Апологетика

Апологетика (у перекладі з грецької άρολογια означає – захищати, обґрунтовувати ) – один із

напрямів у християнській філософії і теології, що виник на межі ІІ-V століть нашої ери, як виклик
в захист християнського віровчення у боротьбі з язичництвом. Або ж точніше кажучи так
називається частина християнської теології, яка являє собою систематизоване аргументоване
міркування для відстоювання непорушності християнської віри, що торкається її божественного
походження.

Чотири функції апологетики:

1) Апологетика як захист істини – полягала у відстоюванні вчення Ісуса Христа від

зазіхання на нього єретиків та не істинних вчителів, які несуть в собі неправильні
погляди, видаючи їх за істину Божу.

2) Апологетика як викриття плутаниць – тут спостерігається захист істини не пасивний, а

швидше активний, викриття неправдивих поглядів, думок, міркувань. Усі, по суті
новозавітні, тексти Біблії, особливо послання апостола Павла являють собою полеміку з
іудействуючими, гностиками і антиномістами.

3) Апологетика як проповідь божественної істини – полягає у доказі того, що християнство

єдиний шлях, тому людям необхідно йти за релігійною і моральною наукою Ісуса
Христа, відмовившись від інших релігій.

4) Апологетика як стимул до пізнання істини – полягає у тому, що люди, які серйозно

починають задумуються над своїм буттям, існуванням, а також над суттю свого
віросповідання, стикаються з іншими поглядами та переконаннями. Це існувало як в
часи середньовічної апологетики так і сьогодні.

Як стверджує професор М.Фіолетов, завдання апологетики – обґрунтування

християнського світогляду, захист від нападів та спотворень. Тобто це є
протиставлення християнського світогляду світоглядам, які заперечують
християнство, християнські початки життя по відношенню до заперечних
початків, що є одним із моментів у розкриті самої сутності християнства.
Апологетика, як її правильно розуміють, не є лише простою полемікою, бо вона
ґрунтується на глибокому розкритті вчення і практично виходить із нього. А
тому, більша частина нападів на християнство обґрунтована тим, що інші
намагаються його показати віру в Христа у спотвореному вигляді. Тому що
основна ідея християнства – це спасіння світу і людини через їхнє внутрішнє
оновлення.
У середньовічній апологетиці виділяють найбільш яскравих її представників:
Юстина Філософа, Філона Олександрійського, Тертуліана, Іринея Ліонського і
Орігена. Апологети розглядали низку важливих питань христологічного,
тринітарного характеру, розробили ідейні основи, визначивши основні напрямки
подальшого розвитку християнської філософії.
Кінцеву перемогу у дискусіях філософів – апологетів принесла заборона
впровадження культу язичництва на території Римської імперії у 391-392 роках
нашої ери, в тому числі ще однією важливою подією – утвердженням і
закріпленням християнства як офіційної релігії на Східній і Західній частині
імперії згідно рішення Халкідонського собору у 451 році.