1.

Предмет і завдання курсу

Предметом є пізнавальне спрямування й організація досліджень мови та її продуктів.
Головними завданнями є:
1) розгляд еволюції методологічного простору лінгвістики, починаючи з часів античності;
2) з’ясування співвідношення методології, парадигми, епістеми;
3) вияв у наукових мовознавчих парадигмах і школах світосприймальних домінанат), специфіки оцінок
пізнавальної природи людської свідомості, її взаємодії зі світом дійсності;
4) визначення предмета й об’єкта мовознавчих досліджень;
5) обґрунтування зв’язку пізнавальної здатності людини з мовою й мовленням, процесами комунікації;
6) з ’ясування напрямів взаємної детермінованості мови, свідомості її носіїв, соціуму, культури,
комунікативної діяльності;
7) інвентаризація й систематизація дослідницьких принципів у ракурсі різних епістем і парадигм;
8) упорядкування лінгвістичних методів у розрізі наявних у лінгвістиці епістем;
9) розробка способів оцінки достовірності отриманих результатів лінгвістичного пошуку;
10) оцінка сукупності проблем мовознавства, які потребують розв’язання;
11) вияв причин методологічного еклектизму лінгвістичних теорій і шкіл;
12) пошук виходу зі станів методологічної кризи в лінгвістиці тощо.

2. Конкретне і загальне, теоретичне і прикладне мовознавство.

Мовознавство – наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу.

Мовознавство поділяється на конкретне (часткове) і на загальне. Загальне в свою чергу поділяється

ще на два підвиди – власне загальне і теоретичне.

Конкретне мовознавство вивчає окремі мови (україністика, русистика), або групи споріднених мов
(славіністика, германістика) Може бути синхронічним і діахронічним.

Загальне – вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, структуру,

закономірності функціонування всіх мов світу. Установлює загальні закони будови, розвитку мов на
базі вивчення окремих мов. Вивчає та формулює мовні універсалії (в усіх мовах є голосні і приголосні,
в усіх мовах є власні назви і т.д.)

Між конкретним і загальним мовознавством існує тісний зв’язок : усе нове відкрите при вивчені
окремих мов з часом входить до теорії загального мовознавства і навпаки.

Теоретичне мовознавство – з’ясовує сутність і природу мови, її будову і організацію,

функціонування, розвиток. Вивчає мову як явище

+Прикладне мовознавство – вирішення завдань практичного використання мови. (Розробка методики

вивчення нової мови) (застосування мовознавчої теорії на практиці)
 3. Загальна характеристика історичного розвитку науки про мову
Наприкінці XX ст. мовознавча наука пострадянського простору опинилася у стані методологічної
кризи, з одного боку, через декларування відмови від жорстких канонів марксистсько-ленінської теорії
пізнання, з іншого, через еклектизм методологічних позицій світової лінгвістики. Пошук виходу із
кризового стану зумовив численні наукові розвідки, присвячені проблемам методологічних настанов
лінгвістичних досліджень. У центрі уваги мовознавчої спільноти постало поняття наукової парадигми.
На початку XXI ст. у лінгвістичних студіях значно посилився лінгвофілософський компонент, що
звичайно, як це було і на початку XX ст., зумовлене прагненням переглянути загальні підходи і
принципи дослідження мови, визначитися стосовно її ролі в житті людини, соціумі, культурі;
з’ясувати функціональну природу мови як семіотичної системи і, врешті-решт, упорядкувати й
виробити відповідний новому парадигмальному просторові інструментарій її дослідження. Усе це
зумовлює нагальну потребу виокремлення особливої галузі мовознавства – лінгвометодології.
У Франції на позначення дисципліни, що вивчає методологічне підґрунтя мовознавчих теорій,
застосовується термін «epistemologie». Лінгвістична епістемологія в цій країні сформувалася
наприкінці 70-х p. p. XX ст. завдяки працям С. Ору. У 1978 р. було створено Товариство історії й
епістемології наук про мову, а у 1979 р. вийшов перший номер жур­ налу «Історія, епістемологія,
мова», що стало «свідченням існування нової галузі, яка поєднує ерудицію історика-мовознавця з
теоретичним осмисленням його науки»

4. Мова і мислення. Мова і мовлення.

Найголовніша функція мови, як засобу спілкування є комунікативна. Тобто під час говоріннями
маємо справу із власне мовою і з процесом її використання, який ми називаємо МОВЛЕННЯ.Отже,
мова є основою мовлення, а мовлення існує завдяки мові. Через мовлення здійснюється зв’язок із
мисленням.

Проблемою мови і мовлення займався Ф. де Соссюр * а вперше звернув увагу Гумбольдт.

Мовець і з мови бере не все, адже засвоїти все – нереально. Бере мовець те, що йому необхідно, що
відповідає його мовним уподобанням. Отже у кожного мовцяє власне мовлення. Яке є унікальним.
Неповторним.

Мова – система одиниць спілкування, правил їх функціонування.

Мовлення – процес використання мови, практична реалізація її одиниць.

Мовлення включає у себе говоріння і результат говоріння (текст). Наприклад молодіжне мовлення,
мовлення окремої людини, художнє мовлення – все це різне використання можливостей мови.

Чим відрізняється мова від мовлення?

Мова – абстрактна, мовлення – конкретне. (мовлення можна чути, записати, бачити, прочитати – в
цьому полягає конкретика, а МОВУ спостерігати неможливо)

Мова – стабільна, мовлення динамічне (у мовленні, за звичай людина допускає багато помилок,
іноді недотримується норми. У мові, в свою чергу, помилок немає. Є норми, які є загальноприйнятими
і стабільними.

Мова – психічне явище, мовлення психофізичне. Мова існує ніби у душах, у психіці людей, а
мовлення крім психічного аспекту має і фізичний – породження і сприйняття. Ми можемо
охарактеризувати мовлення за такими ознаками як темп, тембр, тривалість, гнучність, артикуляція,
акцент і т.д.
Мова – нелінійна, мовлення – лінійна Мовлення розгортається в часі. Для того, щоб щось сказати
потрібний певний часовий проміжок ( слова вимовляються не гамузом, а послідовно, один за одним). В
мові всі слова, звуки існують разом, одночасно.

Мова – явище соціальне, мовлення – індивідуальне.

Мова – обов’язкова, Мовлення – довільне.

Мова і мовлення – явища соціальні. Тісно пов’язані між собою. мова не тільки породжує мовлення,
стримує, унормовує його, а й живиться ним, змінюється. В мові з’являється нове, оказіональне, що з
часом може стати мовним фактом.

5. Мовознавство і семіотика.

Семіóтика, або семіолóгія — наука, яка досліджує способи передачі інформації, властивості знаків та
знакових систем в людському суспільстві (головним чином природні та штучні мови, а також деякі
явища культури, системи міфів, ритуалів), природі (комунікація у тваринному світі) або в самій людині
(зорове та слухове сприйняття тощо). Іншими словами, семіотика — це теорія знаків та знакових
систем.

Основи цієї науки були закладені ще представниками античної та середньовічної філософської думки.
Основні принципи семіотики у XIX ст. сформулював американський філософЧарльз Сандерс Пірс. У
XX ст. семіотика набула лінгвістичного ухилу під впливом ідей лінгвістів Фердинанда де
Соссюра та Луї Єльмслева, та філософського ухилу під впливом ідей американського
філософа Чарльза Морріса.

Виділяються три розділи семіотики:

синтактика (або синтаксис, від грец. syntaxis — побудова, порядок) — вивчає закономірності
побудови знакових систем безвідносно до їх інтерпретації, тобто співвідношення знаків один з одним;

семантика (від грец. semantikos — те, що позначає) — вивчає відношення між знаком та його
смислом;

прагматика (давньогрец. pragmatos — дія) — вивчає відношення знаків з їх відправниками,

одержувачами та контекстом знакової діяльності.

6. Лінгвістика 20-21 ст. Соціолінгвістичні студії. Гендерна лінгвістика.

Сучасним мовознавством прийнято називати мовознавство другої половини XX - початку XXI століття
(в окремих дослідженнях в якості початку цього періоду називаються 60-ті або навіть 70-ті роки XX
століття).
Соціолінгвістика є маргінальною галуззю мовознавства, що вивчає вплив суспільних явищ і процесів
на виникнення, розвиток, соціальну й функціональну диференціацію та функціонування мов, а також
зворотний вплив мови на соціум. Об’єктом соціолінгвістики є мова в аспекті її соціальної
диференціації, а предметом - функціонування мови «в соціальному контексті». Соціолінгвістика
виникла на теренах мовознавства, соціології, соціальної психології й етнографії у другій половині XX
ст.
Дослідники виокремлюють у сучасній соціолінгвістиці три течії:
1)орієнтована на соціологію (досліджує норми мовного вживання, мету вибору варіантів мови,
диглосію, білінгвізм, теорію кодів залежно від різних соціальних детермінант)
2)друга спрямована на лінгвістику й вивчає неоднорідність мовної системи з огляду на соціальні
параметри, а також зв’язок мовних змін із соціальними умовами;
3)третя має етнографічне й методологічне спрямування.
Головними векторами соціолінгвістичних досліджень залишаються проблеми мовної ситуації, мовного
колективу, суспільних функцій мови, форм її існування в соціумі, соціальної диференціації мов
залежно від різноманітності соціальних шарів (стратифікаційна) і соціальних ситуацій (ситуативна),
двомовності, полілінгвізму, мовної міксації, мовної політики, норми, мовного будівництва і т. ін.
Поняття: мовна політика і мовна ситуація (в Україні білінгвізм і толерантне ставлення до носіїв будь-
якої мови
Одним із ключових понять соціолінгвістики є мовна ситуація (термін Ч. Фергюсона) - ситуація
взаємодії різних мов чи різних форм існування однієї мови в певній державі чи регіоні з огляду на
функціональну специфіку й ареал поширення мов чи форм мов у певний момент історичного розвитку.
Мовна політика держави в соціолінгвістиці розглядається, з одного боку, як концентроване
вираження ідеологічних і соціальних принципів, що визначають політичне, теоретичне та практичне
ставлення тієї чи іншої державної системи й держави до функціонування, розвитку та взаємодії мов, до
їхньої ролі в житті народу чи народів, з іншого боку, як сукупність ідеологічних, політичних,
юридичних, адміністративних заходів, спрямованих на розвиток, функціонування, баланс мов, зміну чи
збереження мовної ситуації в державі, регіонах, соціумі.
Суб’єктами мовної політики є 1) держава та її законодавчі й виконавчі органи; 2) комітети по освіті,
пресі, масовій комунікації, видавничій справі, кіномистецтву тощо; 3)дослідницькі лінгвістичні
центри, приміром, інститути Академії наук, служби перекладів, культури мови і т. ін.; 4) суспільні
організації, політичні партії, асоціації вчителів, науковців, письменників, журналістів, різні добровільні
«осередки сприяння».
Прблеми соціолінгвістики: соціум і мова, вплив мови на соціум та їх взаємовплив (вивчення гендерних
проблем)
Методи: статистичний та анкетування (Яку мову Ви вважаєте рідною? і т.д.)
Гендерна лінгвістика або лінгвістична гендерологія зароджувалась в кінці 20 ст. в межах
соціолінгвістики. Зараз це самостійна дисципліна. Сучасна лінгвістика переживає гендерний бум.
1868 – термін «гендер» був введений феміністками в Америці.
Гендер – це соціальна стать на відміну від біологічної.
З 2006 почались системні гендерологічні дослідження в Україні.
«Мова і фемінізм» - основоположна праця сучасної американської дослідниці Robin Lakoff.
Гендерна проблематика в лінгвістичному національному дискурсі України репрезентує такі аспекти:
1)загальні проблеми теорії лінгвогендерології
2)питання феміністського та маскулінного лексикону
3)словотвірне вираження гендерно маркованих значень
4)комунікативні аспекти гендерної лінгвістики і гендерної психолінгвістики
Актуальні поняття: гендерний стереотип (фемінінний та маскулінний стереотип; квір – порушення
традиційних норм)
Андрогінність (Андрогінія) - поєднання в індивіді відносно рівним чином, як маскулінних, так і
фемінних рис.
Об’єктом уваги в гендерологічних студіях стали питання відмінностей, подібностей та особливостей
репрезентації осіб чоловічої та жіночої статі в мові. Гендер справедливо вважають поняттям
міждисциплінарним. Більшість дослідників спирається на визначення, згідно з яким гендер означає
«сукупність соціальних і культурних норм, які суспільство приписує виконувати людям залежно від їх
біологічної статі».
У найзагальнішому вигляді гендерна лінгвістика вивчає дві групи питань:
1.Відображення гендеру в мові (як чоловік та жінка зображені в мові як системі): номінативну систему,
лексикон, синтаксис, категорію граматичного роду і ряд подібних об'єктів. Ціль такого підходу полягає
в описі та поясненні того, як маніфестується у мові наявність людей різної статі, які оцінки
приписуються чоловікам та жінкам і в яких семантичних областях вони найбільш поширені, які
лінгвістичні механізми стоять в основі цих процесів;
2.Мовленнєва та в цілому комунікативна поведінка жінок і чоловіків (чи є відмінності у мовленні
чоловіків та жінок): досліджується, з допомогою яких засобів і в яких контекстах конструюється
ґендер, як впливають на цей процес соціальні фактори та комунікативне середовище (наприклад,
Інтернет).
 7. Методологія наукового дослідження у вищій школі

Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний.

Також застосовуються дослідні методи до вивчення двох «зрізів» мови: синхроніїідіахронії.

Синхронія — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її
розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз
мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу,
наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови
привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби.

На противагу — діахронія — умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного
аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні
передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови
(звук,слово,речення).

Мета описового методу — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в
інвентаризації та систематизації мовних одиниць.

Цей метод має велике практичне значення, позаяк пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На
його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші
нормативні словники.

Об'єктом дослідження порівняльно-історичного методу є генетично споріднені мови. Головне його

завдання — розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому.
За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні
одиниці — звуки, слова, їх форми і значення.

На основі порівняльно-історичного методу створені історичні і порівняльно-історичні граматики мов і

етимологічні словники.

Мета зіставного методу — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси
зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні
граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники.

Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як
цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень.
Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу:

-дистрибутивний аналіз -аналіз за безпосередніми складниками -трансформаційний аналіз

-компонентний аналіз

Основними прийомами є:

Індукція (від лат. inductio «наведення, збудження») - прийом дослідження, за якого на підставі
вивчення окремих явищ робиться загальний висновок про весь клас цих явищ; узагальнення
результатів окремих конкретних спостережень.

Дедукція (лат. deductio, від deduco «відводжу, виводжу») - форма достовірного умовиводу окремого
положення із загальних. На основі загального правила логічним шляхом з одних положень як істинних
виводиться нове істинне положення.
Гіпотеза (від герц, hynothesis «основа, припущення») - спосіб пізнавальної діяльності, побудови
вірогідного, проблематичного знання, коли формулюється одна з можливих відповідей на питання, що
виникло а процесі дослідження; одне з можливих розв'язань проблеми.

Аналіз - мислене або практичне розчленування цілого на частини. Синтез - мислене або практичне
з'єднання частин у ціле.

8. Загальнонаукові та мовознавчі методи і прийоми

Мовознавство як наука характеризується системним підходом до об’єкту дослідження – мови. Наука

виникає лише тоді, коли формуються і систематично використовуються особливі наукові методи
емпіричного і теоретичного дослідження певних явищ. Лінгвістика стала наукою на початку 19 ст.
В кінці минулого ст. лінгвістика перебувала у стані методологічної кризи. Причини:
1)відмова від теорії пізнання
2)еклектизм – поєднання різних елементів, запозичених з інших концепцій. У світі немає сталої
методології дослідження лінгвістики.
Зараз в рамках лінгвістики виокремилась галузь – лінгвометодологія (з’ясування природи мови у
співвідношенні зі свідомістю її носіїв, культури.)
Методологія (грец. Метод – шлях, дослідження; логос – учення) – з точки зору філософії – спосіб
пізнання дійсності.
Методологія – учення про конкретні методи конкретної науки і ці методи розглядаються у всій
сукупності (актуальних методів).
В основі мовознавчої методології лежить діалектика – філософська наука про загальні закони розвитку
суспільства і мислення.
Є широке і вузьке поняття методу (ми розглядаємо вузьке). Метод – система процедур аналізу об’єкту
дослідження, а також перевірка отриманих результатів.
Поняття методика – конкретні дії, операції, комбінації, що направлені на вирішення поставлених
науковцям проблем.
Методологічні принципи:
1)Головний принцип в концепції Гумбольдта – екстенсивізм (19 ст) – дослідження мови в широкому
значенні (мова в рамках людина, дух, природа, етнос) – широкий підхід.
2)Після Гумбольдта наука про мову перейшла на принцип експансіонізму/експансивізму
(розширення) – передбачає впровадження до лінгвістика теоретичного доробку – термінів, методів і
методик інших наук. У результаті межі лінгвістики стають розмитими.
3)Сучасний етап – принцип експланаторності – мовні явища мають бути не тільки описані, а і
пояснені на підставі суворої доказової теорії.
4)Антропоцентризм – (найсучасніший принцип), не наукова парадигма, а методологічний принцип.
Науковець розуміє, що мова існує в людині, для людини і реалізується через людину.
Сучасна парадигма – когнітивно-дискурсивна лінгвістична парадигма (комунікативна компетенція
адресанта і адресата)
Методи поділяються на загальнонаукові, тобто такі, що використовуються в усіх галузях наукового
знання та методи окремих наук, у нашому випадку, суто лінгвістичні.
Загальнонаукові методи:
1)спостереження
2)порівняння
3)індукція
4)дедукція
5)гіпотеза
6)аналіз
7)синтез
8)експеримент
9)моделювання
Суто лінгвістичні/спеціальні методи:
1)порівняльно-історичний (може бути окремо порівняльний і окремо історичний)
2)математичний
3)контекстуально-інтерпретаційний аналіз
4)аналіз дискурсу
5)метод функціонально-семантичних полів
9. Нові напрями в сучасній науці про мову. Психолінгвістика: об’єкт і предмет
Мовознавство має більш ніж двадцятивікову традицію, однак найінтенсивніший його розвиток
припадає на XX ст. За це століття змінилося три наукові парадигми: порівняльно-історична
(генетична), системно-структурна (таксономічна) й комунікативно- функціональна.
Порівняльно-історичне мовознавство другої половини XIX ст. супроводжувалося вдосконаленням
прийомів лінгвістичного аналізу, розширенням наукових горизонтів. Встановлюються зв’язки
мовознавства з іншими науками, формуються нові школи: натуралізм, психологізм, молодограматизм.
Психолінгвістика (грец. psyciie — душа і франц. linguistique — наука про мову) — наука, яка вивчає
процеси утворення, сприйняття та формування мовлення у їх взаємодії із системою мови, а також
розробляє моделі мовленнєвої діяльності та психофізіологічної мовленнєвої організації людини,
перевіряє їх у процесі психологічних експериментів.
Психолінгвістика вивчає глибинні знання та здібності, необхідні людині для того щоб опанувати мову
в дитинстві і впродовж життя користуватися нею.
Психолінгвістика- синтетична наука.
Предмет: Ч . Осгуд предметом психолінгвістики вважав процес и кодування та декодування
повідомлень. Представники трансформаційної психолінгвістики (насампере д Н. Хомський та Дж.
Міллер) її предметом вважали процеси оволодіння, використання формальних мовних структур та
втілення в мовних формах смислу повідомлення. Н. Хомський запропонував поняття «глибинний та
поверхневий рівні висловлювання». Д. Слобін визначав предметом психолінгвістики глибинні знання
та здібності, необхідні людині для оволодіння мовою в дитинстві і послуговування нею впродовж
життя. На думку Леонтьева предметом цієї науки є структура і функціонування мовленнєвих
механізмів людини у їх співвідношенні зі структурою мови.
Найточніше предмет психолінгвістики визначила білоруська дослідниця Уланович — вербальна
організація та вербальна поведінка людини.
Проблематика: До сфери психолінгвістики залучають проблеми мовленнєвої здатності, мовної
свідомості, мовленнєвого розвитк у людини , механізмів породження і сприйняття мовлення,
когнітивні процеси, дослідження мовленнєвої поведінки мовної особистості, питання, пов'язані з
комунікацією (вербальною, міжкультурною тош;о). з огляду на такий підхід завданнями
психолінгвістики слід вважати:
— розроблення загальних теоретичних моделей породження і сприйняття мовлення;
— вивчення імовірнісної структури мовленнєвих процесів;
— дослідження вербальних асоціацій;
— визначення факторів розпізнавання мовлення;
— дослідження та опис дитячого мовлення;
— вивчення проблем психолінгвістики тексту;
— розроблення загальнотеоретичних проблем етнопсихолінгвістики та проблем мовленнєвого впливу;
— дослідження феномена мовної особистості.
Психолінгвістика послуговується теоретичними прийомами психології і лінгвістики . За предметом
дослідження вона ближча до лінгвістики, а за методами — до психології. Об ’єктом є мовна здатність
і мовленнєва діяльність особистостей.

Витоками психолінгвістики вважаються психологічний напрям у мово­ знавстві. у якому

розроблялися концепції зв’язку мовлення й думки, духу народу; мови як витвору народної мовної
свідомості, психофізіологічної мовленнєвої організації індивіда (В. фон Гумбольдт, Г. Штейнталь, О.
Потебня, І. Бодуен де Куртене, Л. Щерба й ін.).

У США період формування психолінгвістики позначився впливом ідей структуралізму й біхевіоризму,

засвоєних її дескриптивною течією. Другим етапом дослідники вважають лінгвістичний, який
характеризувався виникненням ще однієї течії американської психолінгвістики - генеративізму
(породжувальної граматики Н. Хомського, яка отримала менталістське спрямування на вивчення
універсальних процесів перетворення глибинних синтаксичних структур на поверхневі).

Біхевіоризм (від англ. behaviour - поведінка) був напрямом психології, що розглядав діяльність людини
як реакцію на стимули зовнішнього середовища на підставі інтуїції (мислення не бралося до уваги,
свідомість як предмет психологічних досліджень узагалі усувалася). Основоположником цього
напряму був американський психолог Дж. Вотсон.

Положення біхевіористської позитивістської течії у психології визначили психолінгвістичну

концепцію першого етапу психолінгвістики США - дескриптивізму (від англ. descriptive - описовий),
що виник приблизно у 30-ті p. p. XX ст. Головними положеннями дескриптивізму були залежність
засвоєння мови дітьми від потреб поведінки; розгляд мовленнєвої діяльності як інтуїтивної
поведінкової реакції на стимули зовнішнього середовища; заперечення пояснювального зв’язку мовних
одиниць із категоріями мислення; оперування при дослідженні мовлення атомарними одиницями
(фонами й морфами) при ігноруванні семантики, оскільки вона не підлягала прямому спостереженню.

10. Когнітивна лінгвістика

Когнітивна лінгвістика - галузь мовознавства, яка вивчає мову як засіб отримання, зберігання,
обробки, переробки й використання знань, спрямована на дослідження способів концептуалізації й
категоризації певною мовою світу дійсності та внутрішнього рефлексивного досвіду. Об’єктом
когнітивної лінгвістики є мова як експонент когнітивних структур і процесів свідомості, а предметом -
співвідношення когнітивних механізмів свідомості з природною мовою і її мовленнєвою реалізацією.
Завданнями є: 1) аналіз природи мовної компетенції людини, її онтогенезу; 2) визначення специфіки
категоризації та концептуалізації досвіду в колективній свідомості носіїв мови; 3) опис організації
внутрішнього лексикону, вербальної пам’яті людини відповідно до структур репрезентації знань і
механізмів пам’яті взагалі;
Когнітивна лінгвістика як мовознавча галузь ґрунтувалася на теоретичному доробку когнітивної
науки, яка зародилася у США після другої світової війни. Виникнення когнітивної науки саме в цей
період було зумовлене нагальною потребою вирішення проблем швидкісної обробки інформації.
Необхідно було зрозуміти, «яким чином людина з її відносно обмеженими можливостями має здатність
переробляти, трансформувати та перетворювати значні масиви знань у вкрай обмежені проміжки
часу».
Головним джерелом когнітивної лінгвістики й науки вважається комп'ютерна наука і її лінгвістична
галузь, спрямована на розробку автоматизованих методів зберігання, обробки, переробки й
використання лінгвістичних знань й інформації, репрезентованої знаками природної мови. У 1956 р.
виник термін «штучний інтелект», який пов’язав когнітивну здатність людини з можливостями
комп’ютера. Розробки штучного інтелекту, як це не дивно, стали підтвердженням того, що когнітивні
процеси реальні, їх можна досліджувати й пояснювати.
Термін: когніція - пізнавальний процес, результатами якого є набуття досвіду, отримання знань
шляхом сенсомоторного сприйняття світу за допомогою органів чуття, формирування у свідомості
результатів цього сприйняття, обробки й переробки набутих знань на підставі внутрішнього
рефлексивного досвіду, систем категоризації та концептуалізації, а також мовної інтерпретації та
переінтерпретації.
Когнітивізм - индивиды — не просто машины, механически реагирующие на внутренние факторы или
внешние события, что разуму человека доступно нечто большее, чем информация, поступающая извне.
Когнитивный подход в основном заключается в стремлении понять, каким образом человек
расшифровывает информацию о действительности и организует ее, чтобы принимать решения или
решать насущные задачи.
Конекціонізм - собой когнитивную теорию, основанную на одновременном возникновении
распределенной активности сигналов через связи, которые могут быть представлены в числовом виде,
где обучение происходит путем изменения силы связи на основе опыта.

11. Етнолінгвістика. Етнопсихолінгвістика.

Етнолінгвістика - маргінальна галузь мовознавства, спрямована на вивчення віддзеркалення в мові й
мовленнєвій діяльності (етнотекстах - термін К. Рав’є та Ж. Був’є) етнічної свідомості, менталітету,
національного характеру, матеріальної та духовної культури народу. етнолінгвістика орієнтована на
аналіз не лише мови як такої, а «мови культури», тобто всіх знакових продуктів культури в аспекті
їхньої форми та змісту.
Етнолінгвістика має свій об ’єкт - природну мову та її знакові продукти. Предмет - культурно й
етнопсихологічно маркованні знаки, мовної репрезентації особливостей етнічної свідомості й
культури.
Етнопсихолінгвістика орієнтована на відбитки в мові й мовній діяльності ознак психічного складу,
характеру, ментальності етносу. Мова з огляду на її функції накопичення, зберігання, обробки,
трансляції інформації насамперед служить чинником етнічної й культурної пам’яті, розвитку етносу;
дає змогу протистояти деструктивним чинникам.

12. Лінгвокульторологія: освітні поняття і категорії.

Лінгвокультурологія вивчає фіксацію в мові, етнотекстах і дискурсивній практиці духовної й
матеріальної культури народу, тобто культурно значимої інформації - збережених у колективній
пам’яті народу символьних способів матеріального й духовного усвідомлення світу певним етносом,
відтворених у його ідеях, схемах мислення й поведінки, системі етичних й естетичних цінностей,
нормах, звичаях, обрядах, міфах, віруваннях, забобонах, побуті тощо.
Концепт – це дискретна змістова одиниця колективної свідомості, яка відбиває предмет реального чи
ідеального світу та зберігається в національній пам’яті у вербально визначеному вигляді. Сукупність
концептів у колективній свідомості етносу (оскільки концепти мають національну специфіку)
називають концептосферою. Національна концептосфера – це сукупність категоризованих,
оброблених, стандартизованих концептів у свідомості народу.
Мовна особистість – людина, що володіє сукупністю здатностей і характеристик, що зумовлюють
створення та сприйняття нею мовленнєвих творів, що відрізняються ступенем структурномовної
складності, глибиною та точністю відбиття дійсності, певною цільовою спрямованістю.
Мовна компетенція – знання учасниками комунікації мови (мовного коду), передусім правил, за якими
породжуються правильні мовні конструкції та повідомлення, здійснюється їх трансформація.
Культурна компетенція – розуміння і орієнтація мовця в базових елементах культури, крізь які
усвідомлюється предметний (феноменальний) світ.
 13. Лінгвопрагматика.
Важливим розділом науки, пов'язаним з міжкультурної комунікацією, лінгвістикою, теорією
комунікації, психологією і рядом інших наук є лінгвістична прагматика.
Термін «прагматика» (від грец. Тграура - справа, дія) введений в кінці 30-х рр. XX ст. Чарльзом
Вільямом Морісом як назва одного з розділів семіотики - науки про знаки. Семіотика, по Морісу,
розпадається на три складові: семантику, що вивчає відношення знаків до об'єктів, синтактику - розділ
про міжзнакові відносини, і прагматику, що досліджує ставлення мовців до знаків.
Лінгвістична прагматика (лінгвопрагматика) - це дисципліна, що вивчає здатність людини виражати за
допомогою лінгвістичних і паралінгвістичних засобів свої наміри і розуміти наміри співрозмовника (т.
Е. Розуміти, навіщо і чому співрозмовник сказав те чи інше висловлювання), виходячи з контексту, в
якому було вимовлено висловлювання. Лінгвістична прагматика вивчає також способи, за допомогою
яких людина досягає комунікативних цілей.
Широке визначення лінгвістичної прагматики дав Ю. Д. Апресян: «Під прагматикою ми будемо
розуміти закріплене в мовній одиниці (лексеми, афікси, граммеми, синтаксичної конструкції)
ставлення мовця: 1) до дійсності, 2) до змісту повідомлення, 3) до адресата» (Апресян 1988).

14. Лінгвістика тексту

Предмет, об’єкт, становлення лінгвістики тексту.
Лінгвістика тексту є галуззю мовознавства, яка вивчає семіотичну, структурно-граматичну,
семантико-змістову, комунікативно-прагматичну організацію текстів, їхню категорійну систему й
мовні засоби її репрезентації, а також процеси продукування, розуміння й інтерпретації текстів у
семіотичному універсумі культури. Об’єктом лінгвістики тексту є тексти, а предметом - їхня
організація й функціональна природа. У лінгвістичному енциклопедичному словнику лінгвістика
тексту кваліфікувалася Т. Ніколаєвою як «напрям лінгвістичних досліджень, об’єктом яких є правила
побудови зв’язного тексту і його значеннєві категорії, виражені за цими правилами» [1990, 267].
Українська дослідниця І. Штерн розглядає її як комплексну дисципліну, що досліджує багатоаспектну
внутрішню організацію зв’язного тексту - семіотичну, семантичну, структурну, комунікативно-
прагматичну.
Пріоритет уживання терміна належить румунському лінгвісту Е. Косеріу, який у середині 50-х р. р.
Поштовхом до нового мовознавчого напряму досліджень - текстового - дослідники вважають, по-
перше, теорію рівневого лінгвістичного аналізу Е. Бенвеніста, який поставив питання про існування
окремого, автономного рівня мови - текстового [1965]; по-друге, потребу виходу за межі речення й
мовної системи до сфери мовлення, тексту через орієнтацію наукового знання другої половини XX ст.
на нову, функціонально-комунікативну парадигму; потретє, наявність у гуманітарних науках загальної
теорії тексту, яка сформувалася в першій половині XX ст. на базі семіотики, герменевтики й
літературознавства (Р. Барт назвав її транслінгвістикою - розділом семіотики, об’єктом якої є все
розмаїття фольклорних і літературних текстів, а також словесних (письмових й усних у сфері масової
комунікації) [1978, 442]). Текстова проблематика на початку її становлення в лінгвістиці позначалася
різними назвами, які свідчили про вихід досліджень за межі синтаксису: суперсинтаксисом [Dressier
1973], макросинтаксисом [Harris 1952], гіперсинтаксисом (Б. Палек), граматикою контексту [Dijk 1972,
60], лінгвістикою організованого мовлення, linguistique du discours [Барт 1994].

15. Теорія коммунікації. Комунікативна поведінка. Міжкультурна комунікація.

Комунікативна лінгвістика є мовознавчою дисципліною нового типу, що з метою дослідження
власного об’єкта інтегрує різні галузі лінгвістики, як-от: теорію мовленнєвих актів, лінгвопрагматику,
паралінгвістику, лінгвогенристику, теорію мовленнєвої діяльності, дискурсологію, мовленнєзнавство.
Комунікативна лінгвістика спрямована на дослідження закономірностей, складників, чинників
комунікативної діяльності, яка здійснюється на базі природної мови. Об’єктом комунікативної
лінгвістики є мова, представлена в реальних процесах комунікації (дискурсивна практика), а
предметом - організація комунікативної ситуації у взаємодії її функціональних взаємно
детермінованих модулів, одним із яких є вербальне повідомлення (текст).
завданнями є: 1) вивчення природи, типів і форм мовної комунікації; 2) виокремлення й опис
мінімальних одиниць мовленнєвого спілкування (мовленнєвих актів, комунікативних актів,
мовленнєвих подій, інтеракцій тощо), визначення їхньої ролі й ваги в комунікативному процесі; 3)
характеристика типів комунікативної взаємодії і засобів комунікативного впливу; 4) обгрунтування
зразків мовленнєвого спілкування: мовленнєвих жанрів і типів дискурсу; 5) аналіз тексту як знакової
форми мовленнєвого спілкування й обґрунтування законів організації мовного коду в комунікації;
Комунікативна поведінка− реалізація сукупності лінгвальних й екстралінгвальних засобів
комунікації, вибір яких залежить від ситуації спілкування, лінгвальних й екстралінгвальних цілей,
порушених індивідом, а також статусних характеристик учасників спілкування та виконуваних ними
ролей. Важливим чинником у спілкуванні є дотримання мовленнєвого етикету — прийнятої певним
суспільством системи стійких норм спілкування для встановлення мовленнєвого контакту
співбесідників, підтримки спілкування відповідно до їхніх соціальних ролей чи рольових позицій.
Значне місце в комунікативній лінгвістиці належить теорїі мовленнєвих актів, тобто цілеспрямованих
мовленнєвих дій, здійснюваних відповідно до прийнятих у суспільстві правил мовленнєвої поведінки.
Основними ознаками мовленнєвого акту є намір (інтенціональність), цілеспрямованість і
конвенціональність (дотримання прийнятих у соціумі норм мовленнєвої поведінки).
Популярним є вчення Остіна про три рівні мовленнєвого акту: іллокуція (відношення мовлення до
мети, мотивів і умов здійснення комунікації), перлокуція (вплив на свідомість та поведінку адресата,
виникнення нової ситуації), локуція (використання мовних за собів для досягнення мети). У кожному
мовному суспільстві виробилися певні стереотипи мовленнєвої поведінки: звертання на ти чи Ви,
звертання по імені чи інакше, специфічні форми спілкування між старшими і молодшими, а також
форми привітання, прощання, знайомства, вибачення, вираження вдячності, поздоровлення,
побажання, прохання, запрошення, поради, згоди, відмови, схвалення, співчуття тощо.
Мовленнєвий етикет характеризується яскравою національною специфікою, пов’язаною з
неповторною мовленнєвою поведінкою, звичаями, ритуалами, невербальною комунікацією
представників певного етносу.
Йому притаманна фразеологізована система формул: укр. Ласкаво просимо!, рос. Добро пожаловатьі,
скільки зимі, Хай щастить, 3 води і роси, Красно дякую, рос. С легким паром і та ін.).
Термін "міжкультурна комунікація" відноситься до обміну знаннями, ідеями, думками, концептами
та емоціями між людьми з різних культур. Перше визначення міжкультурної комунікації
запропонували в 1972 р американські вчені Ларрі Самовар і Річард Портер у книзі "Комунікація між
культурами". Предметом міжкультурної комунікації є контакти, які відбуваються на різних рівнях, в
різній аудиторії, в двосторонньому, багатосторонньому, глобальному аспектах. Метою міжкультурної
комунікації має бути створення умов для розвитку конструктивного діалогу, рівноцінного стосовно
представників інших культур.