21.

Схарактеризуйте основні образи і проблеми комедії Арістофана

«Лісістрата»
Зазвичай, жіночі образи в комедіях Арістофана мають невелике значення. Але в його
творчості існує 3 комедії, де жінки граюсь суттєву роль і саме «Лісістрата» є однією з
них. В основі її сюжету покладено страйк афінських і спартанських жінок, а також
представниць інших полюсів, об’єднаних ініціативою заможної афінянки Лісістрати.
Вони захоплюють Акрополь,де зберігалися всі багатства афінян,без яких неможливо
вести війну, і відмовляться жити з своїми чоловіками доти, доки ті не встановлять
вічний мир. Зрозуміло, що подібна делікатна тема розриву інтимних відносин чоловіків
і жінок викликає низку відвертих сцен, але наявність їх зрештою скоріше слід віднести
до традиційних обрядів, з яких виникла сама комедія. 
Для кращого розуміння тексту необхідно заглибитись в суть комедії, а саме в її
проблематику та образи. Розкриваючи образи, перше що спадає на думку це образ
самого жіноцтва, найяскравішою представницею якого є сама Лісістрата. Лісістрата –
розумна та вольова. Навіть саме її ім’я є символічним для змісту комедії, а точніше -
«руйнівниця війни», або «та що зупиняє війська». Таке ім'я героїні є доказом того, як
жінки своїми жіночими засобами добилися того, чого не могли чоловіки, - поклали край
великої війни. Але для досягнення такої величної мети необхідно зібрати неувляєму
кількість жінок,збираються котрі надзвичайно повільно через безліч домашніх справ: у
кого прання, у кого куховарство, у кого діти... Але саме той факт, що Лісістраті це
вдається характеризує її як жінку надзвичайного таланту переконувати та невимовних
здатностей оратора,яким би міг позаздрити кожен полководець,щоб змусити піти за
ним. Але це ще не все - їй також вдається змусити жіноцтво усвідомити те ,що за
гранями їх обмеженого світу є війна, від якої страждає кожен. Арістофан, далекий від
захисту емансипації, розуміє героїню, коли вона висловлює турботу про життя синів,
яких у неї відбирають на війну та хвилювання про долю неодружених дівчат. Тому
помимо відмови від любощів, жінки захоплюють Акрополь і золотий запас,що
знаходиться там, і без якого продовження війни,за браком коштів, виявляється
неможливим. Всі спроби мужчин змінити ухвалу жінок виявляються даремними. Жінки
показують себе з нової, нікому невідомої до цього, сторони – войовниць та захисниць
власної сім’ї. 
На противагу образу жіноцтва, можна винести образ чоловіків. За задумкою
Арістофана, гротескно-комедійне мало полягати в світі,де все зображено навиворіт,
тобто де жінки і розумніші і сильніші за чоловіків, адже не зважаючи на всі проблеми
що виникали,жінки не відступали ні перед якими труднощами. Навіть коли жіноча
природа починає брати своє – коли то одна,то інша намагається правдами й
неправдами втекти до своїх чоловіків,Лісістрата все ж таки спромоглася утримати їх у
таборі. І яскравим прикладом жіночої стійкості подається в відвертій сцені, коли до
Мірріни приходить чоловік,який вже ледве не божеволіє. Подібним чином ведуть себе і
всі чоловіки по Греції, які вже мольбою готові повернутися до сім’ї, і саме тому скоро
чоловікам нічого не лишаться, як погодитися з прекрасною статтю.

Як вже було згадано попередньо,Арістофан зображує світ навиворіт. Подібне можне

охарактеризувати розчаруванням самого митця в уряді, що безупинно продовжує війну.
Представником уряду у комедії є афінський Радник. Його образ уособлює в собі
песимістичне відношення тогочасного уряду до ідеї, що жінки можуть вирішувати якісь
питання і обурюються коли розуміють,що вони здатні робити щось інше,ніж займатися
домашніми справами. Особливо важливим є його діалог з Лісістратою. Радник,
обурений незалежністю і свавіллям жінок, заявляє, що це не їхня справа втручатися в
управління державою. На що Лісістрата відповідає, що жінці зручніше розплутати цей
заплутаний вузол державних справ і пропонує використати при цьому досвід
промивання вовни: всіх негідних вона радить повисмикувати геть, повичісувати
дочиста гребенем, «повитрушувать гнид із тепленьких посад та гуртом їх під ніготь
узяти», а потім вже намотати великий клубок миру. Цією відповіддю Лісістрата лише
доводить,що жінки можуть приймати активну участь в політичному та соціальному
житті. Власне,вустами героїні говорить сам поет, коли виражає своє бажання миру і
коли викриває справжні причини війни – жадобу можновладців до збагачення. 
Ознайомившись з текстом, можна винести декілька проблем. По-перше, головною
проблемою, що постає в комедії «Лісістрата» є питяння війти та миру, на якому взагалі-
то і базується весь зміст. Тема війни і миру розроблена у формі буфоно-еротичного
анекдота. Жінки-афінянки, дружини й матері, об'єднуються у своєрідному страйку, щоб
зажадати від чоловіків довгожданого миру. Зусилля їх увінчуються цілковитим Успіхом.
Комедія відтворює не те, що було в дійсності, а те, що повинно було б бути. Вона
пропагує ідею миру, не рахуючись із тим, що серед глядачів, напевно, було немало
таких, які належали до військової партії. Але вона паралізує їх можливий протест своєю
формою, своїм стилем, мовою, в якій всі речі названі своїми іменами. Вона обеззброює
їх своїм сміхом. Та все ж крізь цей сміх проникають серйозні ноти. Глядач уже не
сміється, коли Лісістрата каже: «Чи на те ми народжуємо синів, щоб їх убивали на
війні?»
З глибини далекого минулого це питання відгукується скорботною луною і в серцях
матерів пізнішого часу. Арістофан не має і не може знайти виходу з тяжкого становища,
в якому опинилась його батьківщина. Та письменник-патріот не міг не переживати
хворобливо спостерігаючи картину розбрату. Він сміється над нею, але під комічною
маскою ховається обличчя, засмучене глибокою журбою
Також в комедії однією з основних проблематик є сімя,а точніше - чоловік та жінка.
Незважаючи на всю гумористичну змальованість сімейних відносин, проступає велика
філософська ідея, що з волі природи існую чоловік та жінка, які одне без одного просто
не можуть існувати. Війна – є великий гріх, злочин проти цього одвічного діяння
Природи, бо вона розлучає чоловіка та жінку. Як приклад, можна використати монолог
з «Піру» Платона, де йдеться про людину, що Зевс розрізав надвоє, і дві частини її –
сучасні чоловік та жінка – все своє життя прагнуть возз’єднатися.

Комедія зображає тяжке положення жінок котрі в результаті війни на дуже довгий час
залишалися без своїх чоловіків і які вимушені заради війни віддавати власних синів.
Проте під покровом еротичної гри криються надзвичайно важливі політичні думки
Арістофана, який різко засуджує користолюбних урядовців і захищає право народу на
самостійне вирішення своєї долі. Всі ці серйозні теми, митець доносить до людей
висміюючи, можливо навіть, що змусити людей зглянутися на становище та
переосмислити все. Для самого ж Арістофана це міг би бути засіб закрити очі на болючі
теми – як приклад з української літератури «щоб не плакать я сміялась».
22. Покажіть особливості комедійної гри із роллю жіноцтва в
тогочасних Афінах ті Греції в творі Арістофана «Лісістрата»
Ознайомлюючись з комедією «Лісістрата» розуміємо,що Арістофан,можливо навіть сам
того не усвідомлюючи, піднімав надзвичайно важливе питання,а саме роль жінок в
суспільстві. Живучи в сучасній громаді, де жінки знаходяться на рівні з чоловіками,
досить незвично усвідомлювати,що так було не завжди. За античних часів роль жінки в
суспільстві була незначною. В Афінах та Греції, вони були обмежені в своїх діях та
поглядах, як в суспільному житті, так і у власних родинах. Хоча життя жінок на
островах та в містах відрізнялося, а саме - на островах жінки мали більше волі та
можливостей для гідного існування, в той час як в містах з ними зовсім не рахувалися –
функції жінок в суспільстві залишалися незмінними. А саме їх завданням було
піклуватися про чоловіка, виховувати дітей, прибирати, куховарити, словом все те, що
улестить чоловіка та зробить його життя більш приємним та комфортним. Саме такими
ми бачимо жіноцтво, коли вперше зустрічаємось з ним в комедії. Це зображено на
початку твору, коли заможна афінянка Лісістрата намагається скликати всіх жінок для
вирішення нагальних питань, але на шляху вона зіткнулася з низкою проблем, однією з
яких була складність зібрати їх всіх, так як у кожної були справи: у кого прання, у кого
куховарство, у кого діти. Здавалося, що та той час кожна жила в своєму маленькому
обмеженому світі, навіть не здогадуючись, що можна вчинити якось по іншому чи що є
й інше життя за його межами. 
Якщо хочеш,щоб ставлення до тебе змінилося – ти мусиш для початку змінитися сам.
Таким чином, для того щоб змінити місце жінки в суспільстві, вони мають самі цього
забажати і не побоятися зробити крок вперед. Саме Лісістрата змушує всіх
переосмислити тогочасне життя. Навіть якщо не одразу прекрасній статі вдається
зрозуміти проблему всіх їхніх бід та боротися з нею, з часом вже більшість не відступає
ні перед чим. На мою думку, доказом цього показується з початку захоплення міста
Акрополь, де жіноча природа почитає брати своє – то одна, то інша жінка правдами й
неправдами намагається втекти до свого чоловіка і Лісістраті коштує багато зусиль
утримати їх всіх у таборі. Але вже потім, коли до Мірріни приходить чоловік, яких вже
ледве не божеволіє від жінки, вона проявляє приклад жіночої стійкості, що змушує
чоловіка молити про повернення жінки в сім’ю. 
Хоча жінки зробили перший крок до змін, їхнє значення в суспільстві та їх вчинки
досить скептично сприймаються афінськими старцями та представником уряду. Старці,
що виступають проти жінок, вважають таку нечувану ситуацію образливим до глибини
душі. Вони вимагають, щоб чоловіки не пестили своїх дружин, а тримали їх в шорах,
по-традиційному виховували їх. Старці зрештою йдуть на приступ Акрополя,але жінки
відбивають їх атаки. Перемагають вони й афінського радника – представника уряду,
який вимагає від них угамуватися. Він впевнений, що війна - це справа чоловіча, він
обурений незалежністю і свавіллям жінок, та заявляє, що це не їхня справа втручатися
в управління державою. На що Лісістрата йому відповідає, що війна це в певному
розумінні і жіноча справа, так як жінки втрачають мужів на війні, народжують дітей для
війни, і за це все - чому б їм не дбати про мир і порядок. Вона додає,що розплутати
заплутаний вузол державних справ зручніше жінці і пропонує використати при цьому
досвід промивання вовни: всіх негідних вона радить повисмикувати геть, повичісувати
дочиста гребенем, «повитрушувати гнид із тепленьких посад та гуртом їх під ніготь
узяти», а потім вже намотати великий клубок миру. Лісістрата вважає, що жінки мають
більш активніше приймати участь в суспільному та в державному житті.

На мою думку, особливості комедійної гри із роллю жіноцтва в даній комедії полягає в
нездатності людей в античні часи зрозуміти всю глибину проблематики становища
жінки в суспільстві. Сам Арістофан створив з цього комедію, так як сама думка про
сильних, незалежних жінок не могла вкластися в його голові і,напевно, неодмінно
викликала в нього сміх, так як і в більшості людей тих часів. «Лісістрата» стала
своєрідним дзеркалом в майбутнє, та навіть більше – показала жінок, можливо з
комічної, незвичної, але з абсолютно нової,сильної сторони.

23.Покажіть,як замальовується руйнування традиційних родинних

стосунків у комедії Арістофана «Хмари»
Комедії Арістофана - найдавніші зразки комедійного жанру в літературах Європи.
Багато тем, зачеплених цим незрівнянним художником слова, залишаються і в наші дні
актуальними. Однією с таких тем є сімейні відносини,але в даному творі ми, як глядачі,
скоріше більше спостерігаємо руйнування традиційних сімейних відносин. Згадуючи
родинні стосунки в творах поетів, які творили раніше ніж Арістофан, можна сказати, що
вони дуже відрізняються. По-перше, в їх творах родинним стосункам не надавали
головного, центрального місця. Пригадуючи твори античної літератури з якими ми вже
ознайомились, можна сказати, що родинні стосунки приносились в жертву
патріотичному обов'язку. Також необхідно замітити, що становище жінок в сімї,як і в
суспільстві було другорядним, але в той же час жінки та діти неодмінно поважали
чоловіків в родині.
В «Хмарах» ми спостерігаємо зовсім іншу картину. На початку твору, коли ми
знайомимось з Стрепіадом – в минулому селянином, котрий вів безтурботне життя
серед овець,олив та медових бджіл,та дізнаємося, що жінка з якою він одружився була
племінницею заможного городянина-вершника, напевне перше,що спадає на думку –
це проблеми та складності з якими можуть стикнутися ці люди з різних прошарків
суспільства. І вже коли в них з’являється син – Фідіппід – зрозуміло,що становище
жінки в даній сімї відрізняється від образів жінок до творчості Арістофана. Це можна
побачити на прикладі того, що в той час як батько Фідіппіда мріє,щоб син пристав до
сільської праці, зріс трудівником, мати наполягала на тому,щоб син,як його дядько,став
вершником-аристократом. З даного сюжету можна сказати,що жінка займає набагато
більшу роль у виховання сина та впливає на рішення чоловіка так,як все таки саме за
верхову їзду та аристократичні розваги Фідіппіда, Стрепіад заліз по горло в борги і
ледве зводив кінці з кінцями. І саме це підштовхнуло його звернутися до софістів, корті
могли його навчити уникати кредиторів,що увільнить його від боргів.
Змінна ролі жінки та відношення до неї в сімї є лише один з прикладів руйнування
традиційних родинних стосунків у комедії «Хмари». Але найбільшим прикладом на
підтвердження попереднього констатування є епізод, де Фідіппід, навчившись
софістичної науки, під час суперечки з батьком починає лупцювати старого, а опісля
запросто доводить, що можна й треба бити батька. В їхньому діалозі, Фідіппід
дивується,а чого ж бо він з добрим наміром не може побити батька, коли сам Стрепіад в
дитинстві бив малого,тому що хотів для нього добра. Фідіппід впевнений, що старі –
подвійно діти і,що старих,суворіше за молодих карати треба. Також в його роздумах
виникає питання – «А хто ці звичаї завів, не був така ж людина,як і ти і я,й не умовляв
так само предків слово? Чому ж і я новий закон не можу запровадить?». Що б не
намагався відповісти Стрепіад, він не міг переконати сина в зворотному. І так як старий
не знаходить більше аргументів, то мусить підкоритися сину.
Ознайомившись з текстом, можна сказати напевно, що твір «Хмари» відкриває перед
нами зовсім іншу сім'ю, ніж ми звикли зазвичай бачити в античних творах. Цей
переламний момент в сімейних відносинах лише свідчить про руйнування певних
традиційних відносин та перехід суспільства на більш сучасний лад.
24.Розкрийте образ Сократа за комедією Арістофана «Хмари» й за
текстами Платона
Одним з найдавніших мислителів Еллади, що залишили після себе глибокий слід, був
афінянин Сократ. Кожна людина, твердив він, повинна пізнавати добро та істину.
Особливістю його вчення було уміння нерозривно поєднувати в одну гармонійну
систему філософію і мораль. Він з надзвичайною сміливістю висміював людські
пороки, з іронією скидав з п’єдесталів традиційних кумирів,чим викликав до себе
зростаючу ненависть численних ворогів.
Образ Сократа зустрічається в творі Арістофана «Хмари» та в текстах Платона, але ж
все таки, який з образів Сократа - образ софіста, шахрая, бурлаки, богохульника і
розбещувача юнацтва в комедії Аристофана або ж образ народного мудреця,
непримиренного ворога софістів і софістичних мудрувань у творах Платона - відповідає
"історичному прототипові"? Для детального ознайомлення необхідно розглянути
зображення образу Сократа в творчості обох поетів.
«Хмари» Арістофана – це сатирична розповідь про поширення софістичних
філософських напрямів. Об’єктом своєї сатири поет робить нову систему виховання та
освіти юнацтва , втіленням якої стає видатний афінський мислитель-мораліст Сократ.
Арістофан звинувачує його і софістів у тому, що вони заперечують традиційних богів
вигадують своїх, «нових» богів. Висміює він і спосіб, за допомогою якого Сократ вчить
своїх учнів. Як приклад, одразу ж згадується епізод з п’єси, коли всі учні сидять в
думальні в застиглих позах, бо занурені самі в себе,а Сократ-вчитель же гойдається у
великій корзині, так як перебування між землею та небом нібито сприяє його
глибшому, вільнішому мисленню. Незважаючи на те,що лідером софістів у своїй
комедії Арістофан зробив Сократа, насправді знаменитий мудрець не був софістом. Він
не цікавився астрономією, метеорологією і іншими науками про природу, не займався
граматикою, не брав із учнів грошей і, мабуть, ніколи нічого систематично не викладав.
Зовнішність персонажа комедії "Хмари" Арістофан зробив дещо схожою на
справжнього Сократа та його стиль життя: босий, обірваний, іноді замислений, а іноді
настирливо чіпляючийся до людей з різними питаннями. Сам філософ Сократ не
проповідував невір'я в богів, не вчив бити батька і матір, однак він вчив шукати істину,
побиваючи переконання противника, вчив сперечатися. І Сократ, і софісти
використовували один і той же метод діалектики, тобто спору. Мудрець Сократ
користувався цим методом, прагнучи до істини, а софісти маніпулювали діалектикою
ради сумнівної честі - бути здатним красномовно говорити або бажання навчитися
викручуватися з різних ситуацій,наприклад,ухилятися від податків. Насправді, важко
сказати, чому Арістофан зробив Сократа софістом. Можливо, тому, що існує деяка
схожість в стилях використованих і Сократом,і совістами, але як вже було наведено
раніше, шляхи використання їх були різними. Також, можливо сам той факт, що Сократ
не вірив в Олімпійських богів, безпосередньо робив його схожим на софістів, які так би
мовити, заперечували «старих» богів і вигадували «нових» богів і своїм ученням лише
розбещував молодь. Арістофан відчував занепокоєння з приводу того, що метод
діалектики використовуваний софістами виховував людей здатних пустити пил в очі на
суді,на народних зборах і повертать громадську думку в вигідну для себе сторону. Поет
проповідував небезпеку того,що софісти виховували шахраїв, розпусників, що
займаються безглуздими речами.
2.Композиція Одисеї 
«Одіссея»- епічна поема Гомера, що описує поневіряння та повернення на батьківщину
героя троянської війни, царя Ітаки Одіссея. Про долю інших героїв Гомер згадує лише
побіжно, оскільки ім була присвячена окрема поема.

Отже,що краще зрозуміти композиційну побудову, слід перейти до самого визначення

поняття та безпосереднього аналізу поеми. 

Композиція — побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-

естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного, представленого читачеві світу,
світоглядною позицією, естетичним ідеалом, задумом письменника, каноном, нормами
обраного жанру, орієнтацією на адресата. 

Вчені розбили «Одіссею» на 24 пісні. Поема побудована на основі розповіді про десятий
рік блукань Одіссея і повернення його на батьківщину. Зміст поеми зосереджений
навколо одного героя (Одіссей) та однієї події (мандри Одіссея, зокрема останні сорок
днів його пригод). Сюжет про чоловіка, що повертається після довгих мандрівок
невпізнаним на батьківщину і потрапляє на весілля дружини, належить до числа
широко розповсюджених фольклорних сюжетів, так само як і сюжет «сина, що
відправляється на пошуки батька». Майже всі епізоди мандрівок Одіссея мають
численні казкові паралелі і являє собою класичний зразок народної епічної творчості. В
«Одіссеї» переважають численні пригоди,казково-фантастичні зустрічі героя, побутові
і сімейні сцени над військовим побутом і бойовими діями героїв , тому можна вважати
поему казково-пригодницькою і родинно-побутовою. Сама форма розповіді від першої
особи є традиційною в цьому жанрі (фольклор мореплавців). У оповіданнях, вкладених
у вуста Одіссея («апологах»), могли відкластися і географічні спостереження
іонійських мореплавців, але численні спроби географічної локалізації мандрівок
Одіссея не привели до однозначних результатів. Цікавою особливістю поем є
двоплановість, ,тобто перенесення розповіді з плану земних героїв, земних подій до
плану небожителів, життя олімпійських богів. Те, що боги у своїй поведінці нічим не
відрізняються від людей, діють і відчувають так само, як і вони, створює ефект
правдоподібності. Гомер також спромігся індивідуалізувати героїв,створив неповторні
ознаки та риси характерів,так наприклад сам Одіссей зазначає, що різні люди мають
різні схильності-одні до мирної праці, «що множить добробут родини», другі-до
морської справи й «кораблів многовеслих», треті-до «боїв з ворогами»
Також, епічна розповідь Гомера має своєрідну рису-хронологічну несумісність
одночасних подій. Різні події відбуваються водночас у різних місцях, які зображені у
послідовному порядку. Наприклад, у першій пісні «Одіссеї» Афіна у вигляді друга
Одіссея Ментора прихожить до Телемаха, який з пошною приймає гостя. У цей час
збираються женехи і починають бенкетувати і тд. Щодо епічного простору, значне
місце належить численним відступам, що уповільнюють розвиток сюжетної лінії; цей
прийом назив. ретрадицією Прикладом є сцена пізнання годувальницею Евріклеєю
Одіссея по шрамові на коліні. 
Щодо поетичного розміру, то він називається гекзаметром(тобто «шестимірник»).Цей
розмір ґрунтується на чергуванні довгих і коротких складів, вимовляти які нам важко. 

Отже, мистецтво Гомера складне і незвичайне, втілення якого ми спостерігаємо в

композиційній побудові його поем , зокрема «Одіссея» в якій поєднані всіх його
компоненти у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного,
представленого читачеві світу, світоглядною позицією, естетичним ідеалом. За
допомогою цієї композиційної особливості, можна сказати, що читаючи його творіння ,
в них модна відкрити дедалі нові й нові дані, факти ,свідчення та деталі, що складають
величезну панораму гомерівської доби.

3 Розкрийте інтертекстуальні звязки «Енеїди» Вергілія з поемами

Гомера(на конкретних прикладах)
Світову славу надав Вергілію його третій великий епічний твір латинською мовою -
героїчна поема "Енеїда". У цій поемі зустрічаємо вже знайомі з поеми Гомера "Іліада"
імена героїв. Так головний герой поеми Вергілія Еней був сином Анхіза й Венери, (Анхіз
же доводився двоюрідним братом троянському царю Пріаму). Таким чином, Вергілій
ніби розповідає про ті події, що залишилися за межами "Іліади". В "Іліаді" Енея
показано багато разів як одного з найвидатніших троянських вождів, першого після
Гектора. Уже там він користується прихильністю богів, а потім говориться про
подальше царювання його та нащадків над троянцями. В "Енеїді" Вергілій змальовує
прибуття Енея та його товаришів після падіння Трої до Італії для заснування римської
держави. Сюжет "Енеїди" складається з двох частин: перші шість пісень присвячені
мандрам Енея від Трої до Італії, а інші шість - війнам Енея в Італії. Вергілій багато в
чому наслідував Гомера, так що першу половину "Енеїди" можна назвати
наслідуванням "Одіссеї", а другу - "Іліади". Цікаво, що й у відношенні стилю Вергілій
багато в чому наслідує попередніх античних авторів, зокрема Гомера. Його поезія
відзначається стилем монументальності, поєднаним із деталізацією. Цю деталізацію
бачимо і в поемах Гомера. Тут можна теж провести деякі паралелі. Так у Гомера
читаємо тільки згадку про молот і ковадло, міхи й одяг, сильні руки Гефеста. У Вергілія
зображено страшну підземну фабрику. У той час як на щиті Ахілла в Гомера картини
астрономічного й побутового характеру, на щиті в Енея у Вергілія зображена вся
велична картина історії Риму, зображені найвеличніші діячі та світова могутність
держави. Таким чином, поезія Вергілія носить більш монументальний характер, хоча
вплив Гомера видно і в сюжеті, і в формі зображення сюжетної дії. Ріднить Вергілія з
Гомером і схожий погляд на взаємини між людьми й богами. Щоправда, герої Вергілія
набагато більше залежать від богів. Так Еней і проти своєї волі змушений підкорятися
фатуму.
Прочитавши "Енеїду", читач розуміє, що Вергілій і справді творчо наслідує Гомерові
поеми, але це робить його твір ще більш цікавим і захоплюючим.
5 Подієва основа Іліади та Одісеї
Гомерівська «Іліада» побудована на Троянському циклі міфів, що розповідає про
десятирічну війну між захисниками міста Трої і греками. Дія віднесена до десятого року
облоги Трої (Іліону) об'єднаним ополченням грецьких вождів, що тривав 53 дні-це гнів
наймогутнішого героя ахейського війська Ахілла. 
Спробую охарактеризувати подієву основу поеми. Отже, головні події будуть
розвиватися у зв’язку із гнівом Ахілла. Агамемнон захопив у полон і зробив своєю
наложницею дочку жерця храму Аполлона Хрізеїду. Через що, ображений батько
звернувся за допомогою до Аполлона і греки почали гинути від пошесті чуми.
Компенсуючи втрату коханки, Агамемнон вирішив відібрати в Ахілла його бранку -
Брізеїду. Цей вчинок роздратував Ахілла, і як тільки він хотів накинутися на царя,
богиня Афіна наказала Ахіллові схаменутися і дочекатися іншої миті для помсти, що
Ахілл і зробив: зачинившись у своєму наметі, оплакуючи кохану. Не боячись грізної
фігури героя, троянці почали раз у раз здобувати перемогу над греками. Щоб врятувати
ситуацію,Агамемнон неодноразово переконував Ахілла вийти на поле бою, але все було
марно. Через це , цей уславлений герой відходить на другий план , що дає змогу іншим
воякам показувати свою силу та хоробрість(Одіссей, Аякс, Агамемнон). Вмовляннями
друга, Ахілл віддав своє бойове спорядження і зброю , і Патрокл вийшов на поле бою,
спочатку злякавши троянців, але потім він пізнав поразку від троянського героя
Гектора. Забувши про всі образи, розлючений Ахілл вийшов на бій , відчайдушно
вбивши Гектора з допомоги богів. 
Різким контрастом цих кривавих подій є зворушливе прощання героя з дружиною
Андромахою.
Засмучений загибеллю свого сина Гектора, Пріам вмовляє Ахілла віддати тіло сина для
поховання за великий викуп. На що, розчулений Ахілл погоджується і встановлює
перемир’я для поховання. 
Що ж до поеми «Одіссея», то це епічна поема Гомера, що описує поневіряння та
повернення на батьківщину героя троянської війни, царя Ітаки Одіссея. Будучи
закінченою пізніше «Іліади», «Одіссея» слідує за більш раннім епосом, однак не
являється безпосереднім продовженням «Іліади». Дія «Одіссеї» відбувається через
десять років після падіння Трої. Одіссей нудиться на острові, насильно утримуваний
німфою Каліпсо; у цей час на Ітаці до його дружини Пенелопи сватаються численні
женихи, що бенкетують у його будинку і марнують його багатства. За рішенням ради
богів Афіна направляється в Ітаку і схиляє юного сина Одіссея Телемаха відправитися в
Пілос і Спарту, щоб розпитати про долю батька. У Спарті, радо прийнятий Менелаєм і
Оленою, Телемах довідується, що Одіссей знаходиться у полоні у Каліпсо. Женихи,
злякані від'їздом Телемаха, влаштовують засідку, щоб погубити його на зворотньому
шляху.
Боги посилають Гермеса до Каліпсо з наказом відпустити Одіссея, який на плоті
пускається по морю. Врятувавшись чудом від бурі, піднятої ворожим йому Посейдоном,
Одіссей випливає на берег острова, де живе щасливий народ — феаки, мореплавці з
казково швидкохідними кораблями. Цар Алкіной гостинно приймає мандрівника у
своєму розкішному палаці і влаштовує в його честь бенкет і ігри, де сліпий співак
Демодок оспівує подвиги Одіссея. Феаки відвозять його на батьківщину, і розгніваний
Посейдон обертає за це їхній корабель у стрімчак. Одіссей повертається у свій будинок
під виглядом жебрака, піддаючись образам з боку наречених і слуг. Лише стара нянька
Евриклея впізнає Одіссея по рубцю на нозі. Пенелопа обіцяє свою руку тому, хто,
зігнувши лук Одіссея, пропустить стрілу через 12 каблучок. Злиденний прибулець один
виконує завдання Пенелопи, після чого вбиває женихів, і страчує слуг, що зрадили
його. Пенелопа впізнає нарешті Одіссея, який повідомляє їй відому лише їм двом
альковну таємницю. Поема закінчується сценами прибуття душ наречених у пекло,
побачення Одіссея з його батьком Лаертом і укладання миру між Одіссеєм та родичами
убитих.

6 Риси характерів персонажів «Іліади»

Іліада— епічна поема, що належить Гомеру, найдавніша зі збережених пам'яток
грецької літератури. «Іліада» є переробкою і об'єднанням численних сказань
Стародавньої Греції про подвиги давніх героїв.
Ця поема є вічними в історії людства та його культурі. Саме на сюжетах твору
побудовано багато шедеврів образотворчого мистецтва, музики та літератури. Нам він
цікавий як опис захоплюючих подій війни греків з троянцями, розповідає про боротьбу
греків за володіння малоазіатським містом Іліоном, або Троєю. Герої поеми мужні й
величні. Вони не знають страху перед ворогом. Ми відчуваємо, що автор поеми, з
великою повагою ставиться і до греків, і до троянців. В поемі вражає велика кількість
дійових осіб. Багато з них з’являються,щоб відразу зникнути, бо самим перебігом
Троянської війни більшість із них приречена на загибель. Найчастіше таких героїв
Гомер змальовує як досить пасивну масу , яку постійно треба спрямовувати і
підбадьорювати. Звичайних героїв Гомер характеризує двома, трьома словами і
називає їх імена. Герої, що діють у поемі наділені індивідуальними рисами. Ахейці:
Агамемноно, Ахілл, Менелай, Одіссей , Діомед , Аякси, Нестор, Патрокл. Чоловіки Трої:
Пріам, Гектор , Еней . 
Зразком героїзму можна вважати грека Ахілла і троянця Гектора. Образи героїв
статичні, позбавлені динаміки внутрішнього розвитку. Не знаючи, як умотивувати
дальшу дію героя , Гомер вдається до постійного в його поемах прийому - втручання
богів , які зумовлюють дії персонажа порадами або наказами. 
Ахілл - гроза для ворогів, суворий і безстрашний воїн. За сталою традицією його
характеризують ідеальним епічним героєм. Гомер лише показує у героя боротьбу між
розумом і гнівом , без внутрішнього конфлікту. Згодом проявляються такі риси як
пасивність, м’якість навіть сентиментальність. До рис також слід додати його
побожність. Отже, цей герой є поєднанням лютої злоби, жорстокості, безсердечності,
мстивості зі здатністю Ахілла сумувати, гірко ридати, любити і співчувати. 
Образ троянського героя Гектора наділений сміливістю , жорстокістю. Гомер також
підкреслює його побожність. Найхарактерніша його риса полягає у безмежній вірності
обов’язку, переконанні у справедливості його мети на землі - захисті Трої. Тому деякі
його подвиги набувають характеру сліпої одчайдушності, самовідданого героїзму.
Самовпевненість і нерозсудливість приводять його до драматичного фіналу. Не можна
не зазначити його такі риси як турботливість, ніжність ,які проявляються у ролі батька
та чоловіка. Мабуть, найсильнішою сценою у змалюванні образу героя троянців
Гектора є сцена прощання з дружиною Андромахою та сином Образи героїв статичні,
позбавлені динаміки внутрішнього розвитку Не знаючи, як умотивувати дальшу дію
героя , Гомер вдається до постійного в його поемах прийому - втручання богів , які
зумовлюють дії персонажа порадами або наказами. 
Отже, у своїй поемі Гомер намагався створити велику галерею несхожих між собою
образів головних героїв, кожен з яких має свої неповторні ознаки та риси характеру.
Цієї індивідуалізації Гомер досягає вчинками героями(його дії в різних обставинах ), і
використовує систему постійних епітетів , що закріплюються за даним героєм,
божеством та навіть річчю.

7.Опишіть основні риси характерів головних персонажів

"Одіссеі" Гомера.
Персонажі: 1.Одіссей 2.Пенелопа (3.Телемах)
Одіссей - безпосередньою антитезою іншім головним героям гомерівськіх поем стае
«Велемудрий», «незламній», «Розумний», «хитромудрий», «незламній в працях і
лукавстві» Одіссей. Самі епітети свідчать, що найголовнішою зброєю цього
«мужоборця» е хітрість, поєднана з великим практичним розумом і досвідом. Це дае
йому можлівість неушкодженим виходити з найскладніших і найнебезпечнішіх
сітуацій.Проте слід зауважіти, що сили й бойової майстерності йому не бракуе.Після
Ахілла й Діомеда він третій за доблестю у війську ахейців.
Образ Одіссея надзвичайно складний, тому однозначно, тількі як хитруна, дурисвіта і
прагматика, його кваліфікувати не можна. Од. як героїчний типаж, розкривається у
різноманітних життєвих і казкових ситуаціях, тому він багатогранний герой.Нерідко він
схожий на інших героів.І це не випадково.Значною мірою Од.був породженням нового
періоду, у який вступило общинно-родове суспільство.Безперечно, за традицією, Гомер
залишив йому певні якості від варварськоі епохи. Наприклад, Од. надзвичайно
жорстокий.
Та якщо в інших героїв ця риса хар-ру пояснюється запалом в бою, ненавистю до
суперника, трівалою війною, то Од. виявляе жорстокість і в мирних умовах.Досить
згадати розправу з обеззброеними женихами й особливо страту за його наказом
Мелантія і 12 служніць. 
Розумний і далекоглядний, здатний оріентуватися у найскладніших обставинах,
енергійний і красномовний, практичний у всіх своїх вчинках, він втілюе всі ті нові
зміни, що відбулися в сусп.Це дістае свій вираз і в надзвичайній кмітливості і
діловитості, фантастичній спритності, що так контрастували з прямолінійними діями і
подвигами інших наївних героів. Він винаходить деревяного коня, завдяки якому було
спалено Трою (звідси епітет «городоборець»), з дивовижною спритністю пропливае
через Скіллу і Харибду, повз підступних і збавлівих сирен, обдурюе і осліплюе
Поліфема, детально розробляє план знищення женихів.Розсудливий хазяін, ніколи не
випустить iз рук те, що йому належить.
Од.-мандрівник традиційно сприймаеться як худ.узагальнення реального процесу
експансії - політичної, економічної, культурної, що проводила Греція в ті часи.
Обачливий розум Од. завжди спрямований на досягнення практичноі мети.У
повсякденному житті, на народних зборах чи військових нарадах він николи не забувае
про свою вигоду.Мабуть, значною мірою саме вона штовхае його до нових пригод. Але
до практицизму героя домішуеться і щось інше, що змушуе його нехтувати природну
обережність-це допитливість.Сподівання відшукати чудових і невідомих людей, на
власні очі побачити те, чого ще не бачив, перетворює його на дослідника, етнографа,
географа.
10річні мандри супроводжуються безпрерівними муками, викліканими тугою за
Батьківщиною і дружиною.Не випадково зявляється епітет «багатостраждальний».
Засмучений він і тим, що доводиться багато потерпати від богів (Посейдон, Геліос,
Зевс), хоч він іх шанує і приносить щедрі жертви. Імя Од-«ненависний богам»
Згадаемо ще 1 рису-Незважаючи на свої багатства, Од. вміе вправно працювати та
майструвати.Колись він власноруч збудував і спальню і подружне ліжко використавши
для нього пеньок величезноі маслини та ще й «золотом, сріблом оздобив його і
слоновою кістю» Висновок

1.Образ Од. один з найскладніших у гомерівськіх поемах.Носій головноі риси -

пристрасного-фанатичної вірності Вітчизні і дружині,-він разом з тим мае і ряд інших
якостей, властивих вже новій епосі - епосі самого Гомера.
2.Образ Од.втілюе ідеальні іпостасі: воін, мудрець, справедливий басилевс, господар,
мандрівник, патріот, кохаючий чоловік.Такій ідеал якнайкраще відзеркалюе перехід
від родового, общинного ладу до полісу.
Хоча поема - героїчна, в образі головного героя героїчні риси - не головне. Вони
відступають на задній план у порівнянні з такими якостями, як розум, хитрість,
винахідливість і розважливість. Основна риса Одіссея - непереборне бажання
повернутися додому, до родини.
Судячи по двум гомерівським поемам, Одіссей - справді епічний герой і разом з тим те,
що називають «всебічно розвиненою особистістю» хоробрий воїн і розумний
воєначальник, досвідчений розвідник, перший в кулачному бою і бігу атлет, відважний
мореплавець, майстерний тесляр, мисливець, торговець , дбайливий господар, казок.
Він люблячий син, чоловік і батько, але він же і коханець підступно-прекрасних німф
Кірки і Каліпсо. Образ Одіссея витканий з протиріч, гіпербол і гротеску. У ньому на
перший план виділена плинність людської природи, її здатність до метаморфоз у
вічному пошуку все нових сторін буття. Одіссею протегує мудра й войовнича Афіна, а
сам він часом нагадує морського бога Протея своєю здатністю легко змінювати свій
вигляд. Протягом десяти років повернення додому він постає мореплавцем,
розбійником, шаманом, що викликає душі мертвих (сцени в Аїді), жертвою корабельної
аварії, жебраком старим і т. д.
Відчувається, що герой при цьому як би «роздвоюється»: він щиро переживає загибель
друзів, страждання, жадає повернутися додому, але він і насолоджується грою життя,
легко і майстерно грає ролі, пропоновані йому обставинами (людини на ім'я «Ніхто» в
печері Поліфема , жителя Криту, мешканця острова Сіра та ін.) У його особистості і долі
сплітаються нерозривно трагічне і комічне, високі почуття (патріотизм, повага до богів)
і життєві прозовий. Одіссей і веде себе часом не кращим чином: він скупився, відкладає
собі найкращий шматок на бенкеті, чекає подарунків навіть від Поліфема, проявляє
жорстокість до рабів, бреше і викручується заради якої-небудь вигоди. І все ж
загальний баланс і симпатія - на користь Одіссея - страждальця, патріота і невтомного
мандрівника, воїна, мудреця, першовідкривача нових просторів і нових можливостей
людини.
Мірча Еліаде надавав міфу про Одіссея виключне значення, що видно з його наступних
слів: «Одіссей для мене - прототип не тільки людини сучасної епохи, а й людину
прийдешнього, оскільки він представляє собою тип гнаного мандрівника. Його
поневіряння - це шлях до Центру, в Ітаку, то є шлях до себе. Він - досвідчений
мореплавець, але доля, а іншими словами, Ініціатичні випробування, з яких він
повинен вийти переможцем, весь час змушують його відтягувати повернення до своїх
пенатів. Міф про Одіссея, я думаю, для нас дуже важливий. У кожному з нас є щось від
Одіссея, коли ми шукаємо самих себе, сподіваємося дійти до мети і тоді вже точно знов
знайти батьківщину, своє вогнище, знову знайти себе. Але, як в лабіринті, в кожних
поневіряння існує ризик заблукати. Якщо ж тобі вдається вийти з лабіринту, дістатися
до свого вогнища, тоді ти стаєш іншим »
Пенелопа - Упродовж 20 років-кращих років жінки-вона витримуе облогу
найславетнішіх женихів Ітаки, лішаеться вірною своєму чоловікові.
8.Схарактерізуйте подіеву основу "Енеїди" Вергілія
«Енеїда» - незакінчений патріотичний епос Вергілія, складається з 12 книг, написаних
між 29-19 рр.. Після смерті Вергілія «Енеїда» була видана його друзями Варієм і пліт
без будь-яких змін, але з деякими скороченнями. По всій імовірності, «Енеїда» була
розрахована, подібно «Іліаді», на 24 пісні; 12-я закінчується лише перемогою над
Турном, між тим як поет хотів розповісти про сам поселенні героя в Лаціуме і його
смерті.

Вергілій зайнявся цим сюжетом на прохання Августа, щоб порушити в римлянах

національну гордість оповідями про великих долях їх прабатьків і, з іншого боку, для
захисту династичних інтересів Августа, нібито нащадка Енея через його сина Юлія, або
Асканія. Вергілій в «Енеїді» близько примикає до Гомера; в «Іліаді» Еней є героєм
майбутнього. Поема починається останньою частиною поневірянь Енея, його
перебуванням в Карфагені, і потім вже розповідає епізодично колишні події,
руйнування Іліона (II п.), поневіряння Енея після цього (III п.), прибуття в Карфаген (I
і IV п.), подорож через Сицилію (V п.) до Італії (VI п.), де починається новий ряд пригод
романічного і войовничого характеру. Саме виконання сюжету страждає загальним
недоліком творів Вергілія - відсутністю оригінальної творчості і сильних характерів.

Особливо невдалий герой, «благочестивий Еней» (pius Aeneas), позбавлений будь-якої

ініціативи, керований долею і рішеннями богів, які протегують йому як засновнику
знатного роду і виконавцю божественної місії - перенесення Лар на нову батьківщину.
(См.9 пит. Опишіть основні риси характерів головних персонажів "Енеїди" Вергілія)

Крім того, на «Енеїді» лежить відбиток штучності; на противагу Гомеровском епосу,

який вийшов з народу, «Енеїда» створена в думці поета, без зв'язків з народним
життям і віруваннями; грецькі елементи переплутані з італійськими, міфічні оповіді - з
історією, і читач постійно відчуває, що міфічний світ служить лише поетичним
вираженням національної ідеї. Зате Вергілій вжив всю силу свого вірша на обробку
психологічних і суто поетичних епізодів, які й становлять безсмертну славу епопеї.
Вергілій неповторний в описах ніжних відтінків почуттів. Варто тільки згадати
патетичне, незважаючи на свою простоту, опис дружби Нізуса і Еріа, любов і
страждання Дідони, зустріч Енея з Дідоною в пеклі, щоб пробачити поетові його
невдалу спробу возвеличити славу Августа на рахунок переказів старовини. З 12
піснею «Енеїди» шоста, де описується зішестя Енея в пекло, щоб побачитися з батьком
(Анхизом), вважається самою чудовою у філософській глибині й патріотичному
почуттю. У ній поет викладає Пифагорейское і платонічне вчення про «душу
світобудови» і згадує всіх великих людей Риму. Зовнішня будівля цієї пісні взята з XI п.
«Одіссеї». В інших піснях запозичення з Гомера теж вельми багато.
10.Розкрійте форми звелічення особи Августа і Римської імперії в поемі
Вергілія "Енеїда"
На честь Октавіана, ідеолога нового державного ладу, і завдякі наполяганням
Мецената, Вергілієм написані "Георгіки": йому Вергілій присвятив велику поему Енеїда,
створенню якой автор відданно останної 10років життя (29-19 рр)

У 29 г після багатьох попередніх робіт Вергілій приступив до Енеїди і, пропрацювавши

над нею кілька років в Італії, вирушив до Греції та Азіі, щоб вивчити на місці театр дії
своєї поеми і додати своєї праці більше життєвої правди. В Афінах він зустрів Августа,
який умовив його повернутися в Італію. По дорозі до Риму Вергілій захворів і помер у
Брундузіі в 19 р. до н. е.. Перед смертю він просив, щоб його незакінчена і, на його
думку, недосконала епопея була спалена. Цю прохання деякі вчені (Бартенштейн,
напр.) Пояснюють так: царювання Августа переконало Вергілія, що він все життя
оспівував тирана, і він відчув перед смертю каяття, що своєю епопеєю доставить йому
безсмертя.

У політиці Вергілій один з найщиріших прихильників Августа. Повний ентузіазму до

великого минулого Риму, він від душі славословить водворітеля світу в Італії. Август
для нього - представник національної ідеї, і він поклоняється йому без будь-якого
відтінку підлещування, чужого його чистій душі.
11.На конкретних прикладах розкрийте проблему "Обєктивна
стілістична домінанта поем Гомера і Вергілія"
У побудові «Енеїди» підкреслене прагнення створити римську паралель поемам
Гомера. Більшість мотивів «Енеїди» Вергілій знайшов вже в існуючих обробках
сказання про Енея, але вибір і розташування їх належать самому Вергілію і
підпорядковані його поетичному завданню. Не тільки в загальній побудові, а й у цілому
ряді сюжетних деталей і в стилістичній обробці (порівняння, метафори, епітети тощо)
виявляється бажання Вергілія «суперничати» з Гомером.
Тим гостріше виявляються глибокі відмінності. «Епічний спокій», любовне
вимальовування деталей не приваблюють Вергілія. «Енеїда» являє собою низку
оповідань, повних драматичного руху, строго концентрованих, патетично напружених;
ланки цього ланцюга з'єднані майстерними переходами і спільною цілеспрямованістю,
що створює єдність поеми.

Її рушійна сила - воля долі, яка веде Енея до заснування нового царства в латинській
землі, а нащадків Енея до влади над світом. «Енеїда» повна оракулами, віщими снами,
чудесами і знаменнями, що керують кожною дією Енея і провіщають прийдешню велич
римського народу і звитяги його діячів аж до самого Октавіана Августа.
Масових сцен Вергілій уникає, виділяючи звичайно кілька фігур, щиросердечні
переживання яких і створюють драматичний рух. Драматизм посилюється
стилістичною обробкою: Вергілій вміє майстерним добором і розташуванням слів
додавати стертим формулам повсякденної мови велику виразність і емоційне
забарвлення.
У зображенні богів та героїв Вергілій ретельно уникає грубе і комічне, котре так часто
має місце в Гомера, і прагне до «благородним» афектів. У ясному членуванні цілого на
частин й у драматизації частин Вергілій знаходить потрібний йому середній шлях між
Гомером і «неотериками» і створює нову техніку епічного оповідання, що протягом
століть слугувала зразком для наступних поетів.

Щоправда, герої Вергілія автономні, вони діють поза середовищем і є маріонетками в

руках долі, але таке було життєвідчування атомізованого суспільства елліністичних
монархій і Римської імперії. Головний герой Вергілія, «благочестивий» Еней, з його
своєрідною пасивністю в добровільному підпорядкуванні долі, втілює ідеал стоїцизму,
що став майже офіційною ідеологією. І сам поет виступає як проповідник стоїчних ідей:
картина підземного царства в 6 пісні, з муками грішників і блаженством праведних,
намальована відповідно до уявлень стоїків. «Енеїда» була закінчена лише начорно. Але
і в цьому «чорновому» вигляді «Енеїда» відрізняється високою досконалістю вірша,
поглиблюючи реформу, розпочату в «Буколіках».
Все, що стосується філософських систем в «Енеїді» і «Георгиках», прямо запозичена з
різних грецьких авторів (як, напр., «Вчення про загробне життя» в VI п. та ін.)
12 Давньогрецька трагедія
Давньогрецька трагедія - найдавніша з відомих форм трагедії.

Походить від ритуальних дійств на честь Діоніса. Учасники цих дійств надягали на себе
маски з цапиними бородами і рогами, зображуючи супутників Діоніса - сатирів.
Ритуальні уявлення відбувалися під час Великих і Малих Діонісій (свят на честь
Діоніса).
Пісні на честь Діоніса іменувалися в Греції дифірамбами. Дифірамб, як вказує
Арістотель, є основою грецької трагедії, яка зберегла на перших порах все риси міфу
про Діоніса. Останній поступово витіснявся іншими міфами про богів і героїв - могутніх
людей, правителів - у міру культурного зростання древнього грека і його суспільної
свідомості.
Від мімічних дифірамбів, що оповідають про страждання Діоніса, поступово перейшли
до показу їх у дії. Першими драматургами вважаються Феспіс (сучасник Пісистрата),
Фрініх, Херіл. Вони ввели актора (другого і третього ввели потім Есхіл і Софокл).
Автори ж виконували головні ролі (великим актором був Есхіл, виступав як актор і
Софокл), самі писали музику для трагедій, керували танцями.

Три найбільших трагіка Греції - Есхіл, Софокл і Евріпід - послідовно відображали у своїх
трагедіях психоідеології землевласницької аристократії і торгового капіталу на різних
етапах їх розвитку. Основний мотив трагедії Есхіла - ідея всемогутності року і
приреченість боротьби з ним. Громадський порядок мислився певним надлюдськими
силами, встановленим раз і назавжди. Похитнути його не можуть навіть збунтувалися
титани (трагедія «Прикутий Прометей»).
Ці погляди виражали охоронні тенденції панівного класу - аристократії, ідеологія якої
визначалася свідомістю необхідності беззаперечного підпорядкування даного
громадському порядку. Трагедії Софокла відображають епоху переможної війни греків
з персами, що відкрила великі можливості для торгового капіталу.
У зв'язку з цим авторитет аристократії в країні коливається, і це відповідно
позначається на творах Софокла. У центрі його трагедій варто конфлікт між родовою
традицією і державним авторитетом. Софокл вважав можливим примирення
соціальних протиріч - компроміс між торговою верхівкою і аристократією.

І, нарешті, Евріпід - прихильник перемоги торгової прошарку над землевласницької

аристократією - вже заперечує релігію. Його «Беллерофонт» зображує борця, який
підняв бунт проти богів за те, що вони протегують віроломним правителям з
аристократії. «Їх (богів) немає там (на небі), - говорить він, - якщо люди не хочуть
шалено вірити старим казкам». У творах налаштованого атеїстично Евріпіда дійовими
особами драма є виключно люди. Якщо він і вводить богів, то лише в тих випадках,
коли потрібно дозволити яку-небудь складну інтригу. Драматична дія мотивується у
нього реальними властивостями людської психіки. Величавих, але душевно спрощених
героїв Есхіла і Софокла змінюють у творах молодшого трагіка якщо і більш прозаїчні,
то ускладнені характери. Софокл так відгукувався про Евріпід: «Я зображував людей
такими, якими вони повинні бути; Евріпід ж їх зображує такими, які вони в дійсності».

На час греко-перських воєн увійшло у звичай ставити в свято діонісій три трагедії
(трилогія), розвиваючі один сюжет, і одну сатировскую драму, у веселому глузливому
тоні повторює сюжет трагедій, з танцями-пантомімами. Від цього трілогіческого
принципу відступив вже Софокл. Правда, на драматичних змаганнях і він виступав з
трьома трагедіями, але кожна з них мала свій власний сюжет. Трагедія Софокла
визнається канонічної формою грецької трагедії. Він уперше вводить перипетій. Він
уповільнює стрімкість дії, що характеризує трагедію його попередника Есхіла.

Дія у Софокла як би наростає, наближаючись до катастрофи, за якої ще слід розв'язка.

Цьому сприяло введення ним третього актора. Трагедія Софокла побудована так: вона
починається з введення (прологу), за ним слідує вихід хору з піснею (народ), потім -
епісодіі (епізоди), які перериваються піснями хору (стазімамі), і остання частина -
заключний стаз і догляд акторів і хору - екзод. Хорові пісні ділили трагедію таким
чином на частини, які в сучасній драмі називаються актами. Число частин варіювалося
навіть в одного й того ж автора.

Хор (за часів Есхіла 12 осіб, пізніше 15) протягом всього уявлення не залишав свого
місця, оскільки постійно втручався в дію: він сприяв автору у з'ясуванні сенсу трагедії,
розкривав душевні переживання його героїв, давав оцінку їх вчинків з точки зору
пануючої моралі. Присутність хору, а також відсутність декорацій в театрі позбавляло
можливості переносити дію з одного місця на інше. Треба додати ще відсутність у
грецького театру можливості зобразити зміну дня і ночі - стан техніки не дозволяло
користуватися світловими ефектами.

Звідси відбуваються три єдності грецької трагедії: місця, дії і часу (дія могла
відбуватися лише від сходу до заходу сонця), які повинні були посилити ілюзію
реальності дії. Єдність часу і місця в значній мірі обмежувало характерне для еволюції
роду розвиток драматичних елементів за рахунок епічних. Про низку необхідних у
драма подій, зображення яких порушило б єдності, можна було лише повідомляти
глядачеві. Про те, що відбувалося поза сцени розповідали так звані «вісники».

Евріпід вносить у трагедію інтригу, яку він однак дозволяє штучно, здебільшого за
допомогою особливого прийому - deus ex machina. До цього часу розвинулася вже
більш-менш театральна машинерія. Роль хору в нього поступово зводиться лише до
музичного супроводу вистави.

На грецьку трагедію великий вплив зробив гомерівський епос. Трагіки запозичили з

нього дуже багато сказань. Діючі особи часто вживали вираження, запозичені з
«Іліади». Для діалогів і пісень хору драматурги (вони ж мелургі, тому що вірші і музику
писав один і той ж людина - автор трагедії) користувалися тристопним ямбом як
формою, близькою до живої мови (про розходження діалектів в окремих частинах
трагедії див. давньогрецьку мову ).

У елліністичні часи трагедія наслідує традиції Евріпіда. Традиції давньогрецької трагедії

підхоплюють драматурги Стародавнього Риму.

Твори у традиціях давньогрецької трагедії створювалися в Греції до пізньоримського і

візантійського часу (несохранившиеся трагедії Аполлінарія Лаодикійського,
візантійська компілятівная трагедія «Стражденний Христос»).
14. Розкрийте принципові положення «Поетики» Арістотеля щодо
трагедії
«Поетика» Арістотеля є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання
античного світу, обґрунтував цілий ряд теоретико-літературних категорій, звівши їх у
певну завершену й цілісну систему. Він обґрунтував поділ поезії на три роди — епос,
лірику і драму.
На самому початку «Поетики» Арістотель пише про те, що усі роди поезії є по суті ні
чим іншим як наслідуванням (мімесис). Торкаючись питання про виникнення драми,
Аристотель пише, що трагедія і комедія виникли з імпровізації. Безпосередньо трагедія
розвинулася з фалічних пісень. Есхіл перший збільшив кількість акторів від одного до
двох, зменшив хорові партії та на перший план вивів діалог. Софокл ввів трьох акторів
та декорації. Пізніше за трагедіями закріпився усталений розмір, природний для усної
мови — ямб.
Епічна поезія подібна до трагедії тим, що зображує серйозні характери, а відмінна —
тривалістю дії. Епічна поезія не обмежена часовими рамками, а трагедія намагається
триматися у рамках одного дня.
Арістотель дає трагедії наступне визначення: «Трагедія є відтворення дії серйозної і
закінченої, що має певний об'єм, прикрашена мовою, різними її видами окремо в різних
частинах, — відтворення дією, а не розповіддю, що здійснюється через співчуття і страх
очищення подібних відчуттів».
«Прикрашеною» називається мова, що має ритм, гармонію і віршовий розмір, «різними
її видами» — це виконання декількох частин трагедії тільки розмірами, чи розмірами і
співом. Текст у драмі — це пояснення дії через слова. Оскільки дія виконується певними
особами, то для оцінки якості виконання використовуються «думка» і «характер».
Відтворення дії — це фабула, тобто, послідовність подій. Характер — це те, на основі
чого глядачі визначають якості діючих осіб. Думка — те, застосовуючи що актори
доводять щось чи просто пояснюють про свої погляди.
Отже, кожна трагедія має складатися з шести частин, а саме: фабула, характер, думка,
сценічна обстановка, текст та музична композиція. Ці частини характерні для кожної
трагедії.

Найважливіша з цих частин — склад подій, оскільки трагедія є зображенням не людей,

а дій і нещасливої долі. Щастя і нещастя виявляються у дії, і мета трагедії зобразити
якусь дію, а не якість. Люди за своїм характером бувають різними, а якщо оцінювати їх
за вчинками то, то вони бувають щасливими чи, навпаки, нещасливими. Зважаючи на
це поети піклуються не про те, щоб зображувати характери, а про те, щоб зображувати
дії. Таким чином, дія і фабула є метою трагедії, а мета важливіша понад усе.
Аналізуючи елементи, необхідні гарній фабулі, Аристотель називає три таких елементи
— це перипетія, пізнавання та страждання. Під перипетією Аристотель розуміє
неочікувану зміну у ході подій, коли хід подій стає протилежним. Пізнавання — це один
з видів перипетій, коли в результаті різкої зміни ходу подій, герої дізнаються щось
важливе про свою долю чи долю інших героїв. Аристотель наголошує на тому, що
перипетії та пізнавання мають обов'язково бути присутніми в фабулі трагедії оскільки
тільки вони можуть викликати у глядачів страх чи співчуття, зображення яких власне і
займається трагедія.
Третя частина трагедії страждання — це частина дії, коли на сцені герой помирає,
страждає від болю тощо.
Даючи рекомендації, Аристотель пише як правильно потрібно зображувати страждання
і страх на сцені. Для зображення страждання потрібно уникати двох крайнощів. Не слід
обирати негідників чи благородних людей. Потрібно обирати щось середнє, щоб герой,
який страждає на сцені був подібний чимось до глядачів. А глядачів саме це і має
лякати і викликати співчуття, глядачі повинні бачити у страждаючому герою самих
себе. Страх і співчуття можуть бути викликані театральною обстановкою чи
поєднанням подій. Останнє цінується набагато вище і досягається тільки кращими
поетами.
Фабула повинна бути складена так, щоб глядач дивлячись на події на сцені страждав і
відчував співчуття. Метою трагедії є викликати у глядачів специфічне задоволення
(катарсис), яке виникає тоді, коли глядач споглядаючи дію трагедії переживає страх і
співчуття. Саме тому дія трагедії має бути сповнена цих почуттів.

Видів трагедії чотири:

-трагедія заплутана, яка цілком складається з перипетії і пізнавання;
-трагедія патетична, наприклад, «Еанти» і «Іксиони»;
-трагедія характерів, наприклад, «Фтіотіди» і «Пелей»;
-трагедія фантастична, наприклад, «Форкиди», «Прометей» і всі ті, де дія відбувається
у пеклі.
Аристотель радить поетам наскільки дозволяє фабула суміщати усі ці чотири види у
кожній трагедії.
В кінці свого трактату Аристотель порівнює трагедію і епос. Аристотель стверджує, що
трагедія стоїть вище за епос. Головні його аргументи полягають у тому, що трагедія має
усі ті засоби виразності, що й епопея, наприклад поетичний розмір. Крім того, в трагедії
можна користуватися музикою, сценічною обстановкою, завдяки якій приємні
враження стають особливо живими. Далі, трагедія має наочність, яка властива тільки
дії. Трагедія менша за протяжністю в часі, що полегшує її сприйняття. Але
найголовніша перевага трагедії це те, що вона викликає особливий конкретний вид
задоволення, коли глядач боїться і співчуває.
Отже, Аристотель у своєму трактаті «Поетика» приділив значну увагу розробці теорії
трагедії. Він назвав визначив формальні ознаки трагедії, виділивши шість головних
частин: фабула, характер, думки, сценічна обстановка, текст та музична композиція.
Він також класифікував трагедії за змістом: заплутана, фантастична, патетична,
трагедія характерів; виділив головні елементи кульмінації: перипетія, пізнавання,
страждання. Крім того, Аристотель визначив головну мету трагедії. Мета трагедії
полягає у створенні у глядачів особливого виду задоволення, яке виникає, коли глядачі
відчувають страх чи співчуття, а також пояснив, що необхідно для того, щоб викликати
у глядачів ці відчуття.
«Поетика» Аристотеля протягом тривалого часу була взірцем для наукових праць з
теорії літератури.
15. Сформулюйте проблематику трагедії Есхіла «Прометей
закутий»
"Прометей закутий" - найвеличніша трагедія Есхіла. П’єса була написана в останній
період творчості поета і входила до трилогії, дві частини якої "Прометей вогненосний" і
"Визволений Прометей" - не збереглися. Образ Прометея, борця за правду і
справедливість, єдиного бога старшого покоління, який допоміг Зевсові завоювати
владу вражає монументальністю, могутніми пристрастями й думками, на які здатна
лише титанічна натура. Він стає уособленням поступальної ходи суспільства, яскравим
виявом людської цивілізації. Єдиний з богів, він не тільки прийшов на допомогу людям і
врятував їх від загибелі, підготовленої безжалісним Зевсом, але й дав їм вогонь
пізнання, розум і кмітливість, писемність і рахунок, навчив їх усіх ремесел і наук.
- Проблема свідомо прийнятого рішення вимальовується в трагедії з більшою
виразністю, тому, що діяльність Прометея зіставляється з відношенням до дії і знань зі
сторони інших, протилежних йому образів. Так, Гефест змушений наказом Зевса
прикувати до скелі свого друга, знаходить виправдання своїм діям в необхідності,
«ананке». Для нього «ананке» - як притулок від власної нерішучості. А в Прометея,
навпаки «ананке» служить джерелом непохитності, нехай навіть влада її є
непереможна. На відміну від Океану, який радше б відмовився від знання, осягнення
знань Прометея є активним, яке нерозривно пов’язане з діями: зважитись на крок,
означає пізнати свій шлях, свій вбір. Любов до людей органічно поєднується в ньому з
любов’ю до свободи. Він вважає своєю ціллю визволення людського роду від всякої
тиранії. Він прагне зробити людство вільним та незалежним. Розум, який став
найбільшим даром людям, є засобом для досягнення цього.
- Поєднання фізичних і душевних муки: він страждає не тільки тому, що його прикували
до скелі, яка була відкрита вітрам та грозам, а й тому, що він відчуває себе
осоромленим через це несправедливе покарання, через те, що він був виставлений на
посміх богам і на радість ворогам. Але це ще не все. На відміну від інших героїв Есхіла,
тривалість його страждань залежить від нього самого. Прометей тримає в руках
таємницю Зевса, яка може звільнити його від страждань, але він вважає, що буде
правильно, якщо він збереже таємницю, тим самим прирікаючи себе на муки протягом
віків.
- етична проблема в образі Прометея (власна відповідальність за прийняте рішення;
людина, яка не зраджує своєї долі; віра у можливості людини)
- Пожертва собою заради інших, гордість
- «формула трагічного мовчання» - Прометей свідчив, що залишається несхитним
борцем, вірним своїм ідеям, його неможливо зламати тортурами, він не змінить свого
ставлення до Зевса, якого вважає деспотом і тираном.
- Критика Есхілом олімпійських богів
16. Опишіть міфологічну основу трагедій Евріпіда й її трансформацію
драматургом

Еврипід увійшов в історію західноєвропейської культури як родоначальник і майстер

психологічного аналізу і психологічної драми.
“Медея” (431 р. до н.е.) Еврипід ставить у трагедії проблему кризи сім’ї і намагається
знайти причини цього явища.
Сюжетом трагедії послужив один з останніх епізодів міфа про аргонавтів. За наказом
свого дядька Пелія, який відібрав у його батька Есона в Іолку, Ясон із групою друзів
поплив на кораблі «Арго» до Колхіди, щоб здобути золоте руно. Це була умова для
повернення влади Пелієм. З допомогою дочки колхідського царя Медеї, яка закохалася
в Ясона, він виконав усі попередні вимоги царя Еета. Медея ж приспала дракона, що
стеріг руно, Ясон одніс його на корабель і разом із Медеєю й товаришами відплив
додому Щоб припинити переслідування Еета, Медея вбила свого молодшого брата,
розрубала на частини і кинула в море. Переслідувачі були змушені були зупинитися,
щоб зібрати останки юнака і поховати, і припинити погоню. В Іолку Пелій відмовився
віддати владу, і Медея за це помстилася йому.
Ясону довелося з нею втекти від гніву іолкських громадян, і він знайшов притулок у
Коринфі.
Трансформація :
Ясон майстерно приховував своє єство, використавши любов Медеї до себе заради
здобуття коштовності. А пізніше, задумавши одружитися з дочкою царя Креонта, він
цинічно відштовхує Медею такими поясненнями:

...оце побрався шлюбом з владарівною, щоб допомогти тобі, 

твоїх дітей зрівнявши з можновладними в міфах це відважний, прекрасний,
великодушний герой. А в Еврипіда – пересічний, здрібнілий афінянин. Таким він був і в
Колхіді, під час походу за золотим руном, але тоді 
братами їх, опору дати домові.
Еврипід таким чином руйнує традиційне розуміння зла в трагедії. Ясон не злочинець, а
звичайна людина.
Однак Медея розцінює поведінку Ясона як злочин, і злочин має бути покараний. Щоб “у
саме серце вразити мужа”, Медея убиває не лише суперницю і її батька, але й дітей,
яких вона народила від Ясона. З усього видно, що Еврипід співчуває своїй героїні, але її
помста зображена як кривавий злочин, як непрощенний гріх.

Міф про троянську війну дав сюжети багатьом трагедіям Евріпіда – «Андромаха»,
«Троянки», «Електра», «Орест»…
Алкеста. Будучи по форме трагедией, по содержанию Алкеста является скорее
волшебной сказкой со счастливым концом. Адмет, царь Фер в Фессалии, обречен
умереть, если никто не отдаст за него свою жизнь. Умереть ради него соглашается
лишь его жена Алкеста. Она умирает, и тело ее помещают в гробницу. Вскоре в Ферах
оказывается Геракл, который проводит ночь в гостях у своего старого друга Адмета.
Узнав о его беде, Геракл подстерегает возле гробницы бога смерти Танатоса, одолевает
его и возвращает Алкесту к жизни. 

Медея – история женской мести. Ясон, вернувшийся из Колхиды победителем, с

золотым руном, привез с собой и колхидскую царевну Медею. Они поселились в
Коринфе и много лет счастливо там прожили. Но вот Ясон собирается жениться на
коринфской царевне (чужестранка его законной женой не признается). Ясон здесь – не
герой, но несправедливо было бы воспринимать его как достойного презрения
подлеца, как полагает Медея, а с ней – большинство современных читателей. Ясон
утверждает, и небезосновательно, что новый брак обеспечит безопасность и Медеи, и
их детей, и самого Ясона. Однако Медея, которую измена Ясона ввергает в неистовство,
помышляет только о мести. Ей удается извести царевну, послав ей в подарок
отравленный плащ. Затем, выдержав нелегкую борьбу с материнскими чувствами,
Медея наносит Ясону поистине сокрушительный удар, убивая своих и его сыновей. В
финале мы видим Медею, которая взлетает ввысь на крылатой колеснице, посланной
ей дедом – богом Солнца, и упивается горем и ужасом Ясона, лишенного даже
возможности покарать ее за злодеяние. 

Ипполит – история чистого, склонного к аскетизму юноши, сына Тесея от амазонки.

Ипполит навлек на себя гнев богини любви Афродиты своим презрением к ней и
исключительной преданностью Артемиде, покровительнице охоты. Чтобы погубить
юношу, Афродита заставляет влюбиться в него Федру, жену Тесея и мачеху Ипполита.
Федра готова скорее умереть от любви, чем обнаружить свою страсть. Однако старая
кормилица Федры, желая ее спасти, посвящает в тайну Ипполита, тот выслушивает ее
рассказ с ужасом и отвращением. Федра совершает самоубийство, однако обида
побуждает ее оставить записку, в которой она обвиняет Ипполита в посягательстве на
свою честь. Тесей находит это послание и отправляет сына в изгнание. Проклятие это
неизбежно должно сбыться – так в свое время пообещал Тесею Посейдон, и оно
действительно становится причиной гибели Ипполита. Умирающего юношу приносят
назад в Афины, в эпилоге появляется Артемида и раскрывает правду, но слишком
поздно.

Ион вполне заслуженно относят к жанру романтической мелодрамы. И тон пьесы, и

детали ее сюжета предвещают новую комедию 3 в. (Менандр, как известно, многим
обязан Эврипиду). Соблазненная Аполлоном Креуса, дочь афинского царя Эрехфея,
втайне родила сына Иона, бросила его и считала умершим. Гермес по велению
Аполлона перенес младенца в Дельфы, где его подобрала и воспитала жрица. Ион
вырос и сделался привратником храма, стражем его сокровищ. О происхождении Иона
не догадывается ни он сам, ни окружающие его люди. Креуса приезжает в Дельфы
вместе с мужем Ксуфом. Она встречает там Иона, но они не могут узнать друг друга.
Происходит целый ряд волнующих и все более запутывающих дело событий, в
результате которых мать и сын едва не губят друг друга, однако истина постепенно
выясняется, и пьеса завершается счастливым концом. 

Безумствующий Геракл. В этой трагедии великий герой Геракл успевает вернуться в

родные Фивы как раз вовремя, чтобы спасти жену и детей от смерти, на которую их
обрек захвативший власть тиран. После этого богиня Гера, непримиримый враг
Геракла, насылает на него безумие, и он в исступлении убивает жену и детей. Придя в
себя, Геракл собирается уже покончить с собой, и лишь с трудом его отговаривает от
этого давний друг, афинский царь Тесей. 

Вакханки. Здесь изображены совершенные в Фивах деяния бога Вакха или Диониса,
сына Зевса и фиванской царевны Семелы, которая вследствие происков Геры умерла,
испепеленная молниями Зевса. Дионис решает перенести свой оргиастический культ из
Азии в Грецию. Фиванцы отрицают его божественное происхождение и отвергают
культ Диониса. Тогда он поражает всех женщин вакхическим исступлением, и они
убегают в горы, чтобы справить там неистовый обряд. Дионис предстает в образе
юноши, возглавляющего толпу азиатских женщин-вакханок, которые и составляют хор
трагедии. Царь Пенфей тщетно пытается схватить Диониса, но тот лишает его разума и
заманивает в горы, где вакханки во главе с матерью царя разрывают Пенфея на части. 

Другие пьесы. Еще три трагедии Эврипида, помимо Безумствующего Геракла и

Вакханок, заимствовали сюжет из фиванского цикла легенд. В Финикиянках (как и в
Семеро против Фив Эсхила) изображена попытка одного из сыновей Эдипа взять с
помощью аргосского войска родной город, чтобы изгнать брата, который захватил
царскую власть; захватчики терпят поражение, а братья в поединке закалывают друг
друга. В Просительницах повествуется о том, как фиванцы отказались выдать тела
погибших аргосцев для похорон, однако афинский царь Тесей сразился с ними и
принудил их к соблюдению обычаев. Текст трагедии Гераклиды частично утрачен,
однако основная сюжетная линия ясна: после смерти Геракла царь Аргоса Эврисфей
пытается схватить детей героя и расправиться с ними. Афиняне оказываются в
состоянии их защитить лишь после того, как старшую дочь Геракла приносят в жертву,
что и обеспечивает афинянам победу в сражении.
17. Розкрийте зародження психологізму в трагедіях Евріпіда
Герої Евріпіда ніколи не беруть участі в громадському чи політичному житті, воно їх
зовсім не цікавить. 
Особливістю героїв Евріпіда було те, що майже всі вони втілювали
найхарактерніші ознаки часу, він намагався зробити їх якомога реальними. Евріпід іде
на надзвичайно сміливий крок: він замінює розкішний одяг трагічного актора на одежу,
що відповідала становищу героя в даний момент.
Традиційним елементом трагедії з моменту її появи був незмінний хор, він надавав
більш глибокого настрою трагедії.
Змінився в Евріпіда і характер самої трагедії як жанру. З моменту
виникнення вона мала свої неписані правила: збереження єдності дії тобто дотримання
однієї сюжетної лінії і , таким чином, відсутність інтриги, а з нею - елементів жарту й
сміху, драматичне закінчення. 
Трагедії Евріпіда досить динамічні. Актори відтиснили хор, який
перестав грати роль головної діючої особи. Хорові партії у Евріпіда
представлені ліричними інтермедіями. Відсутність зв’язку хорових партій з дією
дозволило Евріпіду ділитися з глядачами своїми почуттями та думками. Евріпід пильно
приглядається до всього, що оточує його, і особливо до людей. 
У всіх трагедіях Евріпіда розробляється нова тема – родинно-побутова. Він не ставить
на важливе місце соціально-політичні проблеми, але якщо вони і виникають, то
вирішуються швидко і не займають занадто багато часу. Самотність жінки, помста,
кохання, дружба, повернення втраченої дитини – це основні проблеми трагедій
Евріпіда. 
Всі вони вимагали значно глибшого проникнення автора в психологічний світ людини.
Він вводить в свої трагедії конфлікт одного героя, у душі героя борються різні почуття…
це психологічний конфлікт.

Цей психологічний конфлікт і дає змогу авторові показати певний стан людини в
момент якоїсь душевної кризи, напруження, в якому опиняється герой. 
Більшість психологічних конфліктів, що зображує Евріпід торкаються глибок інтимних
почуттів людини. Ці вічні проблеми існуватимуть завжди. 
Евріпід не тільки міняє зовнішній вигляд трагедії, але й привносить нову тематику.
Уперше ним піднімається любовна тематика. «Іполит» - 434 рік до н.е. Боги тут
злочинці, роблять безглузді вчинки. Ця трагедія мала успіх, але її довелося двічі
переписати. Сюжет відомий й у Біблії - варіант сюжету про підступну дружину. В
Евріпіда Федра (друга дружина Тесея) любить свого пасинка, але публіку шокує те, що
вона сама йому в цьому зізнається. Потім Евріпід це змінив. «Іполит» виграв у агоні.
Улюблений афоризм Евріпіда «Нічого надміру». Порушення його героями веде до
їхньої загибелі. Іполит - син Тесея від першого шлюбу з амазонкою. Трагедія
відкривається прологом, де Афродіта говорить, що скривджено Іполита, тому що той
увесь час проводить із Артемідою. Афродіта насилає на Федру пристрасть до Іполита.
Пристрасть і холодність - Афродіта й Артеміда. Федра й Іполит, Афродіта й Артеміда
ніколи не з'являються на сцені одночасно. Федра при смерті, причина - любов,
годувальниця вирішує розповісти всі Іполиту. Його попереджають, що почуття не
повинні бути надміру. Федра боїться, що Тесей уб'є її дітей. Вона вирішує вбити себе, а в
руці залишає записку, де обвинувачує Іполита в домаганнях. Тесей виганяє й
проклинає Іполита. Той гине. Потім з'являється Артеміда, що говорить, що Іполит не
винуватий у цій трагедії. Багато варіацій. Взаємовиключні початки не зустрічаються на
сцені.

В усіх випадках,коли героя охоплює якесь почуття, то воно стає визначальним,

примушує заглиблюватись у внутрішню боротьбу, герої сильно страждають. Евріпіда
називають «найтрагічнішим з трагічних поетів», адже переживання його героїв
настільки сильні, що примушують їх йти на крайні методи і вчинки. Герої не беруть
участь в громадському чи політичному житті, воно їх зовсім не цікавить. Пристрасті
героїв Евріпіда дуже яскраво описані, вони є багатогранними та індивідуальними.

25. Творчість Менандра

У сюжеті менандрівської комедії багато умовного: реалізм не в ньому, а в змалюванні
дійових осіб, у передачі відтінків їх психології. Комедія «Відлюдник» Менандра
спрямована ня примирення різких протиріч між людьми різного майнового стану. Проте
не можна заперечувати гуманності поета, якою пройнята вся його п'єса. Відлюдність
Кнемона має, власне, глибоке соціальне коріння, хоча і продовжує певну літературну
традицію; що йде від мізантропа Тімона в Арістофана, Фрініха, Антіфана та інших
представників «середньої» комедії. Це своєрідний «учуднений» вираз обурення
паразитарною верхівкою. Герої Менандра неодноразово торкаються проблеми
соціальної нерівності. Його комедія ніколи не торкалася ні політичних, ні якохось
значних історичних подій. Проте Менандр досить чітко проводив у своїх творах ідеї,
співзвучні тогочасним прогресивним поглядам. У знедоленому й приниженому рабові
він завжди намагається показати людину, яка ні в чому не поступалася перед вільним
громадянином, а часто багато в чому і перевершувала його. Традиційно зневажена
громадською думкою гетера перетворюється в Менандра на втілення шляхетності та
доброти. По-новому автор почав підходити й до проблем шлюбу, створення сім'ї,
виховання, що наближало його до Еврипіда. Можливо, в цьому й була причина не дуже
великої популярності Менандра. Відповідно до нових віянь його персонажі
висловлюють досить вільні думки, в епікурівському дусі піддаючи сумнівам
справедливість божественного промислу. Проте він досить чітко проводив у своїх
творах ідеї, співзвучні з того часними прогресивними поглядами.. Він наївно відстоює
утопічну думку про можливість поліпшити життя людей шляхом добровільної відмови
багатих від частки своїх прибутків на користь бідних. Загалом комедія «Відлюдник»
відходить від традиційної схеми, коли в пролозі якийсь персонаж розповідав про
дальший розвиток інтриги і , таким чином, коротко знайомив глядачів з усім сюжетом.
У цій п’єсі бог Пан лише констатує становище, що склалося, тому подальші події
невідомі. Це дає можливість авторові вільно ними варіювати і створювати несподівані
комічні ефекти. Традиційно герой комедії для вирішення своєї проблеми звертається до
раба чи до когось, хто може допомогти. Тоді дія п'єси зосереджується саме на цьому
«відповідальному» персонажеві. Сострат також звертається до досвідченого інтригана
раба Гети, до Горгія, але вони нічим йому не допомагають, отже, трафаретний прийом
тут не спрацьовує. Слід сказати, що взагалі Менандр намагався уникати торованих
стежок.Новим елементом у комедії була й розв'язка: конфлікт несподівано вирішувався
самим Кнемоном, що «переродився» після нещасного випадку. Менандр чудово володів
мистецтвом інтриги, прийомами обману глядачів, які чекали традиційних ходів автора,
майстерно підтримував постійне напруження. Комедія має одверто гротескне, з
елементами буфонади, закінчення.

26 Розкрийте розвій особистої теми у творчості Архілоха

Основним змістом поезій Архілоха є його особисті переживання. У його ліриці
виявляється конфлікт між особою та суспільством, але конфлікт ще не приводить до
відособлення. Поет зупиняється на проблемі мінливості існування, в якому все
залежить від «долі і випадку», але разом з тим визнає творче значення людських
зусиль. Зрадливості долі, з її «ритмом», в якому чергуються горе й радості, людина
повинна протиставити «стійкість». Лірику Архілоха можна вважати філософською:
поет доходить висновку, що хоча багато чого у житті людини залежить від богів, все ж
таки люди можуть бути стійкими, сильними, мужньо зносити всі негаразди і біди, гідно
їх зустрічати. Поет воював у Фракії, захищав грецьку колонію на острові Фаос, був
воїном-найманцем – про свою небезпечну професію писав у віршах («Хліб мій на списі
замішаний..»). Безперервні бої виховують в ньому філософське ставлення до життя,
його філософія відповідала новій суспільній моралі, що відкидала всі традиції. Коли
поет стикається зі зрадництвом , щиро висловлює ненависть до зрадника. Знайоме
йому почуття страху – на морі він побачив страшну бурю , і жах його «душу раптом
огорнув» До нас дійшло близько 20 фрагментів інтимної лірики Архілоха, у якій
ніжність і озлоблення зійшлися поруч. Він болісно переживав своє нещасливе кохання
до дівчини Необули. З надзвичайною щирістю він описує вроду нареченої, мріє про те,
щоб хоча б доторкнутись до неї, розповідає про любовні муки. Проте після повернення
з чергового походу він з якихось причин дістав відмову від її батька. Відразу тон його
віршів змінюється , тут з’являються уїдливо-разючі ямби, у яких він розвінчує колишю
кохану, пише, що шкіра її зморшками вкрилась. Обрушу він звинувачення і на її батька,
пише, що той порушив велику присягу «забув і сіль, і трапезу». Поет хоч і проповідує
помірність і стриманість у горі й нещасті, але особисті неприємності викликають у нього
нестримне шалене озлоблення,що виливається в його вірші. Архілох надзвичайно
емоційний. Є уривки , в яких він звеличує дружбу( один вірш присвячений пам’яті зятя,
котрого поет дуже любив і шанував).
27 Постать Сапфо й особливості її лірики
Сапфо стала першою у світі геніальною поетесою. Народилася та більшу частину свого
життя вона прожила на острові Лесбос. Існує багато переказів про неї. Достеменно
відомо, що близько 600р. до Р.Х. Сапфо заснувала у Мітеленах, столиці Лесбосу, школу
„служительок Муз”, або Мусейон. Це була своєрідна школа для дівчат, яку присвятили
богині кохання та вроди Афродіті. Віддавали до неї дівчат переважно з острівної Греції,
де жінки були незалежнішими від чоловіків, користувалися більшою повагою, ніж у
Греції материковій. У цій школі, яка нагадувала напіврелігійну общину, дівчат з
аристократичних родин навчали музиці, танцям, поезії. Та не для того, щоб вони стали
професіоналами. Сапфо мала на меті допомогти юнкам втілювати ідеали краси та
гармонії у подальшому подружньому житті. У плані художньої форми Сапфо належала
до представників монодичної лірики. За часів античності вважалося, що літературна
спадщина Сапфо складається з дев'яти книг (сувоїв), а в жанровому плані - із гімнів,
епіталам (весільних пісень), елегій, любовних пісень тощо. До нашого часу дійшло
кілька текстів поетеси.Найголовнішою темою творчості поетеси було кохання в усіх
його прявах – спокійне й бурхливе, ніжне й пристрасне. Поетеса часто звертається до
Афродіти чи Ероса з проханням допомогти їй перебороти почуття, що примушує її
водночас радіти і страждати. Поетеса любить життя, насолоджується ним, тому її
ліричні творіння здебільшого позначені сяючою радістю та оптимізмом, пристрасним
бажанням злитися з природою, якуц поетеса безмірно любить.Невеличкі барвисті
замальовки пейзажу природи відповідають настрою авторки, створюють тло, на якому
розвиваються почуття. Кохання Сапфо несе в собі і радість, і сердечні муки, невгамовне
бажання кохати і чітке розуміння того, що жадане почуття неодмінно принесе біль і
страждання. Усі ці свої почуття авторка розкриває з надзвичайною щирістю, емоційною
силою, щоправда вона не заглиблюється у психологічний аналіз почуттів, зображуючи
лише їх зовнішні прояви. У Сапфо жінка постає самостійною особистістю, яка здатна і
має право на відверте, - щире, палке кохання. Богиня Афродіта зображена не просто
вищим уособленням кохання, а також жінкою, котра здатна кинути все, щоб прийти на
допомогу іншій жінці, тобто втіленням певної жіночої солідарності. (гімн до богині
Афродіти "Барвношатна владарко...) Сапфо докладно описує свої почуття. При цьому в
поезії немає епітетів, метафор, метонімій. Усі відчуття названі прямо та відверто.
Кохання авторки безнадійне. Вона начебто відчуває прихід смерті, але при цьому
залишається альтруїсткою. Щастя людини, в яку вона закохана, — над усе. Поетеса
відчувала, що людська самосвідомість та людська природа взаємопов'язані. Для неї
світ почуттів перебував на вершині світу природи. Саме тому найвидатніший грецький
філософ Платон назвав її "десятою музою". Це не просто красива фраза, як її деколи
трактують, це точне визначення того, що за всієї відвертості творчості
Сапфонайголовнішою для неї була людська-душа, певний недосяжний ідеал. Лірика
Сапфо має тверду основу – народну любовну пісню. Її творчість визначила цілий
напрям у ліричній поезії, зокрема поетесі належить складний за ритмікою чотиривірш –
«Сапфічна строфа».

28 Специфіка творчості анакріонта та особливості анакреонтики

Анакреонт став співцем розваг і безжурного життя. Він – послідовник Алкея та Сапфо,
однак тон його текстів був більш світським і насмішкуватим. Концепція Анакреонта
характеризується простотою сприйняття світу, іронією по відношенні до самого себе,
глибоке почуття і пристрасть у Анакреонта відсутні. Оновні мотиви – розмірене буття та
насолода радостями життя, любов’ю, вином, бенкетами. Кохання поета різко
відрізняється від болісного, щирого, а то й несамовитого кохання Сапфо, яке цілком
поглинає всі інші почуття. Воно у нього не залишає навіть сліду у душі, його любовні
насолоди несерйозні, швидкоплинні й скоріше нагадують легковажний флірт. Це
кохання настільки поверхове, що навіть любовні невдачі не засмучують поета, і він
лише весело та іронічно сміється. Поет увійшов в історію лірики як «символ ігрового,
вишуканого, веселого еротизму» (О. Лосев). Велику популярність мали також застільні
пісні Анакреонта, у яких він прославляв радощі бенкету, насолоди кохання в оточенні
краси і музики. Легкість і грайливість змісту, витонченість і мелодійність форми
сприяли великій популярності Анакреонта ще в античні часи. В епоху еллінізму та
Римської імперії виник цілий напрям в поезії — «анакреонтичний». « Анакреонтична
лірика» - розробляє лише вузьке коло тем – кохання, вино, бенкети, веселощі, дружбу.
Анакреонти́ чна пое́ зія — жанр лірики, в якому панує життєрадісне, світле
світосприйняття, перейняте мотивами земного щастя, гедонізму, любові. Поезія
Анакреонта не була такою одноманітною, як вірші його наслідувачів, що завжди
оспівували швидкоплинні приємності: любощі та вино. Від Анакреонта усталився
звичай зображувати Ероса у вигляді хлопчиська-пустуна, що бавиться, жбурляючи в
людину м'яч або стрілу. Проте в поета є й інший образ бога кохання — могутнього
коваля, що б'є важким молотом по серцю. Вірші Анакреонта фіксують дуже складні
емоції. «Люблю — і наче не люблю», — дивується вій. Поетові не дає спокою думка про
невідворотність смерті, і в старості він стає пожадливішим до насолод життя. Анакреонт
і особливо його грецькі та римські послідовники мали великий вплив на розвиток
європейської лірики. Анакреонтична поезія посідає значне місце в історії світової
літератури. Для поезії Анакреонта характерним є ставлення до життя і кохання як до
цікавої гри, але поету доступні й досить складні емоції. Та й взагалі поет вважає, що
справжні веселощі породжує лише тверезий розум. Мудрі поради, виказані в
спокійному тоні, а інколи з іронічною усмішкою, надзвичайно подобались у давнину.
Поезія Анакреона була такою легкою та радісною, що було безліч її наслідувань,
починаючи з античності.

29. Тематика та поетика творчості Катулла

Катулл. Літературна спадщина поета досить різноманітна. Він залишив епіграми,
уславлені елегії, ліричні вірші.Проте провідне місце у творчості поета посіла любовна
лірика. Катулл створив лірику, яка відображала різносторонні настрої поета. Перед усім
це вірші пов’язані з глибокою і трагічною любов’ю Катулла до красуні Клодії, сестрі
трибуна Клодія Пульхра, яку поет назвав Лесбією тим самим зближуючи її з Сапфо. То
було єдине в його житті справжнє кохання,яке він проніс аж до самої смерті. Поетові
дорогі всі речі, що оточують кохану або якими вона бавиться ( вірш про горобчика
Клодії
В цих глибоко інтимних віршах відображені і радість взаємного кохання, і муки
ревнощів поета, і його зневага до жінки,котра йому зраджувала, і відчай після
остаточного розриву з нею. Любовна лірика Катулла сповнена виразами і зворотами ,
властивими поетам-александрійцям. Але його від них відрізняє найголовніше –
надзвичайна щирість почуттів. Без усяких жартів чи двозначності він розповідає рпо
найінтимніше почуття, що охопило його. У цій любовній сповіді немає і натяку на
сором’язливість, сама лише відвертість, що підкоряє і переконує в чистоті його
переживань. У деяких з його віршів зафіксовано окремі факти життя поета, наприклад
де він натякає на свою бідність Поет не брав активної участі в політичному житті Риму,
але пильно за ним стежив,досить різко відгукуючись на ту чи іншу подію. В його віршах
трапляються випади проти тріумвірів Цезаря і Помпея, жадібного військового інженера
Мармурру, адже поет був непримиренним до утиску волі й справедливості, скнарості й
деспотизму.29. Катулл. Літературна спадщина поета досить різноманітна. Він залишив
епіграми, уславлені елегії, ліричні вірші.Проте провідне місце у творчості поета посіла
любовна лірика. Катулл створив лірику, яка відображала різносторонні настрої поета.
Перед усім це вірші пов’язані з глибокою і трагічною любов’ю Катулла до красуні
Клодії, сестрі трибуна Клодія Пульхра, яку поет назвав Лесбією тим самим зближуючи її
з Сапфо. То було єдине в його житті справжнє кохання,яке він проніс аж до самої
смерті. Поетові дорогі всі речі, що оточують кохану або якими вона бавиться ( вірш про
горобчика Клодії

30. Основні мотиви лірики Вергілія

Перші поетичні спроби Вергілія відносяться до шкільних років і написані в дусі

пануючого тоді «неотеричного» напрямку, головним представником якого був Катулл;
для цього напряму була характерна байдужність до політичних і соціальних проблем,
що розвинулася в розорених громадянськими війнами групах середніх римських станів,
і індивідуалістичне ставлення до життя. У літературних колах, з якими Вергілій зав'язав
міцні зв'язки, він вправлявся у складенні жартівливих епіграм у стилі Катулла. Під час
громадянської війни “Буколіки” сприймались як своєрідна втеча від реальної дійсності в
ідеальний світ любові та поезії. «Буколики» розповідали про життя і сумирні бесіди
пастухів на лоні чудової екзотичної й тихої природи. Поет ніби шукає собі притулку,
втомлений бухливими і незрозумілими йому подіями громадянської війни.
Землеробську працю “села” Вергілій зобразив у “Георгіках” (36-29рр. до н.е.). Хоча
“Георгіки” були присвячені Октавіану Августу та Меценату, “працювали вони на
соціальнополітичну проблему римського суспільства - на відновлення дрібного
італійського землеволодіння - і були своєрідним соціальним замовленням. Основна
тема поеми - праця - зближує твір Вергілія з “Трудами і днями” давньогрецького поета
Гесіода. Якщо в “Буколіках” йшлося про насолоди, які дає сільське життя, то в
“Георгіках” розкривався його трудовий бік, славилася невичерпність і животворність
природи. Тема “вождів”, безумовно, втілена в поемі Вергілія “Енеїда”. «Буколіки» -
пастуші пісні, еклоги - збірка з десяти невеличких поем, написаних гекзаметром. У них
поет оспівує спокійне життя пастухів, їх радощі і печалі. Родоначальником буколік як
літературного жанру вважають грецького поета Феокріта із Сіракуз на Сіцілії (III ст. до
н. є.). Заслуга ж Вергілія в тому, що він перший ввів цей жанр у римську літературу, як
сам не без гордості підкреслював. Але його поеми зображають умовний ідилічний світ
пастухів з їхніми любовними переживаннями на лоні сільської природи. Проте в цей
ідеалізований світ вривається відгомін політичних подій, які потрясли основи римської
сенатсько-аристократичної республіки. Зокрема, в першій і дев'ятій еклогах
відобразилась сучасна авторові дійсність-розорення північно-італійського селянства
внаслідок реквізицій землі для ветеранів. Під ім'ям Тітіра в першій еклозі криється сам
Вергілій, якому пощастило повернути конфіскований маєток. Політичний характер має
також четверта еклога, де виражено марення про наближення «золотого віку», ери
миру і соціальної справедливості, коли всі люди будуть рівні і щасливі, вільні від
злиднів і чвар, а природа сама даруватиме щедрі врожаї. Нову зміну в житті поет
пов'язує з народженням якоїсь чудесної дитини, «божого сина» з племені Юпітера. Ця
еклога, яка вже в античності викликала суперечки, і досі не зовсім ясна*. Вона виникла
під впливом релігійних концепцій (єгипетських, єврейських), породжених нестерпним
соціальним гнітом, коли доведеному до розпачу трудовому народові пророки для
заспокоєння його пророкували прихід нової щасливої доби і рятівника в особі «божого
сина». Такі месіаністичні ідеї знайшли сприятливий ґрунт серед населення Італії,
втомленого довготривалими братовбивчими війнами, яке прагнуло миру та соціального
рівноправ'я. «Буколіки» стали зразком для так званої «пасторальної» поезії, в якій
зображувалось безжурне життя пастухів і пастушок на тлі чарівної сільської природи.

Селу присвячений і другий великий твір Вергілія - дидактична поема «Георгіки» («Про
землеробство»). Своєю ідейною спрямованістю і художньою майстерністю поема являє
новий крок у творчому розвитку поета. Незважаючи на грецький заголовок та
використані дидактичні твори стародавньої Еллади, Вергіліїв твір залишив далеко
позаду аналогічні зразки, зокрема Нікандрове «Землеробство» і «Бджільництво».
Перша книга «Георгік» розповідає про рільництво, друга - про садівництво, третя - про
тваринництво, четверта - про бджільництво. Тема поеми була підказана Меценатом і
Октавіаном. Вони з жалем спостерігали обезземелення селянства і занепад
землеробства внаслідок довголітньої воєнноїдовголітньої воєнної руїни. Тож і порадили
поетові звеличити в поемі любов до рідної землі, до давньої римської доблесті і
предківських звичаїв. Така ідея цілком збігалася з нахилами самого Вергілія, який виріс
на селі і був глибоко переконаний у тому, що чистоту людських взаємин і почуттів,
здоровий глузд, незмінне щастя можна знайти тільки в сільському житті.

Його «Георгіки» - величний гімн чесній і плідній праці селянина. Девіз твору: «Усе
перемагає праця». Поет тут виступає як ідеолог і виразник інтересів трудового
селянства. Прославляючи працю італійського хлібороба, автор оповиває її рожевим
серпанком. Не помічаючи жахливої експлуатації рабів, розорення дрібного селянства і
зростання великого землеволодіння, він у захопленні вигукує:

Найщасливіше було б, коли б щастя свого пильнували,

Просте життя хліборобів! Оподаль боїв та незгоди

Гойні ґрунти постачають самі їм поживу солодку.

55 Охарактеризуйте специфіку карнавалізації дійсності у
«сатириконі»Петронія
З ім'ям Петронія Арбітра до нас дійшов ряд уривків великого коміко-еротичного роману
«Сатирикон». Він цікавий з двох причин: по-перше, це один З небагатьох залишків
«староримської» белетристики, по-друге, на протилежність до грецького роману (типу
роману Геліодора, див. «Ефіопіка» Геліодора) - це твір реалістичного стилю, що
подекуди являє собою очевидну пародію на грецький «ідеалістичний» роман.
Саме Петронію приписують один із найоригінальніших творів римської літератури —
родинно-побутовий пригодницько-сатиричний роман «Сатирикон». Мандрівна тема
була відома в античній літературі здавна. Можливо, Петронія надихали подорожі
Одіссея, переслідуваного Посейдоном. Натомість у романі Петронія йдеться про мандри
двох декласованих волоцюг — Енколпія та його супутника, вродливого юнака Гітона.
Інколи до них приєднується третій, наприклад, Аскілт, котрий вносить розбрат у їхні
стосунки. Розгніваний поведінкою персонажів Пріап, бог плодючості, отар і
садівництва, не залишає їх у спокої. Якщо у Гомерових поемах ідеться про глибоко
драматичні події війни та подвиги справжніх героїв, то в «Сатириконі» все відбувається
у «зниженому» плані. Персонажі Петронія зустрічаються з такими самими, як і вони,
волоцюгами, злодіями, чаклунами, воїнами, рабами та звідниками, їм доводиться
бувати на площах і в кублищах розпусти. Вони теж причетні до кохання, але його
покровителем є вже не прекрасна Афродіта, а другорядний хтивий божок Пріап,

Повний текст «Сатирикону» до нас не дійшов, відомі лише уривки, починаючи з 13-ї
книги, їхнім головним персонажем є колишній гладіатор Енколпій, котрий колись
навчався, знався на мистецтві, але тепер став злодієм, убивцею та грабіжником. А
серед подій головне місце належить докладному описові «бенкету Трімальхіона».
Петроній створив надзвичайно типовий і колоритний образ колишнього раба-
вільновідпущеника Трімальхіона, котрий шляхом спекуляцій і темних витівок та
плутнів неймовірно збагачується. У даному випадку Петроній не відходить від
історичної істини. У І ст. н. є. стару аристократію почала витісняти нова, молода знать,
роль вільновідпущеників у громадському житті різко посилилася. Зросла і їхня роль в
економічному розвитку держави, вони почали посідати державні посади і навіть
впливати на політику. Переважно малокультурні та неосвічені, але розумні та
прагматичні, верткі та пронозливі, з багатим життєвим досвідом, упевнені у своїх силах,
вони наполегливо йшли до своєї мети. Петроній ставиться до них із презирством
аристократа, саркастично висміює, але показує і те позитивне, що було у цій «новій
еліті».

Тому образ самого Трімальхіона не можна розглядати однозначно. Справді, насамперед

це збагатілий і нахабний вискочень, котрий починав своє життя хлопчиком для
любовних утіх свого господаря. Автор наділяє його всіма негативними рисами тієї
епохи. Погано вихований і напівосвічений, він пнеться в коло патриціїв, намагається
показати себе обдарованою, з тонким смаком людиною, обізнаною навіть з різними
філософськими напрямами. Під час бенкетів він полюбляє «блиснути» удаваними
знаннями, іменами філософів, начитаністю, розповісти кілька цікавих міфологічних
сюжетів, страшенно їх перекручуючи і плутаючи. Величезні багатства, покора і
підлабузництво навколишніх перетворюють Трімальхіона, загалом добру людину, у
деспота та самодура. Не замислюючись, він може винести смертний вирок рабові за
найменшу провину чи недоречно сказане слово, побити власну дружину чи кинути в неї
під час бенкету дорогоцінну вазу. Він страшний хвалько і брехун, понад усе любить
хизуватися своїми багатствами. До того ж усі його спроби видавати себе за
аристократичну натуру виявляються марними і лише посилюють враження
обмеженості та пихи.

Але Петроній показує й іншого Трімальхіона, підкреслюючи його хазяйновитість,

енергійність, природну дотепність, практичний розум, уміння долати найскладніші
ситуації, упевненість у власних силах — тобто риси, яких так бракувало кволій і
зніженій римській аристократії.

Петроній детально змальовує розкішний палац і влаштований його господарем бенкет,

підкреслюючи марнославство, цілковиту відсутність у Трімальхіона смаку. Несмак
потверджують і виставлені напоказ розкоші, і строкатий одяг слуг, і надмірно гучна
музика. Всюди штучно підкреслюються розміри багатства господаря, на різних речах
навіть висять таблички з написами, покликаними вразити присутніх або давнім (і часто
вигаданим) віком речі, або неймовірною ціною. Сп'янілий господар раптом
протикається співчуттям до нещасної долі інших людей, зокрема рабів, і навіть обіцяє
відпустити їх на волю: «Раби — також люди, тим самим молоком, що й ми, вигодувані, і
не винні вони, що така гірка в них доля. Проте, з моєї милості, скоро всі вони нап'ються
вільної води».

Гості Трімальхіона — такі ж самі вільновідпущеники, тільки здебільшого залежні від

нього «вельможі». Беручи приклад із патриціїв, вони під час бенкетних бесід
торкаються якихось філософських проблем і також намагаються показати свою
«ученість», але висловлюються нескладно, короткими, уривчастими фразами і роблять
безліч граматичних помилок. А точніше, розмовляють мовою неосвіченого плебсу,
пересипаною численними грецькими словами, не завжди цензурними висловами, а
часом мудрими і дотепними приказками та прислів'ями: «Далеко тікає, хто від своїх
тікає»; «Хто не може по ослу, б'є по сідлу». Часто трапляються і заперечні порівняння
— «Не людина, а мрія!», «Не жінка, а колода» тощо.
Роман містить і роздуми Петронія про подальший розвиток мистецтва. Вустами своїх
персонажів письменник категорично заперечує пустопорожній «новий» стиль, що, на
його думку, веде до загибелі красномовства і знецінює саму мову. На початку частини,
що дійшла до нас, Енколпій виступає з промовою проти «азіанізму», який узагалі
заперечує необхідність праці над мовою. В образі бродячого поета Евмолпа Петроній
висміює тих численних римських віршомазів, що складали величезні недолугі поеми на
міфологічній основі, як це робить згаданий піїт.

61 ОПИШІТЬ ХУДОЖНЮ ФУНКЦІЮ І СПЕЦИФІКУ БІОГРАФІЗМУ, ЙОГО

ФУНК-СТЬ У РОМАНАХ ПЕТРОНІЯ І АПУЛЕЯ
"Творчість і особа творця. Біографія і тексти… Досить давні, але ще й досі не з'ясовані
теми".Перешкодою до розв'язання цих перелічених Г. Сивоконем методологічних
проблем є не так відсутність належної наукової уваги до них, скільки безліч
різнотлумачень самої природи творчості і феномена творця.
Проблема біографізму - проблема не лише теоретична, а й психологічна й етична. Факт
роздвоювання власного "я" на "я" мистецьке і "я" людське відчувають і самі митці й по-
різному на це реагують.

В романе «зашифрована» жизнь самого Апулея, который был посвящён в различные

мистические учения и был судим по обвинению в колдовстве.
Произведение представляет собой сатиру на все черты жизни позднего Рима, в том
числе и на религию. У романі Апулея постають різноманітні представники майже всіх
верств римського сус-ва, описані, як правило, з неприхованою іронією чи гумором.
Иронические нотки в описании обрядов инициации, через которые проходит Луций,
говорят о религиозном скептицизме Апулея.
Луцій — головний герой твору і оповідач роману. Освічений, доброго походження
молодий чоловік;Апулей, римський поет, родився близько 124 р. в місті Мадавра, в
Північній Африці, в багатій родині.
Коли Апулей виїхав до Александрії, він в містечку Еї зустрів свого приятеля,
познайомився з його матір’ю(значно старшою за нього вдовою Емілією Пудентіллою) і
одружився з нею. Пізніше її родичі обвинувачували Апулея в тому,що він побрався з
нею заради багатств, адля цього за допомогою магічних заклинань причарував жінку.
Проте, Апулей зумів спростувати всі звинувачення, виступивши з великою промовою.
Тут можемо провести паралель з героїнею твору “Метаморфози” – Псіхеєю, яка також
спочатку стикнулася з проблемою “нерівного шлюбу”. До кінця життя Апулея вважали
магом-чарівником, тому і простежуємо вагоме місце магії і чаклунства на протязі усього
твору(Фесалія-область Греції прославлена чаклунством, хазяйка-чаклунка, зілля , яке
випиває Люцій і т.д.)

Петроній – витончений аристократ, енергійний в разі необхідності, спочатку вирішив

зробити політичну кар*єру. . Дни он отдавал сну, ночи — выполнению светских
обязанностей и удовольствиям жизни. И если других вознесло к славе усердие, то его —
праздность. И все же его не считали распутником и расточителем, каковы в
большинстве проживающие наследственное достояние, но видели в нём знатока
роскоши. В свій час зблизився з Нероном, і був призначений “арбітром краси”. Петроній
покінчив з собою, відкривши вени на розкішному бенкеті в колі друзів. У
передсмертному заповіті, Даже в завещании в отличие от большинства осужденных он
не льстил ни Нерону, ни Тигеллину, ни кому другому из власть имущих, но описал
безобразные оргии принцепса, назвав поименно участвующих в них распутников и
распутниц и отметив новшества, вносимые ими в каждый вид блуда, и, приложив
печать, отправил его Нерону. Можливо, саме це і вплинуло певним чином на
характеристику героя апулейського “Сатирикону” – Енколпія. Енколпій – головний
герой (від його імені ведеться розповідь) – неврівноважений юнак, явно не дурний,але,
на жаль, неідельна людина: він скривався, спасаючись від кари за пограбування,
вбивство і, найголовніше, за сексуальне блюзнірство, яке накликало на нього гнів
Пріапа – дуже своєрідного древньогрецького бога плодючості.
Роман містить роздуми Петронія про подальший розвиток мистецтва. Вустами своїх
персонажів письменник категорично відкидає пустопорожній “новий” стиль, що, на
його думку, веде до загибелі красномовства і знецінює саму мову.

62 СХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ЗМАЛЮВАННЯ ПЕТРОНІЄМ І АПУЛЕЄМ

СПЕЦИФІЧНИХ РИС ВІДЧУЖЕННЯ ЛЮДИНИ В ПІЗНЬОРИМСЬКОМУ СУС-
ВІ
Ночі, вечері божественні! Вогнище тихе...Довкола – 
Я й мої друзі їмо. Не дармує й метка моя челядь:
Живиться всякими лишками...
Горацій – Сатири

Відчуження – розрив між людиною та державою.

Низький(вульгарний)реалізм
“...вульгарний реалізм – дитина великого рабовласницького міста, котре наповнене
біднотою і вимученими рабами, котре перенаселене у багатоповерхових будинках
брутальним “міщанством”, котре здавлене на вузьких брудних вулицях ятками,
харчевнями, будинками розпусти й обмінниками грошей, котре наповнене грошовим
ажіотажем, міста з нечуваною розбещеністю і тупою від пересити розкішшю. Це
домінуючий жанр художньої прози Риму”.
Меніппова сатира (меніппея) - це філософсько-сатиричний жанр. У творах вільно
поєднуються вірші та проза , високий і низький стилі, відбувається цитування епосу,
трагедії і комедії.
У творах відтворюється химерне, одивнене середивище діяльності персонажів
(сходження у потойбіччя, політ у небо, інші фантазійно-казкові простори). Також
відбувається притаманне сміховій культурі перевертання усталеної шкали цінностей,
запровадження вільної від літературної норми сюжетної лінії
Персонажі можуть бути схильними до неадекватної, скандальної, екстравагантної
поведінки.
Тексти акцентуються на актуальному житті теперішності, на її протиріччях і контрастах.
Давайте прослідкуємо зображення Петронієм та Апулеєм специфічні риси відчуження
людини в пізньоримському суспільстві.
У вивчуваному творі Петронія “Сатирикон” все відбув. у “зниженому” плані. Головне
місце належить докладному описові “бенкету Трімальхона“. Автор створив надзвич-но
типовий і колоритний образ колишнього раба – вільновідпущеника Трімальхіона, який
шляхом спекуляцій і темних витівок та плутнів неймовірно збагачується; власне
кажучи на період І ст. н. е. Стару аристократію витіснила нова, а сам Петроній
ставиться до тих, хто до них відноситься із презирством аристократа, саркастично
висміює, але показує й те позитивне , що в цьому було.
Петроній детально змальовує розкішний палац і влаштований його господарем бенкет,
підкреслюючи марнославство, відсутність смаку у господара. Гості ж його такі самі
вільновідпущеники, час від часу намагаються показати свою зарозумілість бесідуючи
на філософські теми.
“Сатирикон” став досить переконливимсвідченням того,що криза релігійних уявлень,
яку Август намагався затримати чи навіть зовсім припинити, все більше розвивалася і
укорінювалася. Всі персонажі Петронія в богів не вірять і надзвичайно скептично
ставляться до них. На аморальність та відсутність релігійних почуттів скаржиться
вчитель-волоцюга Евмолп. Усі персонажі роману живуть за принципом “лови мить!”
Роман Апулея “Метаморфози” написаний в ост. Період життя Апулея. В ньому постають
різноманітні представники майже всіх верств пізньоримського суспільства, описані, як
правило, знееприхованою іронією чи гумором, хоч інколи оповідь набуває справжнього
драматизму. Загалом автор дуже часто використовує у даному творі свій улюбл.
Прийом – іронію, але іронію добозичливу, позбалену злої сатири.
Гол. герой - Луцій – в образі осластає свідком всіляких людських розмов, неподобств,
що кояться навкруги, має мож-сть проникнути в потаємні причини вчинків людей.
Виконуючи тяжку роботу на млині , Луцій-осел бачить безправне становище рабів, які
майже втратили людськ обличчя. Автор у моральному плані підкреслює тільки
негативні якості – лінощі, боягузливість, злодійкуватість і зрадливість(навіть відомий
своєю відданістю “раб Мірмекс” за кілька золотих монет зраджує свого господаря, стає
звідником його дружини з коханцем, а “одверто негідний раб, готовий на всяку брудну
справу”, підмовлений злочинною хазяйкою, робить невдалу спробу отруїти хлопчика і
робить наклеп на його старшого брата, звинувативши його у вбивстві).