Тема № 1. Визначення стилістики та її різновидів.

Стилістика та культура мови як

наукова дисципліна. Основні проблеми, поняття та категорії стилістики

1. Стилістика та її різновиди. Становлення стилістики як наукових галузей.

2. Методи стилістичних досліджень. Предмет і завдання курсу. Місце у системі вузівських
дисциплін.
3. Форми існування національної мови: літературна мова, мова фольклору, діалекти.
4. Поняття норми літературної мови в орфоепії, лексиці, фразеології, граматиці. Загальне
поняття про стилістичну норму.
5. Основні поняття і категорії стилістики та культури мовлення.
6. Система функціональних стилів літературної мови. Принципи їх класифікації.
7. Загальна характеристика системи стилів. Взаємовплив стилів.

1. Поняття стилістики визначає два різних об’єкти. По-перше, стилістика – це певний мовний
рівень, а саме сукупність мовних засобів, що виражають стилістичне значення. По-друге, стилістика є
розділом мовознавства, що вивчає вказану властивість мовних знаків.
Курс цей безпосередньо пов’язаний з проблемами функціонування мови в суспільстві,
науковим обґрунтуванням правил організації мовних одиниць залежно від вибору типів мовлення у
різних сферах суспільної комунікації, питаннями підвищення культури усного та писемного
мовлення.
Стилістика мовних ресурсів розгалужується на фоностилістику, словотвірну, граматичну,
лексичну та фразеологічну стилістику, кожна з яких орієнтована на опис додаткових стилістичних
значень, створюваних ними стилістичних ефектів елементів різних мовних рівнів, їхнього
функціонального навантаження у відповідних сферах спілкування.
Разом із тим виокремлюють функціональну стилістику, яка ґрунтується на узагальненому
розумінні стилю повідомлення та досліджує систему функціональних стилів і підстилів, визначає
їхні стильові домінанти й описує сукупність мовних засобів, властивих кожному зі стилів, а також
значні масиви текстів, об’єднаних функцією, жанром тощо; зіставну стилістику, спрямовану на
порівняння функціональних стилів і стилістичних засобів у споріднених мовах, і стилістику
індивідуального мовлення, орієнтовану на дослідження закономірностей і мовних ресурсів
індивідуальних стилів майстрів художнього слова.
На перетині функціональної й індивідуальної стилістики виникла стилістика тексту, яка
орієнтована на аналіз специфіки текстової організації.
Прагматичний підхід до стилістичних явищ зумовив виникнення стилістики декодування, яка
вивчає сприйняття й розуміння адресатом стилістичного навантаження тексту, стилістичних фігур і
їхнього поєднання.
На тлі теоретичної стилістики існує практична стилістика, а синхронне вивчення стилів і
засобів мовлення, поєднане з дослідженням еволюції стилів, змін стилістичної забарвленості
лексикону, здійснюється в межах історичної стилістики.
Становлення лінгвістичної стилістики починається із праць Ш. Баллі, який у своєму «Трактаті
із французької стилістики» (1909 р.) висунув концепцію спільних для всіх носіїв мови стилістично
забарвлених позначень афективних категорій.
Лінгвістична стилістика отримує статус самостійної галузі мовознавства в Празькій
лінгвістичній школі (30-40 рр. ХХ ст.), де формується функціональний аспект стилістики на підставі
залежності функціональних стилів від мети (функції) акту мовлення (праці В. Матезіуса, Б. Гавранека
й ін.).
2. Як розділ мовознавства стилістика використовує загальнолінгвістичні методи:
- квалітативний;
- квантитативний;
- компаративний.
Власне стилістичними прийомами, методами та процедурами дослідження є:
- метод зіставлення(шляхом зіставлення різних текстів серед існуючих у мові засобів
встановлюються такі, що дають найкращий стилістичний ефект);
 - метод стилістичного експерименту – творчий метод цілеспрямованої заміни одних мовних
елементів іншими, функціонально схожими, з їх подальшою оцінкою щодо ефективності у досягненні
певної комунікативної настанови;
- стилістико-статистичний метод: дає можливість описати стиль шляхом: 1) встановлення
набору типових мовних засобів (інвентарю функціональних стилів); 2) зіставлення статистичних
характеристик певного тексту із середньостатистичними показниками даного функціонального
стилю. Дозволяє простежити зміну й становлення стилістичних норм мови, розвиток функціональних
стилів, внесок майстрів слова у мовотворчість.
Стилістика як лінгвістична дисципліна має різноманітну диференціацію, згідно з якою
варіюється її об’єкт і предмет, ключові поняття та підходи до вивчення мовного й мовленнєвого
матеріалу. Незважаючи на це, в сучасній стилістиці досить стабільною є доцентрова тенденція,
прагнення до інтеграції всіх її галузей.
Стилістика – це інтегральна мовознавча наука, предметом її є система мовних засобів,
спрямованих на ефективну реалізацію комунікативно-прагматичних функцій мови. Матеріалом
стилістики (джерелом стилістичного аналізу є цілий текст, а метою – виявлення системності
авторського вибору використовуваних мовних засобів усіх рівнів. І хоч текст є об’єктом вивчення й
інших дисциплін, зокрема лінгвістики тексту, а проте стилістика досліджує насамперед ті мовні
засоби, які забезпечують ефективність мовної діяльності. До уваги беруться одиниці всіх рівнів, але
розглядаються не субстанціальні чи структурні їх особливості, а передусім – особливості
функціонування. Таким чином стилістика вивчає не окремі сегменти мовної структури, а всю мовну
систему в динаміці та взаємодії всіх її елементів.
Стилістика головним чином цікавиться функціями комунікативно-прагматичними, що
притаманні мовленнєвим творам-текстам як засобу досягнення різних практичних цілей.
Відповідно до розмежування мови й мовлення розрізняють стилістику мови, спрямовану на
опис мовних підсистем (функціональних стилів), і стилістику мовлення, яка вивчає відхилення від
мовної норми в окремих текстах.
Як галузь лінгвістики стилістика вивчає принципи використання різнорівневих мовних
засобів, спрямованих на досягнення певного прагматичного результату залежно від особливостей
сфери спілкування.
Стилістика як наука досліджує, в який спосіб потрібно вживати мовні засоби, щоб
висловлювати думку відповідно до того, в яких умовах і з якою метою будується певний текст.
Як розділ мовознавства стилістика вивчає:
- закономірності існування і структурну будову суспільно зумовлених різновидів мови –
функціональних стилів;
- мовні одиниці щодо їх додаткового експресивно-стильового забарвлення;
- взаємодію різних рівнів словесно-виразових засобів у конкретному тексті, зв’язок їх із
позамовними чинниками;
- типологію стильової специфіки текстів.
Відповідно завдання курсу полягають у тому, щоб вивчити стилістичні ресурси мови,
засвоїти стилістичні норми, зрозуміти норму як історичну й функціональну змінну категорію,
пізнати співвідношення онтологічних і власне стилістичних проблем, навчитися
диференціювати стилістичні помилки і виправляти їх, оволодіти принципами грамотного,
стилістичного мотивованого моделювання текстів у межах заданого стилю.
Таким чином, традиційна стилістика вивчає стиль як одну з форм системної мовної
варіативності. Її метою є встановлення стилістичного потенціалу мовних одиниць, що відповідають
певним функціональним стилям. У 60-70 рр. ХХ ст. структурно-статичний опис стилістичних ефектів
поступається комунікативно-динамічному аналізові тексту в його реальному функціонуванні. Текст
розглядається як динамічна система, що здатна адаптуватися до мінливих умов комунікації та
відбивати їх у своїй мовній структурі. При цьому стиль трактується як комунікативна,
функціонально-прагматична якість тексту.
3. Під загальнонародною чи національною мовою розуміють сукупність усіх мовних засобів,
якою користується певний народ, нація. До складу національної мови входить, по-перше, літературна
мова, по-друге, позалітературні засоби. Літературна мова – основна частина національної мови,
частина її засобів, яка відшліфована, опрацьована майстрами художнього слова, а також науковцями
різних галузей, діячами культури, мовознавцями і літературознавцями. Позалітературні засоби – це
територіальні діалекти, соціальні діалекти, просторіччя, фольклорні засоби, застарілі слова,
індивідуально-авторські новотвори.
4. Мовна норма визначає літературну мову. Норма – це сукупність мовних засобів, що
відповідають темі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період
розвитку мови і суспільства. Це прийняті в суспільно-мовленнєвій практиці освічених людей правила
вимови звуків, наголошування слів, слововживання, словозміни, словопорядку тощо, орфографічні й
пунктуаційні правила для писемного мовлення. Мовна норма – обрані з числа варіантів мовної
реалізації, уніфіковані, свідомо фіксовані й найбільш поширені традиційні зразки (стандарти) засобів
мови і правил їхнього вживання. Мовна норма є результатом колективної діяльності мовців, але
ґрунтується на індивідуальному використанні мови. Мовна норма стихійно регулюється мовним
середовищем і періодично підлягає зміні.
У випадках, коли використання мовних засобів різними носіями мови є ідентичним, мовна
норма кваліфікується як природна; коли такої ідентичності немає, норму визначають штучно.
Мовна норма виявляється у шкалі оцінок правильності, доречності й естетичної
гармонійності.
Наслідком визначення мовних норм є кодифікація у граматиках і словниках, що фіксують уже
усталені в мові явища.
Мовна норма протиставлена узусу як аспекту реалізації мовної системи. Мовна норма є
ознакою літературної мови, хоч нормативність останньої є відносним явищем, оскільки літературна
мова є динамічною системою, що має механізм збагачення, поповнення, розвитку.
Зокрема, одним із таких механізмів є демократизація – поповнення літературної мови за
рахунок народно-розмовної форми існування мови, що здебільшого не є внормованою.
У діалектах, просторіччі, жаргоні норми не існує, однак її замінює традиція використання
мовних засобів.
. Норми – категорія історична, змінна, діючи в конкретний час як стабільні, вони все ж
динамічні і можуть зазнавати змін. В орфоепії, граматиці норми орієнтуються на зразок, модель,
еталон, у лексиці ж вияв, реалізація норми підпорядковується ще й змістові, залежить від контексту,
адже тільки в ньому правильно можна використати омоніми, синоніми, пароніми, фразеологізми.
Стилістичні норми регулюють застосування стилістично та експресивно забарвлених або
нейтральних мовних засобів відповідно до змісту й мети мовлення, умов спілкування, вимог
стильового різновиду.
5. Основним у стилістиці і вихідним для багатьох інших стилістичних понять є поняття стилю.
Стиль висловлення (фрази, повідомлення, тексту) – це його змістова властивість, сформована
за принципом вибору способів передачі змісту. Стиль висловлення відображає позицію суб’єкта
мовлення, особисте ставлення і формує конототивний рівень знаковості мови. У стилі висловлення
відображається суб’єкт мовлення, а це одночасно носій: загальнонародної мови, професійного
мовлення, говірки територіальної чи соціальної, певного рівня і напряму культури, можливо,
мистецького стилю – романтик, модерніст, неокласик, певного емоційного, творчого стану. У
результаті на предметно-логічний (денотативно-десигнативний) зміст нашаровується супровідний –
конототивний, який і є власне стилістичним. Елементарними частинами конототивного змісту є
стилістичні значення окремих одиниць мови, які в сукупності становлять стиль висловлення.
Стиль – парадигматична ознака мовленнєвої системи; організація мовних засобів, принципи
їхнього відбору й інтеграції в мовленні і стереотипних способів комунікативної взаємодії, зумовлена
певною сферою спілкування на підставі суспільно усвідомленого вибору.
Відповідно до типу стилістики стиль отримує різні атрибути й модифікує свій зміст.
Мовний стиль у стилістиці мови, на відміну від стилістики мовлення, є усвідомленою
суспільством підсистемою в системі загальнонародної мови, закріпленою за тією чи іншою ситуацією
спілкування, яка історично склалася й характеризується набором засобів вираження і певним
принципом їхнього відбору.
У сучасних мовах існує три крупних стилі мови: нейтральний, більш високий книжний і більш
знижений розмовний (фамільярно-розмовний, розмовно-просторічний).
Мовленнєвий (функціональний) стиль кваліфікують як суспільно усвідомлену сукупність
прийомів уживання, відбору та сполучення мовленнєвих засобів, функціонально зумовлену соціально
значимою сферою спілкування. Система функціональних стилів кожної мови залежить від зовнішніх
і внутрішніх чинників. Перші представлені історією становлення національної літературної мови,
мовною ситуацією, мовною політикою, розвитком науки, техніки, літератури й мистецтва,
політичним, економічним і культурним станови країни. Внутрішні чинники являють собою відповідні
закономірності системи мови, що визначають її стилістичну диференціацію, наприклад, її
морфологічний тип, характер варіативності, порядку слів і т.і.
Стилістичним значенням називають додаткове, супровідне до лексичного та граматичного
значення мовної одиниці. Розрізняють стильове та стилістичне значення. Стильове значення мовної
одиниці показує, в якому функціональному різновиді ця одиниця постійно вживається, до якого
відноситься, за яким закріпилась як його стилетвірна одиниця.
Стилістичне значення діє в межах стильового на тлі стилістично нейтральних мовних засобів
і характеризується конкретною оцінністю, емоційністю, експресією. Воно виникає в результаті
асоціативно-образного переосмислення значення, нашарування твірної семантики суфіксів,
ситуативного використання слів.
Стилістичні значення і конотації бувають кількох типів, залежно від того, який додатковий до
основної інформації компонент переважає в мовній одиниці .
Аксіологічне (оцінне) стилістичне значення співвідноситься з оцінно-раціональним
сприйняттям світу, виражає закріплене традицією оцінне ставлення до денотата за принципом
„позитивне - негативне”: благочестя - підлість, краса – потворство.
Емотивне (емоційне) стилістичне значення співвідноситься зі сферою емоційно-чуттєвого
сприймання і закріплює узагальнені емоційні характеристики денотатів: матусенька, красень, жерти,
страховище. Емоційне стилістичне значення тісно пов’язане з оцінним і часто є результатом оцінного
або комбінацією з ним. Не кожний зміст має однакові емотивні потенції. Зміст також може бути
позбавлений експліцитної емотивності, наприклад, у текстах наукового, професійно-виробничого
мовлення.
Найбільшою мірою емотивність тексту створюється особою мовця, його темпераментом,
почуттями й емоціями та умовами і ситуацією спілкування. Емоційно-експресивна інформація тексту
крім загального чуттєвого тону висловлення може передаватися низкою одиниць різних рівнів
дискретно або в комплексі. Вона може бути в ядрі лексичного значення слова-поняття (хвала –
ганьба), виявлятися у вигляді супровідного емоційного елемента через афікси (вербиченько,
сестронька), виникати в словосполученні й реченні унаслідок семантичних перетворень, ускладнень,
образного осмислення концептуального змісту тексту.
Образно-експресивне стилістичне значення співвідноситься зі сферою чуттєво-образного
сприймання мовців, при якому предмети сприймаються за якимись інтенсивно вираженими
експресивними ознаками.. ці ознаки можуть передаватися через інший предмет, якому вони первісно
належать або в якому сильніше виражені: відьма, шляпа, бджілка, не всі дома тощо. Такі мовні
одиниці називаються експресивами, або експресемами. В об’ємі значення експресеми поєднуються в
різних співвідношеннях компоненти оцінні, емоційні, волюнтативні, образні, естетичні. Таким чином
на ґрунті первинної номінації постійно виникають вторинні змісти й номінації, які звертають на себе
увагу реципієнта, активізують їх мислення, викликають почуттєве напруження.
Функціональне стилістичне значення породжується у слові тією функцією, яку воно виконує у
процесі комунікації і з якою закріплюється у свідомості мовця на основі постійних асоціацій з
певною сферою суспільної діяльності. Цієї конотації набувають ті слова, які постійно вживаються зі
сталим значенням у певних мовленнєвих ситуаціях. Функціональне стилістичне значення ще
називається стильовим, тому що саме за його наявністю і якістю розшаровуються мовні одиниці на
стильові різновиди літературної мови, які й стали називатися функціональними стилями. З погляду
стилістики функціональне стилістичне значення серед усіх інших стилістичних є головним, оцінні,
емоційні та експресивні, образні входять до функціональних стилістичних значень.
Отже, основні ознаки стилістичного значення такі:
1) стилістичне значення виникає і формується переважно під дією зовнішньомовних чинників:
суспільних, соціальних, національно-культурних, естетичних, індивідуально-особистісних тощо і
меншою мірою – внутрішньомовних.;
2) для мови як системи провідними є лексичні й граматичні значення, а стилістичні супроводжують їх
відповідно до комунікативних потреб мовців переважно вже в процесі функціонування мови у різних
сферах життя;
3) стилістичні значення динамічніші, історично рухливіші, часто виникають на основі уявних
приписуваних ознак.
4) стилістичні значення можуть мати імпліцитне вираження, бути позбавлені формальних показників;
5) стилістичне значення тісно пов’язане з контекстом. Виникає стилістичне значення в контексті
спочатку як конотація, потім закріплюється шляхом відтворення з цією самою конотацією у типових
текстах, набуває стійкого стилістичного значення і переходить в узуальне стилістичне значення
літературної мови.
Конотація – додатковий компонент значення мовної одиниці, що доповнює її предметно-
логічний зміст суб’єктивними відтінками оцінки, емоційності, експресивності, функціонально-
стилістичної забарвленості, а також відтінками, зумовленими соціальними, ідеологічними,
культурними, ситуаційними аспектами комунікації.
Майже всі стилістичні парадигми формуються на опозиції експресивного і неекспресивного.
Експресивність (лат. вираження) – 1) ознака інтенсивності значення слів за шкалою
зменшення та збільшення різних денотативних і конотативних ознак, зокрема, логічного змісту,
оцінок й емотивності. Експресивність переважно пов’язана з різними видами оцінок й емоціями
суб’єкта мовлення й виступає засобом увиразнення тексту. Експресивність в цьому значенні
вважається ширшою за емоційність за рахунок експресивізації логічних компонентів.
2) У вузькому розумінні експресивність ототожнено з одним із конотативних відтінків
семантики мовних одиниць поряд із емоційністю, оцінкою й функціонально-стилістичною
забарвленістю.
Експресивність виявляється на різних рівнях мови:
фонетичному як нерелевантні для мови зміни звуків, тип вимови, просодичні засоби, звукопис
(асонанс, алітерація);
морфемному як сукупність зменшувальних і збільшувальних, пестливих і пейоративних
афіксів;
лексичному як масив повнозначних слів з експресивним компонентом, модальних слів, вигуків,
часток, а також синонімічні шкали із градацією експресивності;
граматичному у транспозиції граматичних категорій (наприклад, використання однієї форми
способу дії або часу у значенні іншої);
синтаксичному як зміна порядку слів, еліпсис, парцеляція, приєднання, повтори, градація,
варіювання актуального членування тощо.
У мовленнєвих актах експресивність може породжуватися їхніми непрямими типами.
Експресивність у комунікативній сфері представлена широким спектром пара вербальних
засобів.
У текстах експресивність репрезентована тропеїчними характеристиками, стилістичними
прийомами й ефектами, висуванням, стилізацією тощо.
Експресивність є семантико-стилістичною властивістю мовних одиниць, психологічно і
соціально вмотивованою, яка забезпечує цим одиницям повноцінне функціонування і створення
стилістичного значення, фону, ефекту.
Емотивність – 1) складник конотативного компонента в семантичній структурі мовної
одиниці, який репрезентує емоційне ставлення носіїв мови до позначеного. Емотивність може
формувати й денотат значення слова, що створює суперечність у розгляді денотата й конотата при
встановленні межі між ними (наприклад, емоційна лексика).
Емотивність у вигляді особливого значення притаманна вигукам як емоційним сигналам.
Емотивність пов’язана з іншими відтінками конотата: оцінкою, експресивністю,
функціонально-семантичною забарвленістю.
2) текстова категорія, підпорядкована інформативності або модальності, яка виражає емоційне
ставлення адресанта (автора), його функції у тексті, дійових осіб; імовірні емоції реального чи
модельованого авторською свідомістю гіпотетичного читача щодо описуваних подій, явищ,
персонажів, їхньої поведінки й актуалізується за допомогою емоційно заряджених текстових
компонентів – емоціогенних маркерів. Емотивність є ознакою не лише художніх, а й наукових,
політичних, релігійних, спортивних тощо.
6. Типами функціональних стилів традиційно визнано офіційно-діловий, публіцистичний,
науковий, розмовний, художній, однак останнім часом у зв’язку із посиленням ваги комунікативної
лінгвістики, мовленнєзнавства, стилістики тексту стилі проектуються у відповідні сфери спілкування,
що змінює загальну картину стилістичної системи мови. Виокремлено політичну, юридичну, наукову,
мас-медійну, педагогічну, рекламну, релігійну (конфесійну), побутову, бізнесову, художню, спортивно-
ігрову й військову сфери спілкування (або типи дискурсів). Це спричинило перегляд традиційної
теорії функціональних стилів. Параметрами їхнього виокремлення та диференціації служить сфера
суспільної діяльності людини (наука, право, політика тощо), специфічна роль автора тексту (вчений,
письменник, спортсмен тощо), специфічна роль адресата тексту (учень, читач газет і журналів,
військовий), мета спілкування (судочинство, навчання, розвага тощо), перевага у використанні
певного типу мовлення, способу та форми спілкування (письмової, усної, друкованої форми,
монологу або діалогу, міркування, розповіді, опису тощо), типу комунікації і набору жанрів.
Базовими позамовними чинниками, які впливають на формування стилю, є сфера суспільно-
виробничої діяльності, в якій постає і формується певний стиль, тип мовомислення та форма
суспільної свідомості. Так, наука, наукова діяльність і все, що ними породжується (форма суспільної
свідомості), є сферою дії і базою для формування наукового стилю. Для художнього стилю сферою дії
і базою є словесне мистецтво, художня діяльність, творчість і все, створене ними. Для
публіцистичного – політика, ідеологія, агітація та інформація. Для офіційно-ділового – право,
законотворчість, управління, для конфесійного – віросповідання, конфесійні відношення, для
розмовного – повсякденне буття, побутові й виробничі стосунки, для епістолярного – всі сфери
дистанційного кореспондентського спілкування. В основу класифікації стилів СУМ покладено саме
ці базові чинники.
До стилетворчих факторів належать і такі, як форма вияву мови (усна чи писемна), спосіб
комунікації (масова чи індивідуальна), ситуація (умови, слухачі, аудиторія), тип і вид мовлення
(розповідь, опис, міркування, монолог, діалог, полілог), тематичні й конототивні ознаки мовних
одиниць, особливості текстотворення тощо. Ці чинники поряд з мовними засобами враховуються при
класифікації функціональних стилів, і залежно від того, яким із них надається перевага, можливі
уточнення у традиційній класифікації або відповідне перегрупування.
Функціональні стилі перебувають в опозиції один до всіх, протиставляється сферою, базою,
призначенням, впливом, маркованими мовними засобами і разом складають стилістичну систему
національної мови, в якій кожний стиль займає своє стилістичне поле з виразним центром і
периферією та розмитими, рухливими межами у вигляді ситуаційних, галузевих чи жанрових
різновидів.
Отож, стиль – сукупність взаємопов’язаних мовних засобів, що обслуговують певну сферу
інформаційної діяльності людини. Під інформаційною, або ж мовно-розумовою, діяльністю
розуміється створення і сприймання словесномовних текстів, які виконують комунікативну, науково-
пізнавальну і художньо-естетичну функцію. Йдеться про функціональний стиль, тобто історично
створений різновид єдиної літературної мови, відносно замкнену систему мовних засобів, що
регулярно функціонує у певній сфері суспільної діяльності.
Більшість учених визнає залежність функціонально-стильової диференціації мовлення від
найважливіших сфер мовного спілкування. За М. Долежаном, спільна діяльність людей має чотири
сфери з характерними для них цілями:
1. Рекогносцитивна – одержання нового знання.
2. Директивна – регуляція поведінки членів суспільства або окремих соціальних груп.
3. Естетична сфера – створення текстів – об’єктів естетичного сприйняння.
4. Контактна сфера – встановлення і підтримка безпосередніх контактів членів суспільства.
Природа функціонально-стильових різновидів мови зумовлюється об’єктивною реальністю.
Водночас принципи виділення та класифікації функціональних стилів значною мірою залежать від
точки зору, обраної тим чи іншим дослідником. Функціональний стиль не безпосередня мовна
даність, а наукова абстракція, для досягнення якої слід відібрати та оцінити багато різних фактів,
урахувати багато позамовних чинників.
Питання для самоперевірки
 1. Сформулюйте визначення стилістики як лінгвістичної галузі знань.
2. Обґрунтуйте органічний зв'язок стилістики як науки про функціональний аспект мови з
лінгвістичними дисциплінами, що вивчають мовні одиниці за їх структурно-системним
членуванням.
3. Назвіть і схарактеризуйте основні поняття стилістики.
4. Наведіть приклади обов’язкових норм – відмінювання, дієвідмінювання, приналежності до
роду, проаналізуйте випадки їх порушення та необов’язкових норм, які допускають варіанти –
орфоепічні, лексичні, стилістичні норми.
5. Прокоментуйте поняття «норми» як опори для пошуку та аналізу стилістично маркованих
елементів, виявлення варіантності одиниць, встановлення меж стилю.
6. Що є об’єктом і предметом вивчення стилістики?
7. У чому своєрідність стилістичного аналізу мовних одиниць?
8. У чому відмінність стилістики мови від стилістики мовлення, культури мови від культури
мовлення?
9. Наведіть приклади стилістично маркованих і стилістично немаркованих мовних одиниць.
Обґрунтуйте, що лежить в основі стилістичного розшарування української мови.
10. У якому обсязі і з якою метою стилістику вивчають у шкільному курсі мови?
11. Що спільне і відмінне між стилем мови і стилем мовлення, стилем мови і культурою
мовлення?
12. На основі яких ознак протиставляються усне й писемне мовлення, розмовне й книжне
мовлення?
13. Які функції виконують стилі?
14. Які стилетвірні ознаки розмовно-побутового стилю мови і мовлення?
15. Проілюструйте прикладами і прокоментуйте стилетвірні ознаки офіційно-ділового стилю мови
і мовлення.
16. Охарактеризуйте жанри художнього стилю мови і мовлення.
17. Обґрунтуйте підстави, на яких генератором творення і розвитку норм літературної мови
визнається стилістика художньої літератури.
18. Подайте класифікацію і внутрішню жанрову диференціацію функціональних стилів
української мови.
19. У чому своєрідність конфесійного стилю мови і мовлення?
20. Прокоментуйте відмінність від інших стилів епістолярного різновиду мови і мовлення.
З’ясуйте його визначальні стилетвірні ознаки.
21. Доведіть, що усне мовлення – явище різностильове, а розмовне мовлення – одностильове.
22. Обґрунтуйте нетотожність понять: писемна – книжна, усна – розмовна мова.
23. Схарактеризуйте кожен функціональний стиль з огляду на основну функцію, обставини
мовлення, сферу вживання, загальні та мовні ознаки.

Література

1. Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч.посібник. – Львів : Світ,
2003. – С.5 – 52, 241-332.
2. Дудик П.С. Стилістика української мови: Навчальний посібник. – К. : Видавничий центр
"Академія", 2005. – С.7-121.
3. Єрмоленко С. Нариси з української словесності: Стилістика і культура мови. – К.; Довіра,
1999. – С. 260 – 342.
4. Коваль А. Практична стилістика сучасної української літературної мови. – К.: Вища шк.,
1987. – С.5-133.
5. Пономарів О. Стилістика української мови. – К.: Либідь, 1996. – С. 5-123.