Апологетика (у перекладі з грецької άρολογια означає – захищати, обґрунтовувати ) – один із
напрямів у християнській філософії і теології, що виник на межі ІІ-V століть нашої ери, як виклик в захист християнського віровчення у боротьбі з язичництвом. Або ж точніше кажучи так називається частина християнської теології, яка являє собою систематизоване аргументоване міркування для відстоювання непорушності християнської віри, що торкається її божественного походження.
Чотири функції апологетики:
1) Апологетика як захист істини – полягала у відстоюванні вчення Ісуса Христа від
зазіхання на нього єретиків та не істинних вчителів, які несуть в собі неправильні погляди, видаючи їх за істину Божу.
2) Апологетика як викриття плутаниць – тут спостерігається захист істини не пасивний, а
швидше активний, викриття неправдивих поглядів, думок, міркувань. Усі, по суті новозавітні, тексти Біблії, особливо послання апостола Павла являють собою полеміку з іудействуючими, гностиками і антиномістами.
3) Апологетика як проповідь божественної істини – полягає у доказі того, що християнство
єдиний шлях, тому людям необхідно йти за релігійною і моральною наукою Ісуса Христа, відмовившись від інших релігій.
4) Апологетика як стимул до пізнання істини – полягає у тому, що люди, які серйозно
починають задумуються над своїм буттям, існуванням, а також над суттю свого віросповідання, стикаються з іншими поглядами та переконаннями. Це існувало як в часи середньовічної апологетики так і сьогодні.
Як стверджує професор М.Фіолетов, завдання апологетики – обґрунтування
християнського світогляду, захист від нападів та спотворень. Тобто це є протиставлення християнського світогляду світоглядам, які заперечують християнство, християнські початки життя по відношенню до заперечних початків, що є одним із моментів у розкриті самої сутності християнства. Апологетика, як її правильно розуміють, не є лише простою полемікою, бо вона ґрунтується на глибокому розкритті вчення і практично виходить із нього. А тому, більша частина нападів на християнство обґрунтована тим, що інші намагаються його показати віру в Христа у спотвореному вигляді. Тому що основна ідея християнства – це спасіння світу і людини через їхнє внутрішнє оновлення. У середньовічній апологетиці виділяють найбільш яскравих її представників: Юстина Філософа, Філона Олександрійського, Тертуліана, Іринея Ліонського і Орігена. Апологети розглядали низку важливих питань христологічного, тринітарного характеру, розробили ідейні основи, визначивши основні напрямки подальшого розвитку християнської філософії. Кінцеву перемогу у дискусіях філософів – апологетів принесла заборона впровадження культу язичництва на території Римської імперії у 391-392 роках нашої ери, в тому числі ще однією важливою подією – утвердженням і закріпленням християнства як офіційної релігії на Східній і Західній частині імперії згідно рішення Халкідонського собору у 451 році.