Hа початку ХУІІІ ст.

літературне життя країни протікало бурхливо, поряд

з традиційними формами художньої творчості виникають нові, які повного
розвитку досягнуть у наступний період. У цей період спостерігається
піднесення прози та її перетворення на «серйозний жанр». Розвиваються есеї,
сатири, філософські й релігійні діалоги, що входять до жанрової системи
класицизму. У річищі класицизму перебувала й творчість найзначнішого
тогочасного прозаїка — Джонатана Свіфта.

Джонатан Свіфт (Jonathan Swift, 1667—1745)

Він є одним із найвідоміших і найскладніших письменників XVIII ст.

Його життя сповнене глибокого драматизму, а світогляд і творчість —
гострих суперечностей.
Народився Джонатан Свіфт у бідній сім’ї в Ірландії, але одержав гарну
освіту й належав до інтелектуальної еліти тогочасної Англії. Наділений
незвичайним розумом і талантом, честолюбний, він прагнув досягнути
високого становища в суспільстві, проте гордість і моральне сумління не
дозволяли йому вдаватися до засобів, за допомогою яких таке становище
здобувається. Він мав темперамент борця і брав активну участь у політичній
боротьбі, один час навіть належав до провідних політиків, але лишився
бідняком, зрештою розчарувався як у торі, так і у вігах, і порвав з політикою.
При досить скептичному ставленні до релігії, йому довелося прийняти
духовний сан. Гіркота розчарувань і всеохоплюючий скепсис стали з часом
домінантою його духовного й душевного стану. Латинська епітафія, яку він
заготував для себе, звучить так: «Тут покоїться тіло Джонатана Свіфта,
настоятеля цього (Дублінського. — Н.Б.) собору, і жорстоке обурення вже не
може шматувати його серце. Йди, перехожий, і наслідуй, якщо зможеш,
ревного поборника доблесної свободи».
Складною є також позиція Свіфта в тогочасному ідейному й культурному
житті. У нас донедавна його беззастережно відносили до Просвітництва й
тлумачили як найвидатнішого письменника ранньої просвітницької
літератури в Англії, часом — як взагалі найтиповішого й найхарактернішого
європейського просвітника; відгомін цих судженнь можна почути й досі. З
таким однозначним трактуванням автора «Гулліверових мандрів» важко
погодитися. Можна сказати, що Свіфт був просвітником, але водночас якоюсь
мірою — й ідейним опонентом Просвітництва. Цим передусім і визначається
унікальність Свіфта, його особливе місце серед письменників початку
століття, коли Просвітництво не встигло виявити свою обмеженість, свої
протиріччя з реальним станом речей. Як зазначалося, у Просвітництві маємо
два врівноважені аспекти: критику й заперечення старого феодально-
абсолютистського світу і проповідь нових ідеалів та вартостей, що мали
забезпечити людству щасливу прийдешність. Творчість Свіфта вписується в
перший аспект Просвітництва, причому критика феодально-
абсолютистського ладу досягає в ній різкості й глибини, які не будуть
повторені іншими просвітниками, принаймні англійськими.
Що ж до ідеалів і проектів Просвітництва, то він ставився до них
прихильно, але важко сказати, що вірив у можливість їх здійснення. Як
свідчать «Гулліверові мандри» та інші твори, йому було притаманне
розуміння їх утопічності. Отже, Свіфт виходить за межі третьостанової
просвітницької ідеології. Та й у критиці «старого суспільства» постійно
піднімається над третьостановим рівнем до загальнолюдського. У тих же
«Гулліверових мандрах» критика й заперечення спрямовуються не тільки на
«старе» суспільство, а й поширюються на багато з того, що з’явилося в Англії
зі становленням нового, буржуазного.
Свіфт залишив величезну й розмаїту творчу спадщину, що складається з
творів різних жанрів: трактатів, памфлетів, віршованих і прозових сатир,
полемічних творів, послань, листів, есе, проповідей й одного роману —
«Гулліверові мандри». Як бачимо, це переважно жанри, що не належать до
красного письменства у сучасному його розумінні, — явище, яке ще не раз
спостерігатимемо в літературі Просвітництва. Але в даному випадку слід
звернути увагу на інше: це були в основному ті жанри, які складали систему
прозових жанрів у літературі Відродження й класицизму, що йде від
античності. Отже, жанрова система засвідчує пов’язаність творчості Свіфта з
класицистичною літературною традицією.
Першим видатним сатиричним твором Свіфта була «Казка про бочку»
(«A Tale of a Tub», 1704), написана у формі сатиричної притчі, в якій дотепно
висміюються віросповідальні розбіжності й ворожнеча в християнській
церкві. Перед смертю батько вручив трьом синам — Петру, Мартіну й Джеку
— три однаковісінькі жупани з суворою забороною їх прикрашати й
перекроювати. Це все прозорі сатиричні алегорії: жупани — первісне
християнське віровчення, старший брат Петро — католицька церква, середній
Мартін (одразу пригадується Мартін Лютер) — поміркований протестантизм,
наймолодший Джек — радикальні течії й секти. Перші сім років брати
дотримувалися батьківського заповіту, але далі, під впливом різних мирських
спокус, почали, обманюючи самих себе і паству, прикрашати і перекроювати
жупани, так що врешті-решт від первісного їх покрою нічого не лишилося.
Слід іще згадати памфлети Свіфта, особливо спрямовані на захист
Ірландії від англійського колоніального поневолення й грабування. Це,
зокрема, чотири анонімні памфлети, написані від імені торгівця сукном і
відомі під спільною назвою «Листи суконщика» («Drapier Letters», 1724). У
них Свіфт викрив уведення в Ірландії неповноцінної «монети Вуда» і,
згуртувавши ірландців, зірвав цю фінансову авантюру, спрямовану на
пограбування поневоленої країни. У двох останніх «Листах суконщика» й у
низці інших творів Свіфт уже не обмежується сатиричним викриттям
колоніальної політики англійських правлячих кіл в Ірландії, а й закликає
ірландський народ згуртуватися й боротися за свої права. В одному з листів
він запитував: «Якщо я вільна людина в Англії, то чому через шість годин,
перепливши протоку, я стаю рабом?» Своїми виступами й діями він здобув
надзвичайну популярність та любов у ірландців, і англійський уряд не
наважився на репресії щодо нього. Коли прем’єр-міністр Р. Волпол (з цим
впливовим політиком ми ще не раз зустрічатимемося, говорячи про
англійських письменників, до слова, він був батьком Горація Волпола, автора
першого готичного роману) задумав заарештувати Свіфта, інші міністри йому
заявили, що для цього потрібна ціла армія.
Свій найвідоміший твір — «Гулліверові мандри» («Gulliver's Travels»)
Свіфт видав 1726, майже в шістдесятирічному віці. У ньому розповідається
про дивовижні подорожі «спочатку хірурга, а потім капітана кількох
кораблів» Лемюеля Гуллівера по різних фантастичних країнах. Роман
складається з чотирьох частин: у першій ідеться про перебування Гуллівера в
країні ліліпутів, у другій — в країні велетнів, у третій він відвідує летючий
острів Лапуту та інші країни, у четвертій — країну гуїнгмів, розумних коней і
огидних єху, звироднілих людей. Твір вражає багатством і винахідливістю
фантазії, але для автора це не мало самодостатнього значення. В його творі
вона цілком підпорядковується завданням наочного й загостреного вираження
ідеологічного змісту, де поєднується критика існуючого ладу й
соціофілософські роздуми — про суспільство, людську природу, політичний
устрій, мораль тощо.
Утім слід сказати, що незалежно від намірів Свіфта захоплююча
пригодницько-фантастична фабула твору з часом набула самодостатньої
літературної вартості і значною мірою визначила його літературну долю. Цей
роман, в який автор вклав найсерйозніший зміст, став також популярним
твором дитячої літератури. Він став книгою для дітей, залишаючись книгою
для дорослих. Зрозуміла річ, читається вона ними по-різному: якщо дитина,
затамувавши подих, захоплено слідкує за незвичайними пригодами Гуллівера,
то у дорослих розгорнута в творі сатирична картина світу викликає серйозні
й гіркі роздуми.
Один з основних складників літератури Просвітництва — критика й
заперечення феодально-абсолютистського ладу та його ідеології — досягає у
«Гулліверових мандрах» граничної гостроти. Суспільні відносини й
установи, політичний устрій, звичаї, мораль тогочасної Англії й
абсолютистської Європи, переломившись у кривому дзеркалі сатири,
виявляють свою потворність і сміховинність, постають як світ абсурду,
позбавлений людських якостей. Однак ця нищівна критика й заперечення не
супроводжуються в романі ствердженням просвітницьких ідеалів і
третьостанових чеснот. А це означає, що другий з основних складників
просвітницької літератури слабо проявляється в романі, якщо не відсутній у
ньому.
Більше того, у багатьох принципово важливих питаннях Свіфт узагалі
виступає опонентом ідеології Просвітництва, зокрема — щодо «людської
природи». Нагадаймо, одним з наріжних каменів цієї ідеології була віра в те,
що людина від природи розумна й доброчесна, але недосконале суспільство й
«забобони» не дають проявитися цій її сутності. Свіфт дуже далекий від
таких однозначно оптимістичних уявлень, він тверезо дивиться на людину
вважає її суперечливою істотою, здатною як до добра, так і до зла. Численні
світи, які він змальовує у творі, дуже далекі від ідеального суспільства, а то й
полярно йому протилежні. Пошуки суспільно-політичного ідеалу
завершуються в четвертій частині песимістично-комічною «кінською
утопією», змалюванням гуїнгмів, розумних і чесних коней, котрим
протиставлені йєху — огидні, сварливі й хтиві істоти, в яких Гуллівер із
жахом і соромом упізнає істот, собі подібних.
Тут ми підійшли до питання жанрової природи «Гулліверових мандрів»,
на яке в науковій літературі не знайти одностайної відповіді. Поширене їх
визначення як «роману уявної подорожі», популярного в тогочасній
англійській прозі, не можна визнати слушним щодо твору, в якому фабула не
є втіленням дійсного змісту, а лише засобом його вираження. «Гулліверові
мандри» не виявляють типологічної спільності ні зі звичним тогочасному
читачеві romance, ні з novel, який саме у той час формувався. Тож чимало
вчених уникають взагалі називати їх романом і називають нейтрально
«книгою», «твором» або «сатирою» — у жанровому значенні,
представленому в античності й ренесансно-класицистичній традиції (сатири
Лукіана, Еразма Роттердамського, Б. Депер’є та інші). Пов’язаність
«Гулліверових мандрів» і загалом творчості Свіфта з цією традицією цілком
безперечна.
Виходячи передусім зі змісту твору, «Гулліверові мандри» відносять
також до «утопій» чи «сатиричних утопій» (але чи можуть такі бути?). На
нашу думку, це скоріше антиутопія XVIII ст. — по відношенню до
просвітницького утопізму. Такого висновку, власне, дійшла Леся Українка,
яка писала: «Його “Подоріжжя Гуллівера” можна б назвати “перелицьованою
утопією”, — там Свіфт довів до абсурду звички, погляди, громадський устрій
та ідеали сучасної йому доби».
Питання для самоконтролю

1. Назвіть хронологічні межі й етапи розвитку англійської

літератури у XVIIІ ст. За якими критеріями їх розрізняють?
2. Коли сформувалось англійське Просвітництво, які його
особливості й чим вони зумовлені? Як вони відбилися на англійській
просвітницькій літературі?
3. Що засвідчує провідну роль англійської літератури серед
зпхідноєвропейських літератур XVIII ст.?
4. Який художній напрям домінує в англійській літературі першої
третини XVIII ст.?
5. Які соціально-економічні й соціокультурні процеси в Англії
«августинської доби» зумовили появу нових художніх тенденцій середини
століття?
6. Якого англійського поета вважали «еталоном доброго смаку»?
7. Чи був представлений в Англії цього періоду стиль рококо?
8. Визначте місце «Гулліверових мандрів» Свіфта у тогочасній
прозі.
9. Чи можна вважати Свіфта типовим представником
Просвітництва? Обґрунтуйте відповідь.

Питання для обдумування

1. Охарактеризуйте Ліліпутію як сатиричне відображення
тогочасної Англії; простежте також, як відбився життєвий досвід
письменника в першій частині книги.
2. Знайдіть раблезіанські алюзії у творі Свіфта й спробуйте виявити
їх функцію.
3. Обміркуйте, чому в розділах про Лапуту Свіфт звертається до
«лінгвістичних» експериментів (поясніть, яких). Як вони відбивають
ідеологічну спрямованість твору й оприявнюють ставлення Свіфта до
наукових уподобань епохи?
4. Простежте, до яких засобів вдається Свіфт у своїй сатирі.
Схарактеризуйте такі прийоми, як іронія, гротеск, гіпербола, «наївний
оповідач», абсурдизація.
5. На підставі текстуального аналізу, простежте риси класицизму в
індивідуальному стилі Свіфта. До яких риторичних прийомів вдається
письменник?
6. Розкрийте риси антиутопії у творі Свіфта.

РОЗДІЛ 3. ДЕНІЕЛ ДЕФО ЯК ЗАЧИНАТЕЛЬ АНГЛІЙСЬКОГО

РОМАНУ (NOVEL)

Водночас в англійській прозі «августинської доби» складаються нові

тенденції — освоєння життя «у формах і пропорціях самого життя», які йдуть
врозріз із класицизмом. Великий внесок у цей процес зробила періодика.
Особливо помітною була роль вище згадуваних Аддисона й Стила, які
іншими сторонами своєї багатогранної діяльності, зокрема журналістської,
виданням журналів «Балакун» та «Глядач», що за звичаєм часу
заповнювалися самими видавцями, активно сприяли розвиткові в англійській
літературі нових тенденцій. Нариси й есе, що вміщувалися в названих
журналах, містили побутові зарисовки, обговорювання питань, що
хвилювали читацький загал, і були, власне, виходами до безпосередньої
дійсності, започатковували її освоєння.
Та найповніше виразив ці тенденції Деніел Дефо, який слушно
вважається попередником наступного етапу літературного розвитку й
зачинателем просвітницького реалістичного роману.
«Гулліверові мандри» Свіфта й «Робінзон Крузо» Дефо вийшли майже
водночас, обидва написані у формі подорожі й нібито від імені самого
мандрівника, тож часто сприймаються як щось однорідне, типологічно схоже.
Та по суті, це дуже різні твори: Свіфт широко звертається до літературної
умовності — фантастики, параболічності тощо, Дефо створює ілюзію
достовірності, Свіфт апелює до розуму, залучаючи різноманітні риторичні
прийоми, Дефо покладається на емоційний відгук читача й «особистісний» з
ним контакт, Свіфт вживає складні синтаксичні побудови і «книжну» лексику,
Дефо говорить знайомою простому (третьостановому) читачеві мовою,
надаючи перевагу словам англо-саксонського походження, вживаних у
нижчих соціальних верствах. Роман Свіфта матиме значний вплив на
англійську і європейську літературу, проте формування англійського роману
нового часу починається не з нього, а з «Робінзона Крузо» Дефо.

Деніел Дефо (Daniel Defoe, 1661—1731)

Деніел Дефо був сучасником Свіфта, але чи не в усьому, — і як

особистості, і як громадсько-політичні діячі, і як письменники — вони були
зовсім різними. Свіфт належав до культурної еліти й тяжів до
аристократичних кіл, Дефо ж усе життя був пов’язаний з демократичними
«низами» і на політичній арені навіть виступав від імені «нас, простолюду,
бідних плебеїв» (хоч насправді — радше від імені комерсантів, підприємців
тощо). Як письменник, Свіфт дотримувався «поважної» класицистичної
традиції, Дефо ж представляв нові тенденції, що стихійно виникали в
англійській літературі, тенденції відображення дійсності в її безпосередності,
«достовірності» і виступав зачинателем нового типу й напряму творчості, що
визначається багатьма вченими як просвітницький реалізм.
Народився Дефо в сім’ї лондонського торгівця свічками Джеймса Фо;
успадковане прізвище він згодом «облагородив», змінивши на Де Фо
(De Foe). Документального підтвердження немає, але вважається, що
народився він у той самий день, що й Робінзон Крузо – 1 вересня, тільки на
тридцять років пізніше 1661-го. Батько майбутнього письменника був із
фламандців, із тих, що переїхали до Англії наприкінці XVI століття,
приваблені англійською віротерпимістю (батьком Робінзона був німець із
Бремена). Родина, в якій виріс письменник, належала до пуритан, як називали
представників англійського протестантського віровчення, які заперечували
обрядовість, що залишилася в офіційній англіканській церкві, та
єпіскопальну ієрархію. Батько хотів бачити сина священиком і віддав до
приватної протестантської академії. Цікаво, що однокашником Дефо був
Тімоті Крузо, згодом він став відомим протестантським проповідником і
досить рано помер, — чи не його ім’я увіковічив письменник?
В академії Дефо отримав ґрунтовну освіту, але проповідником, як
сподівався батько, не схотів бути. Його нестримно вабила комерція, він став
комерсантом і лишився ним на все життя. «Справжній купець, – не без
гордості писатиме він, — універсальний вчений. Він настільки вищий за
простого знавця латини й грецької, наскільки цей останній вищий за
безграмотну людину, яка не вміє ні читати, ні писати. Він знає мови без
допомоги книжок, географію – без допомоги карт..., його торговельні
подорожі прокреслили весь світ; його іноземні угоди, векселі й доручення
говорять усіма мовами; він сидить у своїй конторі й розмовляє з усіма
націями». Як Робінзон, не слухаючи батьківських порад, поринув у море, так
Дефо поринув у світ комерції.
То був «авантюрний період» в історії англійської буржуазії, і біографія та
особистість Дефо віддзеркалюють немало його характерних рис. Він був
людиною незвичайно енергійною, різнобічно обдарованою, підприємливою,
завжди готовою ризикнути й не дуже перебірливою у засобах. Одне
ризиковане підприємство змінювалося в нього іншим, успіх чергувався з
невдачами. Комерційні справи Дефо вів з розмахом. Його склади
розміщувалися в самому центрі торговельно-фінансового Лондона й вражали
сучасників своїми розмірами, а простором для розгортання ділових операцій
служив фактично весь світ. Парадоксальним чином, розміри капіталів Дефо
ми знаємо завдяки його боргам, що сягали значних сум. Торгував він усім:
панчохами, тютюном, горілкою, цеглою з власного заводу й мускусними
котами з власної ферми, а також, бувало, і своїм пером. Підводячи на старість
підсумок життя у двовірші, Дефо написав: «Долі примхливої, як я, ніхто
більш не спізнав; // Разів тринадцять багатів і знову бідним ставав».
Поряд з тим він брав участь у громадсько-політичному й релігійному
житті, які в тогочасній Англії тісно перепліталися. І тут Дефо виявляв
стійкість переконань. Належачи до утискуваної пуританської церкви, він
залишався їй вірним і сміливо виступав на її захист. Найголосніший резонанс
викликала його блискуча містифікація, анонімний провокуючий памфлет
«Найкоротший спосіб розправи з дисидентами» (1702), в якому він закликав
не штрафувати, а «розпинати розбійників-дисидентів», підступних ворогів
англіканської церкви (дисидентами в тогочасній Англії називали прибічників
неофіційних віросповідань, зокрема пуритан). Англіканці-консерватори
спершу прийняли ці заклики за чисту монету і поспішили солідаризуватися з
ними. Коли вони схаменулися й анонімного автора було викрито, суд
присудив Дефо до великого штрафу й «потрійного стояння біля ганебного
стовпа». Але «громадянська страта» обернулася тріумфом Дефо: натовп його
вітав і закидáв квітами, ганебний стовп був оповитий гірляндами з квітів. Тут
же Дефо написав «Гімн ганебному стовпу», де палко виступив на захист
свободи слова й переконань, і цей гімн швидко розійшовся по Лондону. Уряд
зрештою змушений був відмовитися від переслідування «злочинця». Цей
епізод, найгероїчніший в його житті, розкриває Дефо з іншого боку, що
важливо для повноти уявлення про особистість письменника.
У біографії Дефо слід виділити три періоди за переважаючим родом
занять: до сорока років він був комерсантом, після сорока – журналістом і
приблизно з шістдесяти років – письменником.
Очевидно, було б справедливо вважати зачинателем англійської
журналістики не Аддисона та Стила, як це прийнято, а Дефо, який почав
видавати газету «Огляд подій у Франції та всій Європі» («A Review of the
Affairs of France and of all Europe») в 1704 р., за п’ять років до «Балакуна»
(«The Tattler») названих видавців. Ця газета заповнювалася самим Дефо, в ній
вміщувалися різнорідні матеріали, але перевага віддавалася оглядам
політичного життя в Англії та Європі, значна увага приділялася також
економічним проблемам. Дефо був талановитим, хоча й дещо «бульварним»
журналістом: він мав чуття на запити й зацікавлення читачів, умів ефектно
подати матеріал, знав ціну сенсації й заманливому заголовку, тобто, володів
багатьма секретами й прийомами вільної журналістики. Він першим
впровадив передовиці, практику «запитання — відповіді», й багато іншого,
що має використання й досі. З журналістикою пов’язані чисельні
публіцистичні твори Дефо на найрізноманітніші теми – від «Захисту друку» й
«Загальної історії торгівлі» до «Звіту про життя шістьох відомих вуличних
грабіжників» і «Політичної історії диявола». Бібліографічний показник творів
Дефо налічує понад півтисячі позицій, і більшість з них — статті, памфлети,
сатири, діалоги, подорожні нотатки тощо, пов’язані переважно з його
журналістською діяльністю. Але почесне місце в історії літератури йому
забезпечили кілька романів, написаних наприкінці життєвого шляху,
передусім безсмертний «Робінзон Крузо», який значиться в цьому списку під
номером 412.
Дефо являв собою новий тип письменника, породженого добою
бурхливого становлення нового суспільства в Англії. Як сказано, він був
людиною, з головою зануреною у життєву практику, і з неї виростали його
романи. У них він надихався не абстрактними ідеями, а практичними,
житейськими інтересами й проблемами. Ці романи не належали до усталених
форм художньої творчості. Вони були пов’язані з тим типом літератури, тими
її формами й видами, які не були канонізовані тогочасною літературною
теорією й критикою. Це передусім документальна література або «література
факту» – життєписи, мемуари, щоденники, листи тощо, які у XVII–XVIII ст.
викликали посилений інтерес у читачів. Цій літературі належала визначальна
роль у формуванні новочасного роману, novel, який на неї спирався в
освоєнні дійсності. Цікаво зазначити, що при цьому письменники, зокрема
Дефо, писали романи у формі мемуарів, щоденників, листів тощо, видаючи їх
за «літературу факту» – тобто, дійсні звіти про дійсні події. Ще одним
важливим чинником формування Дефо-романіста послужив крутійський або
пікарескний роман, який виник в Іспанії на зламі XVI—ХVII ст. і в наступні
століття поширився в Європі. У них змальовувалося дно тогочасного
суспільства, героями виступали декласовані елементи й життя поставало в
зовсім іншому розрізі й освітленні, ніж у «високій літературі».
Робінзон Крузо. Перший роман Дефо «Незвичайні пригоди Робінзона
Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим» («The Life and Strange
Surprizing Adventures of Robinson Crusoe, of York, Mariner. Written by
Himself») з’явився 1719-го. Утім, необхідно уточнити, що тоді вийшла лише
перша частина твору, якій судилося славне літературне життя. Вона мала
величезний успіх у читачів, і підприємливий Дефо вирішив цим скористатися
й швидко випустив другу частину «Подальші пригоди Робінзона Крузо, що
охоплюють його подорожі трьома частинами світу, описані ним самим», що
вийшла у 1720 р. Друга частина мала, скоріше по інерції, значний успіх, і
Дефо написав ще й третю, релігійно-повчального змісту — «Серйозні
роздуми Робінзона протягом його життя, супроводжувані ангельськими
видіннями» («Serious Reflections during the Life and Surprising Adventures of
Robinson Crusoe, with his Vision of the Angelic World», 1721), яка вже не мала
ніякого успіху.
У невичерпного на вигадки Дефо не вистачило фантазії, а може, це
сталося через те, що його герой досяг того віку, коли дивно було б його
відправляти у далекі мандри й втягувати у ризиковані авантюри. Тому,
говорячи словами біографа Дефо П. Доттена, «він задовольнився тим, що
обшукав свої шухляди. Він склеїв воєдино старовинні дисертації про
чесність, християнство, про “передбачення” і закони, дані Провидінням, про
роль і могутність Сатани, про атеїзм і т.д. Цю різнорідну суміш він скріпив
назвою “Серйозні думки...”. Книга виявилася хаотичним набором нудних
міркувань на найбільш дивні теми, починаючи від долі банкрутів і
закінчуючи місцем перебування пекельних духів; ім’я Робінзона ледве
зустрічається на кількох сторінках». Тож зараз «Робінзон Крузо» складається
з двох томів, третій можна до уваги не брати: лише побачивши світ, він
потерпів фіаско й більше не перевидавався. Обидва томи існують в
українських перекладах.
Утім, протягом ХІХ–ХХ століть «Робінзон» продовжував скорочуватися,
в усякому разі, у читацькому сприйнятті. З меншим інтересом почали читати
другий том: мандри Робінзона Китаєм, Сибіром і Московією (так називали на
той час на Заході Росію) задовольняли інформаційний голод сучасників Дефо,
але згодом втратили це своє значення, з’явилися новіші й докладніші описи
цих земель. Стала виглядати зайвою й заключна частина першого тому (та, де
йдеться про повернення Робінзона з острова), і прижилася думка, загалом
слушна, що варто лише Робінзону змінити одяг дикуна на костюм
джентльмена, як інтерес до нього зникає. Якщо початок роману й зберігся, то
не в останню чергу тому, що він необхідний як зав’язка «робінзонади»
острівної частини, до якої врешті весь твір і звівся.
Однак і в її сприйнятті відбулися такі ж зміни, що і в сприйнятті
«Гулліверових мандрів» Свіфта. Сталося те, що в сучасному
літературознавстві називають «зрадою автора»: читачі знаходять у творі не
той зміст, що вкладав у нього письменник. Дефо й не гадав писати твір «для
дітей середнього й старшого шкільного віку», він вкладав у «Робінзона»
найсерйозніший зміст, і так його було сприйнято й прочитано сучасниками.
Але наступні покоління розсудили по-своєму й передали твір підліткам.
«Робінзон Крузо» – це і роман подорожей та пригод, і роман виховання, і
роман-алегорія, а до того ще й белетризований виклад соціально-
філософських ідей та проблем, які хвилювали епоху. Так, у ньому знайшло
наочно-чітке вираження поширене у XVIII ст. уявлення, за яким виробництво
має індивідуальний характер та засновується на простих та природних
зв’язках з речами, і за ним закріпилася назва «робінзонада».
Для доби Просвітництва хвилюючими були проблеми індивідуума й
суспільства, природного стану й цивілізації, поставлені й вирішені Дефо в
такій же простій формі. На відміну від романтиків, які за Ж.-Ж. Руссо
природний стан вважатимуть вищим за цивілізований, Дефо не схильний
ідеалізувати його. Це засвідчує щирий страх Робінзона перед здичавінням.
Якби він не врятував стільки речей з корабля, — думає він, — тоді б він
загинув, чи жив би як дикун, що з його точки зору не набагато краще. Не
важко помітити, що Дефо підтримує в своєму герої навички цивілізованої
людини: змушує їсти за столом, слідкувати за своїм туалетом, чітко
артикулювати слова, задля чого дає йому папугу, уможливлює читання й
писання, і в міру своїх можливостей, Робінзон залишається англійським
джентльменом навіть за тисячі миль від Англії.
І все ж, відірваний від суспільства, він часом зазнає справжньої душевної
гармонії: «Я жив тихо й самотньо, як ви легко можете собі уявити. Думки мої
дійшли повної рівноваги. Я почував себе щасливим, скорившись волі
провидіння, і ні в чому не знав нестачі. Мені бракувало тільки людського
товариства». Своє господарство він веде, виходячи з природних потреб:
«Коли б я настріляв більше дичини або посіяв більше хліба, ніж міг з’їсти,
мій хліб пропав би, а дичину довелось би викинути, — міркує він. — Дерева,
що я зрубав, лежали б на землі і гнили... Одне слово, природа й досвід
навчили мене розуміти, що земні блага мають для нас ціну тільки доти, доки
вони можуть задовольнити наші потреби».
У пуританському середовищі, яке зростило Дефо, основним читанням,
окрім Біблії, була книга Беньяна «Шляхом пілігрима» (1678—1684),
алегоричного змісту твір, герой якого Християн тікає з міста Руйнування й
виходить на шлях до праведного життя, зустрічаючись на ньому зі спокусами,
моральними й фізичними випробуваннями, та врешті досягає землі
обітованної. У дусі Беньяна, Робінзон називає свій острів «Островом
відчаю», та й з самим Християном, як показали дослідники, Робінзон має
спільне: обидва пілігрими, обидва водночас грішники й обранці Божі
(Робінзон єдиний врятувався під час загибелі корабля). За аналогією з
Беньяном, Дефо свій роман називав притчею.
 Йдучи за його традицією, Дефо намагається вкладати алегоричний зміст
у роман, проте це зміст ширшого, ніж у Беньяна, характеру. Робінзон, за
задумом автора, мав проходити етапи суспільно-історичного розвитку
людства: від збирання плодів, полювання й рибальства — до скотарства,
ремесел і землеробства. Поява П’ятниці відкривала епоху рабовласництва, а
заселення острова бунтівними матросами й тубільними жінками (в другій
частині) – колонізації. Цей аспект роману найчастіше піддавався критиці,
адже за плечима Робінзона — досвід цивілізації, а в руках — створені нею
інструменти, що й дозволяє йому виживати.
Не забуває Дефо й релігійно-моральні проблеми, наполегливо
наголошуючи набожність героя. Роман насичений цитатами з Біблії, прямими
й прихованими алюзіями на її притчі (приміром, про блудного сина —
Робінзона), що відповідає складу мислення автора, яке він передає своєму
герою. Перша книга роману є реалізацією Соломонових настанов (1:1—3 та
3:1—12). Але сам Робінзон цитує біблійного мудреця Соломона у другій
книзі роману, що відповідає в ній образу героя — мудрішого й з великим
життєвим досвідом. Тоді як у першій морально-психологічний стан Робінзона
підкреслюється посиланнями на тексти зі Святого Письма про тих, хто
розгнівив Бога, на кого Бог наслав випробування, кому Бог допоміг у важку
хвилину, довівши свою могутніть; цитує у ній він також Псалми, покликані
ствердити людину у вірі.
При цьому біблійним притчам і висловлюванням, як правило,
повертається їх буквальний сенс, оскільки Робінзонове мислення —
конкретне й предметне, абстракції йому чужі. Це засвідчує й своєрідна
дедуктивна манера оповіді: окремі деталі складаються в сцену чи ситуацію, з
якої Робінзон робить висновки, як правило, етичного характеру (ця манера
характерна саме для першої книги, у другій Дефо тяжіє до описовості). До
того ж набожність Робінзона нерідко вступає в протиріччя з його тверезим
практицизмом. У романі є епізод: Робінзон знайшов долину, прекрасну й
родючу, життя в ній – ідилія, настільки природа про все подбала сама. У
нього з’являється спокуса перенести свою резиденцію в цей райський
куточок, але він долає її, і правильно робить. Ідилія ця оманлива, бо
неподалік часто бенкетують тубільці-людожери, про існування яких він не
підозрював. Цей епізод може бути потрактований в дусі Беньяна: долина – це
спокуса лінощами, бажанням легкого життя, долаючи їх він отримує
спасіння. Але рятує Робінзона передусім здоровий глузд і практичність:
залишившись у долині, він ризикує пропустити корабель, який не втрачає
надії побачити.
З часом цей, сказати б, ідеологічний зміст роману втрачав актуальність і
відходив у тінь, натомість усе рельєфніше виступав зміст позачасовий,
загальнолюдський, виражений у цілком сприйнятній формі для читача будь-
якого віку й культурно-освітнього рівня. У романі Дефо в незвичайному
ракурсі й колізії постають людина й природа. Один на безлюдному острові,
Робінзон бореться з природою, бореться за виживання, і в той же час він з
нею органічно пов’язаний, його зв’язки з природою елементарні й по-своєму
гармонійні. Захоплює в романі розповідь про працю, нехитрі описи
найпростіших трудових операцій героя переростають у поезію праці.
День за днем, рік за роком проходить перед читачем життя героя,
сповнене господарськими клопотами й повсякденними справами, але робота
в романі не справляє гнітючого враження, хоч ніколи не зображається в
ідилічних тонах. Просто Робінзонові не доводиться себе силувати, долаючи
лінощі й нехіть до неї. Праця не лише дає йому «хліб насущний» та тренує
тіло й розум, але стає передумовою пробудження морального почуття.
Недарма наприкінці першої книги Дефо перетворює острів на своєрідну
виправну колонію для піратів, і, як бачимо в другій книзі, навіть найгірші
(Віль Аткінс) змінюються в кращий бік. Пуританські чесноти Дефо та його
персонажа найбільш повно розкриваються в натхненному гімні
працьовитості.
Початкові й заключні розділи першої книги сповнені пригод:
кораблекрушіння, зустрічі з піратами, з дикими звірами тощо, їх зовнішній
динамізм контрастує з видимою статичністю й спокоєм острівної частини.
Однак під поверхнею повільного й врівноваженого життя Робінзона
ховається напруга. З неослабною увагою ми слідкуємо за всіма виробничими
процесами, разом з героєм впадаємо у відчай через невдачі його
господарських починань і радіємо успіхам. І ні на хвилину не забуваємо, що
тільки так – будуючи житло, доглядаючи кіз, збираючи плоди, розчищаючи
землю під посіви, зводячи огорожі і т.д. — він може вижити.
Оповідна манера Дефо — неспішна, детальна, докладна. Варто лише
згадати, як Робінзон перераховує речі, які він забирає з напівзатонулого судна
й процес перевезення цих речей, від побудови для цього плота до його
розвантаження. Він не лише називає речі, але зазначає їх якість і кількість,
вагу кожної і можливе її застосування. Найцікавіше, що це не виглядає
нудним. Уникаючи риторики й патетики, Дефо демонструє, наскільки
переконливою й виразною може бути сама лише констатація фактів. За
словами Вірджинії Вульф, геніальною чутливістю до фактів Дефо сягає не
менших висот, ніж найбільші творці описової прози. Відчуття самотності й
жаху загибелі людей передається одним прозаїчним реченням: «Я думав про
своїх товаришів, які всі потонули, і про те, що окрім мене не врятувалася
жодна душа; в усякому разі нікого з них я більше не бачив; від них не
лишилось і сліду, окрім трьох капелюхів, однієї фуражки і двох непарних
черевиків, викинутих морем».
Події в книзі віднесені до другої половини XVII ст. Але Робінзон
виявився скоріше сучасником свого автора, людиною часів бурхливого
розвитку комерції, згадуваного «авантюрного» періоду в житті англійської
буржуазії, що настав після «Славної революції». Жага подорожей і пригод,
яку Робінзон розглядає то як свій «першородний гріх», то як хронічну
хворобу, є свідченням часу, в який жив письменник.
Про образ Робінзона, що не є таким простим, яким здається на перший
погляд, слід сказати окремо. Цей образ не сходить до втілення стійкості й
витривалості людини в екстремальних умовах, у ньому закладений також
високий духовно-моральний зміст. Історія Робінзона невірогідна — за
двадцять вісім років на безлюдному острові людина або здичавіє, або
збожеволіє. Робінзон не тільки витримує це незвичайне навантаження,
залишаючись повноцінною особистістю, а й часом почуває себе щасливим.
Образ виходить за межі реалістичної життєподібності. У ньому втілена вища
правда про людину, її духовно-моральні сили й можливості, що було
символом віри доби Просвітництва.
Велике майбутнє судилося витвореній у романі Дефо жанровій моделі
робінзонади. Ізольована від суспільства людина, сам на сам залишається з
природою, яка включає не тільки те, що людину оточує, але й те, що вона
несе в собі. Створюється ситуація експерименту, в ході якого перевіряється,
що таке людина й на що вона здатна. Вона може мати різні сенси: соціально-
економічний – чи можливе самозабезпечення ізольованої особистості;
психологічний – чи може людина подолати самотність; екзистенційний тощо.
Сучасників Дефо більше захоплював присутній у книзі пригодницький
елемент. По-новому змусив подивитися на роман Дефо Жан-Жак Руссо, який
у педагогічному трактаті «Еміль» проголосив, що це єдина книга, яку б він
дав своєму вихованцеві, — бо вона містить перший літературний образ
«природної» людини, не зіпсованої цивілізацією. Із цього часу в європейській
літературі почали з'являтися чисельні обробки й наслідування «Робінзона
Крузо». Серед найраніших вирізняється «Робінзон молодший» німецького
педагога й проствітителя Й. Г. Кампе (1779—1780), написаний у вигляді
бесіди сина з батьком. Однією з найпопулярніших переробок
робінзонівського сюжету у ХІХ ст. був «Швейцарський Робінзон» Й. Д. Вісса
(1812). Зовсім не обов’язково було літераторам дотримуватися сюжету
роману Дефо, головне, вони засвоїли й почали успішно використовувати
жанрову модель робінзонади, спершу в її «класичному» острівному варіанті.
На безлюдні острови засилалися не лише одинаки, але й пари як у
знаменитому сентименталістському романі Бернардена де Сент-П’єра «Поль і
Вірджині», і навіть цілі групи персонажів. Але головним у робінзонаді є
ситуація ізольованості людини чи групи людей від суспільства, й вона могла
бути змодельована й без того, щоб засилати їх на безлюдний острів. Проте й
острівний «класичний» варіант продовжує успішно функціонувати,
підтвердженням чого може бути «Володар мух» В. Голдинга (1954),
полемічний по відношенню до просвітницької оптимістичної робінзонади
Дефо.
Від усіх наступних романів Дефо «Робінзон Крузо» відрізняється тим,
що в ньому немає прямої відповідності між фабулою твору й життєвим
досвідом автора. Однак це не означає, що виростав він із фантастики, поза
тогочасним реальним життям і досвідом. Відмінність між ним і наступними
романами в тому, що в «Робінзоні» життєвий досвід не відбивається прямо, а
переломлюється опосередковано в «незвичайних подорожах і пригодах»
героя. Досить несподівано в третій частині твору Дефо заявив, що пригоди
Робінзона – це алегоричне відображення його власного життя «протягом
двадцяти восьми років, що пройшли в поневіряннях, самотності й
розчаруваннях, які навряд чи випадали на долю смертного; упродовж цих
років я перебував у світі чудес, у безкінечних бурях, боровся з
найжахливішими дикунами і людожерами і пережив найрізноманітніші
дивовижні пригоди – зіштовхувався з чудесами більшими, ніж історії з
воронами; зазнав усіх виявів жорстокості й тиранії, відчував
несправедливість докорів і презирства людей, атаки дияволів, небесні кари й
земні гоніння; пережив чисельні перипетії фортуни, був у полоні, гірше
турецького, й позбувся його таким же хитрим способом, як в історії з Ксурі й
салеським баркасом; потрапляв у море бід, — і знову випливав на поверхню
й знову гинув, — і таких злетів і падінь було у мене впродовж одного життя
більше, ніж у когось іншого; часто зазнавав катастроф і частіше на суші ніж
на морі, тобто немає жодної обставини в уявній історії, яка не служила би
натяком на реальні події і яка б не відгукнулася крок за кроком у
неперевершеному «Робінзоні Крузо». Звичайно, тут не обійшлося без
перебільшень і містифікації, які полюбляв автор «Робінзона», але є в цьому й
певна правда.
Друга частина «Робінзона Крузо», яка вийшла під назвою «Подальші
пригоди Робінзона Крузо» («The Farther Adventures of Robinson Crusoe»)
лише за півроку після першої, відкривається англійською приказкою: «Що
увійшло в кістку, з тіла не вийде», аналогом нашої «Горбатого могила
виправить», і зразу вимальовується знайома постать вічного блукальця
Робінзона. В образі Робінзона критики традиційно підкреслюють, що він є
завжди й в усьому практичний буржуа, купець, комерсант. Дійсно, герой
постійно заклопотаний переліком куплених і проданих ним товарів,
підрахунком баришів тощо, чим він займався й у першій книзі, у розділах, які
обрамлюють «острівні». Та й там він підводить «дебіт – кредит» позитивних і
негативних сторін свого становища. Проте Робінзон найвище поціновує в
купецькій справі можливість побачити світ; відчутна в першій книзі, ця грань
образу Робінзона перетворюється на домінуючу в другій. Герой демонструє
байдужість до комерції як такої, постійно наголошує, що вигоди від неї
цікавлять не його самого, а компаньйона, який, справжній купець, «ладен був,
як поштовий кінь бігати туди й сюди, завжди однією дорогою, аби тільки, як
він казав, ноги його годували. А я, — пише далі Робінзон, — хоч і був уже
літній, скоріше нагадував шаленого хлопчика, що зовсім не має охоти бачити
двічі те саме».
Шістдесятилітній Робінзон мав родину й солідний капітал, але «щоночі
бачив свій острів уві сні й цілими днями мріяв про нього» – зізнається він
читачам, і Дефо споряджає його знову в дорогу, та окреслений на початку
твору образ літнього Робінзона залишиться незмінним. Більше того, Дефо
усуває його на периферію читацької уваги й перетворює на спостерігача й
коментатора ним баченого.
Друга частина складається з двох оповідних циклів, механічно
зістикованих між собою. Перший – повернення Робінзона на острів і його
морська мандрівка. Та як блякло виглядає острів Робінзона в другій частині,
куди поділася, говорячи словами Мопассана, «ясна й гаряча країна», така
дика й така затишна, така віддалена й така знайома? Якщо де й з’являється
фальшива нотка в романі, так це тут, особливо в історії грішника, що
розкаявся, — Віля Аткінса. Певною мірою вона є переспівом, але спрощеним
і непереконливим, історії духовного й морального зміцніння самого
Робінзона в несприятливих життєвих обставинах, під облагороджуючим
впливом праці.
Перенісши Робінзона до південно-східної Азії, Дефо започатковує новий
оповідний цикл. Він відправляє свого героя у подорож майже через весь
Євразійський материк – від Індії, через Китай, Сибір і європейську частину
Московії — до Архангельська. Більшу частину цієї відстані він долає
суходолом, що дає письменнику більші можливості для зображення звичаїв,
побуту, релігії різних країн. Основні дані про землі, що лежать між Москвою
та Пекіном, Дефо узяв із щоденника голландця Ісбранта Ідеса, який 1692 р.
їздив з Москви до Китаю з торгівельною і дипломатичною місією. Він був
першим жителем Західної Європи, хто не за чутками, а на основі власних
спостережень писав про Сибір. Спирається Дефо й на відому свого часу
книгу іншого голландця Вітзена «Північна й Східна Татарія», для якої її автор
збирав матеріали в Москві; вона вийшла того ж 1692 р.
Часто побачене Робінзон співвідносить із тим, що існує в Європі, у
зверхності якої над східним світом він непохитно переконаний. Можна
посперечатися про справедливість усього сказаного про Китай, та твір Дефо
не претендує на об’єктивність. Навпаки, у наміри письменника входило
перетворити книжну географічну та культурологічну інформацію в записи
подорожнього, надавши їм суб’єктивного звучання.
У найменш досліджені європейцями землі Робінзон вступає, обігнувши
Великий Китайський Мур. Починається пустеля Гобі й пустища, якими
кочують орди «монгольських татар». Та саме ці сторінки мали найбільший
інтерес для його сучасників, бо вони описували те, про що жителі Західної
Європи в той час мали дуже приблизне уявлення. Про Вест-Індію на час
виходу роману Дефо вже було сказано багато, у тому числі в белетристиці.
Про Сибір же ще не писав ніхто.
Цю частину роману читали уважно, простежуючи за картою маршрут
Робінзонового каравана, який, наскільки він піддається відтворенню, був
такий: оминувши із заходу Китайський мур, Робінзон потрапляє до міста
Ном, що на кордоні Китаю й Монголії, долає нічийні землі й вступає до
Російської імперії. Перетнувши річку Аргунь, якою проходить російсько-
китайський кордон, проходить берегом великого озера (схоже, Байкала), далі
простує до Єнісейська й Тобольська. Перезимувавши в Тобольську, повз
Тюмень і Солікамськ виходить до річки Вішери, далі до верхів’я Печори і,
досягнувши судоходної Вичегди, що впадає в Північну Двіну, водою
дістається Архангельська, де сідає на корабель і благополучно повертається
додому. Дивно, але в Росії ця частина Робінзонових мандрів особливого
інтересу не викликала, в дореволюційних виданнях роману подорож Сибіром
часто давалася стисло, уривками. Ймовірно тому, що образ цього дикого
азійського краю, де практично відсутні європейці, не лестив, не відповідав
бажаному. Першим зацікавлення зображенням Сибіру у Дефо виявив у 20-
ті рр. XX ст. відомий російський літературознавець М. Алєксєєв.
Окрім «Робінзона Крузо», Дефо написав ще шість романів: «Пригоди
капітана Синглтона» (1720), «Записки кавалера» (1720), «Щоденник чумного
року» (1721), «Молль Флендерс» (1722), «Полковник Джек» (1723) та
«Історія Роксани» (1724). Це твори різного змісту й структури, більшість з
них, на відміну від «Робінзона Крузо», типологічно тяжіє до крутійського
роману (пікарески). У цьому типі роману безпосередньо відображена
тогочасна англійська дійсність, його герої – вихідці із самого дна суспільства:
вони стають злодіями, аферистами, піратами, повіями, причому ці їхні
заняття безоціночно подаються автором як боротьба за виживання. Постійно
порушуючи суспільні норми й мораль, вони їх не заперечують і, якщо
фортуна виявляє до них прихильність, стають лояльними членами
суспільства. Усі вони оформлені як твори «літератури факту» – як біографії,
мемуари, щоденники, хроніки. У «Записках кавалера» й «Щоденнику
чумного року» вбачають, часом, праобраз історичного роману, звісно, ще
дуже віддалений. Далеко не всі вони однозначно належать до
просвітницького реалізму, у деяких він поєднується з елементами бароко, в
іншіх — рококо, яке теж зверталося до приватного життя людини.
Кращі й відоміші з них — «Молль Флендерс» і «Роксана». На перший
погляд, однотипні, вони різняться доволі суттєво. «Молль Флендерс» («Moll
Flanders») — типова пікареска з характерною для цього жанру «низовою»
сферою дії, розвитком сюжету й формою оповіді від імені самого пікаро,
який, досягши бажаного суспільного й матеріального рівня, розповідає про
своє життя. Як у пікаресках доби бароко, Молль то піднімається суспільною
драбиною вгору, то котиться нею донизу. Уявлення про зміст роману дає його
повна назва, яка у Дефо є завжди водночас анотацією і рекламою: «Радощі й
прикрощі знаменитої Молль Флендерс, яка народилась у Ньюгейтській тюрмі
й протягом шістдесяти років свого різноманітного життя (за виключенням
дитячого віку) була дванадцять років утриманкою, п’ять разів одружена (з
них один раз зі своїм братом), дванадцять років крадійкою, вісім років на
засланні у Віргінії, але під кінець розбагатіла, стала жити чесно й перед
смертю розкаялась...». Зараз повні назви романів Дефо на титульну сторінку
не виносять, скоротивши їх до кількох слів, якщо не до імені героя. Це
сталося й з іншими романами XVIII ст., хоч їх назви вже не були такими
розлогими.
Звісно, Молль Флендерс негідниця і шахрайка, яка під виглядом
допомоги забирає в погорільців клунок із найціннішим і знімає намисто з
дитячої шийки. Та все ж вона викликає симпатію вмінням побачити комічне в
своїх промахах, до того ж Молль певною мірою виглядає жертвою обставин,
через які працелюбна дівчинка збивається з правильного шляху.
Привабливих рис позбавлена Роксана. Дія «Щасливої куртизанки»
(«The Fortunate Mistress» — так починається довга назва роману, зараз
відмішого як «Роксана») розгортається переважно у вищому світі чи в
середовищі заможної буржуазії. Відповідно іншим, «вишуканішим» стає
стиль оповіді. Опинившись у безнадійних злиднях, героїня роману підкидає
дітей родичам, а сама починає кар’єру утриманки. Роман містить чимало
любовних сцен, але фривольності в них немає, як нема й почуттєвості —
лише розрахунок. Ставлення героїні до коханців рівне й стримане, вона їх
продумано добирає й не побивається, втрачаючи. Для неї це ділові угоди,
тому епізоди з новим «коханням» обрамляє своєріднний інвентарний опис:
що вона мала й що додала.
Воднораз вона виявляє риси схожості з типом жінки, який у той час
складався в літературі рококо: молодої і привабливої, розумної й дотепної,
яка не озирається на моральні принципи й цікавиться лише тим, щоб
отримувати радість від життя (як Манон Леско у абата Прево). Із суттєвою
відмінністю: Роксана «ділова жінка» й прагне передусім матеріальної
незалежності. На особливу увагу заслуговують умовисновки Роксани щодо
небезпеки, яку становить для жінки шлюб: втрачаючи право розпоряджатися
власними коштами, вона втрачає свободу (капітал дружинни переходив у
власніть чоловіка, ситуація із чим в Англії змінилася лише в 2-й пол. ХІХ ст.).
Говорити про вияв жіночої емансипації зарано, скоріше йдеться про
захоплення більш вигіднних чоловічих соціальних ролей. Відхиляючи
чергову пропозицію шлюбу, героїня Дефо заявляє, що збирається бути
«чоловіком серед жінок», маючи передусім на увазі можливість
потурбуватися про свої капітали. Урешті вона одружується з купцем,
людиною перевіреною й надійною. За вдалим визначенням М. Новака, який
досліджував економічні чинники в романах Дефо, цей шлюб «нагадує злиття
двох фінансових корпорпцій» і аж ніяк не щасливе завершення романтичної
історії.
Окремо слід сказати про маски, які закріплюються в іменах героїні,
перерахованих в довгій назві роману: мадемуазель де Бело, графиня де
Вінцельсгейм, «вона ж особа, відома за часів короля Карла ІІ під іменем
Роксани». Зупинимось на останньому: Роксана – скорочене від Роксолани, так
героїню назвали, коли вона з’явилася в турецькому вбранні («східна» доволі
відверта костюмованість була модою епохи рококо). Стереотипна для
тодішніх часів асоціація «турчанка – Роксана» засвідчує, наскільки історія
чарівничої влади української полонянки Роксолани, «турецької імператриці»,
як її називали в Європі, над султаном Сулейманом свого часу вразила
європейців. Колізії її життя перейшли спершу в італійську («Сулейман»
Бонареллі), згодом французьку драматургію й сприяли розвитку в ній
«східної трагедії». Звісно, про справжню Роксолану вже, мабуть, ніхто й
гадки не мав, просто «Роксана» протягом XVI — XVII ст. стало чи не
найголоснішим «турецьким» жіночим ім'ям в Європі. Маска куртизанки
Роксани конфліктує з маскою добропорядної жінки, якою героїня, за законами
пікарески, мала стати під кінець роману.
Проте у Дефо із цього починається новий оповідний цикл, події якого
набувають справжнього драматизму. З'являється старша донька героїні й
безкомпромісно вимагає від неї визнання материнства. Закінчується роман
тим, що Сьюзен, «ця уперта дівка», зникає, зникає й Ема, віддана служниця
колишньої куртизанки, яка, за словами останньої, наполягала на її вбивстві.
Подальша історія викладена в кількох реченнях і виглядає припискою.
Роксана каже, що через кілька років заможного щасливого життя, вона вщент
розорилась, і вважає це карою за вчинене «бідній дівчині» зло. Позиція Дефо
щодо героїні доволі жорстка: вона знехтувала природною жіночою роллю.
«Щаслива куртизанка, або Роксана» виявляє риси схожості з
характерним для рокайльної культури типом роману — зі своєрідним
романом виховання, точніше «антивиховання», що розвинувся з пікарески.
Його героїня зазвичай походила з шанованої родини, мала гарне виховання й
у дитинстві нестатків не знала; через несприятливі обставини (втрату батьків,
розорення тощо), чиста й наївна дівчина змушена шукати притулок і засоби
для існування. Якщо героїня морально стійка і їй сприяє випадок («Життя
Маріанни» Маріво), вона уникає розбещення, та зазвичай легко стає
жертвою, воднораз вчиться отримувати задоволення від любовного досвіду.
Роман складається з любовних пригод, часом доволі відвертих, й
закінчується, як правило, тим, що героїня виходить заміж за одного зі своїх
коханців (чи залицяльників) й перетворюється на респектабельну жінку. Така
сюжетна модель в основі роману  Джона Клеланда «Фанні Хілл» («Fanny Hill
or, Memoirs of a Woman of Pleasure», 1748 —49), характерного для еротичної
літератури рококо. Поширена у Франції, в Англії ця модель роману
представлена більше ніж скромно.
Недомовки й двозначність, відкритий фінал, зміна масок і
костюмованість, деякі інші риси дозволяють говорити про міцний зв’язок
«Щасливої куртизанки» з раннім рококо. Але, власне, «любовним» його
назвати не можна, як і знайти у ньому «солодкість життя», притаманну
рокайльній культурі, й проповідь гедонізму. Скоріше маємо засудження
розбещеності верхівки соціуму. У середині століття рококо також суттєво
впливатиме на літературу Англії, і так само з’являтиметься переважно в
поєднання зі стилями, більш характерними для англійської літератури цього
періоду.

Питання для самоперевірки.

1. Які основні тенденції розвитку англійської літератури початку

XVIII ст. оприявнюють романи Дефо й Свіфта?
2. З якою культурою, аристократичною чи демократичною,
пов’язаний Свіфт? А з якою Дефо?
3. Чи закладений алегоричний зміст у романі Дефо?
4. Романи Дефо написані від імені автора чи героя-оповідача?
5. Охарактеризуйте нарацію в «Робінзоні Крузо».
6. Що пов’язує «Роксану» з рококо? Що відрізняє?
7. Поясніть назву роману Дефо «Роксана».

Питання для обдумування.

1. У чому ви бачите зв’язок «Робінзона Крузо» з «літературою

факту»?
2. Чим відрізняється друга книга «Робінзона Крузо» від першої? Чи
лишився незмінним образ самого Робінзона?
3. Порівняйте концепцію людини у Дефо і Свіфта.
 4. Порівняйте жанрову систему творчості Свіфта і Дефо. До яких
висновків підводить це порівняння?
5. Чи можна розглядати «Робінзона Крузо» як роман-подорож? А
«Гулліверові мандри» Свіфта?
6. З чим пов’язана підвищена увага Дефо до економічних чинників
у його романах?