ВСТУП

Ще здавна культура Франції була щедрою на моралістів – людей

особливого складу розуму, які гармонійно поєднували філософію та слово. У
різні часи розвитку людства вони ставали духовними лідерами та народними
речниками.

Франція ХХ століття принесла світу чергове сузір’я таких моралістів: А.

де Сент-Екзюпері, Ж. П. Сартр, А. Мальро. Серед перших у ряді цих гучних
імен має бути і Альберт Камю, чия творчість викликала великий інтерес та
захоплення серед світової інтелігенції. Дискусії довкола творчості Камю
ведуться і до сьогодні, що переконливо засвідчують численні дослідження його
внеску у розвиток світової літератури та культури ХХ століття.

Творчий шлях Камю був доволі непростим, адже він припадає на чи не

найсумніший період в історії людства – період Другої світової війни та
повоєнні роки. І все-ж письменницька доля Камю увінчана успіхом, його
літературна спадщина швидко була сприйнята як на батьківщині, так і далеко за
її межами. Це передусім тому, що у найтяжчий в історії століття час, творчість
Альбера Камю була наповнена мотивами життя, віри, любові та краси.

Літературні здобутки Камю набували швидкого розголосу та попиту, а з

ними зростала і слава письменника. У період стресових потрясінь, масових
людських втрат та занепаду суспільної духовності Альбер Камю став речником
та наставником західної інтелігенції. Попри гучну славу та визнання,
літературний доробок Камю викликав й чимало критики, у художньому
новаторстві та екзистенційних образах літературознавці вбачали лише
швидкоминучу модну тенденцію. Однак, ці скептичні пророцтва не
справдилися і, витримавши перевірку часом, творчість Камю стала класикою
світової літератури, яка несе в собі не лише художню цінність, а й духовне,
загальнолюдське значення.

1
 «Видатний письменник, публіцист та філософ Альбер Камю не вважав
себе професійним філософом. «Якщо хочеш бути філософом, пиши романи», –
ще в юнацькі роки сказав він і у своїй творчості згодом поєднував як
філософське, так і літературно-художнє начало. У критичній літературі існує
думка про те, що Камю передусім був філософом, бо вважав, що література для
нього – форма популяризації філософських ідей. Проте, на нашу думку, рацію
мають ті критики, для яких Камю був передусім письменником-філософом,
видатним майстром інтелектуальної прози. І визначальним моментом у його
творчості є те, що він прагнув до художнього, образного мислення. Написання
романів давало йому змогу крізь призму художніх образів висловити свої
філософські ідеї. Власна філософія письменника, поєднана з образним,
художнім мисленням, втілилась у тексті твору. Як зауважує Л. Спину, «Для
Камю бути філософом – означає створювати не систему пояснень, а
порушувати основні питання, які суттєво пов’язані з нашою поведінкою»» [13,
с. 61].

За обсягом творча спадщина Камю є невеликою, але достатньо

неоднорідною за складом, загалом її можна поділити на філософію та
літературу. Тобто, Камю був і письменником і філософом, але аналізуючи його
твори неможливо провести чітку грань між філософським та літературним,
адже обидва напрямки становлять внутрішню цілісність – у Камю філософія
літературна, а література філософська [1, с. 5].

Варто зазначити, що саме у французькій культурі ці дві сфери духовної

діяльності, філософія і література, зближені куди більше, ніж, скажімо в нашій
культурній традиції. З часу пізнього Відродження у Франції з’являється тип
культурного діяча, який у своїй творчій діяльності поєднує дві названі сфери у
нерозривну єдність. Ця традиція не згасла і у ХХ столітті, окрім філософів-
екзистенціалістів Сартра й Габріеля Марселя, тут можна й назвати й таких
відомих письменників, як Поль Валері й Андре Жід, Андре Мальро й Сент-
Екзюпері. Альбер Камю тісно пов’язаний з цією глибинною національною
традицією, в ній – один із витоків його творчості [1, с. 6].
2
 Альбера Камю разом із Сартром прийнято визначати як найвидатніших
екзистенціалістів у французькій і всій західній літературі. Проте, сам Камю цю
приналежність не раз заперечував і навіть заявляв, що його творчість є скорше
опозицією екзистенціалізму. І справді, для подібних заперечень у нього були
серйозні підстави, бо багато в чому він далеко розходився з екзистенціалізмом
гайдеггерівського чи сартрівського взірця [3, с. 10].

Та справа тут полягає і в тому, як розуміти самий екзистенціалізм.

Звичайно, Камю важко віднести до нього. Якщо розуміти його як філософську
доктрину або ж визначену, досить чітко окреслену понятійну систему.
Насправді це радше поширений умонастрій, якому притаманні спільні
світоглядні мотиви, споріднені або близькі поміж собою. Першорядна роль
належить суб’єктивно-особистісному чиннику, що витікає із природи
екзистенціалізму як світоглядної структури. Звідси, до речі, властиве йому
тяжіння до есеїстичного вислову, перебуває на межі між філософією і
літературою [3, с. 10-11].

Слід звернути увагу на таку значущу закономірність у розвитку

екзистенціалізму: виник він як філософська течія (М. Гайдегер і К. Ясперс у
Німеччині, М. Мерло-Понті й Г. Марсель у Франції та інші), але на пізніх
етапах свого руху став переважно течією літературною, проявившись у
творчості численних західно-європейських і американських письменників
середини й другої половини ХХ століття. Тими ж інтелектуалами, які
інспірували й здійснювали й цей перехід екзистенціалізму в літературу, були
французи Жан-Поль Сартр і Альбер Камю [3, с. 11].

Але які ідеї й умонастрої складають серцевину екзистенціалізму і як вони

проявляються у Камю? Екзистенціалізм передусім характеризується
зосередженістю на власне особистості, на особистості так би мовити,
емпіричній, вилученій із будь-яких систем її інтегрування – релігійних,
метафізичних, соціальних, політичних тощо, і залишеній «наодинці» з
існуванням. В екзистенціалізмі саме ця особистість, її існування приймається за

3
єдину достовірну реальність, основу й відправну точку осмислення буття.
Основоположний постулат екзистенціалізму проголошує: екзистенція передує
есенції, існування передує сутності [3, с. 11].

Зосереджуючись на особистості та її існуванні, екзистенціалізм не може

обійти питання її пов’язаності з «іншим» та соціумом. Визнаючи цю
пов’язаність, екзистенціалісти, проте, дають їй суто негативістське
витлумачення. У них вона аж ніяк не є інтегрованістю особистості певною
соціальною спільнотою, її включеністю в ті чи інші соціальні процеси й
контексти. Особистість у екзистенціалістів самотня й самоцільна, її буття – це
переважно протидія середовищу, іншому, а також суспільству, державі, які
нав’язють їй свою волю. Свої закони й мораль, відчужують її, прагнуть
перетворити в знаряддя, у засіб чи функцію. Ідея самотності й відчуженості
особистості, її причетності на самотність і відчуженість є однією з провідних у
філософії та літературі екзистенціалізму. Щодо Камю, то подібна тотальність
була йому чужою, у нього й «абсурдні герої» не сприймають природу як чужу й
ворожу стихію. Тут на заваді ставала характеризована вище
«середземноморська» культурна традиція [3, с. 11].

Особливо зближує Камю-мислителя з екзистенціалістами ідея

абсурдності буття, на якій він переважно й зосереджується. Він визначав абсурд
«як метафізичний стан людини в світі», отже, як фундаментальну проблему
людського буття. Причому для Камю. Як, зрештою, і для інших
екзистенціалістів. Абсурдність не є онтологічною категорією, іманентною
світобудові, - вона є породженням самоусвідомлення людини в світі. Зрештою,
«абсурдна свідомість» породжує те, що називають «абсурдністю світу» - світу,
в якому «вмер Бог», в якому людина втратила віру в своє безсмертя й у вищий
сенс буття та свого призначення. Світ як такий не є ані абсурдним, ані
розумним, він є позалюдською реальністю, байдужою до «вимог розуму» й
бажань людини [3, с. 11-12].

4
 Удавшись до самоаналізу, Камю знаходить у собі митця, схильного
перетворювати наявну дійсність у міфічні парадигми. 1950 рокі він визнавав:
«Досі я не був романістом у прямому значенні слова. Скоріше я був митцем,
що творить міфи відповідно до своїх пристрастей і своїх тривог». Тим же
твором Камю, де ці його міфотворчі нахили виявилися найвідчутніше, є,
безперечно, роман «Чума», – попри всю відданість автора принципу духовної
дисципліни, раціоналістичності мислення і суворій логіці викладу [3, с. 18].

«Творчості Камю характерний синтез філософії та літератури,

філософського трактату та роману. Його філософські твори написані у
блискучій літературній формі (такі як «Міф про Сізіфа», «Бунтуюча людина»),
а його літературні твори – романи, повісті, есе – у найкращих традиціях
французької та європейської філософської літератури» [12, с. 12].

«Творчий спадок Камю достатньо численний і вбирає в себе не тільки

художню, але й зразки публіцистичної й філософської творчості. Давно
помічено, що у прозі й драматургії Камю реалізуються деякі з його ж
філософських тез, а персонажі його художніх творів утілюють наріжні
настанови свідомості, що їх було відкрито Камю-філософом» [17, с. 15].

«Камю був одним з тих письменників, які активно вмішувалися у життя. За

його власним зізнанням, він брав участь у загальній боротьбі, з дня в день писав
статті, захищаючи тих, хто наражався на вигнання, експлуатацію, приниження,
відстоював права людей, їхню свободу і соціальну справедливість. Він бачив
органічний зв’язок між творчістю та гуманізмом, між стражданням і красою,
яким покликаний служити художник. Жодне нормальне людське суспільство,
на думку Камю, не може існувати без культури та свободи, без них воно
перетворюється в хаос» [12, с. 23].

«Знаменитий французький письменник, естет, філософ та мораліст

Альбер Камю був на рівні з Жан-Полем Сартром протягом кількох десятиліть –
«володарем дум» прогресивної французької та європейської інтелігенції. Його
перу належать блискучі ліричні есе, філософські трактати, історико-
5
філософські твори, повісті, романи, п’єси, а також інсценізації за романами
Достоєвського, Фолкнера та інших, які до сьогодні викликають зацікавлення
читачів та глядачів багатьох країн світу, у тому числі й нашої країни. Органічне
поєднання літературного таланту та філософської глибини дозволило Камю
створити свій літературно-філософський стиль художнього дослідження та
осмислення сучасної епохи, сучасної людини, її свідомості, вищих людських
цінностей, сенсу життя, сутності історії, культури та цивілізації» [12, с. 5].

Із всіх опрацьованих нами матеріалів можна зробити висновок, що

дослідження є актуальним.
Об’єкт дослідження – життєвий та творчий шлях Альбера Камю.
Предметом дослідження є художні особливості творчої спадщини
письменниці.
Мета роботи – охарактеризувати життєвий та культурно-громадський
шлях письменниці, проаналізувати специфіку творчості Іванни Омелянівни.
Досягнення поставленої мети передбачає реалізацію таких завдань:
- висвітлити особливості життєвого і творчого шляху І. Блажкевич,
її громадську та просвітницьку діяльність, з’ясувати взаємини з іншими
діячами того часу;
- охарактеризувати фольклорно-етнографічну діяльність письменниці та її
педагогічні погляди;
- розкрити майстерність творчого потенціалу Іванни Омелянівни.
Наукова новизна дослідження полягає у спробі створити цілісний огляд
творчого доробку письменниці, проаналізувати педагогічні погляди на основі
аналізу праці Іванни Блажкевич «Діточий садок на селі».

6
 Практичне значення. Матеріали роботи можуть бути використані у
процесі вивчення курсу історії української літератури, проведенні спецкурсів.
Для вчителів та викладачів бакалаврська робота може стати основою для
підготовки до проведення уроку.
Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів,
висновків, списку використаної літератури, що налічує 63 позиції, та додатків.
Загальний обсяг роботи –