Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна

Історичний факультет

Контрольне завдання зі спецкурсу «Історія українського

націоналізму»

Варіант №5 «Д. Донцов і його праця «Націоналізм»»

Виконав:

студент І курсу магістратури

заочного відділення історичного факультету

групи ІЗ-61

Стюфляєв Максим Ігорович

Перевірив:

Доктор історичних наук, професор

Калініченко Володимир Вікторович

Харків 2022

1
 Дмитро Донцов, основоположник українського інтегрального
націоналізму, належить, поряд із Михайлом Драгомановим та В’ячеславом
Липинським, до трійки найвизначніших українських політичних мислителів
ХІХ-ХХ століть. Навколо цієї постаті навіть сьогодні не вщухають запеклі,
ідеологічно поляризовані суперечки. Для одних він «фашист» та «антисеміт»,
для інших – взірцевий патріот і державотворець, а також автор політичної
програми, яку тепер належить втілити в життя у незалежній Україні. Я в цій
коротенькій роботі спробую, наскільки таке можливо, уникати обох
крайнощів – не хочу ні очорнювати автора «Націоналізму», ані складати
йому панегірик. Для мене Донцов – це насамперед яскравий представник
міжвоєнної доби, який має розглядатися в контексті своєї епохи з усіма її
складнощами та суперечностями. Визнаю, що українці багато чим
завдячують Дмитру Донцову, і він заслуговує посісти вагоме місце в
пантеоні видатних діячів нашого минулого. Саме Донцов чітко визначив
антиросійську спрямованість українського націоналізму. В часи Драгоманова
ще можна було обстоювати українську національну справу і водночас мріяти
про спілку з Росією у межах федерації вільних народів. Після Донцова таке
поєднання стало неможливим.

Проте, віддаючи Дмитру Донцову належну шану, я не беру ті його ідеї,

які стосуються облаштування внутрішнього українського життя, за
дороговказ у теперішньому чи тим паче майбутньому. На мою думку, Юрій
Шевельов мав слушність, коли зазначав, що Донцов, який багато писав і
говорив про «дух нації», справжнього українського духу в дійсності не
розумів. Чи не тут слід шукати причину, чому інтегральний націоналізм
ніколи так і не став в Україні справді масовою і популярною політичною
течією? Навіть ОУН мусила зрештою в 1943 році змінити свою програму та
перейти на платформу націоналізму демократичного.

Набагато краще Дмитро Донцов знав, розумів і відчував Росію. В її

оцінках він був напрочуд точним. Тут потрібно сказати, що Донцов замолоду
належав до марксистського гуртка, вважав себе соціал-демократом, а ідею
української самостійності в листі до однопартійця Андрія Жука називав
«нісенітницею». Не збираюся ставити йому в провину «помилки молодості» -
кожен має право на внутрішню еволюцію та зміну поглядів, нехай навіть
таку кардинальну. Для мене більш важливо наголосити інше: майбутній
основоположник українського інтегрального націоналізму формувався як
особистість і мислитель у середовищі та на літературі російського лівого
руху. Згодом Донцов порвав з тим рухом і змінив свій політичний вектор на
прямо протилежний, проте назавжди зберіг таку типову для російських
2
революціонерів рису, як ненависть до інакодумства, бачення навколишнього
світу у чорно-білих тонах. Іван Лисяк-Рудницький мав усі підстави назвати
Донцова «типовим російським інтелігентом». Ставши в зрілому віці
запеклим і щирим ворогом більшовизму, Донцов водночас створив
ідеологію, яка, за влучним спостереженням Юрія Шевельова, виявилася
«своєрідним двійником більшовизму, і тому абсолютно не спроможна його
знищити».

Дуже важливою для розуміння поглядів Донцова є його центральна

праця «Націоналізм», що вперше вийшла друком у Львові в 1926 році. У цій
книзі Донцов прямо протиставляє свою нову авторитарну ідеологію, яку він
назвав «чинним націоналізмом», традиціям українського національно-
демократичного руху попередньої доби – «провансальству». Очевидно, що
таке протиставлення з’явилося як відповідь на поразку Української революції
1917-1921 років. Як невдачі німецької демократичної революції 1848-1849
років породили Бісмарка із його знаменитим постулатом «великі питання
розв’язуються залізом і кров’ю», так само без гіркого досвіду Центральної
Ради і Директорії не з’явився б «чинний націоналізм» Донцова.

Наріжна теза викладеного в «Націоналізмі» світогляду Донцова -

перевага інтересів та ідеалів нації над усіма іншими етичними міркуваннями.
Націю як колективну сутність Донцов наділяв спільною волею до життя та
влади, ніби йшлося про живу особу. Своєю чергою, воля нації до життя має
різні рівні прояву, найнижчим із яких є любов до рідного краю, а найвищим –
жертвування інтересами теперішнього покоління в ім’я ідеального
майбутнього. Дещо нагадує російський комунізм з його «світлим
майбутнім», чи не так?

Кожна окрема особа повинна, за Донцовим, підпорядковувати свої

власні бажання та інтереси вищим інтересам нації. На відміну від
демократичних націоналістів, Донцов вважав, що людина позбавлена
свободи сама обирати «свою» націю, а може тільки народитися її
представником, як тварина від початку належить до того чи іншого
біологічного виду.

З таких ідеологічних позицій Дмитро Донцов нещадно критикував

українське «провансальство», тобто соціал-демократичний націоналізм
попереднього покоління, насамперед Михайла Драгоманова. Він закидав, і
почасти слушно, своїм попередникам провінційне мислення та нездатність
обірвати власну духовну залежність від Росії, а також вселюдський
космополітизм. Відповідальність за поразку революції 1917-1921 років
3
Донцов покладав на провідників національного руху, які занадто сподівалися
на раціональну науку та прогрес і не мали віри в силу національної ідеї, а
отже не спромоглися повести за собою маси, запалити їх потребою
колективної боротьби та самопожертви. Донцов звинувачував
«провансальців» у надмірній м’якості й гуманізмі, докоряв, що вони вперто
намагалися «побачити у ворогах своїх братів».

Власну концепцію «чинного націоналізму» Дмитро Донцов

розбудовував як цілковиту протилежність «провансальству». Він поставив
собі за мету зробити українців сильною імперіалістичною нацією, завоювати
для них гідне становище серед інших великих світових народів. Цієї мети
можна досягти за умови виконання таких шести вимог: волюнтаризм чи
антиінтелектуалізм, тобто відкидання раціонального інтелектуалізму на
користь волі нації до життя; войовничість; романтизм та догматизм, тобто
підпорядкування інтересів окремої особи чи групи вищим потребам нації;
фанатизм і «аморальність», тобто відкидання будь-яких моральних
принципів, здатних перешкодити здійсненню волі нації; здатність до
імперіалізму та підкорення слабших народів; потреба «творчого насильства»
з боку ініціативної меншості, тобто національної еліти, спроможної повести
за собою маси і примусити останні до покори навіть насильницькими
методами.

Як бачимо, Донцов вимагав від своїх послідовників сліпої й фанатичної

віри в національний ідеал. Політична ідея набувала у нього рис релігійної
доми – звідси таке категоричне несприйняття раціонального способу
мислення. Окрема особистість у світогляді Донцова – ніщо, гвинтик великої
системи. Добрим є те, що добре для твоєї нації, і поганим є те, що погано для
твоєї нації. Жодної загальнолюдської моралі не існує – є тільки національна
мораль. Виходячи з таких засновків, Донцов дуже позитивно ставився до
національного імперіалізму, вважав його природним та неминучим явищем.
У суперництві націй, як і в природі, має перемагати сильніший. Щоб вижити
в жорстокому навколишньому світі, українці самі мусять стати
імперіалістичною нацією.

Про роль Дмитра Донцова в історії української думки історики та

політики сперечатимуться ще дуже довго. Для мене беззаперечна заслуга
Донцова полягає в тому, що саме він чітко спрямував український
націоналізм на боротьбу проти головного противника – Росії. Також певною
мірою справедливими є його докори в бік української еліти попередньої
доби. Ідеологія Донцова – це відповідь на поразку революції 1917-1921 років,
4
і як форма осмислення помилок вона була для свого часу корисна та
потрібна. Маятник мусив хитнутися у протилежний бік, перш ніж віднайти
рівновагу. Однак Дмитро Донцов завжди був сильним критиком, але слабким
візіонером майбутнього. Його авторитарна програма перебудови суспільства
та підпорядкування потреб особи вищий волі нації – це небезпечна утопія, і
можна лише порадіти, що її ніколи не намагалися втілити в життя у
національному масштабі. Підсумовуючи, скажу так. Я глибоко вдячний
Дмитрові Донцову за те, що він у контексті своєї доби приніс Україні багато
користі: розбурхав суспільство (насамперед галицьке) і дав великий поштовх
розвиткові національної ідеї. Водночас я не хотів би сьогодні чи завтра жити
в країні із президентом Дмитром Донцовим на чолі.

Використана література

Донцов Д. Націоналізм. Львів, 1926.

Зайцев О. Націоналіст у добі фашизму: Львівський період Дмитра

Донцова, 1922–1939 роки. Київ, 2019.

Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки. В:

Історичні есе, Том 2, с. 59-88. Київ, 1994.

Шевельов (Шерех) Ю. Донцов ховає Донцова. В: Поза книжками і з

книжок, с. 137-172. Київ, 1998.