Семінарське заняття № 1. «Сонячні кларнети» П.

Тичини
ПЛАН
1. Збірка «Сонячні кларнети» – естетична програма духовного
відродження нації на міцній естетичній основі. Поняття «кларнетизму»
як визначення концентрації світотворчої душі поета.

Уже своєю першою збіркою «Сонячні кларнети» Павло Тичина здобув

загальне визнання читачів і критики. Вона вийшла друком у 1918 році. У
віршах її поєдналися дві музи — Музика і Поезія з братом Живописом. Тому
картини заговорили звуками, звуки утворили полотна, слова засяяли барвами.
Внесений у заголовок книжки незвичний образ — символ сонячних кларнетів
якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним
поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на
синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами
Всесвіту, що єднають людину з природою. Отже, назва збірки — це поетичне
вираження авторського розуміння гармонії Всесвіту.
Кларнетизм — термін, запропонований Ю. Лавріненком та В. Баркою для
позначення стильової якості синтетичної лірики раннього Павла Тичини і,
походить від назви його збірки «Сонячні кларнети» (1918). Кларнетизм вказує
на «активно ренесансну одушевленість життя» (Ю. Лавріненко), перейняту
енергійними світлоритмами, сконцентровану у стрижневій філософській «ідеї
всеєдності», витворюючи поетичний всесвіт достеменної «гармонії сфер» на
рівні космогонічних концепцій та втаємничення в істину Вічно Сутнього,
органічної єдності «мікрокосму» та «макрокосму», суголосному ментальному
«кордоцентризму» та антеїзму. Особливе місце в синкретичному кларнетизмі
посідає панмузична стихія, котра приборкує хаос, постаючи домінантним
принципом тичининської поетики, в якій відбився критично переосмислений
досвід народної пісні та символізму. Кларнетизм здійснив синтез мистецтв,
чого прагнули романтики і модерністи (Новаліс, А. Рембо, Р. Вагнер, О.
Скрябін та ін.), на цьому шляху зазнали невдачі авангардисти, зокрема,
зорієнтований на штучне «поезомалярство» М. Семенко. Синтетичне мислення
схильного до «кольорового слуху» та «слухового кольору» П. Тичини
(«Арфами, арфами…», «Гаї шумлять…», «Пастелі» та ін.) зумовлювало
одночасну «мальовничу музичність» і «музичну мальовничість» його лірики,
що перебувала у потужному полі синестезії, в єднанні семантичних ядер у
цілісну структуру. Українська поезія у перспективі метафоричної концепції
кларнетизм вступав у новоякісну фазу, долала інформативно розріджену,
атомарну, хоч версифікаційно досконалу, практику минувшини, спростовувала
поширену від народницьких часів легенду про літературну форму як
несерйозну «забавку» «гулящих людей», актуалізувала майже весь приступний
їй версифікаційний інструментарій, потенціювала шляхетні риси національного
«аристократизму духу» тощо. Водночас кларнетизм виявився містком, що
перекидався від ідейно-естетичних, почасти врізнобіч спрямованих пошуків
попередніх поколінь до синтетичного типу мислення, що не вкладалося в
жодну стильову течію. Так, органічний для П. Тичини символізм щасливо
переплітався з елементами авангардизму, імпресіонізму, імажинізму, про що
поет писав у щоденнику, а разом з тим — і неоромантизму, неореалізму та
необароко. Вони проявлялися в його доробку, але не в чистому вигляді, а в мірі
естетично пережитої сув'язі. При цьому відбувалося спостережене Л.
Новиченком змагання між «артистичним лаконізмом», сильним своєю
«образною сугестією», та формами «риторично-декламаційного вірша», які на
жаль, у пізнішій творчості поета переважили, стали панівними, позбавивши її
енергії кларнетизму. В українській ліриці кларнетизм — явище одиничне і
неповторне, водночас вузлове в еволюції естетичної та національної свідомості.
Здавалось би, перед естетичною програмою кларнетизму, розкривалися реальні
перспективи само-розгортання у сподіваний часопростір. Однак світлоритм
першої збірки П. Тичини затьмарювався темними лиховісними символами
(«два чорних гроби і один світлий» та ін. у «Золотому Гомоні», «Одчиняйте
двері…», «Скорбна Мати» тощо), навіяними реаліями нещасливих для України
визвольних змагань 1917-21, зокрема громадянською війною. Аристократичний
дух кларнетизму не переносив егалітарних консонансів, що загрожували
гармонії «музики сфер», був виразом духотворчої ідеї всеєдності, що втілювала
в собі рух від конкретно-чуттєвої та морально-етичної природи, розгортала
перспективу оновлення людини, хоч і обірвану, але незнищену. Тому вплив
тичининського кларнетизму на українську літературу XX ст. виявився одним із
визначальних.
2. Проблема національного відродження українського народу в поемі
«Золотий гомін».

Проблема національного відродження українського народу у творчості

Павла Тичини.
У червні 1917р. внаслідок лютневих подій у Росії було проголошено
відновлення державності України (у формі автономії). Це загальнонародне
піднесення з приводу проголошення волі України П. Тичина передає у поемі-
ораторії "Золотий гомін".
Розкута, без видимої сюжетної лінії, поема націлена на створення єдиного
мажорного символу – образу української волі. Міфологічні та філософські
символи ("Човни золотії із сивої-сивої Давнини" – "ласкою в серце зранений,
виходить Андрій Первозванний" – "Предки встали з могил" – "небесними
ланами Час проходить") поєднані в ній з новітніми національними символами
("золотий гомін" – "Слава! – з тисячі грудей" – "ясні короговки").
Цей складний поетичний твір документально свідчить про те, що
найширші маси українства побачили в проголошенні державності вияв своєї
споконвічної волі [цитата].
В українській поезії вперше постав образ дужого молодого народу,
здатного творити власну історію. Митця підносить те, що революція відбулась
мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття тисяч бажань у єдине – у
"золотий гомін". Поема стала видатним явищем національної духовності.
У час бурхливого спалаху національного відродження в Україні Тичина
жив надіями і сподіваннями на українську державність. Пильне око митця
запримітило і віками утверджену українську національну символіку, і вчуло
радісний передзвін воскреслих мелодій.
 Та перед згаданими трагічно-кривавими подіями ще було стільки світлих,
щасливих сподівань на здійснення мрій народу про право жити вільним
господарем на своїй землі. Цей піднесений святковий настрій передає лірична
поема «Золотий гомін», написана влітку 1917 р. Тоді Центральна Рада І
Універсалом від 10 червня 1917 р., який було урочисто проголошено на
Софійському майдані в Києві, сповістила: «Однині самі будемо творити наше
життя!».

Дослідники визначали жанр твору як ліричну ораторію, вказуючи водночас на

наявність у ній і фрагментів епічних епізодів та драматичних сцен. Йдеться у
творі про золотий гомін над стародавнім Києвом. Радість національного
відродження відзначають навіть предки, що піднялися з могил. Киян
поздоровляє легендарний Андрій Первозванний, котрий в сиву давнину
поставив на наддніпрянських горах свій хрест, започаткувавши народження
славетного міста.

Чутно, як плине час, як він сіє «зерна кришталевої музики», які западають у
душі людей. Радість народу, що визволяється, передається музичним образом
«дзвону Лаври і Софії», який ріками плине у сонячному піднебессі. Від повноти
щасливих передчувань «засміялись гори, зазеленіли», і «ріка мутная
сповнилася сонця і блакиті — торкнула струни».

Від метафоричних асоціацій поет раз у раз переходить до конкретної

образності у змалюванні урочистого моменту біля святої Софії:

Тисячі очей...
Раптом тиша: хтось говорить.
— Слава! — 3 тисячі грудей.
І над всім цим в сяйві сонця голуби.
— Слава! — 3 тисячі грудей.

Та поема пройнята й тривогою: не так легко вирватися з цупких ворожих

лабет. І затьмарюються світлі картини агресивними діями колонізаторів.
Ворожі сили асоціюються з образом «чорного птаха», в якого «очі-пазурі». Цей
зловісний птах не тільки кряче над «золотим гомоном» столиці та
всієї України, а й гніздиться у «гнилих закутках душі», що найстрашніше.

Образ «чорного птаха» розкривається в кількох аспектах. Він упродовж століть

спустошував людські душі, «виймав живим очі, із серця віру». Уособленням
сліпих постають у творі духовні «каліки»: їх уже давно завойовники поставили
«на коліна». Звідси той розбрат між людьми, коли на заклик одного до братання
звучить люте: «Відступись! Уб'ю!» Зловісним образом «чорнокрилля» поет
попереджав про трудні дні простування до свободи.

3. Тривожне світобачення П.Тичиною трагедії революції у циклі «Скорбна

мати». Параболізація християнського та реального часопросторів.
4. Особливості поетичного стилю П.Тичини періоду «Сонячних кларнетів»
(засоби пісенності, афористика, медитативність, асоціативність,
поліфонічність, рима, строфіка).