Тема 3.

Мова і мислення
1. Мова – мислення – свідомість.
2. Основні погляди на співвідношення мови і мислення.
3. Мовні одиниці та логічні форми мислення.
4. Мова і картина світу. Поняття мовної картини світу.
5. Когнітивна лінгвістика: предмет, проблематика, основні категорії.

Ключові поняття: мислення, свідомість, логічні форми мислення: поняття, судження,

умовивід; теорія лінгвальної відносності, картина світу, мовна картина світу, когнітивна
лінгвістика, когніція.

1. Мова – мислення – свідомість.

Це проблема психології, філософії, логіки, лінгвістики. І не лише. Тлумачиться по-
різному.
На співвідношення мислення і свідомості існує два погляди. Перший – свідомість
розуміється як вищий ступінь мислення, тобто мислення – поняття ширше, ніж свідомість.
Другий погляд більш поширений у сучасних науках: свідомість не зводиться до мислення,
вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і
емоційно-оцінне ставлення людини до світу; до свідомості входять і відчуття, й уявлення. У
психології свідомість – це вища інтегрована форма психіки, яка складається під впливом
суспільно-історичних умов у трудові діяльності людини та її спілкування за допомогою мови
з іншими людьми; це весь процес відображення дійсності, притаманний лише людині.
Мислення – вища форма психічного відображення, вища форма пізнавальної діяльності
людини; це узагальнене відображення дійсності в свідомості у формах понять, суджень і
умовиводів. Процеси мислення виявляються у трьох основних видах, які виступають у
складній взаємодії – чуттєво-образне (наочно-образне), практично-дійове (технічне),
словесно-логічне (поняттєве). Два перші види (особливо практично-дійове) властиві і вищим
тваринам. Лише останній тип мислення – словесно-логічне – протікає у мовних формах, про
що свідчить самий термін.
М.П.Кочерган: «Отже, поняття «свідомість» є ширшим від поняття «мислення» і
включає його в себе.

2. Основні погляди на співвідношення мови і мислення.

Мислення (його словесно-логічний, або поняттєвий тип) нерозривно пов’язане з
мовою і мовленням. Думка об’єктивується у мові та мовленні. Мова – це знакова (у своїй
первісній формі звукова) діяльність, яка забезпечує матеріальне оформлення думок і обмін
інформацією між членами суспільства.
З’ясування ступеня і характеру зв’язку між мовою та мисленням становить одну із
центральних проблем теоретичного мовознавства і філософії мови від початку їхнього
розвитку. Однак у вирішенні цієї проблеми існують різні погляди – від прямого ототожнення
мови і мислення (філософ Ф. Шлейєрмахер) або їх надмірного зближення з перебільшенням
ролі мови (лінгвісти В. Гумбольдт, М. Мюллер, психолог Л. Леві-Брюль, біхевіоризм,
неопозитивізм) до заперечення безпосереднього зв’язку між ними (Ф. Бенеке).
Стосовно перебільшення ролі мови у пізнавальних процесах варто окремо назвати
теорію лінгвальної відносності, або гіпотезу Сепіра-Уорфа. Її основні положення такі: 1)
мова зумовлює спосіб мислення народу-носія; 2) спосіб пізнання реального світу залежить
від того, якими мовами мислять суб’єкти пізнання. Американські вчені Е.Сепір і Б. Л.Уорф
під впливом В. Гумбольдта вважали, що мова визначає мислення: людина в своєму мисленні
та в поведінці йде за мовою. Висновки авторів даної теорії неправомірні. Різні мови
насправді представляють далеко не однакові картини світу, але цю обставину правильніше
формулювати у зворотному порядку: дійсна й об’єктивна картина світу відображена в мовах
неоднаково.
Найбільш поширеним і вмотивованим є погляд на взаємовідношення мови і мислення
як діалектичну єдність. Мова є безпосередньою матеріальною основою мислення лише в
його словесно-логічному, або поняттєвому виді. У мови дві основні функції: вона є
знаряддям людського мислення і засобом спілкування людей. Мова може існувати і
розвиватися лише тому, що вона одночасно виконує обидві ці функції.
Самостійно висвітлити питання: чим відрізняється людська мова від «мови»
тварин.
Про взаємозв’язок, але не тотожність мови і мислення свідчать такі факти:
- мислення характеризується певною самостійністю: воно може створювати поняття і
втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предметів і явищ у дійсності
(русалка, мавка ін.);
- мова – матеріально-ідеальне явище, мислення – ідеальне;
- мова – явище національне, мислення – інтернаціональне;
- мовні одиниці (фонеми, морфеми, лексеми, словосполучення, речення) і логічні
форми мислення (поняття, судження, умовивід) не співпадають.
Словесно-логічний вид мислення забезпечується двома специфічними особливостями
мови: 1) природно не мотивованим, умовним характером історично складеного зв’язку слів
як знакових одиниць із поняттями; 2) членуванням мовленнєвого потоку на речення.
В якості висновку варто підкреслити наступне: у сучасних психології та лінгвістиці
йдеться про зв’язок мислення із мовою і мовленням! На цьому наголошував у свій час і
психолог Л.С. Виготський, який послідовно говорив про єдність саме мислення і мовлення!!!

3. Мовні одиниці та логічні форми мислення.

Це питання готується самостійно для обговорення на практичному занятті.
Особливо звернути увагу на складність співвідношення слова і поняття, тому слід
спиратися на знання з теоретичної лексикології мов, які вивчаються. Варто врахувати
також думку Л.С.Виготського стосовно того, що «одиницею, яка відображає у
найпростішому вигляді єдність мислення і мовлення, є значення слова». Доведіть це.

4. Мова і картина світу. Поняття про мовну картину світу.

З проблемою «мова і мислення» тісно пов’язане актуальне у сучасних науках поняття
картини світу. Так, наприклад, у концепції Л.Вітгенштейна співвідношення мова – мислення
– світ опосередковується поняттям «картина».
Картину світу найчастіше розуміють як відображення навколишнього світу у
свідомості людини (М.Хайдегер), як суму ментальних значень, найзагальніших уявлень про
світ (Т.Г.Утробіна), як сітку координат, яка існує у свідомості і завдяки якій люди
сприймають світ і будують свою діяльність (О.Ф.Лосєв). Поняття «картина світу»
(концептуальна система) означає складний багатоаспектний феномен, який виникає в
діяльності людини завдяки інтегративній функції нервової системи. Картина світу
обов’язково несе на собі національно-культурний відбиток, а відтак пов’язана з мовною
картиною світу.
Мовна картина світу – це частина концептуальної картини світу; багатогранний
ментальний феномен, який зв’язує мову з мисленням, з навколишнім світом, з культурно-
етнічними реаліями; це сукупність знань про світ, закріплена в лексиці, фразеології,
граматиці певної мови. Таким чином, мовна картина світу означає «світ у дзеркалі мови», а
картина світу (образ світу) розуміється як «відображення у психіці людини предметної
оточуючої дійсності, опосередковане предметними значеннями і відповідними когнітивними
схемами» (О.О.Леонтьєв). Оскільки мовна картина світу полягає у сприйнятті реальності
через призму мовних і культурно-національних особливостей, притаманних певному
мовному колективу, то вона отримує ще атрибут національно-мовної.
Проблему «мовного» світосприймання було сформульовано ще на початку ХІХ ст.
В.Гумбольдтом завдяки його ідеям про зв’язок мови і духу народу, про внутрішню форму
мови. У ХХ ст. вивчення мовної картини світу (її окремих фрагментів) з урахуванням
специфіки етнічної свідомості мовців, впливу звичаїв, соціокультурних, фонових знань,
традицій, обрядів, міфології стає актуальним у філософії, психології, мовознавстві,
психолінгвістиці (Л.Вайсбергер, А.Вежбицька, Ю.М.Караулов, О.С.Кубрякова,
Т.М.Ніколаєва, В.М.Русанівський та ін.). З виникненням когнітивного підходу поняття
мовної картини світу розширюється, включаючи в себе не лише мовну компетенцію та
певний рівень знань, а й інтелектуальну здатність породжувати нові знання на основі вже
накопичених.

5. Когнітивна лінгвістика: предмет, проблематика, основні категорії.

У сучасному мовознавстві набувають актуальності когнітивні дослідження.
Когнітивістика (або когнітивна наука) – інтегральна міждисциплінарна галузь досліджень,
що займається створенням моделей свідомості, пов’язаних із переробленням знань,
прийняттям рішень, розумінням природної мови як засобу доступу до мисленнєвих
процесів. Складовою частиною когнітивістики є когнітивна лінгвістика.
Когнітивна лінгвістика (від англ. Сognition – «знання, пізнання», «пізнавальна
здатність») – лінгвістична дисципліна, в якій функціонування мови розглядається як
різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності, а когнітивні механізми та структури
людської свідомості досліджуються через мовні явища.
Когнітивна лінгвістика виникла в 70-ті роки ХХ ст.: у 1975 р. в назві статті
американських мовознавців Дж.Лакоффа та Х.Томпсона було вжито термін «когнітивна
граматика». Деякі науковці часом виникнення когнітивної лінгвістики вважають
організований 1989 року Р.Дірвеном у Німеччині симпозіум, на якому було засновано
журнал «Когнітивна лінгвістика».
Центральним поняттям когнітивної лінгвістики виступає поняття ментальної
репрезентації – внутрішнього, мисленнєвого представлення про зовнішній світ. Це
своєрідний спосіб психічного існування об’єктів і дій, як власних, так і чужих. Ментальна
репрезентація розглядається у зв’язку з такими категоріями, як знання, його мовні різновиди,
мовні способи репрезентації знань, мовні процедури оперування знанням, ментальні
структури та процеси у свідомості (пам’ять, сприйняття, розуміння, пізнання, аргументація,
прийняття рішення тощо). Мова є основним засобом фіксації, збереження, переробки і
передачі знань. Таким чином, мова розглядається як процес, пов’язаний з оперуванням
знаннями, але не тотожний свідомості. До ключових понять когнітивної лінгвістики
відносяться також концепт (ментальний прообраз, ідея поняття; ментальна репрезентація, що
асоціюється зі словом), фрейм (структура, що репрезентує стереотипні ситуації у свідомості
людини або інтелектуальної системи), ментальний лексикон (компонент мовного знання;
сукупність знань людини про слова, їх значення і взаємозв’язок між ними)
У когнітивній лінгвістиці сьогодні існує низка когнітивно-семантичних і когнітивно-
граматичних теорій, зокрема: когнітивна граматика Дж.Лакоффа та Х.Томпсона, теорія
гештальтів Дж.Лакоффа, конструкційна граматика Ч.Філлмора.
Питання про когнітивну лінгвістику можна доповнити матеріалом із підручника
М.П.Кочергана (С. 146-158), енциклопедичного словника І.Б. Штерн (С. 169-180).

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. Київ, 2006. С. 146-158; 183-193.
2. Кісь Р. Мова, думка і культурна реальність (від Олександра Потебні до гіпотези
мовного релятивізму). Львів. 2002.
3. Маслова В.А. Когнитивная лингвистика. Минск. 2008.
4. Воробйова Л.М. Психолінгвістичний глосарій. Рівне. 2011. С. 69; 74-75; 77-78; 80.
5. Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В.Н.Ярцева. Москва. 1990.
6. Штерн І.Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики. Енциклопедичний
словник. Київ. 1998. С. 169-180.
7. Інтернет-ресурси.
 Тема 5. Мова як системно-структурне утворення
1. Поняття системи і структури.
2. Проблема системності мови у лінгвістичних теоріях.
3. Моделювання системи мови.
4. Мова як система систем.
5. Типи відношень між одиницями в мовній системі.
6. Своєрідність системності мови.

Ключові поняття: система, структура, відношення мовних одиниць: синтагматичні,

парадигматичні, ієрархічні; стратифікація, ярус (рівень) мовної системи, варіант – інваріант;
мовні одиниці: конститутивні, неконститутивні; фонема, морфема, лексема, синтагма,
речення, текст.

1. Поняття системи і структури.

Системно-структурний підхід до вивчення явищ природи, суспільства, свідомості є
одним із головних методологічних принципів сучасної науки. Розробку наукового поняття
структури у ХІХ ст. розпочали: у хімії Бутлеров і Менделєєв, у фізиці Бор і Резерфорд, у
мовознавстві Б. де Куртене і Ф. де Соссюр. У 30-х роках ХХ ст. виникла загальна теорія
систем, значну роль у цьому відіграв австрійський біолог-теоретик Людвіг фон Берталанфі.
Існують різні визначення системи. В енциклопедичному філософському словнику:
«Система – це сукупність елементів, які знаходяться у відношеннях і зв’язках між собою; ця
сукупність елементів утворює певну цілісність, єдність. Порівн. етимологію терміну: система
– від грец. «ціле, складене з частин, со-положення». Система відрізняється від простої
механічної сукупності своєю діалектичною властивістю: кількісні зміни одиниць і відношень
обов’язково призводять до якісних змін у системі.
У тому ж словнику: «Структура (від лат. «будова, порядок, розташування») –
сукупність стійких зв’язків об’єкту, що забезпечують його цілісність і тотожність самому
собі, тобто збереження основних властивостей при різних зовнішніх і внутрішніх змінах».
Суттєвим аспектом висвітлення змісту поняття «система» є виокремлення різних
типів систем. У найбільш загальному плані системи поділяються на матеріальні та ідеальні.
Матеріальні системи – цілісні сукупності матеріальних об’єктів (соціальні системи,
будь-який живий організм). Матеріальні системи поділяються на первинні, в яких елементи
значущі самі по собі й не залежать від індивідуальної чи суспільної свідомості, та вторинні,
де елементи значущі внаслідок наданих їм властивостей і виникають завдяки діяльності
людей. В ідеальних системах елементами є абстрактні об’єкти (поняття, ідеї), наприклад,
система поглядів науковця. Ідеальні системи є продуктом людського мислення.
Мова є системою матеріальною, вторинною.
Системи бувають також закриті та відкриті, динамічні та статичні.
Мова є відкритою динамічною, гетерогенною, матеріальною вторинною,
функціональною системою.

!!!Завдання для самостійної роботи: Довести таку характеристику мови,

використавши матеріал про типологію систем у підручнику М.П.Кочергана (С. 210-211).

2. Проблема системності мови у лінгвістичних теоріях.

Ще з давнини традиційна граматика займалася системними відношеннями мовних
одиниць (розподіл слів по частинах мови, класифікація, наприклад, іменників по родах,
типах відмінювання та ін.). Мовознавці ХІХ ст. підкреслювали системну організацію мови
(В. Гумбольдт, А. Шлейхер, Б. де Куртене, Г. Пауль, Ф.І. Буслаєв, О.О. Потебня).
Питання про системність мови стало загальноприйнятою вимогою після виходу в
1916 р. «Курсу загальної лінгвістики» Ф. де Соссюра, який стверджував, що мова утворює
замкнену систему, всі частини якої «можна і слід розглядати у синхронній єдності»; що мова
«є система, всі елементи якої утворюють ціле, а значущість одного елементу пов’язана тільки
з одночасною наявністю інших». У концепції системності мови Соссюра важливе місце
займає поняття значущості: «Значення і значущість – це різне. Значущість визначається через
сполучуваність слова з іншими словами». Властивості елементів мови залежать від системи,
яка організує ці елементи, перетворює їх в єдине ціле. «Мова є система систем», відтак,
кожна мовна одиниця розглядається у співвідношенні до інших одиниць. У мовній
діяльності розкриваються зовнішні зв’язки системи мови. Соссюр визнавав мову формою, а
не субстанцією (від лат. substantia – сутність, наявність), при цьому порівнював мову з
шаховою грою: головне у грі – це системні відношення, функції, що виконуються фігурами,
а не самі фігури.
Таким чином, найбільш суттєвий вплив на розвиток лінгвістики справили наступні
положення Ф. де Соссюра, пов’язані з проблемою системності мови:
1) іманентний (замкнений) характер системи;
2) система – сукупність відношень мовних одиниць, які визначаються характером
цілого;
3) статичність мовної системи;
3) реляційний (від лат. relatio – повідомлення), а не субстанціональний характер
системи.
З погляду сучасних лінгвістів, заслугою Ф. де Соссюра є не те, що він відкрив
системну організацію мови (вона була відома ще раніше), а те, що він системність назвав
головним принципом наукового дослідження мови.
У мовознавстві ХХ ст. значна увага приділяється цій проблемі: опрацьовується
термінологія, уточнюється самий зміст термінів «система» і «структура». Слід зауважити, що
Соссюр користувався лише терміном «система», а структуралісти, зокрема представники
Празького лінгвістичного гуртка, - терміном «структура». У сучасному вітчизняному
мовознавстві найповніше розуміння цих термінів представлено О.С.Мельничуком: «Система
– це будь-яка складна єдність, в якій можуть бути виділені складові частини – елементи, а
схема зв’язків або відношення між елементами – це структура». !!! Стосовно мови поняття
структури пов’язане з будовою мови, її внутрішньою організацією, зокрема з поняттям рівня
(або ярусу) мовної системи.
Отже, проблема системності мови є однією з актуальних у сучасному мовознавстві.
Теорію мовних систем успішно розробляв Г.С.Щур, потім – В.М.Солнцев, Г.П.Мельников,
О.С.Мельничук та ін. За основу прийнято соссюрівське визначення мови як системи знаків,
що виражають ідеї, або пізніше його уточнення: «Мова є система, всі частини якої можуть і
повинні розглядатися у синхронічному зв’язку».

3. Моделювання системи мови.

Система мови закладена в мозку людини і прямому спостереженню недоступна. Щоб
краще уявити її устрій, вчені будують її моделі, зазвичай у вигляді схем, таблиць.
Найчастіше моделюють частини системи мови або її підсистеми, але робляться й спроби
представити моделі всієї системи мови в цілому. Найпоширенішими у наш час можна
вважати рівневу і полеву моделі мови.
Рівнева модель системи мови виникла під впливом природничих наук, в яких рівнями
називалися системи, що знаходяться в ієрархії: елементи вищого рівня складаються з
елементів нижчого рівня. Рівні мови – це підсистеми мовної системи, кожну з яких
характеризують сукупність відносно однорідних одиниць і набір правил, які регулюють їх
використання і групування в різні класи і підкласи. Одну з перших рівневих моделей мови
побудував у 1962 р. французький лінгвіст Еміль Бенвеніст (теорія ієрархії рівнів). Відомою у
сучасному мовознавстві є модель І.П.Распопова: основними рівнями визнаються
фонологічний (одиниця – фонема), морфологічний, або морфемно-морфологічний (одиниця
– морфема), лексичний (одиниця – лексема), комунікативно-синтаксичний (одиниця –
речення). Виокремлюються проміжні рівні: морфонологічний (одиниця – граматична форма),
словотвірний (одиниця – словотвірний тип), фразеологічний (одиниця – фразеологізм),
конструктивно-синтаксичний (одиниця – синтаксична конструкція).
Існуючі рівневі моделі мови не охоплюють усіх одиниць мови, але загалом рівнева
модель знаходить широке застосування для визначення засад аналізу та опису системи мови.
 Полева модель мови. У мові є сфери, які наче прорізують рівні, тобто містять засоби
різних рівнів і утворюють полеві структури. Наприклад, модальні значення можуть бути
виражені засобами синтаксису, морфології та лексики (Якими?). Якщо фонетика, морфологія
та синтаксис можуть співвідноситися за принципом «нижче – вище», то словотвір, порядок
слів, лексика – набагато складніше. Тому російський граматист О.В.Бондарко побудував
модель функціонально-семантичного поля, куди входять і лексичні, й граматичні засоби
мови, які мають спільні семантичні функції. Функціонально-семантичне поле має центральну
групу форм, які найчіткіше виражають значення такого поля. Навколо центру, ядра,
поступово віддаляючись від нього, находяться периферійні форми. Теоретик полевої моделі
системи мови Г.С.Щур визначив поле як спосіб існування і групування лінгвістичних
елементів зі спільними інваріантними властивостями. Однак одне поле моделює устрій
лише окремої ділянки системи мови. Зобразити всю систему мови в такий спосіб складно.
Відтак пошук моделей системи мови продовжується.

4. Мова як система систем.

Рівнева модель відображає характеристику мови як системи систем.
Найчастіше мову визначають (услід за Ф. де Соссюром) як систему систем,
підкреслюючи тим самим її складність, наявність у ній підсистем, різноманітних елементів,
одиниць, які утворюють мову як ціле.
Під мовними одиницями прийнято розуміти такі елементи мови, які відтворюються,
виокремлюються відносно постійними своїми ознаками в системі мови або утворюються
безпосередньо в актах мовлення за правилами та моделями, що існують у мові. Мовні
одиниці поділяються на: 1) базові, основні, конститутивні (це фонеми, морфеми,
словоформи, слова, словосполучення, речення); 2) неконститутивні – вони або безпосередньо
утворюються в мовленні (фонетичне слово, синтагма, члени речення), або виступають
елементом якоїсь основної одиниці (склад, інтонація, різні види наголосу), або утворюються
на базі основної одиниці (наприклад, фразеологізми, абревіатури). Все це свідчить, з одного
боку, про складність, а з іншого – про відкритість мовної системи.
Базові мовні одиниці утворюють яруси мовної системи. З 40-х років ХХ ст.
розпочалася розробка теорії мовних рівнів, або теорії стратифікації (від лат. stratus – шар).
Ярусом називають набір відносно однорідних одиниць, одиниць однакового ступеня
складності.
Кожний ярус (або рівень) якісно своєрідний, перехід від одного до іншого означає
принципову зміну якостей і функцій. Крім того, мовні одиниці формуються на нижчому
рівні, а функціонують на вищому: фонема – морфема – слово – речення. Така особливість
мовних одиниць пов’язує рівні мови в єдину систему.
Мовні рівні не існують ізольовано. Вони взаємопов’язані: саме на стику рівнів
виникають проміжні рівні (їх перелік див. вище). Їх одиниці мають подвійний характер: вони
утворюються в одному рівні, а функціонують як одиниці інших рівнів.
Отже, структуру мови можна представити так:

СИНТАКСИЧНИЙ
ФРАЗЕОЛОГІЧНИЙ
ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНИЙ
СЛОВОТВІРНИЙ
МОРФОЛОГІЧНИЙ
МОРФОНОЛОГІЧНИЙ
ФОНОЛОГІЧНИЙ

!!!Завдання для самостійної роботи: пояснити цю схему (відповідно до рівневої

моделі системи мови І.П.Распопова), визначивши основні та проміжні рівні системи мови,
відповідні мовні одиниці.

5. Типи відношень між одиницями в мовній системі.

 Для мовних одиниць усіх рівнів характерні два види відношень – синтагматичні та
парадигматичні. Тому говорять про синтагматику ( від грец. «зв’язок, сполучення») і
парадигматику (грец. «зразок»).
Синтагматичними називають відношення мовних одиниць (базових) у мовленні, в
безпосередніх лінійних зв’язках і сполученнях; це відношення сполучуваності. В
синтагматичні відношення вступають одиниці нижчого рівня, коли вони утворюють
складніші одиниці, тобто це відношення фонем усередині морфем, морфем у слові, слів у
словосполученні та реченні.
Безпосередньо з синтагматикою пов’язана дистрибуція (розподіл) мовних одиниць –
це сума контекстів, у яких мовна одиниця може зустрічатися, на відміну від тих контекстів, у
яких вона зустрічатися не може. Поняття дистрибуції було введено в науковий обіг
американськими лінгвістами-дескриптивістами при вивченні мов північноамериканських
індіанців. Саме тоді й оформився метод дистрибутивного аналізу, який застосовується у
процедурах опису фонемного і морфемного складу мови.
Парадигматичні відношення – це асоціативні відношення, притаманні базовим
мовним одиницям як системним утворенням. Вони пов’язують сукупність знаків або мовних
одиниць, які об’єднуються в пам’яті і знаходяться у відношенні протиставлення: вони
об’єднуються мовною свідомістю, хоча реально в мовленні їх не можна об’єднати. Вони
відображають історично вироблені властивості мовної одиниці. Це відношення вибору, вони
спираються на подібність і відмінність означуваних і означальних одиниць мови. Наприклад,
парадигма іменника, дієслова, словотвірний тип, синонімічні ряди та ін.
Отже, парадигматичні відношення базуються на спільних ознаках, за якими мовні
одиниці об’єднуються в групи, класи; а синтагматичні відношення наявні лише в мовленні,
це відношення співіснування і послідовності. Парадигматичні відношення називаються
вертикальними (стовпчиком!), а синтагматичні – горизонтальними (лінія!). Парадигматичні
відношення ґрунтуються на опозиції, синтагматичні – на контрасті. Синтагматика властива
всім рівням мовної системи (синтагматика фонем, морфем…). Синтагматичні відношення –
це відношення між одиницями одного рівня. Вважається, що синтагматичні відношення є
первинними, а парадигматичні – вторинними.
Між мовними одиницями різних рівнів існують ієрархічні відношення – відношення
залежності, відношення структурно простіших мовних одиниць зі складнішими: фонема –
морфема – слово – речення – текст.
!!!Завдання для самостійної роботи: підтвердити усі типи відношень між мовними
одиницями прикладами із системи основної мови, що вивчається (не менш трьох на кожний
тип).

6. Своєрідність системності мови.

Своєрідність системності мови виявляється у наступному:
1. Мова – відкрита, динамічна система. До мовної системи входить не лише те, що в
ній є зараз, а й те, що потенційно можливе (оказіоналізми, варіантні флексії; фонетична
система не реалізує всіх можливостей).
2. Мова – система систем, тобто гетерогенна система (складається з неоднорідних
елементів, багатошарова).
3. Система мови як ціле завдяки своїм якостям володіє деякою самостійністю і може
впливати на елементи (тиск системи).
4 Суттєва риса мовної системи – її варіативність. Кожний елемент системи виступає в
мовленнєвих актах як набір варіантів. Узагальнену форму елементу, яка виступає в описах
елементів системи мови, прийнято називати інваріантом. В.М.Солнцев тлумачить інваріант
як абстракцію, що не існує у вигляді окремої речі, а є скороченою назвою класу варіантів.
5. Системність у мові має діалектичний характер: необхідність у ній поєднується зі
свободою, сама системність – із асистемністю. На всіх рівнях мовна система має протиріччя
(за термінологією В. Гумбольдта, антиномії). Саме вони багато в чому зумовлюють
історичний розвиток мови. Нерідко кажуть про надмірну складність мови, однак спростити її
не можна. Мова – не застигла прямолінійна система, а засіб спілкування. Взаємодія
системності та асистемності виступає умовою існування і розвитку мови.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. Київ. 2006. С. 207-297 (тут вміщено
узагальнений теоретичний матеріал стосовно рівнів мовної системи, який можна
використати для відновлення відповідних знань із попередніх лінгвістичних дисциплін).
2. Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. Київ. 1998.
3. Селіванова О.О. Лінгвістична енциклопедія. Київ. 2010.
4. Українська мова. Енциклопедія. Київ. 2000. С. 423 «Парадигматика», 545
«Синтагматика», 607-608 «Структура і система мови».
5. Підручники з теорії основної виучуваної мови.

!!!Завдання для самостійної роботи: усі теоретичні положення цієї теми прокоментувати,
використовуючи знання з питань системності виучуваної іноземної мови. Перевірка на
практичних заняттях №№ 4, 5.

Тема 7. Соціолінгвістика
1. Соціолінгвістика як наука: предмет, проблематика, методи.
2. Соціолінгвістична класифікація мов.
3. Мовна ситуація як об’єкт соціолінгвістики.
4. Мовна політика.
5. Проблеми мовної політики в Україні.
6. Інтерлінгвістика: предмет, завдання.

Ключові поняття: соціолінгвістика; мовна ситуація; мовна ситуація: екзоглосна,

ендоглосна; білінгвізм; диглосія; мовна політика, державна мова, офіційна мова,
інтерлінгвістика, світова мова, штучна мова.

1. Соціолінгвістика як наука: предмет, проблематика, методи.

У 20-30 рр. ХХ ст. на стику мовознавства, соціології, соціальної психології та етнографії
виникає нова наукова дисципліна, яку називають по-різному: соціологія мови, соціологічна
лінгвістика, лінгвістична соціологія, соціологічне мовознавство, соціолінгвістика, соціальна
лінгвістика. У сучасній науці найчастіше використовуються останні два терміни, а особливо
– соціолінгвістика (транслітерація англ. sociolingvistics). Вважається, що вперше вжив цей
термін у 1952 р. американський соціолог Х. Каррі. Саме цей рік американці називають роком
народження соціолінгвістики. Проте стосовно цього сьогодні висловлюють й інші думки:
болгарський соціолінгвіст А. Пачев зазначає, що термін почав вживати Р. Хадсон у статті
«Соціолінгвістика в Індії» ще 1939 р.
Однак фактично цим терміном було названо напрям, який вже існував у мовознавстві
(соціологічний напрям). Так, зокрема, у радянському мовознавстві такого типу питання
активно обговорювалися ще у 20-30 роки (Л.П.Якубинський, Б.О.Ларін, Є.Д.Поливанов,
М.М.Бахтін, Р.О.Шор). Термін «соціологічний напрям у мовознавстві» позначає: 1) течії,
школи, окремі концепції, які трактують мову як соціальне явище, як засіб спілкування
людей; 2) систему поглядів на мову як соціальне явище. Соціологічний напрям веде свій
початок від ідей Ф. де Соссюра. До напряму належали А.Мейє, Ж.Вандрієс, Ш.Баллі,
Е.Бенвеніст, А.Сеше. Сьогодні соціологічний напрям привертає увагу західних фахівців: у
Великобританії та Швейцарії відбулися міжнародні конференції на цю тематику.
Існують широке і вузьке розуміння предмету соціолінгвістики. Так, наприклад, вузьке
визначення соціальної лінгвістики пропонував у 60-ті роки відомий соціолінгвіст акад.
В.М.Жирмунський: «Соціальна лінгвістика у вузькому смислі розглядає два
взаємопов’язаних кола проблем: 1) соціальну диференціацію класового суспільства на
певному етапі його історичного розвитку; 2) процес соціального розвитку мови, її історію як
соціального явища».
 У вітчизняному мовознавстві закріпився широкий погляд на предмет соціолінгвістики як
напряму, що вивчає соціальну обумовленість розвитку і функціонування мови, вплив
суспільства на мову і мови на суспільство. Порівн. визначення в енциклопедії «Українська
мова»: «Соціолінгвістика, соціальна лінгвістика – галузь мовознавства, що вивчає соціальні
аспекти розвитку мови у синхронії та діахронії, механізми взаємодії мови і суспільства».
Згідно з таким предметом соціолінгвістики визначається й її проблематика:
1) проблема соціальної диференціації мови;
2) соціолінгвістична класифікація мов;
3) мова і нація, національна мова, форми її існування;
4) проблема дослідження мовної ситуації як одного з ключових понять соціолінгвістики;
5) типологія мовних ситуацій;
6) проблема соціальних аспектів білінгвізму, багатомовності та диглосії (взаємодія різних
підсистем однієї мови, наприклад, літературної мови і діалектів);
7) особливе місце серед проблем соціолінгвістики посідає проблема мовної політики.
Українська соціолінгвістика зароджується з середини 60-х років, передусім у працях,
присвячених аналізу мовної карти зарубіжного світу. Це колективні монографії «Міжмовні
відносини і мовна політика» (1988), «Мовні ситуації та взаємодія мов» (1989, обидві – за
ред.. Ю.Жлуктенка). Сучасна українська соціолінгвістика представлена працями
І.К.Білодіда, В.М.Русанівського, Г.П.Їжакевич, В.М.Брицина, Н.П.Шумарової,
Л.О.Ставицької та ін.
Методи соціолінгвістики є синтезом лінгвістичних і соціологічних процедур, поділяються
на: 1. Методи польового дослідження – збір соціолінгвістичної інформації:
- безпосереднє спостереження (запис живого мовлення);
- анкетування;
- опитування;
- аналіз документальних джерел - матеріалів демографічної статистики, офіційного
і приватного листування, матеріалів преси, радіо, ТБ.
2. Методи соціолінгвістичного аналізу мовного матеріалу. З метою обробки даних
польових спостережень використовуються статистичні методи.

2. Соціолінгвістична класифікація мов.

Предметом соціолінгвістичних класифікацій є мова як комунікативний засіб, який
розглядається в аспекті його соціальних функцій і сфер вживання. Види соціолінгвістичних
класифікацій побудовані за різними принципами:
1) за наявності/відсутності писемності: писемні та неписьменні мови;
2) за часом створення писемності: давньописемні, старописемні, молодописемні, ново
писемні мови;
3) за юридичним статусом: державні, офіційні мови, мови корінних народів;
4) за обсягом виконуваних суспільних функцій: багатофункціональні (мови міжнародного
спілкування, міжнаціонального спілкування, мови народів);
5) за оцінюванням мов їхніми етнічними носіями та іншомовними етносами (цю
класифікацію коментуємо детальніше).
Цінність мови у суспільстві визначається її поширеністю, практичним значенням, зокрема
обсягом і важливістю одержуваної завдяки їй інформації. Значення мови залежить передусім
від успіхів народу, зокрема в пріоритетних галузях науки і техніки.
Усі мови світу соціолінгвісти (Орест Ткаченко) поділяють на 4 групи:
1. Мови часткового територіального поширення.
2. Мови повного територіального поширення.
3. Мови позатериторіального поширення.
4. Екстериторіальні мови.
Мови часткового територіального поширення - це мови народів світу, що не здобули або
втратили власну незалежність, державність, тому знання їхньої мови стало більш-менш
факультативним для народів, які живуть на їхній етнічній території, або й для самого народу-
носія. Так можна схарактеризувати білоруську, литовську, естонську, латиську у складі
колишнього СРСР.
Мови повного територіального поширення – мови народів із власною незалежною
державою, але з незначною кількістю національних меншин у ній і з малою поширеністю
поза межами державної території. Для прикладу, болгарська, румунська мало відомі поза
своєю територією. Польська – широковідома фахівцям (мова славістичних студій). Італійська
– мова вокалістів.
Мови позатериторіального поширення – мови широковідомі поза етнічною територією
народу їх носія, бо вони належать провідним народам багатонаціональних держав або набули
значного поширення поза основною державою. Приклади – китайська, іспанська (Іспанія,
Латинська Америка). Є й такі мови, з якими обізнані, принаймні пасивно, у різних країнах:
англійська, німецька, французька, російська.
До екстериторіальних належать мови нейтральні, мертві, колишні етнічні (наприклад
латина) або штучні як допоміжні.
Українська мова належала (за часів Радянського Союзу) до мов часткового
територіального поширення, з набуттям Україною незалежності і в сучасній Україні вона
перейшла до другої групи – мови повного територіального поширення.

3. Мовна ситуація як об’єкт соціолінгвістики.

Під мовною ситуацією розуміють «конкретний тип взаємодії мов і різних форм їх
існування в суспільному житті кожного народу на певному етапі його історичного розвитку»
(А.В.Аврорин). «Мовною ситуацією ми називаємо сукупність мов, підмов і функціональних
стилів, які обслуговують спілкування в адміністративно-територіальному об’єднанні та в
етнічній спільноті» (Б.М.Нікольський). Енциклопедія «Українська мова»: «Притаманний
суспільству спосіб задоволення комунікативних потреб за допомогою однієї чи кількох
мов». Г.Мацюк: «Мовна ситуація – властивий суспільству спосіб задоволення
комунікативних потреб за допомогою взаємодії форм однієї мови чи кількох мов, що
функціонують на означеній території, в означеному соціумі, у межах конкретного
адміністративно-політичного утворення та в конкретний історичний період».
Таким чином, мовна ситуація – сукупність форм існування однієї мови чи сукупність мов
у їх територіально-соціальному відношенні та функціональній взаємодії в межах певних
географічних регіонів або адміністративно-політичних утворень.
Мовні ситуації бувають:
1) – прості, одномовні (ендоглосні) – використовуються одна мова та її форми, діалекти.
Дуже рідко зустрічається. До такого типу наближена мовна ситуація в Ісландії, де 90%
населення розмовляє ісландською мовою й відчутнє протиставлення між літературною та
народно-розмовною формами;
- складні, багатомовні (екзоглосні). Прикладом може слугувати Індія: у межах штату
тут використовують місцеву офіційно визнану мову Індії і місцеву неофіційну мову, між
штатами – англійську, а у вищих верствах населення – ще санскрит (чотиримовна ситуація);
2) – збалансовані (мови виконують однакові суспільні функції),
- незбалансовані (мови, функціонально престижні й непрестижні, реалізують різну
комунікативну потужність, їх суспільні функції не збігаються).
Збалансованих мовних ситуацій фактично не існує, бо дві мови не можуть бути
функціонально тотожними. Навіть Швейцарію не варто наводити для прикладу, тому що
юридична рівноправність мов і реальний статус мов там не збігаються: ретороманська мова
хоч і державна, але не офіційна.
Найпоширеніша з усіх екзоглосних ситуацій – ситуація двомовності, або білінгвізму: дві
мови співіснують у межах одного колективу, який користується двома мовами в різних
комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації та функцій мов у державі.
Двомовність буває групова і масова. Групова виникає у групі людей, об’єднаних професією
(перекладачі, дипломати, науковці), класовою приналежністю(наприклад французька мова в
російських аристократів 19 ст.), інтересами (мандрівники, спортсмени). Масова виникає в
умовах життя етнічної спільноти в оточенні великого іншомовного народу. Так, масова
двомовність є в циган у європейських країнах, у імігрантів у США, Канаді, у різних
національних меншин у багатонаціональних державах.
Від білінгвізму (полілінгвізму) дещо відрізняється диглосія – одночасне існування в
суспільстві двох мов або двох форм (варіантів) однієї мови з функціональним їх розподілом.
Є одним із конкретних випадків незбалансованого білінгвізму. В енциклопедії «Українська
мова» пропонується таке визначення: «це мовна ситуація, за якої в одному суспільстві існує
дві мови або дві форми однієї мови, які виконують відмінні функції». Приклади диглосії:
співіснування різних мов у дворянському середовищі 18 ст. (французької та російської); різні
варіанти однієї мови (літературна мова і діалект). Вибір мови диктує комунікативна ситуація.
Диглосія передбачає свідому оцінку мовцями певної мови за шкалою «високий - низький».
Мовна ситуація містить такі компоненти (структура мовної ситуації):
1) соціальні умови функціонування мови;
2) сфери і середовища використання мови;
3) форми існування мови.
Соціальні умови – це конкретно-історичні умови, в яких живе народ. Вони завжди
пов’язані з соціально-економічним, культурним і політичним рівнем його розвитку
(В.Д.Бондалетов). Це форми етнічної спільноти: плем’я, народність, нація. До соціальних
умов відносять також рівень суверенітету народу, рівень культурного розвитку народу,
чисельність даного народу і його територіальна компактність.
Сфери використання мови (де відбувається спілкування). За класифікацією А.В.Авроріна,
основні такі:
- сфера господарської діяльності (частіше панує діалектна форма);
- сфера суспільно-політичної діяльності (літературна форма рідної мови, але можуть
бути і нерідні мови);
- організованого навчання;
- художньої літератури;
- масової інформації;
- естетичного впливу (кіно, театр, концерти);
- усної народної творчості;
- науки;
- діловодства;
- сфера особистого листування;
- релігійна обрядовість.
Середовища використання мови – це спільність людей, які пов’язані між собою (етнічно,
соціально, територіально чи родинними зв’язками) і відповідно користуються певними
формами мови:
- сімейне спілкування;
- спілкування всередині виробничого колективу;
- спілкування всередині соціальної групи;
- спілкування всередині цілого народу;
- міжнаціональне спілкування;
- загальнолюдське спілкування.
Форми існування мови – це конкретні форми її структурної організації та функціонування
в людському колективі. Вони досить чітко визначені в науковій літературі:
- літературна форма, або літературна мова;
- народно-розмовна мова;
- просторіччя;
- наддіалектні форми, зокрема койне (від гр. спільний). Це засіб міждіалектного, а
інколи й міжнаціонального спілкування, який виник спочатку з торговою, військовою або
культурною метою на базі одного з групи близьких діалектів, поступово увібрав у себе
також і деякі специфічні особливості інших діалектів, інколи мов (А.В.Аврорін);
- мови міжнаціонального спілкування, так звані креольські мови;
- особливі форми існування мов у деяких народів – чоловічі та жіночі мови.
 Вивчення мовної ситуації дуже важливе для вироблення правильної мовної політики.

4. Мовна політика.
Розрізняють спонтанний вплив суспільства на мову (див. тему «Мова як суспільне
явище») і мовну політику – вплив свідомий, цілеспрямований, який має сприяти
ефективному функціонуванню мови в різних сферах її використання; це частина
національної політики держави (тому використовується ще термін «національно-мовна
політика»). Світовий Конгрес із мовних політик (Барселона, 16-20 квітня 2002 р.)
сформулював значення цього терміна як «сукупність інструментів, які певна мовна група
виробляє й застосовує з метою врегулювання мовного розмаїття». Мовна політика –
сукупність ідеологічних принципів, настанов, практичних заходів для вирішення мовних
відносин у країні; політико-адміністративні дії держави, партії, класу, товариства,
угруповань, скеровані на мовний розвиток у бажаному напрямі (Галина Мацюк. Прикладна
соціолінгвістика. Питання мовної політики).
Мовна політика виражає методологічні та соціальні основи конкретної державно-
політичної системи. У центрі уваги мовної політики – складні національно-мовні проблеми,
які мають широке соціальне та ідеологічне значення. Держави здійснюють внутрішню мовну
політику (скеровану на підтримку функцій державної мови та мов меншин) та зовнішню
мовну політику, що визначає функції державної мови за межами власної території. За метою,
у відповідності з ідеологічними і державними цілями в галузі культури мовна політика може
бути перспективною (у вітчизняній соціолінгвістичній літературі називається мовним
будівництвом, у західноєвропейській та американській літературі вживається термін «мовне
планування») і ретроспективною (якщо впливає на культуру мови чи мовлення).
У мовному законодавстві (це сукупність чинних законів держави, окремі закони
конституцій, які регулюють мовну ситуацію) держав світу відомі три основні підходи до
проблем мовної політики.
1. Як державний засіб спілкування виступає мова однієї, звичайно найбільш численної
національності, що відіграла провідну роль в історичному формуванні держави. Таку
функцію виконує іспанська мова в Іспанії, англійська – в США. Ця роль може бути
закріплена конституцією, як, наприклад, в Іспанії, або не закріплена, як у США. У
законодавстві різних країн статус цієї мови може бути різним – офіційна, державна або
національна.
2. Визначення як офіційної або державної всіх основних мов країни (багатомовний тип).
Це має місце переважно у тих країнах, де важко визначити якусь одну корінну
національність (наприклад, у Люксембурзі, де дві офіційні мови – французька та німецька),
або є території компактного проживання двох і більше різномовних етносів. Наприклад, у
Швейцарії є три офіційні мови (німецька, французька, італійська) і ще – ретороманська.
Однак ця багатомовність здійснюється лише в центральних органах влади, в роботі
Федеральних зборів. Фактично країна поділена на три частини, в кожній з яких
використовується як офіційна одна з мов, є 22 кантони: 16 німецькомовних, 4 – з
французькою мовою, 1 – з італійською та 1 – поділений на дві частини: в одній говорять
німецькою, в другій – французькою. Подібна ситуація у Бельгії, Фінляндії, Канаді.
3. У законодавстві країни співвідносяться поняття національної або державної та
офіційної мов. Така ситуація властива в основному постколоніальним країнам, у яких поряд
з місцевими («національними») мовами функціонують як офіційні мови колишніх
метрополій – англійська, французька, іспанська, португальська. Показовий приклад – Індія.
Що ж таке державна мова? Це закріплена традицією або законодавством мова, вживання
якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та
організаціях, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформації
(енциклопедія «Українська мова»). Зазвичай державна мова – це мова національної
більшості в її літературній формі: англійська у Великій Британії, французька – у Франції,
японська – в Японії, українська – в Україні. Тоді національні меншини вимушено двомовні.
Але, як зазначалось вище, державною може бути і не національна мова (США, Індія).
Синонімом до терміна «державна мова» виступає офіційна мова – юридичний статус
мови, вищий від інших і, як правило, закріплений у конституціях країн; ця мова обов’язкова
для вживання в офіційних сферах життя країни, насамперед у державному управлінні,
законодавстві, судочинстві.

5. Проблеми мовної політики в Україні.

Це питання виноситься на самостійну підготовку і передбачає, по-перше,
характеристику мовної ситуації та мовної політики в Україні на підставі теоретичної
інформації, викладеної вище та в інших джерелах; по-друге, окреслення проблем сучасної
мовної політики в державі з урахуванням українського мовного законодавства (аналіз
Інтернет-ресурсів). Обговорення на практичному занятті.
Стан і статус української мови не раз були об’єктом соціолінгвістичного аналізу, це
питання досліджували: Б. Ажнюк, В. Брицин, В. Денисенко, А. Загнітко, С. Єрмоленко, М.
Кочерган, Л. Масенко, В. Німчук, О. Радчук, Л. Ставицька, О.Тараненко, О. Ткаченко, Н.
Шумарова та ін.
Статус мов в Україні – українська мова як державна, усі інші мови – недержавні, зокрема
мови національних меншин.

6. Інтерлінгвістика: предмет, завдання.

Із соціолінгвістикою тісно пов’язана інтерлінгвістика - особлива лінгвістична дисципліна,
яка вивчає міжнародні мови як засіб комунікації в багатомовному світі.
Термін «інтерлінгвістика» з’явився у 1911 р. з таким тлумаченням від його автора,
бельгійського вченого Ж.Мейсманса: наука про природні закони формування загальних
допоміжних мов – як природних, так і штучних, які здатні виступати в ролі посередників у
міжмовному і навіть міждіалектному спілкуванні. До того була відома теорія
лінгвопроєктування, започаткована працями Р.Декарта і розвинена Г.-В.Лейбніцом.
Виникненню інтерлінгвістики сприяли спроби (у зв’язку із занепадом міжнародного
значення латини) створення проектів міжнародних допоміжних мов, які з 1879 р. (волапюк),
а особливо з 1887 р. (есперанто) знайшли практичне застосування.
Інтерлінгвістика як лінгвістична дисципліна все ще розуміється по-різному: одні вчені
вважають єдиним її об’єктом штучні мовні проекти (Лінгвістичний енциклопедичний
словник, М.П.Кочерган), інші (частіше) – розширюють межі інтерлінгвістики, включаючи до
неї також процеси взаємодії мов на світовій арені. Відповідно до другого погляду, можна
говорити про два шляхи забезпечення ефективної комунікації в багатомовному світі:
1) міжнародні (світові) мови, або мови широкої комунікації; 2) міжнародні штучні (або
планові) мови.
Міжнародні природні мови у давню і середньовічну епохи мали регіональний характер:
арабська і перська у країнах Близького Сходу, старослов’янська у східній частині Європи,
латина – у Західній Європі. Внаслідок процесів глобалізації, які розпочинаються ще за Нової
історії, деякі мови набули статусу світових мов. Ознаки світової мови: 1) глобальність
поширення (позатериторіальні мови); 2) статус, значення країни; 3) висока інформативність;
4) специфіка функцій: юридичне закріплення в якості офіційних чи робочих мов
міжнародних організацій (ООН, ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, ВООЗ, МАГАТЕ та ін.); 5) включення
до програм навчання в загальноосвітній та вищій школі в якості іноземної мови (вивчення
«академічним шляхом»); 6) світовою може стати лише національна мова.
!!!Самостійно: які мови мають статус світових, яка їх історія.
Крім природних мов, для яких забезпечення міжнародного спілкування виступає
вторинною функцією, людьми створюються штучні (планові) мови – це комунікативні
системи, спеціально сконструйовані для міжнародного спілкування.
Спроби створення таких мов робилися ще в античну добу: у 4 – 3 ст. до н.е. Алексарх
розробив штучну мову на базі давньогрецького койне. У 1629 р. французький філософ Рене
Декарт заклав основи лінгвопроєктування – він запропонував проєкт створення правильної
філософської мови, яка б подолала деякі «недоліки» природних мовних систем, пов’язані з
асиметрією плану вираження і плану змісту. Однак власне міжнародні мови починають
створюватися лише у 19 ст., і саме з середини 19 ст. закріплюється уявлення про допоміжний
характер штучних мов. До відомих проектів відносять волапюк, есперанто, ідо, окциденталь,
інтерлінгва. Загалом різних проектів штучних міжнародних мов близько 2 тис.
Фахівці (наприклад Річард Харрісон) класифікують штучні мови в залежності від
лексичного складу – запозичений чи повністю штучний: апріорні штучні мови (ніяк не
пов’язані з будь-якою природною мовою, приклади – іфкуіль, сольресоль, ченглі);
апостеріорні штучні мови використовують матеріал природних мов, комбінуються елементи
світових мов, використовується інтернаціональна лексика (це більшість штучних мов), а
також змішані мови.
!!! До практичного заняття підготувати інформацію про штучні мови – волапюк,
есперанто.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. Київ. 2006. С. 325-332.
2. Мацюк Г. Прикладна соціолінгвістика. Питання мовної політики. Львів. 2009.
3. Українська мова. Енциклопедія. Київ. 2007. С. 208, 583-585.
4. Інтернет-ресурси.

Тема 8. Динаміка (розвиток) мови

1. Проблема зміни мови в лінгвістиці.
2. Лінгвістичні теорії розвитку мови.
3. Зовнішні закони розвитку мови.
4. Внутрішні закони розвитку мови.

Ключові поняття: синхронія, діахронія, інновації, антиномії, зміна мови, розвиток мови,
вдосконалення мови.

1. Проблема зміни мови в лінгвістиці.

Проблема мовної змінності є найважливішою проблемою загального мовознавства,
оскільки вона пов’язана із сутністю мови.
Одним із перших, хто вказав на протиріччя в самому характері існування та змін у мові,
був В.Гумбольдт: «За своєю дійсною сутністю, мова є дещо постійне і водночас у кожний
даний момент тимчасове».
19 століття – це передусім розвиток порівняльно-історичного мовознавства, представники
якого вважали, що порівняльно-історичний метод дає змогу пояснити причини виникнення
та змін мовних явищ. Вже у першій половині 19 ст. історизм у розвитку мов (передусім
індоєвропейських) тлумачили по-різному Багатство флективних засобів вираження
граматичних значень у давніх мовах (санскрит, давньогрецька, латина) почали сприймати як
розквіт мов, а розпад флексій обожнювався з руйнування мови. На цій підставі виникла
теорія двох періодів у розвитку мови (А.Шлейхер): у перший (доісторичний) період мова
виникає, збагачується, вдосконалюється, а у другий (історичний, ближче до наших часів) –
мова бідніє і деградує. Таке розуміння мовного розвитку призвело А.Шлейхера до висновку:
«Історія – ворог будь-якої мови».
Молодограматики зовсім відмовилися від тези про вдосконалення мови. Для них «мови
знають рух по колу, але не знають справжнього розвитку».
Проблема розвитку мови своєрідно тлумачиться Ф. де Соссюром в його концепції
синхронії та діахронії. Синхронія – стан мови в певний момент її розвитку; сукупність
взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний
умовно виділений період. Диахронія – історичний розвиток мови. Соссюр протиставляв
синхронію як вісь одно часовості та діахронію як вісь послідовності і вважав, що це
протиставлення відповідає протиставленню статики і динаміки, системності і асистемності.
Відтак, він розмежовував синхронічну лінгвістику та діахронічну лінгвістику, надаючи
перевагу синхронічній: «Мова є система, всі частини якої можуть і повинні розглядатися в
їхній синхронічній взаємозумовленості». Запровадження понять синхронії та діахронії у
лінгвістику є методологічно важливим. Отже, дихотомія «синхронія - діахронія» так само
важлива для лінгвістики, як і дихотомія «мова – мовлення».
Б. де Куртене протиставляв історію мови і розвиток мови. Празький лінгвістичний гурток
(структуралізм) у своїх «Тезах» намагався обґрунтувати концепцію динамізму мовної
системи й усунути відмінності між діахронною та синхронною лінгвістикою
Як бачимо, проблема мовного розвитку дуже складна.

2. Лінгвістичні теорії розвитку мови.

Теорія стадіальності розвитку мови і мислення. Започаткована у працях В.Гумбольдта і
А.Шлейхера. Гумбольдт розробляв свою концепцію стадіальності розвитку мови і мислення,
спираючись на теорію А.Шлейхера про три морфологічні типи мов – аморфний,
аглютинативний і флективний. Порівнюючи ці типи, Гумбольдт відзначив відсутність
«чистих» типів, існування перехідних типів, а також недостатню вивченість їх у
типологічному відношенні. О.О.Потебня теж мав відношення до цієї теорії. Він виділив три
способи і відповідно три стадії розвитку мови і мислення: міфічне мислення, поетичне
мислення і прозаїчне (або наукове) мислення.
Теорія економії зусиль мовців. О.О.Потебня звернув увагу на те, що з посиленням
асоціативних зв’язків між звуковими комплексами та ідеями, які ними виражаються,
простежується спрощення звукового комплексу, відбувається наче «згущення думки» на
більш короткому звуковому відрізку. В.О.Богородицький виявив явища економії у
словотворі, у морфемній структурі слова. Історія мов дає багато прикладів економії – поява
дублетних форм, нульові флексії, неповні речення і под. Однак «економлячи» в одному, мова
нарощує свої засоби для вираження іншого. Тому, з одного боку, спрощення груп
приголосних, асиміляція, усування дублетів …, а з іншого – розвиток синонімії, створення
вторинних номінацій для експресивності.
Теорія тиску системи. Поняття тиску системи ввели для пояснення змін у мові
молодограматики. Мовознавець М.І.Толстой вважає, що тиск системи є максимальним у
фонетиці, менше – у морфології і мінімальний – у лексиці. Чим більше варіативність у
системі, тим менше її тис на елементи. Прикладом тиску системи можуть слугувати процеси
асиміляції іншомовних слів, а також включення кожного нового слова до певної частини
мови. «Тиск системи» - це не визначальний чинник. Він лише регулює, обмежує можливості
тих чи інших змін у системі мови.
Теорія інновацій. Їі автор – румунсько-італійський лінгвіст Еугеніо Косеріу, який визнає
існування у мові різних відхилень від традиційної норми. Ці відхилення він називає
інноваціями. Косеріу розмежовує зміну та інновацію. Зміна - це продукт еволюції мови,
вона передбачає наступність і розбіжності. Інновації мають індивідуальну природу,
оказіональні функції та значення, хоча й створюються із елементів загальної мови. Інновація
може стати загальномовним фактом у разі, якщо відповідає потребам мовного колективу,
тенденціям розвитку мови. Інновація не передбачає наступності (порівн.. авторські
неологізми, індивідуальна образність, крилаті вислови, незвичайна індивідуальна
сполучуваність слів і внаслідок цього особливі смисли слів і под.). Появу інновацій Косеріу
пояснює такими чинниками: перекручування традиційної моделі, вибір одного із варіантів,
які існують у мові; винахід нових форм під тиском системи; запозичення форм із інших мов;
функціональна економія.
Таким чином, проблема розвитку мови – одна зі складних, дискусійних. Тут потрібно
враховувати як соціальні чинники, так і внутрішні закони. Має сенс твердження: в мові все
соціальне в тому смислі, що вона не може ні функціонувати, ні розвиватися поза
суспільством, одна при дослідженні еволюції мови розмежування соціального та
внутрішньоструктурного необхідне і науково виправдане. Відтак, розвиток мови
обумовлений законами – внутрішніми і зовнішніми. Їх диференціювання пов’язується з
розмежуванням внутрішньої та зовнішньої історії мови у Б. де Куртене, внутрішньої та
зовнішньої лінгвістики у Соссюра і з внутрішньою та зовнішньою структурою мови в
Е.Косеріу.

3.Зовнішні закони розвитку мови.

Зовнішні закони виявляються внаслідок зв’язку мови з історією суспільства, різними
видами людської діяльності. А відтак, говорять про екстралінгвістичні чинники, що
впливають на розвиток мови: 1) розвиток, прогрес суспільства; 2) контакти мов; 3)
культурно-історичні чинники; 4) історія суспільства, народу; 5) мовна політика держави.
!!!Самостійна робота: по-перше, доповнити висвітлення цього питання матеріалом із
попередніх лекційних тем, із підручника М.П.Кочергана; по-друге, проілюструвати усі
чинники відповідними прикладами.

4. Внутрішні закони розвитку мови.

Внутрішні закони дуже різноманітні, їх поділяють на:
- загальні – охоплюють усі мови і можуть виявлятися на всіх рівнях мови. Так, для мов
як знакових систем характерна асиметрія мовного знака; у всіх мовах є багатозначність,
синонімія, омонімія, варіативність та інші загальномовні явища;
- окремі, часткові закони стосуються процесів в окремих мовах, наприклад, в англійській
мові вживання артиклів, особливості часових форм дієслова.
Вже сама назва – внутрішні закони – говорить про те, що тут маються на увазі такі
регулярні відношення між мовними явищами і процесами, що виникають унаслідок
спонтанних, незалежних від зовнішніх впливів причин. Саме внутрішні закони є свідченням
того, що мова має відносно самостійну і саморегулюючу систему.
Внутрішніми законами певним чином обумовлені внутрішні причини мовних змін.
Вони більш різноманітні, ніж соціальні, та менш вивчені. Вони пов’язані з: 1) мовними
антиноміями; 2) з пристосуванням мовного механізму до фізіологічних особливостей
людського організму. В цьому відношенні виявляються різні тенденції: до полегшення
вимови; до економії мовних засобів; до вирівнювання форм за аналогією; 3) з необхідністю
вдосконалення самої мовної системи, передусім з усуненням дублювання засобів вираження,
вирівнювання значень, із вживанням більш виразних форм мови.
Антиномії – протилежні начала, внутрішні протиріччя мови, боротьба між якими
призводить до її змін. В. Гумбольдт вважав, що в антиноміях виражається сутність мови.
Основні антиномії такі:
- антиномія позначувального і позначуваного, плану змісту і плану вираження;
- антиномія норми і системи;
- антиномія об’єктивного та суб’єктивного в мові;
- антиномія мовців і слухачів;
- антиномія індивідуального та колективного в мові;
- антиномія коду і тексту;
- антиномія інформаційної та експресивної функцій мови;
- антиномія цілого та окремого мові.
!!!Самостійно доповнити питання про антиномії матеріалом із підручника
М.П.Кочергана і власними прикладами.

Загальний висновок по темі. Мова знаходиться у постійному розвитку.

Внутрішньоструктурні та екстралінгвістичні чинники розвитку мови взаємопов’язані. Всі
соціальні чинники впливають на еволюцію структури мови, впливають на внутрішньомовні
процеси. Загалом мова не залежить від волі, бажання її носіїв. Вона розвивається за своїми
внутрішніми законами, внаслідок чого і складається її система.
Лінгвісти виокремлюють три взаємопов’язаних поняття для характеристики історичної
еволюції мови: зміну, розвиток, вдосконалення. Щодо цього немає ще однозначного
розуміння. Можливе таке тлумачення.
Зміна – це конкретне порушення тотожності певної мовної одиниці, внаслідок чого
утворюється або новий функціональний елемент, або нові функції (фонетичні, граматичні
зміни).
Розвиток являє собою дію закону. Розвиток (абсолютний чи відносний) знаменує
собою перехід одного якісного стану мовних явищ в інший.
Вдосконалення – близьке до розвитку. Це поняття містить оцінювання змін мовних
явищ, їхнього розвитку. Мова пристосовується до суспільного життя, нових потреб
спілкування, комунікації: збагачення словникового складу, розширення суспільних функцій і
стильових варіантів мови.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. Київ. 2006. С. 333-354.
2. Селіванова О.О. Лінгвістична енциклопедія. Київ. 2010.
3. Українська мова. Енциклопедія. Київ. 2007.
4. Інтернет-ресурси.