1.

Назвіть основні риси англійського інтелектуального

роману.
«Інтелектуалізм в літературі – комплекс формально-змістових
характеристик художнього твору або літературної течії, центральним
семантичним ядром яких є зосередження автора не на подієво-сюжетних
колізіях і зображенні психологічно-чуттєвого боку особистості, а її
інтелектуального життя, його динаміки й сутнісних особливостей. Таким
чином, предметом зображення стає інтелектуальний дискурс епохи через
конкретно-образні і персоніфіковані його вияви».
Інтелектуальний роман синтезував структурно-семантичні ознаки:
- інтелектуальної драми,
- філософського роману,
- роману ідеологічного формування героя (характерний для XVIII ст.) зі
здобутками соціально-психологічного роману ХІХ ст.
Для інтелектуального роману властиві такі шари оповіді: 1. Сподіваного,
який є задоволенням жанрового очікування читача (любовна парадигма,
традиційні «романні риси») – сюжетно-подієвий вимір значень. 2.
Суб'єктивного, що є відображенням психологічного буття окремого індивіда
перш за все на персонажному рівні (сфера інстинктів, потреб, потягів, прагнень,
сфера мети) – психологічний сюжет. 3. Субстанціонального, в якому втілено
певні домінанти доби (рівень ідеології, стереотипності ґендерних і соціальних
ролей, сфера імперативу та ієрархії), в них загальне («океанічне» ціле) є
формотворчим для окремого (одиниці) – універсальний метасюжет. 4.
Синтетичного (шар взаємодії попередніх трьох)
Інтелектуальний роман/філософський роман складає одну з впливових
течій у повоєнній літературі Великобританії.
Ознакою британського інтелектуального роману вважають присутність у
ньому потужної моральної домінанти. Завжди важливий моральний урок, який
можна винести з ідейного диспуту у художньому творі.
Як казав Лайонел Триллінг, час вимагав «морального реалізму».
Тому важливою рисою англійського/британського інтелектуального
роману є теза про моральний характер таких творів, про «гру розуму», яка
підштовхує реципієнтів до моральних висновків, а отже, про залучення царини
морального до філософсько-світоглядної тканини твору.
Інтелектуальний роман стає найбільш синтетичною жанровою
структурою втілення авторських настанов, акумулюючи в собі і традиційні
ознаки романного жанру (любовна колізія, зовнішньоподієвий план сюжету), і
виробляє власні риси: схематичність, дещо штучна сконструйованість
персонажа, перенесення акцентів дії з подій на внутрішній план буття індивіда
(психологічна реальність), переосмислення конфлікту не як протистояння
персонажів, а як протилежність ідейно-філософських наративів. При цьому
важливе місце посідає власна авторська нарація, яка часто організує твір як
текст.
В поетиці інтелектуального роману на рівні текстуальної взаємодії
набувають особливої семантичної валентності такі теоретичні категорії, як ідея
та інтертекст. Перша стає основним предметом художнього зображення,
оскільки є поєднанням загальнолюдського, абстрактно-філософського
осмислення реалій психологічного чи матеріального буття індивіда з
особистісною семантикою осяяння (роздуму, інтелектуальної роботи) та
олюдненою формою суспільно-ідеологічної позиції.
Інтертекст стає натомість методом реалізації цього предмета, адже
включає окрему інтелектуальну одиницю (ідею, позицію, мовлення) в
загальний діахронічний (традиція) та синхронічний (сучасність) дискурс
культури, а також живить роман у ньому. Як вказує І. Фрадкін, однією з
визначальних поетологічних характеристик інтелектуального роману є «ціла
система засобів рентгенівського просвічування його реально-побутового плану
з метою виявлення прихованого плану інакомовлення. У тексті розпорошено
велику кількість замаскованих цитат, таємних натяків на різноманітні
культурно-історичні факти та обставини, і крім того, що ці цитати й натяки
надають процесу читання своєрідну чарівність, вносячи в нього елемент
впізнавання, здогаду, вони слугують також і вказівками для знаходження
другого змісту (...) оповідь ніби накладається на основу тих чи інших
міфологічних, історичних чи літературних сюжетів і час від часу
співвідноситься з ними шляхом натяків, окремих аналогій і подібностей».

2. Охарактеризуйте авторську естетичну концепцію в

романі Дж.Фаулза "Жінка французького
лейтенанта". Вкажіть риси постмодернізму у творі.
У художній структурі «Жінки французького лейтенанта» Фаулза тісно
переплелися і взаємодіють елементи гри, міфу й міфопоетичного ті історії.
Саме вони формують поетику жанру, впливають на сюжетно-композиційне
завершення твору, пов’язуючи його мистецькі пошуки зі складними процесами
літературної й естетичної еволюції ХХ століття. Вивчення стильових домінант
фаулзівського письма дозволяє говорити про його ремінісцентне начало, гру
художніх форм, літературні та мистецькі алюзії, складну систему метафор
тощо. Увесь цей спектр образно-стильових засобів і формує аспекти власне
постмодерністської інтерпретації творчості Джона Фаулза, її зв’язки з
новітніми мистецькими стратегіями.
 У Великобританії ідеї постмодернізму тісно сплелися з соціокультурної
спрямованістю, історією. На думку теоретиків літератури постмодернізму,
історичне оповідання тісніше пов’язане з літературою, ніж з наукою.
Англійські письменники відточують прийоми, ходи, техніку письма, які б
об’єднали минуле з сьогоденням. У літературі постмодернізму історичні часи
змішуються та не розрізняються: людина нікуди не може піти від своєї
природи, втекти від себе, а історія завжди повторюється. Письменники-
постмодерністи розглядають події минулого з точки зору сучасних уявлень.
Яскраво ілюструє особливості постмодерністської метапрози роман
Джона Фаулза «Жінка французького лейтенанта» (1969). Фаулз не тільки
оперує спонтанним письмом і бездоганно володіє письменницької технікою,
його світоглядні установки збігаються з філософією постмодернізму: це
протест проти соціальних обмежень і встановлених духовних норм, визнання
необхідності існування «багатоваріантних форм людського буття». Кризовий
стан світу, де головним стає відчуття нездорової обмеженості, і є ключовою
темою роману. У творі розповідається про перехідну епоху в історії Англії,
коли вже зживали себе старі вікторіанські уявлення про світ і людину, коли
визрівали зміни під покровом зовнішньої оманливої стабільності. Засудження
інакомислення, суто зовнішній аріитократизм, дотримання формальностей,
святенницький світогляд і категорична жорстокість – все це характеризує
вікторіанську мораль, вікторіанську Англію.
В уявленні постмодерністів історія завжди повторюється. Фаулз
намагався підкреслити схожість вікторіанської епохи та сучасного йому
катастрофічного та незрозумілого часу змін. Своє надісторичне бачення часу
автор висловлює за допомогою головного героя Чарльза: «Час – велика
помилка, існування позбавлене історії, воно завжди тільки тут і зараз, і існувати
– означає знову і знову потрапляти в якусь диявольську машину. Всі ці
розцяцьковані ширми, зведені людиною з метою відгородитися від дійсності –
історія, релігія, борг, положення в суспільстві – все це ілюзії».
Роману «Жінка французького лейтенанта» притаманні й такі риси
поетики постмодернізму як інтертекстуальність, стилізація, запозичення, алюзії
та ремінісценції: це використання на початку роману структури класичних
вікторіанських текстів, численні цитати та епіграфи до глав, звернення до
манери та стилю інших письменників (наприклад, Діккенса, Теккерея, Елліота
та ін.), культурні та літературні відсилання. Автор відкрито виступає в тексті
твору, звертаючись до читача і коментуючи події вже з точки зору сучасних
знань. І, звичайно, яскравим прикладом постмодерністської багатоваріантності
стало використання різних фіналів роману: читач перетворюється на
співавтора, він може робити свій вибір у бутті, що нескінченно повторюється.
Нові письменницькі техніки та експерименти в постмодерністській манері
поєднуються в романі і з глибокою реалістичністю.
 Особливістю роману «Жінка французького лейтенанта» вважається
наявність трьох різних кінцівок роману. Я вважаю, що Фаулз хотів
продемонструвати, що людина сама у змозі обирати власний шлях. Лише нам
обирати чи наслідувати нам дії нашого оточення, чи плисти за течією, чи,
навпаки, протистояти часу і загальноприйнятим нормам. Фаулз демонструє, що
людина сама творець власного життя і саме від її вибору залежить майбутнє.
Вибір життєвого шляху Чарльза представлений у вигляді вибору між
Ернестіною, Сарою та невідомим. Цей вибір можна порівняти з вибором між
почуттям обов’язку, коханням та свободою і вірою в себе.
Перша кінцівка — традиційна. Чарльз обирає Ернестіну, вони живуть
довго і щасливо, мають «ну, скажімо, семеро дітей», а подальша доля Сари не
відома. Чарльз розумів, що Ернестіна більше закохана в ідею весілля та
заміжжя, аніж у самого Чарльза, але, у цьому випадку, почуття обов’язку взяло
верх над розумом. Коли Чарльз їхав з Лондона, він розмірковував над тим, як
відповідь на одне банальне питання може перевернути все життя. Він не
зупинився у Ексетері й повернувся до Ернестіни: «Да, он поступил морально,
порядочно, правильно; и все же в этом поступке выразилась какая-то
врожденная слабость, пассивность, готовность принять свою судьбу, которая,
как он знал, рано или поздно должна была привести его в мир торговли; и он
смирится с этим ради Эрнестины, потому что Эрнестина захочет угодить отцу,
а у отца ее он в неоплатном долгу…»
Сам автор зазначив, що «на последних нескольких страницах вы прочли
не о том, что случилось, а о том, как он рисовал себе возможное развитие
событий, покуда ехал из Лондона в Эксетер». Як на мене, то ця кінцівка доволі
реалістична, адже часто люди бояться зробити крок у невідоме і обирають той
шлях і розвиток подій, який можуть уявити. Я вважаю, що почуття обов’язку не
зробить людину по-справжньому щасливою і не змусить закохатись, але,
можливо, у випадку Чарльза й Ернестіни, кохання прийде з часом.
Другу кінцівку можна назвати оптимістичною, незважаючи на те, що
Сара була загадкою, яку він прагнув розгадати, але виявилося, що вона
вигадала все, що він встиг розгадати. «Она солгала. Все ее слова, все поступки
в Лайм-Риджисе были построены на лжи. Но для чего? Это шантаж! Она хочет
приобрести над ним неограниченную власть». Сара, у свою чергу, намагалася
пояснити Чарльзу, що «Я полюбила вас. Тут никакого обмана не было. Вас
могло ввести в заблуждение только мое одиночество. Обида, зависть…не знаю,
что мною руководило. Не спрашивайте меня о причинах. Объяснить я их не
могу. Они необъяснимы». Йому знадобився час, щоб пробачити її. Він кохав її,
а тому решта не мала значення «Сердце Ваше знает, что я навеки Ваш — и
жажду вас назвать моею». Так і сталося. Звісно, для цього знадобилося два
роки, але врешті-решт він був щасливим.
 Третя кінцівка сподобалася мені найбільше та здається доволі логічною.
Саме тут Чарльз показує себе сильною та незалежною особистістю: «Было
время, когда вы называли меня своим последним прибежищем, единственной
оставшейся у вас в жизни надеждой. Теперь мы переменились ролями». Він
більше не хоче ні від кого залежати, а тому обирає свободу й невідомість.
Здавалося б, він утратив усе: й Ернестіну, й Сару. Але я вважаю, що саме
такий фінал свідчить про те, що він позбувся почуття обов’язку перед усіма і
знайшов у собі сили почати все спочатку, адже для цього ніколи не пізно, для
цього потрібна лише справжня сміливість: «Ему казалось, что он второй раз
родился на свет, хотя все его взрослые свойства, вся память прожитых лет
оставались при нем. Но одновременно было и ощущение младенческой
беспомощности — все надо начинать сначала».
Висновком і підтвердженням моєї думки про вибір шляху людиною
можуть бути ці слова Фаулза: «И следовательно, нам остается только жизнь —
такая, какой мы, в меру своих способностей (а способности — дело случая!), ее
сделали сами».