також серії передруків (репринтів).
Коли у 1967 році на запрошення студентів я очолив наукову раду
Фонду Кафедр Українознавства і став творити Український Науковий
Центр в Гарвардському університеті29), моїм ідеалом було створити
базу для української вільної науки в Америці, яка була б зв’язана з
найкращим і найбагатшим університетом, яким був і є Гарвард. Я по-
вертав свої погляди до 30-х років, коли українська наука була у най-
вищому розвитку, але швидко була придушена комуністичною пар-
214 ЛИСТИ,

тією. Цей Центр повинен був складатися із трьох постійних кафедр
для основних гуманітарних дисциплін: мова, історія, література. Це
свого роду Київський університет в мініатюрі. А також з постійно-
го Українського Наукового Інституту — це Українська Академія наук
в мініатюрі, гуманітарне відділення. Тому що я надавав велику вагу
співпраці наукових поколінь і вважав шкідливим творити все наново,
то я у справах творення Гарвардського Центру постійно спілкувався
із попередниками, а саме з Олександром Оглобліним30) — у справах
історії, з Юрієм Шевельовим відносно філології і Дмитром Іванови-
чем у справах української літератури. Ми дискутували всі можливі
варіанти і спільно вибирали найкращі. Збір коштів на Центр продов-
жувався понад 10 років і поки що не було фондів на видавничу справу.
Дмитро Іванович подав успішну розв’язку. Він переговорив з паном
Вільгельмом Фінком і запитав: «Чи був би він зацікавлений видавати
Гарвардську серію?». Фінку дуже припав до вподоби склад редакційно-
го комітету «Harvard Series in Ukrainian Studies» і він погодився вида-
вати її самостійно — без будь-якої грошової допомоги. Так у Мюнхені
почала з’являтися перша серія гарвардських українських видань — це
очевидно завдяки інтервенції Дмитра Івановича. Для прикладу, одне
з перших видань: Myron Korduba. La Litterature Historique Sovietique —
Ukrainienne. Warsaw, 1938. Wilhelm Fink Verlag. München. Талановита
робота Мирона Кордуби «Історична література Радянської України
1917-1931 рр.» В книзі перевидана також бібліографія Мирона Кор-
дуби31), Івана Крип’якевича32), М. Грушевського33) про організацію іс-
торичних дослідів в Україні. Крім того, був доданий покажчик імен,
якого не було в оригіналі. Другий твір, який я хочу тут назвати, —
фундаментальна праця Олександра Оглобліна «Історія української
фабрики» (Київ-Харків 1925, 1931, 1935) — це вийшло у 1971 році
у видавництві Вільгельма Фінка. Вона раніше була частково вида-
на українською і російською мовами, а один том надрукований, але
не пропущений цензурою до виходу. Нарешті всі три томи вийшли
разом, із спільним покажчиком, якого не було в оригіналі.
Тут можна ще додати три інші видання: Літопис Самовидця37)
(передрук Київського видання з 1878 р. з вступом О. Пріцака, праця
СПОГАДИ 215
Федора Савченка35) «Заборона Українства», видана в Києві у 1930 р.

також із вступом О. Пріцака, нарешті англійський переклад Галицько-
Волинського літопису36) авторства Юрія Перфецького (було видано
у 1973 р.). У тій самій серії у 1974 р. вийшов німецький переклад відо-
мої праці Д. І. Чижевського «Філософія Г. С. Сковороди»37), що вперше
з’явилася українською мовою у 1934 р. у Варшаві.
Дмитро Іванович все цікавився українськими апокрифами, вважа-
ючи їх дуже важливим виявом українського генія. Протягом всього
свого наукового життя він занотовував тексти і інформацію38) особливо
про ті з них, які не увійшли до великого корпусу апокрифів Івана Фран-
ка39), виданих у Львові поміж 1896 та 1910 роками «Апокрифи і легенди
з українських рукописів» Т. I-V40). Я з захопленням привітав його про-
позицію, на що він відповів, що є одна складність41). Його примірник
корпусу Івана Франка зостався в його бібліотеці в Галле, а оскільки
Галле лежить в Радянській зоні, він не має доступу до своїх речей, які
залишив у своєму помешканні. Повертаючись до США, я затримався
на кілька днів у Нью-Йорку і мав зустріч зі своїм другом Юрієм Воло-
димировичем Шевельовим, який також думав, що перевидання апок-
рифів Івана Франка разом із вступом і додатками Дмитра Івановича
буде важливим внеском до історії української літературної творчості.
При тому Юрій Володимирович повідомив мені, що тут не буде жод-
них складнощів, хоч Чижевський не має доступу до творів І. Франка
в Німеччині, проте Шевельов має примірники всього корпусу і радо пе-

решле його до диспозиції Дмитра Івановича. Через який місяць корпус
апокрифів був вже в руках Дмитра Івановича, за що він подякував нам
за допомогу, але в даний час був дуже зайнятий своїми зобов’язаннями
у видавництві В. Фінка. Дмитро Іванович просив вибачити його і за-
певняв, що, як тільки визволиться від своїх боргів, візьметься за цю
працю, але склалося так, що мусив відкладати працю над апокрифами
кілька разів, аж поки 18 квітня 1977 року несподівано помер. Пізніше
його донька Тетяна Чижевська42) продала архів та бібліотеку батька біб-
ліотеці Гайдельберзького університету43), а невелика частина книжок
залишилися в Інституті славістики і перейшла в його розпорядження.
Я звернувся до адміністрації Інституту з проханням повернути корпус
216 ЛИСТИ,

апокрифів Івана Франка його власнику Юрію Володимировичу Шеве-
льову. Я повторював кілька разів своє прохання, але дістав відповідь,
що з юридичних причин це неможливо. Мене дуже збентежило, що
корпус апокрифів, який професор Шевельов випозичав Дмитру Івано-
вичу, не можна одержати із Гайдельбергу.
Як ознака тої уваги, якою Дмитро Іванович втішався як в німець-
ких, так і в міжнародних колах славістів, є той факт, що було видано
два Ювілейних збірника на його честь. Один скромніший до 60-ліття
видано в Берліні у 1954 році, а другий монументальний було видано
у видавництві Фінка у Мюнхені в 1966 році44).
До обох Ювілейних збірників я послав свої статті, які після виходу
у світ збірників Дмитро Іванович прочитав і написав, що вони його
дуже зацікавили. Стаття у першому збірнику називалася: «Kultur und
Sprache der Hunnen» — «Культура і мова гуннів» (с. 238-249). У друго-
му збірнику моя стаття «Се татарскы языкъ» (стаття написана німець-
кою мовою, с. 641-654).
У 1968 році відбувався VI-й Міжнародний Конґрес славістів у Празі
і Дмитро Іванович дістав запрошення взяти участь у ньому від Президії
Конґресу, де були його приятелі з часів, коли він працював у Празі. Дмит-
ро Іванович прийняв запрошення і в день відкриття Конґресу прилетів
до Праги. Там на літовищі був паспортний контроль. І коли службовець
зажадав від нього подати свій паспорт, Дмитро Іванович посміхнувся
і сказав чеською мовою, якою він володів: «Я — Дмитро Чижевський,
я не маю паспорта, але мене запрошував Президент Конґресу славістів,
ось тут його запрошення, там є його номер телефону зателефонуйте,
будь ласка, йому і перевірте мої слова». Чеський службовець ніколи
не мав подібного випадку і вирішив виконати пропозицію Дмитра
Івановича. На щастя, він зразу зостав Президента Конгресу і розповів
ситуацію. Президент сказав, що це велика честь для Чехословацького
славістичного Конґресу, що вчений такого масштабу, як Чижевський,
науково збагатить Конґрес. Службовець паспортного столу ще на всяк
випадок зателефонував до Міністерства закордонних справ і розповів
досі нечувану пригоду в аеропорту. Реакція службовця Міністерства
закордонних справ була така: він наказав видати професору Чижев-
СПОГАДИ 217
ському тимчасову візу і запевняв його, що він особисто знає Дмитра

Івановича, у якого свого часу студіював у Празі. Представник МЗС
послав до аеропорту лімузин, який повіз Чижевського до місця, де від-
бувався Конґрес. Коли Дмитро Іванович з’явився у залі засідань, його
зустріли бурними оплесками. Мені розповідав цю не буденну історію
голова американських славістів Роман Йосипович Якобсон45), який був
давнім приятелем Дмитра Івановича, а також і моїм.
Оця празька пригода свідчить, з однієї сторони, про велику повагу
закордонного світу до Дмитра Івановича, а з другої сторони, показує
велику повагу чехословацької бюрократії до людини. На кінець я хочу
подати кілька штрихів про Дмитра Івановича як людину.
Дочка Петра I — Єлизавета, яка стала царицею (1741-1762 рр.)46),
захоплювалася співом і співаками, один із співаків Олекса Розум (Ро-
зумовський)47) став її морганатичним чоловіком, а його брата Кирила
вона зробила Гетьманом України (1750-1764 рр.)48), відновивши на Ук-
раїні Гетьманат у 1750 році. Олексій Розум віднайшов талановитого
співака Петра Лазаровича Чижевського, який став придворним тено-
ром, його називали ще «тенорист», а в 1743 році цариця нагородила
його спадкоємним дворянством49). Протягом XIX i XX століть рід Чи-
жевських розділився на дві гілки: Полтавську і Олександрійську. Най-
поважніший представник Полтавської гілки був Павло Чижевський
(1860-1925 рр.)50) співробітник Михайла Драгоманова51) і член першої
Думи52) 1906 від Полтавської губернії, який організував українську

фракцію в Думі, опісля брав активну участь в українських визвольних
змаганнях.
Батько Дмитра — Іван Костянтинович Чижевський53) походив
із Олександрійської родинної гілки. Він служив у Кронштадті арти-
лерійським офіцером і цим пояснюються його зацікавленість мате-
матикою. В Петербурзі він познайомився з російською маляркою
Марією Єршовою54), котра походила з багатої купецької родини.
Вони одружилися, проте невдовзі, за часів реакції Олександра III55),
Іван Чижевський був заарештований і засланий на два роки до Во-
логди. Опісля йому дозволили оселитися в своєму родинному маєтку
в Олександрії, де і народився Дмитро Іванович56). Він любив опові-
218 ЛИСТИ,

дати, що удідичив від батька зацікавлення точними науками і полі-
тикою, а від матері — любов до літератури, мистецтва й музики. Під
час своїх університетських студій в Санкт-Петербурзі і Києві він
студіював математику і астрономію і навіть публікував праці з тих ді-
лянок57), але опісля у Києві був полонений філософією58). Тоді він вирі-
шив присвятитися дослідам філософії в Німеччині. А саме у філософ-
ській школі феноменології, якою керував Едмунд Гуссерль (1859-1938)59)
в університеті Фрайбургу в Бресгау в 1921 р.60), це було після його аре-
шту більшовиками61), з якого він чудом визволився, і після одружен-
ня, яке вважав таким, що обтяжить реалізацію його наукових планів.
Дмитро Іванович став членом російської соціал-демократичної партії
(меншовиків) і в січні 1918 р. як член Центральної Ради62) голосував
проти незалежності України, хоч все своє життя він віддавав творен-
ню української самостійної інтелектуальної та літературної історії.
У 1919 р. він одружився із своєю товаришкою по партії меншовиків
Лідією Ізраїлівною Маршак63), сестрою німецького (пізніше амери-
канського) економіста Якова Маршака64) (1899-1972). В тому часі Яков
Маршак працював в університеті в Гайдельберзі, тому Дмитро Івано-
вич, прибувши до Німеччини, спочатку зупинився у свого шурина,
і тільки коли зорієнтувався в німецький економічній (філософській)
ситуації, зоставив Гайдельберг і поїхав до Фрайбургу, щоб студіювати
улюблену науку феноменологію у її творця Едмунда Гуссерля. Через
рік народилася дочка Тетяна65), яка опісля стала професором славіс-
тики в університеті в Уейні та Детройті (США). Невдовзі після народ-
ження доньки Дмитро Іванович цілком несподівано для усіх покинув
свою нову родину і більше не повертався66). Тетяна Чижевська, з якою
я часто зустрічався або в Детройті, або у нас, в Уелзлі, не могла пояс-
нити, що заставило її батьків зробити такий крок. Їй дуже боліло, що
Дмитро Іванович називав її усе, і пізніше, коли вона приїздила до ньо-
го із США до Німеччини, «кретином». Очевидно, Тетяна не була особ-
ливою красунею, вона була як-то кажуть «викопаний батько», який
теж не був красивим. Тут нагадався мені анекдот про Айседору Дун-
кан67) і Бернарда Шоу68). Одного разу знаменита пріма-балерина Айсе-
дора Дункан сказала визначному англійському письменнику, що вона
СПОГАДИ 219
хотіла би мати від нього дочку, яка б удідичила її красу і талант Шоу.
На що він відповів: «А якщо вона удідичить мою красу, а ваш талант?»
Без сумніву, Тетяна Чижевська своїм вкладом в науку не може рівня-
тися з батьком, але все-таки її дисертація в Гарварді, яку вона написа-
ла під керівництвом Романа Якобсона, дуже строгого критика, а саме:
«Словник мови «Слово о полку Ігоревім», по сьогодні не втратила сво-
го значення. Вона чудово знала церковнослов’янську і староукраїнсь-
ку мови, тому я доручив їй перекласти на англійську мову Київський
літопис69) за Іпатіївським списком, що обіймає XII ст. На жаль, вона
не змогла закінчити цієї важливої праці через свою смерть.
У 1966 році, коли вдячні учні і приятелі Чижевського передали йому
«Orbis Scriptus» до 70-річчя зі дня народження, він підкреслив, що гор-
дий з того, що в основному виконав усі заплановані ще у 1921 році свої
наукові проекти до 1966 року. Витягнув із свого портфеля пожовклий
папір, який власне був списком наукових його проектів з 1921 р., як до-
каз виконаного обов’язку науковця. Це, мені здається, є доказом того,
чому він не хотів жити з родиною. Як запевняла мене Тетяна, він після
того як розійшовся з жінкою, не мав ніякої коханки, крім гуманітарної
науки. Це — підтверджує правдиву історію, яку я коротко розповім.
Моя товаришка, німецька османістка блаженна пані Христа Гільберт70)
мала близьку приятельку славістку NN71), яка стала асистенткою Дмит-
ра Івановича в Марбурзі. Кілька місяців після того, як вона стала з ним
працювати, Дмитро Іванович запросив її до себе додому на вечерю, яка

була продуктом його кулінарного мистецтва. Після вечері вона пішла
до його спальні, там роздяглася і положилася в його ліжко. Невдовзі
Дмитро Іванович увійшов до своєї спальні, де на його ліжку лежала го-
ленька NN. Забачивши її голеньку, Дмитро Іванович запитав, що вона
там робить, на що вона відповіла, що серед академічної німецької мо-
лоді є звичай — після доброї вечері, як спеціальний десерт є — секс.
На те Дмитро Іванович відповів їй, що він не займається сексом. Поза
тим, він наказав їй одягнутися і залишити його дім, давши на це півго-
дини часу і додав, що через півгодини повернеться і якщо вона ще буде
в його спальні, то він викличе поліцію, щоб вони її забрали.
220 ЛИСТИ,

Усе життя улюбленими особистостями Дмитра Івановича були три
німецькі філософи і поети: Фрідріх Шіллер (1759-1805 рр.)72), Фрідріх
Вільгельм Шеллінг (1775-1854 рр.)73), Георг Фрідріх Вільгельм Геґель
(1770-1831 рр.)74) — усі вони були із Швабії, і тому Дмитро Іванович
вважав, що шваби найбільш талановите німецьке плем’я. Він пов’язував
джерело їхнього таланту з кулінарією. Це уславлені швабські «Spätzle».
Німецький словник Duden пояснює це слово у такий спосіб: «маленькі
довгенькі шматочки тіста, які треба варити у кіп’ячій соленій воді з різ-
ними додатками». Заразом ця страва була улюбленою для Дмитра Іва-
новича і він пригощав нею своїх вибраних гостей, в тому числі і мене.
Як вище згадувалося, Дмитро Іванович не жив разом зі своєю жінкою,
вони жили на двох різних континентах: Дмитро Іванович зостався
в Німеччині, а його жінка Лідія Маршак75) жила у своїх свояків у США,
вона поступила на медичний факультет і стала практичним лікарем.
Одначе Дмитро Іванович не думав з нею брати розлучення. У 1933 році
в Німеччині до влади прийшла нациська партія на чолі з Адольфом Гіт-
лером і почалася запланована акція по винищуванню євреїв і спорід-
нених з ними. Тому що Дмитро Іванович був одружений з єврейкою і
не хотів взяти розлучення, хоч з нею не жив, він також зазнав від влади
різні обмеження. У роках 1938-1941 славна кафедра славістики у Відні,
а після кафедра у словацькому Брно та у Братиславі намагалися запро-
сити Дмитра Івановича обійняти найвищі академічні позиції, але через
його відмову розлучитися з дружиною з того всього нічого не вийшло.
Коли Дмитро Іванович втік до Німеччини у 1921 році, він через де-
який час одержав так званий «Нансенський паспорт»76). Норвезький
філантроп і політик Фрітьоф Нансен77) домігся у 1923 році, що уповно-
важені Ліги Націй мали право видавати втікачам із колишньої Росій-
ської імперії тимчасові паспорти. Цей документ мав допомогти втіка-
чам через кілька років стати громадянином нової Батьківщини. Опісля,
у 1951 році, «Нансенські паспорти» були скасовані. Дмитро Іванович
відмовився прийняти німецьке громадянство і зостався до кінця свого
життя з уневаженим «Нансенським паспортом», і через те мав пригоди
як ті описані вище у Празі 1968 року під час VI Міжнародного Конгресу
славістів78). Можна зрозуміти, чому він не хотів прийняти німецьке гро-
СПОГАДИ 221
мадянство за часів Гітлера, але після 1949 року новопостала Німецька

Федеративна Республіка в найближчому часі завоювала собі всесвітнє
визнання і стала повноправним членом Європи. До того треба додати,
що Німеччина і її інтелектуальні генії все його життя були його інте-
лектуальною батьківщиною. Одне місце у відповіді Дмитра Івановича
часів 70-літнього святкування його ювілею здається подає розв’язку
цього питання: «Тому що я так багато опублікував, це не є моя заслуга,
бо властиво в більшості випадків я був до того примушений, бо моя
«екзистенція» ніколи не була певна». На моє запитання, як він зумів
у такому швидкому часі подавати проблеми і їх розв’язання, він швидко
відповів, що це не його заслуга, а що він удідичив від своїх батьків чудо-
ву пам’ять та аналітичний розум. Дмитро Іванович працював усю ніч,
а опісля йшов читати лекцію. Траплялося, що, не раз заплющивши очі,
він дрімав на лекції. Але не зважаючи на це, відповідав на всі запитання
студентів дуже твердо і чітко.
Взагалі виглядає парадоксом, що найкращий славіст Німеччини
і світу ніколи не мав постійної праці як керівник кафедри, а це все
через його ідеосинкретизм і невроз, який я описав у цьому спомині.
Дмитро Іванович, мабуть побоювався, якщо він в дійсності дістане
якусь кафедру, то він не буде мати стимулу опублікувати так багато, як
він собі намітив життєво-науковою програмою в Гайдельберзі у 1921
році79). Дмитро Іванович працював швидко, продуктивно та цілеспря-
мовано, цебто консеквентно виконував свій життєвий план наукової

творчості. При тому він мав ще талант першовідкривача: наприклад,
він відкрив нові невідомі до тих пір твори Яна Амоса Коменського80).
Його наукова творчість охоплювала усі ділянки літератури, філософії
і мистецтва усіх слов’янських народів і їх сусідів, головно Німеччини.
У своїх кишенях піджака він завжди мав чисті бланки бібліотечних
карток, і коли йому приходила до голови якась ідея або коли він щось
цікаве вичитав чи почув, він зразу записував це на одній з цих карток,
без огляду, де він був чи то на прийнятті, чи в розмові з якоюсь люди-
ною, чи навіть у ліжку, що я бачив, коли жив у нього. Опісля він вкладав
їх у відповідні папки, які були складені в його кабінеті. Оці картки були
підставою для написання його причинків, які він називав «Lesefrüchte»
222 ЛИСТИ,

(продукти читання)81). Дмитро Іванович вставав рано поміж 5 і 6 годи-
ною ранку і працював майже безперервно до пізнього вечора. Місцем
його правдивого відпочинку був від часів його в Галле до Гайдельбергу
організовані ним гуртки «Kreis»82). Це були традиційно німецькі вільні
об’єднання науковців, літераторів і митців. Керівник гуртка вибирав
зал у ресторані, який міг вмістити відповідну кількість людей і мав
добрі напої. Пополудні в означену годину збиралися там члени гур-
тка і відбували своє засідання. Голова гуртка подавав якусь тему або
один з членів гуртка читав коротку доповідь, тоді при вині відбувалася
дискусія, яка часто давала цікаві результати. Відвідуючи Гайдельберг,
я мав нагоду брати участь у кількох таких засіданнях, а навіть в одному
з них доповідав про проблему тюркізмів у «Слові о полку Ігоревім»83).
Тепер я хочу коротко подати історію повстання кафедри українсь-
кої літератури в Гарвардському університеті. У системі Гарвардського
університету є два типи кафедр: деканські та іменні. Деканські ка-
федри не зв’язані з конкретною ділянкою науки, а тільки із науков-
цем, який в даний момент її репрезентує. Коли даний професор йде
на пенсію або вмирає, декан має право передати цю кафедру якійсь
новій дисципліні, яка ще не має свого представника в Гарварді — отже,
це мандрівні кафедри. Коли я створював Український науковий Центр
в Гарварді, я вирішив, що українські кафедри повинні бути по типу
іменних, цебто засновані на вічність та зв’язані з відповідною украї-
нознавчою дисципліною. Бо те, що українській науці найбільше пот-
рібне — це постійність. Цей тип кафедр тому називається іменний, що
звичайно їх засновують мільйонери, і така кафедра носить ім’я заснов-
ника, як наприклад, кафедра відомого історика періоду «Російської ім-
перії» і «Комуністичного» Річарда Пайпса (R. Pipes)84) була заснована
мільйонером Френком Б. Бейрадом (Frank B. Baird)85), і тому він став —
Бейрд-професор російської історії. В нашому Українському науковому
Центрі є тільки одна позиція такого типу: Петра Яцика86), бібліографа
українських збірок Гарварду, бо один мій приятель блаженний пам’яті
мільйонер Петро Яцик із Торонто (Канада), вклав власноручно всю
суму потрібну для такої позиції. Коли прийшлося офіційно оформляти
українознавчі кафедри, Президент університету Дерек Бок87) порадив-
СПОГАДИ 223
Гарвард. Університет
ся зі мною, як це зробити. Моя порада була така: оскільки ці кафедри

оплатив не один мільйонер з родиною, а понад 1000 жертводавців різ-
ними сумами залежно від своїх можливостей, ці кафедри створені аме-
риканцями українського походження — отже, я запропонував, щоби
кожна кафедра дістала ім’я найвизначнішого вченого даної наукової

дисципліни. Я скликав засідання Постійного Комітету українських
студій в Гарварді, який мав функції департаменту, і, пояснивши своїм
колегам проблему, просив їх подати імена тих вчених, які на їхню дум-
ку повинна носити дана кафедра. Це було зроблено, і на кожну кафед-
ру було подано по 2-3 кандидатури. Подавши їх імена на голосування,
результатом якого були такі переможці: кафедра історії України діс-
тала ім’я Михайла Грушевського, кафедра української літератури ім’я
Дмитра Чижевського, а кафедра української філології — ім’я Олексан-
дра Потебні88). Це сталося у 1975 році, не задовго до смерті Дмитра Іва-
новича. Я повідомив його про Гарвардське рішення, і він відповів мені
дуже приємним вдячним листом. Однак через стан здоров’я він не зміг
224 ЛИСТИ,

прилетіти до Гарварду. На жаль, цей лист зберігається в архіві Гарвард-
ського університету, тому я не маю його вдома до диспозиції.
Після Гарвардської системи, щоб запевнити існування кафедри
на вічність, можна було вживати для керівника кафедри і інших пот-
рібних видатків тільки 5 відсотків із вкладеного капіталу. Решта 95 %
зберігалася як фонд, щоб забезпечити кафедру від несподіваної інф-
ляції. Поза тим ці відсотки додавалися постійно до основного фонду
кафедри, бо університет не мав права вимагати додаткових фондів від
жертводавців, щоб запевнити існування кафедри. Крім того, Прези-
дент Гарвардського університету кілька років проголошував спеціаль-
ну збірку грошей, щоб допомогти тим кафедрам, які потребували по-
повнення. Така збірка, звичайно, давала понад один мільйон доларів
для фонду кафедр.
На мою думку, Дмитро Іванович цілком заслуговував на те, щоб
кафедра української літератури в Гарварді носила його ім’я, хоч як
це не парадоксально через різні труднощі, зокрема з огляду на вік
(у Гарварді можна запросити на звичайного професора вченого, який
не старше 60 років) він не міг би бути обраний професором на кафед-
ру, яка носила його ім’я.
Післямова до спогадів професора

Омеляна Пріцака
І сторія написання цих спогадів доволі довга. Вперше я звернулася

до професора Пріцака з пропозицією написати спогади про Дмит-
ра Чижевського у 1998 році, коли він був директором Інституту схо-
дознавства ім. А. Кримського Національної Академії наук України
в Києві. Роком раніше я захистила в Інституті філософії ім. Г.С. Ско-
вороди дисертацію на тему: «Дмитро Чижевський як дослідник ук-
раїнської філософської думки» і вирішила продовжити дослідження
його спадщини і не тільки наукової, але й архівної, а також зібрати
спогади сучасників вченого. Пан Пріцак гостинно прийняв мене
в своєму Інституті і з зацікавленням поставився до моїх досліджень.
Він надав мені декілька адрес докторантів і колег Дмитра Івановича,
СПОГАДИ 225
які довгі роки підтримували з ним дружні стосунки і, отже, могли би

допомогти в моїх пошуках. Я була йому дуже вдячна за допомогу і
пізніше встановила контакт з цими людьми, більшість з яких стали
авторами спогадів про Дмитра Чижевського. Крім того, під час зуст-
річі професор Пріцак розповів мені багато цікавого з власного досві-
ду спілкування з Чижевським, проте написати спогади відмовився з
огляду на брак часу і напружену адміністративно-наукову роботу.
Вдруге ми зустрілися вже в Америці у 2002 році під час мого пере-
бування в США на стипендії ім. Фулбрайта. Я провідала професора
Пріцака у невеличкому містечку Уелзлі (неподалік Кембріджу), де піс-
ля виходу на пенсію він мешкав разом з дружиною. Родина Пріцаків
гостинно зустріла мене, й професор показав свій дім, особливу гор-
дість якого становила велика бібліотека та архів вченого, розташовані
в кількох кімнатах на нижньому поверху (в бейсменті). Потім за чаш-
кою кави п. Пріцак більш детально розповів мені про своє знайом-
ство та подальші контакти з Дмитром Чижевським. Незважаючи на не
дуже добрий стан здоров’я, професор близько двох годин з ентузіаз-
мом розповідав про Дмитра Івановича, розглядаючи його постать під
різними кутами і як науковця, і як людину. Я записала його цікаву
розповідь на диктофон і знов запропонувала професору написати
спогади. В той час ми, разом з моїм німецьким колегою Володимиром
Янценим, якраз збирали матеріал для збірника «Матеріали до біогра-
фії Д. І. Чижевського», куди планувалось включити автобіографії вче-

ного, різні архівні матеріали, вибране листування та спогади про ньо-
го. Отже, ми звернулись до багатьох його колишніх колег та учнів з
проханням написати спогади про Дмитра Івановича. І слід сказати,
що багато людей відгукнулося на нашу пропозицію. І завдяки цьому
маємо широкий мемуарний матеріал, який відображає різні грані до-
волі складної і неординарної постаті Дмитра Чижевського. Отже, я за-
пропонувала професору Пріцаку взяти участь у цьому збірнику і роз-
повісти про Дмитра Чижевського так, як він його пам’ятає. Він сказав,
що подумає над цією пропозицією. За кілька місяців я знов відвіда-
ла професора, і він пообіцяв в найближчому часі написати спогади
і надіслати мені до Києва. Проте стан здоров’я і різні наукові справи
226 ЛИСТИ,

затримали роботу над спогадами, і тільки в листопаді 2004 року я от-
римала текст спогадів і лист, в якому професор писав: «Нарешті я маю
змогу послати Вам текст моїх спогадів, які моя дружина погодилась
написати з моїх слів. Справа в тому, що моя українська друкарська ма-
шинка добре не працює, а мій почерк дійшов до того, що я сам не можу
його відчитати». Отже, спогади, які зараз зберігаються в моєму при-
ватному архіві, представляли собою рукописний текст на 34 сторін-
ках з різними додатками, написаний дружиною професора, Ларисою
Дмитрівною, під його диктовку. Набравши цей текст на комп’ютері і
зробивши деякі уточнення щодо дат і подій, які не зовсім узгоджу-
вались з біографічними даними Чижевського, я відіслала цей текст
п. Пріцаку. Далі ми певний час листувалися, уточнюючи і доповню-
ючи різні місця в тексті спогадів, хоча з огляду на стан здоров’я цей
процес не був легким для професора і вимагав певного напруження
сил. Так, у своєму листі від 01.07.2005 він написав: «Шановна пані Іри-
на! Накінець моя дружина Лариса мобілізувала мене і я відповідаю
на Вашого листа від 20 грудня 2004 року. В мій текст в дійсності за-
бралися деякі неточності і я дуже Вам вдячний за те, що Ви їх випра-
вили… Мені приємно, що усі неясності моєї статті виправлені і що
вона невдовзі буде надрукована. З дружнім привітом Ваші Прицаки
Омелян та Лариса». Професор Пріцак незабаром збирався приїхати
до Києва, про що повідомив мене у короткій листівці, і запропонував
зустрітися і ще раз переглянути виправлений варіант тексту разом з
моїми коментарями, над якими я в той час працювала. Пізніше приїзд
було перенесено на осінь 2005, потім на весну 2006 року… На жаль,
Омелян Пріцак так більше і не зміг відвідати Україну, він помер в Аме-
риці 29 травня 2006 року.
Спогади, написані професором Пріцаком, були перекладені росій-
ською мовою, як ми з ним і домовлялися, і ввійшли до збірника «Ма-
териалы к биографии Д. И. Чижевского (1894-1977)», який вийшов
у 2007 році в Москві. Однак ще за життя професор Пріцак хотів, щоб
його спогади вийшли української мовою і були доступні насамперед
українському читачу. Мені відомо, що копію тексту своїх спогадів він
надіслав також до Інституту дослідження української діаспори, який
СПОГАДИ 227
знаходиться при Національному університеті «Острозька академія».

Однак чи були вони там надруковані, чи ні, мені наразі невідомо.
Пропонований текст є частиною тієї пам’яті, яку професор Пріцак
залишив про Дмитра Чижевського і також про себе, оскільки кожні
спогади доволі суб’єктивні і, перш за все, висвітлюють особистість
автора. Зі сторінок спогадів Чижевський постає перед нами в різних
іпостасях і як визначний вчений з неабиякою працездатністю, автор
фундаментальних праць у галузі славістики, історії філософії та ду-
ховної історії слов’ян, і як небайдужа, чуйна людина, що готова нада-
ти допомогу тим, хто цього потребує, і перш за все, своїм співвітчиз-
никам українцям, і як вчитель, який радо віддає знання тим, хто цього
прагне. Це невеличке ессе є досить яскравим і колоритним явищем
української мемуарної літератури і повинно ввійти до нашого науко-
вого обігу.
Мова тексту залишилась оригінальною з найменшими правками
і хоча вона в деяких позиціях розходиться з сучасним українським
правописом, однак несе на собі герменевтичний відбиток того часу
і тим цікава для сучасного читача.
228 ЛИСТИ,

КОМЕНТАР ТА ПРИМІТКИ ДО ТЕКСТУ
П ід час роботи над коментарем до тексту я в деяких питаннях кон-

сультувалася з В. Янценим і вдячна йому за допомогу, а та інфор-
мація, яку я отримала від нього, зазначена в дужках позначкою (В. Я.).
Автор спогадів Омелян Йосипович Пріцак (7 квітня 1919 р. —
29 травня 2006 р.) — визначний український вчений, історик та схо-
дознавець. Засновник і довголітній директор Українського наукового
інституту Гарвардського університету, співзасновник Міжнародної
асоціації україністів, редактор багатьох наукових часописів. Народив-
ся вчений у Галичині в містечку Лука (Озерне) Самбірського району
Львівської області, закінчив гімназію в м. Тернополі в 1936 році. Далі
продовжив навчання у Львівському університеті під керівництвом
професора Івана Кріп’якевича, студіюючи історію та сходознавство.
Університет успішно закінчив у 1940 році, і з 1941 по 1942 рік був ас-
пірантом в Інституті мовознавства Академії наук України. Його на-
уковим керівником був видатний сходознавець академік Агатангел
Кримський. Далі була війна, тяжке поранення — полон, підневільна
праця остарбайтера у Берліні. Там йому пощастило, за допомогою ні-
мецьких сходознавців, з якими був знайомий ще з довоєнного часу,
звільнитися. За рекомендацією німецького арабіста Ріхарда Гартма-
на був прийнятий до Берлінського університету, де продовжив своє
навчання (1943-1945) та згодом перейшов до Геттінгентського універ-
ситету (1946-1948), де у 1948 році захистив докторську дисертацію
з історії Середньої Азії (династія Караханідів) і почав свій викладаць-
кий шлях на посаді доцента, а в 1951 році габілітувався дисертацією
на тему: «Племінні імена й позначення алтайських народів». В 1957
році вчений перейшов до Гамбурзького університету, де одержав
звання професора. За ці роки він заснував Міжнародне Урало-Алтай-
ське Товариство й став його президентом. Професор Пріцак читав
також спецкурси у Кембриджському, Краківському та Варшавському
університетах, а у 1960 році одержав запрошення від Гарвардського
університету читати лекції як гостьовий професор. Після цього його
запросили як професора на кафедру тюркології Вашингтонського уні-
СПОГАДИ 229
верситету в м. Сіетлі. Однак Гарвардський університет був зацікавле-

ний у такому фахівці, яким був професор Пріцак, й після створення
там кафедри тюркології й історії Середньої Азії у 1964 році йому за-
пропонували очолити цю кафедру, він прийняв пропозицію і очолював
кафедру до виходу в академічну відставку у 1989 році. У Гарварді він
читав лекції з порівняльної та історичної граматики тюркських мов,
а також викладав порівняльну історію Євразії, фокусуючи свою увагу
на історії степових імперій. Професор Пріцак був одним із засновни-
ків Українського наукового інституту при Гарвардському університеті
й з 1973 по 1991 рік його директором, крім того, організатором і пер-
шим директором Інституту сходознавства ім. А. Кримського Націо-
нальної Академії наук України в Києві, а потім його почесним дирек-
тором і головним редактором відновленого ним журналу «Східний
світ». З 1990 року він є іноземним членом Національної Академії наук
України. Лауреат премій Академії наук і Державних премій України.
Професор Пріцак був дійсним і почесним членом Наукового Товарис-
тва ім. Шевченка, дійсним членом Української Вільної Академії наук,
почесним членом Міжнародного Урало-Алтайського Товариства,
членом Американської й Латвійської Академій наук, а також членом
наукових установ Фінляндії й Туреччини, почесним доктором універ-
ситетів Альберти (Канада), Геттінгена (Німеччина) і Софії (Болгарія).
На його честь було видано 3 ювілейних збірники: до 60-річчя й 70-річ-
чя Гарвардським університетом і до 80-річчя Інститутом сходознав-

ства Національної Академії наук України.
Бібліографія професора Пріцака становить більш ніж 900 наукових
праць. Центральними темами його наукових досліджень є проблеми
походження Русі, історія кочових народів — гунів, аварів, печенігів,
половців та інших, а також формування степових імперій середньовіч-
чя, зокрема, першої ісламо-тюркської держави Караханідів у Середній
Азії. Основні роботи: «Рід Скоропадських: Історично-генеалогічна
студія» (1938); «Українська культура: Загальна характеристика й ос-
новні складники» в 3 ч., у співавторстві (1949); «Походження Русі.
Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг)» (1981);
«Історіософія та історіографія Михайла Грушевського» (1991); «Шев-
230 ЛИСТИ,

ченко-пророк: Світи Тараса Шевченка» (1991); «Агатангел Кримський
і його історія Туреччини» (1996), «Походження Русі. Стародавні скан-
динавські джерела (крім ісландських саг)», Т. І. (1997), «Походження
Русі. Стародавні скандинавські саги і Стара Скандинавія». Т. II. (2003)
та інші.
1)
Наукове Товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) — засноване 11 грудня 1873 року
у Львові спершу виключно як літературне Товариство, але у 1893 р. його реорганізо-
вано у Наукове Товариство, де було створено 3 постійно діючі секції: філологічна, іс-
торико-філософська та математично-природничо-лікарська. У 1940 році діяльність
НТШ у зв’язку з війною була припинена і відновлена лише у 1947 році на еміграції.
На сьогодні НТШ має свої відділення в різних країнах світу: Австралії, Америці, Єв-
ропі, Канаді та Україні, а її центральне відділення знаходиться у Нью-Йорку. З 1892
року виходить журнал Товариства «Записки НТШ», присвячений різним ділянкам
українознавства. Взагалі видавнича діяльність НТШ досить широка, за підтримки
НТШ видавалися підручники, карти, наукові розвідки, літературні твори, поетичні
збірки, інформаційні видання тощо. У 2005 році за підтримки НТШ видавництво
«Смолоскип» у Києві здійснило видання 4-х томів вибраних праць Дмитра Чи-
жевського, який з 30-х по 60-ті роки був дійсним членом НТШ.
2)
Український Вільний Університет (УВУ) — вищий навчальний заклад, заснова-
ний групою українських вчених у Відні в 1921 р., і цього ж року його перенесено
до Праги, де він працював у 30-40-х роках, даючи вищу освіту українській молоді.
В кінці Другої світової війни університет переїхав на територію Німеччини, спочатку
до Аугсбурга, а пізніше до Мюнхена, де він працює і по сьогодні. Дмитро Чижевсь-
кий довгий час співробітничав з університетом, бувши спочатку приват-доцентом
(1929-1932), а згодом екстраординарним професором цього закладу. У цьому ж
університеті Д. Чижевський захистив свою першу докторську дисертацію: «Гегель і
французька революція» (1929), його рецензентами були І. Мірчук та О. Артимович.
Після війни Дмитро Чижевський продовжив читати лекції в УВУ: більш активно
в період з 1945 по 1949 і менш активно до початку 60-х років (у цей час він переваж-
но виступав з окремими доповідями). В кінці 1962 року Чижевський вийшов зі скла-
ду професорської колегії і практично припинив своє співробітництво з УВУ. Цей
вимушений крок був протестом з боку Чижевського щодо кадрової політики УВУ
(а саме призначення доктора Ростислава Єндика (1906-1974), автора книги «Нари-
си про А. Гітлера» (1934) та расистської брошури з антропології (1947) на посаду
завідувача відділом міжнародних зв’язків) та низького наукового рівня підготовки
студентів.
3)
«Нариси з історії філософії на Україні» — одна з головних праць Дмитра Чижев-
ського з історії філософії України, в якій українська філософія розглядається як
окрема самостійна одиниця історико-філософського процесу. Роботу було видано
СПОГАДИ 231
в Празі в 1931 році. У передмові Чижевський пише про те, що вона була написана
у співробітництві з його учнем Л. Миколаєнком, який брав участь в обробці тексту
й написанні деяких глав, зокрема, про М. Гоголя. Друге видання цієї праці вийш-
ло у Мюнхені в 1983 році, третє — у Нью-Йорку в 1991 році. На Україні книга була
перевидана четвертим виданням в 1992 році у видавництві «Обрій» (Київ). Тираж
був невеликим, і «Нариси» швидко розійшлися. Ця праця ввійшла до першого тому
4-томного видання вибраних робіт Д.І. Чижевського (Видавництво «Смолоскип»,
Київ, 2005).
4)
Голодомор 1932-1933 рр. в УСРР — геноцид українського народу, здійснюваний то-
талітарним комуністичним режимом у ході утвердження соціалістичного сектору
економіки в СРСР й встановлення в країні особистої диктатури Йосифа Сталіна.
Голодомору передувала насильницька колективізація сільського господарства, хлі-
бозаготівельні кампанії, масовий терор на селі. Ця карально-репресивна акція була
спрямована на упокорення українського селянства та знищення в УСРР самодіяльних
сіл. Жертвами голодомору за підрахунками українських та зарубіжних дослідників
трагедії стали від 4 до 6 млн осіб.
5)
Андрій Шептицький (хресні імена Роман, Олександр, Марія 1865-1944) — україн-
ський церковний, культурний і суспільний діяч, митрополит Галицький, архієпис-
коп Львівський і єпископ Кам’янець-Подільський. Вчився в гімназіях Львова й Кра-
кова. У 1883-1887 рр. студіював право в Кракові й Бреславелі (зараз Вроцлав) й 1888
одержав ступінь доктора права. У тому ж році вступив до Василіан у Добромилі, де
відбув новіціат й у чернецтві прийняв ім’я Андрій. Шептицький був членом Гали-
цького Сейму й Палати Панів у Відні. Підтримував українську національну ідею.
У 1914 році за свої виступи на захист українців був заарештований і вивезений
до Росії. Звільнений у 1917 році, після чого повернувся до Львова, де через рік був
інтернований поляками (1918-1919). В 1920 році виїхав у Рим, а після повернення
знову був заарештований польським урядом за виступи на підтримку українців
(1923-1924). В 1930 році Шептицький заснував громадську організацію «Україн-

ська католицька спілка», яка видавала двотижневик «Мета» і літературно-науко-
вий журнал «Дзвони» (1931), сприяв створенню друкарні «Біблос», у якій видавався
двотижневик «Христос Наша Сила» і «Лицарство Пресвятої Богородиці». В 1941
році очолив Українську національну раду, а з 1944 року — Всеукраїнську національну
раду. Дійсний і почесний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1925 року)
і Українського богословського наукового товариства, почесний член Товариства
«Просвіта» тощо. Автор філософських і богословських праць «Господня Мудрість»
(1953), «Пастирські листи» (1965) та інших.
6)
Організація Українських Націоналістів (ОУН) була формально створена на I Кон-
гресі українських націоналістів у Відні в 1929 році. У 30-х роках ОУН стала актив-
ною українською політичною силою в Західній Україні. За час своєї діяльності
1929-1939 рр. ОУН проводила різні акції проти польської влади, які мали як куль-
турне спрямування: організація святкування історичних дат, творення символічних
могил, різні освітянські заходи; так і терористичне спрямування: організація се-
232 ЛИСТИ,

лянських страйків, підпали маєтків польських землевласників, вбивства польських
чиновників тощо. У 1940 році стався розкол ОУН на два крила, які очолили Степан
Бандера та Андрій Мельник. В подальшому ці угруповання діяли окремо, а біль-
шість членів цієї організації опинились після війни в еміграції.
7)
Василь Рудко (1910-1995) — український публіцист і суспільно-політичний діяч. Піс-
ля закінчення Львівського університету (1929-1935), де вивчав німецьку й україн-
ську філологію, продовжив своє навчання на філософському факультеті того ж
університету під керівництвом К. Айдукевича, Р. Інгардена й К. Твардовського.
В 1935-1937 роках був редактором неперіодичного журналу «Студентський вісник».
В 1939 році був заарештований і сидів у в’язниці Бригідки у Львові, після звільнен-
ня переїхав до Кракова, де заробляв на життя приватними лекціями. У 1941 році
продовжив свою філософську освіту в Берлінському університеті під керівництвом
професорів Н. Гартмана й Е. Шпрангера, які з інтересом поставилися до молодо-
го українського філософа. В 1947 році в Геттінгенському університеті захистив
докторську дисертацію: «Сутність моральної оціночної матерії: дослідження про-
блем структури феномена моральності». Був головою Націоналістичної організації
українських студентів (НОУС) (1941-1944) і редактором щомісячника «Бюлетень
НОУС» (1943-1944). В 1949 році переїхав до США, де спочатку працював на заліз-
ничній станції в Чикаго, а потім на одній з фірм у Нью-Йорку. В 1968 році одер-
жав диплом магістра-бібліотекаря в Колумбійському університеті й з 1968 по 1977
рік працював бібліотекарем на відділенні славістики Єльського університету. Був
дійсним членом Української Вільної Академії наук у США (очолював філософську
секцію після від’їзду Дмитра Чижевського до Німеччини й був членом правління
УВАН), членом Східноєвропейського дослідницького інституту ім. В. Липинського
у Філадельфії, співробітником і активним ентузіастом Українського музею в Нью-
Йорку, членом Об’єднання українських письменників «Слово».
8)
Борис Крупницький (1894-1956) — український історик і публіцист. Вчився у Київсь-
кому й Берлінському університетах. Науковий співробітник і професор Українського
Наукового Інституту в Берліні. З 1932 року доцент, а з 1941 року професор УВУ, дій-
сний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Основні роботи: «Гетьман Пилип
Орлик (1672-1742)», «Hetman Mazepa und seine Zeit 1687-1709» (1942), «Гетьман Да-
нило Апостол і його доба» (1948), «Основні проблеми історії України» (1955), а та-
кож автор науково-популярних робіт і мемуарів.
9)
Дмитро Іванович Дорошенко (1882-1951) — український історик, літературознавець,
бібліограф, публіцист, суспільно-політичний і державний діяч. Вчився у Варшавсь-
кому, Петербурзькому й Київському університетах. Потім працював істориком та
журналістом, а також займався суспільно-політичною діяльністю в Петербурзі,
Києві й Катеринославі. Був секретарем редакцій «Українського Вісника», «Украї-
ни», «Просвіти». Член Центральної Ради (1917), голова міністерства закордонних
справ України (1918), приват-доцент Кам’янець-Подільського університету (1919).
У 1919 році виїхав з України й жив в еміграції, де головно займався науковою діяль-
ністю: був професором Українського вільного університету (1921-1951), професором
СПОГАДИ 233
Карлового університету в Празі (1926-1936), директором Українського наукового ін-

ституту в Берліні (1926-1931), професором на кафедрі історії церкви Православного
богословського факультету Варшавського університету (1936-1939), президентом
УВАН (1945-1951), професором Колегії Св. Андрія у Вінніпезі (Канада, 1947-1950).
Дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1923 року). Основні ро-
боти: «Нарис історії України» I-II ч. (1932, 1933), «Історія України 1917-1923» I-II
(1930-1932), «History of the Ukraine» (1939, 1941), «З історії української політичної
думки за часів світової війни» (1936), «Православна церква в минулому й сучасному
житті українського народу» (1940), мемуари тощо.
10)
Микола Костьович Зеров (1890-1937) — український поет, літературознавець, кри-
тик, перекладач і педагог. Закінчив історико-філологічний факультет Київського
університету (1908-1914), викладав у Київському архітектурному інституті, Київсько-
му кооперативному технікумі, Київському інституті народної освіти. Як поет входив
до неформальної літературної групи неокласиків. У квітні 1935 року був арештова-
ний і засланий на Соловки, де його розстріляли в листопаді 1937 року. Реабілітова-
ний в 1958 році. Основні роботи: «Камена» (1924), «Нове українське письменство»
(1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929), «Історія україн-
ської літератури».
11)
В’ячеслав Казимирович Липинський (1882-1931) — український історик, соціо-
лог, публіцист та політичний діяч. З 1903 по 1908 рік вивчав агрономію, історію
й філософію в Ягеллонському університеті в Кракові й соціологію в Женевському
університеті. З 1912 року став редактором і одним з авторів збірника-альманаху
«Z dziejow Ukrainy», в 1914 році був обраний дійсним членом Наукового Товариства
ім. Т. Шевченка, у тому ж році був покликаний в армію й служив офіцером резерву
в армії генерала Самсонова. В 1917 році — один із засновників Української демок-
ратичної хліборобської партії (УДХП) і автор її соціально-політичної програми, що
припускала проголошення незалежності України. Після приходу до влади гетьмана
Павла Скоропадського у 1918 році Липинський був призначений послом у Відень і

залишався на цій посаді до липня 1919 року. Залишившись на еміграції в Австрії,
Липинський у 1920 році засновує Українську спілку хліборобів-державників (УСХД)
і стає головою його Ради присяжних. З 1920 по 1925 рік був редактором періодично-
го журналу «Хліборобська Україна» — головного ідеологічного органу українського
консервативного руху. В 1930 році розпустив Українську спілку хліборобів-держав-
ників і заснував Братерство українських класократів-монархістів гетьманців, однак
важка хвороба легенів не дала йому розгорнути діяльність на повну силу, й у лип-
ні 1931 року він помер у санаторії Вінервальд (Австрія). Основні роботи: «Україна
на переломі (1657-1659)» (1920), «Релігія і церква в історії України» (1925), «Листи
до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму» (1926).
12)
Пригадати через 58 років точну дату знайомства часто буває не простою справою і
тут легко помилитись. Більш ймовірно, що Омелян Пріцак та Дмитро Чижевський
зустрілись в Геттінгені десь у листопаді 1946, бо перший лист від О. Пріцака, який
234 ЛИСТИ,

зберігається в Гайдельберзькому архіві Д. Чижевського, датовано 25.10.46 і з нього
ясно видно, що їхня зустріч на той час ще не відбулась.
13)
Навряд чи Дмитру Чижевському треба було дізнаватись адресу О. Пріцака в кан-
целярії факультету, бо він її і так вже знав, оскільки вони на той час листувались і,
отже, принаймні «заочно» були знайомі. Думаю, варто навести цей перший лист,
бо він інформативно цікавий: «Високоповажний Пане Професоре! Сердечно дя-
кую за листівку із 22.10, що прибувши сьогодні — була мені гарною несподіванкою.
Правду кажучи, я давно вже хотів з Вами особисто зустрітися і одначе досі не було
нагоди. Я і мої друзі — радо вітатимемо Вас в G.[Геттінгені]. Що торкається кварти-
ри, прохарчування і т. д. — то ці справи мені буде легко влаштувати. Тому, приїхав-
ши в G.[Геттінген] прошу заходити зразу на моє мешкання. Із пропонованих Вами
тем — а всі вони надзвичайно інтересні — найбільше зацікавлення викликала тема:
«Микола Гоголь». У нас студентська громада якраз і думає в початку листопада по-
чинати свою зимовосемістріальну діяльність. Отже, Ваша лекція була би інавгура-
ційною. Чисельно наша громада невелика яких 25 чоловік (звичайно, в тому деяка
кількість «паперових членів»). Пан Рудко радо Вас вітатиме: просив передати Вам
свій привіт. Прошу прийміть вислови правдивої пошани. Омелян Пріцак».
14)
Караханіди — правляча династія в тюркській раньофеодальній державі (927-1212)
на території Східного Туркестану, Семиріччя й Південного Притяньшання, яка була
розгромлена хорезмшахом Мухаммедом.
15)
Ханс Генріх Шедер (1896-1957) — німецький сходознавець і релігіознавець. Закінчив
університет у Бреславлі (нині польське місто Вроцлав) і там же захистив свою першу
докторську дисертацію у 1919 році, а потім і другу докторську дисертацію в 1922 році.
Після цього викладав у Прусському університеті в Кенігсберзі (нині Калінінград) та
в університеті м. Лейпцига, а в 1931 році був запрошений на кафедру іраністики Бер-
лінського університету, де викладав до 1944 року, після чого перейшов до Геттін-
генського університету, де залишався до кінця життя, очоливши одразу дві кафедри:
іраністики й релігіознавства. До кола його інтересів входили проблеми світової іс-
торії, літератури й релігії.
16)
«Дмитро Іванович вимагав від мене, щоб я приходив обов’язково на його публічні
лекції для студентів і гостей Марбурзького університету» — можливо, тут йдеться
про доповіді Д. Чижевського в «Славістичному робочому товаристві», яке він ство-
рив як певний науковий гурток. Членами цього Товариства були його найбільш
здібні студенти й аспіранти, а також колеги-викладачі. Періодично доповіді у Това-
ристві виголошували й іноземні гості, наприклад, Ф. Ліб, В. Зеньківський, о. Г. Фло-
ровський, В. Шілкарський, яких Дмитро Чижевський спеціально запрошував на свої
засідання.
17)
Памфіл Данилович Юркевич (1826-1874) — філософ, педагог. Учився в Переяс-
лавському духовному училищі (1837-1841), потім у Полтавській духовній семінарії
(1841-1847) і в Київській духовній академії (1847-1851), де став магістром у 1852 році.
В 1854-1856 роки виконував обов’язки помічника інспектора Київської духовної ака-
демії, а з 1857 року викладав там філософію й німецьку мову. В 1858 році став екс-
СПОГАДИ 235
траординарним, а в 1861 році ординарним професором цього навчального закладу.

В 1861 році перейшов до Московського університету, де очолив кафедру філософії
(1861-1874), а з 1869 по 1873 рік виконував обов’язки декана історико-філологічно-
го факультету. Основні роботи: «Ідея» (1859), «З науки про людський дух» (1860),
«Матеріалізм і завдання філософії» (1860), «Серце і його значення в духовному жит-
ті людини, за вченням слова Божого» (1860), «Мова фізіологів і психологів» (1862),
«Розум за вченням Платона й досвід за вченням Канта» (1866), «Курс загальної пе-
дагогіки з додатками» (1869) та інші.
18)
Володимир Михайлович Кубійович (1900-1985) — український географ, демограф,
суспільно-політичний діяч. Закінчив філософський факультет Краківського універ-
ситету й працював доцентом з 1928 по 1939 рік. У 1931 році був обраний дійсним
членом НТШ, очоливши географічну комісію. З 1940 року був професором УВУ
у Празі, пізніше емігрував до Німеччини, а звідти — до Франції (Сарсель). З 1952
року — голова Європейського відділення НТШ. Головною справою його життя стала
підготовка і вихід у світ багатотомної «Енциклопедії українознавства» (3 томи за-
гальних і 11 томів за алфавітним принципом), а також англомовної «Енциклопедії
України».
19)
Юрій Володимирович Шевельов (псевдоніми: Юрій Шерех, Гр. Шевчук, Гр. Ш.,
Ю. Ш., Sherekh, Sher, 1908-2002) — українсько-американський славіст, лінгвіст,
історик української літератури, літературний і театральний критик. Закінчив
Педагогічний інститут професійної освіти в Харкові (1931). Захистив кандидат-
ську дисертацію (1939). З 1933 по 1939 рік — викладач, а потім доцент Інституту
журналістики в Харкові, з 1939 по 1943 рік — доцент Харківського університету.
Доцент УВУ в Мюнхені (1946-1949), лектор української й російської мов у Лундсь-
кому університеті (Швеція, 1950-1952), лектор Гарвардського університету (США,
1952-1954), доцент (1954-1958) і професор кафедри слов’янської філології Колумбій-
ського університету (Нью-Йорк, 1958-1977). Один з організаторів і заступник голови
«Мистецького українського руху» (1945-1949), президент (1959-1961, 1981-1986), а з

1989 року — почесний президент УВАН. Один з організаторів об’єднання україн-
ських письменників в еміграції «Слово». Основні роботи: «Нарис сучасної україн-
ської мови» (1951), «Problems in the Formation of Belorussian» (1953), «A Prehistory of
Slavic» (1964), «Не для дітей» (1964), «Teasers and Appeasers» (1971), «Друга черга»
(1978), «Історична фонологія загальнослов’янської мови» (1979), «Третя сторожа»
(1991), «Пороги й Запоріжжя» (в 3-х т.) (1998) та інші.
20)
«Я часто відвідував його в Нью-Йорку і ми багато часу присвячували проблемам
складових частин української культури» — Автор спогадів дещо плутає події у часі:
стаття в Енциклопедії українознавства в розділі «Культура», про яку йдеться мова,
у тексті вийшла в 1948 році — в цей час Юрій Шевельов, який був доцентом УВУ, пе-
ребував ще у Німеччині так само, як і Дмитро Чижевський, і сам пан Пріцак. Отже,
всі ці події і обговорення мали відбуватися в Німеччині. До Нью-Йорка професор
Шевельов переїхав лише у 1954 році (до речі, в США він потрапив лише у 1952 році),
а сам професор Пріцак приїхав до Америки лише у 1960 році і, починаючи з того
236 ЛИСТИ,

часу, тобто з 60-х років, досить часто відвідував Ю. Шевельова у Нью-Йорку, де
вони, напевно, продовжували обговорення цих тем.
21)
Українська вільна Академія наук (УВАН) — була заснована українськими вченими
в 1945 році в Аугсбурзі (Німеччина) і мала такі відділення: історико-філософське і
філологічне, економічне та суспільних наук, фізико-математичне і технічних наук,
мистецвознавче. Першим Президентом УВАН був Дмитро Дорошенко. З 1946 року
в УВАН почав виходити інформаційний вісник академії «Бюлетень». В 50-х роках
діяльність академії була перенесена головно до США (Нью-Йорк), оскільки туди
переїхала більша частина її членів. Філії академії були також утворені в Австралії
(Сідней) та Канаді (Торонто). З 50-х років УВАН почала видавати англомовний жур-
нал «The Annals», який інформував англомовний світ про різні події українського
життя та культури. За роки свого існування в УВАН було видано або перевидано
багато художніх творів українських письменників, поетичних збірок, наукових
праць, інформаційних видань тощо. УВАН в Нью-Йорку має свій багатющий архів
ім. А. Антоновича та бібліотеку ім. В. Маяковського. УВАН працює й сьогодні та спів-
робітничає з Академією наук України.
22)
Конрад Аденауер (1876-1967) — політичний діяч Німеччини. В 1917-1933 роках —
обер-бургомістр Кельна, в 1920-1932 роках — голова Прусської Державної ради,
в 1949-1963 роках — канцлер Федеративної Республіки Німеччини, в 1946-1966 ро-
ках — голова Християнсько-демократичного союзу. Проводив курс на ремілітариза-
цію й відродження ФРН.
23)
Людвіг Ерхард (1897-1977) — німецький політик, котрий доклав багато зусиль
для економічного відродження Німеччини.
24)
Альфред Раммельмайєр (1910-1995) — німецький славіст, виходець із Росії, учень
Макса Фасмера, після війни — професор славістики Марбурзького й Франкфурт-
ського університетів, ректор Франкфуртського університету. (В. Я.) Альфред Рам-
мельмайєр був знайомий з Дмитром Чижевським з 30-х років і протягом тривалого
часу підтримував з ним теплі дружні відносини. Описана тут історія є скоріш за все
ще одним «анекдотом» про дивацтва Чижевського, ніж реальним фактом. Принай-
мні документально вона не підтверджена.
25)
«Тоді Дмитро Іванович переїхав до Гайдельберзького університету, де його вдячні
учні зорганізували для нього гостинну професуру» — це не зовсім так. У 1956 році
Дмитро Іванович одержав річну стипендію фонду Гуггенгейма для завершення своєї
багаторічної роботи над текстами Яна Амоса Коменського, знайденими ним в архіві
А. Г. Франке в Галле. Він приїхав до Німеччини і його добрий знайомий й колишній
однокурсник, на той час вже відомий німецький філософ, декан філософського фа-
культету Гайдельберзького університету Ханс-Георг Гадамер (1900-2002) допоміг
йому влаштуватись на посаду тимчасового директора Інституту славістики в Гай-
дельберзі. Д. Чижевський став також гостьовим, а потім гонорарним професором
Гайдельберзького університету.
26)
«Його вірні учні — славісти створили йому свого роду постійну допомогу, запрошу-
ючи його викладати лекції на півроку або на рік» — фактична помилка. Положення
СПОГАДИ 237
Дмитра Чижевського в Німеччині в 1956-1977 роках не було настільки трагічним і не-

визначеним, як про це пише автор: він не переїжджав кожні півроку або рік на нове
місце. Напроти, одержавши місце тимчасового директора Інституту славістики, він
практично створює цей Інститут заново й засновує в Гайдельберзі досить потужний
центр славістики. Читати лекції в його Інститут приїжджають відомі вчені з багатьох
країн. Бувши гостьовим і гонорарним професором Гайдельберзького університету,
Чижевський водночас був гонорарним професором Франкфуртського (1964) і Кельн-
ського університетів (1964-1977), а також тимчасовим завідувачем кафедри літерату-
рознавства Інституту славістики Кельнського університету (1964-1970).
27)
Григорій Савич Сковорода (1722-1794) — український філософ, поет та письменник.
Вчився в Києво-Могилянській академії (1734-1741, 1744-1745, 1751-1753). З 1753 року
викладав поетику в Переяславському колегіумі. В 1757-1759 роках працював домаш-
нім вчителем в родині багатого поміщика С. Томари; в 1765-1766 роках викладав
у Харківському колегіумі, а після змушеного звільнення перейшов на «вільні хлі-
ба» — писав твори філософського спрямування та мандрував Україною, головно
на території Харківської губернії, не маючи постійного місця проживання. Основ-
ні роботи: «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе» (1798), «Вступні двері до христи-
янської добронравності» (1806), «Убогий жайворонок» (1837), «Байки харківські»
(1837), «Сад божественних пісень» (1861), «Розмова, названа алфавіт, або буквар
миру» (1894), «Суперечка біса з Варсавою» (1912), «Діалог. Назва його — потоп змії-
ний» (1912) та інші.
28)
Вільгельм Фінк (1889-1991) — мюнхенський видавець, що плідно співробітничав із
Д. Чижевським у галузі славістичних та репринтних слов’янських видань, а також
мав намір випустити тритомник його вибраних праць. У світ вийшов тільки другий
том (1972), присвячений чеській і словацькій культурі. За підтримки Фінка Чижевсь-
кий заснував дві серії: «Forum slavicum» і «Slavische Propylaen», а друзі, учні й коле-
ги Чижевського видали ювілейний збірник на честь його 70-річчя — «Orbis scriptus»
(1966). (В. Я.)

29)
Український науковий інститут Гарвардського університету (УНІГУ) був створений
у 1973 році в Кембриджі (штат Массачусетс, США). Він об’єднав засновані в 1968
році зусиллями української громади кафедри української мови, літератури й історії,
а також українознавчий семінар при Гарвардській університетській бібліотеці. При
УНІГУ перебуває фонд кафедр українознавства, що збирає пожертвування на розви-
ток цієї галузі, діє літній семінар та виходить науковий журнал «Harvard Ukrainian
Studies».
30)
Олександр Петрович Оглоблін (Оглоблін-Мезько, 1899-1992) — український іс-
торик, архівіст, суспільний діяч. Закінчив історико-філологічний факультет Уні-
верситету Св. Володимира. В 1926 році одержав звання доктора за фахом історія
української культури. 1937-1941 роках — завідувач сектором Інституту історії АН
України, в 1942 році — директор Музею-архіву міста Києва. В 1944 році емігрував
до Німеччини, де викладав в УВУ, а в 1951 році переїхав до США, де заснував і
очолив Українське генеалогічне суспільство (1963) і Українське історичне товарис-
238 ЛИСТИ,

тво (1965). В 1970-1982 роках — президент УВАН у США. Автор багатьох робіт з
української історії й культури.
31)
Мирон Кордуба (1876-1948) — український історик, педагог, суспільний діяч. Вчився
у Віденському й Львівському університетах, потім викладав у гімназіях у Чернівцях
і у Львові. В 1925-1939 роках — професор Варшавського університету, дійсний член
НТШ (з 1903 року). Автор робіт з історії й географії України. Основні роботи: «Сус-
пільні верстви та політичні партії в Галицькому князівстві до половини XIII ст.»,
«Боротьба за польський престол по смерті Володислава IV», «Жерел до історії Украї-
ни-Руси», «Між Замостям та Зборовом», «Територія й населення України», «Історія
Холмщини й Підляшшя» та інші.
32)
Іван Петрович Крип’якевич (псевдонім Іван Петренко, 1886-1967) — український
історик, археолог, педагог, суспільний і культурний діяч. Закінчив філософський
факультет Львівського університету, в 1911 році захистив докторську дисертацію.
Викладав історію в гімназіях Галичини (1909-1939), приват-доцент Кам’янець-
Подільського університету (1919), професор Львівського університету (з 1939 року) і
один з організаторів Українського таємного університету у Львові, завідувач кафедри
історії цього університету, дійсний член НТШ (з 1911 року). Завідувач відділом Інс-
титуту історії АН України, директор Інституту Суспільних наук АН УРСР (1953-1961),
академік Академії наук України (з 1958 року), заслужений діяч науки України (1961).
Основні роботи: «Козаччина в політичних комбінаціях 1620-1630 рр.» (1914), «Ук-
раїнська історіографія» (1923), «Студії над державою Богдана Хмельницького»
(1925-1931), «Історія українського війська» (1932), «Історія української культури»
(1937), «Богдан Хмельницький» (1954) та інших. Автор історичних оповідань для ді-
тей і молоді в журналі «Дзвінок» й інших виданнях.
33)
Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) — український історик, літературо-
знавець, державний і суспільно-політичний діяч. Закінчив історико-філологічний
факультет Київського університету Св. Володимира (1890). З 1894 року — професор
Львівського університету, голова НТШ (1897-1914). Один із засновників і редактор
«Літературно-Наукового Вісника» (1898), заступник голови Української національ-
но-демократичної партії (1899). В 1915 році був висланий з України (Симбірськ, Ка-
зань, Москва). В 1917-1918 роках очолював Українську Центральну Раду. У 1919 році
емігрував до Праги, а потім — до Відня, де займався науковою працею. У 1924 році
повернувся в Україну, де активно займався розвитком науково-дослідних установ
ВУАН, в 1929 році був обраний академіком АН СРСР, а в 1931 році арештований і
звільнений з ВУАН. Основні роботи: «Визволення Росії і українське питання / Статті
і зауваження» (1907), «Початки громадянства (генетична соціологія)» (1921), «Іс-
торія української літератури» в 6 т. (1923-1925), «З історії релігійної думки на Ук-
раїні» (1925), «Історія України-Руси» в 11 т. (1991-1998), «Щоденник (1888-1894)»
(1997) та інших.
34)
Літопис Самовидця — український літопис, що відбиває події 1648-1702 років. Автор
Літопису належав до козацької старшини, але документально він невідомий.
СПОГАДИ 239
35)
Федір Савченко (1892 — ?) — історик, публіцист, дійсний член НТШ (з 1927 р.). Вчив-
ся в Ніжинському Історико-Філологічному Інституті ім. кн. Безбородька, з 1914 р.
продовжив свої студії у Парижі. У 1918 р. заснував французько-українське Товарис-
тво «Cercle d’etudes franco-ukrainiennes» і був редактором тижневика Товариства
«La France et e’Ucraine». Перебуваючи в еміграції, зблизився з закордонною УПСР
і М. Грушевським, за допомогою якого у 1925 р. повернувся в Україну. У Києві пра-
цював в Історичній секції ВУАН, був керівником Комісії заходознавства й амери-
кознавства та Комісії Західної України. У 1931 р. був арештований та відправлений
на заслання, де й загинув. Автор понад 50 праць і статей, зокрема, й праці «Заборона
українства 1876» (1930, перевидана у 1970 р. в серії «Harvard Ukrainian Studies»).
36)
Галицько-Волинський Літопис — частина Іпатіївського літопису, де дається
опис подій в основному на території Галицько-Волинського князівства з початку
XIII століття до 1292 року.
37)
«У тій самій серії у 1974 р. вийшов німецький переклад відомої праці Д. І. Чижевсько-
го «Філософія Г. С. Сковороди», що вперше з’явилася українською мовою у 1934 р. у
Варшаві» — Робота «Філософія Г. С. Сковороди», яка вперше вийшла у 1934 році, до-
тепер залишається однією із кращих праць про Г. Сковороду. В подальшому вона була
перевидана у 2003 році в Харкові у видавництві «Акта», а потім — у Києві в першому
томі 4-томного видання вибраних праць Д. Чижевського. Проте робота Д. Чижевсь-
кого «Skovoroda. Dichter, Denker, Mystiker» // Harvard Series in Ukrainian Studies 18.
— München: Fink. — 233 S. («Г. Сковорода, поет, мислитель, містик»), що вийшла у
1974 році не є прямим перекладом вищезазначеної праці, історія її створення значно
складніша. Про що нижче в своєму коментарі розповідає В. Янцен (І. В.).
38)
Доволі ґрунтовний коментар — із залученням майже всіх друкованих праць, статей
і заміток Чижевського про Сковороду й спроб короткого порівняння української й
німецької редакцій його книги подається в її окремому харківському виданні 2003
року (Леонід Ушкалов: Сковородіана Дмитра Чижевського, с. 7-32). Але справжня
історія створення української й німецької редакцій книги для автора коментаря (як і
для автора мемуарів) залишилася невідомою. Німецька книга Д. І. Чижевського про
Сковороду, видана в Мюнхені в 1974 році, не була простим перекладом її українсь-
кого варіанта 1934 року (відповідно до датованої передмови варшавського видання,
книга була завершена 15 травня 1933 року в Галлі, причому вже тоді мова йшла про
«українську редакцію відповідної німецької роботи з іншим планом, що вийде піз-
ніше» і про те, що ці редакції розрізняються не результатами дослідження, а лише
формою викладу). Після згаданих вище двох сучасних перевидань української ре-
дакції сковородинознавців, безсумнівно, хвилює питання про те, а чи не ввійшли в
німецьке видання 1974 року (підготовка його була завершена вже в серпні 1972 року)
якісь істотно нові результати досліджень автора за минулі від дня виходу першого
українського видання 40 років (у передмові до німецького видання 1974 року Чи-
жевский цей строк явно зменшує: «рукопис книги було прийнято до печаті двадцять
років тому одним, на жаль, вже не існуючим видавництвом»)? Насправді німецька
редакція книги була завершена не в 50-і роки, а ще в березні 1934 року й призначена
240 ЛИСТИ,

для «Серії релігійних росіян», що з 1932 року в співробітництві з Ф. Либом і М. А. Бер-
дяєвим готувало німецько-швейцарське видавництво Готхельф. Першим томом, що
вийшов у цій серії, була книга Ф. А. Степуна «Лик России и лицо революции», ви-
дана в 1934 році. Другим томом вийшла в 1935 році книга М. А. Бердяєва «О назна-
чении человека. Опыт парадоксальной этики». У план серії були також включені,
але не вийшли: «Г. С. Сковорода» Д. І. Чижевського, «Непостижимое» С. Л. Фран-
ка, «Христология» о. Сергія Булгакова, «Пути русского богословия» Г. В. Флоров-
ського, а також книги Б. П. Вишеславцева, Л. И. Шестова й А. М. Ремізова (див. лист
Н. А. Бердяєва до Ф. Ліба від 25 листопада 1932: В. Янцен. Письма русских мыслите-
лей в базельском архиве Фрица Либа // Исследования по истории русской мысли.
Ежегодник 2001/2002. Под ред. М. А. Колерова. — М. 2002. — С. 323-324). На щастя,
324-сторінковий машинописний рукопис першої німецької редакції книги Чижев-
ського про Сковороду, датований березнем 1934 року, зберігся в особистому архіві
його друга, швейцарського богослова Ф. Ліба (F. Lieb. Nachl. 043, K 8), який опікував-
ся виданням «Серии религиозных русских». Але план рукопису істотно відрізняєть-
ся як від української редакції 1934 року, так і від німецької редакції 1974 року, а її
назва й особливо підзаголовок безпосередньо відбивають тему, який автор збирався
присвятити спеціальне дослідження або у всякому разі ряд нарисів: «Г. С. Сковоро-
да — український містик XVIII сторіччя. Дослідження з історії слов’янської місти-
ки» (в українській редакції: «Філософія Г. С. Сковороди», у німецькому виданні 1974
року — «Сковорода. Поет, мислитель, містик»). Порівняння всіх цих трьох редакцій
книги заслуговує ретельного окремого дослідження. Тому що прикладений до ру-
копису при каталогізації архіву короткий коментар Ф. Ліба — «скорочена редакція
українського видання 1934 року» не зовсім відповідає дійсності: крім скорочень і
перестановок декількох параграфів (їх і в першій, і в другій німецькій редакції не
29, а 26), доданий 1-й параграф: «Життя Сковороди», а 29-й параграф української
редакції «Передумови Сковороди» перенесений у перший розділ у якості 2-го параг-
рафа. Істотно відрізняються в німецькому виданні 1974 року назви окремих глав і па-
раграфів, написане нове введення, усередині параграфів відбулася перекомпановка
матеріалу, багато дрібних доповнень окремих фактів і алюзій на сучасну літературу
про Сковороду, поміщені наприкінці книги (усього на чотирьох сторінках) приміт-
ки й бібліографічні відсилання у німецькому рукописі 1934 року значно скорочені й
вміщені наприкінці кожної глави. Сам Чижевський коментував у березні 1934 року
внесені ним у німецький рукопис зміни в листі до Ф. Ліба в такий спосіб: «Я вже
завершив свою книгу й відіслав її панові Лутцу [Эрнст Лутц — відповідальний редак-
тор німецько-швейцарського видавництва Готхельф (Gotthelf)]. А один екземпляр
послав тобі. Але той, котрий ще не дороблений до кінця — із двома екземплярами
справа тяглася б набагато довше. У всякому разі, текст, що ти одержав, змістовно
той же, що й перероблений. Але, по-перше, я сильно (більш ніж на третину) його
скоротив, так що книга буде мати не більше 190-210 сторінок. Примітки обмежив
мінімумом і писав їх у такій формі, щоб їх можна було помістити наприкінці кни-
ги — без вказівок у самому тексті. Потім історичну частину я в декількох главах по-
СПОГАДИ 241
дав перед викладом думок самого Сковороди. У твоєму екземплярі (як, на жаль, і в
екземплярі Лутца) відсутня ще одна глава — остання, що підводить підсумки, яку я
хотів би помістити наприкінці. Текст цієї глави лежить у Ремерштадте, так що тіль-
ки приблизно через тиждень я зможу обробити його й послати панові Лутцу (і тобі
теж?). — Сподіваюся, що книга прийнятна». (Див. F. Lieb. Nachl. 043, Aa 252, 121).
В «Серии религиозных русских» книга не вийшла. Немає в архіві Либа і ії останньої
глави: «Містичний досвід: § 26. Сковорода як містик і містичний поет». Важливу
біографічну й текстологічну інформацію містить передмова до німецького рукопи-
су 1934 року. Збереглася також переписка Чижевського з референтом слов’янського
відділу видавництва В. Фінка, Винцентом Зівекингом і з коректоркою німецького
видання 1974 року Ангелікой Лаухуз, так що у випадку критичного видання цієї кни-
ги історія її створення може бути відновлена досить повно (В. Я.).
39)
Іван Якович Франко (1856-1916) — український письменник, учений, публіцист, пере-
кладач, суспільно-політичний діяч. Основні твори: «Мислі о еволюції в історії люд-
ськості» (1881-1882), «Леся Українка» (1898), «Із секретів поетичної творчості» (1898-
1899), «Похорон» (1899), «На склоні віку» (1900), «Поза межами можливого» (1900),
«Принципи і безпринципність» (1903), «Що таке поступ?» (1903), «Мойсей» (1905),
«Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова» (1906).
40)
Дійсно, згадане у спогадах п’ятитомне видання Івана Франка «Апокрифы и легенды
из украинских рукописей» збереглось в бібліотеці Д. Чижевського в м. Галле.
41)
Професор Пріцак дуже зрадів виданню Апокрифів і, щоб прискорити цей процес,
сам опікувався цією справою. В своєму листі до Дмитра Чижевського від 27 червня
1969 року він писав: «Високоповажний Пане Професоре! Оцим я хочу повідомити
Вас, що я переслав воздушною поштою томи II до V Апокрифів Франка, на адре-
су видавництва Фінка в Мюнхені. Я сподіваюся, що коли мій лист до Вас дійде, Ви
вже зможете користуватися даними творами через видавництво. По використанню
прошу передати томи Пану Зівекінгу, щоб він відіслав їх нам назад. Я не посилав
Вам першого тому, тому, що примірник Проф. Шевельова того тому не є чистий.
Ви згадували, що в Німеччині є десь перший том і я просив би Вас ужити його для
репродукції, т. є., німецький примірник першого тому. Очікую на українській текст
вступного слова, яке ми тут перекладемо на англійську мову. З сердечним привітом,
Омелян Пріцак».
42)
Тетяна Дмитрівна Чижевська (1924-1986) — американський славіст, дочка Д. Чи-
жевського. Народилася Тетяна Чижевська в Парижі, вчилась в школах Чехословач-
чини, Австрії, Англії й США. В Америку приїхала у 1939 р. разом з матір’ю Л. І. Мар-
шак-Чижевською і у 1946 році одержала американське громадянство. Ступінь
бакалавра одержала в Чикагському університеті, де вчилася з 1945 по 1947 рік, а
ступінь магістра — на кафедрі славістики Колумбійського університету (1947-1949),
де під керівництвом Р. Якобсона почала писати докторську дисертацію: «Словник
мови «Слова о полку Игореве»» («A Comparative Lexicon of the Igor’ Tale»), яку за-
хистила у 1955 році в Гарвардському університеті. Пізніше викладала як інструктор
і гостьовий лектор в університетах Сиракуз, Мічигану, Вашингтона, Сіетла, Ілліной-
242 ЛИСТИ,

су (1951-1958). В Іллінойському університеті вона отримала посаду доцента (1958-
1965), а пізніше перейшла до Уейнського державного університету, де в 1974 році
стала професором і проробила в цій посаді до самої смерті. Тетяна Чижевськая була
членом Американської асоціації вчителів славістики й східноєвропейських мов,
Товариства лінгвістів Америки, редактором журналу «Newsletter of Slavic Review»
(1963-1966). Галузь її наукових зацікавлень становили російська мова й література,
переважно періоду Київської Русі.
43)
«Пізніше його донька Тетяна Чижевська продала архів та бібліотеку батька бібліо-
теці Гайдельберзького університету» — за своє життя Дмитро Чижевський зібрав
два архіви та дві великі бібліотеки. Перша бібліотека разом з архівом залишилася
в м. Галле, яке Чижевський мав швидко покинути в 1945 році в зв’язку з наступом
радянських частин, не маючи бажання потрапити до рук НКВС. Пізніше і архів, і
бібліотека перейшли у розпорядження Галльського Інституту славістики, де збері-
гаються й сьогодні. Другу бібліотеку вчений збирав від 1945 до 1977 року і вона
зараз належить бібліотеці Гайдельберзького університету, там саме зберігається й
великий приватний архів Дмитра Чижевського. Більш детально про долю й зміст
його архівів і бібліотек дивись у статтях: В. Янцен. Спасти, сохранить и освоить!
О судьбе книжных собраний и архивов Дмитрия Ивановича Чижевского в Герма-
нии // Исследования по истории русской мысли. Ежегодник за 2003 год. — Москва,
2004 — С. 232-280; І. Валявко. Наукова та архівна спадщина Дмитра Чижевського //
Сіверянський літопис м. Чернігів. — 2005 — №1. — С. 113-119.
44)
«Один скромніший до 60-ліття видано в Берліні у 1954 році, а другий монументаль-
ний було видано у видавництві Фінка у Мюнхені в 1966 році» — перший ювілейний
збірник мав назву: «Festschrift fur Dmytro Cyzevskyj zum 60. Geburtstag», вийшов він
у Берліні в 1954 році за редакцією Макса Фасмера. Другий збірник називався: «Orbis
Scriptus. Dmitrij Tschizewskij zum 70. Geburstag». Його редакторами були: Дітріх Гер-
хард, Віктор Вайнтрауб і Ханс-Юрген цум Вінкель.
45)
Роман Осипович Якобсон (1896-1982) — російсько-американський мовознавець, ко-
рифей структурної лінгвістики, літературознавець, один з основоположників сучас-
ної семіотики. Закінчив Лазаревський Інститут східних мов у Москві (1914), ступінь
магістра одержав у Московському університеті (1918), де надалі викладав на посаді
доцента (1918-1920). З 1921 року в еміграції. На початку 30-х років очолював кафедру
російської філології в Університеті міста Брно в Чехословаччині. Захистив докторську
дисертацію в Празькому університеті (1930). Професор університету ім. Массарика
в Празі (1933-1939), гостьовий лектор університетів у Коппенгагені, Осло й Упсале
(1939-1941), гостьовий професор Колумбійського університету (1943-1946), професор
чеських досліджень ім. Массарика Колумбійського університету (1946-1949); профе-
сор відділення слов’янських мов і літератур ім. Семюеля Хаззарда Кросса Гарвардсь-
кого університету (1949-1967), професор загальної лінгвістики Гарвардського універ-
ситету (1950-1967), з 1957 року довічний професор Массачусетського Технологічного
інституту. Вийшовши у відставку, Якобсон продовжував читати лекції в різних уні-
верситетах (в Америці, Європі, Японії) й до кінця життя займався науковою роботою
СПОГАДИ 243
(видав понад 600 наукових праць). Р. Якобсон був членом багатьох престижних аме-
риканських і європейських наукових товариств, почесним доктором понад двадцяти
академічних установ, одним із засновників Московського, Празького й Нью-Йорк-
ського лінгвістичних товариств. Його основні праці присвячено загальному мовоз-
навству, слов’янським мовам, структурній лінгвістиці, поетиці. Роман Якобсон був
знайомий з Д. Чижевським із часу їхньої спільної роботи в Празькому лінгвістичному
гуртку, й саме йому останній був зобов’язаний своїм призначенням до Гарвардського
університету. І хоча під час роботи Д. Чижевського в цьому університеті між ними, в
силу різних обставин, не завжди було взаєморозуміння, проте вони високо цінували
один одного як учені й зберегли до кінця життя дружні відносини.
46)
Єлизавета Петрівна (1709-1761/62) — російська імператриця з 1741 року, донька
Петра I.
47)
Олексій Розумовський (1709-1771) — обер-єгермейстер і генерал-фельдмаршал
російської армії, фаворит і морганатичний чоловік (з 1742) російської імператриці
Єлизавети Петрівни.
48)
Кирило Розумовський (1728-1803) — гетьман України (1750-1764), генерал-фельд-
маршал російської армії, президент Російської Академії наук (1745).
49)
«…цариця нагородила його спадкоємним дворянством» — в Енциклопедії
Ф. О. Брокгауза й І. О. Ефрона подається така інформація стосовно роду Чижев-
ських: «Чижевські — російський дворянський рід, який бере свій початок від Петра
Лазаревича Чижевського придворного «тенориста», якому імператриця Елизавета
Петрівна у 1743 р. пожалувала спадкоємне дворянство. Рід Чижевських записано
в I частини родослівної книги Володимирської губернії. Герб внесено до I частини
Гербовника».
50)
Павло Іванович Чижевський (1860-1925) — український суспільно-політичний діяч.
Вивчав фізику в Київському університеті Св. Володимира, потім продовжив свою
освіту у Швейцарії (1884). Активний діяч земства; член Української радикально-де-
мократичної партії; член української фракції I і II Державних Дум, член Центральної

Ради від Полтавської губернії, член ЦК Української партії соціалістів-федералістів
(УПСФ). У 1918 році — голова української торговельної делегації у Швейцарії, голо-
ва закордонного бюро УПСФ у Відні. Член уряду Української Народної Республіки
в еміграції. Автор теоретичної праці «Основи української державності» (1921). Дядь-
ко Д. І. Чижевського по батьківській лінії, товариш В. І. Вернадського.
51)
Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) — історик, соціолог, літературознавець,
політолог, суспільний діяч. Закінчив історико-філологічний факультет Київсь-
кого університету Св. Володимира (1863) і викладав історію в тім же університеті
(1864-1875), вів публіцистичну діяльність, з часом очолив Київську Громаду, за що
був звільнений з університету й пізніше емігрував до Швейцарії. В 1876-1889 роки
жив і працював у Женеві. Один з організаторів «Женевського гуртка» — першого
українського соціалістичного товариства. Основні роботи: «Малоросія в її словес-
ності» (1870), «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1873),
«Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XVI-XVII ст.» (1875), «Антракт з іс-
244 ЛИСТИ,

торії українофільства» (1876), «Шевченко, українофіли й соціалізм» (1879), «Листи
на Наддніпрянську Україну» (1894), «Зібрання політичних творів» в 2 т. (1905-1906)
та інших.
52)
Дума — назва представничої виборної законодавчої установи в дореволюційній
Росії.
53)
Іван Костянтинович Чижевський (1863-1923) — батько Д. І. Чижевського, відстав-
ний офіцер, земський діяч, астроном. Закінчив Псковський кадетський корпус і
артилерійську військову академію, служив у Кронштадтській фортеці, де став чле-
ном нелегального гуртка, за що був арештований і посаджений до Петропавловської
фортеці, а потім засланий на поселення до м. Вологди. Пізніше був амністований і
в чині відставного штабс-капітана оселився у своєму родовому маєтку Секретарівці,
а згодом переїхав до міста Олександрії, де був обраний дійсним членом земської уп-
рави й проробив більше 10 років на цій посаді, займаючись школами й земськими
лікарнями. Належав до партії кадетів. Одним із серйозних захоплень Івана Костян-
тиновича була астрономія. Він був дійсним членом Французького «Астрономічного
Товариства» і «Русского общества любителей Мироведения». Публікував роботи з
астрономії в різних російських та закордонних виданнях.
54)
Єршова Марія Дмитрівна (у заміжжі Чижевська, 1858-1925) — мати Д. І. Чижев-
ського, художниця, педагог, суспільний діяч. Дочка багатого петербурзького купця
2-ої гільдії Дмитра Єршова. Закінчила із золотою медаллю художню школу й по-
ступила до Петербурзької Академії мистецтв, де навчалась малярству у І. Є. Репіна
й П. П. Чистякова. В академії познайомилася з І. К. Чижевським, який був вільним
слухачем, і вийшла за нього заміж. Закінчити академію не змогла, оскільки чоловік
був арештований і засланий до Вологди, і вона, кинувши навчання, поїхала з ним.
В Олександрії викладала малювання в одній із шкіл і пізніше була призначена її
попечителем, а також була одним із громадських директорів Олександрійської місь-
кої бібліотеки, віддавши цій роботі багато сил і часу. Більш детальну інформацію
про матір Дмитра Чижевського дивись у статті «Марія Дмитрівна Чижевська (1858-
1925)», що вміщена в цій збірці на с. 139-153.
55)
Олександр III (1845-1894) — російський імператор (1881-1894), син Олександра II.
56)
«Опісля йому дозволили оселитися в своєму родинному маєтку в Олександрії, де
і народився Дмитро Іванович» — фактична помилка. У місті Олександрії батько
Чижевського не мав маєтку. Родовий маєток Чижевських знаходився недалеко від
м. Олександрії в селі Секретарівці. А в Олександрії сім’я Чижевських знімала по-
мешкання в будинку Маслової по вул. Казначейській (де й народився Дмитро Чи-
жевський), пізніше у 1904 році вони придбали власний будинок на розі двох вулиць
Бульварної та Центральної, у якому жили до 20-х років минулого сторіччя. Буди-
нок зберігся дотепер, у ньому зараз перебуває Олександрійська дитяча бібліотека.
На будинку висить меморіальна дошка на честь 100-річчя з дня народження Дмитра
Івановича Чижевського.
57)
«Під час своїх університетських студій в Санкт-Петербурзі і Києві він студіював ма-
тематику і астрономію і навіть публікував праці з тих ділянок» — математику і астро-
СПОГАДИ 245
номію Д. Чижевський студіював тільки в Петербурзі і саме в галузі астрономії були

опубліковані його перші наукові праці: «Про спостереження змінних зірок з психо-
логічної точки зору» (1912), «Принцип відносності і його перевірка астрономічним
шляхом» (1914), «Прилад для замальовки Юпітера» (1915), «Про течії на поверхні
Сонця та Юпітера» (1915) «Юпітер за останні роки» (1915). Чижевський був дійсним
членом «Русского общества любителей Мироведения». Пізніше під час своїх студій
у Німеччині він слухав курс лекцій з математики, але більше нічого не публікував з
цієї галузі.
58)
«…але опісля у Києві був полонений філософією» — Д. Чижевський отримав у Київ-
ському університеті Св. Володимира ґрунтовну філософську підготовку у В. Зень-
ковського і М. Гілярова, але цікавитись філософією він почав ще в Санкт-Петербур-
зі, відвідуючи лекції О. Введенського та М. Лосського, з яким пізніше у Празі входив
до «Філософського Товариства».
59)
Едмунд Гуссерль (1859-1938) — німецький філософ, засновник феноменології і від-
повідного методу аналізу свідомості, з допомогою якого прагнув надати філософії ха-
рактеру точної науки. Навчався у Ляйпцигу, Берліні та Відні. Працював в університе-
тах Галле, Геттінгена, Фрайбурга. Д. Чижевський студіював у Гуссерля з 1922 по 1924
рік у Фрайбурзі. Після переїзду до Праги Д. Чижевський майже всі свої вакації про-
водив у Фрайбурзі, продовжуючи займатися філософськими дослідженнями. Під час
влаштування до Галльського університету у 1932 році Е. Гуссерль надав Д. Чижевсько-
му позитивного рекомендаційного листа, який, напевно, зіграв не останню роль при
обранні саме Чижевського на посаду лектора російської мови. Рекомендаційний лист
Е. Гуссерля дивись за публікацією: В. В. Янцен. Дмитро Чижевський в Німеччині (із
архівів Галле) // Філософська і соціологічна думка. — 1992. — № 12. — С. 86.
60)
«…в університеті Фрайбургу у Бресгау в 1921 р.» — тут потрібне певне уточнення:
Д. Чижевський студіював філософію в Гайдельберзі у Карла Ясперса з осені 1921
до осені 1922 року, а з осені 1922 року до літа 1924 року він перебував у Фрайбурзько-
му університеті.
61)
«…це було після його арешту більшовиками» — Дмитра Чижевського як члена пар-
тії меншовиків неодноразово заарештовували протягом 1918-1921 років і не тільки
в Києві. Так, наприклад, з осені 1920 до зими 1921 він перебував у в’язниці м. Харко-
ва, а згодом — у харківському концтаборі. Про переслідування більшовиків і свої по-
невіряння у 1919-1920 роках Чижевський згадує у спогадах: «Спогади про меншови-
ків на Україні 1919-1920 рр.», що зберігаються у його Гайдельберзькому архіві (Tschi
II: Heid. Hs. 3881, A I). Дивись публікацію цих спогадів: В. Янцен, И. Валявко. Вос-
поминания Д. И. Чижевского о деятельности меньшевиков на Украине (1919-1920).
Малоизвестные страницы биографии учёного // Die Welt der Slaven. — XLVI. —
2001. — P. 155-178., а також Д. Чижевский. Воспоминания о меньшевиках на Украи-
не 1919-1920 гг. / Материалы к биографии Д. И. Чижевского (1894-1977). — Москва,
2007 — С. 74-83.
62)
Центральна Рада — спершу загальноукраїнський центр, що об’єднував політичні,
громадські, історико-культурні та профспілкові організації. Згодом після Всеук-
246 ЛИСТИ,

раїнського Національного конгресу (21.04.1917) — революційний парламент Украї-
ни, що керував українським національним рухом у березні-грудні 1917 року в Києві,
а потім у січні-квітні 1918 року в Житомирі й Сарнах. Виконавчим органом ЦР був
Генеральний секретаріат. Очолював ЦР М. С. Грушевський. Дмитро Чижевський був
членом Малої Ради від партії меншовиків.
63)
Лідія Ізраїлівна Чижевська (уроджена Маршак, 1897 — ? р.) — дружина Дмитра Іва-
новича, лікар-дерматолог. Закінчила медичний факультет Німецького університету
в Празі й працювала лікарем у Чехословаччині, однак у 1939 році переїхала до США,
де довгий час працювала в одній з лікарень Чикаго, а потім відкрила свій кабінет
і займалася приватною практикою.
64)
Яків Ізраїльович Маршак (1898-1977) — економіст, представник Франкфуртської
школи, викладав у Гайдельберзькому університеті, згодом емігрував до США, де от-
римав визнання як економіст і засновник одного з напрямків економічної школи.
Рідний брат Л. Маршак й шурин Д. Чижевського, деякий час також належав до пар-
тії меншовиків.
65)
«…він поїхав до Фрайбургу, щоб студіювати улюблену науку феноменологію у її
творця Едмунда Гуссерля. Через рік народилася дочка Тетяна» — Дмитро Чижев-
ський поїхав до Фрайбурга у 1922 році, а Тетяна Чижевська народилась у 1924 році,
коли він вже був запрошений до Праги.
66)
«Невдовзі після народження доньки Дмитро Іванович цілком несподівано для усіх
покинув свою нову родину і більш не повертався» — це твердження не відповідає
дійсності. До 1932 року Чижевський жив зі своєю сім’єю в передмісті Праги — Черно-
шицах. Одержавши в 1932 році місце лектора російської мови в Галльському універ-
ситеті, він переїхав до Німеччини. У той час його дружина Лідія Чижевська-Маршак
ще вчилась на медичному факультеті Німецького університету в Празі й не могла
відразу поїхати з ним. Після приходу до влади націонал-соціалістів її переїзд до Ні-
меччини став неможливий, тому що вона була єврейкою. Чижевський неодноразово
приїжджав до неї в Чехословаччину, спочатку до Праги, а потім до міста Римаржова,
де вона отримала роботу у лікарні. Але оскільки міжнародна ситуація погіршувала-
ся, Чижевський порадив дружині виїхати з дочкою на певний час до США, де жили
її брат і сестра. У той же час сам він намагався укласти договір з Колумбійським
університетом щодо гостьової професури. Але війна перекреслила всі їхні плани й
вони були змушені розлучитися на довгих 10 років. В 1949 році, одержавши запро-
шення від Гарвардського університету і приїхавши до США, Д. Чижевський нарешті
зустрівся зі своєю дружиною (дочка кілька разів приїжджала до нього в Німеччи-
ну в перші післявоєнні роки). Після довгої розлуки вони вже не змогли відновити
своє сімейне життя, але офіційно не розлучилися, й до самої смерті Чижевський
підтримував добрі відносини зі своєю дружиною, про що свідчить їхнє листування,
яке зберігається в приватному архіві Д. Чижевського в бібліотеці Гайдельберзького
університету.
67)
Айседора Дункан (1877-1927) — американська танцівниця, одна з основоположниць
школи танцю модерн.
СПОГАДИ 247
68)
Джордж Бернард Шоу (1856-1950) — англійський письменник, один із засновників
«Фабіанського Товариства», лауреат Нобелівської премії з літератури (1925).
69)
Київський літопис по Іпатіївському списку — Київський звід документів до кінця ХІІ
століття, що входить разом з іншими літописними документами до Іпатіївського лі-
топису, названий так через місце зберігання літопису в Іпатіївському монастирі.
70)
Гильберт Христа (у заміжжі Вайтрат, 1919-1955) — німецький історик, дослідник
османо-турецьких першоджерел. Отримала освіту в університетах Берліна й Геттін-
гена, в 1948 році захистила в Геттінгенському університеті докторську дисертацію
на тему «Україна в османських джерелах XVII сторіччя».
71)
NN — в оригіналі рукопису ім’я асистентки Дмитра Чижевського було названо
повністю, але з етичних мотивів у тексті воно не фігурує, тим більш що цей епізод
розповідається автором спогадів зі слів іншої особи, а отже, не може бути повністю
достовірним і виглядає як розповсюдження чуток.
72)
Іоганн Фрідріх Шіллер (1759-1805) — німецький поет, драматург і теоретик мистец-
тва доби Просвітництва. Основні твори: «Філософські листи» (1786), «Листи про ес-
тетичне виховання» (1795), «Дон Карлос» (1783-1787), «Марія Стюарт» (1801), «Віль-
гельм Телль» (1804) та інші.
73)
Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854) — німецький філософ, представ-
ник класичної німецької філософії. Закінчив Тюбінгенський теологічний ін-
ститут, в подальшому був професором в Ієне (1798-1803); з 1806 р. — в Мюнхені;
у 1820-1826 рр.— професор Ерлангенського, з 1827 р. — Мюнхенського, з 1841р. —
Берлінського університетів. Основні твори: «Про світову душу» (1798), «Система
транцендентального ідеалізму» (1800), «Філософія мистецтва» (1802-1803), «Філо-
софія і релігія» (1804), «Філософські дослідження про сутність людської свободи»
(1809) та інші.
74)
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) — німецький філософ, представник ні-
мецької класичної філософії, який створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії
філософської думки діалектико-ідеалістичну систему — як завершення західноєв-

ропейської класичної філософії даного напряму. З 1801 р. викладав в Ієнськом, а з
1818 р. — в Берлінському університеті. Основні твори: «Феноменологія духу» (1807),
«Наука логіки», ч. I, «Об’єктивна логіка». В 2 т. (1812, 1813), ч. II, «Суб’єктивна ло-
гіка» (1816), «Енциклопедія філософських наук» (1817), «Філософія права» (1821),
«Філософія релігії». В 2 т. (1832), «Історія філософії». В 2т. (1833, 1836), «Філософія
історії» (1837) та інші.
75)
«…його жінка Лідія Маршак жила у своїх свояків у США, вона поступила на медич-
ний факультет і стала практичним лікарем» — уточнення: Лідія Маршак закінчила
медичний факультет Німецького університету в Празі й працювала лікарем вже
в Чехословаччині, а після переїзду до США вона продовжила свою роботу в одній
з лікарень Чикаго.
76)
«Нансенський паспорт» — тимчасове посвідчення особистості, введене Лігою Націй
за ініціативи Ф. Нансена для апатрідів та біженців. Видавалися у 20-х роках на під-
ставі спеціальних Женевських домовленостей 1922 року.
248 ЛИСТИ,

77)
Фрітьоф Нансен (1861-1930) — норвезький дослідник Арктики, іноземний почесний
член Петербурзької АН (1898), верховний комісар Ліги Націй у справах військово-
полонених (1920-1921), лауреат Нобелівської премії Миру (1922).
78)
«Взагалі виглядає парадоксом, що найкращий славіст Німеччини і світу ніколи
не мав постійної праці як керівник кафедри» — не маючи постійного місця завіду-
вача кафедрою, Д. І. Чижевський наприкінці життя все ж таки обіймав достатньо
високі посади: тимчасовий директор і гонорарний професор Інституту славістики
Гайдельберзького університету, гонорарний професор Кельнського університету
(1964-1977), тимчасовий завідувач кафедри літературознавства Інституту славістики
Кельнського університету (1964-1970).
79)
«Дмитро Іванович, мабуть побоювався, якщо він в дійсності дістане якусь кафедру,
то він не буде мати стимулу опублікувати так багато, як він собі намітив життєво-
науковою програмою в Гайдельберзі у 1921 році» — це доволі спірне твердження,
оскільки все своє наукове життя Дмитро Іванович свідомо намагався отримати ка-
федру і посісти місце ординарного професора. Він прагнув доброї наукової посади,
стабільності та нормального матеріального забезпечення, що дозволило б йому
плідно і спокійно працювати на науковій ниві, не думаючи про «хліб насущний».
Але доля склалась по-іншому, і його життя було наповнене неспокоєм і нестабіль-
ністю, проте навряд чи він свідомо прагнув цього.
80)
Ян Амос Коменський (1592-1670) — чеський мислитель-гуманіст, педагог, письмен-
ник, суспільний діяч. Освіту одержав спочатку в братній, а потім латинській школі.
Продовжив навчання в Хербронській академії й у Гайдельберзькому університеті,
де почав писати свої перші роботи, але через переслідування католиків змушений
був емігрувати спочатку до Польщі, де викладав у гімназіях, а потім до Угорщини,
де брав участь в створенні нових шкіл. Основні праці: «Театр усіх речей» (1614-1627),
«Скарбниця чеської мови» (1612-1656), «Велика дидактика» (1633-1638), «Відкриті
двері до мов» (1631), «Астрономія» (1632), «Фізика» (1633), «Пансофічна школа»
(1651), «Світ почуттєвих речей у картинках» (1658), «Єдино необхідне» (1668) та
інші. У спогадах мова йде про відкриття Д. І. Чижевським в Галле рукопису одного
з головних творів Я. А. Коменського «De rerum humanarum emendatione consultatio
catholica», над яким мислитель працював понад 25 років і який довгий час вважався
загубленим. Існують спогади самого Дмитра Чижевського про цю важливу подію:
Дмитрий Чижевский. Как я нашел рукописи «Пансофии» / Материалы к биогра-
фии Д. И. Чижевского (1894-1977). — Москва, 2007. — С. 98-104. Цікаве дослідження
цього факту зробив німецький вчений доктор Вернер Кортгаазе, див. його статтю:
Вернер Кортгаазе. Чижевський і Коменський. З історії відкриття та інтерпретації
основного твору Яна Амоса Коменського / Дмитро Чижевський і світова славісти-
ка. Матеріали наукового семінару Дрогобич, 17-18 травня 2003 року. — Славістика
Том I. — Дрогобич, 2003. — С. 79-98.
81)
«Literarische Lesefrüchte» («Плоди читання» або, як їх називав сам Чижевський,
«Плоди жнив») — це невеликі за обсягом статті Д. Чижевського, скоріше короткі
нотатки, на різні теми, в яких він висловлював свої погляди та зауваження, намічав
СПОГАДИ 249
проблеми та ставив питання. Друкував він їх протягом багатьох років у відомому

німецькому журналі «Zeitschrift für slavische Philologie», який виходив у Гайдельбер-
зі. Форма цих статей-нотаток дещо незвична для наукового формату і достатньо
оригінальна. Напевно, Д. Чижевський сам вигадав таку форму подачі матеріалу,
яка давала йому можливість швидко занотувати свої думки і накреслити можливі
варіанти рішення проблем при цьому, не заглиблюючись в ґрунтовний аналіз, але
чітко окреслюючи межі дослідження і питання, які з ним пов’язані.
82)
«Місцем його правдивого відпочинку був від часів його в Галле до Гайдельбергу
організовані ним гуртки «Kreis». Це були традиційно німецькі вільні об’єднання
науковців, літераторів і митців. Керівник гуртка вибирав зал у ресторані, який міг
вмістити відповідну кількість людей і мав добрі напої. Пополудні в означену го-
дину збиралися там члени гуртка і відбували своє засідання» — Дмитро Чижевсь-
кий дійсно в Галле, Марбургу та Гайдельберзі організував наукові гуртки, до яких
входили його найбільш здібні учні та деякі колеги. На цих засіданнях періодично
виступали й гості (відомі філософі, філологи, літературознавці), спеціально запро-
шені Д. Чижевським з доповідями. Проте засідання далеко не завжди проходили
так, як це описує автор спогадів. В Галле у тяжкі воєнні часи члени гуртка збиралися
переважно у Чижевського вдома, де він часто годував гостей своїми «витворами»
кулінарного мистецтва (до речі, гуртків було два: філософського та філологічного
спрямування). Чудові спогади про діяльність цих гуртків і головне про творчу ат-
мосферу, яка там панувала, залишив один зі студентів Д. Чижевського Вольфганг
Беркефельд. Див. Wolfgang Berkefeld. Zum Geleit. Ein kleiner Kreis in Halle / Orbis
Scriptus: Dmitrij Tschižewskij zum 70. Geburtstag. — München, 1966. — Р. 27-33. Ма-
теріали щодо діяльності цих гуртків і перебування Чижевського в Галле знайдемо
в спогадах його колишнього докторанта, відомого професора Людольфа Мюлле-
ра, див. Людольф Мюллер. Воспоминания о Дмитрии Чижевском / Материалы
к биографии Д. И. Чижевского (1894-1977). — С. 298-309. В Марбургу Д. Чижев-
ський організував «Славістичне робоче товариство», засідання якого проходили як

в Марбузькому університеті, так і у Д. Чижевського вдома. В Гайдельберзі, за спо-
гадами його колишніх студентів, вдома у Д. Чижевського також проходили подібні
засідання, де часто доповіді виголошував і Дмитро Іванович. Одна із його студенток
так про це згадує: «…у 1957 році, під час моїх перших гайдельберзьких семестрів і,
не бувши ще його офіційною студенткою, мала можливість приймати участь в його
семінарах для «своїх» на квартирі по Unteren Faulen Pelz Nr.2. Подавалось печиво і
чай, він виступав, провокував інших на реплікі, давав можливість робити реферати,
критикував, відхиляв, іронізував або хвалив і підбадьорював» (Див. спогади: Рената
Лахман. Встречи с Дмитрием Ивановичем Чижевским / Материалы к биографии
Д. И. Чижевского (1894-1977). — С. 426-431). Крім того Д. Чижевський практикував
і іншу форму неформального спілкування зі студентами: так часто після лекцій він
разом зі своїми студентами ходив у невеликі кав’ярні чи пивні, де в неформальній
обстановці продовжувалася семінарська дискусія та велись розмови на різні теми.
Дмитро Чижевський вважав, що робота в такій неформальній обстановці допомагає
250 ЛИСТИ,

студентам розслабитись, вільніше висловлювати свої думки і краще засвоїти ма-
теріал. Отже, він застосовував різні форми подачі й аналізу матеріалу і, слід зазна-
чити, що його науково-педагогічні зусилля дали добрі результати: адже Д. Чижев-
ський підготував цілу плеяду молодих німецьких славістів-професіоналів.
83)
«Слово о полку Игореве» — пам’ятка давньо-руської літератури кінця ХІІ століття.
Головна сюжетна лінія полягає в описі невдалого військового походу князя Ігоря
Святославича на половців (1185 р.). Автентичність «Слова…» й досі викликає жваву
полеміку серед науковців.
84)
Ричард Пайпс (народ. 1923 р.) — американський вчений, історик. Закінчив Корнель-
ський університет, ступінь доктора історії одержав у Гарвардському університеті, де
й почав свою наукову кар’єру: інструктор і лектор з історії й літератури (1950-1958),
професор історії кафедри імені Франка Б. Бейрда (1958-1996), директор Центру
російських досліджень при Гарвардському університеті (1968-1973), в 1981-1982 ро-
ках був радником президента з питань національної безпеки, з 1997 на пенсії. Член
багатьох престижних американських наукових товариств та організацій. Основні
роботи: «Russia Under the Bolshevik Regime» (1994), «A Concise History of the Russian
Revolution» (1995), «Three «Whys» of the Russian Revolution» (1996, Random House
of Canada), «Prosperity & Freedom» (1999, Alfred A Knopf), «A Brief History» (2001,
Random House), «Land-tenure in Pre-Roman Antiquity and its Political Consequences»
(2001, Cambridge, Mass.) та інші. Роботи Р. Пайпса переведені на різні мови.
85)
Френк Буркетт Бейрд (1852-1939) — американський мільйонер, один з перших почав
в США виробництво чавуна та сталі.
86)
Петро Яцик (1921-2001) — підприємець, меценат української науки в Канаді й
США. Вчився в Українському технічно-господарському інституті в Регенсбурзі й
Мюнхені. У 1949 році переїхав до Канади, де згодом став президентом будівельної
компанії P. Jacyk Group. Робив щедрі пожертвування на видання Енциклопедії ук-
раїнознавства, створення Українського наукового інституту при Гарвардському уні-
верситеті, на розвиток кафедр українських досліджень в університеті міста Торонто,
на центр дослідження української історії при Альбертинському університеті, на ук-
раїнські дослідження в Колумбійському й Лондонському університетах. В 1995 році
його обрали почесним доктором Альбертинського університету, в 2000 році за свою
філантропічну діяльність в області україністики він був нагороджений урядом Ук-
раїни орденом Ярослава Мудрого.
87)
Дерек Бок (народ. 1930 р.) — американський правознавець, юрист. Закінчив Стен-
фордський університет, де одержав ступінь бакалавра (1951), докторську дисерта-
цію захистив у Гарвардському університеті в 1954 році, де став професором (1958),
директор Юридичної школи (1968-1971), президент Гарвардського університету
(1971-1991). Член багатьох престижних наукових товариств. Основні роботи: «Labor
and the American Community» (1970), «Beyond the Ivory Tower» (1984), «The State
of the Nation» (1997), «The Trouble with Government» (2001), «Universities in the
Marketplace» (2003).
СПОГАДИ 251
88)
Олександр Опанасович Потебня (1835-1891) — український філолог, етнограф, літе-
ратурознавець, педагог, суспільний діяч. Закінчив історико-філологічний факуль-
тет Харківського університету, після чого продовжив навчання в Німеччині. Захис-
тив докторську дисертацію в 1874 році й був професором Харківського університету.
Член-кореспондент Петербурзької Академії наук (з 1875 року). Розробляв питання
теорії словесності, фольклору, етнографії, загального мовознавства, фонетики, гра-
матики. Основні роботи: «Думка і мова» (1862), «Про зв’язок деяких уявлень у мові»
(1864), «Про долю і споріднені з нею істоти» (1867), «Пояснення малоросійських та
споріднених народних пісень» в 2-х т. (1883, 1887), «Із нотаток з російської грамати-
ки» т. 1, 2 (1888), т. 3 (1894) та інші.
Післямова, коментар та примітки
Ірини Валявко
252 ЛИСТИ,

Дмитро Чижевський.
Гайдельберг, 1960-і рр.
Фото з особистого архіву
Володимира Янцена
в Галле
Виставка в Олександрійському краєзнавчому музеї
СПОГАДИ 253
Зліва направо: (Нев.), Василь Рудко, Євген Пизюр, Володимир Кучер.

Стоять: Іван Лисяк-Рудницький, Омелян Пріцак, Богдан Цимбалістий.
Відень, Австрія. Са. 1940 р. Фото: М. Пизюр
254 ЛИСТИ,

Василь Рудко
ШЛЯХ ЧИЖЕВСЬКОГО
1. Чижевський — дослідник
О бставини життя Чижевського в умовах еміграції були не раз

дуже мало сприятливі. Тим більший подив треба мати до обсягу
й здобутків його дослідницької праці, — навіть як брати під увагу на-
віть одну ділянку його заінтересувань. Праця його у величезній мірі
піонерська. Як така вона є його автобіографією. З неї видно досить
чітку людину, її стиль, і середовище, з якого вона вийшла.
Походив Д. Чижевський з дворянської сім’ї. Батько був математи-
ком з інтересом до політики, а мати, малярка, напевно передала синові
немало любові до мистецтва і краси. Таке ствердження не ставимо по-
рядком звичайного обрядового акту. Хочемо сказати, що вже з хати,
де приватна бібліотека й жива духова атмосфера були самозрозуміли-
ми речами, виніс Чижевський те, що йому опісля так придалося, а в
першу чергу в далекій мірі оформлену духову поставу. Він не мусив
відкривати для себе елементарних речей шляхом важкого досвіду та
втрати часу, як це не раз мусять робити діти соціально не розгорне-
них прошарків, а міг відразу ступити на шлях дослідника, внутрішньо
не скований і без зайвого страху перед труднощами дослідницького
терену1). Знову ж для нього як дослідника друкувати, цебто іти на кон-
СПОГАДИ 255
фронтацію, було річчю самозрозумілою. Уже в 1912 р. він студент

математики, астрономії й філософії, друкує статтю «До питання пси-
хології астрономічних обсервацій»2), а в 1914 р. — статтю «Принцип
релятивізму й астрономія»3), — речі, що треба теж уважати початком
його перших кроків як філософського автора. Вміння кинути дослід-
ження дуже активного мислення на папір, а там далі перед публікою,
напевно, дуже придалося опісля емігрантові в боротьбі за екзистен-
цію. Чижевський ніколи не питав про речі йому чужі і байдужі, одначе,
мабуть, доводилося писати й друкувати, може, не завжди те, що було
на першій лінії його інтересу. Ось у 20-х роках писав Ч[ижевський]
обширні рецензії та огляди педагог[ічної] літ[ератури] до журналу
«Русская школа за рубежом», в яких теж обговорював укр[аїнські]
педаг[огічні] публікації в Галичині та на еміграції.
З рідної хати виніс Ч[ижевський] широту інтересів та виявив її так,
як мало хто. Широта може бути, одначе, спричинником розгублення,
непродуктивної розтрати енергії. Стоячи перед безпоміччю завдань,
Ч[ижевський] вийшов на загал переможно. Це вже є свідоцтвом того,
яка це була сильна натура і який безоглядний він був, — зокрема
до себе. Не значить воно, що все було осягнуте тренінґом, якимись
аскетичними вправами. Він сам признавав, що в нього з природи ве-
лика енергія, що добре все пам’ятає та не потребує багато часу на від-
починок. Жартома нарікав, що має здібність швидко орієнтуватися
в новому терені, напр[иклад] в зовсім чужому місці, з чого не має ба-

гато нагоди користатися. Цією заувагою не хочемо робити причину
до анекдоту довкола Ч[ижевського]. Швидка орієнтація, упевненість
в незнайомому просторі є прикметою людей, що твердо стоять у світі.
Можна з добрим правом думати, що ця остання здібність мала бага-
то спільного з його вмінням шукати й знаходити, що треба, у бібліо-
теках, бачити розлогі терени культури в деталях та великих цілостях
та вмінням організувати матеріали як підстави успішної праці —
і то в кількох планах одночасно. Не буде зайвою спекуляцією дума-
ти, що здібність Ч[ижевського] йти в широкі терени досліду частино
спричинилася до того, що Ч[ижевський] проявився в першу чергу як
256 ЛИСТИ,

дослідник історії філософії та духовних течій (geistesgeschichte), а да-
леко менше розгорнувся по лінії так званої систематичної філософії.
У своїй інавґураційній промові в Академії Наук у Гайдельбергу
у 1962 р. Чижевський признався, що вже в 1921 р., цебто на почат-
ку своїх німецьких студій, уклав для себе лист запланованих праць,
які на диво, як він сказав, майже усі виконані, опубліковані або го-
тові до друку «за винятком двох більших філософських праць і книги
про вплив Шіллера на російську думку і російську літературу»4). Що
він це сказав в урочистій хвилині та на такому форумі, є доказом того,
як поважно він дбав про своє планування на десятки літ наперед.
І доказом того, як далеко він був тоді в молодих своїх літах сформова-
ний. Це проливає також світло на його відношення до філософських
середовищ і в першу чергу учителів.
Темою доповіді є філософський шлях Ч[ижевсько]го. Напрошуєть-
ся питання: чи в ділянці філософії справді вдалося йому досягнути
всього, що він бажав? Святочне засідання Гайдельберзької АН не було
тереном для вислову розчарувань чи суму. Він був вірним філософії
усе своє життя. У книзі «Гегель в Росії» він робить різним російським
гегельянцям майже особисті докори за те, що вони залишили філосо-
фію. Коли він помер, то преса в Німеччині принесла вістку, що помер
визначний славіст.
Є деякі підстави здогадуватися, що якраз у ділянці філософії не всі
його задуми були здійснені до такої міри, як він собі це бажав. Може
навіть не обійшлося без деякого розчарування. Подумати: його терен
Центральна Європа, а в першу чергу Німеччина. Як філософ, чи на-
віть історик філософії не знайшов він того визнання, якого б споді-
вався б. Частино це, напевно, пов’язано з тематикою, якою він займав-
ся і яка лежала на периферії філософських інтересів, що домінували
в Центр[альній] Європі.
Говорячи про філос[офський] шлях Чижевського, мусимо знати,
що всілякі спроби дати контури дуже тимчасові. Причина не тільки
в тому, що біографічні матеріали (листи, речі мемуарного характеру,
тощо) ще не видані, не всі його доповіді надруковані. Деяких речей
давнішнього часу важко дістати (наприклад, його «Логіка», видана
СПОГАДИ 257
у 1924 р., яка може мати поважне значення навіть тоді, як це тільки
шкільний підручник). Ще більше важить обставина, що нам поки
що невідома спадщина Чижевського, цебто не знаємо, скільки він
власне написав. У 60-х роках в оголошені одного нім[ецького] видав-
ництва, яке випадково довелося бачити, була заповіджена поява 2-го
тому «Історія на Сході Європи», а в дужках грубими літерами стояло
«не марксистської» — яскрава вимога автора. В одній із своїх дрібні-
ших речей Чижевський згадував, що працює над історією філософії
у слов’ян. Що з цими планами-проектами сталося?5) Знову ж в 1946 або
1947 році довідався я цілком принагідно, що в руках одного україн-
ського видавця находиться філософія Чижевського. Весною цього
року я говорив про це з тодішнім видавцем. Виявилося, що словник
таки був, але мабуть перейшов у інші руки. Листами опісля не можна
було довідатися.6)
2. Учителі, середовище, терени праці
Х то був головним учителем Чижевського? Учителів мав він бага-

то, між ними були теж дуже визначні. З найбільшим респектом
згадував він Едмунда Гуссерля, твори якого були йому відомі ще
в Київські часи, і якому у 70-ліття присвятив він свою німецьку працю
«Сковорода, український філософ» з підзаголовком «До історії діалек-
тичної методи». Праця (14 сторінок) появилася в російськомовному

періодичному виданні під назвою «Der russische Gedanke» в 1929 році.
До Е. Гуссерля прийшов Чижевський одначе щойно у 1922 р., цебто
рік після того, як його план праць був готовий. І «гуссерліанцем» він
на практиці ніколи не був. У згаданій вже промові в Гайдельберзький
АН він, перефразуючи Я. А. Коменського, сказав про себе: «Я навчився
багато від своїх учителів, ще більше від товаришів по студіям, а най-
більше таки від своїх учнів»7). Ці слова треба брати дослівно: у зуст-
річі з майстрами він був партнером, а там далі учителем.
Все-таки не можна не назвати бодай найважливіших з його
учителів. Хронологічно стоять на першому місці ті, що працюва-
ли на університетах в Петербурзі та Києві. М. О. Лосський8), доцент
Петерб[урзького] у[ніверситету] ще перед війною, притягнув увагу
258 ЛИСТИ,

молодого Ч[ижевського]. Лосський будував метафізичну систему сві-
ту з яскравим релігійним забарвленням і дуже розпрацьовував гносе-
ологічні проблеми.
Київські студії від 1913 р. визначили в немалій мірі філос[овський]
шлях Ч[ижевського]. Георгій Іванович Челпанов9), психолог, філософ
та логік перейшов вже тоді до Моск[овського] у[ніверситету], одначе
теж як автор студійних підручників, і через своїх учнів діяв на від-
стані. Великий інтерес Ч[ижевського] до логіки немало в’яжется з
діяльністю Челпанова. Знову ж київський професор Олексій Гіля-
ров10), знавець та ентузіаст Платона, намагався визначити місце філо-
софії в системі виявів людського духа і бачив її завдання у примиренні
правди розуму і правди серця. Це не лишилося без впливу на мислен-
ня Ч[ижевського].
Та вже найважливіша роль припадає Василеві Зіньківському11)
(так пише його прізвище в нарисах з історії філософії на Україні Чи-
жевський: на еміграції він вживав російську форму: Зеньковский).
Зіньковський (до речі, учень Челпанова), доцент від 1915 р., мав по-
важний успіх у слухачів. Велике значення мав його семінар головно
на теми історії філософії; до того він мав провідну роль в київському
товаристві для студій філософії і релігії. Не без його впливу повернув
Чижевський свою увагу на Сковороду, Юркевича, Гоголя й Достоєв-
ського як людей думки і — що важливіше — на містику. Чиж[евський]
і Зіньк[овський] були опісля приятелями до кінця.
До Німеччини прибув Чижевський в час рідкого розквіту філо-
софського життя, що зачався менш-більш від 1900 року та осягнув
в роках після першої світової війни свій вершок. Для наших цілей
вистачить замітити, що це був час великого розгорнення феномено-
логічного руху з Е. Гуссерлем на чолі, який у той час був професором
у Фрайбургу. З родинно-побутових причин опинився Ч[ижевський]
в 1921 р. в Гайдельберзі, де слухав філософа і психолога Карла Яспер-
са, одначе вже в наступному році він опинився у Фрайбургу у Е. Гус-
серля. Це була велика подія для Чижевського, здійснення давньої
мрії, а одночасно участь у школі дуже гострого мислення, мислення
по лінії проблем з виразним занедбанням історії філософії (Гуссерль
СПОГАДИ 259
казав: я не оповідаю історії). Побут у гурті учнів Гуссерля Чижевський

згадував з гордістю і сатисфакцією, одначе учнем Гуссерля в сенсі на-
прямленої школи він не зродився. На це було замало часу (в 1924 р.
треба було вертатися до Праги), а до того він був надто зформований
попередніми інтенсивними студіями.
У тому ж самому часі відбувся ще інший великий здвиг
на нім[ецькому] терені, який можна окреслити терміном «геґелів-
ський ренесанс». Розпочався він теж після 1900, а на початку 20-х рр.
осягнув свої вершини, представлений працями першорядних авторів.
Найважнішою тут подією були класична сьогодні 2-головна книга Рі-
харда Кронера «Від Канта до Геґеля», що появилася (у 1923-1924 ро-
ках) якраз тоді, коли Чижевський був на студіях в Німеччині. Згадана
праця дала внутрішній поштовх філософської думки на тім терені,
що базуючись на деяких ідеях Канта через Фіхте і Шеллінга, дійшла
до спекулятивного завершення у філософії Геґеля. Кронер вперше по-
казав, що в мисленні Геґеля поєднується логічне з містичним, раціо-
нальне з ірраціональним, отже його теорія не є панлогізмом, як довго
думали. Трапилося так, що Кронер був професором теж у Фрайбур-
зі. Тут замкнулося коло: Ч[ижевський] знайшов у Кронера точно те,
що йому було для його власних великих планів потрібне. Кронер був
не тільки першорядним умом, якщо йдеться про систематичне мис-
лення, але теж дуже глибоким істориком філософії. У нього Чижевсь-
кий розпочав писати свою працю «Геґель в Росії». Нажаль, обставини

змусили його вертатися до Праги, а розпочата праця розрослася до ве-
ликих розмірів. Її, а може радше частину цієї праці, ужив Чижевський
для осягнення німецького докторату значно пізніше, бо щойно 1933 р.
в Галле читали її інші люди. Та Кронер пам’ятав про свого учня. У 60-х
роках, будучи дуже старою людиною, дав він свій причинок до другої
книги на пошану Чижевського.
Рік 1924 та виїзд з Фрайбургу закінчили одну добу в житті Чи-
жевського. Учнівські студії перейшли до минувшини остаточно.
Дещо з того, що він присвоїв собі на імперських університетах і мож-
на пробувати ще схопити. Це нехіть до однобокості та вузького ра-
ціоналізму; глибоке розуміння емоціональності, і далі метафізичної
260 ЛИСТИ,

та релігійної проблематики. Теж приковували його різні течії під ви-
димою поверхнею — у тому сенсі, що без них годі розуміти тих ре-
чей у сфері духа, що їх діяння видно на поверхні. Від живої зустрічі
з нім[ецьким] філос[овським] світом набрався Ч[ижевський] багато
обачливості: не сягати по швидкі синтези і не рватися, якщо взагалі
надто скоро до метафізичних чи релігійно-філософських конструк-
цій. Деякі російські філософи на еміграції робили йому закиди, що
він не любить виявляти. Може, недалеко правди був його приятель
проф. Степун, який на святочному вечері у 70-річчя сказав таке:
«Вроджена духова непорочність Чижевського намагалася завжди де-
ржати двері до себе замкненими. Мимо цього я дозволю собі висло-
вити прочуття, що в цім (його) світі живуть у приязному змаганні зі
собою справжній містичний досвід і скепсис»12).
Хоч Чижевський не висловлював своїх приватних поглядів, то його
все-таки називали геґельянцем. Він не тільки досліджував впливи Геґе-
ля в Росії та в інших слов’янських культурах, відношення геґелівської
філософії до Ніцше; не тільки виступав на наукових конгресах з від-
повідними докладами, але був теж співзасновником Геґелівського то-
вариства після останньої війни. Але важніше ще інше. Як писав один
дослідник: «Геґель між новочасними мислителями є філософом духа.
Духове буття є внутрішній світ, повнота, охопність. Хто хоче розуміти
філософію Геґеля, мусить її зрозуміти з її найглибшого нутра, з її пов-
ноти, з її великої здібності охопити та здати справу з усього. Інакше
він її ніколи не зрозуміє».
Якраз це, включно з труднощами розуміння, не забуваймо, пра-
ця Чижевського на такому широкому фронті мусила в’язатися в одне
всеохоплююче. Ним є історія духа. Не забуваймо, що в пізніших лі-
тах появлялися праці Чижевського, що йшли виразно по цій лінії.
Прикладом є його Russische geistesgeschichte, отже, російська духовна
історія. Так називається ця річ у другому та дефінітивному виданні
1974 р.
Одначе, вертаймося до буденіших справ. Виїзд Чижевського з
Фрайбургу до Праги започаткував час дуже наполегливої, в першу
чергу філософської праці. Потрібне було середовище, резонатор —
СПОГАДИ 261
спеціально для вияву такої активної людини. Чижевський стає лек-

тором, а швидко після цього доцентом і професором філософії при
Українському Високому Педагогічному Інституті ім. Драгоманова.
У 1929 габілітується на Українському Вільному Університеті13). Це
добре свідоцтво для якості української інтелектуальної верхівки 20-х
рр. у Празі.
Цього всього було б замало. Чижевський вдержував живі зв’язки
з російською інтелектуальною верхівкою, а зокрема з тою, що була
згуртована в філософському Товаристві при Руському Народному
Університеті або в семінарі по вивченню Достоєвського там же14).
Рос[ійські] професори були найважнішими критиками Чижевського,
бо були до його тематики дуже компетентні…
3. Чижевський систематичний філософ?
У своїй «Истории русской философии» висловив В. Зіньковський

думку, що деякі менші праці Ч[ижевсько]го дають підставу надія-
тися, що можна від нього сподіватися філософської системи. Ця думка
Зінковського не є позбавлена підстави. Чижевський брав участь у фе-
номенологічній школі у Фрайбургу, яку очолював Е. Гуссерль, слухав
там також лекції М. Гайдеґґера. Феноменологічні центри майже про-
грамово культивували систематичну, докладніше кажучи проблемову
філософію. До того в різних німецьких університетах розрізняли ди-

сертації так звані систематичні і з історії філософії. Було більш почес-
но дістати тему з першої категорії.
Важніше є те, що сам Чижевський видрукував у Празі в різних
збірниках між 1928 і 1931 роками та зазначив у примітках кожного
разу, що це конспективні виклади частин його книги про формалізм
в етиці. Знову ж у автобіографічному нарисі про себе, написаному во-
сени 1945 р. в Марбурзі для якоїсь контрольної інстанції (яких було
тоді чимало), Чижевський написав, що в нього є далеко заважована
книга про формалізм в етиці та що деякі з його есе про Достоєвського
є вступними студіями до проблеми15).
Критика формалізму в етиці звертається очевидно проти Канта та
його категоричного імперативу. Кант намагався поставити етику на не-
262 ЛИСТИ,

рушимій основі та сформулювати моральний закон, що зобов’язував
загально і з конечністю на подобу законів природи. На подобу тільки,
бо закони природи змушують, а моральний закон тільки зобов’язує
загально і конечно навіть тоді, коли хтось його ламає. Він не має ви-
значати змісту, а форму бажання: поступай за такою засадою, до якої
ти одночасно міг хотіти, щоб вона була загальним законом.
Проти цього звертається різка критика Чижевського. Для Канта
принципи етичного діяння мають бути абстрактно загальні; наслідок
такий, що моральний характер якоїсь дії пов’язаний з її відірваніс-
тю від конкретного та що засаднича риса етичної сфери є її уніформ-
ність, одностайність, що йде проти відомої різноманітності моральної
сфери. Не є правда, як Кант думає, що все, що конкретне, є емпірично
конкретне, є теж ідеально-конкретне, доступне апріорному пізнанню
так само, як і абстрактна ідеальність. Іншими словами: існує змога
построїти не формально-абстрактні, а матеріально-змістові апріорні
принципи.
Що воно те ідеально-конкретне, Чижевський докладніше не ви-
значає. Зате в іншій статті «Етика і логіка»16) перекидає полеміку
на терен логіки. Тут йому йдеться про питання загальності, що має
характеризувати етичні принципи. Не є слушно, що загальне має своє
застосування тільки в абстрактному думанні. Загальне розтягується
на далеко ширшу сферу і має свої корені глибше, як тільки в абстрак-
тному понятті. Абстрактна загальність етичного принципу Канта по-
ходить з недостач його логіки.
Варто згадати ще одну статтю тієї групи, її назва «К проблеме
двойника»17). Стаття дуже варта уваги, бо вона є одним із доказів того,
як Чижевський інтерпретував Достоєвського-мислителя. Двійник
у якійсь формі, уявний чи реальний, є симптомом того, що людина
втратила своє місце, не в значенні соціальної позиції, а свою онтоло-
гічну, можна сказати екзистенціальну істотність в обличчі абсолюту.
Тут Чижевський уводить виразно аргумент Кіркегора18). Стаття дуже
цікава з огляду на інтерпретацію ідей Достоєвського, але для нас важ-
на вона тим, що продовжує полеміку проти Канта — і то в конкретній
формі. Згідно з формалістичною етикою «моральність людини в тому,
СПОГАДИ 263
що вона діє начебто піддаючись механічній причиновості, етичний ха-

рактер дії є її відірваність від конкретного…» ця власне етика ігнорує
етичний суб’єкт у його конкретності, ігнорує теж його де? цебто його
місце (про що щойно була мова), а намагається встановити тільки як?
Людської дії в повній відірваності від хто? і де? «Живий підмет етич-
ної дії родиться в такий спосіб безбутнім виконувачем абстрактних
наказів закону, непотрібним додатком до морального порядку, непот-
рібним тому, що він може бути замінений іншим етичним підметом».
Якщо залишити збоку те, що написано в плані інтерпретації ідей
чи концепцій Достоєвського, то треба сказати, що статті ще не вийшли
поза експериментальну стадію. Найважча з них і найбільш непрозора
є та, що називається «Етика і Логіка». Вона створює поважні теоре-
тичні труднощі. Цікаве, що Ч[ижевський] не вияснює, що є те ідеа-
льно-конкретне, що має можливості побудови матеріального. Якщо
йдеться про критику Канта, то вона зашвидка і мало Канта трафляє.
Не є слушним, що Кант вводить до етики щось, наче механічну при-
чиновість. Його славні слова про небо зоряне наді мною і моральний
закон у мені говорять щось інше. І не є слушним, що етика обов’язку
нівечить етичний підмет. Екзистенціальні аргументи не надто переко-
нують. Не є припадком, що екзистенціалізм, хоч як поширений — не з
продуктів етичної теорії.
А найбільш дивне є те, що Ч[ижевський] не займає ані одним словом
становища до стану етичної теорії того часу. Критику етичного фор-

малізму Канта започаткував ще в 1913 році Макс Шелер19), один з голо-
вних феноменологів, твором «Феодалізм в етиці і матеріальна етика».
Твір цей викликав цілу хвилю етичної літератури. Те, що Ч[ижевський]
називає конкретно-ідеальне, у Шелера стоїть під назвою «моральна цін-
ність». Чижевський називає твір Шелера та інших (у вступній примітці),
одначе в ніяку дискусію не входить. Можна тільки здогадуватись, чому
Шелер в манері феноменологів зачинає від простих фактів, розправля-
ючись з різними теоріями опісля. Для Дмитра Чижевського, здається,
традиція була перша річ. Вона не давала йому змоги бути вповні віль-
ним. Відомо, що визначні спеціалісти так званої систематичної філосо-
фії часом мало дбають про філософську традицію.
264 ЛИСТИ,

Для дослідників три статті про формалізм в етиці залишаться,
якщо не виявляться інші такої категорії речі, цікавим документом, за-
малим одначе, щоб переходити до якихось висновків. […]
4. Пражські роки
П ражські роки були часом найбільш наполегливої філософської

праці Чижевського. Його філософський шлях був тоді вповні
визначений — може тільки з одним малим відхилом.
Коротке відхилення в бік систематичної філософії залишається
на основі того, що ми знаємо тільки епізодом і цікавим причиником
до насвітлення філософської роботи Чижевського. Головна його сила
у філософії виявилася вповні в історії філософії та історії духових
течій.
Може, хтось думає, що в порівнянні з систематичною ф[ілософі]єю
ця праця менш вартісна. Таке можна сказати про звичайних збирачів
фактів, а не про Чижевського, у якого була якась надлюдська здібність
бачити й охоплювати широкі терени та давати їм, як він це називав, ос-
мислення. Його робота була завжди піонерська. Де він приложив руки,
там розступалися стіни і показувалися нові горизонти. Мав він своїх
критиків, але ці квестіоновали здебільше тільки деталі. Зате усі знали,
що все, про що він писав, він знав з першого джерела, вмів оцінити, що
в якогось автора оригінальне, знав, як поставитися до поодиноких еле-
ментів. Це було важно особливо тоді, коли приходилося мати до діла
з несистематичними авторами, як Сковорода. Його огляди російської
та української філософської літератури за поодинокі роки, які він де-
який час друкував у періодичному виданні «Archiv fur Geschishte der
Philosophie» були приголомшуючі. У Празі, крім лекцій в українському
педагогічному Інституті, він мав доповіді в історично-філологічному
товаристві, в російському філософському товаристві, в історично-фі-
лософському відділі Російського Народного Університету, а там далі
в різних кружках, і навіть в приватних. Кожна його більша річ, яку він
мав на верстаті, була попереджувана друкованими студіями на тему,
пов’язану з нею, що робило пізнішу його монографію зрілим твором.
З його лекцій в Укр[аїнському] Пед[агогічному] Інст[итуті] ім. Дра-
СПОГАДИ 265
гоманова вийшла — на циклостилі, але у двох виданнях — важлива

праця «Філософія на Україні: спроба історіографії питання». Це була
одночасно підготовка до іншої піонерської праці «Нариса з історії фі-
лософії на Україні» (1931). Монографія про Сковороду появилася у ви-
давництві у 1934 після основних студій німецької містики у Празі та
Галле. Містику Чижевський вважав дуже важливою для дослідження
історії філософії на Сході Європи і навіть для історії геґельянства. Це
не є його надто приватна ідея. Визначний історик німецької філосо-
фії Хайнц Гаймзет (Heinz Heimsoeth)20), добрий знайомий Чижевсько-
го ще з марбурзьких часів, був такої ж думки, що виникнення німе-
цької філософії було підготоване містикою. А Чижевський висловився
про теми містики так в рецензії на роботу Бориса Вишеславцева «Про
серце в Христа та індійській містиці»: «У християнській, в головній
мірі містичній літературі, психологія життя людини звичайно розгля-
дається як поверхня над якоюсь глибиною, безоднею, яка цю поверхню
зроджує і окреслює. Ця безодня часто має назву серця. Доля людини
вирішується в цій останній глибині її істоти»21).
До визначних подвигів 20-х і початку 30-х років належить відо-
ма праця Д. Чижевського «Геґель в Росії», що виходила двічі німець-
кою мовою у 1934 та 1961 і один раз російською у 1939. Чижевський
з великим захопленням ставиться до свого предмету і навіть до люд-
ських постатей в книзі, хоча вислови в цій монографії подекуди дуже
гострі.
У 1932 р. виїхав Чижевський до Галле, де пробув повних 24 семес-
три. Славістичні заняття в Галле, а також в Єні не дозволили йому
посвячувати філософії стільки часу, як перед тим. Все-таки праця до-
слідницька йшла далі, не раз продовжуючи старі теми. У Галле погли-
бив Чижевський свої досліди над німецькою містикою, що принесло
важливі плоди.
У цьому місці варто вернутися ще раз до згаданої вже книги
про «Духовну історію Росії»22), що появилася другим і дефінітивним
виданням у 1974 р. У книжці знаходимо знову дуже гострі осуди. Це
завжди трапляється в нього, коли йдеться про речі йому дуже важ-
ливі. А йдеться тут про дух. Тому варто процитувати зі вступу одне
266 ЛИСТИ,

місце: «Під поняттям дух (яким займається духовна історія), розуміє-
мо свідомість людини її екзистенції. Кожна людина має таку свідо-
мість, хоч би як свідомість була розмита й нечітка. До змісту тієї сві-
домості належить уява людини про те, яке місце вона займає в колі
інших людей, в природі (в космосі) і в надприродному світі (якщо іс-
нування такого є признане) і в кінці в якому відношенні вона стоїть
до минулого і майбутнього». Для нього були це речі фундаментальні.
Він був занадто обізнаний в історії, щоб не розуміти, що одна з найгір-
ших речей — це вирішувати без розрішування, без розрізнення.
Примітки
1)
Василь Рудко дуже влучно підкреслив той великий вплив, який родина Чижевських
справила на становлення молодого Дмитра. Сам Чижевський в одній із своїх авто-
біографій писав: «Духовні інтереси моїх батьків доволі рано визначили мої власні
настанови». Див. Д. И. Чижевский. Жизнеописание / Д. И. Чижевский. Избранное
в трех томах. Том I. Материалы к биографии (1894-1977). — Москва, 2007. — С. 51.
2)
Правильна назва статті «Про спостереження змінних зірок з психологічної точки
зору» (1912).
3)
Правильна назва статті «Принцип відносності і його перевірка астрономічним шля-
хом» (1914). Крім цих статей молодий Чижевський опублікував у ці роки: «Прилад
для замальовки Юпітера» (1915), «Про течії на поверхні Сонця та Юпітера» (1915),
«Юпітер за останні роки» (1915). Чижевський був дійсним і достатньо активним чле-
ном Російського товариства «Любителей мироведения».
4)
Точно висловлювання Чижевського звучить так: «Приїхавши вперше 13 травня 1921
в Гайдельберг, я склав список своїх майбутніх досліджень. До теперішнього часу
майже все з нього опубліковано. На жаль, про Шіллера в Росії (ця тема особливо
цікавила мене тоді) я зміг написати лише фрагментарно». Див. Д. И. Чижевский.
Ответ юбиляра на застольную речь профессора, доктора Федора Степуна. Материа-
лы к биографии (1894-1977). — Москва, 2007. — С. 467.
5)
Окремої загальної праці з історії філософії у слов’ян у Чижевського немає, але у нього
є достатньо велика кількість статей та монографій, де висвітлюються філософські по-
гляди того чи іншого мислителя, дотичного до слов’янської культури.
6)
Мова йде про філософський словник Дмитра Чижевського, який він підготував,
на прохання одного видавництва. Але видання, на жаль, так і не відбулося, бо ви-
давництво збанкрутувало. Один примірник цього словника — машинопис з багатьма
вставками й правками зберігається в Гайдельберзькому архіві Дмитра Чижевського.
7)
Дослівно ця фраза звучала так: «Я багато чому навчився у своїх вчителів, біль-
ше — у своїх колег і ще більше — у своїх учнів». Див. Д. И. Чижевский. Ответ юби-
ляра на речь профессора, доктора Дитриха Герхарда. Материалы к биографии
(1894-1977). — Москва, 2007. — С. 463.
СПОГАДИ 267
8)
Микола Онуфрієвич Лоський (1870-1965) — російський релігійний філософ, один із
засновників напряму інтуїтивізму у філософії. Чижевський слухав його лекції у Пе-
тербурзькому університеті у 1911-1913 роках, а пізніше співпрацював з М. Лоським у
Філософському товаристві у Празі.
9)
Георгій Іванович Челпанов (1862-1936) — російський філософ, логік, психолог. Чи-
жевський, на жаль, не застав його у Київському університеті, але слухав лекції його
учнів, зокрема В.В. Зеньковського.
10)
Олексій Микитович Гіляров (1856-1938) — український вчений, філософ, письмен-
ник, педагог. Один з організаторів та перший академік-філософ ВУАН.
11)
Василь Васильович Зеньковський (1881-1962) — філософ, богослов, педагог. Прото-
пресвитер в юрисдикції Константинопольського патріарха. Чижевського пов’язували
з В. Зеньковським близькі стосунки вчителя та учня в Київському університеті св. Во-
лодимира, а в подальшому вони були колегами. Так, у 1924-1926 рр. вони працювали
разом у Празі у Філософському товаристві при Російському Народному університеті.
До речі, Д. Чижевський був секретарем цього Товариства з 1925 по 1929 рік. Піс-
ля переїзду Чижевського до Німеччини у 1932 році В. Зеньковський неодноразово
відвідував його спочатку в Галле, а потім в Марбурзі і виступав на його семінарах та
в гуртках, створених вченим. Щодо листування цих видатних мислителів, то поки
що вдалось віднайти тільки листи о. Василя Зеньковського за період 1948-1962, які
зберігаються у приватному архіві Дмитра Чижевського, що знаходиться у відділі ру-
кописів та рідкісних друкованих видань Гайдельберзької університетської бібліоте-
ки під шифром: Heid. Hs. 3881, Tschi, розділ С.
12)
Дослівно цей уривок із застільної промови Ф. Степуна з нагоди ювілею Д. Чижев-
ського звучить так: «Вроджена Чижевському духовна цнотливість завжди намагала-
ся двері до себе тримати на замку. Незважаючи на це, я дозволю собі припущення,
що в цьому світі справжній містичний досвід проживає в дружньому протиборстві
зі скепсисом». Див. Застольная речь професора, доктора Федора Степуна, произ-
несенная 5 апреля 1964 года на праздничном обеде в гайдельбергском ресторане

«Рыцарь» / Материалы к биографии Д.И. Чижевского (1894-1977). — Москва, 2007.
— С. 466.
13)
Д. Чижевський читав філософію у Вільному Українському Університеті, де обіймав
посаду доцента (1929-1932), а згодом екстраординарного професора. У цьому ж уні-
верситеті Чижевський захистив свою першу докторську дисертацію: «Гегель і фран-
цузька революція» (1929).
14)
У Філософському товаристві Д. Чижевський був постійним секретарем та членом
управи, а у Семінарі по вивченню Ф. Достоєвського, яким керував А. Беме, — членом
управи. В обох цих установах він виголосив багато доповідей й брав активну участь у
наукових дискусіях.
15)
Дослівно Чижевський писав: «…чимало зроблено з підготовки книги про фор-
малізм в етиці, в якості підготовчих матеріалів до якої слід розглядати і деякі з моїх
статей про Достоєвського». Див. Д. Чижевский. Творческая автобиография. Июль
1945 года / Материалы к биографии Д.И. Чижевского (1894-1977). — Москва, 2007.
268 ЛИСТИ,

— С. 55. Д. Чижевський дійсно працював над дисертацією «Про формалізм в етиці»,
проте вона так і не була остаточно закінчена і захищена. Однак окремі частини цієї
роботи були опубліковані у вигляді статей в різних виданнях.
16)
Ця стаття вперше була опублікована у 1931 році. Див. Д. Чижевский. Этика и логика.
К вопросу о преодолении этического «формализма» // Труды Русского Народного
Университета. — Прага, 1931. — Т. IV. — С. 222-240.
17)
Стаття вперше опублікована у 1929 році. Див. Д. Чижевский. К проблеме двойника.
(Из книги о формализме в этике) // О Достоевском. Сб. статей под ред. А.Л. Бема.
— Прага, 1929. — С. 9-38.
18)
Серен Обю К’єркегор (1813-1855) — данський філософ, протестантський теолог
і письменник.
19)
Макс Шелер (1874-1928) — німецький філософ і соціолог, один з основоположників
філософської антропології.
20)
Хайнц Гаймзьот (1886-1975) – німецький філософ, дослідник філософії І. Канта.
У 1911 році в Марбурзі Хайнц Гаймзьот захистив докторську дисертацію на тему
«Метод Декарта ясного і чіткого пізнання», а в 1913 р. — габілітаціонну дисертацію,
яка була присвячена «Методу Лейбніца формального обґрунтування». Після цього
він в якості приват-доцента, а з 1921 р. як екстраординарний професор викладав
філософські дисципліни в Марбурзькому університеті. В подальшому викладав
у Кенігсберзькому та Кельнському університетах.
21)
Борис Петрович Вишеславцев (1877-1954) — російський філософ, релігійний мисли-
тель. Рецензія Чижевського на його працю була опублікована у 1929 році в журналі
«Современные Записки». Див. Д. Чижевський Рецензия на работу Б. Вышеславце-
ва: Сердце в христианской и индийской мистике // Современные Записки. — Т. 43.
— Париж, 1929. — С. 525-527.
22)
«Russische Geistesgeschichte». 2. Aufl., erweiterte. München, 1974, Fink.
СПОГАДИ 269
КОМЕНТАР
П рацюючи в Нью Йорку, під час свого перебування на стипендії

ім. Фулбрайт, у бібліотечних та архівних колекціях Української
Вільної Академії наук (УВАН), я переглядала деякі архіви і таким
чином натрапила на рукописну доповідь Василя Рудка, присвячену
Дмитру Чижевському, яка мене дуже зацікавила. Це був його виступ
на одному із засідань УВАН, але коли саме це відбулось, мені так і
не вдалося встановити. Думаю, що ця доповідь була виголошена десь
у 80-х роках, вже після смерті Дмитра Чижевського.
Автор цього тексту Василь Рудко (1910-1995) — постать зовсім не-
відома українському читачеві, однак добре знайома старшому поколін-
ню (вже достатньо малочисельному) української діаспори в Америці.
Він був помітною фігурою в управі УВАН й взагалі в суспільно-полі-
тичному житті діаспори. Отже, варто більш детально розглянути жит-
тєвий шлях цієї небуденної людини. Василь Рудко народився в с. Пе-
револочна Золочівського району Львівської області, у рідному селі
здобув і початкову освіту. Відчувши в собі потяг до знань, поїхав
до Львова, де у 1929 році у львівській головній академічній гімназії
здобув середню освіту. Восени 1929 року вступив до Львівського уні-
верситету, де студіював німецьку й українську філологію, водночас
даючи уроки учням гімназії з багатших родин. Філологічну освіту, піс-
ля невеликої перерви, закінчив у 1935 році, й зацікавившись філосо-

фією, розпочав студії з філософії в тому ж університеті у професорів
Казимира Твардовського, Казимира Айдукевича та Романа Інгардена,
які помітили й виокремили здібного студента. З Романом Інгарденом
Рудко листувався протягом життя. Однак матеріальні труднощі зму-
сили його невдовзі перервати філософські студії і заробляти на життя
журналістикою. В 1935-1937 роках був редактором неперіодичного
журналу «Студентський вісник». У 1939 році був заарештований і пе-
ребував у тюрмі Бригідки у Львові. Після окупації Польщі Радянськи-
ми військами переїхав до Кракова, де заробляв на життя приватними
лекціями. У 1941 році потрапив до Німеччини, де зміг відновити свої
філософські студії в Берлінському університеті у професорів Мико-
270 ЛИСТИ,

ли Гартмана та Едварда Шпрангера. Ці філософські студії В. Рудко
вважав визначальними у своєму житті. Закінчив навчання студії вже
в Геттінгенському університеті, де у 1947 році захистив докторську
дисертацію: «Сутність моральної оціночної матерії: дослідження про-
блем структури феномена моральності». У Німеччині брав активну
участь в студенському русі: був головою Націоналістичної органі-
зації українських студентів (НОУС) (1941-1944) і редактором що-
місячника «Бюлетень НОУС» (1943-1944). В. Рудко часто достатньо
критично писав про український націоналістичний рух, в тому числі
і про Дмитра Донцова як його ідеолога. Його ессе на цю тему дру-
кувались в тижневій газеті «Українські вісті», а у 1949 році були ви-
дані окремою книжкою під назвою «Розлам в ОУН» під псевдонімом
В. Рудка — Р. Лісовий. В 1949 році Рудко переїхав до США, де спочат-
ку працював на залізничній станції в Чикаго, а потім на одній з фірм
у Нью-Йорку. В 1968 році одержав диплом магістра-бібліотекаря в Ко-
лумбійському університеті й з 1968 по 1977 рік працював бібліотека-
рем на відділенні славістики Єльського університету в Нью-Гейвені.
Був дійсним членом Української Вільної Академії наук у США й чле-
ном правління УВАН. Рудко також входив до Східноєвропейського
дослідницького інституту ім. В. Липинського у Філадельфії, був спів-
робітником і активним ентузіастом Українського музею в Нью-Йорку,
членом Об’єднання українських письменників «Слово». Василь Рудко
близько спілкувався з молодою, на той час, генерацією українців-ін-
телектуалів, серед яких були Богдан Цимбалістий, Іван Лисяк-Рудни-
цький, Омелян Пріцак, Осип Данко, Микола Шлемкевич (після смерті
останнього Рудко був довгий час редактором журналу «Листи до при-
ятелів», який свого часу редагував Шлемкевич)1). Крім того серед його
кореспондентів були американські, німецькі, польські, еврейські інте-
лектуали, з якими він листувався на різні теми. Достатньо часто він
виступав з доповідями на засіданнях УВАН. Проте завжди залишався
людиною скромною, непублічною і дещо самотньою, більш прагнув
спілкування у вузькому колі однодумців, ніж на широкий загал.
Його відносини з Дмитром Чижевським не були надто близьки-
ми й товариськими — між ними завжди існувала певна відстань, що
СПОГАДИ 271
напевно цілком зрозуміло, адже їх різнив не тільки вік, але й соціаль-

ний і науковий статус. І у своїх листах до Чижевського Василь Рудко
завжди дотримувався офіційного кліше «Високоповажний Пане Про-
фесоре». Проте протягом тривалого часу знайомства між ними збері-
галися теплі, дружні відносини. Василь Рудко високо цінував наукові
здобутки Дмитра Чижевського й глибоко поважав його. В свою чергу
Дмитро Чижевський в особі Василя Рудка мав людину, яка розумі-
ла тонкощі філософської науки, й отже, приємного співрозмовника,
що вочевидь було важливо для Чижевського, адже в його оточенні
не так багато було людей, з якими він міг професійно говорити на фі-
лософські теми. Рудко входив до філософської секції УВАН, яку очо-
лював Чижевський, і разом з ним готував секційні засідання. Пізніше
(вже після від’їзду Чижевського до Німеччини) він деякий час очолю-
вав цю секцію і неоднаразово виступав з доповідями. Відомості про це
іноді можна віднайти в пресі тих часів: наприклад, у газеті «Свобода»
за 27 вересня 1961 року знаходимо розлоге повідомлення про те, що
20 травня 1961 року відбулось засідання філософської секції УВАН під
головуванням Миколи Шлемкевича, на якому виступив Василь Рудко
з доповіддю «Філософ Памфило Юркевич». Були й інші цікаві доповіді
та виступи. Чижевський, повернувшись до Німеччини, продовжував
спілкуватися з Рудком і періодично надсилав йому свої праці та обго-
рював деякі проблеми наукового життя української діаспори. Листу-
вання Чижевського й Рудка не є дуже щільним, але в ньому завжди

присутня повага один до одного й теплі почуття. Це й не дивно, адже
у них було багато спільного: обидва отримали добру філософську під-
готовку, обох захоплювала німецька філософська традиція, обидва
любили українську духовну культуру, не сприймали «ура-патріотизм»
й ратували за високий рівень наукових студій. І тому Рудко з повним
розумінням поставився до виходу Чижевського зі складу УВУ: «Що
Ви не схотіли бути в УВУ, не треба дивуватися. Мені здавна ясно, що
багато доріг до нашого інтелектуального розладу веде прямо від УВУ
та його лиховісної «наукової політики». Мене дуже непокоїть ситуація
тутешньої УВАН. Якби не завзяття і здоровий глузд Івана Лукича Зам-
ші справи стояли б далеко-далеко гірше. Не так давно Омелян Пріцак
272 ЛИСТИ,

згодився редагувати Аннали. Це буде, мабуть, рятунок для інституції,
якщо панам Архимовичеві і компанії не вдасться діла спаралізувати.
Проти Пріцака ведуть якраз ті панове політичну компанію, хоч самі
безпомічні та безнадійні»2). В цей час Чижевський сам потерпав від
постійних нападок з боку української діаспори. Так наприклад, на за-
гальних зборах Наукового Товариства ім. Шевченка, його президент
професор Смаль-Стоцький виступив з різким осудом відомої праці
Чижевського «Das heilige Russland» (1959), назвавши її «національною
скверною». Однак не всі саме так відносились до наукового доробку
Дмитра Івановича, і незабаром у журналі «Листи до приятелів», який
на той час вже редагував В. Рудко, з’явилась стаття на підтримку Чи-
жевського. Дмитро Іванович вирішив, що автором статті є Рудко і
подякував йому у листі. На що Василь Рудко відповів: «Ви думаєте,
що це я написав статтю про Вас. Так воно не є. Автор, доктор Осип
Данко, що тепер працює в бібліотеці Ейльського Університету, похо-
дить з Закарпаття. Скромна, мила й душевна людина. Писав він, так
сказати, з потреби серця, бо бачить добре й розуміє той жах, що іде
звідусіль, якого одним із репрезентантів являється саме Смаль-Сто-
цький. Жаху повно і в Європі, про що Ви згадуєте, але немало його
й тут»3). Рудко ніколи не прагнув гучних скандалів та звинувачень,
але завжди мав свою думку і не боявся її висловлювати, так само як
і Дмитро Чижевський. Однак, не зважаючи на певні спільні «жит-
тєві обрії», в українській культурі вони посідають зовсім різні місця:
Дмитра Чижевського пам’ятатимуть як неординарного мислителя, за-
сновника історії української філософії та видатного славіста, а Василя
Рудка, з невідомих причин, навіть не згадали в «Енциклопедії украї-
нознавства». Так сталося, що маючи за плечима добру філософську
школу й інтелектуальний потенціал Рудко, в силу різних життєвих
обставин, так і не реалізувався в Америці як науковець і мислитель,
а його філософські здібності, на жаль, залишилися не розкритими
і незатребуваними.
Отже, ця доповідь є одним з небагатьох (якщо не єдиним) опуб-
лікованим філософським текстом майже невідомого українського
СПОГАДИ 273
діаспорного мислителя Василя Рудка, якого ми наново «відкриваємо»

для себе.
Мова тексту залишилась цілком оригінальною з невеличкими
правками. Однак сама доповідь справляє враження певної обірва-
ності тексту. Можливо в архівній колекції Рудка є її закінчення, яке
я не знайшла під час огляду архіву, а може, закінчення і не існує, і ав-
тор саме так планував завершити свій виступ.
1)
Серед українських кореспондентів Василя Рудка: В. Барка, О. Данко, Д. Кузеля,
І. Коровицький, Л. Лиман, І. Лисяк-Рудницький, Ю. Шевельов, О. Пріцак та інші.
Їхні листи зберігаються в його приватному архіві в УВАН.
2)
Лист В. Рудка від 15 березня 1967 року, зберігається в приватному архіві Дмитра
Чижевського, що знаходиться у відділі рукописів та рідкісних друкованих видань
Гайдельберзької університетської бібліотеки під шифром: Heid. Hs. 3881, Tschi, роз-
діл С.
3)
Лист В. Рудка від 15 березня 1967 року, зберігається в Гайдельберзькому архіві Д. Чи-
жевського під шифром: Heid. Hs. 3881, Tschi, розділ С. Стаття, про яку йдеться у листі:
Осип Данко. Проф. Дмитро І. Чижевський у нас і в чужих. // Листи до приятелів. —
Книга № 5-6-7. — 1966. — (рік XIV, ч. 157-158-159). — С. 43-46. Передрук цієї праці
див. Осип Данко. Проф. Дмитро І. Чижевський у нас і в чужих / Дмитро Чижевсь-
кий і світова славістика. Матеріали наукового семінару Дрогобич, 17-18 травня 2003
року.— Славістика Том I. — Дрогобич, 2003. — С. 189-193. В розмові зі мною, яка від-
бувалась в Нью-Гейвені (США), пан Данко розповідав, що певна частина української
діаспори була достатньо негативно налаштована відносно Чижевського і повністю
підтримувала Смаль-Стоцького, однак переважна більшість молодих українців
із задоволенням читали праці Чижевського і відносились до нього із пошаною,

як до визначного вченого.
Примітки та коментир
274 ЛИСТИ,
Перша сторiнка iз манускрипту спогадів Василя Рудка «Шлях Чижевського».

З Архіву УВАН (Нью-Йорк)
СПОГАДИ 275
Богдан Кравців
276 ЛИСТИ,

Богдан Кравців1)
80-РІЧЧЯ ПРОФ. Д. ЧИЖЕВСЬКОГО
П рофесор Гейдельберзького Університету і директор Славістич-

ного Інституту цього ж університету Дмитро Іванович Чижев-
ський здобув собі своєю науковою діяльністю — як філософ, історик
літератури і філолог — міжнародне визнання — реноме найвидатні-
шого славіста в науковому світі Заходу. Праці проф. Д. Чижевського з
історії української філософії й української, російської, чеської й інших
слов’янських літератур зараховані до основного фонду славістичних
студій. Друковані, крім слов’янських, майже усіма найважливішими
мовами світу — німецькою, французькою, німецькою — його мо-
нографії, дослідження й розвідки стали надбанням світової науки,
без усвідомлення й вивчення якого неможливий дальший розвиток
славістики.
Серед усіх культурних народів такий науковець, як проф. Дмитро
Чижевський, був би найбільш достойною пошани й гордощів постат-
тю, зокрема з приводу тих чи інших роковин його життя та наукової
і творчої діяльности. Не так воно в українців. В українських енцик-
лопедіях не встановлена навіть точна дата народження проф. Дмитра
Івановича Чижевського: в галицькій Українській Загальній Енцикло-
педії (УЗЕ) і в Київській Українській Радянській Енциклопедії (УРЕ)
визначено цю дату на 1895 рік, хоч насправді народився він 5 квітня
СПОГАДИ 277
(23 березня за ст. стилем) 1894 року. Якщо ж ідеться про ставлення
української громади до надбань і досягнень проф. Д. Чижевського,
то показовим може бути спричинений непристойною для науковців
поведінкою кількох осіб з управи Американського НТШ факт відхо-
ду проф. Д. Чижевського від НТШ, членом якого він став 1936 року
за свої наукові праці і заслуги.
60-річчя проф. Дмитра Чижевського, в 1954 році, було відзначене на-
уковим світом Заходу ювілейною 306-сторінковою книгою (Festschrift),
що появилася у Вісбадені в Західній Німеччині за редакцією проф. Мак-
са Фасмера. Крім бібліографії праць проф. Д. Чижевського, на 33 сторін-
ках друку в книзі були надруковані 27 праць і статтей з різних ділянок
славістики, що їх авторами були видатні західні славісти, між ними й
двох українців — проф. О. Пріцака та проф. В. Сас-Залозецького. Єди-
ним конкретним виявом української пошани до проф. Д. Чижевсько-
го була тоді книжечка д-ра Євгена Пизюра «Дмитро Іванович Чижев-
ський», що появилася у видавництві «Україна» в Новому Ульмі 1955 p.
Дуже урочисто було відзначуване — при численній участі профе-
сорів і студентів у Гайдельбергу — 70-річчя проф. Д. Чижевського. Ви-
дана з приводу цих роковин майже 1000-сторінкова ювілейна книга
була опублікована 1966 p. у Мюнхені за редакцією Дітріха Ґергардта,
Віктора Вайнтрауба, Ганса-Юрґена цум Вінкеля п[ід]. н[азвою]. «Orbis
Scriptus. Dmitrij Tschizevskij zum 70 Geburtstag». Із статтями на пошану
проф. Д. Чижевського виступили в цьому збірнику 95 славістів-фі-

лологів, літературознавців, істориків — з усіх країн світу — із США,
Франції, Німеччини, Канади, Англії, ЧСР, Польщі, Югославії, Угор-
щини, між ними чотирьох українців: професори О. Пріцак, Я. Рудни-
цький, Ю. Шевельов, І. Шевченко.
В книзі була вміщена складена Гансом-Юрґеном цум Вінкель і Ми-
рославом Лабунькою бібліографія праць проф. Д. Чижевського із яких
600 позиціями. В українській еміграційній спільноті були відзначені
ці роковини без ширшого відгомону в пресі, тільки науковою конфе-
ренцією, що її влаштувала Українська Вільна Академія Наук у США
за участю Ю. Шевельова, В. Рудка, Ю. Лавріненка та Є. Маланюка. Ви-
голошена на цій конференції доповідь Ю. Лавріненка п[ід]. н[азвою].
278 ЛИСТИ,

«Дмитро Чижевський — літературознавець» була надрукована у збір-
ці його статтей та есеїв «Зруб і нарости» у в-ві «Сучасність» 1971 p.
Стільки було шанування. Немає багато надій, щоб українська діяс-
пора, а зокрема еміграційна наукова громада вшанувала ширше і до-
стойніше теперішнє 80-річчя проф. Дмитра Чижевського, що в нього
входить він з квітнем 1974 року, не покладаючи рук і пера, повний
творчої снаги і дослідницької енергії.
В короткій журнальній статті неможливо охопити всієї багато-
гранної і широкої засягом тем, проблем і зацікавлень наукової твор-
чости проф. Дмитра Чижевського. Кожна із ділянок, що їм він від-
давав і віддає свою увагу і свої сили, вимагає вже окремого огляду й
аналізу. Цілі статті чи й дослідження можна писати про його праці
з історії філософії, не тільки української, але й німецької, російської,
чеської, польської та інших. Зокрема ж багато дав проф. Д. Чижев-
ський для вивчення філософії Григорія Сковороди і добре склалося,
що саме тепер у 80-річчя Дмитра Івановича появляється у Гарвардсь-
кій Серії Українських Студій його праця про Григорія Сковороду —
поета, мислителя і містика.
Окремого й основного огляду вимагала б дослідницька і публіка-
ційна діяльність проф. Д. Чижевського в ділянці давньої української
літератури. Крім низки давніших праць — таких як «Geschichte der
altrussischen Literatur im XI, XII und XIII Jahrhunder. Kiewer Epoche»
(1948) та «History of Russian Literature from the Eleventh Century to the
End of the Baroque» (1960), він видав 1968 року в редагованій ним серії
«Forum Slavicum» також «Abriss der altrussischen Literaturgeschichte».
У всіх цих працях термін russisch i russian він виводить від слова Русь
(а не Росія) і досліджувану ним літературу визначає, як «староруську,
староукраїнську або київську».
В бібліографічних довідках він покликається також на праці ук-
раїнських дослідників й істориків літератури — Грушевського й ін-
ших. У редагованій Д. Чижевським разом з іншими славістами серії
«Slavische Propylaeen» він опублікував у 1964-1972 рр. тексти творів
староукраїнської літератури і праці давніших дослідників про них, як
наприклад «Пчела», розповіді й молитви Кирила Туровського, молін-
СПОГАДИ 279
ня Данила Заточника, Хожденіє Данила Паломника, працю Д. Абра-

мовича про Києво-печерський патерик XIII ст., дослідження В. Пе-
ретца про вірші єромонаха Климентія Зіновева тощо — усе із своїми
передмовами і подеколи коментарями. В серії «Forum Slavicum» Д. Чи-
жевський видав праці Людольфа Мюллера про «Слово о полку Іго-
ревім» та про твори Митрополита Іларіона.
Продовжуючи свої дослідженя над українським літературним ба-
рокко, що їх вислідом були видані в трьох частинах у Празі у видав-
ництві Українського Історично-Філологічного Товариства в 1941-1944
(незакінчені) нариси «Український літературний барок» й опубліко-
вані вже на еміграції статті «До проблем барокко» (Заграва, ч. 4, 1946)
та «Сімнадцяте сторіччя в духовній історії України» (Арка, чч. 3-4,
1948) і розвідка «Поза межами краси» (1952), Д. Чижевський видав
1970 року в серії «Forum Slavicum» збірник праць різних авторів п[ід].
н[азвою]. «Slavische Barockliteratur» і крім того підготовив для дру-
ку працю В. Претца про українську епіграму барокко і свою студію
про слов’янську проповідь барокко.
Багато уваги присвятив Д. Чижевський в останньому десятиріч-
чі іншим слов’янським літературам. В 1971-1972 рр. він перевидав із
своїми передмовами й реєстрами у серії «Slavische Propylaeen» пра-
цю M. Сперанського про сербські і болгарські збірники «Пчела» —
флорілегії XIII-XV ст. і твір Яна Амоса Коменського «Panaugia» з 1660
року. Опублікував збірку малих слов’янських «Пчел» із їхніх першо-

видань 1892-1904 років. Підготовив також публікацію знайдених ним
у Німеччині рукописів Соловецького патерика XVI віку та польського
коментаря до молитви Salve Regina.
Як і в минулих десятиріччях активним зацікавленням Д. Чижев-
ського користувалася клясична й нова російська література.
В 1969-1970 рр. були перевидані ним у серії «Slavische Propylaeen» есей
А. Бєлого «Мастерство Гоголя» і студія В. Розанова «Легенда о Вели-
ком Инквизиторе» (з додатком двох статтей про Гоголя). Підготовив
він також для друку передрук двох книжок В. Віноґрадова про Гоголя
і студію Г. Келле про поезію Державіна. Три студії самого Чижевського
про Гоголя появилися у виданім ним 1966 p. збірнику «Гоголь — Тур-
280 ЛИСТИ,

генев — Достоевский — Толстой». З модерної російської літератури
були перевидані Д. Чижевським з його передмовами і коментарями
твори К. Случевського, А. Бєлого, В. Брюсова, Е. Гуро, Б. Лівшіца,
І. Коневського та ін., як також праці російських літературознавців
про символістів, футуристів і В. Маяковського як новатора мови. Із
більших праць Д. Чижевського про клясичну й нову російську літе-
ратуру появилися «Russische Literaturgeschichte des 19. Jahrhunderts»
том І — «Die Romantik» (1964) і том II — «Der Realismus» (1968) і дво-
томова Russische Geistesgeschichte (1971). На підкреслення в цьому ви-
падку заслуговує факт, що саме українець є найвидатнішим на Заході
дослідником і спеціялістом клясичної й нової російської літератури.
В 1971 p. Д. Чижевський започаткував перевидання своїх дрібні-
ших праць. Другий том цих «Kleinere Schriften» з історії чеської літе-
ратури появився п[ід]. н[азвою]. «Bohemica». В першому томі будуть
зібрані праці про проблеми стилістики і старослов’янські літератури.
У третьому — статті про нові слов’янські літератури.
Видатною і плідною була співпраця проф. Д. Чижевського у ви-
даваній європейським НТШ англомовній Енциклопедії Українознав-
ства (т. І, Торонто, 1963), що її він збагатив своїми статтями про давню
українську літературу і про літературу Ренесансу, реформації й бароко
та клясицизму. Свою співпрацю в цій же ЕУ — гасловій — проф. Д. Чи-
жевський продовжує й досі.
Куди більшою увагою, як серед української еміграційної суспіль-
ности, «втішається» проф. Дмитро Чижевський у радянській, зокрема
ж українській офіційній критиці й науці. Майже в кожному із збір-
ників з історії філософської думки на Україні, що появилися в остан-
ніх десяти роках в Києві під фірмою Інституту філософі АН УРСР,
згадується з лайкою «буржуазний націоналіст» Д. Чижевський і його
праці, зокрема «Нариси з історії філософії на Україні», як також його
студії про Сковороду. Видана у в-ві УВАН в Нью-Йорку 1956 року «Іс-
торія української літератури від початків до доби реалізму» зазнала
розгрому одночасно з двох сторін — з Москви і з Києва. В ж[урналі]
«Дружба народов» (№ 1, 1959) якийсь Б. Комановський назвав Д. Чи-
жевського прихованим «буржуазним націоналістом» і його висновки
СПОГАДИ 281
«реакційними й антидемократичними», зокрема ж за те, що у своїй

історії літератури оцінив Т. Шевченка як українського патріота й во-
рога Росії і не викреслив з неї таких постатей, як Куліш і Костомаров.
Того ж самого року був примушений виступити проти Д. Чижев-
ського й акад. Олександер Білецький. Надруковану у виданні Ма-
теріали до вивчення історії української літератури (т. І, Київ, 1959)
статтю п[ід]. н[азвою]. «Стан і проблеми вивчення давньої українсь-
кої літератури» (передрукована потім в 1-ому томі 5-томного зібран-
ня праць О. Білецького, К., 1965) акад. Білецький присвятив м. ін.
також Д. Чижевському і розглядові його «Історії української літерату-
ри», полемізуючи досить стримано з його періодизацією і, зокрема, з
його поглядами на літературу барокко. Намагався розгромити Д. Чи-
жевського в його ж ювілейний, 1964 рік, також і східньо-німецький
комуністичний славіст д-р Г. Ґрассгоф у виданому в Східньому Бер-
ліні збірнику «Wissenschaft am Scheidewege; kritische Beitraege ueber
Slavistik». У написаній нібито з «клясових соцреалістичних позицій»
статті про Д. Чижевського п[ід]. н[азвою]. «Подвижник ідеалізму й
містицизму», Г. Ґрассгоф стає на оборону російської культури й лі-
тератури, що їй, мовляв, проф. Чижевський «з легкої руки відібрав
загальноросійську ранню літературу включно до ХІІІ століття і при-
писав її українській літературі».
Обговорюючи його ж «Історію української літератури», д-р Ґрас-
сгоф обвинувачує Чижевського в тому, що «всупереч вислідам до-

слідів, він старається продемонструвати вищість і пріорітет україн-
ської літератури над російською».1
Полеміка з проф. Д. Чижевським й напади на нього в радянських
публікаціях не припиняються й досі. Безперервно атакують його і
літературознавці з Москви і літературні специ з Києва. Різниця між
одними і другими тільки та, що московські науковці полемізують з
Д. Чижевським досить пристойно, а київські намагаються орудувати
голоблею.
1
Докладніше про статтю д-ра Г. Ґрассгофа див. статтю О. Данка «Проф Дмитро І. Чижевський
у нас і в чужих». Листи до приятелів, ч. 157-159, 1966.
282 ЛИСТИ,

Престижу проф. Дмитра Чижевського не підірвуть ні напасті
режимних комісарів від філософії і літератури, ні нехіть й «укрита
злість» еміграційних діячів від науки. Своїми працями і надбаннями
він сам один поставив собі міцний і величний пам’ятник.
У 80-річчя професора Дмитра Івановича Чижевського треба по-
бажати йому сил і снаги продовжувати наукову діяльність з такою
ж енергією і наполегливістю, як і досі, протягом 50 років, з часу, як
він став лектором філософії в Українському Педагогічному Інституті
у Празі.
1)
Текст подаємо за першою публікацією — часопис «Сучасність». — Мюнхен, 1974.
— ч. 4.
Богдан Кравців (1904-1975) — український поет, перекладач, редактор, критик.
Дійсний член НТШ, УВАН, редколегії «Енциклопедії українознавства».
«Якщо я мав би схарактеризувати життєвий шлях Богдана Кравціва узагальню-
ючою метафорою, то буде це: ЖИТТЯ В ОБОРОНІ. Він-бо, як оголений нерв, стояв
на вітрах історії й реагував на кожну несправедливість, вчинену українському наро-
дові, на кожну загрозу, яка нависла над нашою колективною долею», — так писав
про нього дослідник історії української літератури Богдан Бойчук.
Народився поет 5 травня 1904 року в селі Лоп’янка (Лоп’янці) Долинського
повіту — нині Івано-Франківська область, Рожнятівський район. Навчався в Ака-
демічній гімназії у Львові, а згодом — в Українському таємному університеті та
Львівському університеті на філософському факультеті. Був членом літературної
молодіжної групи «Листопад». Ще в студентські роки став активним членом ОУН,
де очолював сектор молоді. Редагував періодичні видання: «Вісті», «Голос», «Голос
нації», «Дажбог» (1935) , «Обрії» (1936-1937), «Напередодні». У вісімнадцятирічно-
му віці Богдан Кравців надрукував першого вірша у місячнику «Український пласт»
(1922) , а через сім років з’явилася друком і перша збірочка віршів «Дорога» (1929).
Не забарилася й друга — «Промені», в якій переважають мрії про далекі мандри
та патріотична риторика.
За участь у національно-визвольному русі на західноукраїнських землях, ак-
тивну діяльність в Українській військовій організації та ОУН Кравців двічі зазнав
ув’язнення (1930-1933) . У в’язниці він переклав біблійну «Пісню пісень» і написав
чимало ліричних творів, що увійшли до книжки «Сонети і строфи» (1933) . Збір-
ку було відзначено літературною премією Товариства Письменників і Журналістів
у 1934 році.
Війна виштовхнула Б. Кравціва в еміграцію. 1939 року він опиняється у Берліні,
де редагує газети українських остарбайтерів «Вісті», «Українець», «На шахті», що-
денник «Голос». Під страхом примусової репатріації після війни поет оселяється
СПОГАДИ 283
у північнобаварському селі й намагається навіть вести там своє господарство. Тим

часом продовжує пристрасно збирати літературу, здебільшого доступну німецьку:
Гайне, Рільке. З Рільке Б. Кравців переклав поезії, що склали цілу збірку «Речі й
образи» (1947). Під впливом творчості М. Зерова поет працює у цей час над книж-
ками, яким судилося вийти нескоро — це «Зимозелень» (1951) та «Глосарій» (1974) .
Між виходом цих збірок аж двадцять три роки. У збірці ж «Кораблі» вміщено було
твори, датовані 1948-м роком. За рік до смерті письменника з нагоди його сімде-
сятиріччя, крім «Глосарію», позначеного впливом неокласиків, вийшли також
«Квітоліт» та «Станси».
1949 року Б. Кравців емігрує до Америки, де живе спочатку у Філадельфії, а зго-
дом у Рутерфорді, і працює редактором щоденного видання «Америка», газети
«Свобода», пластового журналу «Молоде життя», зрештою літературного місячни-
ка «Сучасність». Був він також членом редколегії «Енциклопедії українознавства»
та альманаху «Слово».
У ці «американські» свої, вже зрілі роки, Б. Кравців засвідчує неабиякий лі-
тературознавчий смак і пріоритетну зацікавленість фундаментальними науковими
дослідженнями, громадською роботою, працею у царині міфології та картографії
(фахові розвідки про міфологію «Слова о полку Ігоревім», бібліографічні довідни-
ки та коментарі до видання карт України, літературні огляди в окремих виданнях:
«Обірвані струни» (1955) , «На багряному коні революції» (1960) , «Поети чумацько-
го шляху» (1962) , унікальне видання антології української поезії «Шістдесят поетів
шістдесятих років» (1966).
Публіцистика, дослідницька літературознавча й культурологічна робота заби-
рали чимало сил і часу, то ж досить несподіваними стали вінок сонетів Б. Кравціва
«Дзвенислава» (1962) — весільний дарунок дочці — та ліричні «Осінні строфи»,
частково опубліковні в «Сучасності».
Помер Богдан Кравців 21 листопада 1975 року у м. Рутерфорді неподалік від
Нью-Йорка.
По смерті вийшли три томи запланованого чотиритомника «Зібраних творів»
Б. Кравціва (1978, 1980 та 1994) — видання нью-йоркської групи за редакцією Бог-
дана Бойчука.
Примітка
Олександра Чуднова
284 ЛИСТИ,
Богдан Кравцiв. Перша сторiнка iз праці «До проблеми Тура-Сварога-

Трояна» (1952). З дарчим написом Д.І. Чижевському.
Iз особистого архiву Володимира Янцена в Галле
СПОГАДИ 285
Дмитро Чижевський в колі нiмецьких славістів: Н. Райтер, М. Вольтнер,

Д. Чижевський, Д. Герхардт, Ф. В. Нойман, Ф. Шольц, К.-Х. Полок.
Гайдельберг, 1962 р.
Дмитро Чижевський в колі учнів та колег на святкуванні карнавалу.

Гайдельберг, 1960-і рр.
286 ЛИСТИ,
ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ
ЗГАДУЄ…
СПОГАДИ 287
Д М И Т Р О Ч И Ж Е В С Ь К И Й З ГА Д У Є …
Юрій Клен
288 ЛИСТИ,
Дмитро Чижевський
ЮРІЙ КЛЕН, ВЧЕНИЙ ТА ЛЮДИНА

Із спогадів. Написано 1949
Р озуміється, постать вченого ніколи не може притягнути до себе

такої уваги суспільства, як постать поета. Та ще поета такого
маштабу, як Юрій Клен. Якщо я хочу подати спогади про Клена-Бурґ-
гардта — вченого, а не поета, то я стою перед небезпекою якось «при-
гасити», принизити інтерес читача до цієї незвичайної людини… Од-
наче в постаті вченого Освальда Бурґгардта є деякі риси, що кидають
світло і на образ поета Юрія Клена. Тому дозволяю собі поділитись
моїми спогадами про Бурґгардта, не торкаючись ані його поетичної
творчости, ані фахових проблем його наукової діяльности.
Якщо не боятись «штампів», банальних речень, то я мусів би по-
чати ці спогади приблизно так: «З жахом мушу встановити, що я знав
Клена вже тридцять років. Так летять роки…» або: «Так ми усі старіє-
мо…» чи щось подібне.
Але я пригадую просто сцену з авдиторії Київського університе-
ту, де я, тоді ще зовсім молодий юнак, що саме перейшов з Петербур-
зького університету до Київського, сидів серед досить численної ав-
диторії, що збиралася на засідання просемінару проф. В. Перетца1).
Була це остання зима перебування Перетца в Києві, отже рік 1913.
До авдиторії ще перед приходом професора зайшов стрункий білявий
СПОГАДИ 289
студент в студентській уніформі. Він перекинувся словами з кимось із

старших студентів, що спорадично відвідували просемінар, а під час
засідання узяв у ньому участь. У мене навіть залишається враження,
що він прочитав цілий виклад, але дуже можливо, що він лише довше
говорив в рамках дискусії. В кожнім разі те, що він говорив та як він
говорив, зробило на мене враження та навіть тематично залишилося
в пам’яті. Його слова торкались методологічних принципів марбур-
зького професора історії літератури Ельстера, що в деякому сенсі був
попередником пізніших російських «формалістів». Про Ельстера вже
тоді продавалась (чи мала незабаром вийти з друку) книжечка Бурґ-
гардта — перша його друкована наукова праця2).
Перетц згадав ім’я промовця, що вже мені було відоме. Київський
університет тоді, після 1911 року, переживав період розквіту, було
чимало талановитих студентів; не проходило року без численних
нагород студентських праць медалями; молодші студенти вже чули
імена видатніших старших колеґ3), до яких належали серед багатьох
інших — Зеров4), Филипович5) та й Бурґгардт. Ніхто ще не передбачав
в них майбутніх українських поетів; я досить часто зустрічався з Зе-
ровим, але він тоді був занятий працею про смердів чи щось подібне,
а розмовляли ми з ним на українсько-політичні теми.
В Бурґгардтові-доповідачеві робила враження вже його зовніш-
ність: він зразу здався мені «європейцем», в ньому нічого не було від
тієї неохайности та «розхристаности», якою відрізнялись численні
студенти і якою вони навіть кокетували! Але при цьому він цілком
відрізнявся і від тих — мені несимпатичних — вбраних в цивільне з
елементами певного «шику», «естетів», представників студентського
«дендизму», до яких належали саме деякі колеги Бурґгардта з фаху,
«романо-германісти». Пригадую такого (щоб не згадувати ще живих)
поета В. Маккавейського6), що писав тоді медальну працю про «Над-
людину в германських літературах» та виглядав і поводився… від-
повідно до цієї теми. І виклад Бурґгардта був цілком позбавлений тих
самих типових для різних груп студентів рис: в ньому не було також
ані інтелектуальної неохайности, що була, можливо, ще більш розпов-
сюджена, аніж неохайність у вбранні, ані кокетування «модернізмом»
290 ЛИСТИ,
або «естетизмом», що теж було «модне»… Але хоч Бурґгардт і здався
мені «європейцем» (можливо і на підставі певної зовнішньої схожос-
ти з студентом математиком та музикантом, з яким я приятелював
в Петербурзі, і прізвище якого було випадково — майже те саме, що
ймення Бурґгардта — Освальдт), але він ніколи не здавався мені «чу-
жинцем», як здавались в Петербурзі та Києві деякі студенти поляки
та німці.
Здається, я тоді вже, але лише поверхово, познайомився з ним. По-
чав вітатись. Але бачив його дуже рідко. Спільних лекцій у нас не було:
я слухав виключно мовознавство та філософію і з великою послідов-
ністю не ходив на виклади професорів, що мене не цікавили: Голу-
бева7), Кулаковського8), Флоринського9), та навіть тих, хто користався
доброю славою як викладач та вчений… Не був я аж до державних
іспитів ані на одній лекції і шефа романо-германістів проф. Шаро-
вольського10). Бурґгардт іноді з’являвся в помешканні філологічного
семінару, а також в передпокої до обох його заль, так званих «Фер-
мопілах», де розмовляв, як пригадую, з Филиповичем, але бібліотекою
семінару, здається, не користався.
Наступного шкільного року почалась війна. Десь на початку зими
відбулось прилюдне засідання романо-германського семінару, що
було присвячене викладу про футуризм одного із згаданих уже «ес-
тетів». Панував на цьому зібранні «дух» В. Маккавейського. Бурґгардта
не було. Від когось з колеґ я довідався про ту сумну долю, яка спіткала
Бурґгардта разом з більш мені знайомими істориками мистецтва, бра-
тами Ернстами11) та ще деким — про їх інтернування — як «німців».
Прийшла революція… Дивним чином, одним з перших актів рево-
люційного студентства було закриття університету! Цей акт мотиву-
валось тим, що праця «революційного студентства» потрібна, мовляв,
на провінції. Але відвідувати університет, семінари та бібліотеку було
можливо. І знову, здається, вже восени 1917 року в «Фермопілах», куди
я частенько заходив, з’явилась на хвилину постать Бурґгардта. Він сто-
яв коло шафи з старими монетами та розмовляв з якимсь незнайомим
мені студентом. Пізнати його можна було зразу. Але — Боже мій! — як
він постарів. Юнаки того віку, в якому я був, здебільша не розрізняють
СПОГАДИ 291
віку людей значно старших за них, але дуже добре почувають різницю
між собою та представниками трохи старшого — на 3-4 роки — по-
коління. В обличчі та постаті Бурґгардта, що дійсно був лише на 3-4
роки старший за мене, були якийсь сум та втома, що виходили поза
межі «емпіричної дійсности». Тепер мені просто насувається інтерпре-
тація тодішніх настроїв Бурґгардта його значно пізнішими словами:
перед його очима розсипалися попелом імперії12)! Назовні він випадав
так само молодо, як і інші старші колеґи13) (а, наприклад, Филипович,
що тоді весь час навідувався до семінару, випадав зовнішньо старшим
за Бурґгардта). Лише волосся Бурґгардта потемніло, тепер його вже
не можна було назвати «білявим». Та й рухався він якось «мляво», як
стомлена людина, повільно, ніби на ньому щось тяжило. З того часу
в мене залишився образ Бурґгардта, як ми всі його пам’ятаємо, як лю-
дини дуже свіжої та рухливої духовно, але назовні стриманої, захова-
ної в собі, ніби навіть байдужої до всього світу. За хвилину він зник
з «Фермопілів», і я не бачив його вже, здається, до 1919 року.
Пізніше, вже в Німеччині, Бурґгардт розповідав мені кілька разів
про своє заслання. Він зовсім не жалівся на умови життя (до речі,
на радянській Україні йому довелось пережити значно гірше). Він

лише розповідав про те, як його вразила повна несхожість селян-
ського життя та мови (бо жив він як засланець десь в глухому селі
на російській півночі14)) не лише з життям і мовою на Україні, але
і з тими уявленнями, що він мав про Великоросію. Разів зо два він
згадував, як його там вразило, що навіть звичайне російське сло-
во «куріца» мало там зовсім інший та цілком непристойний сенс.
Здається, саме примусова подорож на північ була не без значення
для розвитку його української свідомости. Північна «екзотика»
не змогла його захопити…
Я зустрічався тоді з Бурґгардтом рідко. В трагічний період револю-
ції, коли ставало все ясніше, що вона не буде «безкровна» і не звіль-
нить окрему людину чи «пригноблені кляси», наші принагідні роз-
мови були дуже далекі від будь-якої актуальности: вони торкались
літературних тем. Але й ці «літературні теми» були дуже далекі від
сучасности: якось випадково ми зійшлись на інтересі до оригіналь-
292 ЛИСТИ,
ного та своєрідного на окраї літератури, і виявилось, що в нього, як і
в мене, були «улюбленці» серед тих поетів, яких ніхто не бере серйозно.
Він ставився до таких поетів з певним, так би мовити, «позитивним
скепсисом»: коли йому щось не до вподоби, то все ж в цьому є якась
творча сила, яка може («не дай Боже!») ще мати будуччину. Дивним
може здатись, що ми «захоплювались»… графоманами. Поет-графо-
ман, Олександер Дейчман, вірші якого Бурґгардт знав напам’ять, був
мені навіть особисто відомий: він походив з Кременчука та приїздив
до Олександрії на Херсонщині продавати по 50 копійок свій збірник
незграбних віршів «Скорбные аккорды» (російські вірші не без ук-
раїнізмів)15). Пізніше ми ділились іншими скарбами цього характе-
ру — в мене були олександрійські поети — вчитель Буржуков та фер-
шал Можаровський, в Бурґгардта ще якийсь загадковий Петренко,
від якого він мав цілі зошити творів. Ця тема цікавила нас весь час
нашого знайомства, аж до часу, поки в Німеччині почали з’являтись
німецькі вірші українців такої самої якости. Ці поети були безумовно
«вчителями» пізнішого Порфірія Горотака (містифікаційна збірка вір-
шів цього «автора» постала під пером Бурґгардта по війні при участи
Мосендза)16).
Тоді я навчився цінити надзвичайно тонкий гумор Бурґгардта.
І тоді я помітив, що в нього при назверхній «млявості» та нахилі
до занадто вже повільного темпу праці (що мені тоді мало імпонува-
ло) є, зовсім не відповідні цим назверхнім якостям, дуже інтенсивне
та всебічне сприймання зовнішнього світу та інтенсивність і глибина
інтелектуальної творчої сили.
Відомо, що життєві шляхи Бурґгардта в цей період (до 1921 року)
були досить складні. Лише випадково можна було його зустрінути
в Києві, в університеті або у спільних знайомих. Не пам’ятаю, коли
(бо й моє життя в Києві та Харкові було досить складне та проходи-
ло в значній частині в межах різких радянських «мєст заключенія»)
ми зустрілись у спільних знайомих. Час був «безпросвітний». Було
чоловік 8-10. Вже зовсім пізно ввечері хтось запропонував згасити
світло та почати характеризувати один одного «по Достосвському».
Характеристики випали не дуже яскраві, а за коротший час набра-
СПОГАДИ 293
ли взагалі несерйозного характеру, почались іронічні дотепи, натяки

на різні гумористичні обставини, яких тоді було в житті кожного з
нас досить. Пам’ятаю, що якась іронічна та зовсім невідповідна ха-
рактеристика була дана мені на підставі недавньої події мого життя,
коли мені з надзвичайним напруженням усіх сил та мобілізацією
усіх можливих зв’язків вдалося врятувати від реквізиції («для ля-
бораторії товариша Мейера») своє помешкання, а потім виявилось,
що реквізувати збирались зовсім не моє помешкання, а помешкання
одного з сусідів, якогось Рабіновича, який, довідавшись, що його по-
мешкання мною звільнене від реквізиції, навіть не почував вдячнос-
ти до мене, бо «не встиг перелякатись…» Лише одна дівчинка, тоді
ще зовсім молоденька, сказала декому по кілька почасти гірких, але
справедливих слів. Її слова про Бурґгардта я запам’ятав, бо в них було
багато правдивого: в нього, мовляв, зовнішність зовсім не відповідає
внутрішньому змісту. В цьому я почув характеристику того, що мені
тоді здавалось «європейськістю». Побачивши, що в тодішніх умовах
можливості науково працювати для мене в Києві не було, я тоді вже
твердо рішив виїхати за кордон і, чекаючи сприятливих обставин, мав
час подумати про єство «європейського» людського типу. Не бував-

ши до того в Європі, мусів я спиратись на літературно зафіксованих
спостереженнях, головне російських. З цих спостережень можна було
вивести, що «Європейська людина» носить «маску», закриває завжди
своє дійсне обличчя (цього погляду я тепер не поділяю, але не буду
про це говорити).
Бурґгардт здався мені, як я вже згадав, представником «Євро-
пейськости». І дійсно, він був значно стриманіший в виразі своїх ду-
мок, а ще більше почуття, аніж більшість наших київських земляків.
Не хочу судити, чи це було рисою його національної вдачі, чи залежа-
ло від його особистого характеру, чи від виховання. Але мені тепер,
на підставі довгого шерегу зустрічей з ним вже за кордоном, ясно, що
це належить до найцінніших рис в характері покійного вченого та по-
ета. Він не давав вільного виходу своїм «незрілим» або «недозрілим»
думкам та почуттям. Саме через це його студентський виступ робив
враження такої надзвичайної «зрілости»: він говорив лише про те, що
294 ЛИСТИ,
він цілком засвоїв, перетравив та продумав до кінця. Ще обережні-
ше, аніж з думками, поводився він з своїми почуттями. А як пізніше
показалося, були ще скарби його внутрішнього життя, що він до них
ставився з ще більшою увагою — його поетичні твори. Згадана «ніч-
на» характеристика Бурґгардта була цілком влучна і щодо іншої риси
його характеру. Його «млявість», занадто вже повільний темп, що зда-
валось більшості його знайомих, — може, лише крім його найближ-
чих друзів та товаришів, — хибою, зовсім не були йому властиві. Пра-
цював він, правда, повільно, але надзвичайно інтенсивно, широко та
глибоко, отже, завжди енергійно. Я це добре побачив, коли за кілька
років зустрівся з Бурґгардтом за кордоном.
Це нічне «засідання» з невдалою спробою достоєвщини було од-
нією з моїх останніх зустрічей з Бурґгардтом на Україні. Весною 1921
року я виїхав за кордон, вчився в Німеччині і, крім років 1924-917),
коли я викладав в українських школах у Празі, зв’язки мої з україн-
ськими земляками були переважно листовні або принагідні при наїз-
дах до Праги здебільша на 3-4 дні. З весни 1932 я почав викладати
в університеті в Галле. Про працю Бурґгардта на Україні я знав лише
з українських його друкованих праць.
Цілком несподіваною, приємною подією для мене було, коли я десь
в 1934 або 35 році дістав листа з підписом Бурґгардта з Мюнхену. Що
Бурґгардт за кордоном, про це я довідався трохи раніше від відомого
приятеля українських вчених, проф. Фасмера в Берліні, якого Бурґ-
гардт відвідав. Але дуже характерно для Бурґгардта, що він якось
зовсім не зумів поінформувати Фасмера про свої праці, — при повній
нездібності Бурґгардта до якоїсь «самореклями», Фасмер не міг собі
зробити ніякого уявлення про його наукову постать. Ніяких надій
на наукову посаду для Бурґгардта в Німеччині тоді не було. Наше
листування було присвячене взаємним інформаціям. В листах Бурґ-
гардта було повно фантастичних плянів «десь» влаштуватись, — ду-
мав він і про Швецію, і про Еспанію. Здається, згадував навіть Туреч-
чину. Але якось раптом промайнув промінь світла: проф. К. Г. Маєр18)
в Мюнстері, тепер уже покійний, що з невідомих причин добре ста-
вився до мене, звернувся до мене з запитанням про деяких можли-
СПОГАДИ 295
вих кандидатів для лекторату в Мюнстері. Кандидати були дуже ди-

вовижні, щонайменше «сумнівної якости». Навряд чи я практичністю
перевищую Бурґгардта. Але тут пощастило мені, а ще більше йому.
Мені вдалося листовно переконати Маєра, що в Бурґгардті він знайде
значно ліпшу силу, аніж в комусь з інших кандидатів. Можливо, що
тут відограла ролю і та обставина, що Бурґгардт міг, крім російської
мови, викладати також українську та польську: отже, так би мовити,
«за ті самі гроші» університет діставав потрійного лектора в одній
особі. Листування з Маєром тривало досить довго, нарешті він «зва-
жився». Але справа ще тягнулась у факультеті, потім в міністерстві.
Як пам’ятаю, ні я, ні Бурґгардт не були досить певні, що з цілої справи
щось вийде. Але «вийшло». Бурґгардт міг приїхати до Мюнстеру.
З цього часу починаються наші систематичні зустрічі кілька разів
на рік, — то я відвідував його в Мюнстері, їздячи до західньої Німеч-
чини, а іноді зважуючись навіть зробити значний об’їзд, щоб завіта-
ти до нього, то він заїздив до мене, здебільша по дорозі до Берліну.
Листування наше вже не припинялось: я збирав листи, і листи Бурґ-
гардта утворили досить грубий том. На жаль, листи страчені, так само
як і записи Бурґгардта (почасти віршовані) в моїй «Книзі гостей та

скарг», в яку записувались відвідувачі мого помешкання. Під час вій-
ни я опинився в стані напів-інтернованого, не маючи права виїздити
поза межі Галле. Бурґгардт, як німецький підданий, попав до війська,
побував на Україні, але побачивши, що означає німецька окупація,
почав дбати про звільнення. Вихід знайшовся в переході до Празько-
го німецького університету. Знову, і на шляху до відпусток з війська,
і на шляху з Праги до Німеччини чи навпаки, він заїздив звичайно
до мене.
В ці часи у нас виробився навіть певний «ритуал» наших зустрі-
чей. У Мюнстері я не застав Маєра вже при перших відвідинах Бурґ-
гардта, Маєр перейшов до Кеніґсберґу. Бурґгардт залишився єдиним
представником славістики в Мюнстері, що значно поліпшило і його
матеріяльне становище.
За деякий час він дістав німецький докторат та титул «почесного
професора». В великому, але ідилічному Мюнстері Бурґгардт жив все
296 ЛИСТИ,
поза центром міста. Отже мої відвідини завжди переходили в довгі
прогулянки разом з усією родиною Бурґгардтів. Мюнстер не мав ве-
ликої славістичної бібліотеки, отже я мусів інформувати Бурґгардта
про книжкові запаси в Німеччині, пізніше і в Празі. Не обходилось і
без спогадів про Київ та про наших ґротескних поетів — «віршомазів»,
починаючи з Дейчмана та кінчаючи Петренком. Але було про що го-
ворити й науково.
В Галле «ритуал» наших зустрічей був інший: місто зовсім вже
не ідилічне та негарне. Моє просторе помешкання з великою бібліо-
текою в одному з небагатьох приємних районів міста, з великими сад-
ками та парками не принаджувало до дальших прогулянок, які через
це були коротші. Зрідка відвідували когось із моїх колеґ або знайо-
мих. Але головне починалось увечері, коли «відкривали засідання»,
що тривало до пізньої ночі, іноді до 5 години ранку. Тут власне спога-
ди чомусь відходили на другий плян, а головне місце було присвяче-
не науковим питанням. Спогади про розмови професорів, можливо,
не такі вже й цікаві. Але, не зупиняючись детально на їх змісті, який,
до речі, почасти вже зафіксований у моїх або Бурґгардта друкованих
працях, хочу передати лише те враження, яке у мене після цих «конфе-
ренцій» залишилось від наукової особистости Бурґгардта.
Говорили ми не лише на теми наших поточних праць. Я взагалі
про свої праці, що перебувають у процесі оброблення, говорю неохо-
че, а як вони викінчені, втрачаю до них інтерес. Натомість Бурґгардт з
захопленням та інтересом викладав і свої успіхи у збиранні матеріялу,
і поступ у розвитку своїх думок. Потім ми обидва здебільша відходи-
ли від поточних тем нашої праці. Але мені хочеться передати не мої
враження від «тематики» розмов з Бурґгардтом, а від самого їх автора.
Вже в розмовах було видно, що його праці, завжди дуже «чистенько»
оброблені, заокруглені, повні матеріялом, на зовнішній вигляд зовсім
не дають уявлення про ту силу праці та енергії, яка в них вкладена ав-
тором. Видав Бурґгардт за весь час своєї праці в Німеччині небагато.
Головне: його дисертація, книга про «ляйтмотиви» в творчості
Леонида Андреева19), російського драматурга символіста (або ліпше
«псевдосимволіста»), окрема стаття про відношення цих ляйтмотивів
СПОГАДИ 297
до філософії Ніцше20), дві статті про українські переклади з Гайне та

Верхарна21), статті про українську та російську літературу на емігра-
ції22). Написав Бурґгардт, але не встиг видати статтю про Шекспіра
в слов’янських літературах. Почав книгу про «Слово о полку Ігореві»,
над якою багато працював, найбільше звертаючи увагу на відношення
«Слова» до скандинавської літературної традиції, але, оскільки знаю,
майже нічого з цієї праці не встиг зафіксувати на письмі. Усього ви-
друкував щось понад 300 сторінок. Але працю Бурґгардта не можна
оцінювати за обсягом. Своїм характером праці Бурґгардта присвячені,
здається, дрібним конкретним питанням, невеликого обсягу, але ма-
ють часто основоположний характер. Треба звернути увагу на ті труд-
нощі, з якими він мав справу при праці та які його ніколи не зупиня-
ли: доводилось уже при збиранні матеріялу місяцями чекати на якусь
дрібницю. Але він ніколи не хотів зректись вимоги повноти матерія-
лу: пам’ятаю, як він турбувався про майже мітичні, в Німеччині не-
приступні останні твори Андрєева і як він був розчарований, коли їх
дістав, бо не знайшов у них нічого, крім свідоцтва про повний занепад
творчої сили автора. Так само пильно збирав він і матеріял для пра-
ці над «Словом», так само довелось дбати про літературу для статті
про Шекспіра у слов’ян. При цьому йому ніколи не приходило на дум-
ку кинути працю над такою «безнадійною» темою. Він продовжував
ретельно писати до осіб, бібліотек, установ, через яких надіявся по-
повнити свій матеріял, чекав тижнями та місяцями на книжки, ви-
писки, матеріяли. Нарешті матеріял збирався з такою повнотою, що
«навіть Бурґгардт» міг бути задоволений. Такої повноти не досягали й
ті, хто сидів у центрах книжкових запасів, в Берліні, Празі.
Але зовсім не повнота матеріялу характеристична для праць Бурґ-
гардта: всі вони мають свою методологічну цінність, подають спро-
би знайти нові шляхи рішення тих або інших питань, підходу до ма-
теріялу. Так праця про Андреєва стежить за певними мотивами, що
виступають в його різних творах, як «ляйтмотиви» в музичній ком-
позиції. Праці про переклади належать до нечисленних в німецькій
науковій літературі принципових праць про передачу словесних ху-
дожніх творів на іншу мову. Мали бути цікаві загальні думки і в праці
298 ЛИСТИ,
про «слов’янського Шекспіра» (рукопис якої має знаходитись в яко-
гось австрійського видавця)…
На жаль, у Бурґгардта не було української наукової трибуни. Він
(як до речі й я) майже не мав можливости висловлювати свої думки
для нефахівців: а в формі «академічних» праць загинуло багато ціка-
вих рис думок Бурґгардта, зокрема ті дрібні риски гумору, м’якого та
майже непомітного, з яким він у розмовах міг характеризувати і чужі
і свої помилки, непорозуміння, часту в науковців зарозумілість; але
таким самим гумором були пересякнуті і усні виклади його власних
думок. Все це заникало при писанні праць «академічного» сухого сти-
лю. Шкода!..
Праці Клена цікаві ще й тим, що показують, як ця, здавалось би
«м’яка» людина, від якої на підставі її досвіду «жорстоких років»23)
в Києві можна було б найскорше чекати якогось «пристосування»
до обставин, «пристосування», що вже занадто часто бувало в ні-
мецькому, а, на жаль, і в українському науковому світі в Німеччині, як
ця людина абсолютно не поступалась науковою совісністю перед ви-
могами часу. Знову його зовнішня м’якість була лише «маскою» його
внутрішньої безкомпромісовости: в праці про Андреєва Бурґгардт
виходить з праць німецького фахівця романської філософії, Л. Шпі-
цера24), якого саме тоді націонал-соціялісти вигнали з Німеччини. Але
він не прикрив свого користання таким джерелом ніякими нацист-
ськими формулами, як не викреслив із списку використаної літерату-
ри «небажаних» тоді марксистських або єврейських авторів. Так само
він друкує працю про українські переклади з Гайне, який тоді був у ні-
мецькій науці вже цілком «заборонений», та знову зовсім не замов-
чує свого ставлення до Гайне як до великого поета: праця з’явилась
в часописі Фасмера, якому прийшла на думку блискуча ідея дати стат-
ті «невтральну» назву: «Чужі поети в українському вбранні»25), щоб
таким чином ім’я Гайне вже не занадто кидалось у вічі. Нарешті при
праці над статтями про українську та російську літературу на еміґра-
ції, Бурґгардт не скреслює тих письменників, яких не бажала бачити
в його статті цензура, а веде довге та неприємне листування з різними
інстанціями, щоб добитись права подати безсторонній та всебічний
СПОГАДИ 299
образ еміграційної літератури, в якому знаходили б місце всі поети,

незалежно від їх «расової приналежности». Значною мірою йому цьо-
го і вдалося досягнути26).
Методологічні думки Бурґгардта в українській науковій літературі,
здається, і не використані і навіть не зреферовані добре. Це, безумов-
но, наш обов’язок перед пам’яттю покійного вченого.
Досить сумні були останні заїзди Бурґгардта до Галле, вже напри-
кінці війни. Ми обидва були дуже втомлені (я до того знаходився
під постійною загрозою дальших репресій). Але тепер ми переси-
джували ще довші нічні години, — матеріялу для розмов (найбільше
про слов’янського Шекспіра) не бракувало, а зовнішньою спонукою
була потреба чекати по майже постійному «передалярмі» на алярм,
а після цього ховатись у «бункері», що був у садку мого помешкан-
ня. Після військової служби Бурґгардт зразу якось «здав». В останній
його приїзд (вже взимку 1944-5) ми переносили з бібліотечної кімна-
ти, що вже не опалювалась, досить легкий диван, на якому Бурґгардт
звичайно ночував у мене: але вже ця вага виявилася для нього занадто
великою: він раптом упав на підлогу. Зразу ж очуняв. Ми поміркували
над тим, що ось уже четверту частину нашого життя ми голодуємо:

за революції, тепер за війни, — чи видержала б це якась тварина…
На столі в мене лежали «Каравели» Клена27) з песимістичним написом
про те «Невідоме», в яке нас несли каравели історичних подій…
На цей раз каравели історії нас обох винесли з виру подій28), і ми
ще кілька разів зустрічалися по війні. Я вже обмінявся з Бурґгард-
том кількома листами, як одного разу випадково, повернувшись уве-
чері додому в Марбурзі, де я тоді викладав в університеті і де майже
єдина змога працювати була в помешканнях будь-яких університет-
ських установ, я несподівано побачив у себе в кімнаті Бурґгардта, який
їхав провідати свою сестру в Мюнстері, заїхав до Марбургу, та, не за-
ставши мене дома, просидів цілий день над моїми книжками й зби-
рався ближчого ранку продовжувати свою, тоді нелегку, подорож29).
Знову — вже випадково — мусіли ми засідати вночі: потяг Освальда
Федоровича від’їздив, здається, о п’ятій чи о шостій годині ранку.
Не варто було лягати. Дивним чином і тепер ми майже не говорили
300 ЛИСТИ,
про сучасність… Востаннє побачив я Бурґгардта на півдні — до Мюн-
хену привела його вже остання подорож. За день чи два він завітав
до Авгсбурґу, де я тимчасово перебував30). Безпосередньо перед моїм
від’їздом до Марбургу я прослухав у невеликому приватному колі не-
видані сторінки «Попелу імперій»31). Просто з цього читання відійшов
на двірець та виїхав на північ. А через десять день я дістав телеграму
про смерть Бурґгардта. Його «каравела» понесла його в невідоме.
КОММЕНТАРИЙ И ПРИМЕЧАНИЯ
Н е только мемуары, но и научные доклады, речи, статьи и книги

Чижевского содержат значительный объем информации о нем
самом, обстоятельствах его работы над той или иной публикацией,
о подготовительных материалах к его неопубликованным трудам,
о найденных или утраченных им книгах и рукописях, о встречах
с выдающимися людьми, о трагических, комических и абсурдных
ситуациях его жизни. Исследователям творчества ученого еще пред-
стоит проанализировать его работы с этой точки зрения. Чижевский
определенно обладал даром мемуариста. И приходится сожалеть,
что собственно мемуарных текстов у него не так уж много и что
посвящены они в основном не автобиографическим сюжетам, а тем
или иным выдающимся современникам и друзьям ученого. Но иногда
биографически более важным оказывается не то, что интересующие
нас персонажи говорят сами о себе, а то, что и как они говорят о дру-
гих людях. В этом разделе читатель сможет познакомиться с наиболее
интересными и в разные периоды жизни набросанными Чижевским
«портретами современников».
Текст «Юрий Клен, ученый и человек (Из воспоминаний. Написано
в 1949 году)» был впервые опубликован в 1957 г.: Чижевський Дм. Юрiй
Клен, вчений та людина (Iз спогадiв. Написано 1949) // Збірник Ук-
раїнської літературної газети 1956. Видання «Українського товариства
закордонних студій». — Мюнхен, 1957. — С. 157-166. Отметка о дате на-
писания воспоминаний в заглавии — не случайна. Дело в том, что они
были написаны по просьбе редакции украинского эмигрантского лите-
ратурно-критического журнала «Арка» (Мюнхен, 1947-1948) примерно
СПОГАДИ 301
через год после смерти Клена, то есть не в 1949, а в 1948 г. (о чем уже
было рекламное предуведомление на последних страницах № 1 и № 2
этого журнала за 1948 г.), и не вышли там из-за прекращения издания
журнала после денежной реформы в Западной Германии, «подкосив-
шей», по словам главного редактора журнала Ю. Шереха, «его сущес-
твование». — См. Шерех Ю. Не для дiтей. Лiтературно-критичнi статтi
i есеї. — New York, 1964. — P. 245. В июле 1952 г. с просьбой о публика-
ции воспоминаний о Клене к Чижевскому обратился редактор научных
сборников «Украинской литертурной газеты» Юрий Лавриненко (лит.
псевд.: Дивнич, 1905-1987). Чижевский, находившийся в это время в от-
пуске, ответил 23 июля: «Спогади про Клена взяв з собою: на жаль це
чернетка, — за недоброю звичкою укр. часописів, що припиняють ви-
дання, «Арка», для якої ці спогади були написанi, рукопису мені не по-
вернула. З огляду на це, я ніколи не віддаю останнього рукопису: отже,
почекайте три-чотире дні, я Вам чернетку перепишу та вишлю». —
См. Письмо от 23 июля 1952 г. // Collection Lavrinenko. Box 1 / Bakm.
В конце июля Чижевский закончил работу и сообщил Лавриненко:
«Тим часом я переглянув та прокорегував мої спогади про Клена. Текст
трохи більший, аніж я собі уявляв. Але просив би видруковати його

без скорочень. Зверніть увагу на те, що до сторінки 10 та 11 є доповнен-
ня, які я не можу — за браком клею — вклеїти, куди треба, але їх місце,
здається, зазначене добре». — См. Недатированное письмо Д. И. Чи-
жевского за конец июля 1952 г. // Ibid.
Воспоминания о Ю. Клене — лучший мемуарный текст Д. И. Чи-
жевского. Писать о личностях такого формата, как Ю. Клен — нелег-
кая задача. Уже основной факт его биографии — немец, ставший вы-
дающимся украинским поэтом и переводчиком, человек, овладевший
языком и содержанием чужой культуры настолько, что сумел создать
выдающиеся художественные произведения в самых различных жан-
рах от трагедий до анекдотов и юморесок, признанные этой культу-
рой «своими», — говорит о неординарности этого человека.
Юрий Клен (псевд., настоящие имя и фамилия Освальд Бургхардт,
Burghardt, 1891-1947) — украинский поэт, историк литературы, литера-
турный критик, мемуарист и прозаик, знакомый Чижевского со сту-
302 ЛИСТИ,
денческих времен. Родился в Подольской губернии в семье прусского
торговца Фридриха Бургхардта и прибалтийской немки Сидонии Тиль.
С детства воспитывался в многоязычии. Знал немецкий, французский,
английский, русский, украинский, польский и чешский языки. Писать
стихи начал в 1913 г. на русском языке. Окончил отделение германис-
тики и славистики историко-филологического факультета Киевского
университета (1911-1914, 1917-1920). Во время Первой мировой войны,
как немецкий подданный, был выслан в Архангельскую губернию. Пос-
ле заключения Брест-Литовского мира ездил в 1918 г. в Германию. Про-
шел заочную двухгодичную аспирантуру при ВУАН (1920-1922), пре-
подавал в социально-экономическом техникуме в деревне Барышовка
(1920-1923), где познакомился с Н. К. Зеровым и В. П. Петровым (До-
монтовичем) и где были заложены основы кружка увлекавшихся анти-
чностью и западничеством украинских поэтов-«неоклассиков» (кроме
упомянутых лиц, в него входили также М. Рыльский и М. Драй-Хмара).
В 1921 г. был арестован большевиками, чудом избежав расстрела (ос-
вобожден по ходатайству писателя В. Г. Короленко А. В. Луначарскому).
В Харькове опубликовал первый сборник своих переводов «Залізні со-
нети» (1925), активно занимался переводами из западноевропейской
поэзии (в юмористическом «Марше неоклассиков» Н. К. Зерова эти
первые поэтические опыты Бургхардта были специально отмечены:
«…Я делаю сонеты из железа / Что хочешь, то и переведу»). С 1923
по 1931 г. преподавал в различных средних учебных заведениях Киева,
а также в ВУАН и в Институте народного просвещения (бывшем Киев-
ском университете) немецкий язык. В 1931 г. эмигрировал в Герма-
нию и первые три года провел в Шварцвальде и в Мюнхене, зараба-
тывая на жизнь работой в немецких и украинских журналах и част-
ными уроками. В 1934 г., по ходатайству Д. И. Чижевского, получил
место лектора русского и украинского языков при Семинаре славис-
тики в университете города Мюнстера, которое до него занимал из-
вестный русский фольклорист и деятель Пражского лингвистическо-
го кружка П. Г. Богатырев. В 30-е гг. вступил в НСРПГ и в различные
академические национал-социалистские организации. Был сотрудни-
ком журнала «Вісник», выходившего во Львове под редакцией про-
СПОГАДИ 303
нацистски настроенного Д. Донцова. В 1939 г. Бургхардта призывают

в армию и отправляют в качестве офицера-переводчика на Восточный
фронт. Во время войны с СССР его часть дислоцировалась в Умани,
Кировограде и Кременчуге. Но бывал он, очевидно, и в Киеве (Д. И. Чи-
жевский упоминает об этом в письме к А. Л. Бему от 16 мая 1942 г.:
«О Киеве мне рассказывал Бургардт. Вероятно, все вещи и Вам извес-
тные, в частности, что все преподаватели ИНО эвакуированы (так же,
как и все рукописи). Но смерть Зерова и Филипповича, о которой пи-
сали укр[аинские] газеты, в Киеве не подтверждают». — См. Bem).
Cлужба Бургхардта в немецкой армии проходила не только на Вос-
точном фронте, но совмещалась с преподаванием славянских языков,
вероятно, в школах военных переводчиков в Мюнстере и в Берлине
(о чем пишет в своих воспоминаниях сестра Бургхардта). Таким об-
разом, он имел возможность в 1941 г. защитить в Мюнстере свою кан-
дидатскую диссертацию «Лейтмотивы у Леонида Андреева», а в конце
1942 г. получил назначение на вакантный лекторат русского языка при
Немецком университете в Праге. Д. И. Чижевский сразу же сообщил
об этом А. Л. Бему: «Бургардт уже назначен лектором русского язы-
ка в Прагу и приедет, вероятно, через несколько недель. Назначение

принесло ему освобождение от военной службы, что и было главной
причиной, почему он это — не весьма привлекательное — место при-
нял». — См. Письмо от 2 января 1943 г. // Bem. Одновременно он препо-
давал и в Украинском свободном университете (1943-1945). После вой-
ны Бургхардт жил в Австрии. В Инсбруке он получил временное место
преподавателя славянских языков (1945-1947), в Зальцбурге выходил
редактировавшийся им литературный журнал «Літаври» (1946-1947).
За 2 года он совершил 3 продолжительных деловых поедзки в Германию
(ноябрь-декабрь 1945 г., июль 1946 г., сентябрь-октябрь 1947 г.), во время
которых читал краткие курсы в УСУ, выступал с докладами в лагерях
перемещенных лиц, пытался возобновить издание журнала «Вicник»
и найти место преподавателя славистики в одном из немецких универ-
ситетов. Каждая из этих поездок была связана с риском нелегального
пересечения австро-германской границы и границ между различными
оккупационными зонами. После выступления с докладом в Аугсбурге
304 ЛИСТИ,
25 октября 1947 г. Бургхардт заболел воспалением легких и скоропос-
тижно скончался 30 октября 1947 г.
Как украинский поэт и прозаик, О. Бургхардт писал в основном
под псевдонимами «Гордiй Явiр» и «Юрiй Клен» (начиная с сонета
«Кортес» в 1933 г.). Автор поэтических сборников «Железные сонеты»
(1925), «Каравеллы» (1943), антибольшевистской поэмы «Прокля-
тые годы» (1937), историософской эпопеи о судьбах Украины «Пепел
империй» (1957), рассказов «Акация», «Яблоки», «Приключения ар-
хангела Рафаила» (1947), интересных с историко-литературной точ-
ки зрения «Воспоминаний о неоклассиках» (1947), соавтор (вместе
с Л. Мосендзом и художником М. Левицким) юморесок и пародий
«Дьявольские параболы» (1947). Письма О. Бургхардта Д. И. Чижев-
скому (1945-1947), последние из которых написаны 11 и 13 октября
1947 г., а также письма его жены (1948) и сестры (1961) хранятся в лич-
ном архиве Д. И. Чижевского при библиотеке Гейдельбергского уни-
верситета. — См. Tschi II, C / An B. Послевоенные печатные издания
Бургхардта, принадлежавшие Д. И. Чижевскому, ныне хранятся в со-
брании В. Янцена в Галле. — См. Tschi IIa.
В воспоминаниях о Клене Д. И. Чижевский остается верным од-
ному из своих исследовательских принципов — не идти легкими,
проторенными путями, но пытаться сказать о выбранной теме что-то
малоизвестное, свое. Именно поэтому, упоминая о Клене-поэте лишь
попутно, он главное внимание уделяет его научным трудам и неор-
динарной личности. Характерная деталь: несмотря на многолетнюю
дружбу (после смерти Бургхардта его жена обращается к Чижевскому
как к «лучшему другу моего дорогого Освальда», а сестра сообщает
ему о том, что брат неоднократно упоминал в своих письмах о дружбе
с ним), Бургхардт и Чижевский всегда обращались друг к другу только
на «вы». И по ходу повествования становятся очевидными черты ха-
рактера, симпатии и антипатии самого Чижевского: в людях, в дружбе
он ценил не многословные сентиментальные излияния, не панибратс-
тво, не погоню за миражами власти, авторитета и моды, а братство
духа, чувство собственного достоинства, способность говорить
о главном, чуткость к ближнему, к истории, стойкость и несгибае-
СПОГАДИ 305
мость характера. Все это обобщается им в понятии «европейского ха-

рактера», воплощением которого и был для него в молодости О. Бург-
хардт. Но это понятие не сводится Чижевским к типологическим
характеристикам какой-то одной нации, а тем более к романтическим
фантазиям о немецкой, украинской, русской и т. п. «душе». Именно
в разрывающей узкие национальные рамки «европейскости» О. Бург-
хардта видит он ключ к разгадке феномена Ю. Клена, к его сложной
биографии и многогранному творчеству. Тот же самый ключ следует
повсеместно применять и к биографии автора воспоминаний.
Д. И. Чижевский высоко ценил вклад кружка «неоклассиков»,
и в том числе О. Бургхардта, в развитие послереволюционной укра-
инской литературы. В своих неопубликованных лекциях «Украинская
литература и культура» он писал о них: «Оригинальным и творческим
явлением был украинский «неоклассицизм» — в оппозиции к украин-
ским и русским футуристам и символистам неоклассики стремятся
вернуть слову его точное, определенное значение, ценят гармонию
и силу выражения. […] Освальд Бургхардт-Клен (1891-1947), талан-
тливый переводчик и автор опубликованных уже за границей (ав-
тор — с 1939 г. профессор университета в Мюнстере) сборников «Ка-

равели», «Проклятi роки» и историко-философской поэмы «Попiл
імперiй» (напечатаны отрывки), по форме также отчасти примыкаю-
щий к символистам». — См. [Чижевский Д.] Украинская литература
и культура // Yurieff.
Сведения о биографии и генезисе творчества О. Бургхардта сис-
тематизированы в кандидатской диссертации немецкой исследова-
тельницы Ютты Линделькугель «Многообразие поэтических стилей
в творчестве О. Бургхардта (Ю. Клена)», специальный параграф ко-
торой посвящен отношению Бургхардта к национал-социализму:
Lindelkugel Jutta. Vielfalt der Dichtarten im Werk von Oswald Burghardt
(Jurij Klen). — Kassel, 2003. — 534 S.
1)
Владимир Николаевич Перетц (1870-1935) — литературовед, исследователь истории
древнерусской и староукраинской литератур, заведующий кафедрой русского язы-
ка и литературы Киевского университета (1903-1914), действительный член Импе-
306 ЛИСТИ,
раторской Академии наук (1914), впоследствии АН СССР и АН УССР (1919), автор
фундаментальных трудов по историографии, библиографии и текстологии русской
литературы, а также по истории русского, украинского и польского народного те-
атра. Какие курсы Перетца слушал Д. И. Чижевский в Киевском университете,
сказать без документального подтверждения трудно. В воспоминаниях о Ю. Клене
он упоминает просеминар В. Н. Перетца, в заседаниях которого они вместе прини-
мали участие. Несомненно, однако, что исследовательские традиции, заложенные
В. Н. Перетцем (особенно повышенный интерес к стилистической стороне литерату-
роведческих исследований), были живы в Киеве и после его перевода в Петербург.
2)
Бургхардт О. Новые горизонты в области исследования поэтического стиля (Прин-
ципы Е. Эльстера). — Киев, 1915. Тем самым книга вышла через 2 года после первой
встречи Д. И. Чижевского с О. Бургхардтом.
3)
Так называли друг друга студенты украинских высших учебных заведений (ср. вос-
поминания П. Феденко).
4)
Николай Константинович Зеров (1890-1937) — украинский поэт, литературовед и пе-
реводчик. Закончил историко-филологический факультет Киевского университета
(1914), был профессором украинской литературы в Киевском университете (после Ок-
тябрьской революции — Институт народного просвещения). Принадлежал к литера-
турному объединению «неоклассиков». В апреле 1935 г. был арестован, сослан на Со-
ловки и 3 ноября 1937 г. расстрелян. Реабилитирован в 1958 г. Основные поэтические
сборники: «Антологiя римської поезії» (1920), «Камена» (1924), «Sonnetarium» (1948),
«Catalepton» (1952), «Corollarium» (1958). Основные историко-литературные работы:
«Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винни-
ченка» (1928), «Історія української літератури» (1957).
5)
Павел Петрович Филиппович (Филипович, 1891-1937) — украинский поэт-«неоклас-
сик», литературовед, переводчик произведений Ш. Бодлера, П. Беранже, П. Верле-
на. Закончил историко-филологический факультет Киевского университета (1915),
с 1920 г. был профессором новой украинской литературы в Киевском университете
(после Октябрьской революции — Институт народного просвещения). В 1935 г. был
арестован, проходил по одному делу с Н. К. Зеровым и М. Драй-Хмарой, в 1936 г.
осужден на 10 лет заключения, которые отбывал на Соловках, в октябре 1937 г. после
пересмотра дела приговорен к высшей мере наказания и 3 ноября 1937 г. расстрелян.
Реабилитирован в 1958 г. Основные поэтические сборники: «Земля і вітер» (1922)
и «Простір» (1925). Автор работ о Т. Шевченко, И. Франко, Л. Украинке, О. Кобы-
лянской.
6)
Владимир Николаевич Маккавейский (1893-1920) — поэт, близкий к традиции пар-
насцев и акмеизма, переводчик «Жизни Марии» Р. М. Рильке (1914), автор сборника
стихов «Стилос Александрии. Сонеты и поэмы» (1918), редактор киевского издания
«Гермес: Ежегодник искусства и гуманитарного знания» (1919), сын известного ки-
евского историка церкви, профессора Киевской Духовной академии Н. К. Маккавей-
ского. Погиб во время Гражданской войны под Ростовом, сражаясь в рядах Белой
армии. Сведений о научной работе В. Маккавейского «Сверхчеловек в германских
СПОГАДИ 307
литературах», к сожалению, найти не удалось. Примечательно, однако, что сам

Д. И. Чижевский написал статью «Сверхчеловек», «сверхчеловеческое». К истории
этих слов и понятий» (1930).
7)
Степан Тимофеевич Голубев (1849-1920) — профессор Киевской Духовной акаде-
мии, экстраординарный профессор Киевского университета, член-корреспондент
Российской Академии наук по отделению русского языка и словесности и почетный
член Петроградской Духовной академии. Автор работ: «Библиографические за-
мечания о некоторых старопечатных церковно-славянских книгах XVI и XVII вв.»
(1876), «Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники» (1883), «Древние
и новые сказания о начале Киевской академии» (1885), «История Киевской духов-
ной академии. Вып. I. Домогилянский период» (1886).
8)
Юлиан Андреевич Кулаковский (1855-1920) — историк, филолог-классик и византо-
лог, выпускник Московского и Берлинского университетов, ученик Моммзена, про-
фессор Киевского университета (1880-1920), поклонник римской государственной
религии, принесшей ему со стороны православной профессуры прозвище «Юлиа-
на Оступника», автор работ: «Аланы по сведениям классических и византийских
писателей» (1899), «Прошлое Тавриды» (1906), 3-томной «Истории Византии»
(1910-1915).
9)
Тимофей Дмитриевич Флоринский (1854-1919) — славист и византолог, профессор
Киевского университета, автор 2-томных «Лекций по славянскому языкознанию»
(1893-1897). Расстрелян большевиками по подозрению в организации заговора про-
тив советской власти в мае 1919 г.
10)
Иван Васильевич Шаровольский (1876-1954) — языковед, историк литературы, про-
фессор романо-германской филологии Киевского университета (с 1898 г.), редактор

немецко-украинского словаря.
11)
Николай Львович Эрнст (1889-1956) — историк, археолог, краевед Крыма немец-
кого происхождения, выпускник Берлинского университета, автор работ по архи-
тектуре Крыма, брат Н. Л. Эрнста. С 1920 г. профессор Таврического университета,
в 1921-1937 гг. заведующий историко-археологического отделения и заместитель ди-
ректора Центрального музея Тавриды по научной части. В 1940 и 1949 гг. осуждался
к 8 и 5 годам заключения по национальному признаку и обвинениям в шпионаже.
Умер в г. Прокопьевске. Реабилитирован в 1958 г.
Федор Львович Эрнст (1891-1942) — украинский искусствовед немецкого проис-
хождения, брат Н. Л. Эрнста, исследователь украинского искусства XVII-XX вв., заве-
дующий искусствоведческим отделом Всеукраинского исторического музея в Киеве,
автор работ «Киевские архитекторы 18 в.» (1918), «Украинское искусство 17-18 вв.»
(1919), «Украинский портрет 17-20 вв.» (1925), «Георгий Нарбут. Посмертная вы-
ставка произведений» (1926), «Украинская живопись XVII-XX ст.» (1929) и дру-
гих. В 1914 г. высылался как немец на 3 года в Челябинск. В 1933 г. был арестован
по обвинению в участии в контрреволюционной немецко-фашистской организации
на Украине и в 1934 г. осужден на 3 года заключения, которые отбывал на Беломо-
ро-Балтийском и Волго-Московском каналах в качестве директора организованных
308 ЛИСТИ,
им музеев истории строительства этих каналов. В 1937 г. жил в Алма-Ате, работая
заместителем директора Казахской национальной художественной галереи по на-
учной части. С 1938 г. работал в той же должности в Башкирском государственном
музее в Уфе. В июле 1941 г. арестован за антисоветскую пропаганду, в октябре 1942 г.
расстрелян. Реабилитирован в 1989 г.
12)
Аллюзия на название историософской поэмы Ю. Клена «Попiл імперiй».
13)
См. примеч. 3.
14)
О. Бургхардт провел около 3 лет в ссылке в селе Марьина гора Архангельского
края. — См. Lindelkugel J. Op. cit. S. 28.
15)
И, судя по почти ежегодному переизданию этого сборника, продавал его не без успе-
ха! — См. Дайтчман У. Скорбные аккорды: Стихотворения. — Елисаветград, 1911. —
80 c. — 300 экз. Он же. Скорбные аккорды: Стихотворения. Изд. 2-е. — Елисавет-
град, 1912. — 112 c. — 1000 экз. Он же. Скорбные аккорды: Стихотворения. Изд. 3-е.
— Елисаветград, 1913. — 128 c. — 1000 экз. Он же. Скорбная арфа: Стихотворения.
Изд. 4-е. — Елисаветград, 1914. — 232 c.
16)
Порфирiй Горотак. Дiяболiчнi параболи. Авгзбург, 1947. Порфирий Горотак не был
единственной литерутурной мистификацией, вышедшей из под пера О. Бургхар-
дта. Историки украинской эмигрантской литературы еще не обратили внимания
на таких предшественников П. Горотака, как Ждан Криця, Стигла Кров (Вибiр iз
вiршiв 1942-45). — Фiссен, 1946 и Януарiй Канупас. Шерех iсторiї [1946?] (явная
аллюзия на псевдоним известного украинского лингвиста и литературного крити-
ка Ю. Шереха-Шевелева), сборнички которых издавались мизерными тиражами
на мимеографе от имени несуществующей академии КУЛО (Культурно Лiтературна
Окадемия) в стиле пародий О. Бургхардта. В занимающем половину сборника Я. Ка-
нупаса предисловии приведены «отзывы» о нем проф. д-ра Д. Чижевского и Порфи-
рия Горотака (с. 5). В личной библиотеке Д. И. Чижевского сохранилось несколько
экземпляров этих редчайших послевоенных изданий и подготовительные материа-
лы к ним: шуточная рецензия проф. В. Державина на сборник Я. Канупаса, перево-
ды на все европейские языки эпиграммы Я. Канупаса «Старым девам» и т. п. — См.
Tschi IIa. Впоследствии, уже в Америке, Чижевский и сам создал аналогичную на-
учную мистификацию — филолога-любителя эмигранта-белоруса Куст-Кислови-
ча, вступившего в дискуссию о подлинности «Слова о полку Игореве» и введшего
в заблуждение даже такого специалиста как А. Мазон. В гейдельбергском архиве
Д. И. Чижевского сохранился доброжелательный ответ А. Мазона на имя Куст-Кис-
ловича! — См. Tschi II, C / An M.
17)
Хронологическая ошибка: официально Д. И. Чижевский был преподавателем Ук-
раинского высшего педагогического института им. Драгоманова в Праге с 1924
по 1932 г.
18)
Карл Генрих Майер (Meyer, 1890-1945) — исследователь церковнославянского язы-
ка, истории украинской, польской литературы и немецко-польских культурных
связей, профессор Мюнстерского и Кенигбергского университетов, после смерти
которого Д. И. Чижевский в феврале 1946 г. прочел доклад на заседании Слависти-
СПОГАДИ 309
ческого рабочего сообщества в Марбурге. О нем см. также воспоминания Х.-Ю. цум
Винкеля (Материалы. — 2007. — С. 396).
19)
Burghardt O. Die Leitmotive bei Leonid Andrejev. — Münster, 1941. — Экземпляр дис-
сертации О. Бургхардта сохранился в галльской библиотеке Д. И. Чижевского. —
См. № 1937 // Richter. Д. И. Чижевский имел возможность прочесть часть этой ра-
боты еще в корректурных листах, довольно высоко ее оценил и просил А. Л. Бема
написать о ней рецензию в журнал М. Фасмера: «Последний из рефератов будет
посвящен уже почти вышедшей (печатается список опечаток) книге О. Бургардта
о Л. Андрееве, очень интересной, насколько могу судить по частям ее, читанным
мною в корректуре». «Книга Бургардта об Андрееве еще не вышла «окончатель-
но» из печати. Он Вам ее тоже, конечно, пришлет. Она чрезвычайно интересна по
методу. Вы слышали, вероятно, о статье Б[ургхардта] об Андрееве в Фасмеровском
журнале». «Хороша книга Бургардта. Впрочем, вдохновителя своего он не называ-
ет: это проф. Шпербер, выпустивший очень похожую работу о Мейринке». «О книге
Бургардта для Фасмера напишите; он, конечно, будет очень рад. Я писать не могу:
Б[ургхард]т только что написал рецензию о моей «барочной литературе». Книга
методологически очень интересна, хотя он и не упоминает о «изобретателе» этого
метода, Шпербере, напечатавшем в сборнике «Motiv und Wort» в 20-х годах (вместе
с Л. Шпицером) статью о лейтмотивах у Мейринка («Motiv und Wort». Hans Sperber
u. Leo Spitzer. — Lpz., 1918)». — См. Письма от 16 мая, 2 июня, 17 июля и 28 августа
1942 г. // Bem.
20)
Burghardt O. Gemeinsame Motive bei L. Andrejev und Nietzsche // Zeitschrift für
slavische Philologie. 1940, Bd. 17. S. 253-272; 1942, Bd. 18. S. 1-18. Теме «Андреев и
Ницше» была также посвящена одна из глав кандидатской диссертации Ю. Клена.

21)
Burghardt O. Fremde Dichter im ukrainischen Gewand // Zeitschrift für slavische
Philologie. 1938, Bd. 18. — S. 260-302.
22)
Burghardt O. Ukrainische Dichtung im Exil // Die Gegenwartsdichtung der europäischen
Völker / Hrsg. v. K. Weis. Berlin, 1939. — S. 455-464; Ders. Russische Dichtung im Exil //
Ebenda. — S. 465-480.
23)
Аллюзия на название сборника стихов Бургхардта «Проклятi роки» (1937).
24)
Лео Шпитцер (Spitzer, 1887-1960) — языковед-романист, теоретик литературы, за-
нимавшийся проблемами стилистики, выпускник Венского университета, защитив-
ший там диссертацию «Словообразование как стилистическое средство на приме-
ре Рабле» (1910), профессор романского языкознания Марбургского (1925-1930) и
Кельнского (1930-1933) университетов, уволенный за свое еврейское происхожде-
ние после прихода к власти нацистов. Эмигрировал в Турцию (1933), а затем в США
(1936). Профессор романистики в университете имени Джона Гопкинса в Балтиморе
(1936-1960). Главный труд: 2-томник «Исследования стиля» (1928).
25)
См. примеч. 21.
26)
Чижевский подчеркивает научный характер статей Бургхардта о русской и украинс-
кой эмигрантской поэзии и нежелание идти на компромиссы с редакцией издания,
в целом выдержанного в национал-социалистском духе. Но как показывает посвя-
310 ЛИСТИ,
щенная творчеству О. Бургхардта диссертация Ютты Линделькугель «Многообра-
зие поэтических стилей в творчестве О. Бургхардта (Ю. Клена)» (2003), некоторые
пассажи из этих статей все-таки содержали типичные национал-социалистские рас-
суждения и клише: «То, что еще печатается сегодня на Украине, представляет собой
массовый товар, пропагандистский хлам, похвальные гимны диктатуре, без малей-
шей искры ума и таланта. Не осталось без последствий и ожидовление литературы.
Маскируясь за украинскими фамилиями, евреи выступают от имени украинской
нации…» — См. Burghardt O. Ukrainische Dichtung im Exil // Die Gegenwartsdichtung
der europäischen Völker / Hrsg. v. K Weis. Berlin, 1939. — S. 457. Та же тема звучит и в
статье о русской эмигрантской литературе: «…Роман обладает огромной пропаган-
дистской ценностью, ясно освещая роль мирового еврейства в русской революции,
разоблачая его перед обществом и раскрывая его тайные цели». — См. Burghardt O.
Russische Dichtung im Exil // Ebenda. S. 479. См. также: Lindelkugel J. Op. cit. S. 39.
Автор диссертации оценивает смысл этих пассажей (как и вопрос о сотрудничест-
ве О. Бургхардта с национал-социалистами) весьма осторожно, сводя их к вставкам
антисемитских клише по цензурным соображениям, к своеобразному компромиссу
с власть придержащими и подчеркивая полный позднейший отход О. Бургхардта
(например, в «Пепле империй») от подобных воззрений. Жаль, однако, что автору
диссертации осталась недоступной автобиография и библиография печатных работ
Бургхардта (написанная, вероятно, в 1934 г. при устройстве в университет города
Мюнстера), хранящаяся в галльском архиве Д. И. Чижевского. — См. Tschi I, 6/6. Эта
автобиография не оставляет никаких сомнений в том, что Бургхардт был членом
НСРПГ и других национал-социалистских организаций и что в его статьях того вре-
мени можно было найти и более яркие примеры национал-социалистских высказы-
ваний и оценок.
27)
Клен Ю. Каравели. — Прага, 1943. Сборник, о котором говорит Чижевский, сохра-
нился в его галльской библиотеке. — См. № 2444 // Richter. Сохранился в ней и еще
один поэтический сборник Клена: Клен Ю. Проклятi роки. — Львiв, 1937, с приме-
чательной дарственной надписью: «Жерцевi любомудрiя вiд випадкового служника
Каллиопi i Клiо. Ю. Клен. 14/IV. 37» («Жрецу любомудрия от случайного служителя
Каллиопы и Клио…»). — См. № 2443 // Ebenda. В том же каталоге за № 2443 от-
мечен оттиск научной статьи Клена без указания источника выхода: Бургхардт О.
Георг Кайзер. — Київ, 1929. — С. 109-171.
28)
Бургхардтовский образ «каравеллы» — судьбы, несущей человека по безбрежному
морю жизни и истории, у самого Чижевского во время войны сочетался с образом
«скалы» — как временного тихого, неприступного пристанища в хаосе и абсурде
жизни. Нетрудно заметить, что и в первом и во втором случае речь идет о зритель-
ных образах, свойственных мистической традиции. В этой связи характерны описа-
ния повседневной жизни в письмах Д. И. Чижевского Ф. А. Степуну: «История его
[С. И. Гессена — В. Я.] эпопеи — прогулка на огород в Варшаве, с которого (огоро-
да) ввиду начавшегося восстания, ему уже не пришлось вернуться домой, — все это
символично и характерно для нашего времени, когда мы все сидим на небольших
СПОГАДИ 311
скалах среди волнующегося моря, — и если упасть со скалы в море, то Бог его знает,
куда оно нас выбросит, во всяком случае, вряд ли на ту же самую скалу… Пока я дер-
жусь на скале». «Если Вам не удастся здесь побывать, то, конечно, трудно сказать,
на какой скале мы встретимся позже — тем более, что я очень не уверен в прочности
моей «скалы» (Вам, вероятно, это известно из аналогичных случаев)». — См. Пись-
ма от 26 октября и 2 декабря 1944 г. // Box 34, folder 1170 / Stepun.
29)
Этот визит О. Бургхардта в Марбург мы можем довольно точно датировать 18 ок-
тября 1946 г., так как в личном архиве Д. И. Чижевского сохранилось датированное
этим числом письмо Бургхардта следующего содержания (перевод с украинского):
«Многоуважаемый Дмитрий Иванович! К превеликому сожалению, не застал Вас.
Сделал крюк от Гисена, чтобы повидаться с Вами, ибо многое хотелось обговорить.
Еду в Мюнстер на переговоры и пробуду там неделю […] Если бы знать, что Вы зав-
тра приедете, то подождал бы в Марбурге, но нет такой уверенности, а мне нужно
спешить…» — Cм. Tschi II, C / An B.
30)
В Аугсбурге находилась тогда Украинская Богословская академия, в которой Чижев-
ский преподавал философию.
31)
Первое полное издание эпопеи вышло только в 1957 г.: Клен Ю. Твори. Т. 2: Попiл
iмперiй. — Торонто, 1957. А первая публикация вступления к эпопее соседствовала
со статьей Д. И. Чижевского «Доис-
торический период» украинской
литературы. — См. Клен Ю. Попiл
iмперiй. (Уривок iз поеми) // Лiте-
ратурно-науковий збiрник. — Ган-
новер, 1947. — № 2. — С. 1-6. Чи-

жевський Д. «Доiсторична доба»
української літератури // Там саме.
— С. 7-22.
Титульний лист німецької

дисертації О. Бурґгардта
«Лейтмотиви у Леоніда
Андреєва» (Лейпциг, 1941).
Із зібрання В. Янцена в Галле
312 ЛИСТИ,
Проф. д-р Дмитро Чижевський
АКАДЕМIК ВОЛОДИМИР ВЕРНАДСЬКИЙ

(1863-1945)
Н е знаемо, за яких обставин закінчив свое довге життя академік

Всеукраїнської Академії Наук та її перший президент Воло-
димир Іванович Вернадський. Українська преса, як здається, його
ще не спом’янула, бо й сама смерть його залишилась, у тих краї-
нах, де перебуває значна частина української еміграції, невідома…
З американських наукових часописів довідуємося, що він упокоївся
ще два роки тому.
Не про його діяльність у Всеукраїнській Академії будемо тут зга-
дувати, — свого часу вона викликала іноді певне розчарування (хоч
і не так то вже легкі були умовини, в яких йому доводилось почина-
ти організацію найвищого центру української науки — це було літо
1918 р.). Не буду присвячувати місця і своїм особистим спогадам
про небіжчика, з яким мені доводилося зустрічатися при його таки
досить частих поїздках за кордон: він належав до небагатьох вчених
Советського Союзу, яким вдавалось переходити «залізну завісу»
порівнюючи легко. Він звичайно відвідував своїх дітей у Празі, і ча-
стенько звертався й до мене листовно — то з Праги (коли я там уже
не жив), а то з інших центрів европейської науки, іноді і з Петербургу
або Москви: дописи його здебільшого були повні прохань про довідки
СПОГАДИ 313
(з історії науки — цими темами він в останні десятиліття свого життя

займався залюбки) та вказівки з історії української науки у 18 століт-
ті, — йому пощастило віднайти кілька цікавих постатей українських
природознавців того часу (він і в своїх друкованих працях вказував
на, — здається, полтавця — Тереховського, який сам себе в своїх ла-
тинських працях звав «україно-русом» та якого наукові думки ак-
туальні й тепер). Думаю, що для українського суспільства будуть
корисні хоч би й скупі інформації про наукові заслуги Вернадсько-
го, що забезпечують йому певне місце не лише в історії української,
а й европейської науки.
Я не можу спинятися тут на тих питаннях, що виходять поза межі
мого фаху, власне, на мінералогічному дорібку акад. Вернадського. Та
він залишив чимало праць, значення яких виходить поза межі суто
фахового природознавства, — тут говоритимемо про ті з них, які ма-
ють філософічне значення.
Батько Володимира Вернадського1) був визначним українським
економістом; він в досить молодому віці дістав запрошення на профе-
суру до Московського університету, так що Володимир Вернадський
або вже народився в Москві, або попав туди в ранні роки свого жит-
тя2). З Україною зв’язувала його не лише родинна традиція, а й звичка
батьків проводити час ферій здебільшого на Україні. Студії в універ-
ситеті Вернадський пройшов у Москві3), а пізніш доповнив свою на-
укову підготовку за кордоном, м. ін., у Швайцарії, де він, між іншим,
приятелював з відомим українським діячем Павлом Чижевським4).
Він охоче згадував про Швайцарію, — атмосфера швайцарських уні-
верситетів (французської мови) чомусь здавалась йому чи не найпри-
ємнішою в Европі, а приятелювання з Чижевським теж пригадувало-
ся в дуже ліричних барвах (Чижевського, з фаху хеміка, він вважав
науково надзвичайно здібним; на жаль, Павло Іванович Чижевський,
повернувшись до Росії, попав, замість університетської катедри —
до кількарічного заслання на північ…). Наукова кар’єра Вернадського
проходила, здається, в дуже сприятливих обставинах та досить рано
привела його з Москви до Петербургу, до Академії Наук.
314 ЛИСТИ,
Вже досить рано Вернадського цікавили питання філософії приро-
ди, спочатку методології природознавчого думання та досліду (книга
«Про науковий світогляд», 1902 р.5), та стаття про філософію Канта,
1904 р.6)); досить рано почав він викладати в університеті історію при-
родознавства (головно 18-19 ст.). Треба сказати, що на межі 19-20 ст.
у московській науці панував «позитивізм» та (механічний) матерія-
лізм, — течії, що мали між собою головно те спільне, що однаково
вороже ставились до загально-філософічних питань і вважали до-
статнім для науки досліди окремих фахових проблем; «науки» (а саме,
фахова наука, або сукупність фахових наук) вистачить, мовляв, щоб
подати людині остаточні відповіді на всі питання, і не треба ніяких
«світоглядів», «теорій», «ідей»… Цю антифілософічну атмосферу вче-
ної Москви того часу нині знаходимо чудово змальованою в рiзних
мемуарних творах (зокрема, рос. поета Андрея Белого7)). Вернадський
уже тоді належав до тих, хто стояв «попереду свого часу». Його пра-
ці того часу означали розрив з позитивістичним та матеріялістичним
самообмеженням науки, і не дивно, що Вернадський ввiйшов хутко
в близькі стосунки з тією «молодою генерацією», що почала десь коло
1905 р. усвідомлювати собі недостатність позитивістичних і матеріялі-
стичних передумов, з молодою генерацією, представники якої були
на 10, а то й на 20 р. молодші за нього. Цікаво, що подібне становище
серед московських вчених займав і інший українець, трохи молодший
за Вернадського, — Богдан Кістяковський (народ. 1868 р.)8). Можливо,
що в цьому вже виявлялась певна риса українського національного
характеру: нехіть до тієї «радикальної негації», що була характерис-
тична для російських духовних течій того часу…9) Цікаво, що Вер-
надський, саме через філософічний підхід до фахових проблем, тоді
значно легше, ніж його матеріялістичні й позитивістичні сучасники,
помічав тенденції наукового розвиту: так він належав до перших, хто
(меншою мірою в Росії) гідно оцінив значення відкриття радіоактив-
ности і помітив, що це відкриття має привести до глибшої кризи ос-
нов фізики, як науки. Його сучасники, що стояли на ніби значно «ре-
алістичнiшому» ґрунті позитивізму та матеріялізму, були тоді повні
СПОГАДИ 315
наївної віри, що новій науці легко вдасться з’ясувати явища з погляду

механістичного світогляду.
Та праці Вернадського того часу мають скорше історичне значен-
ня, — значення симптому… Таку саму вагу мають і ті його промови
та рецензії та статті, які він присвячував (у фiлософічних часопи-
сах) новим філософічним працям (здебільшого з «методологічним»
зафарбуванням). Роздумування над новими проблемами науки при-
вели Вернадського, здається, і до його інтересу до історії науки: він
побачив, що часто «забуті» або відкинені наукові теорії є в дійсності
продуктивні та мусять бути після довгого періоду знову застосовані
до з’ясування доти невідомих явищ…
Ті думки, що їх Вернадський 1900-1910 р. міг висловлювати лише
«пошепки», лише обережно та натяками, в останні десятиріччя, з ог-
ляду на цілком тепер ясну і одверту кризу наукового світогляду, він
міг розвинути різко й послідовно.
Праці Вернадського з філософії природи, з «натурфілософії» ці-
каві вже своїм стилем: це «стандартні твори» з певних галузів приро-
дознавства (як «Геохемія», що 1924 р. вийшла франц. мовою10)). Автор
не «вкладає» у виклад природознавчих фактів ніяких філософічних

думок, так би мовити, «ззовні», думок, що взяті з якоїсь (хоч би і його
власної) філософічної системи. Ні! Філософічні тези Вернадського є
«узагальнення» його фахово-наукових думок, є лише висновки, що з
них можна вивести, та до яких факти ніби приводять самі… В бага-
тьох випадках філософічні думки Вернадського можна було б поши-
рити й на інші галузі знаття*, але Вернадський, з якоюсь влаcтивою
йому скромністю, цього поширення не робить. Можна було б праці
Вернадського наблизити до т. зв. на Заході «емпiричної метафізики».
Але філософія Вернадського не є «надбудoвою» над його фаховою на-
укою, це є наука сама; природознавство можна б, як це було в старови-
ну (напр., у Ньютона), назвати «філософією природи» —«philosophia
naturalis».1
1* Наприклад, думки про простір та час наближаються до того «структуралізму», що характерис-

тичний для багатьох течій в конкретних науках: згадаймо структуралізм у мовознавстві, в укр.
науці, репрезентованій вченими, вже небіжчиками: А. Артимовичем та В. Сімовичем.
316 ЛИСТИ,
Зупинимось на двох головних точках філософії природи Вернад-
ського: це, з одного боку, його думки про відношення простору й часу,
з другого, — про ролю життя органічного в космічному процесі.
Думки Вернадського про відношення простору й часу виросли з
тієї «кризи» сучасної фізики, про яку безмежно писали та яка в ос-
танньому «практичному» своєму вияві приводить до тих питань, що
зв’язані з проблемою «атомової енерґії». Головне в питанні про від-
ношення простору й часу є, що сучасне фізичне думання не може
вже уявляти собі простір і час, як якісь пусті посуди, «скриньки»,
в яких відбуваються всі процеси у всесвіті. Уявлення про простір, як
про таку «пустоту», що є цілком «однорідна», усюди однакова, си-
метрично розкидається в усіх напрямках, що нічого на має спільно-
го зі своїм змістом (матерією) — це було з часів Ньютона традиційне
уявлення фізики. Подібно уявляли собі й час, що рівномірно «тече»
завше «наперед», але який можемо собі (у фантазії) легко уявити і як
«обернений», бо те, що в часі відбувається, могло б узяти й напрямок
«навпаки», від майбутнього до минулого… Це уявлення, щоправда,
заходило вже в повну суперечність з окремими фізичними теорія-
ми… Але лише т. зв. теорія релятивности зробила саме це уявлення
про простір і час цілком сумнівним. Зроблено було спробу зв’язати
простір і час в певну єдність (крім Айнштайна11), визначну ролю відо-
грав тут нім. математик Мінковський12)). Відкриття радіоактивности і
теорія «квант» (Планк13)) зруйнували уявлення про рівномірну течію
часу. Час розкладено на, так би мовити, «атоми часу»… До звичайних
філософічних аргументів, що належать до сучасної картини світу,
Вернадський приєднуе цілу низку дальших, які мають чималий фі-
лософічний інтерес. Життя, органічне життя — це, на думку Вернад-
ського, та сфера дійсности, що її ніколи не вдалося цілком вбудувати
в межі наших фізичних уявлень, та що найбільш незгідні з традицій-
ним «ньютонівським» уявленням про час і простір. Процеси життя
ніколи не заповнюють простору й часу, так би мовити, «невтрально».
Якщо колесо можна крутити в обох напрямках, або вода, що звичайно
тече згори додолу, може, якщо ми збудуємо відповідний апарат і ви-
тратимо певну кiлькiсть енерґiї, текти й догори, то натомість ніякою
СПОГАДИ 317
витратою енерґії ми не можемо «обернути» процесів життя, наприк-

лад, обернути життя тварини так, щоб воно проходило від смерти
до зародження. Але не лише ціле життя, а й окремі дрібні життєві
процеси мають той самий характер: вони спрямовані «однозначно»,
йдуть завше в одному напрямі. — Якщо ми хочемо збудувати тео-
рію часу не як цілковиту абстракцію, а як теорію про дійсність, що
обіймає і живу природу, то ми мусімо визнати за течією часу харак-
тер цієї «необертальности», нездібности йти у іншому напрямі. (Ці
думки Вернадського нагадують філософічні міркування Бергсона14)).
Простір, у якому відбуваються процеси життя, теж одрізняється від
того простору, в якому відбуваються фізичні процеси за ньютонів-
ською механiкою. Пастер15) відкрив у живій матерії й тих хемічних ре-
човинах, що в організмах постають, «асиметричність»: якщо в матема-
тичному просторі «праве» i «ліве» цілком однакові, то в біологічному
вони так само відрізняются одне від одного, як «минуле» та «майбут-
нє» в часі. Простір біолога, отже, на думку Вернадського, не такий са-
мий, як простір математика. Час і простір не можна розглядати «абс-
трактно», відірвано від їхнього змісту, від матерії і тих процесів, що
в ній відбуваютьстя. Основне поняття природознавства є не простір,

а всесвіт, що розвивається, «еволюціонує». Це певної міри повернен-
ня до уявлень передньютонівських часів: всесвіт, «космос» є єдність
часу, простору та матерії. «Криза» природознавства, викликана цією
зміною поглядів, на думку Вернадського, не є якась трагічна подія,
«руїна» наукової будови: він, навпаки, вітав її, як розвиток наукового
світогляду, і з великим оптимізмом дивився на перспективи нового
розвитку природознавства.
Якщо Вернадський у своїх думках про простір і час подiляє погля-
ди більшости сучасних природознавців, приходячи лише іншим шля-
хом до висновків, до яких прийшли видатніші представники сучасної
фізики, то в оцінці ролі життя в загальній економії всесвіту Вернад-
ський висловлює погляди, що є його цілковитою власністю і що збу-
довані на його фахових наукових дослідах.
Дослідження історії кори земної кулі привело Вернадського
до висновку, що роля живої матерії, органічного життя в історії зем-
318 ЛИСТИ,
лі надзвичайно недооцінена. Землю вчені здебільшого розглядають,
як комплекс, зібрання мертвого каміння, води та газів; в залежності
від цієї мертвої матерії перебувають живі організми, що ведуть, так
би мовити, «паразитарне» існування за рахунок мертвої матерії. Це
цілковита помилка. На думку Вернадського жива матерія грає в іс-
торії землі визначну ролю. Без живої матерії були б неможливі чис-
ленні процеси, що мають у житті землі вирішальне значення. Щоб
визнати це, не треба бути прибічником поглядів, що життя збудоване
якимись своєрідними силами, що виходять поза межі фізичних сил,
діють у мертвій природі (т. зв. «віталізм»). Живі організми, якщо в них
і не діють ніякі спеціяльні сили, досягають наслідків, яких не могли б
досягти ніякі iнші фактори в природі. Так живі організми (рослини)
є в стані виділяти вільний кисень, — в протилежність до численних
процесів (таких процесів є сотні) у неживій природі, що «зв’язують»
кисень, сполучуючи його з іншими хемічними речовинами. А лише
існування вільного кисня в атмосфері землі уможливлює існування
більшости тварин на ній, і це досягнення живої матерії, — рослин-
ного світу. На земній кулі немає іншої такої постійної сили, що керує
весь час певними хемічними процесами, як сила життя: ці процеси
переходять у тому самому напрямку i таким чином надають тій сфері,
в якій існують живі організми, своєрідного характеру. Цю сферу Вер-
надський визначав спеціяльним словом «біосфера». Не треба думати,
що «біосфера» є якась незначна, дуже тісно обмежена сфера на зем-
лі. Якби не було біосфери, земна куля мала б зовсім інший вигляд.
Щоб подати переконливо для людини нашого часу, що звикла думати
та аргументувати за допомогою чисел, свідоцтво про «силу», енерґію
біологічних процесів на земній кулі, Вернадський знайшов засоби
за допомогою чисел виявити життеву енерґію організмів. Наприклад,
він вираховував, яку кількість неживої матерії могли б перетворити
в живу («засвоїти» за допомогою процеcів виживлення) певні живі
організми, або з якою хуткістю вони, якби не було зовнішніх пере-
пон, могли б «розповсюджуватися» в просторі. Виявляється, що деякі
бактерії, не зважаючи на їхні малі розміри, могли б покрити всю зем-
ну кулю тонким шаром живої матерії усього за півтора дня. Хуткість,
СПОГАДИ 319
із якою певні бактерії, розмножуючись, пересуваються в просторі, до-

сягає хуткости звуку (себто 330 метрів на секунду). Жива істота може,
розмножуючись, протягом певного часу засвоїти, перевести в форму
живої матерії таку кількість мертвої матерії, яка рівна матерії нашої
земної кулі. Можна визнати за характеристичний для кождої породи
живих істот час, якого кожна порода потребувала б, щоб перевести
в стан живої матерії таку кількість мертвої матерії, що рівна нашій
земній кулі (розуміється, якби у кожної істоти було досить засобів
виживлення і досить можливости розмножуватися). Рахунки Вернад-
ського показують, що навіть така тварина, як слон, що розмножується
лише дуже повільно, вимагала б для такого процесу усього 1300 років;
але є водяні рослини, що могли б розростися до розмірів земної кулі
за 24 з половиною дня; а холерна бактерія вимагала б для цього лише
42 години! Ці числа, що здаються на перший погляд фантастичними,
показують наочно, яку незвичайну, велетенську енерґію має життя,
який значний його «тиск» на мертву матерію; ці числа показують та-
кож, який незвичайний опір мертва матерія мусить ставити живій,
щоб утримати її рух, її розповсюдження. Щоправда, самі живі орга-
нізми, конкуруючи і борючись між собою, найбільше затримують цей

поступ життя вперед.
Таким чином, виявляється, що життя може рівнятися з іншими
факторами еволюцій земної кори, бо лише з цією поверхнею земної
кулі біосфера стоїть у ближчому зв’язку. Вернадський твердив, що
життя не є якесь випадкове явище на землі, що, навпаки, життя «на-
лежить до механізму земної кори і виконує в цьому механізмі важ-
ливі функції, без яких вона (земна кора) взагалі не могла б існувати».
При цьому всі процеси життя, не зважаючи на всю різноманiтність
живих істот, ідуть у певному спільному напрямі, так що «біосфера»
є певна єдність, цілість, що живе, використовуючи соняшну енерґію,
і що виконує свою працю систематично та пляномірно. Вернадський
поширює тезу, що ії вже раніш висловлювали деякі природознавці
про вужчі єдності, цілости життя («ліс як організм» тощо), — на цілу
земну кулю.
320 ЛИСТИ,
При цьому матерiя щораз попадає до коловерту життя,
прив’язується до біосфери та дуже важко звільняється з її обсягу.
Лише одна невелика група організмів може жити з мертвої матерії
безпосередньо, інші живуть, живлячись живою матерією. Так було
завше. Протягом довших часів історії землі кількість живої матерії
залишалася все та сама. Вернадський говорив про «вихор життя», що
захоплює матерію та вже не дозволяє їй вийти з обігу.
Якщо, таким чином, життя є важливий фактор історії землі, до-
помагаючи утворенню — або й розкладові — хемiчних сполучень, що
без допомоги органічного життя ніколи б не утворилися — або, нав-
паки, залишились би й далі існувати, то треба думати, що тиск життя
приведе в майбутному до дальшого поширення біосфери. Не тільки
в тому сенсі, що життя помалу буде пристосовуватися до інших умо-
вин та поширюватись (просторово) туди, де воно покищо неможливе
(бактерії та гриби можуть існувати при тиску до 3.000 атмосфер, при
температурах, до 140 ступенів тепла, а їх зародки можуть заховувати
життездатність при морозі до 200 ступенів, а коротший час і при ще
нижчих температурах, окремі орґанізми можуть існувати в суто міне-
ральному осередку, наприклад, у розчині борної кислоти, в розчинах
солей, у розчинах речовин, що для більшости живих істот є отруйні).
Ще важливіше те, що живі істоти, обдаровані розумом, не лише по-
ширюють сферу свого існування, а й переводять (зокрема в техніці)
такі хемічні процеси, що взагалі за «нормальних» природних умов
не відбуваються і є неможливі, утворюють сполуки, що самі собою
не постають, і тим самим надають цілому розвиткові земної кулі ціл-
ком нового характеру. Найважливішим кроком мусить бути, на дум-
ку Вернадського, утвореняя штучних засобів виживлення. Вже й те-
пер людина завела до тих процесів, що провадяться в техніці, майже
всі хемічні елементи (крім небагатьох дуже рідкйх) і, таким чином,
розв’язує «сплячі сили» природи; людина є «цілком новий фактор
у житті землі».
Людина приносить у життя землі новий ритм, що до певної мірі на-
гадує ритм Ґеґелівської діялектики. Якщо перші орґанізми, що постали,
мусіли бути «автотрофні», себто не потребували живої матерії для ви-
СПОГАДИ 321
живлення, а після цього виникла нова категорія орґанізмів — «гетерот-

рофних», що виживлюються за допомогою вже існуючої живої матерії,
то людина прагне до того, щоб утворити новий ступінь «автотрофії», —
виживлення людства за допомогою штучно-вироблених речовин. Цей
прийдешній час приведе до цілком нового розвитку життя біосфери,
бо наука досі допомагала людству утворювати нові умовини існування,
поширюючи тим самім обсяг біосфери (суто просторово, напр., літак
підіймає людину до тих шарів атмосфери, де досі орґанічного життя
не було). Історія науки — це частина біологічного процесу розвитку
людства, процесу, що має чимале космічне значення…
Вернадський, здається, вже не дожив до ще одного, і може навіть
найглибшого завоювання людством сил природи, а саме таких, що мо-
жуть найбільше присилити «тиск життя» на мертву матерію: це перші
спроби застосування атомової енерґії. Навряд чи на нього зробило б
добре вражіння перше застосування цієї нової сили на службі люди-
ни, застосування для руйнації життя і матеріяльної культури. Але він,
як знаємо з його писань, був оптимістом і вірив, що людство знайде
шляхи до позитивного застосування всіх сил природи, що нерідко
вживалися з подібною ж «негативною» метою.

В кожному разі, філософічні думки Вернадського — лише одна
частина його наукового доробку — цікаві для нас переважно тим,
що це широкі філософічні узагальнення, що виросли на ґрунті його
конкретної фахової наукової праці. Щодо цього він — син свого часу,
того кінця 19 ст., що привів до постання філософії «спеціялізму»,
себто розпорошення філософічної праці між конкретними науками.
Вернадський, як ми бачили, переріс свій час. I досить узяти його спе-
ціяльні твори в руки, щоб знайти в них натяки на нові і дальші думки
загально-філософічного характеру.
1)
Иван Васильевич Вернадский (1821-1884) — отец В. И. Вернадского, экономист,
статистик, профессор Киевского (1849) и Московского (1850-1856) университетов,
чиновник для особых поручений при министре внутренних дел (1856-1867), про-
фессор Главного педагогического института (1857-1859) и Александровского лицея
в Петербурге, издатель еженедельного петербургского журнала «Экономический
322 ЛИСТИ,
указатель» (1857-1861), управляющий конторой государственного банка в Харькове
(1868-1876), автор исторических и экономических трудов: «Критико-историческое
исследование об итальянской политико-экономической литературе до начала 19 в.»
(М., 1849), «Политическое равновесие и Англия» (М., 1855, СПб., 1877), «Романское
начало и Наполеониды» (СПб., 1855), «Очерк теории потребностей» (СПб., 1857),
«Очерк истории политической экономии» (СПб., 1858), «По поводу статистических
конгрессов и административной статистики вообще» (СПб., 1863), «О мене и тор-
говле, публичные лекции, с приложением статей о протективной системе и диффе-
ренциальных пошлинах в России» (СПб., 1865).
2)
Фактическая ошибка: В. И. Вернадский родился в Санкт-Петербурге.
3)
Фактическая ошибка: В. И. Вернадский в 1885 г. закончил физико-математический
факультет Петербургского университета.
4)
Павел Иванович Чижевский (1860-1925) — украинский политический деятель, де-
путат Первой и Второй Государственных дум, глава украинской торговой миссии
в Швейцарии (1918-1919), автор теоретического труда «Основы украинской госу-
дарственности» (1921), дядя Д. И. Чижевского по отцовской линии, друг В. И. Вер-
надского. В воспоминаниях П. Феденко, со слов Д. И. Чижевского приведен мало-
известный сюжет из биографии В. И. Вернадского: «Дм. Чижевский рассказывал
мне, что Павел Чижевский вместе со своим товарищем Владимиром Вернадским
(позже — президентом Украинской Академии наук в Киеве) перевозил из Женевы
украинские политические издания через австро-русскую границу в Приднепровье.
Во время контроля запрещенная литература была найдена в багаже П. Чижевского.
Это навлекло на него обвинение в «неблагонадежности», и поэтому была погублена
научная карьера молодого исследователя. Русские чиновники как-то недосмотрели,
что и у Вернадского в багаже была запрещенная литература, так что у него не было
помех в научной деятельности. Павел Чижевский жил в Полтаве и принимал учас-
тие в общественной жизни и в кооперации. В 1919 году правительство Украин-
ской Народной Республики назначило П. И. Чижевского членом Торговой миссии
в Швейцарии, где он и умер» (см. Материалы. С. 247).
5)
Вернадский В. И. О научном мировоззрении. — М., 1903.
6)
Вернадский В. И. Кант и естествознание XVIII столетия // Вопросы философии
и психологии. — 1905. — № 76. — С. 36-70.
7)
Чижевский, очевидно, имеет в виду трилогию воспоминаний А. Белого «На рубе-
же двух столетий» (1930), «Начало века» (М.-Л., 1933) и «Между двух революций»
(Л., 1934).
8)
Богдан Александрович Кистяковский (1868-1920) — украинский юрист, фило-
соф права, социолог, обучался в Берлинском, Парижском, Страсбургском и Гей-
дельбергском университетах, ученик Г. Зиммеля, В. Виндельбанда и Г. Еллинека,
приват-доцент Московского университета, профессор Ярославского лицея и Киев-
ского университета, действительный член Украинской Академии наук (1919-1920).
Автор опубликованной на немецком языке кандидатской диссертации «Общество
и индивид. Методологическое исследование» (Берлин, 1899), сборников статей
СПОГАДИ 323
«Страницы прошлого. К истории русского конституционного движения» (М., 1912),

«Социальные науки и право» (М., 1914), соавтор сборников «Проблемы идеализма»
(М., 1902) и «Вехи» (М., 1909).
9)
Проблема национальной духовности, специфики украинского характера занимала
Д. И. Чижевского начиная с его первых историко-философских трудов. В книгах
«Фильософiя нa Укрaїнi (Спробa iстoрioграфiї)» (Прага, 1926) и «Нариси iсторiї
фiлософiї на Українi» (Прага, 1931) украинскому народному характеру и мировоз-
зрению посвящен специальный параграф, а в 1948 г. вышла немецкая статья «Не-
сколько замечаний о народном характере украинцев и о проблеме характерологии
народов и племен», в которой также повторяется та же самая идея: «Следует все же
подчеркнуть, что украинский духовный тип, очевидно, не предрасположен к заост-
ренным, «радикальным» течениям. В то время как украинцы играли выдающуюся
роль в великорусской духовной жизни особенно с 17 в., мы почти не находим пред-
ставителей украинской интеллигенции среди политических, философских, миро-
воззренческих «радикалов», что нельзя объяснить только социальной отсталостью
страны или социальной принадлежностью интеллигенции (среди великороссов
нам известен анархист князь Кропоткин и различные представители высшего дво-
рянства между социалистами и революционерами). Правда, не было недостатка
украинцев среди радикалов искусства: достаточно упомянуть основателей рус-
ского футуризма в живописи и поэзии — братьев Бурлюков!» (см. Tschižewskij
D. Einige Bemerkungen über den Volkscharakter der Ukrainer und über das Problem der
Charakterologie // Scholar. Zeitschrift ausländischer junger Akademiker der westlichen
Zonen Deutschlands unter Mitwirkung ausländischer Dozenten. — Heidelberg, 1948.
— № 2/3. S. 68).
10)
Vernadsky W. Lagéochimie. — Paris: F. Alcan, 1924.
11)
Имеется в виду учение о пространстве и времени в теории относительности Альбер-
та Эйнштейна (1879-1955).
12)
Имеется в виду доклад «Пространство и время» (1908) немецкого математика
Германа Минковского (1869-1909), объединившего пространство и время в единое
четырехмерное пространство-время.
13)
Макс Планк (1858-1947) — немецкий физик-теоретик, один из основоположников
квантовой теории пространства-времени.
14)
Речь идет, вероятно, о получившей широкую известность мысли французского фи-
лософа Анри Бергсона (1859-1941) о том, что понятия, обозначающие время, заимс-
твованы из языка пространства.
15)
Луи Пастер (1822-1895) — французкий биохимик, основоположник микробиоло-
гии, иммунологии и стереохимии, открывший оптическую асимметрию молекул.
324 ЛИСТИ,
В первые опубликовано: «Наше життя». Ч. 8 (156). Авґсбург, 15 лю-

того 1948. Публикуется по экземпляру статьи из личного архива
Д. И. Чижевского в Гейдельберге, хранящемуся ныне в собрании чи-
жевскианы В. Янцена в городе Галле (Германия). Комментарий и при-
мечания В. Янцена.
Статья памяти акад. В. И. Вернадского (1863-1945) была написа-
на Д. И. Чижевским для издававшейся с 1945 по 1948 г. в Аугсбурге
П. Котовичем и П. Феденко еженедельной украинской газеты «Наше
життя». Но основное содержание ее восходит к его же немецкой ста-
тье, вышедшей под псевдонимом еще при жизни В. И. Вернадского
в Чехии: V. I. Vernadskijs Naturphilosophie. Von Fr. Erlenbusch // Slavische
Rundschau. — Prag 1935. — Jg. 7, H. 5. — S. 213-2211). «Фритц Эрлен-
буш» — это псевдоним Чижевского, которым он был вынужден поль-
зоваться после прихода к власти в Германии национал-социалис-
тов. Кстати, о выходе этой статьи Чижевский сообщает и в письме
к В. И. Вернадскому от 4 ноября 1935 г., не признаваясь, однако, в сво-
ем авторстве: «Не обратили ли Вы внимания на статью одного моего
ученика о Вашей философии природы («Slavische Rundschau», 1935, V).
Несмотря на некоторую элементарность, вызванную отчасти харак-
тером журнала, она дает, как кажется, хотя бы указания на наиболее
существенные пункты Ваших воззрений»2). Но никаких сомнений
в принадлежности этой немецкой статьи именно Чижевскому не ос-
тается после собственных его признаний сыну В. И. Вернадского Геор-
гию Владимировичу в письме от 11 февраля 1955 г.: «[Владимир Ива-
нович] мне в свое время прислал несколько интересных замечаний
по поводу статьи «Эрленбуша» (т. е. моей) о его натурфилософии»3).
Весьма интересно в другом письме Чижевского к Г. В. Вернадскому
от 7 сентября 1966 года сообщение о том, что существует еще одна его
статья об академике Вернадском (курсив мой): «Владимир Иванович
при своих посещениях Праги всегда назначал мне свидания, еще поз-
же присылал мне свои работы (на основании которых и написана моя
статья о его натурфилософии); позже я написал еще одну статью
СПОГАДИ 325
для украинской газеты в Кракове; Вам она осталась неизвестна; если

я найду экземпляр, охотно пришлю Вам копию (и писал мне из Рос-
сии и из своих поездок за границу)»4). С какой украинской газетой
в Кракове был связан Чижевский, неизвестно. Умалчивают об этом
и библиографии его научных трудов. Но при этом нам точно извест-
но, что в 1942 году в украинской газете «Кракiвськi вiстi» была опуб-
ликована рецензия Юрия Клена на книгу Д. И. Чижевского «Історія
української літератури» (1942). Не исключено, что именно в этой га-
зете появилась и первая статья Д. И. Чижевского о В. И. Вернадском
на украинском языке.
Публикуемые в настоящем томе письма Д. И. Чижевского позво-
ляют исправить одну фактическую ошибку, закравшуюся в мемуар-
ную часть его статьи «Академiк Володимир Вернадський (1863-1945)»:
в самом начале текста он пишет, что Вернадский «звичайно відвідував
своїх дітей у Празі, і частенько звертався й до мене листовно — то з
Праги (коли я там уже не жив)»… Между тем, переписка между ними
началась в 1926 году и продолжилась в 1928 году, когда Чижевский
все же еще жил в Праге, и первые встречи между ними, по всей веро-
ятности, состоялись именно там.

Более детальную информацию о характере личного знакомства
и сотрудничества Д. И. Чижевского с В. И. Вернадским см. в коммен-
тарии к письмам Чижевского в наст. изд.
1)
Эта статья была переведена на украинский язык во втором томе киевского изда-
ния философских трудов Д. И. Чижевского: Натурфiлософiя В. I. Вернадського //
Чижевський Дм. Фiлософскi твори у чотирьох томах / Пiд заг. ред. В. С. Лiсового.
— Київ: «Смолоскип», 2005. — Т. 2. — С. 237-243.
2)
George Vernadsky Papers // The Bakhmeteff-Archive of Russianand East European
History and Culture // The Rare Book and Manuscript Library, Columia University in
New York.
3)
Ibid.
4)
Ibid.
Примечания и комментарий
326 ЛИСТИ,
Академік
Володимир Іванович Вернадський
Шашки 1913.
Злiва направо:
Георгiй Вернадський,
Павло Старицький,
Наталія Вернадська,
Ніна Вернадська,
Професор Володимир Вернадський
Георгій
Володимирович
Вернадський
СПОГАДИ 327
Дмитро Чижевський. Гайдельберг, 1970-і рр.

Фото із особистого архіву Володимира Янцена
328 ЛИСТИ,
IНТЕРВ’Ю З Д. I. ЧИЖЕВСЬКИМ
У зв’язку з тим, що проф. д-р Д. І. Чижевський повернувся тепер

на сталий побут до Европи і перeбpaв на себе керівництво Славiс-
тичним інститутом при Гайдельберзькому університеті, наш корес-
пондент звернувся до заслуженого українського науковця з кількома
запитаннями.
ЗАПИТАННЯ: Відповісти на загальне питання, яке нас цікавить,
саме: «Стан славістики в Европі, Америці та СССР», — Вам було б і
легко, і важко. Легко, бо відповідь, звичайно, можна б укласти в одне
речення, — але це був би загальник. Важко, бо в докладному насвітлен-
ні відповідь розпалася б на стільки пунктів та підпунктiв, що далеко б
розсунула межі газетного інтерв’ю. Тим то просимо Вас, Дмитре Іва-
новичу, не вiдмовити в люб’язності відповісти на це запитання в най-
бiльш для Вас зручнiй формi.
ВІДПОВIДЬ: Відповісти на це питання навіть у загальній формі
нелегко. Насамперед треба відмітити, що, наприклад, в Англії славіс-
тика поширюється лише останніми часами, і більшість славістів — чу-
жинці. Тpохи лiпшe в Америці, де є досить численне молоде покоління
славістів-американців. Але в університетах англосаксонських країн
навчання часто обмежується на суто практичному вивченні мови.
В Америці виходить досить багато славістичних праць. Найбільше
уваги присвячують дослiдженню сучасного стану в СCCP.
СПОГАДИ 329
Старші славістичні традициї у Франції, Німеччині та скандінав-

ських країнах. Проте, у Франції є кілька видатних учених старшого
покоління, про молоде ж покоління — майже нічого не чути. Зате
в Німеччині, скандінавських країнах та Голляндії значну ролю відог-
рають саме молодші славісти. В усякому разі: в тій чи тій формі славіс-
тика (хоча б у формі викладу мов) стає обов’язковою приналежністю
кожного університету. Треба одначе, згадати, що наприклад, у таких
визначних американських університетах, як Чікаго та Прінстон, ка-
тедри славістики немає, що в Західній Німеччині у двох університетах
немає катедр, 11 катедр обсаджено, проте під цю пору 5 вільних. Бра-
кує, отже, ще фахівців. Доповнення до катедр славістики становлять
подекуди катедри східньоевропейської історії. Але й тут бракує пра-
цівників.
В CCСР працівників багато. Проте, сутих славістів (тобто, тих, хто
вправляються в різних слов’янських мовах та літературах) — обмаль.
За свідоцтвом самих радянських учених (у протоколах різних конфе-
ренцій), там бракує, наприклад, людей, що вміли б видавати тексти.
Тим часом старше поколiння вимирає. Два роки тому на одній з кон-
ференцій Відділу давньої літератури Академії Наук СССР було утвер-

джено, що існує лише 4 або 5 осіб, які вміють видавати старі тексти.
За цей час помер один з найкращих фахівців у цій царині — М. СКРИ-
ПІЛЬ (за освітою киянин).
Усе ж таки темпи видання славiстичної літератури останнiми ро-
ками значно прискорено. Є цiннi видання старих текстiв та текстiв
XIX сторiччя. Пiдручники, щоправда, якi виходять теж частiше, нiж
ранiш, не завжди на висотi i iнодi мають характер дилетантських ком-
пiляцiй. Типово, що досi там немає нi одного пiдручника порiвняльної
граматики слов’янських мов. Найлiпший досi пiдручник iсторiї росiй-
ської мови — Н. ДУРНОВО, що вийшов у 1924 роцi! Немає пiдручника
iсторiї росiйської лiтератури XIX сторiччя i т. п. Треба взяти до уваги,
що за часiв панування в мовознавствi вiдомого фантаста Н. МАРРА
видання наукових мовознавчих праць було майже неможливе.
Дуже рiзний стан у «сателiтах». Найлiпше в Югославiї та Поль-
щi. Але й тут часами на шляху славiстики було багато перешкод, аж
330 ЛИСТИ,
до офiцiйної або неофiцiйної заборони вправлятись у певних темах
(точнiше: друкувати праці на ті або ті теми) чи навіть вживати певних
термінів. Так, приміром, протягом довгого часу в Польщi писали пра-
цi про бароккових письменників, уникаючи терміну «бароко» тощо.
Все ж і в цих країнах, а також у Чехо-Словаччині вийшло чимало цін-
них текстів.
Майже нiчого не можу сказати про стан у Cхiднiй Нiмеччинi. При
дуже широкому навчаннi мов — наукові працi здебільшого присвяче-
но дрiбним та другорядним темам.
ЗАПИТАННЯ: Чи можливi, на Вашу думку, бодай поодинокi ас-
пекти об’єктивної славiстики в СССР?
ВIДПОВIДЬ: Можливi. Зокрема — добрi видання текстiв, що й
робиться в досить широкому розмiрi. При цьому, щоправда, бувають
жахливi прогалини. Щойно лише починається видання творiв Кирила
Турiвського. Немає доброго видання «Iзборника» 1076 року, немає пе-
ревидання лiтописiв (крiм деяких, але, наприклад, є лише старi видан-
ня Іпатіївського літопису). Ще менше робиться для перевидання тих
письменників новішого часу, яких вважають за «реакційних».
Можливі й добрі коментарі до видань. Можливі й добрі описові
праці з мовознавства. Проте, освітлення завжди (або майже завжди)
тенденційне. Я закинув би працівникам не те, що висновки їхніх праць
вiдповідають певній ідеолoгії, а щось гірше: в більшості випадків чи-
тач може легко бачити, що 1) автори: наперед знають, що саме їм кон-
че потрібно довести, 2) матеріял пiдганяєтьcя до заздалегідь відмої
тези: що найліпше є, коли автор 3) подає якусь тезу, а до неї матеріял,
який наочно їй суперечить. Останній випадок трапився, наприклад,
в одному підручнику, де подано висловлену Сталіним і цілком помил-
кову тезу, мовляв, російська літературна мова збудована на основі ор-
ловсько-курського діялекту, а характеристика цього діялекту в тому
самому підручнику цілковито супeречить даній тезі.
ЗАПИТАННЯ: Які можутъ бути перспективи спеціяльно для ук-
раїнської славістики в вільному світі? В якій ділянці вона має найбіль-
ші вигляди на успіх?
СПОГАДИ 331
ВIДПОВIДЬ: Вигляди славістики взагалі поза межами СССР

та «сателітів» під цю пору досить добрі, бо є багато тем, які з успі-
хом розробляти можна саме тут. Але коли йдеться про україністику,
то справа з нею стоїть найгірше. Брак текстів. У всій Німеччині немає,
наприклад, «Киевской старины», немає видання українських грамот
Розова, бракує й таких серій, як «Архив Юго-Западной России», ча-
сописів українських єпархій, навіть «Киевских Университетских Из-
вестий». По окремих бібліотеках є лише неповні збірки видань НТШ,
УВАН тощо. Якщо окремі книжки ще можна замінити мікрофильма-
ми (з якими я працював ще перед останньою війною), то мікрофиль-
ми таких великих серій, як «Киевская старина» тощо, i дорогi, i праця
з ними надзвичайно складна.
Вигляди українська славістика має майже виключно в царині
формальної аналізи поодиноких текстів: характеристика стилю ок-
ремих творiв або окремих письменникiв дасть багато цінних виснов-
кiв. Мовна аналiза вже важча, бо більшість раніше виданих текстів
до цього не надається, власне, через певний примітивізм цих видань
(зокрема до 1900 року).
Уже для характеристики світогляду та ідеології окремих письменни-

ків раз у раз бракуватиме матеріялу, бо щоденники, листування, спога-
ди тощо ще часто перебувають у неприступних нам архівах, абож їх ви-
дано в провінційних виданнях, що їх за кордонами України ніде немає.
ЗАПИТАННЯ: Побутовим жаргоном серед наших науковців Вас,
Дмитре Iвановичу, називають «лідером німецьких славістів». Цілком
зрозуміло, що нашій інтеллектуальній громаді було б дуже цікаве
довідатися про Ваші особисті пляни на найближчий час. Чи не були б
Ви ласкаві поділитися ними з нами?
ВIДПОВIДЬ: Я — щонайбiльше один з лідерів німецьких славістів.
Мої власнi пляни йдуть зараз у такому напрямі:
1. Продовження видання тих серій, що їх я разпочав, саме:
а) Мусагет. Праці з слов’янської історії, слов’янської літератури та
культури (виходять у Гаазi).
б) Гайдельберзькі слов’янські текстi (що їх я видаю разом з доцен-
том ШРЕПФЕРОМ у Вісбадені);
332 ЛИСТИ,
в) Apophoreta Slavica. Видання нових текстiв або передрук старих
(разом з проф. СХЕНЕФЕЛЬДОМ у Ляйденi). Тут мають вийти твори
М. Петренка, редагованi кол. ШЕРЕХОМ.
2. Плянування видання нiмецькою мовою славістичних пiдруч-
никiв за моєю редакцiєю (тут має вийти мiй невеличкий пiдручник
iсторiї української лiтератури);
3. Пiдготування до видання рукописiв Яна Амоса Коменського
(I том цього видання має вийти найпізніше на початку наступного
року).
4. Пiдготування до друку 4-томової порівняльної історії
слов’янських літератур.
5. Видання iсторiї росiйської лiтератури XIX-ХХ сторiч (до 1917
року).
6. Опрацювання гайдельберзьких старослов’янских рукописiв
(бл. 150 текстiв, здебiльшого з мiнiятюрами).
7. Керування дисертацiями, серед яких я намічаю, зокрема, праці
з історії окремих мотивів та образів у слов’янських літературах.
До цього можу додати, що я маю ще кілька недрукованих праць. Зок-
рема: «Філософія Шеллинга і слов’ян», «Російська духова історія», «Фі-
лософія Сковороди», збірка статтей з духової історії слов’ян. Для двох
останніх книг (цілком готових до друку) я ще не маю видавця.
В ключая в сборник интервью с Д. И. Чижевским (корреспонден-

та «Української літературної газети»), мы исходили из предпо-
ложения, что в этом связанном с конкретной жизненной ситуацией
диалоге могли запечатлеться важные биографические сведения, от-
сутствующие в иных источниках. Но в жанре интервью многое зави-
сит от подготовленности корреспондента, проводящего беседу, ибо
без его серьезных и продуманных вопросов по существу дела трудно
ожидать и интересной ответной информации. Между тем, при чте-
нии интервью сразу же бросается в глаза, что корреспондент к бесе-
де с Чижевским не был готов: слабо ориентируясь в его биографии
и творчестве, он сконцентрировался на самых общих (чтобы не ска-
СПОГАДИ 333
зать «дежурных») вопросах, полностью передав инициативу собесед-

нику. Поэтому живого диалога не получилось, и интервью производит
впечатление готовых письменных ответов на заранее заготовленную
анкету. Но если корреспонденту почти не о чем было спрашивать Чи-
жевского, то ему было о чем рассказать, и его ответы, действительно,
содержат немало информации, которая и сегодня может заинтересо-
вать не только чижевсковедов.
Впервые опубликовано: Iнтерв’ю з Д. I. Чижевським // Українська
літературна газета. Місячник літератури, мистецтва, критики, науко-
вого і громадського життя. — Мюнхен. Рік III. Ч. 11 (29). Листопад
1957 р., — С. 1, 8. Комментарий В. Янцена.
Фамилия корреспондента, проводившего интервью, в мюнхен-
ской газете не названа. Редактировалась она хорошими знакомыми
Д. И. Чижевского (І. Кошелівець, Ю. Лавріненко), но, к сожалению, его
переписка с ними за 1957 год не сохранилась. По-видимому, вопросы
редакции были посланы Чижевскому в письменном виде, и он тоже
дал на них письменные ответы.
Интервью было проведено примерно через год после возвращения
Чижевского из США. Поэтому странно, что тема более чем шести-

летнего его пребывания там в этом интервью почти не прозвучала.
Редакция ограничилась общим вопросом о положении славистики
в мире, а Чижевский в своих ответах показал не только разницу пони-
мания задач этой дисциплины в капиталистических и социалистиче-
ских странах, но и характерную для того времени атмосферу жестко-
го идеологического противостояния между восточными и западными
славистами. Причем коллег из социалистического лагеря он упрекал
не в ложной идеологии, а в том, что настоящих славистов, владевших
славянскими языками и историей славянских литератур, среди них —
считанные единицы. И это не могло не сказаться на качестве их на-
учной продукции, в частности, такой ее важной области, как издание
и переиздание классических и современных текстов. Таким образом,
не идеология как таковая, а степень владения предметом и особенно
различные примеры халтуры в славистике были основными пунктами
его порицаний в настоящем интервью. Вместе с тем в нем открыто за-
334 ЛИСТИ,
явлено о научном значении ряда работ славистов из СССР и других со-
циалистических стран, за исключением славистов ГДР, по мнению Чи-
жевского, занимавшихся только вопросами практического овладения
славянскими языками и второстепенными теоретическими темами.
Нетрудно заметить, что обширная программа научной, педагоги-
ческой и издательской деятельности самого Чижевского формирова-
лась не только под влиянием внутренних запросов и потребностей
западной славистики, но и с сознанием необходимости заполнения
пробелов, возникших в славистике социалистических стран: социо-
логическому методу он противопоставлял метод формального и эсте-
тического анализа языка, односторонней специализации — компара-
тивистику (историю отдельных лейтмотивов и образов в славянских
литературах, сравнительную историю славянских литератур) и ин-
тердисциплинарный подход (занятие славистов не только языками
и литературами, но и историей культуры, текстологией, архивными
изысканиями и философией). В этой связи очень интересна информа-
ция о готовых к печати, но еще неизданных тогда работах Чижевско-
го: все они были посвящены историко-философской тематике. Иден-
тифицировать большинство из них сравнительно легко.
Книга «Философия Г. С. Сковороды» была издана в 1934 году
в Варшаве на украинском языке, поэтому речь в интервью шла явно
не о ней, а о ее немецком варианте, рукопись которого возникла также
в 1934 году и была предназначена для серии, посвященной русской ре-
лигиозной мысли («Reihe religiöser Russen»), которую с 1932 года в со-
трудничестве с Ф. Либом и Н. А. Бердяевым готовило немецко-швей-
царское издательство Готхельф (Gotthelf). Однако в этой серии книга
не вышла и была напечатана с некоторыми изменениями в мюнхен-
ском издательстве Вильгельма Финка только в 1974 году (подробнее
об истории издания этой книги см. воспоминания О. Прицака).
«Русская духовная история» (Russische Geistesgeschichte, сегод-
ня бы мы перевели название этой книги как «Историю русской мыс-
ли») в 1957 году еще только писалась и вышла в гамбургском издатель-
стве Ровольт в двух томах: «Святая Русь. Русская духовная история
I: 10-17 в.» (1959) и «Между Востоком и Западом. Русская духовная
СПОГАДИ 335
история II: 18-20 в.» (1961). Изданная в популярной серии «Немецкая

энциклопедия Ровольта» огромным для Германии тиражом в 25000
экземпляров, она в 1974 году была переиздана с дополнениями мюн-
хенским издательством Вильгельма Финка в одном томе. В основу
книги легли исследования Чижевского по истории русской мысли
20-40-х годов прошлого столетия. Эта до сих пор в Украине и в Рос-
сии почти неизвестная работа ставит Чижевского в один ряд с таки-
ми исследователями истории русской мысли, как В. В. Зеньковский,
Г. В. Флоровский, Н. А. Бердяев, Н. О. Лосский и С. Л. Франк.
Работа «Философия Шеллинга и славян» на самом деле имела на-
звание «Философия Шеллинга у славян» (в ней шла речь о восприятии
и развитии философии Шеллинга славянами) — по аналогии с назва-
нием, вышедшего под редакцией Д. И. Чижевского немецкого сборни-
ка «Гегель у славян» (Hegel bei den Slaven. — Reichenberg, 1934). В гей-
дельбергском архиве Чижевского сохранился машинописный текст
его незавершенной немецкой книги о влиянии философии Шеллинга
в России (55 страниц готового текста и 13 страниц — набросков) с на-
писанным в июне 1975 года предисловием, в котором о судьбе книги
о Шеллинге говорится следующее: «Я задумал и отчасти подготовил

книгу «Шеллинг у славян» ко времени моего приезда в Гейдельберг
(в 1956 году). Но обнаружилось, что работа над восточно-славянским
материалом в Германии почти невозможна, когда речь идет о фило-
софских вопросах. Сейчас я планирую представить в виде отдельных
статей по крайней мере подготовленный материал (речь идет прежде
всего о материале о поляках и чехах)» (см. личный архив Д. И. Чижев-
ского в отделе рукописей и редких изданий библиотеки Гейдельберг-
ского университета, шифр: Heid. Hs. 3881. Abteilung В 733). К этому
тексту приложена пояснительная записка ученицы Чижевского Гуд-
рун Бильфельд «К манускрипту о Шеллинге проф. Чижевского»:
«По высказываниям проф. Чижевского в январе/феврале 77 года, он
хотел стилистически переработать главу «На пути» и содержательно
расширить статью о Булгакове. Следовало дать резюме основного со-
чинения Булгакова (Свет невечерний), особенно главы «Божественное
ничто», раздел II: «Отрицательное богословие», где, между прочим,
336 ЛИСТИ,
перебрасывается мостик от Платона, Плотина, патристики, Кузанца
к немецкой мистике; говоря, например, о Бёме, Булгаков подробно ци-
тирует «Философию откровения» Шеллинга; характерны парафразы
Шеллинга («Философия откровения»), например, в разделе «Ветхий
Завет и язычество» в главе «Человек»; дальнейшее — в «Тварности
мира». Многократно и настоятельно проф. Чижевский подчеркивал,
что в России существовало два направления (религиозно-философ-
ского) восприятия Шеллинга. Одно — серьезное: Соловьев и Булгаков
с их связью через Шеллинга и вместе с ним к традиции отрицательно-
го богословия, и одно — «вульгаризирующее»: Бердяев» (см. Ibid).
СПОГАДИ 337
Д. И. ЧИЖЕВСКИЙ
[Фрагмент воспоминаний о детстве и истории
рода Чижевских]
(расшифровка аудиозаписи)
(1963)
[…] который один раз был у нас в гостях и плохо себя вел. Я с ним
не играл1). Но это было, может быть, несколько проблематич-

ным. Итак, моя мать считала, что каждый ребенок, каждый человек
может рисовать, если ему кое-что показать. Потом она всегда давала
уроки детям в городе (иногда детям наших друзей, иногда просто не-
знакомым детям). Позднее некоторые из этих детей стали художника-
ми, но я не знаю — кто2). Раньше в России была, разумеется, не очень
хорошая почва для художников. Нужно […]
Итак, я родился в стране, которая на картах 18 века, м-да,
«bezeichnet, ist bezeichnet»3) (продолжу-ка я лучше по-немецки).
Я родился в стране, которая на картах 18 века обозначалась как «de
campi desertia inhabitati»4). Случались там и набеги татар (разумеет-
ся, еще татар крымских), даже еще в 1767 году. Заходили они доволь-
но далеко на север, брали много пленных. К счастью, моих предков
там еще не было. Хотя земля им там уже принадлежала.
Первым упоминаемым предком (не буду о них много рассказывать,
хотя были и более древние) был придворный певец при дворе царицы
338 ЛИСТИ,
Елизаветы5). Но вовсе не поэтому ценила его царица Елизавета, а по-
тому, что обладала, по меньшей мере, эстетическими интересами. Во-
первых, она любила, например, хорошую проповедь и поддерживала
хороших проповедников, затем впервые с помощью немецкого акаде-
мика Штелина6) ввела современную европейскую музыку, сама писала
стихи, сама организовывала и проводила свадьбы своих придворных
девушек. И поскольку народные обряды весьма живописны, было это,
вероятно, очень интересно. Кроме того, после ее смерти осталось 5000
платьев7) (надеюсь, разных), что тоже хороший признак.
Итак, придворный певец Чижевский Петр Лазаревич8) был, естес-
твенно, также кем-то вроде авантюриста. Пел он, вероятно, очень хо-
рошо. Был, помимо того, еще дирижером хора (хора, в котором в 40-е
годы пел мальчиком-хористом известный философ Григорий Сково-
рода9)). Его [Петра Лазаревича] произвели в полковники, что (как это
явствует из воспоминаний) вызвало у некоторых дворян значительное
недовольство. Помимо того (как утверждают некоторые геральдики),
он получил первый русский герб, который явно сам и придумал10). Ес-
тественно, сославшись на то, что уже имел польское дворянство, что,
вероятно, было неправдой. Но против этого ничего нельзя возразить,
поскольку русские дворяне поступали точно так же. Кроме того, отец
Гоголя (дед Гоголя) получил герб и дворянское достоинство аналогич-
ным образом11). Против этого ничего нельзя возразить. Помимо того,
он получил поместья. С одной стороны, в незаселенной еще местнос-
ти, с другой, — в Полтавской губерни и в довольно красивой местнос-
ти, о чем свидетельствует уже ее название — Липовая Долина.
Только, к сожалению, мой дед, который был офицером, вероятно,
принимал участие еще в войне против Австро-Венгрии, [поскольку]
у него были [венгерские ор] австрийские ордена. Потом он был в Кры-
му, на Крымской войне. Один месяц пребывания там, в Севастополе,
засчитывался ему за год. А я, как отпрыск севастопольского героя, мог
учиться в высших учебных заведениях бесплатно. Правда, этим пра-
вом я (вернее — мои родители) не воспользовались.
[Он, когда моему отцу было 3 года (родился он в 63-м году, значит,
крепостного права не знал)]. После раздела поместий мой дед пересе-
СПОГАДИ 339
лился с детьми в Херсонскую губернию, то есть в Александрийский

уезд, в деревню [о которой я еще кое-что расскажу] или поместье,
о котором я еще кое-что расскажу. По дороге мой отец, тогда 3-летний
ребенок, вдруг куда-то пропал. Он захотел вернуться [домой], чтобы
полить какие-то посаженные там молодые дубы, поскольку, вероятно,
делал это каждый день. Но его все же догнали: никто, никакие цыгане
не выкрали его по дороге. Таким образом, я еще существую. Так он
попал в этот уезд.
По неизвестной причине деревня называлась Секретаровка. По-
местье, деревня находилась в двух километрах, где, якобы, было
еще слышно громкое чихание моего деда (Смех слушателей — В. Я.)
и, собственно, ему уже не принадлежала, то есть крестьяне были уже
освобождены. [И из…] Внизу находились пруды, красивые большие
пруды. Из прудов вытекала речка под названием Мурзинка, что свиде-
тельствует о какой-то ее связи с татарами (правда, татары там никогда
не жили). [Как он] Как предполагает Фасмер, там был убит какой-то
татарин, вероятно, мурза, духовное лицо или произошло что-либо по-
добное12). Эта Мурзинка была незначительной: в основном ее можно
было перешагнуть одним шагом, за исключением тех особых случа-

ев, когда она разливалась в долинах. Затем путь пролегал между дву-
мя пригорками (возвышенностями, достигающими с обеих сторон,
по меньшей мере, высоты Гейдельбергского дворца). Между ними
находится долина и эта речка Мурзинка. Через Мурзинку даже пере-
брошен соломенный мост (трудно объяснить, что такое соломенный
мост: сооружение это довольно древнее). А потом начинается живо-
писная долина, растянувшаяся на несколько километров, с камышами
(редкими камышами, поскольку речка не очень велика). Вокруг уже
растут самые разнообразные цветы и летают многочисленные бабоч-
ки, которых уже не отыщешь в Германии. Виды, собственно говоря,
те же самые, но их уже совершенно нет.
Местность была только что заселена. [Это была местность…]
Итак, сначала по обе стороны реки кто-то (очевидно, управляющий
или же один из моих предков после упомянутого Петра Лазаревича
Чижевского) разбил по обе стороны красивые посадки. Во-первых,
340 ЛИСТИ,
очень большие ивы (огромную аллею из ив), а внизу у пруда по обе
стороны тянулся целый ряд очень быстро растущих, весьма живо-
писных и замечательно шелестящих листвой серебристых тополей13)
(я знал серебристые тополя, которые во времена моего детства были
еще совсем маленькими, а позднее их можно было обхватить только
обеими руками). А потом — огромный вишневый сад. Этот вишне-
вый сад [опровергает] подтверждает «Вишневый сад», описанный Че-
ховым, и, помимо того, опровергает утверждения Бунина (который,
Бог знает почему, выступает по некоторым пунктам против Чехова,
утверждая, что садов, состоящих только из вишен, не бывает). Прав-
да, там было еще три огромных пирамидальных груши и несколько
столь же огромных старомодных яблонь (на одной из которых можно
было даже спать, так как две ветви росли там более или менее парал-
лельно и можно было, во всяком случае, с двух сторон держаться за них
и, по крайней мере, лежать и читать). Вишни были очень вкусными.
Естественно, это были настоящие — то есть дикие вишни. Помимо
того (и у Чехова это тоже описано), мы также знали способ сохране-
ния вишен. Все очень просто: сушатся они не с помощью каких-то ма-
шин, а просто на железных листах на солнце. Их даже раскладывают
на крыше. Имелись в саду и различные иные редкости и чудеса.
Когда мой отец (сейчас я еще скажу об этом), он приехал туда,
собственно, только в 1894 году, то есть меня еще не было. Я родил-
ся, правда, в уездном городе Александрии, заслуживающем большего
внимания и, по сути дела, попавшем в этимологические словари толь-
ко потому, что я там родился14). По крайней мере, так было с Фасме-
ром, других значительных городов даже не упомянувшим.
Да, местность там, собственно, очень красивая. По сути дела, далее
раньше начиналась уже степь. В мое время настоящую степь можно
было увидеть только на деревенских кладбищах или точно так же,
как и в Германии, на некоторых скалах: там растет степной ковыль.
Ковыль, производящий осенью поразительно длинные ворсистые во-
локна. Ворс этот — снежной белизны. Так что степь должна была вы-
глядеть просто замечательно. Летом в ней полно цветов, насекомых,
бабочек — всего того, что так замечательно описано Гоголем, хотя эту
СПОГАДИ 341
местность он, собственно, увидел лишь гораздо позднее, возвращаясь

в последние годы своей жизни из Палестины.
Александрия расположена на большой дороге, так что все люди
проезжали мимо нее. В том числе, например, и Пушкин по дороге
в Одессу и из Одессы15). Он даже был в Александрии с целью выясне-
ния материального ущерба, нанесенного нашествием саранчи. И от-
части в связи с юмористическим докладом на эту тему был уволен.
Были и другие причины16). Затем он уехал в свое северное поместье,
жизнь в котором была, вероятно, довольно скучной. Потом в этой
местности побывал, будучи офицером, Фет: поэт Фет. Был он в Кре-
менчуге (беспросветном и бескультурном городе, расположенном
на берегу Днепра в довольно хорошей местности, где был даже дво-
рец Потемкина17)). Построен город был Бентaмом, братом знамени-
того Иеремии Бентaма18), как это ни странно. (А странность состояла
в том, что, как и я, он тоже побывал в Александрии).
Так вот, этой степи уже не было, но были плодородные поля. Лесов
и деревьев в степи не было, изредка встречались грушевые деревья,
как известно, прекрасно подходящие для различных работ, поделок
по дереву. Это замечательный сорт дерева, но груши не менее (если

не более) ценны, чем дерево. И, кроме того, они на редкость кислые
— и не только кислые, но и горькие и пресные. Одно такое дерево
было и у моего отца. Моя сестра, тогда еще ребенок, хотела посторо-
ить там свое поместье. Ее первым желанием было: «Выроем там му-
сорную яму, а потом построим дом». Не знаю, почему сначала должна
была быть вырыта яма.
Таким образом, степь была заселена именно в 18 веке. Александ-
рия была селом, которое, естественно, не могло удерживаться долго,
поскольку и в 18 веке все еще случались набеги татар. Население, ве-
роятно, пряталось тогда где-нибудь в лесах или просто в степи, в до-
линах. А потом снова возвращалось обратно. Кого-то определенно
забирали в плен. Но помещиков еще не было. И только после того,
как крымские татары были побеждены и с ними был заключен мир,
туда прибыли различные элементы.
342 ЛИСТИ,
Мы были там, так сказать, законными исконными жителями, хотя
никто там, собственно, не жил. Но имелся относительно небольшой
дом с 5 комнатами, коридором и красивой верандой, откуда откры-
вался вид во все стороны, и в отдельном доме была кухня, а также
еще несколько строений. Неизвестно, с какой целью все это было
построено еще до прибытия туда моего деда. Был там, вероятно, ка-
кой-то управляющий. Все прочие помещики и окрестные крестьяне
прибыли туда в конце 18 века. (Как известно, Чичиков в «Мертвых
душах» хотел поселить своих мертвых душ в Херсонской губернии19).
Вероятно, и у нас). Возможно, были там какие-то семьи, но помещики
бывали очень редки. Сначала туда приехали какие-то сербохорват-
ские переселенцы20), так что и среди моих предков был какой-то «Ве-
клич», во всяком случае, так звали одну двоюродную бабушку. А это
— хорватская фамилия, о которой можно даже кое-что узнать от спе-
циалистов из Хорватии. Но знаменитым деятелем был Пишчевич21),
написавший даже обширные воспоминания, где он, правда, пишет
больше о своих личных любовных переживаниях, чем о политиче-
ских событиях и других делах. Правда, происходили они в основном
не в Александрии, а в каких-то других местах — отчасти, кажется,
на Волге. А позднее возникло это смешанное население: поляки (с та-
кими фамилиями, как Бурценкевич, Зорванецкий и тому подобными,
и даже Кохановский), затем были венгры (Хорват) и люди вообще
неизвестной национальности или один армянский князь — Цертелев
(очевидно, родственник известного поэта)22), а также Фрайдеккер, Ка-
лагеоргий Алкалаев (это явно греческая или югославская фамилия,
так как Калагеоргий, да — Калагеоргий — это, естественно, югослав-
ское имя). Дефалар — это грек, который был даже предводителем дво-
рянства, придерживавшимся народных обычаев и не приступавшим
к еде, даже и к официальным обедам, без вареной картошки с салом
(жареным салом).
Это было смешанное население, в том числе и граф Толстой, самый
богатый помещик (M. M. Толстой23)), которому принадлежала также
хорошая библиотека в Одессе и у которого были даже письма от Воль-
тера24) и прочих мировых знаменитостей. Эти люди, естественно, от-
СПОГАДИ 343
носились к очень хорошему обществу. Да, были [среди них] и немцы

(Фрайдеккера я уже упомянул). В нашей местности была помещица
Баумгартнерша, очевидно, от Баумгартнер. С ней никто не общался:
«Она скакала на лошади». Подлинная причина, почему с ней не под-
держивали отношений, выяснилась позднее (ребенком я ничего о ней
не знал): вероятно, у нее был любовник низкого положения или что-
нибудь в этом роде.
Это пестрое общество отличалось тем, что зимой оно время от вре-
мени переезжало в Александрию, где давались балы. И А. Фет хотел
там жениться (кстати, на даме югославского происхождения). Но она
случайно несчастным образом погибла. Об этом он пишет в своих
воспоминаниях25). [Еще] Фет пишет, что александрийские женщины
были особенно красивыми. Полагаю, что связано это было не с го-
родом, а с тогдашними условиями: случайно были там такие. В мое
время этих дам почти не было видно. Были там и какие-то давно при-
ехавшие украинские семейства, то есть не местные, а переселившие-
ся туда. Например, Байдак, правый монархист, но именно украинец.
И все эти люди — в мое время это было уже совершенно ясно видно
— были остатками крепостной эпохи. Крепостное право было введе-

но на Украине при Екатерине именно в конце 18 века. Оно не было
там особенно сильным. О каких-либо особых жестокостях и вооб-
ще неприятных историях с крепостными, собственно, почти ничего
не было слышно.
Но было нечто гораздо худшее. Было видно, что все эти образован-
ные и необразованные помещики, собственно говоря, были абсолют-
но непродуктивны. Они [были вообще] стояли вне жизни. И един-
ственное, что они могли сделать, если у них для этого было достаточно
денег: они могли, естественно, переехать в какой-нибудь большой го-
род и заняться там чем-либо разумным. Примеры этих сумасбродных
и непродуктивных помещиков мне хотелось бы поместить в особую
главу, которая начинается сейчас. Имеются и другие интересные гла-
вы (все это я вычеркну при переписке текста). Но перейдем к (как та-
ковым […]) примерам непродуктивных, фантастических помещиков.
344 ЛИСТИ,
Не знаю, относился ли к ним мой двоюродный дед (которого я поч-
ти не знал). Он был все же очень богат (в отличие от моих родителей,
которые получили там именно это поместье после разделов, много-
численных разделов увеличившегося к тому времени семейства; хотя
мои однофамильцы чрезвычайно редки, [моя] фамилия очень редка
и распространена в Польше, но в Западной Польше). И вот этот дво-
юродный дедушка отличался лишь тем, что в качестве очевидного
провозвестника современности завел личный мундир. Был он серым
с широкими брюками и с серебряными лампасами по обеим сторо-
нам. Но это не самое примечательное в нем. Примечательно было то,
что за ним ходил казачок (то есть мальчик 12 или 14 лет) и на специ-
альной подушечке носил зимой и летом следующие предметы: длин-
ную трубку (которая, естественно, торчала по обе стороны подушки),
табак и теплые рукавицы. Последнее, конечно, было самым примеча-
тельным и, очевидно, демонстрировало, так сказать, его «значение».
(Смеясь, на повышенных тонах) Приказав однажды иметь рукавицы,
он уже никогда больше не отменял этого. Так их и носили за ним даже
летом. Но, разумеется, он не был представителем абсолютно сумас-
бродных людей. Возможно, он был даже весьма одаренным челове-
ком и хорошо управлял своими поместьями и своей собственностью
в городе. Мы владели впоследствии примерно одной четвертью его
двора с домом в городе, который ему не принадлежал (был построен
до него) и был снят им в аренду. Но интересно следующее: двор был
окружен забором в пол версты, то есть в пол километра, и на этом
месте, которое приобрели (должны были купить) мои родители, пре-
жде останавливался всегда цирк (впоследствии он должен был пере-
браться из центра на окраину города). (Реплика какого-то слушателя:
«Впечатляет…») [А потом, потом…] Вероятно, [он] все же был прак-
тическим человеком.
Но самым интересным примером сумасбродных помещиков был,
конечно, князь, князь Цертелев (я его уже упоминал), бывший бла-
городным человеком (не хотелось бы обижать его или его потомков,
если они еще живы). Был он юристом и происходил, как я говорил,
все же из очень образованной и интересной семьи. Но жил в сель-
СПОГАДИ 345
ской местности на севере области (нашей области — это уже граница

с Полтавской губернией и с Киевской губернией). И была там чудесная
большая аллея из старинных деревьев. Эти посаженные там в 18 веке
старинные деревья к началу 20-го уже стали огромными. Для избавле-
ния от скуки жизни или, может быть, для того, чтобы, подобно Оне-
гину, избежать визитов соседей (соседей-посетителей), он однажды
построил себе на дереве гнездо и стал там себе жить. Мы не знаем,
как проходила там его жизнь: что он читал, как ему туда подавалась
еда (что само по себе несложно). И в этом гнезде его жизнь в течение
нескольких летних сезонов протекала бы, возможно, довольно спо-
койно, если бы однажды ему не пришла в голову мысль пострелять
из этого гнезда. Он выстрелил и случайно попал в одного проезже-
го человека (кстати, еврея). Не думаю, чтобы именно поэтому суд,
по сути дела, оправдал его. Естественно, состоялся местный процесс,
констатировавший, что проезжавшего человека он не мог видеть,
а кроме того, пуля ведь залетает иногда очень далеко. И осудили его
(что еще возможно было по русским законам) к церковному покая-
нию. Но для образованного человека и это было неприятно: ходить
в церковь, стоять отдельно, посещать все богослужения и так далее.

Все это он [стойко] вынес. А гнезда, к сожалению, уже не было. Од-
нако его дальнейшая жизнь показывает, каким человеком он был. Так
вот, однажды после 1905 года (когда начались крестьянские беспоряд-
ки и из-за крестьянских беспорядков велись различные процессы)
мой отец был в [Одесском] Елисаветграде, соседнем крупном городе
(ныне Кировоград) в суде и встретил там одного знакомого ([Реплики
слушателей, в ответ на них] было еще, и вот, да, в общем неважно).
И встретил там в суде, встретил знакомого юриста, и решив свои дела,
вернулся домой и сказал (естественно, моей матери, ибо она могла все
это оценить скорей, чем мы): «Представь себе, кого я там встретил
— князя Цертелева. И что же он делает? Выступает защитником крес-
тьян на аграрном процессе!» Крестьяне, естественно, ему не могли
платить много или не могли даже вообще ничего платить. А это оз-
начало, что, во-первых, он был, по сути дела, человеком левых убеж-
дений, не забывшим собственно всего того, чему научился на юри-
346 ЛИСТИ,
дическом факультете. Но это — один-единственный такой пример.
Существовало множество примеров, когда [ученые] образованные
помещики забывали все, что учили.
Недалеко от города у нас был очень симпатичный сосед, старый
вдовец, насчастный старый человек, сын которого, не знаю почему,
покончил с собой26). В молодости он даже получил какую-то золотую
медаль за работу о сервитутах, которую даже опубликовал27), но про-
фессором не стал. В России это было само по себе скучное занятие
и многие одаренные люди оказывались таким образом потерянными
для науки. Скажем, он жил совершенно вне науки, читая, самое боль-
шее, литературные журналы. (Здесь стоят […]) Потом во время вой-
ны (Первой мировой войны) появился еще один помещик, которого
мы не знали: Иван Иванович Фрайдеккер. Фрайдеккер был врачом.
Но помещикам, окончившим медицинский факультет, собственно,
не было необходимости заниматься какой-либо практикой. А тут
во время войны его призвали на службу как врача. Но он же ничего
не умел. Эта была бы катастрофическая ситуация, если бы не был най-
ден тот выход, что…
[Конец магнитофонной записи]
Н астоящие воспоминания Д. И. Чижевского публикуется пол-

ностью впервые по записи на аудиокассете, сохранившейся
в личном архиве бывшего библиотекаря Института славистики Гей-
дельбергского университета Дорис Гарбак (копии этой записи в на-
стоящее время хранятся в Библиотеке-фонде «Русское зарубежье»
в Москве и в собрании В. Янцена в Галле).
По многочисленным свидетельствам коллег Д. И. Чижевского, в на-
чале 60-х годов к нему обратился его бывший аспирант, профессор
И. Хольтхузен с просьбой начать записывать мемуары о своей богатой
событиями, трудами, выдающимися знакомыми и приключениями
жизни. Эта идея явно понравилась Чижевскому, любившему делать
автобиографические отступления не только на лекциях и в докладах,
но и в своих печатных работах. Для реализации такого плана было
СПОГАДИ 347
принято решение купить обычный бытовой магнитофон и в свобод-

ное время начать наговаривать на него воспоминания, которые потом
должны были перепечатываться секретаршей Института славистики
на машинке. Первое затруднение, с которым пришлось столкнуться
Чижевскому, состояло в том, что «общение» с мертвой техникой осо-
бого энтузиазма и вдохновения у него не вызвало. Опытному оратору
и рассказчику нужен был живой, реагирующий слушатель. В качестве
эксперимента Чижевскому было предложено начать говорить на эти
темы экспромтом перед студентами и, вероятно, коллегами (реплики
которых отчетливо слышны на единственной дошедшей до нас маг-
нитофонной записи воспоминаний). Но качество полученной таким
образом записи (как с технической, так и с содержательной точки зре-
ния) было настолько неудовлетворительным, что секретарша не спра-
вилась с ее расшифровкой, и прекрасную идею аудиомемуаров при-
шлось оставить.
Находящаяся в нашем распоряжении запись состоит из двух необ-
работанных фрагментов рассказа Чижевского общей продолжитель-
ностью примерно в 60 минут. Начинается запись с небольшого отрыв-
ка без начала и конца, который освещает педагогическую деятельность

матери ученого в Александрии и тем самым содержательно является
не началом, а продолжением основного текста воспоминаний, посвя-
щенного истории александрийской ветви рода Чижевских и описа-
нию особенностей их окружения. Вероятнее всего, этот отрывок был
записан после основного фрагмента и попал в начало мемуаров чисто
механически — при перезаписи на новую бабину или кассету. Прихо-
дится сожалеть, что в окружении Чижевского в то время не нашлось
людей, лучше знакомых с аудиотехникой и способных взять на себя
инициативу продолжения записей и направления их в более автобио-
графичное русло: скажем, постановкой каких-то встречных или на-
водящих вопросов. Но было бы ошибочно предполагать, что состав
слушателей вообще никак не повлиял на содержание воспоминаний.
Наоборот: их малая осведомленность в русской и украинской истории
повлекла за собой включение в рассказ множества пояснений и вста-
вок популярного характера, потребовала сказового стиля повествова-
348 ЛИСТИ,
ния и концентрации на броских, юмористических или экзотических
сюжетах. Случись Чижевскому говорить перед более осведомленной,
заинтересованной и активной публикой — иначе выглядели бы и его
воспоминания. Несмотря на всю их фрагментарность и незавершен-
ность, они все же обладают тремя несомненными достоинствами:
1) корреспондируя по содержанию с «Записками» сестры Чижев-
ского — Марии Ивановны Морозовской (см. наст. изд.), они делают
возможным взаимоуточнение сведений об относящихся к детству
ученого событиях и персоналиях;
2) являются в оригинале образцом свободной немецкой речи Чи-
жевского и дают материал для проверки свидетельств различных ме-
муаристов о грамматике, фонетике и ораторском искусстве Чижев-
ского (необходимо, конечно, учитывать, что при переводе на русский
язык некоторые несовершенства немецкой речи Чижевского оказа-
лись сглаженными);
3) здесь впервые упоминается ряд малоизвестных фактов
из биографии Чижевского и истории его семьи: переезд его родителей
в Александрию в 1894 году, факт рождения Чижевского в Александ-
рии, а не в Секретаровке, наличие хорватских родственников в роду
Чижевских.
В угловых скобках в тексте воспоминаний приводятся [реплики
слушателей и вставки публикатора], а в прямоугольных — [содержа-
тельно несвязанные с общим ходом повествования (или последующим
изложением опровергаемые) реплики и фразы самого Чижевского].
Выражаю глубокую признательность А. В. Чуднову (Кировоград),
И. Валявко (Киев) и В. Бушу (Гландорф) за помощь в подготовке при-
мечаний.
1)
«…который один раз был у нас в гостях и плохо себя вел. Я с ним не играл»— Всту-
пительный отрывок аудиозаписи почти не поддается комментированию из-за
своей фрагментарности. Но его содержание поразительно точно совпадает с со-
держанием одного автобиографического письма Д. И. Чижевского о Р. Я. Малинов-
ском (1898-1967), отправленного 15 июня 1960 г. историку Б. И. Николаевскому:
«Дорогой Борис Иванович! Сегодня у меня к Вам вопрос: кто и откуда маршал
Родион Малиновский? О нем пишут статьи, но никому ничего как будто неизвес-
СПОГАДИ 349
тно о его прошлом до каких-то годов после гражд[анской] войны. А между тем,
возможно, что он был у нас на хуторе в 1900 или 1901 году: был он моложе меня
на 3 года, и поэтому я не пытался с ним играть (а я вообще мало играл) и вооб-
ще общаться, — тем более, что он вел себя очень странно, и его (приемная) мать
все говорила ему: «Родя! Ты командуешь» (что было упреком). — У моей матери
была приятельница — Вера Николаевна Малиновская. Она была младшей сестрой
народницы Малиновской (о которой есть страницы у Степняка). Училась В. Ник.
вместе с моей матерью в Академии Художеств. Я помню, что в музее Академии даже
был ее рисунок, как и рисунок моей матери, и мама советовала, когда я туда ходил,
его отыскать (был он в вращающейся рамке). После Вера Ник. кончила (не знаю
в России или за границей) мед. факультет и была врачом и преподавательницей
рисования в гимназии Жекулиной в Киеве. Об этом я знаю со слов матери и из
книги «Азбука рисования» (или похоже), которая вышла в косом формате в Киеве
и была интересна: в ней были рисунки гимназисток и показывали, что каждого че-
ловека можно научить рисовать (это была идея моей матери, которая учила детей
и даже учеников народной школы). — Но уже задним числом мне известна даль-
нейшая судьба Малиновской. Она около 1897/8 г. вдруг оставила Киев и переехала
в таком же качестве (врача и учительницы рисования) в Мариуполь — странный
«упадок»! В то же время она «взяла какого-то покинутого мальчика на воспитание
«и усыновила его — и звали его Родион. Теперь мне представляется, что возможно,
что это просто был ее сын (мне, ребенку, мать этого не могла сказать!): тогда объя-
снется и то, почему она оставила Киев, знакомых и уехала в какую-то дыру (у нее
были знакомые среди старых народников, вроде Оберучевых и т. д., с которыми мои
родители уже и общались только через Веру Николаевну). Она приезжала к нам
в гости время от времени, и проводила время довольно странно: ходила по саду
(парку) или в г. Александрии по саду, садилась и рисовала что-нибудь: цветок, ска-
мейку, дерево, а если была плохая погода, сидела в комнатах и рисовала какой-
нибудь горшок, яблоко и т. п. Раз только — и именно в 1900/1 году она привозила
Родю, которому было года три и который был ею страшно избалован и, как я уже
говорил, я с ним не общался, но только помню, что он капризничал, а по вечерам
его мыли в корыте. — В последний раз В. Ник. была в Александрии перед самой
войной (летом 1914 г.), Родя учился — и если не ошибаюсь, в Одессе в гимназии.
После начала войны я бывал дома периодами и уже не помню, чтобы мы с матерью
говорили о Малиновской (она же была и приятельницей отца, но он вообще о своих
знакомых мало говорил). Была она и в старости (т. е. ей было под 50 лет, вероятно)
левой народницей, — но Вы знаете, что народники бывали «социал-патриотами»,
и чему она политически научила «Родю» и каковы были ее настроения во время
войны, не знаю. — Во всяком случае[,] революционный Родион Малиновский мoг
быть ее cыном или приемным сыном, мог быть и в армии — и даже временно ока-
заться в белой армии, если правда то, что о нем пишут («бывший белый офицер»,
— но думаю, что это даже не биография, а попросту высосано здешними журналис-
тами из пальца). Родион — имя редкое, и Малиновский был единственный Родион,
350 ЛИСТИ,
с которым я встречался. — Что Вы думаете об этой генеалогии?». — См. Box: 491,
Folder ID 10 // Nic.
2)
Их имена см. в наст. изд. в «Заметках» М. И. Морозовской.
3)
«Итак, я родился в стране, которая на картах 18 века «bezeichnet, ist bezeichnet»
— обозначена, обозначалась (нем.).
4)
«De campi desertia inhabitati» — покинутая и необжитая степь (лат.).
5)
Елизавета Петровна (1709-1761) — русская императрица, дочь Петра I.
6)
Яков Яковлевич Штелин (1709-1785) — профессор и советник канцелярии Россий-
ской Академии наук, «директор по художествам».
7)
«Кроме того, после ее смерти осталось 5000 платьев» — Чижевский рассказывает
здесь явно по памяти из «Курса русской истории» В. О. Ключевского: «Елизаве-
та жила и царствовала в золоченой нищите; она оставила после себя в гардеробе
слишком 15 тысяч платьев, два сундука шелковых чулок, кучу неоплаченных счетов
и недостроенный Зимний дворец». — См. Ключевский В. О. Сочинения в девяти
томах. — М., 1989. Т. IV. — C. 315.
8)
Петр Лазаревич Чижевский — первый известный по имени предок Чижевского,
о котором не сохранилось почти никаких сведений, кроме того, что он был «тено-
ристом» в хоре царицы Елизаветы Петровны.
9)
Григорий Саввич Сковорода (1722-1794) — украинский поэт, философ, мистик, жиз-
ни и творчеству которого Д. И. Чижевский посвятил две книги и несколько десятков
статей. Однако факт встречи П. Л. Чижевского и Г. С. Сковороды в хоре императри-
цы Елизаветы упоминается им здесь впервые.
10)
«…(как утверждают некоторые геральдики), он получил первый русский герб,
который явно сам и придумал». — В первой части издания «Общий Гербовник
дворянских родов Всероссийской Империи, начатый в 1797-м году» герб Чижев-
ского отмечен за № 102. К изображению его приложено следующее описание и ком-
ментарий: «В щите, имеющем серебряное поле, означены пять Чижей летающих,
натурального цвета. Над щитом дворянский шлем с повторенным сверх оного чи-
жом. Намет на щите зеленый, серебром подложенный. Петр Чижевский, находясь
при Высочайшем Дворе воспевальной музыки Тенористом, по Именному блажен-
ной памяти Государыни Императрицы Елизаветы Петровны 1743-го года Апреля
2-го дня Указу, Всемилостивейше пожалован дворянским достоинством со всеми
рожденными и впредь рождаемыми детьми и их потомством. Диплом на сие досто-
инство дан 1743-го года Сентября 14-го дня, с коего копия хранится в Герольдии».
При таком обосновании пожалования дворянского достоинства П. Л. Чижевскому
ему вряд ли была бы нужна еще какая-то ссылка на свое польское дворянство.
11)
«…(дед Гоголя) получил герб и дворянское достоинство аналогичным образом».
— В незавершенной книге Д. И. Чижевского «Гоголь. Писатель-художник и мыс-
литель» этой теме посвящена специальная глава: «Две родословных Гоголя: мифи-
ческая и действительная». Суть этих разных родословных в том, что «одна герои-
ческая, романтическая и «уходящая в глубь веков», другая прозаическая и отнюдь
не «шляхетская», при том не восходящая далее 18-го века. […] Родословная буду-
СПОГАДИ 351
щего великого писателя без сомнения начинается со священника Яна Яновского

[…] Но героическая романтическая генеалогия, в начале которой стоит полковник
Остап Гоголь — генеалогия фантастическая». — См. Чижевский Д. Две родословных
Гоголя // Новый журнал. Нью-Йорк, март 1965. — № 78. — С. 72, 78.
12)
«Из прудов вытекала речка под названием Мурзинка […] Как предполагает Фасмер,
там был убит какой-то татарин, прежде всего мурза, духовное лицо или произошло
что-либо подобное». — В «Русском этимологическом словаре» М. Фасмера и в его
переписке с Д. И. Чижевским такого объяснения не находим. Здесь, очевидно, пере-
дается мнение Фасмера, высказанное им в одной из бесед с Чижевским.
13)
В оригинале: «weiße Pappel» (белые тополя). Но в «Заметках» М. И. Морозовской
они названы точнее: «серебристыми тополями».
14)
«Я родился в уездном городе Александрии, […] попавшем в этимологические сло-
вари только потому, что я там родился». — Явная шутка Д. И. Чижевского. В «Рус-
ском этимологическом словаре» М. Фасмера (Heidelberg, 1953. — Bd. 1. — S. 12)
Александрия, действительно, является одним из немногих упомянутых украинских
городов. Но упоминание города связывается Фасмером с подражанием названию
в честь Александра Великого египетской столицы Птоломеев, с ХІІ в. известному
также и славянам благодаря переводам «Александрии» — сказания об Александре
Великом.
15)
«Пушкин по дороге в Одессу и из Одессы». — Речь идет о поездках А. С. Пушкина
из Крыма через Одессу в Кишинев 21 сентября 1820 г., из Кишинева в Одессу и об-
ратно в конце апреля — мае 1821 г., переезд из Кишинева в Одессу при переходе
в ведомство графа М. С. Воронцова в июле 1823 г. Но все эти поездки не могли быть
связаны с посещением Александрии, так как она расположена далеко в стороне

от всех центральных дорог, соединявших Кишинев и Одессу.
16)
«Он даже был в Александрии с целью выяснения материального ущерба, нане-
сенного нашествием саранчи. И отчасти в связи с юмористическим докладом
на эту тему был уволен. Были и другие причины». — Эта служебная командиров-
ка А. С. Пушкина в Херсонский, Елисаветградский и Александрийский уезды с 23
по 31 мая 1824 г. по предписанию графа М. С. Воронцова была предпринята не
«с целью выяснения», а с целью предотвращения возможного материального ущер-
ба, связанного с нашествием саранчи в указанных уездах. Пушкин, в течение всей
своей ссылки на юг никакой службой не занимавшийся, воспринял эту команди-
ровку как оскорбление и месть со стороны новороссийского генерал-губернатора
М. С. Воронцова (1782-1856) и сразу же по возвращении в Одессу подал в отставку.
М. С. Воронцов со своей стороны также просил об удалении Пушкина из Одессы
еще в марте 1824 г. 8 июля последовало повеление Александра I об увольнении
Пушкина со службы и высылке его в село Михайловское, никак не связанное ни с
результатами его командировки, ни с юмористическим докладом о ней в стихах
(«Саранча летела, летела — / И села. / Сидела, сидела, — / Все съела / И вновь уле-
тела…»), который Пушкин, согласно преданию, якобы представил Воронцову вмес-
то отчета. — См. Пушкин. Письма / Под ред. и с примеч. Б. Л. Модзалевского. —
352 ЛИСТИ,
М.-Л., 1926. — Т. I. — С. 320-323. Под «другими причинами» увольнения Пушкина
из Одессы Чижевский явно подразумевает историю романтической любви Пушки-
на к Е. К. Воронцовой (1792-1880). — См. Жизнь Пушкина, расказанная им самим
и его современниками. — М., 1987. — Т. 1. — С. 490-514.
17)
Григорий Александрович Потемкин (1739-1791)— русский государственный и воен-
ный деятель, генерал-фельдмаршал, фаворит Екатерины II.
18)
Иеремия Бентам (1748-1832) — английский правовед и философ, представитель
этики утилитаризма. «В 1786 г. Джереми Бентам отправляется в Россию, где уже
несколько лет служит его брат Самуил. Самуил Бентам получил приглашение по-
ступить на службу к всесильному Григорию Потемкину. Он должен был создать
в одном из его имений, расположенном в Могилевской губернии под Кричевом,
совершенное поместье (нелишне было бы заметить, что образцом для подража-
ния должна была являться английская ферма) и торговый центр наподобие за-
падноевропейских. Отправляясь в незнакомую страну, Самуил заручился 86 ре-
комендательными письмами, а чтобы привыкнуть к тому образу жизни, который,
как он думал, ожидал его в России, он в течении трех недель спал на полу. — Дже-
реми Бентам пишет о брате, что тот должен был выступить как «Jackofalltrades»:
как строитель кораблей, канатный мастер, винокур, пивовар, солодовник, кожев-
ник, мастер стеклянного производства, горшечник, прядильщик пеньки, кузнец
и медник. Сам он как бы дополнял практическую универсальность брата стремле-
нием к реформированию духовной сферы. Однако чуда не получилось, и «идеаль-
ное поместье» осталось очередной «потемкинской деревней». — Джереми Бентам
также находился в переписке с Потемкиным. Он поехал в Россию, везя с собой са-
довника и двух женщин, знающих сыроварное дело. В России он пробыл меньше
года. Все это время он провел в имении, не прервав своего уединения даже для того,
чтобы съездить в Кричев, когда там проезжала императрица Екатерина во время
своего знаменитого путешествия в Крым. — В Кричеве Бентам много работал. Он
написал «Защиту лихвы» (Defence of Usury), там же он подготовил к печати «Раци-
ональное основание наград» (Rationale of Reward). — Артемьева Т. В., Бажанов В. А.,
Микешин М. И. Рецепция британской социально-философской мысли в России
XVIII-XIX вв. — СПб, 2006. — С. 63-64.
19)
«Как известно, Чичиков в «Мертвых душах» хотел поселить своих мертвых душ
в Херсонской губернии». — Чижевский, писавший в это время книгу о Гоголе, с удо-
вольствием отмечал в ней все параллели, связанные с собственными родными мес-
тами: «Но позвольте, Павел Иванович, — сказал председатель, — как же вы покупа-
ете крестьян без земли? разве на вывод? — На вывод. — Ну, на вывод другое дело.
А в какие места? — В места… В Херсонскую губернию». («Мертвые души», гл. 7).
20)
«Сначала туда приехали какие-то сербохорватские переселенцы». — Речь идет, оче-
видно, о военном поселении Новая Сербия на Южной Украине, основанном под ру-
ководством генерал-майора Ивана Хорвата при императрице Елизавете Петровне
(1751) славянами — выходцами из Австро-Венгрии.
СПОГАДИ 353
21)
Семен Степанович Пишчевич — генерал-майор, автор «Записок», родился в 1731 г.,
родом серб. В Россию прибыл в царствование Елизаветы Петровны под началь-
ством Хорвата, был одним из колонизаторов Новой Сербии, участвовал в походе
против польских конфедератов и в Первой турецкой войне. В 1884 г. Московс-
ким обществом Истории и Древностей Российских издано в 3-х частях «Известие
о похождении Семена Степановича Пишчевича и т. д.…» Рассказ доведен до 1785 г.
Н. А. Попов, в своих статьях: «Военные поселения сербов в Австрии и России» (Вест-
ник Европы, 1870, № 7) и др., пользовался другим рукописным сочинением Пиш-
чевича: «Книга о нации сербской и т. д.», излагающим сербскую историю от начала
средних веков до XVIII в. и дающим краткие сведения о положении сербов в Вен-
грии до реформы Марии-Терезии. Сын его Александр родился в 1764 г., в 1783 г.
служил в кавалерии, участвовал во Второй турецкой войне; составил описание сво-
ей жизни, напечатанное в «Чтениях Московского общества Истории и Древностей
Российских» (1885, кн. I и II, и отд., с предисловием и примечаниями Н. А. Попова).
Оно дает много сведений о военных действиях русской армии в Крыму и на Кавказе,
о юге России, о бытовой жизни всех слоев русского общества, в особенности сред-
него дворянства. Рассказ завершается 1798 г. Пишчевич написал еще «Примечания
на Новороссийский край» (Киевская Старина, 1884, № 1), «Южнорусский город
в начале текущего столетия», «Из дневных «записок» (Киевская Старина, 1886,
№ 1) и «Бугские казаки и украинские уланы» (Киевская Старина, 1886, № 2). Под-
робнее об С. С. Пишчевиче см. главу «Семен Пишчевич, русский генерал и сербский
писатель» в кн. Павич М. Роман как держава. — М., 2004. — С. 155-189 (А. Ч.).
22)
«Цертелев (очевидно, родственник известного поэта)» — Под «известным поэтом»
Чижевский подразумевает Дмитрия Николаевича Цертелева (1852-1911) — поэта,

юриста и философа, получившего степень доктора философии в Лейпцигском
университете (1878), сына собирателя украинского фольклора Н. А. Цертелева
(1790-1896).
23)
Михаил Михайлович Толстой (1862-1927) — граф, землевладелец Александрий-
ского уезда, знакомый семьи Чижевских. Неоднократно избирался гласным Алек-
сандрийского земского уездного собрания. В 1903 г. удостоен почетной награды
земства за развитие садоводства в Ратковской экономии. Создал в Онуфриевской
экономии конный завод, где выращивал арденскую породу лошадей. В 1915 г. по-
строил в Онуфриевке школу с ремесленным отделением. Основал в Одессе картин-
ную галерею (1898), был попечителем Одесской городской публичной библиотеки.
Завещал ей собственное уникальное собрание рукописей и книг. Почетный граж-
данин города Одессы. После революции 1917 г. был спасен от расстрела онуфриев-
скими крестьянами. В 1919 г. эмигрировал с матерью в Швейцарию. Умер в Женеве.
(А. Ч.).
24)
Франсуа Мария Аруэ Вольтер (Voltaire, 1694-1778) — французский философ, писа-
тель и публицист.
25)
«А. Фет хотел там жениться (кстати, на даме югославского происхождения). Об этом
он пишет в своих воспоминаниях». — Речь идет о книге Афанасия Афанасьевича
354 ЛИСТИ,
Фета (Шеншина, 1820-1892) «Ранние годы моей жизни» (опубл. 1893), в которой
он описывает историю своего знакомства и сближения с Марией Лизич во время
своей военной службы в Херсонской губернии во второй половине 40-х годов ХІХ в.
Взаимные чувства их не привели к браку, так как Фет был убежден, что этот брак
невозможен из-за бедности обоих. Они расстались и в 1851 г. М. Лизич погибла,
сгорев от неосторожно брошенной ею самой спички.
26)
«Недалеко от города у нас был очень симпатичный сосед, старый вдовец, несчас-
тный старый человек, сын которого, не знаю почему, покончил с собой». — Речь
идет об Иване Ивановиче Гороновиче (1837-1909) — юристе, закончившем Киев-
ский университет с дипломом 1-й степени, выдающемся деятеле земского движе-
ния. С 1869 г. он был мировым судьей, а позже — председателем съезда мировых
судей (о нем см. также воспоминания М. И. Морозовской в наст. изд.).
27)
Горонович И. Исследование о сервитутах: Доклад, читанный в Киевском юридиче-
ском обществе 13 ноября 1882 г. — СПб, 1883. — 108 с.; 2-е издание: Александрия,
1904. — 120 с. Был Горонович и переводчиком (О судебных доказательствах. Трак-
тат Геремии Бентама. По изданию Дюмона переведен с французского И. Гороно-
вичем. Киев, 1874) и автором следующей юридической работы: Горонович И. Об
исправительных заведениях для преступных и порочных детей. — Херсон, 1893.
— 42 с. (А. Ч.).
СПОГАДИ 355
356
Гайдельберг. Будинок (поряд з міською в’язницею), де мешкав Дмитро Чижевський до останніх днів
свого життя. Фото з особистого архіву Ірини Валявко
ЛИСТИ,
ОСОБИСТІ ЗВ’ЯЗКИ.
Листування
СПОГАДИ 357
358 ЛИСТИ,

ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО ТА ОМЕЛЯНА ПРІЦАКА
Л истування є певною складовою науково-творчої спадщини вчено-

го й одночасно джерелом до його біографічних студій, тому публі-
кація таких першоджерел є безумовно важливою для будь-якої культу-
ри. Коли ж йдеться про таких неординарних й визначних мислителів як
Дмитро Чижевський та Омелян Пріцак, то це набирає особливої ваги,
адже їхня спадщина становить пласт нашої духовної історії.
В даній публікації ми намагались відтворити багатолітню ко-
респонденцію двох видатних науковців, що охоплює проміжок часу
у 27 років: від моменту їхнього знайомства у 1946 році до останнього
листа, що нам вдалося віднайти і який датується 29.05.1973 року. Це
є перша й найбільш повна на сьогодні публікація їхнього листування і
присвячується вона двом визначним датам у житті мислителів, які
відзначатимемо у 2014 році: 120-річчю з дня народження Дмитра Чи-
жевського і 95-річчю з дня народження Омеляна Пріцака.
Щоправда термін «повна публікація листування» є дещо умовним.
По-перше завжди існує ймовірність знаходження нових першодже-
рел в різних приватних та державних архівних колекціях. Тож цілком
можливо, що з часом до цього корпусу приєднаються й інші новови-
явлені листи. По-друге, в цій кореспонденції явно відсутня значна
частина листів Дмитра Чижевського. На сьогодні маємо в розпоряд-
СПОГАДИ 359
женні 35 листів від Омеляна Пріцака та всього 6 листів від Дмитра

Чижевського. Те, що листів від Дмитра Чижевського повинно бути
більше, випливає із самого листування, адже там відсутні листи, за які
Пріцак періодично дякує Чижевському. Мало ймовірно, що О. Пріцак
міг знищити ці листи, адже він з великою повагою ставився до Д. Чи-
жевського і розумів наукову вагу їхньої кореспонденції. В розмові зі
мною у 2002 році у приватному будинку Омеляна Пріцака у Wellesley
Holls професор зазначав, що має біля двох десятків листів від Дмитра
Чижевського, але не може їх зараз знайти, бо його архів не впоряд-
кований. Після смерті Омеляна Пріцака його архів та бібліотеку було
передано Науковій бібліотеці Національного університету Києво-
Могилянської Академії (НаУКМА), де силами працівників бібліоте-
ки і насамперед завдяки кропіткій та трудомісткій роботі старшого
наукового співробітника науково-дослідного центру орієнталістики
ім. Омеляна Пріцака п. Таїсії Сидорчук всі матеріали були розібрані
і впорядковані. Зараз створено Меморіальний кабінет-бібліотеку
О. Пріцака, який є структурним підрозділом наукової бібліотеки На-
УКМА. До нього входять архівна й бібліотечна колекції вченого, ме-
моріальні речі та мистецька збірка. Саме в архівній колекції О. Пріцака
і було віднайдено 6 листів від Дмитра Чижевського, причому декілька

листів були закладені в книги і просто випали звідти при перегляді
та каталогізуванні бібліотеки вченого. Отже десь ще мають бути біля
15 листів Дмитра Івановича, і сподіваюсь вони з часом знайдуться і
будуть уведені до наукового обігу.
Щодо самих листів, то в них збережена мова оригіналу, яка не ре-
дагувалась і не змінювалась згідно сучасним вимогам, що дає мож-
ливість читачеві герменевтично відчути мовний контекст минулого
століття в якому існували вчені. Зазначимо, що всі опубліковані лис-
ти О. Пріцака зберігаються у приватному архіві Дмитра Чижевського,
що знаходиться у відділі рукописів та рідкісних друкованих видань
Гайдельберзької університетської бібліотеки під шифром: Heid. Hs.
3881, Tschi, розділ С (листи). Відповідно листи Дмитра Чижевського
зберігаються в особовому фонді Омеляна Пріцака: Наукова бібліотека
360 ЛИСТИ,

НаУКМА, Фонд № 10. Омелян Йосипович Пріцак (07.04.1919-29.05.2006).
Опис 1, Справа 803.
Насамкінець хочу подякувати своєму колезі Володимиру Янцену
за допомогу у роботі над листами Дмитра Чижевського і ентузіасту
та професіоналу своєї справи п. Таїсії Сидорчук за допомогу у роз-
шифровці та підготовці до друку листів Омеляна Пріцака. Без їхньої
дружньої підтримки ця публікація навряд чи була б можливою.
Лист до
Пріцака
СПОГАДИ 361
Дмитро Чижевський до О. Пріцака1)

22.10.1946
Вельмишановний пане докторе!

2-4 листопада я буду в Ґетинґені, повертаючись до Марбурґу
з Бремену, де маю 31 жовтня лекцію (німецьку). На жаль, не маю,
ані адреси укр[аїнського] студентського товариства, ані адреси
п. проф. Лисянського2). Хотів би побачитись і з Вами та п. Рудко3) й д-
ром Олянчиним4) в справах Вільної Академії. Просив би подати вістку
сюди на мою адресу (зараз відїзжаю до 26, а потім 29-го до Бремену),
в Бремені моя адреса: Бремен, Бухгондлунґ Шторм, Гендельшьтрассе
17, пану В. Германн для мене). — Міг би прочитати в Гетинґені доклад
або лекцію (можливі теми: Микола Гоголь, Сковорода, Барокова літе-
ратура). В кожнім разі, надіюсь зустрінутись.
З щирим привітанням (на жаль не будучи з Вами ще особисто
знайомий)
362 ЛИСТИ,

О. Пріцак до Д. Чижевського5)
Göttingen
Am Steinsgrassen 24/II
25.10.46
Високоповажний Пане Професоре!

Сердечно дякую за листівку із 22.10, що прибувши сьогодні — була
мені гарною несподіванкою.
Правду кажучи я давно вже хотів з Вами особисто зустрітися і одже
досі не було нагоди. Я і мої друзі — радо вітатимемо Вас в G[öttingen’і].
Що торкається квартири, прохарчування і т. д. — то ці справи мені
буде легко влаштувати. Тому, приїхавши в G[öttingen] прошу заходи-
ти зразу на моє мешкання.
Із пропанованих Вами тем — а всі вони надзвичайно інтересні —
найбільше зацікавлення викликала тема: «Микола Гоголь». У нас сту-
дентська громада якраз думає в початку листопада починати свою
зимовосимістріяльну діяльність. Одже, Ваша лекція була б інавгура-
ційною.
Чисельно наша громада невелика: яких 25 чоловік (звичайно, в тому
деяка кількість «паперових» членів).
Др. Олянчина в G[öttingen’і] немає. Він живе у Stuttgarti. Його адреса:
Stuttgart-Dagerfoch, Felix-Dahnstr., 18
Проф. Лисянський живе в міському UNRRA DP Camp6) (Wörth-Ka-
serne, Geismarlandstr., в кімнаті № 24)
Пан Рудко радо Вас вітатиме: просив передати Вам свій привіт.
Прошу прийняти вислови правдивої пошани
СПОГАДИ 363
Г[етинґген] 20.XI.46.
Високоповажний
Пане Професоре!
Оцим дозволю собі ще раз скласти Вам сердечну подяку за гостину
в Марбурзі8).
Поворотна дорога до Гетінгену була досить тяжка: поїзд вже
в Марбурзі мав 1½ годину спізнення. Поки доїхав до Г[етингена] спіз-
нення збільшилось до яких 4 годин. При тому, звичайно поїзд був пе-
реповнений. Але та обставина цілком не відстрашує мене від даль-
ших поїздок в М[арбург]. Якщо тільки дістану від п. Schimmel9) дані,
що бібліотека вже доступна, сейчас приїжджаю. Тому був би вдячний,
якщо б Ви допомогли своїми знакомствами — в найденні кімнати
на деякий час.
Дозволю собі ще пригадати в справі статті до «Стежів»10).
Якщо стаття про Гоголя вимагала б дещо більше праці, може у Вас
є готовою стаття на яку небудь іншу тему. В нас розмір можливий
до 15 сторінок друку (очевидно великого формату); з наукових статей
робимо 20 окремих відбиток для авторів. Мені особисто дуже хотілося
мати Вашу статтю до чергового (ч[исла] 7-8) номеру, який в першому
тижні грудня думаю здавати в друк.
Дуже цікавий я чи Вам вдалося дістати книжки з унів[ерситетської]
бібл[іотеки], що потрібні до моєї роботи. Листа п. Апель11) передав
я адресатці.
Сердечно здоровлю і остаю з правдивою пошаною
364 ЛИСТИ,

G[öttingen] 19.11.46
Користаю з нагоди, що п. Schimmel повертається в Марбург та
передаю цих кілька слів.
Адже мені прикро, що не зміг я поладнати справи п. Апель. Її
приятелька п. Гильберт13), одним днем раніше виїхала як ми домовилися,
з огляду на це я не міг її зустріти.
Як Свят Миколаївський подарок14) дозволю собі передати Вам
декілька «творів класиків марксизму-ленінізму». Заразом вислав
я сьогодні 2 примірники ч[исла]: 5-6 «Стежів».
Сердечно здоровлю
і остаюсь з пошаною,
P. S. Цікавий я чи вдалася історія з «Хронікою» Ібн аль-Асіра15)?
СПОГАДИ 365
Перш цього прошу прийняти мої (спізнені) побажання з нагоди Но-
вого, 1947 року. Останнім часом в нас була епоха страшної «Ліхтшпе-
ри»17), так що доводилось кожну мінуту світла на вагу золота бра-
ти. Коли взяти під увагу, що я був зайнятий разбором зібраних мною
в Марбурзі матеріалів, а разбір матеріалу вимагає наполегливої і сис-
тематичної роботи, то не дивно, що цих два тижні був я мов відріза-
ний від світа. Тим і пояснюється моє спізнення і мовчанка. Виявилося,
що мої нумізматичні матеріали приносять теж важні нові дані, то я
їх думаю видати, окремим томом, як текстову частину моєї праці.
Редакція тексту вже готова.
Передучора дістав я від мого друга (б[увшого] асистента
проф[есора] Сімовича18)) п. Олекси Горбача19) прерадісну вістку, що він

вже вийшов на волю. Я свого часу оповідав Вам про нього. Це дійсно із
молодого нашого покоління найталановітіший мовознавець-славіст.
Він заїде цими днями до мене.
На мою думку, було б надзвичайною розв’язкою багатьох компліка-
цій, якщо б йому вдалося — звичайно за Вашою допомогою — влашту-
ватися в Марбурзі. Він все одне мав у плані докторизуватися на одному
з німецьких університетів (в нього закінчений львівський філологічний
факультет. З дипломом вже за радянської влади, в 1940 р.). Я дуже про-
сив би подати Вашу думку відносно цього плану.
Не знаю, чи я зможу — так як ми планували — в останньому тиж-
ні січня бути в Марбурзі. Якщо мені не вдасться, тоді чекаю Вас у Гет-
тінгені у кінцевих днях цього місяця.
Прошу прийняти вислови правдивої пошани
Омелян Пріцак.
366 ЛИСТИ,

G[öttingen] 3.4.47
Дорогий Пане Професоре!

Прошу на мене не гніватися, що я так довго не писав. Я все очікував
Вашого приїзду. Днями сам вибирався в Марбург, але хвороба і невід-
кладні зайняття не дозволили мені на це.
Я вже використав Ібн аль-Асіра. Зараз після нашого Великодня буду
в Марбурзі тоді його привезу (боюся поштою пересилати).
Які Ваші враженні із Шевченківської конференції на якій я на жаль
не міг бути? Чи Ваш Геттінгенський доклад ще відбудеться?
«Стежі» застрягли через брак паперу. Але цього тижня напевно
маю папір дістати.
Прошу прийняти заразом мої найсердечніше побажання з Велико-
днем та вислови моєї пошани
СПОГАДИ 367

Мені дуже прикро, що так довго не давав Вам знаку життя
про себе.
Але останні два місяці в мене пройшли під знаком такої канцелярії,
що я майже цілковито зірвав зв’язок зі світом. Ця канцелярія принесла
висліди: ¾ дисертації (біля 120 сторінок машинопису) які вже віддав
професору Schaeder-ові22).
Решту, а також вступ і обговорення джерел найпізніше протягом
2 слідуючих тижнів сподіваюся закінчити.
І з позичених мною книжок дві повертаю з подякою. Третю
потребуватиму ще до часу закінчення дисертації (ця третя книга це:
«Ostasiatische Zeitschrift», 1919/20).
П. Рудко від двох тижнів уже доктор. Іспит склав із дуже
добрим вислідом. Читав я у пресі про те, що Ви наскоком покидаєте
Европу23).
Десь за цих два тижні думаю заглянути на декілька днів в Марбург,
тоді ще сподіваюсь обмінятися з Вами думками на різні проблеми.
У нас можна дістати нові видання нім[ецьких] перекладів Леніна —
я їх привезу з собою. Заразом передаю 2 прим[ірника] останнього чис-
ла «Стежі» в якому дуже цікава стаття молодого Зелінського24), сина
професора Івана25).
Остаю з пошаною
й найсердечнішим привітом
368 ЛИСТИ,

Користаючись з нагоди, що п. Кальніп27) їде в Марбург — передаю
нею обіцяні Вам видання:
a) Gesch[ichte] d[er] Komm[unistischen] Partei Russlands28)
b) Herrmann, Die Weltkare der Urbibel29)
Заразом повертаю з подякою позичені мною у Вас 50 RM. Також
прошу вибачити, що я не зайшов (минулого четверга в годині 13-тій)
перед моїм від’їздом до Вас. Я мав затруднення в користуван-
ні бібліотекою семінару історії мистецтва, а також роздобутися
«Zulassungskarte»30) до поспішного поїзду коштувало мені більше часу,
чим я сподівався.
П. Кальніп — моя товаришка, яку в час Вашого побуту в G[öttinge]nе
Ви пізнали — хоче зазнайомитися ближче із можливостями славістич-
них студій в Марбурзі. Зокрема з Вашим семінаром. Вона має в плані
приїхати на зимовий семестр 47/48 до Марбургу.
Дуже був би вдячний Вам, Пан Професор, якщоб Ви не відмовіли їй
Ваших порад та інформації.
Сердечно здоровлю та остаю з
правдивою пошаною
СПОГАДИ 369
3.08. 47.

Я вже 3 рази замовляв Карського32) Палеографію33) і все повертали
мені картку. Я просив врешті провірити чи мається справа з тою
книжкою. Покищо можу ствердити, що ніхто не випозичав і що її
на місці немає. Обіцяли поробити дальші розшуки. Якщо одержу яку
небудь відповідь в цій справі — зараз дам знати. Якщо вдасться діста-
ти книгу — тоді очевидно привезу з собою.
Я поки що закінчив коректуру роботи.
і остаю з пошаною
370 ЛИСТИ,


Нарешті можу Вам подати сьогодні відомості про книгу Карсько-
го «Славянская кирилловская палеография». Вона нікуди не загину-
ла і її позичив проф. Арбузов35) (спеціаліст від помічних наук історії
на Геттінг[енському] унів[ерсите]ті) і він користувався нею у чи-
тальні (Lesesaal) № 1.
Ті дані дістав я сьогодні. Очевидно — зразу побіг до читальні і,
на жаль, не знайшов проф. Арбузова. Все таки надіюся я його цими
днями спіймати. Тоді договорюся з ним про те, щоб на цілий тиждень
він відпустив книгу.
Прошу мені подати, чи у перших тижнях вересня будете в Марбур-
зі. Якщо так, то я надіюся тоді приїхати з книгою Карського.
СПОГАДИ 371

Нарешті передучора зустрів я проф. Арбузова і договорився з ним,
що він до суботи 19.9 і надальше поверне «Палеографію» в бібліотеку.
Сьогодні я їду в Міттенвальд на з’їзд членів НТШ — думаю, що
до того дня повернуся в Геттінген. Книгу я зразу замовив і після пово-
роту повинен її дістати.
Діставши її або сам привезу її в Марбург або — якщо це буде мені
неможливим, пришлю її порученою поштою.
Тепер маю до Вас прохання. Чи не могли б Ви для мене дістати книгу
(залучую картку з замовленням) із Марбургської Універ[ситетьської]
Бібліотеки.
Буду старатися за всяку ціну особисто привезти книгу, щоб мати
ще з Вами зустрітися та переговорити всякі питання.
372 ЛИСТИ,

Göttingen 4.10.47

Вибачте, що я пізно пишу. Я тільки повернувся з Баварії, де був
на з’їзді НТШ в Міттенвальді та у моєї був професорки від тюркології
п. V. Gabain38). У останньої я консультувався в справах моєї дисертації.
Також нелегко було видістати книгу від проф. Арбузова. Але нарешті
вчора все таки він мені «на тиждень» її віддав.
Так то я пересилаю поштою. По неї приїду в суботу (за тиждень)
11.10.
Тоді ж переговоримо наші справи.
СПОГАДИ 373
О. Пріцак до Д. Чижевського
Göttingen 25.10.47
Дорогий
Прошу мені вибачити, що я не зайшов до Вас перед від’їздом, але
це було неможливе. В мене було всього до диспозиції 2 ½ години. З того
яких ¾ зайняла ділова розмова в орієнталістичному Інституті. Реш-
ту часу — оглядини відділу періодики в гессенській бібліотеці. Там най-
шов дещо цікавого для мене. З одної статті встиг поробити виписки,
інші статті занотував тільки.
Із них декілька мені дуже потрібні — і я дуже просив би Вас, щоб
Ви змогли мені зробити їх доступними, приславши — порученою пош-
тою — ось ті видання:
1) «Известия Государственной Академии Истории Материальной
Культуры», 1934, вып.103.
2) «Известия ГАИМК. Проблемы истории докапиталистических
обществ», 1935, № 7-8, 9-10.
Що торкається закупу польських видань, — то вони в нашому

польському комітеті ще не до набуття.
Прошу подати приблизно суму, на яку я міг би їх закупити. Очевид-
но я маю на увазі більші твори, як:
1. B. Prus39), Lalka
2. H. Sienkiewicz40), W pustyni i w puszczy
3. M. Rodziewiczowna41), Dewajtis
4. — // — Szary proch і т. д.
Довідався я вчора від проф. Арбузова, що в останньому часі Гет-
тінгенське видавництво Vandenhoeck und Ruprecht42), видало нову
книгу M. Vasmera43), щось в роді: Нарис слав’янознавства44). Завтра
зайду я там і розвідаю і якщо буде можливим, куплю два примірники,
очевидно, якщо Ви цеї книжки ще не маєте.
Сердечно здоровлю і остаю з пошаною
374 ЛИСТИ,

G[öttingen] 4.1.48
і Дорогий Пане Професоре!
З нагоди Різдва Хр[истова] та Нового 1948 року прошу прийняти
від мене мої найсердечніше побажання Вам багато сил, здоров’я і
щастя у Вашому особистому житті, а також дальших успіхів у Вашій
науковій творчості.
З правдивою пошаною,
СПОГАДИ 375
26.7.56
Дорогий Пане Професоре,

згідно з нашою умовою дозволю собі просити Вас подати мені адреси
п[ана] д[октора] Рудка і видавця Білоуса47). Заразом в мене до Вас запи-
тання: сьогодні я найшов у своїй передній чорну парасолю (зонтик), що
її хтось із моїх відвідувачів оставив. Тому, що мені здалося, що я Вас
бачив із подібною парасолею, дозволю собі Вас запитати, чи припад-
ково Ви її не загубили. Після одержання Вашої позитивної відповіді я її
зразу вишлю поручено на Вашу адресу.
Ірочка48) (кіця) була дуже розчарована, коли повернувшись із прохо-
ду Вас не застала. Бідна розплакалася! Це мене дуже здивувало, бо вона
на загал до людей, що їх уперше побачила, ставиться з резервою. Вид-
но, що я її правильно назвав кіцею і що Ви дійсно «Katzenbändiger»49).
Сердечно здоровлю Вас і остаю
з правдивою пошаною
Ваш Омелян Пріцак
376 ЛИСТИ,

31.07.56
Вельмишановний пане коллего!

дякую за картку! Подаю адресу: (на жаль, лише Рудка, Білоуса,
як бачу не записав)
Rudko: 1200 Pasific Street
Brooklyn, 16 New York
Про Білоуса буду запитувати (бо потребую сам адресу) в УВАН51).
Що до парасолі (власне, як писали в половині минулого віку «пара-
плюя»), то це моя (чорна). Я навіть просив Сечкарева52) подзвонити
Вам в цій справі. Тим часом дощів тут вже немає. Надішліть! Вашу
книгу прочитав з великим інтересом53). Лише одне питання: чи не є два
перших імені сутою «мітологією»?
Жалкую, що вже не встиг поговорити з Вашою донькою. Надсилаю
їй портрет котика (на звороті). Щиро вітаю Вас і Вашу пані дружи-
ну!54)
Ваш (Дм. Чижевський)
СПОГАДИ 377
Hamburg 15.6.57

сердечно дякую Вам за пересилання мені Вашої цінної розвідки про
античну літературу в старій Україні56), що її зразу таки з великою
насолодою прочитав.
Сподіваюся незабаром послати Вам мою працю «Der erste mon-
golische Statthalter im Lande Rus» (Slavо-Orientaliа57), т.4), в якій на
основі монгольських, ісламських, китайських та руських (київська
та рязанська повісті про бій на р[ічці] Калці) джерел подано невідомі
доти подробиці та штудії у зв’язку з першою монгольською інвазією
на Русь (1273).
Так як В. П. Андріанова-Перетц58) у своїй, до речі гарній збірці —
«Воинские повести древней Руси»59) повісті про бій на р[ічці] Калці не
включила, пропоную Вам до Вашої серії мої цієї (цих) повісті (-ей).
Нав’язуючи до нашої розмови в Гамбурзі, осмілюся звернутися до
Вас у слідуючий справі. Farma Fest, що проф. Rammelmeyer60) рішився

перейти у Франкфурт і що на його місце має поїхати в Марбург Ваш
ученик L. Müller61). Якщо це правда, тоді освободжується екстра-
ординаріат в Кілю. Не знаю, які плани має L. Müller відносно особи свого
наслідника. Якщо вони (плани) ще не прибрали конкретних форм, тоді
просив би я Вас дуже подати йому (L. Müller-ові), щоб він взяв до уваги
мою кандидатуру.
У Кілю я міг би рівночасно перебрати виклади із орієнталістики
(від часу усунення нацистами тюрколога Th. Mentzel-а62) десь
б[лизько] 1941 р[оку] там орієнталістика, зокрема туркологія, що її
репрезентував свого часу відомий учений Georg Jacob63) — перевелась1)
і в такий спосіб створити базу для моїх слав’яно-орієнталістичних
планів; їх початком є основана мною серія «Slavo-Orientalia».
1
осталась дуже цікава бібліотека, в якій находяться м[іж] ін[шим] також дуже рідкі російські та
советські видання!
378 ЛИСТИ,

Вибачте, Пане Професоре, що Вас турбую тою проблематикою.
Прошу прийняти вислови моєї правдивої
пошани і сердечні поздоровлення
СПОГАДИ 379
15.01.58

від декількох днів я працюю в парижських бібліотеках. Крім того
беру участь в нарадах у справі «Grundriss der türkischen Philologia»65). На
початку слідуючого тижня повертаюсь в Гамбург. Коли Ви їхатитеме
в Kiel? Будь ласка напишить мені. Якщо Ви не змогли б задержатися в
Гамбурзі — я приїду в Kiel. Кінчаючи, пересилаю Вам сердечні Новорічні
побажання.
Ваш О. Пріцак
380 ЛИСТИ,

перш цього мушу просити у Вас прощення за те, що я свого часу
не відповідав на Вашого ласкавого листа і взагалі мовчав. У минулому
році я почував себе дуже погано, фізично й душевно, з огляду на деякі
університетські ситуації та інше.
На днях вишлю Вам мої останні сепарати і буду Вам дуже вдячний,
якщо надалі веститеме зо мною кореспонденцію.
Сердечний привіт і вислови пошани
від Омеляна Пріцака
СПОГАДИ 381

SLAVISCHES INSTITUT Heidelberg, den 31. Juli 1964.
DER UNIVERSITÄT
69 HEIDELBERG Klingenteichstr. 9 Telefon 544 —
Prof. Dr. D. Tschižewskij — Sehr geehrter Herr Kollege,
Herrn Prof. Omeljan Pritsak
University of Washington
DEPARTMENT OF FAR EASTERN AND SLAVIC
LANGUAGES AND LITERATURE
SEATTLE 5, WASHINGTON 98105
Вельмишановний пане колега,

Будь ласка, вибачте, що пишу Вам по-німецьки, але наша секре-
тарка не знає української. Посилаю Вам при сем список двох папірусів,
як вже повідомлено. Я думаю, що транскрипція, може бути, скаже Вам
необхідне про характер мови. Пізніше Ви можете отримати фото-
графії всіх листів; зараз у нас тут канікули. Стисло про папіруси:
1) вони були знайдені в новій печері, що знаходиться не у Мертвого
моря.
2) за всіма ознаками вони відносяться (у нас тут є Інститут па-

пірусів) до 8-11 сторіччя. Мова явно не семітська і не індоєвропейська.
Точне порівняння спробували зробити з перською, санскритом і тюрко-
татарською мовами (правда, з сучасними мовами) і т. д.
3) статистика вживання букв показала, що це зовсім інша част-
ність букв, ніж в єврейській та арамейській. Примітно відсутність
«П».
4) довгі слова і велика кількість шиплячих дозволяє, може бути,
припустити, що це була неврахована нами тут мова, наприклад, гру-
зинська (куди, що цілком можливо, могли емігрувати євреї-хозари), або
монгольська (якщо у хозар, дійсно, був монгольський шар), або, може
бути, феллахська.
Якщо і Ви найближчим часом не досягнете ніякого результату,
будь ласка, повідомте нам про це. Ви зможете отримати фотокопії і
в цьому випадку. Я тоді зв’яжу Вас з орієнталістами або богословами,
382 ЛИСТИ,

щоб вони ближче зайнялися цим. У всякому разі, я з 1 по 16 серпня,
а також у першій половині вересня буду тут. В інший час буду в дорозі
на різних симпозіумах.
З повагою та найкращими побажаннями
Ваш Дмитро Чижевський
СПОГАДИ 383
UNIVERSITY OF WASHINGTON
Department of Far Eastern and Slavic
Languages and Literature
Seattle, Wastington 98105
5.8.64

Сердечно дякую за Вашого листа від 31 липня та за пересилку від-
пису двох папірусів, що їх я сьогодні одержав. Я зразу взявся до роботи.
Одначе покищо не маю остаточних результатів. Їх можна буде осяг-
нути тільки після перевірки фотографій.
Тому прошу Вас переслати мені їх на мій гарвардський адрес, пода-
ний в кінці цього листа.
В Harvard ми приїдемо в перших днях вересня. Покищо прошу не да-
вати фотографій нікому.
З правдивою пошаною
та сердечним привітом

Мій адрес:
Harvard University
Center for Middle Eastern Studies
1737 Cambridge Street
Cambridge 38, Mass. 02138
384 ЛИСТИ,

HARVARD UNIVERSITY
3 Lawrence Hall
Cambridge 38, Massachusetts
December 8, 1964
Herrn
Professor Dr. Tschižewskij
69 Heidelberg
Unterer Fauler Pelz 2
GERMANY
Дорогий Професор Чижевський!

Свого часу Ви люб’язно надіслали мені копію деяких папірусів, напи-
саних на івриті. Ви також згадали можливість того, що ви зможете
надіслати мені фотокопії оригіналів.
Чи можу я попросити Вас запитати у Вашого богослова, чи буде це
можливо для нього надіслати мені ці фотокопії в найближчому часі?
Я сподіваюся, що на основі фотокопій питання про розшифровку па-
пірусів може отримати більш надійну основу. Ще раз дякую за Вашу
готовність допомогти.
З сердечними привітаннями
щиро Вам відданий
СПОГАДИ 385
SLAVISCHES SEMINAR 6 FRANKFURT (MAIN) DEN
DER UNIVERSITÄT FRANKFURT AM MAIN GRÄFSTRASSE 74
TELEFON 77064 / 2180 UND / 2182 (DURCHWAHL)
22.XI.1966
Вельмишановний Пане Профессоре!

Щиро дякую за Вашого листа і готовність надіслати статтю
для збірника в пошану Шевельова71). Об’єм тут перешкодою не стане:
подавані 10-12 стор[інок] друку це всього орієнтаційні дані, бо й так
зрештою є статті коротші, тому як своєрідні вийняткові відхилення
допущенні подвійно-розмірні статті, себто ок[оло] 30 стор[інок]
друку (розміру НЗ УВУ, себто ок[оло] 2000 значків на сторінці). Дуже
прошу однак подати до кінця грудня хоча б розмір і наголовок —
для фінансово-друкарського запланування збірника72).
З Братіслави писав мені д[окто]р Михайло Мольнар73), це ук-
раїнець, літературознавець, студіював у Києві в Кирилюка74) теж.
Займає якесь там вище становище в Словацькій АН та відповідних
установах культурної політики при міністерстві освіти Словаччи-

ни, — що вони мають в плані запросити Вас до Братіслави з серією
доповідей. Можливо, що Ви вже в міжчасі отримали й безпосередньо
вістку з Братіслави. Було б воно дуже відрадним явищем, якщо б той
задум зреалізовано.
Вітаю Вас щиро
386 ЛИСТИ,

18.1.6876)
Дорогий Пане Колего!
Написавши ці слова, бачу, що моя українська друкарська машинка
сьогодні не працюватиме правильно через відсутність нової стрічки.
Тому пишу по-німецьки.
Розуміється, протягом року можна буде підготувати видання
«Апокрифів» Франка77). Я зараз займуся цим78). Слід дещо змінити вве-
дення (краще написати примітки).
Крім того, є ще книги, які могли б бути надруковані заново з вида-
ми на успіх:
1. В. Сипoвський79): Україна в рос[ійському] письменстві. I том (ви-
дання УАН).
2. Aгaпiй Шaмрaй80): Поети укр[аїнської] рoмaнтики. 3 невеликих
томи. З текстами.
3. Резанов В.81): Українська драма. Цей твір в одній з моїх серій за-
планував Фінк. Але він, звичайно, поступиться [ним] для Вашої (або
«нашої») серії. Два томи, що ще не вийшли, можна буде доповнити
на основі інших публікацій.
4. «Koзaцькi лiтoписи»82). Вони цілком читаємі у виданнях «Комис-
сии для издания древних актов» і для історії літератури майже необ-
хідні. Є в Гарварді.
Що стосується зібрання моїх українознавчих статей, то я можу
поступово підготувати їхній список83). Зараз друкую у Фінка зібрання
своїх «невеликих робіт», т. I і 6 виходять в першу чергу.
Дуже сумно, що більшість праць, друкування яких Ви запланували,
відсутня в бібліотеках Західної Німеччини. Якщо Ви надішлете мені
примірник Вашого видавничого плану (один примірник є у Фінка, але
я не хочу його у нього забирати), то я спробую пошукати їх у більш
дрібних (наприклад, семінарських) бібліотеках.
Один мій асистент готує видання «Нового Маргарита» Курбсько-
го84). Примірник (кращий, більш доброго в СРСР немає) містить 2000
СПОГАДИ 387
укр[aїнских] вставок 16 ст. (внесених почасти самим Курбським). —

У нас тут є копія 1-го видання «Євхології» Могили85) і фотографія «Пе-
ресопницького Євангелія»86), яке, на жаль, не можна публікувати. Деякі
старі укр[aїнскі] друковані видання знаходяться в Уппсале (мається
каталог) і в Оксфорді. Передруку заслуговують проповіді Ант[онія]
Радивилівського87).
Що стосується «Іпат[євского] літопису»88), то я до тих пір за-
вершу своє давно розпочате стилістичне дослідження. Taня89), бувши
тут, займалася тільки Іп[атєвським] л[ітописом], і я думаю, що її
робота для видання буде корисна.
Щодо часопису, планованого Шевельовим, я думаю, швидко поч-
нуться конфлікти з нинішніми панами [з] УВУ. Крім того, я вважаю
формулювання «Видано за завданням українського Університету» на-
вряд чи підходящим. Правда, я не приймаю участі в редакції: не можна
танцювати на всіх весіллях, тобто не можна належати до всіх редак-
цій укр[аїнських] серій і журналів.
З люб’язними привітами та найкращими побажаннями
Деякі подальші зауваження до цього листа — [надішлю] пізніше
388 ЛИСТИ,

Істамбул, 12.7.68

Як я вже писав Вам в листівці, під час мого короткого побуту в Ні-
меччині на жаль мені не вдалося скомунікуватися з Вами. Я хотів обго-
ворити деякі проблеми у зв’язку з організацією українознавчих студій
в Гарварді91). Ви напевно вже знаєте з преси, що в січні бувшого року
Гарвардський університет погодився відкрити три українознавчі ка-
тедри, якщо українська сторона забезпечить їх відповідними фінансу-
ваннями ($ 600, 000 на одну катедру). Українська громада відгукнулась
з ентузіазмом. Вже зібрано понад $ 500,000, значить в скорому часі
перша катедра буде фактом. Декан гуманістичного факультету по-
кликав комітет для українознавчих студій під моїм проводом. Інші
члени — це Ігор Шевченко92), Горас Лант93) та Ричард Пайпс94). Ми
зразу розпочали видавничу роботу, в першу чергу передруки. В другому
тижні червня я був у Мюнхені, де мав розмову з видавцем Фінком95).
Наслідок такий, що мабуть він видаватиме гарвардську українознав-
чу серію. Я склав провізорчий список запланованих передруків, при-
близно 50 позицій (для початку). Я просив п. Фінка післати Вам копії
списка. Був би Вам дуже вдячний за Ваші зауваги, доповнення, вихідні
дані, де відповідна книжка находиться в Німеччині (певно багато із
даних книжок є в Вашій приватній бібліотеці). Я маю в плані теж ви-
дати вибрані твори класиків української гуманістичної науки із біо-
бібліографічним вступом та індексами. Очевидно було б дуже важно
мати кілька томів Ваших українознавчих творів. Вибір оставляю
за Вами. (За підготовку творів до друку буде платитися гонорар). Був
би Вам вдячний за Ваші думки в цій справі. Також хотів від імені комі-
тету просити Вас до редакційної колегії. Крім того було б мені важно
знати, чи Ви могли б бути до диспозиції як гостинний професор ук-
раїнської літератури і мови, на рік або принаймні на один семестр96).
СПОГАДИ 389
Відповідь прошу адресувати на мою американську адресу:

14 Linwood Road
WELLESIEY, Mass. 02181, USA
Завтра починаю подорож по західній Анатолії. Опісля лечу в Персію
та Афганістан. Дома буду десь в половині серпня, на всякий випадок
не пізніше 20 серпня.
Прошу передати сердечний привіт пані Тані97). Мені дуже приємно
співпрацювати з нею над Іпатіївським літописом.
З правдивою пошаною та сердечним привітом,
Ваш Омелян Пріцак.
390 ЛИСТИ,

HARVARD UNIVERSITY
COMMITTEE ON UKRAINIAN STUDIES
1737 Cambridge Street, Room 208
Cambridge, Massachusetts 02138
Tel.868-7600, Ext.653 or 235-9238
Omeljan Pritsak, Chairman
Members:
Harace G. Lunt
Richard E. Pipes
Ihor Ševčenko 29 березня, 1969
Високоповажний пан
Проф. Дмитрій Чижевський
Високоповажний Пане Професоре,
Свого часу я переслав Вам проспект запланованої нами Гарвардської
Українознавчої Серії на академічний рік 1969/70. Я знаю, що Ви дуже
зайняті, але все таки я був би дуже вдячний за Вашу реакцію і очевидно
критику!
Зокрема мені дуже важно було б знати, на коли б можна
розраховувати підготовлення Вами до друку Корпусу Апокрифів Івана
Франка.
Я стараюся дістати мікрофільм рукопису II частини п’ятого тому,
який зберігається в бібліотеці Укр[аїнської] Академії наук у Львові.
Як тільки дістану мікрофільм, зразу перешлю його Вам до диспозиції.
Чи Ви маєте у Німеччині оце видання Апокрифів?
Очікую Вашої ласкавої відповіді і остаюсь
М. Домарацька99) за О. П.
СПОГАДИ 391
HARVARD UNIVERSITY Omeljan Pritsak, Chairman
COMMITTEE ON UKRAINIAN STUDIES Members:
1737 Cambridge Street, Room 208 Harace G. Lunt
Cambridge, Massachusetts 02138 Richard E. Pipes
Tel.868-7600, Ext.653 or 235-9238 Ihor Ševčenko 20 квітня, 1969
Сердечно дякую за Вашого листа від 7 березня. Я був дещо заскочений,
що укр[аїнські] грамоти Розова101) Ви передруковуваєте у Вашій серії.
Очевидно ми могли б також це видання мати і в нашій серії із вступом
Курашкевича102).
Дуже я втішився, що Ви вже зараз можете приступити до видання
апокрифів Франка. Що торкається витрат, хочу зразу підкреслити,
що вони будуть Вам повернуті у повній висоті. Прошу тільки мене
своєчасно повідомити про височину. Покищо я пересилаю Вам чек
на 25 долярів (100 марок).

На підставі видання «Українські письменники» т.1, Київ, 1960
ст[орінка] 623, усі п’ять томів апокрифів вийшли (крім другої части-
ни 5-го тому, який остався в рукописі і якого мікрофільм я стараюся
дістати від Львова) . Це видання вийшло у серії «Пам’ятки Українсько-
Руської мови і літератури» як томи 1-4 і 5. Не зважаючи на дещо невід-
повідну нумерацію серії, все таки, як я зазначив, усі 5 томів вийшли!
Пан Ігор Шевченко поїхав до Німеччини і під кінець місяця буде
в Мюнхені, де він викладатиме Візонтологію. По приїзді він буде стара-
тися сконтактуватися з Вами, щоб бути помічним у різних справах.
Очікую дальших відомостей про Ваші заходи і видатки відносно
апокрифів.
М. Домарацька за О. П.
392 ЛИСТИ,

Tel.868-7600, Ext.653 or 235-9238 Ihor Ševčenko 13 червня, 1969
Сердечно дякую за Вашого листа від 9 червня. Сьогодні приїхав
до нас Проф. Шевельов і привіз з собою усіх 5 томів Апокрифів Франка.
На другий тиждень (сьогодні вже запізно) я перешлю їх поручиною
поштою на адресу Фінка. Вони там будуть на Вас чекати.
Відносно Тітова104), то мені вдалося установити рік його смерті:
це 1922.
Минулого тижня відвідала нас Таня і ми попрацювали з нею три
дні. Праця робить добрий поступ і одна/третя Київського літопису
вже пророблена, т.є., усталений текст виправлений англійським
перекладом. Якщо праця буде продовжуватися таким самим темпом,
то я сподіваюсь, що за рік уся Київська частина буде готова до друку.
При тій нагоді хочу пригадати справу грамот Розова. Чи Ви
погодитеся включити його в нашу серію.
В між часі, я дістав відомість від Проф. Зілинського105) у Празі,
що він дістав із Москви II том Корпусу Дум Грушевської106) і замовив
для нас мікрофільм.
З сердечним привітом,
СПОГАДИ 393
Tel.868-7600, Ext.653 or 235-9238 Ihor Ševčenko 27 червня, 1969
Проф. Д. Чижевський
Високоповажний Пане Професоре:
Оцим я хочу повідомити Вас, що я переслав воздушною поштою
томи II та V Апокрифів Франка на адресу видавництва Фінка в Мюн-
хені. Я сподіваюся, що коли мій лист до Вас дійде, Ви вже зможете ко-
ристуватися даними творами через видавництво. По використаню
прошу передати томи пану Сівекінгу108), щоб він відіслав їх нам назад.
Я не посилав Вам першого тому, тому, що примірник проф. Шевельова
того тому є не чистий. Ви згадували, що в Німеччині є десь перший
том і я просив би Вас ужити його для репродукції, тобто німецький
примірник першого тому.

Очікую на український текст вступного слова, яке ми тут пере-
кладемо на англійську мову.
З сердечним привітом,
394 ЛИСТИ,

HARVARD UNIVERSITY
CENTER FOR MIDDLE EASTERN STUDIES
1737 Cambridge Street
22.10.69

Сьогодні був у мене Ігор Шевченко. М[іж] ін[шим] він мені згадував,
що Ви сердиті на мене, чому я не післав I-го тому Апокрифів.
У свойому листі я згадав, що примірник — що я його мав
до диспозиції — поганий, але я зазначив, що я можу його прислати Вам,
якщо Ви цього б бажали, т[о] є[сть] якщо б Ви не найшли в Німеччині
доброго примірника.
Сьогодні посилаю названий примірник I-го тому на адресу Fink-а,
щоб Вам доручив його. Разом з тим посилаю Вам копію листа до мене
зі Львова. Автор листа мій друг історик-орієнталіст (вірменолог)
д[окто]р Ярослав Дашкевич110). Він — на моє прохання — робив роз-
відки в архіві І. Франка. Висліди подані в листі. Прошу оці дані вжити
у Вашому вступі.
Був би дуже вдячний за скоре виготовлення тексту вступу та пе-
ресилку мені його тексту (для перекладу на анг[лійську] мову). Прошу
повідомити мене, коли Ви могли б мати текст готовим.
Ігор згадував мені, що у Вас є пропозиція відносно двох інших творів:
на жаль він не мав зі собою записок.
Очевидно, не потребую підкреслювати, що кожна Ваша пропозиція
для нас важна.
Моя секретарка не повернулася з вакацій, тому пишу від руки.
Сердечний привіт
СПОГАДИ 395
HARVARD UNIVERSITY
Кембрідж, 17-го листопада 1969 р.
ВШ Профессор
Дмитро Чижевський
Унтерер Фаулер Пелц, 2
69 Гайдельберг
Захід[на] Німеччина
Високоповажний і Дорогий Пане Професоре!

Кілька тижнів тому я переслав Вам копію листа д[окто]ра Дашке-
вича зі Львова відносно матеріялів, що знаходяться в архіві І. Франка
в Києві. В зв’язку з його працею над апокрифами.
Сподіваюся, що Ви того листа дістали, як теж і I-й том друкова-
ного тексту «апокрифів» І. Франка, який я переслав на Ваше ім’я через
видавництво.
У зв’язку з тим я дуже просив би, щоб Ви тепер виготовили вступ;

його текст може бути писаний в українській або в німецький мові,
а ми з нього зробимо англійський переклад.
Під кінець наступного тижня п. Таня приїде до нас, щоб проредагу-
вати слідуючу частину її видання Іпатіївського Літопису та англій-
ського перекладу. Сподіваюся, що десь під весну робота над київською
частиною буде закінчена і зможе піти до друку.
Очікую відомостей від Вас і остаюся з правдивою пошаною та сер-
дечним привітом,
396 ЛИСТИ,

Д. Чижевський до О. Пріцака112)
Cердечный привет, надеюсь Вы хорошо провели время в Колора-
до? — я не забываю Ипатьевскую летопись, привезла страницы с со-
бой, работаю. Кланяйтесь тоже Ирине и Тото113). Ваша Таня.
Щирі привітання! Надіюся в ближчий час видобути для видан-
ня дещо. Найліпші побажання. Таня захоплена Володимиром Гали-
цьким114).
СПОГАДИ 397
Tel. / 617868-7600, Ext.4053 or 235-9238 Ihor Ševčenko
Wiktor Weintraub
До Високоповажного Пана
Дня 29-го травня, 1970
Професора Дм. Чижевського
Високоповажний і Дорогий Пане Професоре!

Вже давно чув я з різних сторін, що було б дуже важним зібрати
в одному томі Ваші праці відносно літературного барока в Україні.
Якраз сьогодні я дістав знову листа в цій справі з таким же побажанням
цим разом від пана Юрія Лавріненка116).
Користаю з нагоди щоби зразу оживити ту ідею і тому прошу
Вас про Вашу реакцію. Я думаю, що якщоб Ви взяли на себе труд
підготовити список Ваших відносних праць, які б Вам бажано
бачити в даному томі, ми могли б знайти когось з наших адептів
літературознавців, якому були б доручені підготовчі технічні справи,

зокрема — підготовлення індексу.
Такий том міг би вийти в нашій серії вже в наступному році117).
Очікуючи відповіді в цій справі. Остаюся з дружнім привітом
і правдивою пошаною
Лист, машинопис, автограф
398 ЛИСТИ,

HARVARD UNIVERSITY
Дня 31-го Березня 1971 року
Професора Дмитра Чижевського
69 Гайдельберг, Зах[ідна] Німеччина

З огляду на деякі справи, зв’язані з Катедрою, я мусив трохи припіз-
нити мій від’їзд до Німеччини.
Так, як справи зараз стоять, я прибуду до Мюнхену або в останніх
днях квітня, або в перших днях травня. Я дуже сподіваюся, що ма-
тиму нагоду зустрітися з Вами, щоб обговорити деякі спільні пробле-
ми. Надіюся, що у Вас знайдеться час і я очевидно готовий заскочити
до Гайдельбергу.
До скорого побачення і з дружнім
привітом остаюся
Ваш Омельян Пріцак
СПОГАДИ 399
Д. Чижевський до О. Пріцака119)
17.IV.71
Вельмишановний пане коллего!

Буду дуже радий Вас тут зустрінути. Я лише кожного тижня
(в четверг) викладатиму в Кельні. Зі мною Ви можете телефонічно
порозумітись з Мюнхена. Маю теж про дещо поговорити. Справа
з підготовкою статті про апокрифи затрималася не з моєї вини.
Гадаю, що я знаю як легше та скорше (про те що я не затягую праці
можете довідатись і у п. Фінка) працювати, якби мені була приділена
якась тема, що не остільки зараз науково безнадійна, як саме апокри-
фи. Про це можемо поговорити.
З щирим привітанням,
Ваш Дм. Чижевський
400 ЛИСТИ,

22.VI.71

Пересилаю Вам сердечніший привіт із чарівного Царьгороду,
де я вже закінчую другий тиждень праці в бібліотеках.
Дуже було приємно провести з Вами незабутні чотири дні
у Гайдельберзі.
Щиро вітаю,
вдячний Омелян Пріцак
СПОГАДИ 401
27 / 8 / 71
Сьогодні поздоровляєм із батьківщини саг122). Я мав змогу

тут зібрати дуже цікавий матеріал і відбути важні розмови
зі спеціялістами.
402 ЛИСТИ,

HARVARD UNIVERSITY
Дня 23-го вересня 1971 р.
69 Гайдельберг, Зах[ідна] Німеччина

Я тільки щойно дістав листа від панни Тані, яка передала погану
вістку про те, що Ви хворі124). Очевидно, ми дуже застрашені і просимо
при нагоді прислати хоч картку з відомостями про Ваш стан.
Надіємося, що найгірше вже пройшло і бажаємо всього найкращо-
го.
СПОГАДИ 403
Tel. 617 / 868-7600, Ext.4053 or 235-9238 Ihor Ševčenko
Wiktor Weintraub
До Високоповажного Пана Дня 1-го червня 1972 року
69 Гайдельберг, Клінгентайхштр., 9
Зах[ідна] Німеччини
Дорогий і Високоповажний Пане Професоре!

У вівторок 30-го травня було засідання Комітету Українознавчих
Студій, на якому я запізнав приявних із змістом Вашого листа.
Комітет (він же і Редакційна Колегія) рішив, що так як Ви являє-
теся найкращим знавцем Сковороди, необхідно, щоби Ваша моногра-
фія вийшла своєчасно, без ніяких задержок126).
Ми радо повернемо кошти коректора німецької мови. Тому Ва-
шого рукопису не потрібно нам посилати. Я вже написав п. Сівекінгу
про включення Вашої книги до серії.

З сердечним привітом і правдивою пошаною
404 ЛИСТИ,

З Різдвом Христовим та Новим Роком 1973. Засилаю Вам наші
найсердечніше побажання.
Омелян Пріцак з родиною
СПОГАДИ 405
Wiktor Weintraub
Дня 2-го квітня 1973 року
Професора, Д-ра Дмитра Чижевського
69 Гайдельберг, Західна Німеччини
Дорогий і Високоповажний Пане Професоре!

Дозвольте мені з нагоди Ваших 79-их роковин зложити Вам, від
імені студентів Гарварду як рівноваж і від себе, сердечні гратуляції та
якнайщиріші побажання щастя, здоров’я і многих літ.
З правдивою пошаною і щирим привітом
406 ЛИСТИ,

Wiktor Weintraub
До Високоповажного Пана Дня 29-го травня 1973 року
Професора Дм. Чижевського
Високоповажний Пане Професоре!

Я одержав коректуру Вашої монографії про Сковороду. Я її за одним
замахом прочитав, з великою насолодою. Мушу Вам признатися, що
вважаю її одну з найкращих наукових праць, що досі я коли-небудь
читав. Я дуже щасливий, що вона виходить в нашій серії.
Одначе, як я писав Фінкові, дві речі ще потрібні: коротке українське
резюме на 1-2 ст[орінки], яке я сподіваюсь, що Ви самі складете, і індекс
географічних та особових імен. Якщо видавництво не зможе зробити
індексу, ми його скоро тут зробимо.
Ще раз гратулюю Вам з нагоди надрукування Вашого твору.
Й остаюсь з сердечним привітом,
Ваш,
СПОГАДИ 407
Примітки
1)
Поштова картка, машинопис, автограф. На обороті: An Dr. O. Prycak, Göttingen am
Steinsgraben 24/ 11 bei Fisher, ukrainian. Це перший лист Чижевського до Пріцака,
з якого почалось їхнє листування та дружні відносини.
2)
Професор Б. Лисянський викладав математику та фізику в Український гімназії в
Празі, що була створена в 1926 році при Педагогічному Інституті ім. М. Драгома-
нова. В цій гімназії викладало багато професорів Педагогічного Інституту. Напевно
Дмитро Чижевський знав його ще з тих часів, тим більш, що математика входила
до кола його інтересів.
3)
Василь Рудко (1910-1995) — український публіцист, громадсько-політичний діяч,
дійсний член УВАН та активний член Східноєвропейського дослідницького інсти-
туту ім. В. Липинського у Філадельфії. Учень Романа Інгардена, Миколи Гартмана
та Едварда Шпрангера, під керівництвом двох останніх мислителів у 1947 році в
Німеччині захистив дисертацію «Сутність моральної оціночної матерії: досліджен-
ня проблем структури феномена моральності». У Німеччині брав активну участь в
студентському русі: був головою Націоналістичної організації українських студентів
(НОУС) (1941-1944) і редактором щомісячника «Бюлетень НОУС» (1943-1944). Ра-
зом з Чижевським входив до філософської секції УВАН. Більш детальну інформацію
про В. Рудка та його доповідь про Д. Чижевського дивись у цій збірці на с. 255-274.
4)
Домет Олянчин (1891-1970) — український історик, архівіст, освітянин, дійсний
член НТШ та УВАН, професор УВУ, учень В’ячеслава Липинського. Докторська
дисертація присвячена творчості Григорія Сковороди. Домет Олянчин насамперед
був істориком і, працюючи в архівах Німеччини, знайшов багато нового матеріалу з

історії України, більшість з якого опублікував, в тому числі і в німецьких часописах.
Був знайомий з Дмитром Чижевським і листувався з ним у різних наукових справах,
в тому числі і з приводу дослідження спадщини Г. Сковороди. Однак налагодити
теплі, дружні стосунки з Дмитром Чижевським у Олянчина не вийшло, переважно
з вини Чижевського, який не сприймав Олянчина як серйозного вченого і не пос-
пішав надавати йому поради та допомогу в наукових справах. Більш детально про
їхні стосунки див.: Дарина Тетерина-Блохин. Листування Домета Олянчина з Дмит-
ром Чижевським / Дмитро Чижевський і європейська культура. — Славістика, Т.2.
— Дрогобич, 2011. — С. 377-397.
5)
Лист, рукопис, автограф.
6)
Табори переміщених осіб або Табори Ді-Пі (з англ. Displaced Persons, скорочено: D. P.,
а в транслітуванні: Ді-Пі) — скупчення «переміщених осіб» на території Західної
Німеччини й Австрії, окупованих з 1945 р. американськими, британськими й фран-
цузькими військами. У таких таборах у реквізованих військових казармах, воєнних
робітничих оселях, школах тощо в 1947 р. перебувало 1,6 млн біженців (у основному
зі Східної і Південно-Східної Європи) — в тому числі близько 200 000 українців.
7)
Поштова картка, рукопис, автограф.
8)
Більш детально про поїздку О. Пріцака до Марбургу та «гостювання» у Дмитра Чи-
жевського дивись в його спогадах, що вміщені в цій збірці на с. 207-252.
408 ЛИСТИ,

9)
Аннемарі Шиммель (1922-2003) — німецький релігієзнавець, арабіст і іраніст, до-
слідниця ісламського містицизму, перекладач східної поезії. З 1946 — професор ара-
бістики та ісламознавства Марбурзького університету. Захистила тут докторську ди-
сертацію з історії релігій у 1954 році. З 1954 — професор історії релігій в університеті
Анкари, провела в ньому п’ять років. З 1967 по 1992 роки викладала в Гарвардському
університеті. Читала також лекції в Тегерані, Лондоні, Единбурзі. Почесний профе-
сор Боннського університету. Пріцак листувався з Шиммель і її листи зберігаються в
його архівній колекції.
10)
Часопис «Стежі» виходив у повоєнній Німеччині в 1946-48 роках і був органом Го-
ловного управління українських студентських товариств. До його видання долучи-
лась й група ОУН під проводом А. Мельника. Однак крім статей на політичні теми
там були і статті освітньо-наукового характеру. Омелян Пріцак, який був спочатку
співредактором, а потім редактором цього журналу ввів рубрику «До джерел», де
друкував праці або куски з праць українських науковців. Таким чином там з’явилась
стаття Дмитра Чижевського «Український національний тип», яка була надрукова-
на в 1-2 та 3-4 числах журналу «Стежі» за 1946-1947 рр.
11)
Гудрун Апель (у заміжжі — Бірнбаум) — учениця Дмитра Чижевського в Галле та
Марбурзі. Займалася словацьким поетом Янко Кралем і захистила на цю тему під
керівництвом Чижевського докторську дисертацію. Добре володіла російською мо-
вою і в перші роки перебування Д. Чижевського в Марбурзі допомагала йому в про-
веденні мовних курсів. З листів о. Г. Флоровського до Д. Чижевського з’ясовується,
що Г. Апель було доручено переклад праці Флоровського «Пути русского богосло-
вия», над якою вона довго працювала, але так і не завершила.
12)
13)
Христа Гильберт (у заміжжі Вайтрат, 1919-1955) — німецький історик, дослідник ос-
мано-турецьких першоджерел. Отримала освіту в університетах Берліна й Геттінге-
на, в 1948 році захистила в Геттінгенському університеті докторську дисертацію на
тему «Україна в османських джерелах XVII сторіччя». З 40-х років Х. Гильберт була
в дружніх стосунках з О. Пріцаком, обмінюючись з ним листами та надсилаючи свої
праці.
14)
В листі стоїть дата 19.11, хоча якщо брати до уваги подарунок до Святого Миколая,
то повинно було б стояти 19.12. Отже, або ставлячи дату О. Пріцак помилився з міся-
цем, або, користуючись нагодою, він передавав свій подарунок за місяць наперед.
15)
Іззуддін Абуль-Хасан Алі ібн Мухаммад ібн Абдул-Карім аль-Джазіри, відомий як
Ібн аль-Асір (1160-1233 або 1234) — один з найбільш відомих арабо-курдських істо-
риків. «Хроніка», про яку йдеться, це загальна історія від створення світу до 1230,
в ряді розділів якої Ібн аль-Асір оповідає, зокрема, про такий народ, як руси. Пра-
ця була видана Торнбергом: «Ibn el Atheri Chronicon» (Лейден і Упсала, 1851-1871);
уривки з праці вийшли у французькому перекладі Рено (Reinaud) у «Histoire des
croisades» Мішо (1829) і в «Recueil des historiens des croisades» (1858, 1887) і в ін-
ших виданнях. О. Пріцак знайшов «Хроніку» Ібн аль-Асіра в Марбузькій бібліотеці
СПОГАДИ 409
і просив Дмитра Чижевського замовити і переслати йому цю книгу, що останній

і зробив.
16)
17)
«Ліхтшпери» — «Lichtsperre» нім. «відключення світла».
18)
Василь Іванович Сімович (1880-1944) — український мовознавець, філолог і куль-
турний діяч, дійсний член НТШ (з 1923). У 1923-1933 В. Сімович був професором Ук-
раїнського Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова у Празі, а у 1926-1930 — його
ректором. Д. Чижевський та В. Сімович були колегами по Інституту (напевно вони
познайомились у 1924 році, коли Чижевський приїхав до Праги), а також обидва
входили до Празького лінгвістичного гуртка. Між ними весь час зберігались теп-
лі дружні стосунки, що яскраво ілюструє їхня цікава епістолярна спадщина, яка на
щастя вже видана і добре прокоментована. Див. Євген Пшеничний та Володимир
Янцен. Листування Дмитра Чижевського з Василем Симовичем / Дмитро Чижев-
ський і світова славістика. Славістика, Т.1. — Дрогобич, 2003. — С. 251-331.
19)
Олекса Горбач (1918-1997) — філолог (славіст, україніст), педагог, видавець. Про-
фесор університету у Франкфурті на Майні, Українського вільного університету
в Мюнхені, Українського Католицького університету в Римі, дійсний член НТШ
(з 1962 року). В 1947 році Олексі Горбачу не вдалося влаштуватися в Марбурзі і він
продовжив свої наукові студії в Українському Вільному Університеті (УВУ) у Мюн-
хені, де у 1948 р. захистив докторську дисертацію «Наголос Зизанієвого «Лексису»
з 1596 р.», а в 1951 році там же захистив габілітаційну дисертацію «Арґо в Україні»
й отримав посаду в УВУ.
20)
21)
22)
Ганс Генріх Шедер (1896-1957) — німецький сходознавець, єгиптолог, історик релігії.
Науковий керівник докторської дисертації Омеляна Пріцака.
23)
Звідки йде ця інформація важко сказати, бо дійсно в пресі буде пізніше висвітле-
на полеміка Д. Чижевського з гессенським міністром культури Е. Штайном, який
публічно в пресі об’явить Чижевського «шпигуном», «комуністом» і «некваліфіко-
ваним славістом». Цей скандал позбавить Чижевського можливості отримати від-
повідну його рівню посаду в Марбурзькому університеті і він, покинувши Європу,
переїздить до США, але цей інциндент відбудеться у 1948-49 роках, а доти Чижев-
ський серйозно не думав покидати Німеччину. Більш детально про цей скандал див.
в цьому збірнику: Дмитро Іванович Чижевський: біографічний нарис. 1945-1949
Марбурзький період. С.68-77.
24)
Орест Іванович Зілинський (1923-1976) — чеський і український вчений, славіст, лі-
тературознавець, фольклорист, філолог, громадський діяч. Автор понад 200 науко-
вих праць, статей і рецензій.
25)
Іван Михайлович Зілинський (1879-1952) — український мовознавець, фольклорист.
Дослідник лемківськіх говірок. Дійсний член НТШ.
26)
27)
Знайти дані про цю особу поки що не вдалося.
410 ЛИСТИ,

28)
«Історія Комуністичної партії Росії».
29)
«Карта світу первісної Біблії» — назва дана трохи не точно, насправді вона нази-
вається «Карта землі первісної Біблії» (Die Erdkare der Urbibel, Braunschweig 1931)
німецького географа Альберта Германа (1886-1945).
30)
Напевно, спецдозвіл військової адміністрації або місцевих німецьких служб само-
врядування на проїзд поїздами.
31)
Поштова картка, рукопис, автограф. На обороті: O. Pritsak, Göttingen, Am Steinsgrassen
24/II — Herrn Prof. Dr. D. Tschiževskij, Marburg / L, Friedrichsplatz 9/III
32)
Юхим Федорович Карський (1860-1931) — російський філолог-славіст, палеограф і
етнограф, академік Петербурзької Академії наук (1916). Почесний член Вітебської
губернської вченої архівної комісії. Дослідник білоруської мови, літератури та куль-
тури, а також давньоруської палеографії та пам’яток писемності.
33)
Мова йде про працю Ю. Карського «Славянская кирилловская палеография» (1928),
де автор розглядає головні питання історії слов’янського кирилівського письма.
Значне місце відведено зразкам листів у хронологічному порядку, вміщено також
знімки уривків з рукописів і стародруків. Ця книга була терміново потрібна Д. Чи-
жевському для роботи, але він ніяк не міг її дістати, і О. Пріцак намагався допомогти
йому в цьому, користуючись фондами Геттінгентської бібліотеки.
34)
35)
Професор Арбузов — історик, викладач Геттінгентського університету.
36)
37)
38)
Аннемарі фон Габайн (1901-1993) — німецький сходознавець, тюрколог і синолог.
Зробила значний внесок у вивчення пам’яток Турфанського зібрання. Серед уч-
нів А. фон Габайн слід зазначити відому дослідницю ісламу Аннемарі Шиммель
(1922-2003).
39)
Болеслав Прус (справжнє ім’я та прізвище Олександр Гловацький, 1847-1912) —
польський письменник.
40)
Генрик Сенкевич (повне ім’я Генрик Адам Александер Піус Сенкевич, 1846-1916) —
польський письменник, лауреат Нобелівської премії 1905 року. Був членом-
кореспондентом (з грудня 1896 р.) і почесним академіком (з листопада 1914 р.)
Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук по відділенню російської мови
і словесності.
41)
Марія Родзиєвічовна (1863-1944) — польська письменниця, член Варшавського Тео-
софського Товариства.
42)
Видавничий дім «Vandenhoeck und Ruprecht» був заснований в 1735 році Абрахамом
Ванденгоеком (1700-1750) у зв’язку із створенням Георг-Август-Universität в Геттін-
гені. Після смерті Абрахама Ванденгоека, його дружина Анна успішно продовжила
цей бізнес разом з Карлом Фрідріхом Гюнтером Рупрехтом (1730-1816), який після її
смерті у 1787 році перебрав керівництво видавництвом на себе. Згодом на цьому пос-
ту його змінив син Карл Август Адольф Рупрехт (1791-1861). Керівництво компанії
залишалося в руках родини Рупрехт сім поколінь. Видавництво існує й сьогодні. Го-
СПОГАДИ 411
ловна сфера публікацій Vandenhoeck & Ruprecht: теологія, релігія, історія, філософія
та філологія, а також підручники й неакадемічні видання.
43)
Макс Юліус Фрідріх Фасмер (1886-1962) — німецький мовознавець російського
походження, лексикограф, славіст, балканіст. Іноземний член-кореспондент АН
СРСР (1928). Дмитро Чижевський був добре знайомий з Максом Фасмером, який
не раз допомагав йому у скрутних життєвих обставинах. Так завдяки ініціативі і ре-
комендаціям Фасмера Дмитро Чижевський у 1932 році отримав лекторат в Галле.
Чижевський також був постійним кореспондентом заснованого Фасмером у 1924
році журналу «Zeitschrift für slavische Philologie» («Журнал слов’янської філології»),
який незабаром став одним з провідних зарубіжних славістичних видань, що вихо-
дить і понині.
44)
Можливо, мова йде про перевидання: Grundriss der slavischen Philologie und
Kulturgeschichte. Herausgeber zusammen mit R. Trautmann. — Berlin; Leipzig,
1925-1933. Bd. 1-12. Ці «Нариси слав’янської філології і історії культури» виходили
раніше в Берліні та Лейпцигу. Хоча можливо О. Пріцак мав на увазі якусь іншу кни-
гу або отримав невірну інформацію від проф. Арбузова.
45)
46)
47)
Антон Білоус (1892-1955) — український видавець, громадсько-політичний діяч.
Брав участь у Визвольних змаганнях, разом з армією УНР відступив з України.
З 1942 року розпочав видавничу діяльність у Львові, з 1946 працював у Німеччині
(Аугсбурзі), а 1949 року виїхав до США. У Нью-Йорку разом із Юрієм Тищенком-
Сірим створив видавничу спілку, яку за аналогією до харківського об’єднання на-
звали «Книгоспілкою». У видавництві побачили світ повне зібрання творів Лесі

Українки (12 томів), твори М. Коцюбинського, І. Франка, словник Г. Голоскевича,
англо-український та українсько-англійський словник Михайла Подвезька, пере-
видання 10-томника «Історія України-Руси» та «Історія української літератури»
М. Грушевського та багато інших українських видань.
48)
Ірена-Ніна Пріцак (нар. 1954 р.) — донька Омеляна Пріцака.
49)
«Katzenbändiger» — з німецької «приборкувач котів». Дмитро Чижевський завжди
швидко знаходив спільну мову з дітьми своїх знайомих, друзів та учнів, про що збе-
реглося немало родинних переказів.
50)
Поштова картка, машинопис, автограф. На обороті: Herrn Doz. Dr. O. Pritsak, Hamburg,
13 Brahmsallee 17/7 — D. Tschizewskij, Heidelberg, Blumenstrasse, 34. Гарний малюнок
кішки (ручка), зроблений Д. Чижевським для доньки О. Пріцака Ірени.
51)
Українська вільна академія наук (УВАН; англ. Ukrainian Free Academy of Sciences
(UFAS); Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US) — академія, створена 15
листопада 1945 в Авґсбурзі українськими вченими в еміграції. Тоді ж схвалено про-
ект статуту, який визначив УВАН як спадкоємницю традицій і продовжувача діяль-
ності ВУАН у Києві 1920 — початку 1930-х років. Фактично існувало три організації
УВАН: УВАН у США, УВАН у Канаді та УВАН у Європі (з 1976 стала представництвом
УВАН у США), що поступово виникли одна з одної за географічним принципом.
412 ЛИСТИ,

52)
Всеволод Михайлович Сечкарьов (1914-1998) — славіст, літературознавець, про-
фесор слов’янських мов і літератури Гарвардського університету на кафедрі імені
Курта Гюго Рейснінгера. Обіймав посаду професора славістики в Бонні, Гамбурзі, з
1957 і до виходу на пенсію — в Гарвардському університеті. Автор книг про М. В. Го-
голя, О. С. Пушкіна і М. С. Лєскова, І. Анненского і Гундуліча. Чижевський був добре
знайомий з В. Сечкарьовим, який став його наступником на кафедрі славістики Гар-
вардського університету.
53)
Мова напевно йде про книгу О. Пріцака, що вийшла у 1955 році: Die Bulgarische
Fürsenliste und die Sprache der Protobulgaren-Ural-Altaische Bibliotek. — Vol.1. —
Wiesbaden, 1955. — 102 s.
54)
Ніна Михайлівна Пріцак (1916-1996) — дружина О. Пріцака, працювала лектором
російської мови в університеті Кіля в Німеччині, після переїзду до США була домо-
господаркою та допомагала О. Пріцаку як науковий асистент.
55)
Лист, машинопис, автограф.
56)
Мова йде про роботу: Д. Чижевський. Антична література в старій Україні. Мюнхен,
1956. — 18 с. Ця ж праця ввійшла до Наукового збірника Українського вільного уні-
верситету: Ювілейне видання. — Мюнхен, 1956. — Т. VI. — С. 266-279.
57)
О. Пріцак був редактором багатьох наукових часописів, зокрема журналу Ural-
Altaische Jahrbuch і видавничої серії Slavo-Orientalia, яку він власне і заснував.
58)
Варвара Павлівна Адріанова-Перетц (1888-1972) — вчений літературознавець в га-
лузі дослідження давньоруської культури, сатири, фольклору, поезії, релігійних пе-
реказів XI-XVII століть.
59)
«Воинские повести древней Руси» вийшли у 1949 році, до складу цієї збірки ввійшли
«військові» повісті XI-XVII ст., в яких поєднується майстерність зображення баталь-
них картин з розумінням суспільно-політичного сенсу описуваних подій.
60)
Альфред Раммельмайєр (1910-1995) — німецький славіст. Був знайомий з Чижев-
ським з 30-х років і протягом всього часу між ними були теплі, дружні відносини.
Чижевський був частим гостем в родині Раммельмаєрів і мав дуже приязні стосунки
з сином професора Матіасом, який згодом також став славістом.
61)
Людольф Мюллер (1917-2009) — німецький славіст, теолог, дійсний член Гай-
дельбергської Академії наук, автор фундаментальних праць з історії російської
церкви, російської релігійної думки та давньоруської культури. Учень, колега і бага-
торічний кореспондент Дмитра Чижевського, з яким останнього пов’язували теплі
дружні стосунки.
62)
Теодор Менцель (1878-1939) — німецький вчений орієнталіст, з 1926 року викладав
в університеті Кіля.
63)
Георг Якоб (1862-1937) — німецький вчений сходознавець. Він був першим перекла-
дачем і редактором сучасної турецької літератури в німецькомовному світі і таким
чином став засновником сучасних турецьких студій в Німеччині.
64)
Поштова картка, рукопис, автограф. На обороті: Herrn Prof. Dr. D. Tschiževskij,
Slavisches Institut, Avgustinergasse 15, Heidelberg, Allemagne.
65)
«План турецької філології».
СПОГАДИ 413
66)
Поштова картка (дату встановити не вдалося), рукопис, автограф.
67)
Лист, машинопис, автограф. Оригінальна мова — німецька, переклад з німецької
зробив В. Янцен.
68)
69)
Лист, машинопис, автограф. Оригінальна мова — німецька, переклад з німецької
зробила І. Валявко.
70)
71)
Юрій Володимирович Шевельов (прізвище при народженні — Шнейдер; псев-
доніми: Юрій Шерех, Гр. Шевчук, Григорій Шевчук, Шерех, Šerech, Sherekh, Sher;
Гр. Ш., Ю. Ш. 1908-2002) — славіст-мовознавець, історик української літератури, лі-
тературний і театральний критик, активний учасник наукового та культурного жит-
тя української еміграції. Професор Гарвардського, Колумбійського університетів.
Іноземний член НАН України (1991). Член Американського лінгвістичного товарис-
тва, Польського інституту мистецтв і науки в США, почесний доктор Альбертського,
Лундського, Харківського університетів та Києво-Могилянської академії. Головний
редактор журналу «Сучасність». Омелян Пріцак був у близьких товариських стосун-
ках з Шевельовим довгі роки. Дмитро Чижевський також підтримував теплі дружні
відносини, про що свідчить їхнє багатолітнє листування, невелика частка якого міс-
титься в цьому збірнику.
72)
Дмитро Чижевський подав свою статтю до збірника на пошану Ю. Шевельова, але
потім, посварившись з редакторами, забрав, і вона, на жаль, так і не була надрукова-
на в цій збірці.
73)
Михайло Ілліч Мольнар (нар. 1930 р.) — чеський і словацький літературознавець,
україніст. Закінчив Празький університет (1955), потім аспірантуру Київського уні-

верситету (1957). З 1974 р. працював у Літературознавчому інституті Словацької Ака-
демії наук (Братислава).
74)
Напевно, мова йде про доктора філологічних наук професора З. В. Кирилюка.
75)
Лист, машинопис, автограф. Лист написаний німецькою мовою, переклад з німе-
цької зробив В. Янцен.
76)
Дата встановлена по штемпелю на конверті.
77)
Апокрифи (грец. αποκρυφος — таємний, прихований) — релігійно-легендарні тво-
ри, які не визнавались церквою канонічними й заборонялися, виникли на межі
нашої ери в елліністичному давньоєврейському і давньосирійському середовищі, а
також на християнському Сході. Твори про персонажів і події Священної історії, що
не ввійшли до офіційних іудейських і християнських церковних канонів. В даному
листі мова йде про видання: І. Франко. Апокрифи і легенди з українських рукописів.
— т. 1-5. — Львів, 1896-1910.
78)
В планах О. Пріцака і Д. Чижевського було перевидання «Апокрифів» І. Франка
зі вступом і коментарями Чижевського. Дмитро Чижевський розпочав цю роботу,
але потім відклав, зайнявшись більш нагальними справами, розраховуючи згодом
повернутися до цієї роботи, але так і не довів до кінця працю над «Апокрифами».
Подальше листування між О. Пріцаком і Д. Чижевським постійно повертається до
414 ЛИСТИ,

цієї теми. Більш детально історія з підготовкою «Апокрифів» описана в спогадах
О. Пріцака про Дмитра Чижевського, що містяться в цій збірці — с. 207-252.
79)
Василь Васильович Сиповський (1872-1930) — російський та радянський вчений-
філолог, професор. Представник еволюційного методу в літературознавстві. Пись-
менник-белетрист, автор романів. Публікатор та редактор творів російських пись-
менників.
80)
Агапій Пилипович Шамрай (1896-1952) — український літературознавець, історик
літератури. Науковий співробітник Літературної секції Науково-дослідчої кафедри
історії української культури в Харкові в 1925-26 pp., співробітник ВУАН в Комісії
новітнього письменства. Редактор збірника «Харківська школа романтиків».
81)
Володимир Іванович Рєзанов (1867-1936) — історик літератури. Член-кореспондент
АН СРСР (з 1923) і співробітник УАН. 1934 р. усунений від викладання за «несприй-
няття» марксистської методології. Рєзанову належить близько 70 праць з історії
російської, світової й української літератури. Головне значення мають багаті дже-
рельним матеріалом праці, присвячені історії європейської релігійної драми і на її
основі української шкільної драми.
82)
Козацькі літописи — історико-літературні твори другої половини XVII — середини
XVIII століття, присвячені козацьким війнам. Цінні джерела для дослідження віт-
чизняної історії і важливі пам’ятки літератури. Мова більшості літописів — літера-
турна, близька до народнорозмовної.
83)
На жаль, видання українознавчих праць Д. Чижевського за його життя так і не від-
булось. Значна частина його українознавчих досліджень увійшла до 4-томного ви-
дання вибраних філософських праць Дмитра Чижевського під загальною редакцією
Василя Лісового, що було видано в Києві у 2005 році у видавництві «Смолоскип».
84)
Князь Андрій Михайлович Курбський (1528-1583) — російський полководець, полі-
тик і письменник. У 1564 р. в розпал Лівонської війни перейшов на бік противника
і оселився у великому князівстві Литовському і звідти листувався з Іваном Грозним.
Написав Передмову до «Нового Маргариту», яка була вперше видана М. Іванише-
вим в збірнику актів «Жизнь кн. К. в Литве и на Волыни» (Київ, 1849).
85)
Петро Могила (1596-1647) — політичний, церковний і освітній діяч, богослов
і мислитель. Архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит
Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського пат-
ріарха. Канонізований 1996 року. Мова йде про Евхологіон або «Требник» (1646)
П. Могили.
86)
Пересопницьке Євангеліє — рукописна пам’ятка XVI століття, один з перших пере-
кладів Євангелія на тогочасну українську мову. Створено в 1556-1561 роках сином
протопопа Михайлом Василевичем та архімандритом Пречистенського монастиря
Григорієм, які почали роботу в с. Палаці (нині Хмельницька область), а заверши-
ли в Пересопниці (нині Рівненська область). Пересопницьке Євангеліє — духовний
пам’ятник і національний символ, на якому, приступаючи до виконання своїх висо-
ких обов’язків, Президенти України дають присягу своєму народу. Нещодавно Пе-
ресопницьке Євангеліє було факсимільно перевидано.
СПОГАДИ 415
87)
Антоній Радивиловський (1620-1688) — український церковний письменник, бого-
слов, мислитель, ігумен.
88)
Іпатіївський літопис — одне з найдавніших руських літописних зведень і найваж-
ливіших документальних джерел з історії стародавньої Русі. Існує кілька списків
літопису.
89)
Тетяна Дмитрівна Чижевська (1924-1986) — американський славіст, дочка Д. Чи-
жевського. Захистила докторську дисертацію у 1955: «Словник мови «Слова о полку
Игореве» («A Comparative Lexicon of the Igor’ Tale») в Гарвардському університеті
під керівництвом Р. Якобсона. Викладала в різних університетах, була членом Аме-
риканської асоціації вчителів славістики й східноєвропейських мов, Товариства
лінгвістів Америки, редактором журналу «Newsletter of Slavic Review» (1963-1966).
Галузь її наукових інтересів — російська мова й література, переважно періоду
Київської Русі. Тетяна Чижевська довгий час під патронатом О. Пріцака працювала
над перекладом Іпатіївського літопису англійською мовою і зробила велику частину
роботи, але не закінчила роботи через передчасну смерть, і її праця так і не була
опублікована. Про співпрацю з Тетяною Чижевською над літописом О. Пріцак пише
і у своїх спогадах.
90)
Лист, машинопис, автограф. Лист написаний українською мовою, але латинським
алфавітом.
91)
Так починався процес творення Українського наукового інституту Гарвардського
університету (УНІГУ), який остаточно був створений у 1973 році в Кембриджі (штат
Массачусетс, США). Він об’єднав засновані в 1968 році зусиллями української грома-
ди кафедри української мови, літератури й історії, а також українознавчий семінар
при Гарвардській університетській бібліотеці. При УНІГУ перебуває фонд кафедр

українознавства, що збирає пожертвування на розвиток цієї галузі, діє літній семі-
нар та виходить науковий журнал «Harvard Ukrainian Studies». І велика заслуга
в створенні цього Інституту належить Омеляну Пріцаку.
92)
Ігор Іванович Шевченко (1922-2009) — вчений-візантолог, мовознавець, заслуже-
ний професор класичної філології Гарвардського університету.
93)
Горас Лант (нар. 1918 р.) — американський лінгвіст, славіст, спеціаліст з компара-
тивних досліджень слов’янських мов.
94)
Річард Пайпс (нар. 1923 р.) — американський вчений, доктор історичних наук, про-
фесор російської історії Гарвардського університету c 1958 по 1996 рр., з 1996 — по-
чесний професор. У 1968-1973 роках був директором Дослідницького Центру з
вивчення Росії при Гарвардському університеті, в 1973-1978 — головний науковий
консультант Інституту з дослідження Росії при Стенфордському університеті.
95)
Вільгельм Фінк (1889-1991) — мюнхенський видавець, що плідно співробітничав
із Д. Чижевським в галузі славістичних та репринтних слов’янських видань.
96)
Дмитро Чижевський, поїхавши з Америки у 1956 році, так більше до неї і не повер-
тався, хоча у нього були серйозні пропозиції щодо викладів і не тільки від О. Прі-
цака, але й від Нью Йоркського університету, де вже студенти навіть почали запи-
суватись на його курс, який був запланований і разрекламований. Чижевський вів
416 ЛИСТИ,

переговори з університетом і збирався приїхати, але цього так і не сталося в силу
різних життєвих обставин, віку Чижевського і його зайнятості в німецькому науко-
вому просторі.
97)
Тетяна Чижевська була в дружніх стосунках з родиною Пріцаків і часто гостювала у
них, приїжджаючи до Кембріджу. В особовому фонді О. Пріцака зберігаються дуже
теплі листи Т. Чижевської до нього і його дружини.
98)
Лист, машинопис, автограф відсутній, замість О. Пріцака підписалась М. Домара-
цька (від руки), про яку не маємо більш детальної інформації.
99)
Знайти відомості про М. Домарацьку поки що не вдалося. Можливо це тимчасова
помічниця із числа магістрів або аспірантів, які час від часу допомагали О. Пріцаку
з різною роботою. Більш детальної інформації про неї, на жаль, не маємо.
100)
Лист, машинопис, автограф відсутній.
101)
Володимир Олексійович Розов (1876-1940) — український мовознавець. Підготу-
вав до друку українські грамоти XIV-XV ст. (надруковані як видання Російської АН
з російськими примітками 1917 p., у формі книги вийшли 1928 р. у виданні УАН;
«Українські грамоти, І: 14 ст. і перша половина 15 ст.»). Автор статей про мову цих
грамот і про вивчення історії української мови (ЗНТШ, 77-78, 1907) та ін. У руко-
писній спадщині Розова залишилися топо- й антропонімічний історико-географіч-
ний показник до його збірки грамот і праці з історії української та російської мови
й культури (архів у Інституті Мовознавства в Києві). В. Розов був приват-доцентом
Київського університету Св. Володимира з 1902 по 1916 р. і Дмитро Чижевський,
який навчався в цьому університеті з 1913 по 1919 р. на історико-філологічному фа-
культеті, цілком ймовірно міг бути знайомий з Розовим і слухати його лекції.
102)
Напевно мова йде про польсько-українського вченого Владислава Курашкевича
(1905-1997) — лінгвіста, славіста, автора наукових робіт з історії та діалектології
польської, білоруської та української мов.
103)
104)
Федір Іванович Титов (1864-1935) — історик церкви, протоієрей, професор Київської
духовної академії, редактор «Киевских Епархиальных Ведомостей» (з 1890-х pp.),
останній дореволюційний настоятель Андріївської церкви. Серед робіт Титова, які
могли зацікавити Д. Чижевського та О. Пріцака: «Очерки из истории Киевской Ду-
ховной Академии» (1898), «Русская православная церковь в Польско-Литовском го-
сударстве 17-18 вв.», 3 т. (1905-1916), «Типография Киево-Печерской Лавры» (1918),
«Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI – XVIII ст.» (1924); «Стара
вища освіта в Київ. Україні» (1924). Титов видав «Акты по истории заграничных мо-
настырей Киевской епархии XVII – XVIII вв.» (1905) та «Акты и документы, относя-
щиеся к истории Киевской Академии. Отделение III (1796-1869)», т. І-V (1910-1915)
тощо. В листі Пріцака трапилась помилка: Ф. Титов помер у Белграді у 1935 році,
а не у 1922 р.
105)
Орест Зілинський (1923-1976) — чеський і український україніст, славіст, літерату-
рознавець і фольклорист, філолог, громадський діяч. Син професора Івана Зілин-
ського (1879-1952). Автор понад 200 наукових праць, статей і рецензій.
СПОГАДИ 417
106)
Катерина Грушевська (1900-1943) — етносоціолог, фольклорист, етнограф, культу-
ролог, перекладач з європейських мов, секретар Українського соціологічного інсти-
туту у Відні (1919-1924), керівник Кабінету примітивної культури ВУАН (1925-1930),
редактор часопису «Первісне громадянство і його пережитки в Україні» (1926-1930),
дійсний член НТШ у Львові (з 1927). Донька Михайла Грушевського. Одним з на-
прямів наукового дослідження К. Грушевської були українські думи, які вона збира-
ла й аналізувала. Саме їй належить ідея видання багатотомного корпусу дум, з якого
побачили світ лише два томи у 1927 і 1931 рр.
107)
108)
Вінсент Зівекінг (нар. 1938 р.) — референт слов’янського відділу видавництва
В. Фінка з 1966 по 1974 рік, відповідав, насамперед, за широку славістичну програму
видань. В подальшому працював виконавчим директором кількох німецьких гумані-
тарно-наукових видавництв. З 2004 по 2007 з власної ініціативи займався упорядку-
ванням і каталогізацією листування Дмитра Чижевського в його приватному архіві,
що знаходиться у відділі рукописів та рідкісних друкованих видань Гайдельберзької
університетської бібліотеки під шифром: Heid. Hs. 3881, Tschi, розділ С (листи).
109)
110)
Ярослав Романович Дашкевич (1926-2010) — український історик, археограф. Автор
понад 1700 наукових та публіцистичних праць.
111)
112)
Поштова картка від Дмитра Чижевського та Тетяни Чижевської, рукопис, автогра-
фи, дата невідома (приблизно кінець 60-х — початок 70-х). На картці стоїть адреса:
Prof. O. Pritsak, 14 Linwood Road, Wellesley, Mass. 02181, USA. Не маючи власної ро-
дини Тетяна Чижевська майже всі свої вакації проводила в Німеччині разом з бать-
ком. Вони часто подорожували по Німеччині і надсилали знайомим поштові картки
з різних міст.
113)
Напевно, собака Пріцаків.
114)
Володимир (Володимирко) Володарович (1104-1153) — спершу звенигородський
князь (з 1124 року), потім — князь галицький (з 1141), син Володаря Ростиславича.
За правління Володимирка були закладені основи майбутньої могутності Галицько-
Волинської держави.
115)
116)
Юрій Андріянович Лавріненко (псевдонім — Юрій Дивнич, 1905-1987) — українсь-
кий літературознавець, публіцист, есеїст, критик, редактор, дослідник «Розстріля-
ного відродження». Юрій Лавріненко був добре знайомий з Дмитром Чижевським і
листувався з ним.
117)
Невідомо з яких причин, але такий том з працями Д. Чижевського, що стосуються
українського бароко, яких у нього було чимало, так і не був підготовлений і виданий
за його життя. Вже за часів незалежності України таку книгу підготував Інститут
літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, до редакційної ради входили: Омелян
Пріцак (голова), Олекса Мишанич (заступник), Ярослав Ісаєвич та Ігор Шевчен-
418 ЛИСТИ,

ко: Дмитро Чижевський. Українське літературне бароко. — Київ: «Обереги», 2003.
— 575 с.
118)
119)
120)
Поштова картка із Стамбула, рукопис, автограф. На обороті: Herrn Prof. Dr.
D. Tschiževskij, Unterer Fauler Pelz 2, 69 Heidelberg, Germany.
121)
122)
В цей час О. Пріцак перебував в Ісландії, звідки і відправив гарну барвисту поштову
картку.
123)
124)
В 70-ті роки Дмитро Чижевський доволі часто хворів і кілька разів лежав у лікарні,
але ніколи не впадав у відчай і песимізм з приводу стану свого здоров’я. Він завжди
мав багато наукових планів, які тримали його в бадьорому настрої і допомагали по-
долати хвороби.
125)
126)
Мова йде про монографію Дмитра Чижевського: Skovoroda: Dichter, Denker, Mystiker.
— München: Fink, 1974. — 233 s. (Harvard series in Ukrainian studies; 18). Щоправда
вийшла вона лише у 1974 році, тобто через 2 роки після цього обговорення, німе-
цькою мовою у видавництві В. Фінка, але в Гарвардський серії.
127)
Поштова картка, без дати, рукопис, автограф.
128)
129)
Примітки і коментар
СПОГАДИ 419
Володимир Іванович Вернадський
420 ЛИСТИ,

Письма Д. И. Чижевского
к В. И. Вернадскому (1926-1936)
1
H. Černošice u Prahy, č. 138

7. I. 1926
Глубокоуважаемый
Владимир Иванович!
Я с большою радостью воспользуюсь Вашим приглашением и по-
сещу Вас в четверг (14-го января) утром — в 10 ч. утра. Т[ак] к[ак]
у меня в четверг — лекции, то[,] м[ожет] б[ыть,] Вы разрешите мне,
если я не успею кончить всю работу к 10 часам, заехать к Вам около
¾ 12-го в тот же день.
Искренне уважающий Вас
Дмитрий Чижевский
СПОГАДИ 421
2
Прага.
25.III.1928 г.
Посылаю Вам несколько своих оттисков. К сожалению, не всё
у меня сейчас здесь есть. В частности мне хотелось бы послать Вам
мою статью (под псевдонимом П. Прокофьев) о советской филосо-
фии («Современные Записки» т. XXXIII, 1927 г.)1), но у меня ее уже нет
ни одного экземпляра.
Сейчас литографируются 2-м изданием моя книга «Философия
на Украине»2) и лекции по «Логике»3). Если они выйдут до Вашего отъ-
езда в Россию, то пришлю Вам их сюда, — а то перешлю на адрес
Акад[емии] Наук.
Заранее сердечно благодарю Вас за те оттиски Ваших работ,
кот[орые] Вы мне пришлете (если у Вас есть свободные экземпляры).
С искренним уважением
и сердечным приветом
Дмитрий Чижевский.
P. S. Конечно, я остался в украинском вопросе на своей прежней по-
зиции и был очень рад узнать недавно, что в Киеве настроения в ук-
раинских кругах гораздо более близки к моим, чем к настроениям боль-
шинства укр[аинской] эмиграции.
Дм. Ив. Чижевский
422 ЛИСТИ,

3
Прага. 10.VI.1928. PROF. D. TSCHIŽEWSKIJ

HORNÍ ČERNOŠICE u PRAHY. č. 138
Prag. Tschechoslowakei
Послал Вам на днях свою немецкую статью о Тютчеве4).
Сердечно благодарю за все присланные оттиски5). Историей науки
занимался довольно много и я за последние годы, — в частности исто-
рией астрологии. К сожалению, пока ничего не удалось напечатать.
Надеюсь летом в Германии устроить печатание одной из — довольно,
правда, незначительных по содержанию — статей на эту тему. Ис-
тория астрологии в России, а в частности Украине, и в особенности
на Украине — довольно интересна, но почти совершенно не изучена6).
Новое издание моей работы по истории философии на Украине
выйдет из печати летом и тогда я его Вам пришлю.
С искренним уважением
Простите за скверную машинку со скачущими буквами!
Галле.
Halle a. S., Kurallee, 12, D. Tschižewskij. 2-7-1932.
Глубокоуважаемый и дорогой
Ужасно жалею, что так поздно узнал о Вашем пребывании в Лей-
пциге. Я ведь сейчас живу в Галле, где преподаю в университете рус-
ский язык и литературу (в этом семестре читаю и украинский язык
— двум слушателям)…
СПОГАДИ 423
Я очень был бы Вам признателен, если бы Вы мне сообщили Ваш бли-

жайший адрес. Я очень хотел бы переслать Вам свои последние работы.
Так как Вы, как я слышал, сегодня уезжаете, то[,] вероятно[,] и это
письмо Вас в Лейпциге уже не застанет. Иначе я был бы Вам очень при-
знателен, если бы Вы дали мне возможность с Вами увидеться. Я с очень
большим интересом слежу за Вашими последними натурфилософскими
работами (в Известиях Академии Наук)7). К сожалению, не все здесь до-
ступно. Сборник Ваших статей8) имеется, если не ошибаюсь, только
в Праге, сборник памяти К. Бэра9) — пока мне вообще не был доступен.
Меня интересуют некоторые общие вопросы методологии наук (в час-
тности истории литературы и лингвистики), ответы на которые
я и нахожу между прочим в Ваших работах…
Желаю Вам всего лучшего!!
С глубоким уважением
Ваш Дмитрий Чижевский.
Я бываю в Лейпциге почти что каждую неделю. М[ожет] б[ыть],
буду даже и завтра, но Вас, очевидно, уже не застану.

5
Галле.
Halle, Kurallee, 12. 7 / 7 / 32
Вдвойне жалею, что мы не встретились, раз Вы уже были в Галле.
А бродить в Галле по городу, действительно, мало интересно — город,
как таковой, скучнейший из немецких университетских городов. Ка-
жется, впрочем, Гиссен еще хуже.
Одновременно с письмом приготовил небольшой пакет статей, —
к сожалению, я еще не совсем здесь обосновался — части моей библио-
теки — в Праге и во Фрейбурге, — так что все мои работы последнего
времени мне самому недоступны.
424 ЛИСТИ,

Думаю, что Вам были бы интересны работы фонологов (по сущес-
тву — русское течение в европейской лингвистике, — представлен-
ное Трубецким10) и Якобсоном11)). Вероятно, в Праге их легко достать,
— я посылаю только одну свою работу из четвертого тома работ
пражского лингвистического кружка12), являющегося одним из центров
фонологии. К сожалению, эта статья меня самого уже не удовлетво-
ряет, — сейчас я бы многое написал совсем по-другому.
Книгу Георгия Владимировича13) я, действительно, достал только
осенью прошлого года, когда книга моя14) была уже напечатана. Зимой
я буду читать здесь курс «Немецкая философия в России»15), — при
этом, конечно, для 18 века мне много помогает книга Г. В. Мне удалось,
кроме того, установить несколько интересных переводных книг[,] из-
данных масонами, авторство которых до сих пор не было раскрыто.
Флоренский упоминал о Гулаке16) уже в «Столпе и утверждении ис-
тины». Но тогда ему была известна только книга Гулака о геометрии
четырех измерений. Как хотелось бы, чтобы он хоть отчасти позна-
комил нас с неизданными материалами!
Для своей книги я не использовал и Ваших сообщений о Тереховском
(?)17), так как Вашей брошюры о проблеме жизни18) тогда нельзя было
достать в Праге.
Сейчас на моем горизонте появился, кажется, совершенно неизвес-
тный украинец Бурский (Bursius)19), писавший еще на границе 16-17 ве-
ков. — Кроме того[,] один крайне любопытный мистический польский
философ 16 века, Scleus20), о котором также никаких работ нет.
Сейчас я допечатываю книгу о Гегеле в России21). После этого начну
печатать давно уже готовую книгу о Сковороде22). А пишу сейчас о фи-
лософии языка23), — думаю, что эта последняя работа будет для Вас
методологически небезынтересна.
Здесь в университетской библиотеке хранятся интересные вос-
поминания харьковского профессора Л. Г. Якоба24) о Харьковском уни-
верситете в 1804-08 годах, — масса интересных подробностей; среди
бумаг того же Якоба — много писем от русских. Думаю все это напе-
СПОГАДИ 425
чатать. Воспоминания о Харькове того времени существуют (Ром-

мель25), напр[имер]), но Якоб живее и многостороннее.
Искренний привет
от уважающего Вас и преданного
Дм. Чижевского
6
Фрейбург 10/8/32
Глубокоуважаемый Владимир Иванович!

Большое спасибо за Ваше письмо! Постараюсь на днях выслать
еще две-три своих работы — отчасти принципиального характера.
Но не знаю, получу ли так скоро оттиски. Особенно медленно идет
печатание книги о Гегеле в России, — но есть надежда, что и оно кон-
чится в ближайшем будущем.
Большое спасибо за Ваши указания. Словарь проф[ессоров]
Моск[овского] Университета26) я получил недавно в подарок, но еще не
получил самой книги, лежащей у одного из моих друзей в Бонне27). — Со-

чинения (натурфилософские) Максимовича28) и ряда более мелких ав-
торов (Зеленецкий29), Курляндцев30)) сейчас куплены одной из пражских
библиотек, так что я скоро буду иметь их в руках. — Что касается
Радлова31), то я думаю, что у него, наряду с интереснейшими стать-
ями, написанными с эрудицией и детальным анализом материала,
есть ряд работ непонятно-небрежных, с ошибками в элементарных
вопросах, — [просто] остается впечатление, что он писал их «на
сон грядущий» (например, совершенно невозможный его «Философский
Словарь»32)). Я, как помнится, где-то в одной из рецензий на Радлова
отметил, что ему «удаются только специальные работы в широком
масштабе»…33)
Литературное наследство Радлова, несомненно, так же как и не-
обработанный материал (частью готовые произведения), оставшие-
ся от многих русских авторов, даст еще много интересного… Радлова
печатные труды мне были все (как кажется) доступны.
426 ЛИСТИ,

В Галле в библиотеке хранятся интереснейшие воспоминания
проф. Якоба о первых годах Харьковского Университета, очень де-
тальные и обстоятельные, а, кроме того, обширная его переписка
с рядом немецких профессоров русских университетов — только пись-
ма Лодера34) напечатаны. Я хочу зимой обработать и воспоминания
и переписку и наиболее важное напечатать35).
За советским «диалектическим материализмом» я следил доволь-
но внимательно. К сожалению, статьи, которые я о нем напечатал
(в «Современных записках», томы 33, 37, 43)36) носят несколько слиш-
ком полемический характер (оттисков у меня нет)…
Из работ Щербатского я знаю книгу о Нирване37).
Последнее время я внимательно следил за выходящей в России ли-
тературой по истории литературы — много интересного, но не марк-
систского. За границей русская наука приобрела сейчас огромное вли-
яние в лингвистике — благодаря Трубецкому (венскому — Николаю
Сергеевичу), исходящему отчасти из Фортунатова38), отчасти из Бо-
дуэна-де-Куртенэ39), а отчасти — по-моему — из традиций русского
гегельянства. Думаю, что это влияние еще усилится с течением вре-
мени. Для русской науки вообще сейчас крайне благоприятная конъюн-
ктура и просто трагично, что многое [через] сквозь многоразличную
цензуру вовсе не доходит до Европы, да не появляется в печати и в са-
мой России.
За оттиски Вашей статьи буду очень признателен; тем более,
что русскую литературу приходится за границей собирать буквально
«по каплям», выписывая ее изо всех библиотек мира…
Сердечный привет и наилучшие пожелания
от искренне уважающего Вас
Дм. Чижевского
СПОГАДИ 427
7
Exp. Prof. D. Tschižewskij Herrn Prof. Dr. V. Vernadskij
Römerstadt Praha-Dejvice
Krankenhaus Zemledělská ul., 4, p. I, č. X.
Römerstadt (ČSR)
Krankenhaus 28.8.[193340)]
Большое спасибо за оттиск Вашей статьи. Я читал и Вашу ста-
тью41) и ответ Деборина42) («Известия» в Галле получаются).
Кое-что из моих работ пошлю Вам в ближайшие дни: я как-то
не захватил оттисков из Германии и надо их выписать.
В течение сентября буду в Праге работать в библиотеках. С удо-
вольствием бы повидался с Вами… Если возможно. — Сейчас, наконец,
действительно допечатывается книга о Гегеле у славян, которую из-
датель Вам и вышлет.
Я сейчас занимаюсь кроме обработки старых работ (по истории
философии у славян) — философией языка. Но печатать пока, верно,

ничего — или почти ничего — не буду на эту тему. Многое слишком
сложно и трудно.
Наилучшие пожелания и искренний привет
от искренне уважающего Вас
Дмитрия Чижевского
8
Галле / З. Рейльштрассе 87. 4.11.35
Очень рад Вашему письму. Оттиск, о котором Вы пишете, к сожа-
лению, не получился!
Архив Шеллинга, поскольку он разработан (а в нем, насколько мне
известно, искали за последние годы и русских материалов), писем Ча-
428 ЛИСТИ,

адаева не содержит, также как и иных русских материалов, которые
там можно было бы искать (напр[имер,] связанных с Тютчевым).
Вышлю Вам в ближайшие дни то из моих работ, что у меня здесь
имеется; одновременно пишу в Прагу с просьбою доставить Вам
еще несколько вещей, которых у меня здесь нет, в частности мою ра-
боту о Гегеле в России43). — Не обратили ли Вы внимания на статью од-
ного моего ученика о Вашей философии природы («Slavische Rundschau»,
1935, V)44). Несмотря на некоторую элементарность, вызванную от-
части характером журнала, она дает, как кажется, хотя бы указа-
ния на наиболее существенные пункты Ваших воззрений.
Прилагаю также список моих работ за последние годы. Может
быть некоторые из тем Вас заинтересуют и Вам удастся статьи
просмотреть в пражских библиотеках.
Я работал сейчас главным образом над подготовкой к печати най-
денной мной «Пансофии» Коменского (которая содержит также об-
ширную философию природы, правда[,] весьма несамостоятельную)45).
Работа эта затягивается, так как рукопись чрезвычайно обширна.
— Краткое сообщение46) об этой находке Вы найдете среди оттисков,
которые я Вам пересылаю.
Чрезвычайно жалею, что у меня здесь нет связей с историками на-
уки, так что целый ряд вопросов приходится прорабатывать само-
стоятельно по источникам.
Желаю Вам всего найлучшего. Я очень тронут вниманием, которое
Вы оказываете моим работам!
Сердечный привет от искренне благодарного Вам
и глубоко уважающего Вас
Дмитрия Чижевского.
[Список работ Д. И. Чижевского за 1933-1935 гг.]
1933:
1. Достоевский-психолог. Сборник под ред. Бема «О Достоевском». Прага
1933, том II.
2. Skovoroda-Studien 2. Skovorodas Erkenntnislehre und Philo. «Zeitschrift f[ür]
slavische Philologie», X, 47-70.
СПОГАДИ 429
3. P. O. Kuliš, ein ukrainischer Philosoph des Herzens. «Orient und Occident»,

XIII, 7-18.
4. Джерела символiки Сковороди. Прага. 1934 (отдельное издание).
5. Literarische Lesefrüchte. «Zeitschrift f[ür] slavische Philologie», X, 380-401.
1934:
1. Hegel bei den Slaven. Reichenberg 1934. стр. 494, Darin von mir: Hegel in
Russland, стр. 146-396.
2. Literarische Lesefrüchte 3. «Zeitschrift f[ür] sl[avische] Philol[ogie]», XI,
21-34.
3. Фiлoсoфiя Сковороди. Варшава. 1934, стр. 224.
1935:
1. Aus den neuen Veröffentlichung[en] über die čechische Barockdichtung.
«Zeitschrift f[ür] sl[avische] Philol[ogie]», XI, 426-432, XII, 183-191.
2. Das «wahre Christentum» Joh. Arndts in Russland. «Evangelium und Osten»,
III.
3. Skovoroda-Studien 3. Skovorodas Bibelinterpretation im Lichte der
kirchenväterlichen und mystischen Tradition. «Zeitschrift f[ür] slav[ische]
Philol[ogie]», XII, 53-78.
4. Neue Comenius-Funde. «Zeitschrift f[ür] slav[ische] Philologie», XII, 179-83.
5. Jacob Böhme in Russland. «Evangelium und Osten», X, XI.
9
DMITRIJ TSCHIŽEWSKIJ
HALLE A. S., REILSTRASSE 87. 10. 11. 36
Очень рад Вашему письму, которое, к сожалению, застал здесь
по возвращении — так что не успел ответить раньше.
Новые работы мои вышлю Вам при первой возможности. Их не
так много, в значительной степени — публикации (мелких) текстов
и мелкие справки. Значительную часть времени посвящаю обработке
Коменского, о чем пока издал только краткие извещения47) (к сожале-
нию, всегда с массой опечаток)… Странным образом в чешских кругах
единственным откликом пока были различные проявления зависти:
обычно, — каждый чешский «специалист» считает своим долгом ут-
верждать, что он «всегда говорил»: надо искать рукописи Коменского
430 ЛИСТИ,

в Галле; к сожалению, никто этого намерения (если оно было) не привел
в исполнение, да и советов «искать в Галле» никто никогда не слышал.
Книгу о Гегеле в России я просил выслать издателей — вероятно,
в прошлый раз она запоздала и вернулась назад. Попытаюсь выслать
снова.
Ваши философские соображения меня очень интересуют. Сам я,
к сожалению, не имею почти возможности заниматься проблемами
философии наук. Пока. Надеюсь к этим темам еще вернуться. В час-
тности, исходя из вопросов языковедения, — не знаю, знаете ли Вы
работы Ник. Серг. Трубецкого. У меня, к сожалению, нет их лишних
оттисков, но думаю, у него еще есть и он Вам их охотно вышлет:
несколько его работ — как раз основоположных — вполне доступны
и неспециалисту. Его адрес: Wien. Universität.
Из работ философских меня заинтересовала книга: R. A. Fischer:
The design of experiment48).
Не знаю, окажется ли она интересной и для Вас.
Читали ли Вы статью (моего ученика) F. Erlenbusch’a о Ваших
натурфилософских работах? Она появилась в «Slavische Rundschau»
за 1935 год49).
Особенно жалею, что не имею случая поговорить с Вами о естес-
твенноисторических частях «Пансофии» Коменского. Исторически
в них мне многое неясно, а теоретически интересно — хотя и диле-
тантски.
С глубоким уважением и искренним приветом
преданный Вам Дмитрий Чижевский
1)
Прокофьев П. «Советская» философия // Современные записки. — Париж, 1927.
— Кн. 33. — С. 481-501.
2)
Чижевський Дм. Фiльoсoфiя нa Укрaїнi. Спрoбa iстoрioгрaфії. — Видання друге, вип-
равлене й доповнене. — Ч. 1. — Прага, 1929. — 144 с. — Переиздана была только
первая часть работы.
3)
Чижевський Дм. Льогiка. Конспект лекцiй, прочитаних у Вищому Педагогічному Ін-
ституті ім. М. Драгоманова у Празі в літньому семестрі 1924 року. Видавниче товарис-
СПОГАДИ 431
тво СIЯЧ при Українському Педагогічному Інституті ім. М. Драгоманова. Лiтографо-

вано 100 прим. у лiтографiї Л. Каутського у Празі. — Прага, 1924. — 331 с. — Второе
издание не вышло.
4)
Čyževśkyj D. Tjutčev und die deutsche Romantik // Zeitschrift für slavische Philologie.
— 1927. — Bd. IV. — H. 3-4. — S. 299-323.
5)
Ответные письма и оттиски статей В. И. Вернадского в архивах Д. И. Чижевского
пока не найдены.
6)
Чижевський Д. Новi дослiди над iстoрiєю астрологiї // Eтнографічний Вiсник, Kиїв,
1929. — № 8. — С. 190-215. — Других статей по истории астрологии Д. И. Чижевский
не печатал. Примечателен сам факт выхода статьи эмигранта-Чижевского в совет-
ской Украине! Из биографии Д. И. Чижевского известно, что он с юности серьезно
занимался астрономией, был членом общества «Мироведение» и что специальнос-
тями, которые он выбрал, поступая в Петербургский университет, были математика
и астрономия. Астрономии же были посвящены и его первые публикации. Поэтому
не удивительно, что занимаясь в эмиграции историей науки, философии и мистики,
он обратил внимание на астрологическую литературу. Эта его статья определенно
дошла до В. И. Вернадского, обратившего на нее внимание астронома, историка
науки, редактора журнала «Мироведение» Д. О. Святского (1881-1940), о чем пос-
ледний сообщил Чижевскому в письме от 23 ноября 1929 г.: «Академик В. И. Вер-
надский обратил мое внимание на Вашу работу, помещенную в «Етногр. Вiснике»,
№ 8 за 1929 г., в которой Вы даете обзор новых работ по истории астрологии за пе-
риод 1913-28 гг. В ней Вы выражаете сожаление, что вопрос об истории астрологии
в России не обследован. Но это не совсем так. Я еще в 1923 г. написал небольшую,
популярного рода, работу «Астрология перед судом современной науки», в которой

была глава, посвященная истории астрологии в России. К сожалению, издательство
приобревшее у меня эту рукопись, не смогло ее напечатать и, в конце концов, возвра-
тило ее мне вследствие ликвидации своих дел. Между тем, работая по истории аст-
рономии в России, о чем Вам, вероятно, В. И. говорил, я попутно не мог не касаться
и астрологии, и в своих опубликованных работах нередко подолгу останавливался
на астрологии в России, что, по-видимому, осталось Вам неизвестным, чем я только
и могу объяснить умолчание о моих трудах. Из них могу Вам, к сожалению, послать
только оттиски тех, которые у меня еще имеются (Николай Любчанин, Звезда-Чи-
гирь). Из других назову: «Астрономическая книга «Шестокрыл» на Руси XV века»
(«Мироведение» 1927 г. № 2), «Звезда Петра I» (Там же, № 3). Кроме того имеются
еще ненапечатанные, но зачитанные в «Комиссии по истории знаний при Академии
Наук» две работы: «Астрономия (и астрология) в России накануне Петровских ре-
форм» и «Русский трактат (астролого-астрономический) о кометах первой половины
XVII стол.» Последний обнаружен мною в одной рукописи и для Вас интересен тем,
что автор трактата (попросту церковной проповеди) — священник, если не украин-
ский, то белорусский, обнаруживающий большую ученость — эрудицию, при чем из-
вестен и год его рождения — 1577, как это видно из текста. Говорил же он проповедь
по поводу явления кометы 1618 г. Я сначала думал, что это Захария Копыстенский,
432 ЛИСТИ,

но потом, сравнивая его проповеди, увидел, что стиль моего автора совсем другой
и украинизмов у него значительно меньше и, как некоторые наши ученые думают,
это скорее белорусс. Не поможете ли Вы в данном случае отыскать автора? — Ваше
замечание, что в Москву астрологию принесли украинцы Скабинский, Богомодлев-
ский и Белобоцкий требуют разъяснения. Не укажете ли основание такого мнения
и ссылки на них. Я думаю, что это было значительно раньше. Астрология к нам могла
явиться через Схарию, выходца из Кафы, в Киев, а оттуда в Новгород и затем в Мос-
кву во второй половине XV века. Причисление Вами рассказов о составлении горос-
копа Петра Симеоном Полоцким и Дмитрием Ростовским к ряду астрологических
анекдотов, на мой взгляд, рискованно. Относительно последнего, правда, нет доказа-
тельств, но Симеон Полоцкий несомненно занимался астрологией и составлял горос-
копы для царствующего дома, как это думал Полевой (см. «Русский Вестник» 1842 г.
№ 2 — репродукция-реставрация гороскопа Петра — астрономом Лекселем). Горос-
коп Иоанна Антоновича составлялся не Эйлером, а академиком Крафтом, как это
следует из рассказа Штелина. — Пока остановлюсь на этом, хотя очень о многом бы
хотелось написать Вам и сказать и спросить, но я не уверен, как дойдет до Вас это мое
письмо, я ведь не знаю Вашего адреса и пишу наугад. Буду ждать скорого ответа. […]
В «Русском астрономическом календаре» на 1929 г. «изд. Нижегородского Кружка
Любителей Физики и Астрономии» на стр. 184 напечатана небезинтересная для Вас
моя «программа по изучению народной космографии». — См. Святский Д. О. Два
письма Д. И. Чижевскому (1929). Публикация Владимира Янцена (Halle / Saale)
и Александры Тоичкиной (Санкт-Петербург) // Дмитрий Чижевский и европейская
культура. Colloquia Litteraria Sedlcensia. Тoм IV. Под ред. Р. Мниха и Ю. Урбан. — Дро-
гобич — Siedlce, 2010. — C. 295-298, здесь: 295-297.
7)
Вернадский В. И. Об условиях появления жизни на Земле // Изв. АН СССР. Серия 7,
Отделение математических и естественных наук. — 1931. — № 5. — С. 633-653; Он же.
Проблема времени в современной науке: Докл. // Изв. АН СССР. Серия 7, Отделение
математических и естественных наук. — 1932. — № 4. — С. 511-541.
8)
Вернадский В. И. Очерки и речи. — Пг., 1922. — Т. 1-2.
9)
Первый сборник памяти Бэра. — Л.: Изд-во АН СССР, 1927. Труды Комиссии по ис-
тории знаний; Вып. 2.
10)
Николай Сергеевич Трубецкой (1890-1938) — русский лингвист, культуролог и эт-
носоциолог, один из основателей евразийского движения и Пражского лингвисти-
ческого кружка, основоположник фонологической школы в современном языко-
знании, сын философа С. Н. Трубецкого, профессор Венского университета. Точную
дату знакомства Чижевского с Трубецким не смог назвать и сам Чижевский в своих
«Пражских воспоминаниях». О том, что это знакомство, возникшее, вероятнее все-
го, в 1923 или 1924 г. в Праге, когда Трубецкой «еще не был устроен в Вене», вскоре
переросло в научное сотрудничество и весьма теплые личные отношения, свиде-
тельствует множество источников: прежде всего некролог «Князь Н. С. Трубецкой»,
опубликованный Чижевским в «Современных записках» (1939, № 68, с. 464-468),
письма Н. С. Трубецкого, хранящиеся в Галле и в Гейдельберге, а также многочис-
СПОГАДИ 433
ленные автобиографические тексты Чижевского, в которых он с нескрываемой гор-

достью называет князя Трубецкого своим «гениальным другом» (см. Чижевский
Д. И. Избранное в 3-х т. Т. 1: Материалы к биографии (1894-1977) / Сост., вступ. ст.
В. Янцена; Коммент. В. Янцена и др. — М.: Библиотека-фонд «Русское Зарубежье»;
Русский путь, 2007. — С. 68; далее — Материалы).
11)
Роман Осипович Якобсон (1896-1982) — русский лингвист, литературовед, культу-
ролог, один из основателей Пражского лингвистического кружка, в деятельности
которого активное участие принимал и Д. И. Чижевский.
12)
Phonologie und Psychologie. Von D. Čyževśkyj (Freiburg im Breisgau) // Travaux du
Cercle Linguistique de Prague. — Prag, 1931. — Bd. 4. — S. 3-21.
15)
Георгий Владимирович Вернадский (1887-1973) — русско-американский историк,
сын В. И. Вернадского, ученик В. О. Ключевского, С. Ф. Платонова, И. М. Гревса, учас-
тник евразийского движения. Эмигрировал из России в 1920 г. Профессор Русского
юридического факультета в Праге (1922-1927). В 1927 г. стал преподавателем, затем
— профессором русской истории Йельского университета (1946-1956), автор книг
по истории русского масонства, Евразии, русской историографии, а также пятитом-
ной англоязычной «Истории России» (1943-1969). Здесь Чижевский имеет в виду
следующее издание: Вернадский Г. В. Русское масонство в царствование Екатерины
II. Записки Историко-филологического факультета Петроградского университета.
— Пг., 1917. — Т. CXXXVII. — Это единственная книга Г. В. Вернадского, имевшаяся
в личной библиотеке Чижевского в Галле (см. Richter. S. 198. Nr. 1708).
14)
Чижевський Д. Нариси з iсторiї фiлософiї на Українi. — Прага, 1931.
15)
Курс, прочитанный Д. И. Чижевским в осенне-зимний семестр 1932-1933 гг. в Галле,
назывался «Немецкая философия и немецкая поэзия в России» (см. Материалы.

С. 723).
16)
Николай Иванович Гулак (1822-1899) — уроженец Полтавской губернии, выпускник
Дерптского университета, кандидат правa, один из создателей Кирилло-Мефодиев-
ского общества (1846-1847), арестованный в 1847 г. и после трехлетнего заточения
в Шлиссельбургской крепости сосланный в Пермь, занимался проблемами истории,
юриспруденции, филологии, математики, геодезии, автор посвященной Н. И. Ло-
бачевскому книги «Опыт геометрии о четырех измерениях. Геометрия синтетичес-
кая» (Тифлис, 1877), с признанием упоминаемой в работах П. Флоренского «Столп
и утверждение истины» (примеч. 1040) и «Смысл идеализма». Ему Чижевский пос-
вятил небольшую главку в книге «Нариси з iсторiї фiлософiї на Українi», где писал
о нем как о «чуть ли не наиболее европейски просвященном» деятеле среди кирил-
ло-мефодиевцев.
17)
Мартын Матвеевич (Мартынович) Тереховский (1740-1796) — уроженец Украины,
учился в Киевской духовной академии, доктор медицины Страсбургского уни-
верситета, профессор химии, ботаники и анатомии Петербургского генерально-
го госпиталя и ботанического сада, занимавшийся изучением вопроса о природе
и происхождении «наливочных анималькулей», микроскопических организмов,
434 ЛИСТИ,

появляющихся в различного рода настоях, и опытным путем пришедший к отрица-
нию теории о самопроизвольном зарождении организмов.
18)
Вернадский В. И. Начало и вечность жизни. — Пг., 1922.
19)
Адам Бурский (Bursius) — польский ученый XVI-XVII вв., получивший образование
во Львове и в Краковской академии, где занимал кафедру математики. Упомина-
ние о нем Д. И. Чижевский мог найти в Энциклопедическом словаре Ф. А. Брокгауза
и И. А. Ефрона.
20)
Бартоломей Склей (Bartholomäus Scleus) — польский мистик 16 в., автор сочинения:
Scleus B. Theosophische Schrifften: oder eine allgemeine und geheime jedoch einfältige und
Teutsche Theologia. Geschrieben aus göttlichem Liecht Anno 1596 in Klein Pohlen; anjetzo
aber zum gemeinen Besten ans Liecht befördert. 3 Tle. in 1 Bd. (Amsterdam, Wolters), 1686.
О Склее Чижевский писал и немецкому философу Эриху Ротхакеру в письме от 20
сентября 1948 г. (перевод с нем.): «К сожалению, мои записки, в которых я обращал-
ся прежде всего к неизвестным Курциусу славянским писателям, остались в Галле,
и теперь я сомневаюсь, что когда-либо снова получу свой научный аппарат и свою
библиотеку. […] Поэтому я могу сегодня дать Вам только пару указаний лишь на те
моменты, которые, может быть, имеют особое значение. Что представление о книге
природы иногда принимает вид представления о трех книгах — природы, откровения
и души, — на это, кажется, где-то указывал еще Курциус. Но это представление о трех
книгах, причем все они содержат одно и то же и тем самым все три являются раз-
личными путями к одинаковым знаниям, особенно основательно развито в странной
и загадочной книге, которая, насколько я вижу, до сих пор ускользала от внимания
исследователей. Это напечатанные в 1686 г. в Амстердаме теософские сочинения Бар-
толомея Склея (из Великой Польши), в том же внешнем виде, что и сочинения Бёме,
Амст[ердам] 1682 г., со сходной титульной гравюрой (Яна Лёйкена Старшего!). Один
из этих трактатов был отпечатан в Амст[ердаме] еще в 1643 г. (?), а именно: «Отче
наш», подробно развивающий эту теорию «трех миров» (— трех книг). Сочинения
Склея написаны в 1596 г. Об обстоятельствах его жизни никто не может сообщить
ничего определенного. Насколько я знаю, до сих пор о Склее опубликовано лишь не-
сколько моих заметок (Zeitschrift f[ür] slav[ische] Philologie XII (1935), 1/2, S. 76 f.)»
(Handschriftenabteilung der ULB Bonn. NL Rothacker I).
21)
Tschižewskij D. (Hrsg.): Hegel bei den Slaven. — Reichenberg, 1934. В этом сборнике,
впервые на немецком языке вышла большая работа Чижевского «Гегель в России»
(S. 145-396), послужившая основой для его немецкой кандидатской диссертации
(Галле, 1935) и переработанного русского издания (Париж, 1939).
22)
Чижевський Д. Фiлocoфiя Г. С. Сковороди. — Варшава, 1934.
23)
Tschižewskij D. Zur Geschichte der russischen Sprachphilosophie. Konstantin Aksakov
// Charisteria Gvilemo Mathesio Qvinqvagenario a Discipulis et Circuli Lingvistici Pra-
gensis sodalibus oblata. — Pragae, 1932. — S. 18-20. Чижевский, вероятно, имел в виду
какую-то другую свою работу по философии языка. Возможно, речь шла о нереа-
лизованном совместном проекте Р. О. Якобсона и Д. И. Чижевского — книге «Диа-
лектика языка». Чижевский сообщил об этом проекте в 1945 г. в своей «Творческой
СПОГАДИ 435
автобиографии»: «В контексте сотрудничества с Пражской языковедческой шко-

лой написаны некоторые работы, посвященные философии языка. Здесь идет речь
об обосновании фонологии («Фонология и психология»), о некоторых рефератах
в Пражском лингвистическом кружке и о работе «Диалектика языка», которая го-
товилась совместно с Романом Якобсоном, одним из основателей и руководителей
Пражской школы» (см. Материалы. С. 54).
24)
Людвиг Генрих Конрад (Людвиг Кондратьевич) Якоб (1759-1827) — немецкий фило-
соф, популяризатор философских знаний в России и Украине, с 1894 г. ректор уни-
верситета в Галле, профессор Харьковского университета (1807-1809), автор «Курса
философии для гимназий Российской империи» (1811-1817).
25)
Пять лет из истории Харьковского университета. Воспоминания профессора Ром-
меля о своем времени, о Харькове и Харьковском университете. — Харьков, 1869.
— Дитрих Христоф фон Роммель (1781-1859) — немецкий филолог и этнограф, про-
фессор красноречия и греческого языка Марбургского университета и профессор
латинской словесности и древностей Харьковского университета (1811-1814).
26)
Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского Мос-
ковского университета, за истекающее столетие, со дня учреждения января 12-го
1755 года, по день столетнего юбилея января 12-го 1855 года, составленный трудами
профессоров и преподавателей, занимающих кафедры в 1854 году, и расположен-
ный по азбучному порядку. Под ред. проф. С. Шевырева. — Ч. 1-2. — М., 1855.
27)
Речь идет, очевидно, о швейцарском протестантском богослове, издателе журнала
«Orient und Occident» Фрице Либе (1892-1970), большом знатоке истории славян-
ской религиозной мысли, владельце одной из лучших в Европе библиотек по дан-
ной тематике, в то время экстраординарном профессоре теологии в Бонне.

28)
Михаил Алексанрович Максимович (1804-1873) — историк, филолог, фольклорист,
поэт, ботаник, автор натурфилософских сочинений «Главные основания зоологии,
или науки о животных» (1824), «О системах растительного царства» (1827).
29)
Константин Петрович Зеленецкий (1814-1858) — историк литературы, эстетик, фи-
лолог, литератор-краевед, автор сочинения по эстетике «Опыт исследования неко-
торых теоретических вопросов» (1835-1836).
30)
Николай Дмитриевич Курляндцев (1802-1835) — профессор философии Одесского
Ришельевского лицея, переводивший натурфилософские работы Шеллинга, Шу-
берта, Стеффенса.
31)
Эрнест Леопольдович Радлов (1854-1928) — историк философии, публицист, глав-
ный редактор «Философского словаря» (Спб. 1904, 1913), автор «Очерка истории
русской философии» (Спб., 1912, 1921), который Чижевский рецензировал в поле-
мическом ключе.
32)
Философский словарь логики, психологии, этики, эстетики и истории философии /
Под ред. Э. Л. Радлова. — Вып. 1-2. — Санкт-Петербург, 1904.
33)
Чижевский написал две рецензии на «Очерк истории русской философии» Радлова,
одна из которых (на немецкий перевод «Очерка» 1925 года) вышла в «Современных
записках» (1926, № 28, с. 491-495). Цитируемая же в письме рецензия на второе из-
436 ЛИСТИ,

дание «Очерка» 1921 г. была написана для пражского журнала «Логос» (1925, № 1,
с. 225-228). В письме, очевидно, имеются в виду заключительные строки этой ре-
цензии: «Очень жаль, что автор не выдержал своей книги в стиле и масштабе своих
монографий (вроде «Гельвеция в России», упомянутых статей в «Мысли»). Такая
книга была бы без сомнения интересна и поучительна для каждого специалиста»
(с. 228).
34)
Фердинанд Юстус Христиан (Христиан Иванович) Лодер (1753-1832) — немец-
кий врач, анатом, профессор анатомии, хирургии, повивального искусства в Йене
и в Галле, учитель Гёте и А. фон Гумбольдта, с 1806 г. лейб-медик императора Алек-
сандра I, создатель анатомического театра в Москве и первой клиники, в которой
лечили минеральными водами.
35)
Этот план остался нереализованным.
36)
Имеется в виду серия критических статей, первая и последняя из которых были на-
писаны Д. И. Чижевским под псевдонимом «П. Прокофьев»: «Советская» филосо-
фия // Современные записки. — 1927. — № 33. — С. 481-501; Философские искания
в Советской России // Там же. — 1928. — № 37. — С. 501-524; Кризис советской фи-
лософии // Там же. — 1930. — № 43. — С. 471-489. До публикации этих статей у Чи-
жевского через Б. И. Николаевского были научные контакты с Институтом Маркса
и Энгельса в Москве, откуда ему предлагали принять участие в издании первого со-
ветского собрания сочинений Гегеля. После публикации названных статей все эти
контакты были прерваны.
37)
Stcherbatsky Th. The Conception of Buddhist Nirvâna. — Leningrad, 1927. Cм. также
перевод на русский язык: Щербатской Ф. И. Избранные труды по буддизму. — М.,
1988. — С. 199-262. — Издание книги на английском языке имелось в личной библи-
отеке Д. И. Чижевского в Галле (см. Richter. S. 158. Nr. 1292).
38)
Филипп Федорович Фортунатов (1848-1914) — языковед, специалист в области об-
щего языкознания и сравнительно-исторической грамматики индоевропейских
языков, создатель Московской лингвистической школы.
39)
Иван Александрович Бодуэн де Куртенэ (1845-1929) — польский языковед, осново-
положник учения о фонеме, основатель Казанской школы языкознания.
40)
Датировка года — по «Хронологии жизни В. И. Вернадского» (его адресу в это время
в Праге).
41)
Вернадский В. И. Проблема времени в современной науке // Известия АН СССР, Се-
рия 7. Отделение математических и естественных наук. — 1932. — № 4. — С. 511-541.
Он же. По поводу критических замечаний академика А. М. Деборина // Там же.
— 1933. — № 3. — С. 395-407.
42)
Деборин А. М. Проблема времени в освещении акад. Вернадского // Там же. —
С. 543-569. — При тайных выборах в Академию наук в январе 1929 г. советский фило-
соф Абрам Моисеевич Деборин (1881-1963) был забаллотирован не в последнюю оче-
редь потому, что перед выборами в открытой записке к коллегам против его избрания
выступил В. И. Вернадский. В академики Деборин все же попал под давлением влас-
тей. Его полемика с Вернадским не имела научного характера, в ней доминировали
СПОГАДИ 437
обвинительно-доносительные тона. Не следует забывать, что во время дискуссии

с В. И. Вернадским Деборин уже сам находился в опале и, может быть, таким не сов-
сем благовидным образом пытался реабилитировать собственное положение.
43)
См. примеч. 12 к письму № 5 (от 7 июля 1932 г.).
44)
V. I. Vernadskijs Naturphilosophie. Von Fr. Erlenbusch [D. I. Tschižewskij] // Slavische
Rundschau. — Prag, 1935.— Jg. 7, H. 5. — S. 213-221.
45)
Находка основного философского сочинения «Пансофии» Я. А. Коменского Д. И. Чи-
жевским в Галле была главным комениологическим открытием ХХ в. У Чижевского
была договоренность с редакцией чешского журнала «Архив исследования жизни
и сочинений Я. А. Коменского» об издании найденной им в конце 1934 г. в Галле
«Пансофии» Коменского, но из-за закрытия журнала планы эти так и не осущес-
твились. «Пансофия» вышла только после войны в Праге без упоминания имени
Чижевского.
46)
Čyževśkyj D. Neue Comenius-Funde // Zeitschrift für slavische Philologie. — 1935. —
Bd. XII. — H. 1-2. — S. 179-183.
47)
Čyževśkyj D. Nový nález Komenského spisov // Slovenské Pohlady. Turč. Sv. Martin 1935.
3, S. 141-145; Ztracené části Pansofie Komenského nalezeny // Slovo a Slovesnost. Prag,
1935. 1, S. 118-119; Чижевский Д. И. «Пансфофия» Коменского найдена // Русская
школа за рубежом. — Прага, 1935. — Т. 4. — С. 45-47. См. также примеч. 44.
48)
Fisher R. A. The design of experiment. — London: Oliver & Boyd, 1935. — Сэр Рональд
Эйлмер Фишер (1890-1962) — английский математик, статистик, биолог, эволюцио-
нист и генетик.
49)
См. примеч. 2 к письму № 8 (от 4 ноября 1935 г.).
О переписке Д. И. Чижевского с академиком В. И. Вернадским до не-

давнего времени в Украине и в России не было никакой инфор-
мации. Указанием на хранение части писем Чижевского к В. И. Вернад-
скому в Бахметевском архиве я обязан бывшему куратору этого архива,
историку российской эмиграции Марку Исааковичу Раеву (1923-2008).
Вторую же их часть обнаружил совсем недавно — после каталогизации
и дигитализации фонда В. И. Вернадского в Архиве РАН.
Между тем, в статье «Академiк Володимир Вернадський
(1863-1945)» и в письмах к сыну В. И. Вернадского Георгию Владими-
ровичу Чижевский эту переписку несколько раз упоминает. В этой
статье есть чисто мемуарный отрывок, однозначно фиксирующий
не только факт личных встреч и эпистолярного общения между ними,
но и некоторые конкретные вопросы и темы, с которыми В. И. Вер-
438 ЛИСТИ,

надский обращался к Чижевскому в своих ненайденных пока еще ис-
следователями письмах: «Не буду отводить места и своим личным вос-
поминаниям о покойном, с которым мне доводилось встречаться при
его довольно-таки частых поездках за границу […] Обычно он про-
ведывал своих детей в Праге, часто обращаясь письменно и ко мне
— иногда из Праги (когда я там уже не жил), а иногда и из других
центров европейской науки или из Петербурга и Москвы: письма его
чаще всего были полны просьб о справках (по истории науки — этими
темами он охотно занимался в последние годы своей жизни) и ука-
заний по истории украинской науки 18 столетия, — ему посчастли-
вилось найти несколько интересных фигур украинских природоведов
того времени (и в своих печатных работах он указывал на — кажется,
полтавчанина — Тереховского, который в своих латинских работах
сам себя называл «украино-русом» и научные мысли которого акту-
альны и поныне)»1).
Но почему В. И. Вернадский обращался с такими просьбами имен-
но к Д. И. Чижевскому?
Ответ на этот вопрос содержится в письме Чижевского к Г. В. Вер-
надскому от 7 сентября 1966 года: «[…]интерес к истории науки во мне
между прочим поддержал Владимир Иванович, познакомившийся
со мною случайно — считая меня по ошибке сыном его друга студен-
ческих лет Павла Ивановича Чижевского, который был в действи-
тельности моим дядей и которого я вообще никогда не встречал. Поз-
же Владимир Иванович при своих посещениях Праги всегда назначал
мне свидания, еще позже присылал мне свои работы (на основании
которых и написана моя статья о его натурфилософии; позже я напи-
сал еще одну статью для украинской газеты в Кракове; Вам она оста-
лась неизвестна; если я найду экземпляр, охотно пришлю Вам копию
(и писал мне из России и из своих поездок за границу). К сожалению,
мне до сих пор не удалось ничего выполнить из работ, которыми за-
няться он мне рекомендовал (между прочим о физике Коменского).
Надеюсь кое-что еще сделать»2). Тем самым повод для их личного зна-
комства был более или менее случайным, чуть ли не анекдотичным,
но продолжение его в течение десяти лет мотивировалось более серь-
СПОГАДИ 439
езным общим интересом к истории науки, философии и литературы.

Напомню, что об этом писал Чижевский: «Размышления над новыми
проблемами науки привели Вернадского, кажется, и к его интересу
к истории науки: он увидел, что «забытые» или отброшенные науч-
ные теории в действительности часто продуктивны и должны после
долгого перерыва вновь привлекаться к объяснению пока еще неиз-
вестных явлений… Во многих случаях философские мысли Вернадс-
кого можно было бы распространить и на другие области знания […]
Например, мысли о пространстве и времени сближаются со «струк-
турализмом», характерным для многих течений в конкретных науках:
вспомним структурализм в языкознании […] Время и пространство
нельзя рассматривать «абстрактно», оторванно от их содержания,
от материи и происходящих в ней процессов. Основное понятие ес-
тествознания — это не пространство, а развивающаяся, «эволюци-
онирующая» вселенная. Это был в известной мере поворот к пред-
ставлениям доньютоновской эпохи: вселенная, «космос» является
единством времени, пространства и материи. […] История науки —
это часть биологического процесса развития человечества, процесса,
имеющего немалое космическое значение…»3) — так интерпретировал
мысли Вернадского Чижевский. Но ведь сам он из этих натурфило-

софских и методологических обобщений черпал вдохновение и энер-
гию для творчества в совершенно иной — духовнонаучной области,
вполне сознательно применяя методы компаративистики и междис-
циплинарного подхода к истории науки и надеясь, что и собственные
его работы могут заинтересовать Вернадского: «Меня интересуют
некоторые общие вопросы методологии наук (в частности, истории
литературы и лингвистики), ответы на которые я и нахожу между
прочим в Ваших работах»; «…пишу сейчас о философии языка, — ду-
маю, что эта последняя работа будет для Вас методологически небе-
зынтересна»4). Безусловно историко-научные и философские труды
Д. И. Чижевского, его обращение к таким «забытым» сферам знания,
как, скажем, астрология и мистика, его размышления как философа-
гуманитария о пространстве и времени интересовали академика Вер-
надского. В противном случае он бы не стал обращать на них внима-
440 ЛИСТИ,

ние Д. О. Святского, с которым Чижевский, кстати, был знаком лично
в годы своего сотрудничества с Русским обществом любителей миро-
ведения, т. е. еще до Первой мировой войны.
Но какие вопросы этой переписки были особенно важны для само-
го Чижевского, помимо основной историко-научной темы5), объеди-
нявшей исследовательские интересы обоих корреспондетов? Судить
о них мы можем не только по переписке Д. И. Чижевского с Г. В. Вер-
надским 50-х — 60-х годов прошлого столетия, но прежде всего по час-
тотности их упоминания в письмах Чижевского к В. И. Вернадскому.
Шесть раз Чижевский упоминает в них о работе и печатании своей
книги «Гегель в России», вышедшей в редактировавшемся им немец-
коязычном сборнике «Гегель у славян» (1934). Правда, из всех этих
упоминаний так и остается неясным, удалось ли ему переслать экзем-
пляр этой работы В. И. Вернадскому. — Трижды обращает Чижевский
внимание Вернадского на свою статью о его натурфилософии, так и не
признавшись, что это собственная его статья. — Трижды он с пиете-
том упоминает фонологические труды князя Н. С. Трубецкого. — И,
наконец, трижды сообщает о столь важных для него в те годы заняти-
ях философией языка. Неизвестно, заинтересовался ли академик Вер-
надский лингвистическими работами князя Трубецкого и философи-
ей языка Чижевского. Лишь в случае со статьей «Эрленбуша», со слов
самого Чижевского, мы точно знаем, что В. И. Вернадский на нее от-
кликнулся: «Очень полезна для меня, — пишет Чижевский Г. В. Вер-
надскому 11 февраля 1955 г., — Ваша библиография. Кроме Ваших
работ, указания на переводы статей Владимира Ивановича: я ведь все
еще собираюсь написать о его философских взглядах подробнее. Он
мне в свое время прислал несколько интересных замечаний по поводу
статьи «Эрленбуша» (т. е. моей) о его натурфилософии. Здесь, одна-
ко, его русских работ почти нет»6). Хотя план написания новой статьи
о В. И. Вернадском остался неосуществленным, из содержания пись-
ма видно, что его замечания Чижевский хорошо запомнил или имел
еще тогда в своем распоряжении его письма, собираясь писать «о его
философских взглядах подробнее». Из предыдущего письма Чижев-
ского к Г. В. Вернадскому также известно, что существует, по крайней
СПОГАДИ 441
мере еще одна неучтенная в современной библиографической и ис-

ториографической литуратуре статья Чижевского о В. И. Вернадском,
опубликованная в какой-то краковской газете после 1935 года.
Чижевский многократно пишет В. И. Вернадскому о том, что вни-
мательно следит за философией в СССР, за «диалектическим матери-
ализмом», дважды упоминая и свою знаменитую «трилогию» статей
о философии в СССР («Советская» философия», «Философские иска-
ния в Советской России» и «Kризис советской философии»), не имея,
однако, возможности, а, может быть, и несколько опасаясь дарить
их оттиски Вернадскому.
Если внимательно вчитаться в эту трилогию, вполне заслужива-
ющую общего названия «Феноменология философии в Советской
России», то окажется, что она является ничем иным, как ответом
Г. Г. Шпету, ответом на завуалированный в его «Очерке развития рус-
ской философии» (1922) вызов советской философии и прямым дого-
вариванием того, что сам Шпет, живя в Советской России, уже не мог
сказать открыто. В этих статьях, где, между прочим, содержится пер-
вое компетентное, обстоятельное и очень доброжелательное обсуж-
дение почти всех ранних работ А. Ф. Лосева в эмигрантской прессе,
Чижевский активно пользуется феноменологической и онтологи-

ческой терминологией, выработанной им в ходе работы над книгой
«О формализме в этике». Не скрывает он и своей принадлежности
к феноменологическому и структуралистскому направлениям.
Вот какой виделась ему тогда советская философия: «…К сожа-
лению, в области красной философии перед нами нечто ужасающе
безрадостное, нечто такое, для чего нельзя подыскать ни сравнения,
ни надлежащих эпитетов. Советская философия принадлежит к ка-
тегории нелепого — вроде подъемного крана из соломы, мостовой
из хлебного мякиша, масла из железных опилок. Эта нелепица на-
поминает царство сказки, мир сна. Только сказка здесь рассказыва-
ется жуткая, сон снится кошмарный. Ибо карикатура на культурное
бытие, бытийственная пустая форма пытается утвердиться в центре
культурной жизни, сказка и сон хочет быть (или только казаться)
правдою, «ничто» хочет овладеть миром реальности, водрузить себя
442 ЛИСТИ,

на место «истинного бытия». […] Русские «марксисты» — Плеханов,
даже нелепый Шулятиков (автор книги «Оправдание капитализма
в новейшей философии от Декарта до Маха»), даже Ленин (в своей
безграмотной философской книге7)) — это все же — просто плохие
и мелкие философы, иногда с незаурядным (только чисто ли фило-
софским?) пафосом искания истины (как Плеханов). Между тем cо
страниц «Под знаменем марксизма» и подобных изданий на нас гля-
дит небытие, чистое ничто, тень тени реальности. — Вглядевшись
в лицо этого философского призрака, заметим в его облике нечто
давно русской культурной жизни знакомое и ей — увы! — отнюдь
не чуждое. Ведь нельзя отрицать, философия всегда была в России
как-то на задворках культурной жизни. […] Даже ослепленный и вос-
хищенный «успехами» коммунизма европеец останавливается перед
коммунизмом в философии, как перед пустым местом. […] Какая
тема является наиболее характерною, наиболее центральною для ле-
жащего перед нами коммунистического философского журнала? Мы
не ошибемся, ответив: «небытие философии». […] Невозможно удив-
ляться, что в области философии господствует какая-то нарочитая,
демонстративная небрежность по отношению к фактам, их полное иг-
норирование. Ведь философия, как и каждая наука, должна считаться
и прежде всего с теми воззрениями и теориями, что были высказаны
философами в прошлом, что являются общепринятыми или отстаи-
ваются отдельными мыслителями в настоящем. Коммунистические
философы находятся, однако, в том счастливом положении, что счи-
тают себя вправе игнорировать как прошлое, так и настоящее фило-
софии. Со своей точки зрения они, пожалуй что, и правы. Если всякая
философия (кроме диалектического материализма) — вздор, пустая
болтовня ни о чем, собрание бессмысленных заблуждений, вырас-
тающих на почве то «развития торгового капитализма» (или иных
хозяйственных форм), а то из сознательного и злостного обмана, —
то и серьезный интерес к фактам этой псевдонаучной сферы не нужен
и бессмысленен. Только из такой психологической установки можно
сколько-нибудь правдоподобно объяснить как изгнание философии
из высшей школы, так и сознательное понижение философской куль-
СПОГАДИ 443
туры, которое проводится по всему фронту — нарочитое культиви-

рование философского невежества. […] Но «большевистская фило-
софия» с ее характером псевдобытия, с ее неистовством отрицания,
неспособного поставить на место отрицаемых некие положительные
ценности, с ее подменой критики содержания отрицаемого — для нее
невидимого и поэтому ее «критике» недоступного — чем-либо только
«смежным» с отрицаемым, с ее «подозрительностью» и злобствова-
нием в отношении ко всему неблагонадежному (непонятному) — яв-
ляется ли эта псевдофилософия чем-то абсолютно новым в русской
культурной жизни? Нам думается, что нет. — И указание предшест-
венников «советской философии» не является только удовлетворени-
ем нашего пустого любопытства. Понимание генеалогии культурных
явлений современности помогает уразумению культурных задач, пе-
ред современностью стоящих. Наш ответ имеет в виду не прежнюю
русскую марксистскую литературу. Она во многом имела какое-то не-
посредственное (хотя бы и неглубокое) отношение к объекту своей
критики. […] Корни современных настроений и глубже и шире. Эле-
менты, живущие в современной философской коммунистической не-
складице, разбросаны в истории духовной жизни русского общества
почти на всем протяжении XIX в. Во всяком случае, с наибольшею си-

лою они выступают, быть может, не столько по отношению к филосо-
фии, сколько по отношению к литературе. Русская литература, несом-
ненно, — наивысшее проявление русского творчества. Но этот факт
никогда не был осознан всем русским обществом. Значительная его
часть, широкие круги «интеллигенции» руководились в своем суж-
дении о русской литературе именно таким же «небытийственным»,
из ничто и в ничто взирающим воззрением, как и прошедшая перед
нами8) «советская философия» в ее суждениях о философской истине.
Не случайностью было, что в литературной критике господствовали
«внешние» подходы к художественным произведениям — от этики,
от политики, от социальных проблем и т. д. […] Наиболее примеча-
тельно и показательно иное, — долголетнее арбитрствование людей
без всякой способности художественного восприятия, и поэтому на-
ивно и непосредственно судивших о каждом произведении с точки
444 ЛИСТИ,

зрения искусству чуждой и безразличной. Из подобных суждений
можно составить потрясающую картину похода «небытия» против
великой русской литературы. Так же обстояло дело и с философией
(хотя философия в России и не могла, конечно, по масштабу равнять-
ся с литературой). Философское содержание не только оставалось
непонятым, но и сознавалось, как непонятное. Поэтому брань была
исступленнее и откровенно-невежественнее, чем в литературной кри-
тике. И по той же причине философу было еще труднее проникнуть
в русскую журналистику, чем литературному критику с эстетическим
чутьем и вкусом. Философские статьи большинства русских толстых
журналов — произведения дилетантов — по большей части злобных,
невежественных и тупых. И часто писатели, — в иных сферах не ли-
шенные живости и оригинальности, подходя к философии, опуска-
лись до уровня господствовавшего поверхностного и хлестаковс-
твующего дилетантизма. […] Лежат ли основания отмеченной нами
своеобразной «традиции» русской культуры в своеобразии «русского
духа» как такового, или в специфичности исторически обусловлен-
ных форм духовного бытия России в XIX веке — вопрос сложный и не
здесь место его решать. Во всяком случае, не только русское прошлое,
но и русское настоящее требуют сознательного отношения к этой
огромной опасности русской культурной жизни. Задачи будущего —
не только в «поддержании традиций» русского культурного творчест-
ва, но и в существенном изменении почвы, на которой это творчество
живет и которою питается. Иначе будет продолжать жить и традиция
слепоты, торжествующего невежества и изоляции высших проявле-
ний русской культуры»9).
И все же опасения Чижевского по поводу отношения Вернадского
к советской философии оказались напрасными. Разумеется, в СССР
Вернадский не мог открыто высказываться по поводу насильственно-
го внедрения «диалектического материализма» в научные и учебные
заведения. В своей же доверительной переписке он говорил об этом
без малейших двусмысленностей и умолчаний. Архивные публика-
ции переписки и дневников В. И. Вернадского последнего времени
однозначно свидетельствуют о том, что его отношение к советской
СПОГАДИ 445
философии едва ли отличалось от точки зрения Д. И. Чижевского. Вот

что писал он, например, своему сыну 6 мая 1932 года, только что при-
ехав из СССР в Прагу: «Сейчас идет в стране удивительный по идее
и тяжелый по энергии опыт насильственного внедрения особой фи-
лософии в научную работу. Диалектический материализм проводится
полуобразованными адептами, целой оравой «диаматов» — при от-
сутствии настоящих философски образованных и мыслящих; учатся
ему сотни тысяч или, м[ожет] б[ыть,] даже мильоны людей и с ними
сталкивается вся научная работа: цензура совершенно дикая. Часть
диаматов фанатично-изувер-кабальная. Часть «чего изволите». Они
постоянно ошибаются, извиняются, берут назад, выгоняются из пар-
тии. Из-за философских идей и их высказывания люди попадают
в ссылку и тюрьмы. Останавливается печатание, т. к. комунисты даже
боятся печатать: много неприятностей и катастроф, которые не могут
[предсказать]. Мне кажется, совершается поворот в сторону идеоло-
гии Сореля, ставившего философию над наукой. Множеству ученых
приходится оправдываться и многие подлаживаются — довольно
неудачно. Я думаю, сеют бурю, т. к. многие впервые начинают мыс-
лить, и я знаю случаи, где под влиянием учебы начинают идти (скры-
вая, конечно) по пути идеалист[ических] филос[офских] течений.

В моих сочинениях публично и печатно находят витализм, неовита-
лизм, мистицизм, идеализм, механизм! Я решительно и определенно,
когда возможно, выступаю против, считая, что я как философски
образов[анный] человек — философский скептик не могу допустить
внедрения философии в науку в той дикой форме, в какой это делает-
ся. Это тоже одно из обстоятельств, отражающихся на моем печата-
нии. Здесь я пока не безуспешно борюсь!»10)
Письма Д. И. Чижевского к В. И. Вернадскому хранятся в фон-
де академика В. И. Вернадского в Архиве РАН в Москве (фонд 518,
опись 3, № 1805, по нашей нумерации — письма № 2, 3, 9) и в Нью-
Йорке, в фонде Г. В. Вернадского при Бахметевском архиве Колум-
бийского университета (George Vernadsky Papers // The Bakhmeteff-
Archive of Russian and East European History and Culture // The Rare
Book and Manuscript Library, Columia University in New York — письма
446 ЛИСТИ,

№ 1, 4-8). Даты отправления всех этих писем точно совпадают с пери-
одами пребывания В. И. Вернадского в заграничных командировках.
За предоставление копий писем и разрешение их публикации выра-
жаю искреннюю признательность директору Архива РАН В. Ю. Афи-
ани, ученице Д. И. Чижевского, профессору А. С. Гумецкой и курато-
ру Бахметевского архива Т. Г. Чеботаревой. Письмо Д. И. Чижевского
к В. И. Вернадскому от 10 августа 1932 г. публиковалось в материалах
к биографии Чижевского (см. Материалы. С. 160-161). Остальные
письма публикуются впервые.
Ответные письма В. И. Вернадского из-за отсутствия полного спис-
ка материалов галльского архива Д. И. Чижевского пока не найдены.
Не удалось обнаружить и оттиски статей и книги В. И. Вернадского,
принадлежавшие Д. И. Чижевскому.
Являясь новым биографическим источником, эти письма Д. И. Чи-
жевского помогают лучше понять истоки и мотивацию историко-на-
учного творчества этого выдающегося украинского ученого и сущест-
венно уточняют наши представления о круге его личного общения.
1)
Проф. д-р Дмитро Чижевський: Академiк Володимир Вернадський (1863-1945)
// Наше життя. — Ч. 8 (156). — Авґсбург, 15 лютого 1948.
2)
George Vernadsky Papers // The Bakhmeteff-Archive of Russian and East European
History and Culture // The Rare Book and Manuscript Library, Columia University in
New York.
3)
Проф. д-р Дмитро Чижевський: Академiк Володимир Вернадський (1863-1945)
// Ук. соч.
4)
George Vernadsky Papers // Opus cit.
5)
Самым красноречивым примером этой темы является обсуждение им с Вернадским
своего открытия рукописи «Пансофии» Я. А. Коменского в Галле.
6)
George Vernadsky Papers // Opus cit.
7)
Речь идет очевидно о «Материализме и эмпириокритицизме».
8)
Исправлено, в оригинале была явная опечатка: «перед ними».
9)
Прокофьев П. [Чижевский Д. И.] «Советская» философия // Современные записки.
1927. — № 33. — С. 482-501.
10)
Сорокина М. Ю. Week-end в Болшево, или еще раз «вольные» письма академика
В. И. Вернадского // Минувшее. Ист. альманах. — Вып. 23. — СПб.: Atheneum-Фе-
никс, 1998. — С. 306.
Примечания и комментарии
СПОГАДИ 447
Юрій Шевельов
448 ЛИСТИ,

ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО ТА ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА
Юрій Шевельов до Дмитра Чижевського1

Фюрт, 4 травня 1946
Високоповажний Дмитре Івановичу!

Як обіцяв, посилаю Вам перше число «МУРу»2. Дуже цінні були б
для мене Ваші з приводу нього зауваження.
У другому числі будуть введені ще два відділи: огляди і листи: лис-
ти можуть бути про що завгодно (звичайно таке, що прямо або по-
середньо стосується до літератури й мистецтва) і в цілком довільній
формі: лист з приводу чогось баченого або почутого, лист до друга,
до якогось члена МУРу абощо. Ця форма дає змогу висловлювати ці-
каві думки в живій формі, не вимагаючи неодмінно солідної, всебічної
аргументації.
1
Лист, машинопис. Архівна колекція Української Вільної Академії наук в США, архів МУРу, Фонд
XL, од. зб. № 1922. Це перший відомий на сьогодні лист від Юрія Шевельова до Дмитра Чи-
жевського.
2
Мається на увазі журнал «Мистецький Український Рух» скорочено МУР, який був органом
одноіменої організації. Мистецький Український Рух (МУР) — організація українських пись-
менників, які проживали в таборах для переміщених осіб у німецькій еміграції в 40-ві роки
XX ст. МУР був утворений у вересні 1945 р. у місті Фюрт недалеко від Нюрнберга за ініціативою
комітету, до якого входили Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький, Іван
Майстренко та Юрій Шерех. МУР проіснував приблизно до кінця 1948 р. За цей час було прове-
дено три з’їзди (1945, 1947 та 1948) та декілька теоретичних конференцій. Головою організації
за весь час її існування був Улас Самчук. Юрій Шевельов, який був редактором МУРу, постійно
запрошував до співпраці Дмитра Чижевського.
СПОГАДИ 449
Користаюся з нагоди, щоб нагадати Вам Вашу обіцянку присла-

ти Ваші статті про Гоголя в зв’язку з питанням про його традиції
в сучасній прозі нашій і про Мукаржовського3. А може у Вас назріли ще
якісь теми, що відповідають профілеві журналу, — то дуже прошу їх
там спрямувати на ту ж адресу. Всякі проблемні статті Вашого пера
можуть бути тільки щиро вітанні.
Половину матеріалу для другого числа я посилаю в друк завтра,
другу — між 15-20 травня. Тому дуже прошу щось прислати до цих
дат, і чим більше — тим краще.
З глибокою пошаною
й побажанням усього доброго
Ю. Шерех4
3
Ян Мукаржовський (1891-1975) — чеський історик, літературознавець, один з основоположників
структуралізму. Автор праць з історії літератури, поетики, теорії кіно. Дмитро Чижевський був
добре знайомий з Яном Мукаржовським ще з празьких часів, коли вони були членами Празь-
кого лінгвістичного гуртка. В подальшому він цікавився його науковими працями і багато з них
мав у своїй бібліотеці.
4
Юрій Шерех — це один із найулюбленіших псевдонімів Юрія Шевельова. Крім того він підпи-
сувався: Гр. Шевчук, Григорій Шевчук, Шерех, Šerech, Sherekh, Sher; Гр. Ш., Ю. Ш.
450 ЛИСТИ,

Мюнхен,
18.7.46

Уже, мабуть, коло двох місяців минуло від того часу, як я вислав
Вам листа й перший збірник «МУРу». Правда, в наш час не відповіда-
ти на листи, як чую від усіх, стало майже правилом доброго тону, але
все таки хочу сподіватися, що Ви цього правила не будете дотриму-
ватися.
Під час нашої зустрічі Ви були ласкаві обіцяти для дальших чисел
«МУРу» Вашу статтю (не встановлюючи теми остаточно, ми го-
ворили тоді про розгляд можливости Гоголевих традицій у сучасній
літературі) і про огляд, можливо огляд літературознавчих праць Му-
каржовського. Другий збірник виходить цього тижня або наступного,
отже я тепер формую третій. Як і давніше мені дуже хотілося б мати
для нього Ваші праці — або ті, що названі вище, або якінебудь інші.
Не кажу вже про те, що мені було б дуже цікаво мати Ваші заува-
ження з приводу першого, а далі й другого збірника.
Не хочу далі надокучати Вам своїм писанням і сподіваюся ближчим
часом дістати від Вас листа або й листа разом з працями.
З правдивою пошаною
Ю. Шерех
5
Лист, машинопис. Архівна колекція Української Вільної Академії наук в США, архів МУРу, Фонд
XL, од. зб. № 1923.
СПОГАДИ 451
Дмитро Чижевський до Юрія Шевельова6

Prof. Dr. Dmitrij Tschizewskij
Marburg / Lahn
Friedrichsplatz 9
25.7.46
Вельмишановний Пане Колего!

Дійсно, [відповіді] навіть на ділові листи робляться з’явищем рід-
кім! Але я не відповідав, бо мав надію, що вдасться якось полагодити
справу з обіцяними статтями. На жаль — стільки справ на Універ-
ситеті, крім того потреба («для заробітку») читати публічні лекції
(ритм їх, наприклад, 18.7, 24.7, 30.7), які треба всеж писати, що надії
на виконання обіцянок протягом семестру не буде. До того — рукою
писати не можу, а машинки не маю! Після першого 8. їду до Аугсбур-
гу на виклади, до Ерлянгену (може, могли би з Вами зустрінутись?)…
Коли ж його писати?
Колись — не подаю термінів — але протягом ферій, себто до 21.10
хочу вислати Вам статтю: «Нові проблеми дослідження творчості

Гоголя» в перспективі, про яку ми говорили; можливо ще якусь стат-
тю на тему характеристики та розмежування періодів історично-
го розвитку літератури. Про Мукаржовського статтю можу дати
лише згодом…
Щиро вітаю та надіюсь з інтересом прочитати другий збірник
МУРа.
З найліпшими привітаннями
Ваш ДмитроЧижевський
6
Лист, машинопис, автограф. Архівна колекція Української Вільної Академії наук в США, архів
МУРу, Фонд XL, од. зб. № 1899
452 ЛИСТИ,

Marburg / Lahn
Friedrichsplatz 9
10.2.48
Вельмишановний пане Колего!

Надсилаю нарешті обіцяну статтю8. Надіюсь, що вона Вам при-
дасться, хоч і вийшло щось трохи іншого, аніж я планував. Якщо
стаття завелика, то, будь ласка, розподілити її на дві частини або
скоротити (що Ви викреслите, я використаю принагідно десь інде!).
На жаль, працюється зле: мабуть, виживлення (вже з осени пакун-
ки не ходять, або по меншій мірі не доходять); до того — клопот з
америк[анською] візою (розуміється, не дивлячись на всі «протек-
ції» зовнішні труднощі, як напр[иклад] туберкульоза, що я її мав…
1921 року!). Але й інакше — часи якогось божевілля: вчора довідуюсь
від видавця, що друк моєї історії старокиєвської літератури (яка
вже цілком висажена і почасти зламана, для якої виготовані кліше
тощо) заборонено американськими урядами (себто не дають паперу):
мовляв, — для політичного перевиховання Німеччини цілком однако-
во, що на Україні було в 11 віці. Розуміється, ця божевільна заборона
буде скасована, але чимало спричиниться до «звуження» бази наших
тем в нім[ецьких] видавництвах…
І все в тому ж стилі.
Надішлю завтра (бо мушу з огляду на заборону відкласти на за-
втра планову поїздку до Франкф[урту], чекатиму поки видавець по-
вернеться з Вісбадену) Вам ще статейку (меншу) про барок[ову] лі-
7
8
Мова йде про статтю Дмитра Чижевського «Сімнадцяте століття в духовному житті України»,
що була надрукована в журналі «Арка» за 1948 р. № 4 / 5, с. 8-14
СПОГАДИ 453
тературу з невідомими (або маловідомими) текстами, — під назвою

«Поза межами краси»9.
Спогади про Клена пізніше10.
Щиро вітаю
Ваш
Дм. Чижевський
9
Ця стаття Дмитра Чижевського вийшла лише у 1952 році і не в журналі «Арка», а в іншому
виданні: Д. Чижевський. Поза межами краси (До естетики барокової літератури) // Літератур-
но-науковий збірник УВАН I. — Нью-Йорк, 1952. — С.195-214.
10
Стаття присвячена Юрію Клену, який помер у жовтні 1947 року. Дмитро Чижевський познайо-
мився з Юрієм Кленом (псевдонім Освальда Бурґгардта) ще під час студіювання у Київському
університеті і далі вони підтримували дружні відносини протягом життя і тому його стаття
«Юрій Клен, вчений та людини» вийшла достатньо біографічною та теплою. Проте, з огля-
ду на об’єктивні обставини, а саме валютну реформу, яка знищила журнал «Арку», вона так і
не була опублікована в цьому журналі і побачила світ лише у 1957 році у збірнику «Української
літературної газети. 1956», який було видано у Мюнхені.
454 ЛИСТИ,

Мюнхен, 15.2.48.
Дуже дякую за другу статтю. Стаття прекрасна і саме такого
типу, що відповідає «Арці»12: не популярно-енциклопедична і не вузь-
кофахова, а проблемно-наукова, цікава для всякого інтеліґента. А те-
пер сиджу над нею і ламаю голову: вона, звичайно, більша. Ніж може
нормально вмістити «Арка». Ви, правда, дали мені право скоротити
її, але вона написана так, що там нема чого скорочувати. Де-не-де
якусь фразу — але це не рятує ситуації. І думаю я тепер над тим, кого
скривдити, викинути з 3-го числа журналу, бо Вашу статтю таки
мушу вмістити. Але зрештою ця лірика Вам не цікава.
Дуже співчуваю Вашим видавничим і виїздним митарствам.
У мене гірше. Що я взагалі не маю надії виїхати… А щодо книжки, то я
чекаю її нетерпляче. Загальне ж наставлення, я думаю, не страшне,
бо я взагалі не думаю, щоб були надії на багато видань із слявистики
в Зах[ідній] Німеччині. Ці речі, очевидно, тепер треба переключати
на Америку. Там, як мені пише Гординський13, на це виразно зростає
попит.
Чекаю на Вашу другу статтю і спогади про Клена і сподіваюся
на Вашу дальшу сталу співпрацю.
З глибокою пошаною,
Ю. Шерех
11
Лист, машинопис, автограф. Архів Дмитра Чижевського, Гайдельберзька університетська біб-
ліотека, відділ рукописів та рідкісних друкованих видань, шифром: Heid. Hs. 3881, Tschi, розділ
С (листи).
12
Журнал «Арка» — найпомітніший журнал з-поміж цілого ряду літературних видань МУРу
(Мистецького Українського Руху), який видавався в Мюнхені в 1947-1948 роках. Перше чис-
ло «Арки», як додатка до газети націоналістичної орієнтації «Українська трибуна», з’явилося
в липні 1947 р. Саме «Арка» стала першим місячником літератури, мистецтва і критики в по-
воєнній еміграції, до того ж це був перший на той час «товстий» літературний часопис поза
Україною. Поширювався журнал у таборах української еміграції. Редакційна колегія, до складу
якої належали В. Домонтович, Юрій Косач, Богдан Нижанківський, Зенон Тарнавський, Юрій
Шерех, містилася в баварській столиці Мюнхені.
13
Святослав Ярославович Гординський (1906-1993) — український художник, графік, мистецтво-
знавець, поет, перекладач, журналіст.
СПОГАДИ 455

Marburg / Lahn
Friedrichplatz 9
5.4.48
Вєльмишановний панє Колєго!

Спогади про Клєна вишлю нєзабаром. Пєрєшкода — зіпсута ма-
шинка, алє, надіюсь, що постійнє «є» при наборі нє зашкодить. Спро-
бую обмєжити «розмах» писання, бо чомусь почав писати зашироко.
Зараз закінчується друком нім[ецька] історія староукр[аїнської]
літератури, що вийшла досить широка — коло 450 сторінок. Надіюсь,
що дехто читатимє. Пришлю щє малєньку замітку про загублєний
віршик Мазєпи (забутий! Алє він бєз сумніву його «власної праці» хоч
і є цє єпіграма на 2 рядки!).
Можє побачимось на з’їзді УВАН в Рєгєнсбурзі, якщо приїдєтє.
Я почуваю сєбє надзвичайно погано. Якось протримаюсь…
Щирі вітання
Ваш Дм. Чижевський
14
456 ЛИСТИ,

Мюнхен, 24.4.48

Дуже шкода, що затрималися Ваші спогади про Клена. Для них було
зарезервоване місце в 5 числі, і довелося спішно заступати їх меньше-
вартісним матеріалом. А друга Ваша стаття про барокко вже не мог-
ла влізти туди, бо спогади мали бути вдвоє менші. Отже, вона буде
в 6 числі.
Дякую за замітку про епіграму Мазепи16, вона буде або в 6 або
в 7 числі. Також дуже зацікавлений я проблемою романтики, як Ви її
ставите, і теж чекаю на статтю. Книжку Вашу вже використано і,
згідно з Вашим бажанням, вчора вислано Вам.
Думав я, що Ви будете в Мюнхені, і мав намір з Вами обговорити
деякі редакційні пляни, але, на жаль, цього не сталося, і тому я дозво-
лю тепер хоч дещо викласти на письмі. На цей рік ми замислили кіль-
ка тематичних чисел. Про три з них я хочу просити Вашої поради,
а коли можна, то й статей. Одне мало б бути присвячене культур-
ним зв’язкам української культури з Азією. Тут могли б бути статті
про азійські коріння грецької спадщини, про спільність нашого Трипіл-
ля з азійським, про наші культурні зв’язки з кочовиками степу, з Туреч-
чиною, про ролю біблії в нашій літературі. Може б Ви мали якінебудь
поради щодо пляну цього числа? І дуже я просив би Вас узяти в ньому
участь як автор: зокрема тема «біблійности» в нашій літературі,
мені здається, не вимагала б у Вас багато часу, а була б для журналу
надзвичайно цінна. А може що-небудь інше?
15
ліотека, відділ рукописів та рідкісних друкованих видань, шифром: Heid. Hs. 3881, Tschi, розділ
С (листи).
16
Ця стаття також не була надрукована в журналі «Арка». Пізніше вона вийшла під назвою: Забу-
тий віршик Івана Мазепи // Науковий Збірник УВАН I, Нью Йорк, 1952: Пам’яті Дмитра Доро-
шенка. — С. 129-131.
СПОГАДИ 457
Друге число — мало б бути присвячене проблемам, зв’язаним з ук-

раїнською демонологією. Чи не спокусила б Вас тема про чорта й відь-
му в Гоголя абощо?
І нарешті, третє стосується до профілів сучасних мислеників сві-
ту — подібних до статей Степуна17 про Бердяєва18 в ч.2, передусім
ішлося б тут про Б. Кроче19, Дж. Папіні20, Т. Еліота21, М. Гайдеґґера22,
І. Сільоне, М. Унамуно23, Ортегу і Ґассета24. Чи не могли б Ви про кого-
небудь з них написати? А може б запропонували кого іншого, зокрема
може з сучасного слов’янського світу?
Оце і є ті питання, в яких мені було б дуже важливо почути Вашу
думку і дістати Вашу підтримку.
З глибокою пошаною Ю. Шерех
17
Федір Августович Степун (1884-1965) — російський філософ, близький Баденській школі нео-
кантіанства, соціолог, історик, літературний критик, громадсько-політичний діяч, письменник.
Достатньо близький товариш Дмитра Чижевського, з яким він був знайомий з 1923 року.
18
Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948) — російський релігійний і політичний філософ,
представник екзистенціалізму.
19
Бенедетто Кроче (1866-1952) — італійський інтелектуал, атеїст, критик, філософ, політик, істо-
рик. Представник неогегельянства. Зробив великий вплив на естетичну думку першої половини
XX століття. Його найвідоміша робота називається «Естетика як наука вираження і як загальна
лінгвістика» (1902).
20
Джованні Папіні (1881-1959) — відомий італійський письменник.
21
Томас Стернз Еліот (1888-1965) — американо-англійський поет, драматург і літературний кри-
тик, представник модернізму в поезії.
22
Мартін Гайдеґґер (1889-1976)— німецький філософ, який працював у галузі феноменології та
екзистенціалізму. Один із засновників герменевтики та сучасної лінгвістичної філософії. Дмит-
ро Чижевський слухав його лекції під час навчання у Німеччині.
23
Мігель де Унамуно-і-Хуго (1864-1936) — іспанський філософ, письменник, громадський діяч,
найбільша постать «покоління 1898 року». Професор і ректор Університету Саламанки.
24
Хосе Ортега-і-Гассет (1883-1955) — іспанський філософ і соціолог, син відомого літератора Хосе
Ортеги Мунільї.
458 ЛИСТИ,

Marburg / Lahn
Friedrichplatz 9
29.IV.1948
Вєльмишановний панє Колєго!

наші листи розминулися. Я дістав книжку (Тітова)26, за яку щиро
дякую, та вислав Вам спогади про Клєна. На жаль, щось почав розпису-
ватись трохи зашироко. Можє Вас будє обтяжувати скорочєння, то я
міг би принагідно скоротити сам.
Що до дальших планів, то мєнє Ваші пропозиції дужє цікавлять.
Зокрєма тєма про чорта та відьму в Гоголя для мєнє і цікава, і матєріал
у мєнє є. Також і для числа про сучасних мислєнників, мабуть, міг би
дати статтю про Гайдєгєра, в якого я студіював.
Важчє справа з Азією. Що є потрєба дати статтю (або й статті)
про відношення до Кавказу, — цє цілком яснє. Алє фахівців, здаєть-
ся, в нас нємає (навіть «фахівців»-дилєтантів, сєбто аматорів, бєз
знаття мов тощо) . У мєнє, власнє до цієї тєми якось нічого нє «при-
гадується», про що міг би написати. Можє про дєякі «азійські» тєми
в старій літєратурі (алє в літ[ературу] «азійська» традиція прийшла
чєрєз Візантію, по мєншій мірі в більшості випадків). Як автора згадав
би Прицака (в Геттінгені ) , у якого будє щось і про Хозарів і про Турків.
Можливо, що я дав би нєвєлику замітку про староукр[аїнськy] літєра-
туру та Азію. Що до «біблійности» в укр[аїнський] літературі, то цє
тєма досить важка і слабо підготована. Можє щось вдасться, як добрє
продумати її. Алє цю тєму трєба Вам мати нєобхідно, отжє Ви нє
можєтє чєккати на моє «можє».
25
26
Федір Іванович Титов (1864-1935) — історик церкви, протоієрей, професор Київської духовної
академії, редактор «Киевских Епархиальных Ведомостей» (з 1890-х pp.), останній дореволюцій-
ний настоятель Андріївської церкви. Мова йде про одну з його книжок.
СПОГАДИ 459
З моїх власних тєм, мабуть, вдасться принагідно написати

про романтику. А можє було б цікаво подати щось до модєрних кос-
мологічних тєорій (не дивуйтєся, бо астрономія — один з моїх фах-
ів і я навіть викладав її в Народньому унівєрситєті тут в минулих
сємєстрах) . Алє цє — справа пізніша. Зараз досить праці з вжє обіця-
ними статтями та оброблєнням та друком книжок. На жаль, моя
іст[орія] літєратури знову нє побачить світу: «Промєтєй» мені на-
віть згодєн повєрнути рукопис. Будє знову «маринуватись» бєз кінця.
Нім[ецька] історія старої літ[ератури] вийдє незабаром, роблю вжє
спис друкарських помилок.
Щиро вітаю!
Ваш Дмитро Чижевський.
Цікаво будє лишє знати приблизні тєрміни, коли Ви закінчуєтє
збирання матєріалу для відповідних чисел.
ДЧ
2-го числа «Арки» щє нє маю.
460 ЛИСТИ,

2.8.49
Шановний Пане колєґо!

дякую за листа. Повинєн був власнє Вас повідомити, що рєдагуван-
ня пєршого тому затриманє до 15.8-го. Отжє Ваша стаття ніяк нє
запізниться.
Забув написати Вам і про Гавранка28, якого нємає, ані тут ані у Гєр-
гардта29, дє я був та викладав — дивним чином — з успіхом (бо здебіль-
ша людє на виклади нє ходять).
Тим часом я дістав візу до СД та навіть замовив вжє картку на лі-
так, на 5-го вєрєсня. Відлітаю на рік, а чи вдасться повєрнутись, Бог
його знає: бо тут, розуміється унівєрситєт поки нічого нє досягнув.
Що до статей до Єнциклопедії30, то, що правда, мєнє запрошува-
но, алє в такій формі і при таких умовах, що важко було погодитись.
Була постанова комісії (якоїсь) про доручення мені якихось частин
філософічного відділу, про цє мєнє було повідомлєно, алє запрошєння
нє було й досі. П[ан] Пєлєнський31 тєж запрошував мєнє до написан-
ня двох стор[інок] про барокко в рамках його власного викладу історії
27
28
Богуслав Гавранек (1893-1978) — чеський філолог-богеміст, славіст і провідний представник
Празького лінгвістичного гуртка, професор Університету Масарика в Брні, пізніше Карлового
університету в Празі, директор Інституту чеської мови, член кількох академій наук і безлічі
лінгвістичних товариств. Дмитро Чижевський був знайомий з Гавранком з часів Празького лін-
гвістичного гуртка.
29
Дітріх Герхардт (1911-2011) — німецький славіст й один з найталановитіших учнів Д. Чижев-
ського, з яким він підтримував дружній контакт протягом життя.
30
Енциклопедія українознавства — фундаментальна праця з україністики, створена під егідою
Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Європі (центр — Сарсель під Парижем). Складається
з трьох томів загальної частини (1949-1952 роки), яку умовно називають Енциклопедія украї-
нознавства — I (ЕУ-I), та 10 томів словникової частини (1955-1989 роки) — ЕУ-II, яка містить по-
над 20 000 статей, близько 1600 друкованих аркушів. Існує англомовна скорочена версія 1980-
1990-х років. У 1991 перевидана в Україні. Головним редактором Енциклопедії був Володимир
Кубійович.
31
Євген-Юлій Пеленській (літературні псевдоніми та криптоніми: Іренко, Євген, Буй-Тур; Пл.,
Є. Ю. П., П., Є. Ю. П.; 1908-1956) — бібліограф, літературознавець, музеєзнавець, видавець, педа-
гог, упорядник книжок, автор передмов и пріміток до книг, громадський діяч, пластун.
СПОГАДИ 461
літєратури: і на це важко було погодитись, бо в якости викладу я до-

сить маю підстав сумніватися. З п[аном] Рудницьким32 я, що правда,
договорився, алє написати нє встиг. Зараз справа мабуть так чи інак-
ше затягнється, бо працювати цей останній місяць будє важкувато,
до того трєба зробити зусилля щось заробити, бо витрат в зв’язку
з поїздкою сила.
Тут між іншим Ваша кандидатура на лєкторат на пєршому міс-
ці. Всє залєжить від того, скільки грошєй дасть міністєрство. Та —
коли.
До рєчі або цього тижня, або 20-22 буду в Мюнхєні коротший час.
З найліпшими привітаннями
Ваш
Дмитро Чижєвський
32
Ярослав-Богдан Рудницький (1910-1995) — український славіст, мовознавець, науковий і гро-
мадський діяч, літературознавець, фольклорист.
462 ЛИСТИ,

Мюнхен, 5.8.49
Вельмишановний Дмитре Івановичу,

Вибачте за це бомбардування листами. Вчора вранці відіслав до Вас
статтю, а ввечорі дістав Вашого листа. Сьогодні я ще раз говорив
у НТШ34 з приводу Вашої участи в Енциклопедії. Не приховую, що мені
дуже хотілося б, щоб Ви взяли в ній участь.
Може Ви все таки зможете написати невеличку статейку
про укр[аїнську] мову як систему (фонологія і морфологія) в її своєрід-
ності. Це у Вас не забере багато часу, бо увесь цей матеріял у Вас
у кінчіках пальців уже, а гонорар Вам зможуть виплатити абсолют-
но негайно, отже, при переїздові й мобілізації коштів і цей маленький
додаток Ви зможете використати.
В розділі літератури Пеленський не буде редактором і проблема-
тично, чи буде і співробітником. В усякому випадку, поки що є тільки
початок, написаний Білецьким35, і кінець, написаний Глобенком36. Якби
Ви могли написати і барокковий період (власне, ренесанс-барокко),
то це було б чудесно. Якщо у Вас буде бажання написати ще який-не-
будь розділ у межах XIX-XX ст[оліть], то зрозуміло, що всі інші кан-
дидатури на цей розділ відпадуть. Було б також бажано мати від Вас
вступ про укр[аїнський] світогляд і укр[аїнську] філософію для всього
розділу укр[аїнської] культури. Всього цього Ви, мабуть, не зможете
зробити перед виїздом, але що можете, дуже прошу Вас зробити. Хай
Вас не бентежить, якщо ті матеріали стилістично або композиційно
33
ліотека, відділ рукописів та рідкісних друкованих видань, шифром: Heid. Hs. 3881, Tschi, роз-
діл С (листи).
34
НТШ — Наукове Товариство ім. Т. Шевченка — міжнародна наукова організація, що об’єднує
українських науковців та інтелектуалів з усього світу. Засноване в 1873 році у Львові.
35
Леонід Тимофійович Білецький (1882-1955) — український літературознавець. Доктор філології
(1936). Президент Української вільної академії наук (1948-1952). Дійсний член НТШ.
36
Глобенко Микола (справжнє прізвище — Оглоблин, 1902-1957) — український літературозна-
вець, педагог. Дійсний член НТШ, професор УВУ, заступник редактора «Енциклопедії украї-
нознавства».
СПОГАДИ 463
будуть не зовсім упорядковані: я з великою охотою цю працю зроблю.

А що-небудь Ви могли б прислати і з США: НТШ має там гроші, і може
виплатити гонорар на місці. Тому дуже прошу ще раз обміркувати ці
питання, і мені написати: негайно буде висланий Вам офіційний лист
з запрошенням і замовленням. Але, не чекаючи того, прошу Вас уже
написати, що зможете, з відділу мови й літератури37.
Я розумію Ваші побоювання поганого сусідства. Не можу Вас поті-
шити, що Енциклопедія буде ідеальна, але все таки докладається всіх
старань, щоб була по змозі найкраща, і я маю надію, що принаймні
не буде нічого скандального, компромітуючого або ура-патріотичного.
Лекторат без Вас утрачає для мене три чверті своєї принади.
Може тоді справді краще їхати до Скандинавії… Радий за Вас, що Ви
вилітаєте, але не радий за себе. Сподіваюсь Вас бачити, коли Ви бу-
дете в Мюнхені. Останнє: у моїй статті ми не знали як перекласти
«повнозначні слова». Поставили фолльбедойтенде. Чи добре?
З глибокою пошаною Ю. Шерех
37
Фактично Юрій Шевельов залучив Дмитра Чижевського до складу авторів Енциклопедії, і хоча
Чижевський в подальшому листувався безпосередньо з головним редактором — Володимиром
Кубійовичем, проте його «провідником» до цього поважного видання став саме Юрій Володи-
мирович. Чижевський, як і пропонував йому Шевельов, взяв участь у розділах мови, літератури
і культури і написав до 3-томної загальної частини ЕУ понад 8 великих статей. В подальшому з
1955 по 1964 роки Чижевський написав до словникової частини ЕУ понад 80 гасел і став одним
з її визначних авторів.
464 ЛИСТИ,

ПІСЛЯМОВА
А рхіви Чижевського можна кваліфікувати як «архіви епохи»,1 адже

протягом життя Чижевський підтримував зв’язки з багатьма ви-
датними діячами европейської та російської культури, збирав їхні
рукописи, проспекти, монографії, відносячись до цього як справжній
бібліофіл. Безумовно, окрасою й водночас важливою складовою обох
архівів вченого є його широке листування, що, наприклад, лише в Гай-
дельберзький колекції нараховує біля 30 000 одиниць. З огляду на це
його архіви становлять певний «комунікативний контекст», що аку-
мулює матеріали, важливі для вивчення творчої спадщини багатьох
видатних мислителів минулої епохи, і є справжнім скарбом для євро-
пейської культури в цілому. На жаль, цей «скарб» поки що залишаєть-
ся маловідомим і, отже, гідно не оціненим ні вітчизняними, ні євро-
пейськими дослідниками. Проте, сподіваємось, що видання, хоча б і
часткове, матеріалу з архівів Дмитра Чижевського змінить цю ситуа-
цію і приверне більше уваги і до його постаті, і до унікальної архівної
колекції вченого.
З огляду на обмежену кількість матеріалу, яку можна вмістити в
цій збірці, ми вирішили зупинитись на листуванні Дмитра Чижев-
ського лише з кількома кореспондентами: Омеляном Пріцаком, Юрієм
Шевельовим та Володимиром Вернадським. Що стосується останньо-
го, то Чижевський з великою повагою відносився до Вернадського
як до видатного вченого й першого президента Української Академії
наук, який своїми працями зробив справжній «прорив» в багатьох на-
прямках науки. Однак це були стосунки визнаного метра з молодим
вченим, який тільки починає свій науковий шлях. Аналогічну роль
Дмитро Чижевський відігравав на початку своїх стосунків з О. Прі-
цаком та Ю. Шевельовим. Однак в подальшому всі троє вчених стали
визначними і, я б сказала, «знаковими постатями» на тлі української
діаспори XX століття. За обсягом, якістю, креативністю наукових здо-
1
Цей термін запропонувала в своїй праці російська дослідниця Т. Щедріна, на її думку «архів
епохи» тематично об’єднує матеріали різних архівів в одну цілісність. Див. Щедрина Т. Г. Архив
эпохи: тематическое единство русской философии. — М.: Российская политическая энциклопе-
дия (РОССПЭН), 2008. — 391 с.
СПОГАДИ 465
бутків вони займають одне з найпочесніших місць в пантеоні відо-

мих українських діячів. Так сталося, що більша частина їхнього життя
пройшла в еміграції, а їхня наукова спадщина до 90-х років минулого
століття була заборонена в Україні. Невизнані і критиковані на Бать-
ківщині, вони виступили «флагманами» української науки за кордо-
ном. Реалізувавшись як вчені в іншому науковому світі і отримавши
професорські посади, вони продовжували досліджувати і розвивати
українську культуру і нести її здобутки в культурні світи інших на-
родів. Однак їхня діяльність не завжди знаходила розуміння і під-
тримку серед української діаспори і, водночас, гостро критикувалась
радянськими науковцями. Але вони працювали не заради схвальних
відгуків, почесних нагород та наукових ступенів, а за покликанням
власної душі. І саме тому, всупереч різним життєвим негараздам, які
їх переслідували протягом життя, маємо достатньо велику наукову
спадщину цих визначних українських мислителів, кожний з яких зро-
бив «прорив» у своїй науковій сфері.
466 ЛИСТИ,

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ і ЮРІЙ ШЕВЕЛЬОВ1
Д митро Чижевський та Юрій Шевельов зробили вагомий внесок

в розбудову духовної історії України і, безумовно, вони є виз-
начними постатями в пантеоні українських науковців. Неординарні
мислителі, для яких авторитет вченого визначався тільки за його на-
уковим внеском, вони завжди дбали про те, щоби українська наука
за кордоном була на високому рівні. Їхні погляди, як і наукові праці,
не завжди знаходили підтримку й розуміння серед співвітчизників як
в діаспорі, так і в Україні, однак, незважаючи на це, вони продовжу-
вали йти своїм шляхом й отримали визнання світової наукової спіль-
ноти.
Для більш глибокого розуміння контексту взаємостосунків Дмит-
ра Чижевського та Юрія Шевельова варто хоча б коротко розгляну-
ти біографічну канву їхнього життя, починаючи від часу знайомства.
Отже, познайомились вони у 1946 і завдяки спогадам Юрія Шевельо-
ва ми точно знаємо, де і коли відбулась їхня перша зустріч: «Початок
мого знайомства з Дмитром Івановичем я можу датувати точно. Це
сталося 30 квітня 1946 року, місцем дії був табір діпі в Авѓсбурзі. Відбу-
валась традиційна Шевченківська конференція, зі звичайними неціка-
1
Це лише короткий нарис, а більш детально історія взаємостосунків Дмитра Чижевського та
Юрія Шевельова викладена в моїй статі: І. Валявко. До біографії двох мислителів: Дмитро Чи-
жевський та Юрій Шевельов / Славістика. Том 2: Дмитро Чижевський і європейська культура.
— Дрогобич, 2011. — С. 227-267.
СПОГАДИ 467
вими доповідями. На його доповідь я не міг лишитися, але ми говорили

про деякі спільні спостереження, що ми мали, зокрема, від «Наймички».
Він завів розмову про ці спільності. Для нього проста розповідна мане-
ра поеми була прослідок класицизму, як той виявляється в байці. Тут
я йому показав, що в мене теж — так і написано слово «байковість»2.
Незважаючи на короткий термін спілкування, вони обидва відчули
приязнь один до одного і високий професійний рівень, і від того часу
розпочалась їхня багатолітня дружба. Однак, аналізуючи їхні взаєми-
ни, мусимо констатувати, що вони не були близькими друзями: «близь-
кими» в тому розумінні, коли людина може відкрити свою душу іншо-
му і поділитися чимось глибоко сокровенним. Проте вони, безумовно,
поважали і цінували один одного за широту мислення, наукові здобут-
ки та особисті якості, і тому між ними завжди були дружні і достат-
ньо щирі стосунки. Напевно, «близькими» ці стосунки і не могли бути
в силу різних обставин. По-перше, між ними існувала вікова різниця
у 14 років, тож вони відносились до різних поколінь. По-друге, вони
мали різні наукові школи: Дмитро Чижевський навчався ще за часів
Російської Імперії і закінчив у 1919 році університет Св. Володимира
у Києві, а потім у Німеччині (1921-1924) продовжив свої філософські
студії, розпочаті ще у Київському університеті під керівництвом Ва-

силя Зеньковського. В Німеччині він навчався у видатних мислителів,
серед яких були: Едмунд Гуссерль, Йонас Кон, Ріхард Кронер, Генріх
Ріккерт, Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс. Далі була Прага і Український
Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова, де він з 1927 року був вже
професором, а у 1929 захистив в Українському Вільному Університеті
(УВУ) свою першу докторську дисертацію: «Гегель і французька рево-
люція». В цей час Юрій Шевельов ще студіював на філологічному фа-
культеті Харківського університету, який закінчив у 1931 році. Далі він
викладав українську мову в Інституті журналістики, а з 1936 по 1939
вчився в аспірантурі на кафедрі слов’янського мовознавства Харківсь-
кого університету, де під керівництвом Леоніда Булаховського захис-
тив кандидатську дисертацію — «Із спостережень над мовою сучасної
2
Ю. Шевельов (Юрій Шерех). Я — мене — мені… (і довкруги). Спогади: У 2-х томах. — Т.2. В Єв-
ропі. — Харків-Нью-Йорк, 2001. — С.117.
468 ЛИСТИ,

поезії». Отримавши звання доцента, він викладав в тому ж таки уні-
верситеті, і в червні 1941 року був обраний керівником кафедри ук-
раїнського мовознавства, а в листопаді — заступником декана філоло-
гічного факультету. Проте працювати на цих посадах йому судилось
недовго, оскільки німецькі війська окупували Харків, і університет
було закрито. Отже, свою наукову кар’єру Юрій Шевельов розпочав
за радянських часів у Харкові, де мешкав до 1943 року. Пізніше він пе-
реїхав до Львова, де працював над українським правничим словником,
а також був заступником голови мовознавчої секції нелегального в цей
час Українського наукового товариства, яке очолював професор Ва-
силь Симович. В 1944 році Шевельов опинився в Німеччині і спочатку
був відправлений на примусову працю, а в 1945 році знов повернув-
ся до наукової роботи в Українському Вільному Університеті, де його
було обрано на посаду професора. Отже, Дмитро Чижевський знахо-
дився на еміграції з 1921 року, а Юрій Шевельов — з 1944, тобто вони
відносились до різних хвиль еміграції: пореволюційної і повоєнної. Ці
«хвилі» не завжди ладнали між собою, і їхні представники іноді входи-
ли в гострі суперечки, хоча взаємин Шевельова і Чижевського це особ-
ливо не стосується. Більш важливим фактором, на мою думку, є те, що
коли вони зустрілись, Чижевський вже мав вагомі здобутки як історик
філософії і був визнаним метром славістики, а головні наукові здобут-
ки Юрія Шевельова ще були попереду. Отже, «душевними приятеля-
ми» вони не стали, але майже з першої зустрічі відчули симпатію один
до одного і з’ясували, що у них є спільні наукові теми і їхні погляди
на певні проблеми багато в чому збігаються. І хоча це не була «дружба
на рівних», проте тем для обговорення вони мали багато. Так Шевельов,
який в той час активно займався створенням і розвитком Мистець-
кого Українського Руху (скорочено МУР) неодноразово пропонував
Чижевському вступити до цієї організації або принаймні друкуватися
в їхньому альманасі. Однак Чижевський до МУРу так і не вступив і, як
пізніше, дуже влучно зазначив Юрій Шевельов: «…власне, до МУРу він
не належав формально і дуже периферійно посутньо»3. Проте активна
3
Ю. Шевельов (Юрій Шерех). Я — мене — мені… (і довкруги). Спогади: У 2-х томах. — Т.2.
В Європі. — Харків-Нью-Йорк, 2001. — С. 118.
СПОГАДИ 469
праця Шевельова у МУРі і дещо «прохолодне» ставлення до цього руху

Чижевського не стало «муром» між ними: вони продовжували підтри-
мувати добрі відносини, Чижевський навіть кілька разів гостював вдо-
ма у Шевельова і познайомився з його матір’ю. Що ж до Альманаху
МУРа, то вийшло всього три номери, в які Чижевський так і не встиг
подати свої статті, і Альманах, через різні обставини, припинив свою
діяльність. Проте Шевельов продовжував наполегливо спонукати
Чижевського до участі в різних українських часописах і виданнях.
І Чижевський, який на той час був досить зайнятий науково-виклада-
цькою діяльністю, відгукнувся і подав кілька своїх статей до журналу
«Арка», головним редактором якого з 1948 року був Юрій Шевельов,
і до деяких інших українських часописів. Шевельов також став ініціа-
тором залучення Чижевського до співпраці у грандіозному за своїми
масштабами та інформаційним навантаженням проекті Володимира
Кубійовича — Енциклопедії Українознавства. Юрій Шевельов, який
загалом достатньо скептично ставився до науки і наукової праці се-
ред української діаспори в еміграції, підтримав цей проект і пізніше
у своїх спогадах високо оцінив працю Кубійовича та його соратників:
«Кубійович розумів, що чиста дослідницька праця української еміграції
була можлива тілька в неукраїнських наукових інституціях, залежно

від місцевих умов даної країни — Німеччини, Франції, Америки, Канади
тощо. Еміграційні науковці — ті справжні з-поміж усіх тих, хто вва-
жався або претендував на таке звання — мали інше завдання і іншу
можливість: синтезувати знання про Україну, не дати забутися тому,
що хотів затерти радянський режим. Так, у головному це мала бути
компеляція, але критична, реалістична, без плекання мітів і ілюзій,
твереза, але водночас і цілеспрямована на створення інтелектуальної
бази майбутнього визволення країни»4. Шевельов, який майже від са-
мого початку брав участь у написанні і редагуванні статей до Енцикло-
педії, став «провідником» Чижевського до цього поважного видання.
Чижевський, як і пропонував йому Шевельов, взяв участь у розділах
мови, літератури і культури і написав до 3-томної загальної частини
4
В Європі. — Харків-Нью-Йорк, 2001. — С. 255.
470 ЛИСТИ,

ЕУ понад 8 великих статей. В подальшому з 1955 по 1964 рік Чижев-
ський написав до словникової частини ЕУ понад 80 гасел і став одним
з її визначних авторів.
Дмитро Іванович, безумовно, цінував роботу Шевельова і як до-
свідченого редактора, і як високопрофесійного науковця і радо з
ним співпрацював та радився у різних наукових справах. Однак
було б помилкою вважати, що їхні стосунки обмежувались виключно
науково-редакційною роботою. Вони були глибшими і більш приятель-
ськими, ніж це, можливо, виглядало зі сторони. Так, коли з Чижев-
ським трапилась неприємна історія, пов’язана з достатньо безглуздими
звинуваченнями Гессенського міністра культури, який в газеті назвав
Чижевського «шпигуном», «комуністом» і «некваліфікованим славіс-
том», він поділився цим з Шевельовим як з добрим приятелем, який
може підтримати і поспівчувати. Шевельов у свою чергу також цінував
дружні стосунки з Чижевським та поважав його як науковця і фахівця
своєї справи. І з огляду на це відкрито виступав в обороні його імені
від наклепів та різних нападів, які час від часу виникали, і не тільки
ззовні, а й усередині української діаспори. В одному зі своїх листів від
02.11.49 він пише: «Позавчора мав за Вас цілий бій, який показує, що
мені треба таки, мабуть, їхати до котрої-небудь Швеції чимскоріше.
На засіданні сенату УВУ один осел (з молодих) поставив питання, як
це може бути, що професор університету видав книжку, назвавши її
«староруською», а не українською літературою і підписавши своє ім’я
в рос[ійській] транскрипції. Відповідати було безглуздо, але я не витри-
мав і сказав, що краще видати добру і українську змістом книжку під
«невідповідною» назвою, ніж не видавати нічого або видавати погані
книжки під «доброю» назвою. Звичайно, на мене напали, було довге спере-
чання, потім питання зам’яли, сказавши, що воно, власне, не належить
до компетенції сенату, бо заперечувати мої слова по суті було нічим.
Але я бачу, що я вже навіки припечатаний титулом якщо не зрадника і
ворога народу, то в усякому випадку підозрілого на це. Та все одно, я вже
не можу і не хочу витримувати цього середовища»5.
5
Архів Д. Чижевського в Гайдельберзі Heid. Hs. 3881, Tschi, розділ С (листи). Лист від Юрія Ше-
вельова від 02.11.1949.
СПОГАДИ 471
Завдяки скандалу з Гессенським міністром культури, Чижевсь-

кий так і не отримав місця в Марбурзькому університеті, на яке так
чекав і разраховував, і у 1949 році він ображений покидає зруйно-
вану, але таку близьку його серцю Німеччину, і переїздить до Спо-
лучених Штатів, однак дружні стосунки між Чижевським та Шеве-
льовим не припинилися, а, навпаки, зміцніли. Шевельов звернувся
до Чижевського з проханням допомогти йому знайти місце в одному
з університетів Америки, і Гарвард, де в той час викладав Дмитро Іва-
нович, звісно, був в цьому плані одним з найпривабливіших місць.
Чижевський дуже серйозно поставився до прохання Шевельова і за-
ходився допомагати йому з працевлаштуванням. Він звернувся до го-
лови департаменту славістики Михайла Карповича, а також до Романа
Якобсона (який був однієї з найвпливовіших постатей у департаменті
і відігравав провідну роль в житті цієї установи) з пропозицією за-
просити Шевельова до Гарвардського університету і дав високу оцін-
ку його науковим здібностям. Шевельов був вдячний Чижевському
за увагу та підтримку: «Вельмишановний Дмитре Івановичу, дуже
вдячний за обидва Ваші листи і за таку незаслужено сердечну участь
Вашу в справі мого влаштування. Якобсон написав мені листа дуже
обережного, що мені дуже подобається, бо я знаю з практики, що коли

люди багато зразу обіцяють, то потім мало здійснюють; там він зга-
дує про «прекрасные отзывы», які Ви мені дали. Не знаю, чи з цього
що-небудь вийде, але в усякому випадку я Вам від усього серця вдячний
за Вашу увагу і піклування… Зате зовсім мало приємного є для мене
в тому, що Ви кажете, що за рік я міг би бути приміщений у зв’язку
з Вашим від’їздом назад до Європи. Власне, що я хотів би працювати
саме разом з Вами, а не заступати (що і не можливо) Вас».6 Ця справа,
на жаль, не вирішилася швидко, а розтяглась на кілька років, під час
яких Чижевський постійно тримав це діло «на контролі» і повідомляв
Шевельову про його перебіг. Завдяки всім цим зусиллям, Шевельов
нарешті отримав всі відповідні документи і влітку 1952 року переїхав
зі Швеції до Америки, де з осені вже почав викладати в одному з най-
кращих американських університетів. Проте його перебування у Гар-
6
Там само: лист Ю. Шевельова від 11.10.1949.
472 ЛИСТИ,

варді виявилось не легким і достатньо коротким. І головною причи-
ною цього стали напружені відносини між молодим лектором Юрієм
Шевельовим і впливовим американським славістом Романом Якоб-
соном7. Під час викладання у Гарвардському університеті і вподаль-
шому між Чижевським та Шевельовим зберігались дружні стосунки,
які завдяки сумісній праці, а можливо, і «некомфортному» існуванню
поряд з Якобсоном, яке обидва відчували, стали ще теплішими8. Це
відбилось як на тематиці їхнього листування, яка стала науково більш
ширшою і глибшою, так і у звертанні один до одного. Якщо раніше
Чижевський у листах звертався до Шевельова: «Шановний Пане Коле-
го» або «Шановний Колего», то з середини 50-х років це змінилося на:
«Дорогий Юрію Володимировичу». У свою чергу Шевельов перейшов
від звертання: «Вельмишановний Дмитре Івановичу» або «Високопо-
важний Дмитре Івановичу» до — «Дорогий Дмитре Івановичу», що
звучить більш тепло і дружньо. Отже, якщо на початку, коли вони
тільки зустрілись, це були відносини між молодим, маловідомим ши-
рокому загалу науковцем і маститим, добрезнаним вченим, то з часом
ці стосунки «вирівнюються», і перед нами постає листування двох
серйозних вчених, які шанують і цінують один одного. Не випадково
Чижевський обрав саме Шевельова літературним редактором та ре-
цензентом своєї добре відомої праці «Історія української літератури»,
яку видала Українська Вільна Академія наук у 1956 році. Однак під-
готовка та редагування цієї праці припали на 1954-55 роки, і це було
однією з головних тем у листуванні Чижевського та Шевельова цих
років. Після виходу монографії Чижевського, Шевельов один з пер-
ших написав на неї рецензію: «Вашу історію літератури я справді ба-
чив і маю і ще раз перечитав. Про неї я трохи написав до У[країнської]
Літ[ературної] Газети в Мюнхені, червневого числа. Це, розуміється,
не фахова рецензія, а тільки відгук і піднесення деяких загальних про-
7
Юрій Шевельов. Зустрічі з Романом Якобсоном // Сучасність. — № 12. — 1994. — С. 93-128. В цій
статті Юрій Володимирович достатньо детально описав суть конфлікту з Романом Якобсоном і
наслідки, які цей конфлікт мав для його кар’єри в Америці.
8
Більш детальний аналіз стосунків Д. Чижевського та Ю. Шевельова з Романом Якобсоном ди-
вись у статті: І. Валявко. До біографії двох мислителів: Дмитро Чижевський та Юрій Шевельов /
Славістика. Том 2: Дмитро Чижевський і європейська культура. — Дрогобич, 2011. — С.227-267.
СПОГАДИ 473
блем»9. Чижевський невдовзі отримав цей номер «Української Літера-

турної Газети» і дуже позитивно віднісся як до самої рецензії, так і
до зауважень, висунутих Шевельовим: «Дорогий Юріє Володимирови-
чу! Вчора дістав Укр[аїнську] Літ[ературну] газету з Вашою стат-
тею. Дістав охоту написати наново історію укр[аїнської] літерату-
ри, напр[иклад] для Фасмерового «Гандбуху», якщо він почне виходити.
Ваші завваги вважаю або за абсолютно правдиві, або — в деяких ви-
падках — за правдиві на 90 відсотків.
І «статичність» книги трохи перебільшена. По меншій мірі
є там вказівки на причину підупаду стилів та навіть на процеси
підупаду.
Але, як кажу, дуже Вам вдячний за статтю та «анренгунген»,
що з неї дістав»10. Безумовно, Шевельову було приємно отримати
такий відгук від метра славістики, і обмін думками, порадами та на-
уковими працями тривав і надалі. Цікаво, що вони допомогли один
одному здійснити заповітні бажання. Так, Шевельов з середини 40-х
років мріяв опинитися в Америці і отримати там не фізичну, а нау-
ково-інтелектуальну працю. І Чижевський доклав чималих зусиль,
аби ця мрія Шевельова перетворилась на реальність (конфлікту з
Якобсоном він, на жаль, передбачити не міг). В той же час сам Чижев-

ський дуже сумнівався чи варто йому їхати до Америки, а потрапивши
туди, зразу ж став шукати шляхи повернення до Європи і відповідну
його рівню посаду, але здалеку здійснити це виявилось не так легко.
І Юрій Шевельов певним чином допоміг йому повернутися до Німеч-
чини (напевно, навіть і не передбачаючи саме такий перебіг подій).
А сталося це так: невдовзі після переходу до Колумбійського універ-
ситету, Шевельов отримав стипендію Гуггенгайма і Чижевський щиро
вітав його з цією подією. Приклад Шевельова став певним поштовхом
для Чижевського, і незабаром він також подав документи до фонду,
9
Архів Д. Чижевського в Гайдельберзі. Лист Юрія Шевельова від 05.05.1956.
10
Приватна колекція Ю. В. Шевельова в Бахметьєвському архіві Батлеровської бібліотеки Колум-
бійського університету: Columbia University Libraries, Rare Book & Manuscript Library, Bakhmeteff
Archive of Russia & East European, Мs Coll Shevelov. В подальшому архівну колекцію Юрія Ше-
вельова в Бахметьєвському архіві зазначатимемо скорочено: BAR Мs Coll Shevelov. Лист Д. Чи-
жевського від 04.06.56.
474 ЛИСТИ,

хоча все, що стосувалось зібрання й оформлення документів давалось
йому нелегко. Шевельов як стипендіат фонду написав йому дуже гар-
ну рекомендацію, і за якийсь час Чижевський отримав від фонду по-
зитивну відповідь: «Дорогий Юріє Володимировичу!.. Дуже дякую Вам
також за Вашу рекомендацію Гуггенгаймові, бо я стипендію дістав
на рік і збираюсь в Європі (найбільше Лондоні) таки виготовити хоч
би значну частину рукопису Коменського до друку»11. Але до Лондо-
на Чижевський не поїхав, а повернувся до Німеччини, саме до міста
Гайдельбергу, де зразу відчув себе наче «вдома» і вирішив до Америки
більше не повертатись. В тому ж 1956 році Чижевський, за сприяння
відомого філософа Ганса Георга Гадамера (з яким він разом студіював
філософські курси в 20-х роках), отримує посаду тимчасового дирек-
тора Інституту славістики Гайдельберзького університету. Дмитро
Чижевський, якому на той час вже виповнилось 62 роки, розвиває
бурхливу діяльність і суттєво розбудовує Інститут, значно збільшує
його викладацький та студентський склад та поповнює біліотечний
фонд. Не забуває він і про Юрія Шевельова. Так, завдяки співпраці і
допомозі Чижевського у 1958 році в Гайдельберзі вийшла робота Ше-
вельова «Граматика», що належить до історії літератури («Граматика
малоросійського наріччя» О. Павловського та її автор»), у 1960 році
у Вісбадені вийшла робота О. Шахматова зі вступом Ю. Шевельова,
в 1963 у видавництві Мутона вийшла монографія Шевельова «Син-
таксис сучасної української літературної мови», були видані й інші
його праці. Отже, Чижевський намагався допомогти Шевельову чим
міг, і Шевельов це високо цінував. Їхня співпраця стосувалась не тіль-
ки видання наукових праць. У 1959 році Шевельова вперше було об-
рано на посаду Президента УВАН, і він дуже розраховував на допо-
могу в цій справі Чижевського, який був достатньо активним членом
УВАН під час перебування в Америці: «Дорогий Дмитре Івановичу,
сталося так, що після довгого відмовляння — і цілком щирого — я му-
сив прийняти президенство в УВАН. Це руйнує мої пляни на цей рік,
11
Приватна колекція Ю. В. Шевельова в Бахметьєвському архіві Батлеровської бібліотеки Колум-
бійського університету: Columbia University, Butler Library, Rare Booksand Manuscripts Library,
BAR Мs Coll Shevelov. Лист Д. Чижевського від 3 травня 1955 року.
СПОГАДИ 475
— а це мій «сабатикл» — і цілком перекреслює наступний рік. Але я це

зробив тільки на час до наступних перевиборів, у травні 1961 р., щоб
Академія протрималася цей час і знайшла іншого кандидата на голо-
ву. Якщо за півтора року такого кандидата не знайдеться, значить
справа безнадійна і врятувати інституцію не можна. Тим часом дя-
кую за обіцяну Вами підтримку і справді сподіваюся з нею скористу-
ватися»12. Однак Чижевський, який в цей час розбудовував свій Ін-
ститут славістики, керував багатьма докторськими дисертаціями та
редагував славістичні серії, не завжди вчасно відповідав на листи Ше-
вельова і, відверто кажучи, мало допомагав йому в справах УВАН і
постійно затримував подання своїх статей і до журналу академії «Ан-
налів», що виходив англійською мовою, і до україномовних видань.
Шевельов періодично писав до нього «обурені листи» і скаржився
на затримку зі статтями та листами, які містили потрібні матеріали
або відповіді на актуальні на той час питання, але загалом вони і на-
далі підтримували теплі дружні стосунки. Чижевський більше ніколи
не приїздив до США, а Шевельов, подорожуючи Європою, навідував-
ся Чижевського в Гайдельберзі кілька разів. Так, наприклад, у 1968
році Шевельов заїхав у гості до Чижевського, де той його гостинно
зустрів. У своєму листі від 22.09.68 Шевельов пише: «Дорогий Дмитре

Івановичу, спасибі за картку (спільно з Танею). Нарешті, я дома, смер-
тельно стомлений… Хочу ще раз подякувати Вам за цікаві й сердечні
зустрічі в Німеччині»13. Отже, незважаючи на вікову та територіальну
відстань й дещо різне коло професійних зацікавлень, ці доброзичливі
приятельські стосунки тривали й надалі і скінчилися лише зі смертю
Дмитра Чижевського.
Підводячи певні підсумки, хотілось би зазначити, що в житті
Дмитра Чижевського та Юрія Шевельова було багато спільного:
— Обидва були визначними вченими, які зробили вагомий вне-
сок у розвиток нашої культури та назавжди залишаться в її історії.
Однак, маючи величезні наукові знання та здобутки, вони, в силу різ-
12
Архів Д. Чижевського в Гайдельберзі. Лист Юрія Шевельова від 10.11.59.
13
Там само. Лист Юрія Шевельова від 22.09.68.
476 ЛИСТИ,

них обставин, не створили своєї власної потужної школи, хоча й мали
дійсно талановитих учнів.
— Власне, все своє життя вони були самотніми одинаками, не-
зважаючи на невелике коло близьких до них людей, серед яких були
друзі, колеги та учні. В обох також не склалось родинне життя, і вони
не мали родинного затишку та сімейного щастя. Наука була просто-
ром, в якому вони існували і, до певної міри, сенсом їхнього життя.
Однак вони спокійно приймали цю самотність, і важко сказати, чи
страждали вони від цього, чи це був просто спосіб їхнього існування.
— Дмитро Чижевський та Юрій Шевельов були яскравими осо-
бистостями на тлі української діаспори, яких не можна було не помі-
тити. І в різних українських колах до них ставились дещо по-різному.
Вони не приймали активної участі в розробці «національної ідеї», вва-
жаючи, що за будь-яких обставин наука повинна залишатись наукою
і бути об’єктивною, а не слугувати засобом впровадження «націо-
нальних ідей». До того ж обидва займалися не тільки україністикою,
а й славістикою взагалі, в тому числі і русистикою (наприклад, Чи-
жевський), а це багатьом не подобалось. Були й інші фактори їхньої
біографії, які дратували національно налаштовану частину україн-
ської діаспори. Щоправда, в житті діаспори вони зіграли трохи різ-
ні ролі. Чижевський, наприклад, викладав в Педагогічному Інституті
ім. М. Драгоманова, УВУ, в Українській Богословській Академії, був
одним із засновників УВАН, друкувався в різних українських видан-
нях. Але все ж таки він стояв осторонь активного життя української
діаспори, не занурюючись з головою в її проблеми. Шевельов у своїх
споминах так охарактеризував його позицію: «Чи він був українським
патріотом — сказати важко. Він на ці теми ніколи не говорив. Якщо
він і мав якусь політичну програму, він мав її для себе. Але він не цу-
рався української проблематики і українських людей, хоч так само був
своїм серед росіян і чехів. Звичайно, українського ура-патріотизму,
зв’язаного з невіглаством і на цьому останньому вирослого, він не поді-
ляв. Він не сперечався з ним, не проголошував хрестових походів, він
просто відходив від нього. Але він не гребував тими науковими інсти-
туціями, які вважав за поважніші й вартісніші — Український вільний
СПОГАДИ 477
університет празького періоду (але не мюнхенського), Вільну академію

наук (але не НТШ) тощо… в житті української еміграції він був збоку.
Трохи активніший тільки в науковому житті»14. Тоді, як Шевельов
знаходився у вирі життя української діаспори і як організатор МУРу,
і як редактор українських видань, і як літературний критик, і як дов-
голітній Президент УВАН. Після смерті Юрія Володимировича, оці-
нюючи його роль в українській діаспорі, Г. Грабович та М. Флаєр писа-
ли: «Роля метра і арбітра літературних стандартів, яку Юрій Шерех
завоював у періоді МУР-у, залишалися при ньому до кінця… Його відхід
в історію зобов’язує нас осмислити його багатогранне і надзвичайно
продуктивне життя, його велику і складну інтелектуальну спадщину
і ту центральну ролю, яку він відіграв у духовному житті української
спільноти»15. Отже, процес осмислення ролі Ю. Шевельова в історії
української діаспори і в цілому в історії української культури ще тіль-
ки розпочався. І враховуючи події, що сталися в Харкові у 2013 році
у зв’язку зі встановленням меморіальної дошки на пошану Юрія Ше-
вельова, його постать й досі неоднозначно сприймається в Україні і
викликає багато різних емоцій, що водночас підштовхує до більш гли-
бокого ознайомлення з його життям та науковою спадщиною.
Нащадкам вчені залишили свої праці та архіви, які, на жаль, в обох

випадках не становлять єдиного комплексу, а розкидані по різних міс-
цях16. Так, приватний архів Дмитра Чижевського зберігається в м. Гал-
ле та м. Гайдельберзі (Німеччина). Тоді, як архів Юрія Шевельова роз-
порошено між Бахметьєвським архівом Колумбійського університету
та архівом УВАН (США, Нью-Йорк). Однак, слід застерегти, що в цих
14
В Європі. — Харків-Нью-Йорк, 2001. — С. 116, 118.
15
Г. Грабович, М. С. Флаєр. Юрій Шевельов (1908-2002). До сороковин смерті // Свобода. — № 20.
— 17.05.2002.
16
Більш детальну інформацію щодо приватних архівів та бібліотек Д. Чижевського, що зберіга-
ються в Німеччині в м. Галле та м. Гайдельберзі, див. у моїх статтях: И. Валявко. Частные архи-
вы Дмитрия Ивановича Чижевского в контексте написания его интеллектуальной биографии
/ Щорічник «Філософські пошуки». Випуск XVII-XVIII. — Львів-Одеса. — С. 642-651; Наукова
та архівна спадщина Дмитра Чижевського // Сіверянський літопис м. Чернігів. — № 1. — 2005.
— С. 113-119; а також в статті В. Янцена: О судьбе библиотеки и архивов Чижевского в Герма-
нии. Дмитрий Иванович Чижевский. Избранное в 3 томах. — Т. 1. Материалы к биографии
(1894-1977). — Москва, 2007. — С. 9-16. Про архіви Юрія Шевельова, наскільки мені відомо,
поки що немає докладної інформації.
478 ЛИСТИ,

архівах знаходяться переважно листи їх кореспондентів, а листи са-
мих вчених відповідно слід шукати в архівах цих кореспондентів, які
розкидані по всьому світу. Отже, зібрати і повністю видати листуван-
ня цих видатних українських мислителів буде нелегко. Зараз я скла-
даю науковий коментар та готую до видання повний масив кореспон-
денції цих двох визначних мислителів. Обсяг листування достатньо
великий — на сьогодні маємо: 133 листа Юрія Шевельова та 91 лист
Дмитра Чижевського, й пошук листів ще продовжується. Не зважаю-
чи на це, вважаю, що поки триває підготовка повного видання, варто
видавати їхнє листування частково, щоб ці матеріали входили до нау-
кового обігу, адже їхня епістолярна спадщина — це вагомий пласт на-
шої культури. З огляду на це, в збірці пропонується невелика підбірка
з «раннього листування» Дмитра Чижевського та Юрія Шевельова:
листи подаються за 1946-1949 роки. Ми свідомі того, що така пода-
ча «вириває» деякі речі із загального контексту кореспонденції і не
дає повної картини інтелектуального спілкування мислителів, в той
же час пропонована підбірка матеріалу дає певне уявлення про коло
спільних наукових тем та інтересів вчених у зазначений період.
Листи подаються мовою оригіналу без сучасного редагування. За-
значимо, що листи Юрія Шевельова зберігаються у приватному архіві
Дмитра Чижевського, що знаходиться у відділі рукописів та рідкісних
друкованих видань Гайдельберзької університетської бібліотеки під
шифром: Heid. Hs. 3881, Tschi, розділ С (листи). Листи Дмитра Чи-
жевського відповідно зберігаються в особовому фонді Юрія Шевельо-
ва в Бахметьєвському архіві Колумбійського університету (м. Нью-
Йорк): Columbia University Libraries, Rare Book & Manuscript Library,
Bakhmeteff Archive of Russia & East European, Мs Coll. Shevelov (BAR
Мs Coll Shevelov). Частина листів Д. Чижевського за 1946-1949 рр.
зберігається в архіві Української Вільної Академії наук в США, а саме:
в архіві Мистецького Українського Руху (МУР), Фонд XL.
Примітки до листів і післямова
СПОГАДИ 479
Обкладинка журналу «Сучасність» за квітень 1974

480 ЛИСТИ,
ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ:
Pro et contra
СПОГАДИ 481
Д М И Т Р О Ч И Ж Е В С Ь К И Й : P ro e t c o n t r a
482
Дмитро Дорошенко
ЛИСТИ,
Дмитро Дорошенко
«ФIЛЬОСОФІЯ НА УКРАЇНI».
Проф. Дмитро Чижевський:
Нариси з історії філософії на Українi. — Український
Громадський Видавничий Фонд Прага, 1931. — с. 176.
П роф. Д. Чижевський являється безперечно найвидатнішим до-

слідником на полi фiльософії з поміж сучасних українських вче-
них. Протягом останніх 7-8 років з-під його пера вийшов цілий ряд
розвідок, монографій, статтей, заміток, критичних оцінок, друкова-
них по виданнях українських, німецьких, французьких, російських та
чеських. В значній мірі вони відносяться до питань, так або інакше
звязаних з розвитком фільософiчної думки на Україні. Характерис-
тичною прикметою проф. Чижевського, як наукового письменника,
являються широта наукових інтересів, глибоке обізнання з предме-
том і надзвичайна єрудиція; слід принотувати також ясний, прозорий
виклад і дуже гарну українську мову писань проф. Чижевського, що,
на жаль, не так часто трапляється в нашій науковій лiтературі.
Ще в 1926 р. вийшла у Празі (літографована) праця проф. Чижевсь-
кого «Фiльософія на Українi», яка, по словам самого автора, мала слу-
жити лише спробою поставити питання про фiльософію на Українi й
подати iсторiографiю самого предмету. Ця спроба, одначе, викликала
СПОГАДИ 483
велике зацiкавлення серед нашого суспiльства; проф. Яків Колубов-

ський присвятив їй цілу статтю на сторінках «Записок Ніжинського
Iнстiтуту Народньої Освiти» (кн. VIII, 1928 р.). Не бракувало голосiв
(з російського боку), якi ставили під сумнів саму можливість науково
говорити про «українську фільософію» або хоча б про «фільософію
на Україні». Але проф. Чижевський, видавши оце нову працю під на-
звою «Нариси історії філософії на Українi», дуже ясно i, на наш пог-
ляд, цілком вірно накреслює свое завдання, яке можна зясувати в та-
ких словах. — Він зазначає, що не тільки в українців, але й у славян
взагалі фільософiчна думка, навiть в области релігії, не досягла такого
рiвня, щоб можна було говорити про її свiтове значiння. Славянсь-
кiй (зокрема українськiй) філософії ще треба чекати на свого «вели-
кого фільософа», коли те оригiнальне, що може є в зародку в творах
дотеперішніх славянських мислителів, виступить на увесь зріст, від-
кривши глибини національного духа не лише перед усім світом, а й
перед народом самим. А проте ріжні славянські народи, в тім числі
й український, мали своїх глибоких мислителів, котрі в своїх творах
виявили типові риси тих народів, до яких вони належали. Так, нап-
риклад, Сковороду, Гоголя й Юркевича, можна вважати за типових
представників національної українськой вдачі.
Характеризуючи українську фільософічну думку, доводиться зус-
трічати великі труднощi в тім, що саме українське культурне життя
не завжди було різко та яскраво усамостійнене і відокремлене. Жи-
вучи в рамцях чужої державности, працюючи в чужих школах і пи-
шучи в чужих виданнях, українські мислителі ніби працювали в об-
сягу чужої культури і збагачували своїми творами не рідну, але чужу
народність. Але це не може служити перешкодою для того, щоб ми
говорили про українську фільософію: адже багато наших учених, пи-
шучи й чужою мовою, все одно являлись продуктом тої культури, яка
витворилась на Україні, українськими силами, відбиваючи не чужий,
а наш власний український дух, і твори тих учених нe можна розгля-
дати інакше, як продукт українського генія. Мова сама по собі не може
служити мірилом, бо ж і в Західній Европі до кінця ХVІІ. століття,
а подекуди ще й в ХVIII ст., учені праці писалися латиною, а проте
484 ЛИСТИ,
їх автори не перестають бути німцями, французами або ким іншим.
Навіть учені чужої національности, коли вони працювали на Україні
(особливо в школі) і мали вплив на поширення певних ідей серед ук-
раїнського суспільства, тим самим належать до представників в данім
разі — фільософічної думки на Україні та її розвитку. Коли ж іще взя-
ти на увагу, що в старі часи, коли ми і під чужою владою мали своє
власне національне шкільництво (Київська Академія), витворювалася
певна гневна фільософічна традиція, яка давала себе чути навіть тоді,
коли українське шкільництво було в кінці XVIII в. замінене росій-
ським, то ми маємо повне право говорити і про тяглість в розвитку
української фільософічної думки. Проф. Чижевський цілком слушно
стає на історичний і территоріяльно-державний український грунт,
розуміючи Україну й українську культуру в широкому змислі, не об-
межуючи її мірилом мови, яка у нас в ріжні часи мінялася в ужитку
на науковому полі, в залежности від умовин політичних.
Отже, виходячи з таких загальних поглядів, проф. Чижевський
дає у своїй праці огляд фільософії на старій Україні, починаючи з тих
часів, як до нас прийшло християнство, занотовує відомости, які були
у нас вже в початках нашої державности про античну фільософію, фі-
льософічні переклади, спроби фільософічної термінольогії. Він гово-
рить про фільософічну літературу так званих ожидовілих ХV-XVI вв.,
про фільософічне навчання в українській школі XV-XVIIІ віків,
про фільософічну лектуру на Україні тих часів, про окремих представ-
ників фільософічної думки, таких як Теофан Прокопович, Стефан
Яворський та інші. Спеціяльній розділ присвячено Сковороді, для до-
слідження джерел світогляду котрого проф. Чижевський найбільше
прислужився в цілому ряді своїх цінних праць. Так само окремий роз-
діл присвячено впливам німецької фільософії (німецького ідеалізму),
яка для науки Канта, Фіхте, Шелінга і Гегеля знайшла серед українців
видатних інтерпретаторів і послідувачів в особах Лодія, Довговича,
Кавунника Велланського та інші. Окремі розділи присвячено Миколі
Гоголю (його релігійно-фільософічному світоглядові), Кирило-Ме-
тодієвським братчикам (Костомарову, Кулішеві, Шевченкові, Гула-
кові), Памфілу Юркевичу, видатному професорові фільософії у Київі
СПОГАДИ 485
(пізніше у Москві), що розвивав ідеї «плятонізму» і своїм світоглядом,

на думку проф. Ч-го, виявляв типові українські риси; нарешті в роз-
ділі «фільософія на послугах науки» розглядає автор фільософічну
основу таких учених, як Потебня, Лесевич, Туган-Барановський, Зі-
бер, Кістяковський та інші. Треба додати, що на вступі книги уміщено
розділи «Фильософія і національність» та «Український народній ха-
рактер і світогляд». В останнім розділі (написанім у співробітництві з
Л. Миколаєнком) проф. Чиж. дає спробу характеристики України як
окремого культурно-національного типу.
До кожного розділу автор подає відповідну літературу. З огляду
на те, що він особливо старанно занотовує літературу українську,
я дозволю собі на цім місці зауважити, що в параграфі про В. Лесе-
вича можна було би подати крім одинокої зазначеної автором статі
М. Журливого ще статі: С. Єфремова «Памяти В. Лесевича» в «Кіев.
Старині» 1905, кн. ХI і Д. Дорошенка «Володимир Лесевич» в «Новiй
громаді», 1906, кн. І.
Розмір нашого часпису не дає мені змоги докладніше зупинитися
на багатому змісті книги проф. Чижевського. Але мусимо зазначити,

що вона дає навіть більше, ніж обіцяє її заголовок. Як влучно висло-
вився проф. Колубовський (у згаданій вище статі з приводу «Фільосо-
фії на Україні» пр. Ч-го), фільософія являється покажчиком культури,
яку переходить в ріжних степенях кожна нація. Одже й книга проф.
Ч-го являється немов оглядом історії української культури, вона по-
казує, що на Україні ніколи не завмирали вищі духові інтереси, навіть
і в тяжкі часи чужого панування, що фільософічні ідеї, якими жили
найбільш освічені народи, завжди знаходили живий відгук на Україні.
I серед самих українців раз у раз з’являлися талановиті представники
фільософічної творчости, зпоміж яких такий Сковорода міг би зроби-
ти честь і найбільш освіченій нації.
Книжка видана дуже старанно і чепурно. Великою її окрасою слу-
жать чиленні портрети представників фільософічної думки на Ук-
раїні. Деякі з цих портретів дуже рідкі, а деякі навіть уперше тут зяв-
ляються взагалі.
486 ЛИСТИ,
В первые опубликовано: Хлiборобський шлях. — Львiв, 1932. —

ч. 1. — C. 5-6 (выходные данные рецензии даются по газетной вы-
резке, сохранившейся в личном архиве Д. И. Чижевского при отделе
рукописей и редких книг библиотеки Галльского университета — ULB
Halle, Sondersammlungen, Yi 52 II, Mappe 3, Nr. 3). Комментарий и при-
мечания В. Янцена.
С автором рецензии, выдающимся украинским историком, пуб-
лицистом, общественным и государственным деятелем Дмитрием
Ивановичем Дорошенко (1882-1951), Чижевского связывало сотруд-
ничество в различных научных обществах и учебных заведениях
«Украинской Праги», теплые личные отношения и многолетняя пере-
писка. В архиве Д. И. Чижевского в Галле сохранилось 17 писем и от-
крыток Дорошенко с 1930 по 1936 год. Разумеется, эти письма отра-
жают лишь незначительную часть действительной истории общения,
взаимопомощи и сотрудничества этих выдающихся деятелей украин-
ской культуры. В библиотеке Д. И. Чижевского сохранились 4 книги
и библиография трудов Д. И. Дорошенко за 1899-1942 годы, уже да-
тами своего выхода свидетельствующие о том, что и после 1936 года
общение их продолжалось. Во второй, послевоенной части личного
архива Чижевского в Гейдельберге сохранилось еще одно письмо
Д. И. Дорошенко за 1946 год и его жены за 1958 год.
Некоторые из этих источников позволяют восстановить исто-
рию написания рецензии Д. И. Дорошенко на книгу Чижевского.
Так, в открытке от 20 октября 1932 года из Праги Дорошенко пишет
об «Очерках из истории философии на Украине»: «Мне самому уди-
вительно, что на Вашу книгу до сих пор нет отзыва. Получается —
некому писать! Я бы сам написал, да думал, что с моей стороны это
было бы чересчур самонадеянно. Но вижу, что надо, ибо это же скан-
дал, что на такую ценную книгу нет нигде отзыва… Но, к сожалению,
у меня писать некуда, кроме как в «Zeitschrift für slavische Philologie» и
в «Slavia». Но попробую и там, и там. Досадно лишь, что «Zeitschrift für
slavische Philologie» выходит всего раз в год и долго ждать, а «Slavia»
СПОГАДИ 487
маринует материал по целым годам. Разумеется, моя рецензия, как ре-

цензия неспециалиста, может носить лишь общий и описательный
характер книги как выдающегося явления в украинской научной ли-
тературе» (ULB Halle, Sondersammlungen, Yi 52 II, Mappe 10, Nr. 23).
А в письме от 20 декабря 1932 года из Праги Дорошенко сообщает
о выходе своих рецензий в газете «Хлiборобський шлях» во Львове
и в немецком журнале «Zeitschrift für osteuropäische Geschichte», том 7,
кн. 2 (ULB Halle, Sondersammlungen, Yi 52 II, Mappe 10, Nr. 10). И, нако-
нец, в письме от 12 января 1933 года он сообщает о посылке рецензии
из газеты «Хлiборобський шлях» и о том, что уже правил корректуру
рецензии в немецком журнале. «Посмотрите эту статью, но не судите
строго — не специалист я в этой области, вот и хожу как по тонкому
льду, чтоб не провалиться» (ULB Halle, Sondersammlungen, Yi 52 II,
Mappe 10, Nr. 11).
Комментарий
488 ЛИСТИ,
СПОГАДИ
Українська група членів міжнародного бібліотечного конгресу в Празі 1926 р. Зліва направо сидять:
І. Калинович, С. Сірополко, К. Панкевичова, Д. Антонович, О. Колессо, Д. Дорошенко;
стоять: В. Сапіцький, О. Кандиба, П. Зленко, Ю. Тищенко, В. Старосольський, Д. Чижевський, В. Біднов
489
Архів Дмитра Чижевського в Галле
490 ЛИСТИ,
В. З[аїкін]
УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ
П роблєма національної фільософії майже до останнього часу

не була трактована з належною увагою й серйозністю; система-
тичних дослідів над розвитком фільософічної творчости окремих на-
цій, з погляду виявлення в ній національних прикмет, національного
світогляду сих націй сливе не було; а в нас українців не було не тільки
ніяких дослідів про минуле нашої фільософії, але не було навіть уяви
ані про обсяг та границі української фільософії, ані про найвидатні-
ших фільософів-українців і т. д.
Тимчасом національність має безперечно чималий вплив на фільо-
софічну творчість, особливо на форму й методи фільософічних до-
слідів, на будову (архітектоніку) фільософічних систем, і т. д. Націо-
нальні елєменти, очевидна річ, знаходять свій вираз і в фільософічних
творах, писаних не рідною, а чужою мовою. Отже й українські націо-
нальні риси можемо й мусимо шукати також у творах, писаних фі-
льософами-українцями на инш. мовах (латинській, німецькій, росій-
ській і т. д.).
Останніми роками появилася вже низка праць, у котрих бачи-
мо спроби виявити національний елємент в розвитку фільософіч-
ної творчости окремих націй, означити ролю національного харак-
теру в історії фільософії ріжних націй і, нарешті, схарактеризувати
СПОГАДИ 491
фільософічні світогляди сих націй. Найцікавішими (хоч і не завжди

вільними від тенденцiйности й повноти) з тих праць треба визнати
твори В. Вундта, Г. Когена, П. Наторпа, М. Шелєра, Брейє, Форлєндера,
Сорлєя, Руджєро. Що до україн. фiльософiї, пеpшi спроби дослiдження
її минулого з нацiонального погляду були зробленi ще передше Климом
Ганкевичем i Др. Вас. Щуратом: але Кл. Ганкевич роспоряджав надто
обмеженим матерiялом; цiкава ж праця Др. Щурата має темою тiльки
зародки української фiльософiчної думки в часах т. зв. «українського
середновiчча». В 1918 р. написав загальний нарис iсторiї україн. фiль-
ософiї зi спробою характеристики українського народного свiтогляду
пок. акад. М. Сумцов, але ся праця вийшла цiлком невдатною, й досi
не була надрукована. Нарештi, останнiми роками приступив до сис-
тематичних i ґрунтовних дослiдiв над минулим україн. фiльософiї
й поклав своїми працями науковi пiдвалини icтopiї україн. фiльосо-
фiї проф. Дм. Чижевський. Ha особливу увагу заслуговує його праця
«Фiльософiя на Українi»1) видана в 1926 р., котра є iсторiографiчним
оглядом української фiльософiї (вiд її початкiв i до новiйшого часу) i
разом з тим методольоґiчним «вступом» (Einleitung) до icтopiї україн.

фiльософії. Крiм огляду праць фiльософiв українцiв з походження,
проф. Чижевський звертає увагу в сiм оглядi також нa дiяльнiсть фi-
льософiв-чужинцiв нa Українi (н. пр. нiмцiв Шада, Якоба, росiянина
о. Скворцова та ин.), оскiльки вона звязана була з розвитком україн-
ської фiльософiчної думки й мала вплив нa українських фiльософiв,
учених, письменникiв та взагалi нa українське громадянство.
Ся праця проф. Дм. Чижевського є результатом довгих i старанних
його студiй й має дуже велику вартiсть не тiльки для icтopiї україн.
фiльософії, але й для icтopiї україн. культури, icтopiї україн. Церкви
(з котрою стисло звязаний розвiй фiльософiї нa Українi) та инш. галу-
зей українознавства2). Вся праця складається з 15 роздiлiв: чотирi пер-
шi — вступнi; 5) Середновiчча; 6) Київська Академiя в XVII-XVIII вв.;
7) Сковорода; 8) Шад i його учнi, 9) Шелiнґiянство; 10) Київ. Академiя
(в першiй пол. XIX в.); впливи Геґеля; 11) Юркевич; 12) Сфера захiдних
[культурних] впливiв; 13) Впливи фiльософiї у ширших колах; 14) Ма-
терiялiзм i позiтивiзм; 15) Методольоґи наук; додаток — «Фiльософiч-
492 ЛИСТИ,
на лiтература 1921-26 pp.». Сей росподiл матерiялу у деяких частинах
не зовсiм надається; н. пр. в сiм pocпoдiлi пропущенi тi дослiдники фi-
льософiї другої пол. XVIII та поч. ХIХ в., що не належали анi до київ-
ської академiчної школи, анi до школи Шада та шелiнґiянцiв (н. пр.
Вол. Золотницький, Iв. Хмельницький, Осиповський, Якоб, його учень
Мих. Полетика та ин.); немає роздiлу, присвяченого iдеалiстичнiй фi-
льософiї другої пол. ХIХ та поч. ХХ в., яка звичайно не обмежуєть-
ся самим тiльки Юркевичем. Деякi роздiли в ciм росподiлi утворенi
штучно (12-ий i 13-ий), де говориться про фiльософiв i письменникiв
рiжних напрямiв i рiжних перiодiв; так само до роздiлу «середновiч-
ча» не зовсiм вдатно вiднесено лiтературу зжидоватiлих i православнi
та католицькi богословсько-фiльософiчнi праці ХVІ — поч. ХVІІ в.;
літературу зжидоватілих, здається, вірніше буде вважати за прояв
скрайно-протестантського («реформаційного») руху на Україні (зжи-
доватілі, як відомо, злилися потім на Україні з соцініянами чи ново-
аріянами); що ж до праць православних та католицьких богословів
у кінці XVI й на поч. ХVІI в., то вони — як і сам проф. Чижевський
зазначає — належать уже не до середновічча, а до пореформаційного
церковно-реліґійного відродження.
Проф. Чижевський використав у своїй книзі дуже багато матерія-
лу, але всеж таки (почасти свідомо) зробив чимало й пропусків. Перш
над усе проф. Чижевський залишив без розгляду праці сучасних фі-
льософів-українців; і через те в його книзі ми не знаходимо повної
картини розвитку україн. фільософії в другій полов. ХIХ та на поч.
ХХ в.3). І взагалі огляд української фільософії в ХVІІ, XVIII та пер-
шій пол. ХІХ в. у проф. Чижевського значно повніший, ніж у другій
пол. ХІХ та на поч. ХХ ст.: досліджуючи фільософію на Україні до по-
лов. ХІХ в., проф. Чижевський звертає увагу і на дрібних дослідників
фільософів, а також і на чужинців, що працювали на Україні (як Шад,
о. Скворцов та ин.); розглядаючи ж новійшу фільософію, проф. Чижев-
ський зупиняється виключно тільки на найвидатніших (померших)
фільософах-українцях, які виразно виявили свій звязок з Україною;
отже залишаються без уваги фільософи-чужинці, що працювали в дру-
гій пол. ХІХ та на поч. ХХ в. на Україні (серед них деякі дуже видатні,
СПОГАДИ 493
напр. Ол. Козлов), фільософи-українці, які не виявили виразно свого

звязку з Україною, (хоч по суті деякі з них як найяскравіше висловлю-
ють у своїх поглядах і творчості істотно-українські національні риси,
спільні всім найвидатнішим мислителям-українцям4)), і нарешті менш
визначні фільософи-українці, з котрих проте деякі користувалися
значним впливом і вже через те заслуговують на згадку. Нарешті, де-
котрих представників української фільософії другої пол. ХІХ — поч.
ХХ в. проф. Чижевський пропустив, очевидно, просто випадково,
в тім числі: славнозвісного методольоґа й соціольоґа Максима Кова-
левського (члена україн. громади у 1-ій російськ. Держ. думі, † 1915 р.),
заслуженого методольоґа-історика Ів. Лучицькогo (1825-1918), оригі-
нального історіософа Л. Мечникова-Спадаренка (1838-1888), видат-
ного педаґоґа, що писав між инш. і в справі заведення україн. мови
у школі на Вел. Україні, Кост. Ушинського (1824-1870) та ин.5).
З дослідників фільософії XVIII в. вартих уваги, не згаданий в книзi
проф. Чижевського Вол. Золотницький, один з перших українських
фільософів-правників, автор кількох фільософічно-правничих стат-
тів, короткого курсу природного права (вид. в 1764 р.), «Наставленіе

сыну» (вид. в 1796 р.) та ин.; далі цікаво було б перевірити відомости
І. Борщака про фільософічно-правничі елєменти в писаннях Гетьма-
на Пилипа Орлика: слід би було згадати ріжні переклади фільосо-
фічних творів, зроблені українцями в XVIII в.; окремої згадки варта
велитенська праця над перекладами Отців Церкви Паїсія Величков-
ського, реформатора сх.-словянського православного монашества
(1722-1794), і т. д.
З дослідників фільософії першої полов. ХІХ в. проф. Чижевський
не звернув чомусь уваги на о. Ф. Сидонського (1805-1873), одного з
представників київської духовно-академічної еклєктичної фільо-
софії (в якій лучилися впливи православної богословії з німецьким
післякантівським ідеалізмом); зовсім не згадані: харківський профе-
сор Як. Кронеберґ (1788-1838), шелінґіянець, автор дуже гарних творів
з естетики та київський проф. Кост. Неволін (1806-1855; у Київі був
у 1835-1843 рр.), автор першої в усій Европі «енцікльопедії правоз-
навства» в ідеалістичнім дусі, писаної під впливом Шелінґа, Геґеля та
494 ЛИСТИ,
німецької історичної школи права (вид. в 1839-1840 рр.). Менше виз-
начних дослідників (як от Я. Толмачов) не згадуємо з огляду на брак
місця. Більше уваги треба, на наш погляд, звернути на Мик. Гоголя та
М. Костомарова; Костомаров цікавий для нас і яко реліґійний мисли-
тель, і яко методольоґ історії та історіософ, і яко суспільно-політич-
ний мислитель і письменник6).
Які загальні висновки можна зробити на підставі досліджених уже
матеріялів до історії україн. фільософії?
На думку проф. Чижевського, покищо не можемо ще підвести
певних висновків, а хиба тільки висловити деякі провізоричні мірку-
вання. По-перше, Україна, як і все «словянство в цілому», — каже
проф. Чижевський, — не має ще ніодного «великого фільософа»;
«з другого боку, й ті фільософічні течії й окремі представники філь-
ософічної думки, що їх мало словянство, часто виявляли дуже силь-
ний ухил до проблєм, що власне виводять із меж теоретичної, чистої
думки у практичне»; нарешті, через занепад національно-культурного
життя, «українські сили знаходили працю лише на національно-чу-
жому культурному ґрунті». З тих причин історик україн. думки має
справу з матеріялом, у якім — на погляд проф. Чижевського — «лише
неясно, нерізко» виявляються своєрідности українського духа. З при-
воду сих уваг проф. Чижевського, мусимо однак зазначити передусім,
що його твердженнє, ніби «словянство… не має ще ніодного великого
фільософа» безперечно перебільшене: східне словянство має великих
фільософів, має й фільософа світового значіння — Фед. Достоєв-
ського, котрого можна і треба вважати попередником і навіть у ве-
ликій мірі родоначальником тих напрямів у сучасній европейській
фільософії, які дослідник найновішої фільософії Мюлєр-Фрейенфельс
влучно обєднує під спільною назвою «фільософії життя»; другим ве-
ликим сх.-словянським фільософом, котрого значіннє та широкий
вплив виявилися щойно в останнім часі, є Вол. Соловйов; означити
його ролю й дати оцінку нині ще досить важко й завчасно; так само
як і оцінити ролю та вартість декого з сучасних сх.-словянських
фільософів. Натомість слушною є увага проф. Чижевського, що май-
же всі видатні словянські мислителі (починаючи зі Сковороди й кін-
СПОГАДИ 495
чаючи Вяч. Липинським, В. Зіньковським, росіянами о. Флорєнским,

о. Булгаковим, Арсєньевим, Бердяєвим, «евразійцями» та ин.) вихо-
дили за межі теоретичної, «чистої» фільософії у сферу «практичної»
думки; пpo те саме в останній час бачимо серед сх.-словянських мис-
лителів — і видатних представників «чистої» фільософії, як Лоський,
Франк. Але не можемо погодитися з поглядом, що «епохальну ролю
й значіннє в історії фільософії може придбати лише суто теоретич-
на постать», а тим більше, що для виявлення прикмет національної
фільософічної думки не можуть бути якнайліпше використані тво-
ри тих мислителів, що зєднують фільософію зі сферою «практичної»
думки (як Сковорода, М. Гоголь, Ф. Достоєвський, Вяч. Липинський
та ин.). Більше труднощів для виявлення тих прикмет справляє об-
ставина, що майже всі найвидатніші мислителі-українці ХІХ й поч.
ХХ в. працювали, а почасти й до нині працюють на російськім націон.
культурнім ґрунті (М. Гоголь, П. Юркевич, Ф. Достоєвський, М. Дани-
левський, А. Білий, М. Туган-Барановський, Б. Кістяковський, В. Зінь-
ковський та ин.), при чому деякі з них (Достоєвський, Данилевський,
Білий) зовнішно навіть не мали виразного звязку з Україною. Тому

дійсно важко означити межі української й російської фільософії.
В кожнім разі, деякі загальні міркування про характеристичні при-
кмети україн. фільософічної думки й нині можна й треба вже вислови-
ти. При тім, як слушно підчеркує проф. Чижевський, мусимо звертати
увагу не на пересічних дослідників (котрі до того ж часто цілковито
підпадають під чужі впливи), а на найяскравіші, найвидатніші талан-
ти, у творчості котрих найсильніше відбивається національний дух.
Українська фільософія повстала під впливом, з одного боку, східно-
христіянської патристичної фільософії (зокрема св. Іоана Дамаскина),
з другого — зах.-христіянської т. зв. «схолястичної» фільософії (особ-
ливо, св. Томи Аквінського), у найближчім звязку з богословською
наукою і вже хутко виявила «ухил» у сферу проблєм або спільних з бо-
гословією або проблєм «практичних». Отсі риси — виразний реліґій-
ний, христіянський характер, звязок із богословією, особливу увагу
до проблєм «практичної фільософії» (етики, фільософії права, філь-
ософії творчости, історіософії, педаґоґіки і т. д.) заховала українська
496 ЛИСТИ,
фільософія й до нинішного часу, в чому ми переконуємося, пере-
глядаючи працю найвидатніших мислителів-українців Сковороди,
М. Гоголя, М. Костомарова, О. Потебні (якого праці мають епохальне
значіннє в історії фільософії мови й творчости), Ф. Достоєвського,
М. Данилевського, П. Юркевича, В. Зіньковського, Вяч. Липинського
та ин. Треба сказати, що це риси, спільні в українській фільософії з
фільософією російською, білоруською й болгарською, тобто це риси,
властиві всій сх.-словянській фільософії7). Що ж до фільософії захід-
них народів, то українська, як і вся сх.-словянська, фільософія ближча
до фільософії німецької, ніж до французької та англійської.
Проф. Чижевський (мабуть під впливом Мих. Грушевського) знахо-
дить в історії української думки певний нахил до протестантизму
(чим відріжняється, здається, на його погляд, український світогляд
від російського); на думку проф. Чижевського, шелінґіянство ніби-
то мало на Україні значно менший вплив, ніж у Росії через свій надто
«католицький» характер; нахил до протестантизму знаходить він навіть
у М. Гоголя. Всі ці твердження вважаємо помилковими. Протестантизм
на Україні ніколи не мав ані глибшого впливу, ані значного поширен-
ня; М. Гоголь нічого спільного з протестантизмом не має, а навпаки
наближається до католицького світогляду (не підлягає сумнівам вплив
на Гоголя також шелінґіянства), про протестантизм Шевченка поваж-
но говорити не можна: погляди Шевченка се мішанина православія,
перекрученого католицтва (впливи Лямени та польських месіяністів)
та псевдо-реліґійного атеїзму Штравса й Фаєрбаха; не були протестан-
тамий Куліш та Драгоманів (порів. розвідку Вол. Дорошенка, де дове-
дена помилковість твердження про протестантизм Драгоманова). Всі
найвидатніші мислителі-українці се або щирі й правовірні православні
(иноді при тім однак з виразним нахилом до католицького світогляду)
або щирі й правовірні католики. Що ж до впливів шелінґіянства, то —
на наш погляд — значіннє йoгo на Україні було і є не менше ніж в Росії;
з посеред усіх фільософічних західних течій шелінґіянство та геґеліян-
ство були найбільше поширені як на Україні, так і в Росії.
Взагалі, вказати ріжницю між українською й російською фільосо-
фічною думкою поки що досить важко. Твердження дечиї, ніби
СПОГАДИ 497
в росіян — переважає містицизм, а в нас — «націоналізм» та «реалізм»,

абсолютно невірні; в україн. світогляді, так само як і в російськім, ба-
чимо виразну перевагу реліґійних елементів, ідеалізму й містицизму;
найвидатнішими представниками сх.-словянського містицизму були
українці (Сковорода, Величковський, М. Гоголь, о. Семененко, До-
стоєвський та ин.); родоначальниками містичних течій у Росії в нові-
ших часах росіяне цілком слушно визнають українців Сковороду й
Величковського. Ріжницю між українськими й російськими мислите-
лями можна вказати покищо хиба більш формальну: в росіян бачимо
більшу простолінійність та різкість і загостреність думки, в українців
— більшу поміркованість, обережність і ґрунтовність (цікаво н. пр.
з сього погляду порівняти: Г. Сковороду і Л. Толстого, «кирило-ме-
тодіївців» і московських словянофілів; Драгоманова і Бакуніна, позі-
тивіста Лесевича і скрайного матеріяліста Чернишевського, Вяч. Ли-
пинського і евразійців, і т. д.).
Очевидна річ, що більш яскраве виявленнє українського світогля-
ду можливе буде тоді, коли по-перше, далі розвинуться досліди над іс-
торією україн. фільософії, а головним чином — тоді, коли розвинеться

українська фільософічна творчість на своїм національнім ґрунті.
На жаль, на Вел. Україні нормальний розвій фїльософії тепер цілко-
вито унеможливлений примусовим накидуваннєм марксівського сві-
тогляду (в лєнінській інтерпретації); але там, куди не сягає рука тепе-
рішних господарів Вел. України, бачимо дуже цінні й важливі прояви
української фільософічної творчости вже на україн. націон. ґрунті.
Найвидатнішими передставниками сучасної україн. фільософії, що
розвивається вже на національнім ґрунті, являються Вяч. Липинський
і Дм. Чижевський (котрий є не тільки дослідником історії фільософії,
але й фільософом).
Примiтки
1)
Проф. Дм. Чижевський. Фiльософiя на Українi. (Спроба iстоpioгpaфiї). Видавниц-
тво «Сiяч». Прага, 1926. Стор. 197, 8°.
2)
На превелике здивуваннє й сором, cя дуже цiнна книжка проф. Д. Чижевського
не знайшла досi, за два роки!, нiякої оцiнки в жаднiм з українських часописiв.
498 ЛИСТИ,
3)
Подекуди, але звичайно в дуже малій мірі сю прогалину заступає додаток — «Укр.
фільософічна література в 1921-26 рр.»; тим бiльше, що огляд сей неповний;
особливо багато пропущено в нім праць, виданих на Вел. Україні.
4)
До таких мислителів-українців з походження, але зовнішно не звязаних або дуже
мало звязаних з Україною, належать найбільший сх.-словянський письменник
і фільософ Федір Достоєвський, Мик. Данилевський та А. Білий. В творчости й
світогляді їх знайшли дальший і глибший розвиток тi суто-українські елементи,
яких зародки бачимо у Сковороди та в українській ліриці ХVIII в. і потім — яскра-
віше — у Г. Квітки, М. Гоголя, М. Костомарова та ин. На українське походжен-
ня та українські й католицькі елемєнти в творчості й світогляді Достоєвського
звернув увагу російський дослідник С. Любімов ст. «Ф. М. Достоевский. К вопросу
об его происхождении» («Литерат. Мысли» Петрогр., 1923, кн. І). Тема ся заслу-
говує спеціяльного досліду.
5)
З инш. фільософів-українців та чужинців, що працювали на Україні в другій пол.
ХІХ та на поч. ХХ в., крім зазначеного вже нами Олекси Козлова (1831-1901),
представника «панпсихізму» (ідеалістичної доктрини, створеної під впливом
Ляйбніца й Тайхмюлера), слід би згадати дослідників суспільно-політичної фі-
льософії: харківськ. проф. Стоянова (працював у 1860-1870 рр.); Олександра
Градовського (1851-1891; йому належить, між инш., гарна розвідка про політ. фі-
льософію Геґеля); Мик. Ренненкампфа (київськ. проф. з 1869 р., автора дуже по-
ширеного курсу фільософії права); видатного методольоґа історії Iв. Лучицького
(1865-1919), методольоґа-економіста, акад. Укр. Академії Наук Вол. Левитського
(†1926), фільософа-позітивіста Матвія Троїцького (1835-1899) та инш. З великих,
европейської слави, учених-українців, що — не будучи фаховими фільософами
— писали популярні фільософічні твори, варто згадати I. Мечникова (славно-
звісного біольога) та Мик. Стороженка (історика зах.-европ. літератур). Варто б
згадати й деяких українських критиків, що порушували у своїх статтях етичні та
естетичні питання, н. пр. М. Євшана-Федюшку († 1919), Iв. Стешенка († 1918; йому
належать між инш. кілька нарисів про етику Винниченка) та ин. З огляду на брак
місця, обмежуємося цими вказівками.
6)
Ще б варто було згадати Мих. Каченовського (1775-1842), вихованця Харківськ.
Колеґіюму, видатного у свій час історика й критика, професора естетики, історії
літератури та історії, найбільш відомого своїми ориґінальними історичними кон-
цепціями; він був творцем скептичного напряму в сх.-словян. iсторіоґрафії.
Цікаво було б іще зазначити твори з естетики, з етики та з педаґоґіки деяких
україн. письменників першої пол. ХІХ в., нпр. П. Белецького-Носенка.
7)
Iнакше представляється питаннє про відношеннє української фільософії до чеської
та польської. Нa нaш погляд, «словянська фільософія» — як і взагалі словянська
культура — як щось ціле не істнує. Спроби деяких дослідників, нпр. Мірчука, вка-
зати означити «словянську фільософію», вийшли невдатні. В кожнім разі, чеська
фільософія дуже відріжняється від сх.-словянської; якщо вважати найтиповіщим
чеським фільософом Масарика, то в нього спільне зі сх.-словянськими фільософами
СПОГАДИ 499
буде лише те, що він також має певний «ухил» у сферу «практичного» мислення; але
під той час, коли всі найвидатніші сх.-словянські мислителі будують свій світогляд
на релігійних підставах, й зокрема етику свою основують на христіянській (право-
славній або католицькій), моральній науці, Масарик розвинув безреліґійну фільосо-
фічну систему, в якій важливе місце займає автономна (безрелігійна) етика.
Після вказівок одного з найвидатніших польських дослідників фільософії права,
польський національний світогляд у сім відношенню цілковито сходиться з чеським
і різко відріжняється від сх.-словянського; сьому ніби-то суперечать такі факти, як
польський месіянізм; але мусимо памятати, що ідеольогами польського месіянізму
були в більшості спольщені литовці, білорусини та українці (з українців нпр. о. Се-
мененко); та й істота польського месіянізму ще не виявлена всебічно; в кожнім разі,
світогляд польських месіяністів ніяк не можна вважати католицьким. На думку зга-
даного вже польського фільософа-юриста, в очах видатних польських мислителів
реліґія й Церква були лише знаряддями до осягнення національної мети.
В первые опубликовано: Поступ. Вісник літератури й життя. —

[Львiв,] березень-квітень 1928, 3-4 число. — С. 121-127. Публику-
ется по экземпляру рецензии, хранящемуся в личном архиве Д. И. Чи-
жевского при отделе рукописей и редких книг библиотеки Галльского

университета (ULB Halle, Sondersammlungen, Yi 52 II, Mappe 3, Nr. 23).
Комментарий и примечания В. Янцена.
Украинский историк Вячеслав Михайлович Заикин (1896-1941)
— личность до сих пор еще во многом загадочная и малоисследован-
ная. Яркий представитель «расстрелянного возрождения», он, к сожа-
лению, и сегодня привлекает к себе внимание исследователей более
как жертва репрессий или герой сенсационно-детективных историй
о шпиономании, чем как самобытный историк церкви, философской
мысли и борец за национальное возрождение Украины1). Во всяком
случае, сюжет его личного знакомства с Д. И. Чижевским, как и репуб-
ликуемая нами рецензия пока еще в историко-философской литера-
туре не обсуждались. Правда, опубликованные на сегодняшний день
архивные материалы о нем и не давали повода для подобных поисков,
параллелей и сравнений.
Между тем, В. М. Заикин (а обсуждаемая нами рецензия, опуб-
ликованная под инициалами В. З., несомненно принадлежит ему)
относится к числу очень немногих рецензентов книги Д. И. Чижев-
500 ЛИСТИ,
ского «Фільософія на Українi. (Спроба iсторiоґрафiї)» (Прага, 1926)2),
критические замечания которых ученый счел нужным учесть при ее
переиздании в 1929 году и в «Нарисах з iсторiї фiлософiї на Українi»
(Прага, 1931). Разумеется, не все замечания были приняты безогово-
рочно, но автор статьи-рецензии об украинской философии произвел
на Чижевского неизгладимое впечатление компетентностью своих
поправок и дополнений. Поэтому во втором издании той же книги
он отвел ее обсуждению значительное место в специально для этого
написанной дополнительной главе «Мои рецензенты»: «Цiннi допов-
нення до мого списку укр. мисленникiв дає п. В. З[аїкин]. Деякi iмена
менi були вiдомi, але я обминув їх, як не суто фiльософiчнi (Ушинсь-
кий, П. Величковський, К. Неволiн…), деякi, на мою думку, занадто
дрiбнi, що до їх фiльософiчного значiння (М. Ковалевський, I. Лучиць-
кий, М. Троїцький i т. д.). Деякi iмена я прийняв до 2 видання книги.
[…] Важливiшi питання принциповi. П. В. З[аїкин] пiдносить питан-
ня про «практичний» ухил славянської (або тiльки росiйської та укр.
фiльософiї). Свою думку на це питання я висловив у статтi моїй у 38 т.
«Современных Записок»3) i для мене є цiлком ясно, що велике значiння
в iсторiї фiльософiї може придбати лише суто «теоретична» постать
(до речi — це так було i в iсторiї релiґiйної фiльософiї — згадаймо хоч
отцiв церквi). Другої думки п. В. З[аїкiна], що чеська та польська фiльо-
софiя своїм духом позитивiстичнi i безрелiґiйнi, я не можу прийняти.
Бо для мене всеж i польський месiянiзм є найхарактеристичнiшою
течiєю польської фiльософiї, а Коменський та Хельчицкий є бiльш ха-
рактеристичнi для чеського свiтогляду, нiж Масарик. Третє зауважен-
ня п. В. З[аїкiна], що, мовляв, протестанських «ухилiв» ув українських
мисленикiв немає, теж не можу прийняти. До думки оцiєї я прийшов
не «пiд впливом М. Грушевського» (до праць акад. Грушевського з iст.
релiґiйної думки я, на жаль, повинен поставитися досить неґативно),
а пiд упливом самостiйних студiй над одповiдним матерiялом. В инчо-
му мiсцi думку свою я обґрунтую. Але я не неґую того, що основа дум-
ки в багатьох українцiв є схiдна христiянська фiльософiя (схiднi отцi
церкви). Та це ж не вiключає можливости «ухилiв» в той або инчий
бiк. Про це — в инчих моїх працях. В кожнiм разi мушу визнати, що
СПОГАДИ 501
п. В. З[аїкин] поставив дiйсно основнi для моєї книги питання. Через

«iсторiографiчний» характер книги доводиться менi чекати можли-
вости розвинути мої думки в инчому мiсцi»4). Таким изданием и стали
потом его «Нариси з iсторiї фiлософiї на Українi» (Прага, 1931).
Многочисленные ссылки на статьи и рецензии В. М. Заикина в ук-
раиноведческих работах Чижевского свидетельствуют о том, что он
не только знал и ценил их, но и использовал в своих пражских лек-
циях об историографии украинской философии и в своих статьях
и книгах5). Уже в первом издании «Фiлософiї на Українi» упоминалась
статья Заикина «Драгоманов як iсторик»6). В дополнительной главе
ко второму изданию той же книги упоминается также рецензия За-
икина на немецкий доклад Чижевского «Западноевропейская фило-
софия в старой Украине (XV-XVIII)», вышедший в «Записках» Укра-
инского научного института в Берлине7).
В личном архиве Д. И. Чижевского в Галле сохранилось письмо За-
икина от 8 марта 1932 г. и его открытка от 20 апреля 1932 г. из Львова.
В письме он сообщает о посылке своей статьи «Систематизація історії
української філософії» (Богословiя, Львiв, 1931, т. IX, кн. 4)8) Чижевско-

му и Д. И. Дорошенко, спрашивая совета, посылать ли ее С. И. Гессену
и Г. В. Флоровскому, приглашает Чижевского стать сотрудником журнала
«Богословiя» и от имени первоиерарха Украинской католической церкви,
ректора Греко-католической духовной семинарии во Львове о. Иосифа
Слипого просит Чижевского опубликовать в Германии заметку о фило-
софских статьях, выходящих в их журнале9), а затем в открытке сообщает
о выходе своей рецензии на «Нариси» Чижевского во 2-3 ч. «Историчес-
ких ведомостей» и просит прислать ему адрес С. И. Гессена10).
Отвечая на критические замечания рецензии Заикина, Д. И. Чи-
жевский ссылается на свою статью в «Современных записках», не же-
лая повторять уже высказанные там мысли о якобы каком-то особен-
но практическом характере философии славян. Приведем это место
полностью, так как в нем Чижевский, полемизируя с выдающимися
русскими и украинскими философами, очень ярко выражает собс-
твенное понимание задач философии:
502 ЛИСТИ,
«Не раз высказывалось мнение, что «русская философия «так
или иначе характеризуется устремлением «практическим», направ-
ленностью на разрешение «жизненных» задач. В последнее время
такое мнение было высказано даже по отношению ко всей вообще
«славянской философии», — в одном из докладов на прошлогоднем
польском философском конгрессе в Варшаве. В несколько смягчен-
ном виде (а главное в виде весьма неясном) ту же мысль повторяют
те, кто (как Карсавин, Булгаков, Лосский) хотят объявить философию
«служанкой» то — «теологии», то — «религии»11).
Мы держимся иного мнения. Нам думается, что утверждение
«практического» характера славянской или русской философии рав-
носильно утверждению, что у славян (или русских) вообще не может
быть философии. Философия есть и может быть только теорети-
ческой наукой. Практическое устремление в том смысле, что из те-
оретических положений делаются практические выводы, что теория
«прилагается», было всегда и всюду у всякой истинной философии.
Сколько такого «практического» пафоса у Платона, Спинозы, Канта
или Гегеля! Для каждого — его теория по-новому и иному освещает
жизненное «назначение человека». В этом смысле философия русская
или славянская не может отличаться от какой-либо иной, т. к. иначе
никакая истинная философия и не относилась к жизни! — И разве
именно чисто теоретическая мысль не накладывала интенсивнейше-
го, глубочайшего отпечатка на всю жизнь народов и отдельных инди-
видуумов?! Не всегда непосредственно; но — через искусство, поли-
тику, науку, теологию!
Если же утверждение о «практическом» характере славянской
(или русской) философии равносильно утверждению, что славянская
философия начинает там, где кончают другие, начинает свой фило-
софский подвиг с решения практических задач, — тогда значит нет
не только славянской философии, но и славянской культуры вооб-
ще (а что это неверно, не нужно доказывать!). Ибо такое понимание
практического характера философии означает одно из двух. Или сла-
вяне вынуждены брать те основы, из которых и на которых будет стро-
иться система практического действования, у других. Тогда смешно
СПОГАДИ 503
говорить о какой-то «самостоятельности» на чужом фундаменте и из

чужого материала выстроенного здания! Тогда славяне (или русские)
только ловкие философские дельцы, собиратели чужого добра, какие-
то глисты, паразиты истории. Такое чистое позаимствование чужого
перед нами — в коммунистической философии! — Вероятно, гово-
рящие о практическом характере русской философии имеют в виду
другое. Очевидно, утверждается, что славянские философы хватают-
ся за разрешение практических задач, не закончив, не доведя до той
завершенности, как на Западе, теоретической работы обоснования
практических исходных пунктов. Но это значит только (если утверж-
дается, что это и нормально и должно так быть), что вообще никакой
философии у славян (русских) нет и быть не может. Ибо — наиболее
нефилософско из всего данного в мире несерьезное.
Философия есть только и всего навсего — последняя серьезность,
требующая сознания ответственности, требующая последней, экс-
татической основательности, требующая не выбора между точками
зрения, а определения (Ent-scheidung) на последних глубинах и оп-
ределения, которое собою определяет всякий выбор и всякое частное

решение. Поэтому «практическая философия», поскольку она вообще
есть философия, а не только подделка под философию, должна быть
в глубочайшем смысле слова теоретична, должна пройти все муки те-
оретической, спекулятивной мысли и должна оттуда и там определить
себя! Другого пути нет! Если это сознать и сказать ясно, то нельзя ви-
деть иного пути к созданию самостоятельной русской (или славян-
ской) философской культуры, как путь теоретического искания! Вся-
кая же «практически направленная» славянская философия, как мы
видели, — или не «славянская» или же не философия!
По внешности могут показаться более правыми те, кто учит,
что философия находится в особой зависимости от «практического» в
другом и особом смысле, — от религиозной сферы. Религия — послед-
нее. Последнему должно служить все, следовательно — «философия
— служанка» — теологии ли то или религии. Обе эти формулы неудач-
ны тем, что говорят о чисто внешнем отношении «службы», — как буд-
то теология и религия, как формы культуры, только внешни, только
504 ЛИСТИ,
рядом с третьей культурной формой — с философией! Но есть и другая
неясность. — Есть ли эти формы требования, нормы? Значит ли одна
из этих формул — «философия, служи теологии, служи религии!»?
Ведь такая формулировка нелепа! Кому религиозная сфера закрыта,
тот все равно не будет «служить», а если и начнет, то кроме неудач, ис-
кажений истины, подделок под правду, служба его ничего не принесет!
А кто верит, для того отношение к теологии, к религии есть отношение
не «службы», а иное, более глубокое и более существенное отношение.
И «служба» будет для него только приближением его внутреннего от-
ношения к религиозным ценностям. Ибо из «службы» так же не вы-
растает «служение»12), как из светских любезностей не вырастет лю-
бовь, из внешнего «послушания», исполнения приказаний родителей
не разовьется ни уважения, ни любви к родителям. И намеренно со-
знательное стремление «служить» (и не только религии или теологии,
но и науке, искусству, политике), что-то исполнять, чего-то достигать
(доказывать то, что требует религиозная догма, обрабатывать те про-
блемы, которые «нужны» религии, теологии) — стоит в противоречии
с самим понятием «службы». Ибо служба есть отношение не только
к господину, но и к тому объекту, к той реальности, с которою слу-
га имеет дело. Служба всегда двояка, двунаправлена. И односторонне
направленная (только на господина) служба может быть только при-
служиванием, подслуживанием, не заботящимся о реальности и под-
меняющим его иллюзиею, — в угоду господину. — А если мы вообще
поставим вопрос не только о том, кому, но и о том, чем служить, то сра-
зу станет ясным, что тут может идти речь только о службе служением
правде! Ибо никакой другой службы, как служением правде, философ,
поскольку он философ и им остается, никому нести не в состоянии и не
может. Таким oбразом, в формуле «философия, служи религии своим
служением правде» только дается религиозная санкция тому, что фи-
лософ и так вершит — [служит] философскому делу философии.
Но, может быть, дело идет не о «службе» религии как форме куль-
туры, но о служении Абсолютному? Но такая формула — простая
тавтология. Ибо философия и есть не что иное, как служение Абсо-
СПОГАДИ 505
лютному, да не только философия, но и всякое вообще обнаружение

и выявление жизни.
И при том — опять — отношение индивидуума и всякой конкрет-
ности к Абсолютному не есть отношение внешнее, не есть отношение
одного к чему-то другому, иному…
Исторически формула «философия — служанка…» (все равно
чья) есть всегда формула маловерия, и источник ее есть боязнь. То бо-
язнь, что философ, пожалуй, еще чего доброго подорвет религиозную
догму, то боязнь, что философия, пожалуй, еще разрушит «устои» (все
равно «реакционные» или «революционные»); то боязнь «антинауч-
ности»… И несомненно — самые верующие (религиозно, научно, эти-
чески…) философы никогда этого не боялись (ибо любовь изгоняет
страх!). Ведь для действительно верующих (в религию, науку, в свой
политический идеал) в ошибочной философии и не может быть по су-
ществу никакой опасности, — ибо она уже потому бессильна, что она
ошибочна. — И потому естественно, что Фома Аквинский был сво-
боднее и шел более широкими путями, чем, например, позитивисты
— типичное воплощение панического страха…

И мы думаем, что напрасно (по какому-то недоразумению) неко-
торые pyccкиe философы (в трудах своих отнюдь никакой «службы»
философии никому, кроме правды, не реализующие) снова хотят вер-
нуть нас к этим формулам маловерия.
А еще более напрасно стремиться поставить русскую (или славян-
скую вообще) философию на пyти философского легковерия и легко-
мыслия, заменив в ней чистое теоретическое горенье духом «практи-
цизма» или практической устремленности.
Ведь в русской философии (да и у славян других) уже были и есть
сейчас чисто теоретические философские фигуры и облики. И не
только Сковорода или Юркевич, не только Цешковский или даже
(католик) Семененко, не только Вл. Соловьев или М. Каринский —
хотя бы отчасти теоретики, — и только и именно потому — филосо-
фы. Но ведь и в современности — работы «религиозных философов»
не только Лосского или Франка, но и Бердяева или Флоренского —
полны чисто теоретическим содержанием и овеяны духом свободно-
506 ЛИСТИ,
го искания. И только потому и только постольку — они философски
и являются залогом философского будущего.
И именно потому особенно ценен факт появления в России таких
философских (все равно религиозных, арелигиозных или антирели-
гиозных) работ, которые живут только стремлением к теоретической
правде, которые никакой службы не несут, знают только чисто фило-
софское служение и подвиг.
И поэтому, если в результате философских исканий в СССР сно-
ва и, может быть, на новой глубине, будет открыта сознанию сфера
чистой теории, то этим достигнуто будет для развития философии
в России очень много, — пожалуй, все!»13)
1)
Портнов А. В’ячеслав Заїкин: історик із багатьма обличчями // Збірник Харківсь-
кого історико-філологічного товариства. — Харків, 2004. — Т. 10. — С. 89-112.
Он же. Про В’ячеслава Заїкина // Молода нація. — 2004. — № 2. — С. 64-66.
2)
Помимо статьи В. М. Заикина, Чижевский называет рецензиями, «якi дають деякi
доповнення i поправки», рецензии Я. Колубовского и Г. В. Флоровского. — См.
Чижевський Д. Нариси з iсторiї фiлософiї на Українi. — Прага, 1931. — С. 15.
3)
Фактическая ошибка: в 38-й кн. «Современных записок», вышедшей в марте
1929 г., статей Д. И. Чижевского не было. Указанная проблематика обсуждалась
им в статье «Философские искания в Советской России», вышедшей в том же
журнале в декабре 1928 г. в 37 кн. Эта путаница возникла, вероятно, потому, что
в 38-й кн. была опубликована краткая рецензия С. И. Гессена на первое издание
книги Чижевского «Фільософія на Українi» (1926).
4)
Чижевський Д. Фільософія на Українi. (Спроба iсторiоґрафiї). — Вид. друге, вип-
равлене й доповнене. — Ч. I. — Прага, 1929. — С. 117-118.
5)
Так, в программе лекций Чижевского по историографии украинской философии
было расширено изложение вопроса о влиянии Шеллинга в Украине, добавлены
специальные параграфы о шеллингианстве Гоголя, о философских идеях Косто-
марова и Потебни. — См. Чижевський Д. Iсторіографiя української фiлософiї //
ЦДАВОВУ. Ф. 3972. Оп. 1. № 189. Л. 9 (за предоставление точной информации
о материалах фонда Д. И. Чижевского в ЦДАВОВУ выражаю сердечную призна-
тельность А. В. Чуднову). Еще более детальное изложение эти темы получили
в «Нарисах з iсторiї фiлософiї на Українi» (Прага, 1931).
6)
Чижевський Д. Фільософія на Українi. (Спроба iсторiоґрафiї). — Прага, 1926. —
С. 143, прим. 27.
7)
Ук. соч. Прага, 1929. С. 115. В этом же издании упоминается обзор литературы
о Сковороде за 1920-1927 гг., опубликованный В. Заикиным (с. 96), и более ста-
СПОГАДИ 507
рая его рецензия на книгу В. Ф. Эрна о Сковороде (с. 105). См. также упоминания
статей Заикина о Сковороде в обзорной статье Чижевского: Tschižewskij D. Neue
Literatur über Skoworoda // Der Russische Gedanke. Internationale Zeitschrift für
russische Philosophie, Literaturwissenschaft und Kultur. Hrsg. v. Boris Jakowenko.
— Bonn, 1929. — 1. Jg. II. H. — S. 98-177.
8)
Cм. современное переиздание этой работы: Заїкин В. Систематизація історії ук-
раїнської філософії // Філософські студії: Спецвипуск журналу «Генеза». — К.,
1998. — С. 10-41.
9)
Чижевский эту просьбу исполнил в специальном «украинском» 14-м номере ре-
лигиозно-философского журнала «Orientund Occident», упомянув и высоко оце-
нив из всех публикаций «Богословiя» только изданную в двух версиях статью
В. Заикина «Систематизація історії української філософії»: «Две статьи В. Заики-
на представляют собой обзор исследований по истории украинской философии.
Автор делает дополнения и корректуры к обсуждаемым сочинениям. Он обстоя-
тельно рецензирует как те работы, в которых украинская философия обсуждается
вместе с русской, так и те, в которых украинская философия рассматривается спе-
циально. — Религиозный интерес, с которым автор подходит к прошлому укра-
инской философии, помогает ему увидеть в этом прошлом многое, чего не могли
заметить его отчасти позитивистские и просвещенские предшественники. Статьи
Заикина должен учитывать каждый, кто занимается историей украинской фило-
софии». — См. Prokofjev P. [Чижевский.] Zajikin, V. Systematische Erforschung der
ukrainischen Philosophie (in der ukrainischen Zeitschrift «Theologie», «Bohoslovija»

1931 und einzeln, S. 235-256 und 357-373) // Orient und Occident. Staat — Gesellschaft
— Kirche. 14. Heft. September 1933. — S. 46.
10)
ULB Halle, Sondersammlungen, Yi 52 II, Mappe 7, Nr. 32.
11)
Мысль о практическом характере философских устремлений славянской фило-
софии высказана в последнее время с редкою последовательностью в докладе
И. Мирчука на польском философском конгрессе (см. его протоколы, Варша-
ва, 1928, стр. 34-38, и в более полном виде доклад напечатан в польском фило-
софском журнале «Рrzegłąnd filozoficzny», 1927, II-III и отдельно под названием
«О slowianskiej filozofji»). На том же конгрессе высказана Н. О. Лосским и формула
«философия — служанка религии» (протоколы конгресса, стр. 43; раньше у Булгако-
ва «Tragoedie der Philosophie», Darmstadt, 1926). — Примеч. Д. Чижевского.
12)
Я не могу здесь развивать основного для моих этических воззрений различения
«службы» и «служения». Самое слово «служанка» (ancilla) выражает именно от-
тенок значения «служба», а не «служение» (Knechtschaft, а не Dienst! — частный
вид «Gottesdienst» — культ). — Примеч. Д. Чижевского.
13)
Чижевский Дм. Философские искания в Советской России // Современные запис-
ки. — Париж, 1928. — Кн. 37. — С. 520-523.
508 ЛИСТИ,
Критика праці Д. Чижевського «Історія української літератури»

у журналі «Дружба Народов» за 1959 рік, № 1
СПОГАДИ 509
510
Марко Антонович
ЛИСТИ,
Марко Антонович1)
«DMYTRO CYZEVSKYJ. A HISTORY OF UKRAINIAN

LITERATURE»
В идання «Історії української літератури» Дмитра Чижевського

у перекладі англійською мовою можна сміло назвати епохальним,
при чому погоджуємося з автором передмови Ю. Луцьким, який вка-
зує на те, що тепер ми маємо англійською мовою «науковий огляд ці-
лої складної історії (української) літератури, який може служити як
довідник…, а водночас подає критичну інтерпретацію розвитку літе-
ратури від 11-го до 20-го століть».
Уже українське видання цієї праці (вид. УВАН, Нью-Йорк 1956 р.)
викликало захоплені відгуки одних і часом досить гострі критичні
зауваження інших. Ці розбіжні думки можуть повторятися і тепер.
Вони залежать від підходу рецензентів до оцінки книжки. Якщо хтось
думає, що обговорювана праця це систематичний, скрупулятний під-
ручник, в якому зафіксовані і обговорені всі твори української літера-
тури, то дана людина може й мати підстави розчаруватися.
Якщо ж фахівці або й любитель української літератури та її історії
схоче познайомитися з поглядами на неї одного з найбільших сучас-
них славістів та з його концепціями і оцінками різних літературних
явищ, то він захоплено студіюватиме, вивчатиме цю працю — неви-
черпну криницю думок і поглядів, з якими можна погоджуватися або
СПОГАДИ 511
й ні, але які завжди послужать для інспірації, для дальших дослідів та
роздумів, а це й мав на увазі автор праці, подаючи свій огляд історич-
ного розвитку української літератури. Від ХІ до ХХ століть.
Визнаємо, що переклад такої праці завдання дуже відповідальне і
важке. Редактор видання Ю. Луцький свідомий того, що цей переклад
усіх не задовольнить. І справді тут може бути багато різних поглядів
і дискусійних думок. Не займаючись спеціально цим питанням, при
перегляді тексту ми знайшли декілька сумнівних місць. На нашу дум-
ку назви журналів не варто було перекладати. Зокрема це торкається
назви журналу «Основа», бо англійський переклад «Foundation» пере-
дає лише один аспект назви і зовсім не бере на увагу другий — назву
місцевості, з якої походив Г. Квітка-Основ’яненко. А ми ж знаємо, що
цей аспект мали на увазі члени української петербурзької Громади
(зокрема П. Куліш), коли обговорювали назву нового журналу.
Не надто влучно, на нашу думку, перекладено і такі назви, як
«Причепа» (стор. 597), «Повія» (598), «Із злоби дня» (606). Деякі ук-
раїнські слова викликають певні труднощі в перекладі, а поряд з тим
виникає враження нелогічності; так, наприклад, «Баба Параска…» так

і залишено, а на наступній сторінці (597) це саме слово перекладене
пейоративним (crone), хоч український текст пейоративного значен-
ня не має. Однак, усе це дрібниці і вони не зменшують ані того факту,
що в загальному переклад влучний і добре зроблений та читається
легко, а при перекладі такого складного тексту це вже неабиякий ком-
плімент на адресу перекладачів і редактора видання.
Обговорювати таке видання можна з різних точок зору, звертаючи
увагу на різні періоди. Деякі написані блискуче і є справді невичерп-
ною скарбницею пізнання різних періодів української літератури; ми
силою обставин на цей раз звернемо увагу на доповнення і зокрема
на останню главу, яку проф. д-р Д. І. Чижевський написав спеціально
для цього видання («Реалізм», стор. 588-618). Цим ми до певної міри
заторкаємо, мабуть, період, який самого Дмитра Івановича найменше
цікавить і це можна зрозуміти.
Насамперед висловимо побажання, щоб цю главу передрукувати
в якомусь журналі в оригіналі українською мовою, бо ж це оригіналь-
512 ЛИСТИ,
на оцінка Д. Чижевським періоду, який в українській літературі як
не як має дуже велике значення. Ми свідомі того, що цю останню гла-
ву найбільше критикуватимуть зокрема українці і тут, і там, зокрема
з уваги на становище «реалізму» (на еміграції «збагачений реалізм»
і «нацреалізм», а на Україні «соцреалізм»).
Автор цих рядків особисто погоджується з оцінкою Д. Чижевсько-
го реалізму взагалі, а в українській літературі зокрема, де він і справ-
ді крім оповідань Марка Вовчка (на свій час) і декількох творів Не-
чуя-Левицького, Мирного, Франка і ще декого, і справді дуже мало
дав цінного. Зокрема у порівнянні з російською, а навіть польською
літературою український реалізм дуже бідний. Той, хто знає думки
Дмитра Івановича на ці теми, може хіба оцінити, як автор стримано і
делікатно оцінив цей період і як обережно він в цьому випадку сфор-
мулював свою концепцію.
Автор цих рядків хоче підкреслити, що коли він у дальшому вка-
же на декілька ляпсусів пера чи пам’яті та на декілька дискусійних чи
помилкових тверджень у подробицях, то цим зовсім не хоче зменшу-
вати значення ні цілої праці, ні останнього розділу її. Саме головне
є основна концепція, а в цій ділянці ми поділяємо думки і скепти-
цизм Дмитра Івановича. Може варто було використати слушну думку
А. Шамрая, висловлену ним ще в середині 1920-х років. Ділячи ук-
раїнську літературу ХІХ стол. з точки зору стилістики на дві частини,
А. Шамрай вказував на те, що до 1860-х років в українській прозі роз-
повідь ведеться від першої, а протягом 1860-х років поволі прозаїки
починають її вести від третьої особи. «Люборацькі» А. Свидницького
стоять на межі між обома групами. З одного боку Свидницький в цій
сімейній хроніці веде розповідь від третьої особи, однак з тексту ясно
виходить, що тут правобережець розповідає лівобережцям — слуха-
чам речі для них не дуже звичні (Свидницький тоді перебував у Мир-
городі).
До речі «Люборацькі» вперше видав І. Франко протягом 1885-го
року в «Зорі», однак клерикальна цензура їх так понівечила, що де-
хто окреме видання «Віку» 1901 року уважає першим виданням, хоч
в Галичині окремою книжкою «Люборацькі» вийшли 1886 року. 1898
СПОГАДИ 513
рік треба уважати ляпсусом каламі (595). Інший такий ляпсус є дата
смерті В. Леонтовича. Він помер не 1938, а 1933-го року. Якимось не-
порозумінням є згадка про російські оповідання О. Кониського, чи
про те, що М. Старицького переклад «Гамлета» лишився невиданий
(612). Насправді цей переклад вийшов у Києві друком 1882 року.
Дехто може закинути Д. Чижевському, що він взагалі не згадує
по імені цілого ряду «реалістичних» письменників. У цьому треба ав-
тора взяти в оборону, бо ж каталог імен нічого не давав би до зміс-
ту і до суті справи. Це торкається також оцінки творів драматичного
письменства, яка вийшла у Чижевського найгостріше, хоч знов же
таки зовсім справедливо.
Рецензент має зауваження лише до восьмого відділу глави про
«реалізм». Чижевський правильно каже, що реалізм перейняв від ро-
мантизму нахил перетворювати вірші в пісні, однак тут згадано вже
зовсім пізніх письменників реалістичного напрямку: М. Славінсько-
го, П. Грабовського, І. Мажуру, В. Самійленка і Я. Щоголева (пізній
романтик). Тут багато характерніше було б згадати крім Шевченка,
Куліша «Про пахучі квіти» і Думитраша «Чорнії очі», в першу чер-

гу шестидесятників: Руданського «Повій вітре на Вкраїну», «Ой
з-за гори», Кониського «Ой, поля ви поля ви поля» та хоч би й Чу-
бинського «Ще не вмерла».
Дискусійним питанням є — коли кінчається період українського
реалізму. Ми особисто воліли б його кінчити не початком століття,
а 1890-ми роками. За 1890-х років навіть на Україні реалізм був уже
перейденим етапом, хоч епігони ще довго діяли на цьому полі тай
діють дотепер. Зате ми цілковито погоджуємося з Д. Чижевським
у тому, що «модерніст» В. Винниченко фактично ще дуже глибоко си-
дить у реалізмі. Поминемо ще декілька дрібних недоглядів. Література
до теми навіть у доповненому вигляді далеко неповна, однак це не є її
завданням.
Як ми вже сказали, дрібні недогляди не зменшують величезного
значення видання «Історії української літератури» Д. Чижевського
англійською мовою. Це велике спільне досягнення сеньйора україн-
ських славістів і порівняно зовсім молодого «Українського Академіч-
514 ЛИСТИ,
ного Видавництва», яке за короткий час свого існування видало цілий
ряд перекладів важливих творів української літератури англійською
мовою, а тепер і велику «Історію Української Літератури» Д. Чижев-
ського.
Треба надіятися, що вона знайде шлях не лише до університет-
ських бібліотек, а й у приватні книгозбірні тих, які зацікавляться пи-
таннями української культури взагалі, а літератури зокрема. Ця книж-
ка довгі роки служитиме не лише довідником, але й даватиме пош-
товх до нових студій тим більше, що до них у своєму викладі закликає
раз-у-раз і сам автор, вказуючи на недосліджені ще питання, які вима-
гають дальших студій. У цьому відношенні «Історія Української Літе-
ратури» Дмитра Івановича Чижевського зможе ще довгі десятиріччя
виконувати своє завдання творчого «жала».
Монреаль
Текст подаємо за публікацією:

Антонович М. Dmytro Cyzevskyj. A History of Ukrainian Literature. Edited by George
S. N. Luchyj. Littleton Colo., Ukrainian Academie Press, 1975, 681 p. // Український
історик. — Нью Йорк — Мюнхен, 1976. — № 1-4 (49-52). — С. 131-133. Рецензія.
1)
Марко Дмитрович Антонóвич (1916-2005) — український історик і публіцист, органі-
затор наукової праці у діаспорі. Мешкав у США, Канаді.
Народився в Києві у родині українського історика Дмитра Антоновича. Онук
Володимира Антоновича та брат Михайла Антоновича. На еміграції з 1923. Вивчав
єгиптологію в Карловому університеті у Празі (1936-1939), Мюнхенському універ-
ситеті (1945-1949). Докторат УВУ (1942, історія). В’язень концтабору Терезієнштат
(1944-1945). 1956-1982 роках — в українському відділенні Держрадіо Канади (Сі-Бі-
Сі). Автор праць з історії громадянського руху в Україні XIX століття, епістолярної
спадщини української аристократії XIX — початку ХХ століть, історії українського
студентства 20-х — 40-х років XX століття та студій з історії доби античності на те-
риторії півдня України.
За тверженням Любомира Винара: «Треба наголосити на його внеску в розбу-
дову журналу «Український історик» і Українського історичного товариства після
1965 р. та науковій діяльності в Українській вільній академії наук у СПІА. Він став
заступником, а пізніше — співредактором «Українського історика», а до 1992 р.
був одним із найактивніших членів УІТ: членом управи й заступником голови УІТ.
СПОГАДИ 515
На сторінках «Українського історика» з’являлися його численні дослідження з іс-

торії XIX й XX ст. (про Олександра Кониського, Михайла Грушевського, Михайла
Драгоманова, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, Володимира Міяковського,
Дмитра Дорошенка й інших діячів культури та вчених). Можна об’єктивно стверджу-
вати, що разом із Олександром Оглоблиним, Олександром Домбровським, Наталією
Полонською-Василенко Марко Антонович був одним із найближчих співробітників
журналу. Він мав глибокі, навіть енциклопедичні, знання з різних періодів історії
України та Східної Європи й допоміжних історичних дисциплін, а знання латини,
грецької, німецької, англійської, російської, чеської й інших мов мало дуже важливе
значення в його джерелознавчих студіях і редакційній праці.
Марко написав «Нарис історії Центрального союзу українського студентства.
1922-1945», який спочатку було опубліковано на сторінках «Українського історика»,
а опісля — окремою книжкою (1976 р.). Він був редактором праці Ярослава Пастер-
нака «Ранні слов’яни в історичних, археологічних та лінгвістичних дослідженнях»
(1976 р.).
У 1992-1997 рр. Марко Антонович був президентом УВАН у США. Можна сказа-
ти, що він був одним із видатних голів академії, спричинився до розгортання її на-
укової й видавничої діяльності, продовжував визначені попередніми президентами
— Олександром Оглоблиним і Юрієм Шевельовим — напрями діяльності. Зокрема
був редактором серії «Джерела до новітньої історії України». Під його редакцією по-
явилися твори В. Міяковського «Недруковане й забуте» (Нью-Йорк, 1984. — 509 с.),
«Федір Кіндратович Вовк (1817-1919)» (Нью-Йорк, 1997. — 381 с.), «125 років Київсь-
кої української академічної традиції 1861-1986» (Нью-Йорк, 1993. — 639 с.), «На-
уковий збірник». — Т. IV (Нью-Йорк, 1999. — 128 с.) та інші видання. Останньою
працею, яку редагував Марко Антонович, були «Спогади» Є. Чикаленка, які готу-
ються до друку. Марко вважав, що УВАН повинна продовжувати найкращі київські
наукові традиції, і від цих засад він не відступив. Марко Дмитрович Антонович був
прикладом науковця-ідеаліста, життя якого було присвячено двом шляхетним ці-
лям: розбудові наукового українознавства та української історіографії, а також бо-
ротьбі за державну незалежність України».
Примітка
516 ЛИСТИ,
Титульний лист німецької докторської дисертації Д.І. Чижевського «Гегель

в Росії» (1934). Фото зроблено з примірника дисертації, що належав
найстаршому учню Д.І. Чижевського, проф. Людольфу Мюллеру.
Із зібрання В. Янцена в Галле
СПОГАДИ 517
Степан Козак1)
ІСТОРІОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ У ДОСЛІДЖЕННЯХ

ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО
В інтелектуальній історії України та в українській славістиці

XX сторіччя Дмитро Чижевський займає одне з перших місць.

Насамперед, завдяки великому й вагомому науковому доробкові вче-
ного, зокрема, на полі духової історії й культури, германо-славістики,
історії літератури та філософії, які він досліджував у щільному зв’язку
з розвитком європейської думки і культури та з властивою йому прик-
метою до виявлення їх національної своєрідности. Але чи не в більшій
мірі це чільне місце посів Чижевський завдяки подиву гідній ерудиції,
методологічній організованості й новаторству авторських задумів
та свіжості й глибині його думки, пов’язаної з досліджуваною темою
у царині україністики, русистики, богемістики та хорватистики.
Примітною рисою наукового підходу вченого є поєднання космо-
логічного способу мислення з історичним і естетичним, що прямим
шляхом призводило до такої дослідницької концепції, в якій головну
ролю відіграють духові цінності, національно-історичні традиції та
духовий стан народу.
Саме вони, зокрема, духові цінності та рух ідей, становлять сер-
цевину різнобічних праць Дмитра Чижевського, окреслюють напрям
його мислення та найповніше характеризують як вченого-гуманіста.
518 ЛИСТИ,
До того ж, у дослідженнях філософа духові цінності та інтелектуаль-
ні процеси не є чимось абстрактим, поза людиною чи народом, лише
в безпосередньому зв’язкові з ними, з їхніми думками, почуттями, іс-
торією, життям, стремліннями і культурою, вони є елементом, який
з’єднує минуле з майбутнім.
Думається, що представлений тут найзагальніше широкий гу-
маністично- філософський спектр і новаторство авторських пошуків
вченого становлять невід’ємний контекст кожного дослідницького
задуму, пов’язаного з Дмитром Чижевським та його працями. Маючи
це на увазі, я хочу придивитися лише до одного з цікавіших аспектів
українознавчих досліджень ученого, а саме історіософського. Вказу-
ючи на його інтелектуальну оригінальність, треба водночас відзначи-
ти, що ним користується вчений лише у відокремлених випадкових,
при чому не так у літературознавчих дослідженнях, як у філософсь-
ких, зокрема, в «Нарисах з історії філософії на Україні» (Прага, 1931).
Але ж і тут цей аспект не помітний впродовж усього твору, лише при
нагоді обговорення української філософсько-політичної думки та
літератури епохи романтизму, зокрема, репрезентованої кирило-ме-
тодіївцями і, насамперед, «Книгами буття українського народу».
І це зрозуміло, адже мусіли заіснувати певні умови й процеси, про-
явитися окреслені явища й твори, які створювали б відповідний ґрунт
для історіософської інтерпретації. Цей ґрунт був щільно пов’язаний
з соціяльно-політичними рухами і революціями, з ранньоромантич-
ними і романтичними народотворчими процесами, з формуванням
новітніх народів, їхньою новою історичною й національною свідо-
містю, літературою, культурою, світоглядом і суспільним статусом.
Це були епохальні зрушення. Зрозуміло, у цих епохальних перемінах
вирішальну ролю зіграла в Україні Французька революція, наполе-
онівська кампанія, масонські й демократичні рухи, а надто ідеї роман-
тизму, зокрема, історизму, народности і національної самобутности,
які становили найбільшу націо- і культуротворчу силу та інтелекту-
ально притягаючий і динамічний елемент романтичної ідеології.
Вона ж, на думку Дмитра Чижевського, формувалася в Україні
не так під впливом чинників слов’янських, польських або російських
СПОГАДИ 519
романтичних інспірацій, як завдяки великій притягаючій силі німець-

кого романтизму, що його уособлювали на слов’янському, зокрема,
українському ґрунті такі постаті, як Гердер, Фіхте, Шеллінґ Геґель, чиї
думки про «глибини національного духа», різнорідні «форми духа на-
ції», «ідею народу», «кровну єдність», «духову спільність», «месіянсь-
ке призначення», «душу народу», «національну своєрідність», врешті
про мовну, релігійну й історичну тяглість, що ці концепції падали
на податний український романтичний ґрунт і знаходили своєрідне
відлуння саме в ідеології й історіософії київських кирило-методіївців,
зокрема, в «Книгах буття українського народу».
Приступаючи до детального розгляду цього питання, треба спер-
шу звернути увагу на досить істотну прогалину в міркуваннях Дмит-
ра Чижевського. Отже, вказуючи на визрівання передумов і на вито-
ки новоромантичної української свідомости, культури, духовости та
філософії національної ідеї, вчений лишив поза увагою український
епос — історичні думи та пісні, які були багатим, хоч дещо емоцій-
но вираженим джерелом історіософської рефлексії для українських
романтиків (а й для польських, російських і німецьких). Насамперед

вражає в епосі свідомість української відрубности — як релігійної,
так історичної. Ця свідомість спільної віри й історичної долі народу
виконувала велику інтеґраційну функцію: мобілізувала енергію на-
роду, будила почуття солідарности й історичне мислення, сприяючи
водночас формуванню народотворчих процесів. Натомість поетична
мітологізація героїчного минулого й апологія козаччини мали неа-
биякий вплив на політичне, моральне й історичне обличчя народу,
на формування його національного менталітету, невід’ємних елемен-
тів у процесі націотворення.
Другим, значно вагомішим, недоліком була недооцінка Чижевсь-
ким «Історії Русів» як одного з найістотніших ранньоромантичних
збудників «духу народу», української самосвідомости й національної
ідеї, завдяки якій київські романтичні конспіратори чи не вперше
зустрілися з філософуванням на історичні теми і де показано Украї-
ну в потоці історії, в синтезі українського християнства й історич-
них традицій, в єдності минулого, теперішнього й майбутнього. Така
520 ЛИСТИ,
історіософська концептуальність анонімного автора виходила назуст-
річ українським кирило-методіївцям і була для них джерелом творчої
інспірації. Зрештою, «Історія Русів» не була відокремленим явищем,
адже філософував на матеріялі історії Гердер у «Думках про філософію
історії», Руссо в «Трактаті про нерівність», Вольней у художній прозі
«Руїн» або Паісій Хілондарський у «Слов’яноболгарській історії» та
Фіхте в «Промовах до німецької нації», які мали на романтиків вели-
кий вплив і до яких є найближча саме «Історія Русів».
Ось чому, шукаючи предтеч української новітньої національної ідеї
та свідомості, преромантичної рефлексії над історичною долею наро-
ду, не можна випускати з поля зору «Історії Русів», в якій згідно з су-
часною авторові новоєвропейською історіософією основна вага була
перенесена з історії держави на історію народу, на національні тра-
диції, духово-історично-релігійну спільність та повсякчасного «духа
нації». Отже, не цілком можна погодитися з думкою Чижевського, що
міркування слов’янських будителів — представників національно-
го рісорджіменто — не були продумані до кінця, не мали остаточної
філософської вивершености і їх важко, здебільшого, охарактеризу-
вати, позаяк вони становлять відлуння ідей Заходу або їх своєрідну
слов’янську інтерпретацію.
Принаймні цього не можна сказати по відношенню до історіо-
софської концептуальности «Історії Русів» та «Книг буття українсь-
кого народу». Шукаючи прямих рефлексів новоєвропейської думки
в історіософії київських конспіраторів, історіософії, повторюю, яка б
мала бути відповіддю Заходові. Дмитро Чижевський констатує, що
«такою відповіддю була ідеологія кирило-методіївців, в якій схрести-
лися, злилися: моменти романтичної традиції, що на Заході в ці часи
завмирала, а у слов’ян ще багато пізніше залишалася жива і актуаль-
на; радикалізм 40-их років, для якого на Заході були певні соціяльні
передумови (зародки романтичного руху), яких цілком ще бракувало
у слов’ян, де соціяльну мотивацію радикалізму замінила національ-
но-політична; нарешті релігійний елемент, при тому в специфічних
формах східнього християнства, грецької ортодоксії, що надав іншим
моментам ідеології есхатологічної закраски, спричинився до віри
СПОГАДИ 521
в можливість і неминучу потребу перебудову всього життя людського

суспільства на основі християнської віри»1.
Цитована думка, зокрема, її кінцева частина, вводить у суть справи.
Можна лише принагідне зауважити, що есхатологічний елемент є тут
не тільки наслідком ортодоксії східнього християнства, а й невід’ємним
елементом романтичної історіософської концептуальности, вихідним
моментом якої було притаманне романтикам звернення до Біблії й
алегоричного тлумачення надхненних книг, до їх фігурального викла-
ду, мови експресії й стилізації. Варто пригадати, що це давало поштовх
до подвійного трактування історії, а саме історично-моралістичного,
близького християнству та його топологічним і герменевтичним заса-
дам. У такому контексті годі дивуватися, що романтична історіософія,
отже, й українська, кирило-методіївська, трактувала Біблію як доку-
мент людського роду, його найдавнішу книгу, а перш за все як ключ
до розуміння історії, сенс якої зрозумілий лише з перспективи її кінця,
тобто з перспективи остаточного здійснення пляну спасіння.
Представлений тут шкіц есхатологічної схеми наближається
до думки Чижевського, що «Книги буття українського народу» — це

історія, яка вказує людству шлях до спасіння. Цей шлях бере свій
початок від створіння світу й поділу людства на племена, які були б
щасливі, коли зберегли б віру в Єдиного Бога і Йому одному поклоня-
лися б. Але так не сталося, людина віддалилася від Бога, що сталося
причиною, наголошує Чижевський, «всякого зла й нещастя в світі та
започаткувало руйнівну тенденцію в розвитку людської цивілізації».
І це вже при своїх першопочатках, коли: род чоловічий забув Бога
і оддався дияволу, а кожне племено вимислило собі богів, а в кожно-
му племені народи повидумували собі богів і стали за тих богів бити-
ся, і почала земля проливатися кров’ю і усіватися попелом і костями,
і на всім світі стало горе, і біднота, і хвороба, і нещастя, і незгода2.
[3 «Книги буття українського народу»].
Дмитро Чижевський слушно наголошує, що це вагомий момент
в історіософському задумі «Книг буття». Костомаров використав
1
Чижевський Д., Нариси з історії філософії на Україні. Прага, 1931, стор. 108.
2
Чижевський Д., Нариси…, стор. 116.
522 ЛИСТИ,
фігуральний виклад біблійних книг у своїй візії історії людства, яку
(історію) він підпорядкував месіянській ідеї обраного народу, тоб-
то українського. Згідно з таким задумом історія, показана в «Книгах
буття українського народу» розвивається за ритмом, який випливає
з боротьби віри з ідолопоклонством та волі з деспотизмом. Оцей ста-
розавітний етос і метафорика спостерігається саме в моменті відходу
людей від правдивої віри, коли «род чоловічий забув Бога і оддався
дияволу» й коли натворив собі богів, в результаті чого почалася війна,
зло, нещастя.
Слідкуючи за дальшим ходом історіософської рефлексії Миколи
Костомарова, Чижевський зауважує, що наступні історичні епохи —
це процес все посиленішої боротьби Бога з дияволом, віри з безвір’ям,
волі з неволею. Саме неволя, війни, деспотизм і голод — це результати
зради правдивої релігії, вони є ділом сатани, що підкреслює есхатоло-
гічні риси історії людства й відповідають Божому плянові спасіння.
Адже важко говорити про есхатологію там, де нема гріха й падіння.
Себто драма падіння й дегенерації — це головні елементи есхатологіч-
но-історіософського задуму, за яким криється концепція майбутньої
реґенерації людства й реалізація Божого пляну спасіння.
Ці міркування становлять фундамент історіософії «Книг буття».
Але слушно відзначає Дмитро Чижевський, що після показання даль-
шого гріхопадіння чергових народів поворотним моментом в історії
людства є поява Месії-Спасителя, що в’яжеться зі збагаченням іс-
торіософської концепції ідеєю месіянізму й христології. Адже «Хрис-
тос-цар свою кров пролив за свободу роду чоловічого», натомість ті,
що приймали слово Христа, «стали братами між собою — чи були
до того панами, або невольниками, філософами, або невченими».
Зауваження Чижевського, що таким чином христологія розв’язує
основну історіософську проблему «Книг буття», вимагає додаткового
коментаря. По-перше, Костомаров наголошує, що вслід за жидами,
римлянами й греками зрадили віру Христову й попали в ідолопок-
лонство новітні народи — німці, французи, англійці та молоді брати
з Яфетового покоління — слов’яни, окрім українців. Вони одні не за-
продалися мамоні, не любили ні царя, ні пана, створили собі козач-
СПОГАДИ 523
чину, де всі були вільні й рівні, де панувала християнська віра, яку,

як і всю християнську Европу, козаки обороняли від бусурманського
нашестя й мусульманізму.
Цих заслуг і добрих прикмет відмовляли «громадянам козацької
республіки» ворожо наставлені до неї заздрісні сусіди — росіяни й
поляки, — від чого почалися чвари, конфлікти й криваві війни, які
нищили землю й майно України та знесилили її так, що вона стала
здобиччю оцих заздрісних сусідів, які й поділили її між собою. Від
того часу Україна, як і Христос, страждала й була розп’ята на Хресті
історії.
Нагадуючи скоромовкою цей ключевий історіософський елемент
у міркуваннях Миколи Костомарова, автор «Нарису» констатує, що
«на долю України перенесені христологічні формули. Відродження
України та її майбутнє воскресіння». У прикінцевих словах автор
«Книг буття» свою месіянську програму підпорядкував патріотично-
визвольній ідеї, підсиливши її саме христологічним духом. Після про-
рочої фрази «лежить у могилі Україна, але не вмерла», романтичний
месіяніст у словах, сповнених біблійної експресії, пророкує:

«І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів
своїх слов’ян, і почують крик її, і встане слов’янщина, і не по-зоста-
неться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога,
ні сиятельства, ні превоходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака,
ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні
в Хорутян, ні в Сербів, ні в Болгар.
І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою у союзі слов’янськім.
Тоді скажуть усі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде
намальована Україна: камінь, що його будівничі відкинули, — той
наріжним став каменем».
Як уже згадувалося, Дмитро Чижевський уважно слідкував
за ходом думки Костомарова. Процитовані тут кінцеві параграфи
месіянської програми переконують ученого, що український роман-
тик свої релігійні роздуми та історіософські концепції поєднав з во-
лелюбними ідеалами народів-побратимів та філософією національної
ідеї; уміло поєднуючи релігійний месіянізм з національним, створив
524 ЛИСТИ,
підвалини федерації для розсвареного «слов’янського братства», вия-
вив на рідному Грунті передумови для загальнолюдського суспільно-
цивілізованого розвитку та вказав українцям шлях до національного
визволення — здобуття Україною вимріяної волі.
Підсумовуючи свої міркування, Дмитро Чижевський констатує,
що релігійні джерела світогляду кирило-методіївців чітко з’ясовують
три найбільш сутні риси «Книг буття» — есхатологічний настрій, яким
вони овіяні («Близь есмь, при дверехь»), їх релігійну філософію історії,
в якій центром є земне життя Христа; нарешті образ нації, як духовної
єдности, шлях якої (той самий, що й окремої людини) — наслідуван-
ня Христу (не дурно кирило-методіївці читали й шанували «Imitatio
Christi» Томи Кемпійського). Цими релігійними моментами цілком
пронизані політичні: ідея українського визволення, слов’янофільство
та соціяльні — ідея рівності.
Ця підсумкова, узагальнююча думка вченого схоплює суть історіо-
софської рефлексії, яка є предметом заглавної теми. Але для чіткого
з’ясування взаємопов’язань, які заходять між релігійною філософією
історії та ідеєю рівности, годиться додати декілька слів коментаря.
Як уже зазначалося. Біблія й писання отців Церкви були джерелом
історіософських концепцій кирило-методіївців, але треба водночас
наголосити, що вони не були відокремлені й мали на кого спертися.
Адже на підвалинах Біблії будвали свою концепцію справедливого
суспільства, наприклад, французькі соціялісти-утопісти Фур’є і Сен-
Сімон, з її основ виводиться ідея нового християнства Новаліса, Ляме-
не, Міцкевича й Круліковського та концепція революційної пропаган-
ди творця «Молодої Европи» Мацціні, яка відбилася голосною луною
по всій Европі. Характерно, що цей релігійний і національний рух
в Европі, який становив реакцію на раціоналізм і абсолютизм, стремів
до однієї мети — відновити суспільне життя, засноване на євангель-
ських засадах, на релігійних і моральних зразках первісного христян-
ства, встановлюючи таким чином Царство Боже на землі. Попри певні
різниці, у більшості цих програм вказувалося також на потребу бо-
ротьби проти устрою монархічних держав, які в своїй основі й діяль-
ності є антиєвангельські, антихристиянські.
СПОГАДИ 525
У слов’янській романтичній думці рідко хто, крім кирило-методіїв-

ців, проголошував палкіше, що лише моральне оновлення людини й
народів на євангельських засадах спроможне відродити міжлюдські
взаємини, запобігти дальшій деградації й піднести суспільство на ви-
щий щабель цивілізації. Цей аспект історіософської рефлексії кири-
ло-методіївців викликав у Чижевського живий відгомін. Натомість
недоінтерпретував наш дослідник, що київські месіяністи на чолі
з Костомаровим були твердо переконані у відсутності іншої дороги
до Царства Божого на землі, як рішуче введення засад християнської
моралі до політичного й суспільного життя, до відносин між народа-
ми й державами. Найвищим добром для них було застосування в сус-
пільно-громадському житті солідарности, опертої на євангельській
любові до ближнього, бо ж хто гнобить інших — ображає Бога, хто
насміхається з бідного — зневажає Сотворителя. Легко здогадатися,
що тут, як у «Книгах буття», взагалі, вихідним моментом була біблій-
на засада: «Блаженні голодні та спраглі правди, бо вони нагодовані
будуть» (М. 5, 3-6).
Історіософія, оперта на отаких біблійних засновках, на христи-

янському декалозі, на категоріях, закорінених в історичному й мета-
фізичному порядкові світу, мала в переконанні автора «Нарису» всі
прикмети прогресивної й облагороджуючої ідеї. Натомість, коли її не-
має — народ і людина гине, разом з ними — всяка віра в сенс життя.
Попри важкі історичні випробування українці намагалися не втра-
чати з поля зору саме такої ідеї. Годиться відзначити, що шукаючи її,
як в обговорюваному випадку, українці залишили свій тривалий слід
на шляху як національних, так і європейських тогочасних пошуків за-
гальнолюдської ідеї суспільного прогресу.
1)
Текст за виданням: «Науковий збірник (1945-1950-1995) УВАН у США». — Нью-
Йорк, 1999. — Кн. IV. — С. 157-164.
Степан Козак — професор і багаторічний завідувач кафедри української фі-
лології Варшавського університету (1990-2008), завідувач кафедри порівняль-
ного слов’янського літературознавства Варшавського університету (1981-1990).
У 1968-1981 рр. — ад’юнкт в Інституті слов’янознавства ПАН. Почесний доктор
526 ЛИСТИ,
Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (1993), Прикарпатсь-
кого національного університету ім. Василя Стефаника (2000) і Чернівецького на-
ціонального університету ім. Юрія Федьковича (2005). Його науковий доробок скла-
дають 365 публікацій, у тому числі 8 книжок. Науковий керівник шістьох аспірантів
і сотні маґістрів. Віце-голова Міжнародної асоціації україністів, голова Польського
українознавчого товариства, член Комітету слов’янознавства ПАН, голова Науко-
вого товариства ім. Тараса Шевченка, член Наукового товариства Люблінського
католицького університету, Української вільної академії наук (США), закордонний
член Національної академії наук України (Київ) та член східнослов’янської комісії
Польської академії наук. Організатор міжнародних конференцій, брав участь у ба-
гатьох польських і закордонних конгресах та наукових семінарах. Редактор щоріч-
ника «Варшавські українознавчі записки», науковий секретар щоквартальника
«Slavia Orientalis» (1968-1974), член редакційного комітету журналів «Сучасність»
і «Przegląd Wschodni».
Проф. С. Козак за свій науковий доробок і діяльність для розвитку польсько-ук-
раїнських відносин отримав 1997 р. від президента України медаль «За заслуги» ІІІ
ступеня; 2003 р. став кавалером медалі Ярослава Мудрого V ступеня, яку надав йому
президент України за доробок у галузі українознавства і внесок у розвиток польсь-
ко-українських відносин. Того ж року президент Польщі Александер Кваснєвський
нагородив С. Козака Кавалерським хрестом відродження Польщі, а сенат Варшавсь-
кого університету — медаллю за науково-дидактично-організаційні досягнення й
за багаторічну працю у Варшавському університеті. Проф. Козак 2007 р. отримав
медаль Івана Франка від Львівського університету за доробок у сфері україністики;
2008 — Медаль ІІ ступеня «За заслуги» від президента України за публікації і діяль-
ність заради взаємного зрозуміння; 2008 — Золоту медаль від президента Польщі
за багаторічну працю.
Примітка
СПОГАДИ 527
Науково-популярне видання
Упорядники: Ірина Валявко,

Олександр Чуднов, Володимир Янцен
Дмитро Іванович Чижевський і його сучасники.

Листи, спогади
(українською та російською мовами)
Відповідальний редактор Т.С. Самиляк

Технічний редактор О.М. Корнілов
Коректори В.Г. Кошова, О.В. Цимбаліст, О.О. Калашник
Комп’ютерна верстка В.М. Ященко
Обкладинка І.М. Шалюта
Підп. до друку __.__.2013. Формат 60x84/16.

Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. др. арк. 30,7. Обл. вид. арк. 28,5.
Замовлення № 1865. Наклад 1000 пр.
Поліграфічно-видавничий центр ТОВ «Імекс-ЛТД»

Свідоцтво про реєстрацію серія ДК № 195 від 21.09.2000.
25006, м. Кіровоград, вул. Декабристів, 29
тел./факс (0522) 22-79-30, 32-17-05
E-mail: design@imex.kr.ua

Дмитро Іванович Чижевський і його сучасники. Листи, спогади. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2013 ,528 с.; іл.

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Дмитро Іванович Чижевський і його сучасники. Листи, спогади. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2013 ,528 с.; іл.

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Дмитро Іванович Чижевський

Дмитро Іванович Чижевський і його сучасники. Листи, спогади //

Видано на замовлення Державного комітету

Оповідь про зв’язки Дмитра Чижевського з людьми, які теж не

ISBN 978-966-189-270-4 © «Імекс-ЛТД», 2013

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ. Життєпис

ЖИВІ ПРО ЖИВЕ. Спогади

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ ЗГАДУЄ…

ОСОБИСТІ ЗВ’ЯЗКИ. Листування

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ: Proetcontra

Дмитро Чижевський. Кембридж, 1954 р.

СПАДЩИНА ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО: проблеми і парадокси вивчення

СПАДЩИНА ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО:

У міжнародних студіях з історії української науки та філософії,

© Переклад на укр. мову М. Ткачук, 2013

бистості та творчості Дмитра Чижевського в літературі двох останніх

сика емігрантської філософії та славістики й відносять, так би мовити,

СПАДЩИНА ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО: проблеми і парадокси вивчення

Варто згадати й доволі промовистий епізод, пов’язаний із нещо-

цікавими матеріалами Дмитра Чижевського: йдеться про близько чо-

СПАДЩИНА ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО: проблеми і парадокси вивчення

ме в этике», його статті «Пространство, время, Бог, микрокосмос» і

абсолютну безпідставність дискусій про те, чи був Чижевський фі-

СПАДЩИНА ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО: проблеми і парадокси вивчення

циональном в истории, 2006], Овcієм Шором, Густавом Шпетом [Ян-

[Янцен, 2004], Альфредом Бемом [Магидова, Янцен, 2007], Томасом

СПАДЩИНА ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО: проблеми і парадокси вивчення

до них, здатність чи нездатність, бажання чи небажання їх зрозуміти.

титься не лише в особистому архіві Д. Чижевського, а й у численних

СПАДЩИНА ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО: проблеми і парадокси вивчення

ським», «російським», «чеським», «словацьким», «німецьким» і навіть

матиме за велику честь, що такий енциклопедист і вчений світового

СПАДЩИНА ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО: проблеми і парадокси вивчення

11. Янцен В. В. Неизвестное письмо Б. В. Яковенко к Д. И. Чижевскому: к ис-

12. Янцен В. В. Неизвестное письмо Б. В. Яковенко к Д. И. Чижевскому (1934):

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ. Життєпис

ДМИТРО ІВАНОВИЧ ЧИЖЕВСЬКИЙ:

М оя розповідь є спробою реконструювати видиму біографічну кан-

й описані приватні архіви Дмитра Чижевського, не зібрано всю архівну

іноді і суто «географічні переміщення» можуть прислужитися до пев-

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ. Життєпис

рувавши їх і визначивши тематично — особливо таку неординарну

Р озглядаючи становлення і розвиток світогляду Дмитра Чижев-

ваних дітей і безкоштовно з ними займалася (згодом деякі з її учнів за-

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ. Життєпис

Після того як Чижевський вступив до Петербурзького університе-

новлювала свої власні масштаби і не підходила ні під які шаблони»9).

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ. Життєпис

Отже, можна констатувати, що родина відіграла важливу роль

П одальшим етапом формування світогляду і наукових поглядів

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ. Життєпис

метода». Дмитро Чижевський не тільки справив гарне враження

роках: «Проблеми інтуїції у Лосського», «Гносеологія Вол. Соловйо-

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ. Життєпис

ський і через багато років згадував з вдячністю, а також професорів

К рім навчання, в «київський період» життя Чижевського велику

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ. Життєпис

вало ув’язненим можливість спілкуватися один з одним. Періодично

У грудні Дмитра Чижевського разом із багатьма іншими ув’язненими

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ. Життєпис

пореволюційні роки, Чижевський зробив свій вибір на користь науки

Філософські студії в Німеччині

О тже, у 1921 році Дмитро Чижевський емігрував з України і вже