МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ І НАУКИ ХАРКІВСЬКОЇ

ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ
ХАРКІВСЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕНЯ МАН УКРАЇНИ

ВІДДІЛЕННЯ: ІСТОРІЯ
СЕКЦІЯ: ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

ШЛЯХЕТНИЙ УКРАЇНЕЦЬ – МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ

Роботу виконала: Кобища Олександра Олександрівна

учениця 10-А класу
Харківської гімназії №144 Харківської міської ради
Харківської області
Науковий керівник: Шаповал Ольга Миколаївна, вчитель
історії України, всесвітньої історії і громадаянської освіти
Харківської гімназії №144 Харківської міської ради
Харківської області

Харків-2022
 НАУКОВЕ ВІДДІЛЕННЯ ІСТОРІЇ
Секція: Історія України
Анотація
Кобища Олександра, учениця 10-А класу Харківської гімназії
№144 Харківської міської ради Харківської області

Науковий керівник: Шаповал Ольга Миколаївна, вчитель історії України,

всесвітньої історії і громадаянської освіти Харківської гімназії №144
Харківської міської ради Харківської області

ШЛЯХЕТНИЙ УКРАЇНЕЦЬ – МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ

З іменем Михайла Петровича Драгоманова пов’язана ціла епоха вітчизняної

історії – епоха українського національного відродження ХІХ ст.
Дана робота присвячена відтворенню образу Драгоманова, як українського
історика, що звертався до найскладніших періодів вітчизняної історії,
обґрунтував концепцію окремішності та самобутності історичного шляху
українців. Драгоманов був тією людиною, яка постійно шукала шляхів
розвитку свого народу, тому став творцем української національної ідеї
побудованої на глибинному зв’язку з історією, менталітетом і традиціями
українського народу. М. П. Драгоманов, який любив свою націю і прагнув
добра для неї, бачив майбутнє освіченої і соборної України в європейській
спільноті народів.
Шляхетного українця Михайла Петровича Драгоманова можна по праву
вважати архітектором європейської України.
Ключові слова: історія, нація, ментальність, соборність, національне
відродження, амбасадор.
 Зміст
Вступ……………………………………………………………………… 4
Розділ 1. Історичні студії Михайла Драгоманова……………………… 7
Розділ 2. Національна ідея Михайла Драгоманова…………………….. 17
Висновки………………………………………………………………….. 24
Список використаних джерел…………………………………………… 28
 Вступ
Михайло Петрович Драгоманов є доволі відомою і талановитою постаттю в
історії України та світу. Його діяльність на ниві гуманітарного знання є
значущою в контексті історичної пам’яті та розвитку української
національної ідеї.
Для поціновувачів української історії ім’я М. П. Драгоманова стоїть поряд з
іменами визначнх геніїв українського народу, а його спадщина й надалі
залишається одним із важливих джерел національного саморозвитку. Тому
тема данного дослідження є безперечно актуальною. Ми молоде покоління не
можемо і не повинні бути байдужими до своїх славетних попередників, тих
подвижників розуму, які в неймовірно важких умовах прокладали шлях у
нашу добу, стали взірцем служіння українській нації.
Мета дослідження полягає в тому щоб, спираючись на наукові доробки
науковців та опубліковані джерела, показати внесок Драгоманова до
скарбниці Вітчизняної історії, його роль у формуванні української
національної ідеї.
Об’єктом дослідження є наукова діяльність Михайла Драгоманова в галузі
історії та його політичні погляди.
Предметом дослідження являється наукова та ідейна спадщина вченого
спрямована на національне самовизначення українців.
Відповідно до мети, об’єкта і предмета дослідження поставлено ряд
завдань:
- висвітлити об’єктивний історичний портрет М. П. Драгоманова;
- з’ясувати шлях становлення Драгоманова як історика;
- розглянути погляди вченого на українську історію;
- проаналізувати національно-політичний світогляд М. Драгоманова.
 Хронологічні межі даної роботи сягають від року народження майбутнього
діяча –1841 року до часу його смерті, тобто 1895 року.
Історіографію з досліджуваної проблеми доцільно розглядати як
дорадянську, радянську та сучасну українську. У біографічному нарисі
П. М. Федченка “Михайло Драгоманов: життя і творчість” висвітлено
основні віхи життя, суспільно-політичної та наукової діяльності
М. Драгоманова, визначено ті чинники, які сприяли формуванню
світоглядних принципів мислителя. Ця наукова праця є першою, в якій
здійснено відхід від штампів офіційної радянської історіографії, зроблено
спробу упередженого, критичного аналізу життєвого шляху та творчого
доробку Михайла Петровича. Автор визначає обставини, які вплинули на
захоплення Драгоманова історією, дає характеристику його вчителів з історії
у гімназії та викладачів в університеті.
А. Круглашов в монографії “Интелектуальная драма. Политические идеи
Михайла Драгоманова” на основі розлогої джерельної бази та сучасної
методології системно дослідив становлення та розвиток суспільно-
політичних поглядів М. Драгоманова, торкаючись при цьому і його історико-
політичних досліджень: історичних аспектів формування держави, органів
влади, правових відносин, історії вчень про державу і право тощо. Дослідник
розвиває ідею зв’язку історичних поглядів Михайла Петровича із
витворенням і втіленням у життя політичних ідей.
В іншій монографії Андрусяк Т.Г. “Шлях до свободи” досліджуються
погляди Драгоманова на права людини. Показані їх місце і роль у всій
суспільно-політичній програмі мислителя, а також значення для
національного та політичного визволення українського народу.
У праці Іванової Р. П. “Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі
Росії та України” (ІІ половина ХІХ ст.) на підставі архівних джерел,
маловідомих публікацій, мемуарній літературі й творів самого Драгоманова
 показано його місце в суспільно-політичному русі України та прогресивну
в цілому роль, яку він відігравав у визвольному русі українського народу.
Харківський професор Леонід Ушкалов написав найкращу на сьогодні
біографію Михайла Драгоманова у книзі “Чарівність енергії”, у якій до
деталей відтворив життєвий шлях українського публіциста, науковця та
громадського діяча Михайла Драгоманова.
Робота складається зі вступу, розділу I “Історичні студії Михайла
Драгоманова”, розділу II “Національна ідея Михайла Драгоманова” та
висновків.
Наукова новизна теми дослідження обумовлена вивченням історико-
аналітичного спадку М. Драгоманова, щодо власного розуміння історичного
розвитку України та розгляду проблеми націогенезу, а також спробами
відкрити новий інтерпретаційний простір у баченні поставленої проблеми.
Дане дослідження має практичне значення і може бути використане в
середніх навчальних закладах на уроках історії України та в роботі
історичних гуртків.
Автор усвідомлює, що обрана тема є великою за обсягом і представлена
робота є лише першою спробою її висвітлення.
 7
Розділ 1
Історичні студії Михайла Драгоманова
У ХІХ столітті під час чи ненайбільшого процесу асиміляції українського
суспільства не могло не з’явитися нове військо, яке зробить свій величезний
вклад у збереження нації та розпочне новий виток у боротьбі за незалежність.
Цією силою була українська інтелегенція, до якої входив і Михайло
Петрович Драгоманов – славетний український історик, публіцист, видатний
громадський діяч.
Формування М. Драгоманова, як історика, як шляхетної особистості
відбувалося в колі його патріотично налаштованої родини.
Народився Михайло Петрович Драгоманов 30 (18 за ст. ст.) вересня 1841 р.
у м. Гадяч на Полтавщині. Ще з дитячих років під впливом розповідей
батьків у хлопчика зародилась любов до України, до свого народу. За
сімейними переказами один із предків родини Драгоманових був виходець з
Греції, що і започаткував рід українських Драгоманів. Його представники
займали помітне місце серед козацької старшини Гетьманщини, а пізніше
отримали дворянське звання.
Батько Михайла Драгоманова був визнаним на Полтавщині захисником усіх
скривджених у їх домаганнях через суди справедливості, а дядько Яким
притягався до слідства у справі декабристів. Родинні риси характеру
передались і молодому Михайлу.
Спочатку хлопець навчався у Гадяцькому повітовому училищі (1849-1853
рр.), а потім продовжив своє навчання у Полтавській гімназії (1853-1859 рр.).
З гімназії Михайло Драгоманов виніс усвідомлену любов до історії, особливо
до її античного періоду. Восени 1859 року Михайло вступив до Київського
університету на історико-філологічний факультет. Саме тут Драгоманов і
сформувався як історик, і громадський діяч. Недаремно професійним
заняттям Михайла Петровича стало викладання історії в Київському
університеті в якості спочатку приват-доцента, а з 1870 р. – доцента цього
 8
ВУЗу. У стінах університету Михайло Драгоманов ще більше зацікавився
історією античності, що не було випадковістю.
Київ мав глибокі традиції у вивченні та популяризації античності, ще з часів
Києво-Могилянської академії (ХVІІ – ХVІІІ ст.). Під впливом київських
вчених у ХVІІІ – на початку ХІХ ст. сформувався напрямок в українській
культурі – "українська античність". До того ж південна частина України
входила у сферу безпосереднього впливу античного світу, що не могло не
зацікавити молодого вченого. Скасовування кріпацтва, кардинальні зміни в
суспільстві змушували вдумливу інтелігенцію шукати відповіді на питання
про майбутнє країни на прикладах минулого.
Тому і магістерську дисертацію 1870 року молодий Драгоманов захистив на
тему "Питання про історичне значення Римської імперії та Тацит".
Працюючи над історією Стародавнього світу молодий вчений проявляє
індивідуальний підхід у відтворенні загальної картини античної історії.
Системно опрацювавши римські, латинські та давньогрецькі історичні
джерела Михайло Драгоманов прийшов до висновку, що головний недолік
праць античних авторів полягав у тому, що вони були впевнені у залежності
ходу історії від волі богів та долі. Драгоманов висловлює свою історичну
концепцію, що ґрунтується на осмисленні ідеї прогресу в історії людства. З
такою ж критичністю ставився вчений і до переконань античних авторів у
тому, що давні люди були щасливими, а нащадки поступово це втратили. Але
у своїх студіях М. Драгоманов наголошує на схожості історичних процесів
минулого і сучасного. "В історії народів новоєвропейських, – переконує
історик, – дійсно, змішуються і струмінь цивілізації древніх народів, що
продовжується, і течія розвитку нових народів, які, вступивши у контакт з
класичними народами та зайнявши їх місце, самі стояли на ступені розвитку
гомерівських греків і римлян епохи царів і, природно, повинні були довше
проходити ті ступені розвитку, які пройшли перед тим греки та римляни"[11].
Драгоманов прийшов до висновку, що в цивілізаційному плані саме Римська
імперія стала своєрідною точкою відліку для формування європейської
 9
цивілізації і в історії римської імперії вчений прагнув знайти відповідь
наскільки придатним є цей шлях для України.
Справедливості кажучи, М. Драгоманов, який захопився історією ще з
гімназійних часів, порівняно мало працював над темами суто історичними,
але, пропри це, майже у всіх своїх численних публіцистичних, літературних
та етнографічних працях він висловлює той чи інший погляд на минуле в
цілому або на певну епоху, окреме історичне явище.
Яким же склалося у М. Драгоманова розуміння історичного розвитку
України?
Насамперед скажемо, що Драгоманов виробив власну періодизацію історії
України. Він її поділяв на княжо-городський період, феодально-литовський,
пансько-польський, козацький і царсько-російський та австрійський
цісарсько-конституційний період. Важливо, що історію українського народу
Драгоманов завжди порівнював з історією інших країн та народів, а також
оцінював історичні події зі своїх позитивістських принципів та світоглядних
засад
Так, у популярному дослідженні “Про українських козаків, татар та турків”
він коротко зупиняється на давній історії України, зазначаючи при цьому, що
«руські багато горя терпіли спочатку від хозар, пізніше від печенігів і
половців. Але найбільше постраждала Русь від нападу великої татаро-
монгольської орди, яка під проводом Батия руйнувала міста і села, вбивала
людей. Та років за 200 татарська орда розділилася й ослабла. Але не встигла
Україна міцно встати на ноги, а «вже новий народ насунувся на неї з другого
боку, від моря Балтійського, з тих країв, де город Вільно”.
Литовський період в українській історії (період федерації трьох народів:
литовців, білорусів, українців) дістає у М. Драгоманова цілком позитивну
оцінку. Драгоманов вважав цю державу федеративною, яка утворилася на
основі вільного союзу і що такий союз відкривав великі колонізаційні
можливості, так потрібні для людської цивілізації та прогресу.
 10
Зовсім інакше значення для цивілізації й прогресу, на думку Драгоманова,
мав польський період в українській історії. Він вніс у життя Східної Європи
цілу низку непоправних помилок. Однією з найбільших серед них було
об’єднання українських та білоруських земель із Польщею. «Унія Білорусії і
України з Польщею, – і то виключно політична, могла б утриматись тільки
тоді, коли б ця унія була дійсно федеральною, – настільки можлива була
федерація уже шляхетської Польщі з ще різношерстими – феодальними
Литвою і Білорусією і досить демократичною Україною, але польські
політики хотіли не федерації, а асиміляції, а тому приготували розпад унії,
який повинен був потягнути до загибелі і саму Польщу, вже досить
притягнуту до східних областей і відтягнуту від більш природних їй союзів з
Сілезією, Чехією і Угорщиною, де тим часом встиг пустити коріння
німецький елемент, який повинен був відновити наступ і нову Польщу»[4].
Оцінюючи критично приєднання українських земель до Польщі, М.
Драгоманов, одначе, припускав і певні резони. «З’єднання (України з
Польщею), – писав М. Драгоманов, – носило в собі зародок розпаду. Хоча з
кінця XV ст. воно означало ще один резон існування: необхідність для
України відбиватися від нового Drang nach Osten, – від турецького руху від
гирла Дунаю на північний схід, що нахилив українців до закріплення унії з
Польщею в 1569 році» [3].
Новий період української історії, коли Україна переходить під зверхність
Москви, викликає у Михайла Драгоманова найбільше критичне ставлення.
Історик називає цей період «пропащим часом» для української культури,
оцінюючи розвиток її з погляду ідеї прогресу. На думку М. Драгоманова,
польський тиск на Україну, збільшений агресією з боку турків і татар, робив
«сумнівною можливість самостійного існування України» і кінець-кінцем
привів її до об’єднання з Москвою.
Але Москва не зуміла свідомо направити свою політику по лінії прогресу, а
навпаки, робила всякі перешкоди для прогресивного розвитку України.
 11
Московська держава виявила до України не меншу невмілість, ніж перед
тим виявляла її Польща. «Польські політики прикладали до Білорусії і
України мірку шляхетської республіки і католицької адміністративної
нетерпимості; московські стали застосувати до них аршин боярської монархії
і нетерпимості православно обрядової» [1].
Почавши мову про Москву, М. Драгоманов присвячує цьому багато місця у
своїх статтях і у своїй великій історико-публіцистичній роботі «Україна і
центри». Його ставлення до Росії неприховано критичне і негативне.
«Трошечки тільки пригляньтеся, – пише історик, – з лупою, коли не з
мікроскопом, до хуторів та сел, то й побачите, що уся державна історія Росії
єсть ніщо друге, як тілько спустовання країв, грабування й задурування їх, а
зовсім не «собирание», для того мов би, щоб потім освітити їх європейською
наукою і ощасливити усякими благами» [1].
Трагізм російської історії, на думку Михайла Петровича Драгоманова,
полягав в тому, що Росія не могла утворити федеративного союзу. В
державній ідеології московських давніх і нових публіцистів це особливо
проявлялося, і Драгоманов уїдливо картає московський централізм, що
нищив прогрес, і в його практичному здійсненні, і в ідеологічному виявленні.
Власне, єдина вартість російських центрів (Москви та Петербурга), на
думку історика, полягає в тому, що вряди-годи через них приходить
західноєвропейське «високоуміє», але українцям нема чого дякувати
«центрам» і за це, бо на Україні задовго до того, як центри установили над
нею опіку, були тривкі й міцні зв’язки з Західною Європою, з її ідейним
життям та соціальним поступом. Петровське «вікно в Європу» не так уже
цінне для України, бо й до того «без дубинки Петра І наш Петро Могила
вчивсь в Парижі, посилав в Європу вчитись молодих людей… за 40 років до
Петра І був в Голландії наш Немирич вкріпив там свої федеральні й вільні
думки, з котрими написано гадяцькі комісії 1658 р., та й сам Петро мусив
брати в Петербург нашого Прокоповича, котрий і без нього бував в Європі.
 12
Для нас Петербург став справді вікном в Європу тілько з кінця XVIII ст.,
коли вже до останку заїла нас централізація» [7].
Критикуючи російський централізм, М. Драгоманов вважав, що в
українському історичному процесі більше схожого з історичним процесом
Західної Європи, аніж Європи Східної. Вдумуючись глибше в еволюцію
суспільного життя на Україні, історик старався знайти там те, що здавалося
йому на підставі спостережень над життям Західної Європи цінним і
важливим для поступу і для наближення до «безначального ідеалу»
суспільної організації.
Велике культурне значення, яке мала в Західній Європі реформація,
примушувало Драгоманова торкатися питань реформаторського руху в
Україні. Правда, з цього приводу він висловив лише окремі, але дуже важливі
думки. «У нас, – писав учений, – недооцінюють і до кінця не розуміють
навіть літературного руху, що одбувався в XVI-XVII ст. З печатної
діяльности цієї доби роблять надто одноманітний вибір. На неї дивляться
тільки, як на православну реакцію пропаганди католицизму. Тим часом,
літературний рух Литви і Волощини в XVI ст., правда, концентрувався коло
релігійних справ, але був відбиткою літературного руху епохи відродин наук
і реформації, спільного усім тодішнім європейським країнам, в число котрих
входила і тодішня Україна, хоть, звісно, відбитком найслабшим» [21]
Інтерес викликають погляди М. Драгоманова на козаччину. Він рішуче
заперечує погляд на козаків, який визнає їх розбишаками. В козаччині
М. Драгоманов вбачає два позитивні моменти: 1) протест проти тяжких для
народу суспільних порядків; 2) колонізаторський та оборони Руської землі
від чужинців.
На думку історика, українське козацтво у свою кращу пору прийняло усвої
ряди не лише простих селян та міщан, але й освічені й культурні верстви
українського народу і тим самим розширило свідомість національно-
визвольних змагань. У свідомості їм допомогло і те, що боротися
українським козакам, на відміну від російських, довелося проти чужої, а не
 13
своєї держави. Отже, боротьба українського козацтва з Польською державою
була «боротьбою принципів», тоді як бунти й виступи великоруського
козацтва залишалися виключно «боротьбою інстинктів». В боротьбі з
Туреччиною українські козаки, на думку вченого, виступали представниками
самостійної народної політики.
Михайло Петрович Драгоманов високо оцінював політичний устрій, який
виробило українське козацтво. «Козацькі республіки старої України були
набагато ближчими до ідеального політичного устрою, ніж та російська
імперія, в якій “благоденствує” Україна в даний час. Ці республіки мали свої
недоліки і в минулому, – але все таки вони були республіками – Запоріжжя
являло вповні демократичну общину і при цьому зовсім не виключно
військову і навіть розбійницьку, зовсім не дику, як завгодно стверджувати
офіційним історикам польським (Шуйський) і московським (Соловйов), все
таки в Гетьманщині сотня була по крайній мірі в принципі, самоврядною
волостю, полк таким же повітом, а вся Гетьманщина такою ж областю, в якій
поступово вироблялися форми загальнонародного представництва» [8].
Михайло Драгоманов одночасно був далекий від ідеалізації часів
Гетьманщини, наголошуючи на тяжкому становищі "простого чоловіка",
торгівлі Україною можновладцями заради власних інтересів [2].
У критичному ставленні до політики українських гетьманів після Богдана
Хмельницького він солідаризувався зі словами Тараса Шевченка:
Варшавське сміття ваші пани, Ясновельможнії гетьмани, Раби, підніжки,
грязь Москви Чого ж ви чванитеся, ви, Сини сердешної Вкраїни [19]?
Відзначаючи закономірність історичної необхідності захисту козаками своєї
Вітчизни від ворогів, їх боротьбу за широкі політичні, соціально-економічні
та культурні права, Михайло Драгоманов вдається в питання, яке життя
настало в України після її об’єднання з Росією.
У своєму аналізі причин занепаду України вчений спирається на досвід
західноєвропейських країн, з їх передовим на той час суспільним ладом,
кардинально відмінним від російського. "Не знайдеш тепер такого європейця,
 14
– наголошував Михайло Драгоманов, – котрий би не думав, що без волі
народу, а при царській самоволі, не може добре жити ніяка земля, що народ
не може правитись самими чиновниками, котрий згори наставляє
самовольний цар"[11]. Вже з цих слів ученого видно, що одну з причин
занепаду України він покладає на відсталість державної системи царської
Росії, яка, по суті, зруйнувала ті елементи народоправ’я, що існували в
Україні за часів Богдана Хмельницького.
У незавершеній праці з промовистою назвою "Пропащий час. Українці під
Московським царством", написаній в еміграції наприкінці 70-х – на початку
80-х років Драгоманов стверджує, що всі ті 222 роки, які минули від
Переяславської угоди Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм
Михайловичем до Емського указу імператора Олександра 2, яким була
заборонена українська мова в Російській імперії – то не що інше, як
“пропащій для України час”[7]. На початку своєї роботи автор наголошує на
необхідності знати минувшину України, щоб не повторити помилки в
новітній період її історії.
Історичний розвиток українського народу, на думку Михайла Драгоманова,
мав би зовсім інші результати, коли б цей розвиток не був штучно
перерваний російською владою. Нормальний розвиток України мав би піти в
напрямку зміцнення народної самоуправи та демократичного
самовизначення, тобто тими дорогами, що вони накреслювалися в період
боротьби українських мас за свої права, своє вільне існування. А раз так, то,
на думку М. Драгоманова, слід шукати тих способів, щоби історичну
помилку чи історичний злочин, заподіяний українському народові, так би
мовити, виправити. А виправити помилки минулого можна тільки в тому
разі, коли національно-свідома і демократична українська інтелігенція здолає
“ухопити кінець нитки, що ввірвалась в нашій історії XVIII ст.”, здолає до тої
перерваної нитки додати культурні та соціальні надбання, багатства ідей і
планів соціальної реорганізації суспільства, вироблених європейськими
народами[17].
 15
Окремі питання в історії України М. Драгоманов розглянув у низці cвоїх
праць, зокрема: «Про українських козаків, татар і турків» (1876), «Турки
внутрішні й турки зовнішні» (1876), «Внутрішнє рабство й війна за
визволення» (1878), «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879), «Погляд на
українську історію» (1895). Але одну з найкращих робіт ученого – “Чудацькі
думки про українську національну справу”, написану ним за кілька років до
смерті, можна вважати заповітом науковцям у галузі дослідження української
історії. В цій праці М.П.Драгоманов закликав земляків боротися разом з
іншими народами проти самодержавства, за свободу і незалежність[20].
За словами сучасного історика Ярослава Грицака: “Читати українську
історію треба з бромом,– до того боляче, досадно, гірко…”[5]. Але на думку
Михайла Драгоманова: "Плакати про старовину, бажати вернути її – завжди
даремне діло, а особливо для нас, слуг "простого" українського народу. Ми
знаємо добре, що того, чого ми хочемо,– не було ще ніколи на світі, а тільки
буде колись, як люде стануть далеко розумнішими, ніж тепер. Одначе
оглядатися назад треба, щоб знати, що тепер стало так гірко, щоб не
помилитися знов, як колись помилялись. Українцям добре оглянутися назад і
пригадати останні дві сотні і два десятки років, після того, як козаки
українські під проводом Богдана Хмельницького піддались під руку "царя
Восточного, Московського" у 1654 році"[7].
Як історик М.П. , Драгоманов звертався до найскладніших періодів
вітчизняної та світової історії, приділяв увагу як масштабним епохальним
подіям, так і конкретним фактам та ситуаціям, розуміючи їх високу
значущість у долях українського суспільства. Працюючи над українськими
історичними студіями Драгоманов активно користувався фольклористикою,
літописами, що допомогло йому сформувати власне оригінальне бачення
історичного процесу.
Михайло Петрович образно порівнював своє життя з “вибухом світла в
лампочці перед тим, як їй згаснути” і, на жаль, ці слова виявилися
пророчими. Виснажлива робота, постійні матеріальні нестатки, розбіжності в
 16
поглядах зі старими друзями остаточно підірвали й без того слабке здоров’я
вченого[13]. 20 червня 1895 року Драгоманов помер на чужині,
залишаючись при цьому “українцем душею і серцем”[14]. Історія
гармонійно вплелась в життя видатного українця, сприяючи створенню
ґрунтовних праць з інших наукових галузей.
 17
Розділ 2
Національна ідея Михайла Драгоманова
Михайло Драгоманов, як патріот своєї Батьківщини майже усе життя
присвятив розробці української національної ідеї, яка має глибинний зв’язок
з історією народу, його менталітетом і традиціями.
Національне питання в українському визвольному русі ІІ половина ХІХ ст.
було одним із факторів становлення державницько-визвольної ідеології в
українському національно-визвольному русі. Один із провідників його –
Драгоманов утвердив це питання не тільки в українському, але і в
європейському визвольному русі. Недарма його називали видатним
теоретиком з національного питання європейського масштабу.
Для України національне питання мало особливе значення. Попри те, що
після деяких періодів державницьке життя українців зникало – в силу певних
геополітично-історичних обставин, через якийсь час знову відроджувались
самосвідомість нашого етносу, національна ідея, відновлювалась і боротьба
за утвердження власної держави.
Характерною рисою української національної справи завжди було
прагнення цілісності нашого народу і держави, відсутність ідеї войовничої
імперської зверхності над іншими народами, нищення їхніх мов і культур,
привласнення територій. У новітній період історії, зокрема, з ХІХ ст., на
європейському континенті розпочинається інтенсивний рух народів, що
звільнялись від феодально-кріпосницької неволі, за творення нових форм
суспільного життя, що забезпечили б утвердження й розвиток їхніх
національних здобутків. Україна, яка основною своєю територією входила до
Російської імперії, не залишалась осторонь цих процесів. Імперський
синдром у ХІХ ст., як і в наступні часи, створював умови для народів інших
національностей, в тому числі й українського, щоб ті зникли з історії
цивілізованого світу або мусили б терміново шукати шляхів протиборства,
щоб зберегтися взагалі.
 18
Царизм відверто знищував українство своїми юридичними актами
(Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р., або чисельними
таємними циркулярами, про заборону вживання назви “Україна” і похідних
від неї слів - “український” тощо). Саме тому в Україні з’являються окремі
постаті, які стають будителями нації, творцями її нової політичної свідомості,
на мій погляд, це був саме М. Драгоманов.
Національне відродження українців на думку Драгоманова неможливе без
розвитку мови, освіти, духовної культури, яка поширювалася серед
українських просвітителів кінця XVIII ст. і яка на початку XIX ст. набула
широкого визнання в національно-визвольних програмах багатьох народів
Європи, в тому числі й серед Кирило-Мефодіївського братства, як метод
зміцнення національної свідомості широких верств українського населення,
як метод формування української нації й зростання національної ідеї в
суспільстві. У зв’язку із цим М. Драгоманов піднімає питання шкільної
освіти в Україні у своїх відомих статтях: “Народні школи в Південно-
Західному краї”, “Педагогічне значення малоруської мови” та ін.[9] Статті
викликали величезне невдоволення влади. Адже автор нищівно критикував
політику зросійщення українського народу, за якою такі слова, як “козак”,
“гетьман”, “рада”, “Україна” і т. п. потрібно було “забути”[10].
У своїй політичній програмі Михайло Драгоманов, як і в багатьох працях,
наголошував на національно-культурних утисках українського народу, на
взаємозв’язку соціальних і національних прагнень української людності, що
об’єднувало їх “в спілку поміж себе” [15].
М. Драгоманов твердив про необхідність користуватися рідною мовою саме
в початкових класах, де в той час запроваджувалась російська чи
старослов’янська мова. Він іронічно запитував обрусителів, які боялись
використовувати в навчанні українську мову і твердили, що вона нічим не
відрізняється від російської, що в такому випадку чому лякатись мови
народу, яка веде, нібито, до сепаратизму політичного [12].
 19
Захист української мови - основи національної культури - був одним із
наріжних засад світоглядної національної концепції видатного українського
громадського діяча. Саме тому М. Драгоманов звертався до світової
громадськості з протестом на Міжнародному літературному конгресі в
Парижі проти заборони українського письменства царським урядом
“Емський указ”. Драгоманову пекла образа, що українців, представників
великої нації, зневажають як неповноцінних, коли “людей підданого народу
примушують говорити в школах, судах, а то й у бесідах мовою пануючого
народу, а мову підданого, а також і звичаї його висміюють.” [12].
За словами М. Грушевського, така позиція Драгоманова стало новою
епохою в українському політичному житті, бо “витягло українство з манівців
провінціалізму і опортунізму на широкі шляхи світового культурного руху і
змушувало орієнтуватись на перспективи загального політичного
соціального визволення” [18].
Своїм баченням національного питання вчений охоплював і мову
Наддніпрянщини, і мову Галичини як одне ціле, засвідчивши своє прагнення
до мовного, а відтак – і національного єднання України. Акцентуючи на
необхідності національно-культурної, духовної, мовної єдності східних і
західних українців, Михайло Драгоманов чітко визначає орієнтири цього
єднання, а отже, національної ідеї.
Політичними заповітами єдності галичан зі східняками були:
1. Без політичної освіти й національної свідомості не може бути держави;
2. Без високої моральності не існуватиме державність на демократичних
засадах;
3. Кожна нація повинна будувати державність перш за все своїми силами;
5. Національне мислення повинно бути невідривним від європейського;
6. Культурна спадщина того чи іншого народу відіграє важливу роль у
розвитку загальноісторичного процесу [10].
Дослідник стверджував, що єдність українського народу можлива лише у
разі створення на території України держави, керівництво якої
 20
враховуватиме інтереси різних етнічних груп. У своїх працях вчений вважав
за доцільне встановити межі території майбутньої держави – від Підляшшя
до Кубанщини, від гирла Дунаю до Слобожанщини. Так на думку історика,
17 мільйонів українців, що проживали на вказаній території повинні були
об’єднатись у так звану «Вільну спілку», представники якої спроможні
були б створити ефективні економічні, політичні та адміністративні
механізми функціонування української громади.
З позиції Драгоманова, для національного єднання всіх українців велике
значення мають такі речі, в котрих, на перший погляд, нема нічого спільного
з національністю. Йдеться про залізниці, які на той час (кінець XIX ст.)
активно прокладали Росія й Австрія заради своїх економічних інтересів і які
слугували своєрідним мостом між правобережними та лівобережними
українцями, тобто ― давали людям нашої нації спосіб познайомитись
проміж себе. Мислитель переконаний: що взаємні подорожі залізницею
допомогли б отримати значно більше відомостей про єдинокровних братів на
Заході й Сході України. Його здивуванню не було меж, коли він дізнався:
багато освічених людей на Полтавщині не знали, що на Волині живуть такі ж
самі люди, з такою ж культурою, традиціями, побутом, як і у них. Отже,
на думку М. Драгоманова, дороги з лівого берега на правий, а
звідти через Галичину й Угорщину більше зробили, щоб звести до
купи Русинів-Українців, ніж книги [12].
Для досягнення національної єдності українців, учений закликав земляків і
в Галичині, а особливо в Російській імперії, де національно-культурний рух
систематично і жорстоко придушувався, до активної боротьби з політичним
режимом. “―Ми знаємо, – зазначав М. Драгоманов, – що се праця нелегка і
рискована. Тільки ж з цього не виходить, щоб наші земляки змушені були
тримати в тумані і свої голови. Треба раз назавше признати, що серйозна
праця для маси української неможлива, поки український рух не стане на
політичний ґрунт” [10]. Він також рішуче відкидав будь-який натяк на слово
“―філ, оскільки, за його переконанням, кожен український мислитель,
 21
науковець чи дослідник повинен бути ― ні українофіл, ні слав’янофіл, а
просто Українець із загальнолюдськими тенденціями, або людина
української нації (homo nationis ukrainicae…), а до того така людина, котрій
доля судила познайомитись не в книгах тільки, а в життю з земляками
австрійськими, зблизитись з ними, поділитись з ними радістю і горем… і
нарешті працею” [3].
Отже, національна ідея набувала в М. Драгоманова принципово нового
значення. Насамперед зазначимо головну характерну ознаку його
національно-патріотичного світогляду – безсумнівне все українство. Воно
полягало в ідеї української нації як чогось окремого й одноцільного, без
огляду на державні кордони. Мислитель визначав поняття України, як
одноцільну територію, заселену українським народом, всупереч на офіційні
назви поодиноких частин цієї території: “― Українцям треба товариства до
товариства, праці та праці скрізь од Кубані до Тиси!…” [10]. Точним
означуванням етнографічних меж української землі й постійним
акцентуванням на тому, що Україна – це земля, заселена українським
народом, весь географічний простір від Карпат до Десни, від Лемківщини і
Холмщини до Дону і Кубані, від Полісся до Чорного моря, він укорінив у
психіці української інтелігенції чітку свідомість і почуття єдності української
нації.
Але в тодішніх історичних умовах підімперського життя здобути своєї
держави український нарід не міг. Тож, М. Драгоманов з прикрістю говорить
про те, що “коли б українці перш усього вибились з-під чужих держав і
заложили свою, вони стали б також, як і другі народи, самі мізкувати, щоб
полегшити ту біду, од якої терплять скрізь люди”. (Тут він має на увазі, що
“своя держава” обороняє народ від чужоземного поневолення, впорядковує
справи “на своїй землі по своїй волі”). Але, каже він далі, - “тільки ж того, що
пропало, не вернеш”. Повстання українців проти двох імперій - Російської та
Австро-Угорської - “для нас річ неможлива”. [12]
 22
Це був реальний прагматичний аналіз тодішніх історичних умов. Народові
України при таких умовах “ліпше старатись розбавити усяку державну силу
й прямувати до волі краєвої й громадської вкупі з усіма іншими країнами й
громадами. От через те українцям найліпше виступати з думками не стільки
національними (тобто, з ідеєю заложити свою національну державу - авт.),
скільки автономними й федеральними, до котрих пристане завше багато
людей і з других країв і пород...” [15]. Тобто, потрібно добитись “своєї волі
громадської й краєвої” в імперії, бо таку програму, він був упевнений в
цьому, - підтримають й інші поневолені народи Російської та Австро-
Угорської імперій, бо національне визволення українського народу можливе
лише у спілці з усім слов’янським народом[15].
Відстоюючи національну ідею як єдиний шлях самоствердження й
відродження сили української нації, Драгоманов, як відомо, не
апологетизував її, справедливо вважаючи, “що національна ідея сама по собі
не є ліками на всі лиха громадські” [9] і часто боровся з тими, хто
переоцінював “вартість національності в історії й житті” [9]. В політичних
листах до земляків-українців та друкованих статтях останніх років життя
М. Драгоманов наполягав на тому, що головне в житті все ж є “поступ
людини й громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а
національність є тільки ґрунт, форма та спосіб...” за допомогою якого можна
служити “добробутові й просвіті нашого народу” [15].
В часи козацько-гетьманської держави XVII ст. та й у XVIII ст. Україна,
твердить учений, була все ж тісніше пов’язана із Західною Європою, “йшла
поряд з нею в своєму політичному і культурному розвитку”[8]. Але тодішнє
українство, за думкою вченого, не могло без зовнішньої підтримки утримати
вольності, опинившись між кількома агресивними імперіями. Згодом у
пошуках союзників і протекторів, піддавшись Московському
самодержавству, Україна потрапила під його тиск і “царська самоволя заїла
вольності українські” [7], що призвело до відриву України від європейського
поступу. А постійний спротив українства національному гнобленню,
 23
жорстоко придушувався. Тому Михайло Петрович Драгоманов закликав
боротися за свої національні цінності, зберігаючи власні духовні скарби, які
за своїм рівнем аж ніяк не поступалися іншим народам на європейському
континенті.
Але все ж таки, його думка, його слова підіймали в суспільній свідомості
українців національну ідею на вищий політичний рівень, допомагали шукати
тих шляхів суспільного буття, які вели до посилення національного,
духовного й державницького життя українського народу.
Наприкінці ХІХ ст.- на початку ХХ ст. національні погляди М. Драгоманова
сформували й вивели на політичну арену суспільно-політичного життя
України нове покоління молодої української інтелігенції, у світогляду якої
було сформоване почуття єдності української нації та бажання розбудовувати
українське суспільство на основі європейських цінностей.
 Висновки
Епоха відстежується за іменами. Національну свідомість, а разом з нею і
реальність української нації, як суб’єкта історичного процесу торував народ
під проводом такого славнозвісного діяча, як Михайло Петрович
Драгоманов. Видатний український мислитель і науковий діяч, з іменем
якого пов’язана ціла епоха вітчизняної історії.
Як український історик Драгоманов обґрунтував концепцію окремішності
української історії, самобутній шлях українського народу від давньоруської
доби до Гетьманщини, розкрив процес включення українських земель до
складу Російської держави 17-18 ст., досліджував український національний
рух. Яким же склалося у Михайла Драгоманова розуміння історичного
розвитку України?
Насамперед скажемо, що Драгоманов виробив власну періодизацію історії
України. Він її поділяв на княжо-городський період, феодально-литовський,
пансько-польський, козацький і царсько-російський та австрійський
цісарсько-конституційний період.
Як видатний мислитель і політичний діяч, М. Драгоманов, одним із перших
серед науковців, створив і виклав концепцію національної ідеї українського
народу.
Спираючись на автохтонність української нації Михайло Драгоманов
наголошував, що українська національна ідея повинна бути всеосяжною і
містили в собі: державність, соборність, суверенітет, політичну та
національну автономію. Не протиставляючи народи одне одному Драгоманов
доводив самобутність українців, їхню здатність самостійно розв'язувати
питання суспільного життя.
Одним з пріоритетів розвитку української державності вчений вважав
питання соборності України. На думку Михайла Петровича Драгоманова,
створення соборної України можливе лише у випадку приєднання західних
земель до Наддніпрянщини, формування єдиної
національної свідомості та спільне прагнення до розбудови самостійної
держави.
Вчений зробив величезний внесок у з’ясування мовної та етнічної єдності
українців усіх регіонів української землі, створивши тим самим теоретичне
підґрунтя для поборницьких прагнень до об’єднання українського народу.
Займаючись аналітичним дослідженням проблемних питань формування
національної єдності держави, соборності її частин Драгоманов розробив
унікальні політичні заповіти про спорідненість галицьких українців та
українців-східняків. Ці заповіти залишаються актуальними й до сьогодення.
1. Кожна нація повинна будувати державність перш за все своїми
силами;
2. Без політичної освіти, національної свідомості, високої моральності нації
не може бути держави;
3. В цьому сенсі він підхоплює ідею розвитку мови, літератури, освіти,
залучаючи до цього процесу високоосвічену українську еліту, що
формувалась із дворянства.
4. Щоб подолати синдром провінційності – національне мислення українців
повинно було наближено до європейського;
5. В умовах підімперського життя український нарід спочатку може здобути
національну автономію, а потім державну самостійність.
У своїх працях вчений вважав за доцільне встановити межі території
майбутньої української держави, на якій за думкою історика проживало
17 млн українців.
Дуже важливим моментом в концепції національного розвитку за
М. Драгомановим є надання та розширення прав особистості, зборів та
товариств, свободи друку, радикалізація політичної боротьби мас – все це є
дорогою до самостійності та незалежності українського народу.
На думку Драгоманова, важливими були переваги прав і свободи людини
над правами нації, людських цінностей над національними потребами. Але
не слід думати, що науковець нехтував національними пріоритетами,
розуміючи їх роль та місце в історичному розвитку України.
У своїй праці «Чудацькі думки про українську національну справу»
Михайло Петрович переконує, що нація – це перш за все солідарність між
людьми, яка значно вище національної приналежності. Сама по собі думка
про націю не може привести людство до свободи та правди для всіх.
Необхідно шукати чогось, іншого загальнолюдського, тож Україна має
увійти до федеративної спілки народів Росії, а потім до федерації всіх
слов’янських народів і народів світу, з подальшою українською
самостійністю. Тобто, Драгоманов ніколи не нехтував національними
пріоритетами, характерною ознакою його національно-патріотичного
світогляду безсумнівно було все українське.
У створенні загальноєвропейської федерації вільних народів Драгоманов
бачив вирішення національного питання не тільки українців, а і усіх
бездержавних слов’янських націй.
Доля Михайла Драгоманова була долею людини, відданої своїм ідеалам.
Усе своє життя Михайло Петрович присвятив дослідженню історії України
та ґрунтовній розробці української національної ідеї, яку він виводив з
історичної минульщини українського народу, його менталітету і традицій.
Сьогодні ідеї Драгоманова, щодо української національної справи – про
народно-національну єдність, розвиток освіти рідною мовою, знання свого
минулого, демократичні перетворення, конституційні свободи,
розглядаються й обговорюються, як найбільш конструктивні ідеї державного
будівництва в процесі суверенізації України.
На мій погляд, саме Михайло Петрович Драгоманов зробив більше за будь-
кого для пробудження національної самосвідомості українців, став творцем
модерної політичної української нації.
Михайла Драгоманова – шляхетного українського інтелектуала, який
завдяки своїй плідній і багатогранній діяльності став взірцем служіння нації,
архітектором європейської України, можна вважати “Першим європейським
амбасадором політично ще неіснуючої України”.
 Список використаних джерел
1. Андрусяк Т. Шлях до свободи (Михайло Драгомнов про права людини). –
Львів: Світ, 1998 – 192 с.
2. Андрущенко, B. «На всіх клавішах Драгомановшини» / В. Андрущенко //
Освіта. – 2011. – 7-14 вересня. – с. 4-5
3. Борисенко, B. Михайло Драгоманов як історик / В. Борисенко // Памʼять
століть.– 2003. – N° 5. – с. 15-19
4. Гаврилюк, М. О. Михайло Драгоманов як історик / М. О. Гаврилюк //
Гілея: наук. вісн. : зб. наук. пр. – 2019. – Вип. 140, ч. 1. – С. 7-10
5. Грицак, Ярослав Йосипович. Нариси з історії України:
формування української модерної нації / Я. Грицак. – [2-ге вид.]. – Київ:
Генеза, 2000. – 356 с.
6. Драгоманов, М. П. Вибране (…мій задум заложити очерк истории
цивилизаций на Украине) / М. П. Драгоманов: Порядок и автора историко-
биографического Нарису Р. С. Міщук. – Киев: Либідь, 1991 – 688 с.
7. Драгоманов М. П. Пропащий час: Українці під Московським
царством (1654-1876) / М. П. Драгоманов. – К. : Центр пам’яткознавства
АН України ; Українське т-во охорони пам’яток історії та
культури, 1992. – 46 с.
8. Іванова Л. Г. Драгоманов і історія України / Л. Г. Іванова // Український
історичний журнал. – 1991. – № 9. – С. 127-130.
9. Круглашов, А. Наукова спадщина Михайла Драгоманова/ А. Круглашов //
Трибуна. – 2001. – № 9-10. – 487 с.
10. Круглашов, А. М. Интелектуальная драма. Политические идеи Михайла
Драгоманова / А. М. , Круглашов. – Черновцы: Прут, 2001. – 487 с.
11. Куца, О. “Свідомий європеєць і не менш свідомий українець” / О. Куца //
Дивослово. – 2012. – № 8. – С. 40-45
12.Падалка, О. Ідеї М.Драгоманова про українську національну справу і
сучасна українська цивілізація / О. Падалка // Пам'ять століть. – 2003. –
№5. – С. 46-51
13.Михайло Драгоманов: автожиттєпис / уклад. : І. С. Гриценко,
В. А. Короткий, М. В. Томенко. – Киев: Либідь, 2009 – 444 с. : ил.
14.Михайло Драгоманов у спогадах уклад. : І. С. Гриценко, В. А. , Короткий.
–Киев: Либідь, 2012. – 312 с. : ил.
15.Сарбей, В. Г. До поглядів М. П. Драгоманова на національне питання /
В.Г. Сарбей // Український історичний журнал. – 1991. – № 9. – С.
16.Ставнюк, В. В. Роль античних студій у формуванні історико-філософських
поглядів Михайла Драгоманова / В. В. Ставнюк // Український історичний
журнал. – 1998. – № 6. – С. 46-54
17.Терещенко Ю. Україна ХІХ століття: між консерватизмом, лібералізмом і
соціалізмом. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://tyzhden.ua/History/114781
18."Українець зі вселюдськими тенденціями": Михайло Драгоманов у
виданнях з фонду відділу стародруків та рідкісних видань Національної
бібліотеки України імені Володимира Вернадського. [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/node/2185
19.Ушкалов Л. Чарівність енергії. Михайло Драгоманов / Київ: Дух і Літера,
2019 – С. 594 (Постаті культури)
20.Федченко, П. М. Михайло Драгоманов: життя і творчість / П. М.
Федченко. – Киев: Днепр, 1991. – 362 с.
21. Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова : зб. наук. праць /
від. ред. Р.С. Міщук. – Київ : Наук. думка, 1991. – 248 с.
 Відгук
На науково-дослідницьку роботу
Кобищі Олександри Олександрівни
учениці 10-А класу Харківської гімназії №144
Харківської міської ради Харківської області
“Шляхетний українець– Михайло Драгоманов”

Знаковою постаттю в українській та європейській історії є Михайло

Петрович Драгоманов. Його творчість і наукова діяльність завжди
привертали найбільшу увагу дослідників.
Творчість М.П.Драгоманова є цінною, як історична пам’ятка, як живі уроки
про формування української нації. Цілком закономірним є звернення Кобищі
Олександри до цього питання.
Структура роботи відповідає поставленній меті, написано грамотною
науковою мовою. Оформлення роботи відповідає висунутим вимогам.
У вступі автор пояснює актуальність дослідження, чітко сформувала мету,
загострила увагу на постановці конкретних завдань.
Наявність посилань показує детальну роботу з науковою літературою.
Робота містить достовірний фактичний матеріал, усі висновки достатньо
обҐрунтовані і свідчать про те, що поставлені завдання опрацьовані і
доведені.
Робота має самостійний характер, цікава і може бути використана на уроках
історії та факультативних заняттях.

Учитель історії
спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії
Харківської гімназії №144 О.М.Шапова
 Рецензія
На науково-дослідницьку роботу
Кобищі Олександри Олександрівни
учениці 10-А класу Харківської гімназії №144
Харківської міської ради Харківської області
“Шляхетний українець– Михайло Драгоманов”

Надане на конкурс дослідження має чітку структуру, необхідний для

наукової роботи інтрументарій. Обрана тема актуальна і відповідає
пізнавальним можливостям учениці.
Олександра Кобища продемонструвала вміння послідовно і детально
висвітлювати питання, викладати власні думки.
Робота написана стилістично грамотно, використано достатню кількість
наукової літератури.
Дана робота заслуговує уваги і рекомендована для захисту на учнівському
конкурсі МАН.

Учитель історії
методист О.І.Скибін