Британським поетам-романтикам притаманне глибоке розуміння

природи, домінанта емоційного над раціональним, звернення до

внутрішнього світу людини та зацікавленість у окремо взятій особистості, з ії
унікальними настроями та розумовими можливостями. Для романтиків як
першого, так і другого поколінь характерна увага до видатних особистостей
та людей наділених винятковими рисами. І поетів-лейкістів, і молодших
романтиків, а саме П. Б. Шеллі, і Дж. Г. Байрона, і Дж. Кітса вирізняють
новий погляд на постать художника як на виняткового творця, творчий дух і
індивідуальність якого є набагато важливішими, ніж чітке дотримання
формальних правил і традиційних норм. Британські романтики робили
акцент на уявному як на джерелі трансцендентного досвіду та духовної
істини. Їхні твори характеризувалися пильною увагою до фольклору
власного народу та культури Середньовіччя. В поетичній спадщині
романтиків відчутна пристрасть до екзотики, всього дивного, таємничого,
жахливого і надприроднього. Яскраво вираженою рисою англійського
романтизму була також патріотичність, національна самобутність, і саме в
контексті англійського романтизму з новою силою зазвучали імена Чосера,
Мільтона, Спенсера і особливо Шекспіра, що дає змогу говорити навіть про
певну «шекспірівську індустрію» в зазначений період. Поет-романтик Джон
Кітс (1795-1821) відчував вплив Шекспіра на свою творчість настільки
сильно, що завжди тримав біля себе бюст Барда, коли писав, сподіваючись,
що Шекспір буде надихати його на творчість. Кітс вважав Шекспіра першим
серед геніальних людей, і коли молодий-поет романтик починав писати свою
першу поему «Ендиміон» у 1817 році, він уявляв Шекспіра генієм, який
керує ним. Саме тому у поетичних творах Кітс наслідує стиль Шекспіра,
часто звертається до шекспірівських образів. Але в сучасному
літературознавстві шекспірівські алюзії в творчості Дж. Кітса залишаються
недостатньо вивченими, чим і пояснюється актуальність даного
дослідження.
Мета дослідження полягає у дослідженні шекспірівської традиції у
творах Дж. Кітса.
Для досягнення поставленої мети поставлено такі завдання:
– виконати проблемно-тематичний і мотивно-образний аналіз творів
Дж. Кітса;
− розкрити становлення філософського мислення Дж. Кітса;
− встановити форми рецепції поетом шекспірівської концепції історії й
людини.
Об’єктом дослідження є шекспіризми у поетичних текстах Дж. Кітса.
Предмет дослідження – особливості оприявлення шекспірівського
слова в поетичній спадщині Дж. Кітса.
Методи дослідження. У роботі використано комплекс наукових
методів, серед яких біографічний метод, порівняльно-історичний, описовий
та герменевтичний, що були використані для інтерпретації поетичних
текстів Дж. Кітса.
На думку Д. Росса[8], Е. Хана [5], Дж. М. Ортіза [7], Г. Біерса [4]
Шекспір мав значно більший вплив на романтиків, ніж навіть
Мільтон. Натхненний творчістю Шекспіра, Дж. Кітс ввів в обіг таке дещо
парадоксальне поняття як «негативний талант», що, на його думку, у
творчості В. Шекспіра сягнув небувалих вершин. У листі 1817 р., який
Дж. Кітс адресував своїм братам Джорджу та Тому, він описує «негативний
талант» Шекспіра як «перебування в невизначеності, таємницях, сумнівах,
без будь-яких дратівливих пошуків фактів і причин».
Подібно до Шекспіра, іронія стала для Кітса природним методом
поетичної творчості. При цьому Кітс хотів привнести в поезію певний
моральний критерій, адже «вічна рухливість», «хаотичність» романтико-
іронічного погляду на речі не припускала наявності якихось незмінних
цінностей. Правда, іронічна «множинність» все-таки допускала перехід до
об'єктивної універсальності. Одним із способів її досягнення було засвоєння
принципів античної гармонії.
В епоху Відродження та романтизму класична грецька міфологія часто
відтворюється у поетичних творах. У відомих п'єсах Шекспіра міфологічні й
фантастичні персонажі є дуже характерними: у «Венері і Адонісі» Шекспір
використовує класичні міфологічні персонажі (Венера, Адоніс), у «Сні в
літню ніч» з’являються образи Тесея і Іполита; Пірама і Фісба; Оберона,
Титанія і Пака. В «Гамлеті» описано привида батька датського принца, в
«Юлії Цезарі» – привид самого Цезаря. В «Макбет» – це Геката, Три відьми,
Привид Банко та ін.; у «Бурі» – Ірис, Церера та Юнона.
Дж. Кітс в «Ендіміоні» подібним чином вводить образи Ендиміона,
Дріопи, Аполлона, Люцифера; в «Гіперіоні» – Гіперіона, Титана, Ахілла,
Сатурна, Теллуса; в «Ламії» – образи Ламії, Феї, Німфи, Сатир, Дріад, Фавни,
Гермеса, тощо. «Почуття Прекрасного», про яке пише Кітс, може розумітися,
як аналог шлегелівської гармонії, і воно викликає в поета захоплення та
ентузіазм. Тотожність краси і істини(«Ода грецькій вазі», 1819) не тільки
стверджується Кітсом, скільки постійно ставиться під сумнів при сильному
бажанні автора цю тотожність зберегти.
В «Ламіі» Кітс доводить романтичну іронію до гротеску. Йдеться вже
не про благородний скептицизм і заперечення, а про відверте глузування над
власними поетичними зусиллями. Тонка гра на романтичних протиріччях
обертається зіткненням крайнощів. «Ламія» говорить вже не тільки про
майстерність Кітса, адже в поемі відчуваються певні натужність і втома.
У цьому контексті варто також зазначити, що романтичній поезії
вцілому і поетам-романтикам зокрема властива саморефлексія і
самообмеження, особливо в тому випадку, коли поет усвідомлює ступінь
розбіжності своїх творчих прагнень і їхньої реалізації. Незадоволеність
сьогоденням завжди притаманне літературі романтизму. Важливим уроком
поетичного самообмеження може вважатися «Гіперіон». Кітс розраховував
започаткувати в цьому творі нову поетичну манеру, близьку творчості
видатних греків, яка відкривала б перед ним більші можливості зображення
античних божеств. Але «Гіперіон» залишився незавершеним, вельми
символічно він обривається на сцені посвяти Аполлона в його високе
ремесло. Зацікавленість Кітса у античності наявна також і в «Ендиміоні».
Поет звертається до міфу про останнього титана, і в його філософській ліриці
фігурують саме повалені титани, яким не вдалося впоратися з навколишньою
реальністю.
Безкомпромісність була вельми властива Кітсу. На кожному етапі своєї
творчості він прагнув точно визначити межі власних поетичних
можливостей, а потім навіть вийти за ці межі. Вся його поезія була для нього
значуща і центрувалася навколо світів реального та ідеального. Поставлене
поетом завдання було особливо важким, адже заради досягнення
гармонійного синтезу Кітс не збирався відмовлятися від творчої свободи і
усвідомлення власної художньої унікальності.
Теоретична думка романтиків передбачала різні шляхи досягнення
подібної рівноваги. Романтична іронія та творчий скептицизм в кінцевому
рахунку виявилися сильнішими за творчій ентузіазм. Метод романтичної
іронії нібито піддавав створене під сумнів та розділяв цілісність художнього
світу автора. При цьому губився будь-який зв'язок з об'єктивною
універсальністю. Спроба повернути втрачену єдність за допомогою
наслідування античної гармонії виглядала чистою утопією. Античний ідеал
не міг компенсувати метафізичної невпевненості, яку пробуджувала в митця
всевладна романтична іронія. Романтична іронія і романтичний еллінізм
змушували поета проявляти байдужість до питань етики, що не
влаштовувало Кітса. У його розумінні митець не міг бути байдужим до бід
людини, поезія повинна була зберігати моральні орієнтири. Подібне творче
завдання у Кітса було сформовано, скоріше за все, під впливом літературної
спадщини Шекспіра. Дуже показовою є фраза Дж. Кітса про Великого Барда:
“I have good reason to be content, for thank God I can read and perhaps
understand Shakespeare to his depths.”
 У В. Шекспіра Кітс виявив поєднання іронічної множинності з
геніальною універсальністю, вміння не тільки створювати свої, але і
актуалізувати нові асоціативні ряди у читача. Останній принцип активно
реалізовувався на практиці.
Кітс є автором висловлювання про те, що історія − це «позолочена
омана», хоча він при цьому не звинувачує поетів за їхні перебільшені описи.
У третій книзі «Ендиміона» Кітс запитує: «значить, всі царства – це
позолочені маски?”, що є дуже показовим в плані сприйняття поетом
«ефемерних речей». Вже у 1816 році Кітс ясно усвідомлював, який вплив
мають поети на уявлення людини про істину. Його слова про те, що «Скільки
бардів позолотили різні проміжки часу» зображує історію як річ податливу
до поетичного вдосконалення[10, c. 143].
У цьому контексті слід також зазначити, що літературний романтизм не
був «апокаліптичним» за тональністю тільки з огляду на історичний факт
Французької революції. Неправомірно також, що історична література була
прогресивною, оскільки вона спиралася на літературних діячів есхатології та
утопії. Література не просто «запозичувала» або відображала написання
історії; як показали багато письменників, саме написання історії було
глибоко «літературним» − використовуючи всі ті риси оповідання, метафори
і драматизації, які характеризували більш поширені літературні тексти.
Філософське сприйняття успіху і поразки, як і Шекспіру, дуже властиво
Кітсу. Неодноразово поет наголошував на тому, що труднощі в житті людини
повинні бути задля формування як характеру сильної особистості, так і для її
душі. Невдачі поет вважає дорогою на шляху до щастя: “Do you not see how
necessary a world of pains and troubles is to school an intelligence and make it a
soul?”; Don't be discouraged by a failure. It can be a positive experience. Failure
is, in a sense, the highway to success, inasmuch as every discovery of what is false
leads us to seek earnestly after what is true, and every fresh experience points out
some form of error which we shall afterwards carefully avoid.”
 Поезія, на думку митця, − це невичерпний потік світла, який робить
яскравішими й природні барви. У цього англійського поета-романтика
філософія природи складається з декількох взаємодіючих складових. З
одного боку, природа постає в різноманітних своїх проявах − від мікро-
образів (зернятко, коник, крапля роси) до макроскопічних (океан, скеля).
Предмети і явища природи виступають не тільки як візуальні форми, знайомі
читачеві, а й як різноманітні символи. Так, багатий зміст Кітс вкладає в
образи квітів: троянди, фіалки, гвоздики та ін. З іншого боку, природа
нерозривно пов'язана з філософськими поняттями, такими як Любов і Краса,
при цьому вона є як синонімічною їм, так і більш вагомою, ніж вони. У
цьому він робить алюзію на 116 Сонет В. Шекспіра: Let me not to the marriage
of true minds//Admit impediments. Love is not love//Which alters when it
alteration finds,//Or bends with the remover to remove.//O no! it is an ever-fixed
mark//That looks on tempests and is never shaken;//It is the star to every
wand'ring bark,//Whose worth's unknown, although his height be taken.//Love's
not Time's fool, though rosy lips and cheeks//Within his bending sickle's compass
come;// Love alters not with his brief hours and weeks,//But bears it out even to the
edge of doom.//If this be error and upon me prov'd,//I never writ, nor no man ever
lov'd.
. Кітс так само проводить паралель між любов’ю та релігією, і любов
стає його релігією: “I have been astonished that men could die martyrs
for their religion – I have shuddered at it, I shudder no more. I could be martyred
for my religion. Love is my religion and Icould die for that. І could die for you.
My Creed is Love and you are its only tenet”; “I am certain of nothing but the
holiness of the Heart's affections and the truth of the Imagination.
Крім того, концепт природи у Дж. Кітса, як і у В. Шекспіра, включає в
себе біблійні і міфологічні образи, які виступають в якості уособлених сил
природи. Нарешті, тісно поєднаними із природою знаходяться почуття і
переживання ліричного героя Кітса. Вони завжди викликані спогляданням
природних красот землі, в тому числі ландшафтів двох країн: Англії та Італії.
 Дж. Кітс неодноразово оспівував силу уяви: “My imagination is a
monastery, and I am its monk”;“Whatever the imagination seizes as Beauty must
be truth -whether it existed before or not”;“Heard melodies are sweet, but those
unheard аre sweeter; therefore, ye soft pipes, play on.”
Стверджуючи необмежені можливості творчої уяви, романтики також
цитували висловлювання Співця Ейвона. Так Шекспір став способом
самоідентифікації Кітса і в житті, і в творчості. Кітс відмовлявся від епічних
амбіцій на користь шекспірівського метафоричного ряду. При цьому Кітсу
було мало просто відтворювати шекспірівську манеру: він намагався щоб
шекспіризми органічного увійшли в його поетичну мову. Для цього досить
пригадати поетику з «Оди Психеї» (1819).
Властивий романтичній свідомості максималізм вимагав, щоб в
кожному своєму творі митець так чи інакше вирішував проблему тяготіння
від одиничного і суб'єктивного до універсального і абсолютного. Єдиного
правильного рішення тут не існувало, і щоразу поет-романтик мав доводити
особисту спроможність, проектуючи своє творіння на певну гармонійну
цілісність і тим самим стверджуючи його об'єктивну цінність. Досвід
Шекспіра переконував Кітса, що пошуки абсолюту, навіть якщо мета так і не
була досягнута, не марні, якщо в результаті поетові вдається у всій повноті
передати людське страждання і висвітлити його любов'ю. Така «перемога в
поразці» була досягнута Кітсом в найкращих його творах.
Таким чином, проведене дослідження дозволяє говорити про те, що
сприйняття Шекспіра як «спонтанного генія», який зміг створити вічні
художні шедеври, зумовило велику кількість шекспірівських алюзій у творах
англійських романтиків. Як і самі романтики, Шекспір свого часу не боявся
порушувати сформовані стандарти і був «великим синтезатором», у
творчості якого традиції поезії античності, Середньовіччя, Ренесансу, Бароко
знайшли своє логічне поєднання.
Приклад великого попередника не позбавляє Кітса від творчих
протиріч та внутрішніх проблем, проте він був здатний перевести всі спроби
їх подальшого вирішення в принципово іншу сферу, тобто сферу
становлення нової поетичної мови і нових поетичних форм. У зрілому
періоді своєї творчості Кітс дійшов висновку, що поет завжди має прагнути
до істини, а отже його поезія, як і поезія Великого Барда, була сповнена
численних образів та метафор, з поєднання яких виникала певна логічна
цілісність, у якій і стверджувалася ця сама істина.
Відстоюючи притаманну літературі романтизму свободу
самовираження та акцентуючи авторське «я» у поетичному тексті, Дж. Кітс,
створює власну концепцію природи, близьку до шекспірівської, що для
нього є невід’ємною частиною так званої «справжньої поезії». При цьому,
Дж. Кітс звільнює читачів від засилля авторської думки, не нав’язує свої ідеї
і не прагне детально коментувати власну поетичну спадщину, що виділяє
його з-поміж англійських романтиків.
Як і у В. Шекспіра, концепт природи в поетичній творчості Джона
Кітса формується на предметному, філософському, символічному і
емфатичному рівнях. Подібно до Великого Барда у його Сонетах, Дж. Кітс
оспівував у любовній ліриці кохання як вершинне й непорушне у своїй
цінності почуття, що наділяє святістю буденне життя людей і освячує світ
природи.
Як підкреслює Дж. Кітс, у навколишньому світі немає нічого
статичного, і мистецтво має відображати невпинний рух. Так звана «вічна
плинність» життя, його певна хаотичність, взяті вкупі з притаманним поетові
досить іронічним поглядом на речі, наближають поетичний доробок
Дж. Кітса до творчості В. Шекспіра. Подібно до творчості Великого Барда
іронічна «множинність» Дж. Кітса мала логічним наслідком перехід митця до
об’єктивної універсальності, коли поет йшов від вираженого в поезії
суб’єктивізму до осмислення об’єктивної реальності.
 Література
1. Дьяконова Н.Я. Английский романтизм. Проблемы эстетики. М.:
Наука, 1978. 208 c.
2. Дьяконова Н.Я. Джон Китс: Стихи и проза. Л.: Наука, 1986. 399 с.
3. Китс, Дж. Стихотворения. Поэмы. Бессмертная библиотека. М.:
Рипол -классик, 1998.
4. Beers, Henry A. A history of English romanticism in the nineteenth century
(Routledge revivals). New York: Routledge, 2015. 436 p.
5. Han, Y. Romantic Shakespeare: from stage to page. Madison-Teaneck:
Fairleigh Dickinson Univ Press, 2001. 252 p.
6. Keats J. The Complete Poems. Edited by J. Barnard. Third edition.
London-New York: Penguin books, 1988. 754 p.
7. Ortiz, J. M. (Ed.) Shakespeare and the culture of Romanticism. New York:
Routledge, 2016. 306 p.
8. Ross, Daniel W. Rivising a map misread: Hamlet, Romantic self-
consciousness, and the roots of modern tragedy. Dotterer, Ronald R. (Ed).
Shakespeare: text, subtext, and context. Selingrove: Susquehanna University
Press, 1989. P. 107-192.
9. Shakespeare, W. Complete works of William Shakespeare. Glasgow: Harper
Collins Publishers, 1994. 1433 p.
10. Ward Th. H.(Ed).The English Poets. Selections with Critical
Introductions by Various Writers, and a General Introduction by Matthew Arnold.
Vol. 4. London: Macmillan, 1880. 664 р.
11. White, Keith D. John Keats and the loss of romantic innocence.
Amsterdam-Atlanta: Rodopi, 1996. 194 p.